Затемнення

РОЗДІЛ 20. КОМПРОМІС

Усе було готово.

Я спакувала речі для дводенного візиту «до Аліси», і моя сумка чекала на пасажирському сидінні пікапа. Квитки на концерт я презентувала Анжелі, Бенові та Майку. Майк збирався запросити ще й Джесику, отже, все йшло точно за планом, саме так, як я і сподівалась. Біллі позичив у старого Квіла Атеари човен і запросив Чарлі порибалити у відкритому морі, доки не почнеться вечірній матч. Коліна та Бреді, двох наймолодших вовкулак, залишили захищати Ла-Пуш, хоч вони і були тільки дітьми — їм обом виповнилось по тринадцять. Навіть при такому розклáді Чарлі був у більшій безпеці, ніж будь-хто у Форксі.

Я зробила все, що могла. Намагалась прийняти все як є і забути про те, що від мене не залежить, принаймні на сьогоднішній вечір. Так чи інак, за сорок вісім годин усе скінчиться. Ця думка майже заспокоювала. Едвард благав мене розслабитись, і я силкувалась виконати його прохання.

— Ми можемо на цю ніч забути про все, окрім нас двох? — просив він, вдивляючись у мене з усією силою свого погляду. — Мені здається, що нам завжди буде замало часу, проведеного саме так. Я маю бути з тобою. Тільки з тобою.

Погодитись із ним було нескладно, незважаючи на те, що я знала: простіше сказати, ніж справді полишити всі свої страхи позаду. В моїй голові були зараз зовсім інші питання, і те, що сьогодні вночі ми будемо лише вдвох, допоможе знайти на них відповіді.

Деякі речі змінилися.

Наприклад, я була готова.

Я була готова приєднатися до його родини і до його світу. Страх і провина, і муки сумління, які я зараз відчувала, багато чого мене навчили. Я мала чудову можливість зосередитися на цьому, коли пильно дивилась крізь хмари на місяць, відпочиваючи біля вовкулаки, — тоді я зрозуміла, що більше не панікуватиму. Наступного разу, коли щось або хтось знов вирішить нас скривдити, я буду готова. Буду помічницею, а не перешкодою. Едварду більше ніколи не доведеться вибирати поміж мною та своєю родиною. Ми будемо партнерами, як Аліса та Джаспер. Наступного разу і я зіграю свою роль.

Я почекаю, доки меч, занесений на моєю головою, заберуть, щоб Едвард був задоволений. Але в цьому немає необхідності. Я вже готова.

Не вистачає лише однієї маленької дрібнички.

Лише дрібничка, але є речі, які не зміняться ні за яких обставин: наприклад, те, як відчайдушно я його кохаю. В мене було достатньо часу, аби обміркувати, чому Джаспер та Еммет заклалися на мене, й аби усвідомити те, що я втрачу, припинивши бути людиною, і те, чого я втрачати не хочу. Я твердо знала, який саме людський досвід я хочу отримати, перш ніж стану не-мертвою.

Тож нам було над чим попрацювати сьогодні вночі. Після всього, що я бачила впродовж останніх кількох років, я більше не вірила в слово «неможливо». Щоб зупинити мене тепер, знадобиться щось суттєвіше.

Ну добре, якщо відверто, можливо, все буде дещо складнішим, ніж я собі уявляю. Але я збиралась спробувати.

Оскільки я була так рішуче налаштована, не дивно, що коли ми під’їжджали до Едвардового будинку, я була знервована. Я досі не знала, як здійснити те, що замислила, і це забезпечувало мені нервове збудження. Едвард усівся на пасажирське сидіння і воював з посмішкою, дивлячись на те, як повільно я їду. Я здивувалась, але він не наполягав на тому, щоб самому сісти за кермо, — здавалось, що сьогодні моя швидкість повністю його задовольняла.

Коли ми нарешті досягли будинку, вже смеркло. Незважаючи на це, газон перед будинком яскраво сяяв од світла, що лилося з усіх вікон.

Не встигла я заглушити двигун, я Едвард уже був біля моїх дверцят, відчиняв їх. Однією рукою він допоміг мені вилізти з машини, другою підхопив мою сумку з сидіння авта і перекинув її через плече. Його вуста знайшли мої, і я лише почула звук від того, що він штовхнув дверцята машини, зачиняючи їх за мною.

Не перериваючи поцілунку, він підняв мене на руки, наче вклав у колиску, і поніс до будинку.

Чи були вхідні двері відімкнені? Я не знаю. Однак ми були вже всередині, в мене крутилась голова. Я нагадала собі не забувати дихати.

Поцілунок не налякав мене. Він не був схожий на поперед ні, коли я відчувала, як страх та паніка виповзають із-під Едвардового контролю. Його губи більше не були напруженими, вони були палкими, ніби він був так само, як і я, схвильований і захоплений тим, що сьогодні ми лише вдвох. Едвард продовжував цілувати мене впродовж кількох хвилин на вході, він був менш обережним сьогодні, я відчувала лише холодні й нетерплячі вуста.

Я вже почувалася трохи оптимістичніше. Ймовірно, отримати те, що я хочу, буде не так уже і складно, як я очікувала.

Та ж ні, все буде саме так складно. З тихою усмішкою він поставив мене на підлогу, і далі тримаючи за руку.

— Ласкаво просимо додому, — промовив він, його очі зробились вологими та теплими.

— Чудово звучить, — відповіла я, затамувавши подих.

Едвард злегка відсторонився від мене, і я миттю оповила руки навколо його шиї, не бажаючи, щоб нас розділяв хоч міліметр простору.

— Я щось для тебе маю, — промовив він діловим тоном.

— Справді?

— Ну, річ, що була у використанні, пам’ятаєш? Ти сказала, що це допустимо.

— Так, правда-правда, здається, я саме так і сказала.

Він посміхнувся на мою реакцію.

— Вона нагорі, в моїй кімнаті. Давай я піду і принесу її?

Його спальня…

— Звісно, — погодилась я, відчуваючи, що хитрую, і сплела свої пальці з його. — Ходімо.

Мабуть, Едвардові дуже не терпілось подарувати мені свій не-подарунок, тому що звичайна людська швидкість не була достатньо швидкою для нього. Він знов підхопив мене на руки і майже злетів по сходах до дверей своєї кімнати. Там він поставив мене на підлогу, а сам кинувся до шафи. Перш ніж я встигла зробити хоч крок, він уже повернувся, але я вдала, що не бачу його, і ступила до величезного золотого ліжка, бухнулась на краєчок, а потім переповзла на середину. Там я скрутилась калачиком і обвила руки навколо колін.

— Ну, що там? — пробуркотіла я. Тепер, коли я була там, де хотіла бути, я могла дозволити собі трохи побрикатися. — Давай його сюди.

Едвард засміявся.

Він дістався ліжка і сів поряд зі мною, моє серце нерівно затріпотало. Я сподівалась, що він сприйме це за реакцію на його подарунок.

— Річ уже вживана, — суворо нагадав він мені. Він відірвав мій лівий зап’ясток від ноги і торкнувся срібного браслета лише на мить. А потім повернув руку на місце.

Я уважно її оглянула. На протилежному від вовка боці браслета тепер висів яскравий кристал у формі серця. Мільйони граней висяювали навіть при тьмяному світлі лампи. Я в захваті тихо видихнула.

— Кулон належав моїй матері, — знизав він плечима, підкреслюючи незначущість подарунка. — Я дістав у спадщину кілька таких дрібничок. Подарував дещо Есме та Алісі. Тож у цьому немає нічого особливого.

Я сумно посміхнулась на його запевняння.

— Але мені здається, це буде гарне нагадування про мене, — провадив він. — Сердечко важке і холодне, — Едвард засміявся. — І на сонячному світлі відкидає райдужні спалахи.

— Ти забув про найважливішу схожість, — прошепотіла я. — Воно прекрасне.

— Моє серце таке ж мовчазне, — задумливо промовив він. — І воно також твоє.

Я покрутила рукою, щоб сердечко заблискотіло, і промовила:

— Дякую. За обидва.

— Ні. Дякую тобі. Я відчуваю таке полегшення, що ти прийняла подарунок так легко! Для тебе це також гарна практика, — промовив він, усміхаючись і показуючи зуби.

Я нахилилась до нього, вмощуючись під рукою, і притулилась до його боку. Ймовірно, я почувалась би так само, якби горнулась до Давида[22] роботи Мікеланджело, з тією відмінністю, що моя досконала мармурова скульптура обняла мене і пригорнула до себе міцніше. Все починалось дуже добре.

— Ми можемо про дещо побалакати? Я була б дуже вдячна, якби ти спробував бути неупередженим.

Він близько хвилини вагався.

— Я зроблю все, що від мене залежить, — погодився він насторожено.

— Я не говоритиму про заборонені речі, — пообіцяла я. — Це буде розмова винятково про нас із тобою, — я прочистила горло. — Отже… Я була вражена, як швидко ми вчора досягли компромісу. Мені здається, що такі самі засади ми могли б застосувати для вирішення й іншого питання, — я і сама здивувалася з офіційності власного тону. Мабуть, це все нерви.

— Що ти хотіла обговорити? — запитав він з усмішкою в голосі.

Я боролася з собою, намагаючись знайти вірні слова, щоб розпочати розмову.

— Послухай, як б’ється твоє серце, — прошепотів Едвард. — Воно тріпотить, наче крильця колібрі. З тобою все гаразд?

— Все чудово.

— Тоді продовжуй, — підбадьорив він.

— Що ж, тоді, перш за все, я б хотіла поговорити про всі ті безглузді умови одруження.

— Вони безглузді лише для тебе. Що з ними не так?

— Я хотіла дізнатися, це питання досі відкрите для обговорення?

Едвард насупився, тепер він був абсолютно серйозним.

— Я вже зробив тобі найбільшу поступку — погодився взяти твоє життя незважаючи на свої найкращі переконання. Вважай, це було кілька компромісів одразу, на твою користь, між іншим.

— Ні, — похитала я головою, зосереджуючись на тому, щоб зберегти обличчя спокійним. — Про це ми вже домовились. Зараз ми не обговорюємо мого… оновлення. Я хочу домовитись про деякі інші деталі.

Він із підозрою поглянув на мене.

— Які саме деталі ти маєш на увазі?

Я вагалась.

— Нумо спочатку з’ясуємо твої умови.

— Ти сама чудово знаєш, чого я хочу.

— Шлюбу, — я вимовила це слово так, ніби воно було лайкою.

— Так, — широко посміхнувся Едвард. — Для початку.

Шок зруйнував мій так старанно стримуваний спокійний вираз обличчя.

— А що, є ще дещо?

— Почнімо з того, — відповів Едвард, підраховуючи в умі, — що коли ти будеш моєю дружиною, тоді все моє стане твоїм… наприклад, гроші на навчання. Тоді проблема з Дартмутом зникне.

— Може, щось іще? Доки в тебе не минувся напад абсурдних бажань?

— Я б не заперечував трохи почекати з перетворенням.

— Ні. Ніяких «почекати». Ти просто зараз порушуєш нашу домовленість.

Він тужливо зітхнув.

— Лише рік чи два…

Я знов похитала головою і вперто стиснула губи:

— Переходь до наступного пункту.

— Це все. Хіба що ти хочеш потеревенити про машини…

Він весело всміхнувся, коли я скривилась, а потім узяв мою руку і почав гратися з пальцями.

— Я навіть не міг подумати, що існує ще щось, чого ти хочеш, окрім того, щоб я власноручно перетворив себе на чудовисько, — його голос був тихим та м’яким. Якби я не знала його так добре, то і не помітила б легкого уколу в тому голосі.

Я мовчала, дивлячись на Едвардову руку, що лежала на моїй. Бо й досі не знала, як почати цю нелегку розмову. Я відчувала, що він позирає на мене, і боялась підвести очі й поглянути на нього. Кров прилила до обличчя.

— Ти зашарілася? — здивовано спитав Едвард.

Я не підводила очей.

— Белло, будь ласка, недомовки нестерпні для мене.

Я закусила губу.

— Белло! — тепер його тон був наполегливим, нагадуючи мені, як важко йому, коли я тримаю всі думки в собі.

— Розумієш, я трохи хвилююсь про те, що буде… після, — пояснила я, нарешті поглянувши на нього.

Я відчула, як Едвард весь напружився, але голос залишався м’яким та оксамитовим:

— Що саме тебе хвилює?

— Здається, що ви всі впевнені: після зміни єдиним, що мене цікавитиме, буде знищення всіх людей у місті, — зізналась я, а Едвард здригнувся від слів, які я обрала для зізнання, — і я боюсь, я буду так заклопотана думками про вбивство, що це вже буду не я… і я не… не… не хотітиму тебе так само сильно, як зараз.

— Белло, ця частина перетворення не буде тривати вічно, — запевнив він мене. Проґавивши головне.

— Едварде, — знервовано промовила я, втупившись у родимку на зап’ястку. — Є річ, яку б я хотіла зробити до того, як припиню бути людиною.

Він чекав, доки я продовжу. Я мовчала. Моє обличчя все палало.

— Все що заманеться, — підбадьорив він мене. Він був стурбований і досі не розумів, до чого я веду.

— Ти обіцяєш? — прошепотіла я, знаючи, що моя спроба спіймати його на слові навряд чи спрацює, але я не могла встояти перед такою спокусою.

— Так, — відповів Едвард. Я поглянула на нього і побачила, що його очі серйозні та спантеличені. — Скажи мені, чого ти хочеш, і зможеш це отримати.

Важко описати, як ніяково та безглуздо я почувалась. Я була занадто невинна, що, звісно ж, і було центром обговорення. Я не мала жодної гадки про те, як бути спокусливою. Мені довелось просто почервоніти і сказати відверто.

— Тебе, — промовила я майже нечутно.

— Я твій, — відповів він із посмішкою, досі не втямивши, щó я маю на увазі, й намагаючись перехопити мій погляд, який я відводила вбік.

Я глибоко вдихнула та посунулась уперед, ставши на коліна на ліжку. Потім я обвила Едварда руками за шию і поцілувала.

Він поцілував мене у відповідь, спантеличено, але з пристрастю. Його вуста були ніжнішими проти моїх, але я могла закластися, що думки його були десь далеко, він намагався зрозуміти, що у мене в голові. Я вирішила, що Едвардові потрібен натяк.

Коли я забирала руки з його шиї, вони трохи тремтіли. Пальці спустились вниз до комірця сорочки. Тремтіння неймовірно заважало, коли я намагалась швиденько розстібнути ґудзики. Едвард зупинив мене.

Його губи застигли, і я заледве не почула клацання в його голові, коли він зіставив мої слова і мої дії.

Він одразу ж відштовхнув мене, обличчя висловлювало надзвичайне несхвалення.

— Белло, будь розважливою.

— Ти пообіцяв — все, що я забажаю, — нагадала я йому, не маючи особливої надії.

— Це не обговорюється, — Едвард пильно дивився на мене, поправляючи ґудзики, які я намагалась розстібнути.

Я зціпила зуби.

— А я кажу, обговорюється, — прогарчала я. І підняла долоні, щоб розстібнути ґудзика на своїй блузі.

Едвард схопив мене за руки і притиснув їх до боків.

— А я кажу, ні, — рішуче заперечив він.

Ми сердито витріщались одне на одного.

— Ти сам хотів знати, — зауважила я.

— Я гадав, це буде щось хоч трохи реалістичне.

— Отже, ти можеш попросити про будь-яку безглузду річ, якої хочеш ти, — на кшталт одруження, — а от мені не дозволено навіть обговорити те, чого хочу я…

Доки я вичитувала, він склав мої руки разом, утримуючи їх однією своєю, а другою затулив мені рота.

— Ні, — його обличчя зробилось кам’яним.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. І коли гнів почав танути, я відчула дещо ще.

Лише хвилина, і я збагнула, чому я знову дивлюсь у підлогу, чому обличчя знов палає, чому я відчуваю важкість у шлунку, чому очі стали вологими, чому мені раптом захотілось тікати геть із кімнати.

Відмова прошила мене підсвідомо і дуже боляче.

Я знала, що це нерозумно. Ми вже неодноразово обговорювали те, що у будь-яких ситуаціях моя безпека — перш за все. Досі я ніколи не виказувала такої чутливості. Я втупилась у золотаве простирадло на ліжку, що так личило до Едвардових очей, намагаючись прогнати рефлективну реакцію, яка казала мені, що я непотрібна і небажана.

Едвард зітхнув. Його рука з мого рота пересунулась на підборіддя, він трохи підняв моє обличчя, доки я не поглянула на нього.

— Що тепер?

— Нічого, — пробурмотіла я.

Він довго старанно досліджував моє обличчя, а я невдало намагалась відвернутися від його пильного погляду. Раптом його брова поповзла догори, а вираз обличчя зробився наляканим.

— Я образив твої почуття? — вражено запитав він.

— Ні, — збрехала я.

Знагла — так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, як це трапилось, — однією рукою він пригорнув мене до плеча, а другою вже заспокійливо гладив мене по щоці.

— Ти знаєш, чому я мушу сказати «ні», — тихо прошелестів він. — Ти ж знаєш, що я також тебе хочу.

— Справді? — прошепотіла я голосом, повним сумнівів.

— Звісно ж, хочу, ти ж моя дурненька, гарненька, суперчутлива дівчинко, — він засміявся, і його голос одразу став змовницьким. — Хто ж тебе не хоче? В мене таке відчуття, що в мене за спиною вже вишикувалась черга претендентів на моє місце, які тільки і чекають, щоб я схибив… Ти занадто бажана, це до добра не доведе.

— Ну, і хто тепер дурненький? — відповіла я, засумнівавшись, чи можна додати до слів «незграбна», «сором’язлива» та «недотепна» слово «бажана» в чиємусь нотатнику.

— Може, мені зробити публічну заяву, щоб ти повірила? Розказати тобі, чиї імена будуть у переліку? Деякі з них ти чудово знаєш, але деякі можуть тебе і здивувати.

Я відірвала голову від його грудей із кислим виразом обличчя.

— Ти просто намагаєшся мене відвернути від розмови. Повернімося до справи.

Едвард зітхнув.

— Скажи мені, щó я зрозуміла неправильно? — я намагалась говорити відсторонено. — Твої вимоги — це шлюб, — (я не могла вимовити це слово, не скривившись), — сплата за моє навчання, додатковий час, і ще ти був би не проти, якби мій транспортний засіб пересувався трохи швидше, — я питально звела брови. — Я все перелічила? Величезний список вийшов, скажу я тобі.

— Вимогою є лише перший пункт, — здавалося, Едварду важко зберігати спокій. — Усі інші — лише прохання.

— А моя єдина, нещасна, малесенька вимога — це…

— Вимога? — перервав він мене, раптово знов зробившись серйозним.

— Так, вимога.

Його очі звузились.

— Для мене одруження — важкий крок. І я не збираюсь погоджуватись, доки не отримаю щось навзамін.

Він нахилився, щоб прошепотіти щось мені на вухо.

— Ні, — оксамитовим голосом прошелестів він. — Зараз це неможливо. Пізніше, коли ти будеш не така вразлива. Белло, будь терплячою.

Я намагалася зберегти свій голос твердим та розважливим.

— Але саме в цьому і проблема, розумієш? Коли я буду менш вразлива, я вже не буду тією Беллою, якою є зараз. Уже не буду! І я не знаю, ким я стану тоді…

— Ти залишишся тією ж Беллою, — пообіцяв він.

Я насупилась.

— Якщо я зайду так далеко, що захочу вбити Чарлі, й за першої ж можливості вип’ю кров із Джейка або Анжели, де правда в твоїх словах?

— Це минеться. І сумніваюся, що тобі захочеться пити собачу кров, — він удавано здригнувся на саму думку. — Навіть перволітком ти матимеш вишуканіший смак, щоб опуститися до цього.

Я проігнорувала його спробу збити мене з пантелику.

— Але це назавжди залишиться тим, чого я бажатиму найпалкіше, правда ж? — кинула я виклик Едвардові. — Кров, кров, якомога більше крові!

— Факт того, що ти досі жива, доводить те, що ти не права, — зауважив він.

— Вісімдесят років потому, — нагадала я йому. — Я маю на увазі фізично, звісно ж, я розумію, що на інтелектуальному рівні я… згодом, певна річ, я зможу себе контролювати. Але чисто фізично я завжди жадатиму крові.

Він не відповів.

— Отже, я буду іншою, — зробила я висновок, не зустрівши аргументів проти. — Тому що зараз у фізичному плані немає нічого, чого б я хотіла більше, ніж тебе. Я хочу тебе більше, ніж їжі, води чи повітря. На інтелектуальному рівні я розумію, що є речі романтичніші й важливіші. Але на фізичному…

Я обернулась, щоб поцілувати його долоню.

Він глибоко вдихнув. Це прозвучало трохи нерішуче.

— Белло, я можу тебе вбити, — прошепотів він.

— Не думаю, що ти здатний на це.

Едвардові очі звузились. Він швидко забрав руку від мого обличчя і заклав за спину, щоб узяти щось, чого я не бачила. Пролунав приглушений виляск, і ліжко під нами затремтіло.

В його руці з’явилось щось темне, він простягнув долоню вперед, щоб я уважно роздивилась. Там була металева квітка, одна з кованих троянд, що прикрашали металеві стійки та балдахін ліжка. Він стиснув руку на секунду, його пальці злегка здригнулися, і він знов розтулив долоню.

Не кажучи ні слова, він простягнув мені шматок зім’ятого й нерівного чорного металу. На ньому відбився внутрішній бік Едвардової долоні, ніби на шматку пластиліну, що його стиснула в кулачку дитина. Ще за півсекунди потому той шматок перетворився на чорний пісок на його долоні.

Я люто зиркнула на нього.

— Я не це мала на увазі. Я і так чудово знаю, який ти дужий. Не треба псувати меблі.

— Тоді що ти мала на увазі? — похмуро спитав він, відкидаючи пригорщу металевого піску в куток кімнати, і вона вдарилась об стіну й забарабанила, як краплини дощу.

Едвардові очі уважно роздивлялись моє обличчя, доки я намагалась пояснити.

— Я, звісно ж, мала на увазі не те, що ти фізично не здатний зробити мені боляче, якщо захочеш… а те, що ти не хочеш робити мені боляче… ось чому я гадаю, що ти не здатний на це.

Він почав хитати головою ще до того, як я закінчила пояснення.

— Це може не спрацювати, Белло.

— Може, — перекривляла його я. — Ти маєш не більше гадки про те, про що ми говоримо, ніж я.

— Саме так. Невже ти справді думаєш, що я можу наразити тебе на такий ризик?

Я довго й пильно дивилась йому в очі. В них не було жодного натяку на вагання, жодної ознаки поступливості.

— Будь ласка, — нарешті прошепотіла я, втім, не маючи жодної надії. — Це все, чого я хочу. Будь ласка, — я заплющила очі на знак капітуляції, очікуючи на швидке та беззаперечне ні.

Але Едвард не відповів негайно. Я просто не могла повірити своїм вухам, він знову дихав нерівно. Я розплющила очі й подивилась на Едварда, його обличчя було скривлене мукою.

— Будь ласка? — знов прошепотіла я, моє серце тріпотало дедалі швидше. Я квапливо вимовляла слова, поспішаючи скористатися перевагою раптової непевності в його очах. — Ти не повинен давати мені жодних гарантій. Якщо це не спрацює, що ж, так і буде. Просто давай спробуємо… Лише спробуємо. І я погоджусь на все, що ти хочеш, — хутко пообіцяла я. — Я вийду за тебе заміж. Я дозволю тобі заплатити за Дартмут, я не скаржитимусь на те, що потрібно давати хабар, аби я вступила. Навіть можеш придбати мені швидку машину, якщо це зробить тебе щасливим! Тільки… будь ласка!

Він обійняв мене своїми холодними руками, а вуста наблизились до мого вуха, його холодне дихання змусило мене тремтіти.

— Це нестерпно. Є стільки речей, які я хотів тобі дати, а ти вирішила вимагати цього. Ти хоч уявляєш, як це болісно — відмовляти, коли ти так мене благаєш?

— Тоді не відмовляй, — порадила я, майже не дихаючи.

Він не відповів.

— Будь ласка, — спробувала я знову.

— Белло… — він повільно похитав головою, але це не було схоже на відмову, оскільки його губи почали пересуватись по моїй шиї, цілуючи її. Більше це було схоже на капітуляцію. Моє серце, що і так скажено калатало, забилось іще швидше.

І знов я скористалася з переваги мого становища. Коли Едвард обернувся до мене з виразом вагання на обличчі, я швиденько крутнулась у його обіймах, аж доки наші губи не зустрілись. Він схопив долонями моє лице, і я злякалась, що він знову мене відштовхне.

Але я помилилась.

Вуста Едварда вже не були ніжними; в тому, як тепер рухались його губи, було щось нове, в тих рухах поєднувалися спротив і відчайдушність. Я зімкнула руки в нього на шиї і діткнулась його своїм палаючим тілом, і мені здалося, що сьогодні його шкіра холодніша, ніж завжди. Я вся тремтіла, але не від холоду.

Він не припиняв мене цілувати. Це мені необхідно було відірватися, щоб хапнути ковток повітря. Навіть тоді Едвардові вуста не відривались від моєї шкіри, вони просто перемістились на шию. Збудження від перемоги було дивовижно сильним, я відчувала себе могутньою. Хороброю. Мої руки більше не тремтіли, цього разу я впоралася з ґудзиками на його сорочці швидко і вправно, мої пальці торкнулись досконалої поверхні його льодяних грудей. Він був занадто гарним. Яке там слово він щойно промовив? Нестерпно — ось яке. Так, його краса була просто нестерпною…

Я повернула його вуста назад до моїх, і мені навіть здалось, що він такий самий нетерплячий, як і я. Одна його рука і досі була на моєму обличчі, а другою він обнімав мене за талію, притуляючи дедалі міцніше до себе. Через це було трохи незручно дотягтися до ґудзиків на моїй блузці, але немає нічого неможливого.

Холодні залізні кайдани замкнулись на моїх зап’ястках і підняли руки за голову, яка зненацька опинилась на подушці. Його губи знов притулились до мого вуха.

— Белло, — прошепотів Едвард, голос його був м’яким та оксамитовим. — Чи не могла б ти, будь ласка, припинити роздягатися?

— Ти хочеш сам це зробити? — сконфужено запитала я.

— Не сьогодні, — м’яко відповів він. Тепер його вуста рухались повільніше, він цілував мою щоку, вся наполегливість зникла.

— Едварде, не… — почала я була сперечатися.

— Я не кажу «ні», — підбадьорив він мене, — я просто кажу «не сьогодні».

Доки моє дихання ставало повільнішим, я міркувала над його словами.

— Назви мені хоч одну причину, чому сьогоднішня ніч гірша за будь-яку іншу, — я досі важко дихала, і це зробило роздратування в моєму голосі менш помітним.

— Я не вчора народився, — він тихо засміявся мені на вухо. — Як ти гадаєш, хто з нас двох менше хоче дати іншому те, що він хоче? Ти щойно пообіцяла вийти за мене заміж до того, як із тобою відбудуться зміни, але якщо я дам тобі те, що ти хочеш сьогодні, де гарантії того, що вранці ти не побіжиш до Карлайла? Я, безсумнівно, виконаю твоє бажання з меншою неохотою. Отже… ти перша.

Я голосно й гнівно видихнула.

— Ти хочеш, щоб я спочатку вийшла за тебе заміж? — з сумнівом перепитала я.

— Така угода, або ти її приймаєш, або ні. Це і є компроміс, пам’ятаєш?

Він обвив свої руки навколо мене і почав цілувати — доволі провокаційно. Занадто переконливо — це було примусом, насильством. Я намагалась зберегти голову ясною… і поступилась швидко та цілковито.

— Мені справді здається, що це погана ідея, — видихнула я, коли він дав мені доступ до повітря.

— Я не здивований, що тобі так здається, — самовдоволено всміхнувся він. — В тебе вузький світогляд.

— Як це могло статися? — пробуркотіла я. — Я гадала, що сьогодні вперше в житті все ітиме за моїм планом, і ось несподівано…

— Ти заручена, — закінчив він фразу за мене.

— Фу! Будь ласка, не кажи цього вголос.

— Ти плануєш забрати свої слова назад? — вимогливо промовив він і відхилився, щоб краще бачити моє обличчя. Схоже було, що ситуація його розважає. Він отримував задоволення.

Я суворо поглянула на нього, ігноруючи те, як моє серце реагує на його посмішку.

— То що, забираєш? — наполягав він.

— Ой-йой! — простогнала я. — Ні, не забираю. Тепер ти щасливий?

Його усмішка просто засліплювала.

— На сьомому небі.

Я знов застогнала.

— А ти зовсім не щаслива?

Він іще раз поцілував мене, перш ніж я відповіла. Ще один дуже переконливий поцілунок.

— Трошки, — припустила я, коли знов отримала змогу говорити. — Але не через одруження.

Едвард знову поцілував мене.

— В тебе немає відчуття, що сьогодні все навпаки? — засміявся він. — Зазвичай ти мусиш мене вмовляти, а я відмовляюся.

— З нами трапляється багато чого, чого не трапляється з людьми зазвичай.

— Це точно.

Едвард іще раз поцілував мене і продовжував доти, доки моє серце знов не почало калатати, а до шкіри не прилила кров.

— Послухай, Едварде, — промуркотіла я улесливим голосом, коли він зупинився, щоб поцілувати мою долоню. — Я сказала, що вийду за тебе заміж, і я вийду. Обіцяю. Присягаюсь. Якщо хочеш, можу підписати угоду власною кров’ю.

— Не смішно, — прошепотів він, відриваючись від моєї долоні.

— Я кажу це для того, щоб ти знав, що я не збираюсь обдурювати тебе чи щось таке. І ти знаєш це навіть краще за мене. Тож насправді немає жодної причини чекати. Ми цілком самі — згадай, чи часто це трапляється? — і в тебе таке велике та зручне ліжко…

— Не сьогодні, — повторив він.

— Ти мені не віриш?

— Звісно ж, вірю.

Тією рукою, яку він щойно цілував, я підняла його обличчя, щоб можна було бачити його вираз.

— Тоді в чому проблема? Не схоже, що ти не віриш, що врешті-решт переможеш ти, — насупившись, пробуркотіла я. — Ти завжди перемагаєш.

— Я лише слідкую за правилами нашої угоди, — спокійно відповів він.

— Може, є щось іще, — припустила я, і мої очі звузились. На його обличчі з’явилась настороженість, слабкий натяк на якийсь секретний мотив, що ховався під його звичайною поведінкою. — Може, ти збираєшся забрати свої слова назад?

— Ні, — урочисто пообіцяв він, — я присягаюсь, ми спробуємо. Потому як одружимось.

Я хитнула головою і похмуро засміялась:

— Ти примушуєш мене почуватися негідником із мелодрами, що підкручує вуса, коли намагається вкрасти цноту бідної дівчини.

Його очі насторожено засяяли, коли він дивився на мене, а потім Едвард швидко схилив голову і притулився губами до моєї ключиці.

— Я права, хіба ні? — короткий смішок, що вихопився у мене, був радше враженим, ніж веселим. — Ти намагаєшся захистити свою доброчесність! — я затулила рот рукою, щоб приховати хихотіння, від якого я не змогла втриматись. Це звучало так… старомодно.

— Ні, дурненька дівчинко, — прошепотів Едвард із-за мого плеча. — Я намагаюсь захистити твою доброчесність. А ти робиш усе, щоб мені це було дуже-дуже складно.

— Не сміши мене…

— Можна в тебе дещо запитати? — швидко урвав він мене. — Раніше ми вже це обговорювали, але давай іще раз. Скільки людей у цій кімнаті мають душу? І потім відлетять у рай, чи що там буде після життя?

— Двоє, — негайно відповіла я лютим голосом.

— Гаразд. Може, ти і маєш рацію. З цього приводу, звісно ж, існують розбіжні думки, але більшість усе ж таки вважає, що в цьому світі існують певні правила, яких слід додержуватись.

— Тобі не вистачає правил для вампірів? Ти хочеш додатково ще й людськими правилами перейматися?

— Це не зашкодить, — знизав він плечима. — Про всяк випадок.

Я пильно дивилась на нього крізь примружені повіки.

— Отже, звісно ж, для мене все вже втрачено, навіть якщо ти права щодо моєї душі.

— Ні, не втрачено, — злісно почала я сперечатися.

— Заповідь «не убий» широко розповсюджена у всіх системах вірувань. А я вбив багато людей, Белло.

— Тільки лихих людей.

Він знизав плечима.

— Може, це враховується, а може, і ні. Але ти не вбила нікого…

— Звідки ти знаєш? — буркнула я.

Він посміхнувся, але все одно проігнорував зауваження.

— І я зроблю все, щоб застерегти тебе від такої спокуси.

— Гаразд. Але ми сперечаємось не з приводу скоєння вбивств, — нагадала я йому.

— Цей принцип діє в нашій суперечці також, із тією єдиною відмінністю, що в цій сфері я такий самий незаплямований, як і ти. Можу я залишити хоч одне правило непорушеним?

— Одне?

— Ти ж знаєш, що я крав, брехав, я бажав чужого… єдине, що в мене залишилось, то це моя цнота, — він криво посміхнувся.

— Я брешу весь час.

— Так, але ти не вмієш брехати, тому це майже не рахується. Ніхто все одно тобі не вірить.

— Я справді сподіваюсь, що ти помиляєшся, тому що в іншому разі з хвилини на хвилину Чарлі виламає двері з зарядженим пістолетом у руках.

— Чарлі почувається щасливішим, коли удає, що ковтає твої історії. Він краще брехатиме сам собі, ніж намагатиметься дізнатися правду, — Едвард посміхнувся.

— А коли це ти чужого бажав? — недовірливо спитала я. — В тебе ж усе є.

— Я бажав тебе, — його усмішка затьмарилась. — Я не мав жодного права на це, але я все одно простяг руки і взяв тебе. А тепер лише поглянь, на кого ти перетворилась! На спокусницю вурдалаків, — він похитав головою з удаваним жахом.

— До речі, ти маєш право бажати того, що вже твоє, — проінформувала я його. — Крім того, я гадала, що ти про мою цноту непокоїшся.

— Так і є. Якщо для мене запізно… хай я буду проклятий, це не каламбур, але я не дозволю прокляттю впасти і на твою голову.

— Ти не зможеш примусом відправити мене туди, де не буде тебе, — урочисто промовила я. — Там для мене і буде пекло. В будь-якому разі я знаю, як легко вирішити цю проблему. Давай ніколи не помремо?

— Звучить досить просто. І чому я раніше про це не подумав?

Він посміхався мені, доки я не здалась і сердито не хмикнула:

— Отже, ти не спатимеш зі мною, доки ми не одружимось. Правильно?

— Формально я ніколи не зможу спати з тобою.

Я закотила очі.

— Дуже зріле зауваження, Едварде.

— Але не враховуючи деталей — так, ти зрозуміла все правильно.

— Мені здається, в тебе є якась потаємна думка.

Його очі невинно розширились.

— Ще одна?

— Ти знаєш, що могло б прискорити процес, — звинуватила я його.

Він намагався не посміхатись.

— Є лише одна річ, здійснення якої я хотів би прискорити, всі інші можуть чекати хоч вічність… але ти маєш рацію, твої нетерплячі людські гормони — мої найліпші союзники у цій справі.

— Не можу повірити, що все це відбувається зі мною. Коли я думаю про Чарлі… та Рене! Можеш собі уявити, що подумає Анжела? Або Джесика? Тьху! Я вже чую ті чутки, що скоро поповзуть.

Він звів брову, дивлячись на мене, і я знала чому. Яка різниця, що подумають про мене вони, якщо я скоро поїду і ніколи не повернусь? Невже я така чутлива, що не витримаю кількох тижнів косих поглядів та завуальованих розпитувань?

Може, це б і не гризло мене так сильно, якби я не знала, що і я разом із ними поблажливо би пліткувала про будь-яку іншу дівчину, що виходить заміж цього літа.

Жах. Виходить заміж цього літа! Я здригнулась.

І ще, можливо, це б не гризло мене так сильно, якби я не здригалась на саму думку про одруження.

Едвард урвав моє самоїдство.

— Це не мусить бути грандіозна подія. Мені не потрібні фанфари. Ти можеш нікому не казати, і нічого загалом не зміниться. Ми поїдемо у Вегас, ти можеш одягнути старі джинси, і ми попрямуємо до каплиці, де навіть із машини виходити не доведеться. Я просто хочу, щоб усе було офіційно, щоб ти належала мені — і більше нікому.

— Офіційніше, ніж у нас із тобою, вже і бути не може, — пробуркотіла я. Але його пропозиція була не такою вже й кепською. — От тільки Аліса розчарується.

— Ми про це поміркуємо, — він благодушно розсміявся. — Сподіваюсь, зараз тобі обручка не потрібна?

Мені довелося було проковтнути клубок у горлі, перш ніж я змогла говорити.

— Правильно сподіваєшся.

Вираз мого обличчя розвеселив його.

— От і добре. Я надіну її тобі на палець уже досить скоро.

Я пильно подивилась на Едварда.

— Ти так кажеш, наче вона в тебе вже є.

— Є, — безсоромно відповів він. — Чекає на тебе, щоб бути надітою за першого ж прояву слабкості.

— Ти просто нестерпний.

— Хочеш побачити її? — спитав він. І його очі кольору рідкого топазу раптово збуджено засяяли.

— Ні! — я майже заволала — така собі рефлекторна реакція. Зойкнула й одразу ж пожалкувала про це. Його обличчя миттю потемніло. — Хіба що ти справді хочеш її мені показати, — я намагалась виправити ситуацію. Я скрипнула зубами, щоб не показувати свого нелогічного — в цій ситуації — страху.

— Нічого, — знизав Едвард плечима. — Я можу зачекати.

Я зітхнула.

— Едварде, показуй мені ту кляту каблучку.

Він похитав головою.

— Ні.

Я довго, близько хвилини, вивчала вираз його обличчя.

— Будь ласка? — попросила я тихо, експериментуючи зі щойно винайденою мною зброєю. Я злегка торкнулась його обличчя пучками пальців. — Можна мені на неї подивитись?

Його очі звузились, і він пробуркотів:

— Ти — найнебезпечніше створіння, яке я в житті зустрічав.

Але підвівся і з вродженою граційністю опустився на коліна перед маленькою тумбочкою біля ліжка. За мить Едвард повернувся до мене на ліжко і пригорнув однією рукою за плечі. В другій руці він тримав маленьку чорну коробочку. Далі він вмостив її на моєму лівому коліні.

— Нумо, візьми і подивись, — безцеремонно промовив він.

Це було важче, ніж мало би бути, коли мова йшла про те, щоб узяти в руки невинну маленьку коробочку, але я не хотіла знову його образити, тому намагалась угамувати тремтіння рук. Її поверхня була гладенькою, вкритою чорним атлáсом. Я водила пальцями туди-сюди, вагаючись.

— Ти ж не витратив багато грошей, правда? Збреши мені, якщо витратив.

— Я не витратив нічого, — запевнив мене Едвард. — Це ще одна річ, що була у використанні. Це каблучка, яку мій батько подарував матері.

— О! — вражено вигукнула я і взяла кришечку великим та вказівним пальцями, не насмілюючись відкрити.

— Гадаю, вона дещо старомодна, — він жартома вибачався. — Старомодна, як і я. Можу подарувати тобі щось сучасніше. Щось від Тифані, хочеш?

— Я люблю раритетні речі, — прошепотіла я, невпевнено відкидаючи кришку коробочки.

Затишно влаштувавшись на чорному атласі, в тьмяному світлі сяяла каблучка Елізабет Мейсон. Довгастий овал був прикрашений косими рядами блискучих круглих камінців. Обідок був золотим, дуже ніжним та витонченим. Золото утворювало тонесеньке павутиння навколо діамантів. Я ніколи не бачила нічого схожого. Бездумно я гладила рукою коштовні камені.

— Вона така чарівна, — вражено прошепотіла я собі під ніс.

— Тобі подобається?

— Вона чудова, — знизала я плечима, прикидаючись незацікавленою, — вона не може не подобатись.

Едвард усміхнувся.

— Нумо подивимось, чи пасуватиме вона тобі.

Я стиснула ліву руку в кулак.

— Белло, — зітхнув він. — Я не збираюся припаювати її тобі до пальця. Просто поміряй, щоб я знав, чи не потрібно підганяти розмір. Тоді одразу ж можеш зняти.

— Ну, гаразд, — пробуркотіла я.

Я простягла руку по каблучку, але швидкі Едвардові пальці мене випередили. Він сам узяв мою ліву руку і надів каблучку на підмізинний палець, там, де їй місце. Потім він підняв мою руку, і ми обоє роздивлялись, як виблискує овал на тлі шкіри. Мати обручку на пальці було не так уже й жахливо, як я очікувала.

— Чудово, що вона пасує, — байдуже мовив Едвард. — Дуже добре, що не доведеться витрачати час на похід до ювеліра.

Я відчувала якусь сильну емоцію, що проривалась крізь звичайний тон його голосу, тому зазирнула Едвардові в лице. Було щось у його очах — досить помітне, незважаючи на начебто байдужий вираз обличчя.

— Тобі подобається, правда ж? — запитала я з підозрою, помахавши пальцями і роздумуючи про те, що краще б я зламала ліву руку.

Він знизав плечима і промовив своїм звичайним голосом:

— Певна річ. Вона має напрочуд гарний вигляд на твоєму пальчику.

Я пильно дивилась на нього, намагаючись розшифрувати ту емоцію, яка жевріла десь біля поверхні. Він також пильно поглянув на мене, і вдавана байдужість миттю розтанула. Він весь світився, його янгольське обличчя сяяло від задоволення та перемоги. Він був таким осяйним, що моє серце знов закалатало.

Перш ніж я змогла заспокоїтись, він уже цілував мене, в його поцілунку я відчувала тріумф. Я загубила відчуття простору, коли він досяг губами мого вуха, аби щось прошепотіти, але його дихання було таким самим нерівним, як і моє.

— Так. Мені подобається. Ти навіть уявити собі не можеш, як мені подобається.

Трохи задихаючись, я розсміялась.

— Я вірю тобі на слові.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я зроблю дещо? — прошепотів він, обнімаючи мене.

— Все, що хочеш.

Але він відпустив мене і став до мене обличчям.

— Все, що завгодно, крім цього, — миттю позадкувала я.

Едвард проігнорував мої слова, взяв мене за руку і також підняв із ліжка. Він стояв переді мною, тримаючи руки на моїх плечах, обличчя його було серйозним.

— Тепер я хочу зробити це як годиться. Будь ласка, будь ласочка, пам’ятай, що ти вже все одно погодилась, а тому не руйнуй цієї миті для мене.

— О ні, — видихнула я, коли він опустився на одне коліно.

— Будь гарною дівчинкою, — прошепотів він.

Я глибоко вдихнула.

— Ізабелло Свон! — він дивився на мене з-під своїх неймовірно довгих вій, його золотисті очі були м’якими і пекучими водночас. — Я обіцяю кохати тебе вічно, кожен окремий день вічності. Чи станеш ти моєю дружиною?

Було стільки речей, які я хотіла йому сказати, деякі з них зовсім не були приємними, інші взагалі були огидні — сентиментальні та романтичні, гадаю, що він ніколи і не мріяв почути від мене таке. Щоб не завантажувати себе всіма цими дурницями, я тільки й прошепотіла:

— Так.

— Дякую, — просто відповів він. Узяв мою ліву руку і поцілував кожен палець, перш ніж поцілувати обручку, яка тепер була моєю.