Заручені

Передмова

Протягом віків Італія пережила дві грандіозні епохи, і обидві вони називалися Відродженням: Ренесанс (XIV—XVI ст.) та Рісорджіменто (XIX ст.). Це були епохи драматичних соціальних зрушень і потрясінь, етапи духовного розвитку італійського народу та формування його національної самосвідомості. Слово «рісорджіменто» по-італійськи означає — оновлення, відродження, воскресіння. Але якщо перше італійське Відродження — Ренесанс, згідно з концепцією італійських гуманістів, мало бути відродженням античності, то Рісорджіменто — епоха героїчної боротьби за об'єднання і свободу країни — було відродженням, воскресінням, а великою мірою і створенням самої Італії. Біля джерел італійського Ренесансу стояв великий флорентієць Данте. А вершинним явищем культури Рісорджіменто стала творчість міланського романтика Алессандро Мандзоні.

А. Мандзоні народився 7 березня 1785 р. в Мілані, столиці Ломбардії, в старовинній дворянській родині. Його дідом був видатний юрист XVIII ст. Чезаре Беккаріа (1738—1794). Поборник громадянських свобод, вихований на ідеях французьких енциклопедистів, Чезаре Беккаріа відомий як автор славнозвісного твору, забороненого папською цензурою,— «Про злочини та покарання» (1764), в якому вчений різко засуджував смертну кару й тортури. В 1791 р. маленького Ліссандріно віддали вчитися в аристократичний релігійний коледж Мерате. Проведені в Мілані дитинство та юність майбутнього письменника припали на період тяжких для Італії випробувань, на роки великих надій і так само великих втрат.

Що являла собою Італія наприкінці XVIII ст.? Італії не було, а був, за словами поета Дж. Джусті, стоптаний апеннінський чобіт, пошитий з різнокольорових клаптів. І який тільки злодій не взувався в той чобіт!.. На території Італії існувало кілька невеликих держав, різних за своїм устроєм, політичними орієнтаціями, а також рівнем економічного й культурного розвитку: Міланське герцогство і П'ємонт (згодом — центр Рісорджіменто), Венеціанська і Генуезька олігархічні республіки, герцогства Модена і Парма, Велике князівство Тосканське і Папська область, Королівство Обох Сіцілій (туди входили Сіцілія й Неаполь) та ін. Північні області Італії з більш розвинутою економікою окупувала Австрія. Іспанська віть Бурбонів порядкувала у відсталих південних областях. У Римі світська влада належала папі. Роздробленість загарбаних та пограбованих італійських королівств і герцогств, абсолютистські форми правління, відсутність єдиного ринку, неможливість проведення буржуазних реформ в Італії — напівфеодальній країні, що опинилася в оточенні набагато сильніших від неї держав Західної Європи,— з часом ставали дедалі більшим анахронізмом. Тому рух Рісорджіменто був не лише суб'єктивною потребою країни, а й об'єктивною історичною необхідністю.

14 липня 1789 р. штурм Бастілії став грізною увертюрою до подій Великої французької революції. А 15 травня 1796 р. солдати республіканської армії на чолі з генералом Бонапартом тріумфально увійшли в Мілан. Так почався знаменитий Італійський похід Наполеона, який приніс молодому революційному генералові всеєвропейську славу, а італійцям — тимчасову свободу від австрійських узурпаторів. Та звільнення від австрійського ярма невдовзі обернулося для італійців новим ярмом у вигляді французької корони. Поки італійські патріоти чекали від Наполеона підтримки у своїй національній боротьбі, хижий корсіканський стратег поповнював свої війська італійськими рекрутами, необхідними йому для подальших завойовницьких походів. А французькі комісари тим часом конфісковували в італійських селян зерно і коней, привласнювали шедеври італійського мистецтва: так опинилися у Франції картини Рафаеля й рукописи Леонардо да Вінчі, так були вивезені з Венеції навіть бронзові коні святого Марка. Що ж до самого Мілана, то Бонапарт, який уже мріяв про золоту корону візантійських базилевсів, не відмовився все ж і від залізної корони ломбардських королів: ставши 1804 р. імператором, він призначив свого пасинка, принца Євгенія Богарне, у Мілан як намісника з титулом віце-короля.

Однак перетворення революційного генерала на імператора, який з новопроголошених італійських республік зробить залежні від Франції королівства і поділить розшматовану Італію між членами своєї сім'ї, відбулося не зразу. Наполеонівське панування в Італії спершу було і справді фактором позитивним: стабілізувалася розхитана фінансова система, були поновлені дороги, проведені деякі реформи в галузі освіти. В червні 1797 р. в Мілані було проголошено Цизальпінську республіку, що 1802 р. дістала назву Італійської республіки: в ній Наполеон вбачав основу майбутньої єдиної Італії. Свобода, рівність, справедливість — величні слова, що мали такий глибокий і разом з тим невизначений зміст у філософії минулих століть, тепер для італійців конкретизувалися в образі Італії — демократичної, вільної, незалежної держави. Італійці усвідомили необхідність боротьби за свою свободу: формувалася демократична опозиція, гуртувалися суспільні сили, готові до антифеодальних реформ і перетворень, осмислювалися шляхи об'єднання Італії. Нарешті італійці відчули важкий і нерівний, але живий пульс історичного часу.

Цей суперечливий період італійської історії дуже позначився на творчості Мандзоні. Перший твір молодого письменника — поема «Тріумф Свободи» — був написаний 1801 p., але побачив світ лише в рік смерті автора; доти юнацька поема Мандзоні поширювалася тільки в списках серед патріотичних кіл Італії. Раніше поема не могла бути надрукована: її не пропустила б ані надто неповоротка й підозрілива австрійська цензура, що в пошуках крамоли перевіряла навіть нотні знаки, ані надміру прониклива цензура наполеонівська.

Незважаючи на неминучий класицистичний декор юнацького твору Мандзоні, в ньому вже відчутний подих нових ідей. Маючи суворий і непідкупний погляд на історію, Мандзоні дуже рано збагнув, що проголошена Наполеоном свобода є насправді новим рабством: в останній пісні поеми з'являється геній Інсубрії,— так по-латині називалась Ломбардія,— розгніваний дух народу проклинає німецьких, іспанських та австрійських деспотів, а разом з ними й Тиранію, яка присвоїла собі ім'я Свободи. Мандзоні одним з перших зрозумів, що наполеонівське панування неодмінно позбавить італійців останньої ілюзії — віри в те, що свободу їм може принести іноземний визволитель. Італія сама здобуде свою свободу — таким було непохитне внутрішнє переконання молодого поета ще задовго до того, як ці горді слова стануть гаслом Рісорджіменто.

Настав 1805 рік. Мандзоні вирішив їхати в Париж до своєї матері — маркізи Джулії Беккарія, що жила у французькій столиці після свого офіційного розлучення з чоловіком.

В Парижі Мандзоні потрапив у бурхливий вир політичного й культурного життя пореволюційної Франції. Він відвідує знаменитий салон Софії де Кондорсе, вдови великого вченого[1], з якою приятелювала Джулія; заявляються в нього нові друзі — філософ і лікар ГІ'єр Кабаніс, філософ Антуан Дестют де Трасі та ін. Там Мандзоні познайомився і з Клодом Фор'єлем. Один з найвідоміших республіканців 1793—1794 pp., письменник та історик літератури К. Фор'єль дуже любив Італію. З Мандзоні його пов'язала дружба на все життя — невдовзі К. Фор'єль став його першим французьким перекладачем.

Перебування в Парижі було для Мандзоні своєрідною школою, яка виховала в ньому не лише літературну майстерність, а й зміцнила його громадянську позицію. Важлива подія сталася і в його особистому житті: взимку 1808 р. він одружився з Енрікеттою Блондель, швейцаркою за походженням. Однак паризький період не був позбавлений для Мандзоні складних психологічних колізій. А 1810 р. став для письменника роком важкої духовної кризи. Спричинилися до неї і драматична родинна ситуація (випадково мало не загинула дружина Мандзоні), і той гнітючий стан розчарування наслідками революції, який панував тоді серед французьких республіканців. Ця криза суперечливо відбилася на подальшій творчості письменника. Саме тому Мандзоні, який доти мав славу якобінця, став глибоко релігійною людиною, однак з цілком самостійною концепцією буття (така еволюція — взагалі характерне явище для італійських письменників). Зрозуміло, що концепція, в якій Мандзоні намагався примирити просвітницькі ідеї з християнством, нерідко розходилася з офіційним віровченням і не раз накликала на письменника гнів з боку ортодоксальних представників римської курії.

Влітку того ж таки 1810 р. родина Мандзоні повернулася до Італії. Спершу Мандзоні оселяються в Брузульйо — на віллі неподалік від Мілана, а згодом і в самому Мілані — в будинку на вулиці Мороне, де й прожив письменник усе своє життя (зараз там міститься Центр вивчення творчості Мандзоні).

В 1810—1815 pp. Мандзоні пише «Священні гімни». Якоюсь мірою вони були навіяні тяжкими паризькими враженнями, однак суть їхня глибша. «Трійця», «Різдво», «Воскресіння» — це сумні врочисті вірші, біблійні сюжети інтерпретуються в них своєрідно. Видатний італійський літературознавець, учасник руху Рісорджіменто Франческо де Санктіс писав, що «Гімни» Мандзоні стали викликом класицизму: в них знайшла своє втілення інтерпретована через євангельські притчі «ідея віку — тріада: свобода, рівність і братерство». Демократичний пафос цих гімнів — у засудженні тиранії та уславленні пригноблених. Добрими словами відгукнувся про «Гімни» Гете, сказавши, що в них відчутно, як відроджується занедбана впродовж віків прекрасна італійська мова.

1815 р. знаменував собою початок тотального наступу реакції в усіх сферах суспільного життя. В червні 1815 р. відбувся горезвісний Віденський конгрес, і невдовзі після цього реакційні держави Європи, об'єднавшись у Священний союз, повели жорстоку боротьбу проти всіх реформ і нововведень які вдалося вибороти Французькій революції. Були відновлені феодально-абсолютистські режими. В Італію знову прийшли австрійці — вони окупували Ломбардію, Венецію, Тоскану. Дворянам і духівництву було повернуто конфісковані землі, відновлено церковну цензуру, скасовано всі наполеонівські реформи. Розграбовану й безправну Італію було стерто з карти Європи. Австрійський канцлер Меттерніх сказав: «Італія — це всього лише географічне поняття...»

Саме в цей драматичний для Італії 1815 рік на досить тьмяному літературному горизонті раптом засяяли яскраві імена — в літературу прийшли романтики. Це була, як писав поет В. Монті, «смілива північна школа» — молоді міланські письменники: революціонери й патріоти, члени таємних товариств, майбутні страдники й герої епохи боротьби за нову Італію — критик Лодовіко ді Бреме, теоретик мистецтва і поет Джованні Берше, поети й прозаїки Сільвіо Пелліко, Томмазо Гроссі, Джованні Торті, Массімо Д Адзеліо, поет-сатирик Карло Порта, історики Мелькіорре Джойа і Джан Доменіко Романьйозі, карбонарії[2] Федеріко Конфалопьєрі, Петро Марончеллі, Ермес Вісконті. Центром італійського романтизму зробився Мілан, а на чолі міланських романтиків став Алессандро Мандзоні.

Література італійського романтизму була могутнім, яскравим відблиском тріумфів і трагедій Рісорджіменто. Збігаються навіть хронологічні межі періоду романтизму та зрілого Рісорджіменто. Порівняно з іншими країнами Західної Європи в Італії романтизм сформувався пізніше, але шлях його розвитку був цілком самостійний. Мабуть, у жодній з європейських країн романтизм не мав такого вистражданого й пристрасного громадянського пафосу, як в Італії. Країна гинула, отож у цей час «літати на крилах метафізики над хаосом ідеалізму», як казав Дж. Романьйозі, було якось не до речі. Італійський романтизм можна назвати літературою народу, довгий час позбавленого волі й незалежності, а тому основна її тема — боротьба за свободу. Романтики повернули італійську літературу до народних джерел, піднялися на захист національної культури та історії. Перед італійськими романтиками постало завдання, яке вже давно вирішили для себе Франція, Англія й Німеччина, а саме: допомогти італійцям усвідомити себе як народ, як націю, як самостійну країну, пробудити в них відчуття своєї національної самобутності, виховати в них громадянську позицію. З часом і запозичений у німців термін «романтизм» здався молодим письменникам надто умовним. І тоді свою школу вони назвали так: «національна нова література». Хронологічні межі цієї школи сягали в глиб культури: першими романтиками вважалися Данте і Петрарка. Це ще одна причина того, що італійський романтизм такий цілісний — в ньому фактично були відсутні антагоністичні тенденції, характерні для романтизму взагалі. Італійським письменникам просто не вистачало історичного часу, ні на філософську самозаглибленість у дусі Новаліса, ні на меланхолійні роздуми в дусі Вордсворта, ні тим більше на містичні шукання в дусі Шатобріана,— близьким був їм лише тираноборчий дух поезії Байрона, суворе бунтарство Шіллера, стихійна жертовність героїв Гюго. Абстрактна сутність всесвітньої скорботи конкретизувалася для італійців у їхній історичній трагедії. А метафізичні глибини залишилися для італійських письменників за тим порогом їхньої свідомості, на якому вони оплакували руїни своєї поневоленої країни.

Музою італійських романтиків стала Історія. Адже в народу було відібрано батьківщину. Іноземні гнобителі віками перетворювали італійців на рабів. «Італія — рабиня!» — ці страшні слова ще в XIV ст. сказав Данте. «Так, зараз ми раби, але раби, готові до повстання»,— гордо відгукнувся на них з XVIII ст. великий трагік Вітторіо Альф'єрі. А в XIX ст. з гіркотою скаже Леопарді: «Італіє! Царицею була! Тепер же ти убога, мов рабиня!» Італійські романтики мусили звернутися до глибин, своєї історії, щоб осмислити свою сучасність, щоб нагадати італійцям, хто вони в насправді, щоб повернути втрачену гідність народові, який подарував світу Данте й Мікеланджело.

Звернувся до історії й Алессандро Мандзоні. В 1819 р. він пише історичну драму «Граф Карманьйола», в 1822 p.— «Адельгіз».

Передмова Мандзоні до історичної драми «Граф Карманьйола» стала маніфестом італійського романтичного театру (її часто порівнюють з передмовою В. Гюго до «Кромвеля», написаною в 1827 p.). В цій передмові, а також у ряді інших теоретичних праць («Лист пану Ш. про єдність часу й місця в трагедії» — відповідь французькому критику, поетові-класицистові Віктору Шове, який виступив з різкою статтею про «Графа Карманьйолу»; лист до маркіза Чезаре Д'Адзеліо «Про романтизм»; 1823) Мандзоні доводить абсурдність деяких принципів класицистичної драми. Ідеалом для письменника був театр Шекспіра. Не єдності часу й місця повинен дотримуватися драматург, а правди подій і характерів. Не жорсткій теорії, не канонічній схемі підкоряється мистецький твір, а сам художник відповідно до свого світобачення й естетичного чуття стає творцем нової художньої системи. Власне, ця думка — фундамент романтичної естетики. Сюжет драми може бути тільки історичний, вважає Мандзоні, однак ключ до його прочитання дає сучасність. Замість «системи класицизму» письменник пропонує інший термін: «історична система». Цей термін дав могутній імпульс не лише для становлення концепції італійського романтизму, а й для майбутнього його розвитку в проекції на реалізм.

Історичний факт, що ліг в основу драми Мандзоні «Граф Карманьйола», зафіксований в книзі швейцарського історика Жана Сісмонді (1773—1842) «Історія італійських республік». У драмі йдеться про Італію XV століття, розшматовану, як завжди, міжусобними війнами. Простий п'ємонтський селянин з Карманьйоли завдяки своєму військовому таланту став кондотьєром[3] у Міланському герцогстві й одержав від правителя титул графа. Але як чоловік чесний і непідкупний, він не міг примиритися з деспотизмом міланського герцога Філіппа Вісконті. Сподіваючися знайти державу, де панувала б законність та справедливість, граф перейшов під заступництво венеціанського дожа. Але дож був настільки підступний сам, що ні в чию чесність не вірив: запідозривши кондотьєра й звинувативши в зраді, він стратив Карманьйолу.

Ця драма в полемікою з так званою теорією «державного інтересу» Макіавеллі — теорією, що виправдує злочинну політику правителів інтересами держави, які насправді є звичайнісінькою сваволею влади (відлуння цієї полеміки можна знайти в трактаті Мандзоні «Про католицьку мораль», 1819). Мандзоні — як, зрештою, більшість прогресивних європейських письменників XVIII— XIX ст.— вважав, що історія — це втілення вищої волі, а не засіб досягнення чиєїсь суб'єктивної мети: в історичному процесі реалізується насамперед моральна ідея, й ціною великих жертв і зусиль людство будує ідеальний суспільний лад майбутнього. Тому жорстокість, підступність, деспотизм — тобто все, що зосередилось у понятті «макіавеллізм»,— не можуть привести до торжества справедливості. Така політика приречена за своєю суттю, оскільки вона йде всупереч Історії. А користь не можна протиставляти моралі — таким повинен бути закон буття людського суспільства. Порушення ж моралі призводить до загибелі передусім того, хто її порушує: сильна деспотична держава — олігархічна Венеціанська республіка, де таємний суд «ради десяти» засудив Карманьйолу до страти,— такою політикою «державного інтересу» і себе прирекла на занепад.

Гине Карманьйола. Страждає його друг сенатор Марко, змушений через політику ілюзорного «державного інтересу» відступитися від Карманьйоли. Та є ще одна мовчазна жертва в цій драмі — народ. З лихої волі честолюбних правителів стали ворогами венеціанці й міланці, тобто італійці, що споконвіку воювали між собою. Цей трагічний абсурд італійської історії — не на поверхні драми, але він є внутрішньою основою всіх драматургічних колізій.

Гостру за своїм звучанням драму «Граф Карманьйола» зустріли холодно: журнали відмовлялися її друкувати, в пресі не з'явилося жодного схвального відгуку. Сподобалася вона лише одному поетові — старому Гете (до драми Мандзоні він навіть написав передмову).

В 1822 р. була надрукована ще одна історична драма Мандзоні — «Адельгіз». Значною мірою створена вона під впливом нової історіографічної школи, що виникла в 20-і pp. XIX ст. у Франції і, зокрема, під впливом теорії молодого вченого-історика Огюстена Тьеррі (він належав до кола паризького друга Мандзоні Клода Фор'єля). О. Тьєррі доводив, що феодальний лад у Франції та засновані на ньому консервативна структура управління й система соціального гноблення зумовлені германським завоюванням.

Для Італії ця проблема стояла ще гостріше. Германські племена не раз витоптували Італію,— ця історична ворожнеча була прадавня і невигойна. Роздуми над історією змусили Мандзоні повернутися до VI ст. В 568 р. Італію завоювали лангобарди (від них і походить назва Ломбардія). Панування «північних варварів» — лангобардів, а разом з ними саксів і свевів,— тривало понад два століття: в 773—774 pp. франки на чолі з Карлом Великим розгромили королівство лангобардів. «Визволитель» Карл теж поділив Італію між своїми родичами, між вельможами та монастирями і, зрозуміло, запровадив власну систему управління. А народ залишився, як і був, у рабстві. Глухо й монотонно звучить у кінці третьої дії хор — він співає про те, що під подвійним ярмом ще нижче зігнеться народ, «який позбувся й імені свого...».

З XIX ст. Мандзоні кинув погляд на VI—VIII ст. італійської історії. І що ж змінилося? Нічого: були лангобарди, їм на зміну прийшли «визволителі» франки — від австрійського чобота визволив французький багнет. Варто було лише відхилити жорстоку маску давньої історії, як з-за неї з'явилася зловісна гримаса історії сучасної. Знову ж таки вихід один: свободу Італії не принесуть іноземці — вона мусить вибороти свою незалежність сама.

Драми Мандзоні «Граф Карманьйола» та «Адельгіз» зіграли велику роль і в становленні нового італійського театру, і в розвитку національно-визвольного руху. Політичні й моральні проблеми, які вирішував Мандзоні у своїх історичних драмах були дуже близькі й болючі для його сучасників: трагедії давньої Італії допомагали збагнути, яким повинно бути обличчя нової, відродженої Італії.

Світову славу приніс Мандзоні його роман «Заручені» — перший історичний роман в італійській літературі. Завдяки цьому твору італійський романтизм, не втрачаючи своєї самобутності, перестав бути явищем суто національної культури, а став одним з найвищих досягнень загальноєвропейського романтизму.

Роботу над твором Мандзоні розпочав у 1821 р. Це був тяжкий час. Повстання карбонаріїв у Неаполі (1820) та П'ємонті (1821), що підняли на боротьбу всю Ломбардію, закінчилися кривавим розгромом. Сталися заворушення в Тоскані, Романьї, Пармі, Модені, спалахнула революція в Туріні. Почалися репресії. Австрійці особливо лютували в Мілані. Були заарештовані друзі Мандзоні — карбонарії Федеріко Конфалоньєрі, Луїджі Порро, П'єтро Марончеллі. Джованні Берше мусив виїхати з Італії. Бунтарський журнал «Кончільяторе», авторами й співробітниками якого були всі ці талановиті італійські романтики, був розгромлений австрійськими властями. Головного редактора журналу — відомого письменника Сільвіо Пелліко — посадили в одиночну камеру фортеці Шпільберг (пізніше він напише відому в усій Європі книгу — трагічний щоденник «Мої тюрми»). Багато в'язнів було засуджено до страти (Федеріко Конфалоньері, Джузеппе Арконаті, Ермес Вісконті, Джордо Паллавічіно), а потім смертний вирок їм замінено на довічне ув'язнення.

Встановили нагляд і за Мандзоні. В австрійських досьє він фігурував серед лібералів, запідозрених в антиурядовій революційній змoвi. Працювати в Мілані Мандзоні вже не міг, отож він виїхав на свою віллу в Брузульйо. Там, на березі озера Комо, й були написані перші сторінки національної епопеї.

Мандзоні з головою поринув у найріднішу свою стихію — історію. Працював натхненно, захоплено,— це був основний твір його життя, в якому він втілив свої думки і про минуле Італії, і про її майбутнє.

Дія роману «Заручені» відбувається в Італії в XVII ст., в Міланському герцогстві, й триває два роки: події починаються 7 листопада 1628 p., а завершуються восени 1630 p.— це був нестерпно тяжкий для Італії період іспанського панування. Іспанія та Франція воювали між собою за велетенські володіння померлого в 1627 р. герцога Віцченцо Гонзага. З 1628 р. до 1631 р. в Італії велася так звана Мантунська війна. Економіка занепала майже повністю, селяни катастрофічно зубожіли. Почалися неврожаї, голод, селянські бунти. В Італію увійшли германські війська: ландскнехти-лютерани палили села й міста, грабували церкви, вбивали людей, а 1630 р. принесли з собою чуму в Ломбардію.

Всі ці події Мандзоні вивчав за історичними хроніками та працями італійських істориків — Джузеппе Ріпамонті, Лудовіко Міраторі, П'єтро Веррі, Мелькіорре Джойа. Але принципове новаторство історичного роману Мандзоні полягав в тому, що крізь нетрі офіційної історіографії письменник зумів розгледіти життя простих людей і вписати їхні долі в історію свого народу. Під рукою Мандзоні ожило минуле його батьківщини, але не палаци феодалів, а нужденні халупи селян, не аристократичні квартали Мілана, а голодна міська біднота, не придворні свята з фейєрверками, а чума з її лазаретами й вимерлими селищами. В італійській літературі цього не бачив до Мандзоні майже ніхто. Як писав критик А. Дзоттолі, Мандзоні відтворив історію тих, хто не мав історії. А все тому, що справжня історія, вважав Мандзоні, — не хроніка подвигів і не виклад яскравих подій та тріумфів, історія — це саме життя. Свідома «дегероїзація» історії дозволила Мандзоні зняти з образу Італії бунтарський ореол, який вона мала в офіціозній літературі, й за хисткими декораціями суспільного благоденства побачити нарешті «великого німого» — народ, змучений і втомлений народ, чиїм трудом і жертвами ця історія творилася.

В романі розповідається про драматичну долю двох закоханих — жителів невеличкого ломбардського села Лекко Лоренцо Трамальїно та Лючії Монделли, яким лише після багатьох випробувань пощастить побратися. Вони долають цілий ряд часом навіть смертельних небезпек та перешкод, які чинить молодим свавільний феодал дон Родріго; побившись об заклад із своїми приятелями — такими ж негідниками, як і сам,— що Лючія дістанеться йому, він не відступав від своєї мети ні на крок.

Ця історія — не випадковість і не виняток, а один з виявів породженої феодалізмом системи насильства, гноблення й переслідування, результат соціальних відносин, які склалися в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку. В такій роздробленій країні, як Італія, котра до того ж іще й перебувала під владою іноземних загарбників — іспанців, будь-який злочин чи примха могутнього феодала, оточеного найманими бандитами — браві, залишався безкарний. А отже, в цьому суспільстві ні закон, ні церква, ні навіть чудо не могли врятувати молодих наївних селян — Ренцо та Лючію, оскільки там і закон стояв на сторожі беззаконня. В романі зіткнулися два світи. Це світ насильства й бездуховності: дон Родріго, його браві, сільський священик — курато дон Абондіо, таємничий деспот — феодал Безіменний, «синьйора» — черниця Гертруда, і беззахисний світ людської доброти й чесності: Ренцо, Лючія, її мати Аньєзе, падре Крістофоро, кардинал Федеріго Борромео. А ще це зіткнення не окремих індивідуальностей чи характерів,— воно глобальніше: це поєдинок деспотичної держави і людини, ідеології насильства і народної моралі.

Отже, при всьому розумінні масштабності історичного процесу, визначальним у ньому був для Мандзоні саме моральний аспект. Духовний світ героїв його твору формується в складній боротьбі людини з собою, з навколишнім світом, з невблаганними законами буття. Але не фатум стихії тяжів над людським суспільством: будують його люди, і тому кожна окрема людина несе моральну відповідальність за все, що відбувається навколо неї. Вірність моральним принципам, чистота морального вибору є творчою рушійною силою, історичного процесу, відступ від цих принципів — силою руйнівною, вважав Мандзоні, стверджуючи тим самим активність людської особистості в процесі творення своєї історії.

»Роман побудований на протистоянні протилежних духовних начал — насильства й моралі. Та, крім того, майже кожен з героїв переживає дуже складну психологічну еволюцію. Тому композиційно і ритмічно роман, при всій своїй пластичності, будується на різких, несподіваних зіткненнях, парадоксальних поворотах сюжету, непередбачених наслідках подій, набуваючи при цьому поліфонічного звучання.

От, скажімо, парафіяльний священик дон Абондіо, чия моральна позиція дає поштовх драматургії всього роману. Це ім'я в Італії стало символічним. Дон Абондіо — постать комічна й зловісна водночас: він не злочинець, не розбійник, не злодій, а просто звичайнісінький собі пристосуванець і боягуз, який ніколи, як пише Мандзоні, не нудьгував, оскільки його постійно супроводив незмінний супутник — страх. Але ж психологічним грунтом цього страху є потворні форми суспільної свідомості, властиві деспотичній феодальній системі. Виконуючи волю дона Родріго, священик тільки відмовляється вінчати Ренцо й Лючію. Однак насправді дон Абондіо небезпечніший від будь-якого злочинця,— адже жертвами його моральної нікчемності стають порядні й чесні люди, які ні в чому й ні перед ким не завинили. Протистоїть дону Абондіо справжня й мужня людина — падре Крістофоро, який впродовж роману намагається порятувати закоханих. Але дон Абондіо пережив чуму, а падре Крістофоро (як і його прототип — священик з купецької родини Піченарді з міста Кремони) гине 1630 р. в чумному лазареті, де він виходжував хворих. Однак в його долї закладена глибока філософія, яку сповідував сам Мандзоні: постраждати за справедливість — означає перемогти (це слова мудрого Федеріго Борромео, що, до речі, теж постать історична). Це стоїчна філософія мучеників, для яких поняття честі й справедливості вище від страху за власне життя.

Або взяти Гертруду й Безіменного: фактично це два антиподи, що переживають прямо протилежну еволюцію, знову ж таки зумовлену законами жорстокості й насильства, які панували в тодішньому італійському суспільстві. Гертруду, розумну й добру дівчину, проти її волі постригли в черниці. Унаслідок вчиненого над її душею насилля вона й сама стала в монастирі деспоткою, що, врешті, призвело її до злочину: взявши під своє заступництво Лючію, вона свідомо віддала її в руки Безіменного — отже, на ганьбу й загибель. Зовсім інакший злам відбувається в душі Безіменного. Це відомий на всю Італію й водночас таємничий злочинець, що живе в неприступному замку в горах, «мов орел у своєму кривавому гнізді». Спершу всі підкоряються його злій волі; так, він наказує своїм браві викрасти Лючію з монастиря, діючи на прохання дона Родріго та за згодою Гертруди. Але, побачивши перед собою беззахисну дівчину, цей злочинець переживає потрясіння. Він не тільки рятує Лючію від дона Родріго, а й взагалі, отримавши прощення від кардинала Федеріго, стає на чолі народних повстанців, які борються проти іспанських гнобителів. (Історичні й ці постаті: прототипом «синьйори» була Маріана — дочка міланського графа, після постригу Вірджінія де Лейва,— про неї Мандзоні дізнався з історичних праць Д. Ріпамонті та Л. Мураторі; є ім'я і в Безіменного — це уславлений своєю жорстокістю міланський феодал Бернардіно Вісконті).

Взагалі, спасіння Лючії і переродження Безіменного — чи не єдина суто романтична колізія в реалістичному романі Мандзоні, яка до того ж будується за законами християнської легенди (перетворення розбійника на праведника й чудесне спасіння невинної дівчини). Та характери це діаметрально протилежні: образ Безіменного — контрастний, суперечливий, химерний, а образ Лючії — витончений, ніжний, ідеальний. Річ у тім, що Мандзоні й справді шукав ідеальне духовне начало своєї нації, і втілення його знайшов у душі простої селянської дівчини. Внутрішня шляхетність і гідність, цілісність і моральна непохитність її вдачі є тією основою, яка здатна забезпечити, на думку Мандзоні, майбутнє народу і неперервність його духовних традицій.

Справжнє відкриття письменника — Ренцо Трамальїно. «Перша людина в нашій історії» — так називають його італійські дослідники: не титан і не король, не лицар і не полководець, а просто — людина. Причому це дуже колоритний, суто народний італійський характер: стихійний, бурхливий, але й розважливий теж; украй довірливий і разом з тим трохи скептичний; безконечно добрий, благородний — і непокірний водночас. І от у цій нещасливій долі неприкаяної людини, такої, здавалось би, беззахисної перед шквалами історичних бур, Мандзоні ніби зосереджує багатостраждальну історію цілого народу. Недарма Ренцо, ні за що ні про що змушений поневірятися, опиняється серед повсталого натовпу, ладного нарешті поквитатися із своїми кривдниками, чи блукає під час епідемії чуми вулицями Мілана: суспільне лихо і чиєсь особисте нещастя, глобальні події і витоптаний ландскнехтами виноградник — усе це епос народних страждань. Тому так реалістично, так моторошно описаний історичний факт чуми, але водночас він є трагічним символом: спустошена чумою Італія — це випалена душа цілого народу й розтерзана душа самого Ренцо. Та підніметься витоптаний виноградник, селяни повернуться до своїх щоденних клопотів, і Ренцо, пройшовши не одне коло земного пекла, знову підійде до порога Лючії— все воскресає і відроджується під пером Мандзоні. Але що дало їм змогу — і Ренцо, і Лючії, і Аньєзе — вистояти в цій нерівній боротьбі не просто з усемогутнім феодалом, а, власне, й цілою державною системою безкарності, насильства і гноблення? Лише одне: непохитна народна мораль, яка сформувала їхню свідомість, яка є основою їхнього внутрішнього життя. Їм вдається перебороти терор свавільного можновладдя, обминути всі пастки, наставлені на них деспотичною державою та лицемірними законами, пережити навіть чуму,— і все через те, що вони ладні були вмерти, але не зректися своїх почуттів і не піти супроти свого сумління. Тому й виживають вони, бо лишаються до кінця вірні собі, вірні тим поняттям справедливості й честі, що йдуть з глибин національної свідомості й культури. А вірність собі — це запорука перемоги, і як виживають вони, так воскресає й цілий народ.

Однак у дослідженні народного характеру письменник не обмежується лише цим аспектом його складної діалектики. Адже не тільки наївні й чисті Ренцо та Лючія є в цьому романі,— немало в ньому й зовсім інших персонажів: страшні браві, які тероризують людей, зловісні монатті, що звозять трупи під час чуми й займаються при цьому мародерством, шпики, котрі нечутно сновигають по Мілану,— точнісінько, як і за часів самого Мандзоні. Особливо відчутна ця діалектика народного характеру в епізоді міланського бунту та в описі чуми в Мілані. Ставлення Мандзоні до бунту далеко не однозначне. Письменник визнає справедливість народного обурення, проте не схильний ідеалізувати історію: він не може не бачити, що основним законом епохи, де панують війни, злочини, забобони, неминуче стає насильство. Голодні міланці не здатні збагнути причин свого нещастя: їм здається, що коли розгромити пекарні й повісити кількох пекарів, то голод відразу припиниться (якщо повсталі, резонно міркує Ренцо, й насправді розгромлять пекарні, то де ж тоді пекти хліб?).

Але насильством не можна перебороти насильства — з цього погляду Мандзоні оцінює конкретний бунт та й взагалі будує свою філософію історії. Для Мандзоні це зовсім не абстрактна теорія — адже він мав і свій власний великий досвід, а не лише послуговувався історичними хроніками, досвід, який допоміг йому розгледіти в моторошних видіннях епохи Тридцятилітньої війни риси й свого часу. Вже за його пам'яті Велика французька революція, що вселяла стільки надій на свободу, в період якобінського терору породила свою форму тиранії. Бачив Мандзоні також і стихійні народні бунти в Мілані на початку XIX ст., що іноді закінчувалися виявами неусвідомленої жорстокості. Так, 20 квітня 1814 р. він був свідком того, як міланці, котрих підбурили австрійські власті, потоптали портрети Наполеона (а ще ж так недавно вони зустрічали його з квітами!) й розтерзали на вулиці наполеонівського міністра Джузеппе Пріну, а тоді довго волочили його закривавлене тіло по місту (епізод в романі з облогою будинку нещасного постачальника провіанту дещо перегукується з тією страшною подією). Оскаженілий кардинал Фабріціо Руффо, якого Мандзоні проклинав ще в «Тріумфі Свободи», нацьковував темних селян на неаполітанських патріотів, що боролися за створення своєї Партенопейської республіки. Неосвічене населення у XIX ст. часто переслідувало лікарів, керуючися при цьому логікою, яка мало чим відрізнялася від логіки наляканих забобонами людей XVII ст. (видання свого роману 1840 р. Мандзоні доповнив дослідженням «Історія ганебного стовпа», де йшлося про переслідування безневинних людей під час епідемії: їх катували і вбивали на підставі безглуздого звинувачення в зумисному поширенні чуми; цей твір зіграв велику роль у боротьбі з невіглаством і забобонами). Тому до народних заворушень Мандзоні ставився вкрай обережно, завжди намагаючись знайти в них ту межу, за якою справедливе обурення людей стає некерованим інстинктом натовпу. За хронологічною послідовністю політичних подій і соціальних зрушень Мандзоні насамперед намагався побачити і відтворити моральну історію свого народу. Твір «Заручені» став першим в італійській літературі історичним романом. В європейській літературі своїм попередником і вчителем Мандзоні вважав Вальтера Скотта, називаючи його «Гомером історичного роману». Існує навіть літературний анекдот, що великий шотландець назвав «Заручених» кращим своїм романом. Однак зрозуміло, що шедевр Мандзоні створений на іншому історичному матеріалі, і метод осягнення глибин національної історії тут цілком самостійний.

На відміну від історичних романів того часу, в Мандзоні фактично відсутні яскраві описи життя тодішньої знаті. Структуру роману визначає абсолютно протилежний порівняно з офіційними хроніками підхід до історичного матеріалу. Історія селянських злигоднів, бунтів і заворушень, яка так побіжно фіксувалася в хроніках, виростає у Мандзоні в грандіозні полотна народного життя, а описи замків, фортець і дворів можновладних правителів служать письменнику лише для того, щоб виявити справжні причини нещасть поневоленого народу. В занепаді Італії письменник звинувачує іноземних загарбників і місцевих деспотів, що тримають людей у рабстві, сіють між ними ворожнечу й розв'язують війни, увесь тягар яких лягає на плечі простого люду. Звідси у Мандзоні — нова для італійської літератури гуманістична концепція: кожна людина відповідальна за все, що діється в навколишньому світі, але й суспільство несе моральну відповідальність за долю кожної людини.

Мандзоні було властиве глибоке розуміння діалектики історичного процесу. Крізь страшні картини спустошеної Італії XVII ст., крізь драматичну панораму народного життя в минулому, висвітленому в усій його непривабливій суті, проступають моторошні риси знайомої письменнику історичної реальності — Італії XIX ст., змученої й поневоленої країни. Так конкретно-історичний зміст епохи стає трагічним узагальненням національної історії. XVII століття, настільки рельєфно й реалістично відтворене Мандзоні, потрібне письменникові для того, щоб розімкнути межі століть, пов'язати минуле країни з її теперішнім і проникнути таким чином в динаміку історичного розвитку, передбачити майбутнє, виявити ті сили, які стануть основою цього майбутнього.

Що ж рухає історію вперед і на якому із щаблів суспільної ієрархії бачив Мандзоні народ? «Глас народу — глас божий» — ця глибока ідея древніх кристалізувалася в гаслі італійської революції: «Бог і народ». Автором цього гасла був лідер республікансько-демократичного крила Рісорджіменто Джузеппе Мадзіні, який проголосив його, зрозумівши, що Італія переможе лише тоді, коли на боротьбу за її свободу підніметься увесь народ. А Мандзоні вже давно був у цьому переконаний: ще раніше, у своєму романі, він сказав, що селянство, народ — не лише моральна опора країни, а й основа її історії. Тому він і вірив у його перемогу. Саме в народі, вважав Мандзоні, втілене божественне начало, яке й реалізується в історії. Отже, навіть над нічим не обмеженим насильством тяжіють закони вищої справедливості, котрі рано чи пізно призводять до перемоги добра над злом. Тому народ — хоч би які тяжкі випробування випали на його долю, — безсмертний: такий закон Історії.

В першій редакції роман «Заручені» виходив у світ з 1825-го по 1827 pp. В 1827 р. роман було надруковано повністю, але Мандзоні не вважав його завершеним. Вже давно непокоїла письменника проблема мови — одна з найдраматичніших проблем розвитку італійської нації. Віддавна в кожній з держав, а отже, й географічних областей роз'єднаної Італії народ розмовляв на своєму діалекті, а єдиної, тобто літературної, мови не було. Створив цю мову Данте. Він зробив грандіозний і унікальний в історії європейських мов експеримент: з цілого ряду діалектів, що існували в Італії в XIV ст., він вибрав діалект Флоренції — основного міста Тоскани, міста, яке було центром італійського Відродження,— і поклав цей діалект в основу мови майбутнього. Під рукою Майстра флорентійський діалект перетворився на літературну мову, а написана цим діалектом «Божественна комедія» стала національною Книгою Італії. Оскільки ж великий поет — це завжди насамперед великий історик свого народу, то й проблема мови не замкнулася для Данте в межах літератури: саме Данте вперше в італійській історії поставив питання про об'єднання Італії, а геніальна історична інтуїція дала йому змогу передбачити, що духовною основою єдиної Італії повинна бути єдина літературна мова.

Після епохи Відродження італійська література йшла тим шляхом, який торував їй Данте, однак роз'єднаність країни перешкоджала повній реалізації його ідеї. Поезія, проза, драматургія, що створювалися вже літературною мовою, існували переважно при дворах королів, герцогів та меценатів. Зрозуміло, що аристократична, а часом і академічна літератури були неспроможні й далі долати історичну прірву між народною мовою та літературною, отож ця прірва ставала все глибшою.

Данте дописав останні терцини «Божественної комедії» перед смертю — в 1321 p., а Мандзоні розпочав роботу над романом «Заручені» в 1821 р. Між двома шедеврами італійської літератури промипуло п'ять століть. Мандзоні став духовним спадкоємцем Данте: на іншому історичному етапі він повернувся до проблеми мови саме в тому аспекті, в якому розумів її Данте.

Мандзоні усвідомлював тодішній стан італійської мови. Ще в 1806 р. в листі до К. Фор'єля він назвав італійську літературну мову «мертвою». А 1821 p., звертаючись знову ж таки до К. Фор'єля, писав, що італійському письменникові доводиться вирішувати проблеми, які вже давно розв'язали для себе європейські народи. В той час, як французький письменник для втілення своїх думок шукає найтонші нюанси в історично вже сформованій мові, що нею розмовляє вся Франція, італійський письменник мусить писати мовою, якою мало хто говорить взагалі. Відтак цьому бідному письменникові, веде далі Мандзоні, бракує відчуття спілкування із своїм читачем, бракує певності в тому, що мова, тобто інструмент, яким він оперує, а отже, й втілена у ній відповідна художня реальність близька й зрозуміла його народу.

Свій роман Мандзоні спершу написав ломбардським варіантом літературної мови, пізніше визнав, що ця мова настільки пересипана сумнівними в своїй естетичній вартості діалектними формами, настільки граматично дезорієнтована, що вимагає неодмінної уніфікації,— адже роман повинні читати не лише в Ломбардії, а й в усій Італії. Саме через це Мандзоні вирішив звернутися до першоджерела італійської мови — до флорентійського діалекту, до мови, якою розмовляють у Флоренції, серці італійської культури.

Для цього влітку 1827 р. Мандзоні разом з усією родиною вирушає у свою знамениту подорож на береги річки Арно, в місто Данте і Боккаччо — у Флоренції, «щоб у водах Арно прополоскати свою одежину»,— ці слова, які жартома сказав письменник, стали крилатими.

У Флоренції Мандзоні оточили відомі письменники та вчені: Джакомо Леопарді, Джованні Баттіста Нікколіні, Томмазо Гроссі, Гаетано Каттанео, Луїджі Россарі, швейцарський меценат Джанп'єтро Вьйоссе — засновник відомого журналу «Антологія», що згуртував навколо себе тосканських патріотів. Збираючись у залах, де розмістилася редакція журналу, вони утворили щось на зразок маленької лінгвістичної академії: впродовж кількох тижнів тут працював і Мандзоні, читаючи їм свій роман та розпитуючи своїх колег про вживання тих чи інших слів і граматичних форм у Флоренції. А крім того, ходив по флорентійському базару, цікавлячись у продавців, як зветься якась там рибина чи хліб по-місцевому, розмовляв з простими флорентійцями, дослухаючись до їхньої мови, нотуючи забуті народні афоризми, вивчаючи звільнене від вишуканих декорацій академічної літератури безсмертне звучання народного слова.

На цій основі роман був перероблений докорінно: Мандзоні переписав усі діалоги з урахуванням флорентійської говірки, змінив застарілі граматичні конструкції, вніс зміни і в фонетичну структуру твору, наближаючи його мову до живого, й цілющого першоджерела. Остаточна редакція роману вийшла в Мілані в 1840—1842 pp. Але фактично робота над романом тривала все життя письменника. Не полишав він і теоретичного осмислення мовної проблеми: в 1868 р. написав ґрунтовне дослідження — «Про єдність мови та засоби її поширення», а незадовго до смерті — «Трактат про італійську мову», якого так і не встиг завершити.

Таким чином, переробка роману була науковою працею, яка мала величезне значення для розвитку італійської мови,— і не лише з погляду літератури чи самої мови, а насамперед з погляду політичного й соціального. Річ не в тому, що Мандзоні замінив ломбардизми тосканізмами,— письменник здійснив глибинну демократичну революцію мови; прагнучи наблизити свій роман до читача, він примусив жити й дихати справжню, істинно народну мову в одному з кращих творів італійської літератури. Ця мова була зрозуміла всім соціальним верствам італійського суспільства. Порушивши найсильнішу традицію італійської літератури, осередком якої впродовж кількох століть були герцогські двори, академії та монастирі, він проклав літературі дорогу до широкого, демократичного і соціально різноманітного кола читачів, а отже, й до всього народу. Виховуючи в пригніченому народі гордість за своє минуле, почуття гідності, Мандзоні великою мірою сприяв формуванню національної свідомості, будив італійців на боротьбу за нову Італію. Тому це вже був і роман майбутнього, роман, міцним фундаментом якого стала нова концепція мови, нове світобачення, новий погляд на історію.

Великий твір Мандзоні наче зосередив у собі всю еволюцію італійської літератури останніх двох століть: шедевр італійського романтизму, він має також риси класицизму й сентименталізму; перший в Італії історичний роман, він є водночас і першим в Італії соціальним та реалістичним романом, що створив основу для італійської веризму (кінець XIX ст.) і вплинув на формування реалізму в італійській літературі.

Розкутість і широта мовних засобів дозволили Мандзоні природно відтворити найрізноманітніші мовно-стилістичні шари: мова простого люду і мова державних циркулярів, мова служителів церкви і мова історичних хронік стали ключем до психології епохи. Стриманість, благородство почуттів, властиві стилю роману, внутрішня емоційність і водночас іноді добра, а іноді й дошкульна іронія, реалістичне бачення напрочуд точно вибраних деталей надають неповторної рельєфності й пластики кожному образу. Завдяки точності місцевого колориту, вичерпності соціальних характеристик, глибинному мотивуванню суспільної поведінки персонажів, проникливості психологічного аналізу роман Мандзоні став першим класичним твором італійської реалістичної літератури. Після «Заручених» в Італії з'явилися історичні ромапи Томмазо Гроссі, Франческо Доменіко Гверрацці, Чезаре Канте, Массімо Д'Адзеліо. Роман Мандзоні був школою майстерності для видатних італійських прозаїків XIX—XX ст.: Іпполіто Ньєво і Джованні Верга, Антоніо Фогаццаро і Луїджі Піранделло, Італо Звево і Томмазі ді Лампедуза, Альберто Моравіа й Італо Кальвіно. Твір Мандзоні — могутнього епіка й тонкого лірика — став для італійців і суворим літописом епохи, і поетичною симфонією почуттів, у якій втілилась безконечна любов великого митця до свого народу.

Саме тому, хоч Мандзоні і не брав безпосередньої участі в подіях Рісорджіменто, письменник уособлював своєю творчістю дух цієї боротьби. Зрештою, він пройшов із своїм народом, як писав Д. Мадзіні, «хресний шлях розчарувань»: поразки народу були його поразками, а віра в перемогу була його вірою. Мандзоні дожив до створення молодої держави: в 1861 р. Італію було об'єднано під владою Віктора-Еммануїла II, а згодом до Італійського королівства приєднано Папську область та Венецію. В 1871 р. столицею Італії був проголошений Рим. Звичайно, італійці на чолі з великим героєм і подвижником італійської історії Джузеппе Гарібальді боролися за вільну й демократичну Італію, а вибороли конституційно-монархічну державу під егідою Савойської династії. Однак це був необхідний історичний рубіж, що великою мірою визначив долю Італії, долю її культури, одним з найвидатніших представників якої є Мандзоні. У 1873 р. письменник помер. А написаний в річницю його смерті — в 1874 p.— й присвячений його пам'яті «Реквієм» Верді став трагічним нерукотворним пам'ятником не лише Мандзоні, а й відомим і невідомим героям Рісорджіменто: адже для тих італійців, які будували барикади на вулицях Мілана, Туріна, Генуї, Палермо, твори Мандзоні були духовними барикадами в боротьбі за свободу і незалежність батьківщини.

Оксана Пахльовська