Зона покриття

Академія Ґейтена

Дощовий світанок наступного дня застав Клая, Алісу і Тома в коморі біля покинутої конеферми у Норт-Редінґу. Вони спостерігали з дверей, як почали з'являтися перші групи божевільних, що прямували зграєю на південний захід у напрямку Вілмінґтона, пересуваючись трасою-62. Їхній одяг виглядав однаково вологим і пошарпаним. Деякі були без взуття. Опівдні їх уже не було. Десь о четвертій, коли сонце пробилося крізь хмари, спустивши на землю свої довгі промені-спиці, вони натовпом почали повертатися назад — туди, звідки прийшли вранці. Багато хто жував на ходу. Дехто допомагав тим, що ледве переступали ногами. Може, вбивства сьогодні й мали місце, але Клай, Том і Аліса цього не бачили.

Мабуть, із півдюжини психів тягнули за собою великі предмети, які видалися Клаєві знайомими, — один із них Аліса знайшла у гостьовій спальні Тома. Тоді всі троє стояли навколо нього, боячись увімкнути.

— Клаю? — озвалася Аліса. — Чому дехто з них несе стереосистеми?

— Не знаю, — відповів він.

— Мені це не до вподоби, — сказав Том. — Мені не подобається поведінка натовпу, не подобається, що вони допомагають одне одному, і мені зовсім не подобається бачити їх із цими великими портативними аудіосистемами.

— Таких лише кілька... — почав Клай.

— Подивись-но на ту, он там, — перебив його Том, показуючи на жінку середнього віку, яка шкандибала трасою-62, притискаючи до грудей магнітолу завбільшки з пуфик для вітальні. Вона обіймала її, наче малу дитину, яку зморив сон. Шнур живлення, Що мусив зберігатися у маленькому відділенні з тильного боку стереосистеми, розмотався і тягнувся за жінкою по дорозі. — Чи ти бачив, щоби хтось із них ніс лампи чи тостери, правда? А що, як вони запрограмовані налаштувати радіоприймачі з живленням від батарей, увімкнути їх і почати трансляцію тієї чортівні: звуку, імпульсу чи повідомлення, що діє на підсвідомість, хай-там-що-воно-є? Що, як вони хочуть добратися до тих, хто вислизнув першого разу?

Вони. Завжди популярне параноїдальне вони. Аліса дістала звідкись свою маленьку кросівку і стискала її в руці, але коли заговорила, то голос звучав досить спокійно.

— Не думаю, що ти вгадав, — сказала вона.

— Чому ні? — здивувався Том.

Вона похитала головою.

— Не можу сказати. Просто таке відчуття: щось не так.

— Жіноча інтуїція? — Він посміхався, але не глузливо.

— Усе може бути, — відповіла вона, — але, як на мене, то очевидно одне.

— Що саме, Алісо? — запитав Клай. Він трохи уявляв, що вона хоче сказати, і мав рацію.

— Вони стають розумнішими. Не самі по собі, а тому, що мислять разом. Може, це звучить дико, але, по-моєму, це більше схоже на правду, ніж те, що вони роблять великі запаси радіоприймачів на батарейках, аби пошкодити наші мізки і перетворити нашу країну на божевільню.

— Телепатичне групове мислення, — сказав Том і почав думати-гадати. Аліса спостерігала за ним. Клай, вже остаточно вирішивши, що вона має рацію, визирав з дверей комори і спостерігав за заходом сонця. Він думав про те, що їм не завадило б зупинитися десь і взяти атлас доріг.

Том кивав головою.

— Чом би й ні? Врешті-решт, можливо, саме цим і спричинене збирання у зграї: телепатичним груповим мисленням.

— Ти справді так думаєш чи просто хочеш, щоб я...

— Авжеж, — перебив він. Простягнувши руку, він торкнувся її руки, що зараз швидко стискала маленьку кросівку. — Справді-справді. Може, облишиш цю штуку?

У відповідь вона моментально ніяково посміхнулася. Побачивши це, Клай знову подумав, яка вона вродлива, по-справжньому вродлива. І так близько до зриву.

— Сіно наче м'яке, а я втомилася. Зараз ляжу і довго-довго буду рохкати.

— Відірвись на повну, — сказав Клай.

Клаєві наснилося, що вони з Шарон та Крихіткою Джонні влаштували пікнік на задньому дворі свого будиночка у Кент-Понді. Шарон розстелила на траві ковдру навахо. Вони ласували бутербродами та чаєм із льодом. Раптом надворі потемніло. Шарон показала на щось за плечем Клая і сказала: «Дивись! Телепати!» Але коли він обернувся, то побачив тільки зграю ворон, і одна була така велика, що повністю заступила собою сонце. Потім почулися дзвоники. Музика була схожа на пісню з «Вулиці Сезам», яка грала у фургоні Містера Софті, але він знав, що це мелодія дзвінка, і перелякався уві сні. Він повернувся, а Крихітки Джонні немає. Коли він запитав у Шарон, де він, — нажаханий, уже знаючи відповідь, — вона сказала, що Джонні поліз під ковдру, щоб відповісти на дзвінок по мобільному. Під ковдрою вгадувалося щось опукле. Клай пірнув туди, у п'янкий солодкий запах сіна, кричачи, щоб Джонні не натискав на кнопку виклику, не відповідав. Він простягнув руки, але замість сина намацав тільки холодний скляний шар: прес-пап'є, яке він купив у «Маленьких скарбах», із сірим серпанком пуху кульбаби, захованим глибоко усередині і мерехтливим, ніби імла в кишені.

Клай прокинувся від того, що Том трусив його за плече. Вже по дев'ятій, сказав Том, місяць зійшов високо, і якщо вони хочуть Ще трохи пройти, то треба вирушати. Клай ще ніколи так не радів від того, що прокинувся. Взагалі, він надавав перевагу снам про палатку для гри в бінґо.

Аліса дивилася на нього якось дивно.

— Що? — запитав Клай, перевіряючи, чи поставлений автомат на запобіжник, — поступово це ставало його другою натурою.

— Ти розмовляв уві сні. Казав: «Не відповідай, не відповідай».

— Нікому не слід було відповідати, — сказав Клай. — Нам усім було б від цього краще.

— Ох, а хто ж втримається, щоб не відповісти, коли дзвонить телефон? — запитав Том. — І ти у грі.

— Так казав довбаний Заратустра, — промовив Клай. Аліса сміялася до сліз.

У супроводі місяця, який то викочувався з-за хмар, то закочувався, — як ілюстрація до роману маленького хлопчика про піратів і сховані скарби, подумав Клай — вони залишили конеферму позаду і продовжили свій похід на північ. Тієї ночі вони почали зустрічати подібних до себе людей.

Бо тепер наш час — ніч, подумав Клай, перекладаючи автомат з однієї руки в другу. З повним магазином він був у біса важким. Мобілоїдам належить день; пора, коли з'являються зорі, наша. Ми мов вампіри. Вигнанці дня. Зблизька ми впізнаємо одне одного, бо ще вміємо розмовляти; варто відійти трохи далі — і ми напевне можемо відрізнити своїх за рюкзаками на спинах і зброєю, яку все частіше бачимо в руках у людей; але здалеку єдине, що надає певності, — це хисткий промінь ліхтарика. Три дні тому ми не тільки царювали на землі — ми несли у собі провину за те, що вижили і витіснили всі інші види на шляху до нірвани погодинних новин на кабельному телебаченні та попкорну з мікрохвилівки. Тепер ми Люди з Ліхтариками.

Він подивився на Тома.

— Куди вони зникають? Куди йдуть психи після заходу сонця?

Том поглянув на нього.

— На Північний полюс. Усі ельфи вимерли від оленячого сказу, а ці хлопці і дівчата там допомагають, поки не з'явиться новий виводок.

— Господи, — сказав Клай, — невже сьогодні ввечері хтось встав не на ту ногу?

Але Том не посміхнувся.

— Я думаю про свого кота, — сказав він. — Чи з ним усе гаразд. Не сумніваюся, що ти вважаєш це дурістю.

— Ні, — відповів йому Клай, хоча, маючи сина і дружину, за яких хвилювався, й справді трохи так вважав.

У книжковій крамниці глухого містечка Балардвейл їм вдалося розжитися атласом доріг. Зараз вони прямували на північ і дуже тішилися з того, що вирішили триматися більш-менш пасторального клину, який утворювали траси 93 та 95. Інші подорожні, яких вони зустріли, — основна їх маса рухалася на захід, віддаляючись від траси-95, — розповіли їм про жахливі транспортні «пробки» та страшенні звалища розбитих машин. Один із небагатьох подорожніх, що йшли на схід, сказав, що біля виїзду з траси-93 у Вейкфілді розбилася автоцистерна. Виникла пожежа, спричинивши низку вибухів на милю: згоріли дощенту всі машини, що їхали на північ. Сморід, сказав він, стояв такий, «наче у пеклі рибу смажать».

Втомлено бредучи околицями Ендовера, вони зустріли інших Людей з Ліхтариками, які вперто поширювали чутки, що тепер передавалися з уст в уста майже як факт: кордон Нью-Гемпширу закритий. Поліція штату Нью-Гемпшир та її помічники спочатку стріляли, а потім ставили питання. Їм було однаково, божевільний ти чи здоровий.

— Це просто новий варіант довбаного девізу, який вічно був на їхніх клятих жетонах, — сказав літній чоловік зі злобним обличчям, що якийсь час ішов з ними разом. Поверх дорогого пальта на спині у нього був маленький рюкзак, а в руках — довгий ліхтарик. Із кишені пальта стирчала рукоятка пістолета. — Якщо ви мешканці Нью-Гемпширу, живіть спокійно. Якщо ви хочете прийти до Нью-Гемпширу, то можете здохнути на фіг.

— У це якось... просто важко повірити, — сказала Аліса.

— Вірте у що хочете, дівчино, — відповів їхній тимчасовий супутник. — Я зустрічав кількох людей, що, як і ви, намагалися пробратися на північ, але вони швиденько повернули на південь, коли побачили, як кількох чоловік застрелили, коли ті намагалися перейти кордон Нью-Гемпширу на північ від Данстейбла.

— Коли? — запитав Клай.

— Минулої ночі.

Маючи у своєму арсеналі ще кілька питань, Клай натомість прикусив язика. У Ендовері чоловік із сердитим обличчям та основна частина людей, які були їхніми попутниками на забитій машинами (але відкритій для проходу) дорозі, повернули на трасу-133, у напрямку Довела і західних пунктів. Клай, Том і Аліса залишилися на головній вулиці Ендовера, — порожній, за винятком кількох мародерів, що водили ліхтариками. Їм треба було приймати якесь рішення.

— Ти віриш у це? — запитав Клай у Аліси.

— Ні, — сказала вона і подивилася на Тома.

Том похитав головою.

— Я теж. Як на мене, то в розповіді того хлопця було щось від алігаторів з каналізації.

Аліса кивала головою.

— Новини більше не передаються так швидко. Без телефонів це неможливо.

— Еге ж, — підтвердив Том. — Це якийсь міський міф наступного покоління. Але ж ми говоримо про те, що один мій друг любить називати Нью-Хом'яком. Саме тому я думаю, що нам слід перейти кордон у якомога непомітнішому місці.

— Схоже на план, — сказала Аліса, і після цього вони знову рушили, користуючись тротуаром, поки були в місті і поки він був під ногами.

На околицях Ендовера із розбитої вітрини супермаркету «Ай-Джі-Ей» вийшов чоловік із парою ліхтариків, прив'язаних на кшталт збруї — біля скроні по обидва боки. Він привітно помахав рукою і попрямував до них, оминаючи безладно покидані магазинні візки й на ходу вкидаючи консерви у сумку, схожу на сумку листоноші. Біля перевернутого на бік пікапа він зупинився, представився як пан Роско Гендт з Метуена і запитав, куди вони прямують. У відповідь на слова Клая про Мен він тільки похитав головою.

— Кордон Нью-Гемпширу закритий. Менш ніж півгодини тому зустрів кількох людей, яких завернули назад. Вони сказали, що поліція намагається відрізнити таких людей, як ми, від психів, але робить це не надто охоче.

— Ті двоє бачили все на власні очі? — запитав Том.

Роско Гендт подивився на Тома, ніби на божевільного.

— Треба довіряти словам інших людей, чоловіче, — відрізав він. — Тобто ти ж не можеш зателефонувати комусь і попросити підтвердження, чи не так? — Він замовк. — У Салемі та Нашуа спалюють трупи, ось що мені сказали ті люди. Смердить, наче смажать свиню. Про це вони мені теж сказали. Я зібрав групу з п'яти чоловік, поведу їх на захід. Ми хочемо пройти кілька миль до сходу сонця. Шлях на захід вільний.

— Невже про це теж ходять чутки? — запитав Клай.

Гендт подивився на нього з легким презирством.

— Так, про це говорять. А мудрій голові досить і двох слів, бувало, казала моя мати. Якщо ви справді збираєтеся йти на північ, вам обов'язково треба потрапити до кордону серед ночі. Психи не виходять після настання темряви.

— Знаємо, — промовив Том.

Чоловік із прикріпленими ліхтариками проігнорував слова Тома і продовжував розмову з Клаєм, бо саме його визначив як лідера трійці.

— І у них немає ліхтариків. Водіть ліхтариками туди-сюди. Розмовляйте. Кричіть. Цього вони так само не роблять. Сумніваюся, що вас пропустять через кордон, але якщо пощастить, то хоча б не застрелять.

— Вони стають розумнішими, — сказала Аліса. — Ви ж знаєте це, пане Гендт?

Гендт пирхнув.

— Вони ходять пачками і більше не вбивають одне одного. Не знаю, чи це робить їх розумнішими, чи ні. Але вони досі вбивають нас, ось що я знаю.

Мабуть, Гендт побачив сумнів на обличчі Клая, бо посміхнувся. І ліхтарики перетворили цю посмішку на неприємну гримасу.

— Сьогодні вранці я бачив, як вони впіймали якусь жінку, — сказав він. — На власні очі, вірите?

Клай кивнув.

— Вірю.

— Здається, я знаю, чому вона опинилася на вулиці. Це було у Топсфілді, приблизно за десять миль на схід звідси. Я і мої люди, ми були у Мотелі-6. Вона йшла тим шляхом. Навіть не йшла. Поспішала. Майже бігла. Озираючись через плече. Я побачив її, бо не міг заснути. — Він похитав головою. — Звикати спати вдень — це западло.

Клай хотів було сказати Гендтові, що їм усім доведеться звикати до цього, але передумав. Бо побачив, що Аліса знову тримає свій талісман. Він не хотів, аби Аліса це чула, і водночас розумів, що не в змозі приховати це від неї. Частково тому, що ця інформація була необхідна для виживання (він був майже переконаний, що, на відміну від чуток про кордон штату Нью-Гемпшир, ця інформація достовірна), частково тому, що деякий час світ кишітиме такими історіями. І якщо почути значну кількість таких історій, то за допомогою деяких із них можна створити певну схему.

— Може, вона просто шукала краще місце, де можна було б зупинитися, розумієте? Не більше. Побачила Мотель-6 і подумала: «Так, номер із ліжком. Прямо біля заправки "Ексон". Лише один квартал пройти». Але не встигла вона й півдороги подолати, як з-за рогу вийшла їхня компанія. Вони йшли... ви ж знаєте, як вони зараз ходять?

Роско Гендт на незгинних ногах, ніби олов'яний солдатик, попрямував до них, а його сумка листоноші хиталася туди-сюди. Мобілоїди так не ходили, але знаючи, що він хоче передати, його співрозмовники закивали головами.

— І вона... — Спершись на перевернуту вантажівку, він якусь мить тер обличчя руками. — Я хочу, щоб ви зрозуміли ось що, гаразд? Не дозволяйте себе одурити: не вводьте себе в оману, вважаючи, що вони стають нормальними тільки тому, що час від часу одному-двом із них щастить натиснути на потрібні кнопки у стереосистемі й запустити диск...

— Ви це бачили? — запитав Том. — Чули на власні вуха?

— Еге ж, двічі. Я бачив ще одного чоловіка, котрий ішов, розмахуючи цією штукою так сильно, що вона аж підлітала, але дійсно, вона грала. Тож їм подобається музика, і, авжеж, якісь шарики у них там, може, й справді починають крутитися, але саме через це вам і слід бути обережними, розумієте?

— Що сталося з жінкою? — спитала Аліса. — 3 тією, яку впіймали?

— Вона спробувала поводитися, як вони, — відповів Гендт. — І я подумав — стоячи біля вікна номера, який зайняв, — подумав: «Так, давай, дівчинко, може, у тебе є шанс, якщо ти трохи протримаєшся, а потім відірвешся від них і кудись сховаєшся». Бо їм не подобається заходити всередину будинків, ви це помітили?

Клай, Том і Аліса похитали головами.

Чоловік кивнув.

— Вони все-таки заходять, я сам бачив, але їм це не до вподоби.

— Як вони здогадалися, що вона не така, як вони? — знову спитала Аліса.

— Точно не знаю. Можливо, інтуїтивно відчули.

— Чи думки її прочитали, — вставив Том.

— Або не змогли прочитати, — виправила Аліса.

— Мені нічого про це не відомо, — сказав Гендт, — але я знаю, що вони розірвали її просто на вулиці. Тобто в буквальному сенсі розірвали на шматки.

— А коли це сталося? — спитав Клай. Він побачив, що Аліса ледь не зомліла, і обійняв її.

— О дев'ятій сьогодні вранці. У Топсфілді. Тож, якщо ви побачите їх компанію, що бреде дорогою з жовтої цегли[26] зі стереосистемою, з якої лунає «Чому ми не можемо бути друзями»... — він похмуро споглядав їх у світлі ліхтариків, прикріплених по боках його голови, — то я на вашому місці не біг би і не кричав кемо сабе[27], от і все. — Він зробив паузу. — І на північ би теж не йшов. Навіть якщо вас не застрелять, ви просто змарнуєте час.

Але, трохи порадившись у кінці паркувального майданчика супермаркету «Ай-Джі-Ей», вони все одно пішли на північ.

У північній частині Ендовера вони затрималися на пішохідному мості через трасу-495. На небі знову збиралися хмари, але світла місяця, що пробивався, вистачало, щоб побачити шість рядів нерухомого транспорту. Біля мосту, що вів на південь, лежала, наче мертвий слон, перевернута шістнадцятиколісна вантажівка. Навколо неї було встановлено помаранчеві стовпчики (вони свідчили про те, що хтось хоч якось відреагував, виставивши знаки), а за ними стояли дві покинуті патрульні машини — одна з них перевернута на бік. Задня половина вантажівки повністю вигоріла. Трупів не було видно, принаймні не в мінливому місячному сяйві. Кілька людей торували собі шлях на захід, бредучи аварійним рядом, але навіть там пройти було важко.

— Це додає усьому реальності, правда ж? — звернувся до своїх супутників Том.

— Ні, — байдужим голосом відповіла Аліса. — Мені це все видається спецефектом у якомусь грандіозному літньому кіно. Купи відро попкорну, кока-колу і дивись на кінець світу, зроблений у... як вони це називають? Комп'ютерна графіка? Сині екрани? Щось таке, хай йому чорт. — Вона тримала маленьку кросівку за шнурок. — Ось що мені потрібно, аби відчувати реальність. Щось таке маленьке, що його можна стиснути в руці. Ходімо вже.

На трасі-28 було повно покинутих машин, але порівняно з тра-сою-495 ця була абсолютно вільною, і вже о четвертій годині вони наближалися до Метуена, рідного міста пана Роско Гендта, того типа зі стереоліхтариками. Та частина розповіді Гендта, яка здалася їм правдоподібною, була достатньо переконливою, щоб у них виникло бажання якомога швидше сховатися десь задовго до настання ранку. Вони обрали мотель на перехресті трас 28 і 110. Перед різними будиночками стояло близько дюжини автомобілів, та Клая не полишало відчуття, що вони порожні. І чому б їм не бути порожніми? Двома дорогами можна було пройти тільки пішки. Клай і Том стояли на паркувальному майданчику збоку і розмахували ліхтариками понад головами.

— Ми в порядку! — гукав Том. — Нормальні! Ми заходимо всередину!

Вони почекали. У будинку, на вивісці якого було написано, що це «Готель "Затишна долина"», басейн із підігрівом, кабельне телебачення, групові знижки, ніхто не подав ознак життя.

— Ходімо, — сказала Аліса. — У мене болять ноги. І скоро світанок, хіба ні?

— Поглянь-но, — натомість промовив Клай. — Він підняв із під'їзної доріжки мотелю компакт-диск і посвітив на нього своїм ліхтариком. То були «Пісні кохання» у виконанні Майкла Болтона.

— А ти казала, що вони розумнішають, — відзначив Том.

— Не роби висновків так швидко, — застеріг його Клай, коли вони рушили до будиночків. — Той, хто мав диск із собою, викинув його, так?

— Швидше за все, просто впустив, — не здавався Том. Аліса теж посвітила на диск ліхтариком.

— Що це за співак?

— Сльозливий романтик, — сказав Том, — нащо він тобі здався? — Узяв компакт-диск і викинув його через плече.

Вони обережно, наскільки це було можливо, виламали двері трьох сусідніх будиночків, щоби зсередини можна було бодай закрити засувку, і, завалившись у ліжка, проспали більшу частину дня. Їх не турбували, хоча того вечора Аліса сказала, що їй здалося, ніби десь далеко грає музика. Але одразу ж сама і визнала, що це просто могло бути частиною її сну.

У холі «Затишної долини» були виставлені на продаж карти, у яких можна було знайти більше інформації, ніж у їхньому атласі доріг. Карти лежали у розбитій скляній шафці-вітрині. Обережно засунувши руку, щоб не порізатися, Клай дістав одну карту Массачусетсу й одну — Нью-Гемпширу і раптом помітив молодого чоловіка, що лежав по той бік стійки адміністратора. Його розплющені очі були невидющими. На мить Клаєві здалося, що у рот трупа хтось засунув корсаж дивного кольору, але потім, побачивши зеленкуваті скалки, які стирчали з його щік, збагнув, що вони такого самого кольору, як і уламки скла, розсипані на полицях вітринної шафки. На покійному була табличка з написом МЕНЕ ЗВУТЬ ГЕНК. СПИТАЙТЕ МЕНЕ ПРО ТИЖНЕВІ ТАРИФИ. Дивлячись на Генка, Клай одразу ж подумав про пана Рікарді.

Том і Аліса чекали на нього всередині під дверима холу. Була лише чверть на дев'яту, а надворі вже стояла глупа ніч.

— Як усе пройшло? — поцікавилася Аліса.

— Вони можуть нам знадобитися, — сказав він. Передав їй карти, а тоді підніс гасову лампу, щоб вони з Томом могли роздивитися їх, порівняти з атласом доріг і намітити нічний маршрут. Він намагався розвинути у собі почуття фаталізму щодо Джонні та Шарон, намагався тримати у фокусі своєї свідомості неприкрашену правду про теперішнє становище своєї сім'ї: того, що сталося у Кент-Понді, не змінити. З його сином та дружиною або все було гаразд, або ні. Він чи знайде їх, чи не знайде. Це напівмагічне мислення вдавалося йому час від часу.

Коли воно давало збій, він переконував себе у тому, що йому пощастило залишитися в живих, і, авжеж, це була правда. Його везіння нейтралізувалося тим, що, коли почався Імпульс, він був у Бостоні, за сотню миль південніше Кент-Понда, навіть якщо йти найкоротшим маршрутом (який у їхньому випадку був геть неможливий). І все ж — він зустрів добрих людей. І це незаперечний факт. Людей, яких він міг вважати друзями. Багатьом іншим, хто траплявся на його шляху, — Чоловікові із Барильцем Пива і Жінці, Яка Несла Біблію, а також пану Роско Гендту з Метуена — пощастило менше.

Якщо він дістався до тебе, Шарон, якщо Джонні дістався до тебе, то краще дбай про нього. Заради твого ж блага.

А що, як у нього був із собою телефон? Раптом він взяв червоний мобільний до школи? А може, він останнім часом брав його частіше, ніж перед тим? Наслідуючи інших дітей, які носили свої з собою?

Ісусе.

— Клаю? Усе гаразд? — запитав Том.

— Звісно. А чому ти питаєш?

— Не знаю. Ти якийсь... похмурий.

— За стійкою труп. Він не красень.

— Погляньте-но, — втрутилася Аліса, водячи пальцем по карті. Лінія, яку вона показувала, зміїлася вздовж лінії штату, а потім з'єднувалася з нью-гемпширською трасою-38 трохи на схід від Пелгема. — Як на мене, то це саме те, що треба. — Якщо ми пройдемо трасою на схід вісім чи дев'ять миль, — вона показала на сто десяту трасу, де у туманній мжичці слабо виблискували асфальт і машини, — ...то вийдемо прямо на цю дорогу. Як вам ідея?

— Як на мене, чудова, — відповів Том.

Вона перевела погляд на Клая. Маленької кросівки не було видно — мабуть, вона в рюкзаку, — але Клай бачив, що Алісі хочеться стиснути її. Як добре, що вона не курить, подумав він. Інакше випалювала 6 по чотири пачки на день, не менше.

— Якщо шлях через кордон охороняється... — почала вона.

— Ми потурбуємося про це, якщо доведеться, — закінчив замість неї Клай, не відчуваючи, проте, хвилювання. Цим чи іншим шляхом, але він все одно збирався потрапити до Мену. Навіть якби для цього довелося продиратися крізь нетрі, наприклад, незаконно перетнути канадський кордон, щоби накрасти яблук у жовтні, він би це зробив. Дуже погано, якщо Том та Аліса вирішать не йти з ним. Йому було б шкода розставатися з ними... але він би пішов. Бо мусив знати.

Червона закарлючка, яку Аліса знайшла на картах із «Затишної долини», мала свою назву — Дості-стрим-роуд — і була майже вільною для проходу. До кордону штату було чотири милі пішки, а вони натрапили всього лише на п'ять чи шість покинутих автомобілів і тільки на один розбитий. У двох будинках, повз які вони проходили, горіло світло і чулося ревіння генераторів. Вони вагалися щодо того, чи варто туди зайти, але недовго.

— Ми можемо нарватися на стрілянину з яким-небудь хлопцем, що захищатиме свою домівку, — сказав Клай. — Завжди слід припускати, що там хтось є. Ці генератори, мабуть, налаштовані на те, щоб ввімкнутися, коли зникне струм, і працюватимуть, поки в них залишатиметься пальне.

— Навіть якщо там є нормальні люди і вони нас впустять, що навряд чи можна буде вважати нормальним учинком, — що ми зробимо? — запитав Том. — Попросимо дозволу скористатися телефоном?

Вони ще поговорили про те, чи не зупинитися їм де-небудь і вкрасти машину (слово «вкрасти» вжив Том), але зрештою вирішили відмовитися від цього плану. Якщо кордон штату охороняється поліцейськими або добровільними дружинниками, то під'їхати до нього на джипі буде не найрозумнішим ходом.

Тож вони й далі пішли пішки. І звичайно ж, біля кордону штату не було нічого, крім рекламного щита (маленького, якраз для дворядної гудронової дороги, що звивалася сільською місцевістю) з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НЬЮ-ГЕМПШИРУ!» У лісі, що оточував їх з обох боків, стояла тиша. Ніяких звуків — тільки шелест крапель, що падають з дерев, та коли-не-коли зітхання легенького вітерця. А ще, можливо, шарудіння тварини. Вони зупинилися на хвилю, щоб прочитати напис на щиті, і пішли далі, залишаючи Массачусетс позаду.

Біля дороговказу з написами «НГ ТРАСА-38» і «МАНЧЕСТЕР 19 МИЛЬ» будь-яке відчуття самотності зникло так само, як і Дості-стрим-роуд. На тридцять восьмій все ще було лише декілька подорожніх, але коли за півгодини вони змінили напрям і перейшли на сто двадцять восьму — широку захаращену після автомобільних аварій дорогу, що прямувала майже точно на північ, — той їхній струмок влився у неперервний потік біженців. Здебільшого вони мандрували невеликими групками по три-чотири чоловіки. Клая дуже неприємно вразило те, що вони не проявляли цікавості ні до кого, крім самих себе.

Вони зустріли жінку, якій було десь років сорок, і чоловіка, мабуть, років на двадцять старшого за неї, котрі штовхали магазинні возики. У кожному з них — дитина. У чоловіковому возику лежав хлопчик. Возик був замалий для нього, але дитина примудрилася якось скрутитися в клубок і заснути. Коли Клай і його супутники проминали цю підозрілу сімейку, від чоловікового возика відвалилося колесо. Воно покотилося вбік, і хлопчик, на вигляд років семи, випав з возика. Том піймав його за плече і цим пом'якшив удар, але малий подряпав коліно і, ясна річ, злякався. Том поставив його на ноги, та хлопчик, побачивши незнайомця, почав вириватися і аж зайшовся плачем.

— Усе гаразд, дякую, я його тримаю, — сказав чоловік. Він узяв дитину і сів з нею на узбіччі, довго дмухав: «Фу! Фу!» (цього «фу-фу» Клай не чув відтоді, як сам був семирічним хлопчиком). Чоловік бурмотів: — Ґреґорі поцілує, і все заживе. — Він поцілував подряпину, і дитина поклала голівку йому на плече. Хлопчик засинав. Ґреґорі посміхнувся Томові та Клаю і кивнув. Було видно, що він смертельно втомився — чоловік, що минулого тижня, можливо, ще підтримував спортивну форму і займався на тренажерах, зараз був схожий на сімдесятип'ятилітнього єврея, що намагається забратися до дідька з Польщі, поки не пізно.

— У нас усе буде гаразд, — запевнив він. — Йдіть собі.

Клай розтулив було рота, щоб сказати:« Чому б нам не йти далі разом? Об'єднаймося. Що скажеш, Ґреґу»? Щось таке завжди казали герої науково-фантастичних романів, які він читав ще підлітком: Об'єднаймося.

— Ну, йдіть, чого стоїте? — втрутилася жінка, перш ніж він устиг хоч слово вимовити. Дівчинка років п'яти у її візку досі спала. Жінка прийняла оборонну позу біля візка, так, наче вона здобула на розпродажу якусь казкову річ і боялася, що Клай чи хтось із його друзів спробує її в неї забрати. — Думаєте, у нас є те, що вам потрібно?

— Наталі, припини, — промовив Ґреґорі стомленим голосом.

Але Наталі не замовкла, і Клай збагнув, що у цій маленькій сцені було таким гнітючим. Не те, що на нього — посеред глупої ночі — кричала жінка, яку виснаження та жах довели до параноїдального стану, це можна було зрозуміти і пробачити. Всередині все захололо від того, що люди просто проминали їх, розмахували ліхтариками і тихо розмовляли між собою у своїх групках, зрідка перекладаючи валізи з однієї руки в другу. Якийсь шмаркач на задрипаному мопеді маневрував між уламками та купами сміття, і люди поступалися йому дорогою, щось незадоволено бурмочучи услід. Клай подумав, що всім було б начхати, навіть якби хлопчик випав з возика і зламав собі шию замість подряпати коліно. Ніхто б не звернув уваги, якби он той кремезний чолов'яга з речовим мішком, що важко дихає, стоячи на узбіччі, звалився на землю з серцевим нападом. Ніхто 6 не спробував надати йому першу допомогу, і, звичайно ж, час, коли можна було набрати 911, давно б минув.

Ніхто навіть не потурбувався прокричати «Так йому, дамочко!» або «Чуваче, скажи їй, хай ступить пельку!» Вони просто йшли собі далі.

— ...діти — це все, що у нас є, і це така відповідальність, якої ми не просили, ми й про себе не можемо якось подбати, у нього кардіостимулятор, і що скажете нам робити, коли сяде батарейка, хотіла б я знати!? А ще й ці діти! Хочете дитину? — Вона дико озирнулася навкруги. — Гей! Кому дитину?

Дівчинка заворушилася.

— Наталі, ти турбуєш Порцію, — сказав Ґреґорі.

Жінка на ім'я Наталі розреготалася.

— Стули своє хавало! Весь світ на вухах стоїть! — Люди довкола продовжували торувати Шлях Біженців. Ніхто не звернув уваги, і Клай подумав: «Ось як ми поводимося. Це природно, коли випадає дно. Коли камери не знімають, будинки не горять і Андерсон Купер не говорить: «А на зв'язку з нами знову студія CNN в Атланті». Це природно за обставин, коли Міністерство внутрішньої безпеки розпущене з причин всезагального безуму».

— Дозвольте мені взяти хлопчика, — сказав Клай. — Я понесу його, доки ви не знайдете чогось кращого, щоб його покласти. Той візок геть ні до чого не придатний. — Він подивився на Тома. Той мовчки знизав плечима і кивнув.

— Тримайтеся від нас подалі, — сказала Наталі, і раптом в її руці з'явився пістолет. Невеликий, може, всього лише двадцять другого калібру, але навіть такий може наробити лиха, якщо куля влучить у потрібне місце.

Клай почув, як по обидва боки від нього витягають зброю, і зрозумів, що Том і Аліса спрямовують на Наталі дула пістолетів, взятих у будинку Нікерсонів. Схоже, тепер це теж було нормально.

— Заберіть пістолет, Наталі, — сказав він. — Ми вже йдемо.

— Ви сто пудів маєте рацію, чорт вас забирай, — відказала вона і поправила вільною рукою неслухняну прядку волосся, що лізла в око. Здавалося, вона не усвідомлює, що молодий чоловік і ще молодша жінка з компанії Клая тримають її на мушці. Тепер люди, що проходили повз них, все-таки звертали увагу, але єдиною їхньою реакцією було прискорення ходи, щоб трохи швидше оминути місце сутички і можливого кровопролиття.

— Ходімо, Клаю, — спокійно промовила Аліса і поклала вільну руку на його зап'ястя. — Поки когось не застрелили.

Вони знову рушили. Аліса йшла, тримаючи Клая за руку, наче він був її хлопцем. «Просто невеличка прогулянка опівночі», — подумав Клай, хоча не мав жодного уявлення, котра зараз година, і йому було байдуже. Його серце скажено калатало в грудях. Том ішов поряд із ними, але до наступного повороту просувався спиною вперед, тримаючи пістолета напоготові. Клай подумав, що Том хоче встигнути вистрілити у відповідь, якщо Наталі все ж вирішить скористатися своїм пугачем. Тому що в ці часи, коли телефони вимкнені до подальшого сповіщення, стріляти у відповідь — теж звичайна річ.

Перед самим світанком, йдучи трасою-102 на схід від Манчестера, вони почули музику, дуже тиху.

— Ісусе, — сказав Том, зупиняючись на ходу. — Це ж «Прогулянка слоненяти»[28].

— А що воно таке? — зацікавлено запитала Аліса.

— Інструменталка для великого оркестру, ще того періоду, коли бензин був по двадцять п'ять центів. Лез Браун і його «Знаменитий оркестр» чи хтось на зразок нього. У моєї матері була платівка.

Двоє чоловіків порівнялися з ними і спинились, щоб перепочити. Обидва були літніми, але виглядали бадьоро. «Наче двійко листонош, що недавно вийшли на пенсію, а тепер пішли у похід і досліджують котсволдські гори, — подумав Клай. — Де б вони не були». Один ніс рюкзак — не звичайний, а великий похідний, натягнутий на раму, що сягав до пояса, — а в іншого був наплічник через праве плече. Через ліве було перекинуте щось схоже на вінчестер тридцятого калібру.

Похідний Рюкзак стер передпліччям піт зі зморшкуватого чола і сказав:

— Може, у твоєї мами й була версія Леза Брауна, синку, але швидше за все то був Дон Коста чи Генрі Манчині. Їх любили у народі. А це... — Він схилив голову в той бік, звідки линула ледь чутна мелодія. — ...це Лоуренс Вельк, голову даю на відсіч.

— Лоуренс Вельк, — видихнув Том мало не з благоговійним трепетом.

— Хто? — здивувалася Аліса.

— Послухай цю слонячу прогулянку, — сказав Клай і розсміявся. Він почувався втомлено і кепсько. На думку спало, що та музика страшенно сподобалася б Джонні.

Похідний Рюкзак зміряв його поглядом, у якому читалася легка зневага, і знову звернувся до Тома.

— Це Лоуренс Вельк, точно. Мої очі вже й наполовину не так добре бачать, як раніше, але зі слухом усе в нормі. Ми з дружиною дивилися його шоу кожного клятого суботнього вечора.

— Для Доджа тоді теж були непогані часи, — додав Наплічник. Більше він нічого не сказав протягом усієї розмови, і Клай не мав жодного уявлення, що 6 це могло означати.

— Лоуренс Вельк та його «Оркестр шампанського», — сказав Том. — Подумати тільки.

— Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», — виправив Похідний Рюкзак. — Господи Ісусе.

— Не забувайте про сестер Леннон і чарівну Алісу Лон, — сказав Том.

Примарна музика на віддалі змінилася.

— А це вже «Калькутта», — визначив Похідний Рюкзак і зітхнув. — Ну добре, ми пішли. Приємно було провести з вами час цього дня.

— Ночі, — виправив Клай.

— Ні, — заперечив Похідний Рюкзак. — Зараз це — наші дні. Невже ви не помітили? Гарного вам дня, хлопці. І вам, маленька леді.

— Дякую, — тихо мовила маленька леді, що стояла між Клаєм та Томом.

Похідний Рюкзак знову рушив у путь. Наплічник рішуче став у стрій поряд із ним. Довкола них рівномірна процесія танцюючих ліхтарних променів вела людей далі у Нью-Гемпшир. Тоді Похідний Рюкзак спинився і озирнувся, щоб сказати напутнє слово.

— Не слід залишатися на дорозі довше, ніж іще на годину, — сказав він. — Знайдіть будинок чи мотель і сховайтеся там. Ви ж знаєте про черевики?

— А що з черевиками? — запитав Том.

Похідний Рюкзак терпляче подивився на нього — мабуть, так він дивився на кожного, хто був повним дурнем і нічого не міг із цим вдіяти. Десь далеко «Калькутта» (якщо це була вона) змінилася полькою. У туманній, мрячній ночі це звучало по-дурному. А ще й цей старий з величезним рюкзаком на плечах говорив про черевики.

— Заходячи в будинок, виставляйте черевики за поріг, — сказав Похідний Рюкзак. — Психи їх не заберуть, не бійтеся, а інші люди зрозуміють, що місце зайняте і що треба йти далі, шукати собі інше. Так можна запобігти... — він ковзнув поглядом по важкому автомату, який тримав у руках Клай, — ...нещасним випадкам.

— А що, траплялися нещасні випадки? — запитав Том.

— О, так, — сказав Похідний Рюкзак з моторошною байдужістю. — Нещасні випадки трапляються завжди, бо люди є люди. Але будинків повно, так що з вами це не обов'язково мусить статися. Просто виставте черевики за поріг.

— А звідки ви це знаєте? — запитала Аліса.

Він посміхнувся їй, і від цього його обличчя стало набагато приємнішим. Перед Алісою годі було втримати посмішку, бо вона була молода і гарненька — навіть о третій годині ночі.

— Люди говорять, я слухаю. Я говорю, іноді інші слухають. Ви слухали?

— Так, — підтвердила Аліса. — Слухати я вмію — це одна з моїх сильних сторін.

— Тоді передайте далі. Досить з нас і того, що доводиться боротися з ними. — Уточнювати не було потреби. — Не вистачало, Щоб ми билися між собою.

Клай подумав про Наталі та її пістолет двадцять другого калібру і сказав:

— Це точно. Спасибі.

— Це ж «Полька пивного барильця», правда? — запитав Том.

— Так, синку, — відповів йому Похідний Рюкзак. — Майрон Флорен на акордеоні. Царство йому небесне. Ви можете перебути у Ґейтені. Це невеличке гарне село по дорозі, приблизно за дві милі звідси.

— Ви там збираєтеся зупинитися? — запитала Аліса.

— Ні, ми з Рольфом, мо', проберемося трохи далі.

— Чому?

— Тому що ми можемо, і крапка, маленька леді. Гарного вам дня. Цього разу вони не заперечили йому, і хоча обом чоловікам було під сімдесят, вони швидко зникли з поля зору, за променем одного-єдиного ліхтарика, який тримав у руках Наплічник — Рольф.

— Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», — захоплено повторив Том.

— «Прогулянка слоненяти», — сказав Клай і розсміявся.

— А чому для Доджа теж тоді були непогані часи? — захотіла дізнатися Аліса.

— Гадаю, тому, що він міг, — відповів Том і розреготався, побачивши на її обличчі розгублений вираз.

Музика лунала з Ґейтена, невеличкого гарного села, у якому їм порадив зупинитися Похідний Рюкзак. За гучністю вона не могла зрівнятися з концертом «AC/DC» у Бостоні, на який Клай ходив ще підлітком, — після цього у нього ще довго дзвеніло у вухах, — але все-таки була досить гучною і викликала в пам'яті літні концерти груп, які він відвідував у Саут-Бертвіку з батьками. Насправді він уявляв собі, що джерело музики неодмінно буде виявлено у ґейтенскому міському парку: буцімто якийсь літній чоловік (не мобілоїд, а одурманений лихом) забрав собі у голову зробити музичний супровід для масового переселення, поставивши щось стареньке і легке та пропускаючи цю музику через гучномовці з живленням від батарейок. У Ґейтені справді був міський парк, але він був безлюдний, за винятком кількох людей, що у світлі ліхтариків і гасових ламп їли чи то пізню вечерю, чи то ранній сніданок. Місце, звідки линула музика, було трохи далі на північ. На той час Лоуренс Вельк поступився місцем трубачеві, який грав таку спокійну мелодію, що від неї хилило на сон.

— Це ж Вінтон Марсаліс, правда? — запитав Клай. Він сам уже дійшов висновку, що на цю ніч з них досить, бо Аліса здавалася смертельно втомленою.

— Він чи Кенні Джі, — відповів Том. — Ти ж знаєш, що сказав Кенні Джі, коли вийшов із ліфта?

— Ні, — сказав Клай, — але ти мені це скажеш, я впевнений.

— «Ого! А там ковбасить!»

— Це так смішно, що моє почуття гумору не витримало і вибухнуло, — уїдливо відзначив Клай.

— Не доганяю, — здивувалася Аліса.

— Це навіть пояснювати не варто, — відповів їй Том. — Слухайте, здається, з нас уже годі. Я зараз помру.

— І я, — закивала Аліса. — Думала, що завдяки грі у футбол я у формі, але справді втомилася.

— Еге ж, — погодився Клай. — Разом з дитиною нас уже троє.

Вони вже проминули квартал ґейтенських крамниць, і, згідно з дороговказами, Мейн-стрит — те саме, що й траса-102, — тепер стала Академічною авеню. Клая це не здивувало, бо вивіска на околицях міста стверджувала, що Ґейтен — це батьківщина історичної Академії Ґейтена, закладу, неточні чутки про який долітали до Клая. Він гадав, що це одна з тих приватних середніх шкіл Нової Англії для хлопчиків, які не можуть навчатися в Ексетері чи Мільтоні. І чекав, що вони втрьох досить скоро опиняться у володіннях королів-бюргерів, з крамницями, де продаються теплі кашне, і мережею мотелів, проте ця частина нью-гемпширської траси-102 виявилася забудованою дуже охайними будиночками. Проблема була у тому, що перед більшістю дверей стояли черевики — часом навіть по чотири пари.

Подорожні знаходили собі прихисток на наступний день, і пішохідний рух ставав менш жвавим. Біля автозаправки «Сітґо на Академічній», наблизившись до колон, обкладених булижниками, Що обрамлювали під'їзну алею, вони почали наздоганяти трійцю: двох чоловіків і жінку. Усі вони вже давно досягли середнього віку. Ці троє, повільно бредучи тротуаром, обдивлялися кожний будинок, шукаючи той, перед дверима якого не буде черевиків. Жінка сильно кульгала, і один із чоловіків притримував її за талію.

Академія Ґейтена була ліворуч, і Клай збагнув, що музика (у той момент звучала монотонна, переобтяжена струнними, версія «Забери мене на місяць») лунала звідти. Він помітив іще дві речі. По-перше, дорожнього сміття — порваних пакетів, недоїдених овочів, обгризених кісток — тут було особливо багато, а найбільш засміченим виявився поворот на посилану гравієм під'їзну доріжку до Академії. По-друге, там стояло двоє людей. Одним із них був старий сутулий чоловік, що спирався на палицю. Інший — хлопчик з акумуляторним ліхтарем, затиснутим між черевиками. На вигляд йому було років дванадцять, не більше. Він прихилився до однієї з колон і дрімав. Хлопчик був вдягнений у щось схоже на шкільну форму: сірі брюки, сірий светр, бордовий піджак із гербом.

Коли трійця, що була попереду Клая та його друзів, порівнялася з під'їзною доріжкою Академії, старий, вдягнений у твідовий піджак із латками на ліктях, звернувся до них пронизливим, «мене-почують-у-найдальшому-кутку-аудиторії» голосом.

— Здрастуйте, люди! Здрастуйте, кажу вам! Чи не зайдете до нас? Ми можемо надати вам притулок, але, найважливіше, ми повинні...

— Ми нічого не повинні, пане, — сказала жінка. — У мене чотири мозолі, по два на кожній ступні, вони лопнули, і я ледве йду.

— Але ж тут багато місця... — почав старий. Чоловік, що підтримував жінку, певне, зиркнув на нього з такою неприязню, що старий замовк. Трійця проминула під'їзну доріжку, колони і вивіску на старомодних залізних гачках у формі літери «S». На вивісці був напис «АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА ЗАСНОВАНА 1846» і «Юний розум — світоч у темряві».

Старий знову згорбився над своєю палицею, але потім побачив Клая, Тома та Алісу, які наближалися, й ще раз розправив плечі. Здавалося, що він от-от покличе їх, але потім, очевидно, передумав, бо вирішив, що його викладацький метод не спрацьовує. Замість цього він ткнув свого напарника у ребра кінчиком палиці. Хлопчик розпрямився з диким виразом на обличчі, а за їхніми спинами, там, де в темряві бовваніли цегляні будівлі, розташовані на схилі пологого пагорба, «Забери мене на місяць» змінилася таким само млявим виконанням композиції, яка колись, можливо, називалася «Я тебе забуду».

— Джордане! — наказав старий. — Твоя черга! Запроси їх!

Хлопчик на ймення Джордан здригнувся, блимнув очима на старого, тоді перевів похмурий недовірливий погляд на трійцю нових незнайомців, що наближалися. Клаєві згадалися Шалений Заєць й Сонько з «Аліси у країні чудес». Може, й дарма — швидше за все, що дарма, — але він був дуже втомлений.

— Та ці такі самі, сер, — сказав хлопчик. — Вони не зайдуть. І ніхто не зайде. Ми спробуємо знову завтра вночі. Я хочу спати.

І тут Клай зрозумів, що, незважаючи на втому, вони з'ясують, що потрібно старому... тобто якщо Том і Аліса категорично не відмовляться. Частково через те, що супутник старого нагадав йому Джонні, так, але переважно тому, що малий вже зневірився і твердо вирішив, що нізвідки чекати допомоги у цьому не-надто-прекрасному новому світі — він і той, кого він називав сером, були самі по собі, тому що тепер це було нормально. Тільки якщо це правда, то невдовзі могло виявитися, що не залишилося нічого вартого порятунку.

— Давай, — заохотив його старий. Він знову штрикнув Джордана кінчиком палиці, але не сильно. Не боляче. — Скажи їм, що ми можемо надати їм притулок, у нас багато місця, та спочатку вони мусять дещо побачити. Комусь треба це побачити. Якщо вони теж відмовляться, тоді на сьогодні буде все.

— Добре, сер.

Старий посміхнувся, оголивши повний рот здоровенних, як у коня, зубів.

— Дякую, Джордане.

Не виявляючи жодного ентузіазму, хлопчик поплентався до них, запорошені черевики човгали по землі, а сорочка стирчала з-під светра. В одній руці він тримав ліхтаря, що тихенько шипів. Під очима у дитини від недосипання були темні кола, а волосся давно треба було вимити.

— Томе? — мовив Клай.

— Побачимо, що йому потрібно, — вирішив Том, — бо я так розумію, це потрібно насамперед тобі, але...

— Панове? Перепрошую, панове?

— Секундочку, — сказав Том хлопцеві й знову повернувся до Клая. Його обличчя спохмурніло. — Але за годину почне світати. Може, навіть раніше. Тож краще було 6, аби слова старого виявилися правдою щодо місця, де ми можемо зупинитися.

— О, так, сер! — втрутився Джордан. У хлопчика був такий вигляд, ніби він не хоче ні на що сподіватися і нічого не може з собою вдіяти. — Повно місця. Сотні спалень, не кажучи вже про Читем-лодж. Минулого року там зупинявся Тобіас Вольф. Він читав лекцію за своєю книжкою «Стара школа».

— Я читала, — вражено сказала Аліса.

— Хлопці, у яких не було мобільних, усі повтікали. А ті, у кого були...

— Ми знаємо, що з ними сталося, — сказала Аліса.

— Я стипендіат. Жив у Головеї. У мене не було мобільного. Коли мені треба було подзвонити додому, то доводилося просити у старости, і всі хлопці кепкували з мене.

— Схоже, ти, Джордане, став тим, хто сміється останнім, — сказав Том.

— Так, сер, — відповів він шанобливо, але у світлі ліхтаря, що шипів, Клай не помітив, щоб він сказав це зі сміхом, а відчув тільки скорботу та втому. — Чи не були б ви такі ласкаві підійти й познайомитися з Директором?

І незважаючи на те, що він сам, безперечно, був страшенно втомлений, Том відповів з абсолютною ввічливістю, наче вони стояли на сонячній веранді — наприклад, на організованому батьківським комітетом чаюванні, а не на засміченому узбіччі Академічної авеню о чверть на п'яту ранку.

— Ми зробимо це із задоволенням, Джордане.

— Переговірні пристрої диявола — ось як я їх називав, — сказав Чарльз Ардай, який двадцять п'ять років був деканом факультету англійської мови в Академії Ґейтена й на час Імпульсу виконував обов'язки директора Академії. Зараз він навдивовижу спритно долав підйом, шкандибав, спираючись на палицю, та тримався тротуару, щоб не вступити в річку помиїв, які вкривали під'їзну алею до Академії. Джордан сторожко йшов за ним, а трійця позаду. Джордан нервував, що старий може втратити рівновагу. Клай побоювався, що у чоловіка станеться серцевий напад, бо той водночас говорив і видирався на схил, хай навіть на такий пологий.

— Звісно, я говорив це несерйозно — то був жарт, розіграш, комічне перебільшення. Та насправді мені ніколи не подобалися ці штуки, особливо в академічному середовищі. Я міг би заборонити їх використання у школі, але, ясна річ, мене ніхто б не слухав. Це все одно що приймати закони, які забороняють приплив, чи не так? — Він кілька разів важко видихнув. — Мій брат подарував мені мобільного на шістдесятип'ятиліття. Я його розрядив... — Видих, вдих. — І більше ніколи не заряджав. Вони випромінюють радіацію, ви це знаєте? Так, крихітними дозами, але все ж таки... джерело радіації так близько від голови людини... від мозку...

— Сер, вам варто почекати, поки ми доберемося до Тонні, — сказав Джордан. Він підхопив Ардая, коли палиця ковзнулась на гнилому недогризку фрукта і Директор на якусь мить під небезпечним кутом накренився на лівий борт.

— Мабуть, так буде краще, — підтримав хлопчика Клай.

— Так, — погодився Директор. — Тільки... я ніколи не довіряв їм, ось що я хочу сказати. До свого комп'ютера я ставився зовсім інакше. До нього я тягнувся, мов качка до води.

На вершині схилу головна дорога кампусу розходилася у вигляді літери Y. Ліворуч — вела до будівель, у яких, швидше за все, розміщувалися спальні. Права вела у напрямку лекційних корпусів, групи адміністративних будівель та арки, що білим сяйвом мерехтіла у темряві. Під нею пропливала річка сміття й викинутих обгорток. Директор Ардай повів їх у той прохід, старанно оминаючи сміття, а Джордан притримував його за лікоть. Музика — тепер Бет Мідлер співала про «Вітер під моїми крилами» — йшла з-за арки, і Клай побачив, що серед кісток і порожніх пакетиків з-під чіпсів валяються компакт-диски. У нього з'явилося якесь неприємне передчуття.

— Гм, сер? Пане директор? Може, нам варто просто...

— З нами все буде гаразд, — запевнив його Директор. — Ти грав у музичні стільці, коли був дитиною? Авжеж, грав. Так от, поки музика грає, нам нема про що турбуватися. Ми глянемо одним оком, а тоді підемо до Читем-лоджу. Це резиденція директора. Менш ніж у двохстах ярдах від Тонні-філду. Запевняю вас.

Клай подивився на Тома, а той у відповідь знизав плечима. Аліса кивнула.

Джордан випадково глянув на них (досить занепокоєно) і став свідком цієї мовчазної наради.

— Ви повинні це побачити, — сказав він їм. — Директор має рацію. Поки не побачите, не зрозумієте.

— Що побачимо, Джордане? — запитала Аліса.

Але Джордан тільки подивився на неї — великими юними очима з темряви.

— Почекайте, — сказав він.

— А хай йому грець! — вирвалося у Клая. У голові ці слова звучали як голосний зойк, викликаний здивуванням та страхом — може, з дещицею гніву, — але назовні вийшло щось більш схоже на п'яне скиглення. Частково це могло зумовити те, що в такій близькості музика гриміла майже так само гучно, як і на тому давно минулому концерті «AC/DC» (хоча Дебі Бун з її солоденьким школярським виконанням пісні «Ти світло мого життя» навіть на повній гучності не витримувала порівняння з «Дзвонами пекла»), але в основному це по-справжньому шокувало. Він гадав, що після Імпульсу та їхньої втечі з Бостона готовий до всього. Виявилося, що помилявся.

Клаю здавалося, що такі приватні середні школи, як ця, не опускалися до чогось настільки плебейського (і такого касового), як футбол, але вочевидь тут він відігравав велику роль. Трибуни, що височіли по обидва боки стадіону Тонні-філд, виглядали так, наче могли вмістити тисячу вболівальників, і були прикрашені транспарантом, який тільки зараз мав не найкращий вигляд через дощову погоду, що трималася останніми днями. На дальньому кінці поля стояло майстерно зроблене табло, по якому вгорі бігли великі літери. У темряві Клай не міг розібрати, що там написано, хоча цілком можливо, йому б це не вдалося навіть удень. Світла було досить, щоби побачити сам стадіон, і лише це мало значення.

Кожен дюйм трави був зайнятий мобілоїдами. Вони лежали на спинах, як сардини у банці, нога до ноги, стегно до стегна, плече до плеча. Усі обличчя втупилися у чорне передсвітанкове небо.

— О Господи Ісусе, — видушив із себе Том. Одним кулаком він затискав собі рота.

— Підхопіть дівчину! —вигукнув Директор. —Вона зараз зомліє!

— Ні... зі мною все гаразд, — сказала Аліса, та коли Клай обійняв її однією рукою, вона повисла на ньому, часто дихаючи. Її очі були розплющені, але як у наркомана: вона дивилася в одну точку.

— Вони й під сидіннями на трибунах, — повідомив Джордан. Він говорив з удаваним спокоєм, але Клай цьому ані на йоту не повірив. То був голос хлопчика, який переконує своїх друзів, буцімто йому зовсім не гидко дивитися на личинок мух, що кубляться в очах дохлого кота... а потім перехиляється і вибльовує свій сніданок. — Я і Директор думаємо, що туди вони кладуть поранених, яким уже нічим не зарадиш.

— Ми з Директором, Джордане.

— Вибачте, сер.

Дебі Бун досягла поетичного катарсису і замовкла.

Настала пауза, а потім «Композитори шампанського» і Лоуренс Вельк знову почали виконувати «Прогулянку слоненяти». «Для Доджа тоді теж були непогані часи», — подумав Клай.

— Скільки стереосистем вони зібрали докупи? — запитав він у Директора Ардая. — І як вони це зробили? Вони ж не мають мізків, заради всього святого, це зомбі! — Йому спала на думку жахлива ідея — нелогічна і водночас переконлива. — Це ви зробили? Щоб утихомирити їх чи... не знаю...

— Він цього не робив, — сказала Аліса тихим голосом зі свого безпечного сховку в обіймах Клая.

— Ні, обидва ваші припущення неправильні, — сказав йому Директор.

— Обидва? Я не...

— Мабуть, вони затяті меломани, — задумливо промимрив Том, — бо взагалі-то не люблять заходити всередину будинків. Але ж компакт-диски там, правильно?

— Не кажучи вже про стереосистеми, — додав Клай.

— Зараз немає часу пояснювати. Небо вже починає світлішати, і... розкажи їм, Джордане.

Джордан слухняно відповів, як учень, що повторює урок, якого не розуміє.

— Справжні вампіри мусять заховатися до того, як проспіває півень, сер.

— Правильно, перш ніж заспіває півень. Поки що просто спостерігайте. Це все, що від вас вимагається. Ви ж не знали, що є такі місця, чи не так?

— Аліса знала, — озвався Клай.

Вони дивилися. Ніч справді почала здавати свої позиції, тож Клай зрозумів, що очі на всіх тих обличчях розплющені. Він був цілком певен того, що вони не бачили, а просто... були розплющені.

«Тут відбувається щось погане, — подумав він. — Збирання у зграї було тільки початком».

Дивитися на вкладені у штабелі тіла та байдужі обличчя-маски (здебільшого білі, адже це Нова Англія, врешті-решт) було теж страшно, але безтямні очі, здійняті до неба, сповнили його невимовним жахом. Десь неподалік заспівала перша вранішня пташка. Це був не півень, але Директор все одно здригнувся і похитнувся. Цього разу його підтримав Том.

— Ходімо, — сказав їм Директор. — До Читем-лоджу недалеко, але ми мусимо рушати. Від сирості мої ноги як дерев'яні. Тримай мене за лікоть, Джордане.

Аліса вивільнилася з обіймів Клая і підійшла до старого з іншого боку. Його посмішка швидше свідчила про незгоду, і він заперечливо похитав головою.

— Про мене подбає Джордан. Зараз ми дбаємо один про одного — правда, Джордане?

— Так, сер.

— Джордане? — звернувся до хлопчика Том. Вони наближалися до великого і досить претензійного особняка у стилі Тюдорів. Клай припустив, що це і є Читем-лодж.

— Так, сер?

— Я не зміг прочитати напис над табло. Що на ньому було написано?

— ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ! — Джордан хотів було посміхнутися, а тоді згадав, що цього року не буде ніякої зустрічі випускників — транспарант на трибунах вже почав вицвітати, — і його обличчя згасло. Якби не втома, він міг би опанувати себе, але було дуже пізно, майже світанок, тож на шляху до резиденції Директора останній студент Академії Ґейтена, який досі не зняв з себе бордово-сірий одяг, гірко розридався.

— Це було просто неймовірно, сер, — сказав Клай. Якось непомітно він почав звертатися до директора, як Джордан. Том та Аліса також. — Спасибі.

— Так, — закивала головою Аліса. — Дякую. Ніколи в житті я не з'їдала одразу два гамбургери — принаймні таких великих точно ніколи.

Була третя година наступного дня. Вони сиділи на задньому ґанку Читем-лоджу. Чарльз Ардай — Директор, як називав його Джордан, — приготував гамбургери на маленькому газовому грилі. Він сказав, що м'ясо можна їсти без побоювання, бо генератор, від якого живилася морозилка у кафетерії, працював до полудня вчорашнього дня (і справді, пиріжки, які вони дістали з холодильника, принесеного Томом та Джорданом із буфетної, були вкриті інеєм і тверді, як хокейні шайби). Він сказав, що смажити м'ясо, мабуть, безпечно до п'ятої години, хоча розважливіше було б пообідати раніше.

— Вони можуть почути запах їжі? — запитав Клай.

— Скажімо так: у нас немає ніякого бажання дізнаватися, чи це правда, — відказав Директор. — Чи не так, Джордане?

— Так, сер, — сказав Джордан і відкусив шматок другого гамбургера. Він жував уже повільніше, але Клай думав, що малий впорається з завданням. — Нам потрібно бути всередині, коли вони прокинуться і коли повертатимуться з міста. Вони ходять саме до міста. Просто спустошують його, як птахи викльовують до останнього зернятка поле з зерновими. Так каже Директор.

— Коли ми були у Молдені, то вони поверталися додому зграями раніше, — зауважила Аліса. — Правда, ми не знали, де їхній дім. — Вона не відводила погляду від таці з чашками пудингу. — Можна мені це?

— Авжеж. — Директор підштовхнув тацю ближче до неї. — І ще один гамбургер, якщо маєш бажання. Треба все з'їсти, а то зіпсується.

Аліса застогнала і заперечно похитала головою, але чашку з пудингом взяла. І Том також.

— Здається, вранці вони йдуть в один і той самий час, але тепер повертаються додому пізніше, — задумливо сказав Ардай. — Чому б це?

— Важко чимось розжитися? — висловила припущення Аліса.

— Можливо... — Він востаннє відкусив шматок гамбургера, а потім охайно прикрив залишки паперовою серветкою. — Як ви знаєте, зграй багато. У радіусі п'ятдесяти миль їх може бути не менше дюжини. Від людей, що йшли на схід, ми дізналися, що зграї є у Сендауні, Фремонті та Кандії. Вдень вони майже безцільно нишпорять у пошуках їжі, а може, й музики, а потім повертаються туди, звідки прийшли.

— Ви це напевно знаєте? — уточнив Том. Він покінчив з однією чашкою пудингу і взявся за наступну.

Ардай похитав головою.

— Нічого не можна сказати напевне, пане Маккурт. — Його волосся, що звисало довгими сивими пасмами (точно волосся професора англійської мови, подумав Клай), трохи розвіював спокійний полуденний вітерець. Хмари зникли. Із заднього ґанку відкривався гарний вид на кампус, поки що безлюдний. Джордан регулярно робив обхід навколо будинку, щоб розвідати ситуацію на схилі, який спускався до Академічної авеню, і доповідав, що там також усе тихо. — Ви не бачили інших їхніх нічліжок?

— Ні, — сказав Том.

— Але ми йшли в темряві, — нагадав йому Клай, — а нині ж темно, хоч око виштрикни.

— Так, — погодився Директор. Його голос лунав майже сонно. — Як у le moyen âge. Переклади, Джордане.

— У середні віки, сер.

— Добре. — Учитель поплескав учня по плечу.

— Навіть великі зграї можна було легко пропустити, — сказав Клай. — Їм би навіть ховатися не довелося.

— Ні, вони не ховаються, — заперечив Директор Ардай, складаючи руки дашком. — Принаймні поки що. Вони ходять зграями... нишпорять у пошуках їжі... а їхній груповий розум може слабшати, поки вони шукають їжу... але, мабуть, з кожним разом все менше. Імовірно, з кожним днем дедалі менше і менше.

— Манчестер згорів дотла, — ні сіло ні впало сказав Джордан. — Ми бачили пожежу звідси, правда, сер?

— Так, — підтвердив Директор. — Це було дуже сумне й страшне видовище.

— А це правда, що людей, які хочуть потрапити до Массачусетсу, розстрілюють на кордоні? — поцікавився Джордан. — Так кажуть люди. Подейкують, що треба йти у Вермонт, тільки той шлях безпечний.

— Брехня, — відказав Клай. — Те саме ми чули про кордон Нью-Гемпширу.

Джордан якусь хвилю дивився на нього круглими очима, а тоді розреготався. У цей безвітряний день його чистий сміх дзвенів чудово.

А тоді десь далеко прогримів постріл. А ближче до них хтось закричав, чи то від люті, чи від жаху.

Джордан припинив сміятися.

— Розкажіть нам про той дивний стан, у якому вони перебували минулої ночі, — тихо попросила Аліса. — І про музику. Усі зграї слухають музику вночі?

Директор глянув на Джордана.

— Так, — підтвердив хлопчик. — Сама тільки спокійна музика, ніякого року чи кантрі...

— Мушу висловити припущення, що й ніякої класики також, — вставив Директор. — Принаймні без претензій на щось.

— Це їхні колискові, — сказав Джордан. — Директор і я так думаємо, чи не так, сер?

— Ми з Директором, Джордане.

— Ми з Директором, так, сер.

— Але ми справді так думаємо, — підтвердив Директор. — Хоча, підозрюю, що в цьому може бути закладено якийсь інший сенс. Так, щось геть інше.

Клай був спантеличений. Він не знав, що робити далі. Дивився на своїх друзів і бачив на їхніх обличчях відображення власних почуттів — то було не просто збентеження, а страшне небажання, щоб їх просвітили.

Нахилившись уперед, Директор Ардай сказав:

— Дозвольте мені бути чесним з вами. Я мушу бути чесним — це звичка, вироблена роками. Я хочу, щоб ви нам допомогли зробити жахливу річ. Гадаю, часу на те, щоб це зробити, не так багато, і незважаючи на те, що один такий вчинок може ні до чого не привести, ніколи не знаєш напевно, правда? Ніхто не знає, який зв'язок може існувати між цими... зграями. Хай там як, я не стоятиму осторонь, поки ці... істоти... непомітно прибирають до рук не тільки мою школу, але й денне світло. Я міг би вже здійснити цю спробу, але я старий, а Джордан дуже молодий. Надто молодий. Чим би вони зараз не були, не так давно це були люди. Я не дозволю йому брати у цьому участь.

— Я можу зробити свій внесок, сер! — сказав Джордан. Він говорить так само рішуче, подумав Клай, як і будь-який підліток-мусульманин, що надягає пояс смертника, напханий вибухівкою.

— Вітаю твою відвагу, Джордане, — сказав йому Директор, — але не дозволю цього. — Він з любов'ю подивився на хлопця, але коли його погляд повернувся до інших, то помітно посуворішав. — У вас є зброя — надійна зброя, — а в мене нічого, крім старої рушниці двадцять другого калібру з одним патроном, яка може взагалі не спрацювати, хоча ствол відкритий, я дивився. Та навіть якщо вона й у робочому стані, патрони, які я для неї маю, можуть не вистрілити. Але в нашому маленькому автопарку є бензонасос, і бензин може слугувати гарним засобом для того, щоб покінчити з їхніми життями.

Мабуть, він побачив на їхніх обличчях жах, бо кивнув. Клаю він більше не здавався добрим містером Чіпсом[29], а нагадував старого пуританина з картини, написаної олійними фарбами. Такого, що, не змигнувши оком, міг засудити людину до колодок. Або жінку до спалення на вогнищі як відьму.

Його кивок призначався особисто Клаю. Клай був у цьому впевнений.

— Я знаю, що говорю. І знаю, як це звучить. Але насправді це буде не вбивство. Це буде винищення. І я не можу примушувати вас до чогось. Проте, хай там як... допоможете ви мені їх спалити чи ні, ви повинні передати звістку.

— Кому? — тихо спитала Аліса.

— Усім, кого зустрінете, панно Максвел. — Він перехилився через стіл із залишками їхньої їжі і спрямував на неї погляд маленьких, колючих очей судді, що засуджує до страти, очей, що горіли, мов жар. — Ви повинні розповісти, що відбувається з ними — тими, хто почує пекельне повідомлення у своїх переговірних пристроях диявола. Ви мусите передати це далі. Усі, у кого вкрали денне світло, повинні почути — перш ніж стане запізно. — Він провів рукою над підборіддям, і Клай побачив, що його пальці трохи тремтять. Це можна було 6 легко списати на похилий вік, якби не одне «але»: досі він не бачив жодних ознак тремтіння. — Боїмося, що скоро справді буде пізно. Чи не так, Джордане?

— Так, сер. — Джордан точно думав, що він щось знає; вигляд у нього був наляканий.

— Що? Що з ними відбувається? — запитав Клай. — Це має якийсь стосунок до музики та з'єднаних дротами стереосистем, так?

Директор обм'як, ніби страшенно втомився.

— Вони не з'єднані дротами, — сказав він. — Пам'ятаєте, як я вам сказав, що обидва ваші припущення неправильні?

— Так, але я не розумію, що ви м...

— Є одна аудіосистема з компакт-диском усередині — це правда. Один скомпільований диск, ось чому весь час повторюються одні й ті самі пісні.

— Пощастило ж нам, — пробурмотів Том так, що Клай ледве його почув. Він намагався зрозуміти, що тільки-но сказав Ардай — вони не з'єднані дротами. Як таке могло бути? Ніяк.

— Музичні центри — стереосистеми, якщо вам так більше подобається, — розставлені по всьому полю, — продовжував Директор, — і всі ввімкнені. Вночі можна побачити їхні маленькі червоні світлодіодні лампочки...

— Тааак, — протягнула Аліса. — Я справді помітила якісь червоні ліхтарики, просто не звернула особливої уваги.

— ...але у них нічого немає, ні компакт-дисків, ні касет, і їх не з'єднують ніякі дроти. Це просто підлеглі пристрої, що ловлять і транслюють звук із мастер-диску.

— Якщо у них розтулені роти, то з них теж іде музика, — сказав Джордан. — Зовсім тихо... навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

— Ні, — заперечив йому Клай. — Це все твоя уява, хлопчику. Швидше за все.

— Я сам не чув, — сказав Ардай, — але, звичайно ж, слух у мене вже не той, що раніше, коли я був прихильником Джина Вінсента і «Блу кепс». «Сто років тому», як сказали б Джордан та його друзі.

— Ви дуже консервативний, сер, — сказав Джордан. У його голосі звучала ледь помітна урочистість і очевидна любов.

— Так, Джордане, я такий, — погодився Директор. Він поплескав хлопчика по плечу, а тоді звернувся до інших. — Якщо Джордан говорить, що чув... то я йому вірю.

— Це неможливо, — сказав Клай. — Принаймні без передавача.

— Вони самі є цими передавачами, — відповів Директор. — Здається, цей хист з'явився у них з часів Імпульсу.

— Чекайте! — Том, як патрульний, підніс руку вгору, опустив її, почав говорити, знову підніс. Зі свого сумнівного прихистку біля Директора Ардая за ним уважно спостерігав Джордан. Нарешті Том сказав: — Ми тут що, про телепатію говоримо?

— Гадаю, що це не надто le mot juste[30] для означення цього феномена, — відповів Директор Ардай, — але навіщо дотримуватися термінології? Готовий побитися об заклад на всі заморожені гамбургери, які ще зосталися у моєму холодильнику, що ви вже вживали це слово раніше.

— Ви 6 виграли подвійні гамбургери, — сказав Клай.

— Ну так, але збирання у зграї — це інше, — втрутився Том.

— Тому що?.. — Директор звів угору кошлаті брови.

— Ну, тому що... — Том не зміг закінчити, і Клай знав причину. Воно не було іншим. Збирання у зграї не було людською поведінкою, і вони знали це з моменту, як побачили, що механік Джордж, перетинаючи Томів газон, іде за жінкою в обгидженому брючному костюмі на Салем-стрит. Він ішов так близько позаду неї, що міг би вкусити за шию... але не зробив цього. А чому? Тому що для мобілоїдів кусання було в минулому, почалося збирання у зграї.

Принаймні у минулому вони кусали собі подібних. Якщо не...

— Професоре Ардай, на початку вони вбивали всіх...

— Так, — підтвердив Директор. — Нам пощастило врятуватися, правда, Джордане?

Здригнувшись, Джордан кивнув.

— Діти бігали всюди. Навіть дехто з вчителів. Вбивали... кусалися... мололи нонсенс... Я деякий час переховувався в теплиці.

— А я — на горищі цього самого будинку, — додав Директор. — З маленького віконця я дивився, як університетське містечко — моє улюблене університетське містечко — буквально перетворюється на пекло.

— Більшість із тих, хто не помер, втекли до центру міста, — сказав Джордан. Зараз багато хто з них повернулися. Он туди. Він повів головою у напрямку стадіону.

— Які висновки з цього ми можемо зробити? — спитав Клай.

— Думаю, ви знаєте, пане Ріддел.

— Клай.

— Добре, Клаю. Думаю, те, що відбувається зараз, — не просто тимчасова анархія. Гадаю, це початок війни. Вона буде нетривалою, але запеклою.

— А вам не здається, що ви перебільшуєте...

— Ні. Бо керуюся власними спостереженнями — своїми та Джордановими. У нас тут дуже велика зграя, за якою можна спостерігати, і ми бачили, як вони йдуть і повертаються, а також... відпочивають, так би мовити. Вони перестали вбивати одне одного, але досі знищують людей, яких ми б назвали нормальними. Я вважаю це войовничою поведінкою.

— Ви справді бачили, як вони вбивають нормальних? — спитав Том. Поруч із ним Аліса відкрила свого рюкзака, дістала «бебі-найкі» й затиснула її в руці.

Директор з серйозним виглядом подивився на нього.

— Бачив. Шкода, що доводиться це казати, але Джордан теж бачив.

— Ми не могли допомогти, — сказав Джордан. Він ледь стримував сльози. — Їх було надто багато. Це були чоловік і жінка, розумієте? Не знаю, що вони робили на кампусі перед самим настанням темряви, але, безперечно, вони не могли знати про Тонні-філд. Вона була поранена. Він допомагав їй іти. Вони натрапили, мабуть, на двадцятьох тих, що поверталися з міста. Чоловік намагався нести її на руках. — Джорданів голос перервався. — Сам би він, може, врятувався, але з нею... він зміг добігти лише до Гортон-холу. Це гуртожиток. Там він упав, і вони схопили їх. Вони...

Джордан раптом різко зарився обличчям у пальто старого — сьогодні темно-сіре. Велика рука Директора погладила Джордана по гладенькій потилиці.

— Схоже на те, що вони знають своїх ворогів, — задумливо протягнув Директор. — Ви не вважаєте, що це могло бути закладене у базове повідомлення?

— Можливо, — озвався Клай. Ця думка була жахливою, але логічною.

— Що ж до того, що вони роблять уночі, лежачи там так нерухомо, з розплющеними очима, слухаючи музику... — Директор зітхнув, дістав з однієї кишені пальта носовичок і буденним жестом промокнув хлопчикові очі. Клай бачив, що він був водночас дуже наляканий і дуже впевнений у тому висновку, якого дійшов. — Я думаю, вони перезавантажуються.

— Бачите червоні лампочки? — спитав Директор своїм гучним голосом «мене-почують-у-найдальшому-кутку-аудиторії». — Я нарахував щонайменше шістдесят тр...

— Тихіше! — засичав Том. Він мало не затулив старому рота рукою.

Директор спокійно поглянув на нього.

— Томе, невже ви забули, що я вам казав минулої ночі про музичні стільці?

Том, Клай і Ардай стояли одразу за турнікетами, спиною до арочного входу на Тонні-філд. Аліса, за обопільною згодою, лишилася у Читем-лоджі із Джорданом. З футбольного поля приватної школи лилася джазово-інструментальна версія «Дівчини з Іпанеми». Клай подумав, що, як на мобілоїдів, це, мабуть, дуже просунутий музон.

— Ні, — сказав Том. — Поки музика не стихне, нам нема про що турбуватися. Просто я не хочу стати хлопцем, якому перегризе горлянку виняток із цього правила, що мучиться безсонням.

— Цього не станеться.

— Чому ви так впевнені у цьому, сер? — спитав Том.

— Тому що, даруйте за маленький літературний каламбур, їхнє життя вночі — це не сон. Ходімо.

Він рушив униз бетонним пандусом, яким колись спускалися на поле гравці, побачив, що Том і Клай не наважуються, і терпляче подивився на них.

— Рідко яка інформація здобувається без ризику, — промовив він, — а на цьому етапі, так би мовити, інформація — найважливіше, згода? Ходімо.

Вони йшли у напрямку, який їм вказувало неголосне постукування його палиці пандусом униз, до стадіону — Клай випереджав Тома. Так, він бачив червоні індикатори живлення на стереосистемах, розставлених довкола поля. Схоже було на те, що їх там шістдесят чи сімдесят. Музичні центри великого розміру, розташовані на віддалі десяти-п'ятнадцяти футів один від одного, кожен оточений тілами. У світлі зірок ці тіла справляли дивовижне враження. Вони не лежали штабелями — кожне тіло, що належало чоловікові чи жінці, мало своє місце, — але при цьому не був змарнований жоден дюйм. Навіть руки були переплетені, тому виникало відчуття, що поле вкрите паперовими ляльками, ряд за рядом, а в темряву лине музика — схожа на ту, що крутять у супермаркетах, подумав Клай. Звідти линуло ще дещо: хвороботворний запах бруду й гнилих овочів та більш насичений тривкий сморід людських фекалій та трупів, що розкладаються.

Директор обійшов ворота, відкинуті убік, перевернуті та з порваною сіткою. Тут, де починалося море тіл, лежав молодий чоловік років тридцяти, рука якого до самого рукава футболки з написом «Наскар» була вкрита рваними ранами від укусів. Судячи з вигляду укусів, уже почалося зараження. В одній руці він стискав червону кепку, яка нагадала Клаю Алісину улюблену кросівку. Молодик вирячив бездумні очі на зорі, а Бет Мідлер ще раз почала співати про вітер під її крилами.

— Агов! — скрипучим пронизливим голосом закричав Директор. Він спритно тицьнув молодого чоловіка кінцем своєї палиці у живіт і натискав на неї до тих пір, поки у мобілоїда не відійшли гази. — Агов, кажу!

— Припиніть! — мало не застогнав Том.

Директор зміряв його поглядом, сповненим презирства, і підчепив кінцем палиці кепку, яку тримав божевільний. Блискавичним рухом відкинув її геть. Пролетівши у повітрі футів десять, кепка приземлилася на обличчя жінки середнього віку. Клай заворожено спостерігав, як вона трохи сповзла убік, відкриваючи одне око, що зосереджено і незмигно дивилося у небо.

Рухаючись повільно, мов уві сні, молодик підвів руку, у якій тримав кепку, вгору і стиснув її в кулак. А по тому знову опустив.

— Він думає, що знову її тримає, — прошепотів вражений Клай.

— Можливо, — відповів Директор без особливого інтересу. Кінцем палиці він штрикнув чоловіка в одну з запалених ран від укусів. Біль мусив бути просто пекельним, але молодик ніяк не відреагував, просто й далі витріщався собі у небо. Після Бет Мідлер настала черга Діна Мартіна. — Я міг би проштрикнути йому палицею горлянку, а він би навіть не спробував мене зупинити. Так само й ті, що навколо нього, не піднялися б на його захист, хоча вдень вони б, безсумнівно, розірвали мене на шматки.

Том присів навпочіпки біля одного з музичних центрів.

— У ньому є батарейки, — сказав він. — Судячи з його ваги.

— Так. Усі з батарейками. Схоже, елементи живлення їм справді потрібні. — Трохи подумавши, Директор додав (Клай міг би запросто обійтися без цієї інформації): — Принаймні поки що.

— Можна взятися до справи одразу ж, правда? — спитав Клай. — Ми могли 6 стерти їх з лиця землі, як мисливці винищили всіх мандрівних голубів у 1880-х.

Директор кивнув.

— Вибивали з них маленькі мізки, коли вони сиділи на землі, так? Непогана аналогія. Але своєю палицею я багато не зроблю. Боюся, що навіть з вашим автоматом справа просуватиметься повільно.

— Хай там як, у мене не вистачить набоїв. Їх тут, мабуть... — Клай знову обвів поглядом скупчені тіла. Від цього видовища запаморочилося в голові. — Тут шістсот, якщо не сімсот чоловік. Не враховуючи тих, що лежать під трибунами.

— Сер? Пане Ардай? — гукав Том. — Коли ви... як ви вперше?..

— Як я визначив глибину цього трансового стану? Ви це маєте на увазі?

Том ствердно кивнув.

— У першу ніч я вийшов на розвідку. Безперечно, тоді зграя була меншою. Мене тягнуло до них через просту, але непереборну цікавість. Джордана зі мною не було. Боюся, що перехід на нічний спосіб існування виявився для нього досить важким.

— Але ж ви ризикували життям, — мовив Клай.

— У мене не було вибору, — відповів Директор. — Чимось це нагадувало гіпнотичний стан. Я швидко збагнув, що вони непритомні, хоча у них і були розплющені очі, а кілька простих перевірок з використанням кінчика палиці підтвердили припущення про глибину їхнього стану.

Клай згадав, що Директор кульгає, хотів спитати його, чи брав він до уваги можливі наслідки, якби припустився помилки і божевільні накинулися на нього, але прикусив язика. Ясна річ, Директор знову повторив би сказане раніше: не можна здобути інформацію, не ризикуючи. Джордан мав рацію — це був дуже консервативний старий... піжон. Клаю не хотілося б повернутися у свої чотирнадцять і дістати від нього прочухана за порушення дисципліни.

Тим часом Ардай хитав головою, звертаючись до нього.

— Шістсот-сімсот — це замала кількість, Клаю. Це стадіон стандартного розміру. Тобто його площа — шістсот квадратних ярдів.

— То скільки ж їх?

— Зважаючи на те, як вони скупчилися? Я б сказав, щонайменше тисяча.

— Але вони насправді зовсім не тут, правда? Ви в цьому впевнені?

— Так. А ті, що повертаються... щодня їх стає трохи більше, і те саме каже Джордан, а він дуже педантичний спостерігач, повірте... вони вже не такі, як раніше. Тобто не людські істоти.

— Може, повернемося до Читем-лоджу? — спитав Том. Судячи з голосу, йому було зле.

— Авжеж, — погодився Директор.

— Секундочку, — сказав Клай. Він став навколішки біля парубка у футболці «Наскар». Йому не хотілося цього робити, бо не міг позбутися думки, що рука, яка стискала червону кепку, зараз ухопить його, але він пересилив себе. Тут, на рівні землі, смерділо ще гірше. Він вважав, що помалу починає звикати до Цього, але це було помилкою.

— Клаю, що ти... — почав Том.

— Тихо. — Клай нахилився до напіврозтуленого рота хлопця. Повагавшись, він змусив себе нахилитися ще нижче, доки не зміг розгледіти тьмяний блиск слини на нижній губі чоловіка. Спочатку йому здалося, що це гра уяви, але ще два дюйми — зараз він перебував на відстані, цілком достатній для того, аби поцілувати несплячу істоту з Рікі Крейвеном на грудях, — внесли ясність.

Зовсім тихо, як сказав Джордан. Навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

І Клай почув. Якимось дивом вокал на один-два склади випереджав той, що йшов зі з'єднаних стереосистем: Дін Мартін співав «Кожен колись закохується».

Він підвівся, ледь не скрикнувши від тріску власних колінних суглобів, що прогримів як пістолетний постріл. Том високо підняв свого ліхтаря, уп'явшись поглядом у Клая.

— Що? Що?. Ти ж не хочеш сказати, що малий...

Клай кивнув.

— Ходімо. Повертаємося.

На півдороги пандусом він грубо вхопив Директора за плече. Ардай повернувся до нього обличчям, і його вочевидь не стурбувало таке поводження.

— Ви маєте, сер. Ми мусимо їх позбутися. Знищити стільки, скільки зможемо, і якомога швидше. Це може бути нашим єдиним шансом. Чи думаєте, я помиляюся?

— Ні, — відповів Директор. — На жаль, я так не думаю. Як я вже сказав, це війна — принаймні, я так вважаю — а на війні займаються тим, що вбивають ворогів. Давайте обговоримо це, коли повернемося. Можемо випити гарячого шоколаду. Такому варварові, як я, подобається пити шоколад із краплею бурбону.

Зійшовши пандусом нагору, Клай кинув останній погляд назад. Стадіон Тонні-філд був темний, але у яскравому сяйві північних зірок все-таки можна було розрізнити килим тіл, розстелений від краю до краю та з боку в бік. Він подумав, що, наступивши на нього, можна відразу й не збагнути, що в тебе перед очима, але коли вже зрозумієш... коли зрозумієш...

Його очі зіграли з ним злий жарт, і на мить йому здалося, що він бачить, як вони дихають — усі вісім сотень чи тисяча — наче один організм. Це дуже його налякало, тож він повернувся і майже бігцем наздогнав Тома й Директора Ардая.

Директор приготував гарячий шоколад у кухні, й вони випили його у залі для офіційних прийомів, яку освітлювали два газові ліхтарі. Клай думав, що старий запропонує їм пізніше піти на Академічну авеню, щоб завербувати нових добровольців у лави Армії Ардая, але Директор, схоже, вдовольнився тим, що мав.

Бензонасос у автопарку, сказав їм Директор, працює від напірної цистерни ємністю чотириста галонів, тож їм доведеться тільки витягти пробку. А в теплиці є розпилювачі ємністю тридцять галонів кожен. Як мінімум дюжина обприскувачів. Вони можуть навантажити їх на пікап і спуститися одним із пандусів...

— Зачекайте, — перебив його Клай. — Перш ніж ми почнемо обговорювати стратегію, я хотів би почути вашу версію, сер, якщо вона у вас є.

— Нічого офіційного, — відказав старий. — Але у нас із Джорданом є результати спостережень, інтуїція і чималий досвід на двох...

— Я фанат комп'ютерів, — заявив Джордан, тримаючи чашку шоколаду біля рота, і Клаєві здалося, що в цій похмурій самовпевненості дитини є якийсь дивний шарм. — Як то кажуть, повний програміст. Усе життя був на них схиблений, правда. Ці штуки перезапускаються, це точно. На їхніх лобах бракує тільки напису «ТРИВАЄ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ЗАЧЕКАЙТЕ».

— Я тебе не розумію, — зізнався Том.

— А я розумію, — сказала Аліса. — Джордане, ти думаєш, що Імпульс справді був Імпульсом, так? Ті, що його почули... їхні жорсткі диски постирали.

— Еге ж, — відповів Джордан. Ввічливість не дозволяла йому сказати «А то!»

Збентежений, Том подивився на Алісу. Тільки Клай знав, що Том не тупий, і не вірив, що Том може так повільно переварювати інформацію.

— У тебе ж був комп'ютер, — почала пояснювати Аліса. — Я бачила його у твоєму кабінетику.

— Так...

— І ти встановлював програми, правильно?

— Ясна річ, але... — Том замовк і подивився Алісі просто у вічі. Вона не відвела погляд. — Їхні мізки? Ти маєш на увазі їхні мізки?

— Як ти думаєш, що таке мозок? — спитав його Джордан. — Великий старий жорсткий диск. Органічні мікросхеми. Ніхто не знає, скільки у ньому байтів. Мабуть, ґіґ у енному ступені. Нескінченна кількість байтів. — Він приклав руки до своїх маленьких акуратних вушок. — Ось тут, прямо всередині.

— Я у це не вірю, — сказав Том, але його голос звучав слабо, а обличчя виглядало хворобливо. І Клай подумав, що він все ж таки вірить. Подумки повернувшись до божевілля, що паралізувало Бостон, Клай був змушений визнати, що ідея переконлива. І, до того ж, страхітлива: пам'ять мільйонів, може навіть мільярдів, стерто в одну мить. Так можна було б вивести з ладу стару дискету, приклавши до неї потужний магніт.

Йому згадалася Темна Фея, подруга дівчинки з телефоном кольору перцевої м'яти. «Хто ти? Що відбувається? — крикнула Темна Фея. — Хто ти? Хто я?» І після цього почала бити себе у чоло ребром долоні й з усього розгону врізалася у ліхтарний стовп, і не раз, а двічі, перетворивши роботу дорогого ортодонта на гострі уламки.

Хто ти? Хто я?

Це був не її мобільний. Вона тільки вслухалася у нього і тому не дістала повної дози.

Уява Клая, думки якого досить часто формувалися не зі слів, а з зображень, намалювала яскраву картину. Екран комп'ютера, на якому суцільним потоком ідуть слова: ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я, і нарешті, у самому низу, страшний і невблаганний, як доля Темної Феї, напис:

Темна Фея — частково стертий жорсткий диск? Жахливо, але схоже на жорстоку правду.

— Я здобув спеціалізацію з англійської, але в молодості читав багато літератури з психології, — розповів їм Директор. — Почав я, звісно, з Фройда, бо з нього починають усі... потім був Юнґ... Адлер... звідти я черпав знання, щоб досягти високого фахового рівня. Серед всіх теорій про роботу мозку виокремлюється найвидатніша — Дарвінова. У лексиконі Фройда ідея виживання як первинної настанови виражається через концепцію «ід», несвідомого. У Юнґа знаходимо ширшу ідею колективної свідомості. Ніхто, на мою думку, не сперечатиметься з тим, що якби все свідоме мислення, всю пам'ять, усю здатність до логічного мислення в одну мить стерли з людського розуму, то у ній залишилося б тільки первісне і жахливе.

Зробивши паузу, він озирнувся, щоб вислухати зауваження. Але всі мовчали. Схоже, вдоволений, Директор кивнув і продовжив свою розповідь.

— І хоча ні фройдисти, ні юнґіанці не виступили з такою заявою, вони рішуче висовують як можливе припущення, що у нас може бути ядро, єдиний базовий носій для всіх, або, кажучи мовою, близькою Джорданові, — один рядок написаного коду, який неможливо витерти.

— ПД, — озвався Джордан. — Первинна директива.

— Так, — погодився Директор. — В основі нашого єства, як бачите, ми зовсім не Homo sapiens. Наша сутність — божевілля. Первинна директива — вбивство. Чемність не дозволила Дарвінові таке сказати, друзі мої, але ми стали володарями землі зовсім не тому, що були найрозумнішими чи навіть найбільшими у світі скнарами, а тому, що завжди були найбожевільнішими, найкровожернішими виродками у джунглях. Саме це п'ять днів тому і продемонстрував нам Імпульс.

— Я нізащо не повірю, що ми спочатку були психами і вбивцями, а потім вже стали іншими, — сказав Том. — Господи, чоловіче, а як же Парфенон? А «Давид» Мікеланджело? А дощечка на Місяці, на якій написано «Ми прийшли з миром для усього людства»?

— На тій дощечці також ім'я Річарда Ніксона, — сухо нагадав йому Ардай. — Квакера, так, але навряд чи миротворця. Пане Маккурт... Томе... я зовсім не зацікавлений у тому, щоб звинувачувати все людство. Якби мені це було потрібно, то, напевно, я згадав би, що на кожного Мікеланджело знайдеться свій маркіз де Сад, на кожного Ґанді — свій Ейхман, а на Мартіна Лютера Кінга — Осама бін Ладен. Сформулюємо це таким чином: людина почала домінувати на планеті завдяки двом основним ознакам. Перша — це розум. А друга — абсолютна готовність вбити будь-кого, хто стане на заваді.

З блиском в очах він нахилився уперед, розглядаючи їх.

— Інтелект людства врешті-решт переміг інстинкт убивці, і розум почав керувати найбожевільнішими імпульсами людини. Це теж було виживання. Гадаю, вирішальний поєдинок між ними відбувся у жовтні 1963 року на Кубі через невелику кількість ракет із ядерними боєголовками, але це тема для окремої розмови. Справа в тому, що більшість із нас сублімувала найгірше, що є в людині, доти, доки не пройшов Імпульс і не позбавив людей усього, крім тієї кривавої сутності.

— Хтось випустив тасманського диявола з клітки, — пробурмотіла Аліса. — Але хто?

— Ми не мусимо цим перейматися, — відповів Директор. — Підозрюю, що вони гадки не мали, що роблять... або якими виявляться масштаби цих дій. Очевидно, виходячи з результатів поспішних експериментів за останні кілька років (а може, й місяців), вони гадали, що здіймуть руйнівну хвилю тероризму. А натомість здійняли цунамі незбагненного насильства, яке зараз зазнає мутацій. Тепер нам може видаватися, що нинішні дні жахливі, але пізніше, можливо, доведеться визнати, що вони були затишшям між двома бурями. Може, нині — наш єдиний шанс щось змінити.

— Що ви маєте на увазі під мутаціями? — спитав Клай.

Але Директор не відповів. Натомість він повернувся до дванадцятилітнього Джордана.

— Будьте так ласкаві, поясність, молодий чоловіче.

— Так. Добре, — Джордан замовк, щоб зібратися з думками. — Ваша свідомість використовує тільки крихітний відсоток потенціалу мозку. Ви ж це знаєте, правда?

— Так, — трохи поблажливо погодився Том. — Я про це читав.

Джордан кивнув.

— Навіть якщо скласти разом усі автономні функції, які вони контролюють, всі підсвідомі штуки — сни, інтуїцію, статевий потяг, всю цю лабуду, — наші розумові здібності ледве топчуться на місці.

— Холмсе, ви мене вражаєте, — сказав Том.

— Не клей із себе розумника, Томе! — сказала Аліса, і Джордан обдарував її сонцесяйною посмішкою, у якій явно читалося обожнювання.

— Нічого подібного, — сказав Том. — Хлопець каже розумні речі.

— Це справді так, — сухо зауважив Директор. — Можливо, час від часу в Джордана й виникають проблеми з літературною англійською, але свою стипендію він отримував не за те, що відмінно ловив ґав. — Він побачив, що хлопчик сидить ні в сих ні в тих, і з любов'ю скуйовдив Джорданове волосся своїми кістлявими пальцями. — Будь ласка, продовжуй.

— Ну... — Слова давалися Джорданові важко (Клай це бачив), однак йому вдалося віднайти ритм оповіді. — Якби мозок справді був жорстким диском, то місце на ньому гуляло б. — Він побачив, що це зрозуміла тільки Аліса. — Сформулюємо це таким чином: у його властивостях було б написано, що 2 відсотки зайнято, 98 відсотків вільно. Ніхто насправді не має уявлення, навіщо потрібні ті дев'яносто вісім відсотків, але у них великий потенціал. Наприклад, люди після інсульту... щоб знову ходити і розмовляти, вони іноді відкривають у своєму мозку бездіяльні області. Це наче їхні розумові здібності оминають уражену зону. Світло вмикається у подібній області мозку, але з іншого боку.

— Ти таке вивчаєш? — спитав Клай.

— Я знаю це тому, що зацікавлюся комп'ютерами і кібернетикою, — знизав плечима Джордан. — А ще я читав багато кіберпанку. Вільяма Ґібсона, Брюса Стерлінга, Джона Ширлі...

— Ніла Стівенсона? — підказала Аліса. Джордан просяяв.

— Ніл Стівенсон — бог!

— Ближче до справи, — з докором, але м'яко пробуркотів Директор.

Джордан знизав плечима.

— Якщо стерти все з жорсткого диска комп'ютера, то дані не відновляться спонтанно... таке може бути хіба що у романі Ґреґа Беара. — Він знову всміхнувся, але цього разу побіжно і, як здалося Клаю, досить нервово. Частково винуватицею цього була Аліса, яка вочевидь приголомшила малого. — Але з людьми все інакше.

— Але між тим, щоб навчитися знову ходити після інсульту, та здатністю вмикати купу стереосистем силою телепатії — величезний перехід, — зауважив Том. — Квантовий стрибок, можна сказати.

Коли слово «телепатія» злетіло з його вуст, він обвів усіх збентеженим поглядом, наче боявся, що його піднімуть на кпини. Але ніхто не засміявся.

— Так-так, але жертва інсульту, навіть людина, яку він уразив дуже сильно, перебуває на відстані багатьох світлових років від того, що трапилося з тими, хто розмовляв по мобільному під час Імпульсу, — відказав Джордан. — Я і Директор — ми з Директором — думаємо, що Імпульс не тільки зменшив потенціал розуму людини до одного рядка коду, який не стерти, але й щось зачепив. Щось таке, що, ймовірно, перебуває у нас всіх глибоко всередині протягом мільйонів років, приховане у тих пасивних дев'яноста восьми відсотках жорсткого диска.

Рука Клая мимоволі потягнулася до рукоятки револьвера, якого він підібрав на підлозі кухні Бет Нікерсон.

— Спусковий механізм, — сказав він. Обличчя Джордана пожвавішало.

— Саме так! Спусковий механізм, що викликає мутацію. Без нього ніколи б не сталося чогось типу тотального знищення у великих масштабах. Бо те, що з'являється, накопичується у тих людях. .. тільки вони вже не люди, так от, те, що в них накопичується,—це...

— Це єдиний організм, — перебив його Директор. — Так ми вважаємо.

— Так, але це більше, ніж просто зграя, — сказав Джордан. — Бо те, що вони роблять із CD-програвачами, може бути тільки початком. Так мала дитина вчиться взуватися. Подумайте, на що вони будуть спроможні за тиждень. Або за місяць. Чи за рік.

— Ти можеш помилятися, — сказав Том, але його голос прозвучав сухо, як тріск зламаної хворостини.

— А може, й навпаки, — заперечила Аліса.

— О, я впевнений, що він має рацію, — вставив Директор, попиваючи свій гарячий шоколад з бурбоном. — Звичайно, я старий чоловік, і мені в будь-якому разі вже недовго ряст топтати. Я погоджуся з будь-яким рішенням, до якого ви пристанете. — Повисла нетривала пауза. Погляд неспокійно перебігав то з Клая на Алісу, то з Аліси — на Тома. — Звісно, якщо воно буде правильним.

— Розумієте, зграї спробують об'єднатися, — сказав Джордан. — Навіть якщо вони досі не чують одна одну, то невдовзі все зміниться.

— Дурниці, — стривожено сказав Том. — Історії про привидів.

— Можливо, — мовив Клай, — але є ще дещо, і над цим варто замислитися. Зараз ночі належать нам. А що, як вони вирішать, що їм не потрібно так багато спати? Або що вони не бояться темряви?

Кілька секунд ніхто не мовив ані слова. Надворі посилювався вітер. Клай сьорбав свій гарячий шоколад, який і від самого початку був не більш ніж теплим, а зараз геть вистиг. Коли він знову звів очі, Аліса вже відставила свою чашку і тримала талісман «найкі».

— Я хочу їх знищити, — сказала вона. — Тих, що на стадіоні, — я хочу їх знищити. Я не кажу «вбити», бо думаю, що Джордан правильно говорить, і не хочу робити це, аби помститися за людський рід. Я хочу це зробити за свою матір і за тата, бо його теж немає. Знаю, що немає, я це відчуваю. Я хочу це зробити за своїх подруг Вікі й Тесе. Вони були гарними подругами, але у них були мобільні, вони ніколи з ними не розставалися, і я знаю, як вони зараз виглядають і де сплять: десь у такому місці, як те довбане футбольне поле. — Вона подивилася на Директора і зашарілася. — Даруйте, сер.

Помахом руки Директор відхилив її вибачення.

— Ми можемо це зробити? — спитала вона в нього. — Ми можемо їх знищити?

Чарльз Ардай, що тихо-мирно закінчував свою кар'єру на посаді тимчасового директора Академії Ґейтена, коли настав кінець світу, вишкірив попсовані зуби в усмішці, і Клай би дорого віддав, щоб у нього тільки з'явилася можливість відобразити її ручкою чи олівцем. Та усмішка була абсолютно безжалісною.

— Ми можемо спробувати, міс Максвел, — відповів він.

О четвертій годині наступного ранку Том Маккурт сидів на столику для пікніка між двома теплицями Академії Ґейтена, які з часу Імпульсу зазнали серйозних ушкоджень. Ноги в кросівках «рібок», які він взув ще у Молдені, опиралися на одну з лавок, а голова спочивала на руках, складених на колінах. Вітер розвіював його волосся з одного боку в інший. Аліса сиділа навпроти нього, підпираючи руками підборіддя, а жмути світла від кількох ліхтариків кидали химерні тіні на її обличчя. Навіть у безжально-яскравому світлі, незважаючи на очевидну втому, вона виглядала гарненькою — у її віці будь-яке світло все ще прикрашає. Лише Директор, що сидів біля неї, мав змучений вигляд. У теплиці, що була ближче до них, як неспокійні духи, рухалися у повітрі дві гасові лампи.

Біля ближнього краю теплиці вони зійшлися. Клай і Джордан вийшли у двері, хоча у скляних панелях з обох боків зяяли великі отвори. За хвилю Клай всівся поряд із Томом, а Джордан зайняв своє звичне місце біля Директора. Від хлопця пахло бензином і добривами, а понад усе — зневірою. Клай кинув кілька низок ключів на столик, де вони зайняли своє місце між ліхтариками. На його думку, вони могли залишатися там доти, доки якийсь археолог не відкопає їх через чотири тисячі років.

— Мені шкода, — м'яко сказав Директор Ардай. — А на перший погляд усе було так просто.

— Еге ж, — підтвердив Клай. Це справді виглядало просто: наповнити обприскувачі бензином, навантажити їх на пікап, проїхати через Тонні-філд, розливаючи по дорозі бензин на обидва боки, кинути сірника.

Він хотів сказати Ардаєві, що план Джорджа В. Буша щодо нападу на Ірак, мабуть, виглядав так само просто — навантажити обприскувачі, кинути сірник, — але не зробив цього. Виявляти таку жорстокість було б просто безглуздо.

— Ти як, нормально, Томе? — спитав Клай. Він уже зрозумів, що в Тома немає великих резервів життєвої енергії.

— Так, просто втомився. — Він підвів голову і посміхнувся до Клая. — Не звик до нічних змін. Що робитимемо тепер?

— Мабуть, підемо спати, — вирішив Клай. — Хвилин за сорок почне світати. Небо на сході вже світлішає.

— Це не чесно, — сказала Аліса, сердито тручи щоки. — Несправедливо, ми доклали стільки зусиль!

Вони справді доклали чимало зусиль, та все було не так просто. Кожна маленька (і вкрай безглузда) їхня перемога давалася їм дуже тяжко. Такі сильні натуги Клаєва мати називала болючим гемороєм. Частково Клай справді хотів звинуватити у всьому Директора... а також себе, бо слід було поставитися до ідеї Ардая з обприскувачами критично. Тепер він починав думати, що піти на поводі у літнього викладача англійської, який планував випалити стадіон вогнеметами, — все одно що брати ніж на перестрілку. І все-таки... дійсно, ідея здавалася непоганою.

Тобто доти, доки не виявилося, що автопаркова цистерна з бензином замкнена у гаражі. Майже півгодини вони витратили на те, щоб у конторі по сусідству, при світлі ліхтаря, гарячково перебирати на дошці за столом наглядача ключі без позначок. Нарешті Джордан знайшов ключ, що підходив до дверей гаража.

Тоді виявилося, що треба не просто витягти пробку. На цистерні був ковпачок, а не пробка. І так само, як і гараж, у якому знаходилася цистерна, ковпачок був закритий. Ще раз назад у контору; повторне нишпорення у світлі ліхтарів; нарешті ключ, який начебто точно підходив до ковпачка. А потім Аліса звернула їхню увагу на те, що ковпачок — на дні цистерни (це забезпечувало подачу самопливом у випадку, якщо не буде електричного струму) і без шланга чи сифона бензин поллється їм просто на руки. Вони витратили на пошуки шланга годину і не знайшли нічого бодай трохи схожого. Том відкопав десь маленьку лійку, яка збурила у всіх істерику середнього ступеня тяжкості.

І оскільки жоден із ключів до вантажівок не був позначений (принаймні на них не було маркування, яке б зрозуміли люди, далекі від роботи в автопарку), пошук правильної низки став ще одним етапом проб і помилок. Цього разу все пішло швидше, бо за гаражем стояло тільки вісім вантажівок.

І врешті-решт — теплиці. Там вони знайшли не дюжину, а тільки вісім обприскувачів, кожен ємністю не тридцять галонів, а десять. Наповнити їх бензином із цистерни, може, і вдалося б, але в процесі вони 6 промокли до нитки, а в результаті отримали б лише вісімдесят галонів придатного до використання і розбризкування бензину. Саме думка про знищення тисячі мобілоїдів за допомогою вісімдесяти галонів стандартного бензину примусила Тома, Алісу та Директора вийти і сісти на лавку для пікніка. Клай і Джордан трохи поваландались усередині, шукаючи більших обприскувачів, але нічого не знайшли.

— Ми знайшли кілька маленьких обприскувачів для листя, — сказав Клай. — Тих, які називають пирскалками.

— А ще, — додав Джордан, — великі обприскувачі, наповнені якимсь засобом для знищення бур'янів чи добривами для підживлення, чи ще чимось. Для початку нам би довелося їх спорожнити, а це б означало, що треба надягти маски, аби не потруїтися парами.

— Життя жорстоке, — похмуро промовила Аліса. Якусь хвилю дивилася на свою крихітну кросівку, а тоді заховала її в кишеню.

Джордан узяв низку ключів, що підходили до однієї зі службових вантажівок.

— Ми можемо з'їздити у центр міста, — сказав він. — Там є крамниця «Надійне обладнання». У них точно мусять бути обприскувачі.

Том похитав головою.

— Це більш ніж за милю звідси, а головна вулиця забита розбитими й покинутими машинами. Може, деякі з них нам і вдасться оминути, але не всі. А їхати по газонах — це не вихід. Будинки стоять майже впритул. Усі ходять пішки з поважних причин. — Вони бачили кількох людей на велосипедах, але не багато. Навіть велосипеди, оснащені фарами, були небезпечні, якщо їхати на них з хоч якоюсь швидкістю.

— А легка вантажівка змогла б проїхати бічними вулицями? — запитав Директор.

— Гадаю, завтра вночі ми можемо дізнатися, чи це насправді можливо, — сказав Клай. — Спочатку розвідаємо шлях пішки, а тоді повернемося по вантажівку. — Він завагався. — Мабуть, У господарчому магазині є і шланги всіх видів.

— Щось замало ентузіазму в твоєму голосі, — зауважила Аліса. Клай зітхнув.

— Заблокувати проїзд на маленьких вулицях — багато розуму не треба. Усе закінчиться тим, що ми знову робитимемо дурну роботу, навіть якщо завтра нам пощастить більше, ніж сьогодні. Я просто не знаю. Може, треба поспати, і тоді все проясниться.

— Авжеж, так і буде, — погодився Директор, але якось нещиро. — У всіх нас проясниться в голові.

— А як щодо бензозаправки, яка через дорогу від школи? — без особливої надії спитав Джордан.

— Якої заправки? — здивувалася Аліса.

— Він говорить про «Сітґо», — відповів Директор. — Та сама проблема, Джордане, — у цистернах з насосами повно бензину, але немає струму. І я маю сумнів, що там достатньо контейнерів, окрім кількох дво- чи п'ятигалонових каністр. Я справді думаю... — Але він не закінчив свою думку, бо раптово замовк. — Що таке, Клаю?

Клай згадав трійцю, що кульгала повз бензоколонку попереду них, у якій один із чоловіків підтримував жінку за талію.

— «Сітґо на Академічній». Це так вона називається?

— Так...

— Я думаю, що там продавався не тільки бензин. — Він не просто думав, він знав. Бо збоку стояло дві цистерни. Він побачив їх, але не звернув особливої уваги. Принаймні у той час. Бо не було причини.

— Я не знаю, що ви... — почав Директор і замовк. Зустрівся поглядом з Клаєм. Попсовані карієсом зуби ще раз оголилися у тій особливо безжалісній усмішці. — О, — сказав він. — Ох. Це воно. Так, це воно.

Том з дедалі більшим сум'яттям переводив погляд з одного на іншого. Аліса теж. Джордан просто чекав.

— Може, ви двоє поділитеся своєю таємницею з рештою? — спитав Том.

Клай уже розтулив був рота — він чітко уявив, як це все відбуватиметься, до того ж ідея була надто гарною, щоб не поділитися нею, — але тут на Тонні-філді стихла музика. Її вимкнення не супроводжувалося коротким відрубним звуком, як це зазвичай бувало, коли вони прокидалися вранці, — цього разу звук був такий, наче хтось скинув аудіосистему, яка її транслювала, у шахту ліфта.

— Сьогодні вони рано повставали, — тихо сказав Джордан.

Том ухопив Клая за передпліччя.

— Це щось не те, — сказав він. — Один із тих клятих музичних центрів досі грає... дуже тихо, та я чую.

Вітер був сильним, і Клай знав, що він дме з боку стадіону, через огидні запахи: зіпсованих продуктів харчування, розкладених трупів, сотень немитих тіл. А ще вітер доніс примарний звук мелодії Лоуренса Велька та його «Композиторів шампанського», що грали «Прогулянку слоненяти».

А тоді десь на північному заході — можливо, десь далеко, на відстані десяти чи тридцяти миль звідси, важко було сказати, на яку відстань відніс його вітер, — пролунав примарливий стогін, наче тріпотіння крил нічного метелика. Запала тиша... німа тиша... а тоді істоти на Тонні-філді, що спали і не спали водночас, відповіли тим самим. Вони застогнали набагато гучніше — це було загробне виття привиду, що линуло в чорне зоряне небо.

Аліса прикрила рота рукою. Крихітна кросівка в її руках видавалася вгору, а по обидва боки від неї визирали очі дівчини. Джордан обхопив Директора за пояс і зарився обличчям у бік старого.

— Дивися, Клаю! — вигукнув Том. Він схопився на ноги і непевною ходою побрів до зарослого травою проходу між двома потрощеними теплицями, на ходу показуючи пальцем у небо. — Ви бачите? Господи, ви це бачите?

На північно-західному горизонті, звідки докотився віддалений стогін, пломеніла червонясто-помаранчева заграва. Вона росла У нього на очах, і вітер знову доніс той жахливий звук... і ще раз із Тонні-філду на нього відповіли стогоном, але гучнішим.

До них приєдналася Аліса, а потім підійшов і Директор, який все ще обіймав Джордана за плечі.

— Що там таке? — запитав Клай, показуючи на заграву, яка почала вже помалу зникати з поля зору.

— То може бути Гленс-Фолз, — відповів Директор. — Чи Літлтон.

— Де 6 це не було, але їх таки дістали, — сказав Том. — Вони горять. І наші потвори про це знають. Вони почули.

— Або відчули, — виправила Аліса. Дівчина здригнулася, потім випростувалася і злорадно всміхнулася. — Сподіваюся, так і було!

Наче у відповідь з Тонні-філду донісся черговий стогін: безліч голосів злилося в один жалісний крик і (можливо) спільну агонію. Одна стереосистема — на думку Клая, головна, та, у якій був компакт-диск, — досі грала. За десять хвилин до неї знову приєдналася решта. Музика (тепер це була пісня «Поряд із тобою» у виконанні «Карпентерс») несподівано полинула вгору так само, як раніше раптово пішла вниз. На той момент Директор Ардай, помітно припадаючи на ногу й сильніше спираючись на палицю, відвів їх назад до Читем-лоджу. Невдовзі по тому музика знову обірвалася... але цього разу вимикання супроводжувалося клацанням, як і минулого ранку. Вітер, подолавши бозна-скільки миль, приніс із собою десь здалеку слабкий звук пострілу. А потім світ поринув у мертву тишу, вселяючи забобонний страх у очікуванні миті, коли темрява поступиться місцем дню.

Вони спостерігали за мобілоїдами, які з першими червоними сонячними променями, що пронизували крони дерев на східному горизонті, у черговий раз зімкненими лавами почали полишати футбольне поле, прямуючи до центру Ґейтена та прилеглих районів. На ходу вони розгорнулися віялом і попрямували, спускаючись схилом пагорба, вниз до Академічної авеню так, наче перед самим світанком не трапилося нічого поганого. Але Клай не довіряв такій поведінці. Він вважав, що їм краще поспішити й зробити свою справу на станції «Сітґо» сьогодні, якщо вони взагалі збираються здійснювати задумане. Якщо вийти на вулицю при денному світлі, то, мабуть, доведеться застрелити кількох із них. Але, зважаючи на те, що масові переходи відбувалися тільки на початку і в кінці дня, він був готовий до такого ризику.

Спостереження за тим, що Аліса називала «світанком мерців», вони вели з їдальні. Потім Том і Директор вийшли в кухню. Зайшовши, Клай побачив, що вони сидять у смузі сонячного світла і попивають ледь теплу каву. Не встиг він і рота розтулити, щоб пояснити, що хоче зробити пізніше вдень, як Джордан торкнувся його зап'ястя.

— Деякі психи досі там, — сказав він. І, стишивши голос, додав: — Дехто з них ходив разом зі мною до школи.

— А я думав, вони всі пішли по покупки до «Кей-марта» і шукають там місця розпродажу.

— Краще будь насторожі, — сказала Аліса з порогу. — Я не впевнена в тому, що це черговий як-там-його еволюційний крок уперед, але все може бути. Мабуть, це він і є.

— Авжеж, це він, — похмуро сказав Джордан.

Мобілоїди, які нікуди не пішли, — за приблизною оцінкою Клая, ця бригада складалася приблизно з сотні, — діставали з-під трибун мертвих. Спочатку вони просто відносили їх на паркувальний майданчик, що розташовувався на південь від стадіону за довгою низькою будівлею з цегли. Назад поверталися з порожніми руками.

— У тій будівлі бігова доріжка, — повідомив їм Директор. — Там також зберігається весь спортивний інвентар. У самому кінці є крутий спуск. Чомусь я думаю, що вони перекидають трупи через край.

— Ще б пак, — страдницьким голосом промовив Джордан. — Там унизу болото. Вони згниють.

— Вони і так вже гнили, Джордане, — м'яко сказав Том.

— Я знаю, — ще з більшою гіркотою в голосі відповів хлопець, — але на сонці вони розкладатимуться швидше. — Повисла пауза. — Сер?

— Так, Джордане?

— Я бачив Ноя Чутські. З вашого гуртка читачів драми. Директор поплескав хлопчика по плечу. Він був дуже блідий.

— Не думай про це.

— Це важко, — прошепотів Джордан. — Одного разу він мене сфотографував. Своїм... своїм... ну ви знаєте.

І тоді вони знову побачили щось нове. Дві дюжини робочих бджіл, не змовляючись, відділилися від основної групи і попрямували до розбитих теплиць, рухаючись клином (усім, хто спостерігав, це нагадало переліт гусей). Серед них був хлопець, якого Джордан назвав Ноєм Чутські. Решта загону прибиральників трупів якусь мить поспостерігала за їхнім пересуванням, а тоді, вишикувавшись у колони по троє, помарширувала назад до пандусів і продовжила видобувати з-під трибун мертві тіла.

За двадцять хвилин тепличний десант повернувся, розтягнувшись у шерегу по одному. У деяких руки досі залишалися порожніми, але більшість тепер мала тачки чи возики, які використовувалися для перевезення великих мішків з вапном або добривами. Скоро мобілоїди почали навантажувати трупи на возики й тачки, і робота пішла жвавіше.

— Це точно крок уперед, — відзначив Том.

— Більше ніж один крок, — додав Директор. — Прибирання будинку, використання знарядь для досягнення цієї мети.

— Мені це не подобається, — сказав Клай.

Джордан підвів на нього погляд, його обличчя було блідим, втомленим, і він виглядав значно старшим за свій вік.

— Ласкаво просимо до клубу, — вимовив він.

Вони спали до першої години дня. Потім, переконавшись у тому, що загін, створений для прибирання трупів, закінчив свою роботу і приєднався до решти в пошуках харчів, спустилися до облицьованих булижниками колон, які позначали вхід до Академії Ґейтена. Аліса підняла на кпини запропоновану Клаєм ідею, що, мовляв, вони із Томом мають зробити це самі.

— Тільки не кажіть мені, що хочете погратися у Бетмена та Робіна, — сказала вона.

— Охо-хо, а я ж завжди так хотів побути Диво-хлопчиком, — трохи сюсюкаючи, вигукнув Том, але коли вона суворо поглянула на нього, стискаючи в одній руці свою кросівку (тепер уже трохи обтріпану), його ентузіазм зник. — Вибач.

— До бензоколонки ви можете дійти самі, — проінструктувала їх вона. — У цьому є певний сенс. Але ми стежитимемо за вами з протилежного боку вулиці.

Директор запропонував Джорданові лишитися у Читем-лоджі. Перш ніж хлопчик встиг відреагувати (а заперечити він збирався досить енергійно), Аліса спитала:

— У тебе хороший зір, Джордане?

Він посміхнувся їй, а у погляді знову променіло захоплення.

— Хороший. Відмінний.

— А ти грав у відеоігри? У яких стріляють?

— Аякже, сто разів.

Вона простягнула йому свій пістолет. Клай помітив, що, коли їхні пальці зіткнулися, хлопчик трохи затремтів, наче камертон після легкого удару.

— Якщо я скажу тобі прицілитися й стріляти або якщо накаже Директор Ардай — ти це зробиш?

— Авжеж.

Коли Аліса подивилася на Ардая, у її погляді поєднувалися виклик та вибачення.

— У нас тепер кожна зайва рука на вагу золота.

Директорові довелося поступитися, і зараз вони були тут, а на тому боці вулиці, трохи позаду, ближче до центру міста, розташовувалася заправна станція «Сітґо на Академічній». Звідси вони бачили іншу, трохи меншу вивіску, напис на якій можна було легко прочитати: «Академічна — зріджений пропан». Біля насосів стояла одна-єдина запилюжена, судячи з вигляду, давно покинута машина, з відчиненими дверцятами водія. Велике дзеркальне вікно заправної станції було розбите. Праворуч від бензоколонки, у затінку кількох в'язів, що якимось дивом збереглися на півночі Нової Англії, стояли дві автоцистерни, які за формою нагадували величезні балони з пропаном. Уздовж їхніх бортів були написи: «Академічна — зріджений пропан» і «Обслуговуємо Нью-Гемпшир із 1982 року». На цій ділянці Академічної авеню мобілоїдів-нишпорок не було видно, та перед більшістю будинків, які бачив Клай, на ґанках стояло взуття. Хоча деякі були вільні. Потік біженців, схоже, помалу вичерпувався. «Зарано ще про це говорити», — застеріг він себе.

— Сер? Клаю? Що то таке? — спитав Джордан. Він показував на середину авеню, яка була ще й трасою-102, хоча про це легко було забути у такий тихий сонячний день, коли тишу порушував тільки спів птахів і шелест вітру в листі дерев. На асфальті в тому місці, куди показував хлопчик, був якийсь напис, зроблений яскраво-рожевою крейдою, але на такій віддалі Клай не міг його прочитати. Він похитав головою.

— Ти готовий? — спитав він Тома.

— Авжеж. — Том намагався надати своєму голосу невимушеності, але його видавала артерія, що пульсувала на неголеній шиї збоку. — Ти Бетмен, я — Диво-хлопчик.

Вони перейшли вулицю, тримаючи пістолети напоготові. Російський автомат Клай залишив Алісі, хоча й не сумнівався, що од віддачі вона закрутиться на місці, мов дзиґа, якщо спробує ним скористатися.

На щебеневому покритті рожевою крейдою був надряпаний напис:

— Тобі це про що-небудь говорить? — спитав Том.

Клай заперечно похитав головою. Ця формула не мала для нього жодного сенсу, і навіть більше того — йому було до неї байдуже. Йому хотілося тільки якомога швидше забратися з середини Академічної авеню, де він почувався беззахисним, мов мураха у чашці з рисом. Зненацька і вже не вперше йому спало на думку, що він продав би душу, щоб дізнатися, що його син живий, здоровий і перебуває там, де люди не вкладають зброю в руки дітей, які добре вміють грати в стрілялки. Це було дивно. Адже він думав, що його пріоритети усталені й що він діставатиме з персональної колоди одну карту за раз, а тут ці думки — нові й болючі, як роз'ятрена душевна рана.

Тікай звідси, Джонні. Тобі тут робити нічого. Не місце і не час.

Пропанові цистерни були порожні й замкнені, але це не злякало — сьогодні фортуна була на їхньому боці. Ключі знайшлися у конторі, під плакатом із написом «БУКСИРУВАННЯ ЗАБОРОНЕНЕ 3 24.00 ДО 6.00. ЖОДНИХ ПРИВІЛЕЇВ». На кожному ключі був брелок — мініатюрний балон із пропаном. На півдорозі до дверей Том узяв Клая за плече.

Посеред вулиці йшли два мобілоїди, пліч-о-пліч, але не в ногу. Один їв із коробки печиво «Твінкіс» — усе обличчя було перемазане кремом, крихтами та глазур'ю. Його супутниця несла перед собою розкриту книгу, що своїми розмірами нагадувала столик для кави. Клаю здалося, що він бачить хористку, яка тримає величезний псалтир. На обкладинці виднілася фотографія колі, що стрибає у підвішену шину-гойдалку. Той факт, що жінка тримала книгу догори ногами, трохи заспокоїв Клая. Ще легше йому стало від тупих виразів обох облич. Ці двоє блукали самі, а це означало, що в середині дня їхній стадний інстинкт поки що не прокидається. Проте йому не сподобалася ця книга. Геть не сподобалася.

Вони пройшли повз облицьовані булижником колони. Клай бачив Алісу, Джордана і Директора, що з нажаханими очима визирали з-за колон. Двоє психів перейшли через загадковий напис КАШВАК=БЕЗ-МОБ, зроблений рожевою крейдою, і жінка потягнулася до коробки свого супутника, явно бажаючи взяти «Твінкіс». Чоловік відвів коробку вбік, подалі від неї. Жінка викинула книжку, і та впала на землю обкладинкою догори, тож Клай побачив, що вона називається «100 найулюбленіших порід собаку світі», і знову потягнулася до коржиків. Чоловік дав їй досить сильного ляпаса, від чого її жирне волосся розлетілося у повітрі, а од звуку в тиші дня пішла гучна луна. І весь цей час вони не стишували ходи. Жінка промовила: «Ав!» Чоловік відповів (для Клая це прозвучало як відповідь): «Іін!» Жінка знову простягнула руку до коробки «Твінкіс». Вони саме проминали «Сітґо». Цього разу чоловік навідліг врізав їй по шиї, а потім знову запустив руку в коробку з ласощами. Жінка зупинилася. Подивилася на нього. За якусь мить став і чоловік. Він устиг пройти трохи вперед, тож його спина опинилася майже у неї перед носом.

І раптом у німій тиші нагрітої сонцем контори заправної станції Клай щось відчув. «Ні, — подумав він, — це не у конторі, а в мені. Дух перехопило, так, наче надто швидко піднявся сходами».

Однак у конторі теж щось відбулося, бо...

Том став навшпиньки й прошепотів йому на вухо:

— Ти це відчуваєш? — Клай кивнув і показав на стіл. У конторі не було ні вітру, ні відчутного протягу, але папери злегка тремтіли. Попіл у попільничці ліниво почав крутитися по колу, наче вода, що стікає у злив ванни. Два — ні, три — недопалки раптом заворушилися, немовби їх підштовхувало попелом до середини.

Чоловік повернувся обличчям до жінки. Подивився на неї. Вона теж вирячилася на нього. Обоє втупилися одне в одного поглядами. На обличчях не було жодного виразу, але Клай відчув, як волосся на руках стає сторч, і почув тихий дзенькіт. То були ключі, що висіли на дошці з гвіздками під плакатом «БУКСИРУВАННЯ ЗАБОРОНЕНЕ». Вони теж ворушилися, тихенько дотикаючись і дзеленькаючи.

— Ав! — сказала жінка і простягнула руку.

— Іін! — відповів їй чоловік. На ньому були вицвілі залишки костюма. На ногах — чорні запорошені пилом черевики. Можливо, шість днів тому він був менеджером середньої руки, комівояжером або адміністратором квартирного комплексу. Тепер його цікавила тільки одна нерухомість — коробка печива. Притискаючи її до грудей, він ворушив липкими губами.

— Ав! — наполягала жінка. Замість однієї руки вона тепер простягала обидві, у незабутньому жесті, який означає «Дай!», і ключі задзвеніли гучніше. Над головою з дзижчанням зблиснули лампи денного світла (хоча струму не було вже давно) і так само миттєво вимкнулися. З середнього насоса злетів пістолет і з металевим стукотом упав на бетон, з якого був відлитий центральний острівок.

— Ав! — сказав чоловік. Плечі враз опали, і вся напруга покинула його. Повітря теж перестало бути наелектризованим. Ключі на гвіздках затихли. Сповільнюючи рух, попіл зробив останнє коло у своїй металевій урні і зупинився. «Ніхто б і уявлення не мав, що щось трапилося, — подумав Клай, — якби не заправний пістолет, який валяється на бетоні, та ще акуратна купка недопалків у попільничці на столі».

— Ав! — сказала жінка. Її руки досі залишалися простягнутими. Її супутник підійшов ближче, щоб вона могла дотягнутися. Взявши по коржику в кожну руку, вона заходилася їх їсти — разом із обгорткою. Такі дії знову заспокоїли Клая, але тільки трохи. Повільно, човгаючи ногами, двоє рушили до міста. Лиш на мить жінка зупинилася, аби виплюнути з рота шматок целофану, до якого пристали мокрі крихти печива. Книга «100 найулюбленіших порід собак у світі» її більше не цікавила.

— Що це було? — тихим тремтячим голосом запитав Том, коли тієї пари вже майже не було видно.

— Не знаю, але мені це не сподобалося, — відповів Клай. У руках у нього були ключі від вантажівок з пропаном. Одну низку він простягнув Томові. — Упораєшся з механічною коробкою?

— Я вчився водити машину з механічною коробкою. А ти?

Клай посміхнувся, демонструючи свою терплячість.

— У мене нормальна орієнтація, Томе. Чоловіки з нормальною орієнтацією без інструктора знають, як водити машини з механічними коробками передач. У нас це вроджене.

— Дуже смішно. — Насправді Том не слухав. Він проводжав поглядом дивну пару, і жилка на шиї пульсувала дедалі швидше і швидше. — Кінець світу, відкритий сезон полювання на гоміків, усе дозволено, правда?

— Правильно. Сезон полювання буде відкритий і на хлопців з нормальною орієнтацією, якщо психи навчаться керувати тим лайном. Ходімо, у нас справи.

Він був уже на порозі, але Том затримав його.

— Слухай, наші могли це відчути, але могли й не відчути. Якщо ні, то, може, ліпше нічого їм поки що не говорити. Як думаєш?

Клай подумав про Джордана, який ніколи не випускав Директора з поля зору, про Алісу, що завжди тримала моторошну крихітну кросівку напохваті. Подумав про темні кола під їхніми очима і про те, що вони задумали зробити сьогодні вночі. Мабуть, Армагеддон — це надто сильне слово, але сенс передає точно. Ким би вони не були тепер, колись мобілоїди були людськими істотами, і спалити їх живцем (цілу тисячу) означало взяти важкий тягар на душу. Навіть думка про це ятрила його уяву.

— Я не проти, — сказав він. — Піднімайся схилом на малій швидкості, добре?

— Спробую знайти найменшу, — відповів Том, коли вони вже прямували до великих вантажівок у формі балонів. — Як ти гадаєш, скільки передач у такої вантажівки?

— Однієї передньої буде цілком достатньо.

— Зважаючи на те, як вони стоять, думаю, доведеться нам почати з пошуку задньої.

— До біса задню, — вирішив Клай. — Навіщо тоді кінець світу, якщо навіть довбаний дощатий паркан не можна проломити?

Так вони і вчинили.

Довгу пологу лінію пагорба, що спускалася від університетського містечка до головної дороги, Директор Ардай та його тепер вже єдиний учень називали Академічним схилом. Трава тут ще й досі яскраво зеленіла і лише подекуди була прикрита безладно розкиданим осіннім листям. Коли на зміну дню настав ранній вечір, а Академічний схил все ще був безлюдним, бо не було жодних ознак мобілоїдів, які 6 поверталися з міста, Аліса почала занепокоєно міряти кроками великий хол Читем-лоджу, на кожному колі затримуючись, щоб подивитися у вікно вітальні. З нього поставала чудова панорама самого схилу, двох головних лекційних корпусів та Тонні-філду. Кросівка знову була прив'язана до зап'ястя.

Інші сиділи в кухні, попиваючи кока-колу з банок.

— Вони не повернуться, — сказала їм Аліса, подолавши чергове коло. — Вони якось рознюхали про наші плани, думки прочитали, чи що, і не повернуться.

Зробивши ще два кола довжелезним холом на першому поверсі, щоразу підходячи до великого вікна у вітальні, вона знову зазирнула до кухні.

— Або, може, це всезагальна міграція, ви про це не думали? Що, як на зиму вони відлітають у вирій, як довбані вільшанки?

Не дочекавшись відповіді, вона зникла. Ходила туди-сюди по холу. Йшла вперед і повертала назад.

— Вона наче капітан Ахав, який шукає свого Мобі Діка, — відзначив Директор.

— Хай навіть Емінем і був придурком, але щодо того хлопця мав рацію, — похмуро озвався Том.

— Перепрошую, Томе, але я вас не розумію, — здивувався Директор.

Але Том тільки махнув рукою. Джордан глянув на годинника.

— Учора ввечері вони повернулися на півгодини пізніше. Я піду скажу їй про це, якщо хочете.

— Не думаю, що їй від цього полегшає, — відповів Клай. — Вона сама мусить все подолати, от і все.

— Вона геть не володіє собою, правда, сер?

— А ти хіба ні, Джордане?

— Так, — тихо мовив Джордан. — Я сам не свій.

Зазирнувши у кухню в черговий раз, Аліса сказала:

— Може, це й на краще, якщо вони не повернуться. Не знаю, чи вони тепер перезавантажуються якось по-новому, але там якась чорна магія вуду. Я відчула це, побачивши тих двох сьогодні вдень. Жінку з книжкою і чувака з «Твінкіс». — І похитала головою. — Чорне вуду.

І перш ніж хтось бодай слово встиг промовити, вона знову пішла патрулювати коридор, теліпаючи кросівкою, прив'язаною до зап'ястя.

Директор подивився на Джордана.

— Ти щось відчув, синку?

Повагавшись якусь мить, Джордан відповів:

— Там щось було. Від цього у мене волосся на потилиці ставало дибки.

Почувши це, Директор повернувся до чоловіків, що сиділи по той бік столу.

— А ви двоє? Ви були набагато ближче.

Від необхідності відповідати їх врятувала Аліса. Вона влетіла в кухню з розпашілими щоками й широко розкритими очима, поскрипуючи підошвами кросівок на кахельній підлозі.

— Йдуть, — повідомила вона.

З вікна вітальні всі четверо спостерігали за тим, як мобілоїди схожими один на одний рядами піднімаються схилом Академічного пагорба, відкидаючи на зелену траву довгі тіні, що утворювали обрис гігантського цівкового колеса. Коли вони наблизилися до Арки Тонні, як її називали Джордан і Директор, ряди зімкнулися і здалося, що в останніх золотих променях сонця колесо водночас крутиться, звужується і застигає.

Аліса була не в змозі обходитися далі без своєї кросівки. Зірвавши свій талісман із зап'ястя, дівчина почала енергійно його стискати.

— Вони побачать, що ми зробили, і підуть геть. — Вона говорила тихо й швидко. — До цього вони дотумкають. Якщо вже вони знову беруться за книжки, то для цього їм вже точно клепки не забракне.

— Побачимо, — сказав Клай. Він був майже впевнений у тому, що мобілоїди підуть на Тонні-філд, навіть якщо побачене там стурбує їхній дивний груповий розум. Невдовзі впаде ніч, і йти їм більше нікуди. Із глибин пам'яті зринув рядок колискової, яку співала колись йому мати: «Маля моє втомилося за день».

— Сподіваюся, вони зайдуть на поле й там і залишаться, — ще тихіше сказала Аліса. — У мене таке відчуття, ніби я от-от вибухну. — Вона нервово розсміялася. — Тільки насправді вибухнуть вони, так? Вони. — Побачивши, що Том повернувся і дивиться на неї, вона поспіхом додала: — Зі мною все гаразд. Я в порядку, тож просто стули рота.

— Я всього лише збирався сказати, що так і буде, обов'язково.

— Нью-ейджерська фігня. Ти говориш зовсім як мій батько. Король картинних рам. — По щоці скотилася сльозинка, й Аліса нетерпляче змахнула її долонею.

— Опануй себе, Алісо. Просто спостерігай.

— Я спробую, добре? Я спробую.

— І перестань уже м'яти ту кросівку, — роздратовано, що було на нього не схоже, сказав Джордан. — Цей скрип мене до сказу доводить.

Вона зачудовано подивилася на кросівку, а потім знову затягнула петлю зі шнурків на зап'ясті. Вони дивилися, як мобілоїди сходяться біля Арки Тонні і заходять у неї, створюючи незрівнянно менше тисняви, ніж будь-який натовп під час футбольного матчу, присвяченого Зустрічі випускників (Клай був у цьому впевнений). Вони спостерігали за тим, як психи з іншого боку Арки знову розходяться, перетинають майданчик перед нею і колонами по двоє спускаються пандусами. Вони очікували побачити, як цей неперервний марш сповільниться і нарешті зупиниться, але цього не сталося. Ті, що відстали, — у більшості своїй поранені, допомагаючи одне одному, але все одно не порушуючи порядку тісних груп, — зайшли на стадіон задовго до того, як сонце, що поступово червоніло, заховалося за гуртожитки на західному боці Академії Ґейтена. Вони знову повернулися, як домашні голуби — на голубник, а ластівки — до Капістрано. Не минуло й п'яти хвилин відтоді, як на небі зійшла перша вечірня зірка, а Дін Мартін знов почав співати «Кожен колись закохується».

— Дарма я хвилювалася, правда ж? — спитала Аліса. — Я іноді буваю такою дуриндою. І тато мій так каже.

— Ні, — запевнив її Директор. — У всіх дуринд були мобільні, люба. Саме тому вони зараз там, а ти тут, із нами.

— Цікаво, як там Раф, чи все з ним гаразд, — сказав Том.

— Цікаво, як там Джонні, — сказав Клай. — Джонні й Шарон.

О десятій годині того вітряного осіннього вечора, у сяйві убутного місяця, що залишався в останній чверті, Клай і Том стояли в ніші для оркестру в тій частині футбольного поля, яка належала господарям. Просто перед ними був бетонний бар'єр врівень із поясом, що з боку поля був обкладений амортизаційним шаром. З їхнього боку стояло кілька іржавих нотних пюпітрів, а землю вкривав шар сміття, який доходив до кісточок: вітром сюди понаносило порваних пакетів і клаптів паперу, де вони й залишилися лежати. Над ними позаду, біля турнікетів, по обидва боки від високої фігури Директора, який спирався на тонку палицю, стояли Аліса та Джордан. Над полем підсиленими хвилями смішної величі перекочувався голос Дебі Бун. Зазвичай її змінювала Лі Енн Вомек із піснею «Сподіваюся, ти танцюєш», а тоді повертався Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», але сьогодні, схоже, все було інакше.

Вітер посилювався. Він поширював сморід від гниття трупів, викинутих у болото за будівлею спортзалу, та аромати бруду й поту, що йшли від живих, скупчених на полі по той бік ніші для оркестру. «Якщо їх можна назвати живими», — подумав Клай і всміхнувся про себе слабкою й гіркою посмішкою. Раціональне обґрунтування було великою забавою людства, можливо, навіть найбільшою, але сьогодні він не обманюватиме себе: звичайно, вони називали це життям. Якими б вони не були й на що б не перетворювалися, вони називали це життям так само, як і він.

— Чого ти чекаєш? — пробурмотів Том.

— Нічого, — у відповідь прошепотів Клай. — Просто... нічого.

З кобури, яку Аліса знайшла у підвалі Нікерсонів, він витяг старомодний кольт Бет Нікерсон сорок п'ятого калібру, у якому тепер знову був повний магазин. Аліса пропонувала йому автомат, який, до речі, вони так і не випробували, але він відмовився, пояснивши це тим, що коли пістолет не впорається, то, мабуть, вже жодна інша зброя не допоможе.

— Не розумію, чому ти відмовляєшся від автомата — адже він видає тридцять-сорок куль на секунду, — сказала вона. — Та ті цистерни можна просто на решето перетворити.

Він погодився з тим, що такий варіант можливий, але нагадав Алісі, що, по суті, сьогодні ввечері їм потрібно не знищити, а просто підпалити цистерни. А потім пояснив, чому закон так суворо карає за використання набоїв, які Арні Нікерсон роздобув для кольта своєї дружини. Колись такі кулі називали дум-дум.

— Гаразд, але якщо це не допоможе, ти можеш перепросити сера Швидкого, — не здавалася Аліса. — Якщо тільки ті хлопці й дівчата, ну ти розумієш... — Слово «нападуть» не прозвучало, але пальцями руки, вільної від кросівки, вона зробила кілька маленьких кроків. — Тоді беріть ноги в руки.

Вітер відірвав од табло обтріпану стрічку вітального транспаранта, і вона замайоріла, виконуючи якийсь танок над тілами, що лежали впритул одне до одного. Довкола поля, наче плаваючи у темряві, червоніли очі стереосистем, і всі, крім однієї, грали без компакт-дисків. Транспарант зачепився за бампер однієї з цистерн із пропаном, потріпотів на вітрі кілька секунд, а тоді відірвався і полетів у ніч. Цистерни стояли, дотикаючись бортами, посередині поля, вивищуючись над масою ущільнених фігур, як моторошна пласка гора з металу. Мобілоїди спали під ними. Вони полягали так близько навколо цистерн, що деяких притисло до коліс. Клай знову подумав про мандрівних голубів, яких мисливці у дев'ятнадцятому столітті вбивали палками, коли ті сиділи на землі. До початку двадцятого століття цей вид повністю винищили... але, звісно, це були лише птахи, з маленькими пташиними мізками, не здатними на перезавантаження.

— Клаю, — пошепки звернувся до нього Том. — Ти впевнений, що хочеш через це пройти?

— Ні, — відповів Клай. Тепер, залишившись із проблемою віч-на-віч, він розумів, що надто багато питань залишається без відповіді. Що вони робитимуть, якщо все піде не так, як їм потрібно, — це тільки одне з них. Друге питання — як бути, коли їм все вдасться. Бо мандрівні голуби не могли помститися. А от ці істоти... — Але я це зроблю.

— Тоді до справи, — сказав Том. — Бо, крім усього іншого, «Ти світло мого життя» — це те, від чого навіть чорти у пеклі бісяться особливо сильно.

Клай підняв кольт сорок п'ятого калібру, міцно стиснув праве зап'ястя лівою рукою і націлився на цистерну, що стояла ліворуч. Він збирався двічі вистрілити у ліву й двічі — у праву цистерни. Тоді, у разі чого, залишалося б іще по одній кулі на кожну вантажівку. А якби й цього виявилося не досить, він пустив би в хід автомат, який Аліса величала виключно «сер Швидкий».

— Якщо вибухне, пригнися, — сказав він Тому.

— Не хвилюйся. — В очікуванні можливих наслідків обличчя Тома перекосилося у гримасі.

Дебі Бун урочисто провадила свою пісню до великого фіналу. Зненацька Клай подумав, що мусить за будь-яку ціну випередити її. «Якщо промажеш із такої відстані, ти козел», — подумав він і натиснув на гачок.

У нього не було шансу зробити другий постріл, але це й не знадобилося. Прямо посеред борту цистерни розцвіла червоногаряча квітка, й у її світлі він побачив глибоку вм'ятину на металевій поверхні, що раніше була гладенькою. А всередині з кожною секундою розросталося пекло. Змінивши свій колір із червоногарячого на помаранчево-білий, квітка перетворилася на ріку.

— На землю! — закричав Клай і штовхнув Тома у плече. Він упав, прикривши своїм тілом коротуна, саме в той момент, коли замість темної ночі настав сліпучий полудень у пустелі. Слідом за оглушливим ревінням пролунало таке «БА-БАХ», що Клай відчув це кожною кісткою свого тіла. Над головою пролітали уламки. Йому здалося, що Том закричав, але певності не було, тому що знову пролунав той оглушливий грім. І повітря зненацька стало гарячим-прегарячим, розпеченим.

Він ухопив Тома за барки і потяг його до бетонного пандуса, що вів до турнікетів, примружившись, ледь не заплющивши очі, аби вберегтися від сліпучого спалаху пожежі, що вирувала посеред футбольного поля. На запасні трибуни праворуч впало щось величезне. Блок двигуна, подумав він, абсолютно переконаний, що оплавлені металеві уламки під ногами не так давно були нотними пюпітрами Академії Ґейтена.

Том лементував, його окуляри з'їхали набік, але він стояв на ногах і здавався цілим та неушкодженим. Мов утікачі з Гомори, вони рвонули вгору пандусом. Попереду Клай бачив свою й Томову тіні, довгі й тонкі, схожі на триніжок, і усвідомив, що навколо щось постійно падає: руки, ноги, уламок бампера, голова жінки з присмаленим волоссям. Позаду них вдруге — а може, й утретє — пролунало громове «БАХ!», і цього разу Клай сам не стримав крику. Ноги підломилися, і він незграбно гепнувся на землю. Здавалося, ніби увесь світ квапливо розкладав страшенне багаття з дивовижним полум'ям, а світло ставало нестерпним: він почувався так, наче потрапив на знімальний майданчик самого Господа Бога.

«Ми не знали, що робимо, — подумав Клай, дивлячись на кульку жувальної гумки, зім'яту коробочку з-під м'ятних пастилок, синю кепку з написом «Пепсі-кола». — Ні чорта ми не знали, а тепер розплатимося за це своїми довбаними життями».

— Вставай! — Мабуть, Том кричав, але його голос здавався віддаленим на цілу милю. Він відчув, як тендітні руки Тома з довгими пальцями тягнуть його за руку. А потім звідкись взялася Аліса і схопила його за другу руку. У яскравому світлі полум'я вона просто сяяла. Він побачив, що кросівка, прив'язана до зап'ястя, шалено підскакує на своєму шнурку. Алісу, забризкану кров'ю, вкривали клаптики матерії й шматки плоті, з якої йшов дим.

Клай зіп'явся на лікті, потім встав на одне коліно, а Аліса щосили тягнула його вгору. За їхніми спинами, немов дракон, ревів пропан. Аж ось з'явився і Джордан, за яким, майже не відстаючи, шкутильгав Директор. Обличчя старого почервоніло, піт струмками збігав по кожній зморшці.

— Ні, Джордане, ні, просто забери його з дороги! — заволав Том, і Джордан потягнув Директора вбік, безжально схопивши старого за пояс, коли той похитнувся. До ніг Аліси впав палаючий торс із сережкою в пупі, й вона копнула його ногою, щоб скинути з пандуса. «П'ять років футболу» — згадав її слова Клай. Палаючий шматок сорочки упав на Алісину потилицю, але Клай встиг скинути його, поки її волосся не зайнялося.

Коли вони вже зійшли пандусом угору, на останній ряд резервних місць на трибунах звалилося палаюче колесо цистерни з напівзрізаним уламком осі. Якби воно перегородило їм шлях, то вони б підсмажилися — принаймні Директор точно б згорів. Тож їм вдалося прослизнути, затамувавши подих, щоб смерч маслянистого диму не потрапив у легені. За мить вони невпевненою ходою вже проминули турнікети: Джордан із Клаєм буквально несли на собі старого, підтримуючи його з боків. Клаєві двічі зацідило у вухо набалдашником палиці Директора, але за тридцять секунд після того, як вони проминули колесо, вся четвірка вже стояла під Аркою Тонні, озираючись на величезний стовп диму, що здіймався над трибунами й центральною ложею для преси. На всіх обличчях застиг однаковий вираз приголомшливої невіри.

Палаюча ганчірка, на яку перетворився вітальний транспарант, плавно спустилася на тротуар поряд із головною квитковою касою, викинула кілька іскор і згасла.

— Ти знав, що таке буде? — спитав Том. Довкола очей шкіра його обличчя залишалася білою, а лоб та щоки почервоніли. Вуса наполовину обпалені. Клай чув його голос, але він звучав наче на віддалі. Зараз всі звуки були такими. Вуха наче були напхані ватою чи прикриті навушниками, які, поза сумнівом, надягала Бет Нікерсон (на вимогу чоловіка), коли їздила з Арні до їхнього улюбленого тиру. Там вони, мабуть, стріляли по мішенях, причепивши до поясів з одного боку мобільні телефони, з другого — пейджери.

— Ти це знав? — Том спробував труснути його, але вхопився за поділ сорочки і, недовго думаючи, відірвав од неї цілий шмат, згори донизу.

— Чорт, ні, ти що, здурів? — Голос Клая звучав не просто грубо, не просто різко — він був якийсь тріскучий. — Гадаєш, я б стояв там з револьвером, якби знав? Якби не бетонний бар'єр, нас порозривало б навпіл. Або ми випарувалися б.

Як це не дивно, але Том вичавив із себе усмішку.

— Я порвав твою сорочку, Бетмене.

Клаю раптом захотілося знести йому голову. Або обійняти й розцілувати за те, що він і досі живий.

— Я хочу повернутися в Читем-лодж, — сказав Джордан. У його голосі явно бринів страх.

— Авжеж, давайте відійдемо на безпечну відстань, — погодився Директор. Не відводячи зачарованого погляду від пекельного полум'я, що бушувало над Аркою та трибунами, він тремтів, як у лихоманці. — Слава Богу, вітер дме в напрямку Академічного схилу.

— Ви можете йти, сер? — спитав Том.

— Так, дякую. Якщо Джордан мені допоможе, то я точно зможу дійти до Читем-лоджу.

— Їм кінець, — сказала Аліса, неуважно стираючи з обличчя бризки закипілої крові, та на шкірі залишалися плями крові. Такі очі, як у неї зараз, Клай бачив тільки на кількох фотографіях і ще в натхненних коміксах 1950—1960-х років. Тоді він був лише школярем, але одного разу потрапив на конференцію карикатуристів і слухав, як Воллес Вуд розповідає про свої спроби намалювати так звані «очі паніки». Зараз Клай бачив цей вираз у очах п'ятнадцятирічної школярки з передмістя.

— Алісо, ходімо, — покликав він. — Нам треба повернутися у Читем-лодж і збирати манатки. Звідси треба тікати. — Щойно ці слова злетіли з його вуст, Клаю довелося повторити їх, аби почути, чи є в них хоч крихта правди. Вдруге вони прозвучали для нього не просто як істина, а ще і як прояв страху.

Але Аліса могла їх і не почути. Вона святкувала тріумф. Радість її переповнювала. Її вже нудило від цього тріумфу, наче дитину, що в Геловін на шляху додому з'їла забагато цукерок. У її зіницях танцювали язики полум'я.

— У такому пеклі ніхто не зміг би вижити.

Том ухопив Клая за руку. Стало боляче, як від сонячного опіку.

— Що з тобою таке?

— Думаю, ми припустилися помилки, — сказав Клай.

— Відчуваєш те саме, що й на заправній станції? — спитав його Том. Очі гостро дивилися з-за перехняблених окулярів. — Коли чоловік і жінка чубилися через кляті «Твін...»

— Ні, просто я думаю, що ми помилилися, — перебив Клай. Насправді все було значно серйозніше. Він точно знав, що вони припустилися помилки. — Ходімо. Нам треба піти сьогодні вночі.

— Добре, як скажеш, — знизав плечима Том. — Ходімо, Алісо.

Вона трохи пройшла з ними доріжкою, яка вела до Читем-лоджу, де на підвіконні великого вікна вітальні світилося двійко ліхтарів, а тоді повернулася, аби ще раз подивитися на те, що діється. На полі вже палала ложа для преси, загорілися й трибуни. Зорі зникли, навіть місяць був лише привидом, що в несамовитому ритмі танцював джигу в спекотній імлі над нещадним струменем газу.

— Вони мертві, їх нема, підрум'янилися, — сказала Аліса. — Гори - гори яс...

Раптом повітря розірвав крик, та цього разу він ішов не з Ґлен-фолз і не з Літлтона, розташованих за десять миль звідти. Він пролунав прямо за їхніми спинами. І нічого химерного чи нереального в цьому крику не було. Тільки агонія, мука єдиної істоти — істоти розумної (Клай був упевнений у цьому), що прокинулася з глибокого сну і побачила, що горить живцем.

Аліса пронизливо скрикнула й затулила вуха руками. У її нажаханих очах сяяли відблиски полум'я.

— Давайте все скасуємо! — вигукнув Джордан, ухопивши Директора за руку. — Сер, ми мусимо все повернути назад!

— Запізно, Джордане, — сказав Ардай.

Рюкзаки були вже трохи округлішими, коли за годину їх поскладали біля парадних дверей Читем-лоджу. У кожному лежало по парі чистих сорочок, пакети з сумішшю горіхів, насіння та сухофруктів, сік, сосиски в герметичній упаковці, а ще батарейки й запасні ліхтарики. Клай так напосідав на Тома й Алісу, що вони врешті-решт погодилися швидше зібрати пожитки, а тепер саме він стрілою літав і кидався до вікна вітальні, щоб крадькома визирнути надвір.

Струмінь газу почав поволі згасати, але трибуни й ложа для преси досі горіли яскравим полум'ям. Зайнялася й сама Арка Тонні, що тепер палахкотіла в нічній пітьмі, наче підкова у кузні. На тому полі не могло зостатися нічого живого — тут Аліса, звісно, мала рацію, — але двічі після повернення до Читем-лоджу (незважаючи на всі намагання підтримати його, Директора хитало, мов старого п'яничку) вони чули ці страшні крики інших зграй, які розносив вітер. Клай переконував себе, що в тих криках не було люті (це лише його уява, уява винуватого, уява вбивці, і не просто вбивці, а ката, що скоїв масове знищення), але до кінця в це повірити не міг.

Це була помилка, але що ще вони могли вдіяти? Тільки сьогодні вдень вони з Томом відчули цю силу, що невпинно росла, бачили її на власні очі, і це при тому, що божевільних було тільки двоє, усього лише двоє. Чи могли вони допустити, щоб це тривало й далі? Просто дозволити їм набирати силу?

— І робиш — погано, і не робиш — зле, — пробурмотів він собі під ніс і відвернувся від вікна. Він навіть не знав, скільки часу дивився на палаючий стадіон, і намагався перебороти бажання глянути на годинник. Здатися на милість щура-паніки легко, і він був уже близько від цього, але якби Клай здався, то ця паніка передалася 6 іншим. А найперше Алісі. Їй якимось зусиллям вдалося трохи опанувати себе, але межа між цим станом і панікою була дуже прозорою. «Такою прозорою, що крізь неї можна газету читати» — як сказала б його мати, що грала в бінґо. Сама ще дитина, Аліса тримала себе в руках переважно заради іншої дитини, щоб він геть не опустив руки.

Інша дитина. Джордан.

Клай поквапом пішов у хол, помітив, що біля дверей досі немає четвертого рюкзака, і побачив, як Том спускається сходами. Сам.

— А де малий? — запитав Клай. Слух помалу повертався, але голос досі йшов здалеку, як чужий. У нього з'явилася думка, що це затягнеться ще на деякий час. — Ти ж мусив допомогти йому зібрати речі — Ардай казав, що він приніс зі свого гуртожитку рюкзак...

— Він не піде. — Том потер щоку. Він здавався втомленим, сумним, неуважним. Та ще й смішним, бо вусів майже не залишилося.

— Що?

— Говори тихіше, Клаю. Я не створюю новини, а тільки передаю їх.

— Тоді скажи мені, Бога ради, про що ти говориш.

— Він не піде без Директора. Сказав: «Ви мене не примусите». І якщо ти справді налаштований на те, щоб вирушати сьогодні ввечері, то гадаю, він має рацію.

Із кухні стрімголов вилетіла Аліса. Вона вмилася, зав'язала волосся на потилиці й надягла нову сорочку, яка сягала їй майже до колін. Але шкіра дівчинки була червоною від опіку, так само як і в Клая (судячи з його відчуття). Хоча, мабуть, їм дуже пощастило, що не повискакували пухирці.

— Алісо, — почав він, — мені потрібно, щоб ти вплинула на Джордана. Застосуй свої жіночі чари, бо він...

Вона пролетіла повз нього, наче він не з нею розмовляв, впала на коліна, схопила свій рюкзак і рвучко розкрила його. Він здивовано спостерігав, як вона викидає з рюкзака свої речі. Подивившись на Тома, він побачив на його обличчі вираз розуміння і співчуття.

— Що? — спитав Клай. — Що трапилося, заради всього святого? — Минулого року, коли вони ще жили разом, таке саме роздратування він відчував і до Шарон. Відтоді ці емоції часто навідували його, і він ненавидів себе за те, що дозволив їм виникнути У такий неслушний момент. Але, чорт забирай, нові ускладнення — це те, що їм зараз потрібно найменше. Він запустив пальці у волосся. — Що з нею?

— Подивися на її зап'ястя, — сказав Том.

Клай подивився. Брудний обривок шнурка досі теліпався на Алісиній руці, але кросівки не було. Він відчув, як душа в п'яти сховалася, хоча це й було безглуздо. Втім, може, й ні. Якщо кросівка так багато важила для Аліси, то, напевно, неспроста. Ну то й що, як це звичайнісінька кросівка?

Запасна футболка і кофта (з написом «Клуб Ґейтен Бустерс» на грудях), які вона вже спакувала у рюкзак, розлетілися в різні боки. На підлогу викотилися батарейки. Запасний ліхтарик упав на кахельну підлогу, й скельце тріснуло. Клай побачив достатньо, аби зрозуміти: це не спалах гніву в дусі Шарон Ріддел (вона виходила з себе щоразу, коли в них закінчувалася кава з присмаком горіху чи морозиво «Чанкі-манкі»); це непідробний жах.

Він підійшов до Аліси, став біля неї навколішки і взяв обома руками за зап'ястя. Відчував, як летять і складаються у хвилини ті дорогоцінні секунди, якими вони могли 6 скористатися, щоб залишити це місто, але також відчував, як шалено б'ється пульс на Алісиній руці під його пальцями. І бачив її очі. Зараз у них була не паніка, а страждання. Тієї миті він збагнув, що для неї ця кросівка уособлювала все: батьків, друзів, Бет Нікерсон та її дочку, пекельне полум'я Тонні-філду — абсолютно все.

— Її тут немає! — скрикнула Аліса. — Я думала, що вже спакувала її, але ні! Її ніде немає.

— Немає, люба, немає. — Клай досі тримав її за руки. Піднявши ту, навколо якої був пов'язаний шнурок, він сказав: — Бачиш? — Він почекав, поки вона спрямує погляд на своє зап'ястя, і злегка штовхнув кінчики під вузлом, де раніше був другий вузол.

— Вони такі довгі, — сказала вона. — Раніше вони не були такими.

Клай намагався згадати, коли востаннє бачив ту кросівку. Запевнив себе, що таке годі згадати після всього, що з ними сталося, а потім раптом згадав. І навіть дуже чітко. Кросівка була на місці, коли Аліса допомагала Тому підняти його після вибуху другої цистерни: тоді талісман ще підстрибував у неї на зап'ясті. Уся в крові, шматках тканини і людської плоті, Аліса тягнула його, а кросівка теліпалася на руці. Клай спробував згадати, чи була вона на місці, коли Аліса копнула палаючий торс ногою, щоб скинути його з пандуса. Здається, її не було. Не в змозі сказати щось напевне, він сумнівався.

— Вона відв'язалася, сонечко, — сказав він. — Відв'язалася і впала.

— Я її загубила? — Її погляд виражав сумнів. Перші сльози не забарилися. — Ти це точно знаєш?

— Абсолютно точно.

— Це був мій талісман, він приносив удачу, — прошепотіла вона крізь сльози, що невпинно котилися по щоках.

— Ні, — сказав Том і обійняв її. — Ми приносимо тобі удачу.

Вона подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що нас ти знайшла першими. А ми досі поруч.

Вона обійняла їх обох, і деякий час вони втрьох просто стояли в коридорі, притулившись одне до одного, серед розкиданого під ногами небагатого Алісиного скарбу.

Пожежа перекинулася на лекційний корпус, який Директор називав Гекері-холом. Але десь о четвертій ранку вітер вщух, і вогонь далі не поширювався. Коли зійшло сонце, університетське містечко просякло смородом пропану, горілого дерева і безлічі обгорілих трупів. Яскраве небо чудового жовтневого ранку в Новій Англії затьмарював стовп сіро-чорного диму. А в Читем-лоджі ще й досі залишалися його мешканці. Усе сталося за принципом доміно: Директор не міг пересуватися без машини, про те, щоб їхати машиною, навіть і мови бути не могло, а Джордан не хотів покидати Директора. Переконати його Ардаю не вдалося. Аліса, смиривши почуття щодо втрати талісмана, не хотіла йти без Джордана. А Том не збирався залишати Алісу. Клай, у свою чергу, не хотів розлучатися з ними обома, хоча з жахом усвідомлював, що ці нові знайомі у його житті вже стали для нього важливіші за його власного сина — принаймні на цей момент. Крім того, йому не давало спокою відчуття, що їм доведеться дорого заплатити за свій вчинок на Тонні-філді, якщо вони залишаться у Ґейтені, не кажучи вже про те, що вони перебувають близько від місця злочину.

Він думав, що його настрій поліпшиться на світанку, але цього не сталося.

Вони стояли вп'ятьох біля вікна вітальні й спостерігали, але, звичайно, ніхто не вийшов зі згарища, що вже дотлівало, і жодного звуку не долинало звідти, крім тихого потріскування вогню, який, щойно покінчивши з трибунами нагорі, пробрався вглиб і почав пожирати приміщення спортивного факультету і роздягальні. Тисяча чи близько тисячі мобілоїдів, що влаштували там собі нічліжку, давно підрум'янилися, як сказала Аліса. Гидотний запах проникав усюди й прилипав до піднебіння. Клая вже один раз знудило, і він знав, що й інших так само, навіть Директора.

«Ми припустилися помилки», — знову подумав він.

— Вам треба було піти, — сказав Джордан. — Нічого б з нами не сталося... ми й раніше справлялися, правда, сер?

Директор Ардай проігнорував питання. Він пильно дивився на Клая.

— Що сталося вчора, коли ви з Томом були на тій станції обслуговування? Гадаю, у вас такий вигляд тому, що там справді щось трапилося.

— Справді? А як я виглядаю, сер?

— Як тварина, що нюхом чує пастку. Ті двоє на вулиці побачили вас?

— Усе було не зовсім так, — відповів Клай. Йому не сподобалося, що його назвали твариною, але ніде правди діти: він поглинає кисень і харчі, а назовні видає вуглекислий газ і лайно. Собаці — собача смерть.

Рукою Директор почав нервово розтирати те місце, де знаходиться шлунок. Цей його жест, як і багато інших, здавався Клаю надміру театральним. Не зовсім удаваним, але розрахованим на те, щоб його побачили у самому кінці лекційної аудиторії.

— А точніше?

Й оскільки вже не було ніякого сенсу оберігати почуття інших, Клай розповів Директору про все, що вони бачили, стоячи у конторі станції «Сітґо»: про бійку над коробкою черствих ласощів, яка раптово перетворилася на щось інше. Розказав про папери, що тремтіли на столі, попіл, який почав крутитися у попільничці, наче вода, яку випускають із ванни, про дзенькіт ключів на гвіздках, про заправний пістолет, який злетів з насоса.

— Я це бачив, — сказав Джордан, і Аліса кивнула.

Том згадав, що йому перехопило дихання, а Клай це підтвердив. Вони обидва намагалися описати це відчуття чогось всевладного, що зароджувалося у повітрі.

Клай вважав, що так буває перед грозою. Том додав, що повітря було ніби перенасичене чимось і якесь аж занадто важке.

— А тоді він дозволив їй взяти пару довбаних коржиків, і все стало як раніше, — сказав Том. — Попіл перестав кружляти, ключі більше не дзеленчали, а з повітря зникла грозова напруга. — Він повернувся до Клая, щоб той його підтримав. Клай кивнув.

— Чому ви нам про це раніше не розповіли? — спитала Аліса

— Бо це б нічого не змінило, — відповів Клай. — Ми б все одно спалили це гніздо, хоч би й що там.

— Так, — підтвердив Том.

— Гадаєте, мобілоїди перетворюються на псіоніків? — несподівано запитав Джордан.

— Мені не відоме значення цього слова, Джордане, — зізнався Том.

— Ну, наприклад, це люди, які можуть переміщувати предмети думкою. Чи випадково, якщо емоції виходять з-під контролю. Тільки здібності псіоніків, такі як телекінез і левітація...

— Левітація? — мало не гаркнула Аліса.

Але Джордан не звернув на неї уваги.

— ...це лише гілки. Стовбур псіонічного дерева — це телепатія, а саме її ви й боїтеся, чи не так? Телепатії.

Пальці Тома намацали те місце над верхньою губою, де раніше були вуса, і торкнулися почервонілої шкіри.

— Ну, така думка у мене була. — Він трохи помовчав, високо задерши голову. — Логічно. Проте я сумніваюся.

Джордан і це пропустив повз вуха.

— Припустімо, що вони справді псіоніки. І стають справжніми телепатами, а не просто зомбі зі стадним інстинктом, саме це я маю на увазі. І що з того? Ґейтенська зграя мертва, і здохли вони без руля щодо того, хто їх спалив, померли у своєму несправжньому сні. Тож якщо ви непокоїтеся через те, що вони могли телепатично передати факс із нашими іменами і описами своїм друзякам у найближчих до Нової Англії штатах, тоді розслабтеся.

— Джордане... — почав Директор і скривився, наче від болю. Він досі тримався за бік.

— Сер? З вами все добре?

— Так. Принеси мені, будь ласка, «Зантак»[31], він у ванній внизу. І пляшку мінеральної води. Будь другом.

Джордан поспіхом кинувся виконувати прохання Директора.

— Це часом не виразка? — спитав Том.

— Ні, — відповів Директор, — це стрес. Старий... не скажу, що друг... радше знайомий.

— У вас із серцем усе добре? — тихо спитала Аліса.

— Думаю, що так, — відповів Директор і трохи збентежено посміхнувся. — Якщо «Зантак» не допоможе, то доведеться над цим замислитися... але досі «Зантак» не підводив, а коли у продажу є великий вибір, погані ліки не купують. О, дякую тобі, Джордане.

— Нема за що, сер. — Хлопчик зі звичною посмішкою простягнув йому склянку і пігулку.

Проковтнувши ліки, Ардай сказав:

— Я думаю, тобі треба йти з ними.

— З усією повагою, сер, я стверджую, що у них немає вибору, ніякого.

Здивовано звівши брови, Директор поглянув на Тома з Клаєм. Том здійняв руки. Клай тільки знизав плечима. Він міг би просто зараз сказати їм, що відчуває, висловити усе те, що вони й так знали: ми припустилися помилки, а залишаючись тут, тільки погіршуємо ситуацію. Але він не бачив у цьому сенсу. На обличчі Джордана застиг вираз упертої переконаності, під яким ховався смертельний страх. Вони нізащо не змогли 6 переконати його. А крім того, зараз знову був день. А день — це їхній час.

Він скуйовдив хлопчику волосся.

— Як хочеш, Джордане. Піду трохи посплю.

Було видно, що Джордан відчув величезне полегшення.

— Класна ідея. Мабуть, і я піду подрімаю.

— А я вип'ю чашку всесвітньо відомого читем-лоджійського какао, а потім вже піду спати, — проголосив Том. — І поголюся, щоб позбутися жалюгідних залишків вусів. І якщо ви почуєте стогони і лемент, то знайте, що то я.

— А можна я подивлюся? — спитала Аліса. — Усе життя мріяла побачити, як стогне і лементує дорослий чоловік.

Клаю і Тому на двох дісталася маленька спальня на третьому поверсі. Другу й останню з вільних спалень зайняла Аліса. Коли Клай роззувався, у двері для проформи постукали і в кімнату, не чекаючи дозволу, зайшов Директор. На вилицях його мертвотно блідого обличчя проступили дві яскраво-червоні плями.

— З вами все гаразд? — підводячись із ліжка, запитав Клай. — Таки у вас хворе серце, правда?

— Добре, що ви самі запитали про це, — відповів Директор. — Я не був упевнений, чи вдалося мені заронити зерно, але тепер бачу, що начебто все вийшло. — Він озирнувся через плече у коридор, а потім причинив двері кінчиком своєї палиці. — Слухайте уважно, пане Ріддел... Клаю... і без нагальної потреби не ставте питань. Сьогодні вдень мене знайдуть мертвим у ліжку, і ви скажете, що в мене все-таки було хворе серце, а те, що ми зробили минулої ночі, просто прискорило процес. Розумієте?

Клай кивнув. Він усе зрозумів, але переборов бажання одразу ж запротестувати. У старому світі така реакція була б природною, але за таких умов — ні. Він знав, чому Директор іде на такий крок.

— Якщо у Джордана виникне бодай найменша підозра, що я вкоротив собі віку, аби звільнити його від того, що він вважає своїм священним обов'язком (хлопчачий запал, розумієте?), то може теж накласти на себе руки. Або щонайменше впаде у стан глибокої депресії, який дорослі у моєму дитинстві називали чорною фугою. Він все одно побиватиметься за мною, але це півбіди. А от думка, що я покінчив життя самогубством, аби він тільки міг піти з Ґейтена, матиме катастрофічні наслідки. Ви це розумієте?

— Так, — кивнув Клай. — Сер, почекайте ще один день. Те, про що ви думаєте... може, цього ще можна уникнути. А раптом нам вдасться? — Він сам не вірив у те, що казав, і, крім того, бачив, що Ардай рішуче налаштований вчинити так, як вирішив. Це було написано у нього на обличчі — змученому, з міцно стуленими вустами і палаючим поглядом. І все-таки Клай зробив іще одну спробу. — Почекайте ще день. Може, ніхто й не прийде.

— Ви чули ті крики, — відповів Директор. — Крики люті. Вони прийдуть.

— Можливо, але...

Директор здійняв палицю, щоб Клай замовк.

— І коли вони прийдуть, якщо вміють читати наші думки так само, як думки одне одного, про що вони дізнаються з ваших голів, коли ви залишитесь тут і дасте їм таку можливість?..

Клай мовчки дивився Директору в очі.

— Навіть якщо вони не читають думок, — продовжував Ардай, — то що ви пропонуєте? Залишатися тут, день за днем, тиждень за тижнем? Поки не піде сніг? Поки я не помру від глибокої старості? Мій батько дожив до дев'яноста семи років. А у вас дружина й син.

— З моєю дружиною і сином або усе добре, або усе погано. З цим я вже змирився.

То була неправда, і, мабуть, Ардай прочитав це на обличчі Клая, бо його посмішка була тривожною.

— І ви вірите у те, що ваш син теж змирився, не знаючи, живий його батько, мертвий чи божевільний? Після того як минув лише тиждень?

— Це удар нижче пояса, — не надто рішучим голосом відповів Клай.

— Справді? Я й не знав, що у нас двобій. Хай там як, але судді немає. Як то кажуть, немає нікого, крім нас, жовторотих пташенят. — Директор зиркнув на зачинені двері й знову перевів погляд на Клая. — Рівняння дуже просте. Ви не можете лишитися, а я не можу піти. Краще буде, якщо Джордан піде з вами.

— Але ж убити вас, як коня, що зламав ногу...

— Нічого подібного, — перебив його Директор. — Коні, на відміну від людей, не погоджуються на евтаназію. — Двері прочинилися, і ввійшов Том. Майже на одному диханні, без паузи Директор продовжив: — Скажіть, Клаю, а ви не думали про те, щоб заробляти на життя ілюстраціями? Тобто для книжок?

— Мій стиль надто пістрявий для більшості видавництв, — відповів Клай. — Хоча я робив обкладинки для кількох видавництв, що друкують фентезі, таких як «Ґрант» та «Євлалія». А ще я ілюстрував книжки Едґара Райса Берроуза про Марс.

— Барсум[32]! — вигукнув Директор і енергійно потряс палицею в повітрі. А тоді потер живіт у ділянці сонячного сплетіння і скривився. — Клята печія! Перепрошую, Томе... я просто побазікати перед сном.

— Та нічого. — Том провів його поглядом. Коли удари палиці об підлогу по коридору віддалилися, він повернувся до Клая і запитав:

— Із ним усе гаразд? Він страшенно блідий.

— Думаю, все добре. — Він показав на Томове обличчя. — А я думав, ти зібрався поголити другу половину.

— Аліса тинялася біля мене, тож я вирішив цього не робити. Ця мала мені подобається, але часом буває страшенно надокучливою.

— У тебе параноя.

— Дякую, Клаю, я саме це й хотів почути. Знаєш, минув лише тиждень, а мені вже бракує мого психоаналітика.

— Посилена манією переслідування та величі.

Клай розтягнувся на одному з двох вузьких ліжок, підклав руки під голову і втупився у стелю.

— Ти хочеш, щоби ми звідси пішли, правда ж? — спитав Том.

— Можеш у цьому не сумніватися. — Його монотонний голос був позбавлений емоцій.

— Клай, усе буде добре. Справді.

— Це ти так кажеш, але ж у тебе манія переслідування і величі.

— Це правда, — погодився Том, — але приблизно кожні шість тижнів на зміну їм приходять низька самооцінка й менструація еґо. І хай там як...

— ...уже дуже пізно, принаймні на сьогодні все, — закінчив Клай.

— Точно.

Фактично порядок денний вичерпався. Том іще щось казав, але Клай розчув тільки слова «Джордан думає...» і провалився у сон.

Він прокинувся від власного крику. Чи спочатку йому так здалося. Кинувши переляканий погляд на сусіднє ліжко, де, прикривши очі чимось схожим на ганчірку для миття посуду, мирно посопував Том, Клай переконався, що цей крик звучав у його голові. Навіть якщо з його губ і зірвався крик, то він вочевидь був недостатньо сильним, щоби розбудити сусіда по кімнаті.

У спальні — посеред білого дня — зовсім не було темно, але, перш ніж зняти одяг, Том закрив штори, і тепер кімната потопала у напівмороці. Деякий час Клай просто лежав на спині. У роті пересохло, наче він жував тирсу, а серце шалено калатало у грудях і віддавало у вуха, мов кроки бігуна, доріжка для якого встелена оксамитом. В усьому будинку стояла мертва тиша. Можливо, вони ще не зуміли повністю перейти на нічний спосіб життя, але минула ніч була неймовірно виснажливою для всіх, і зараз Клай не чув у Читем-лоджі ані шереху. На вулиці співала пташка, а десь далеко, проте не в Ґейтені, подумав він, не вгавала вперта сирена.

Чи снилося йому коли-небудь щось страшніше за цей кошмар? Може, один раз. Приблизно за місяць після народження Джонні Клаю наснилося, що він витяг малюка з колиски, щоб змінити йому пелюшки, і пухкеньке тільце Джонні просто розвалилося у нього в руках, наче погано зібраний манекен. Це ще можна було пояснити страхом батьківства, страхом зробити щось не так. Із цим страхом, як точно підмітив Директор Ардай, він жив і досі. Але як розтлумачити той кошмар, котрий він бачив щойно?

Що б той сон не означав, Клай не хотів його забувати, а для цього (у нього був досвід) треба діяти швидко.

У кімнаті був письмовий стіл, а в кишені джинсів, які Клай недбало кинув у ногах ліжка, знайшлася кулькова ручка. Він узяв ручку, босоніж пішов до столу, сів і висунув шухляду між тумбочками. Там лежало те, що йому було потрібно: маленька пачка бланків із шапкою «АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА» і «Юний розум — світоч у темряві» на кожному аркуші. Він узяв один із бланків і поклав його на стіл. Світло було тьмяним, але його вистачало. Натиснувши на кінчик ручки, він на мить застиг, пригадуючи сон в усіх деталях, наскільки це було можливо.

Він, Том, Аліса та Джордан стояли у ряд посеред якогось спортивного поля. Не для європейського футболу, як Тонні, — може, це було поле для американського футболу? На задньому плані виднілася якась скелетоподібна споруда, на якій блимав червоний вогник. Він не мав жодного уявлення, що це таке, але знав: на полі повно людей, які дивляться на них, людей зі спотвореними обличчями у пошарпаному одязі. Впізнати їх було зовсім не важко. Він та його друзі були... невже у клітках? Ні, на платформах. І водночас ці платформи були клітками, хоч і без ґрат. Клай уявлення не мав, як таке може бути, але так було. Подробиці сну вже потроху вислизали з його пам'яті.

На одному фланзі стояв Том. До нього підійшов якийсь чоловік, дивний чоловік, і заніс руку йому над головою. Клай не міг згадати, як чоловікові це вдалося, бо Том (як і Аліса, Джордан і він сам) стояв на платформі, але він зробив це. І промовив: «Ессе homo — insanus»[33]. А багатотисячний натовп як одна людина проревів у відповідь: «НЕ ТОРКАЙСЯ!» Чоловік підійшов до Клая і повторив те саме. Занісши руку над головою Аліси, чоловік прорік: «Ecce femina — insana»[34]. Над головою Джордана — «Ессе риеr — insanus»[35]. І щоразу відповідь була однакова: «НЕ ТОРКАЙСЯ!»

Ані чоловік (ким він був? ведучим? суддею на рингу?), ані люди у натовпі під час цього ритуалу не розтуляли ротів. Заклик і відповіді були суто телепатичними.

Пригадавши це й надавши своїй правій руці можливість відтворити пригадане (руці й особливому куточку мозку, який направляв її), Клай почав робити ескіз на папері. Весь сон був кошмарним — сфабриковане звинувачення, упередженість, — але найбільше жахіття уособлював чоловік, який підходив по черзі до кожного з них, заносячи над головами долоню, наче аукціоніст, що готується продавати худобу на сільському ярмарку. Якщо вдасться точно відтворити образ того чоловіка на папері, то це буде образ людини, що навіює страх, подумав Клай.

То був чорношкірий із аскетичним обличчям і високим чолом та худорлявим, майже кістлявим тілом. З одного боку темне кучеряве волосся, що тісною шапочкою прилягало до голови, було вирване, оголивши потворну трикутну рану. Вузькі плечі, стегон майже не видно. Під шапкою кучерів Клай нашвидкуруч накидав широке гарне чоло — лоб вченого. Потім спотворив його ще однією раною і відтінив шмат шкіри, що звисав над бровою. Ліва щока чоловіка була пошматована, можливо, чиїмись зубами, а нижня губа, теж розірвана, звисала з того ж боку, наче в пересиченій презирливій усмішці. Найважче було з очима. Клай ніяк не міг впіймати їх вираз. Уві сні вони були дуже розумні, але водночас безтямні. Після двох спроб він облишив їх і перейшов до пуловера, поки він ще був свіжий у пам'яті: такі кофти діти називають «кенгурушками» (ЧЕРВОНИЙ, написав Клай друкованими літерами поряд і поставив стрілку), з написом білими друкованими прописними літерами на грудях. Для худого тіла ця кофтина була завеликою, тому верхню половину літер перекривала складка тканини, але Клай був просто впевнений, що там написано «ГАРВАРД». Коли він уже почав наносити напис на папір, десь унизу почувся тихий приглушений плач.

Плакав Джордан: Клай це зрозумів одразу. Натягуючи джинси, він кинув через плече погляд на Тома, але той навіть не поворухнувся. «Спить як убитий», — подумав Клай. Відчинивши двері, він прослизнув у коридор і причинив їх за собою.

Аліса, у футболці з написом «Академія Ґейтена», що слугувала їй нічною сорочкою, сиділа на площадці сходів другого поверху, обійнявши хлопчика. Джордан притисся обличчям до її плеча. Зачувши кроки босих ніг Клая на сходах, вона підвела голову і заговорила, не давши Клаю сказати те, про що згодом він міг би пошкодувати: «Це через Директора»?

— Йому наснився поганий сон, — сказала вона.

Клай бовкнув перше, що спало йому на думку. На той момент це здавалося життєво важливим.

— А тобі?

Аліса здивовано звела брови. З голими ногами, волоссям, стягнутим на потилиці у кінський хвіст, і обличчям, червоним від опіку, наче цілий день смажилася на сонці, її можна було прийняти за одинадцятирічну сестру Джордана.

— Що? Ні. Я почула, що він плаче у коридорі. А я все одно вже прокидалася, і...

— Хвилинку, — сказав Клай. — Нікуди не йдіть.

Він повернувся на третій поверх у свою кімнату і схопив ескіз зі столу. На цей раз Том різко розплющив очі й обвів кімнату поглядом, у якому поєднувалися переляк і дезорієнтація, тоді побачив Клая і розслабився.

— Знову реальний світ, — сказав він, потер долонею обличчя і зіп'явся на один лікоть. — Дякую тобі, Господи. Котра зараз година?

— Томе, ти бачив сон? Поганий сон?

Том кивнув.

— Схоже на те, так. Я чув плач. То був Джордан?

— Так. Що тобі снилося? Пам'ятаєш?

— Хтось назвав нас божевільними, — сказав Том, і Клай відчув, як усередині у нього щось обірвалося. — Хоча ми такі і є, мабуть. Більше нічого не пригадую. А що? Тобі...

Клай більше не міг чекати. Поспіхом збіг униз сходами. Коли сідав поруч, Джордан подивився на нього з якоюсь приголомшливою боязкістю. Від комп'ютерного генія не залишилося й сліду; якщо Аліса зі своїм кінським хвостиком і засмаглим обличчям виглядала на одинадцять років, то Джордан — не більше ніж на дев'ять.

— Джордане, — сказав Клай. — Твій сон... кошмар. Ти його пам'ятаєш?

— Він уже стирається з пам'яті, — відповів Джордан. — Вони поставили нас на якісь трибуни. Дивилися на нас, наче ми... я не знаю, дикі звірі чи що... тільки вони сказали...

— Що ми божевільні.

Очі Джордана широко розкрилися.

— Точно!

Клай почув за спиною звук кроків — до них спускався Том. Не озираючись, Клай показав Джорданові свій малюнок.

— Цей чоловік керував усіма?

Джордан не відповів. Але в цьому не було потреби. Він відсахнувся від малюнка, вхопився за Алісу й знову заховав обличчя у неї на грудях.

— Що таке? — ошелешено спитала Аліса. Вона потягнулася, щоб взяти малюнок, але Том її випередив.

— Ісусе, — тільки й мовив він, повертаючи аркуш. — Сну я вже майже не пам'ятаю, але розірвану щоку пригадую.

— І його губу. — Голос Джордана звучав приглушено, бо він не відривав обличчя від Алісиних грудей. — Те, як вона звисала. Він показував нас їм. Їм. — Хлопчик здригнувся. Аліса гладила його по спині, а тоді схрестила руки над його лопатками, щоб обійняти ще міцніше.

Клай поклав перед нею малюнок.

— Є хоч якийсь натяк на твій сон? Цей чоловік снився тобі?

Вона заперечно похитала головою і вже збиралася сказати «ні», аж раптом всі почули, як хтось сильно й безперестанно загрюкав у парадні двері Читем-лоджу, а також серію невиразних звуків за дверима. Аліса закричала. Джордан міцніше притисся до неї, наче хотів глибше закопатися, і скрикнув. Том вчепився Клаю в плече.

— Що за хр...

У двері знову загрюкали, безупинно й сильно. Аліса знову закричала.

— Зброя! — вигукнув Клай. — Зброя!

Якусь мить вони стояли як укопані, на залитій сонцем сходовій клітці, а тоді знову пролунало те тривале й гучне грюкання. Звук був такий, наче перекочувалися кості. Том стрілою метнувся на третій поверх, Клай не відставав. Послизнувшись ногою в шкарпетці на сходах, він ухопився за перила, щоб зберегти рівновагу. Аліса відштовхнула Джордана від себе й кинулася до своєї кімнати, плутаючись у футболці, пружки якої тріпотіли між колін. Джордан залишився сам біля перил на сходовій клітці і великими заплаканими очима незмигно дивився униз, у коридор перед вхідними дверима.

— Спокійно, — сказав Клай. — Зберігаймо спокій, добре?

З того моменту, як у вхідні двері вперше загрюкали, не минуло й двох хвилин, а вони втрьох уже стояли нагорі біля сходів. У Тома був досі не перевірений російський автомат, який вони називали поміж себе сером Швидким, Аліса тримала у кожній руці по дев'ятиміліметровому автоматичному пістолету, а Клай стискав кольт Бет Нікерсон, який йому дивом вдалося зберегти минулої ночі (хоча він не пам'ятав, як засунув револьвер за пояс, де він пізніше і знайшовся). Джордан все ще притискався до перил на сходовій клітці. Звідти йому було не видно вікон на першому поверсі, й Клай подумав, що це добре. А от у тому, що денне світло у Читем-лоджі було значно тьмянішим, ніж зазвичай, вже точно нічого не було хорошого.

Світло було тьмяним, бо біля кожного вікна в полі їхнього зору були мобілоїди. Вони притискалися до скла і зазирали всередину: дюжини, а може, навіть сотні дивних тупих облич. На більшості з них залишилися сліди зіткнень, які вони пережили, і виднілися рани, отримані за останній тиждень хаосу. Клай бачив, що їм бракує очей та зубів, вуха відірвані, на шкірі синці, страшні опіки, почорнілі шматки тіла звисають клаптями. Мобілоїди мовчали. Відчувалося, що вони палають бажанням переслідувати. А атмосфера знову стала напруженою: її заполонило відчуття колосальної, всепереможної енергетики, від якої перехоплює подих і яка от-от вийде з-під контролю. Клая не полишала думка, що будь-якої миті їхня зброя вилетить у них із рук і почне стріляти сама.

«У нас самих», — подумав він.

— Тепер я знаю, як почуваються омари в акваріумі ресторану «Дари моря» по вівторках, коли замовляєш одного, а другим пригощають безкоштовно, — напруженим голосом сказав Том.

— Просто зберігай спокій, — нагадав йому Клай. — Дамо їм право першого ходу.

Але ніякого першого ходу не було. У двері знову почали грюкати — довго й енергійно (Клаю навіть здалося, що перед ґанком щось розвантажують), а потім істоти, що скупчилися біля вікон, відступили назад, наче за сигналом, що його могли чути тільки вони. Відходили впорядкованими рядами. О цій порі дня вони зазвичай не збиралися у зграї, але все змінилося. Це було очевидно.

Тримаючи револьвер напоготові, Клай підійшов до вікна вітальні. Том і Аліса не відставали. Вони дивилися, як мобілоїди — які вже не здавалися Клаю божевільними, принаймні в його розумінні, — відступають з моторошною невимушеністю, спритно задкують, зберігаючи вивірену відстань одне від одного. Батальйон обідранців зупинився на привал на всипаному опалим листям навчальному плацу між Читем-лоджем і руїнами стадіону Тонні, які досі курилися. Погляд кожної пари очей, у яких уже не було того бездумного виразу, як раніше, був спрямований у бік резиденції Директора.

— Чому їхні ноги й руки такі брудні? — хтось запитав несміливо. Вони озирнулися. Джордан. Сам Клай навіть не помітив попіл і сажу на руках мовчазного натовпу перед будинком і зібрався було це сказати, але Джордан випередив його і сам відповів на своє питання. — Вони ходили подивитися, чи не так? Авжеж. Вони ходили, щоб перевірити, чи справді ми так вчинили з їхніми друзями. Це їх розлютило. Я відчуваю. А ви?

Клаю не хотілося відповідати ствердно, але, звичайно, він це відчував. Та обтяжлива наелектризована атмосфера, те відчуття грози, що насувається, майже не властиве електромережі: то була лють. Клай згадав Світлу Фею, яка вчепилася зубами в шию Бізнес-вумен, і літню даму, яка виграла поєдинок біля станції метро «Бойлстон-стрит» (ту, що рішуче попрямувала в парк Бостон-Коммон, а краплі крові стікали з прядок її коротко стриженого волосся з сивиною). Подумав про голого молодого чоловіка в кросівках, який, біжучи, робив випади у повітря автомобільними антенами. Уся ця лють — невже він гадав, що вона просто минула, коли вони почали збиратися у зграї? Дарма.

— Я відчуваю, — озвався Том. — Джордане, якщо у них є надприродні здібності, то чому вони просто не змусять нас накласти на себе руки або повбивати одне одного?

— Чи зробити так, щоб наші голови вибухнули, — сказала Аліса тремтячим голосом. — Я таке бачила в одному старому фільмі.

— Не знаю, — відповів Джордан і подивився на Клая. — А де Лахмітник?

— Ти так його називаєш? — Клай подивився на свій ескіз, який досі тримав у руці. Рвані рани, порваний рукав пуловера, мішкуваті джинси. Мабуть, «Лахмітник» — не таке вже й погане ім'я для хлопця в «кенгурушці» з написом «ГАРВАРД».

— Я називаю його проблемою, ось як я його називаю, — тоненьким голоском проказав Джордан. Хлопчик знову подивився на непроханих гостей (там було триста, а може, й чотириста прибульців з якихось одному Богу відомих прилеглих містечок) та повернувся до Клая. — А ви його бачили?

— Тільки у поганому сні.

Том заперечно похитав головою.

— Для мене він взагалі існує тільки на папері, — сказала Аліса. — Мені він не снився, і нікого в «кенгурушці» я там не бачу. Що вони робили на футбольному полі? Гадаєте, намагалися впізнати своїх мертвих? — У її погляді читався сумнів. — Хіба там досі не гаряче? Мусить бути.

— Чого вони чекають? — спитав Том. — Якщо вони не збираються нападати чи змусити нас зарізати одне одного, тоді чого вони чекають?

І тут Клай збагнув, чого вони насправді чекають і де Джорданів Лахмітник. Такі моменти пан Дівейн, його шкільний учитель алгебри, називав «Ага!» Він повернувся і попрямував у коридор до вхідних дверей.

— Ти куди? — спитав Том.

— Подивлюсь, що вони нам залишили, — відповів Клай.

Вони поспішили за ним. Том нагнав його першим, коли Клай устиг лише взятися за ручку дверей.

— Не думаю, що ти чиниш правильно, — застеріг його Том.

— Може, й ні. Але це саме те, на що вони чекають. І знаєш що? Я думаю, якби вони хотіли нас вбити, то ми вже давно були б мертві.

— Мабуть, він має рацію, — з сумом прошепотів Джордан.

Клай відчинив двері. Видовжений ґанок Читем-лоджу був наче створений для таких сонячних осінніх днин, як ця. Тут стояли зручні плетені меблі, а очі милував чудовий краєвид Академічного пагорба. Але зараз Клая пейзаж цікавив мало. Біля сходів унизу у вигляді наконечника стріли вишикувалися мобілоїди: один попереду, два за ним, за цими двома — три, потім чотири, п'ять, шість. Загалом двадцять один. І першим стояв той самий Лахмітник із кошмару Клая, втілення ескізного образу. На обірваній червоній «кенгурушці» спереду справді було написано «ГАРВАРД». Рвана рана на лівій щоці була стягнена і двома грубими білими стібками пришита збоку до носа. Від них у недбало заштопаній темній шкірі утворилися краплеподібні дірки. Там, де третій і четвертий стібки були стягнені не надто сильно, шкіра розійшлася. Клай подумав, що зашивали, мабуть, риболовною волосінню. Відвисла губа оголила зуби — схоже, не так давно (коли світ ще був спокійнішим) над ними працював хороший ортодонт.

Перед дверима, на килимку і по обидва боки від нього, лежала купа чорних деформованих предметів. Вона майже нагадувала мистецький витвір якогось напівбожевільного скульптора. Та Клаю знадобилася лише секунда, аби зрозуміти, що він дивиться на розплавлені залишки музичних центрів зграї, що донедавна ночувала на футбольному полі Тонні-філду.

Раптом Аліса скрикнула. Коли Клай відчиняв двері, від купи відпало кілька знищених вогнем стереосистем, а з ними — якась річ, що, напевно, балансувала на самому верху, а тепер лежала, наполовину занурена в кучугуру. Клай незчувся, як Аліса зробила крок уперед, впустила один зі своїх пістолетів і вхопила цю річ. То була кросівка. Обома руками дівчина притисла її до грудей.

Клай дивився повз неї, на Тома, а Том не зводив очей з нього. Навіть не вміючи читати думок, вони все розуміли без слів. «І що тепер»? — читалося в очах Тома.

Клай знову повернувся до Лахмітника. Його непокоїло питання: чи можна відчути, що твої думки читають, і чи відбувається це у даний момент. Він простягнув руки до Лахмітника. В одній з них досі був пістолет, але ні Лахмітник, ні його посіпаки, схоже, зовсім не відчували загрози, якої могла завдати зброя. Клай підніс долоні угору: «Що вам потрібно?»

Лахмітник посміхнувся. Ця посмішка була позбавлена будь-яких емоцій. Клаю здалося, що в цих темно-карих очах він бачить гнів, але потім зрозумів: це лише на поверхні. У глибині не було жодного проблиску, принаймні він нічого не помітив. Відчуття було таке, наче посміхається лялька.

Лахмітник підвів голову і підніс угору палець: «Зачекай». І раптом, наче за командою, з Академічної авеню долинули крики, цілий хор криків. Передсмертного волання людей, що конають в агонії. Їх супроводжували гортанні хижацькі вигуки. Нечисленні.

— Що ви робите? — закричала Аліса. Вона виступила вперед, конвульсивно стискаючи рукою маленьку кросівку. Вени на руках випнулися так сильно, що від них падали тіні, наче довгі прямі лінії, нанесені олівцем на шкіру. — Що ви робите з тими людьми?

«Невже можуть бути сумніви?» — подумав Клай.

Вона підняла руку, у якій досі тримала пістолет. Перш ніж вона встигла натиснути на гачок, Том ухопив її за руку і забрав зброю. Аліса потягнулася до нього, вчепившись у нього вільною рукою.

— Віддай, невже ти не чуєш цих криків? Невже не чуєш?

Клай відтягнув її від Тома. Широко розкривши сповнені жаху очі, на цю сцену з вхідних дверей дивився Джордан. Лахмітник стояв на самому кінчику стріли. На обличчі була позбавлена емоцій посмішка, під якою ховалася лють, а під люттю... не було нічого, наскільки міг судити Клай. Геть нічого.

— Усе одно він був на запобіжнику, — швидко глянувши на пістолет, сказав Том. — Подякуємо Господу за те, що береже нас. Невже ти хочеш, аби нас усіх убили? — дорікнув він Алісі.

— А ти думаєш, нас просто так відпустять? — Вона так сильно плакала, що насилу можна було розібрати слова. І вся засопливилась. Знизу, на обсадженій деревами вулиці, що пролягала біля Академії Ґейтена, долинали крики й стогони. Якась жінка закричала: «Ні, будь ласка, не треба», але слова її поглинуло жахливе скімлення від болю.

— Не знаю, що вони збираються з нами зробити, — сказав Том, щосили намагаючись, щоб його голос звучав спокійно, — але якби вони хотіли нас убити, то не влаштовували б цей спектакль. Поглянь на нього, Алісо. Те, що відбувається там, унизу, призначене для нас.

Пролунало кілька пострілів, наче люди намагалися захиститися. Але постріли були поодинокими. Здебільшого до них долинали крики болю й сповненого жаху здивування. Людей вбивали в районі, прилеглому до Академії Ґейтена, де спалили зграю. Усе це тривало не довше, ніж десять хвилин, але іноді, думав Клай, час справді стає відносним.

І десять хвилин розтягуються на години.

Коли крики нарешті стихли, Аліса, схиливши голову, мовчки стояла між Клаєм та Томом. Обидва пістолети вона поклала на столик для портфелів і капелюхів, що стояв біля вхідних дверей. Джордан тримав її за руку, насторожено спостерігаючи за Лахмітником та його поплічниками, що стояли біля підніжжя сходів. Поки що хлопчик не помітив відсутності Директора. Клай знав, що незабаром це станеться, тож попереду ще одна сцена цього жахливого дня.

Лахмітник виступив уперед і легенько вклонився, притиснувши руки до боків, наче хотів сказати: «До ваших послуг». Зробивши це, він подивився угору і простягнув руку в напрямку Академічного пагорба й вулиці, що лежала за ним. Він не відводив погляду від групки людей, що тіснилися біля відчинених дверей за скульптурою з розплавлених стереосистем. Для Клая цей жест був цілком зрозумілим: «Шлях вільний. Можете йти».

— Можливо, — відповів Клай. — Але з'ясуймо одну річ. Я впевнений, що ви можете нас знищити, якщо захочете, — чисельністю ви нас вочевидь переважаєте. Але якщо тільки ти не плануєш переїхати до штаб-квартири командування, то завтра керувати цим усім буде хтось інший. Бо я особисто подбаю про те, щоб ти пішов на той світ першим.

Лахмітник взявся обома руками за щоки і округлив очі: «Ох, як страшно!» Інші за його спиною, мов роботи, не виявляли ніяких емоцій. Подивившись на них ще кілька секунд, Клай обережно причинив двері.

— Вибачте, — понуро сказала Аліса. — Я просто не могла витримати того крику.

— Усе нормально, — сказав Том. — Ніхто не постраждав. І вони повернули тобі панну Кросівку.

Аліса подивилася на свою улюблену річ.

— Саме таким чином вони дізналися, що це зробили ми? Понюхавши, вийшли на слід, як собаки-шукачі?

— Ні, — відповів Джордан. Він сидів на стільці з високою спинкою біля підставки для парасольок, маленький, страшенно стомлений і виснажений. — Просто так вони кажуть, що знають тебе. Принаймні я так думаю.

— Так, — підтвердив Клай. — Готовий побитися об заклад, вони знали про нас ще до того, як прийшли сюди. Підгледіли це у наших снах так само, як ми побачили його обличчя у кошмарі.

— Я не... — почала Аліса.

— Тому що ти прокидалася, — перебив її Том. — Думаю, ти про нього ще не раз почуєш. І побачиш. — Він замовк. — Якщо, звісно, йому буде що сказати. Я нічого не розумію, Клаю. Це зробили ми. Саме ми, і їм це відомо, я переконаний.

— Так, — погодився Клай.

— Тоді навіщо вбивати безневинних подорожніх, якщо можна було 6 з такою самою легкістю — ну, майже з такою самою — вдертися сюди й перебити нас? Тобто ідея помсти для мене зрозуміла, але я не бачу в цьому сенсу...

І тут Джордан раптом зісковзнув зі стільця і з тривогою почав озиратися навсібіч.

— А де Директор?

Клай наздогнав Джордана тільки на сходовій клітці другого поверху.

— Стривай, Джордане, — гукав він.

— Ні. — Його обличчя було більш блідим і переляканим, ніж будь-коли. Волосся на голові розпушилося. Клаю хотілося вірити, що хлопчику просто час стригтися, але вигляд був такий, наче кожна волосина намагалася стати сторч.

— Він не міг не чути всього цього гамору! Якщо з ним все добре, він мусив би давно бути з нами. — Губи Джордана затремтіли. — Пам'ятаєте, як він тримався за бік? А раптом це не виразка?

— Джордане...

Але хлопчик не чув, і Клай міг побитися об заклад, що із голови Джордана (принаймні на цей момент) геть вилетіли і Лахмітник, і його прибічники. Він вирвався з рук Клая і побіг по коридору з вигуками «Сер! Сер!», а зі стін на нього бундючно дивилися колишні директори школи, серед них були й ті, що обіймали цю посаду ще в дев'ятнадцятому сторіччі.

Погляд Клая ковзнув униз по сходах. На допомогу Аліси чекати було не варто: вона сиділа біля підніжжя сходів, понуривши голову, і дивилася на ту кляту кросівку, наче на череп Йорика. Проте Том неохоче рушив сходами на другий поверх.

— Наскільки негативні наслідки це може мати? — спитав він у Клая.

— Ну... Джордан думає, що Директор би давно приєднався до нас, якби з ним усе було добре, а я схильний вважати, що він...

Договорити йому не дали крики Джордана. Це різке сопрано, ніби спис, пронизало голову Клая. Першим побіг Том. Сам Клай три чи навіть сім секунд стояв наче вкопаний, бо його вразила думка: «Так не кричать, коли знаходять людину, що, судячи з усього, померла від інфаркту. Мабуть, старий щось не так зробив. Наприклад, прийняв не ті пігулки». Він уже наполовину подолав коридор, коли почув голос Тома, який на одному подихові випалив: «О Господи! Джордане, не дивись!»

— Зачекай! — покликала Аліса десь позаду, але Клай не зупинився. Двері до кімнат Директора на горішньому поверсі були відчинені: ось кабінет із книжками і тепер уже нікому не потрібною електроплиткою; спальня, крізь прочинені двері якої лилося світло. Том стояв перед письмовим столом, притискаючи Джордана обличчям до себе. За столом сидів Директор. Під його вагою спинка поворотного стільця подалася назад, і тепер старий дивився у стелю єдиним оком, яке в нього залишилося. Сплутане сиве волосся звисало на підголовник. Клай подумав, що він схожий на піаніста, який щойно взяв останній акорд у складній п'єсі.

Він почув, як глухо скрикнула від страху Аліса, але не звернув уваги. Почуваючись пасажиром у власному тілі, Клай підійшов до столу і подивився на аркуш паперу, що лежав зверху на блокноті. Навіть крізь плями крові можна було розібрати написані на ньому слова — у Директора був дуже чіткий і розбірливий почерк. Затятий консерватор, сказав би Джордан.

Клай володів тільки англійською мовою, а ще трохи вивчав французьку в школі, але значення цих слів було для нього зрозумілим. Лахмітник хотів, щоб вони пішли, і якимось чином дізнався, що Директор Ардай хворий на артрит і надто старий для того, щоб іти разом з ними. Тому його змусили сісти за стіл і написати слово «божевільний» чотирнадцятьма мовами. А потім загнати перо ручки, якою старий інтелектуал написав ці слова, у праве око і далі — у мозок.

— Вони змусили його накласти на себе руки, правда? — затинаючись, спитала Аліса. — Чому його, а не нас? Чому його, а не нас? Що їм треба?

Клай згадав жест, яким Лахмітник показав на Академічну авеню, ту, яка мала іншу назву — нью-гемпширська траса-102. Ненормальні мобілоїди (про яких вже не можна було сказати, що вони несповна розуму, чи це вже було якесь зовсім інше божевілля) хотіли, аби вони знову рушали в путь. Більше нічого на думку не спадало, і, може, це й на краще. Може, все було на краще. Ймовірно, так Господь являв їм своє милосердя.