Зимові заручини

МИСЛИВСЬКИЙ БУДИНОЧОК

— Сюди! — покликав який чоловік, махаючи ліхтарем. Здригаючись від холоду, простоволоса, Офелія, спотикаючись, вибралася із саней і по кісточки вступила у свіжий сніг. Білий, як вершки, він наче лився за халяви чобіт. Вона могла хіба що здогадуватися, де вони опинилися. Вузьке, оточене насипами подвір’я. Сніг уже не падав, але вітер проймав до кісток.

— Добре вам їхалося, сеньйоре? — запитав чоловік з ліхтарем, виходячи їм назустріч. — Я й не думав, що ви так надовго покинете нас, — ми вже почали непокоїтися. А що це до нас прибуло?

Перед обличчям остовпілої Офелії хитнувся ліхтар. Крізь окуляри вона нічого не побачила, крім розмитого відблиску. Цей чоловік говорив з набагато сильнішим акцентом, ніж Торн, — вона його ледве розуміла.

— Трясця, яке ж воно худе! І на ногах ледь тримається. Сподіваюся, вона тут у нас не розсиплеться. Могли б дати вам дівчину в тілі...

Офелії відібрало мову. Чоловік простягнув руку, явно збираючись помацати її, аж тут йому на голову точним ударом опустилася парасолька Розеліни.

— Геть лапи від моєї племінниці й стежте за язиком, хамло бісове! — обурено промовила тітка з-під свого отороченого хутром капелюшка. — А ви, мсьє Торн, могли б якось зреагувати!

Однак у Торна того й на думці не було. Він уже був далеко: його величезна ведмежа шуба виднілася на тлі світлого прямокутника розчахнутих дверей. Офелія, наче уві сні, почала ступати в залишені ним на снігу сліди й підступила до ґанку.

Тепло. Світло. Килим.

Контраст із тим, що відбувалося надворі, був майже нестерпний. Офелія майже наосліп пройшла довгим передпокоєм та інстинктивно потягнулася до печі, жар якої аж обпікав щоки.

Вона вже почала розуміти, чому Торн вважав, що вона не переживе зиму. Тутешній холод не мав геть нічого спільного з гірським. Офелія ледве дихала: ніс, горло й легені аж палали зсередини.

Офелія здригнулася, коли за спиною в неї загуркотів голос, іще потужніший, аніж у її матері:

— Дошкульний вітерець, еге ж? Давайте мені шубу, любий мій сеньйоре, бо на ній уже сніг починає танути. Чи добре все склалося? Привезли нарешті компаньйонку для мадам? Оце вона, мабуть, занудилася там, на височині!

Ця жінка явно не помітила крихітної постаті, що тремтіла, скоцюрбившись біля печі. Офелії важко було її розуміти — вона також розмовляла з дуже помітним акцентом. «Компаньйонку»? Торн, залишаючись вірним собі, нічого не відповів, тому жінка відійшла так тихо, як могла у дерев’яних черевиках.

— Піду допоможу чоловікові.

Офелія поступово роззиралася навколо. На її окулярах танув сніг, і перед очима проступали різні дивні обриси: зі стій довжелезної галереї шкірилися мисливські трофеї із застиглими очима. Судячи з величезних розмірів, справжні Звірі. Роги лося, що вінчали собою арку дверей, розмахом иагадували крону дерева.

Далі, у глибині помешкання, темний Торнів силует здіймався перед великим каміном. Він поставив свою валізу з килимової тканини біля ніг, ладен будь-якої миті схопити її.

Офелія залишила пічку заради цього каміна: він здався їй більш привабливим. Її просякнуте водою взуття хлюпало на кожному кроці. Сукня також набрала води з розталого снігу й обважніла, мов налита свинцем. Трохи піднявши поділ, дівчина помітила, що на підлозі насправді не килим, а неосяжне сіре хутро. Від побаченого вона похолола. Яка тварина могла за життя сягати таких розмірів, щоб її здерта шкура вкрила таку площу?

Торн жорстким поглядом втупився у вогонь у каміні — він не звернув уваги на Офелію, коли вона підійшла. Він схрестив на грудях руки, а довгі ноги аж посмикувалися від стримуваного нетерпіння, мовби не могли більше лишатися на місці. Він поглянув на кишеньковий годинник, який швидко відбивав час. «Тік-так».

Гріючи руки біля вогню, Офелія думала про те, що сталося з тіткою. Не варто було лишати її надворі на самоті з тим чоловіком з ліхтарем. Дівчина прислухалася: десь нібито лунала суперечка щодо їхнього багажу. Дочекавшись, поки перестануть цокотіти зуби, вона звернулася до Торна:

— Мушу зізнатися, що не зовсім розумію цих людей...

Торн уперто мовчав, і Офелія вже навіть не чекала відповіді, аж тут він врешті розчепив щелепи:

— У присутності інших, за моїм рішенням, ви будете компаньйонками, яких я привіз здалеку, щоб розважати свою тітку. Якщо хочете полегшити моє завдання, стежте за мовою, особливо коли йдеться про вашу супутницю. І навіть не думайте рівнятися на мене, — роздратовано зітхнув він, — бо це викличе підозри.

Офелія аж відступила на два кроки, із сумом полишивши тепло каміна. Торн явно вжив багато заходів, щоб не розголошувати новину про їхній шлюб, і це вже починало тривожити. До того ж вона не могла зрозуміти дивних взаємин Торна із цим подружжям. Вони називали його «сеньйор», і за позірною фамільярністю крилася неабияка поштивість. На Лпімі всі доводилися одне одному якимись родичами, тому не обтяжували себе церемоніалом. Натомість тут у самій атмосфері відчувалася незламна ієрархічна система, суті якої Офелія не розуміла.

— Ви тут живете? — ледь чутно запитала вона з відстані.

— Ні, — знов помовчавши, зволів відповісти Торн. — Це помешкання сторожа мисливських угідь.

Дівчина трохи заспокоїлася. їй не подобався відчутний навіть біля вогню запах, що здіймався над опудалами Звірів.

— Ми перебудемо тут ніч?

Досі Торн уперто стояв боком, обернувши до Офелії свій різко окреслений профіль, але, почувши це запитання, озирнувся і кинув на неї пронизливий погляд. Від здивування риси його обличчя на мить пом’якшилися.

— Ніч? Котра зараз, по-вашому, година?

— Очевидно, більш рання, аніж я думала, — тихенько промовила Офелія.

Її внутрішній годинник вивело з ладу оповите темрявою небо. Хотілося спати, і було холодно, але вона нічого не сказала про це Торнові, щоб не виказувати слабкості перед цим чоловіком, який і так вважав її надто делікатною.

У передпокої раптом розлігся удар грому.

— Вандали! — пролунав обурений голос Розеліни. — Незграби! Хами!

Офелія помітила, як напружився Торн. У галерею з опудалами увірвалася бурякова від гніву тітка в отороченому хутром капелюшку. За нею поспішала дружина сторожа. Цього разу дівчина змогла краще її роздивитися: рожева й кругленька, як лялька, а навколо голови короною лежала золота коса.

— А нащо отак ввалюватися до простих людей з такою машинерією? — обурилася жінка. — За герцогиню себе тут має І

Біля вогнища Розеліна помітила Офелію й одразу тицьнула в неї парасолькою, наче шпагою, закликаючи у свідки:

— Вони розтрусили мою дивовижну, прекрасну швейну машинку! — спалахнула вона. — І як я зараз підшиватиму наші сукні? Як зашиватиму? Я спеціалізуюся на папері, а не на тканині!

— Так, як усі, — зневажливо кинула їй жінка. — Голкою та ниткою, пані!

Офелія запитально поглянула на Торна, не знаючи, як поводитися, але схоже, що ця суперечка про ганчір’я була йому нецікава: він рішуче розвернувся до каміна. Однак напружена поза давала зрозуміти, що неделікатність Розеліни йому неприємна.

— Просто нестерпно! — аж задихнулася від гніву хрещена. — Та ви хоч знаєте, з ким ви... ви...

Офелія поклала руку їй на плече, щоб трохи привести її до тями.

— Тітонько, заспокойтеся, не все так погано.

Дружина сторожа перевела погляд своїх світлих очей з тітки на племінницю. Вона красномовно подивилася на її змокле волосся і недолуге вбрання, схоже зараз на ганчірку.

— Я думала, ви щось більш екзотичне привезете. Пані Беренільді знадобиться чимало терпіння!

— Піди пошукай чоловіка, — різко промовив Торн. — Хай запрягає собак. Ми ще маємо їхати через ліси, і я більше не можу гаяти час.

Тітка Розеліна розтулила свої довгі конячі щелепи, щоб запитати, хто така пані Беренільда, але Офелія поглядом попросила її мовчати.

— Ви не хочете полетіти гвинтокрилом, сеньйоре? — здивувалася дружина сторожа.

Офелія очікувала слова «так»: гвинтокрил вабив її більше за крижаний ліс, але Торн роздратовано відповів:

— Поштового транспорту не буде аж до четверга. Зволікати я не можу.

— Так, сеньйоре, — схилилася перед ним у поклоні жінка.

Шокована Розеліна вчепилася у свою парасольку.

— Мсьє Торн, а нашої думки ви не спитаєте? Я б воліла переночувати в готелі й почекати, доки цей сніг трохи розтане.

Торн схопив валізу, навіть не глянувши на Офелію та її хрещену.

— Сніг не розтане, — просто сказав він.

Вони вийшли на велику криту терасу, неподалік від якої шумів ліс. Офелії знову перехопило дух від холоду, але цього разу вона могла роззирнутися краще, ніж коли вийшла із гвинтокрила. Полярна ніч виявилася не такою темною і непроглядною, як їй тоді здалося. Обважнілі від снігу ялинки гребенем здіймалися на тлі неба кольору індиго, яке мерехтіло, переходячи в ніжну блакить якраз над захисними валами, що відділяли найближче місто від лісу. Так, сонця ніде не було видно, але воно ховалося десь недалеко — здавалося, його можна побачити, зазирнувши за обрій. Закутана в шалик Офелія прикрила ніс хусточкою. Побачивши, які сани для них готують, вона аж здригнулася. Вітер куйовдив шерсть вовкодавів завбільшки з коней. Одна річ — дивитися на Звірів у замальовках Авґустуса і геть інша — у плоті й крові. Тітка Розеліна мало не знепритомніла.

Твердо стоячи на ногах, Торн із жорстким виразом обличчя натягував кучерські рукавиці. Він змінив свою шубу з білого ведмедя на сіру шкуру — не таку важку й велику, — яка щільно облягала його сталеве тіло.

Зараз він відсторонено слухав звіт сторожа — той скаржився на браконьєрів.

Офелія вкотре запитала себе, ким був Торн для цих людей. Йому належав цей ліс, і це давало право на те, щоб йому звітували?

— А наші валізи? — встряла тітка Розеліна, стримуючи клацання зубів. — Ви не покладете їх у сани?

— Вони б нас сповільнювали, — жуючи тютюн, сказав сторож. — Ви не хвилюйтеся, їх відправлять пізніше до пані Беренільди.

Тітка Розеліна не одразу його зрозуміла через акцент і тютюнову жуйку. Йому довелося тричі повторити.

— Жінки не можуть подорожувати без найнеобхід-нішого! — обурилася вона. — А мсьє Торн? Він свою валізу залишив!

— Це зовсім інша річ, — прошепотів ошелешений сторож.

Торн роздратовано клацнув язиком.

— Де вона? — запитав він, демонстративно ігноруючи Розеліну.

Сторож вказав на якусь неясну точку за деревами.

— Рухається вздовж озера, сеньйоре.

— Та про кого ви? — розсердилася тітка Розеліна.

Офелія стояла, закутана шаликом, і також нічого нерозуміла. Геть нічого. Від холоду боліла голова, і це плутало думки. Вона так і не вийшла із заціпеніння, коли сани рушили крізь темряву. Вітер шарпав поли її одягу. Дівчина скоцюрбилася в глибині саней. Її підкидало, наче ганчіркову ляльку. Руками в рукавицях вона притримувала волосся, щоб не хльостало її по обличчю. Попереду Торн правив упряжкою. Його величезна, схилена вперед постать розтинала вітер, як стріла. Неподалік, у темряві, приглушено подзенькували дзвіночки сусідніх саней, що скромно трималися поряд і везли тітку Розеліну та сторожа. Голе гілля дерев навколо розкреслювало пейзаж і сніг. Де-ие-де крізь нього проглядали шматки неба. Офелію постійно підкидало. Вона боролася з тягучим сном, який налягав на неї. Здавалося, що ця поїздка ніколи не завершиться.

Раптом заплутане плетиво з тіней дерев розлетілося на шматки й безмежна, сліпуча, кришталево-чиста ніч розгорнула свій неозорий, розшитий зірками плащ. Офелія широко розплющила очі під окулярами. Вона випросталася в санях, крижаний подих північного вітру шарпнув волосся, а перед очима постало неймовірне видовище.

Над лісом, посеред нічного неба, здіймалася неймовірна цитадель, геть нічим не пов’язана з рештою навколишнього світу. Її вежі купалися в зірках. Це видовище було просто дивовижне. Над землею висів величезний вулик: складне плетиво донжонів, мостів, амбразур, арок і димарів. Її ревно охороняли рови із замерзлою водою — крижані доріжки повиснули в повітрі. Засипане снігом місто простягалося над цією лінією. Тисячі вікон і ліхтарів мерехтіли, ніби сузір’я, відбиваючись у воді озера. Найвища вежа цілила просто в серпик півмісяця.

«Неприступна», — подумала Офелія, приголомшена цим видовищем. Отже, саме цю летючу цитадель малював Авґустус у своєму альбомі?

Торн, який сидів попереду, озирнувся з-за плеча. Його очі, на які спадали світлі пасма волосся, здавалися більш живими, ніж зазвичай.

— Тримайтеся!

Спантеличена Офелія вхопилася за щось, що потрапило під руку. Війнув вітер, нестримний, наче буря, і їй забило дух. Цей вітер підхопив велетенських собак і сани, відриваючи їх від снігу. Істеричний крик тітки здійнявся аж до зірок, що ж до Офелії, то вона не змогла видобути із себе ані звуку. Серце билося так, що, здавалося, от-от вихопиться з грудей. Що вище вони злітали в небо, що швидше рухалися, то важче ставало в шлунку. Вони описали велике коло, яке здавалося так само нескінченним, як волання тітки. У розсипу іскор полоззя саней важко опустилося на вкриті льодом рови. Офелію сильно підкинуло, і вона мало не випала. Собаки нарешті сповільнили біг, а потім упряжка зупинилася перед велетенськими підйомними ґратами.

— Небоград, — коротко пояснив Торн, спускаючись.

Він навіть не озирнувся, щоб подивитися, як там його наречена.