Зерно правди

І

Увагу відьмака привернули чорні цятки на ясному, позначеному пасмами імли небі. Було їх багато. Птахи кружляли, виписуючи вільні, спокійні кола, потім раптом знижувались і відразу ж знову здіймались угору, махаючи крилами.

Відьмак довго стежив за ними, визначаючи відстань до них і час, потрібний на її подолання з поправкою на пересічений терен, глибину і напрямок яру, через який, як він підозрював, доведеться перебиратись. Зрештою він розстібнув плаща і на дві дірки вкоротив шкіряний пасок, що навскіс перетинав груди. Над правим плечем з’явився ефес і руків’я меча, що висів за спиною.

— Зробимо гак, Рибко, — сказав відьмак, звертаючись до кобили, — з’їдемо з тракту. Пташиська ці, як мені здається, кружляють там не без причини.

Кобила, ясна річ, не відповіла, але рушила з місця, послушна голосові хазяїна.

— Хто знає, може, то якась звичайна падлина, мертвий лось, наприклад, а може, й не лось. Хто знає?

Яр був якраз там, де він гадав. Кілька хвилин відьмак придивлявся з гори до верхівок дерев, які густо розрослися в розпадку, але схили яру були положисті, а дно сухе, без тернини і повалених, трухлих стовбурів. Яр він подолав легко. На тім боці простягався березовий гайок, а відразу за ним велика галявина — вересові зарості й вітролом, де переплетені гілки та коріння тяглися догори, ніби мацаки.

Птахи, сполохані появою вершника, злетіли вище, закрякали люто, обурено, хрипко. Першого трупа Геральт побачив одразу ж — білий вовняний кожушок і матова блакить сукні вирізнялися на тлі пожовклих кущів звіробою. Другого трупа не бачив, але знав, де він лежить, зауваживши трьох вовків, які, сидячи, спокійно дивились на вершника. Кобила пирхнула, і вовки, як по команді, безшелесно, не поспішаючи, потрюхикали в ліс, час від часу обертаючи на прибульця свої трикутні голови. Геральт зіскочив з коня.

Тіло жінки в кожушку і блакитній сукні вже не мало ні обличчя, ні горла, ні більшої частини лівого стегна. Відьмак пройшов повз нього, не нахиляючись.

Чоловік лежав долілиць. Відьмак не став перевертати тіло, коли побачив, що вовки й птахи і тут дарма часу не гаяли, а втім, не було й потреби оглядати докладніше — плечі й спину вовняної куртки покривала чорна розложиста пляма запеклої крові. Було очевидно, що загинув чоловік від удару в шию, а вовки понівечили тіло згодом.

На широкім паску, біля короткого меча в дерев’яних піхвах, чоловік носив шкіряного гаманця. Відьмак зірвав його і по порядку виклав його вміст на траву: кресало, шматочок крейди, віск для печатки, жменю срібних монет, складаний ніж із кістяною колодочкою, кроляче вухо, три ключі на кільці й амулет з фалічним символом. Два листи, написані на полотні, дуже потерпіли від дощу й роси — руни розпливлись, розлізлися. Текст третього, писаного на пергаменті, також потерпів від вологи, але його ще можна було прочитати. Був то акредитив від банку гномів у Мюрівелі на ім’я Руля Аспера люб Аспена. Сума акредитиву була незначна.

Геральт нахилився і підняв праву руку чоловіка. Як він і сподівався, мідний перстень, який врізався в опухлий і посинілий палець, був з гербом цеху зброярів — стилізований шолом із заборолом, два схрещених мечі й руна А, гравійована під ними.

Відьмак повернувся до трупа жінки. Коли він перекидав тіло, щось укололо його в палець. Була то троянда, пришпилена до сукні. Квітка прив’яла, але не втратила свого кольору — пелюстки були темно-сині, майже гранатові. Геральт уперше в житті бачив таку троянду. Коли ж перекинув тіло горілиць — здригнувся.

На заголеній, здеформованій шиї жінки виразно було видно сліди зубів. Не вовчих. Відьмак поволі відступив до коня. Не відводячи очей від краю лісу, скочив у сідло. Двічі об’їхав галявину, низько звішуючись із сідла, уважно обстежуючи землю і пильно роздивляючись навкруги.

— Ось так, Рибко, — зрештою промовив він тихо, притримуючи коня. — Справа тут ясна, хоч і не до кінця. Зброяр і жінка їхали верхи від он того лісу. Немає ніякого сумніву, що їхали з Мюрівела додому, бо ніхто з собою довго не возить нереалізованих акредитивів. Чому їхали саме тут, а не трактом — не відомо, але їхали через вересовисько й вітролом пліч-о-пліч і одночасно, не знаю чому, злізли, чи, може, впали з коней. Зброяр загинув відразу. Жінка бігла, потім упала і теж загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягнуло її по землі, тримаючи зубами за шию. Сталося все це два, може, три дні тому. Коні, ясне діло, розбіглися. Не будемо їх шукати.

Кобила знов нічого не відповіла, тільки пирхнула занепокоєно, реагуючи на знайомий голос.

— Те щось, що забило обох, — провадив Геральт, уважно придивляючись до краю лісу, — не було ні вовкулаком, ні лісовиком — жоден з них не зоставив би стільки звірям та птахам. Якби було тут болото, я б припустив, що це діло рук мари, або анциболота, але ж тут поблизу немає ніякої драговини.

Відьмак нахилився, відкинув попону, під якою висів приторочений до в’юків другий меч із блискучим, оздобленим ефесом і чорним, карбованим руків’ям.

— Ось так, Рибко. Зробимо гак. Треба ж з’ясувати, чому це зброяр і жінка поїхали бором, а не трактом. Якщо будемо байдуже оминати такі події, не за робимо навіть і на овес для тебе. Чи не так, Рибко?

Кобила покірно рушила з місця, долаючи вітролом, обережно переступаючи через гілляки.

— Хоч і був то не вовкулак, а все-таки не будемо ризикувати, — провадив відьмак, виймаючи з торби біля сідла букетик аконіту і вішаючи його на вудила. Кобила пирхнула. Геральт розшнурував жупан під шиєю і виставив назовні медальйона з викарбуваною на ньому ощиреною вовчою пашею.

Прикріплений до срібного ланцюжка, медальйон погойдувався на грудях відьмака в ритм ходи коня, виблискуючи, як ртуть у промінні сонця.