Замах на міражі

Одкровення біля філософської бочки

Трапилося це за триста літ до Христа.

До заможного і славного Корінфа нещодавно з’їхалися люди з усіх грецьких міст, і лише вперта Спарта, що поруч — рукою подати — знову нікого не прислала.

Минулого року цар напівварварської Македонії Філіпп змусив визнати себе тут ватажком еллінів. Грізними були його фаланги, озброєні македонськими саріссами — списами, завдовжки п’ятнадцять ліктів. Та взимку він справляв весілля своїй дочці Клеопатрі, виходив з театру, і один з його охоронців, юний Павсаній, встромив йому в бік свого меча.

Ні Фіви, ні Афіни, ні інші міста Еллади не встигли отямитись, як син Філіппа Александр повернув батькові фаланги на південь. Ніхто не зважився боронитись. Корінф урочисто зустрічав двадцятирічного володаря, і звідусюд поспішали посланці, щоб засвідчити йому свою покірність і відданість.

Його супроводжував пишний почет — східна барвистість і еллінська вишуканість уборів, горять на сонці обладунки воїнів. У Корінфі, де мармур колон перетворювали у химерне плетиво пальмового листя, а бронзу у фантастичні квіти, любили витончену розкіш. Та всіх засліплював сам цар. Корінф, що стояв на двох морях одразу і приймав люд з усього світу, ще не бачив у своїх стінах такої людини. Вродливий, як Діоніс, мужній, як Аполлон, Александр з шістнадцяти років командував військами, а вісімнадцятирічним у страшній січі під Херонеєю повів за собою фалангу, що почала подаватися, на Священний загін фіванців, який вважали непереможним. Священний загін поліг увесь — воїн на воїні, жодного не лишилося в живих… З уст в уста по всьому місту з тремтливим переляком переповідали, як Александр недавно відвідав Дельфійський храм. Був «чорний день», коли оракул мовчить, нікому не віщує — ні царям, ні простолюдинам. Але не Александрові… Він підхопив піфію і силоміць поволік її до храму. І піфія вигукнула: «Юначе! Тобі не можна не підкоритись!» «Цього пророцтва мені достатньо», — сказав Александр і відпустив її. Ладен перечити богам, упокорювати долю, недоброзичливці прагнули висміяти його непомірне честолюбство: начебто він, дивлячись на повновидий місяць, плакав від того, що не може заволодіти ним. Та це нікого не смішило, навпаки, дивувало.

І зараз у переповненому Корінфі всі, всі поспішали хоча б одним оком, хоч би здалеку, з натовпу, через голови інших побачити схожого на молодого бога володаря Еллади. Чванливі аристократи і раби, мужні воїни і метушливі жінки, старезні діди і діти, місцеві мешканці та приїжджі — всіх, всіх гнала сюди цікавість.

Тільки один чоловік у місті навіть не ворухнувся, щоб глянути на Александра, царя македонського. Він сам був відомий у Корінфі і далеко за його межами — Діоген з Сінока, дивний мудрець. Він уперто зневажав багатство, споживав, що доведеться, прикривав немите тіло рваним ганчір’ям, жив у бочці. Його побоювалися, охоче слухали гнівні звинувачення, але вислухавши, усе ж поверталися додому, шукати для мешкання бочку так ніхто і не пробував. Дехто за задрипаний вигляд дражнив його собакою, а покійний Платон свого часу охрестив «скаженіючим Сократом».

Александр не міг не чути про Діогена, йому ще не випадало зустріти людину, байдужу до Діогена. Такого слід було завоювати. І вождь еллінів у супроводі урочистого почту і з’юрмлених городян попростував до бочки.

Діоген лежав на засміченій землі, вигрівався на сонці — сива від пилюги борода, закіптюжене до чорноти, пооране зморшками лице, кістляво-гачкуваті руки, висхле тіло, вкрите бурим від бруду старим гіматієм, з-під якого стирчать босі, вузлувато старечі ноги з обламаними нігтями. Він не поворухнувся, лише розплющив зім’яте повіко, глипнув дрімливо темним оком на юного володаря, на остовпіло-величних вельмож, на натовп, стримуваний воїнами у начищених латах. На уклін і шанобливе вітання царя він недбало кивнув нечесаною головою.

В Александра персиковий рум’янець на щоках, вологі очі, у сміливому розльоті густі брови, плечі широкі, співучими складками з них стікає легкий, з заморської дивовижної вовни хітон, перехоплений золотим паском. У хвилини смирення він звично схиляв голову вліво, і зараз дивився з серйозною, майже дитячою, допитливістю на уславленого філософа, котрий лежав у поросі.

А почет, що палахкотів позаду багрянцем, виблискував сріблом і золотом, спантеличено поглядав на зустріч людей, рівних один одному настільки, як сонце в небі придорожньому кругляку… Один богорівний, а в другому й людського немає, навіть не раб, майже тварина.

Але цього разу паном почувається не богорівний — цар поштиво стоїть перед лежачим жебраком.

І Олександр відчув — перемогти не в змозі, будь-яка перемога виглядатиме тут в очах усіх смішною. Але йому під силу ощасливити.

— Що можу для тебе зробити? Проси! — запально мовив він.

Діоген повів темним поглядом і склепив зім’яті повіки.

— Відійди трохи. Ти затуляєш мені сонце.

Почет завмер, а натовп заворушився. Не всі розчули відповідь, та всім хотілося її знати.

— Присягаюся Зевсом! — вигукнув цар з молодечим запалом. — Якби я не був Александром, то став би Діогеном!

Він кинув востаннє погляд на дрімаючого філософа, і почет шанобливо розступився перед ним…

Всі розійшлися, лишився один — невисокий, худорлявий, на вилицюватому обличчі у підстриженій борідці зачаїлася глумлива усмішечка. Він підійшов і, обережно підібравши білу хламиду, сів на землю.

— Ти впізнаєш мене, Діогене?

Похмуре око блимнуло нашорошено і недоброзичливо. Діоген не відповів.

— Не вдавай, що не пам’ятаєш мене, — насмішкувато продовжував той.

— Добре пам’ятаю, — сипло одізвався господар. — Це дитя возить тебе, Арістотелю Стагіріт, як дорогу забавку.

— Він перестав бавитися логікою й етикою, Діогене! Він тепер наміряється бавитись народами і царствами. Я йому більше не потрібен.

— Проте ти все ще з ним.

— Востаннє. Повертаюсь до Афін, там на мене чекають учні простіші.

Діоген сердито пирхнув:

— Знову вчитимеш — визнавайте цей мерзенний світ, і він прийме вас з обіймами.

Арістотель все ще таїв у бороді усмішечку.

— З твоєї бочки світ дійсно виглядає непривабливо.

— Я сховався від нього в бочку, тому що по зав’язку надивився, як люди спаскудили його. Більше не хочу бачити.

— Зіпсували світ? Отже, колись він був гарний?

— Він і тепер гарний там, куди люди не можуть добратися.

— А як же ти міг бачити такі місця, Діогене, куди люди не добралися?

— Підведи голову, Арістотелю, — сердито сказав господар бочки. — І роби це частіше. Бачиш небо?

Воно чисте, не зачовгане, не запльоване. Порівняй його з брудною землею. А ластівок бачиш?.. Вони вільні і щасливі. Отакою чистою колись і земля була, і на ній жили вільні люди, які, як ці ластівки, не жадали собі багато.

— Їх покарали бога?.. Ох, це стара казка, Діогене.

— Не лукав зі мною, Арістотелю. Я ж знаю — ти не з тих, хто киває на богів. І я не дурніший за тебе. Люди самі покарали себе.

— Хто і коли це вчинив?

— Хіба не однаково — коли. Давно! Стерлося з пам’яті… А хто перший почав псувати життя — здогадатися можна.

— І хто ж? — поцікавився Арістотель. — Напевне, такий же властолюбець, як Александр Македонський, котрий щойно вшановував тебе?

Діоген презирливо хмикнув;

— Плоди достигають після того, як з насіння виростає дерево. Александри з’явилися пізніше.

— Хто ж той лиходій, який посіяв погане насіння?

— Старанний землероб! — своїм сиплим голосом возвістив Діоген.

Арістотель прищулився на нього — запилюжена борода, похмуре чоло, зім’яті повіки, під ними неспокійні очі. Схоже на те, що, ховаючись у бочці, цей старий шанувальник Сократа чує все, про що говорять його побратими. Зовсім недавно Арістотель висловив думку, що найкраща з усіх людських верств — землероби, які щиро роблять своє діло, всіх годують, ні в що не влазять, не прагнуть управляти іншими людьми. Вони нікому не шкодять — тільки приносять користь. Воістину сіль землі. Діоген робить випад.

Арістотель посерйознішав і запитав якнайчемніше:

— Поясни мені, чим землероб, та ще й старанний, міг зіпсувати щасливий світ?

— Він збагнув, що мотика погано годує його, здогадався зробити собі соху, запряг у неї вола…

— Хіба це злочин, о Діогене?!

— Найбільший. Такого злочину не вчинить твій Александр, як би він зі своїм військом не старався вбивати, руйнувати, палити. Александр — сумирне ягня у порівнянні з першим погоничем вола на полі.

— Не збагну твоїх слів, Діогене.

— А ти піднатужся, щоб збагнути: поки є мотика, не може бути зла! — сердито й сипло, торжествуюче. — Коли ти навіть дуже сильний, то, однак, не змусиш мене, слабкого: бери мотику, добувай для мене хліб. Мене ж доведеться годувати, щоб я міг працювати! А мотикою, хоч надірвися, багато не добудеш, ледве стане, щоб самому бути ситим. Який же сенс, поміркуй, Арістотелю, тобі застосовувати до мене силу — все, що зроблю мотикою, піде на мене ж, а тобі нічого не дістанеться. Вже вигідніше тобі власноруч копирсати землю, аніж морочитися зі мною.

— Але ж коли я сильний і безсовісний, — заперечив Арістотель, — то чому б мені не використати тебе, слабкого, німого, на найтяжчій роботі — розпушуванні грунту? На цей час я можу навіть годувати тебе, щоб украй не знесилів. Використати, а потім вигнати. Навіщо утримувати тебе цілий рік, коли найважче зроблено? Врожай я вже якось сам зберу. Це легше. Мотика не рятує від зла, Діогене.

Діоген підвівся, очі його тепер виблискували серед спечених зморщок.

— Ти проженеш мене — збирайся світ за очі? Ти даси мені волю! Ну то наступного разу я вже постараюсь не попастися тобі на очі. Та й інші обходитимуть тебе стороною. З мотикою ти зі своєю силою не розженешся — ні мене, ні когось іншого бути твоїм рабом не змусиш. Сам управляйся. Зажерливість твоя загнуздана! Безсоромна сила твоя зв’язана. Ти нікому не можеш сказати: я твій володар. І жорстокість свою над ким ти покажеш?.. Чи я помиляюся?

Арістотель замислився.

— Продовжуй, Діогене, — нарешті попросив він. — І от старанний землероб здогадався змайструвати соху…

— І не лише соху! — запально заперечив Діоген. — Він і вола вигодував. Мотикою! А це не кожному під силу. Тільки найзаповзятішому.

— Нехай так, — згодився Арістотель. — Чого варта соха без вола…

— Я не проклинаю цього землероба, Арістотелю, ні! Він і не відав, що відчиняє лихі двері у світ. Він прагнув лише більше землі обробити, мати хліб, щоб не жити з дітьми впроголодь. І здобув… Так, так, соха не лише нагодувала його досита, зайвий хліб з’явився. Зайвий, Арістотелю! Ось тоді все і сталося. Тоді слабшого вже молена було змусити — впрягайся в соху, здобудеш мені, сильному, хліб, а я годуватиму тебе, як годую вола. Годувати й поганяти, щоб — більше, більше! Щоб я зміг утримувати нових волів, нових рабів і ще більше, більше мати зиску для себе. Не насичусь!.. У світі народилася зажерливість, Арістотелю. Від зажерливості — жорстокість. Від жорстокості — ненависть! Світ зіпсувався…

— І все почалося з сохи… — В Арістотелевій бороді знову колишня посмішка. — Змусимо землеробів потрощити свої сохи. Візьмемо знову в руки мотики. Ти цього прагнеш, Діогене?

— Тепер трощити вже слід не тільки соху, а все, що вона нажила, — палаци і будинки багатіїв, театри й арени, навіть храми… Нехай і боги не баламутять нас багатством! Треба зібрати все золото, яке є, і втопити його в морі. Треба змусити скинути розкішні одежі і спалити їх на майданах. Тих, хто насмілиться чинити опір, карати на смерть. Людина повинна повернутися до самої себе!

— Тобто має бути схожою на тебе, Діогене?

— Я показую, як можна бути щасливим, коли нічого не жадаєш.

— Шкода, що ти не бачиш себе збоку, щасливий чоловіче.

— І все ж мені позаздрив навіть він, син могутнього Філіппа, юний цар македонський!

Закудланий, одне худюче рамено вище від другого, лице темне, покарбоване, мов уламок звітреної скелі, і шалено палаючі очі, і чорні викривлені ноги з-під брудного гіматія — «скаженіючий Сократ».

Арістотель розсміявся.

— Він мудрий, цей юний цар. Ти своєю бридкістю зараз прикрасив його, сам цього не відаючи. Позаздрив… Та слава про його дивну заздрість рознесеться по всій Елладі. Всі повторюватимуть його слова, дивуватимуться їм. Невже ти міг хоч на хвильку повірити, що він… він, володар еллінів, який збирається розбити пихатих Ахменідів, ляже разом з тобою в бочці? Не сміши, Діогене!

І Діоген споважнів, задер догори запорошену борідку:

— Ти маєш рацію — визнаю, його слова облудні. Він завжди буде всіх лише обманювати — обіцяти славу, а приносити кров, дарувати щастя, а викликати страх і сльози, щедро нагороджувати й обертати ласих до царських подачок на своїх рабів. На віддяку за все це чийсь меч уразить його на смерть, як недавно і його батька. Ти так не вважаєш, Арістотелю?

— Все можливо, Діогене, — згодився Арістотель.

— А-а! — переможно вигукнув Діоген. — Визнав мою правду, визнавай і далі: чи не краще всім поводитися так, як це роблю я! Не пориватися ні за славою, ні за багатством, не заздрити іншим, не надсаджуватись на роботі, щоб мати зайве гроно винограду. Кому тоді спаде на думку замірятися на тебе, скривдити, вкоротити тобі віку?

— Усі, як ти, Діогене?

— Усі, як я! І це так легко!

— А дозволь спитати тебе: чому ти не обзавівся у своїй бочці сім’єю, не виплекав дітей?.. Не треба, не відповідай, і так ясно. Той, хто вдовольняється бочкою, не прагне до кращого, навряд чи зуміє як слід піклуватися про дітей. Їм коло бочки доведеться недоїдати, вкриватися брудом, мерзнути на холоді. І якщо вони не помруть, то виростуть слабосилими і хворобливими, дадуть хирляве потомство. Вони, як і ти, готові будуть вдовольнятися якнайменшим, аби лишень не ускладнювати життя. Та люди тоді виродяться, Діогене! На землі витимуть вовки у здичавілих виноградниках.

— А чи не станеться інакше, Арістотелю: люди, змагаючись у пожадливості, загризуть одне одного? І тоді у здичавілих виноградниках однаково вовки витимуть.

— Роздивися довкола себе, Діогене. Роздивись уважніше! Лев у пустелі загризає газель, шуліка в небі хапає ластівку, лисиця жере мишу, а всього живого не меншає, Так повелівають боги. Або хтось вищий за них, І не тобі, Діогене, змінити це.

Напружено скособочений Діоген втомлено обм’як, відвів погляд, довго понуро мовчав.

— Ти маєш рацію, всезнаючий Арістотелю, — глухо погодився він. Боги жорстокі… ось тому-то я й ховаюся від них у бочці. Нічого не прошу в богів для себе, але й допомагати їм не хочу. Йди, богоугодний Арістотелю із Стагіра, йди, на тебе чекають нові учні. Одного ти вже випестував світові, здається, він щедро напоїть його кров’ю. Готуй інших, навчай їх, щоб не церемонилися душити один одного і не стогнали, коли хтось душитиме їх. Так уже повелося у нашому світі. Йди, Арістотелю, я хочу спати.

І Діоген поліз у свою бочку.

Арістотель підвівся, обтрусив сміття з білого хітона, посміхнувся у підтяту борідку:

— Мабуть, ти таки знайшов спосіб бути щасливим — проспати життя. Таких не варто розбурхувати. Вибач мені, Діогене, більше непокоїти не буду.

Діоген не відповів.

Він прожив у своїй бочці ще тринадцять літ і упокоївся на вісімдесят першому році життя. Того року у далекому Вавілоні від загадкової напасті помер у розквіті сил грізний завойовник світу Александр Македонський. Він уник меча, але чи уник він отрути?..

Арістотель пережив їх обох лише на рік. Він щось погано ладив з афінськими богами й афінськими правителями, мусив оселитися на острові Евбею і доживав там віку вигнанцем. З усіх язичницьких філософів християнство визнало тільки його, багато віків прикриваючись могутнім авторитетом Арістотеля.