Знахідка у бібліотеці

16

На огородженому сіткою майданчику закінчився урок з тенісу, що його давав Раймонд Старр. Дебела, середнього віку жінка коротко подякувала йому, взяла блакитний джемпер і подалася до готелю. Раймонд гукнув їй услід щось веселе й повернувся до лавки, де сиділо троє глядачів. У руці у нього була сітка з тенісними м’ячами, під пахвою — ракетка. Безтурботний усміхнений вираз на його обличчі де й дівся. Старр був стомлений і заклопотаний.

— От і все, — зітхнув він, підходячи до глядачів. На його засмаглому обличчі враз спалахнула широка, чарівна хлопчача усмішка, що так пасувала до його стрункої постаті. «Скільки ж йому років — двадцять п’ять, тридцять, тридцять п’ять? — подумав сер Генрі. — Важко сказати».

— Вона ніколи не навчиться грати, — хитаючи головою, заявив Раймонд.

— Усе це вам, мабуть, дуже надокучає? — поцікавилася місіс Марпл.

— Буває, — просто відповів Раймонд. — А надто наприкінці літа. Якийсь час ще підбадьорює думка про платню, та зрештою навіть вона не додає сили.

Гарпер раптом устав і сказав:

— За півгодини я пришлю по вас, міс Марпл, гаразд?

— Гаразд, спасибі. Я буду готова. — Гарпер пішов. Раймонд стояв і дивився йому вслід. Потім промовив:

— Ви не проти, якщо я на хвилину сяду?

— Прошу, — відказав сер Генрі. — Закурите? — Він запропонував йому сигарети, дивуючись, чому мав досі проти Старра упередження. Може, тому, що він — професійний тренер із тенісу й танцівник? Якщо так, то справа тут не в тенісі, а скоріше в танцях. Англійці, вирішив сер Генрі, ставляться недовірливо до кожного, хто добре танцює. А в цього молодика рухи дуже граційні. Рамон… Раймонд… Як же його звати?! І раптом сер Генрі спитав про це вголос.

Молодик вражено звів на нього очі.

— Спершу моє професійне ім’я було Рамон. Рамон і Джозі звучить по-іспанському. Потім проти іноземців виникли якісь упередження, і я став Раймонд. Це вже по-британському.

— А справжнє ім’я у вас зовсім інше? — поцікавилася міс Марпл.

— Справжнє моє ім’я Рамон, — усміхнувся він. — Бачте, бабуся в мене була аргентінка.

«Так он звідки така грація!» — промайнуло в сера Генрі.

— Але спершу мене звали Томас. До болю прозаїчно! — Старр обернувся до сера Генрі. — Ви приїхали з Девоншіра, сер, чи не так? Зі Стейна? У тих краях жив мій рід. У Елмонстоні.

Обличчя в сера Генрі проясніло.

— То ви один з елмонстонських Старрів? А я й гадки про це не мав.

— Звідки ж вам було знати… — В голосі Раймонда чулася гіркота.

— Не пощастило… е-е… і всяке таке, — пробурмотів сер Генрі.

— Маєток було продано після того, як наш рід прожив у ньому, здається, років триста. Ну, звісно! Мабуть, ми своє віджили. Мій старший брат виїхав до Нью-Йорка. Став видавцем, має гроші. А решту сім’ї життя розкидало по світу. Тепер, скажу вам, важко знайти роботу, коли за плечима лише середня освіта. Якщо пощастить, можна дістати в готелі місце портьє. Краватка й манери там у ціні. Якось я влаштувався організатором виставок у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продаж дивовижних порцелянових ванн персикового й лимонового кольорів, велетенські демонстраційні зали… Але я ніколи не знав, що скільки коштує, коли фірма може поставити замовникові товар, і мене викинули на вулицю.

Єдине, що я вмів по-справжньому, — це танцювати й грати в теніс. Мене взяли на роботу в готель на Рів’єрі. Я там добре заробляв. Потім випадково почув, як один старий полковник — справжній старий полковник, просто старезний, до кінчиків пальців британець і завжди розповідав про індійське місто Пуну — підійшов до власника готелю й на повен голос заявив: «Де той ваш танцюрист? Я його хочу купити. Моя дружина й дочка бажають танцювати! Де той тип? Скільки він із вас бере? Подати мені танцюриста!» Не варто було звертати на нього увагу. Але я не стерпів. І покинув готель. Приїхав сюди. Платня менша, зате працювати приємніше. Вчу товстух грати у теніс, хоч вони ніколи цього не навчаться. Та ще танцюю з дівчатами багатих клієнтів — тими дівчатами, яких ніхто не запрошує на танець! Але… таке життя, що вдієш! Вибачте, розпустив нюні… — Раймонд засміявся. Зблиснули білизною зуби, в кутиках очей набігли зморшки. Він раптом став здоровий, щасливий, бадьорий.

— Я дуже радий цій розмові, — сказав сер Генрі. — Мені весь час хотілося з вами поговорити.

— Про Рубі Кіні? Нічим не можу допомогти. Я не знаю, хто її вбив, і дуже мало знаю про неї. Вона мені не довіряла.

— Дівчина вам подобалася? — поцікавилась міс Марпл.

— Не дуже. Але ненависті до неї я теж не відчував. — Говорив він якось байдуже, недбало.

— Отже, ви нікого не підозрюєте? — спитав сер Генрі.

— На жаль, ні. Я б сказав Гарперові, якби щось знав. Мені здається, це один із тих підлих злочинів, коли немає ні доказів, ні мотивів.

— Двоє людей мають мотив, — заперечила міс Марпл. Сер Генрі гостро глянув на неї.

— Справді? — здивувався Раймонд.

Міс Марпл уперто дивилася на сера Генрі, і той знехотя промовив:

— Її смерть дасть, мабуть, п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів місіс Джефферсон та містерові Гаскеллу.

— Що?! — вражено вигукнув Раймонд. — О, але ж це безглуздя… цілковите безглуздя. Місіс Джефферсон… Та ні, вони не могли цього зробити. Це неймовірно!

Міс Марпл прокашлялась і лагідно промовила:

— Боюсь, ви ідеаліст.

— Я?! — Старр засміявся. — Тільки не я! Я страшний цинік.

— Гроші, — сказала міс Марпл, — мотив дуже вагомий.

— Можливо, — гаряче кинув Раймонд. — Але жодне з тих двох не могло б так холоднокровне задушити дівчину… — Він замотав головою, потім устав. — А ось і місіс Джефферсон прийшла на урок. Спізнилася. — В голосі його вчувалося задоволення. — На десять хвилин спізнилась.

Стежкою до них швидко крокували Аделаїда Джефферсон і Гуго Маклін. Вибачаючись усмішкою за спізнення, Едді вийшла на корт. Маклін сів на лавку і ввічливо спитав, чи міс Марпл не буде проти, якщо він закурить. Розпаливши люльку, Гуго кілька хвилин мовчки пахкав димом, спостерігаючи за двома білими постатями на корті. Врешті сказав:

— Не розумію, навіщо Едді ці уроки? Пограй собі, та й досить. Ніхто не має від цього такої насолоди, як я. Але навіщо уроки?

— Хоче краще грати, — пояснив сер Генрі.

— Едді й так непогано грає, — заявив Гуго. — Та й на біса це їй? Вона ж не має наміру брати участь в Уїмблдонському турнірі! — Якусь хвилину він мовчав, потім спитав: — А хто цей Раймонд? Звідки тут узявся професіонал? Щось дуже він нагадує мені латиноамериканця.

— Він із роду девоншірських Старрів, — відповів сер Генрі.

— Що?! Невже?!

Сер Генрі кивнув головою. Гуго Макліну ця новина вочевидь не сподобалась. Він дужче насупився і сказав:

— Не знаю, навіщо Едді мене викликала? У всій цій справі з неї, здається, й волосина не впала. Едді ще ніколи не мала такого гарного вигляду. І нащо було мене викликати?

Сер Генрі не без цікавості спитав:

— А коли вона вас викликала?

— Е-е… коли все це сталося.

— По телефону? Чи телеграмою?

— Телеграмою.

— Цікаво, коли місіс Джефферсон її послала?

— Ну, я напевно не знаю…

— А коли ви її отримали?

— Власне, я її не отримував. Мені прочитали її по телефону.

— Чому? А де ж ви були?

— Річ у тім, що напередодні ввечері я з Лондона виїхав і зупинився в Данбері-Хед.

— Що?! Недалеко звідси?

— Смішно, правда ж? Дізнався, коли скінчився раунд у гольф, і одразу ж сюди.

Міс Марпл замислено дивилася на нього. Гуго був збуджений і тримався невпевнено.

— Я чула, що в Данбері-Хед дуже мило й недорого, — промовила міс Марпл.

— Так, недорого. Я не можу дозволити собі платити дорого. Там дуже гарно.

— Треба буде якось поїхати туди, — запропонувала міс Марпл.

— Що? А-а… так, треба буде… — Маклін підвівся. — Краще піду нагулювати апетит. — Мов задерев’янілий, він рушив від них геть.

— Жінки не бережуть тих, хто їх обожнює, — сказав сер Генрі.

Міс Марпл усміхнулась, але промовчала.

— Вам не здалося, що він зануда? — спитав сер Генрі. — Мені цікаво почути вашу думку.

— Інтереси в нього не вельми широкі, — сказала міс Марпл. — Але здібності він має. І досить чіткі. — Сер Генрі встав.

— Мені пора — маю справи. Он до вас іде місіс Бентрі.

Місіс Бентрі прийшла заспана. Важко зітхнувши, вона сіла поруч із міс Марпл.

— Я розмовляла з покоївками, — почала вона. — Але все марно. Нічого нового! Думаєте, дівчина фліртувала з кимось у готелі й ніхто нічого не знав?

— Питання цікаве, люба моя. Однак заперечувати цього не ризикну. Якщо таке було, то хтось про це знає. Але дівчина, певне, поводилася дуже розважливо.

Місіс Бентрі перевела погляд на тенісний корт.

— Едді робить у тенісі успіхи. А цей тренер — симпатичний молодик. Едді просто цвіте. Вона й досі приваблива жінка. Не здивуюсь, якщо вона знову вийде заміж.

— І дуже розбагатіє, коли помре містер Джефферсон, — додала міс Марпл.

— О, Джейн, у вас завжди такі чорні думки! І чому ви й досі не розгадали цю таємницю? Схоже на те, що ми тупцюємо на місці. Мені здавалося, ви одразу здогадаєтесь, хто це зробив, — докірливо промовила місіс Бентрі.

— Ні, люба моя, здогадалась я не одразу, а тільки згодом.

Місіс Бентрі звела на неї переляканий, недовірливий погляд.

— Ви вже знаєте, хто вбив Рубі Кіні?

— Ну звісно, знаю! — відказала міс Марпл.

— Джейн, хто це?! Зараз же скажіть мені!

Міс Марпл рішуче похитала головою і підібгала губи.

— Вибачте, Доллі, але я цього не зроблю.

— Чому?

— Тому що ви жінка необачна й усім розповісте. А якщо й не скажете відверто, то натякнете.

— Та ні, не скажу. Жодній живій душі не скажу.

— Люди, які отак запевняють, дотримують слова найменше. Нічого не вийде, люба. До цього ще далеко. Ще дуже багато чого неясно. Найгірше в цій справі те, що з самого початку всі були надто легковірні. Не можна вірити всьому, що кажуть люди. Коли трапляється щось підозріле, я просто нікому не вірю. Я, бачте, знаю людську натуру.

— Ви ніколи не вірите в те, що вам кажуть люди, так? — з гіркотою в голосі перепитала місіс Бентрі. — Але я не така вже й дурна. Ви, певне, гадаєте, ніби я не знаю, про що йдуть розмови у Сент-Мері-Міді, в усьому графстві? Всі кажуть те саме: немає диму без вогню. Коли дівчину знайдено в бібліотеці Артура, то він конче має щось знати. Кажуть, нібито дівчина була його коханка або позашлюбна дочка й шантажувала його. Мелють язиком кому що в голову вдарить. І так воно й триватиме! Спочатку Артур нічого не розумітиме. Він-бо такий милий старий простак, що й не припустить, ніби люди можуть таке про нього подумати. Його уникатимуть, і тоді він нарешті замислиться: що ж сталося? Помалу йому почне прояснятись, і раптом його ошелешить! Він замкнеться в собі й день при дні страждатиме. І я приїхала сюди, щоб вивідати все! Це вбивство треба розкрити! Якщо ні, тоді життя Артура обернеться на пекло, а я цього не допущу. Нізащо! Я не хочу, щоб мій старий Артур зазнавав мук за те, чого не робив! Я залишила його вдома й приїхала до Дейнмута з однією метою: знайти правду.

— Я знаю, люба, — сказала міс Марпл. — Я приїхала сюди з тією самою метою.