Злочин і кара

«Незграбний» геній

Отже, «Злочин і кара» Федора Достоєвського. Серед творів XIX століття, безперечно визнаних класичними, важко дібрати ще хоча б один такий, читацьке ставлення до якого змінювалося б і так багаторазово, і так радикально. Навіть на пам’яті мого покоління.

Та що вже там покоління — наведу власний читацький приклад. Не тому що він мій, а тому що типовий.

Старший школяр і студент 1970-х з інтелігентної сім’ї мав любити Достоєвського взагалі і цей, хоча й зіпсований шкільним викладанням роман, зокрема, бо «достоевщина» була лайкою в устах Леніна і Сталіна. А ми ж бо їх обох, м’яко кажучи, не шанували.

Аспірант і член Народного Руху України (часи горбачовської «перебудови») мав не любити Достоєвського, бо мріяв про державну незалежність України, — а ті, хто любив Достоєвського, мислили здебільшого проімперськи. Ще й наводили прикрі для мене цитати з його публіцистики, насамперед із «Щоденника письменника».

Потім прийшли «складні часи» — «шалені 90-ті», коли «достоевщина» раптом поперла звідусіль, а проект «добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить» (до речі, не Раскольниковим уперше введений в обіг «прогресивної інтелігенції») — не виглядав таким уже й штучним. Кафедри та відділи закривали, науковців скорочували — і, маючи час і натхнення перечитати Достоєвського, ми із сумом визнавали його актуальність — і плавно вийшли на філософську тему «Достоєвський і XXI століття». Адже ніхто так точно не «римується» із цим століттям, як саме Федір Достоєвський. І щодалі, на жаль (!), точніше...

По закінченні другого, від Різдва Христового, тисячоліття виникла мода на «кращі світові десятки». І якби скласти таку десятку найкращих письменників другого тисячоліття (наприклад, шляхом опитування сучасних письменників, критиків, літературознавців, за кількістю перевидань і т. п.), то Достоєвський, поза всяким сумнівом, увійшов би до цього переліку десяти геніїв світової літератури.

Однак за життя Федора Михайловича Достоєвського за межами Росії не знали навіть письменники (натомість на Заході прекрасно знали Тургенева, його ровесника й суперника). На батьківщині ж метри літературознавства не мали його за більш важливого літератора, ніж Некрасов і Чернишевський, Лесков і Гончаров, взагалі не виокремлювали зі школи красного письменства 1840-х років, де вчителями були практик Гоголь і теоретик Бєлінський. А у XX столітті такий визначний майстер світового роману, як Володимир Набоков (котрий, однак, навряд чи увійшов би до «десятки»), досить переконливо розвінчував стилістику романів Достоєвського, слушно називаючи її «незграбною».

Попри цю «незграбність» (ба навіть, як далі буде видно, завдяки їй) Достоєвський, гадаю, не тільки для автора цих рядків залишається кимось на кшталт скандального родича, від якого не знати чого чекати і до примх і витівок якого не знати як ставитися.

«...трохи цієї української поезії...»

Достоєвський починається й закінчується парадоксом. Він — низка неузгоджених і, що важливо, неприхованих суперечностей. Суперечливою є композиція його романів, суперечливою є і сама його фраза (звідси й «незграбність»). Суперечливе його життя, навіть походження.

Так, слова «Петербург» і «Достоєвський» у світовій культурі стоять в одному смисловому ряду. Достоєвського вважають найбільш петербурзьким письменником, а образ імперської столиці, створений Достоєвським, — найглибшим та найправдивішим. Як відомо, одним із центральних протистоянь російської культури є протистояння «одвічної» столиці Москви (суто російської, народної, хлібосольної, Білокам’яної...) — і штучного, прорубаного Петром І вікна в Європу.

Тимчасом Достоєвський народився, провів дитинство й отроцтво в Москві. «Найбільш петербурзького письменника» породили дві протилежні Петербургу культурні стихії. З московської купецької родини походила його мати. Батько ж письменника, військовий лікар — родом із Брацлава, з української попівської сім’ї.

Михайло Достоєвський заново набув звання спадкового дворянина (заново — бо насправді міг би пишатися родовитістю навіть серед московських бояр). Рід Достоєвських поповнив собою литовську шляхту ще на початку XVI століття, а саме 6 жовтня 1506 року, коли предок письменника Данило Іванович Іртищевич отримав від пінського князя грамоту на володіння білоруським селом Достоєвом. Петро Достоєвський, його нащадок, 1598 року був обраний до сейму. Він обіймав посади маршалка Пінського повіту і члена Головного трибуналу Великого князівства Литовського.

Шляхтичі Достоєвські, твердо стоячи на канонах православ’я (родова риса, варта пильної уваги біографів Федора Михайловича!), Берестейської унії 1596 року не прийняли. І, як наслідок цього, були витіснені з полонізованої литовсько-білоруської шляхти до стану духовенства.

Далі ми вже бачимо Достоєвських в Україні. Так, у XVII столітті ієромонахом Києво-Печерської лаври був ніхто інший, як Акиндій Достоєвський. «Коли мої предки покинули темні ліси і багнисті болота Литви, — писала дочка письменника Любов Федорівна Достоєвська, — вони були, певно, осліплені світлом, квітами та еліністичною поезією України; їхня душа була зігріта південним сонцем і вилилась у вірші». Любов Достоєвська з родинних легенд знала про те, що один з її предків (може й сам ієромонах Акиндій) був українським поетом XVII століття, автором «буколічної поеми», яка, на жаль, не збереглася.

У XVIII столітті історія родини Достоєвських пов’язана з Брацлавом на Поділлі, де вони були священиками. Дід письменника, отець Андрій Достоєвський, дослужився до брацлавського протоієрея. На початку XIX століття батько письменника, Михайло Андрійович, закінчив Подільську семінарію, однак вирішив продовжити освіту в Московській медико-хірургічній академії. «Мій дід Михайло, — писала Любов Достоєвська, — виніс трохи цієї української поезії в бідній торбині мандрівного учня, що покинув батьківську оселю, та зберігав цю поезію в глибині душі, як милий спогад про далеку вітчизну. Пізніше він передав цей дар обом своїм старшим синам — Михайлу та Федору».

Сам автор «Злочину і кари» прекрасно знав історію свого роду, як, до речі, й історію Великого князівства Литовського. Тому прізвище одного з важливих персонажів роману — Свидригайлов — аж ніяк не є випадковим, про що далі буде...

«...те дивне й ущипливо-солодке почуття...»

Звернімось, однак, до визначальних сторінок життя самого письменника. А саме до того часу, коли його, 15-річного, батько відвіз разом із старшим братом Михайлом до петербурзького Головного інженерного училища.

Завдяки цій події Достоєвський прекрасно запам’ятав себе 15-річним. Запам’ятав, чого саме чекав від столиці.

Він чекав не більше й не менше, як на зустріч із «високим і прекрасним». Він так і вважав ці слова за одне слово, навіть «словечко», пригадуючи вже на схилку життя: «...тоді це словечко було ще свіже й вимовлялося без іронії. І скільки тоді було й ходило таких прекрасних словечок! Ми вірили у щось пристрасно, і хоч ми обидва чудово знали все, чого треба було на іспит з математики, проте мріяли ми лише про поезію і про поетів. Брат писав вірші... я ж творив подумки роман з венеційського життя. За два місяці перед тим загинув Пушкін, і ми збиралися з братом, діставшись Петербурга, відразу ж сходити на місце двобою і пробратися в колишню квартиру Пушкіна, аби побачити ту кімнату, що чула його останній подих».

Однак брата майбутнього письменника до училища не прийняли за станом здоров’я. Федір залишився сам на сам — а втім, йому не довелося зазнати справжньої самотності та буденних злиднів життя бідного студента з провінції, що їх він потім змусив пережити Раскольникова. Як студент Головного інженерного училища він жив на казарменому становищі, і його мінімальні потреби були забезпечені. Щоправда, в одному з найкращих на той час вищих навчальних закладів Росії навчалося багато «золотої» молоді, дітей генералів та вищих посадових осіб імперії, і Федір — юнак із небагатої родини — почував себе ніяково серед однокурсників, які не хотіли відмовлятися від своїх барських звичок, котрих не могли собі дозволити бідні студенти. Та й начальство училища і педагоги неоднаково ставилися до генеральських синків і до сина якогось відставного лікаря. А тут ще 1839 року Достоєвський отримав звістку про раптову, за темних обставин, смерть батька. Тоді й стався з ним перший напад страшної хвороби, що мучила письменника решту життя, — епілепсії. Відтак епілептик трапляється мало не в кожному його романі, і цей епілептик знає, зі свого «духовного досвіду», дещо, чого не знають інші персонажі — і тим певним чином підноситься на більш високий щабель розуміння реальності, аніж вони всі. Наперед зауважимо, що у «Злочині і карі» цей епілептик — Свидригайлов.

Одначе повернімося до студента Достоєвського. Він стійко перетерпів усі життєві негаразди, Раскольниковим не став. Наполегливо й вдумливо вчився (крім технічних і природничо-математичних наук, в училищі викладали іноземні мови, російську літературу, історію, архітектуру й живопис). Однокурсники гідно оцінили юнака — а серед них були майбутній письменник Дмитро Григорович, майбутній художник Костянтин Трутовський, учений-фізіолог Ілля Сеченов і, звичайно, здібні військові, що надалі здобули «славу російській зброї» (зокрема, організатор оборони Севастополя Едуард Тотлебен і герой Шипки Федір Радецький). Отже, годі дивуватися, що за такого інтелектуального потенціалу і невузької освіти багато хто зі студентів серйозно, фахово займався літературною працею. Вони багато читали різними мовами й обговорювали прочитане.

Федір, як і раніше, ділився літературними планами і літературними враженнями з братом Михайлом — тепер уже в листах. «Бальзак — великий! — пише він братові про сучасного письменника, якого дехто вважав просто модним. — Його характери — витвори всесвітнього розуму! Не дух часу, але цілі тисячоліття приготували борінням своїм таку розв’язку в душі людини».

Закінчивши училище влітку 1843 року, Достоєвський дістав призначення в інженерний корпус Санкт-Петербурзької інженерної команди. Однак служба мало цікавила новоспеченого офіцера. Весь вільний час він обдумував літературні сюжети і перекладав із французької.

1844 року його переклад «Євгенії Ґранде» Бальзака з’явився друком у журналі «Репертуар і пантеон». Це був перший друкований твір Достоєвського. «...Його охопило те дивне й ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давали себе взнаки».

Вік у «Злочині і карі» вказано точно: саме двадцятитрьохрічним був Достоєвський, коли вперше побачив свій текст надрукованим і отримав свій перший гонорар. Однак у романі «те дивне й ущипливо-солодке почуття» переживає ніхто інший, як Раскольников, і переживає не на старті, а на фініші свого «літературного проекту». Справа в тім, що єдину власну оригінальну (та й то у «співавторстві» з Наполеоном!) ідею Раскольников сформулював у своїй першій статті, яку призначав для публікації. А чи була вона опублікована, він не знав доти, доки іншим чином не звернув на себе увагу. Тоді й пригадалося: «щось таке вже читали». І лише тоді до «ідеї» студента, підозрюваного у вбивстві, почали ставитися серйозно.

Що ж, хіба не цього хотіла «прогресивна інтелігенція»? Хіба не віршував вождь руху прогресистів Микола Некрасов: «Дело прочно, когда под ним струится кровь»?!

Новий, але не Гоголь

Переконавшись, що й література може давати хліб, Достоєвський покинув службу. Однак важливість перекладу «Євгенії Ґранде» для подальшої літературної біографії Достоєвського полягала не тільки в цьому. Спроба «співавторства» з Бальзаком стала водночас і пошуком, і відкриттям молодим письменником свого місця в сучасній йому європейській літературі.

Через декілька років, по закінченні пори літературного учнівства, Достоєвський передав свій перший — власний, а не перекладний — закінчений твір колишньому однокурсникові Дмитру Григоровичу (той уже друкувався і мав знайомих літераторів). Рукопис називався «Бідні люди». Разом зі своїм другом — тоді ще молодим поетом Миколою Некрасовим — Григорович того ж вечора почав читати рукопис. Захопившись, друзі просиділи над ним майже до світанку. Дочитавши, пішли на квартиру глави «натуральної школи » і розбудили його криком:

- Віссаріоне Григоровичу, новий Гоголь народився!

- У вас Гоголі немов гриби родяться, — спросоння відповів роздратований Бєлінський.

Однак тут-таки сів читати — і того самого ранку привітав автора із вдалим літературним дебютом.

Ярлик «новий Гоголь» так щільно приклеївся до літературної репутації Достоєвського, що за ним іще майже ціле століття критика та читацька публіка не бачили: геній Достоєвського — абсолютно інший, здебільшого протилежний генію Гоголя.

Наприкінці XIX століття французький критик Е. М. де Вогюе навів у своїй статті фразу, яку почув у літературних колах Петербурга і яку там приписували Достоєвському: «Усі ми вийшли з “Шинелі” Гоголя». На цей час хибне протиставлення гоголівського і пушкінського напрямів російської літератури все ще лишалося чинним, і Достоєвського беззастережно зараховували до гоголівської школи — тим більше, що згадка про «Шинель» справді відіграє велику роль у «Бідних людях». Щоправда, йдеться не просто про згадку, а про порівняння з пушкінським (!) «Станційним наглядачем» — на користь останнього! На цьому вже у XIX столітті наголошували російські критики (наприклад, Василь Розанов, який рішуче відносив Достоєвського до пушкінського напряму).

1922 року в харківському журналі «Наука на Украине» з’явилася стаття видатного українського літературознавця Олександра Білецького «Достоєвський і натуральна школа, 1846 рік». Ось що, зокрема, він писав: «...я стверджую, що ані учнем, ані прямим послідовником Гоголя Достоєвський у першій своїй повісті не був». Білецький звернув увагу на «глибокі зовнішні та внутрішні відмінності... між лірико-епічним стилем Гоголя і лірико-драматичним стилем Достоєвського». Ідеї Білецького про лірико-драматичний стиль прози Достоєвського дістали розвиток у працях видатного російського вченого Михайла Бахтіна.

Сам Достоєвський завжди наполягав на драматичній формі свого першого твору і вважав це своїм відкриттям. Надалі він скористався ним для розробки нового типу прози і нової форми роману, який М. Бахтін називав поліфонічним (за аналогією з поліфонією — багатоголоссям — у музиці, наприклад у творах І. С. Баха). «Бідні люди» — повість у листах, де поки що звучать тільки два голоси — бідного чиновника Макара Дєвушкіна та дівчини Вареньки, до якої Макар ставиться із чистим почуттям любові, радше навіть батьківської. «Обидва кореспонденти, — зауважив О. Білецький, — весь час говорять про свої почуття та відчуття, говорять з такою гостротою й з таким напруженням, які ми в Гоголя якщо й зустрічаємо, то напевно не в безсловесного Акакія Акакієвича».

Отже, маленька людина у творі Достоєвського заговорила власним голосом!.. Це було так незвично для читачів, що вони змішували (і до сьогодні змішують) голос героя цього (і не тільки цього) твору Достоєвського з голосом автора. Аж ось як автор «Бідних людей» скаржився на своїх читачів: «В усьому вони звикли бачити пику письменника; я ж моєї не показував. А вони й не второпали, що це говорить Дєвушкін, а не я, і що Дєвушкін інакше говорити й не може».

Звідки Достоєвський «дізнався» про те, як говорить чи має говорити Дєвушкін? Слово «дізнався» беру в лапки, бо, звичайно, жодна людина такої освіти, вдачі, такого соціального стану, як Дєвушкін, насправді нічого схожого написати не спромоглася б. У тім-то й полягає майстерність письменника, щоб змусити читача, який прекрасно знає, що Дєвушкін так не зміг би написати, усе ж таки вірити, що це написав Дєвушкін...

«Знайомство з новою, досі зовсім невідомою дійсністю»

1847 року група петербурзької інтелектуальної молоді почала щоп’ятниці збиратися на квартирі співробітника міністерства закордонних справ Михайла Буташевича-Петрашевського. Обговорювали нові філософські та політичні ідеї, державний устрій Росії та можливості його поліпшення. Після французької лютневої революції 1848 року, відгомін якої прокотився всією Європою, розмови петрашевців набрали революційного характеру — та все ж то були лише розмови. Проте інформатори вже повідомили відповідні державні органи, і доноси у відповідних папках накопичувалися протягом року. 15 квітня 1849-го на черговій п’ятниці в Петрашевського Достоєвський читає один із найвідвертіших антиурядових маніфестів нещодавно померлого Бєлінського — його відкритий лист до Миколи Гоголя, заборонений цензурою. А вже 23 квітня 37 постійних учасників «п’ятниць» заарештовано і на сім місяців слідства ув’язнено в Петропавлівській фортеці. Вирок Петрашевському, Достоєвському та іншим найактивнішим петрашевцям — смертна кара. За мить до неминучої смерті на Семенівському плацу «усе життя подумки промайнуло, як у калейдоскопі, — швидко, як блискавка...», — згадував потім Достоєвський. І раптом верхи примчав ад’ютант царя й оголосив, що імператор «помилував»: замінив кожному з бунтівників смертну кару на чотири роки каторги, а після цього — служба рядовими солдатами. Отже, з петербурзькими петрашевцями миколаївський уряд розправився приблизно так само, як невдовзі перед тим з молодими українськими інтелектуалами — членами київського Кирило-Мефодіївського товариства. А Достоєвського, майже тридцятирічного, спіткала доля Шевченка, якому в такій ситуації було лише трохи за тридцять...

Шістнадцять діб у сорокаградусний мороз у відкритих санях везли Достоєвського та його товаришів до Тобольська. Там молодих каторжан відвідали дружини декабристів, Наталя Фонвізіна і Парасковія Анненкова, які двадцять років тому були такими ж молодими, добровільно приїхали до Сибіру розділити долю своїх чоловіків — так само тоді молодих і так само, як петрашевці, революційно налаштованих. Євангеліє, що подарували йому дружини декабристів, Достоєвський свято зберігав до самої смерті. Зовні на те Євангеліє в найменших дрібницях схожа книжка, з якої Соня Мармеладова читає Раскольникову про воскресіння Лазаря.

Отже: «Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; в місті фортеця, у фортеці тюрма». Те, що стало епілогом «Злочину і кари», насправді було прологом нового життя — людського і письменницького — Федора Достоєвського. На це він і натякає в останніх словах роману: «Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім невідомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді...» — власне, розповіді про магістральну лінію життя самого Достоєвського.

Умови життя і роботи у тобольській, потім омській каторжній тюрмі були справді жахливі. Достоєвський спав на спільних нарах (по три дошки на брата) з убивцями, злодіями, ґвалтівниками. А вдень, стоячи по коліна в холодній річці, каторжани розбирали старі іржаві човни. Тягати цеглу з берега на будівництво казарми вважалося роботою не з гірших...

А після усього цього на письменника чекала солдатська служба в Семипалатинську, що часто-густо була тяжчою за каторгу. Лише через кілька років Достоєвський знов здобув офіцерський чин. Тоді ж, у Семипалатинську, він уперше в житті покохав — і одружився.

Тим часом Микола І помер, і вже новий цар — реформатор Олександр II — «помилував» петрашевців (так само, як і Шевченка). 1859 року Достоєвському було дозволено повернутися до столиці. Він розпочинає «Записки з Мертвого дому» — спогади про каторгу.

Хто штовхає нашу молодь у достоевщину?

Знаючи — не тільки з Євангелія, а й з власного каторжного досвіду, що «кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, — і не приходить до світла», — Достоєвський сильніше від усіх своїх сучасників відчував катастрофічне, фізичне наростання зла у світі. Тому у відносно спокійному XIX столітті Достоєвського вважали жорстоким, темним, злим — така вже доля всіх пророків. І тільки коли критичне накопичення зла стає всім очевидним, Достоєвського починають перекладати мовами світу, наслідувати в літературах не тільки європейських, а й інших країн (насамперед США та Японії). І водночас — винуватити у протилежному: мовляв, це був надто вже оптимістичний, наївний письменник: вірив, що краса світ врятує і що кожен злочинець зазнає кари насамперед від власної совісті. І, врешті-решт, відкидати геть: як такого собі психопата, що приохочував молодь до шкідливої, як наркоманія, і до того ж не дуже зрозумілої звички (не в змозі її точно визначити, тоді саме й назвали «достоевщиною »).

Так, Микола Хвильовий 1926 року (у статті «Апологети писаризму») з обуренням заперечує думку свого опонента про те, що українській молоді не можна не читати Достоєвського, бо тоді вона не матиме європейської освіти: адже цей російський письменник заволодів думкою цілої Європи... Хоч би й так, відповідає М. Хвильовий: не можна «в ім’я російської літератури... штовхати кашу молодь в достоевщину».

Проте якщо «достоевщина» існує об’єктивно (чи то як звичка, чи то як спосіб або потреба життя), то, звісно, вона існувала й до Достоєвського та незалежно від нього, і він нікуди не «штовхав» молодь, а лише щось таке в ній помічав, чого до нього не помітили або не так виразно помітили. А вперше і найяскравіше цю звичку мислення, цей спосіб життя і, коли хочете, цю вікову потребу — цю «достоевщину» —письменник виявив і дослідив саме в романі «Злочин і кара».

Місце цього роману у творчій спадщині Достоєвського точно означив Дмитро Мережковський: «У Ґете — “Фауст”, у Шекспіра — “Гамлет”, у Данте — “Пекло”, — у кожного великого письменника є твір, є одна книга, в яку він вклав усю душу. Він постане з нею перед “страшним судом” нащадків. Така книга у Достоєвського “Злочин і кара”. Говорячи про неї, ми будемо говорити разом із тим про найвищі вершини творчості, яких будь-коли сягав його геній».

Тимчасом, мабуть, жоден шедевр світової літератури не створювався за таких жалюгідних життєвих обставин. Адже початок «нового життя» у столиці (або, сказати простіше, повернення фахового літератора до професійної діяльності) не було встелено квітами. Уважний читач «Злочину і кари» пригадає прекраснодушні видавничі проекти Разуміхіна. Щось на кшталт цього вигадали й брати Достоєвські. Однак пробитися до читацької маси (а щоб проект не став збитковим — читач мав бути саме масовим) двом нікому не відомим літераторам так і не вдалося. Після смерті старшого брата Михайла Федору дісталися в спадок не лише самі борги, а ще й братова сім’я на утримання. Смерть власної дружини й похорон за похороном — з таким тягарем, моральним і матеріальним, письменник був змушений піти на кабальну для нього угоду з видавцем Ф. Стелловським. За три тисячі карбованців Достоєвський продав Стелловському право на видання повного зібрання своїх раніше написаних творів у трьох томах та ще й зобов’язався написати для нього новий роман обсягом не менш ніж десять аркушів до 1 листопада 1866 року. Виплативши термінові борги, Достоєвський наприкінці липня 1865 року виїздить за кордон, у Вісбадені програє в рулетку все, що має, аж до кишенькового годинника. «В очікуванні» грошей увесь серпень живе в борг у Вісбадені в отелі, де йому нічого не дають їсти-пити, крім чаю, зрештою відмовляють навіть у найнеобхіднішому — свічці, а потрібно ж працювати не лише вдень, а й уночі. Так, виселений до найменшої кімнати отелю, без грошей, без їжі, без світла — Достоєвський, як то кажуть, на власній шкурі відчуває все те, що переживає його персонаж — відрахований за несплату студент Раскольников у своїй «кімнаті-труні».

Так минув серпень, а тоді — вересень. Роман писався досить швидко, бо вибору автор не мав. Не було і грошей — та й звідки вони б узялися? Вихід лишався один — спробувати перепродати той самий роман, який подумки, в розмовах і в листах Достоєвський уже називав «романом Стелловського». І письменник наважується на лист успішному видавцеві Михайлу Каткову. Цей лист так багато пояснює, що варто прочитати його майже цілком і в оригіналі.

«Могу ли я надеяться поместить в Вашем журнале “Русский Вестник” мою повесть?

Я пишу ее здесь, в Висбадене, уже 2 месяца и теперь оканчиваю. В ней будет от пяти до шести печатных листов. Работы остается еще недели на две, даже, может быть, и более. Во всяком случае, могу сказать наверно, что через месяц, и никак не позже, она могла бы быть доставлена в редакцию “Русского Вестника”.

Идея повести не может, сколько я могу предполагать, ни в чем противоречить Вашему журналу; даже напротив. Это — психологический отчет одного преступления. Действие современное, в нынешнем году. Молодой человек, исключенный из студентов университета, мещанин по происхождению и живущий в крайней бедности, по легкомыслию, по шаткости в понятиях, поддавшись некоторым странным, “недоконченным” идеям, которые носятся в воздухе, решил разом выйти из скверного своего положения. Он решился убить одну старуху, титулярную советницу, дающую деньги на проценты. Старуха глупа, глуха, больна, жадна, берет жидовские проценты, зла и заедает чужой век, мучая у себя в работницах свою младшую сестру. “Она никуда не годна”, “для чего она живет?”, “полезна ли она хоть кому-нибудь?” и т. д. — эти вопросы сбивают с толку молодого человека. Он решает убить ее, обобрать, с тем чтоб сделать счастливою свою мать, живущую в уезде, избавить сестру, живущую в компаньонках у одних помещиков, от сластолюбивых притязаний главы этого помещичьего семейства — притязаний, грозящих ей гибелью, — докончить курс, ехать за границу и потом всю жизнь быть честным, твердым, неуклонным в исполнении “гуманного долга к человечеству” — чем уже, конечно, “загладится преступление”, если только можно назвать преступлением этот поступок над старухой глухой, глупой, злой и больной, которая сама не знает, для чего живет на свете, и которая через месяц, может быть, сама собой померла бы.

Несмотря на то, что подобные преступления ужасно трудно совершаются — т. е. почти всегда до грубости выставляют наружу концы, улики и проч, и страшно много оставляют на долю случая, который всегда почти выдает виновного, ему — совершенно случайным образом — удается совершить свое предприятие и скоро, и удачно.

Почти месяц он проводит после того до окончательной катастрофы, никаких на него подозрений нет и не может быть. Тут-то и развертывается весь психологический процесс преступления. Неразрешимые вопросы восстают перед убийцею, неподозреваемые и неожиданные чувства мучают его сердце. Божия правда, земной закон берет свое, и он кончает тем, что принужден сам на себя донести. Принужден, чтобы хотя погибнуть в каторге, но примкнуть опять к людям; чувство разомкнутости и разъединенности с человечеством, которое он ощутил тотчас же по совершении преступления, замучило его. Закон правды и человеческая природа взяли свое, убили убеждения, даже без сопротивления.

Преступник сам решает принять муки, чтоб искупить свое дело. Впрочем, трудно мне разъяснить вполне мою мысль.

В повести моей есть, кроме того, намек на ту мысль, что налагаемое юридическое наказание за преступление гораздо меньше устрашает преступника, чем думают законодатели, отчасти потому, что он и сам его нравственно требует.

Это видел я даже на самых неразвитых людях, на самой грубой случайности. Выразить мне это хотелось именно на развитом, на нового поколения человеке, чтобы была ярче и осязательнее видна мысль. Несколько случаев, бывших в самое последнее время, убедили, что сюжет мой вовсе не эксцентричен, именно что убийца развитой и даже хороших наклонностей молодой человек. Мне рассказывали прошлого года в Москве (верно) об одном студенте, выключенном из университета после Московской студентской истории, — что он решился разбить почту и убить почтальона. Есть еще много следов в наших газетах о необыкновенной шаткости понятий, подвигающих на ужасные дела. (Тот семинарист, который убил девушку, по уговору с ней, в сарае и которого взяли через час за завтраком, и проч.) Одним словом, я убежден, что сюжет мой отчасти оправдывает современность ».

Колись у школі ми всі чули щось про «реалізм», про «типові характери в типових обставинах», про ті часи, які ставили знак рівності між «типовим» і «художньо переконливим». Проте скажіть мені: хіба два-три випадки, перелічені Достоєвським у наведеному листі, справді є «типовими»?.. Запитання — риторичне. Та хіба сучасників Достоєвського, які писали на своїх бойових знаменах слово «реалізм», такі питання хоч найменшою мірою засмучували?.. Ні, питання ці бентежили вже заочних опонентів автора «Злочину і кари», і зовсім не «кондових» реалістів, а таких визначних митців XX століття, як Хвильовий та Набоков.

Останній у своїх лекціях американським студентам поставив собі за мету неодмінно «розвінчати» Достоєвського як митця. Ось що він говорив із приводу психологічної мотивації злочину Раскольникова:

«Чувствуя слабость своей позиции, Достоевский притягивает всевозможные мотивы, чтобы подтолкнуть Раскольникова к пропасти преступных искушений, которая, как мы обязаны верить, разверзлась перед ним старанием немецкой философии. Унизительная бедность, не только его собственная, но и горячо любимой сестры и матери, готовность сестры к самопожертвованию, низость и убожество намеченной жертвы — такое обилие попутных причин показывает, что Достоевский и сам чувствовал шаткость своих позиций».

Таким чином (за Набоковим), в «німецькій філософії» (тій самій, від якої походять обидві ідеологічні зарази XX століття — комунізм і фашизм) жодної небезпеки нема. Виявляється, суть справи в особі й обставинах життя самого «ідейного» вбивці:

«Прежде всего, Раскольников — неврастеник, а искаженное восприятие любой философской идеи не может ее дискредитировать. Достоевский скорее бы преуспел (у дискредитації «ідеї Раскольникова». — В. 3.), сделав Раскольникова крепким, уравновешенным, серьезным юношей, сбитым с толку слишком буквально понятыми материалистическими идеями. Но Достоевский прекрасно понимал, что из этого ничего не получится, что если бы даже подобный уравновешенный молодой человек проникся нелепыми идеями, перед которыми не устояла слабая психика Раскольникова, здоровая человеческая природа удержала бы его от умышленного убийства. Ибо отнюдь не случайность, что все преступники у Достоевского... не в своем уме».

У рукопису лекцій, який Набоков дбайливо зберіг для нащадків, після наведених рядків була ще одна фраза, яку він закреслив (на щастя, не так дбайливо), а упорядники посмертного видання лекцій — відновили: «Нет ничего удивительного, что заправилы недавно свергнутого немецкого режима, основанного на теории сверхчеловека и его особых прав, тоже были или неврастениками, или обыкновенными уголовниками, или теми и другими одновременно».

Чому ж Набоков це закреслив? А саме тому, що наведений ним тоді ще свіжий історичний приклад, як і безліч фактів історії до і після, доводять протилежне сказаному перед тим Набоковим: відіграти певну роль в історії може — саме й лише — спотворене сприйняття раціональної ідеї.

Ніцше і Маркс з огидою відвернулися б від Освенциму й ГУЛАГу, а їхні «крепкие, уравновешенные, серьезные» послідовники й донині кажуть, що Освенцим не має жодного стосунку до теорії надлюдини, а ГУЛАГ — до наукового комунізму. Цих «крепких, уравновешенных и серьезных» важко збити з пантелику — проте не вони творять історію. Вони її вже потім пробують якось виправити й зробити хоч трохи прийнятною для власного виживання, для виживання друзів та родини, а як пощастить — то, на певний час, і країни. Такий Разуміхін у «Злочині і карі».

А от Раскольников — не такий. Він — так! — неврастенік. Він — так! — став кримінальним злочинцем. І саме тому є ідеальним типажем справжніх творців історії, хоч би що казали ті, хто, як-от Набоков, шукають у житті раціональної гармонії. На щастя для їхнього особистого життя і на нещастя для їхнього пошуку, самі вони не схожі на Раскольникова. Вони зневажають таких людей, як Раскольников, і не можуть припустити, попри всю очевидність, що історію творять саме раскольникови. Ані розуміти Раскольникова, ані пожаліти його, ані пробачити йому — вони не в змозі.

А чим, власне, Раскольников винний? Тим, що інфантильний? Таж це вважають ознакою геніальності!.. Ну скажіть: спало б на думку якомусь Разуміхіну, щойно отримавши потом і кров’ю здобутий гонорар, увесь його спустити на рулетці?.. Отож-бо!

Так, подумки ходячи цим вузьким колом, а фізично ще вужчим готельним номером у Вісбадені, розмірковував автор щойно розпочатого роману, якому судилося чи не одвічно спантеличувати «незміцнілі душі». Особисто ж для нього ситуація складалася не так вже й погано: видавець «Русского вестника» на публікацію погодився, гроші надіслав, із вісбаденської тюрми (не гіршої ж від омської!) можна було вибиратися — і роман, частинами, став друкуватися в журналі...

Однак подальші події знов мало не довели до божевілля не лише автора роману, а й усю читацьку й нечитацьку спільноту.

Життя як дзеркало літератури

В одному з листів з приводу початку публікації роману Достоєвський пише, що редакція «Русского вестника» згодилася на його пропозицію «з радістю, бо з красного письменства в них на цей рік нічого не було: Тургенев не пише нічого, а зі Львом Толстим вони посварилися» (через численні непорозуміння щодо друку саме в цей час «1805 року» — журнального варіанта перших розділів «Війни і миру»). Не маючи вибору, редакція журналу розпочала публікацію, хоч Достоєвський надав для друку лише малу частину ще не дописаного твору.

Щоправда, в ті часи такі речі робилися досить часто: автор писав кожну частину твору для наступного числа журналу. Проте треба було зовсім не знати Достоєвського як людину, щоб не відчувати страшного ризику такого рішення.

Роман писався й друкувався поспіхом — таким, не «вичитаним» як слід, без будь-якої редактури, публікується досі, і в цій «сирості» є своя принада (а для літературних пуристів на кшталт Набокова — «незграбність»). Так, молодшу дівчинку Мармеладових у перших частинах роману автор називає Лідою, надалі — Леною; нещасну жертву Раскольникова — то колезькою реєстраторшею, то колезькою секретаршею, а це за «Табеллю про ранги» аж на чотири класи вище, а отже суттєво для перших читачів роману, які мислили сучасне суспільство саме в таких категоріях... Словом, проза Достоєвського ставала дедалі непередбачуванішою — і не знати в які хащі автора вела... До того ж у хід публікації втрутилася ще більш непередбачувана російська історія.

Перші дві частини «Злочину і кари» побачили світ у січневому та лютневому числах «Русского вестника» за 1866 рік і захопили увагу численних читачів. (Коли восени того ж року юна Анна Снєткіна — майбутня друга дружина письменника — входила до його будинку, щоб писати під диктовку автора вже новий роман про «Вісбаденський жах» — «Гравець», — вона, за її власним спогадом, була вражена тим, що будинок «той самий», у якому «мешкав» Раскольников, — отже, вона, як багато інших молодих і немолодих людей, уже почала читати «Злочин і кару» в журналі.)

Достоєвський саме закінчував остаточну підготовку чергових частин роману для березневої книжки «Русского вестника», яка мала вийти на початку квітня, — аж тут 4 квітня пролунав постріл в Олександра II молодого терориста, студента Дмитра Каракозова.

Постріл Каракозова поклав початок цілій серії замахів, останній з яких таки призвів до загибелі Олександра II (до речі, чи не наймудрішого з усіх російських царів, який здійснив одну з перших у Росії ліберальних «перебудов», зокрема 1861 року скасував кріпацтво). Подія 4 квітня 1866 року глибоко вразила Достоєвського, а ім’я Дмитра Каракозова відтоді не залишало його свідомості та його рукописів. В останньому, незакінченому романі «Брати Карамазови», де Достоєвський спробував дати синтез усіх подій та ідей свого часу, середнього з трьох братів (без урахування незаконнонародженого вбивці Смердякова) звуть Дмитром.

Та якщо самого письменника приголомшив збіг його думок про вбивство «з ідейних міркувань» із тим замахом на вбивство, що стався в житті, то редакцію «Русского вестника» цей збіг просто-таки налякав. І замість продовження роману в березневій книжці була додрукована сторінка з повідомленням про замах Каракозова, а на обкладинці вміщено повідомлення: «Продовження роману “Злочин і кара” відкладається до наступної книжки, оскільки хвороба перешкодила авторові переглянути рукопис перед друком, як він того бажав».

Потім був суд над Каракозовим, і терориста-невдаху засудили до страти. Що таке бути засудженим до страти — це Достоєвський відчув на собі і на все життя запам’ятав. І тут, як і у своєму випадку, чекав він на помилування. Проте не дочекався: студента було страчено. Достоєвський вважав страту невиправданою жорстокістю, до того ж «революційні дії» Каракозова насправді не завдали цареві шкоди — як колись революційні слова петрашевців...

А якби замах удався?..

Достоєвський був противником царевбивства взагалі й палким прихильником Олександра II зокрема (якому був і особисто вдячний за визволення із заслання). Втім, йому, звичайно, вистачало об’єктивності для того, щоб зрозуміти аргументи терористів: нехай цей цар і непоганий, може, він і людина прекрасна — проте ми хочемо вбити не так його, як саму ідею самодержавства. Отже, таке собі специфічне вбивство: ідеологічне, заради ідеї...

Однак Достоєвський уже надав усі аргументи для такого вбивства ще до замаху Каракозова (і тепер, може, з жахом думав: а чи не вплинув Раскольников своєю аргументацією «вбивства заради людства» — на Каракозова?!!). Адже злочин Раскольникова — саме ідейний, ідеологічний.

Попри це твір Достоєвського за жанром слушно вважають детективним романом. Є там і розумний герой-детектив — слідчий Порфирій Петрович, який веде справу, «справу, — як від самого початку підозрює він, — фантастичну, похмуру, справу сучасну, нашого часу випадок, коли помутилося серце людське... Вбили за теорією».

Дмитро Мережковський писав:

«В этой-то теоретичности преступления и заключается весь ужас, весь трагизм положения Раскольникова. Для него закрыт последний исход согрешивших — раскаяние, для него — нет раскаяния, потому что и после убийства, когда угрызения жгут его, он продолжает верить в то, что оправдывает его убийство... Самая отвлеченная, неутолимая и разрушительная из страстей — фанатизм, страсть идеи... Есть что-то поистине ужасающее и почти нечеловеческое в... фанатиках идеи... Жизнь, страдания людей — для них ничто; теория, логическая формула — всё».

Розколотий час і спресований простір

Ось тут ми і виходимо на головний парадокс роману. Автор, залишивши великому роману ту саму назву, яку він придумав для невеличкої повісті, свідомо дав підстави читачеві звинуватити його в абстрактному психологізмі. Цей абстрактний психологізм справді був первісною, докорінною вадою повісті, задуманої Достоєвським. Саме зрозумівши це, письменник вирішив не обмежуватися повістю, а написати великий роман.

До речі, спільною рисою всіх романів Достоєвського є те, що вони народжуються з авторської самокритики. Висунувши якусь тезу, автор у процесі її розгортання в цілий сюжет з усіма хитромудрощами самого життя, поданого засобами мистецтва, виявляє логічну хибність кожної початкової тези. І тоді з виправлень, уточнень виникає сюжет, виникає весь роман.

Така авторська самокритика тісно пов’язана із зображенням самокритичного героя. Порівнюючи Раскольникова з іншими «ідейними» злочинцями світової літератури (у творах Байрона, Стендаля), Дмитро Мережковський доходить такого висновку: «Корсар, Жюльен постоянно рисуются, как будто играют роль, наивно верят в свою правоту и силу. А герой Достоевского уже сомневается, прав ли он. Те умирают непримиримыми, а для него это состояние гордого одиночества и разрыва с людьми — только временный кризис, переход к другому миросозерцанию».

Отже, під час написання роману Достоєвський поступово відмовився від ідеї про муки совісті, нібито неминучі для кожного злочинця. Те, що такі випадки Достоєвський бачив на власні очі, ще не означає, що у цьому — «Божа правда» та «земний закон» і що друге дорівнює першому.

Достеменна ідея роману полягає у моральній необхідності покарання злочину Раскольникова — покарання не зовнішнього, а внутрішнього. Достоєвський ще раз переконався у тому, що як митець він не має права довірятися лише особистому досвіду (а здавалося б, міг би цілком покладатися на багатий життєвий досвід — та ще й який!). Досвід досвідом, проте для художника має існувати якийсь інший, важливіший закон. Звести «реалізм» Достоєвського до змалювання чи прояснення конкретної ситуації в конкретному суспільстві, власне, означало б винести не лише його роман, а і його художній метод за межі мистецтва.

Адже мистецтво — не аргумент у політиці, не ілюстрація до підручника з історії. І особистий злочин Раскольникова, і його особиста кара насправді мають дати читачеві уявлення не про його «нігілізм» чи то авторський «антинігілізм», а про один із можливих шляхів у людському серці — і до людського серця.

Отже: про що, власне, «Злочин і кара»? Про злочин невдахи-студента Раскольникова? Про кару, яку він сам на себе наклав, бо совість його замучила?

Здавалось би, для знаків питання тут давно немає місця. Школярі й студенти всього світу за останні сто років сто мільйонів разів пробубоніли цю мантру, не дуже-то й старанно ставлячи знаки оклику там, де насправді — байдужі крапки. Дурний студент убив сокирою стару лихварку. Про що невдовзі пошкодував, бо не можна ж отак ні сіло ні впало вбивати людей. І крапка.

Не можна? Проте вбивають. Сьогодні, у XXI столітті. В «освіченій» Європі. Наприклад, десь на порозі тієї саме горлівської середньої школи № 73, де мені й моїм однокласникам найгуманніша радянська освіта втовкмачувала ази достоєвського гуманізму. Колишні однокласники й убивають. Одне одного. Біля руїн, що колись були школами, педінститутами, університетами...

Біля руїн достоєвської культури?

Чи ж усе не так: Федір Михайлович вічно живий, про все попереджав, а ми й наші горе-педагоги, як завжди, все зрозуміли із точністю до навпаки?

Оберіть, мій читачу, яка із здогадок старого вчителя російської літератури (себто моїх) Вам видається більш оптимістичною: чи в Достоєвського скінчився «термін придатності» — чи то він вичерпався у беззаперечно гуманістичних хрестоматійних інтерпретацій Достоєвського?

Питання, проте, риторичне. Адже якщо Ви наважилися сьогодні доторкнутися до цієї книжки, то це означає, що підсвідомо вже обрали з двох відповідей на поставлене запитання — другу. І якщо я наважився сьогодні подумки доторкнутися до незагойної рани — роману Достоєвського, то все ще сподіваюся знайти у ньому бодай якусь відповідь на запитання про причини людської активності попри небезпеку вбивати (не кажу — бути вбитим).

А якщо так, то нам уже нема куди поспішати. Наберімося терплячого академізму й пориньмо в історію питання — бо ж не з Достоєвського воно почалося і не ним закінчиться.

(William Shakespeare, Hamlet, 1601)

У хрестоматійному перекладі Григорія Кочура:

Коротке слово наш опускає Гамлета з філософських небес на соціальну землю.

Приблизно те саме — про свою особисту відповідальність за виправлення часу, який «звихнувся», — говорить і Дон Кіхот. Навіть ту ж саму метафору вибудовує (хоча Сервантес, скільки нам відомо, «Гамлета» не читав). Іспанське слово «enderezar», що його вживає Дон Кіхот, є точним відповідником англійського словосполучення «to set right», вжитого Гамлетом, і означає «виправляти щось неправильне».

XIX століття, від самого його початку, надає простій альтернативі Гамлета — бути йому, врешті-решт, чи не бути? — мазохістично-психологічного тлумачення. «Гамлет, — писав 1805 року шекспіролог Е. Сеймур, — зовсім не наполягає, що виправити час, який “звихнувся”, має саме він. Ні, він лише стверджує, що така людина, як він, — людина, чиїм обов’язком є виправлення часу, який “звихнувся”, — має бути народжена». (Зауважу принагідно, що в перекладі XX століття ми взагалі не бачимо цього нюансу: «That ever I was born to set it right!» — це саме обов’ язок, а не «талан».) Годі дивуватися, що саме в дусі рідного йому XIX століття тлумачить свій обов’язок виправити розколотий час персонаж на прізвище Раскольников. До речі, він, хоча й не є принцом, має — цікавий збіг! — такий самий соціально-сюжетний статус, що й Гамлет, а саме: студент, якому зовнішні обставини завадили закінчити курс в університеті (а те, що він принц, Гамлетові, може, так само наснилося, як Раскольникову — що він сучасний Наполеон).

Саме слово «студент» (у буквальному перекладі — «той, хто вчиться ») змушує нас поставитися до дій персонажів як до «студій », себто навчання. Змушує пригадати, що Гамлету піти на вбивство було аж ніяк не легше, аніж Раскольникову; що «навчання» Гамлета закінчилося горою трупів із трупом його самого включно; що хоч не у фізичному, але в метафізичному сенсі і труп самого Раскольникова ми маємо подумки помістити серед тліну його жертв: «Хіба я ту нікчемну стару вбив? — заявляє він Соні Мармеладовій. — Я себе вбив, а не її». Отже, якось так дивно розірвався золотий ланцюг «правильного» зв’язку часів і «правильного» плину часу, що «новому Гамлету» для відновлення загубленої ланки треба вже вбити не короля Клавдія, а «нікчемну стару» Альону Іванівну...

Проте вбив він не тільки «стару» Альону Іванівну, а й «молодицю» Лизавету Іванівну. І якщо вже спробувати відшукати логічну розв’язку розвитку «студентської теми» в літературі XIX століття, то це буде маленька, на чотири книжкові сторінки, новела Антона Чехова «Студент» (1894). Там студент Іван Великопольський («велике поле» — простір суцільний, не розірваний, хоча й не структурований) замість убивати стару та молодицю — розмовляє із старою й молодицею. Він просто переказує їм Євангеліє, яке, може, вперше так сильно, аж до фізичного болю, вразило обох жінок, особливо ж молодшу з них, таку ж «просту, затуркану і налякану раз і назавжди», як Лизавета в Достоєвського: вона дивиться на чеховського студента майже так само, як Лизавета на Раскольникова, — «нерухомим поглядом», «наче стримуючи сильний біль»...

Старша ж жінка не стримала сліз. І те, що вона заплакала, а молодша засмутилася під час розповіді студента про страждання Ісуса і зраду Петра, Іван Великопольський сам собі розтлумачив так:

«... очевидно, то, о чем он только что рассказывал, что происходило девятнадцать веков назад, имеет отношение к настоящему — к обеим женщинам и, вероятно, к этой пустынной деревне, к нему самому, ко всем людям. Если старуха заплакала, то не потому, что он умеет трогательно рассказывать, а потому, что Петр ей близок, и потому, что она всем своим существом заинтересована в том, что происходило в душе Петра.

И радость вдруг заволновалась в его душе, и он даже остановился на минуту, чтобы перевести дух. Прошлое, думал он, связано с настоящим непрерывною цепью событий, вытекавших одно из другого. И ему казалось, что он только что видел оба конца этой цепи: дотронулся до одного конца, как дрогнул другой».

У романах Достоєвського (не тільки в «Злочині і карі») відновити «правильний» рух часу так само означає фізично, «буквально» відчути, що «те, що відбувалося дев’ятнадцять століть тому», себто євангельські події, безпосередньо стосується кожної людини, яка живе сьогодні, — кожної особисто. Ось чому слідчий Порфирій так настійливо допитується в Раскольникова, чи «буквально» він вірить у воскресіння Лазаря, — а Раскольников, коли приходить до Соні з наміром розповісти їй про свій злочин, спершу просить її нагадати йому цей забутий ним євангельський сюжет.

Соня відкриває книгу й читає. Однак цього разу євангельське читання відбувається не у великому полі, а в максимально спресованому просторі великого міста, де за кожною хиткою перегородкою неприкаяна душа тужить за нерозколотим всесвітом.

Затамувавши подих, аби не відстрашити Соні, слухає її Раскольников. А за перегородкою, так само затамувавши подих, аби не видати своєї присутності, слухає Соню Свидригайлов...

До речі, ось суть того, що прямо про себе самого каже Раскольникову Свидригайлов, і того, на що про себе самого, Раскольникову ж, постійно натякає Порфирій: ці (і, очевидно, не тільки ці) дорослі чоловіки, кожен у свій час, піддавалися тій самій спокусі оголосити самого себе (принаймні — для самого себе) — сучасним Гамлетом, який «народився», аби змінити світ, і якому «судилося» його змінити. І саме тому вони здатні зрозуміти Раскольникова...

А Ви, читачу?.. А я? Хіба ми з Вами не вважали (а може, й досі вважаємо), що маємо право жити не так, як «тремтяче створіння», а мусимо вибороти собі (а заразом уже й усьому людству) якесь нове, краще життя? Хіба не це відчуття штовхає нас на майдани, на барикади, на війну? Варто десь комусь запалити нам свічку надії — і лети, метелику...

Чесний фанатизм і фанатична чесність яскравого метелика

Отже, 23 роки — і все життя попереду. Файно розмальовані крильця: яскраво, винахідливо і, що головне, — не так, як в інших метеликів...

Усе життя попереду — і нема чим жити, чим дихати, куди податися. Глуха темна ніч. І лише подекуди мерехтять свічки. Свічки «перевірених досвідом», «дорослих» ідей.

Перша свічка — така близька, така зрозуміла.

«— А коли... йти більше нікуди! Адже ж треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває такий час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь та піти!»

Мармеладов прожив життя, прожив хоч і п’яно, але чесно (себто: не вбив нікого; хабарів, мабуть, не брав; свою дитину навчив світової історії аж до Кіра Перського; чужих дітей як міг виховував...), але ж крильця обтерлися до нуля — і він запалює свічку — він «має право», бо прожив життя, — і візерунки на крильцях уже знов трохи видно — і молода людина, що випадково трапилася поруч, жахається — так вони схожі на власні її візерунки! То хто штовхає нашу молодь у достоевщину?

«До всього падлюка-людина звикає!» Ці грубі, жорстокі слова, винесені із власного досвіду, каже на початку роману не сам автор (хоч його власний каторжний досвід мав би свідчити про те ж саме): вони виринають у свідомості Раскольникова, який такого досвіду ще не мав. Однак думка про падлюку-людину виникла в його голові після знайомства з персонажем, знайденим Достоєвським уже в його першій повісті «Бідні люди» (ще О. Білецький указував на те, що там знайдено багато чого, що потім використано в «Злочині і карі»). Цей персонаж, який знайомиться з Раскольниковим у шинку і рекомендується як титулярний радник Мармеладов, дуже нагадує Дєвушкіна: нудотно-солодким прізвищем, любов’ю до «високого і прекрасного» серед бруду реального життя, слабкою волею, небажанням дивитися у вічі цього самого життя, а головне — манерою висловлювати свої думки.

Дочка прекраснодушного Мармеладова, Сонечка, щоб нагодувати родину, яку сам Мармеладов годувати не може (бо він алкоголік і через це його весь час женуть зі служби), — стала проституткою. І на гроші, які заробляє вона торгівлею тілом, сяк-так родина живе.

«Однак який же колодязь зуміли викопати! — цинічно думає Раскольников після зустрічі з Мармеладовим і після того, як він почув його слізливу розповідь про нещастя його родини. — І користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!

Він задумався.

— Ну, а коли я збрехав, — мимоволі аж вигукнув він раптом, — коли справді не падлюка людина, весь взагалі, весь рід, тобто людський, то значить, що інше все — забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!..»

Тобто — якщо Сонечка Мармеладова нібито без «перешкод» і «страхів напущених» торгує власним тілом, то й він, Раскольников, може і повинен убити.

Звернімо, знов-таки, увагу на словечко взагалі у цьому раптовому вигуку Раскольникова. Це його еврика, його поспішний висновок, його хибне «відкриття» — світ свічки, на яку несамохіть летить метелик.

Автор роману, який сам раз і назавжди відмовився від поспішних узагальнень, робить цю відмову чи не головним сюжетним стрижнем.

Як і кожна людина, Раскольников — це індивідуальний досвід. Ось перше з небагатьох узагальнень, що є припустимим у світі роману Достоєвського. Якби Раскольников не зустрівся з Мармеладовим і не почув історії Сонечки — він не наважився би на вбивство. Та якби він познайомився до вбивства із самою Сонечкою — то відмовився б від цієї безглуздої ідеї, бо знав би не ідею Сонечки, а почув її живий голос... Утім, він, мабуть, не спромігся б послухати, що каже цей голос, якби не вбив і не говорив з нею на рівних: злочинець зі злочинцем, убивця із блудницею...

Та хіба ж обов’язково треба вбити чи скоїти якийсь інший злочин, що стати мудрішим? Відповівши так — вдамося у гріх достоєвщини, відповівши ні — вступимо в розмову з Достоєвським.

Отже, хто там у нас далі? А далі — «старенька» мати («старенька» — це трохи за сорок). Та й собі свічечку запалює: «...ти, Родю, ти у нас все — вся надія наша, всі сподівання. Аби ти був щасливий, і ми тоді будемо щасливі». Найпоширеніша хиба батьківської педагогіки всіх часів та народів — вішати на дитину відповідальність за щастя самих батьків! І летить воно, бідолашне, на цю свічечку, і кружляє навколо неї, аж доки спалиться вщент:

«...цей лист матері раптом мов громом у нього вдарив. Ясно, що тепер треба було не тужити, не страждати пасивно, не обмежуватися самими міркуваннями про те, що питання нерозв’язні, а обов’ язково щось зробити, і зараз же, і якнайшвидше. Хоч би що там було, треба зважитись хоч на що-небудь, або...

“Або відмовитись від життя зовсім! — вигукнув він раптом несамовито,— слухняно прийняти долю, якою вона є, раз назавжди, і задушити в собі все, відмовитись від усякого права діяти, жити і любити!”

“Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, гцо значить, коли вже нікуди більше йти? — згадав він зненацька вчорашнє запитання Мармеладова, — бо треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти...”

Раптом він здригнувся: одна, теж учорашня, думка знову промайнула в його голові. Але здригнувся він не через те, що промайнула ця думка. Адже він знав, він передчував, що вона неодмінно “промайне”, і вже чекав її, та й думка ця була зовсім не вчорашня. Але тут була різниця: місяць тому, і навіть вчора ще, вона була мрією, а тепер... тепер постала раптом не мрією, а в якомусь новому, грізному і зовсім не знайомому вигляді, і він раптом сам усвідомив це... Йому вдарило в голову, і потемніло в очах».

На цьому місці автор майстерно відволікає увагу Раскольникова (і читача) несподіваною «маленькою пригодою», не даючи головному герою сказати останнє слово, виголосити собі останній присуд... Однак справу, власне, зроблено — метелика схоплено. І дивіться, як жодна свічечка, жодна чужа ідея не проходить повз увагу нашого метелика — ідеї ці нагромаджуються, як купа мокрого снігу. Голоси, як у поганому сні: «...треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти...» — піди, Родю, і зроби нас щасливими — о, то я вже знаю, куди я піду, будете ж бо ви всі щасливі!

Хибний нахил до абстрактної жертви Раскольников може засудити і до того, як убиває. На жаль, засудити не в самому собі, а в іншому — сестрі Дунечці. Після розмови з Мармеладовим він читає лист матері, де йдеться про задумане Дунею одруження з Лужиним, — одруження, яким вона так само намагається розв’язати матеріальні проблеми своєї сім’ї, як Сонечка проституцією — своєї. Раскольников пригадує мармеладовський вираз: доведеться чистоти пильнувати. «“Любові тут не може бути”, — пише матуся. А що, коли, крім любові, ще й поважання не може бути, а, навпаки, вже є відраза, гидливість і зневага, що ж тоді? А й виходить тоді, що знову-таки, “чистоти пильнувати” доведеться. Чи не так, скажете? Розумієте, розумієте, розумієте ви, що означає ця чистота? Чи не розумієте ви, що лужинська чистота однакова, що й Сонеччина, а може, навіть і гірша, паскудніша, підліша, бо ви, Дунечко, все-таки на якийсь комфорт покладаєте надію, а там просто про голодну смерть ідеться!»

Звернімо увагу на те, що на самоті Раскольников весь час думає так, ніби говорить із живими співрозмовниками. І якщо ми завдамо собі труду хоча б протягом одного дня пильно постежити за власними думками, то з подивом віддамо шану Достоєвському як абсолютно точному і глибокому психологові. Саме так — у діалозі — й народжується людська думка. Що напруженіша ситуація, в яку потрапляє людина, то напруженішим стає цей діалог з тими думками, які є для нас позитивно або негативно вагомими.

Ми ще тільки познайомилися з головним героєм — а через його думки вступили в діалог не з ним одним. Мати, люблячий голос якої ми почули з листа до сина; сестра Дуня, ідею і голос якої, очевидно, точно (все ж вона мати...) передала авторка листа; Мармеладов, який весь вилився в монолозі перед Раскольниковим — і теж став реплікою в діалозі... Та й тепер це вже не діалог, а полілог, бо ж не тільки Раскольников з Мармеладовим, а й багато інших голосів приєдналося до розмови про те, чи падлюка людина і що з того випливає.

І головний голос, крім голосу самого Раскольникова, — це, звичайно, «голос »-учинок, і «голос »-постать, і «голос »-рішення Сонечки, відомі поки що тільки з розповіді Мармеладова і, очевидно, точно (все ж він батько...) ним відтворені.

Проте справжній Сонеччин голос залунає в романі набагато пізніше. І те, що цей справжній голос скаже, аж ніяк не збігатиметься з «ідеєю», яку (власне, свою!) Раскольников приписав Сонечці. Вона здивує його. Вона його приголомшить: «Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?»

А здавалося (чи, може, так воно й було): десь поряд із «метеликом» Родею в’ються ще два «метелики» — Дуня і Соня. Кумедно звучить звинувачення Раскольникова цим двом дівчатам, що нібито «жертовність» свою вони «в єзуїтів запозичили». Йдеться про знамените гасло Finis sanctificat media («Мета виправдовує засоби»), авторство якого приписується єзуїтському казуїсту Ескобару-і-Мендозі. Ця фраза увійшла до єзуїтської «Книги моральної теології» (1644) і стала девізом «Ордену Ісуса». Навряд чи про це знала навіть освічена Дуня (не кажучи вже про Соню, чия історична освіта, як ми вже знаємо, закінчувалася на Кірі Перському). Та й сам Родя навряд чи усвідомлював парадоксальність свого обвинувачення — однак її напевне розумів автор роману, побудованого не лише на вибуховій суміші парадоксів, а й на дискусії з доктриною «добре вигостреної сокири».

Справа в тім, що самі єзуїти запозичили горезвісне гасло з надрукованого двома роками раніше трактату свого ідейного опонента і фактичного ідеолога англійської революції Томаса Гоббса «Про громадянина» (1642). Гоббс розмірковував приблизно так: оскільки кожен принаймні має право на самозбереження, то кожен має і право застосовувати всі можливі засоби і чинити будь-які діяння, без яких він не в змозі зберегти і захистити самого себе від того, хто загрожує його існуванню. Наступним логічним кроком, здійсненим уже через сім років після обнародування цієї спокусливої ідеї, стало застосування саме сокири, якою відрубали голову англійському королеві Карлу І: адже було «з’ясовано», що саме його фізичне існування загрожує фізичному існуванню громадян...

Що ж до Раскольникова, то він звинувачує Дуню і Соню у запозиченні «казуїстики єзуїтів» саме тому, що сам давно вже взяв на озброєння цю жахливу казуїстику.

Узагалі ж фахові політики всіх часів і народів застосовували завжди, застосовують і нині таку технологію, як ідея для молоді, або ідея в трьох словах. Більше слів молодь не почує, вона завжди поспішає. Зате вже якщо три слова впадуть на підготовлений ґрунт, то наш метелик полетить не те на свічку, а хоч і на ядерний стовп, якщо на ньому світитимуться ті три слова. Полетить усупереч власній користі, власній натурі. Достоєвський у романі навіть показує такий крайній випадок — Лебезятникова. Ця молода, слабка, тендітна, жалісна людина закривається від життя, від усіх його проявів, викликів, вражень та почуттів — прочитаними книжками. І вже перше, що ми чуємо про Лебезятникова (від Мармеладова), — це несвідома, але від того не менш зла пародія на такий тип молодої людини: «...пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонена і що так уже робиться в Англії, де політична економія».

Дорослим слова, звичайно, також потрібні, але для них вони не на першому місці. Вони або маніпулюють словами, як Лужин (він зумів заговорити не лише свою наречену Дуню, а й навіть Соню — у сцені з підкинутими грошима), або розвінчують чужі маніпуляції, як Порфирій — слідчий-психолог, слідчий-політик, який усе знає про метелика коло свічки...

Щоправда, є у романі персонаж, який так і не подорослішав. Він інфантильний, епілептичний, геніальний — як сам Достоєвський. Навіть прізвище його натякає на близькість до автора: для тих — щоправда, небагатьох — читачів, які знають, де той Достоєв, яка його історія і хто такий князь Свидригайло. Тож подаю історичну довідку.

Свидригайло Ольгердович, молодший брат польського короля Ягайла, усе життя й усіма можливими засобами боровся за титул великого князя литовського проти носія цього титулу Вітовта, двічі був доправлений Вітовтом у кайданах до Кракова, де двічі був помилуваний своїм братом. Нарешті, вже на схилі віку, Свидригайло формально побув великим князем литовським між 1432 та 1440 роками, заради чого втягнув усю тодішню Литву (себто, крім нинішньої Литви, ще й Білорусь з Україною) у затяжну громадянську війну. Вважався захисником православ’я, але спалив живцем на вогнищі у Вітебську митрополита Київського та всієї Русі Герасима через підозру в політичній зраді.

Що ж спільного у Свидригайлова із Свидригайлом? Дуже важливі риси, а саме: непевна ідентичність та одвічна боротьба за її певність; широке розуміння своїх прав і територій; схильність виводити свої права та священні заповіді «з літописів»:

«У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно», — просвіщає Свидригайлов Дуню, яка стала для нього невиліковною пристрастю, хворобою — тобто таким самим предметом ірраціональних бажань, як для Свидригайла — відновлення Великого князівства Литовського, включно з усією Україною та Білоруссю.

Отже: «— У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає... хіба що хтось собі по книжках складе... або з літописів щось виведе».

Що ж саме в російському освіченому товаристві виводили з літописів у середині XIX століття? Та приблизно те ж саме, що й у наш час суцільного історичного непорозуміння, — у цьому сенсі нічого нового! «— Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам’ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може в той самий час і говорили, коли він (Раскольников. — В.З.) тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає...», ну і так далі...

Цікаво, чи не так? Свидригайлов, виливаючи душу разом з усією своєю філософією та історіософією — Дуні, власне, не мав на меті нічого іншого, крім її кохання, він «знав», чим її спокусити. Зацікавити вдалося, спокусити — ні. Дуніна фізична цнота не постраждала — а натомість (!) постраждала моральна цнота її старшого брата. Натхнений «свидригайловськими» ідеями, які носилися в зараженому повітрі реформованої імперії (про «широкість росіян», про «дозволеність усіх потрібних засобів» тощо), Раскольников зважився переступити не ним окреслену межу моралі й самої людськості...

Як уже зазначалося, саме Свидригайлов — єдиний серед персонажів роману дорослий, який так і не подорослішав. Він був і до самої смерті залишився підлітком в усьому — від істеричної («аж до епілепсії») загостреності сексуальних бажань до мотивації суїциду. І це, мабуть, найактуальніший з усіх персонажів роману. Адже інфантильність, ставлення до життя як до гри — чи то в любов, чи то у війну — і, врешті-решт, готовність «хлопців» із посивілими вусами братися за зброю та віддавати своє й чуже життя заради «широких» ідей та ідей «широкості», заради чесного фанатизму або ж фантастичних чеснот — очевидно, найстрашніша епідемія нашого часу, пророкована Достоєвським в епілозі роману — в останньому сні Раскольникова:

«Цілі селища, цілі міста й народи заражались і божеволіли. Всі були охоплені тривогою і не розуміли один одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину і ніхто інший, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що саме вважати за зло, а що за добро. Не знали, кого обвинувачувати, а кого виправдовувати. Люди вбивали один одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи і різали, кусали і пожирали один одного. В містах цілісінький день били на сполох: скликали всіх, але хто і чого кличе, ніхто не знав, а всі були охоплені тривогою. Кинули свої повсякденні справи, бо кожен висував свої думки, свої поправки, і не могли погодитись; занедбалося землеробство. Подекуди люди збиралися гуртом, погоджувались всі на чомусь, присягались уникати розбрату, та одразу ж і починали щось зовсім інше, ніж те, на що вони самі оце пристали, починали звинувачувати один одного, билися і різались. Почались пожежі, почався голод. Всі і все гинуло».

Автор стверджує, що, прокинувшись від того сну, Раскольников уперше відчув себе здатним на справжнє каяття. Що ж, поживемо — побачимо.

Володимир Звиняцьковський, доктор філологічних наук.