СКАЗАННЯ ТРЕТЄ

Про Павла, який не знав Христа


Якийсь племінний вождь колись там у безвісгіо далекі часи посеред похмурої пустелі, непривітних темних скель, коло хирлявої річечки, на горі Сіон, спорудив просте укріплення, щоб боронитися від унадливих сусідів. У єгипетських манускриптах зберігся лист фараону Аменофісу III від підвладного царка Урсалімму, а в Книзі Буття згадується місто Салім і його правитель Мельхіседек. Єрусалим не євреями зведений, не ними названий, він найстаровинніший у стародавній історії.

Ісус Навін розгромив ханаанеян, серед них Адоніседека, царя Єрусалимського. Місто відійшло до володінь юдиного роду, відійшло, та влади над собою ще не визнавало, було фортецею незалежного верховинського племені євусеян. І тільки Давид нарешті захопив місто, оселився на Сіоні, укріпив його, переніс туди ковчег заповіту. Єрусалим став столицею євреїв, не лише тих, хто жив на землі обітованій, але й тих, хто був розвіяний по чужих краях. Сіон, град Давидів, у ньому — центр, хранитель святинь.


Єрусалим посеред обпаленої пустелі однобарвно сірий, гнітюче безрадісний — глина і камінь. Тісно туляться одна до одної хижі, тут рідко стрінеш запорошену, важку зелень померанцевого дерева. Лише у Долішньому місті палаци Ірода та Асмонеїв потопають у садах. У глиб ярів в’юняться вулички, криві і такі вузькі, що верхівцю на ослі інколи доводиться підбирати коліна, щоб не зачепитися за стіни. Низько куриться чадний дим вогнищ, запахи варива, помийних ям, густий кислий сморід перенаселеності.

По смерку, коли метушню заступає непевний спокій, хтось уже спить, забувши клопоти і прикрощі, хтось, ховаючись у власних стінах, пошепки втомлено розмірковує про день, що минув, або наодинці з надією чи без неї думає про день прийдешній, коли просинь повітря завмирає перед навалою темряви, — цієї пори вузькими вуличками рухався загін парубійків. На молодих лицях погрозлива діловитість, зосереджена рішучість у кожній постаті. І в декого з-під повстяного плаща стримить короткий меч. Запізнілі перехожі або кидаються вбік, або притискаються до стіни.

Ідуть ті, хто називає себе слугами синедріоновими. Зараз настала їхня пора виловлювати ворогів первосвященика.

Ніколи не було спокою в Єрусалимі, а нині його лихоманить чи не дужче, ніж колись. Сюди їдуть євреї з Риму і Александрії, з Корінфу і Філіпп Македонських, з близької Антіохії і далекого царства Парфянського, де вони осіли ще за часів полонення Навуходоносора. Їдуть, щоб зміцнитись у вірі, а знаходять сумніви. Тут, в Єрусалимі, кожен благовістить, на що сам здатний, на свій копил тлумачить закони, стогін і гамір стоїть від багатоголосся. Потрібен один голос, щоб його слухалися, і цей голос має належати первосвященику, інакше ж для чого він настановлений над усіма оберігати древні святині.

У нинішнього первосвященика Йосифа Хайяфа постава царя Соломона, але він у всьому слухається свого тестя Гайана. І в синедріоні серед семидесяти одного обраного сидить, окрім самого Гайана, ще п’ятеро його синів, їм підкоряються всі інші. Царюючі нащадки Ірода Великого не сміють їм перечити, римський прокуратор змушений з ними рахуватися. Синедріон — вища влада Іудеї і Ізраїлю! В народі непослух і розлад. Чи можна таке терпіти?

На допомогу високому синедріону з гущі народу, з числа тих, хто прагне порядку, спокою і благочестя, — молоді сили!

Це сини різних родин — хто виріс у багатстві, хто видряпався із злиднів, хто родом з Єрусалима, хто з сусідніх міст чи прийшов здалеку, знають на зубок святе письмо чи просто неуки — всі вони палають нездолимим бажанням служити вірі батьків.

Їх не терзають сумніви, вони не терплять сумнівів в інших.

Вони не хочуть ні про що думати, бо знають, що за них думають вибрані з вибраних у синедріоні.

Вони не зносять мовчання, коли самі голосно славлять, не зносять крику, коли їм звелено мовчати.

Вони завжди тримаються тісним гуртом, у них молоді, міцні м’язи, гаряча кров, а тому — стережись, не стій на дорозі!

Вони за синедріон, і синедріон за них, їм дозволено те, чого не дозволено іншим. Можуть жорстоко відлупцювати, можуть убити — святе діло, суд на їхньому боці.

Нехай кожен тремтить, коли пробила їхня година! Будь-хто може здатися їм підозрілим, будь-який стрічний може виявитися саме тим ворогом, якого вони принесуть у жертву синедріону.

І випадкові перехожі намагаються умить згинути з їхніх очей, а ті, хто не встигає, відходять убік, схиляють голови, завмирають, втупившись у землю.

На чолі загону — м’яким кроком на вигнутих ногах, голова без шиї на перекошених раменах, міцний гачкуватий ніс, погрозливі брови і лютий погляд з-під них — якийсь Савл. Він недавно з’явився в Єрусалимі, тілом не богатир, походженням не з вельмож, але одразу став ватагом серед слуг синедріонових, і молоді головорізи скоряються його шаленству.

За два повні до цього високий синедріон судив Степана з Антіохії — біснуватого язичницького міста, де і євреї заражалися біснуватістю. Степан говорив, що єврей, який зодягає індійські шовки, забуває про вдів і сиріт, гірший від бідного язичника, який ділить свій хліб з таким же бідаком. В Єрусалимі повно голих і голодних, вони юрбою ходили услід за Степаном.

У святому храмі перед грізним синедріоном Степан поводився зухвало. Коли сам Кайяфа зі свого первосвященицького місця поважно сказав: «Перед тобою божі обранці, нікчемний. Одне може врятувати тебе — покайся!» — Степан відрізав:

— Чи богом обрані ті, хто дбає про черево своє і забуває про душу свою? Кого ви спасли й кому допомогли?

І не зрозуміло було, хто кого судив — синедріон його, чи він синедріон. Гордівника ухвалили скарати на смерть, але перед храмом зібралася велика юрба, і невідомо було — чи так вже й покірно погодиться вона з судом?

Юрбу розколов молодий Савл. Тільки-но варта вивела Степана у порваній одежі, з оголеними мускулястими грудьми, як Савл крикнув йому поверх голів:

— Забув заповідь господа: «Суддів не обмовляй, на начальника люду твого не лихослов»!

І дружки Савла з молодечою запеклістю підхопили:

— Смерть тому, хто проти господа нашого!

Юрба здригнулася, гойднулась, юрба обурилась, рятуючи віру свою:

— Смерть! Смерть відступникові!

Напевне, тут були прибічники Степана — як не бути! — та затаїлися, бо гнів юрби, яка захищає віру, страшний.

Через усе місто вели Степана, скаженіючи, вивергаючи прокляття, славлячи наймилостивішого Єгову. Мідники відкладали вбік свої молотки, теслі й гончарі знімали свої фартухи, купці згортали свій крам — приєднувались до юрби, заражалися її ненавистю, навіть не встигши дізнатися про провину засудженого. Юрба росла і прагнула стати катом.

Будь-хто і кожен міг підняти каменя, але повинен пам’ятати: тут не самосуд, спершу вшануй давній звичай — вийди, зніми з себе одіж, поклади її до ніг обвинувачувача: тобі віддані, твою волю виконуємо, не свою.

За містом, спустившись у Тіропеонську долину, юрба спинилася, загрозливо збилась довкола злочинця. І перед Савлом, який увібрав голову в плечі, ховав під густими бровами палаючі очі, почала рости купа повстяних плащів, чумарок, хламид. Охочі готувалися виконати його волю.

Степан сконав мовчки, не чути було навіть стогону.

Вночі його знівечений труп щез.


Зараз Савл ніс себе на напівзігнутих ногах, ведучи за собою високих мовчазних хлопців. Останнім часом він оскаженів, вдень без спочинку гасав по місту, стрічався з десятками людей — старцями й каліками, міняйлами і крамарями, старшинами общин, — випитував, вишукував: хто, що, де, коли, — а вночі впевнено вів свій загін, вривався… Ні сльози, ні благання не викликали в нього жалості, найбезневинніших лякав бичами, тих, кого підозрювали, кидав у підземелля фортеці Антонія. Очі йому запали, лише жорсткий ніс погрозливо стримів на висхлому лиці. Савла боялися навіть його дружки.

Сьогодні таємні підглядачі донесли, що закаменований Степан часто бував в одного плетільника циновок, який мешкав коло Дамаської брами. Сам старий Ганон від імені первосвященика повелів хапати кожного, хто запідозрений у знайомстві з богохульним антіохійцем. Чимало поховалися, схопили небагатьох, та цього разу Савл наказав стерегтИг щоб звір не втік. Вістей не було, отже, недарма поспішають — звір у своєму лігві.

Завернули в глуху вуличку, що впиралася в стіну Іродового палацу, і попереду в сутінках виросла тінь. Савл, ще не підійшовши до неї впритул, видихнув:

— Ну?..

— Тут… — кивнула тінь.

З щілини з-під дверей просочувалось слабеньке світло, за дверима ні звуку, ні шереху — зачаїлися. І двері благенькі, кожен, не натужуючись, може видавити їх плечем. Савл сторожко торкнув, двері подалися, тоді поштовхом розчинив навстіж, ступив у душну оселю.

Крихітний вогник світильника мигнув, але не згас під натиском свіжого повітря, двоє лиць втупилися в Савла, одне кошлате, темне, пооране зморшками, очі тонуть у глибоких провалинах, друге бліде, невиразно згладжене, обмерле, тільки очі світяться. Старий і дівчатко шестиліток, коли не менша.

— Ти господар оселі цієї? — спитав Савл у старого.

— Зараз господар ти — і мій, і моєї вбогої оселі… Чекав тебе.

Старий проказує тихо, з задишкою, пооране лице спокійне, а в круглих очах дівчинки жах. І за спиною Савла дихання стовплених у розчинених дверях хлопців. Їх два десятки, і вони озброєні.

— Чи не тебе звуть Ахая? Твоє ремесло — плетіння циновок?

— Нащо зайве питаєш — я той, по кого ти прийшов.

— І ти допомагав отому блюзнірові Степану? У старого задрижали зморшки, він похитав кошлатою головою:

— Ти не згірш мого знаєш, що нічим я не міг допомогти Степанові.

— А коли б міг?

— Зробив би все, щоб урятувати.

Савл дивився на старого — вузькоплечого, з запалими грудьми, тонка поморщена шия, здавалося, ледве тримає бородату голову, і зів’яла шкіра на оголених висхлих до хрускоту руках. Який усе-таки хирлявий і немічний цей ворог високого синедріону.

— Мені шкода тебе, але я мушу…

Старий перебив, здивувавшись:

— Тобі властива жалість, нічний гістю?

І Савл навіть не зміг образитись.

— Подивись на себе, — сказав з прикрістю. — Тебе пожаліє усякий.

— Мене пізно жаліти. Пожалій її.

Старий кволо кивнув на дівчинку.

У її широко розплющених очах тліли відбиті вогники слабенького світильника. Савл занепокоївся, а тому спитав роздратовано:

— Ти хочеш, щоб я взяв її… замість доньки?

— Доньки людини, яку всі бояться і потай проклинають у своєму серці? Стати найпроклятішою? Ні! — Старий потрусив патлами, посидів з опущеною головою, нарешті звів запалі очі на Савла. — Вбий її, коли мене виведеш звідси, і ти вчиниш добро.

За спиною Савла хтось зронив здивовано:

— Овва!

Хтось придушено вилаявся. Старий знущався. Савл стиснув кулаки, подався на нього.

— Я вирву твого поганого язика!

— Вирви… — погодився старий, — та спершу відкрий очі на неї — що її чекає?.. Батька розіп’яли на хресті римляни, він висів багато днів на майдані і гнив… Матір схопили солдати і поглумилися над нею, вона перерізала собі горло, бо знала — всі у нас набожні, всі матимуть її за осквернену… Дивись на неї, воїн синедріону: вона лише почала жити, а вже тоне у крові. І ти хочеш, щоб вона жила і далі — у крові, у злобі, у голоді, в цьому страшному світі, де добре тільки тим, хто вбиває і ґвалтує? Таким, як ти, що увірвався вночі до чужого дому! Вона не зможе стати подібною на тебе, їй краще не жити. У мене рука не підніметься, а тобі звично. Зроби раз у житті добро, але перед тим виведи мене, щоб я не бачив…

Савл з розмаху штовхнув старого, той упав, а дівчинка з несподіваною спритністю метнулася в темний кут, притаїлася. Вона не скрикнула, не заплакала. Савл не бачив її, лише шкірою відчував, як зіщулилась вона у темному кутку, намагається щезнути.

Савлів штурхан сприйняли як команду. Хлопці вдерлися, схопили старого, виволокли надвір. Хтось перекинув світильник, і в оселі стало темно. Савл стояв у цій темряві, гамуючи дрож в руках і колінах, всією шкірою відчував — поруч ховається дівчинка, боїться скрикнути і ворухнутись. Схоже, що вона вже не вперше на своєму короткому віці отак ховалася і все, що зараз сталося, для неї не новина.

Покинути її тут саму?.. Хіба це не те саме, що вбити? Повільно вмиратиме з голоду. Але, може, хтось дасть їй притулок у своєму домі?.. Хтось — не ти! Тобі властива жалість?.. Властива! Властива! Старий брехав!.. Та куди ж подіти тобі дівчинку, коли нема в тебе ні дому, ні родини, сам ночуєш, де доведеться?.. І що на це скажуть дружки — Савл підібрав богопротивне поріддя?.. Що скажуть, що подумають, чи не сміятимуться?..

Дівчинка ховалася від нього, а за розчахнутими дверима голоси, вовтузіння; запалали смолоскипи, чекали на нього.

Савл гукнув:

— Гей, де ти?..

Мовчання. Гупала кров у голові.

— Гей-ей! — голосніше.

Тихо. Вона боїться. І, напевне, вона вже навчилася ненавидіти. Нащо вона йому?..

Він розсердився, і одразу полегшало. Різко обернувся і вийшов.

Два десятки здорових парубків, озброєних палицями, мечами, при світлі смолоскипів діловито, майже врочисто вели одного немічного старого. Савл йшов за ними, тішився, що смолоскипи горять спереду, ніхто не бачить у темряві його обличчя.


«Краще вбити одного, щоб спасти весь народ!» — ці слова постійно виголошували у синедріоні. Він, Савл, убив Степана. Так, так, усе зробив для цього: зібрав юрбу, привів її на місце страти, і добровольці-кати до його ніг скидали одіж — твою волю виконуй ємо, не свою! Щоб спасти народ богообраний, праведних дітей Авраамових, не якихось проклятих язичників, які поклоняються ідолам! Убив Степана і пишався собою, вгодний богові, зробив добро народу своєму!

Степан сконав мовчки, не благав помилування! І в лице грізному синедріону — царі не сміють перечити! — кинув: «Твердошиї!» Він не міг не знати, що за такі слова життя не дарують. Синедріон не прощає кривдникам.

Не думав про себе. А про кого ж він думав? Заради чого, заради кого він був готовий прийняти смерть?

Чи знав Степан про дівчинку? Про те, що не почала жити, а вже втонула в крові батька й матері… Не міг не знати, бо був знайомий із старим. «Твердошиї!» — здається, зрозуміло, чому Степан не злякався синедріону.

Хіба просив старий Степана: «Убий дівчинку, і ти зробиш добро?» Просити таке можна тільки вбивцю. Степан не вбивця — сам жертва. Вбивця ти, Савл!

«Краще вбити одного, щоб спасти весь народ!» Ще одного, яка дещиця, ще раз пролити зайву кров, зробити кривавий світ ще кривавішим. Ти вірив, вірив, можна спасти, треба спасати народ убивством! Закликав до цього юрбу. І вона слухала тебе, мідники відкладали свої молотки і гончарі кидали роботу, йшли, щоб убити того, хто хотів, щоб вони не вбивали один одного, жили без страху.

Старий сказав: «У цьому страшному світі добре лише тим, хто вбиває…» Ти, Савл, став помітним в Єрусалимі, тебе бояться, тобі при зустрічі дають дорогу, синедріон цінує тебе, Ганан, всемогутній Ганан, кого покірно слухається сам первосвященик, потребує твоєї допомоги. Хіба погано тобі, Савл? З часом ти потрапиш в число семидесяти одного, які засідають у синедріоні.

Старого вели з запаленими смолоскипами порожніми вуличками. Двадцятеро парубійків з рішучими фізіономіями. Старого кинуть у підземелля фортеці, він звідти вже не повернеться. Ще одна смерть, ще одне вбивство. Савл крокував позаду, вірний слуга, який рано чи пізно стане паном. Ніхто не бачив у темряві його обличчя.

А позаду у порожній темній бідняцькій халупі зіщулилася в кутку маленька дівчинка — одна перед залитим кров’ю світом.


Вранці Савл кинувся до Дамаської брами, в глухий тупичок, що впирався в міську стіну. Він ще не знав, що робити з дівчинкою, куди її прилаштувати, чи зможе замінити їй батька або старшого брата. Але одне знав: коли не знайде, не візьме до себе, то кожен його день починатиметься думкою — кинув!.. Не смій радіти, що живеш на світі, не смій нагадувати про себе богові! І врешті-решт проклянеш себе. Не дівчинку біг рятувати Савл — себе самого.

При денному світлі оселя старого виглядала так само ветхою, як і її господар, — нерівно складені камені обмазані рудою глиною, двері відкриті навстіж, всередині пусто, продавлені циновки, купа ганчір’я в кутку, на долівці перекинутий вночі глиняний світильник. Савл кинувся до сусідів — мали ж знати, де дівчинка!..

Сусіди відвертали погляд, відповідали знехотя:

— Не знаємо. Нічого не бачили. Він просив, він благав…

— Не бачили. Звідки нам знати.

Полохливі обличчя, опущені очі, нещирі голоси. Знають, що перед ними той, хто вчора поночі увірвався в цю бідняцьку оселю. Відають і те, що це Савл стратив Степана, який тут часто бував, говорив їм свої проповіді.

Люди старанно ховали очі, та Савлу й не треба було зазирати в них, щоб зрозуміти, що вони думають про нього: «Замало тобі розправи над Степаном, замало схопити ледь живого старого, тобі знадобилося ще невинне дитя». Савл здригнувся від потайної до себе ненависті, не наважився далі розпитувати.

Та хочеш не хочеш — жити треба. Останнім часом його життя заповнене одним — вслухайся, вдивляйся, вишукуй ворогів синедріону, хапай їх. Від тебе чекають тільки цього і нічого іншого. Чекає могутнє, вельможне сімейство Гананів разом з первосвящеником Йосифом Кайяфою, чекають старости громад, чекають дружки по нічних вилазках, які визнали тебе старшим, чекають розпочаті й незавершені справи, і на сьогоднішній вечір намічено вже нові жертви.

Відмовитись? Спитають — чому? Чи твердий ти сам у вірі? Синедріон відступників не милує.

Опівдні Савлу повідомили — його кличе до себе не хто інший, як сам Ганон.

Він висох і зморщився від багатолітніх високих клопотів — беззубий рот над кощавим носом, сльозаві очиці, химерна в’язь знекровлених зморщок, темні, немічні старечі руки. Після Ірода Великого в Іудеї не було могутнішої людини. Він вірно служив Риму і змушував Рим служити собі. Він призначав первосвящеників і знімав їх. Він міг викликати на суд царюючих, тетрархів і примушував їх вимолювати прощення. Він навіть намагався впливати на долі світу, бо євреї повсюди, а де євреї, там повинна бути і влада Гайана.

Савл поштиво стояв перед ним, а той промацував сльозавими очима його приземкувату наїжачену постать.

— Богу угодне твоє заповзяття, — мовив Ганан деренчливим голосом.

Не вперше чув Савл цю милостиву фразу, та вперше подивувався їй — говорять за бога, переконані, що богу хотілося б саме того, що і їм самим.

Ганан, одначе, ніколи не був занадто щедрим на похвалу, зразу ж перейшов до діла:

— Нам принесли звістку з Дамаска. Там громада потребує допомоги — дехто похитнувся у вірі. Вирушай туди і покажи, як треба захищати набожність. Дій рішуче, та не спіши, придивись, одразу себе не відкривай. Попервах підбери вірних людей, І мого імені не називай. Дій, а вже ми не забудемо твої заслуги перед богом.

Дамаск для Гайана двері на схід — у Сірію, у Каппадокію, в Азію, — а тому біля цих дверей мають бути його вірні слуги. У Дамаску жили таємні наглядачі Гайана, і туди часто вирушали не менш таємні посланники. Савл мав стати одним із них, з таємних.

Зараз йому важко в Єрусалимі. Савл ні на хвильку не забуває про зниклу дівчинку, ще вчора вірив — все, що не зробить, на благо; тепер віри нема. Вриватися поночі у чужі оселі, бачити сполотнілі від страху обличчя, погрожувати, хапати, викручувати руки — богу угодне твоє заповзяття І Чим могла прогнівити Всевишнього дівчинка? Нема опори, куди не кинь оком — все хистке… Ганан примушує щезнути з Єрусалима, забути до пори, до часу — хоча б до пори до часу! — те, чим займався…

І вперше з учорашнього вечора Савл полегшено видихнув:

— Коли вирушати, пане?

— Завтра. На світанні.

Хай благословенною буде цього разу нетерплячість сильних світу цього, він виконає повеління Гайана — покине Єрусалим якомога раніше, ще вдосвіта.


До Дамаска вісім днів ходу. Поодинці не ходили — на дорозі грабували, особливо у Самарії. Віками зневажали євреї самаритян — та ж сама віра, але не той народ, від бога далі, нечисті, гріх навіть забалакати з ними. При нагоді самаритяни мстили євреям. Глухої пори, у якомусь закутні з ними краще не здибуватися.

Подорожні перші дні тримались двох римських солдатів, які прямували в Кесарію. Так, вони іновірці, так, поклоняються ідолам, але зневаги їм не викажеш, самі позирають на юдеїв спогорда — скандальне плем’я. Рим — господар цілого світу, навіть набожні євреї воліли називатися римлянами, звісно не зрікаючись при цьому своєї віри.

Дід Савла ще за Помпея отримав звання римського громадянина — чим прислужився, за скільки купив, цього тепер уже нікому не взнати. Але і батько, і сам Савл носили таке звання. Ось тому солдати одразу вирізнили Савла серед інших подорожніх, заводили розмову, називали його на латинський манер Павлом. Павлом він став і для решти… Вийшовши за стіни Єрусалима, він одержав нове ім’я, яке потім понесе історія.

Минали поселення за поселеннями, часто стиснуті горами, рідше розсіяні по кам’янистих долинах. Мешканці копирсалися на виноградниках, мотижили черству землю, на тісних обійстях ганяли по кругу ослів, обмолочували полбу, рудий кізяковий димок заплутувався у гіллі старих смоківниць. Що ще треба людям — добувай їжу на день свій грядущий, дорожи спокоєм сусіда, і він не порушить твого спокою. Яке просте взагалі-то життя!

І нема, нема спокою на землі обітованій! Той, хто порпається на винограднику, поганяє осла по стерні, не знає, чи питиме він своє вино, їстиме хліба досхочу. Митники пильнують його — віддай римському кесарю, віддай тетрарху, віддай первосвященику! Сильний вириває шматок у слабкого. Плач і погрози, стогін і прокльони — не можуть люди поділити те, що дано їм богом. Не можуть поділити навіть бога єдиного, кожен бачить його по-своєму, вважає себе перед ним чистішим за інших, славить божі закони і безсоромно порушує їх. Лише одного закону всі ревно справляють: око за око, зуб за зуб!

Савл, який став Павлом, йшов Ізраїлем, жадібно дивився на все довкола і ні на хвилю не забував про зниклу дівчинку. Вона, приречена, навчила його страждати. Не за себе, за інших, які не усвідомлюють, що кожен сирота у світі цьому, кожен потребує захисту і допомоги. Страждання викликали навіть жалюгідні самаритяни, що траплялися в дорозі. Це також люди і ще сиротливіші, ніж він сам, — хіба їм не потрібні захист і допомога?..

Хіба він один співчуває і хоче допомогти? Скільки пророків ходять по землі, кожного зустрічають з надією, кожен щедрий на обіцянки, та жодна ще не справдилася.

А чи треба обіцяти? Чи не ліпше сказати: не ждіть від інших, самі діліться чим багаті. Якщо маєш кусень хліба, поділися з голодним. Якщо нема хліба, сам голодуєш, скажи ласкаве слово такому ж голодному, І тоді не око за око, не зуб за зуб, а вдячність за вдячність, порятунок за порятунок — хто тоді почуватиметься сиротиною?..

Всі люди стануть однією родиною, хіба не про це казав пророк Михей: «І вони перекують мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ на народ, і більше не будуть навчатися війні! І буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіговницею, і не буде того, хто б страшив…»

Після Самарії йшли по Галілеї, тут не такі суворі скелі, не така спечена земля, зелень яскравіша, люди привітніші. Здавалося Павлу: світ усміхається тому просвітленню, що народжувалося у ньому.

Берегів моря Галілейського вони лише торкнулись, пройшовши частину шляху по прибережних поселеннях. Капернаум залишився осторонь, Віфсаїда також, Павло не знав, що у цій Віфсаїді, куди він не завітав, кілька років тому закаменували зайшлого пророка на ймення їсуе, який Називав себе Сином Людським. Тільки маленька купка рибалок згадує тепер про нього, і в Назареті все ще живе його мати, живуть його брати і сестри. І кудись зникла Марія з Магдали, яку він вилікував від біснуватості.


Через три дні, «пройшовши Курію, Павло ступив у велику Дамаську долину…».

Про цю подію пізніше розповідатиме і сам Павло, і багато хто інший — у різний час, трактуючи на свій лад. В XIX столітті її спробує реалістично зобразити Ернест Ренан, відомий французький письменник і видатний семітолог. Ось його опис:

«…Павло ступив у велику Дамаську долину. Він підійшов до міста і знаходився, мабуть, поблизу садів, що оперізували місто. Було пополудні. З Павлом ішли кілька його товаришів, і цілком ймовірно, пішки.

Долина ця — одне з найплодючіших і мальовничіших місць земної кулі, і з найдавніших часів і донині вона називається «Раєм Господнім»… Цілком ймовірно, що очі у нього запалилися, можливо, починалася офтальмія. За такої тривалої ходи останні години найнебезпечніші. Нервове напруження минає, починається реакція. Можливо, що раптовий перехід з розпеченої пустелі в прохолодний затінок садів викликав удар у хворобливому і дуже підірваному організмі. У цих місцях людина підхоплює наглу небезпечну лихоманку, яка супроводжується приливом крові до голови. За якусь мить людину ніби вражає блискавка. Після того як напад минає, у пам’яті зостається темна, розпанахана блискавкою ніч, на фоні якої виникають якісь неясні видіння. (Подібне сталося зі мною у Біблосі, коли б у мене були інші погляди, то сприйняв би свою галюцинацію за чудесне видіння).

Безперечно, що від страшного удару Павло одразу знепритомнів.

Ймовірно, що зненацька знялася буря на відрогах Гермона, у центрі скупчення електрики, ні з чим не зрівнянної за своєю силою. Не варто також забувати і те, що у давнину подібні явища вважалися божественним одкровенням, що вони згідно з тодішніми уявленнями про долю не містили в собі нічого випадкового, що кожен розглядав усе, що відбувалося довкруг, стосовно самого себе. Зокрема євреї грім завжди вважали гласом божим, блискавку — вогнем божим. Павло був надзвичайно збуджений. Природно, що він почув у голосі грози те, що саме хвилювало його. Чи у нього від сонячного удару або офтальмії нагло затьмарився розум, чи засліпила його надовго блискавка, чи блискавка і грім кинули його на землю і спричинили струс мозку — все це мало важить. Спогади самого апостола, очевидно, досить невиразні, він був переконаний у тому, що сталося щось надприродне… При таких потрясіннях людина іноді цілком втрачає уявлення про моменти кризи…»

Ернест Релан йшов за реальною історією, його Павло знав про Ісуса Христа, був гонителем християнства, а тому й галюцинації, викликані шоковим станом, у нього пов’язані з Христом:

«Він побачив образ, що переслідував його вже кілька днів, він побачив привид, про який було стільки балачок, він побачив самого Ісуса, який казав йому: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?»…»

Наш Павло перебуває в історії, де відбулася подія у Віфсаїді. Нашому Павлу не міг явитися Христос зі скорботним докором. Удар перед Дамаском він міг сприйняти лише як грізне боже застереження — не смій жити, як жив, чинити, що чинив, ставай на новий шлях, який відкрився тобі.

Подія у Віфсаїді усунула з історії Христа. Але історія зразу ж запропонувала готового подвижника.


Машина вибрала найвірогіднішого. І ми без зайвих емоцій прийняли його, і упритул зайнялися Павлом.




Розділ третій



1

Послідовники, як правило, разюче не схожі на зачинателів. Павло гучно прославляє Христа і увесь час суперечить йому.

Христос не цінує достоїнство розуму в людині, навпаки, вважає — «блаженні убогі духом», їм, бездуховним, легше увірувати в бога, й тому розчулено напучує: «Будьте як діти». Полум’яний глашатай Христа Павло закликає до іншого: «Браття, не будьте дітьми своїм розумом — будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте». Він переконаний у тому, що боже осягається «розуміючи духовне з духовним». Розуміючи! Не бездумна довірливість, а наявність розуму — ось достоїнство людини, за Павлом.

Христос безупинно наставляє: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не працюють, не прядуть… Отож не журіться кажучи: «що ми будемо їсти»; чи: «що будемо пити», або: «у що ми зодягнемося?».. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, — а все це вам додасться». А Павло й гадки не може мати, що «все це додасться» само по собі, він наполегливо закликає трудитися, саме йому приписують славнозвісні слова: хто не працює, той не їсть! І він, Павло, вже стурбований розподілом продуктів праці. «Бо у Мойсеевому законі написано, — нагадує він, — «не в’яжи рота волові, що молотить». Хіба за волів Бог турбується? Чи говорить він зовсім для нас? Для нас, бо написано, що з надією мусить орати орач, а молотник — молотити з надією мати частку в своїм сподіванні».

У всі віки Христа зворушливо визнавали спасителем усього людства, а він був з іудейських пророків, для кого євреї-діти, а решта — пси… І лише Павло відважно ламає тісні національні рамки, кидає світу з викликом: «А геменам і чужоземцям, розумним і немудрим — я боржник… Хіба ж Бог тільки для юдеїв, а не для поган? Так, і для поган». Мабуть, його можна вважати першим інтернаціоналістом у світовій історії.

Нарешті, і в найголовнішому, в основі основ учення — в любові до ближнього, — Павло зовсім не такий вже покірний послідовник Христа. Він не повторює нерозважливого: «Любіть ворогів ваших». «Отож, як ворог твій голоДний, — нагодуй його; як він прагне, — напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову». Від «люби ворога» така позиція — «розпалене вугілля йому на голову» — далека, ворог для Павла залишається ворогом.

Як любити і що таке, власне, любов? — для Христа безглузда сама постановка питання. Просто люби без зайвих, розумувань, як вказано Господом Богом.

Для Павла ж любов тверезо осмислена — необхідність, що вимагає точного пояснення. І він пояснює: «Бо заповіді: «не чини перелюбу», «не вбивай», «не кради», «не свідкуй неправдиво», «не пожадай» і всі інші, містяться в цьому слові: «Люби свого ближнього, як самого себе…» Отже, любов не небесний дар, а всього-навсього дотримання моральних законів.

Пожежа християнства вже спалахнула, а ця незвичайна людина йде не встигла сформуватися. І полум’я було надто велике, надто багато людей вже грілося біля нього, безглуздо розпалювати поряд нове вогнище, довелося стати тим, хто роздмухує. Павло роздмухував, але при цьому підкидав свої дрова.

У нашій моделі Христа немає, Павлу надана самостійність. Чи можна сумніватися, що павліанство буде так відрізнятися від звичного християнства, як сам Павло різниться від Ісуса Христа? Як каже Миша Дідусь, «це вам не метелик Бредбері».

Які сюрпризи чекають нас?



2

Але у відважного Павла був ворог, з яким часто стикаються незвичайні люди, — він сам! Павло заперечував Павлові, та ще й так, що викликав цілковиту розгубленість, — дивуватися йому чи обурюватися, виправдовувати чи відкидати? Закрався навіть сумнів: чи насправді була, ця історична постать, чи не переплуталися у течії віків суперечливі одне одному погляди й думки?

Для того щоб це якось з’ясувати, ми вирішили влаштувати судилище. Прокурорські обов’язки взяв на себе Толя Зибков. Адвокатом міг стати кожен…

Ми, як справдешні терористи, тримали в таємниці свою змову. Мені не треба було попереджувати своїх флібустьєрів, щоб мовчали, кожен розумів, що, коли про наш замір хтось дізнається, одразу ж почнуться прикрі ускладнення: полізуть цікаві, гулятимуть плітки, і я опинюсь у двозначному становищі — шанований фізик-теоретик став підозрілим теологом. Окрім нас, про кримінальну вилазку в глиб історії знали лише в обчислювальному центрі ті самі прихильні до нас жерці і піфії, які обкатували на нашій програмі свого нового електронного оракула. Але вони ніяк не були зв’язані з нашим оточенням, з їхнього боку нам не загрожувало розкриття.

І все ж з вини Миші Дідуся до нас проник один сторонній.

Перед початком призначеного судилища він заявився до мене гордовитий аж до пихи, відпрасований до запаморочення — білосніжні смужки манжетів з рукавів, бордова в прожилках краватка; значок майстра спорту на лацкані, барвистий ріжечок хустинки з нагрудної кишеньки, напахчена чепуриста борода, і по-півнячому задерикуватий вигляд.

— Георгію Петровичу, хочу відрекомендувати… — Обернувшись до відчинених дверей, оголосив: — Будь ласка, Настю!..

Вона впливла несміло, бочком, з беззахисною усмішечкою: тендітна, довготелеса, рум’яне личко маячить над старанно причесаною маківкою Миші, з висоти лине погляд запаморочливо голубих, ляльково-наївних, густо війчатих очей.

— Знайомтесь… — видихнув Миша. — І попереджаю: мене розіб’є параліч, якщо ви одне одному не сподобаєтесь.

Я обережно потримав тепленьку Настину долоньку:

— Смирення паче гордості, Мишо! Тобі аж ніяк не загрожує параліч.

— Георгію Петровичу, я, як вірний пес, люто оберігав від чужаків наш високий ареопаг. Георгію Петровичу, за відданість прошу милості…

— Проси!

— Дозвольте їй час від часу бувати з нами. Ну хіба міг я відмовити?

І Настя, вмостившись поруч з Мишею на підвіконні, почала представляти у своїй особі публіку.

Толя Зибков діловито наїжачений, на колінах розкритий блокнот — для урочистості, не для пам’яті. Пам’ять у хлопця золота, потрібні цитати знає назубок, і голос його цього разу без насмішки, щокате лице насуплене.

— Я стверджую: Павло постійно зраджував самому собі. І довести це неважко.

Я малюю ромашки і бакенбардисто-вусаті фізіономії, Ірина димить сигаретою, прицільно мружиться крізь дим на непідкупного Толю, Миша Дідусь плечем до плеча із Завороженою Настею, у картинній увазі задер догори густу борідку.

А Толя без поспіху нацьковує Павла на Павла:

— У «Посланні до Римлян», глава дванадцята кинуто заклик: «…і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму…» До одного з найбільш, так би мовити, жахливих віків в історії, що породили такі чудовиська, як Калігулу і Нерона, — «Не стосуйтесь!» — цілком гідний новатора заклик…

Толя опускає пбгляд на непорочно чисту сторінку блокнота, даючи нам змогу перейнятися значущістю повідомлення.

— Після такого заклику, певно, слід чекати поради — як же змінити цей вік? І пораду Павло дає у «Першому посланні до Коринтян»: «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був». Цебто раб залишайся рабом, а пан паном. «Не стосуйтесь до віку цього», прагніть до іншого, але нехай залишається все як було, не треба нічого міняти. Дивне поєднання несумісного!

Ірина не витримує.

— Та він же хотів змінити не соціальний лад, а звичаї. Лише звичаї, голубчику!

Я малюю гусара з вусами і шкірою відчуваю — Толя Зибков готується до випаду. Говорить він відразливим святенницько-повчальним тоном:

— Неможливо змінити звичаї, Ірино Михайлівно, не змінюючи соціального ладу.

Досвідчений бретер робить обманливий фінт, і відважно-прямолійійна Ірина попадається на це.

— Це, розумнику, відомо тобі і мені, — дратується вона, — а Павло марксизму не вивчав, він і справді щиро вірив, що можна звичаї змінити, так би мовити, без усяких…

І Толя лінькувато, повільно тягнеться до блокнотика, перегортає його з чистої сторінки на чисту, говорить з неприхованою насолодою:

— А ось у «Першому посланні до Коринфян», глава п’ятнадцята, Павло проголошує: «Не дайте себе звести, — товариство лихе псує добрі звичаї!» Хіба не правда, знаменні слова? Ні, він не гірш за нас, освічених, розумів, що звичаї залежать від співтовариств. Знав це і… «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був».

— Хм… Чорти б його ухопили!

Математик Ірина Сушко мало тямить у Новому завіті, повідомлення Толі для неї — приголомшуюче відкриття. А Толя не опускається до торжества, рухається далі вже переможним маршем, без вичікувальних зупинок:

— Павло відстоює: «Люби ближнього твого, як самого себе». Відстоює не лише пристрасно, а й безстрашно. Холопства йому не закинеш. І все ж таки настійно повчає: «Благословляйте тих, хто вас переслідує: благословляйте, а не проклинайте!» Звісно, ви, Ірино Михайлівно, можете сказати, що переслідувачі, гнобителі, у нього не мали, так би мовити, класового підґрунтя, просто лихі люди, блудні вівці. Та, на жаль, Павло тут недвозначний, каже прямо: «Нехай кожна людина кориться вищій владі…» Отже, виявляється, що переслідувачі — це вища влада. Павло визнає це, але пояснює: «…бо володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча… Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Ну то як наставляннячко, Ірино Михайлівно? А між іншим ще в одному місці Павло настирливо твердить, що зовсім не проповідує мудрість «володарів цього віку…» Ось і здогадайся, у що з того, що говорив, він сам вірив, а в що ні…

— Вірив у те і.в інше — геніальний плутаник! — авторитетно вставляє від вікна Миша Дідусь.

Ірина досадливо морщиться.

— Сказав, як по писаному.

— Скажи інакше. — Миша при Насті бундючиться, проте з острахом: Ірина може й припечатати. — Він безстрашний, погодься!

— Припустимо.

— І безчесним його теж не назвеш. Залишається одне — плутаник! Якщо не геніальний, то вже запевне відчайдух, чого не забереш, того не забереш. — Миша тріумфуюче повів бородою у мій бік: складіть мені ціну, Георгію Петровичу.

Я не одізвався, у цю хвилину я, далебі, знав не більше від нього.

Заговорила Ірина: — А хто тоді був не плутаник, прошу тебе? Освічений Сенека щиро виголошував красиві слова про справедливість, а служив Нерону. Той же Христос переконував: «Легше верблюду пройти крізь гол чине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже», але закликав — віддай кесарю кесареве. Адже це також не дуже логічно з нашої точки зору.

— Не забувайте, Ірино Михайлівно, — чемно втрутився Толя Зибков. — Христос наставляв «любіть ворогів своїх». З такої позиції «кесарю — кесареве» цілком виправдано— купи собі незалежність, але не ворогуй. А Павло», як ми знаємо, «любіть ворогів» обминав — згорни ворогові розпалене вугілля на голову і покорись сильнішому, тому, хто з мечем. З недомислу це? Плутаник?.. Сумніваюся!..

Всі подивилися на мене — слово судді! Та я зараз упевнився лише в одному: суд наш завчасний, попереднє слідство не закінчене, можливо, навіть звинувачення пред’явлено не за адресою.

— Мабуть, це загадка не Павла, — сказав я.

— Чия ж тоді? — насторожився Толя.

— Його часу.

— Час нелогічний?

— Нелогічними можуть бути люди, але не час.

— Так що, що тоді?..

— Нам не залишається нічого іншого, як далі копати навколо Павла.

Незадоволене мовчання. ІЦе б пак, здається, я й сам скис від своїх відповідей.

І раптом пролунало мелодійне сопрано:

— Дозвольте мені запитати?

Ми не зразу второпали, що дар мови повернувся до новоявленої подруги Миші Дідуся. Досі Настя ретельно слухала, ретельно мовчала, навіть не було знаття, який у неї голос. Виявляється — ангельський. Вона по-школярськи піднімала догори рожеву долоньку, довірливо дивилася на мене ляльково-мальованими очима.

— А нащо судити людину, яка так давно померла? Хіба нам не однаково, як вона там себе поводила?

Миша Дідусь прицілився на Толю Зибкова поглядом заклинача змій — спробуй тільки щось викинути! А я спантеличено чухав лисину — питаннячко хоч і дівоче, та не просте. І я відповів як зумів:

— Ми виросли з нього, Насте.

Настя на хвильку замислилася з голубим зачудуванням у погляді, але одразу засяяла щасливою усмішкою:

— Ага! Ми повинні знати Павла, щоб не бути схожими на нього у своїх вчинках.

Толя Зибков чесно витерпів — ні пари з уст, зате сам Миша негучно крекнув.

Мені не лишалося нічого іншого, як погодитися:

— Майже вгадала.



3

Ірина Сушко, яка до того неуважно мовчала, неголосно промовила:

— Устами дитяти глаголить істина… По правді кажучи, я також туманно уявляю, чого ми хочемо від Павла.

Миша Дідусь здивувався:

— От тобі й на, знову за своє! Скільки разів ми це колесо крутили — роль особи в історії.

— Буксує наше колесо, дорогенький, не рушимо з місця.

— Ганяла, ганяла машину — і ні з місця! — У Миші навіть вилиці над бородою обурено порожевіли. — А чи не здається, що зараз, в оцю ненатхненну мить, оглядаємося на пройдений шлях — і — ех! — визнавати зрушені, що для володарки-історії нема незамінимих осіб.

Ірина презирливо пирхнула:

— От, власне, доїхали до відкриття. То чи варто було заради цього машину силувати, легко можна було самим зметикувати.

— А чого ти чекала? Жар-птицю краси неписаної? Істина ж, матусю, у скромному оперенні, виявляється.

— Чекала мету, мудрий Діду. Мету! Велику і світлу, заради якої і життя покласти не шкода. А наткнулася на давнього знайомого — традиційного плутаника, який заповітних таємниць, не жди, не відкриє.

На фізіономії Толі Зибкова з’явився простодушно-придуркуватий вираз:

— Покликали дівчинку до лісу за лисичками… — почав він мрійливим голосом.

Ірина звела грізні брови, перебила:

— Не блазнюй, байбаченя. Про найголовніше говоримо.

Толя скрушно зітхнув:

™ Не треба плакатись, Ірино Михайлівно, лисички поряд, лисички повсюди, лише вони не на чотирьох ногах і не з хвостами. Ми добувачі знань, Ірино Михайлівно! Отже, знання і є наша мета!

— Ні, яблучко наливне, знання не мета, як і цегла ще не дім. Можу я поцікавитися, для чого знадобляться ті знання, які ми добудемо?

— Хто міг сказати Герцу — для чого знадобляться його електромагнітні хвилі? Справа Герца і наша з вами піймати нові знання, випустити їх у світ: летіть голуби! А вже хто і коли голубів приручить, до чого прилаштує — не наші клопоти.

Головатий рум’яний хлопчик, мабуть, один із кращих представників сучасного покоління духовних акселератів. Такі хлопчики народилися тоді, коли їхні батьки, зітхаючи, згадували війну. «Тяжкий був час». Був та минув, хлопчикам не довелося мерзнути в окопах, повзати на пузі під кулями, бачити трупи, їсти балабухи з гнилої картоплі. Вони завжди спали на чистих простирадлах, їли досхочу, не знали, що таке залатані штанці, а тому поблажливо зневажають грубий утилітаризм. От абстрактні знання — інша річ, захоплююче заняття вцловлювати їх, милуватися ними, а потім відкидати — а раптом підберуть, прилаштують. Світ для таких хлопчиків щось на кшталт кросворда — загадка перетинається із загадкою, цікаво, варто посушити голову. Така допитливість властива тільки особливо підготовленим, лише вибраним — аристократам духу. Людям потрібен хліб насущний, людям потрібна мораль — так, так, звичайно! Ладні визнати, але не готові повірити, що колись не буде скривджених і принижених, дурисвітів і зажерливих, — протиріччя вічні, рай земний така ж наївна вигадка для простаків, як рай небесний. Пошматований пристрастями світ вельми ненадійний, але тим паче спіши натішитись ним. Ні, такі хлопчики не шукають земних утіх, для багатьох з них дійсно нічого, крім «свіжовимитої сорочки», не треба, аристократи духу прагнуть істини. Найрізноманітнішої, чи то нейрино чи квазари, форми ДНК чи наявності біополя, — витонченими прийомами здобути її, натішитися і випустити: летіть голуби! Вдуматися — дивний інтелектуальний снобізм… Він обурює не лише мене. Ірина уважно розглядає Толю матовими очима, які не пускають в себе.

— Не зводь наклепу на Герца, байбаченя, — промовила вона. — Герц на відміну від тебе напевне таїв у душі святу користь: мовляв, відкрию невідоме явище, пізнаю краще світ, отже, коли не я сам, то діти і внуки зуміють краще у ньому влаштуватися.

— А чи так уже й напевне, Ірино Михайлівно, вельмишановний Герц виходив з такого розрахунку? — засумнівався Толя.

— Вельмишановний Герц жив у той час, коли ніхто не сумнівався, що будь-яке знання людям на благо. Вельмишановному Герцу і на думку не спадало, що колись наукові знання через водневі бомби й інші технічні монстри стануть глобальною загрозою. Та й зараз, хлопчику, ще не всі позбулися святої користі, плекають надію, що нові знання принесуть вигоду, а не шкоду. Лише мій електронний телепень, з яким у мене роман, корисливого розрахуночку в душі не тримає, бо ж душі не має. Хіба б я копирсалася в запорошеному віками житті Павла, якби не розраховувала щось виколупати для нашого нинішнього життя. Хочу, хо-чу щось внести у нього, щось підправити. Не сумніваюсь, що й Георгій Петрович цього ж хоче.

На широкому простацькому Толиному обличчі блукала іронічна посмішечка.

— Хотіти ж то і я хочу. Хто не хоче… — Проникливим голосом, замирливо: — Тільки ж як моє, так і ваше, Ірино Михайлівно, хотіння, погодьтеся, ламаного шеляга варте. Воно рівнозначне мріянню: ех якби та якби… Я ж не поетом прагну стати — вченим, для мене, даруйте, безпредметні мріяння пусте заняття.

Тут я не витримав:

— Без мрії, голубе, неможлива ніяка діяльність, в тому числі й наукова. Мрія — звільнитися від виснажливої праці, мрія — літати, мрія — дістатися Місяця… Кожній науковій перемозі передували жагучі мрії. Ти маєш намір притлумити у собі цю здатність — чого ж від тебе тоді чекати, яких звершень?

Толя випростався, його пухке тіло набуло пружності, а щокате лице гідності, чисте чоло перерізала зморшка.

— Георгію Петровичу, — заговорив він майже суворо, — ви не згірш від мене знаєте, що на крилах мрії можна залетіти чортзна-куди. Мріяти вміють усі, а ось загнуздати мрію, вміти правувати нею — не кожному дано. Ви у цьому набагато досвідченіші від нас, навіть.

— Можу порадити: правуй туди, куди кличе мрія. Ось лише дорогу, друже, вибирай сам. Прямі дороги до мети бувають дуже рідко.

— До мети? — підхопився Толя. — До якої? Ви ж чули, як Ірина Михайлівна побивалася: в глухий кут зайшлиг нема мети! А вона мріяла про велику і світлу, за яку й життя покласти не шкода. Зів’яли крила у мрії. Що діяти?..

— Ото так і зів’яли?.. — Я обернувся до Ірини. — Ти у глухому куті, щілини не помітила? Коли її розширити, чую я — на широкі простори можна вийти.

Ірина уп’ялася в мене запало темними очима.

— Згадай — Павло зронив: «Товариство лихе псує добрі звичаї».

— Ну і що? — обережно спитала Ірина.

— А те, що вже тоді промайнула думка, яка суперечить релігійному розумінню моралі.

У запалих очах Ірини спантеличений морок. Миша Дідусь прицілюється в мене задраною борідкою. А Толя Зибков, поскрипівши кріслом, подався вперед, зморшка на лобі поглибшала, — схоже на те, що він вже занюхав запах дичини.

— Починаючи з Христа і донині, — продовжував я, — існує переконання: бути тобі чи не бути моральною людиною, цілком залежить від тебе самого, від твоєї волі, від твого бажання. Роби так, як велять догмати віри, — і добро торжествуватиме над злом. Релігійних наставників не цікавило, у яких умовах перебуває людина…

— І справді ж! — здивувався Толя. — Павло збагнув непросте: звичаї залежать не від волі окремих осіб — від того, у яких суспільних устроях ці особи перебувають. Діалектик дві тисячі років тому!

— Збагнув, та як нерідко трапляється, не надав цьому ваги.

— І до Павла це було, Георгію Петровичу. Єсеї, наприклад, пробували створити товариства, які б не псували добрі звичаї.

— Пробували до Павла і багато хто після Павла.

— І?.. — гойднувся Толя.

— І щось заважало їм.

— Щось таке, що не залежало від самих людей? — ламким голосом спитав Толя.

І всі уп’ялися в мене. Запала хвилинна тиша. Я не витримав її і мовив:

— Ось на це й хотілося б одержати відповідь.

— Не-хай їй грець із такою задачкою! — отямилася від спантеличеного остовпіння Ірина.

— У будь-якому разі, не глухий кут, як тобі видалося, — нагадав я.

І Миша Дідусь звеселився:

— Геть скигліїв і маловірів! «Наш паровоз, вперед лети!..»

— Люблю збадьорюючі лозунги, — посміхнувся Толя.

— А можна ще питаннячко? — Знову по-школярськи рожева долонька догори. — Ну ніяк не можу втямити — цей Павло… він шкідливий зараз для нас чи корисний?

— Нас-те! — злякано видихнув Миша.

— Таж цікавої..

— Цікаво, — погодився я. — Тому ми й розбираємося.

— І ще не розібралися?

— Поки що ні. І сьогодні навряд чи…

Я підвівся.

— То що, до наступної зустрічі, друзі.

Всі заворушилися, встаючи, а Настя дивилася на мене здивовано і заклопотано, і в її широко розплющених очах виразно визрівало нове нищівне запитання. Та Миша Дідусь постарався заглушити його у самому зародку:

— Я тобі пізніше все поясню. Все!

І Толя Зибков не втримався:

— Навіть усе! Хотів би я це почути.



4

Щось сталося у Івана Трохимовича Голенкова. Вранці пролунав від нього телефонний дзвінок.

— Самоїдством займаюся, мій друже, небо маковим зернятком здається. Вибери вільну хвилинку, зайди, вгамуй мої печалі. Дуже прошу тебе.

Старий ще ніколи не просив мене ні про що. Я швидко одягнувся і поїхав.

Зустрів він мене з церемонною урочистістю, навіть причепурився — громіздкий кістяк заховано в просторий поруділий піджак, зморшкувату шию огортає твердо накрохмалений комірець сорочки, і краватка по моді сорокових років — вузол з кулак завбільшки, а в проораних зморшках землистого обличчя збентеження.

— Старий ворон на самотині потрохи з глузду сходить. Сядьмо поруч, та й поговоримо як годиться. Даруй, коли тобі моє каркання видасться непутящим.

Іван Трохимович сам виглядав зараз гостем у своїй порожній, незатишній кімнаті з вузьким залізним ліжком, над яким висіло кілька великих фотографій — делегати якихось пре давніх конференцій лежать на землі, тісняться на лавках, що стоять у декілька рядів одна над одною. Івана Трохимовича відшукати серед них зараз марна справа — фотографії безнадійно вицвіли, господар на них молодий, зовсім не схожий на нинішнього. Маслакуваті руки на гострих колінах, кущуваті брови над твердим носом, погляд опущений, сипле натужне дихання.

— Добрі люди збентежили, спокій відібрали…

Вимучив зізнання, і запала важка пауза. Зараз украй нерозумно підганяти старого запитаннями, йому треба розкачатися, набрати розгін, а тоді вже викладе сам — для того й покликав.

— Нагодився тут один козак… Та-ак. Зятів приятель, з молодих та ранніх. Як їх називають, які займаються кістками вимерлих тварин?

— Палеонтологи?

— От-от! Він тут, так би мовити, від імені науки заявочку зробив, коротесеньку, на два слівця. Ніхто й не розчув, а мене ошпарило. Та-ак.

Знову тягуча пауза, велика голова нависла над підлогою, сивина на ній жовта, мов стара слонова кістка.

— І що ж він таке сказав? — запитав я.

— Спрямована еволюція!

Я здивовано мовчав.

— Наука, мовляв, стверджує — існує спрямована еволюція! Ти про таке чув?

— Так, але чому це має вас хвилювати, Іване Трохимовичу?

— Тебе анітрохи не хвилює?

— Ніскілечки.

Старий крекнув.

— Ох! А що таке еволюція? Розвиток життя, хіба не так?

— Взагалі-то так.

— Отже, життя не саме по собі, вільною рікою тече — спрямоване. Ким спрямоване? Згори, богом?.. А ти знаєш, що бога я і від себе і від людей в шию гнав?

З-під кущастих брів просто у вічі — чоловічки плавають у голубій старечій волозі. Я втримався від усмішки.

— Смішно?.. Що ж, смійся, та тільки розтлумач: невже наука до бога повернулася?..

— Уяви собі, — почав я обережно, — що з гори зірвався камінь, котиться вниз. І не просто котиться, а має напрямок, котрий навіть вирахувати можна: мовляв, по такому ось місцю проскочить, розчавить, коли не відійдеш. Ким заданий цей напрямок? Невже ж богом? Та ні, силою земного тяжіння, профілем самої гори, випадковими перешкодами, можливо…

— Хм, правильно… Тут бог ні при чому. Але життя, друже, не камінець. Звідки воно виникло, чому так мудро сплітається — від якоїсь стоножки до бентежливого чоловіка Гаченкова Івана, який мучиться, страждає?.. Звідки й навіщо; Георгію? Твоя наука може сказати?

— На жаль, ні,

— Покищо ні, чи навіть не маєте надії дізнатися?

— Надію маємо, Іване Трохимовичу. І поки ми живі, будемо надіятись.

— А якщо надії не справджуються? Чи такого навіть не припускаєте?

— Припускаємо. Не виключено.

— Та-ак! — ворухнувши набряклими зморшками обличчя, протягнув Іван Трохимович, ніби звинувачував мене у злочині. — Вже коли припускаєте, то може бути незбагненне, чого нікому знати не дано, то первісне, найнедоступніше — бог, творець усього, зовсім людському розумові не під силу.

— Та чи бог тебе бентежить, Іване Трохимовичу? Думається мені — щось зовсім інше.

— Бентежить мене, голубе, все той же Іван Голенков, який топтав ряст вісім десятків років і багато на землі слідів лишив. Помилка я чи не помилка богова?

— Помилок природа не терпить — вибраковує, — сказав я. — А тобі вона відміряла повний строк прожити, отже, за помилку не вважала.

Старий замовк, розглядав свої вузлуваті руки на колінах, хмурився, про щось думаючи, нарешті невесело усміхнувся:

— Колись, кажуть, безглузді ящіри на світі жили, природа їх знищила — мовляв, помилочка, дай виправлю. Ось і я, як доживаючий ящір. Куди не повернуся — всі на мене не схожі. Навіть ти, голубе. А вже діти й поготів не в батька. Як на мене, нинішні, анітрохи не кращі від над, помилкових. Це на мій погляд, ящірний.

— Ніколи ще жодне покоління не було схоже на інше, Іване Трохимовичу, — заперечив я. І в цьому не лише матінка-природа винна, але й люди також. Ти круто змінював життя, було б дивно, щоб твої діти не мінялися разом із життям.

— Змінював… Так, круто… Ну, то нехай це хоч вас остереже— легше на поворотах, самі бачите, чортзна-куди світ заносить.

— Легше не вийде, розвиток не пригальмуєш.

І старий підняв схилену голову, суворо видивився

на мене.

— Ось і проговорився, друже. Не пригальмуєш, навіть коли бачиш, що він, оскаженілий, у безодню летить. Що ж це як не стара пісня на новий лад — всі ми у руці божій?!

— Всі ми підкоряємося об’єктивним, тобто від нас не залежним законам. Законам, Іване Трохимовичу, не богові! їх не можна плутати.

— Чому ж не можна? Чому обов’язково вважати — вени, мовляв, закони, такі-сякі самі по собі звідкись взялися? А що коли припустити: вони ним спущені, щоб лад був? Чим ти доведеш, що твій погляд правильніший, аніж мій?.

— Довести неможливо ні тобі, ні мені. Та якщо припустити, що закони від бога, то нам з таким законодателем не так уже й складно порозумітися, а при нагоді й поправити його.

— Гей-гей, не вихваляйся! Багато на себе береш, любий друже!

— Не я беру, людині дано. Природою чи тим же богом, коли тобі ця назва більше до вподоби.

— Дано богом — «поправляйте мене, люди»?!

— Перший же дрючок, якого вхопив наш мавп’ячий предок, — що це, як не поправка природи: мало можливостей ти мені відпустила, тоді я сам збільшив їх, озброївшись дрючком. Природа потурбувалася, щоб люди поправляли її, вдосконалювали себе. Бог дає, а людина розпоряджається… по-своєму.

— Дорозпоряджалися, хвалькувате плем’я! — грудним сиплим голосом, лице побагровіло. — Самих себе страхаємося, один для одного пироги з начинкою печемо… Себе поправте, а не бога!

— Тож-бо й воно, Іване Трохимовичу, що себе ми самі, виявляється, ще погано знаємо. Людина значно складніша матерія, ніж атомне ядро, а людство складніше для розуміння, ніж всесвіт.

— Ага, битливій Корові бог рогів не дає. Коли люди ще й у собі стануть копатися, то вони такого натворять, що, як обіцяє Біблія, смерті шукатимуть усі, але і її навіть не знайдуть.

Відкритися йому чи втаїти? Зараз він і без мене травмований, боюсь завдати нової рани — останній з друзів зайнявся сумнівним ділом. Та коли він від когось дізнається, що я не довірився, приховав, був з ним нещирий, то прямолінійний Іван Трохимович зневажливо відвернеться од мене. Не хочу, щоб наші багатолітні добрі стосунки завершилися ворожнечею, не можу гратися з ним у хованки. Вирішив відкритися:

— Іване Трохимовичу, та ж я та сама шута корова, яка намагається буцатися…

Розгублений погляд і насторожене мовчання, певне він чекав, що я щось встругну.

Ні, він не обурився, він слухав мене, не виказуючи ні невдоволення, ні цікавості, в його великих зів’ялих зморшках — відчуженість монумента, що не вельми спонукає до красномовства. Після моєї недовгої сповіді знову запало незатишне мовчання.

— Розраховуєш на відповідь… від іграшки? — спитав він безбарвно.

— Від моделі, — поправив я.

— Модель, іграшка — не справжнє.

— А хіба модель літака не допомагає авіаконструктору зрозуміти, як поведе себе його майбутній, зовсім не іграшковий літак?

Він тяжко зітхнув і з натугою став підводитись, повільно розігнувся на повен зріст — пряма спина ламається біля лопаток, — перепочив і заговорив:

— Так, синку, так, я з тих, хто ламав історію. Як важко мені було збагнути, що історія — це нажитий досвід людства. Синку, невже мій досвід для тебе нічого не важить? Не мудрствуй лукаво, не внось відсебеньок!..

Як колись на фронті, він звав мене синком, але зараз це не зближувало нас, а було схоже на прощання. Він чекав від мене заспокоєння, а я не приніс його, волає до мене і вже не вірить, що я збагну… Дивиться мимо, в безмежжя — щемить серце.


Путні думки приходять на сходах.

Бережи досвід і уникай власних вигадок… Коли б тільки одним нажитим досвідом люди керувалися у житті, то вони, напевне, ніколи нічого нового не досягли б. Аналога колеса не існувало у природі, жоден досвід — тільки досвід — не змусив би колесо служити нам. Я, грішний чоловік, повинен втямити те, до чого всемогутній господь не додумався!

Повинен! Та чи подужаю?..



5

Був вечір, та ще не такий пізній, щоб лягати спати. Я сидів за столом, пробував читати, та більше блукав думкою поверх рядків. Лампа освітлювала товсту книгу, склянку з олівцями і непоказну статуетку — грубо виліпленого, незграбного як краб чоловічка, що сидить на низькій лавці. Він високо виставив коліна, підпер руками пласку голову — думає. Гість із мороку давнини, якийсь скульптор кам’яного віку виліпив його з глини, а висхла глина може зберігатися в землі вічно.

Сидячого Чоловічка розкопали румунські археологи, зняли з нього копії, одну з них привіз мені приятель. В недоладній подобі чоловічка, у його позі було те відчужено-трагічне, що через багато тисячоліть знову могутньо повторить Роден. Історики так і нарекли гостя з неоліту — «Мислитель».

Свого часу, намилувавшись подарунком, я поставив його коло склянки з олівцями і… перестав помічати. Так і існували ми довго поряд, він — зайнятий своїми думками, я — своїми.

Та одного разу, коли я марне сушив собі голову над якимсь надто вже загальним питанням, чоловічок потрапив мені на очі і мені сяйнуло: якщо він пробував міркувати (а сумнівів тут не може бути), то у своєму кам’яному віці його мучило в принципі те саме, що мене в моєму атомному. Як впливати на життя — запевне вже визрівало у його темному мозку.

Нас розділяє сила-силенна часу, якими тільки надіями і переворотами він був заповнений, але ні примхи буття, ні крах незліченних поколінь не в змозі відрізати нас один від одного. Він із суцільної пітьми віків, і я, нинішній, пов’язані однією турботою, яка виникла разом з людиною, разом з нею і зникне.

Мої думки перервав телефонний дзвінок.

— Чепе, Георгію Петровичу! — голос Ірини Сушко.

Цього ще бракувало.

— З машиноющось?

— І я так спершу гадала… З машиною, Георгію Петровичу, все гаразд. Можу за неї поручитися!

— Тоді що ж?

— У тому житті сталася дивна…

— У тому житті?

— Там з’явився… Лише не зомлійте!

— Годі скоморошничати, Ірино! — вигукнув я.

— Но-но! Не так сердито. Бо інакше нічого не скажу, заставлю потерпіти до завтра.

— Гаразд. Буду сумирним. Розказуйте!

— З’явився Христос.

Мовчання. Ірина не поспішала пояснювати.

— І це все? — поцікавився я.

— Кажу: там з’явився Христос.

— Мене не цікавлять ваші розиграші, Ірочко!

— Ах так, ми його вбили!.. Так ось він ожив. Доповідаю офіційно: Ісус Христос воскрес, смертю смерть поправши.

— Що це означає?

— Це ви мене запитуєте?.. Гаразд, Георгію Петровичу, зараз пізня пора для гадань. Завтра о десятій нуль-нуль буду на вашому горищі.

Вона поклала трубку. Я нічого не міг збагнути.

Завтра о десятій нуль-нуль… Та через десять хвилин телефон знову дав про себе знати. Цього разу баритон Миші Дідуся:

— Георгію Петровичу, що це Ірка лопоче? Якого Христа?

— Не більше за тебе знаю, Мишо.

А через півгодини дзвінок від Толі Зибкова. І я вибухнув:

— Дзвони Михайлові — і миттю до мене! Обидва! Не затримуйтесь!.. Так, так, до мене додому. Ірина через годину буде тут.

Катя нашвидкуруч накрила на кухні, приєдналася до нас, ми вп’ятьох всілися за маленький столик з чаєм.

З переказів, що дійшли до нас, першою сповістила про воскресіння Христа Марія Магдалина, яка прийшла попрощатися із захованим у печері тілом учителя. Одержима «цариця ідеалістів», як називає її Ернест Ренан, Марія знетямлено вигукнула на всі віки: «Він воскрес!»

Ірина Сушко зараз виконувала для нас роль Марії Маг далини. Вона — ні, не кричала у бурхливій екзальтації, навіть особливого хвилювання не виказувала — встигла наодинці пережити неймовірну подію, — відсьорбнула з чашки, поставила її на стіл, виудила з сумочки сигарети.

— Якщо дозволите, я запалю… — Затягнулася, мружилась на димок. — Так ось слухайте…

І почала спокійненько розповідати.

Машина по закладеній у ній програмі рухала нашу модель — замість зниклого Христа діяв Павло. І тут відпала необхідність у покладеній на машину забороні — не повторювати поєднання символів, котрі у своїй сукупності означали у нашій моделі Христа. Але Ірина, напевно, не знімала б спеціально цю заборону, якби довелося докладати якихось зусиль, порушувати цілісність програми. Ніхто з нас не надавав великого значення побічній забороні. Проте сталося несподіване. Ірина мала зняти свій пакет дисків, звільнити місце для іншої програми, але загаялася, оператор почав маніпулювати з машиною… Спохопилася відразу, та частина нашого запису постраждала. І, виявляється, у тому місці, де була заборона на Ісуса. Ірина не пробувала його відновити— навіщо, коли вже самостійно діє Павло, історичне місце зайняте, — стерла остаточно.

Вчені постійно натикаються на випадковості. В Ерстеда випадково компас виявився поруч з під’єднаним до батареї проводом… Випадково Беккерель поклав грудочки уранової солі на загорнуту в чорний папір фотографічну пластинку… Ірина випадково, не надаючи цьому ваги, викинула заборону з нашої програми…

І звільнена від заборони машина породила Христа. Вона не відала про його попереднє існування, будь-які сліди засновника християнства були стерті з її машинної пам’яті, існував лише розрізнений набір багаточисленних символів, що означали окремі риси людських характерів. І те, що з цих частиночок склався образ Христа, випадковістю уже не могло бути!

Зовсім не екзальтована, аж ніяк не ідеалістка, та по-своєму затята, Ірина кілька днів ганяла машину, ловила помилку…

Вбитий нами Ісус воскрес, найбільш фантастична з усіх євангельських легенд повторювалася безпристрасною машиною. І не повторювалася навіть, ні — машина ні сном ні духом не відала про легенду, вона її знову створила. Мимоволі холодок проймає — чи не наткнулися на надприродну силу?

Ірина Сушко, новоявлена Магдалина, погасила у блюдці недопалок, поставила крапку у розповіді. Ми всі мовчимо. Навіть Миша Дідусь, завжди готовий вітати чудо, зараз збентежений і розгублений, нишком позиркує то на мене, то на Ірину, Кругла фізіономія Толі Зибкова Порожевіла, вкрилася потом, широко розплющені очі по-рисячому загострилися. І збоку вдивляється у мене зацікавлено поблискуючим оком Катя — хотів би я сам побачити свою фізіономію.

Катя у своїй звичній гордуватій поставі, білі руки прилягли спочити на скатертину. Вона перша перервала тишу:

— Хто хоче ще чаю?

Ніхто не відповів. Порожнеча у моїй голові і переповненість у моїх грудях. Але ж чому не торжествує Миша Дідусь, пропускає такий рідкісний для себе момент?

Знову голос Каті, врівноважений, трохи насмішкуватий:

— Отже, самі себе перелякали… Випийте ще по чашечці.

Змарніле лице Ірини втомлене, вона каже ні на кого не дивлячись:

— Ми — себе?.. Та ні, збоку звалилося. Щось там є.

І Миша шумно видихнув з бороди:

— Вона!

Всі ворухнулися, охоче повернулися до нього — нехай будуть хоч Мишині буйні фантазії, але це вже щось.

— Вона. Визначеність. Спробуйте тепер заперечити, що її не існує.

Не дуже стримані і не дуже нові для нас фантазії, чув їх не раз. Толя Зибков без ентузіазму пирхає:

— Ну так, звісно, перст божий!

Він встиг пригасити рисячий блиск в очах, та схвильований рум’янець ще не зійшов з його товстих щік.

— У тебе коротка пам’ять, забув, що я завжди твердив: і без бога природа божественна! — Хміль сенсаційності нарешті вдарив Миші в голову, він набирає молодецького вигляду, а голос стає чванькуватим: — Визначеність у природі в усьому — риби мали створити плазунів, плазуни в свою чергу…

Ірина Сушко з серцем перебиває:

— Чули, Манилушко. Твоєю визначеністю, мудрий Гордію, будь-який вузол, не розплутуючи, можна розрубати. Рубонем — визначений Христос, та й годі. Зачиняй тоді нашу забігалівку.

Миша всепрощаюче знизав плечима.

— Що ж, поясни інакше. Я послухаю.

— Зараз не можу. Доведеться набратися терпіння.

— Чого ви дивуєтеся? Хіба могло бути інакше? — втрутилася Катя, краєм ока стежачи за виразом мого обличчя. — Кожен з вас має знати, як важко змінити плин подій навіть у тому малесенькому куточку життя, де ми сидимо у полоні. Хоча б у тій же сім’ї… Нам увесь час здається: варто лише піднатужитися як слід — і наше життя стане на потрібні рейки, покотиться собі рівнесенько… І хто з нас не хотів цього і хто може похвалитися, що цього досяг? Завжди нас заносить убік, туди, де трясе й хилитає, набиває гулі й синяки. Це в сім’ї, у малому масштабі, а ви хочете історію підправити — течи, голубонько, інакше! Комари своїм писком намірилися вітер змінити, чи не смішно!..

— Історію? — заперечив я. — Надто сильно сказано. Простенькою, вельми простенькою її моделлю намагаємося маніпулювати. І ось — сюрприз! Гм — так, приголомшливий.

— Що ж… — спокійнесенько погодилася дружина. — Шана вам і хвала, модель ваша неабияка, повторює те, що є у житті.

— Цебто вчить: куди ти зі свинячим писком та в пшеничне тісто. Хіба не так? — без звичної агресії, скоріш тоскно сказала Ірина.

Катя із сумною усмішечкою стенула плечима, не відповіла.

— Шана нам і хвала! — бадьоро підхопив Миша. — Схоже на те, що ми вловили найпотаємніше — наявність заданості у природі. З атомів вона конструювала молекули, з молекул живі клітини, з клітин організми все складніші і складніші — по суті, природа працює на розум! А що ми вчинили! Ми ж безцеремонно вирвали у неї дискретну частку добутого розуму. Ні, пустуєш, не смій, не віддам! Модель спрацювала, повернула своє…

Толя Зибков нетерпляче зіскочив з місця, прокотився по тісній кухні від стільця до дверей і звідти назад, випнув пухкі груди, зупинився, окинув усіх просвітленим зором.

— Я… Я і не знаю, що й сказати! Не боюсь у цьому признатися. Коли хочете, то я навіть щасливий! Ви ось теж розгубилися, тож тіштеся — є над чим посушити голову, визначилося, дух перехоплює!.. Хіба часто доводиться переживати таке? У мене, може, це почуття уперше. Так! Але я чекав його, чекав! Вірив — з’явиться.

І я раптом відчув прилив вдячності до цього безкорисливого ловця знань. «Летіть, голуби!» — нехай так. Та ніхто інший, а він, Толя Зибков, зі своїм інтелектуальним снобізмом спритніше від будь-кого допоможе мені поставити сильце на голуба. А вже потім я з рук не випущу — лети, мовляв, — є, ні, постараюся примусштьслужити. На інших ловчих, на Мишу Дідуся, навіть на Ірину Сушко я не можу так розраховувати. Миша почне вивергати мені вулканічні емоції (ще насьорбаємося), а Ірина Сушко відсторониться: «Я штурвальний, Георгію Петровичу, а ви капітан, курс ви прокладаєте».

Дух перехоплює… Толя щасливий, а я хіба — ні?.. А втім, варто пам’ятати, що найбільш захоплюючі таємниці, коли їх розкривали, досить часто розчаровували своєю простотою: наш праотець Адам аж ніяк не ідеал людини, а всього-на-всього напівмавпа, легендарний потоп — звичайна повінь, а Вавілонська вежа — не такий вже й високий храм… І треба чекати: містичне чудо, воскресіння Христа, мабуть, поясниться до прикрості просто, до конфузу буденно. Але дух перехоплює — нічого не можу з собою вдіяти. Незбагненне чудо!

Збоку поглядає на мене вірна дружина Катя із співчутливою усмішечкою, котру вловити можу лише я один. Вона краще від інших розуміла, що коїться зі мною. Розуміла і, як завжди, не поділяла настрою, не сприймала його всерйоз.

Цієї ночі я довго не міг заснути, лежав у темряві й переносився подумхи у ту неспокійну пору, коли нове вчення лише слабко тліло під спудом подій, що роздирали велику Римську імперію.


Загрузка...