Зерно правди

III

У цій відлюдній місцевості все видавалось якимсь диким, лиховісним, ворожим. Геральт так і не повернувся на тракт до сутінок — не захотів робити гак, а поїхав навпростець, через бір. Ніч провів на лисій вершині високого пагорба біля невеличкого вогнища, в яке він час від часу підкидав жмутики аконіту, з мечем на колінах. Серед ночі помітив далеко в долині відблиски вогню, почув дике виття й співи, а також щось таке, що могло бути тільки криками й вереском жінки, яку мордують. Тільки-но почало світати, він вирушив у тому напрямку, але знайшов лиш витоптану галявину й обгорілі кістки в теплому ще попелі вогнища. Якась тварюка, ховаючись у густій кроні велетенського дуба, верещала й сичала. Міг то бути лісовик, але міг бути й звичайний лісовий кіт. Геральт не став затримуватись, щоб з’ясувати, хто там сидить.