Золотий Ра

Вбити Сьомого Мудреця

Сидячи на кормі, русявий хлопчик із допитливими сірими очима дивився понад головами прикутих до лавок веслярів на смужку Суходолу, що недавно з'явилася праворуч і немовби намагалась перейняти десятивесельну ладдю. Невільники були зовсім голі й мокрі від поту, бо гребти ставало дедалі важче. Тут починалася холодна течія з Боспору, а над хвилею гуляв свіжий вітерець.

Хлопцеві стало прохолодно в полотняному хітоні, через те піт на спинах та лобах веслярів здавався несправжнім.

— Чому одним людям холодно, а іншим у цей самий час жарко? — спитав хлопчик у чоловіка, що сидів поряд на кормі.

— Коли з'їсти багато меду, — відповів чоловік, — то в роті теж стає гірко. Бо так богами влаштовано життя. — Він замислився й по хвилі додав, кивнувши на десятьох прикутих до лавок невільників: — Їм зараз дужче хотілося б холоду, ніж тепла, бо коли одній людині холодно, іншій жарко; всяк по-своєму бачить одну й ту саму річ.

Думка сподобалась чоловікові — хотілося запам'ятати її, але увага розсіювалась. Допоміг малий попутник, який запитав:

— Хіба таке можливо? Хіба оця ладдя не для всіх однакова?

Старший уже зосередився й звелів:

— Ану виміряй ладдю кроками!

Хлопець охоче підхопився з лави й почав міряти ладдю кроками, остережливо пробираючись між двома рядами веслярів.

— Рівно тридцять кроків! — незабаром оголосив він, ще не розуміючи задуму старшого.

Старший обернувся до власника ладді, який саме вжалив кінчиком довжелезного батога першого в лівому ряді невільника, бо той ледь ковзав по хвилі краєм весла. Від пекучого болю раб вигнув спину й почав занурювати весло глибше. Старший мандрівник поманив пальцем власника ладді:

— Чи не виміряв би ти своє суденце кроками?

— Я знаю його довжину й ширину напам'ять! — відгукнувся той.

— Якщо твоя ласка, виміряй ще раз, на очах у цього хлопця.

Власник десятивесельної ладді знав, кого везе своїм суденцем, і охоче виконав трохи дивне прохання; міряти почав з корми.

— Рівно двадцять! — оголосив він урочисто.

— А в цього хлопця вийшло тридцять, — відповів йому старший мандрівник.

Він був задоволений, мав таке відчуття, ніби щойно знайшов невелику, але коштовну дрібничку.

— Скільки людей, стільки й істин, — задумливо проказав він.

Власник ладді шанобливо підніс руку:

— Недаремно про тебе слава йде по всій Елладі, аж до цих пропонтійських міст!

— Але афіняни прозвали мене Анахарсісом...

«Анахарсіс» по-грецькому означало щось на зразок «Занедбайхата» або «Покиньдім».

Мандрівник усміхався. Але то була нещира усмішка: в голосі його вчувались образа й сум.

Жовта смужка суходолу праворуч вийшла майже навперейми ладді й мовби застерігала людей пливти далі. Мандрівникові раптом стислося серце в лихому передчутті, але він одігнав од себе ту несподівану чорну хмарину: за цим піщаним півостровом було всього-на-всього одне з грецьких міст Кізік. Яка там на нього могла чекати небезпека?

Його під іменем Анахарсіс добре знала вся Еллада, бо він навчив еллінів багатьох корисних речей. Досі грецькі моряки користувалися для припону в морі своїх кораблів та ладь або величезними каменюками, або ж нікчемними якорями, які не витримували навіть середніх хвиль. А він винайшов для моряків двозубий якір, що сам угороджувався в морське дно й витримував найсильніші бурі, аби линва не порвалася.

А ще він вигадав трут. Щоб добути вогню, до яких тільки хитрощів не вдавалися люди: кресали кременем об залізо над тертою соломою, старим ганчір'ям та пучками пересушеної трави, терли один об один сухими цурпалками дерева, а то й просто намагалися підтримувати вогнище вдень і вночі. Він же навчив їх робити трут із звичайного гриба, що наростає на деревах: виварював гриб у попелі з ячмінної полови, а потім висушував і добре розбивав. Грибовина робилася пухкенька й починала тліти від першої іскри, що потрапляла на неї з кресала.

Ну, винайшов він і ще одну річ, надзвичайно важливу, хоча про неї знали переважно гончарі. Елліни давно навчились у єгиптян користуватися гончарним кругом: однією рукою треба було крутити той круг, а другою — виводити з глини амфору чи іншу посудину. Посудина виходила товста, важка й часто набокувата. Цей же скіфський мудрець, якого греки прозвали Анахарсісом, навчив їх робити ножні гончарні круги. Працюючи на такому крузі, гончар крутив його ногами, обидві ж руки мав зовсім вільні. А двома руками стало можливо точити гладенькі тонкостінні амфори та глеки, легенькі й дзвінкі.

На знак удячності за все це елліни зарахували скіфа до сімки наймудріших мудреців світу.

Сонце вже хилилося до європейського берега Геллеспонту, й коли ладдя нарешті дісталася того місця, де азійський берег круто звертав праворуч, старшого мандрівця знов охопило те невиразне тривожне відчуття. Воно розвіялося тільки надвечір, як упливли до глибокого затону під горою, де була пристань. За пристанню здіймалося міцними мурами еллінське місто на малоазійському березі Геллеспонту — Кізік.

— Тут у них наче свято готується...

Мандрівець розпитав у кізікійців, і якийсь балакучий лисий чоловік у дрантивому хітоні, але з багатьма перснями на пальцях, пояснив:

— Сьогодні вночі ми вшановуватимемо велику Матір Богів — Кібелу!

Кібела була малоазійською богинею, їй приносили жертви й окремі люди в Елладі, а в грецьких містах на малоазійському березі вклонялися вже всі.

— То нам не дозволять заночувати? — спитав мандрівець у власника ладді. — Може, доведеться хапати дрижаки отут, на пристані?

Ніч передбачалася прохолодна, власник ладді подавсь у місто ще не зачиненою брамою й незабаром повернувся назад:

— Кізікійці — народ гостинний. Я їм сказав, що везу скіфського царевича, то зараз ефори прийдуть запрошувати тебе... — Він раптом хитро прискалився: — Ти справді скіфський царевич, рідний син скіфського царя?

— Справді... — Мандрівець не любив говорити про це з людьми сторонніми, але цей чоловік віз його від самих Афін; дорога їх зблизила.

Прийшли найперші люди Кізіка й пишномовно запросили скіфського царевича на ночівлю. Вже по той бік міської брами один з них нахилився йому до самого вуха й прошепотів:

— Ми запрошуємо тебе сьогодні вночі на містерії, царевичу!

В душі царевича знову з'явилось оте тривожне почуття, що протягом дня кілька разів змушувало серце неспокійно стискатись.

— Я не посвячений у таїнства Кібели, — так само пошепки заперечив він, але надто нерішуче.

Кізікійський ефор навряд чи й почув те несміливе заперечення, а може, мав якісь особливі задуми й навмисне вловив глухаря.

Швидше за все, кізікійці запобігали перед скіфським царевичем, щоб звернутися потім з якимось важливим для них проханням до його можновладного батька.

Цей здогад на мить розважив царевича й відвернув од лихих думок. Стало навіть смішно. Він мандрував світами кільканадцять років і не мав анінайменшого уявлення про те, що робиться за морем, удома. До нього лише зрідка доходили чутки, що його батько, великий войовник Гнур, і досі живий-здоровий і так само міцно тримає в руках булаву влади, незважаючи на поважний вік. «Мені он минає сорок п'ятий, — сам собі сказав царевич, — а батькові вже десь перехилило за дев'яносто...»

Слухаючи туркотіння балакучого грека, царевич водночас думав про своє. Він не зачаїв зла на батька, який, по суті, вигнав його, свого старшого сина, з дому, коли син відмовився від батьківської булави й подався в мандри. Всі образи постирав невблаганний і милосердий час. Царевич досхочу й донесхочу наблукався світами. Тепер, коли йому минав сорок п'ятий, у ньому прокинулася туга за вітчою землею, якісь давно забуті спогади почали невтримно манити в колись так легко покинуті рідні краї. Він перейняв у греків усю їхню мудрість, заплативши їм за те мудрістю свого народу, який греки доти вважали мало не диким. Кожне еллінське місто, в якому він зупинявся перезимувати, перелітувати чи пожити короткий час, радо вітало одного з Семи Мудреців Світу, а велемудрий Солон пропонував зробити його афінським громадянином. Солон казав:

— Тобі немає вороття додому. Я знаю крутий норов твого батька, скіфського царя. Будь почесним афінянином і своїм розумом уславлюй Афіни.

Царевич і сам знав, що його вдома не чекають з розпростертими обіймами, і все-таки не міг далі лишатися в чужій землі.

— Кожній людині боги веліли продовжувати свій рід, — відповів він вбраному в тугу й негнучку хламиду з рудої небіленої вовни (Солон саме збирався в далекі мандри, на пристані Пірея його чекав уже готовий до відплиття корабель).

— Всі ви такі, скіфи, — сказав він царевичеві, який навчив афінських і фіванських гончарів крутити круг ногами. — Приятелюєте з чужинцями та чужинками, а тільки-но надходить час одружуватися — шукаєте собі жінку серед своїх, скіфських дівчат.

Це було не зовсім те, що раптом так наполегливо потягло царевича додому. Головної причини він і сам не знав. І все-таки то була нездоланна сила. Колись він бачив синицю, яка жалібно пищала, стрибаючи все нижче й нижче з куща додолу, де на неї вже чекав, роззявивши пащу, голодний вуж... Видіння дитячих років лише на мить промайнуло в голові, але царевич іще довго не міг позбутися неприємного враження від нього.

Ідучи тепер поряд з кізікійським ефором, царевич намагався думати про щось інше, а не про вужів і синиць. І все-таки його не полишало відчуття непевності.

Можливо, та непевність виходила від намагання греків утягти його в щось не вельми пристойне?.. Адже чужинцеві не личило вшановувати іноплемінних богів... Але тепер про це годі було думати: він не заперечив кізікійському ефорові одразу, отже, мовби погодився з ним.

З настанням ночі на душі в царевича ставало чимраз тривожніше. Заспокоївся він аж після того, як на вузеньких вуличках Кізіка з'явився величезний натовп одягнених у біле городян. Багато хто мав у руках смолоскипи, які тріщали, порскали іскрами й ширили навколо збадьорливий дух кедрової живиці.

— Бери ось, царевичу! — сказав ефор-кізікієць, подаючи йому такий самий смолоскип.

Царевич хвилину вагався, й коли зрештою перебрав смолоскип, кілька вогняних краплин живиці скрапнули й упекли йому ногу. Згодом царевич згадає той випадок — то боги застерігали його, але він не схотів прислухатися до їхніх застережень, хоча нібито ж належав до семи наймудріших у світі мудреців. Царевич ішов разом з усіма посвяченими в таїнство Матері Богів кізікійцями, не покинув їх навіть тоді, коли нарешті справді мав би покинути. Бо спочатку попереду процесії почувся прикрий вереск, потім вибухнув загальний моторошний сміх, тоді знялося неймовірне ревище, яке покотилося луною через мури аж на заміські горби. Посвячені в таїнство почали один по одному здирати з себе одяг, скручували його й крутили ним над головами, наче збиралися пошпурити якнайдалі від себе, й при цьому вигукували непристойні слова, супроводжуючи їх зухвалими рухами. Дехто помітив, що гість, скіфський царевич, не робить того, що всі, й з погрозливими криками, вирячивши в нестямі очі, заходилися лякати його шкваргучими смолоскипами й здирати з нього плащ. Незабаром над царевичем утворилася мала купа...

Все, що відбувалось потім, здавалося царевичеві хворобливими нічницями, важким лихоманним сном.

Уранці він почувався дуже кепсько. Боліли всі кістки й м'язи, наче на ньому молотили снопи ціпами, від болю розколювалася голова. Але найдужче його мучило відчуття провини за не знати перед ким учинений злочин.

Таке вже з ним колись було.

Ще зеленим юнаком він потайки взяв батьків лук і пішов полювати на Бобровицькі драговини. Провалившись у підступній трясовині по шию, не маючи кого навіть гукнути на допомогу, він дивом вибрався із смердючого «вікна», скинувши з себе кований бляхами ловецький черес і важкі, набряклі водою чоботи. Разом із чересом у бездонну прірву болота пішов і той нишком узятий батьків лук. Якось уранці цар звелів бити канчуками рабів і молодих дружинників, намагаючись розшукати слід свого улюбленого лука. А старший царевич, злякавшись батькового гніву, сидів осторонь і мовчав. Тоді він малодушно змовчав, але потім, згадуючи той лук, щоразу відчував пекучий сором, хоча так ніхто й не довідався правди.

Сором відчував царевич і тепер.

Він поспішав геть із цього міста. Власник ладді кивав на важкі хмари й огинався, та царевич змусив його рушати в далеку путь.

— Борей сьогодні дме із Скіфії вельми холодний, — востаннє спробував його вмовити власник ладді, але царевич уперто стояв на своєму.

— Зі Скіфії завжди дме Борей, і цей вітер завжди буває холодний, — відповів він грекові, якого найняв за золотий перстень із синім камінцем.

Грек стенув плечима й подався до рабської в'язниці на пристані, куди здавав на ніч своїх веслярів-невільників.

Царевич збудив малого супутника й повів до ладді, хоча русявому хлопчикові страшенно хотілося спати — аж плечата тремтіли під холодним уранішнім вітром, ледь прикриті пілкою лляного полотна.

Застереження власника ладді були, як виявилося, слушні: над обід хвиля покрутішала, зустрічний вітер став такий різкий, що навіть раби за веслами почали мерзнути, довелось одягнути їм на голови та спини по складеному ріжечком кропив'яному мішку.

А потім човняр уже сам припустився помилки: замість кермувати попід самісіньким берегом, який за Кізіком утворював величезну затоку, він вирішив до початку бурі перескочити ту затоку навпрошки. Перескочити він її перескочив, але буря почалась тоді, коли ладдя опинилася під крутим і неприступним берегом скелястого мису.

Тепер берег став для мореплавців лихим згубником, а не добрим рятівником.

— Що робити? — підійшов до царевича власник ладді, але, не почувши відповіді, сердито вилаявся: — Не треба було мені тебе слухати, боги затуманили мені мозок, було б не виходити в море, коли згори почав дмухати Борей!..

Він більше не підійшов до скіфського царевича, який також похмуро мовчав, лише заспокійливо гладив по скуйовдженій русявій чуприні свого малого супутника.

Цього хлопчика царевич побачив на невільницьких торгах у Спарті; малий був прикутий за мідний нашийник до колоди, на якій же й сидів, геть розмальований синцями та саднами, й спідлоба дивився на цікавого перехожого, який спинився перед ним.

— За що тебе так побито? — спитав перехожий.

— Бо хотів утекти.

— Господар погано тебе годує? — спитав царевич, глянувши під портик, на мармурових сходах якого сидів господар малого невільника.

— Скіфові краще смерть, ніж рабський нашийник! Якщо ти мене купиш, я й від тебе втечу, хоч прикуй мене двома такими ланцюгами! — з несподіваним запалом вигукнув малий.

Він говорив мов еллінський хлопчик з аттічного чи іонійського селища, й оті його слова не могли не дивувати. Царевич нахилився й заглянув у вічі хлоп'якові:

— То ти... скіф?

— Скіф! — з гордістю в голосі відповів хлопчик.

— А як зовешся? — вже рідною мовою запитав дорослий чоловік.

— Тут мене називають Скіфом, — неохоче по-еллінському відповів малий раб. — А свого справжнього імені я вже не пам'ятаю.

Дорослий запитав малого ще дещо, той майже все розумів, але сам говорити не брався, й це чомусь розчулювало царевича мало не до сліз. Він підкликав з-під портика того работорговця, якого вже давно зацікавила розмова перехожого з рабом. Работорговець усе швидко збагнув і заправив за свого малого раба більше, ніж за дорослого.

Дивний перехожий сплатив без балачок.

А потім йому запекло в грудях. То був повільний, але нестерпно пекучий вогонь, царевичеві здавалося, ніби лихі духи підземного світу вирішили ще за життя піддати його найстрашнішим пекельним тортурам, карі за так легковажно знехтувану землю дідів.

Отакий вогонь несподівано роздмухав у його серці викуплений ним на спартанському ринку юний земляк, який заповзявся будь-що позбутись рабського нашийника.

Тепер хлоп'як, якого царевич про себе назвав Божим даром, з надією й страхом дивився на старшого товариша, що віз його в обома забуті рідні краї. Він вірив старшому, наче небожителеві.

А старшого теж поймав страх.

Небо почорніло й лягло кошлатими грудьми на збентежене море, яке намагалось вирватися з тих смертельних обіймів. На стикові двох стихій боролися Титани Неба з Гігантами Води, й на полі тієї битви безсмертних маленька ладдя з кільканадцятьма смертними в ній здавалася нікчемною трісочкою. Було навіть дивно, як вона досі тримається між навислими пазурами хмаровища та лев'ячими гривами хвиль.

Боки ладді рипіли й потріскували, хазяїн стояв за стерновим веслом і намагався втримувати судно проти хвиль, але нацьковувані Богом Морів Посейдоном його доньки-німфи раз у раз повертали хвилі з того або того боку, й тоді важкі брили води накривали невільників, прикутих ланцюгами до ладді. Одна з таких бічних хвиль залила судно майже до половини, вода від хитавиці перекочувалася з борту до борту й з носа до корми, ладна щомиті потягти ладдю в сині палаци Посейдона.

Страх у душі царевича наростав. Царевич ніколи не вважав себе надто великим сміливцем, але й надмірним переполохом зроду не був, а сьогодні діялося щось невірогідне. Сьогодні жах заполонив усе його єство.

«Якщо вони вирішили забрати в мене душу, — думав він про богів, — то чому не зроблять цього відразу, навіщо пробуджують у серці смертного найниціше почуття — страх?» Певно, богам здавалось мало душі смертної людини, боги хотіли навтішатися людською мукою й людським приниженням.

Царевич намагавсь уявити, як він помре. Просто накотиться ще одна хижа хвиля, розтрощить ладдю й потягне на дно моря. Разом з іншими буде й він. Якийсь час тіло його борсатиметься, руки й ноги хапатимуться за синю воду, тобто за ніщо, рот судомно зіпатиме, поки наковтається води. А потім душа вилетить з рота й тілові стане байдуже до всіх на світі страхів та болів. Отакий простий буде край.

Царевичеві раптом стало байдуже, як отому тілові, що його покидає душа. Царевич уже був на все згоден. Йому здавались незрозумілими намагання кільканадцятьох смертних попід бортами судна боротися з лихою стихією. Всі їхні зусилля і їхня сліпа віра в порятунок були марні. Двом веслярам біля правого борту хвиля вже забила памороки, вони вже потонули, хоча так само сиділи на лавах, прикуті ланцюгами. Царевич незворушно дивився й на власника ладді, який так знесилів, що ледве тримав стерно й намагався спрямовувати ніс неслухняної ладді проти хвилі. Всупріч розсердженій божій силі, всі людські старання рано чи пізно сходять на пси.

«І чого людина боїться смерті?» — аж зачудувався царевич.

Потім він глянув на хлопчика, русявий чубець якого геть змокрів і злипся від солоної морської води. Ввесь дотеперішній спокій царевича мовби змило водою.

Серце його знову заполонив липучий жах.

«Це я злякався не за себе! — з подивом заперечив комусь царевич. — Я просто злякався за цього хлопчика, який не для того вирвався з рабства, щоб знайти смерть серед отих-о хвиль...»

Царевич обернувся назад у ту саму мить, коли хвиля шерхким язиком злизала хазяїна разом із навпіл переламаним стерном. Ладдя втратила керування, й наступна поперечна хвиля розвернула її бортом до вітру, дві нові хвилі підняли спочатку на свої гребені, а потім наче водночас труснули нею й переламали їй хребет. Невільники, які ще лишалися живими, з жахливими криками пішли разом з ладдею на дно. Ладдя стала їм братньою труною, як була за життя спільною катівнею.

Царевич в останню мить устиг схопити хлопця однією рукою й стрибнути з ним у розколошкану синьо-зелену воду — якнайдалі від тонучої ладді.

Судно тонуло дуже швидко, навантажене важкими амфорами з вином для Ольвії, й коли найвищий насад корми пішов під воду, між хвилями утворився смертоносний вир. Демонська сила намагалася поглинути царевича та його супутника, а він одбивався від неї однією рукою, бо другою притискав до себе зсудомлене й розтіпане жахом тільце хлопчика.

Сили полишали царевича; якби в нього були вільні руки, вони б ще певний час утримували його між розпінених ошалілими кіньми Посейдона хвиль, але права рука, якою він силкувавсь утримуватися на поверхні, вже мліла; це був кінець.

Віддалеки накочувалася височенна хвиля з трьома гривами, можливо, то вже справді насувався Бог Морів, і від холодного жаху серце царевича мало не розривалось.

І тут він збагнув, що то не Посейдон розгнівався на нього, а Кібела, Велика Мати Богів, ображена його зневагою й збридом до присвячених їй містерій; Велика Мати Богів!.. Царевич іще дужче перелякався, й коли ота страшна тригрива хвиля вже нависала над ним, він з останніх сил викрикнув слова клятви:

— О Велика Мати всіх небесних, земних і підземних Богів!.. Зглянься!.. Зглянься!.. Врятуй мене й цього хлопчика!.. Якщо врятуєш, я вшаную тебе так само, як учора вночі вшанували кізікійські греки. Клянусь!.. Клянусь!.. Клянусь!..

Царевичеві було трохи соромно за свої слова перед хлопцем, хоча той навряд чи тямився на складних стосунках богів і людей, він був ледь притомний од переляку.

Але, певно, Велика Мати не почула або не захотіла чути звернені до неї слова, бо та страшна хвиля накотилася й рухнула на двох нещасних людей усіма своїми трьома гривами. У вухах царевича пролунали небесні громи — останні звуки, які йому судилося почути на цьому світі, перш ніж перенестися в пекло чи в рай.

А потім сталось диво, він розплющив очі й ошелешено розглянувся. Море й небо так само боролись у смертельному поєдинку, хмари падали до самої води й намагались її випити своїми кошлатими хоботами, а хвилі щосили підскакували вгору й прагнули стягти хмаровиська й підібгати їх під себе. Так було й перед тим. Та царевича здивувало інше: що він не тримає лівою рукою хлопчика, а вчепився нею в довгу товсту колоду. То було навпіл переламане стернове весло.

Поряд плавав, учепившись обіруч у стерно, хлопчик.

Тепер це вже не здавалося царевичеві випадковістю: їх урятувала Велика Мати Богів.

Буря тривала цілий день і всю наступну ніч, ущухла аж пізнього ранку, коли над скелястим азійським берегом зійшло сонце. Вони з останніх сил, вимоклі й перемерзлі, догреблися до суходолу, однією рукою тримаючись за рятівну колоду, й неподалік од берега побачили бідне рибальське село.

Коли царевич розповів рибалкам-фрігійцям, що з ним приключилося й хто він такий, рибалки з готовністю доправили обох дивом урятованих потерпільців до Скіфії, потай сподіваючись на щедру винагороду з боку ощасливленого скіфського царя.

Ту щедру винагороду фрігійські рибалки справді отримали.

Сталося так, що, не дочекавшись подяки від царевича, в якого після вчорашньої пригоди нічого за душею не було, рибалки покинули його разом з хлопцем на березі й рушили попід тим самим берегом додому. Та в морі зустріли рибалок з грецького міста Ольвії, розташованого неподалік на скіфській землі, розповіли їм свою пригоду, а ті переказали небуденну новину вдома. Так звістка докотилася до скіфського царя, який стояв з військом неподалік від гирла Бористену, що його тамтешнє плем'я називало Дніпром.

Цар уже був інший. Великий войовник, якого за мужність, часом аж нерозважливу, прозивали шанобливо Вепром, або Гнуром, щойно відійшов до раю, де після смерті оселялися для вічного життя й вічного блаженства всі царі. Булаву влади Гнур передав молодшому синові.

Коли новому цареві Савлію сказали про повернення його старшого брата, він запитав:

— Брат хоче стати царем замість мене?

— Навряд.

— Чому ти так думаєш? — спитав цар у головного свого воєводи.

— Твій старший брат ніколи не мав потягу до влади й не хотів стати царем. Через те й подався замолоду в мандри.

Цар Савлій утретє спитав:

— У мандри по мудрість?

— Кажуть, — відповів головний воєвода, — він став одним із семи наймудріших у світі людей.

Молодий цар знав про це думку покійного батька й був із нею згоден. Чи справді мудрий той, хто розтринькує свою мудрість у чужих землях, коли його мудрості потребує насамперед рідна земля? Але це Савлій тільки подумав, а сказав інше, бо змалечку любив старшого брата:

— Я знаю, що греки мають його за мудреця. І я не хочу братові нічого наказувати. Я радий, що брат повернувся з мандрів додому. І радий, що в мене такий брат... Коли ж я його врешті побачу?

Головний воєвода потупив очі долу, він явно хитрував або щось приховував, тож цар перепитав:

— То коли ж він прийде?

Переступаючи з ноги на ногу, воєвода відповів йому:

— Коли скінчить требу тій... богині.

— Якій богині? — насторожився цар. Воєвода аж тепер звів на нього очі:

— А це ти, царю, маєш побачити сам.

Тепер молодий цар пересвідчився, що досі цей чоловік недоговорював чогось про старшого царевича не з високої пошани до його мудрості, а з якихось інших, невідомих йому, цареві, причин.

Розпитавши в нього, де зараз брат, цар Савлій звелів осідлати коня й поїхав без почту. Почет наздогнав його вже в Поліссі, біля гирла Дніпра. Цар крикнув усім позсідати й пасти своїх коней на галявинах, а сам заглибився в мочаристий ліс, між кремезних дубів та сосон якого вилась добре вторована дорога.

Це мало бути десь поблизу.

Пустивши повіддя, цар Савлій крутив головою на всі боки й намагався щось побачити чи почути в пралісі.

Першим ухопив незнайомі звуки гнідий: заходився прясти вухами, зрештою аж приспинився, обернув голову праворуч і тихо заіржав. Цар потяг за правий повід і знову поклався на кінський слух.

А незабаром і сам почув звуки — надсадний голос людини. Цар прив'язав коня на горбочку під дубом і подався пішки на звук.

Між деревами попереду незабаром проясніло, й коли він дійшов до крайніх дерев та кущів, очам його відкрилася величезна галявина, ціла левада.

А левадою навпострибки гасав зовсім голий розпатланий бородань, який вигукував щось хрипким несамовитим голосом і непристойно вихилявся.

То мав бути його старший брат, хоча здавався Савлієві зовсім чужою людиною: в цьому цар міг би заприсягтись.

Від недостойного вигляду брата Савлієві стало бридко, він стояв за кущами узлісся й боявся виказати себе. На протилежному кінці галявини чипів так само голий, замурзаний і зарюманий хлопчик. Розтелесований священним шаленством бородань раз у раз приклякав і чи то сварився, чи божевільно потрясав кулаками в його бік.

Савлій обережно позадкував і кинувся навтьоки мочаристим пралісом, неначе від того, що він утече, оте паскудство перестане існувати. Й тільки тепер цар побачив, що тут і там за кущами та кремезними дубищами похмуро, перелякано або глузливо зблискують сотні очей.

Коли Савлій вискочив з пралісу Полісся, забувши про свого десь там, серед мочарищ, прив'язаного коня, вслід йому один по одному почали виходити люди.

Вони все бачили, тепер таємниці вже не було. Лишився ще один порятунок: існує тільки те, що назване словом, без назви ж не існує й сама річ. Більше того: варто було вимовити назву будь-якої досі не існуючої речі — й ця річ сама по собі виникала, її народжувало вголос вимовлене слово. Це Савлій знав од свого батька Вепра-Гнура, а той — від свого батька Вовка; це знали всі.

Савлій з надією й благанням заглядав у вічі тим своїм князям та дружинникам, які поволі виходили з-за крайніх дерев, але тепер їхні очі дивилися вперто й невблаганно.

Головний воєвода сам вів за повід покинутого в лісі царевого коня.

— Не хотілося б називати словом того паскудства, — сказав головний воєвода, схиливши сивий чуб, — але таке паскудство греки вважають священним. Твій старший брат зрадив богів наших і вклонився чужим. Хай краще на землі поменшає на одного мудреця, ніж буде більше на одного зрадника! — докинув він.

Слово таки було сказано...

Тепер нічого не міг зробити навіть всемогутній цар. Його брата назвали зрадником, він, Савлій, не заперечив, бо не мав чим, а це означало, що вирок винесено.

Вирок же зрадникові міг бути один.

— Там із ним ще малий отрок, але він не винний, його втяг у ту капость твій брат, — сказав головний воєвода, й мале дружинне віче схвально загомоніло.

Цар кивнув, і зо два десятки озброєних мечами та луками дружинників на чолі з воєводою знову повернулися до лісу, де й досі шаленів у безтямі царевий брат, дякуючи чужій богині за порятунок.

Але чужі боги ніколи не рятували чужих.

Коли воєвода з дружинниками повернулися, цар Савлій підніс угору меч і проказав похмурі слова непорушної клятви:

— Хай кара така спостигне близького й далекого нащадка мого, який зрадить богів рідних!

Ця страшна клятва царя Савлія спостигла його правнука Скіла, який, вихований матір'ю-грекинею, любив усе чужинське й зневажав своє.

Він також знайшов кару від руки свого брата.

Це сталося через добру сотню років після страти Сьомого Мудреця.

Дарунки скіфів

Від Боспору Фракійського до Дунаю-ріки, яку греки називали Істром, безперервним потоком пливла широка жива ріка — величезне військо Царя царів Дар'явауша. Одні говорили, ніби воно налічує вісімсот тисяч, другі — що тисячу тисяч, а треті казали ще невірогідніше — як зірок на небі в безмісячну ясну ніч.

Коли голова раті сягнула Дунаю, то хвіст був у кам'янистій півпустелі по той бік Боспору Фракійського, тобто в Азії.

Першим ступив на дунайські береги полк «безсмертних» — десять тисяч добірних комонних мужів, яких і після найзапеклішої січі лишалося рівно десять тисяч, бо на місце кожного загиблого негайно ставав живий перс.

Із берега, де починався дерев'яний міст, зачулися сурми. То був знак, що рать Царя царів переправляється через Дунай, де вже починалася Скіфія.

«Нарешті Скіфія!..» — подумав Цар царів Дар'явауш.

Ця країна багато років не давала йому спати, й він, ідучи віддалік за першою тисячею «безсмертних», яка вже переправлялася на той бік, з пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Ліси, чагарі та луки й там були так само зелені, як і скрізь цього останнього весняного місяця, але нечисті духи-дайви примусили Царя царів зітхнути.

Він іще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку «безсмертних», і побачив ген попереду, далеко за нескінченним дерев'яним мостом, чорну хмару, що поволі наближалася й зростала.

Цар змусив себе відвернутись од тієї хмари й почав дивитися назад. За півсотні кроків по царській колісниці рухалася друга тисяча полку «безсмертних», майже наступаючи на п'яти сотні драбантів — особистих охоронців царя. Драбанти їхали по четверо в ряд, усі до єдиного на однакових білих конях. Полк «безсмертних» також вишикувався по четверо, але весь лівий ряд був з білих коней, другий ряд із сірих, третій із гнідих, як у Дар'явауша, а четвертий із вороних. Здалеку складалось враження, ніби рівнобіжно плинули чотири різнобарвні потоки. Отак добирати полк «безсмертних» Дар'явауш навчивсь у вавілонців, так вишикувана кіннота завжди наганяла на ворога жах.

Видовище було таке захоплююче, що Дар'явауш забув про неприємну чорну хмару. Тепер Скіфія була в нього за спиною, мов щось цілком нікчемне й давно впокорене; і все-таки вона не виходила в нього з голови.

Кілька причин змусили перського царя до походу на цю країну. То була остання з відомих персам вільна земля, а колишній цар Лідії Крез при нагоді й без нагоди підбурював Дар'явауша до походу проти Скіфії, мов найвідданіший Дар'яваушів раб. Другою причиною чи приводом було те, що Скіфія десь років сто з гаком тому захопила була Межиріччя разом з усією Малою Азією й панувала там двадцять вісім років. На цій причині найдужче наголошував Дар'явауш, мовляв, Азія мусить помститися Європі за ту ганьбу.

І тільки про одну причину Дар'явауш волів мовчати, хоча саме вона була головною. Це знало всього п'ятеро чи шестеро царевих родичів і найближчих до царя людей.

Коли по смерті Курушевого сина Камбіса він став царем і придушив повстання в усіх бунтівних перських володіннях, то під час відвідин храму бога Птаха в столиці підкореного Єгипту Дар'явауш захоплено розглядав дві колосальні статуї з червоного граніту, кожна по тридцять ліктів увишки. Статуї зображали древнього фараона Сесостріса та його дружину. Чотири такі самі двадцятиліктьові статуї були присвячені Сесострісовим синам. Перський цар зажадав поставити поряд такі самі статуї, які зображали б його та його родину.

Головний жрець бога Птаха несподівано заперечив Цареві всіх на світі царів.

— Хіба я менш уславлений за того вашого фараона? — обурився цар-переможець.

— Ти, безперечно, великий цар, — не змигнувши оком відповів жрець бога Птаха. — Ти підкорив усі ті країни, якими володів той наш богорівний фараон. Але він переміг був колись військо царя скіфів, а ти ще ніколи не схрещував з ним навіть меча. Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу.

Дар'явауш не зважився чинити навперекір жерцям єгипетського бога, адже попередній цар Персії загинув саме через образу цього єгипетського божества. Але володар усіх на світі країн і народів назавжди запам'ятав образу, завдану йому в храмі Птаха. Це й було для Дар'явауша головною причиною, що змусила царя персів і всіх інших народів піти походом за Дунай.

Цар знову глянув на міст і знову побачив ту хмару, яка поближчала й стала ще чорнішою, ніж перед тим. Це здалося Дар'яваушеві лихим передвістям. Якийсь добрий або злий бог чи то застерігав богорівного царя світу, чи, може, хотів позбиткуватися над ним за якийсь мимовільний гріх.

Страх і вагання вдруге заполонили цареве серце. Ще не пізно було повернути передову тисячу «безсмертних» з-за Дунаю. Цар з надією придивився до мінливих обрисів чорного хмаровища й мимоволі зітхнув.

Колісничий почув за спиною в себе те важке зітхання й нишком скосував на володаря всіх, крім скіфів, племен і народів. Володар дивився за Дунай. Коли б він раптом наказав передовій тисячі «безсмертних» повернутися й рушити, скажімо, на захід, усі б вирішили, що богорівний повелитель надумав особисто перевірити, чи десь там справді кінчається земна твердь, чи то ворожі персам жерці-маги тільки брешуть.

Але цар перехопив скосований на нього погляд колісничого й притлумив у собі раптове вагання й страх. Якби перси та інші народи, яких він привів сюди, на Дунай, довідалися, що чуття страху найяснішому й богорівному теж не чуже, вони почали б його вважати рівною собі смертною людиною.

Дар'явауш ледь помітно кивнув золоченим навершям списа, погонич тріпнув віжками, й колісниця вмить опинилася на мосту. Суцільно литі з бронзи колеса заторохтіли-застрибали по товстих соснових колодах, які, міцно скріплені одна з одною, вільно й нерухомо лежали на воді, неначе ними й не їхала запряжена вогнисто-гнідим четвериком бойова царська колісниця.

Так почався перший день тієї доти небаченої війни.

Коли через два тижні все перське військо нарешті переправилося на лівий берег Дунаю, мілетський тиран Гістіей, який збудував міст і тепер лишався тут стерегти його на чолі всього підвладного персам грецького іонійського флоту, спитав у царя:

— Ми стерегтимемо міст аж до твого повернення, але коли це буде?

Замість відповіді Дар'явауш узяв у свого колісничого батіг і нав'язав на ремені рівно шістдесят вузлів.

— Розв'язуватимеш щодня по вузликові, — сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. — Якщо я не повернуся, поки ти порозв'язуєш усі вузли, значить, мені сподобалося в цій країні і я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі повертатися додому, до своїх жінок і дітей.

Річка, що трохи вище від мосту впадала на тому боці в Дунай, називалася по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж Поратою, або Сильною, а плем'я, що жило в верхів'ях річки, казало на неї Прут. Дивне видовище відкрилось очам перського царя на лівобережжі Порати. Аж до наступної річки на сході він не бачив жодного скіфа, а якщо траплялися села чи городища, то вони були попалені, а на згарищах блукали тільки ошалілі від щойно згаслих пожеж коти.

Серце Дар'явауша раділо. Ще жодне плем'я не відступало перед персами так безоглядно й стрімко, якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край.

Скіфського війська ніде не було видно, й хоча перси невідступно йшли йому вслід, між обома ратями лишалося на цілий день дороги.

Ольвійські греки, які були в скіфів за провідників, заспокоювали Царя царів Дар'явауша, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі на схід з півночі на південь тече широченна й глибочезна, місцями порожиста річка Бористен, — там і можна буде наздогнати скіфське військо.

Й далі на схід села були попалені, більше того: скіфи почали палити за собою ниви, ліси та степ, і перське військо сунуло за скіфами суцільним чорним згарищем.

До великої річки Бористену, яку деякі тамтешні племена називали Дніпром, а деякі — Славутою, в персів іще був корм для коней та харч для людей. Дар'явауш підганяв свої полки лучників, мечоносців та «безсмертних», щоб урешті наздогнати скіфів на берегах їхньої священної ріки.

Якось надвечір перси справді застукали скіфське військо, й Дар'явауш розпорядився готуватись назавтра до січі, яка врешті мусила покласти край цій дивній війні. Коли смеркло, між річкою та перським станом спалахнули численні багаття.

Отже, скіфи втратили надію втекти!

А потім настав ранок і з'ясувалося, що то всього-на-всього невеликий полчок, скіфи вдосвіта похапали звичних коней за хвости й перепливли на той берег.

Навчені перси з полку «безсмертних» понадимали шкіряні міхи й кинулися навздогінці за скіфами, які цього разу втекли тільки тоді, коли перебили всіх отих переслідувачів. Полк «безсмертних» недорахувався двох тисяч мечів, і лише наступного дня його пощастило поповнити й знову довести до десяти тисяч. Але тепер уже коні в бойових четвірках полку не були дібрані так суворо за мастю, й Дар'явауш роздратовано дивився на його мовби посічені ряди, бо в ряду білих коней з'явилося багато вороних і сірих, а в ряду вороних траплялися навіть огидно рябі.

Це не могло не псувати настрій цареві всього світу.

Переправивши своє велетенське військо на лівий берег Бористена, згаявши на це чимало днів, Дар'явауш розпорядився послати гінця до царя скіфів. Гонець так переказав скіфам слова свого царя:

— Чому, лякливий скіфе, зайцями втікаєте від мене? Спинись, давай поміряємося силою, а там хай боги вирішують, кому віддати перемогу: тобі чи мені!

Скіфський цар дуже розсердився й звелів переказати перському цареві:

— Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. Ось якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці чи ні.

Але жоден перс і жоден ольвійський провідник не знав, де скіфи ховають своїх небіжчиків.

А переслідувати скіфів стало ще важче.

В персів уже закінчилися харчі та корм, перси мусили відходити далеко праворуч і ліворуч від свого напрямку, а скіфи нападали на цих шукачів їжі та сіна й винищували їх.

До того ж смуга випаленої землі ставала дедалі ширшою.

Перси почали забивати коней та вже непотрібних в'ючних ослів. Але в кінці першого місяця війни не стало й конини. Попереду була річка Оар, а скіфи мовби сховалися під її водами. Серед персів почалося замішання, їх посів страх. Вони заходились обкопувати свій стан вісьмома рядами крутих ровів і валів, остерігаючись нічних нападів.

Так минув тиждень, і Дар'яваушеві стискалося серце, коли він згадував про батіг із шістдесятьма вузликами, якого дав підлеглим грекам — охоронцям мосту через Дунай.

На тому батозі лишилось менш як двадцять вузликів. Через неповних три тижні Гістіей та його іоняни зруйнують міст і попливуть назад, вирішивши, що він, Дар'явауш, уже підкорив Скіфію й вирішив зазимувати там.

Сидячи за ровами та валами, Цар царів Дар'явауш, не маючи анінайменшого уявлення про те, де зараз оті дайви-скіфи, розіслав в усі боки гінців на найкращих, іще вцілілих конях. Скіфське військо розшукав лише один гонець.

«Нерозумний скіфе! — переказав він ворожому цареві слова свого царя. — Хто тебе навчив так по-дурному воювати? Я вже тобі казав: якщо відчуваєш у серці мужність — спинися й поміряємося силою. Мене ще ніхто в світі не перемагав! Якщо ж не маєш сили й зваги в серці — пришли мені, своєму володареві, звичні в такому разі дари: воду в срібному глекові й землю на золотій мисі. І я допущу тебе до себе й дозволю, на знак верховної ласки до тебе, поцілувати носак мого черленого царського чобота. Я був і буду твоїм господарем, а ти був і лишишся моїм вірним рабом!»

Скіфський цар вельми розлютився й хотів був убити зухвалого перса, тоді лише махнув рукою й звелів йому відвезти перському цареві скіфські дарунки.

Гонець щасливо повернувся до перського стану й передав ті дарунки своєму цареві: шуліку в клітці великій, мишу в клітці маленькій, жабу в череп'яному глечику, а також кілька гострих, добре оперених стріл.

Дар'явауш зрадів таким дарам скіфів: миша жила в землі й уособлювала скіфську землю, разом із жабою скіфи мовби підносили персам свою воду, навіть своє небо — дім птахів, ну, а що означали стріли, було зрозуміло й так — скіфська зброя схилялася перед перською зброєю.

З таким тлумаченням згоджувалися всі радники перського царя. Тільки царський родич і списоносець, чільник полку «безсмертних» Гаубарува зважився не розділити з царем його радість.

— Треба б розпитати в того гінця, чи не мають скіфські дарунки якогось іншого значення... — сказав він.

— Я вимагав од скіфського царя прислати мені землю й воду, — стояв на своєму Дар'явауш. — Він і склав мені до ніг свою землю та воду, а крім них ще й небо та свою ратну силу! — Тоді знехотя згодився: — Ну, давай послухаємо й гінця...

Коли привели того перса, Дар'явауш запитав у нього:

— Що велів тобі переказати словами скіфський цар?

— Він велів переказати: «Якщо ви, перси, не шугнете в небо шуліками, або не сховаєтеся в мишачі нори, або не зникнете в болоті, мов погані жаби, то кожен отримає в горлянку по такій стрілі!»

Ще мить гонець зухвало дивився в очі богорівному, й Дар'явауш зрозумів, що то на нього дивиться доведене до розпачу перське воїнство. Але потім очі згасли й потупились, і гонець упав долілиць перед своїм царем: за давнім звичаєм, носій поганої вісті мусив умерти; це знали всі. Дар'явауш поволі розстебнув пристебнутого до пояса переплетеного золотою сталкою бича, накинув його зашморгом на шию гінця й почав стягати, аж поки раптом здуріле тіло зів'яло й утихло.

Гаубарува винувато глянув на царя, бо цей гонець був із полку «безсмертних», але цар уже вгамував свій шал. Коли задушеного воя винесли, Дар'явауш запитав у свого списоносця, чільника полку «безсмертних» і близького родича:

— Цей твій гонець іще щось розповідав про скіфів та їхнього царя?

— Половина скіфів на конях, коні й люди нагодовані, і їх день у день більшає, — сміливо відповів Гаубарува.

— Як же перські боги допустили таке?..

Тепер Дар'явауш не мав іншого виходу, як справді перемогти скіфів.

Але скіфів уже добрий тиждень ніхто не бачив, наче вони згоріли в цих неосяжних спалених степах.

Цар царів звелів покинути укріплення на Оарі й шукати скіфів десь на заході.

Іншої дороги назад, до Дунаю, не знали навіть ольвійські провідники, через те перси мусили рухатися тією самою випаленою смугою, якою досі йшли на схід.

Так тривало страшних півтижня, голод у перському війську скосив багатьох людей, у стані почалося людоїдство.

Останні тижні скіфи також переживали неабияку скруту, бо на боротьбу з персами стали не всі племена. Тоді скіфський цар почав заманювати персів у землі тих племен, що досі уникали раті. Так йому пощастило підняти на боротьбу з находниками майже ввесь свій народ.

Тепер він уже міг розраховувати на перемогу. Хоча персів і досі ще було вп'ятеро більше, ніж скіфських ратників, однак виснажені голодом і переходами чужинці не могли б вистояти навіть уп'ятьох проти одного.

Але цього разу вже Дар'явауш уникав січі, він з останніх сил поспішав на Дунай, сподіваючись чи не божого дива. Перси, наче мухи, гинули від голоду, людоїдства та хвороб.

Тоді скіфський цар вирішив трохи підгодувати персів.

Три дні зряду нашесники мовби несподівано натрапляли на кількатисячні череди великої худоби та величезні отари овець. І коли перси повірили, що це давносподівана божа ласка, скіфи знов опинилися в них на дорозі.

Їх уже не можна було ні знехтувати, ні обминути, й на ранок обидві раті зійшлись.

Справдилися надії скіфського царя — він одержав перемогу; і все-таки персам уночі після січі пощастило втекти.

Цілу ніч у їхньому таборі горіли незліченні багаття, цілу ніч огидно для скіфського вуха ревли мули та віслюки, коли ж скіфи перед сходом сонця закликали персів сурмами до нової січі, в перському таборі виявилося лише кілька тисяч покинутих напризволяще знесилених од голоду, поранених та калік.

Отже, Дар'явауш зробив розпачливу спробу добігти до Дунаю, перш ніж іонійські греки Гістіея встигнуть розібрати міст, хоча на ремінці в того лишилося вісім чи дев'ять вузликів.

Скіфський цар не міг так просто відпустити звідси персів, які сплюндрували його землю й хотіли поневолити народ. Цар послав навпростець до Дунаю свого князя Пугача з добрим комонним військом.

Пугач устиг до переправи того самого дня, коли греки вже лаштувалися розібрати міст і пустити його за водою, прострочивши понад умову з Дар'яваушем зайвих чотири доби.

Князь Пугач розповів грекам про поразку персів у битві зі скіфами. Недобиті перси втекли з ратного поля обманом і вночі.

— Дарій та перси — наші спільні з вами супостати! — сказав Гістіеєві та іншим іонійським тиранам схожий на бика-тура в плечах князь. — Допоможіть нам наздогнати персів. А ми звільнимо вас навіки з-під їхнього ярма.

— Що ми мусимо для цього зробити? — з радістю відгукнувся Гістіей.

— Розберіть оцей ваш міст і пустіть його за водою, щоб перси не змогли втекти через Дунай, — відповів йому князь Пугач.

Серед греків знявся схвальний гомін.

— Жодне еллінське місто на азійському березі та прилеглих островах віднині не підкорятиметься Дарієві! — захоплено вигукували вони.

Князь-богатир Пугач разом зі своїм військом подався назустріч персам, що прямували до рятівного мосту через Дунай.

Греки врочисто й по-південному запально поклялись допомогти скіфам остаточно добити перське військо, ще в присутності Пугача почали розбирати міст, та коли комонники скіфського князя зникли за верболозами, мілетський тиран Гістіей скликав усіх зверхників та корабельних начальників-навтілархів і сказав до них так:

— Чи варто стрибати від радості, що скіфи можуть остаточно розгромити Персію? Ми присягалися Дарієві берегти цей міст...

— Ми свого слова дотримали й навіть більше — замість шістдесяти днів берегли його шістдесят чотири! — здивувалися тирани грецьких іонійських міст. — Ми не порушили клятви!

Гістіей підняв руку й спробував угамувати найзапальніших земляків:

— Усі ми — тирани в своїх містах завдяки персам, бо перси ненавидять народовладдя. Якщо ми й надалі хочемо вдержати владу над співвітчизниками в своїх руках, то мусимо триматись перського царя, а не скіфського.

Гістіеєві заперечив тиран Херсонеса Геллеспонтського Мільтіад:

— Якщо Дарій виведе бодай розбите військо зі Скіфії, то наступною жертвою персів буде європейська Еллада: Афіни, Дельфи, Спарта... Еллада перестане існувати!

— Ти родом афінянин і через те твоє перше слово було про Афіни! З-поміж усіх еллінів тільки афіняни ворогують з персами, бо самі хочуть верховодити в усій Елладі та на нашому іонійському узбережжі! — дорікнув Мільтіадов і Гістіей.

Це несподівано припинило суперечку, можливо, тому, що мілетський тиран обізвав Мільтіада афінянином, яких у іонійських містах недолюблювали через їхнє намагання верховодити в усіх загальноеллінських справах.

Відчувши такий злам у настроях, Гістіей вирішив кувати залізо, доки гаряче, тож запропонував усім зверхникам іонійських кораблів:

— Давайте розберемо міст на три стадії від берега. Так скіфи думатимуть, що ми дотримуємо даного їм слова, а якщо все зрозуміють і вирішать нас приструнити, то їхні стріли не долітатимуть до нас. А якщо персам раптом пощастить випередити скіфів і добігти сюди раніше від них, бо немає прудкішого від страху смерті, то ми враз приточимо розібрану частину й дамо їм змогу врятуватися від догоні... Присягаю Зевсом. — Гістіей урочисто підняв угору правицю. — Дарій по-царському віддячить кожному з вас!

Після обіду греки почали розбирати міст окремими плотами й припинати їх посередині мосту, де в дно неглибокої тут річки було вгороджено цілі соснові стовбури. Для певності греки ще й заякорювали обрубаний край мосту всіма наявними на кораблях дворогими якорями Анахарсіса, що доводився рідним дядьком теперішньому скіфському цареві...

Перси почали підходити до напіврозібраного мосту в кінці сьомого дня. Два з половиною місяці тому греки-іонійці з острахом і захопленням милувалися військом царя всього світу, особливо полком «безсмертних», чиї коні тяглися чотирма різнобарвними яскравими смугами-струнами через нескінченний міст, — по дві тисячі п'ятсот білих, гнідих, сірих і чорних, мов літня ніч, коней... Тепер перси були майже всі, крім великих чільників, піші, обідрані, закіптюжені сажею та попелом і худі, мов жива смерть.

Тепер ці напівбоги нагадували дику орду чи отару смертельно нажаханих овець, за якими женеться вовча зграя.

— Оце твої володарі світу! — сказав Гістіеєві його найперший супротивник Мільтіад.

Греки ще цілий наступний день доточували до мосту відірвані раніше плоти й закріплювали їх навкіс проти течії вгородженими в дно сосновими палями.

Найнажаханіші перси не чекали наведення мосту й намагались подолати могутню річку плавом, але охлялі руки та ноги не могли змагатися з негамованими хвилями.

Багато миршавого трупу попливло до гирла того дня.

Ще більше лишилося на піщаному березі померлих від ран і хвороб, а найбільше потонуло вже після того, як греки наростили міст аж до берега й перси кинулись рятуватися скопом.

Бо перед очима в кожного бовваніла тисячоголова й тисячорука примара страшного скіфа, ще жахливіша від того стоголового пса з мідними зубами, що стереже кордон між цим і тим світом — священний міст Цінвад.

Царська колісниця прогуркотіла мостом аж на третій день після появи тут перших перських воїв. Дар'явауш навіть не глянув у бік Гістіея, але прислав Гаубаруву сказати, що найясніший ніколи не забуває про відданих йому людей.

Мілетський тиран пишався такою оцінкою свого подвигу, але йому було дуже незатишно під зневажливими поглядами своїх земляків, які бридилися й ним, і нужденним виглядом «володарів світу».

Скіфи й цього разу з'явилися зненацька — на другий вечір після втечі перського царя.

Останні дні всі чекали їх з хвилини на хвилину, та коли перші скіфські комонці доскочили злучини між гирлом річки Порати та мостом, це здалося персам громом з ясного неба, несправедливою карою лихого божества.

Майже ніхто з персів не намагався чинити опору, бо ніхто не знав, де його загін і воєвода та й чи є ще на світі той загін.

При появі передових скіфських тисяч перси ще дикішим скопом кинулися до мосту, який і так ледве витримував стількох людей, а тепер занурився на півліктя в воду, тож хто був на мосту, той брів мало не по коліна, кому ж не дісталося й щілинки в тому тугому натовпі, ті кидалися до мосту з боків, чіплялися за зрізи колод і в такий спосіб намагались утекти від кари небесної. Один воїн з полку списоносців, бовтаючись отак поза мостом у воді, схопивсь обома руками за чобіт крайнього мечника з давно розбитого полку «безсмертних» і почав задирати ногу, щоб і собі зіп'ястись на рятівний міст. Мечник і сам ледве тримався на краєчку мосту, — на цьому щойно зібраному відтинку греки не встигли поставити поруччя, — тож витяг з піхов меча й рубонув по руках списоносця.

Той заверещав, схопив ротом води дунайської й з розплющеними очима, неначе щоб і на тому світі не забувати свого кривдника, пішов на дно.

А на березі творилося дедалі страшніше.

Скіфи валяли персів, наче визначену для плетіння кошиків молоду лозу, насуваючись чимраз ближче до води й до мосту, а переобтяжений довжелезний мостище вгинався від сильної течії й нагадував круто напнутий лук.

Греки теж не чекали, поки скіфи захоплять їхні кораблі, а посадовили веслярів за весла й швидко перепливли на ще недосяжний для скіфів правий берег. Для скіфів перси були просто вороги, зате греки — зрадники, а зрадників чекала найганебніша смерть. Грецькі дієри та трієри крутилися попід правим берегом і не зважувалися ні покинути його, ні пристати. Лише одна дієра — бойовий корабель із сотнею гоплітів у дерев'яному череві та з двома довгими рядами весел на кожному борту — раптом, наче жива істота, спинилась, нерішуче постояла, нарешті зважилася й повернула майже з того берега на цей.

Тут уже гасала розпалена легкою перемогою скіфська кіннота.

Побачивши грецький корабель, який поводився досить підозріло, неперевершені в світі скіфські стрільці нап'яли тятиви й заходилися розстрілювати веслярів, яких видно було крізь отвори для весел. Майже кожна стріла влучала в ціль, весла дієри швидко збилися з ладу й почали заважати одне одному; тоді на кормі з'явився чоловік у натертому до блиску бронзовому гривастому шоломі й підняв угору обидві руки, благаючи не стріляти.

— Є тут князь Пугач? — крикнув він грецькою мовою до скіфів.

Хтось один перетлумачив, скіфи перестали стріляти й дали пораненому кораблеві змогу пристати. Грека в шоломі пустили на берег і повели кудись поміж кущами рокити, звідки вже майже не було чути бойового лементу коней та людей.

Князь-богатир Пугач сидів на стосі перських щитів, а інший скіф перев'язував йому руку під ліктем полотняною шматиною.

— Я — Мільтіад із Херсонеса, що на Геллеспонті! — сказав, струснувши чорною гривою, підведений до князя Пугача грек.

— А чи живий той ваш головний воєвода... як його... що присягав мені своїми богами? — спитав, змірявши грека важким поглядом, князь Пугач; рука в нього була туго обмотана полотниною.

— Живий... — потупив очі Мільтіад. — Краще б Кера наклала на нього руку. Перський цар Дарій утік...

— Оце ти прийшов таке мені сказати? — вдруге, цього разу здивовано, глянув на нього скіфський князь, руку якого було потнуто перським мечем або перським списом.

— Я прийшов, щоб лишитися в тебе! — вигукнув Мільтіад.

Знахар закінчив перев'язувати руку й пішов з легким поклоном; можливо, то був жрець котрогось скіфського божества, бо зовні нагадував безбородого євнуха й мав на собі довгу до п'ят, схожу на жіночу, одіж. Князь Пугач остережливо поторкав руку, завинену білим полотном, крізь яке проступила черлена пляма, й сказав:

— Якщо хочеш — можеш лишатись і в мене. Піди скажи моєму огнищанинові, що беру тебе замість того вівчаря, що добровільно пішов на погибель, нібито заблукавши, до персів з двохтисячною отарою овець разом з весняними ягнятами.

Мільтіад не знав цих скіфських хитрощів.

— Для чого твій вівчар «заблукав» до персів? — перепитав він.

— Щоб перси не втекли до вашого мосту раніше як за два місяці...

«... й щоб скіфи застукали їх на своєму березі», — довершив думку пораненого скіфського князя Пугача Мільтіад.

— Як же ви самі вгавили персів? — спитав він уголос.

— Коли людина рятує голову, то перевершує хитрістю навіть саму себе!.. — буркнув князь, а тоді раптом розпаяно ляснувся здоровою рукою по лобі: — Дурна довбня!.. Ми чекали, що перси побіжать до вашого триклятого мосту навпрошки, ще й «хитро» підказали їм цю дорогу. Там степ лишився невипаленим і в тиверців лишились неприбрані поля... А Дарій пішов знайомою кружною дорогою, де вітер ганяв тільки сажу та попіл... Хоч на тому згарищі з голоду сто тисяч персів полягло, та й тут іще тисяч до сотні...

Мільтіад раптом усвідомив, що цей скіфський архонт розмовляє з ним еллінською мовою, хоча й з чужинським приголосом, але ніякого бажання розпитувати його про це в Мільтіада не було.

До того ж рудовусий велетень аж ніяк не нагадував обличчям грека.

Скіф цупко глянув на Мільтіада, той мимоволі зіщулився під його поглядом і глухим голосом запитав:

— Ти справді хочеш зробити мене рабом-підпасичем?

— А чого ж! Греки — найкращі в світі раби. Греки народжені бути рабами! — з несподіваним юначим запалом прогримів скіфський князь. — Якби ви захотіли визволитися з перських кайданів, то не рятували б свого пана — перського царя!.. Тепер підійдіть до нього, й він надіне вам золоті нашийники. Йди й ти з усіма своїми греками! — бридливо скислився князь Пугач і перший пішов геть.

Скіфи почали підтручувати Мільтіада в бік берега, де лишився його корабель. Волочачи по землі чорну гриву шолома, херсонеський тиран, мов у лихоманці, шелестів губами: «Греки — найкращі в світі раби... Греки—найкращі в світі раби...»