Золотий Ра

Кіфаред із Метімни

Він жив давно: ще за Крезового батька Аліатта, лідійського царя. Батьки назвали його Аріоном, що мало означати «Найдоблесніший муж», а дали в спадок кайдани невільника. Який сміливець може бути з раба? Раб має право тільки важко працювати й кланятися господареві, а хлопець удався буйного норову й не вмів гнути хребта. До того ж музи наділили його божественним голосом і демонічним слухом.

Аріон ще з дитинства був поганим рабом: з-під батога лазив рвати хазяйські оливки, а коли підріс, так само з-під бича довбав у кар'єрі мармурові брили. Й тільки після нестерпно довгого рабського дня, коли колісниця Феба тонула за краєм Егейського моря, Аріон діставав саморобну кіфару й торкався натертими пучками її семи струн.

Хоч кістки крутило від перевтоми, раби сходилися послухати його пісень, а деякі тут-таки засинали.

Старий раб Антіз казав:

— На тобі, хлопче, перст Аполлона. — А тоді пошепки гаряче вмовляв його: — Втікай з цього проклятого мармурового кар'єру!..

— А як же ось це? — Хлопець поторкав пальцями бронзовий нашийник, у який одяг його хазяйський коваль.

— Руками людськими роблене, — відповідав раб Антіз, — руками людськими може бути й розбите.

— А оте? — Аріон показував на лоб Антіза, де розжареним бронзовим же тавром було випечено: «Хапайте мене!»

Антіз казав Аріонові:

— Якби люди боялися тавра, досі всі вони були б рабами. Я втікав п'ять разів. Якби таврували за кожною втечею, не вистачало б місця на лобі...

Тоді Аріон затягав дуже сумної, нескінченно довгої пісні.

А коли йому минула шістнадцята весна, коли в кар'єрі під Метімною й на всьому острові Лесбосі від палких подихів південного вітру Нота стало нічим дихати, Аріон утік із Лесбосу на купецькому кораблі.

Юного раба навіть не стали шукати, бо зникнути йому допоміг старий таврований раб: Антіз повідомив господаря, нібито Аріон купався в морі й утонув серед коралових скель; Антіз навіть показав хлопців хітон та поношені сандалії.

Господар згадав, як Аріон побив був камінням одного з наглядачів кар'єру, й не довго побивався за втопленим рабом, хоча той умів добре грати на кіфарі й мав чудовий голос. Але що з голосу раба? Невільника не пошлеш на Олімпійські ігри чи навіть на Малі Діонісії, хіба що присилуєш грати й співати для втіхи гостей, які вже понапивалися й куняють на крабатах.

Аріон, звичайно, не втонув, а виринув під Корінфом по той бік Егейського моря. Він пристав був до вільних рибалок і виходив з ними синіми ранками на тунця, а ввечері сідав десь над морем і юначим голосом співав під кіфару. Коли на обрій Корінфської затоки скочувався червоноколесий бог Сонця Феб-Аполлон, до берега спливалося безліч великих і малих дельфінів. Так тривало з рік, аж поки слава про співучого рибалку докотилася до самого Корінфа.

В цей час тираном цього міста був Періандр, близький друг мілетського тирана Фрасібула, людина вельми лиха. Фрасібул уже багато років воював з лідійським царем Аліаттом, якому підкорявся Лесбос та інші еолійські острови. Періандр боявся надмірного засилля Аліатта й усіляко йому шкодив.

Коли Аріона привели в тиранів палац, Періандр пообіцяв хлопцеві викупити його на волю, якщо той віддано служитиме йому. Аріон присягнув тиранові бути його кіфаредом і піснярем, бо Періандр міг кожну мить повернути його на Лесбос.

Минуло кілька літ. Майстерність Аріона зросла ще дужче, він уславився співом та грою на ввесь Пелопоннес, і послухати його приїздили знатні люди з найвіддаленіших еллінських островів та колоній. Аріон перший вигадав урочисту пісню-дифірамб, а невдовзі в корінфському театрі відбулися й перші переспівування лакедемонських дифірамбістів. Перше місце на всіх цих змаганнях неодмінно посідав Аріон.

Тиран Періандр страшенно пишався своїм кіфаредом, навіть звелів поряд з власним палацом побудувати йому добрий дім. Аріон одружився й відчув себе по-справжньому щасливим. Його пісні були веселі й дзвінкі, в тих піснях лише тоді вчувалися смуток і сльози, коли Аріон раптом спогадував свої рабські літа. Та після такої пісні він ставав іще щасливішим.

— Боги напоумили мене втекти в Корінф, — розчулено казав він у такі хвилини Періандрові. — Як віддячити тобі за це, любий мій благодійнику тиране?

А тиран тільки сміявся та мовчав. Періандр уже не уявляв і свого життя без пісень та гри Аріона.

Проте сталось так, що він мусив розлучитися з кіфаредом.

Торік між Аліаттом і Фрасібулом нарешті настав мир — завдяки Періандрові, який тепер шкодував про це, — й ось із якої причини. Цар Лідії щороку приходив з раттю на землі Мілета якраз напередодні жнив, спалював достиглі ячмені та пшениці й вертав додому. Так сталося й торік. За дванадцять років цієї дивної війни мілетяни геть зубожіли, насувалася голодна зима, найголодніша з усіх зим останнього дванадцятиріччя. Фрасібул не мав іншої ради, як визнати зверхність лідійського царя. Однак це аж ніяк не входило в задуми Періандра: підкоривши Мілет, войовничий лідієць зазіхне й на колонії Корінфа.

Коли торік Аліатт палив мілетські хліба, сталася подія, якій він спочатку не надав особливої ваги: вогонь із ланів перекинувся на храм Афіни Ассесійської. Храм пішов з вогнем, а цар Лідії, повернувшись до своєї столиці Сард, почав сліпнути.

Це було неспроста.

Аліатт послав запитати оракул у Дельфах, яка причина тієї сліпоти, й перейнята божим духом піфія-провидиця сказала: «Довідаєшся, як відбудуєш спалений храм!» А для цього треба було укласти перемир'я з Фрасібулом.

Священні Дельфи були поблизу, через те Періандр одразу довідався про всі подробиці оракула. Навантаживши хлібом кілька кораблів, тиран Корінфа вирядив їх до Мілета, й коли згодом туди прибув посол лідійського царя, мілетський тиран уже знав усі його наміри.

Дивне видовище відкрилось очам посла: він сподівавсь побачити мілетян голодних і виснажених дванадцятирічною війною, натомість побачив на вулицях і площах купи гречки, пшениці та вівса, а мілетяни ходили вулицями напідпитку, співали й танцювали.

Одбувши день у Мілеті й повернувшись до Сард, посол докладно розповів цареві про все бачене. Розумний лідійський правитель усе збагнув: тут походила лукава корінфська лисиця.

Уклавши з Мілетом дружбу на вічні часи, Аліатт усю свою войовничість спрямував на Періандра. Так хитрий і жорстокий Періандр перехитрив самого себе. Навіть Фрасібул тепер відкинувсь од нього й у всьому слухав лідійського царя Аліатта.

Для Корінфа настали скрутні часи. Аліатт захопив острів Лесбос, яким Періандр володів сімнадцять літ, потім лідійський володар у спілці з лесбіянами відбив у Корінфа й Хіос разом з прилеглими до нього меншими острівцями. Якби Аліатт захопив і Фракійський Боспор, Корінф позбувся б доступу до Понту й понтійського хліба. А потім корінфці знайшли б собі іншого тирана або проголосили б демократичний лад.

У Корінфа лишалась єдина колонія — італійське місто Тарант, розташоване в Сибаритській затоці. Періандр уже не покладався на сам Корінф, який міг першої-ліпшої днини його зрадити, а для боротьби з Аліаттом та його союзниками потрібно було найняти загін спартанців і зо два десятки крітських кораблів-трієр. Золота й срібла в корінфській скарбниці лишилось обмаль, треба було послати когось по гроші в італійський Тарант, і Періандр після довгих роздумів доручив цю справу своєму кіфаредові.

— А коли чесно виконаєш мій наказ, я відпущу тебе на волю й дам права громадянина Корінфа, — сказав він.

— На волю?! — прошепотів Аріон. — Ти ж досі називав мене метеком-відпущеником...

— Ти дурний раб. Для відпущення на волю потрібно оголосити спеціальний декрет у храмі Зевса-Вогнищанина.

Аріон аж тепер збагнув, як його обманював усі ці роки тиран Корінфа, але воля тирана й досі не мала меж, одним помахом пальця він міг розчавити безправного іноземця, до того ж злісного втікача. А тепер Періандр усе-таки залишав йому якісь надії. Якби гору взяв лідійський цар, Аріонові було б іще гірше, бо його колишній господар давно знав, що славетний корінфський кіфаред — це той самий утікач з каменоломень острова Лесбосу, тож неодмінно скористався б із поразки Періандра й забрав би свого законного раба назад.

Окрилений надією на волю, Аріон підкорився жорстокому тиранові.

Наступного дня, щоб не привертати уваги ворожих стежів та піднадників, однорядна хеландія з двадцятьма веслярами залишила корінфський торговельний причал, навантажена для виду паками парусини. Разом з Аріоном пливло двоє чорних лівійських рабів, яким Періандр доручав найпотаємніші справи, бо в обох були повиривані язики.

Коли на третій день підпливали до зручної Тарантської заводі, Аріон збагнув, що вирватися звідси назад буде вельми непросто. В тій заводі сновигало без діла багато хеландій і човнів, а прилеглі вулички заполонили городяни, здебільшого діти та жінки. Раби на причалах упізнали славетного кіфареда й швидко поставили хеландію на вільне місце. Аріон спитав:

— Що трапилося в Таранті? Чому побіля пристані стільки дітей і жінок?

— Чоловіки на еклезії, — відповів майже голий раб, накидаючи на глибоко вкопану колоду петлі просмоленої линви. — Сам вулицями не ходи, тебе, як Періандрового улюбленця, можуть зобидити, — тихим голосом докинув він.

Аріон поманив за собою своїх чорних без'язиких помічників, лапнув цупкий пергаментовий лист за пазухою й пішов до дому тарантського архонта. Архонта не було, затримався на засіданні еклезії, а коли повернувсь опівночі, був стривожений і злий.

— Хоче наш Тарант одкинутися від Корінфа, — сказав він. — Бояться Аліатта і його союзників.

— А ти сам що думаєш? — обережно спитав Аріон.

— А що я можу!..

— Прочитай листа. — Аріон розгорнув зборки хламиди й дістав з пазухи згорток. Архонт прочитав Періандрового листа й змертвів.

— Вони мене відразу вб'ють, лише довідаються, що я відіслав скарби храму в Корінф...

Італія так далеко від Лідії, а ви тут так боїтесь лідійського царя! Чи не краще вам боятися Періандра? — глузливо прискаливсь Аріон.

На саму згадку Періандрового імені в архонта почалась пропасниця. Він півночі човгав плитами внутрішнього дворика, потім узяв кількох невільників і звелів їм перенести важезні мішки з храму на торговельний причал. З-над невидимої звідси Еллади сходило сонце, жовте й сухе, це вістувало годину й попутний вітер. Але корінфської хеландії, якою Аріон приплив до Таранта, й близько не було. Навтіли, певно, відкинулись од Періандра й утекли.

Під серцем в Аріона похололо. Він іще вчора передчував, що станеться лихо, що буде непросто вибратися звідсіля, й ось немає чим повернутись до Корінфа...

Архонт послав раба-приворітника розпитати купців та веслярів, чи нема сьогодні попутного корабля до Корінфа. Раб незабаром повернувся з кремезним наглядачем веслярів.

— Хто тут хоче до Корінфа? — запитав чоловік, у якого з-за череса виглядав бич із кількома довгими хвостами.

Архонт сказав:

— Підкинь до Корінфа цих трьох рабів мого троюрідного брата!

— А хто твій брат?

— Він живе в селі по той бік Корінфського перешийка, — насторожено роздивлявся кремезного архонт, намагаючися збагнути, знає його той чи ні.

— Якщо добре заплатиш...

На тому краї пристані вже вештались купці, й архонт поквапливо згодився, доки його не впізнав ніхто з городян. Архонт уже й за те славив небожителів, що його не знає цей навтіл.

Морська варта не випускала з заводі так рано, але тут уже допоміг архонт: на причалах ще прислухалися до його слова.

— А цього ціпка не випускай з рук, аж поки передаси його Періандрові, — прошепотів він на вухо Аріонові в останню мить, але Аріон нічого не міг уторопати, й той пояснив: — Дурню, булава на ручці ціпка відкручується!..

Вже далеко від берега чоловік із нагайкою, який виявився не наглядачем, а власником корабля, спитав Аріона:

— То чий же ти раб?

Аріон намагався пригадати, яке ім'я назвав тоді архонт, але не пригадав і почав круто червоніти. Купець посміхнувся й відійшов на корму, де стояли німі раби-лівійці, а також кілька людей купця. Один із цих людей розмовляв зі старшим лівійцем на мигах. Аріон збагнув, що лівійці його зрадили. Тепер усе залежало від тих людей та самого власника корабля. Попутний бриз надимав просмолене вітрило, веслярі куняли під козирками своїх лав, жоден із них не був прикутий ланцюгом до лави чи насаду, хоча більшість і скидалася на невільників із теплих країв, Якби вони хоч перекидалися словами, тоскно думав корінфський кіфаред, я міг би здогадатися, хто вони та яким богам палять вогні. Але навтіли розморено куняли біля піднятих весел.

Несподівано Аріон почув, що один з німих лівійців намагається горлом повторити наспів його, Аріона, власного дифірамба. Купець підійшов до Аріона на ніс корабля.

— Я здогадувався, чий ти невільник, бо з ким ще може мати справу тарантський архонт! А ти виявився ще й Аріоном-кіфаредом. Коли так — живи! Заберемо тільки оте срібло та золото.

— Я вам його не віддам, хоч би мав накласти за це головою, — відповів Аріон.

— Ото так любиш кривавого Періандра?

— Я йому клявся Зевсом і обома богинями Землі. — Купець крутив чорною шпакуватою бородою й злобно посміхався, тож Аріон сказав усе, як над Зевсовим вівтарем: — Періандр відпустить мене на волю!

— Він уже не одного такого відпустив. Тільки з перерізаною горлянкою!.. — засичав купець-навтіларх.

По обіді наступного дня вийшли з вузької Ітакської протоки й подалися далі на південь, замість повернути на схід, тож Аріон запитав у купця-навтіларха:

— Куди ж ви мене везете?

— Пливемо додому, на Хіос, кіфареде!

Аріон мовчав. Сьогодні йому цілий день здавалося, ніби він уже десь бачив цього купця. Невже вдома, на Лесбосі?.. Аріон поблідлими вустами перепитав:

— Хіба ви хіосці?

Надвечір знявся вітер з Пелопоннесу, який ледь виднів на обрії з правої руки; купець побудив своїх веслярів і наказав згорнути вже непотрібне вітрило. Веслярі спали в трюмі цілий день і цілу ніч, а тепер дружно зарипіли кочетами. Котрийсь із них навіть почав мугикати собі під ніс, і раптом це мугикання перелилось у загальну тягучу веслярську пісню. Отже, купець обдурив його. Веслярі співали по-ахейському й напевно ж були з Патр, а не з Хіоса.

Й раптом Аріон здогадався, хто цей купець. То мав бути колишній хіосець Олімпій, а нині метек із Патр, найбагатший у всьому Пелопоннесі торговець скіфською пшеницею. Тепер жодних надій на порятунок уже не було, й Аріон почав думати, як і коли ці люди його вб'ють. А він не міг зрадити Періандра, якому перед самим відплиттям до Італії клявся над Зевсовим вівтарем, бо то було б зрадою Зевса.

— Що тобі сказав тарантський архонт? — спитав Аріона купець Олімпій. — Ти повинен сказати нам про задуми корінфського тирана та його лакиз.

— Я поклявся вівтарем Зевса, — мовив Аріон. — Мені ліпше вмерти.

— Вмирати нікому не хочеться, — скривився купець. — А ти вільним ніколи не станеш. Ти народився бути рабом, я відданішого раба зроду не бачив!

— Я клявся іменем Зевса, — тихо, але вперто повторив Аріон.

— Підступнішої й жорстокішої людини, ніж Періандр, світ не бачив! — спересердя ляснув канчуком по лаві купець.

На очах в Аріона забриніли сльози.

— Мені належало подумати про це раніше, — хрипко прорипів він. — А тепер я вже поклявся Громовержцем.

— Ти жив рабом і помреш рабом!

— Ви мене вб'єте, я знаю, я ж у вашій волі! Зберегти золото й срібло Періандра не маю сил, але в іншому ви не владні наді мною. Добре, я помру...

Зефір прокинувся в ту мить, коли бойовий віз Фаетона занурився в море по самі ступиці.

— Піднімай вітрило й розвертай корабель на схід! — гукнув до керманича купець Олімпій і знову спинився поряд з Аріоном.

— Ми не вб'ємо тебе, якщо ти не викажеш нас Періандрові. Й найкраще для тебе було б кудись утекти.

— Я клявся над вівтарем Зевса. Бог до п'ятого коліна прокляне мій рід.

— Якого ти ще прокляття злякався? Ти й твої діти й так раби.

— Рабами нас поробили люди, а ганьбою кожен себе вкриває сам. Раб — теж людина й має свою гідність.

— Усю твою гідність висотала рабська покора... — Купець Олімпій подався був на корму, та знову підскочив і торсонув Аріона за плечі: — Не штовхай мене на гріх, я не хочу твоєї смерті, ти великий кіфаред, хоча й раб. Я відвезу тебе на Хіос або до Мілета, бо ти такий дурний, що зразу ж полізеш сповідатися перед Періандром. І згубиш нас, адже ми вже перед тобою відкрились!

— Не везіть мене нікуди, — попросивсь Аріон. — Якщо я не повернуся до Корінфа, Періандр уважатиме мене за зрадника та клятволама й повбиває моїх дітей.

— Хай же на мене впаде прокляття Ериній, коли я не хотів тебе врятувати! — знявши руки до неба, заволав купець.

Море стало вже зовсім чорне, з трохи яснішого заходу дмухав тугий теплий Зефір, а в просмолені насади хлюпала дзвінка хвиля. На вечерю веслярам дали по коржеві та жмені в'ялених солоних оливок, потому всі почали лаштуватися до сну. Аріон пройшов поміж веслярами на корму й спитав у навтілів:

— Кіфари немає ні в кого з вас? — У відповідь почулося тільки глухе сопіння, й Аріон проказав: — Хочу перед смертю заспівати...

— Ти так і не передумав? — озвався з темряви купець, а котрийсь із його людей почав умовляти Аріона відкинутись од Періандра або ж поїхати з ними на Хіос. Аріон глухим голосом мовив: — На кораблі, певен я, є кіфара... Я не можу порушити присягу й не хочу нашкодити вам, бо ви справедливо боретеся з Періандром... О, коли б я не присягнув тоді над Зевсовим вівтарем!.. Усе було б по-іншому!

Хтось мовчки простяг йому невидиму в темряві кіфару, Аріон торкнув пучками напнуте чутливе семиструння й поміж поснулими веслярами повернувся на ніс корабля.

Люди купця Олімпія збуджено вимахували руками, Аріон їх не чув, але на тлі яснішого закрайка заходу добре бачив. Од насування невідворотного та з гострого жалю до себе йому щеміло в очах, він одвернувся на схід і спробував побачити в темряві ту невидиму риску, де мали сходитися небо й вода.

Хвиля дужчала й дужчала. Аріон дослухався до її плескоту й завивання вітру в снастях, нижня перекладина вітрила порипувала в нього над самою головою, а він сидів під насадом і несвідомо блукав пальцями по струнах. Якийсь демон засів у нього в грудях і роздирав їх на шматки, тоді підкотився під саме горло, й Аріон не відразу збагнув, що ганяє струни пальцями й співає пісню. А далі знову мовби поринув у якісь голубі високості й забув про все. Йому тільки ставало чимраз важче дихати. Коли б він озирнувся в бік лав з веслярами та корми, побачив би Олімпія, всіх його навтілів, які боялися дихнути, поприлипавши до перекладини з вітрилом, щогли та лав. Кожен з них наслухався про славу корінфського співака-кіфареда, а чули оце вперше в житті.

Від хвилювання в них дибилось волосся, й, коли не стало чути голосу струн, вони ще довго нишкнули в солоній темряві, а потім зо дві години перехилялися через насади корабля й гукали Аріона, та він більше нічого не чув...

Коли ж ізнову набув здатності бачити й чути, він побачив довжелезне, гаптоване золотом срібне рядно, в кінці якого лежав надщерблений місяць, а хтось тримав його, Аріона, за широкі рукави лляного хітона й тяг уздовж того рядна. Голова Аріона трималася над водою, він тремтів од холоду та якогось незнайомого бридкого відчуття. Певно, його нудило. Потім Аріон мовби заснув, уколисаний дзюркотанням води навколо, але разом з тим бачив якісь тіні під собою та побіч у воді, хтось поряд часом дихав і посвистував.

А потім Аріон човгнув п'ятами по кам'янистому дні, й незабаром йому здалося, що поряд із ним більше нікого нема. Передужавши біль і слабість у закляклих від холоду та вимокання членах, він перевернувся горілиць і побачив ясну смугу піску. Аріон порачкував до тієї смуги, що уявлялася йому живим життям, і коли врешті дорачкував і припав до нього всім своїм змученим тілом, почав надсилу пригадувати, хто він і чому лежить на цьому піску.

Аріона за два дні доправили до Корінфа, та бідолаху не полишало відчуття, нібито тієї ночі його несли на собі дельфіни.

Тиран Періандр вислухав його незв'язну розповідь і сказав:

— Якесь божество застерігало мене тобі довіритись. Ти те золото й срібло просто сховав. За нього можна викупитися з неволі й стати найбільшим багатієм Корінфа. Я тебе гноїтиму в ямі до того дня, поки скажеш мені всю правду.

Він звелів шмагати Аріона бичачими жилами до півсмерті й потім кинути в мокру яму з тисячами жаб: то була в'язниця для найзапекліших супротивників Періандра, які за тиждень умирали там, божеволіли або ж схилялися перед тираном.

За час відсутності Аріона пішли балачки, нібито лідійський цар Аліатт відклав похід на Корінф до наступного літа, й Періандр відчув під ногами твердіший грунт. Аріон же шкодував про своє дивне порятування, та менш як за тиждень його несподівано витягли з ями на білий світ.

— Стань отам за параваном і слухай, — сказав Періандр, коли кіфареда привели до його світлиці.

А незабаром туди ввійшов купець Олімпій з кількома своїми людьми. Вони з півгодини розмовляли про всякі речі, тоді Періандр мовби між іншим запитав:

— Чи не стрічав ти там випадково мого кіфареда? Я послав його на тиждень, а вже два!

— Не довелося бачити, тиране.

— А тамтешній архонт нічого для мене не передавав?

— Архонта я бачив, — розважливо відповів купець, — але він нічого не передавав і не переказував.

Періандр одійшов до паравану й рвучко відсунув його вбік:

— А цю людину ви знаєте?

Олімпій розгубився тільки на коротку мить.

— Хто ж не знає кіфареда Аріона! А чому ти про нього питав?

Періандр повторив купцеві обвинувачення кіфареда, але той усе заперечив і оком не змигнув. Тиран люто глянув на Аріона:

— Хто ж бреше — він чи ти?

— Ти дужче довіряєш улюбленому рабові! — з обуренням вигукнув купець, грюкнувши об мармурову підлогу химерно змережаним ціпком з молодого ясена: — Якщо твій раб скаже, що й цей ціпок належить йому, ти й у це повіриш?!

Аріон раптом згадав квапливі слова тарантського архонта й закричав:

— Періандре!.. Візьми в руки той ціпок!.. — І коли тиран простяг правицю до Олімпія, той з удаваним сміхом подав йому свій ціпок. — А тепер відкрути булавицю. — Аріон від хвилювання аж тремтів, мало не рвучи

на собі вивоженого в ямі смердючого хітона. Періандр відкрутив булавицю ціпка й дістав звідти скручений дудочкою лист, а потім нараз перехилив ціпок і заходився витрушувати з нього коштовне каміння. Проти цих кривавців, смарагдів та чистісінької води адамантів оте забране Олімпієм срібло-золото було нікчемною краплею в цілому піфосі вина. І все-таки Періандр не звелів сторожі схопити Олімпія. Тиран урешті знайшов спільну мову з найбагатшим купцем ахейських Патр. Зате Аріон так і помер невільником, бо талановитий кіфаред коштував на ринку не п'ять і не десять мін, як пересічний технітар або пекар, а часом тяг на п'ятдесят мін і навіть цілий талант. Аріон же взагалі не мав собі рівних у мистецтві, а хто відмовиться мати митцем раба?

Як Лабда рятувала сина

Корінф давно вже не мав царів. Містом та його володіннями стонадцять років правили тирани з роду Бакхіадів, які ні з ким не своячилися й зберігали свою кревну чистоту: одружувались виключно в своєму колі. Та одного разу вони змушені були порушити цей свій неписаний закон: в одного з них народилася донька Лабда, крива на обидві ноги. Ніхто з-поміж Бакхіадів не хотів брати її за дружину, бо криві ноги для дівки — неабиякий гандж. Та й жоден інший корінфець не сватався до Лабди.

Рід нервував. На родовій раді було вирішено довідатися про подальшу долю в оракула. Провісниця з храму Аполлона проказала такі слова:

— Скельний орел народить могутнього кровожерного лева, який багатьох роздере. Тож тим громадянам Корінфа, чиї вогнища димлять навкіл акрополя та Священних джерел, слід начуватись...

Оракул був дуже туманний і нікому нічого не промовляв, хоч скільки сушили собі голови Бакхіади.

Тим часом до Лабди посватався вже немолодий бідний удівець Еетіон. Він був сином якогось Ехекрата й жив у селищі Скелі поблизу Корінфа. В жилах його текла не еллінська кров: Еетіон і Ехекрат мали себе за нащадків того лапіфа Кенея, котрого на весіллі в Піріфоя вбив п'яний кентавр Еврітіон, зазіхнувши на честь нареченої.

Від першої дружини Еетіон не мав дітей, та ось минуло півтора роки, а в Лабди теж дітей не було. Принісши очисну жертву Гері й відрізавши з Лабдиного весільного гердана срібну драхму, Еетіон подався пішки до Дельф. Та не встиг він переступити поріг святилища й покласти свою драхму на жертовник Аполлона, як жриця-віщунка піфія прорекла йому:

— Не заживеш ти собі слави в Корінфі, хоч ти сміливий воїн і чесний чоловік. Породить твоя дружина брилу, яка розчавить колись можновладних мужів і Корінф покарає!

Три дні йшов засмучений Еетіон з Дельф додому, а коли нарешті дістався своїх рідних Скель, про даний йому оракул уже знали навіть у Корінфі, бо скільки там до тих Дельф! Докотилася чутка й до роду Бакхіадів, адже віщування піфії стосувалися безпосередньо їх — вони ж були тими «можновладними мужами»...

Минув час, і коли Лабда справді породила сина, старійшина роду зібрав усіх Бакхіадів на таємну раду й сказав:

— Наш рід почав правити Корінфом ще за дорійського царя Бакхіада. В місті та його землях немає славетніших та багатших за нас, немає й далекоглядніших та мудріших правителів. Хто може звести руку на наш рід? Невже нащадок якогось ницого лапіфа Еетіона? — Старійшина помовчав і додав: — Але дитина є нащадком і представниці нашого роду, тож чи маємо тепер остерігатись тієї дитини всі ми?

Другий за віком Бакхіад промовив:

— Мусим остерігатись тієї дитини не через те, що то — син представниці нашого роду, а що з нього колись виросте лапіф, а лапіфи були в давні часи лютими ворогами дорійців.

Тоді підвівся батько Лабди — Амфіон:

— Це нещастя мого дому. Мене покарало якесь божество, спотворивши мою доньку в материному лоні. Але з сина Лабди ніколи не виросте справжній Бакхіад, бо кров дитині передається батьком. Отже, то буде ще один лапіф.

— Ми тоді не зрозуміли першого оракула, — сказав другий за віком Бакхіад, — але після останнього все стало зовсім ясно. Аж диво бере, як можна було тоді не звернути уваги на слово «Скелі». Хай би вже краще Амфіонова Лабда посивіла в дівках... Бо тепер доведеться брати гріх на душу...

Всі зрозуміли його натяк. По суті, натяк учувався ще в словах Лабдиного батька Амфіона, тож другий за віком запропонував:

— Це має взяти на себе наймолодший чи бодай хтось із наймолодших...

Підвівся з місця зовсім рідковусий та рідкобородий молодик, який ще донедавна ходив ефебом у гімнасій.

— Я того не робитиму! — заявив він. — Бо тоді Амфіон стане моїм кревником. Хай це зробить чийсь раб.

Присилувати не зміг би нікого навіть старійшина, хоч він був першим серед них.

— Не можна прилучати до того ні раба, ні стороннього, — сказав він. — Це діло наше, й ми мусимо зробити його тихо й без свідків.

— Тоді хай Амфіон! — сказав другий за віком, а Лабдин батько визвірився на нього, як на скаженого пса.

— Де таке чувано! — закричав він. — Проти когось іншого я ж не заперечую, але щоб я сам?..

Старійшина роду мовив:

— Для рідного то справді страшний гріх, але якщо візьметься хтось інший, то, коли його потім не вб'є той клятий лапіф Еетіон, Амфіон візьме ще більший гріх на душу, якщо не схоче сам правити кревний борг. Святий закон пращурів, Бакхіади...

— Отже, найняти раба?

— Не годиться — зайвий свідок. Про це довідається ввесь Пелопоннес.

— А ми того раба можемо потім убити або продати заїжджим торгівцям! — похопивсь Амфіон.

Це вже було схоже на добру думку, але після тривалого мовчання старійшина сказав:

— Бакхіади уславилися розумом і честю на всю Елладу. Ми повинні й надалі шанувати своє добре ім'я. А що буде, коли раб зоп'яну бовкне про те дитинча? Ми навіки затавруємо себе ганьбою!

— Отже, треба шукати добре! — підтакнув Амфіон. Усі Бакхіади погодилися на цю думку, але непросто виявилося знайти підхожого раба: раб мав добровільно згодитись на те діло. Вони знали рабів своїх і рабів кожного свого родича, але підхожого начебто ні в кого з них не було. До того ж невільник мусив не злякатися й Еетіона. Бакхіади до глупої ночі перебирали імена та якості своїх «тіл», згадували й проданих чи навіть померлих, та потрібного не знаходили. Так зрештою й розійшлись.

Але справа не терпіла зволікання. Треба було покінчити з нею тепер, поки в дитяти не відпав пупик, бо пізніше могло виникнути безліч усіляких непередбачених складнощів і перепон. Та й гріх за малу дитину легше спокутувати.

Наступного вечора старійшина знову зібрав свій рід.

— Для родича гріх справді дуже великий, — повторив він свої вчорашні слова. — Але іншому нікому з нас не можна, бо тоді Бакхіади стануть один одному кревниками й поступово виріжуть один одного до ноги: переведуться й без оракула...

— Що ж ти надумав? — перебив його Амфіон. Старійшина довго дивився на Лабдиного батька, аж поки той пополотнів і прижовк.

— Крім тебе нікому, — сказав нарешті старійшина. Бакхіади приглушено загули, Амфіон же сидів і тупо дивився в мозаїчну підлогу.

— Твій батько та мій дід були братами вперше, а ти до мене як до чужого... Я теж Бакхіад! — Амфіон був зараз напідпитку, але ніхто йому не дорікав за це, й найменше від усіх — старійшина роду.

— Очиститися можна від будь-якого гріха, — лагідно мовив він до Амфіона.

— Можна, та не дуже, — буркнув Амфіон. — Котромусь богові догодиш, а про котрогось і забудеш. А тоді?

— Гекатомба!

Це сказав другий за віком Бакхіад, і всі з надією глянули на Амфіона та старійшину.

— Це візьме на себе ввесь наш рід, — заявив старійшина. — Ти можеш не давати навіть жодного свого бика. — Він говорив про гекатомбу, бо то було справді нелегке діло — принести в жертву небожителям відразу сто биків, навіть коли ти найбагатша в Корінфі людина.

— Городяни через ту гекатомбу ще швидше про все здогадаються, — понуро пробубонів Амфіон.

Старійшина його заспокоїв.

— На рідного ніхто й не подумає, — сказав він. — Аполлон до нас прихильний, інакше в двох оракулах не попереджав би нас. Значить, він хоче нашого втручання.

Останні слова старійшини мовби внесли до світлиці тишу й мир, мовби все вже лишилося позаду й можна відпочити на цих зручних беотійських крабатах. Бракувало тільки рабів, щоб поналивали вина в ритони. Але господар дому не підпускав до світлиці жодного раба, доводилося самим наливати вино з чорнолакового кратера.

Раненько-вранці десятеро Бакхіадів на чолі з Амфіоном вийшли Полудневою брамою з міста й подалися полем до Скель. Ячмені вже налились білим золотом, а пшениця ще й не нахиляла колосків — щетинилась остюками просто в небо. Іншим разом Бакхіади здалеку вгадували б свої ниви й розмовляли про наступний урожай, але сьогодні вони були мовчазні й похмурі, бо йшли на зовсім інші жнива. Міські й сільські хлібороби та раби впізнавали корінфських евпатридів, спирались на мотики й зачудовано дивилися вслід, а потім перегукувались через дві й три ниви:

— Невже це вони йдуть до Скель?

— Багатий Амфіон іде в гості до вбогого Еетіона.

— Ну й меткий же цей лапіф! Просватав найбагатшу корінфянку!

— Хоча й криву...

— А може, це в неї народилася дитина?

— Оце, видно, так і є. Лабда вже відколи при надії!

Хтось гукнув навздогін, але не надто голосно, щоб, бува, не почули можновладні мужі:

— Нівроку новому Бакхіадові!

Проте Амфіон усе-таки почув — його вухо сьогодні було гарячково вигострене: він ішов брати на душу тяжкий гріх, який чи й пощастить коли замолити. Його сили підтримувало тільки відчуття того, що він переступає божий закон в ім'я всього роду.

Бакхіади йшли до Еетіонового хутора навпростець, путівцями та межами Корінфського перешийка, ліворуч від них лишалась Аттіка, а праворуч — Пелопоннес. Корінфські евпатриди йшли не з порожніми руками, кожен ніс жертовні та вітальні дари, все повинно було мати пристойний добропорядний вигляд. Усе було обговорено до щонайменших дрібниць.

Хутір Еетіона стояв на протилежному боці перешийка, а понад берегом Саламінської затоки можна було за два дні нешвидкого ходу дійти до Афін. Селище дістало назву від того, що справді тулилося в затишку кількох лисих скель.

Еетіона не було вдома, й це скидалось на добрий знак: хазяїн разом зі своїм єдиним рабом пішов оглянути ячмінну ниву. Якби олімпійці не хотіли того, вони б увесь час перешкоджали Бакхіадам, — а вони, навпаки, сприяли їм.

Лабда надзвичайно зраділа батькові та родичам. Своїм заміжжям з убогим Еетіоном вона мовби зганьбила цілий свій евпатридський рід, батько теж із розпачу віддав її за Еетіона, бо калічкувату не схотів узяти жодний Бакхіад, жодний більш-менш пристойний громадянин Корінфа. Зголосився тільки бідний удівець-лапіф, єдина заслуга якого полягала в тому, що він мав рівні з корінфськими дорійцями громадянські права.

Рід Еетіона Кеніда вже давно зеллінізувався, бо лапіфи були окремим племенем у давноминулі часи кентаврів та юності наймолодших богів. І все-таки Еетіон одрізнявся від багатьох еллінів-дорійців: був русявіший і значно вищий та кремезніший за них.

Лабда сама відчинила хвіртку гостям і кожному родичеві поцілувала руку, качечкою похитуючись на кривеньких ногах. Ці відвідини мовби змиряли її з родом, і причиною всього того був малесенький синок, яким її після стількох страждань обдарували Гера й Артеміда.

Лабда дибуляла кругом батька й не зводила з нього сяйних очей, Амфіон же та інші родаки похмуро переступали з ноги на ногу й уникали її поглядів. Посеред мощеного диким каменем внутрішнього дворика стояв складений з того самого каменю вівтар — святилище Зевса Домового. На честь гостей Лабда запалила вогник вівтаря, й тепер усі з полегшенням відітхнули: про ту справу можна було не думати бодай на час принесення жертв. Бакхіади підходили до грубого бідняцького вівтарика й клали по пучку базиліка, а коли сухе священне зілля бралось вогнем, посипали зверху ячменем та пшеницею. Підземним же богам, героям та пращурам лили просто додолу по кілька крапель вина. Сьогодні задля новонародженого вино було червоне.

Але все зрештою доходить свого кінця, й Лабда почала запрошувати родичів до господи, в якій навряд чи розмістилися б усі десятеро гостей. Вони почали надто старанно відмагатись і закликали на допомогу Амфіона. Тоді Амфіон пробелькотів:

— У хаті парко й тісно... Ми посидимо тут...

— Хоч побачили б мого сина!

— Винеси його сюди...

Так було домовлено ще вчора, через те Бакхіади дружно закивали: сюди, сюди... Пізній ранок видався досить спекотним, і вони почали вмощуватися попід східною стіною дворика, в холодку, тільки Амфіон лишився стояти.

— Ну, то я зараз винесу вам його сюди. Сьогодні ж не холодно... — прощебетала кривенька господиня й хутенько подибуляла по синка. Бакхіади перезирнулись і втупилися в Амфіона, який зараз мав зробити найгероїчніший крок у своєму житті. Може, навіть занапастити себе й своїх нащадків до п'ятого коліна, але цієї жертви від нього вимагав рід. А коли Лабда вийшла з хати й попрямувала до батька, по спині в кожного мимоволі пробіг мороз. Амфіон в останню мить мовби завагався й хотів одійти в холодок до інших, може, він справді був би відійшов, але донька почала здалеку сокорити замість дитини:

— Куди ж ти, дідусю, біжиш? Подивися на мене, який я гарний та як тебе люблю!

Амфіон узяв онука. Обличчя в немовляти було по-старечому зморшкувате й навіть бридке, як в усіх дітей одразу після народження, й Амфіон не відчув до нього ніякого тепла. Це полегшувало справу. Усе було задумано саме так, зараз Амфіон «ненароком» упустить маля додолу, на брили дикого каменю біля Зевсового вівтаря... Бакхіади затамували подих й аж позводилися несвідомо, Лабда ревниво дивилась батькові в очі й чекала захопленої похвали, бо кожній матері своя дитина здається найкрасивішою. Загальне напруження дійшло межі, й тоді сталося щось ніким не передбачене: чи то само по собі, чи з божого промислу, швидше за все в це діло втрутився якийсь бог, але дитя засміялось до діда, неначе щоб потвердити материні слова.

То вже виявилось понад Амфіонові сили.

— Візьми ти, — сказав він родичеві, який стояв найближче, та коли той мимоволі взяв у руки дитя, на крихітному личку знову розквітла усмішка. Від щастя мати витала в емпіреях і не стримувала своїх почуттів.

— Це ж він уперше сміється! Бач який: до мами не сміявся, а до діда й родича — так ураз!..

Родич передав малюка наступному родичеві, а той — ще далі й ще, аж поки стачило Бакхіадів, і малюк сміявся до кожного з них.

Бакхіади геть посмутніли й рушили додому. Така поведінка батька та решти родаків збентежила кульгаву молоду матір і змусила замислитися. Вона гукнула сусідського хлопчика й послала навздогін родакам. Хлопчик незабаром повернувся й усе розповів Лабді, докинувши насамкінець:

— Нахваляються повернутись!

Лабда почала гарячково шукати схованку для малюка, але нічого придатного не знаходила: якщо любі родичі заповзялись, то перекидають увесь двір і всю хату. Порятунку не було, а Лабда не могла чекати чоловіка, він міг пробути на полі й півдня.

— Я сховаю твого сина: там його ніхто не зможе знайти! — вигукнув хлопчик. — А ти сиди тут, бо як прийдуть і не знайдуть тебе вдома, кинуться шукати поза двором, а я не встигну його заховати! — Й хлопчик побіг з малям до скель.

Якийсь добрий демон підбив Лабду довіритися простому сусідському підліткові, бо щойно він зник, як у хвіртку всипалися Бакхіади. Спершу вони мовчки кинулися в дім, але нічого там не знайшли й почали перевертати в дворику все догори ногами.

— Де твій лапіфський вишкребок? — уже не криючись, горлали вони.

Лабда мовчала й не озивалася доти, поки вони заходились товкти її ногами по хворому животі. Не прохопилася б словом і після того, але в цей час у хвіртку заглянув той самий сусідський хлоп'як і підбадьорливо закивав їй головою. Лабда нарешті дала волю голосові та сльозам.

— Шукайте, все одно не знайдете! — закричала вона. — Хай ви будете прокляті всіма олімпійцями до п'ятого коліна! Мій син виросте й винищить вас усіх — я знаю про дельфійський оракул, мені розповів Еетіон. То вам буде відплата за всі мої страждання й приниження!..

Бакхіади обшукали ввесь хутір і теж нічого не знайшли. Лазили навіть попід голими скелями й по скелях, але боги були проти них: не підказали, де шукати. Бакхіади раптом злякались помсти богів, повернулися до Корінфа й більше не намагались убити Лабдиного сина.

А його тоді сусідський хлопчик сховав серед ластівочих нір: у скелях над хутором гніздились тисячі щурів-юриків, і коли хтось підходив надто близько до гнізд, вони здіймали страшенний лемент. Отой лемент і збив Бакхіадів з пуття.

І через тих-таки куцохвостих ластівок Лабда й Еетіон прозвали свого сина Кіпселом[1]. Народився ж він у другий рік 13-ї Олімпіади[2].

Вирісши й змужнівши, Кіпсел таки захопив Корінф. Тиран із нього був крутий і навіть жорстокий, він багатьох своїх політичних суперників вислав з Корінфа й не одного вбив. Особливо безжальним був Кіпсел до родичів своєї матері Бакхіадів та інших аристократів, які правили Корінфом стонадцять літ. Він пробув тираном близько сорока років, успадкував же його владу син Періандр, якого за розум уважали одним із семи наймудріших людей світу, а за жорстокість дали прізвисько Кривавий Кіпселід: батько здавався проти нього справжнім добрягою.

Періандр

Коли Кіпсел, Періандрів батько, помер, Періандр не мав жодного досвіду в державних справах. Просто батько робив усе сам. І не з тієї причини, що син видавався йому нездатним до державних справ, а через те, що Періандр не хотів мати з ним нічого спільного. За довгі роки правління Кіпселові не раз доводилося по лікті занурюватись у кров. На гребінь влади його замолоду винесла хвиля боротьби демосу з олігархією, але після перемоги Кіпсел чимраз частіше забував про це, керуючись у політичному житті особистою приязню та неприязню. Разом із винними у вигнання пішло багато цілком безневинних людей, разом із грішними головами евпатрідів часом летіли безгрішні, демос почав ремствувати на свого вождя, але той вождь уже не вважав себе ставленцем демосу. Він швидше почувався в Корінфі царем.

Ось чому Періандр не хотів мати нічого спільного з батьковою славою. Але боги все обернули на свій лад. Коли перестарілий Кіпсел відійшов у царство тіней, а його владу в Корінфі та області успадкував син, Періандр нараз усвідомив, що не так просто сидіти на найвищому стільці. Однодумці Кіпсела вимагали від нового тирана такої самої рішучості, а досі переслідувані шукали правосуддя й нагадували йому його ж задуми молодих літ.

Спочатку Періандр повернув до Корінфа чимало вигнанців. То були люди здебільшого вже немолоді, досвідчені в своїх та державних справах вихідці з демосу. А потім він раптом відчув, що мусить уже рахуватися з тими колишніми вигнанцями, влада ж поволі вислизає й вислизає йому з рук.

Періандр замислився. Невже й справді мав слушність його батько Кіпсел? Батькові прибічники були за повернення до старих жорстоких порядків, а друзі Періандрової молодості закликали до справедливої рівності для всіх вільних людей. Лишилось тільки ще порадитися з рабами, сумно сам собі жартував Періандр.

І врешті вирядив до Мілета посла з багатими дарунками.

В Мілеті тираном був давній батьків прихильник Фрасібул. Тоді Мілет ще не воював з лідійськими царями, а слава про багатства міста й мудрість його правителя ширилася на всю Елладу та острови.

Періандр послав до Фрасібула багатого метека з Патр купця Олімпія, з яким приятелював багато літ, коли тираном Корінфа був іще батько.

— Хай порадить Фрасібул, як треба правити народом, щоб був мир межи людьми, — сказав Періандр своєму другові Олімпію, коли той готувався до відплиття.

Прибувши за тиждень до Мілета, Олімпій передав тиранові прохання Періандра та царські дари. Перш ніж відповісти на запитання корінфського тирана, Фрасібул вивідав настрої й погляди посла. Олімпій щиро визнав свою прихильність до свободи та рівноправності, про які вони мріяли разом із Періандром у юнацькі літа. Тоді Фрасібул засміявся й звелів запрягти колісницю.

З півночі до самого Мілета підступала досить висока, поросла оливковими гаями гора, захищаючи місто від холодних подихів Борея, тож у Мілеті майже ніколи не випадав сніг, а худоба та вівці паслися в долині та на горбах цілу зиму.

Фрасібул сам правував громохкою колісницею, кремезний і стрункий, хоч борода й волосся в нього вже сивіли. Надходили жнива, пара білих скіфських коней неслася путівцем поміж городами та хлібами так швидко, що в Олімпія від гуцання заболів бік. По якомусь часі мілетський тиран напинив коні й поманив його за собою в ще не достиглу пшеничну ниву.

Колосся вже налилося й показувало пополовілими вусами до землі, та Фрасібул почав рвати найвищі колоски й безжально кидати собі під ноги. Нива була не дуже довга й вузька, тиран ходив од межі до межі й нищив найкраще колосся, аж поки залишилось тільки витолочене та дрібне. Й при цьому не озвався до гостя жодним словом, як, власне, й цілу дорогу назад. Нічого не відповів Фрасібул і на запитання Олімпія, навіть більше жодного разу не запросив у гості корінфського посла. Приголомшений Олімпій повернувся до Корінфа й усе розповів Періандрові.

— Якийсь пришелепуватий, — сказав він, а Періандр попросив його ще раз переповісти ту пригоду на пшеничній ниві.

У пригоді був глибоко прихований зміст, якого не збагнув Олімпій: Фрасібул радив синові свого друга бути вірним заповітові батька. Тобто — безжально стинати голови всім, хто чимось вирізняється з-поміж інших, як оті найвищі й найваговитіші колоски.

Відтепер Періандр став безжаліснішим і за Кіпсела. Задля загального добробуту правитель не мусив перейматися жалощами до кожного колоска. Хто уникнув смерті чи вигнання за часів батька, той тепер не уникнув синової руки.

Першими постраждали друзі юності. Олімпій так і не здобув прав громадянина Патр, хоч ось-ось мав був їх уже здобути, але він бодай не позбувся голови, бо вчасно принишк і намагався не висовуватись. Він урешті й сам збагнув притчу про нерозумні колоски.

Періандр за кілька років так розперезався, що вбив навіть власного свояка — брата своєї дружини. А коли його дружина Мелісса на знак протесту зібралася повернутись до рідного батька в Епідавр, сказавши про свій намір чоловікові вже в ліжку, Періандр, ошалівши, тут-таки задавив її, а вранці звелів рабам та лакизам одвезти труп і викинути його в море аж у Закінфській протоці. Ніхто не знав правди про Меліссину смерть, але Періандр несподівано впав у розпач: крім небіжчиці, ніхто не знав, де поховані перли його давно винищених родичів Бакхіадів. Ціле барильце великих білих і навіть кілька неймовірно коштовних чорних перлин.

Не мавши іншої ради, Періандр змушений був піти на крайній крок: послати гінців до оракула Мертвих на річці Ахеронт в Епірі, ризикуючи викрити себе як згубника Меліссиної душі.

Досі Періандр ніколи не думав, що цар у певному розумінні слова може бути біднішим за найостаннішого жебрака. Всі свої замисли Періандр будував на тих перлах. Мав насамперед викупити з крітських корабелень новозладнані бойові кораблі, крім того, сплатити за минулий рік спартанським найманцям-гоплітам, на яких тримався Корінф. А ще добудувати ледь виведені із води морську браму та мур навколо заводі.

Гонець привіз із оракула Мертвих невтішну вість: Меліссина тінь мовбито сказала, що ні словом, ні порухом не натякне, де заховано Періандрові перли, бо вона на нього ображена й зла, адже її поховальний одяг так і лишився неспаленим, а вона опинилась у холодному аїді зовсім гола й тремтить — тремтить від холоду та прикрості, позаяк Періандр посадив хліб у холодну піч.

Останні слова про хліб гонець не міг розчолопати, але Періандр їх розумів: Мелісса натякала, що він пестив її вже тоді, коли вона перестала дихати.

Періандр звелів своїм вісникам оголосити всім корінфським жінкам, щоб зібралися завтра в обідній час на врочисту відправу до храму Гери, розташованого в священному оливковому гаю. Коли всі корінфянки зібралися на величезному подвір'ї святилища, вдягнені в своє найкраще вбрання, спартанська варта Періандра, яка досі чатувала в кущах, кинулася й почала всіх дочиста роздягати, а потім одну по одній випускати на всі чотири вітри.

В Корінфі знявся страшенний лемент, багато хто кляв Періандра й закликав на голову його гнів небес, багато ж інших, дивлячись на зганьблених жінок, які чимдуж розбігалися по домівках, реготали й свистіли вслід божевільним від люті й сорому жінкам, вільним і рабиням.

Тим часом у храмі слуги тирана зібрали на купу всю одіж корінфянок і пустили її з вогнем, а Періандр дивився на полум'я й закликав у свідки тінь своєї дружини: чи задоволена вона тепер?

А на ранок він знову послав гінця до епірського оракула Мертвих. Мелісса й справді вже не сердилась на Періандра, вона розкрила йому свою таїну, але разом з тим розкрилася й таємниця її смерті: отже, Періандрові побоювання збулись.

Періандр мав од Мелісси двох синів і доньку Ксанту, яка, певно, вспадкувала всю лапіфську кров, бо була золотаво-руса й синьоока. Старшого сина звали Афіноген, він був трохи завіяний і над усе любив слухати співи та гру славетного кіфареда Аріона. Лікофрон був роком менший за Афіногена, жвавий і розумний юнак, якого Періандр лаштував собі на спадкоємця.

Після вбивства Мелісси Періандр відіслав дітей у сусіднє місто Епідавр, де був тираном їхній дід Прокл. Дід любив онуків і намагався затримати їх в Епідаврі якнайдовше, та коли вони все-таки вирішили повернутися до Корінфа, запитав їх:

— А ви знаєте, хто вбив вашу матір?

Ксанта й Афіноген лише стенули плечима й почали вмощуватись у візку, а Лікофрон довго дивився на діда. Він мав щодо цього й свої думки, а тепер завдруге все зіставив і більше не вагався.

Відтепер Лікофрон із батьком не розмовляв. Періандр спочатку не помітив зміни в поведінці меншого сина, а потім запідозрив щось і почав розпитувати про се та те, але Лікофрон не відповідав на жодні запитання. Батько розлютився й показав зухвалому синові на поріг.

Події накопичувалися й накопичувались, беручи Періандра в облогу, а він був смертною людиною й не витримував навали подій.

Старший син і донька взагалі нічого не розуміли, але поведінка меншого змушувала замислитись, тож Періандр вирішив довідатись у старших, про що розмовляв з ними в Епідаврі дід. Легковажна Ксанта лише стенала плечими, а ще простодушніший Афіноген згадував усе на світі, лише не те, чого остерігався Періандр.

— А може, дід натякав на щось таке незрозуміле? — нарешті закинув він.

Хлопець аж тепер згадав дідові натяки й розповів про це батькові.

Отже, здогади підтверджувались: винний Прокл. Усі наче змовилися проти Періандра. Він викликав вісника й наказав:

— Ось тобі на підтвердження мій жезл — іди й скажи тому Агасіклові, в якого відсиджується мій син Лікофрон, хай вижене Лікофрона за ворота свого двору. Вранці ж оголосиш на ринкових рядах, щоб ніхто під страхом кари не давав моєму синові притулку.

Лікофрон відчув себе як обложений вовк: усі боялися порушити наказ лютого тирана, який не завагався вбити навіть власну жону, коли та сказала щось навпроти, боялися нагодувати Лікофрона чи прихистити його бодай на одну ніч. Але така загальна покора здавалася Періандрові нещирою, й наступного дня він оголосив: хто зважиться навіть розмовляти з Лікофроном, той повинен буде внести в святилище Аполлона храмову пеню — п'ять мін. За такі гроші доброго базарного дня можна було купити пристойного невільника, тож ніхто не зважився б викинути на смітник цілого раба. Та Лікофрон і сам більше не намагався ні в кого шукати притулку, лише, мов неприкаяний, тинявся містом і про щось міркував.

На четвертий день Періандр на власні очі вздрів сина біля чиєїсь городньої хвіртки й зглянувся на нього. Лікофрон був зацькований, голодний і брудний, та коли батько почав говорити до нього, він лише вперто сопів.

— Що тобі краще, — запитав Періандр, — блукати отако попід чужими парканами чи бути багатим і мати ,. владу над людьми? Адже все це ти матимеш після моєї смерті, якщо ти, звичайно, шануватимеш мене. В нашому домі справді сталося лихо. Ти звинувачуєш у цьому мене, хоча мав би мене пожаліти, бо я тут найбільше пережив... — Лікофрон і на це не відгукнувся, й Періандр пошкодував за те несподіване й для самого себе напівкаяття. Тепер він мстився синові глузливим зверхнім голосом: — Ти пересвідчився за ці чотири дні — краще, коли тобі заздрять, аніж коли жаліють і виказують співчуття, еге ж? Тож чи варто роздмухувати в собі гнів до рідного батька й володаря? Іди краще додому й не дурій!

Лікофрон аж тепер озвався:

— Піди сплати богові п'ять мін, бо ти порушив заборону й розмовляв зі мною.

Періандр збагнув, що син надовго замкнув своє серце від нього й для нього, тому, коли трапився корабель, силоміць відіслав Лікофрона на підвладний острів Керкіру.

Тим часом між Мілетом і Лідією точилася нескінченна війна. Періандр вирішив допомогти давньому другові Фрасібулу, натомість мало не напитав собі непоправної біди: врятував своє життя й владу лише великими жертвами, віддавши лідійському цареві Аліатту всі підвладні Корінфові егейські острови, щороку посилаючи йому для гекатомби сто теличок та сто бичків позаторішнього теління, а такі дарунки могли підносити тільки царі царям.

Зате своєму тестеві Проклу Періандр віддячив повністю, захопивши з допомогою мілетян і лідійців Епідавр, а також самого Прокла. Періандр сказав, коли старого епідаврського тирана кинули перед ним навколішки:

— Ось бачиш, старий? Ти відібрав у мене сина, а я в тебе доньку Меліссу й Епідавр. — Потім ласкаво дозволив Проклові звестися з хворих колін і докинув: — Але сина свого я собі теж поверну — на злість усім вам і неправедним оракулам.

— Аполлон тобі зламає хребта, — старечим голосом прорипів Прокл.

— Побачите всі, побачите...

Відтепер це стало для Періандра головною метою життя: довести хибність оракула, даного його батькові Кіпселу. Коли Бакхіади ще тримали Корінф у своїх руках, молодий тоді Кіпсел та його однодумці вирішили довідатися про свою долю в Дельфах. Кіпселів батько, лапіф Еетіон, отримав був у цьому святилищі сприятливий для сина провіст, а Кіпсел хотів пересвідчитись, чи не відкинувся від нього бог-віщун Аполлон. Віщунка-піфія відповіла Кіпселові, що він стане царем Корінфа й передасть владу своїм синам, але внуки його вже не будуть царями.

— Мій син таки буде володарем Корінфа! — затявся Періандр.

Син його Лікофрон був живий-здоровий і чекав свого дня на Керкірі. Він тоді не подарував батькові того гріха, але час грає на руку Періандрові, його син усупереч усім на світі оракулам стане царем. Оракули завжди такі двозначні й туманні, що людина часом помилково витлумачує їхній справжній зміст.

Роки невблаганно збігали. Душею Періандр почував себе так само молодим, та й здоров'ям боги його не зобидили. І все ж Періандр знав, що рано чи пізно доведеться перейти в царство тіней, бо так богами зладнано це наше життя.

Старший син Періандра Афіноген зовсім пустився берега, навіть удома з'являвся лише вряди-годи, бо днював і ночував по тих святилищах, які готувалися до храмових торжеств. На цих святах неодмінними учасниками були співаки та музики, не кажучи вже про Великі й Малі Діонісії та переспівування під час Олімпійських змагань. Отже, Періандр ніколи не покладав надій на старшого сина. Гідним влади тирана був тільки Лікофрон, він уже довгі роки жив на Керкірі й не думав повертатися до Корінфа, зате про це раз по раз думав Періандр. Коли ж відчув холодний подих царства тіней, то почав думати про Лікофрона вдень і вночі.

Одного дня він знехтував батьківську гордість і послав до сина вісника, але вісник незабаром повернувся ні з чим.

— Не схотів і говорити зі мною, тиране, — знітився вісник.

Доправляти сюди сина примусом Періандр не хотів та й не міг. Він вирішив послати на Керкіру доньку Ксанту. Ксанта була давно заміжньою жінкою років на сорок п'ять, матір'ю кількох синів і кількох доньок, минулого й цього року придбала вже собі й перших онучат. Вона не раз і не двічі говорила батькові, щоб вирядив до молодшого брата на Керкіру саме її.

— Він тебе зненавидів після маминої смерті, — сказала вона, вперше зважившись нагадати батькові про ту подію. — А мене любив.

Тепер Періандрові було байдуже до всього на світі, він змирився б з усім, тільки щоб довести неправдивість даного ще його батькові Кіпселу оракула. Якщо людина не може лишити того, чим володіє, своїм синам, — то для чого ж вона жила на світі? До царства тіней нічого земного з собою не забереш, а що зостанеться по тобі на цьому світі? Згадка в серцях дітей? Швидше — роздратування, якщо батьківська влада й маєтності опиняться в чужих руках...

— Тепер покладаю всі надії на тебе, — сказав він утомленим голосом і звелів готуватися до відплиття. А Ксанта з раптовим острахом подумала, який він уже старий, і відчуття того підсвідомого страху не полишало її до самого острова Керкіри, де вже мало не тридцять років жив її молодший брат Лікофрон. З тим самим відчуттям неусвідомленої загрози вона звернулася й до брата. Хоч і почала була з хибних слів, на які в нього за останні десятиріччя погрубли вуха. Вона говорила так:

— Батько наш став уже геть нікчемним, а ворогів у нього додалось, особливо поза Корінфом. Це ти, певно, знаєш і сам. Але невже допустиш, щоб чужі люди загарбали належне тобі?

Лікофрон не відгукувався й навряд чи й слухав. Він намагався пригадати сестру, ту давню пустунку Ксанту, якої не бачив стільки літ. Перед ним сиділа поважна господиня, яка знає ціну собі й своїм словам, але ще не знайшла найдошкульніших. Помітивши скалку сумного сміху в його очах, Ксанта збагнула причину, а слова потрібного досі не могла знайти. Вона непевно повела далі:

— Повертайся до Корінфа й не терзай себе. Надмірна гордість — поганий радник...

І раптом добре божество підказало їй ті слова, яких вона марно дошукувалася протягом усієї розмови, ба навіть усю дорогу від Корінфа сюди:

— Я теж іще тоді здогадалася, хто заподіяв мамі смерть... Яка я була бездушна й нерозумна, що вдала, ніби нічого не тямлю! Такі ото ми, жінки... Що ж маємо тепер робити? Коли батько помре, нашу родину не порятує ніяка сила. Афіноген — чоловік слабкий, тільки співає по храмах із кіфаредами...

— Кіфаред Аріон іще живий?

Ксанта зраділа. Крига нарешті скресла, й брат виказав себе.

— Крім тебе, нас не буде кому захистити, брате... — Вона мала спершу вимовити ще й це, а вже потім відповісти на запитання про того раба-кіфареда. — Живий, живий Аріон. — І заходилася розповідати їй все відоме про втікача з острова Лесбосу, які він тепер співає дифірамби та на скількох змаганнях переміг, переміг би будь-кого й на Олімпійських іграх, коли б тільки не був рабом, бо рабові зась до змагань з вільними еллінами на священних Олімпіадах... Вона б говорила ще й ще, та раптом помітила, що думкою брат уже хтозна-де, й тоді спитала впалим голосом: — Ну, то як?..

— Поки живий убивця моєї матері, — холодно відповів Лікофрон, — моя нога на вулиці Корінфа не ступить.

Ксанта помітила в його очах щось таке, з чим уже пізно було змагатися: десь вона проґавила дуже важливу мить.

Удома Ксанта переказала батькові всю розмову слово в слово. Старий тиран нічого доньці не відповів, але в день молодого місяця послав гінця на Керкіру. То було наслідком тривалих і дуже болісних для нього вагань. Він щось утрачав і від чогось відмовлявся, та іншої ради не мав, і боги були йому в тому свідками.

— Твій син відповів, що на таких умовах згоден, — сповістив тиранові після повернення гонець. Періандра це, звичайно, не втішило, бо для радощів не було особливих причин, але він почав готуватися до своїх, можливо, останніх мандрів.

Запропоновані синові умови були такі: якщо Лікофрон згоден перейняти владу в Корінфі, то він, батько, залишить Корінф і до кінця днів своїх житиме на Керкірі.

Приготування тривали до весни, а десь у перших числах аттічного місяця елафеболіона Народні збори Керкіри прислали вісника попередити Періандра:

— Керкіра вже стільки років платить данину Корінфові та тобі, платитиме й надалі, якщо ти залишатимешся там. Однак пішла чутка, ніби лаштуєшся покинути Корінф...

— Я справді покидаю Корінф і перебираюсь на Керкіру, — відповів тиран. — А тут посаджу свого сина Лікофрона.

— Керкіра веліла переказати тобі, що вона тебе не прийме.

— Мене?! — щиро здивувався тиран. — Та я зіпхну в море ввесь ваш вошивий острів!

Вісник застеріг:

— Народні збори передбачили твою відповідь і взяли під варту твого сина Лікофрона. Ми випустимо його тоді, коли ти поклянешся Зевсом або Посейдоном не переїздити на Керкіру. Інакше не відповідаємо за його життя.

Це вже було понад сили Періандра — нікчемна Керкіра загрожує йому! Він звелів схопити вісника й вирвати йому язик за патякуватість, а потім посадовити на хеландію й доправити назад. Решту знахабнілих керкірян він покарає трохи згодом. Свого часу Періандрів батько Кіпсел захопив Керкіру десятком бойових дієр, тепер у Періандра самих лише трієр майже двадцять, а дієр тридцять п'ять. Стільки кораблів не має жоден еллінський поліс!

Коли за дві декади по тому єдину керкірську заводь обсіли корінфські кораблі, чимало керкірян щиро пошкодувало, що зробленого не можна повернути назад: за постановою Народних зборів Періандрового сина Лікофрона вже було страчено.

Періандр був безжальним до тих, хто намагався в нерівному бою боронити приречене місто, а коли корінфські найманці-спартіати проламали в одному місці міський мур, Періандр навіть не хотів розмовляти з переможеними, якщо йому не пришлють триста вільних хлопчиків віком від шести до дванадцяти років.

Останні розпорядження Періандр давав як уві сні. Тепер уже все це не мало жодного смислу, земля вислизала йому з-під ніг, він не зміг довести неправдивості оракула. Аїд ще не дмухнув на лампаду його життя, однак воно вже втратило всіляку вартість. Усе за Періандра зараз чинила звичка й давній розгін. Періандр намагався втішатись купами трупів керкірських заколотників, гірко-солодким димом поховальних вогнів, од яких раніше в нього з хижої радості роздимались ніздрі, але все це вже не будило заснулих почуттів. Тепер Періандр навіть нестримно мстивим був більше за звичкою.

Він вийшов зі свого царського шатра, щоб глянути на хлопчиків, яких, скутих ланцюжками по п'ятеро, вже заганяли на три кораблі.

— Всіх до Корінфа? — спитав наварх. — Чи на різні невільничі ринки?

— Цареві лідійському Аліатту в Сарди, — відповів Періандр.

Наварх схилився перед тираном у стриманому поклоні. Зміст наказу чудово зрозумів не тільки він. У Сардах із хлопчиків-рабів мали зробити євнухів, які були, особливо на Сході, в дуже високій ціні. То було ще страшніше від продажу в звичайне рабство, бо позбавляло батька й матір усіляких надій. Продане в рабство дитя батьки за великого бажання могли розшукати й викупити, таке траплялося вряди-годи, а ці діти були приречені навіки, й тепер над переможеною Керкірою стояв невтихний суцільний зойк. Спартанські найманці відганяли вбитих лихом керкірян і не давали їм попрощатися з синами, тож керкіряни дерлись на понівечені міські мури й звідти проводжали поглядами своїх нещасних дітей.

Більша частина корінфських кораблів лишилася в заводях Керкіри, решта попливла з попутним вітром на Корінф, а ті три трієри з хлопчиками-невільниками — в бік Лідії. То мало бути могутньому цареві Аліатту замість отих двохсот щорічних бичків та телиць.

Коли кораблі з людською «гекатомбою» підпливли до підвладного Самосу, остров'яни незабаром усе второпали й почали нишком від корінфян підмовляти дітей — при першій же нагоді розбігтися й поховатись у храмі Артеміди. Колись, іще за молодості Періандра, самосці повстали були проти Корінфа й віддались під владу лідійського царя. Згодом Періандр помирився з царем Аліаттом і отримав назад острів Самос, частину непокірних самосців продав у рабство чи перебив, а в решти відібрав зброю й залякав до смерті. Тепер вони не зважилися б чинити опір навіть цим трьом корінфським кораблям, але потайки все-таки намовляли хлопчиків утекти до храму. Кожне еллінське місто мало такий храм, де людина могла б сховатися в скрутну хвилину, коли під загрозою опинялось її життя. На Самосі це був храм Артеміди.

Хоча хлопчиків привезли скутими по п'ятеро в ланцюжку, їм одного вечора справді пощастило втекти й раніше від вартових добігти до святилища, а незабаром туди зійшлося й чимало остров'ян. Натхнені зненавистю до корінфців та близькістю великої богині, вони один з-поперед одного закликали жерців, щоб суворо дотримували привілею храму й не відмовляли втікачам у притулку. І корінфці все-таки злякалися гніву богині й не зважилися похапати з храму дітей.

Зате ж не давали їм і їсти.

Так минули наступний день і наступна ніч. А потім вигадливі самосці придумали зумисне для цього випадку свято: спочатку дівчата й хлопці співали й бралися в священний хоровод, а потім дарували всім прочанам храму сезамові пряники з медом.

Поволі спливло літо й почався місяць боедроміон, коли корінфці несподівано вибрали якорі й попливли на захід. Самосці довгенько сушили собі голови причиною такого несподіваного відплиття, аж поки з Корінфа надійшла звістка, що нарешті перестарілий тиран помер.

Самосці негайно відвезли врятованих дітей на Керкіру, котра, як і Самос, Лесбос та ще кілька островів, знову здобула державну самостійність.

Періандра називали одним із семи наймудріших у світі людей, але після його смерті ніхто так і не зміг згадати, за що ж тирана названо аж таким ото мудрецем. Еллін Солон дав афінянам справедливі закони, скіфський царевич Анахарсіс вигадав тліючий трут, ножне гончарне коло та дворогий якір; а чим обдарував людство Періандр? Хто назвав його одним із Семи Мудреців Світу?

Мабуть, він сам.

Бо коли в руках людини необмежена влада, ця людина сама собі здається мудрішою за всіх, через те й іншим велить величати її одним із семи корифеїв, навіть корифеєм усіх мудреців і наук.

Убивці вітрів

Троє старійшин племені насамонів, коли на небі з'явилися перші зірки, вийшли з села й знайомою дорогою подалися до селища своїх предків. Розпечені за день надгробки швидко хололи й випромінювали приємне тепло. Кожен старійшина легко розшукав могилу батька, підігнув коліна й сів поряд на випаленій сонцем траві, потім поклав на теплу брилу старечі руки й заходився пошепки вихваляти достойності похованого. Коли ж попружнішав напахчений пісками пустелі вечірній вітерець, усі троє один по одному вмостилися спати на надгробках, поклавши під голови згортки козячих шкур, щоб над ранок, як із неба впаде холодна роса, було чим укутатися.

Проте над ранок замість сподіваної роси випав короткий дощик і не дав доспати до сонця.

— Добрий знак, — сказав перший старійшина й звернувся до другого: — Ну, розповідай свій сон.

— Мені нічого не снилося, бо не заснув до самого ранку.

— А мені приснився старезний шолудивий шакал, — повідомив наймолодший старійшина.

— Теж непоганий знак, — озвався найстарший. — А я бачив уві сні диких кіз.

На вчорашньому вічі плем'я доручило цим трьом старійшинам поворожити над батьківськими могилами, в який бік посилати гінців: понад берегом Великого Сірту чи через пустелю. Пращури показували дорогу в піски — шакали й дикі кози жили в пустелі. Старійшин трохи бентежив тільки вранішній несподіваний дощ — дощі напочатку літа тут випадали надзвичайно рідко, але згодом усе стало на свої місця. Сьогоднішній уранішній дощ не натякав на західну дорогу понад морем: просто це був дуже чіткий знак, що гінці-вивідники не помруть у пустелі від спраги. Про те саме свідчили діти пустелі — кози та шолудивий од старості шакал.

— Так і розтлумачимо наші сни людям, — погодилися всі троє й рушили до села.

А вранці наступного дня в пустелю подалося троє молодих воїв.

Плем'я виряджало їх у таку небезпечну дорогу не від доброго життя.

Насамони споконвіку жили широкою смугою понад Великим Сіртом, пасучи на приморських луках стада напівдиких невибагливих кіз. Улітку залишали худобу під наглядом найстаріших, а все плем'я вирушало до самої осені на далекі полудневі горби, де росли дуже родючі фінікові пальми. Тим часом жінки з малими дітками та старі, які не могли йти на збирання фініків, ціле літо виловлювали й сушили сарану: з неї взимку варили на молоці смачну поживну кашу. Так насамони й жили на фініках, сарановому борошні та козячому молоці. Не цуралися, звичайно, й козятини та риби з Великого Сірту, а коли щастило — то й дичини.

Тоді на їхніх пасовиськах з'явилися псілли.

Це плем'я прийшло з боку Єгипту, пришельці вміли вирощувати сорго та ямс, рихлячи землю мотиками з волячого рога й поливаючи водою.

Насамони досі ніколи нічого не сіяли на своїй землі, земля виявилася на диво плодюча, і якщо спочатку псілли не заважали насамонам пасти кіз і ловити сарану, то за кількадесят років так розплодилися на щедрих угіддях, що перемотичили під посів найкращі гони насамонських пасовиськ. Тепер насамони дивувались, як же й коли сталося так, що біля кожного насамонського села виросло село псіллів. Пізно було хапатися й за списи та мечі — адже свого часу впустили псіллів на свою землю цілком добровільно. Рада тепер могла бути лиш одна: шукати нових земель і виселятись, так постановило й віче позатого дня. Через те троє молодих дужих насамонів і вирушили в пустелю.

В насамонських переказах говорилося про те, що по той бік Лівійської пустелі світ не кінчається, там нібито теж є річки та озера й росте трава, однак людей обмаль, та й ті не мають чи то ніг, чи то рук. Тепер молоді насамони йшли і думали, що краще було б, якби ті люди виявилися безрукими, бо безрукий не може завдати тобі шкоди ні списом, ні мечем, а ногами хай собі вистрибує скільки завгодно.

— Зате ж від безногого легше втекти, — промовив задній.

— А якщо в них єгипетські луки? — заперечив середній насамон.

Від стріли з мідним навершям справді далеко не втечеш, подумав третій, передній, але він був наймовчазніший і нічого не сказав. Його звали Сасанаса, середнього — Лан, а заднього — Ва-гор.

Увечері вони були на тих пагорбах, де росли фінікові пальми й кінчалась їхня земля. Далі починалася велика Лівійська пустеля — володіння Бога Вітру та Бога Піску. Сасанаса підійшов до останнього джерела й набрав води в пригорщу. Лан і Ва-гор зрозуміли його без слів — по черзі нахилились і висьорбали з пригорщі воду. За цією найврочистішою для насамонів клятвою була смерть. Уранці вони поналивали міхи водою й увійшли в пустелю, — вороття назад уже не було: вони мусили вмерти або знайти для племені вільну землю.

Йдучи на південь і на південь, насамони за місяць дісталися страшенно високої гори. То мало бути житло Бога Південного Вітру, бо гора була вся біла й над нею вився дим. Цей дим насамони бачили ще цілий тиждень, поки в одному бурдюку лишалась вода. А вже наступного тижня вони помирали від спраги, й коли їхні сили були на межі, несподівано на небі з'явилася чорна хмара.

Незабаром знявся вітер і з неба тисячами бурдюків линула вода. Насамони ловили живильні краплі пригорщами й порепаними вустами, по землі з баранцями та бульбашками текли струмки, але все це скінчилось так само швидко, як і почалось, і коли вимучені спрагою насамони схаменулися, хмара вже відпливла.

Вони впали в розпач, бо не встигли розмочити порепаних вуст, пити хотілося ще дужче. Проте мусили якось іти далі вперед. Щойно таке невичерпне водяне море де й поділося, безслідно поглинуте піском. Та коли насамони ще задовго до вечора ледве плентали, Ва-гор несподівано прохрипів: Річка...

Насамони — де й сили взялися — кинулись туди. Тісним і досить глибоким мертвим річищем, що звивалось поряд уже кілька днів підряд, перекочувалися каламутні хвилі, жовті, аж наче масні. Насамони позанурювались обличчями в воду й почали пити по-звірячому, а коли нарешті знесилено відкинулися на узбережну смужку мокрого піску, їх люто знудило.

— Бо вода дуже солона, — сказав Лан. Серед усіх трьох він здавався найслабшим.

Дощовиця розчинила в собі всю сіль піску й стала непридатною для питва, хоча бурхала під ногами цілою річкою. Серед ночі Сасанаса підвівся й понабирав повні бурдюки, а коли товариші прокинулись і здивовано глянули на нього, він похмуро пробурчав:

— Як знайдемо кращу, цю виллємо.

Й першим піддав собі на плечі свого бурдюка.

А річка за ніч повністю висохла.

До самого обіду насамони не відіткнули жодного бурдюка, та коли сонце стало над головами, першим ковтнув трохи води Ва-гор. Цього разу шлунок не дуже обурювався, й Ва-гор сказав:

— Ми ж усі куштували морську воду з Великого Сірту.

Ті двоє також потяглися до своїх бурдюків, а Ва-гор почав хвалити досвідченість їхнього ватажка Сасанаси.

Насамонів урятувала ця огидна солоно-гірка вода, бо після того, як спорожніли бурдюки, вони ще три доби йшли піщаними та кам'яними полями, ледве втримуючи душу в зубах.

Аж потім перед очима в них засиніло неосяжне озеро.

Це мала бути та омріяна земля, задля якої насамони два місяці конали від спеки й спраги. Навсібіч від озера розлого буяли зелені луки, чорніли непроглядні ліси та пальмові гаї. Насамони попадали під кошлатою пальмою й поснули.

Першим од відчуття підсвідомої небезпеки прокинувся Ва-гор, але було вже пізно. Навколо них стояли озброєні списами й сокирами десятки людей. Хоча вони здавались нікчемно дрібненькими проти високих кремезних насамонів, та троє зроду не впоралися б із стількома, до того ж Сасанаса й Лан спокійнісінько спали. Один з дрібнотілих кивнув до Ва-гора збудити поснулих товаришів. Сасанаса й Лан повелись дуже спокійно, й це, можливо, врятувало всіх трьох. Дрібнотілі виявились людьми допитливими й гостинними. Коли їхній вождь збагнув, що насамони прийшли до них з миром, він оддав їм навіть їхні списи та мечі, насамонів напоїли й нагодували, але мови одні одних ніхто не розумів.

Насамони прожили в гостях од нового до нового місяця, й усі ці тижні Сасанаса думав про те, як сприймуть дрібнотілі люди майбутніх сусідів-насамонів, якщо ті зважаться перейти через пустелю й оселитися в цих чудових краях. Він уже встиг збагнути, що поблизу немає племен великих людей, а цих дрібнотілих: зовсім трошки. А чи не вийде й тут так, як вийшло в нас із псіллами, думав він, бо насамони свого часу теж прийняли псіллів гостинно й доброзичливо, а тепер кинулися шукати собі нових земель.

Сасанаса багато разів підсідав увечері до вождя дрібнотілих і при світлі вогнища намагався з'ясувати його думку, проте за минулий місяць він вивчив тільки десяток чужих слів, а як ти скажеш «пустеля», «тиснява» чи «переселення»? Він насилу пояснив, що час повертатися додому. Спершу це навіть образило вождя, бо той пишався перед сусідніми племенами своїми велетами, які вміли так далеко метнути спис, що наздоганяли й найпрудкішого зайця. Та потім вождь змирився й притих, а на прощання подарував кожному насамонові сережки з озерних перлів, яких у Великому Сірті ніхто зроду не ловив.

Дрібнотілі виряджали насамонів усім племенем і йшли за ними цілий тиждень, і цілий тиждень насамони не знали браку їжі та води, а потім, навчені гірким досвідом, взяли в дорогу кожен по два бурдюки.

Так вони щасливо дісталися захмарного житла Бога Південного Вітру, під яким було доста джерел. Лишалася ще половина дороги, але це для насамонів Було вже мовби спусканням з гори, додому підштовхував навіть попутний південний вітер, круто замішаний на піску.

Мало не загинули насамони від спраги тільки днів за два чи три від рідних країв. Піщана буря виявилася такою лютою, що не могли стояти на ногах, ледве не задихалися від піщаної куряви, небо й земля стулялись докупи й намагалися розчавити трьох украй виснажених юнаків. Найприкріше було загинути на порозі рідного дому, й зневірений Сасанаса сказав:

— Таке іноді траплялося й з іншими насамонами!

Він щосили кричав, але піщана буря вила тисячами шакалів, через те Сасанасу не чув ні Лан, ні Ва-гор, хоч усі троє лежали головами під однією козячою шкурою. Сасанаса мав на увазі те, що небо й земля вже не раз отако стулялись, про це йому розповідав іще дід. Таке стуляння означало, що боги проти замірів людей, а це ще дужче непокоїло Сасанасу. Невже старійшини тоді неправильно витлумачили свої сни?

Але Бог Південного Вітру та Бог Піску врешті стомились, а може, їм просто набридло мучити трьох смертельно виморених і до всього збайдужілих людей, бо хвилі піску в повітрі пом'якшали. Надвечір вітер зовсім ущух. Але насамони вирішили не лягати, а йти цілу ніч, бо бурдюки їхні спорожніли, та й від раптового похолодання ніхто б однаково не заснув. До того ж уночі менше катувала спрага.

Так потім вони робили ще дві доби: вдень пересиджували під скелею чи за барханом, де не так пекло, а перед заходом сонця вирушали в дорогу. А згодом боги зглянулися й послали їм великий кокосовий горіх. Він виявився майже стиглий, це додало насамонам потроху сил, бо вже закінчилася вся їжа, якою їх наділили були дрібнотілі люди на зворотний шлях.

Тож насамони дійшли до фінікових гаїв свого племені. Плодів на пальмах уже не було — одноплемінці давно пообтрушували, і все-таки виснажені насамони пролежали під пальмами цілих три доби, відпиваючись джерельною водою.

Додому вони прийшли з караваном єгипетського купця.

Одноплемінці зраділи своїм гінцям-вивідникам, разом із тим повідомили їм досить неприємну новину: Бог Південного Вітру висушив усі річки та озера країни, попереду напівголодна зима, а в псіллів — просто голодна, бо згорів од лютої посухи ввесь їхній урожай.

Серед насамонів ходила чутка, нібито псілли збираються йти війною проти якихось вітрів, але достеменно ніхто нічого не відав. Та якось до Сасанаси завітав старійшина сусіднього села псіллів і заходився розпитувати про подорож за піски.

— А то правда, нібито ви бачили житло Бога Південного Вітру?

— Щось бачили, та, може, не те, — відповів ухильно Сасанаса.

— Повинна бути біла гора, а з гори — дим.

Вони справді бачили там, далеко-далеко, білу гору, а з гори валував дим, і Сасанаса це підтвердив.

— А сережки ти приніс теж із тих країв? — спитав старійшина псіллів.

— З тих...

Старійшина дістав з-за пазухи таку саму перлину, підніс її до вуха Сасанаси й сказав:

— Така самісінька, як і в мене. Значить, він живе там.

Потім заходився докладно розпитувати дорогу. — Щоб дійти до тієї гори, — застеріг Сасанаса, — треба дуже багато води!

— А ми наберемо багато.

— Багато — це мало! — розхвилювався Сасанаса. — Треба дуже-дуже великі бурдюки!

— Ми візьмемо ще більші! А в нашого шамана є така стріла... — почав був старійшина, а тоді схаменувся й нічого далі не пояснив про ту стрілу.

Сасанаса ще дужче розхвилювався. Й не тільки через дурощі цих темних людей, які вирішили, буцім людина може змагатися з Богами Вітрів. Сьогодні він одкрив важливу таємницю псіллів...

Напівголодні насамони дожили до весни, а по псільських селах багато людей вимерло, й коли насамони вже готувалися переганяти на весняні пасовиська поріділі стада своїх кіз, у псільських селах знову заговорили про війну з Богом Південного Вітру; насамони вже були й забули про ті осінні нахваляння нерозумних людей.

Коли почали котитися кози, все плем'я псіллів зібралося в дуже важливий для себе похід. Якщо вони вб'ють Бога Південного Вітру чи бодай зіб'ють з нього пиху, то цей злий бог уже не зважиться випивати всю воду з їхніх річок та озер. А вони вірили в повну перемогу.

Села псіллів порожніли, за чоловіками йшли навіть діти та жінки, худі й виснажені голодом. У селах полишалися тільки геть немічні діди й баби. Кожен псілл мав за поясом бурдюк на воду, якою вони мусили запастися з останніх перед пустелею джерел, а насамони, наставивши долоні дашком, дивилися вслід нескінченній вервечці псіллів і тільки розводили руками.

Весна була спекотна й суха, ще сухішого сподівались насамони літа, бо посухи понад Великим Сіртом тривали по двоє та по троє літ. Треба було заготувати якнайбільше саранового борошна, щоб, коли й не вистачатиме м'яса та молока, була бодай лемішка.

В таких клопотах і промайнула весна. Залишивши кіз на зубожілих клаптиках луків понад Великим Сіртом, старі та малі взялися до сарани, решта ж насамонів подалась трусити фініки, що росли аж на околицях їхньої землі. Дехто вже почав виглядати з походу псіллів.

— Уже час їм повертатися, — сказав Ва-гор.

Сасанаса, як завжди, змовчав, за нього відповів Лан:

— Бог Південного Вітру переможе дурних псіллів. А чого Сасанаса мовчить?

— Людина не може перемогти бога, — буркнув Сасанаса.

— А якщо проти одного бога зразу багато людей? Сасанаса махнув рукою, тоді так само зробили Лан та Ва-гор. Цієї зими Сасанасу обрали до числа молодших старійшин, хоч він іще не мав жодної жони — тільки збирався вперше одружуватися. Розум Сасанаса мав, але про псіллів і з таким розумом нічого не можна було сказати.

Тим часом вітер не вщухав удень і вночі. Це можна було розуміти по-різному. А потім одного вечора він ущух, уночі була перша за ціле літо справжня злива, вітер повіяв з моря, верховий, і насамони вже не знали, що й думати. Перші псілли з'явилися після п'ятого дощового дня. Насамони дивились на понівечених пустелею людей і нічого в них не питали, а ті мовчки плентали до своїх спорожнілих сіл.

— Що вони тільки їстимуть узимку, — сказав Лан. — Он яка лев'яча трава буяє на їхніх нивах!

— Травою людського черева не натопчеш, — погодився Ва-гор.

А Сасанаса тільки глянув у бік пустелі. Плем'я лаштувалось вирушати на нові землі з початком зими, коли сонце качатиметься десь там, поза великою Лівійською пустелею, тут бодай вряди-годи випадатимуть дощі, а плем'я запасеться достатньою кількістю їжі.

Тепер же можна було сподіватися всіляких змін.

Шостого дощового дня з пустелі приплентало ще зо п'ять десятків псіллів, і тоді Сасанаса вже спитав у них сам:

— Більше ніхто не врятувався? Псілли тільки покрутили головами:

— Ніхто...

Вже згодом насамонам стали відомі подробиці. Багато псіллів загинуло ще дорогою в той бік, діти падали як мухи під ударами сонячного проміння, сконало від спраги чимало дорослих чоловіків і жінок, але переважна більшість дійшла до захмарної оселі Бога Південного Вітру. То була справді вона: так змальовувалась оселя і в переказах псіллів. Біла гора, а з гори — дим. Однак до гори ніхто не зміг долізти, вона була закута в кригу та вічні сніги. Дехто хотів уже повертатись тією самою дорогою додому, але решта вирішила дістатися знайденої Сасанасою та його двома товаришами щедрої землі. Однак почались нескінченні піщані бурі; майже всі псілли залишилися в чорних пісках. Так покарав їх усемогутній Бог Південного Вітру.

Так і насамонам відпала потреба кидати рідну землю й переселятися в чужу, бо кожна земля любить своїх діток, а чужих рано чи пізно відкидає геть.

Лівія та лівійці

Ця історія, певно, подобається і йому, бо Геродот раптом знімає з голови крислатий петас і заходжується пильно його роздивлятися. Я вже знаю його рефлекс і мовчу. Він спершу повісить петас на коліно й аж потім обізветься. Але цього разу, тримаючи капелюх у руці, він махає собі ним, як віялом, розігрівшись від самої згадки про вбивчі лівійські вітри. Я змушений порушити мовчанку перший.

— Раніше ти начебто полюбляв носити кюне — шапочку з собачої шкіри...

Але він пускає мою репліку повз вуха й каже своє:

— Я зроду не бачив здоровіших людей за лівійців. Мені розповідав один їхній жрець, нібито всі людські недуги — від флегми, а флегма, як відомо, збирається в голові. То лівійці що роблять? Коли дитина ще мала, беруть жмутик овечої вовни, — тільки щоб була з сіркою, брудна, — запалюють і припікають дитині скроні. Тоді флегма в тілі не стікає вниз. Через те в лівійців на скронях сліди від опіків... Інший же лівієць мені казав, ніби вони не їдять яловичини й од того такі здорові. Свинини, до речі, теж не їдять. Колись лівійці з дельти Нілу запитали в оракула бога Аммона, з якої це речі вони мають не їсти того та того, адже вони не єгиптяни, в них своя мова й свої боги. Оракул же відповів тим лівійцям: уся земля, яку в повінь заливають води Нілу, — це Єгипет, по-їхньому Хем, і все населення в тій землі — єгиптяни, незважаючи на мову та богів. З дельти Нілу звичай не їсти коров'ячого м'яса поширився на всіх лівійців. Причина ж, як на мене, дуже проста: велика повага до єгипетської богині-корови Ісіди. Цієї заборони дотримують навіть жінки з тамтешніх еллінських міст.

— Ісіда — богиня єгипетська, — нагадую гостеві.

— Боги скрізь одні й ті самі, — відповідає він.

Це вже не вперше. Він мав лише додати, що ті самі небожителі мають у різних народів різні імена. Це я вже затямив. Тоді він сказав, ніби одні й ті самі божі імена бувають у дуже віддалених народів. Елліни, мовляв, запозичили в єгиптян імена майже всіх богів, навіть Афіни й Посейдона. А я заперечую йому — наша наука це вже давно спростувала: Афіну, Зевса, Посейдона та інших нібито «олімпійців» насправді породив ще доеллінський, прадавній Крит.

— Це ви вже вирішили остаточно? (Геродот сипле скалочками з віч.) — Вважати себе мудрішими за інших небезпечно.

— Відома істина, — згоджуюсь я.

— Що правда, то правда. І все-таки цю істину кожен відкриває для себе сам. Знаєш, що розповідають карфагеняни про лівійців? Розповідають, які лівійці дурні, бо їх можна, мовляв, обкрутити кругом пальця. Цю історію я чув із перших вуст... Навантаживши корабель усілякими виробами, карфагеняни везуть їх до лівійців аж за Гераклові стовпи. Земля там взагалі пустельна, проте понад крайнім західним берегом Лівії живе чимало людей. Туди карфагеняни теж плавають торгувати. Вивантаживши товари на берег і розклавши їх рядочками неподалік води, вони знову сідають на корабель і відпливають далеченько в море, а тоді підпалюють кіптявий смолоскип. Це знак для лівійців, що кожен може підійти до берега й купити все, що впаде в око. Лівійці вилазять зі своїх криївок і довго блукають поміж тих карфагенських див. Зрештою кожен щось там вибирає й кладе поряд з уподобаним скількись там золота. Потім знову всі ховаються в дюнах чи в кущах. Карфагеняни вертаються й пильно оглядають кожну річ. Коли їм здається, що за те чи те покладено достатньо золотих зернин, вони лишають товар і беруть золото, а самі — знову на свій корабель. Коли ж лівійці оцінили їхній виріб надто дешево, карфагеняни все одно вертаються на корабельг але не торкнувши ні товар, ні золото. Торги кінчаються тільки тоді, коли лівійці дають достатньо золота.

— То в чому ж полягає глупство лівійців? — питаю я.

— Карфагеняни вважають, — відповідає Геродот, — нібито в лівійців можна видурити скільки завгодно того золота.

Я ладен змиритися з несусвітньою наївністю лівійців і дипломатично мовчу, а Геродот бачить мої страждання, — бо не можу ж я бути на боці визискувачів-купців, — і знову сипле на мене з очей отими лукавими скалочками сміху.

— Я теж ніколи не ставав на бік гладких! — Він точно вгадує мою думку, й між нами знову запановує мир. — Послухай-но іншу історію, а тоді вже суди, розумні чи дурні діти Лівії... Еллінську колонію Кірену в тій землі було засновано так: піфія напророчила заїкуватому ферейцеві Бату, що він має заснувати в Лівії місто й стати там царем. Ферейці спорядили кілька кораблів і попливли в Лівію шукати доброго місця. Якийсь там клапоть вони зрештою знайшли, але він виявився зараженим пропасницею. Через два роки ферейці вирушили шукати щастя біля інших берегів (спочатку хотіли були повернутися до рідного острова Фери, але співвітчизники завернули їх назад хмарою стріл). Тоді Боги Вітрів спрямували судна Бата в чудову лівійську область Азіріду, де була річка й мальовничі поля та ліси. Батові та його ферейцям пощастило відтіснити лівійців од берега. Тут колоністи прожили шість літ, усе складалося просто чудово, селище розрослось, але переможені лівійці переконали еллінів, що з півдня знову насувається пропасниця й треба тікати геть, а на узбережжі, мовляв, повно ще мальовничіших і родючіших урочищ. І викликалися провести туди еллінські кораблі. Бат і його люди охоче згодились, а лівійці все розрахували так, щоб найкращі береги проминати серед ночі. Далеко на заході лишився Великий Сірт, а мандрам не видно було кінця-краю, елліни висадили своїх лівійських провідників на берег, та й самі далі не попливли. Ділянка виявилась незрівнянно гірша від попередньої, тільки й того, що поблизу була прісна вода. Тут ферейці й заснували свою колонію, назвавши її Кірена... Ну, розумні лівійці чи дурні? А знаєш, як звалося те плем'я? — Геродот лишає мені на вгадування не більше п'яти секунд. — То були знайомі вже тобі насамони.

Я мовчу. Про козопасів насамонів не важко було здогадатись, але мій гість не все сказав, тож тепер крутить капелюха на пальці й робить свої висновки:

— Дурнішими виявилися карфагенські купці, що торгували з лівійцями за Геракловими стовпами. В тих лівійців золота кури не клюють, і воно дуже дешеве. Як добувають золото інди — чув?

Я читав про це в його «Історії», але мені цікаво почути живу розповідь з його вуст, і я зумисне невиразно стенаю плечима. Він не звертає уваги на такі тонкощі й веде:

— Є в країні індів дуже особлива піщана пустеля. Особлива вона тим, що в ній водяться величезні мурахи, кожна з них убільшки майже як пес. Купці розповідають, нібито кількох таких мурах тримає на цепу в своєму палаці сам перський цар: уранці він любить їх дрочити довгою залізною палицею, а вони від люті аж гарчать. Отже, ці мурахи риють собі в пустелі нори, вигрібаючи нагору цілі кучугури піску, багатого на золото. Інди ж і їздять у пустелю по той пісок, запрігши у візок дужу верблюдицю, в якої вдома лишилося маля, та двох самців на підпряжку до неї. Інд виїжджає з дому в такий час, щоб бути біля мурашиних нір у найдужчу спеку: тоді мурахи розморені й не вилазять з-під землі. Ну, а сонце там пражить немилосердно. Інд в'їздить між крайні кучугури й набирає повні мішки того піску, а потім чимдуж поспішає додому. Але мурахи теж відчувають людський дух, вилазять з нір і кидаються в догоню, — вони страшенно прудкі, прудкіші за будь-яку тварину. Коли б інд не встиг вихопитися вперед, поки повилазять з нір сонні мурахи, він би зроду не зміг од них утекти. Але й з таким випередженням утекти не просто. Верблюдиці витриваліші й бігають швидше за самців, через те інд одного по одному відчіпляє верблюдів і кидає їх на розтерзання переслідувачам. У верблюдиці ж удома лишилося дитинча, тож її не доводиться особливо й підганяти, сама щосили біжить. Волею богів околиці екумени надаровані найбільшими природними багатствами, ніде немає щедріших покладів золота й коштовних камінців. Найкрайнішими народами на Сході й на Заході є інди та лівійці, а в лівійських племен по той бік Гераклових стовпів теж золота кури не клюють. Ці люди добувають коштовний метал ще легше й без жодного ризику: вони дістають його з дна озер. Дівчата прив'язують до кінця довгого мотузка жмутик гусячого пір'я, вмоченого в смолу, відпливають човном од берега, спиняються й опускають те пір'я аж на дно, вкрите товстим шаром мулу. Коли потім витягають пір'я на борт човна, кожна пір'їнка виявляється рясно обліплена зернистим золотом. А вже як цього позолоченого пір'я назбирується добра гора, лівійки його підпалюють. Смола та пір'я йдуть за вогнем, а золото лишається: бери скільки хочеш та неси карфагенським купцям. То хто ж кого обводить кругом пальця? — сміється Геродот, бере свого крислатого капелюха й крутить його на пальці.

— Ти питав мене про цей капелюх? Без такого ширококрисого петаса в Лівії довго не намандруєш!

Хто поможе Демаратові?

Коли Левтіхід переступив поріг, усі п'ятеро ефорів-суддів уже знали про його намір позиватися з царем Демаратом, тож найстаріший ефор сказав:

— Присягнися!

Позивач ступив іще кілька кроків і поклав руку на край вівтаря, тоді почав називати себе й своїх предків до п'ятого коліна:

— Я, Левтіхід, син Менара й онук Агіса, нащадок Прокла й Арістодема, тріакадарх спартанського Війська Трьохсот, присягаюся цим гарячим вогнем Зевса Лакедемонянина, що в моєму позові не буде й слова брехні!

Він одступив на крок і почекав дозволу сісти, але найстаріший ефор з недовірою в голосі сказав:

— Клятва неповна...

Левтіхід збагнув думку старійшини й знову приступив до вівтаря:

— Хай спостигне люта Зевсова кара мене й моїх нащадків до п'ятого коліна!

— Це вже зовсім інша річ, — мовив старійшина й посвідчив присягу перед людьми та богом, поклавши обидві долоні на вже охололий попіл скраю вівтаря. Тепер позивач мусив говорити тільки правду.

Ефори знову зійшлись наступного дня, гукнувши на слухання також обвинуваченого царя Демарата. Коли цареві сказали про Левтіхідів позов і замах на його царське звання, Демарат реготнув і поклявся ще страшнішою клятвою:

— Якщо правим виявиться Левтіхід, я зніму діадему з голови й навіки покину Спарту!

Жахливішої клятви справді не було. До того ж ефорам стало відомо й інше: нібито Левтіхіда хтось нацьковує проти царя Демарата, але свідків ефори не мали. А що Левтіхід ладен стерти Демарата з лику землі, це було відомо кожному спартіатові. Зненависть між ними спалахнула цієї зими, перед каральним походом проти острова Егіни, який схилявся до дружби з перським царем. Левтіхід був уже немолоденький, мав двох дружин, а Зевксідам, його син від першого шлюбу, нещодавно помер, лишивши по собі вже дорослого сина Архідама. Від другого шлюбу синів у Левтіхіда не було, була тільки донька, чотирнадцятирічна Лампіто, яку Левтіхід віддав за свого ж онука Архідама. Коли ж і друга дружина померла й Левтіхід став подвійним удівцем, то заслав сватів до п'ятнадцятирічної доньки Хілона Перкали.

Але на святі Великих Діонісій з Перкалою познайомився Демарат. Він щойно вийшов із віку безправного воя-ірена; оскільки його батько — цар Арістон — помер, він мав стати замість нього другим царем Спарти, разом із Клеоменом. Демарат підмовив дівчину вийти до нього вночі, після чого її в батьківському домі більше не бачено. Хілон спочатку шаленів, але, не мавши іншої ради, розладнав заручини з Левтіхідом і згодився на шлюб доньки з молодим царем. Ну, а Левтіхід присягнув помститись молодому цареві.

В Спарті споконвіку було по два царі — ще від часів завоювання Пелопоннесу дорійцями. Хоч відтоді минуло стільки сторіч, одного царя й досі давав Спарті дорійський рід Евріпонтідів, а другого давали Агіади — ахейський царський рід. Спартанці охоче дотримували цього звичаю, насамперед через те, що царі дуже рідко мирилися між собою, від чого вигравав народ.

Клеомен і Демарат не становили винятку. Клеомен зненавидів свого нинішнього напарника ще тоді, коли другим царем був Демаратів батько. Ну, а Левтіхід після одруження Демарата сушив собі голову тим, як помститись молодому суперникові; на допомогу несподівано прийшов старіший цар Клеомен.

Тепер Левтіхід присягав перед ефорами смертною клятвою, незважаючи на підсвідомий страх, бо винагорода могла бути найнесподіванішою. Але про це знали тільки він та старший спартанський цар. Ефори ж лише здогадувалися.

Сьогодні тут були обидва царі, та Клеомен з байдужим виглядом сидів у кутку й досі не озвався словом. Нервово совавсь тільки молодий цар.

— Тепер підійди ти й скажи все, що знаєш, — кивнув ціпком на Левтіхіда старший ефор. — Говори коротко й чітко.

Левтіхід підвівся й оголосив:

— Демарат не має права носити діадему царя Спарти. Його батьком не був покійний цар Арістон.

— Хто це може потвердити?

— Один старий спартанець. Тридцять років тому він був ефором, — відповів Левтіхід.

— Хто це такий і скільки йому років? — запитав той самий ефор.

— Це я, ефоре!

Всі озирнулися на голос і побачили вбраного в довжелезний пеплос горбаня. Це був головний жрець храму Зевса Небесного Александр, син Александра. Ніхто з присутніх уже й не пам'ятав, коли цей горбань був спартанським ефором, бо ефора обирають раз у житті всього на рік, та й ефорів п'ятеро.

Один із нинішніх ефорів дістав зі скрині збірник декретів і заходився перебігати очима довгий сувій.

— Ефор Александр, син Александра, онук Горгія значиться в списках під другим роком 63-ї Олімпіади, — нарешті оголосив він.

— Говори, Александре. Але спершу присягни! Жрець Зевса Небесного поклявся перед вівтарем Зевса Лакедемонянина й дзвінким голосом проказав:

— Ми сиділи на цих самих лавах — усі п'ятеро ефорів і обидва тодішні царі. Прибігає раб і каже цареві Арістону, що його дружина Діодора породила дитя... — Александр обернувся горбом до ефорів і кивнув у бік Демарата: — Те дитя тепер стало одним з наших царів... Отож коли раб сказав цареві Арістону, що в нього народився син, цар Арістон глибоко зажуривсь і вигукнув: «То не моє дитя!..» Й чимдуж побіг до свого дому. Свою царицю він страшенно ревнував, бо Діодора була найвродливіша жінка Спарти. А потім я сам згадав день їхнього весілля й пожалів нашого царя: Діодора явно не любила Арістона!.. Оце й усе, що я мав сказати шановним ефорам.

Головний жрець храму Зевса Небесного знову показав горб суддям і рушив до дверей, але Демарат мовби прибив його своїм голосом до підлоги:

— За скільки купив тебе Левтіхід?

— Я не торгував собою замолоду, хлопче, а тепер для цього взагалі старий! — промовив жрець і з гідністю поніс надвір перекинутий через горб довгий храмовий пеплос.

Молодий цар Демарат, який досі все сприймав з легковажністю людини, певної своєї непогрішної правоти, на якусь хвилю завагався. Та це тривало лише мить. Коли заворушились приголомшені розповіддю горбатого жерця ефори, він, навіть не глянувши в бік старшого царя Клеомена, сказав:

— Усім відомо, хто промовляє вустами мого родича Левтіхіда.

Й рішучим кроком вийшов услід за горбатим жерцем. Ефори ж та решта присутніх на раді людей мимоволі згадали той радісний для всіх лакедемонян полудень, коли судді вручали Демаратові лавровий вінок. То були інші судді й інше місце, та й усі були тоді молодшими рівно на шість літ. Діялося те на присвячених дванадцятьом головним богам священних іграх у славному місті Олімпії. Демарат став єдиним спартанським царем, який уславив співвітчизників перемогою на запряженій четвериком колісниці. Тоді ще був живий його батько цар Арістон.

Тепер Демарат сам став царем і мусив захистити його пам'ять. Клеомен люто ненавидів Арістона й увесь ахейський царський рід, а після походу на Егіну, де він виявив себе як жорстокий кат, поклявся спаплюжити Демарата перед Спартою, бо Демарат не схотів проливати крові безневинних егінян.

Удома молодий цар пішов на жіночу половину й усе розповів матері. Цариця-вдова Діодора зняла руки до стелі й закликала на голови Левтіхіда й Клеомена прокляття всіх олімпійських богів. Хоча цариці вже минуло сорок вісім років, їй незнайома людина ніколи не дала б і сорока. Вона й досі була надзвичайно вродлива. Рабині густо обкрутили її чорне лискуче волосся золотим шнурком, піднявши вгору; на ній був ясно-білий, оторочений золотим меандром лляний гематіон, а з так урочисто зведеними вгору молодими руками вона здавалася просто богинею. На мить забувши, чого сюди прийшов, Демарат милувався матір'ю. Потім він сказав:

— Чому ти ніколи не розповідала мені про себе та про мого батька?

— О, сину мій!.. — несподівано страдницьким голосом, заламавши руки, вигукнула Діодора, проте з виразу її очей Демарат збагнув, що сьогодні має статися несподіване: мати нарешті порушить невідомо ким накладену заборону й відкриє довго приховувану таїну.

Мати ще довго заламувала руки, прикликаючи гнів демонів на голови прихованих і відвертих ворогів, але Демарат поклав собі бути терплячим — і не помилився. Хоча спершу він сказав був матері так:

— Цар Клеомен завзято нацьковує на мене Левтіхіда...

— Може, то й не Клеомен? Ти ж відбив у Левтіхіда наречену, — заперечила мати й виглянула з дверей, чи не вештається поблизу яка рабиня чи служниця-ілотка. — Може, й не Клеомен?..

— Вони один одного варті й хочуть настроїти проти мене ефорів. А я мушу знати все, щоб не клястися марно, зрозумій же й ти... Клеомен недаремно нацьковує проти мене нашого родича Левтіхіда, який, коли б мене раптом не стало, мав би право сісти спартанським царем. Я мушу все знати. Коли б навіть виявилося так, що Арістон не був моїм батьком, я б тобі теж словом не дорікнув: не ти перша й не ти остання. Але скажи мені все, щоб я мав право боронитись або схилити перед долею голову. Хоч гірку правду, а скажи!..

Несподівано Діодора відчула в тих словах загрозу для себе, й син знав, що тепер треба тільки терпляче ждати. По недовгім часі мати справді похнюпилася й здалась.

— Розповім тобі спочатку про себе, — мовила цариця-вдова. — Певно, за гріхи якихось далеких предків, тільки-но з'явившись на білий світ, я завдала своїм батькам великих прикрощів. Ти моїх батьків уже не застав, бо те горе дуже рано поклало їх у домовину. Тато був багатий і можновладний спартіат, його не раз обирали сотником, але дітей у них довго не було. Мама ходила пішки на прощу в Дельфи, тільки тоді народилась я, хоча краще була б і не народжувалась: потворнішої дитини в цілій Спарті не було! Коли тато поніс мене показати старійшинам-геронтам, діди плювалися через праве плече, щоб моє потворство не передалось їхнім онукам. Вони радили кинути мене з тієї скелі за Спартою й випрохати в Гери інше дитя, але тато пожалів мене й не кинув.

А дивитися на мене ніхто спокійно не міг. Була в наших служниця-ілотка Мастра, тож їй мене й віддали, але ця вже не молода жінка несподівано мене полюбила: від жалощів до мене чи від співчуття до моїх нещасних батьків. Мастра щодня носила мене в урочище Ферапну, де починається гора Тайгет, проминала храм Феба й заходила до храму Елени, через яку свого часу десять років точилася Троянська війна. Коли Мастра затримувалася в храмі довше, то часом бачила жінку з білим пеплосом на голові, але та ніколи її не зачіпала. Мастра приносила до вівтаря та кумира Елени мед, оливу та вино, а потім мало не до сліз молила богиню, щоб зглянулася й подарувала мені бодай трохи краси.

Мастра мені потім розповідала, що ключар перестав давати їй для жертовного узливання оливу, вино та мед. Мастра спочатку намагалась красти, але ключар добре відшмагав її бичем, відтоді Мастра узливала богині тільки молитвою та сльозами. Одного такого надвечір'я в спорожнілому храмі знову з'явилася та жінка з білим пеплосом на голові. Цього разу вона вже підійшла до Мастри й спитала: «Чия це в тебе дитина на руках?»

Мастра каже: «Хазяйська». А жінка: «Дай подивлюсь». Але Мастра розревлася й утекла з храму, бо мої батьки заборонили показувати мене чужим.

Два дні Мастра не ходила через ту жінку до святилища, коли ж пішла на третій день, жінка з покритою білим головою знову мовила: «Ти все-таки покажи мені дитинча. Я бачу, ти його дуже любиш і дуже страждаєш через нього, тож не бійся — дай подивлюсь».

Пеплос так само низько спадав на обличчя незнайомої, Мастра не бачила навіть її очей, але щось підказувало їй не боятися й порушити заборону господарів. Тож розгорнула пелюшки, а сама ревниво дивиться на незнайому: скривиться від гидливих жалощів чи ні. А та нібито провела пучками від голівки до п'ят нещасної маленької потвори й проказала: «Ну, хай тобі щастить, будеш найвродливішою жінкою Спарти, найбільшою красунею від часів Троянської війни». По тому жінка враз провалилася крізь землю чи розчинилась у повітрі.

Мастра не дуже вірила жінці з пеплосом на голові, та після цього жодного разу її й не стріла. Проте за півроку я стала гарненьким дитям. Тільки мама моя вже того не бачила. Тато був немолодий, після маминої смерті більше не одружувався, так ми з ним удвох і жили. Скільки себе пам'ятаю, побачивши мене, всі захоплено ахкали, а тато пишався й ревнував до всіх. А коли мені минуло дванадцятий, наша хвіртка не переставала рипати від сватів. У Спарті мене прозвали Друга Елена, про мене знав увесь Лакедемон, а згодом почали прибувати свати навіть з малоазійських островів та Криту. Але в нашого сусіди Алкіда був син Агет, на сім років старший од мене, я закохалася в нього й поклялась, що не вийду заміж ні за кого іншого. Це було того дня, коли він став переможцем серед борців на Олімпійських іграх. Агет і татові припав до душі, а був же він ще й улюбленцем царя Арістона: в битві з афінянами Агет урятував цареві життя. Цар не раз потім намагався віддячити Агетові, пропонував йому багато золота й рабинь, але ж наші спартіати над усе цінують чоловічу гордість і гідність: Агет нічого не захотів прийняти від царя.

Коли мені нарешті виповнилося п'ятнадцять, Агет заслав сватів.

Агетів батько Алкід був чоловік досить заможний, більше від нас мав рабів та рабинь, і землю вмів добре доглянути, а на пагорбах Тайгету в нього був чудовий оливковий садок. Тато знав про наше з Агетом кохання й не заперечував: адже я була його єдиним дитям. Обидва доми негайно принесли шлюбні жертви в храмі Гери, а весілля відбулось у день першого весняного молодика.

Мені не треба було далеко переїжджати: моїм новим домом став сусідній з нами дім, та й весілля грали зразу на обох подвір'ях. Першим дружком нареченого був старший спартанський цар (Клеомен щойно сів на другий трон і був значно молодший від царя Арістона). Медовий місяць став найщасливішим відтинком усього мого життя, ми з Агетом по-справжньому кохали одне одного, до того ж обоє вдалися гарні, мов Зевсові близнюки.

Цар Арістон дуже часто приходив до нас у гості, й коли я зі своїми служницями частувала чоловіків розведеним вином, до мене інколи долинало, як цар Арістон скаржиться моєму чоловікові на життя. Цареві вже було ген за сорок, він мав шпакувату бороду й видавався мені підтоптаним дідком, бо мені ж тоді щойно минуло п'ятнадцятий: він за рік до мого народження вже був царем.

Ледве-ледве збіг медовий місяць, як мій чоловік почав повертатися з царського палацу дуже сумним. Я не зважувалася його ні про що розпитувати, та він згодом сказав і сам. Цар вирішив будь-що йому віддячити. Що могла порадити чоловікові така дитина, як я! Я порадила спитати в його та в мого батька. Агетів батько Алкід не сказав батькові ні «так», ні «ні», мій же тато почав розпитувати, що саме та як саме говорив цар. «Запропонував попросити в нього що завгодно, — відповів Алкід, — а він потім попросить що завгодно в мене». Тато мій відповів: «Цар Арістон вирішив справді будь-що віддячити... Я розумію його. Немає тяжчого, коли ти винний комусь, цей борг не дає тобі спокійно спати». Я добре запам'ятала ці татові слова. Потім він сказав моєму чоловікові: «Ти мусиш на це піти, але це не буде для тебе ганьбою, тобі жоден спартіат не дорікне. То не буде платнею за той твій учинок під Афінами. Ну, звісно, він цар, ти не можеш мірятися з царями, твій подарунок цареві не може бути більшим за його. Але ж ви обміняєтеся дарунками!» Потім тато після довгих суперечок додав ще одне: «Ти намагайся так повернути справу, щоб в око цареві впала твоя найдорожча річ, сам перед тим вибравши собі найдешевший з його дарунків. Ось тоді різниця між його й твоїм дарунками буде найменш значна».

Це переконало й заспокоїло Агета. Запросивши наступного разу царя Арістона в гості до нас, Агет почав показувати йому всі наші найдорожчі речі, але цар Арістон тільки засміявсь: «Яка то ганьба була б для царя Спарти, коли б він брав не даючи! Невже ти хочеш мене знеславити, друже?»

Агет знітився й аж почервонів, а цар Арістон йому й каже: «Спасибі тобі, Агете, вже й за те, що ти згодився. Завтра прийдеш до мене й вибереш собі те, що здасться тобі найдорожчим. Ну, а вже післязавтра можеш знову покликати мене!»

Наступного дня Агет пішов до палацу, цар Арістон водив його світлицями й пропонував узяти кожну побачену там коштовну річ: куту Гефестом зброю Ахілла, важезний Агамемнонів щит, золоті піхви, обсипану камінням електронову гривну вагою в талант, чотири більші від голуб'ячих яєць смарагди та ще безліч усіляких коштовних речей. Агет вирішив узяти короткий скіфський двосічний меч і круто вигнутий скіфський же лук із ведмежою тятивою. Цар заходився розхвалювати його: «Ти не за роками розумний, недаремно ж я тебе так люблю! Скіфські луки — найкращі в світі, про скіфські мечі я вже й не кажу — своїми мечами скіфи голять бороди й голови!..»

Агет засоромився й хотів був узяти якусь простішу річ, але цар тільки весело сміявся: «Друже й рятівниче мій молодий! Невже коли я завтра прийду до твого дому, а мені впаде в око щось дуже для тебе дороге, ти зламаєш клятву й проженеш мене на вулицю, мов шолудивого пса?» Агет підніс руку й поклявся всіма олімпійцями, що нічого не пошкодує для царя, навіть найдорожчого в світі.

За день по тому цар Арістон справді прийшов до нас, та хоч як Агет намагався чимось його зацікавити, він ні на що й бровою не повів. А тоді несподівано показав пальцем на мене. Агет не зрозумів його руху, тож запитав: «Ти не хочеш говорити при моїй дружині?» Цар Арістон відповів: «У твоєму домі мені над усе сподобалася твоя дружина!»

Це приголомшило нас обох. Агет спробував був засміятись, але марно, й лише пробелькотів: «Це — єдине, чого я не можу подарувати тобі, царю Арістоне...» Цар зневажливо скривив уста: «Невже можеш поклястись на вівтарі перед ефорами, наче ти не клявся вчора подарувати мені все, що мені сподобається в твоєму домі?»

Агет зроду не пішов би на таке. Понад усе спартіатові — власна гідність, на вівтар якої можна принести навіть життя.

Так я стала царицею Спарти.

Відтоді для мене мовби світ погас. Та й сам Агет ладен був звести на себе руки, бо найбільшого винуватця вбачав у самому собі. Але не менше за нас обох страждав мій тато, бо то ж він порадив Агетові не сподіватись підступу з боку царя. Тато пішов у святилище Феба під горою Тайгет і наклав на себе добровільну кару, яку на його вимогу скріпили храмові жерці: не їсти нічого два місяці. Нам він не похваливсь про це, та в кожного й свого лиха вистачало. Сказали нам згодом ті жерці. Так я втратила й батька.

Агет спочатку покинув службу в загоні Трьохсот, не ступав і на поріг царського палацу Арістона, за що під тиском того-таки Арістона чи то Народні збори, чи то геронти присудили йому вигнання до Сіракуз. Більше я про нього не чула років двадцять, коли надійшла чутка про його смерть: загинув у битві з сікелійськими піратами.

Ну, це вже через два десятки літ, а перші дні в палаці я ладна була повіситись, та з мене не зводили ока кілька царських рабинь.

Уперше Арістон одружився ще задовго до того, як став царем. Дружина не привела йому ні сина, ні доньки, й коли він після батькової смерті сів на його трон, то прогнав ту дружину й узяв собі іншу. Але ця за стільки років теж не народила цареві дітей. Волосся та борода в нього вже почали сивіти, тоді він побував на нашому весіллі й побачив мене, вирішив прогнати й другу жону й одружитися зі мною. Ти собі тільки уяви: мені було п'ятнадцять років, а йому чи не сорок п'ять! У моїх ровесниць батьки були набагато молодші.

А тоді народився ти. Я й сама мовби вдруге народилася разом з тобою, бо до того вже й не знала, мертва я чи жива...

Демарат перебив материну сповідь:

— Хто ж мій батько — Агет чи Арістон? Цариця Діодора аж здригнулась, і Демарат подумав з припізнілим каяттям, що не мав права перебивати, вона зрештою сказала б і про це. А тепер його знову взяли сумніви. Мати й справді наче скрутилася тугим колючим клубком, наїжачившись голками проти цілого світу. Демарат і раніше знав про те материне заміжжя й підсвідомо відчував, що це не може не вплинути на її подальше існування, однак таких подробиць не чекав і сам. Він спробував знову розворушити матір, вивести її з того настороженого забуття:

— Чому він тоді сказав при всіх ефорах, нібито я не його син?

Мати відповіла тієї ж миті, бо ввесь час була накручена саме на ці слова:

— Здуру ляпнув!

Демарат з недовірою глянув на неї. Мати помітила ту недовіру й заволала до всіх богів:

— О, наставте сина мого на розум!.. Я сказала тобі все!.. — На очах у неї бриніли сердиті сльози, але саме сльози могли йому допомогти. Та в очах сина, крім недовіри, мати помітила ще й важку чоловічу впертість, вистояти перед якою будь-якій жінці забракло б сил. — Таке мати не повинна розказувати синові, — крізь хлипання мовила вона, й у тих словах Демаратові вчулася приреченість. — Відкрию тобі вже й це... Щовечора, тільки-но за вікнами смеркало, до мене приходив хтось такий, хто й одягом, і обличчям дуже нагадував Арістона. Він увінчував мене вінком Гіменея й зникав. Першого разу я нічого не второпала. Якось після того, як гість зник, увіходить Арістон і сердито питає: «Хто тут був?»

Кажу: «Нікого, крім тебе». А він киває на вінок: «Звідки?» — «Ти ж, — відповідаю, — сам увінчав мене цим вінком, а тепер ще й знущаєшся?» Я розповіла цареві все, як було, він подумав і здогадався, хто подарував мені шлюбний вінок: привид героя Астрабака, чий храм якраз навпроти наших воріт. Наступного ранку з'ясувалося, що з храму пропав саме той вінок. Навіть більше. Арістон посилав спитати оракул Мертвих на річці Ахерон, і там підтвердили, що до мене приходив саме напівбог Астрабак. Ось чому твій батько тоді перед ефорами спересердя вигукнув, що ти не його син...

Мати по-прохацькому заглядала Демаратові в очі. Тепер він лише шкодував, що жінка не може бути свідком перед герусією чи судом ефорів, навіть коли вона — дружина й мати царя. Він перейнявся пекучими жалощами до жінки, яка подарувала йому життя, сама здолавши нелегку життєву дорогу. Він удруге пошкодував, що не може дати відсічі своїм ворогам на тому-таки суді ефорів. Але вороги рано справляли перемогу над ним...

Уранці Демарат заявив ефорам, що відкидає обвинувачення Левтіхіда й проситиме допомоги в Дельф, оскільки не може виставити свідка-чоловіка:

— Хай за мене посвідчить чоловіче божество!

Ефори погодилися з молодим царем Демаратом, бо тільки двох з них переконали слова Левтіхіда й горбатого жерця, двоє геть відкинули обвинувачення, старійшина ж ефорів не зважився стати на той чи той бік. Усі полегшено відітхнули й охоче переклали відповідальність на срібнострілого бога. Того самого ранку двоє священних послів рушили верхи до Дельф, щоб запитати віщу Аполлонову жрицю-піфію: був покійний цар Арістон батьком Демарата чи ні? Один посол був од ефорів, а другий — од молодого царя.

Третім же був посол від царя Клеомена, але про нього знали тільки сам Клеомен та ще Левтіхід; цей посол виїхав колісницею, запряженою четвериком, з протилежної брами Спарти. В Клеомена був у Дельфах дуже зобов'язаний йому багатий громадянин Кобон. Ось до цього Кобона й прямував посол старішого царя Спарти.

Клеоменів посол повернувся з Дельф на дев'ятий день, а посли Демарата й ефорів — рівно за декаду. Відповідь піфії була сумна: «Демарат не син Арістона».

Найменше сподівався такої відповіді молодий цар. Упавши навколішки й звівши руки до неба, він захлинувся найтяжчими прокльонами, сам не знаючи, на чию голову, а потім зі сльозами розпачу в очах побіг додому й власноруч зарізав здавна призначеного Аполлонові пінно-білого бугая. Але не приніс його в жертву срібнострілому богові, який зрадив його, а звелів кинути в річку за Спартою на потраву ракам. Ще ніхто в Спарті й гадки не мав про те, як дельфіянин Клобон на догоду Клеоменові підкупив піфію Періаллу, а та за грубі гроші прорекла, що Демарат не син Арістона. Час — великий лікар від багатьох недуг тіла й душі. Демарат змирився зі своїм лихом, хоча був скинутий з престолу й на його місце сів Левтіхід. Обидва спартанські царі тепер були однаково підтоптані й однаково підлі. Спочатку Демарат мав намір дотримати свого слова й піти у вигнання на далекі острови, але Народні збори та герусія пригрозили вічним прокляттям.

І все-таки Клеомен та Левтіхід хотіли втішатися його нещастям зблизька. Вони навіть доручили Демаратові нагляд за проксенами, які піклувалися про гостей з інших держав і міст. Потім і сам Демарат вирішив, що не має права покидати рідний край: він зламав би власну клятву, чим викликав би на себе гнів небес. Адже він був певен своєї правоти, тільки Клеомен і Левтіхід якимось чином його ошукали, завівши в оману богів, — та істина рано чи пізно восторжествує. Отож Демарат лишився в Спарті чекати цього щасливого дня.

Між царями й тепер не було злагоди. Клеомен уже й шкодував, що своїми руками вивів на другий трон Левтіхіда, бо Левтіхід усі царські справи потроху перебрав до своїх рук. Демарат принаймні був хлопець відвертий і непідступний.

На святі Гімнопедій Демарат уперше сидів не на подіумі для почесних гостей, а серед простих спартіатів, і тільки здалеку позирав на геронтів, ефорів та обох царів. А коли в розпал урочистостей уквітчані вінками малюки пронесли священні дарунки, до Демарата підійшов раб нового царя.

— Цар Левтіхід прислав мене спитати, — нахабно прискалився ниций раб, — чи не крутить тобі в носі серед простого народу.

Демарат ударив капосного раба навідліг, розштовхав натовп і з непокритою головою поплентав додому, бо це вже переступало всіляку межу. Олімпійці надто довго зволікали а виведенням шахраїв на чисту воду.

Але перед мармуровими ворітьми рідного дому Демарат раптом став як стій. Уперше йому спало на думку щось дивне й навіть дике: а що, коли все справді так, як сказано в тому оракулі?.. Потім Демарат сам із себе посміявся й увійшов до воріт, але закіптюжений вівтар Зевса Домового знову примусив його завагатись. Невже мати ошукала його?..

Демарат звелів ілотам і рабам готуватись до великого жертвопринесення, коли ж вони згодом усе приготували й привели з господарського двору чорного бугая-третяка, він послав на жіночу половину по матір.

Цариці-вдови дуже довго не було, нарешті вона прийшла з покритою синім пеплосом головою й спинилась під колонадою. Над дворовим вівтарем звивався каламутний дим, раби вже білували чорну тушу, а похмурий погляд сина нічого доброго не провіщав. Темний пеплос на голові цариці-вдови здавався їй самій дуже доречним. Вогонь жертовника почав облизувати верхній шар полін, раби брали нутрощі та здір і мостили все це на вогнищі, й коли від гіркого диму в цариці Діодори запаморочилося в голові, Демарат уклав їй до рук брилу слизької жертовної печінки:

— Заклинаю тебе Зевсом сказати все як було!

З очей Діодори побігли сльози, скрапаючи на печінку призначеного цареві небесному бугая, а в ногах відчувалася страшенна слабість.

— Прожени звідси рабів, — попрохала вона.

— Хай усі чують, — ще дужче нахмурився Демарат, прочитавши в материних очах усю правду.

... Коли цар Арістон так підло розлучив її з коханим Агетом й одружився з нею сам, прогнавши з палацу другу дружину, Діодора вже була при надії на дитя. Сім місяців вона билась об ґрати своєї позолоченої в'язниці, не раз навіть зазіхала на власне життя, поки породила сина. То був Агетів син.

Почувши про його народження, цар Арістон усе збагнув, навіть люто вилаявся при ефорах, але вдома Діодора сказала йому крізь глузливий сміх:

— Такому дідові, як ти, личило б колисати онуків, а не мріяти про синів. За свою підлість кожен мусить платити, ну а ти приречений виховувати чуже дитя. Можеш послати на агору гінця й оголосити це на цілу Спарту.

Арістон не послав гінця, він любив Діодору серцем і розумом, шаліючи від її божественної краси, ладен терпіти за це які завгодно страждання й приниження, аби вона хоча б не бридила ним. Отой свій вигук в ефорії, нібито Демарат не його син, він оголосив жартом, привселюдно пестив Демарата й називав спадкоємцем трону.

Спарта поступово забула ті його так нерозважливо кинуті слова. Час і тут виявився могутнім лікарем, Арістон царствував іще добрих тридцять літ, до самого скону не зводив очей з найвродливішої жінки, якої Спарта вже не знала багато сторіч. А красуня-цариця все життя любила свого першого чоловіка Агета, хоч його в далекому вигнанні давно спіткала нагла смерть. Про свою першу й останню любов Діодора мала єдину пам'ять — то був її коханий син Демарат. Мати пожертвувала собою й дала йому щасливе дитинство та молодість, однак заздрісні небожителі не можуть довго терпіти щасливих людей.

Чутка про жертвопринесення в домі Демарата й визнання Діодори незабаром облетіла всю Спарту. Тепер уже й Демарат не вважав себе сином покійного царя, отже, мусив виконати дану ефорам клятву: піти в добровільне вигнання до кінця днів своїх, щоб не накликати гнів і прокляття олімпійців на себе та свій рід до п'ятого коліна. Адже він тоді був такий певний себе, що не завагався присягти навіть такою страшною клятвою.

Але ж Левтіхіда навчав якийсь лихий на Демарата бог. Новий сімдесятирічний цар прагнув до кінця насолодитись помстою над своїм переможеним суперником, Арістоновим байстрюком, який відбив у нього п'ятнадцятирічну доньку Хілона — Перкалу. Досі Левтіхід утримував Демарата в Спарті під страхом вічного прокляття йому та його синам, тепер на вимогу царів до вічного прокляття герусія додала й смертну кару. Та що таке суд смертних перед божим судом!

Демарат зібрався до Дельф по оракул. Левтіхід правильно розтлумачив його наміри й послав догоню за втікачем, та Демаратові пощастило перехитрити царську сторожу: дорога в Дельфи вела через Корінф, догоня й кинулася вздовж корінфської дороги, тим часом Демарат з товаришами подалися через Олімпію на захід і встигли переправитися на острів Закінф. Уже на березі острова переслідувачі схопили частину його супутників, а решту на чолі з Демаратом остров'яни сховали від спартанських лакуз.

Переслідуваний по п'ятах упертими до тупості найманцями Левтіхіда, Демарат опинивсь аж на малоазійських островах, які вже давно визнали зверхність перського царя Дарія. Перський цар із радістю привітав спартіатського царя-втікача, а в храмах Спарти проголошували вічне прокляття зрадникові.

Кара спостигла згодом обох спартіатських царів.

Незабаром після втечі Демарата стало відомо, що піфію Періаллу руками дельфійця Кобона підкупив цар Клеомен. Клеомен утік до Фессалії й остаточно стратився розуму, хоча йому змалку бракувало клепки в голові. Незабаром після повернення до Спарти родичі закували божевільного царя в колоду, але він порізав себе кинджалом до кісток і помер.

Левтіхіда караюча рука Феміди наздогнала пізніше.

Ведучи спартанців на війну, він за грубі гроші продався ворогам Спарти. Його спіймали на гарячому саме в ту мить, коли він ховав одержаний за зраду мішок із золотом.

А колишній спартанський цар Демарат, якого оголосили державним зрадником і проклинали по всіх святилищах, так більше й не повернувся в рідні краї. Але одного разу він прислав у Спарту навощену дощечку для писання. Дощечка пішла від рук до рук. На ній не було написано жодного слова. Що хотів сказати своїм дивним дарунком той дивак Демарат?

Це вже діялося після безглуздої смерті Клеомена. Розгадала таємницю Клеоменова донька Горго, дружина багато молодшого Клеоменового брата Леоніда, який став замість брата другим спартанським царем. Горго несподівано для всіх здогадалася, що з дощечки треба зішкребти віск. І коли його зішкребли й глянули, то побачили кілька чітко надряпаних слів: Демарат попереджав своїх співвітчизників про намір Дарієвого сина Ксеркса захопити Елладу. Похід мав початися з наступної весни.