Записки Полоненого

Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать

Без утіхи живої;

Тягар рідного краю на грудях держать,

Тягар кривди, насильства, неволі!

Давить, гнітить кістки наша рідна земля,

Яку ми боронили;

Люд в кайданах чоло скробне низко схиля

На козацькі, лицарські могили.

Темно… Сплять мовчазнії простори, що ми,

В бій за волю ідучи,

Кровію ізлили, засівали кістьми,

Урожаю плодючого ждучи.

Уродив лиш кукіль… Чорні зграї круків

Над могилами в’ються

І до нас в підземеллє не кров ворогів,

Тільки сльози безрадности ллються.

Та ще сміх долітає — злорадісний сміх

Ворогів віковічних,

І про дикі діла перевертнів своїх

Нам доносить дух вітрів північних.

Про славетні ж діла отаманів-батьків

Ані вісти, ні слуху;

Україна — мов лан, лан пустих колосків

В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.

Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,

Гордієнко й Мазепа величний,

Що край рідний із пут, із залізних кайдан

Виривали в катів у північних?

І Виговський умер, Дорошенко сконав,

Гордієнко й Мазепа… А Гонта,

Що один мук пекельних, надлюдських зазнав

Від ворожого, лядського «rządu»?

Спить і він… Сплять усі по роботі тяжкій,

А їх праці відгомін

Не запалює мозок і душі рабські,

Тільки тліє десь в душах, як спомин;

Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,

Гасне, змитий сльозами,

Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,

Як колись боронили — списами!

Про славетні діла отаманів-батьків

Ані вісти, ні слуху, —

Україна — мов лан, лан пустих колосків

В рік тяжкий, неврожайний, в засуху…

Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,

Батька нашого й пана,

Мов поради питає в нових поколінь,

Наче молить їх — скинуть кайдани.

Поза тим — тихо скрізь… Лиш риданнє рабів

І у день і в ночі не стихає,

Та пекельний, злорадісний сміх ворогів

В підземеллє до нас долітає…

Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, —

Сльози й сміх отой чути,

Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,

І не встати, землі не розкути!

Темно скрізь… Тільки там — від якогось часу

Білий хрест із пітьми виступає;

Я Тому, Хто під ним — скарги всі понесу,

В Його слова-розради спитаю.

Коли діждемось ми, що вже буде не крук

Перемогу співати,

Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук

На могили прийде спочивати?

Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,

Віщий, славний козаче;

Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків

Маєш силу відчути, побачить.

Коли білий Твій хрест по степах мовчазних

Сяйвом думки одної розлється,

В душах холопа, пана, сліпих і німих

Рівним полум’ям волі займеться?

Коли світ розжене сон-кошмар віковий,

Коли встануть нащадки прозрілі

І не плач, тільки клич пролуна бойовий,

Втішить наші кістки наболілі?

Коли рідна земля — Україна вільна

Ворогам і своїм — яничарам

Крикне: «Геть!?»

«Незабаром!

Іди, одпочинь, сивоусий борець,

Лицарство утіш: скоро мукам кінець!»

«Слишіш, брат, ґаварят,

Что в адну із весенніх ночей

Здесь нечістая бродіт,

I прі свете какіх-то лучей

Нашу узніцу прочь-то виводіт, —

Как би нам не прішлось…

— А ти — брось

І не згадуй проти ночі лиха;

Адже ґрати міцні,

А замки все стальні, —

Встережем, дасть Бог, все буде тихо…

«Третю сотню років

Від кайдан-ланцюгів

Тіло мліє моє, умліває;

Чорний, хижий орел

Із безцінних джерел,

З мого серця, скарби випиває.

Моїх діток-синів

Під серпанками снів

В одяг рабства, льокейства вбирає;

Сплять — не стогнуть вони,

Нерозумні сини,

В муках рабства, в занедбанім краї»…

«О, Боже мій! Що чую я?

Мій рідний край, — земля моя,

Земля батьків, дідів моїх

В руках чужих?»…

…І тільки в цю ніч, коли той народивсь,

Що першим був, перший сльозами заливсь,

Над долею матері плакав-ридав,

Але небезрадно — в сльозах гартував,

В горнилі душі меч двосічний кував:

Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,

Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, —

У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,

Надійний вінок одягаю рясний.

І жду, не діждуся, коли вже прийде

Той местник, що нових борців приведе;

Той местник, що вимріяв перший мій син

В часи безголов’я, найтяжчих годин,

Оддавши для його, за його усе,

За того, хто волю мені принесе…

І жду, не діждуся, коли він прийде

І волю і правду мені приведе?..

«І знов до могили я йду в порожні, —

Біль в грудях гадюкою в’ється…

І досі не світять, не сяють огні

В горнилах, де зброя кується.

Ще й досі приборкані, приспані сплять, —

Будив, — деж там їх добудитись?

У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,

Щоб в ярмах і далі плодитись…

І знову в жалобі, заковану тут

Я матір ще раз зустріваю…

О, муки! Заліза невільничих пут

Ще й досі порвать не здолаю!

І чим же утішу невтішну її,

Коли нерозумнії діти

До слів найсвятіших байдужі, німі, —

Їм кров’ю б писать заповіти!

Яке тепер слово рухливе, живе

Утіхою може їй стати?

Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, —

Про волю він буде співати.

Тепер же її хоч замість колючок

Надійним вінком заквітчаю, —

Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок

Спасає її від одчаю.

…Любий, славний сину мій

Як то мало тих надій…

Як то скоро всі вони

Обертаються в терни…

Мій рідний край политий кров’ю дідів,

В чужих руках, а я… на службі у катів…

Озвися, пославший по світу мене,

Чи довго мені ще блукати,

Немов у пустині гукати?

Чи скоро у грудях рабів спалахне

Гнів помсти за муки, за горе,

За Матерні муки, насильства, за болі,

За рабство синів, за наругу неволі, —

Озвися, чи довго, чи скоро?

Іди, буди,

Ще раз, ще раз;

Іде, гряде

Великий час!

Іду, іду

Борців зберу і поведу…

Гей, Отамане,

Батьку і пане,

Пляму неволі час стерти;

Підем з тобою,

Станем до бою,

Горді погордою смерти;

Підем з тобою,

Станем до бою,

Вирвемо Матір з неволі:

Світови всьому

Крикнем глухому

Про наші кривди та болі…

Ідуть, ідуть мої сини,

Розіб’ють ґрати-кайдани…

Ідуть, ідуть…

А я що робив? О, проклятий, проклятий!

Я Матір стеріг, помагав мордувати!

Та годі, та годі насильству служить, —

Рабом в своїй хаті обдуреним жить!

Нехай тепер за біль рабів,

За сором, ганьбу яничара

Нехай на голови катів

Паде страшна, пекельна кара!

Ідуть, ідуть,

Розіб’ють ґрати, розкують…

І я іду — не мордувати,

Іду кайдани розкувати!

«Ще не вмерла Україна».