Знахідка у бібліотеці

20

— Я вдома, Артуре! — оголосила, немов королівський указ, місіс Бентрі, коли ввійшла до кабінету. Полковник Бентрі підбіг, палко поцілував дружину.

— Це просто чудово!

Слова його лунали щиро, манери були вишукані, але ніжну дружину, якою довгі роки була місіс Бентрі, не ошукаєш. І вона відразу ж запитала:

— Щось сталося?

— Ні. Нічого. А що таке?

— Ну, не знаю, — непевно мовила місіс Бентрі. — Все якось не так, хіба ні?

Розмовляючи, вона скинула пальто, і полковник Бентрі, обережно підхопивши його, поклав на спинку канапи. Все, як завжди, і водночас якось не так. «Чоловік наче всох, — подумала місіс Бентрі. — Потоншав, ще більше згорбився, під очима мішки, а погляд його не готовий зустрітися з моїм». Удаючи веселого, полковник Бентрі провадив:

— Ну, то як там у Дейнмуті?

— О, це була справжня насолода! Тобі слід було поїхати туди, Артуре.

— Я не міг, люба. У мене дуже багато справ.

— І все ж, гадаю, переміна місця не завадила б. Тобі подобаються Джефферсони?

— Так, звичайно. Бідолаха… Славний чоловік. Все так прикро…

— Що ж ти робив, поки мене не було?

— А нічого, власне. Ходив по фермах. Сам переконався, що Андерсонам таки пора перекривати дах. Старий уже не полагодиш.

— А як минуло засідання Редфордшірської ради?

— Я… ну… Знаєш, я не поїхав.

— Не поїхав? Але ж ти мав головувати!

— Розумієш, Доллі, сталася якась помилка. Мене спитали, чи я не проти, коли замість мене головуватиме Томпсон.

— Зрозуміло! — відрубала місіс Бентрі. Вона стягла рукавичку й кинула її в кошик на сміття.

Старий Бентрі ступив був до кошика, але жінка спинила його:

— Не треба. Облиш її. Я ненавиджу рукавички! — Полковник Бентрі стривожено подивився на дружину. Місіс Бентрі твердо промовила:

— Ти у четвер вечеряв з Дафсами?

— А, це? Вечерю відклали. У них захворів кухар.

— Ідіоти! — кинула місіс Бентрі й запитала: — Ти вчора ходив до Нейлорзів?

— Я їм зателефонував, сказав, що мені недобре, й вибачився. Вони мене зрозуміли.

— Авжеж, — сумно мовила місіс Бентрі. Вона сіла за письмовий стіл, узяла садові ножиці й спокійнісінько повідрізала один по одному пальці в своєї другої рукавички.

— Що ти робиш, Доллі?!

— Мені хочеться нищити, — відказала місіс Бентрі. Потім підвелася. — Де ми сядемо після вечері, Артуре? У бібліотеці?

— Ну… е-е… я не знаю, чи… Та й тут дуже приємно… або у вітальні.

— Я думаю, — заявила місіс Бентрі, — ми сядемо в бібліотеці.

Бентрі виструнчився, в очах його спалахнули веселі іскорки, і він промовив:

— Гаразд, люба моя, сядемо в бібліотеці!

Роздратовано зітхнувши, місіс Бентрі поклала телефонну трубку. Вона дзвонила вже двічі, і щоразу та сама відповідь: міс Марпл удома немає. Нетерпляча вдачею, місіс Бентрі швиденько всіх обдзвонила, навіть торговця рибою — той жив у такому місці, що завжди знав, хто й де був у селі. Але він вибачився, бо цього дня міс Марпл не бачив.

— То де ж вона?! — ні до кого не звертаючись, вигукнула місіс Бентрі.

За спиною в неї хтось поштиво відкашлявся. Вихований Лоррімер пробурмотів:

— Ви шукаєте міс Марпл, мадам? Я щойно бачив, як вона підходила до будинку.

Місіс Бентрі кинулася до дверей, розчинила їх і, задихаючись від хвилювання, привітала міс Марпл.

— А я вас скрізь шукала! Де ви були? — Місіс Бентрі подивилася через плече. Лоррімер зник. — Це просто жах! Люди починають цуратися Артура! Він на очах постарів. Ми повинні щось зробити!

— Не хвилюйся, Доллі! — якось дивно промовила міс Марпл.

Із дверей кабінету вийшов полковник Бентрі.

— О, міс Марпл! Доброго ранку! Дуже радий, що ви прийшли. Моя дружина надзвонювала вам, немов збожеволіла.

— Мабуть, я краще розповім вам про новину, — сказала міс Марпл, ідучи за місіс Бентрі до кабінету.

— Новину?

— Щойно за вбивство Рубі Кіні заарештовано Безіла Блейка.

— Безіла Блейка?! — вигукнув полковник.

— Хоч він і не вбивав, — додала міс Марпл. Полковник Бентрі не звернув на ці слова уваги. Певне, й не почув їх до пуття.

— Ви хочете сказати, що він задушив дівчину, привіз її сюди й підкинув у мою бібліотеку?

— Він підкинув її у вашу бібліотеку, — пояснила міс Марпл, — але він не вбивав.

— Дурниці! Якщо Блейк підкинув її в бібліотеку, то він-таки й убив. Одне випливає з одного!

— Не конче. Він знайшов її в своєму котеджі, коли вона була вже мертва.

— Дуже правдоподібна історія! — іронічно кинув полковник. — Якщо ви — порядна людина й знаходите трупа, то дзвоните до поліції.

— Ну, — мовила міс Марпл, — не в кожного ж такі залізні нерви, як у вас, полковнику Бентрі. У вас ще та школа. А молодь тепер зовсім інша.

— Кишка тонка, — зауважив полковник, повторюючи заяложену свою думку.

— Дехто з них, — провадила міс Марпл, — пережив тяжкі часи. Я багато чула про Безіла. Він пройшов підготовку з пасивної протиповітряної оборони ще коли йому було вісімнадцять років. Тоді ж ускочив до охопленого вогнем будинку й виніс по одному четверо дітей. Потім кинувся ще й по собаку, хоч його попереджали, що це дуже небезпечно. Будинок завалився і накрив його. Безіла витягли, врятували, але груди в нього були тяжко поранені, і він довго лежав у гіпсі. Саме тоді Блейк і зацікавився конструюванням.

— О! — Полковник прокашлявся і висякав носа. — А я… е-е… я про це й не знав.

— Він про це не любив розповідати, — пояснила міс Марпл.

— Е-е… цілком правильно. Міцна закваска. Куди міцніша, ніж я гадав. Це ще раз підтверджує те, що не треба поспішати, коли складаєш про людей думку. — Полковник Бентрі мав присоромлений вигляд. — І все ж таки… — У ньому знову прокинулось обурення. — Що він собі думав, коли хотів звалити вину на мене?

— Навряд щоб він цього хотів, — сказала міс Марпл. — Він просто задумав пожартувати. Бачте, він був тоді п’яний.

— Був п’яний?! — вигукнув полковник Бентрі з притаманною англійцям симпатією до всього, що пов’язане зі спиртним. — Ну, знаєте, не можна засуджувати чоловіка за п’яну витівку. Пригадую, коли я вчився у Кембріджі, то якось таке втнув… Ну гаразд, дарма. Одне слово, страшний скандал тоді був. — Він пирснув зо сміху, потім враз похопився і став серйозний. Змірявши міс Марпл пильним поглядом, спитав: — То ви вважаєте, що то не він убив, так?

— Я цього певна.

— І знаєте, хто це зробив? — Міс Марпл кивнула головою.

— Вона просто чудо! — вигукнула місіс Бентрі в захваті.

— Ну, і хто ж?

— Я ж оце й прийшла, щоб попросити вашої допомоги, — сказала міс Марпл. — Гадаю, коли ми побуваємо в Сомерсет-Хаусі, у нас з’являться грандіозні ідеї!