Зерно правди

II

Дах вежі, критий червоною черепицею, відьмак спостеріг, виїхавши на верхів’я пагорба, оминувши закрут стежки, але схил, що густо поріс ліщиною, засланий грубим килимом пожовклого листя й сухими гілками, виявився занадто крутий і небезпечний для спуску. Відьмак розвернувся і, обережно з’їхавши по похилому схилу, повернувся на стежку. Далі вже їхав поволі, час від часу стримуючи коня і, звішуючись із сідла, видивлявся слідів.

Кобила раптом сіпнула головою, дико заіржала, забила копитами, немов затанцювала на стежці, здіймаючи куряву з сухого листя. Геральт обійняв шию коня лівою рукою, складаючи пальці правої в Знак Дії, і повів ними над головою коня, шепочучи закляття.

— Що, аж так погано? — тихо спитав він, пильно роздивляючись навколо і не знімаючи Знаку. — Аж так? Спокійно, Рибко, спокійно.

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть коли він штовхнув її підборами під боки, пішла якось дуже повільно, тупо, неприродно, втративши еластичний ритм своєї ходи. Відьмак скочив на землю. Далі пішов пішки, тягнучи коня за вуздечку. Раптом побачив мур.

Поміж лісом і муром не було ніякого проміжку. Молоді деревця та кущі ялівцю тісно переплелися гілками й листям із плющем та диким виноградом, які пишно розрослися на кам’яній стіні. Геральт підвів голову і подивився вгору, але зараз же почув, як до його потилиці неприємно присмокталося і поповзло, розсовуючи волосся, якесь невидиме, м’яке створіння. Відьмак знав, що це означає — хтось дивився на нього ззаду.

Поволі він обернувся. Рибка пирхнула, м’язи на її шиї затремтіли, заворушилися під шкірою.

На узбіччі пагорба, з якого він тільки-но спустився, стояла дівчина, спираючись однією рукою на стовбур вільхи. її біла простора довга сукня різко контрастувала з чорним довгим волоссям, що спадало на плечі. Геральтові здалося, ніби вона усміхається, але не був того певен — вона стояла задалеко.

— Привіт! — сказав він, підіймаючи долоню у приязному жесті, і зробив крок назустріч.

Дівчина стежила за його рухами. Обличчя у неї було бліде, очі чорні, величезні. Усмішка — якщо то була усмішка — миттю, як стерта, зникла з її губ. Геральт ступив ще один крок. Легко, як сарна, дівчина збігла по схилу, промайнула між заростями ліщини і, майнувши білою смугою, щезла в гущавині лісу. Довга сукня, здавалося, зовсім не заважала їй бігти.

Кобила раптом задерла голову. І знову тривожно заіржала. Геральт, не відводячи очей від лісової гущавини, заспокоїв її Знаком. Потім рушив повільно, вздовж муру, по пояс у буйних заростях бур’яну.

Солідна, обкута залізом брама висіла на заіржавілих завісах і була обладнана великим мідним кільцем. Геральт повагався з хвилину, простяг руку, доторкнувся до позеленілого кільця і зразу відскочив убік, бо тієї ж миті брама несподівано легко, з виском та скрипом розчинилася, розгортаючи на обидва боки купки трави, опале листя, камінці й сухе гілляччя. Але за брамою не було нікого — відьмак побачив лише пусте подвір’я, занедбане, поросле кропивою.

Він зайшов, тягнучи за собою коня. Приголомшена Знаком кобила не опиралася, але ноги переставляла якось непевно.

З трьох сторін подвір’я було обгороджене мурами з рештками дерев’яних риштувань, четверту становив фасад невеликого палацу — строката віспа облупленого тиньку, брудні патьоки та гірлянди плюща. Віконниці з облізлою фарбою були замкнені. Двері також.

Геральт накинув повід на стовпчик біля брами і повільно пішов до палацу посипаною гравієм доріжкою повз низьку, кам’яну огорожу невеличкого фонтана, повного сухого листя та сміття. Посередині фонтана, на химерному цоколі напружився, вигинаючи догори обдертого хвоста, вирізьблений з білого каменю дельфін.

Біля фонтана на тому, що дуже давно було квітником, ріс трояндовий кущ. Нічим, окрім кольору квітів, кущ цей не відрізнявся від інших трояндових кущів, які Геральтові доводилося бачити, але квіти становили виняток — були кольору індиго, з легким відтінком пурпуру на кінцях деяких пелюсток. Відьмак доторкнувся до однієї квітки, наблизив обличчя, понюхав. Запах був типовий для троянд, але трохи сильніший і різкуватий.

Двері палацу й водночас усі віконниці з тріском розчинилися. Геральт підвів голову: доріжкою, хрустячи гравієм, просто на нього мчала потвора.

Відьмак блискавично підняв угору, понад праве плече, праву руку, тоді як лівою він із силою шарпнув за шкіряний пас на грудях так, що руків’я меча ніби саме скочило в долоню. Клинок, зі свистом вискочивши з піхов, окреслив коротке блискуче півколо й застиг, націлений вістрям на розлютовану бестію. Побачивши меч, потвора різко загальмувала. Гравій з-під ніг полетів на всі боки. Відьмак навіть не здригнувся.

Істота була схожа на людину, одягнену в трохи приношений, але доброго ґатунку одяг, не позбавлений гарних, хоч цілком нефункціональних оздоб. Людське в ній сягало, проте, тільки до бруднуватого коміра жупана, оскільки вище бовваніла здорова, кошлата, як у ведмедя, голова з парою маленьких диких оченят, величезними вушиськами і страшною пащею, повною гострих кривих ікол, за якими, ніби полум’я, миготів червоний язик.

- Іди геть, нещасний смертний! — урочисто й грізно проревіло страховисько, розмахуючи лапами, але не рушаючи з місця. — Бо зжеру тебе! На шматки роздеру!

Геральт мовчав, навіть не поворухнувся. Стояв спокійно, ждав, не опускаючи меча.

— Глухий чи що? Ану, мерщій звідси! — знову заревіло створіння й видало страшний рик — щось середнє між вереском вепра та ревінням самця-оленя під час гону.

Віконниці на всіх вікнах залопотіли, заляскотіли, струшуючи пил і тиньк із підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не поворухнулися.

— Ну ж бо, тікай, поки цілий! А як ні, то…

— То що? — перебив спокійно відьмак.

Потвора гнівно засопіла, схиливши на бік страхітливу голову.

— Ти диви, який сміливий, — сказала вона, вищиряючи ікла й глипаючи скоса на Геральта налитим кров’ю оченям. — Опусти своє залізо, якщо ласка. Хіба не дійшло ще до тебе, що ти на подвір’ї мого власного дому? А може, там, звідки ти родом, є такий звичай — погрожувати господарю мечем, та й у нього ж на дворі?

- Є, - відповів Геральт, — але тільки щодо господарів, які вітають гостей буйволячим риком і обіцянками роздерти на шматки.

— От зараза! — роздратовано вигукнула потвора. — Він мене ще й ображати буде, приблуда! Теж мені гість знайшовся! Пхається на подвір’я, гуляє, тут, нищить чужі квіти й думає, що зараз йому хліб-сіль піднесуть. Тьху!

Потвора сплюнула, засопіла і закрила пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду вепра.

— Ну то й що? — озвався, помовчавши хвилину, відьмак. — Так і будемо стояти?

— А що ти пропонуєш? Лягати? Кажу ж тобі, сховай своє залізо.

Відьмак вправно засунув зброю в піхви за плечима і, не опускаючи руки, погладив ефес, який стирчав над плечем.

— Хотілося б, — сказав він, — обійтися без занадто різких рухів з твого боку. Цей меч завжди легко дістати. Скоріш, ніж ти сподіваєшся.

— Бачив! — буркнула потвора. — Якби не це, то ти давно б уже був за брамою зі слідом мого підбора на сідалі. А взагалі, чого тобі тут, власне, треба і звідки ти такий, відважний, узявся?

— Заблукав, — збрехав відьмак.

— Заблукав? — перепитала потвора, викривлюючи пащу в страхітливій гримасі. — Ну, то виблукай. За браму, певна річ. Наставиш ліве вухо на сонце, та так і тримай. Невдовзі повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?

— Вода тут є? — спитав Геральт спокійно. — Кінь хоче пити, та й я також… Якщо це тебе занадто не потурбує.

Потвора переступила з ноги на ногу, почухала себе за вухом.

— Слухай-но, ти. Ти що, й справді мене не боїшся? — здивовано запитала вона.

— А повинен?

Потвора роззирнулася на всі боки, крекнула, замашисто підтягла мішкуваті штани:

— А, достолиха, так тому й бути. Будеш моїм гостем. Не кожен день спіткаєшся з кимось, хто від одного твого вигляду не втече чи не зомліє. Добре, я бачу, що ти стомлений, але ввічливий і чемний мандрівник, а тому запрошую тебе до себе. Ну, а якщо я помиляюсь і ти все ж таки розбійник або злодій, попереджаю — цей дім виконує всі мої веління. Всередині цих стін правлю я!

Потвора підняла кошлату лапу, і всі віконниці знову залопотіли об мур, а в кам’янім горлі дельфіна щось глухо загульготіло.

— Запрошую, — знову повторила вона.

Але відьмак і не поворухнувся.

— Один живеш?

— А тобі що до того, з ким живу? — гнівно заревіла потвора, роззявляю чи зубасту пащу, але відразу ж гучно зареготала: — Ага, розумію! Запевно, йдеться тобі про те, чи не маю я тут ще сорока, наприклад, пахолків, які дорівнюються мені вродою? Ні, не маю. Ну то як, заразо, приймаєш запрошення, дане від щирого серця? Якщо ні, то брама он там, якраз за твоєю спиною.

Геральт чемно і з повагою вклонився:

— Запрошення приймаю, права гостинності не порушу, — відповів він за звичаєм.

— Мій дім — твій дім, — відповіла потвора також за звичаєм, хоч трохи й недбало. — Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.

Усередині палац теж потребував ґрунтовного ремонту, але тут було досить чисто і ладно. В повітрі висів гострий запах пилу і цвілі. Меблі, напевно, вийшли з рук добрих майстрів, навіть якщо це сталося багато років тому. Було темно.

— Світло! — гримнула потвора, і скіпка в залізному держаку відразу ж пихнула полум’ям і кіптявою.

— Непогано, — сказав відьмак.

Потвора зареготала.

— Тільки й усього? А тебе, як бачу, нічим не здивуєш… Сюди, прошу. Вважай, сходи тут круті. Світло!

На сходах потвора обернулася.

— А що то висить у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?

— Подивись.

Потвора взяла медальйона в лапу, піднесла його ближче до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї в Геральта:

— Негарний вираз морди в цього звіра. Що це?

— Цеховий герб.

— Ага. Певно, заробляєш виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!

Посеред великої кімнати без жодного вікна стояв величезний дубовий стіл. Пустий, якщо не враховувати великого мідяного канделябра, позеленілого, вкритого патьоками й фестонами застиглого воску. На черговий загад потвори свічки запалилися, замиготіло полум’я, трохи освітивши інтер’єр.

Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю. Висіли тут композиції з округлих щитів, схрещених протазанів, рогатин, важких мечів і бойових сокир. Половину другої стіни займало війстя велетенського каміна, над яким виднівся ряд закіптюжених, облуплених портретів. Стіна напроти дверей була завішена мисливськими трофеями. Лопатисті роги лосів і гіллясті оленів відкидали довгі тіні на оскалені пащі вепрів, ведмедів і рисі, на обшарпані крила опудал орлів та яструбів. Чільне, почесне місце займала вельми попсована й поруділа голова скельного дракона. Геральт підійшов ближче.

— Уполював його мій дідусь, — сказало страховисько, кидаючи в камін здоровенну колоду. — Певно, останній у цій околиці дракон, який дав себе уполювати. Сідай за стіл, гостю. Ти ж голодний, як мені здається?

— Не буду цього заперечувати, хазяїне.

Страховисько сіло за стіл, нахилило голову, сплело на череві кошлаті лапи. Хвилину щось бурмотіло, крутячи товстими великими пальцями, потім рикнуло стиха й стукнуло лапою об стіл. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом… Геральт нічим не виказав свого здивування.

— Так, — удоволено потерло лапи страховисько. — Слугам таке і не снилося, га? Ну, пригощайся, гостю. Отут у нас пулярка, тут веприна, тут паштет із… Не знаю чого. З чого-небудь. А тут у нас рябчики… Ні, зараза, це ж куріпки! Помилився в закляттях. Ну, їж, їж, це справжні, добрі страви, не сумнівайся.

— Не сумніваюсь, — кинув Геральт і роздер куріпку на дві частини.

— О, я й забув, що ти в нас не з отих, не з полохливих, — буркнуло страховисько, — а зовуть тебе як?

— Геральт. А тебе, хазяїне?

— Нівеллен, але всі в околиці зовуть мене Почвара або Кликач. Дітей мною страхають…

Страховисько влило собі в пащу вміст великого келиха, потім занурило пальці в миску з паштетом і вигребло мало не половину.

— Дітей страхають, — пробурмотів Геральт із повним ротом, — мабуть, не без причини?

— Тож-бо й воно, що без причини. Твоє здоров’я, Геральте!

- І твоє, Нівеллене.

— Як тобі це вино? Завважив, що воно не з яблук, а з винограду? Та як що тобі не смакує, вичаруємо інше.

— Дякую, і це непогане. Магічні здібності в тебе природжені?

— Та ні. Відтоді, як у мене виросло оце. Морда, розумієш? Сам не знаю, звідки воно в мене взялося, але дім виконує все, що забажаю. Диво не таке то вже й велике: я вмію вичаровувати хіба харчі та напої, одяг, білизну, чисту постіль, гарячу воду, мило… Будь-яка баба на це зугарна без жодних чарів! Відчиняю чи зачиняю вікна й двері, запалюю вогонь… Так, нічого особливого.

— Ну, все-таки. А цю, як ти кажеш, морду, давно маєш?

— З дванадцяти літ.

— Як же це сталося?

— А тобі який клопіт? Наливай-но собі.

— Охоче. Не мій це клопіт, звісно, питаю просто з цікавості.

— Привід зрозумілий, — засміялося страховисько, — але цікавість твою задовольняти я не хочу. А знаєш чому? Тебе це не стосується, та й годі. Але покажу тобі, як я виглядав раніше. Подивись-но на оті портрети: перший від каміна — то мій татусь. Другий — один кат знає хто, ну, а третій — то я… Бачиш?

З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.

— Бачиш? — повторив Нівеллен, вищиряючи ікла.

— Бачу.

— Хто ти такий?

— Не розумію.

— Не розумієш?

Нівеллен підвів голову. Маленькі його оченята заблищали, як у кота.

— Портрет мій, дорогий гостю, висить поза досягом світла свічок. Я його бачу, але я не людина, принаймні тепер. Людина, щоб роздивитись цей портрет, підвелась би, підійшла ближче і запевно захопила з собою свічник. Ти ж цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю прямо й відверто — ти людина?

Геральт не відвів очей.

— Коли вже ти так ставиш питання, — відповів він, трохи помовчавши, — то не зовсім.

— Ага. Мабуть, не буде неввічливим запитати, хто ж у такім разі ти є?

— Відьмак.

— Ага, — повторив Нівеллен по хвилі мовчання. — Наскільки я пригадую, відьмаки заробляють на життя цікавим способом — забивають за оплату всіляких потвор.

— Твоя правда.

Знову настала тиша. Полум’я свічок здіймалось догори тонкими струменями, миготіло, іскрилося в різьбленому кришталі келихів і каскадах воску, що стікав по канделябру. Нівеллен сидів нерухомо, лишень злегка поводячи довгими вухами.

— Припустімо, — сказав він нарешті, - що ти вихопиш меча скорше, ніж я до тебе доберусь. Припустімо також, що поспієш мене навіть ударити. Що далі? При моєму тілі мене це не затримає — зіб’ю тебе з ніг навальним стрибком, а тоді, певна річ, усе вирішать зуби. Як ти гадаєш, відьмаку, хто з нас двох має більше шансів, якщо діло дійде до горлогризтва?

Геральт, притримуючи великим пальцем олив’яний ковпачок карафки, налив собі в келиха вина, ковтнув і відкинувся на спинку крісла. На страховисько дивився посміхаючись, і посмішка та була винятково паскудною.

— Та-а-а-а-к, — протяг Нівеллен, длубаючись пазурами в куточку пащі, - треба визнати, що ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багато слів. Цікаво, а як ти відповіси мені на таке: хто тобі за мене заплатив?

— Ніхто. Я тут випадком.

— А часом не брешеш?

— Не маю такого звичаю.

— А який маєш звичай? Розказували мені про відьмаків. Я запам’ятав, що відьмаки крадуть маленьких дітей, яких потім поять чарівним зіллям. Ті, що виживають, самі стають відьмаками, чарівниками з нелюдськими здібностями, їх навчають убивати, викорінюючи всі інші людські почуття. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я також, що зараз саме час, аби хтось почав полювати на відьмаків, потвор-бо стає все менше й менше, а відьмаків — усе більше. З’їж куріпку, поки не остигла.

Нівеллен узяв з полумиска куріпку, укинув її в пащеку і захрумтів, як сухарем, трощачи зубами тендітні кісточки.

— Чого мовчиш? — глитаючи, запитав він відьмака. — Що з того, що про вас кажуть, — правда?

— Майже ніщо.

— А що брехня?

— Те, що потвор дедалі меншає.

— Факт. їх на світі немало, — вищирив ікла Нівеллен, — і один з них, власне, сидить перед тобою й роздумує — а чи добре він зробив, запросивши тебе. Мені твій цеховий герб, гостю, відразу ж не сподобався.

— Ніяка ти не потвора, Нівеллене, — сухо відповів відьмак.

— Хай йому трясця! Оце вже щось новеньке! Ну, то й хто ж я, по-твоєму? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь похмурого листопадового ранку? Ні? То, може, я цнота, що її стеряла біля лісового джерела цицяста мірошникова дочка? Ну, Геральте, повідай мені, що ж я таке? Бачиш — мене всього аж трясе з цікавості!

— Ти не потвора. Інакше не зміг би доторкнутися до цієї срібної таці і в жоднім разі — взяти в руку мого медальйона.

— Га! — рикнув Нівеллен так, що полум’я свічок на мить нахилилося поземно. — Та сьогодні в нас, як я бачу, день відгадування страшних таємниць! От зараз, наприклад, я довідаюсь, що ці вуха виросли в мене тому, що в дитинстві я не полюбляв вівсяної каші на молоці!

— Ні, Нівеллене, — спокійно відповів відьмак, — це сталося через наслані чари, і я певен, що ти знаєш, хто їх наслав.

— А якщо знаю, то й що?

— Закляття можна відчарувати.

— Розуміється, ти, як відьмак, умієш відчаровувати? Здебільшого?

— Умію. Хочеш, аби я спробував?

— Ні, не хочу.

Нівеллен ощирив пащу і висолопив довгого, на дві п’яді, червоного язика.

— Ну що, приголомшив я тебе?

— Приголомшив, — визнав відьмак.

Потвора захихотіла, вивернулась у кріслі.

— Знав я, що тебе приголомшить, — сказала вона. — Наливай собі ще та сідай зручніше. Розповім тобі всеньку історію. Відьмак ти чи не відьмак, а око в тебе не лихе. Та й взагалі бере охота побалакати. Наливай-но собі.

— Та нема вже чого.

— От зараза! — потвора щось пробуркотіла, відтак знову грюкнула лапою об стіл.

Біля двох порожніх карафок де не взявся чималенький череп’яний бутель у плетеному кошику. Нівеллен здер зубами воскову печать.

— Як ти вже, напевне, зважив, — почав він, наливаючи гостеві й собі, - околиця наша досить безлюдна. До найближчих поселень неблизький світ. А все це, розумієш, тому, що мій татусь, та й дідусь свого часу, не давали приводу для приязні ані сусідам, ані купцям, які мандрували трактом. Кожен, кого сюди заносило, втрачав, у кращому разі, майно, якщо татусь помічав його з вежі. Двійко наближених поселень попросту згоріли, коли татусь якось прознав, що подать платиться з опізненням. Мало хто любив мого татуся, окрім мене, певна річ. Я страшенно плакав, коли одного разу привезли на возі те, що лишилося від мого татуся після удару двогострим мечем. Дідусь на той час вже не займався активним розбоєм, бо з того дня, як дістав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, заслинювався і не завжди вчасно поспівав до відхідника. От і вийшло так, що мені, як спадкоємцеві, довелося верховодити нашою дружиною. Молодий я тоді був, — провадив Нівеллен, — достеменний жовторотий пуцьверинок, от хлопці-дружинники зразу ж і обкрутили мене навколо пальця. Верховодив я ними, як сам здогадуєшся, не краще, як порося верховодило б вовчою зграєю. Зразу д почали виробляти таке, чого мій татусь, якби був живий, нізащо б не дозволив. Та не буду торкатись подробиць, одразу ж перейду до основного. Одного разу ми вирушили аж до Гелібола, під Мирт, і пограбували там якусь святиню. Крім усього іншого, була там також і молода жриця…

— Що за святиня, Нівеллене?

— А лихо його знає, Геральте. Але судячи з усього — то мусила бути недобра святиня. На вівтарі, пам’ятаю, лежали черепи та кістки, горіло зелене полум’я і страшенно смерділо… Але до діла: хлопці схопили жрицю, здерли з неї увесь одяг, а тоді сказали, що я повинен “змужніти”. Ну, я й “змужнів”, дурний шмаркач. Під час “змужніння” жриця заплювала мені пику і щось проверещала.

— Що?

— Ну, що я потвора в людській подобі, тож стану потворою з потвор. Щось іще про кохання, про кров… Добре не пам’ятаю. Стилетик, маленький такий, був у неї, схований в косах. Узяла вона й зарізалась. Ну, а потім… Тікали ми, Геральте, кажу тобі, ледве коней не позаганяли. Недобра то була святиня…

— Ну, а далі?

— А далі було так, як і напророкувала жриця… Через двійко днів прокидаюсь я, а служники, хто мене побачив, як заверещать і в ноги. Я до дзеркала… Знаєш, Геральте, я запанікував. Мабуть, у мене почався нервовий напад. Пам’ятаю все, як в тумані. Сказати коротко, кілька душ лягло тоді трупом… Гамселив я чим попало і зненацька зробився чомусь дуже сильний. Та й дім помагав мені, як міг: хряскотіли двері, в повітрі літали всілякі речі, подекуди спалахувало полум’я… Хто встиг — той утік: тітонька, кузина, хлопці з дружини. Та що я кажу — навіть собаки й ті дали дьору, виючи, підібгавши хвости. Збігла й моя улюблена кицька Ненажерка. З переляку улюблений тітчин папуга навіть дуба дав… Тож зостався я сам-один, рикаючи, виючи, шаленіючи, трощачи все, що навинеться під руку, надто ж — дзеркала…

Нівеллен промовчав, зітхнув, шморгнув носом.

— Коли напад минув, — вів він далі за хвилину, — було вже запізно шукати якоїсь ради. Зостався я сам, і нікому було пояснити, що змінився тільки мій вигляд і що хоч зовнішність моя стала потворна, я все той самий дурний підліток, який плаче в пустому замку над тілами мертвих слуг… А потім з’явився моторошний жах: утікачі повернуться і заб’ють мене, перш ніж я зможу щось пояснити… Але ніхто не повернувся.

Страховисько замовкло знову. Утерло носа рукавом.

— Не хотілося б мені вертатись до спогадів про ті перші місяці, Геральте. Ще й досі мене тіпає, як згадую про них… Перейду відразу ж до суті. Довго, дуже довго сидів я в цьому замку, як миша під віником, не витикаючи носа надвір. А коли з’являвся якийсь прибулець — іноді таке траплялося — не виходив, а наказував своєму дому хряснути разів зо два віконницями або ж рикав у отвір ринви, і цього звичайно було досить, щоб гість збив за собою густу хмару куряви. Так спливло чимало днів, аж ось удосвіта виглядаю я в вікно, і що я бачу? Якийсь чолов’яга зрізає троянду з тітчиного куща! А треба тобі сказати, що то не абиякі троянди, а сині троянди з самого Назаїра, саджанці привіз іще мій дідусь! Я розлютився, вискочив на подвір’я. Товстун, коли знову зміг говорити після того як мене побачив, проскімлив, що хотів зірвати лишень одну квіточку для донечки і щоб я помилував його, відпустив живим і здоровим. Я вже зовсім був намірився витурити нахабу копняками під зад за головну браму, коли мене враз осяйнуло! Пригадав я собі казки, які розповідала мені колись Ленка, нянька моя. — “От, зараза, — подумав я, — у тих казках розповідалося, що гарні дівчата начебто можуть обертати жаб у принцес… чи навпаки… тож, може… Може, в тих баєчках криється якесь зерно правди, якийсь шанс…” — Підскочив тут я на два сажні вгору і заревів так, що аж дикий виноград зірвався з муру, а тоді. як гарикну: “Життя або дочка!!!” — Нічого кращого мені тоді на думку не спало… А купець — бо то був купець — спершу вдарився у плач, а потім і признався мені, що донечка його має всього вісім років… Що, смієшся?

— Ні.

— От і я не знав, сміятися мені чи плакати над своєю долею падлючою… Жалко мені стало купчини, бачити не міг, як його трясе з переляку. Запросив його до себе, пригостив, ну, а коли той уже від’їжджав, насипав йому в капшука золота і самоцвітів. А треба тобі сказати, що ще з татусевих часів зосталось у підвалах замку багато всілякого добра і не знав я, признатися, що з ним тепер чинити. Міг собі дозволити зробити жест. Купчина сяяв, та так уже дякував, аж весь обплювався. Певно, він десь похвалився своєю пригодою, бо не збігло й двох місяців, як прибув сюди другий купець. Мав уже з собою напоготові добрячу торбу й дочку. Теж непогану з себе.

Нівеллен випростав ноги під столом і потягнувся так, аж залускотіло крісло.

— З купцем ми раз-два й домовились, — провадив він. — Постановили, що він залишає її мені на рік. Я мусив підсобити йому покласти торбу на мула, сам би він не підняв.

— А дівчина?

— Якийсь час, уздрівши мене, мало не тіпалася в корчах: переконана була, небога, що я її з’їм. Але вже через місяць ми їли за одним столом, розмовляли про те, про се, і вибиралися на довгі прогулянки. Та хоч і була вона мила і на диво кмітлива дівчина, язик у мене заплітався, коли я з нею балакав. Бачиш, Геральте, я завжди був несміливий з дівчатами, завжди виставляв себе на посміховисько. Навіть дівки-служниці, з вимазаними гноєм литками, якими хлопці з дружини крутили, як хотіли, навіть ті глузували з мене. На що можна, думав я, сподіватися з такою мордякою. Я не спромігся навіть якось натякнути на причину, що змусила мене так дорого заплатити за рік її життя тут. Рік той тягнувся, як сморід слідом за народним ополченням. Нарешті з’явився той купець і забрав її. Я ж у розпачі замкнувся в домі й кілька місяців не хотів бачити жодних прибульців з дочками, які сюди час від часу навідувалися. Та після року, проведеного без будь-якого товариства, я зрозумів, як то воно тяжко, коли нема до кого озватися словом.

Страховисько видобуло з себе звук, чи то гикнуло, чи зітхнуло з жалю до себе.

— Наступну, — сказало воно, трохи помовчавши, — звали Фенна. Була вона маленька, метка щебетуха, справжня синичка. Ця мене зовсім не боялася. І от якось, була якраз річниця мого перетворення, перепили ми меду і… хе-хе! Зразу ж після цього вискочив я з ліжка — і до дзеркала… Признаюсь тобі, Геральте, був я зневірений і пригнічений. Морда якою була, такою і зосталась, хіба що з трохи дурнішим виразом. А ще кажуть, що в казках зібрана мудрість народна. Та г… на вона варта, така мудрість, Геральте! Ну, щоправда, Фенна швидко подбала про те, щоб я забув про всі свої прикрощі. Кажу ж тобі, весела була дівчина. Знаєш, що надумала? Страшити разом небажаних прибульців. Уяви собі — заходить такий гість на подвір’я, розглядається, а тут я з риком та ревом мчу на нього на чотирьох, а Фенна, голісінька, сидить у мене на спині і сурмить у дідусів мисливський ріжок.

Нівеллен затрясся зо сміху, блискаючи білими іклами.

— Фенна, — вів він далі, - пробула в мене цілий рік, а тоді повернулася додому з чималим приданим. Збиралася, як я чув, вийти заміж за якогось багатого шинкаря, вдівця.

— Розповідай далі, Нівеллене, це цікаво.

— Правду кажеш? — запитало страховисько, чухаючи за вухами. — Ну то й добре. Наступна, Примула, була дочка зубожілого лицаря. Лицар, коли сюди прибув, мав тільки худючу шкапу, заіржавілу кірасу і неймовірно великі борги. Паскудний був, кажу тобі, Геральте, як купа гною з-під обори, і ширив круг себе відповідні пахощі. Примулу, даю собі руку відрубати, зачали в той час, коли він був у поході, бо дівчина вдалася хоч куди. Морди моєї вона не боялася, що й не диво, бо проти її татуся я міг їй видаватися цілком привабливим. Темперамент у неї виявився хвацький, і вже через два тижні ми з нею зайшли в дуже близькі стосунки, під час яких вона любила шарпати мене за вуха, вигукуючи: “Загризи мене, звірю! Роздери мене, потворо!” — і всяку таку дурню. Ну, і я, сповнившись певності в собі, хука, як-от кажуть, не давав. У перервах я підбігав до дзеркала, але, уяви собі, Геральте, дивився в нього з дедалі більшим неспокоєм. Чомусь я все більш і більш боявся своєї колишньої подоби з чималими ґанджами. Знаєш, Геральте, був я тоді якийсь крихкотілий, хирлявий, а тут раптом зробився хлопцем хоч куди. Раніш постійно був хворий і текло в мене з носа, я кашляв, а тепер усе як рукою зняло. А зуби? Ти й не повіриш, які в мене були зіпсовані зуби! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?

— Ні, не хочу.

— Ну, може, це й добре, — оскалив пащу Нівеллен, — а дівчатам подобались мої подвиги, і в домі зосталося дуже мало цілих крісел.

Нівеллен позіхнув, причому довгий язик його скрутився в дудочку.

— Утомився я від усіх цих балачок, Геральте. Словом, потім були ще дві — Ілька та Венімира, і все повторювалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й обережності, потім перші ознаки симпатії, яку я розпалював дрібними, але коштовними подарунками, потім “Загризи мене! З’їж мене всю!”, потім повертався татусь, ми зі слізьми прощалися, і моя скарбниця зазнавала чималого збитку. Тож я вирішив подовжити періоди самотності. Звісно, в те, що дівочий поцілунок змінить мою подобу, я давно вже перестав вірити. І змирився зі своєю долею. Ба більше, я дійшов висновку, що добре так як є, і ніякі зміни не потрібні.

— Ніякі, Нівеллене?

— Уяви собі. Кажу ж тобі, коняче здоров’я, пов’язане з цією подобою, — це раз. Друге — моя дивоглядна зовнішність діє на дівчат як збуджувальний засіб. Не смійся! Я більш ніж певен, що, маючи людську подобу, довелося б мені чимало побігати, щоб доступитись до такої, як, наприклад, Венімира, вважай, красуні. Та на такого, як на тім портреті, вона й дивитися б не за хотіла! Ну й, по-третє — безпека. Татусь мій мав багато ворогів, і декотрі з них живі й дотепер. Ті ж, кого спровадила в рай чи в пекло дружина під моєю невмілою орудою, також мали родичів. У підвалах багато золота. Та якби не страх, який я буджу самим своїм виглядом, давно вже по нього хтось би прийшов. Хоча б ті ж таки селяни з вилами.

— А ти цілком певен, — запитав Геральт, крутячи в руках порожнього келиха, — що в теперішньому своєму образі нікому не вчинив зла, жодному батькові, жодній дочці, ані родичеві, ані нареченому дочки? Як ти вважаєш, Нівеллене?

— Та облиш ти, Геральте! — обурилося страховисько. — Кажу ж тобі, що батьки нетямилися з радощів, бо був я ввічливий і щедрий з ними понад усяку міру! А дочки? Не бачив ти їх, які вони сюди прибували: в латаних сукнях, зі зморщеними, червоними від постійного прання руками, згорблені від коромисел з важкими відрами. Примула і через два тижні ще мала на плечах і стегнах сліди паска, яким її маніжив шановний татусь! А в мене вони ходили, як принцеси, до рук нічого, окрім віяла, не брали. Не знали навіть, де тут кухня. Я наряджав їх, обдаровував коштовними дрібничками. На першу вимогу вичаровував гарячу воду для бляшаної ванни, яку ще татусь мій загарбав у Ассенгарді для мами. Ти уявляєш собі, Геральте, — бляшана ванна! Рідко який шляхтич, та що я кажу! — рідко який владика має в себе бляшану ванну. Для дівчат то був дім наче з казки, а щодо ліжка, то… А, зараза, віриш, цнота нині — річ набагато рідкісніша за скельного дракона. Жодної не силував, Геральте.

— Але ж ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити, Нівеллене?

— Лайдак, який зазіхнув на решту моєї скарбниці, а дочок більш не мав! — твердо відказав Нівеллен. — Жадібність людська не має меж.

- І ніхто інший?

- І ніхто інший.

Обоє замовкли, видивляючись на полум’я свічок, що нервово блимало.

— Нівеллене, — раптом озвався відьмак, — а зараз ти живеш сам?

— Знаєш що, відьмаку, — відповів Нівеллен, помовчавши, — от саме зараз, як мені здається, і повинен я схопити тебе за комір та й скинути зі сходів, обклавши останніми словами! А знаєш, за що? За те, що маєш мене за придурка. Я ж із самого початку примітив, як ти нашорошуєш вуха, як зиркаєш на двері… Добре ж знаєш, що живу не сам. Що, хіба не так?

— Так. Вибачай.

— К бісу вибачення! Ти її бачив?

— Так. У лісі, біля брами. Чи не після її появи тут купці з дочками від’їздять звідсіля ні з чим?

— А, то ти знаєш і про це? Еге ж, після її появи.

— Якщо дозволиш, іще одне запитання…

— Ні. Не дозволю.

Знову запала мовчанка.

— Що ж, воля твоя, — озвався нарешті відьмак. — Щиро дякую за гостинність, господарю. Час у дорогу.

— Слушний рішенець, — Нівеллен також підвівся з-за столу. — 3 певних причин не можу запросити тебе переночувати в замку, але й ночувати в цих лісах не раджу. З того часу, як околиця ця геть вилюдніла, недобре тут ночами. Ой, недобре! Так що краще б тобі повернутися на тракт до сутінок.

— Буду мати це на увазі, Нівеллене. А взагалі ти цілком певен, що тобі не потрібна моя поміч?

Страховисько скоса подивилося на відьмака.

— А ти певен, що зміг би мені допомогти? Зміг би зняти з мене це закляття?

— Йдеться не тільки про таку поміч.

— Ти не відповів на моє запитання. Хоча… Хоча й відповів — не зміг би.

Геральт пильно подивився страховиську прямо в очі:

— Не пощастило вам тоді, - сказав він, — з усіх святинь у Геліболі та долині Німнар надало вам напасти саме на храм Корам Агх Тега, левиноголового павука. Щоб зняти закляття, наслане жрицею Корам Агх Тега, треба мати здібності і знання, яких у мене немає.

— А в кого є?

— А, то все ж таки це тебе зацікавило? А казав, тобі добре, як є?

— Як є, так. Але не як може бути. Боюсь я…

— Боїшся чого?

Страшило затрималось у дверях кімнати, обернулося:

— Досить з мене твоїх запитань, відьмаку, які ти постійно ставиш замість відповідати на мої. Слухай, віднедавна сняться мені вельми паскудні сни. Мабуть, слово “страхітливі” було б доречніше. Чи маю я підстави боятися? Тільки, прошу, коротко.

— А після такого сну, прокинувшись, ти ніколи не помічав, що ноги твої брудні, не знаходив у постелі глиці?

— Ні.

— А чи…

— Ні. Тільки прошу, коротко.

— Твій страх небезпідставний.

— Чи можна цьому якось запобігти? Прошу, коротко.

— Ні.

— Ну, нарешті. Ходім, я тебе проведу.

На подвір’ї, коли Геральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилу по храпу, поляскав по шиї. Рибка, рада пестощам, нагнула голову.

— Любить мене звірина, — похвалилося страховисько, — і я люблю її теж. Кицька моя, Ненажерка, хоча спочатку була й збігла, потому вернулася знов. Довгий час то була єдина жива істота, яка товаришувала мені в недолі. Веерена теж…

Раптом він умовк, викривлюючи пащеку. Геральт посміхнувся.

— Теж любить котів?

— Птахів, — вищирив ікла Нівеллен. — А бодай тобі, прохопився! Ну, та дарма. То не чергова купецька донька, Геральте, ані чергова спроба знайти зерно правди в давніх небилицях. То щось поважне. Ми кохаємося. Спробуй тільки засміятись — дістанеш у писок.

Геральт не засміявся.

— Твоя Веерена, очевидно, русалка, — сказав він. — Знаєш про це?

— Маю таку підозру. Худорлявенька, чорненька, розмовляє рідко й незрозумілою для мене мовою. Людської їжі не вживає. Цілими днями пропадає десь у лісі, потім вертається. Як? Відповідає?

— Більш-менш, — відьмак підтяг попругу. — Гадаєш, либонь, що вона не повернулася б, якби ти знову став людиною?

— Певен у цьому. Ти ж знаєш, як русалки бояться людей. Мало хто бачив русалку зблизька, а я і Веерена… Ет, зараза! Ну, бувай, Геральте.

— Бувай, Нівеллене.

Геральт торкнув кобилу п’ятами під боки і рушив до брами. Потвора пленталась обіч.

— Геральте?

— Слухаю.

— Не такий я дурень, як ти, мабуть, вважаєш. Ти приїхав сюди слідами котрогось із купців, що побували тут останнім часом. Чи не приключилося чого з кимось із них?

— Приключилося.

— Останній був тут три дні тому. З дочкою. Вона не з найвродливіших. Я звелів домові зачинити всі двері та віконниці й не подавав ознак життя. Покрутились вони на подвір’ї та й поїхали собі геть. Дівчина зірвала одну троянду з тітчиного куща й приколола собі до сукні. Так що шукай їх десь-інде. Але май на увазі — це паскудна околиця. Я вже казав тобі, що вночі ліс не найбезпечніше місце. Вчуваються і ввижаються в ньому лихі речі.

— Дякую, Нівеллене, я про тебе пам’ятатиму. Хто знає, може, й знайду когось, хто…

— Може, знайдеш, а може, й ні. Це вже мій клопіт, Геральте, моє життя, моя провина й моя за неї кара. Я вже навчився терпіти, призвичаївся. Як гірше стане, то теж призвичаюсь, ну, а якщо стане зовсім непереливки — не шукай нікого, приїзди сюди сам і поклади край цій справі. По-відьмацькому. Бувай, Геральте.

Нівеллен повернувся і, не оглядаючись, швидко пішов до палацу.