Зимові заручини

ПОКИНУТА СТАНЦІЯ

Потік відвідувачів підхопив Офелію і потягнув у напрямку виходу із зали. Прямуючи в натовпі великими парадними сходами, вона щонайменше п’ять разів наступила комусь на ноги. Усі глядачі були запрошені до Сонячної зали, де давали великий прийом. Тут усюди стояли великі буфети, а слуги в жовтих лівреях розносили гостям солодкі напої.

Лакей, який тинявся б тут без діла, напевне привернув би увагу. Офелія взяла келих шампанського й квапливо пішла крізь натовп, удаючи дбайливого слугу, що прагне якнайшвидше вгамувати спрагу свого пана. Усі навколо говорили про виступ Беренільди: її мецо занадто сильне, високі ноти надто різкі. А наприкінці вистави вона ще й важко дихає... Тепер, коли Фарук був далеко, критики ставали жорстокими. Увішані діамантами фаворитки, почуваючись покинутими, скупчилися біля солодощів, і коли Офелія проходила повз них, то почула вже не критику музичного виступу, а теревені про невдалий макіяж, зайву вагу та зів’ялу вроду. Ціна, яку мала платити кохана Фарука, була непомірно висока.

Офелія на мить злякалася, що Торн уже сховався в Управлінні, але нарешті помітила його. Це було неважко: укрите шрамами похмуре обличчя на прямому, як жердина, тілі височіло над усіма. Мовчазний, Торн, очевидно, хотів, щоб йому дали спокій, але він привертав увагу, тож чоловіки в сюртуках без упину стікалися до нього.

— Цей податок на двері та вікна — нісенітниця.

— Я написав вам чотирнадцять листів, пане інтендант, а відповіді досі немає!

— Продовольчі склади скоро спорожніють. Міністрам доводиться затягувати паски. Куди котиться світ?

— Ваш обов’язок — урятувати нас від голоду. Це велике полювання має бути успішним, інакше вам буде непереливки на наступній Раді!

Офелія, щоб дістатися Торна, мала проштовхнутися повз усіх цих товстопузих чиновників. А він не зумів приховати здивованого виразу, коли вона піднесла йому келих шампанського. Вона намагалася надати обличчю Міма вимогливого виразу. Чи зрозуміє він, що їй потрібна його допомога?

— Призначте зустріч у мого секретаря, — категорично відповідав Торн усім цим панам.

Він повернувся до них спиною, тримаючи келих шампанського в руці. Він не зробив жодного жесту в бік Офелії, навіть не подивився, але вона впевнено пішла за ним. Торн мав намір відвести її в безпечне місце, де вона розповість йому про тітку Розеліну й вони разом знайдуть рішення.

Та відчуття полегшення тривало недовго. Високий хлопець різко поплескав по спині Торна, аж так, що шампанське з келиха порснуло на плити підлоги.

— Любий маленький братику!

Це був Ґодфруа, другий племінник Беренільди. На превеликий жаль Офелії, він прийшов не сам; за його спиною стояла Фрея і роздивлялася Торна як таку собі невдалу витівку природи. Предмет її зацікавлення тим часом дістав хусточку й витер мундир, заплямований шампанським. Судячи з усього, він був нерадий зустрічі з родичами.

Запала гнітюча мовчанка, що була особливо відчутна на тлі світської балаканини та легкої музики. Ґодфруа порушив її, зухвало розреготавшись.

— О, перепрошую, що ви стоїте, мов води в рот понабирали? Ми вже п’ять років як не бачилися!

— П’ятнадцять, — відповіла Фрея крилсаним тоном.

— Шістнадцять, — сухо уточнив Торн.

— О, як плине час! — зітхнув Ґодфруа, усе ще всміхаючись.

Стоячи осторонь, Офелія не могла відвести погляд від красеня-мисливця. Упадали в око його вперте підборіддя і довге золотаве волосся. У вустах Ґодфруа північний акцент набував веселого дзвінкого відтінку. Здавалося, йому комфортно й вільно в пружному, м’язистому тілі, на відміну він Торна, який достоту почувався ніяково у своїй великій кістлявій статурі.

— Тітка Беренільда сьогодні була просто дивовижна, еге ж? Вона робить честь нашій родині.

— Ми поговоримо про це завтра, Ґодфруа, — прошипіла Фрея. — Нашій тітці слід було поберегти свої сили, позаяк вона вирішила приєднатися до мисливців, а не виспівувати тут. Ніхто не застрахований від нещасного випадку на полюванні.

Торн спопелив сестру поглядом. Хоч він ані слова не сказав, Офелія нізащо не хотіла б відчути подібний погляд на собі.

Фрея хижо посміхнулася, погрозливо націливши на нього кінчик носа, гострий як спис.

— Але тебе це обходить. Ти ж не маєш права приєднатися до нас, інтенданте. Сміх та й годі.

Вона відчепилася від руки брата й підібрала хутряну сукню, щоб не вступити в розлите шампанське.

— Не бачити б тебе довіку, — сказала вона на прощання.

Торн тільки зціпив зуби й нічого не відповів. Офелію ж так вразили її в’їдливі слова, що вона не одразу зрозуміла, що перепиняє Фреї її стрімкий рух. Вона мерщій відступила на крок, але цього маленького промаху Фрея їй не пробачила. Лакей посмів стовбичити в неї на дорозі, а Фрея такого стерпіти не могла. Вона кинула на Міма такий погляд, яким зазвичай дивляться на комаху.

Офелія схопилася за щоку. Її пройняв пекучий біль, так ніби невидимий кіт дряпонув її по обличчю. Якщо Торн і помітив те, що сталося, він цього не показав.

Фрея зникла в натовпі, залишивши після себе неприємну напруженість, яку навіть Ґодфруа не міг розвіяти.

— Коли ми були малі, вона не поводилася так кепсько, — сказав він, хитаючи головою. — Це, напевно, материнство зіпсувало її. З моменту нашого прибуття до Небограда вона те й знає, що кпить із мене та моєї дружини. Ви, мабуть, це знаєте: в Ірини стався ще один викидень.

— Мені байдуже.

Тон Торна не був надто ворожий, але думку він висловив чітко. А втім, Ґодфруа анітрохи не образився.

— Зрозумів. Тобі тепер потрібно думати про власну сім’ю! — вигукнув він, знову поплескавши Торна по спині. — Але мені все ж шкода жінку, яка щоранку бачитиме твоє лихе обличчя.

— Лихе обличчя, яке ти так прикрасив, — рівним тоном нагадав Торн.

Усміхаючись, Ґодфруа перекреслив свою брову пальцем, ніби повторюючи лінію рубця Торна.

— Я надав йому характеру, ти маєш мені ще й подякувати. Зрештою, око в тебе вціліло.

Потираючи щоку, яка досі палала, Офелія миттю втратила свої ілюзії щодо Ґодфруа. Веселий симпатичний Торнів брат Годфрі насправді просто цинічний хуліган. Його гучного реготу, з яким він покинув їх, Офелії було цілком достатньо, щоб подумати: «Не бачити б його більше довіку. Нехай би не зустрівся мені в житті жоден Дракон». Ця пара здалася їй просто жахливою, і з неї було досить того, що вона побачила.

— Оперна зала, — тихо мовив Торн, розвернувшись на підборах.

У великому залі дихалося вільніше, але все одно було занадто багато людей, щоб Офелія могла говорити вголос. Думаючи про тітку Розеліну, яка залишилася сама в ложі артистів, Офелія намагалася не відстати від замашних кроків Торна й сподівалася, що він не заведе її занадто далеко.

Він зайшов за касу для продажу квитків і ступив до роздягальні. Там нікого не було. Місце здалося Офелії досить зручним для розмови, тому вона розгубилася, коли Торн не зупинився. Він пішов між шафами, прямуючи до власної, на якій було написано «Інтендант». Невже хотів забрати пальто? Торн вийняв з уніформи низку ключів і встромив той, що зі щирого золота, у замок шафи.

Коли він відчинив двері, Офелія не побачила ані вішалок, ані пальто. У шафі була невеличка кімната. Кивком голови Торн запросив її увійти, а потім замкнув за собою двері на ключ.

У круглій прохолодній кімнатці меблів не було, лише різнокольорові двері в стінах. Роза Вітрів. Вони, безсумнівно, могли поговорити й тут, але місця було замало, та й Торн уже встромляв ключа в новий замок.

— Я не можу відходити надто далеко, — прошепотіла Офелія.

— Тут усього кілька дверей, — сказав Торн формальним тоном.

Вони пройшли крізь низку зображень Рози Вітрів, що нарешті привів їх у крижану темряву. Офелії перехопило подих від холоду, вона закашлялася, з рота вихопилися хмаринки пари.

Коли вона нарешті змогла дихати, легені, здавалося, скам’яніли в грудях. Лакейська ліврея погано рятувала від таких температур. Офелія ледь розрізняла тінь Торна, схожу на скелет, яка просувалася вперед. Подекуди його чорний силует так зливався з темрявою, що

Офелія могла вгадувати його рухи тільки за скрипом підлоги.

— Не ворушіться, я увімкну світло.

Вона могла лише тремтіти й чекати. Затріщало полум’я. Перше, що розгледіла Офелія, був профіль Торна: низьке чоло, великий горбатий ніс і світле, зачесане назад волосся. Він покрутив регулятор газової настінної лампи, збільшуючи полум’я, і світло розігнало темряву. Офелія здивовано роззирнулася. Вони опинились у залі очікування, лавки якої були вкриті інеєм. Стійки, іржаві візки для багажу та циферблат з годинником, який уже давно зупинився, їжачилися бурульками.

— Покинута станція?

— Лише взимку, — пробурчав Торн, видихаючи хмаринки пари. — Сніг вкриває рейки й зупиняє рух поїздів на пів року.

Офелія підійшла до вікна, але й шибки були вкриті стрілами інею. Якщо тут і була платформа та колії, у темряві їх не можна було розрізнити.

— Ми покинули Небоград?

Вимовити бодай слово було справжнім випробуванням. Офелія ще ніколи в житті так не замерзала. Торн натомість, здавалося, не відчував дискомфорту. У цього чоловіка жилами текла не кров, а зимна крига.

— Я вирішив, що тут нам не заважатимуть.

Офелія озирнулася на двері, крізь які вони пройшли.

На них теж був напис «Інтендант». Торн зачинив їх, але відчуття того, що вони поряд, заспокоювало.

— Ваші ключі дають змогу подорожувати куди завгодно? — спромоглася Офелія крізь цокотіння зубів.

Торн заходився розпалювати піч у кутку зали очікування. Поклав у неї газету, заиалив перший сірник, зачекав, перевіряючи тяіу, додав іще трохи газетного паперу, кинув другий сірник і розпалив вогонь. Він жодного разу не поглянув на Офелію, відколи вона подала йому келих шампанського. Невже він почувався незручно через те, що вона була в чоловічому образі?

— Тільки в громадські установи та адміністративні приміщення, — нарешті відповів він.

Офелія наблизилася до печі та протягнула до вогню руки в рукавичках. Запах від старого паперу видався їй приємним. Торн сів навпочіпки, спостерігаючи за полум’ям. Гра тіні та світла підкреслювала кожну рису його обличчя. На мить Офелія змогла поглянути на нього згори вниз, і це їй було цікаво.

— Ви хотіли зі мною поговорити, — пробуркотів він. — Я вас слухаю.

— Довелося залишити тітку саму в оперній залі. Сьогодні вона поводиться дивно. Вона щоразу занурюється в старі спогади і, здається, справді не чує мене, коли я розмовляю з нею.

Торн кинув на Офелію сталевий погляд через плече. Світла брова, розділена рубцем навпіл, вигнулася від подиву.

— І це те, що ви хотіли мені сказати? — недовірливо запитав він.

Офелія наморщила носа.

— Мене справді тривожить її стан. Запевняю, вона це робить не з власної волі.

— Вино, опій, туга за домівкою, — процідив крізь зуби Торн. — Минеться.

Офелія хотіла була заперечити, що тітка Розеліна надто сильна жінка й не грішить цими слабкостями, але дим з печі змусив її чхнути так, що аж ребра затріщали.

— Мені теж потрібно з вами поговорити, — сказав Торн.

Не підводячись, він знову подивився на палахке віконце пічки. Офелія почувалася ні в сих, ні в тих. Вона не сподівалася, що він з такою ж легкістю сприйме її побоювання щодо тітки й згорне розмову, як згортають теку зі справами на своєму письмовому столі. Вона після цього, своєю чергою, не дуже хотіла його слухати. Офелія озирнулася на вкриті кригою лавки, на годинник, який давно зупинився, на зачинене вікно, підлогу, білу від снігу. Дівчина ніби випала із часу, залишившись наодинці із цим чоловіком у якомусь закапелку вічності, проте не була впевнена, що їй це подобається.

— Ви повинні якимось чином завадити моїй тітці поїхати завтра на полювання.

Офелія аж ніяк не очікувала почути це від нього.

— Але ж я певна, що в неї твердий намір бути там, — заперечила вона.

— Це божевілля, — засичав Торн. — Уся ця традиція — божевілля. Голодні звірі починають виходити зі сплячки. Щороку ми втрачаємо кількох мисливців.

Його профіль, певно, через те, що він нервувався, здавався гострішим ніж звичайно.

— До того ж мене тривожать натяки Фреї, — продовжував він. — Драконам геть не до вподоби, що моя тітка вагітна. На їхню думку, вона стала надто незалежною.

Офелія затремтіла всім тілом, і то не лише від холоду.

— Щоб ви знали, мені й самій зовсім не хочеться бути присутньою на тому полюванні, — сказала вона, потираючи ребра, у яких відчувала біль. — Та, на жаль, не уявляю, як зможу протистояти бажанню Беренільди.

— Ви повинні знайти правильні аргументи.

Офелія поміркувала над цим питанням. Вона могла б дорікнути Торну в тому, що він більше дбав про свою тітку, ніж про неї, свою наречену, але який їй від того зиск? До того ж вона розділяла його погані передчуття. Якщо вони нічого не зроблять, ця історія добром не скінчиться.

Вона подивилася на Торна. Він так і сидів за крок від неї, здавалося, повністю занурений у споглядання вогню в станційній пічці. Вона не могла відвести погляд від довгого рубця, що перетииав половину його обличчя. Невже можна називати людей, які скоїли з вами таке, своїми рідними?

— Ви ніколи не розповідали мені про свою матір, — прошепотіла Офелія.

— Це тому, що в мене немає жодного бажання говорити про неї, — сухо відповів Торн.

Офелія підозрювала, що це заборонена тема. Батько Торна зраджував дружині з дочкою з іншого клану. Беренільда взяла їхню дитину під свою опіку, бо мати від неї відмовилася.

— Хай там як, але мене це певною мірою стосується, — тихо промовила Офелія. — Я нічого не знаю про цю жінку, навіть не знаю, чи вона ще жива. Ваша тітка лише сказала мені, що її сім’я впала в немилість. Ви сумуєте за нею? — тихо спитала вона.

Торн насупився.

— Ні ви, ні я ніколи з нею не познайомимося. Більше вам нічого не треба знати.

Офелія не наполягала. Торн нервово зиркнув на неї через плече, подумавши, напевно, що її мовчання викликане образою.

— Я погано висловлююся, — пробурчав він. — Це все через оте полювання... Річ у тім, що я більше непокоюся про вас, ніж про свою тітку.

Це заскочило Офелію зненацька. Вона не знайшлася, що на це відповісти, тож просто простягла руки до пічки. Торн спостерігав за нею з уважністю хижого птаха. Його велике тіло підібралося, він завагався на мить, але потім незграбно простягнув руку до Офелії і схопив її за зап’ясток швидше, ніж дівчина могла зреагувати.

— У вас кров на руці, — сказав він.

Офелія ошелешено подивилася на свої рукавички. Заблимала й не відразу зрозуміла, звідки взялася ця кров. А потім зняла рукавичку й торкнулася щоки. Під пальцями відчула свіжу подряпину. Торн не помічав її крізь личину Міма; ілюзія ховала все справжнє — окуляри, родимки — під бездоганно гладенькою шкірою.

— Це зробила ваша сестра, — сказала Офелія, надя-гаючи рукавичку. — Вона сильно мене вдарила.

Торн розігнув свої довгі ноги й підвівся на повний зріст. Риси його обличчя загострилися, немов леза бритви.

— Вона на вас напала?

— Щойно, на прийомі. Я опинилася в неї на дорозі й на мить забарилася.

Шкіра Торна стала такою ж блідою, як і його рубці.

— Я не знав. Якби я це побачив...

Він говорив ледь чутно, майже пошепки, наче йому було страшенно прикро, що він не впорався зі своїм прямим обов’язком.

— Це дрібниці, — запевнила Офелія.

— Покажіть мені.

Офелія відчула, як напружується під личиною лакея. Менше всього їй хотілося роздягатися в цій морозній залі очікування прямо під великим носом Торна.

— Запевняю вас, це дрібниці.

— Дозвольте мені судити.

— Це вас не стосується.

Торн здивовано подивися на Офелію, але сама вона здивувалася більше за нього. Уперше в житті вона дозволила собі підвищити на когось голос.

— І кого ж тоді, як не мене? — напружено спитав Торн.

Офелія знала, що образила його. Він мав рацію: йому належало право запитувати. Адже одного дня він стане її чоловіком. Офелія глибоко вдихнула, щоб заспокоїти тремтіння в руках. їй було холодно й зле, але понад усе дуже страшно. Страшно від того, шо вона намірилася сказати.

— Послухайте, — прошепотіла вона. — Я вам вдячна за співчуття і підтримку, яку ви мені надали. Однак є одна річ, яку ви повинні знати про мене.

Офелія намагалася не уникати погляду пронизливих очей Торна, який десь на дві голови височів над нею.

— Я вас не кохаю.

Декілька довгих секунд Торн стояв, опустивши руки. Ані його тіло, ані обличчя нічого не виражали. Коли він нарешті поворухнувся, то потягнув ланцюжок годинника, нібито час для нього раптово набув надзвичайної ваги. Офелії не подобалося бачити його таким, застиглим над циферблатом, з губами, витягнутими в тонку риску.

— Це через те, що я вам щось сказав... чи, навпаки, не сказав? — Торн спитав це напружено, не відводячи очей від годинника. Офелія рідко почувалася так ніяково.

— Це не ваша провина, — мовила вона пошепки. — Я вийду за вас заміж, бо мені не дали іншого вибору, але я нічого до вас не почуваю. Я не ділитиму з вами ліжко, я не народжу вам дітей. Мені шкода, — прошепотіла вона ще тихіше, — але ваша тітка вибрала для вас не ту жінку.

Офелія здригнулася, коли пальці Торна з клацанням закрили кришку годинника. Зігнувши своє високе тіло, він сів на лавку, яка відтанула від тепла пічки. Його бліде й вкрите рубцями обличчя не виражало жодних емоцій.

— Зараз я маю право від вас відмовитися. Ви це розумієте?

Офелія повільно кивнула. Цим зізнанням вона поставила під сумнів офіційні положення шлюбного договору. Торн може відмовитися від неї та абсолютно законно вибрати собі іншу дружину. Щодо Офелії, то це зганьбить її на все життя.

— Я хотіла бути з вами чесною, — запнулася вона. — Я була б не варта вашої довіри, якби збрехала вам із цього приводу.

Торн притиснув руки одна до одної, палець до пальця.

— У такому разі я зроблю вигляд, що нічого не чув.

— Торне, — зітхнула Офелія, — ви не зобов’язані цього робити.

— Ні, зобов’язаний, — різко урвав він її. — Ви бодай трохи уявляєте, що тут коять із клятвопорушниками? Ви гадаєте, достатньо попросити пробачення в мене та моєї тітки, а тоді повернутися додому? Ви не на Анімі.

Промерзла до кісток Офелія не наважувалася зробити зайвий рух чи подих. Знітившись, Торн довго мовчав, а потім випростався на весь свій високий зріст, щоб подивитися їй в обличчя.

Офелію, як ніколи в житті, приголомшила пронизливість його яструбиних очей.

— Якщо цінуєте своє життя, ніколи й нікому не повторюйте того, що ви щойно сказали мені. Ми одружимося, як і домовлено, а після цього, сподіваюся, це стосуватиметься тільки нас.

Коли Торн підвівся, усі його суглоби затріщали.

— Ви не хочете бути разом зі мною? Не говоритимемо більше про це. Ви не хочете дітей? Чудово, я їх ненавиджу. Про нас почнуть багато базікати за спинами, але тут нічого не вдієш.

Офелія була приголомшена. Торн щойно прийняв її умови, хай які принизливі для нього вони були, щоб урятувати їй життя. Вона почувалася дуже винною за те, що не відповіла на його почуття. У неї стиснуло горло.

— Мені шкода... — жалібно повторила вона.

Поглядом Торна можна було б забивати цвяхи.

— Не кваптеся вибачатись, — сказав він жорсткіше, ніж зазвичай. — Ви скоро пошкодуєте, що вийшли за мене заміж.