Зона покриття

Троянди в'януть, сад пропав

У кінці останнього коридору стояв комод, у якому знайшлося півдюжини тонких лляних скатертин. Одна з них і стала саваном для Директора Ардая. Аліса взялася зшивати його, але не витримала і зайшлася плачем. Вона була не готова шити савани, чи у неї здали нерви перед лицем смерті. Забравши у неї скатертину, Том туго напнув її, склавши для шва вдвоє, і швидкими, майже професійними стібками зшив. Клаю здалося, ніби він спостерігає за рухами боксера, який правою рукою б'є по невидимій легкій груші.

— Тільки без жартів, — мовив Том, не підводячи очей. — Я високо ціную те, що ти зробив нагорі, сам я навіть доторкнутися 6 не зміг, але зараз мені зовсім не до жартів, навіть невинних. Я ледве тримаюся.

— Розумію, — сказав Клай. Жартувати зараз хотілося найменше. А щодо того, що він зробив нагорі... ручку з ока Директора треба було дістати будь-що. Не можна було залишати її там. Клай і дістав. Висмикуючи її, він дивився в куток кабінету, намагаючись не думати про те, що робить чи чому в біса вона так сильно застрягла. Не думати вдавалося добре, але, коли він нарешті висмикнув її з ока, ручка скреготнула по кістці очниці старого і почувся якийсь дивний звук, ніби з кінчика пера зірвався якийсь крихкотілий шматочок, і, якось дивно хляпнувши, упав на блокнот. Клай подумав, що запам'ятає ці звуки на все життя, але йому все-таки вдалося витягти довбану ручку, і це було найголовнішим.

Надворі, між курними руїнами футбольного поля і Читем-лоджем, стояло близько тисячі мобілоїдів. Вони стояли там більшу частину дня після полудня. А тоді, близько п'ятої години, безмовно рушили зграєю у напрямку центру Ґейтена. Клай із Томом винесли тіло Директора, загорнуте в саван, через чорний хід і поклали на задній ґанок. Коли тіні надворі почали видовжуватися, четверо вцілілих зібралися в кухні й пообідали (тепер вони називали це сніданком).

Апетит у Джордана був напрочуд гарним. На щоках палахкотів Рум'янець, а сам хлопчик збуджено розповідав їм про своє життя в Академії Ґейтена, той вплив, який Директор Ардай справив на душу й розум самотнього, відлюдкуватого, схибнутого на комп'ютерах хлопчика з містечка Медісон, штат Вісконсин. Лихоманкове просвітлення під час спогадів Джордана занепокоїло Клая. Зустрівшись поглядами з Алісою та Томом, він зрозумів, що вони відчувають те саме. Джордан був на межі божевілля, але що з цим робити, вони не знали. Навряд чи його можна було відправити до психіатра.

Коли вже остаточно стемніло, Том запропонував Джордану лягти й відпочити. Хлопчик сказав, що ляже, але тільки після того, як вони поховають Директора. «Його можна поховати в саду за будинком», — сказав він і додав їм, що Директор називав свій город «садом перемоги», але ніколи не пояснював чому.

— Там ми й викопаємо могилу, — з посмішкою заявив він. Його щоки пашіли. Очі, що глибоко ввалилися, гарячково променились натхненням, веселощами чи безумом — або й усім разом. — Не тільки тому, що там м'яка земля. Він найбільше любив це місце... з усіх тих, що надворі. Ну, що скажете? Їх немає, вони досі не виходять уночі, це не змінилося, а копати ми можемо при світлі газових ліхтарів. Що скажете?

Запала мовчанка, яку першим порушив Том.

— Лопати є?

— Ще б пак, у сараї. Навіть до теплиць не доведеться ходити. — І Джордан щиро розсміявся.

— Зробімо це, — сказала Аліса. — Поховаємо його, та й по всьому.

— А після цього ти відпочинеш, — сказав Клай, не відриваючи погляду від Джордана.

— Аякже, аякже! — нетерпляче закричав Джордан. Зіскочивши зі стільця, він почав міряти кроками кімнату. — Ну давайте вже, швидше! — Так, наче хотів пограти з ними у піжмурки.

Отож, вони викопали могилу в саду Директора за Читем-лоджем і поховали його серед бобів та помідорів. Том із Клаєм опустили тіло в савані в яму завглибшки приблизно три фути. Працюючи фізично, вони не відчували холоду і лише тепер, завершивши роботу, помітили, як сильно похолодало надворі. У небі яскраво сяяли зорі, але над Академічним пагорбом низько стелився густий туман. Академічну авеню вже оповив білий серпанок, що невпинно розростався, і тільки круті дахи найвищих старих будинків, вкриті черепицею, ще залишалися над поверхнею.

— Якби ж то хтось знав гарні вірші, — сказав Джордан. Його щоки пашіли, як ніколи раніше, але очі запали ще глибше, і хлопчик тремтів, хоч на ньому й було два светри. Від дихання з рота невеличкими клубами йшла пара. — Директор любив поезію, його хлібом не годуй, дай тільки поезію почитати. Він був... — Джорданів голос, такий навдивовижу веселий увесь вечір, нарешті затремтів. — Він був таким затятим консерватором.

Аліса пригорнула його до себе. Хлопчик спочатку пручався, а потім здався.

— Знаєш що? — сказав Том. — Накриймо його... щоб не було холодно... а тоді я прочитаю йому вірш. Добре?

— Ви справді знаєте вірші?

— Авжеж.

— Ви такий розумний, Томе. Спасибі. — І Джордан втомлено посміхнувся, у черговий раз виразивши цим жахливу вдячність.

Щоб засипати могилу, їм не знадобилося багато часу, хоча наприкінці, аби зробити горбика, довелося взяти землю з сусідніх ділянок городу. На той час, коли вони закінчили, Клай знову спітнів і відчував запах власного поту. У душі він не був вже давно, і не відомо, коли буде.

Аліса щосили намагалася втримати Джордана від допомоги, але він пручався й відразу ж взявся до справи, голими руками вкидаючи грудки землі в могилу. Коли Клай вже закінчив трамбувати землю на могилі лопатою, хлопчик ледве тримався на ногах від утоми, хитаючись, мов п'яний.

І все одно подивився на Тома.

— Ну ж бо. Ви обіцяли. — Клай чекав, що він от-от додасть: «І нехай ваші вірші будуть гарними, сеньйоре, інакше я випущу в вас кулю», — наче який-небудь бандит-убивця з вестерну Сема Пекінпа.

Том зробив крок до краю могили — там мусить бути голова, подумав Клай, але від утоми не міг пригадати. Та він навіть забув, як звали Директора — Чарльзом чи Робертом. Клуби туману вже обвивали ноги і щиколотки Тома, опоясували сухі стебла бобів. Він зняв свою бейсболку, а слідом за ним і Аліса. Клай вже простягнув було руку до голови, а потім згадав, що в нього немає головного убору.

— Правильно! — вигукнув Джордан. Він посміхався, ошалівши від чуйності. — Геть капелюхи! Геть капелюхи на честь Директора! — Сам він був без капелюха, але вдав, що знімає його і підкидає у повітря. І Клая знову почав непокоїти його психічний стан. — А зараз вірш! Ну ж бо, Томе!

— Добре, — сказав Том, — але ти мусиш поводитися тихо. Виявляй повагу.

Джордан приклав пальця до губ, показуючи, що він зрозумів, і погляд убитої горем дитини свідчив про те, що розуму хлопчик ще не втратив. Друга, але не розум.

Клай застиг в очікуванні. Його дуже цікавило, що ж прочитає Том. Він сподівався на вірші Фроста, якийсь уривок із Шекспіра (авжеж, Директор би схвально поставився до Шекспіра, навіть якби це було «Коли ми знов зустрінемось утрьох»), а може, навіть щось із раннього Тома Маккурта. Але натомість почув те, чого аж ніяк не чекав від Тома. Тихо, витримуючи паузи між рядками, його друг почав:

— Не ув'язни милосердя Свого від нас, а милість та правда Твоя нехай завжди нас стережуть. Бо нещастя без ліку нас оточили, беззаконня наші досягли вже нас, так що й бачити не можемо. Вони численнішими стали за волосся на наших головах, і серця наші опустили нас... Зволь спасти нас, Господи, Господи, поспіши ж бо на поміч нам.

Аліса тримала у руці свою кросівку і заливалася гіркими сльозами в ногах могили. Вона зронила голову. Схлипування були сильними і повними туги.

Розпростерши руку із зібраними в кулак пальцями над свіжою могилою, Том провадив далі.

— Нехай посоромлені будуть і хай зганьблені будуть усі, хто шукає наших душ, щоб схопити їх! Нехай подадуться назад і нехай посоромлені будуть, хто бажає для нас лихого! Бодай скам'яніли від сорому ті, хто говорить до мене: Ага! Ага! Ось лежить мертвий, порох землі...

— Мені так жаль, Директоре! — закричав Джордан, його дзвінкий голос тремтів і зривався. — Мені так жаль, це неправильно, сер, мені так жаль, що ви померли. — Підкотивши очі, він повалився на свіжу могилу. Жадібні білясті пальці туману непомітно підкралися до нього.

Клай взяв хлопця за плече і намацав пульс на шиї. Серце билося впевнено і рівно.

— Просто зомлів. Що це ти читав, Томе?

Том хвилювався і почував себе ніяково.

— Досить довільний переказ сорокового псалма. Давай занесемо Джордана всередину...

— Ні, — відповів Клай. — Якщо він не дуже довгий, прочитай до кінця.

— Так, будь ласка, — благала Аліса. — Читай. Він такий гарний. Наче бальзам на душу.

Том знову повернувся обличчям до могили. Можливо, він намагався опанувати себе, а може, згадував, на чому зупинився.

— Ось лежить мертвий, порох землі, а ось ми, живі, нещасні й нужденні. Господи, подумай про нас. Ти — наша надія і наш Спаситель. Господи, не зволікай. Амінь.

— Амінь, — хором повторили Клай і Аліса.

— Давайте занесемо малого в дім, — сказав Том. — Тут від холоду задубіти можна.

— Цього тебе навчили святі сестри у Першій церкві Христа-Відкупителя у Новій Англії? — спитав Клай.

— О так, — відказав Том. — Багато псалмів напам'ять, за деякі Давали додатковий десерт. А ще я навчився просити милостиню на вулицях і за двадцять хвилин забезпечувати листівками на тему «Мільйон років у пеклі без жодного ковтка води» всю автостоянку біля офісу компанії «Сірз». Давайте вкладемо малого в ліжко. Б'юся об заклад, що він проспить до четвертої години завтрашнього дня, а прокинувшись, почуватиметься в сто разів краще.

— А раптом чоловік із порваною щокою прийде і побачить, що ми не послухалися його і досі тут? — спитала Аліса.

На думку Клая, питання було непоганим, але роздумувати над ним довго не варто. Одне з двох: або Лахмітник дасть їм фору в один день, або не дасть. І, несучи Джордана на горішній поверх, щоб покласти у ліжко, Клай зрозумів, що занадто втомився, аби через це непокоїтися.

Приблизно о четвертій годині ранку Аліса невиразно пробурмотіла Клаю з Томом «Добраніч» і попленталася спати. Двоє чоловіків сиділи в кухні, пили чай із льодом і майже не розмовляли. Схоже, говорити було нічого. А перед самим світанком з північного сходу крізь туман прорвався ще один сильний стогін, якийсь страхітливий через відстань. Він сколихнув повітря, як вереск мари у старому фільмі жахів, і саме в той момент, коли він почав слабшати, йому відповіли ще сильнішим криком із Ґейтена, куди Лахмітник повів свою нову, значно більшу зграю.

Клай і Том вийшли на ґанок. Щоб спуститися вниз сходами, їм довелося подолати перепону у вигляді гори розплавлених стереосистем, відкинувши їх убік. Надворі нічого не було видно: весь світ оповив туман. Трохи постоявши там, чоловіки повернулися в будинок.

Ані смертельний крик, ані відповідь із Ґейтена не розбудили Алісу та Джордана. Хоча 6 це тішило. Атлас доріг, м'ятий і з загнутими кутиками, лежав на столі в кухні. Погортавши його, Том сказав:

— Можливо, крик долинув із Гуксета чи Санкука. Це два великих міста — тобто великих для Нью-Гемпширу — на північному сході. Цікаво, скількох вони порішили? І яким чином.

Клай похитав головою.

— Сподіваюся, багатьох, — не вгавав Том; на його обличчі з'явилася неприємна сардонічна усмішка. — Сподіваюся, не менше тисячі, і смажили вони їх на повільному вогні. Мені згадалася одна мережа ресторанів, яка рекламувала курей-гриль. То ми рушаємо завтра вночі?

— Якщо Лахмітник дозволить нам прожити цей день, то гадаю, ми муситимемо йти. Ти так не вважаєш?

— Ми не маємо вибору, — відповів Том, — але скажу тобі одну річ, Клаю. Я почуваюся мов бик, якого ведуть на бійню жерстяним жолобом. Мені навіть здається, що я чую запах крові своїх муу-побратимів.

У Клая було таке саме відчуття, але знову поставало питання: якщо груповий розум жадає крові, чому б не зробити це тут? Замість залишати на ґанку розплавлені стереосистеми й улюбленця Аліси, вони могли б влаштувати бійню ще вчора.

Том позіхнув.

— Я йду спати. Ти спроможний посидіти ще години зо дві?

— Може, й так, — сказав Клай. Взагалі-то спати йому не хотілося зовсім. Тіло відчувало знесилення, проте розум працював, як заведений. Коли він починав трохи заспокоюватись, у пам'яті сплив звук, з яким ручка виходила з ока Директора: тихий пронизливий скрегіт металу об кістку. — А чому ти питаєш?

— Бо якщо вони вирішать вбити нас сьогодні, то я вважаю за краще накласти на себе руки, ніж потрапити їм у лапи. Я бачив, як вони це роблять. Згоден?

Клай подумав, що коли Директора змусив всадити ручку собі в око колективний розум, представником якого був Лахмітник, то варіант самогубства для чотирьох мешканців Читем-лоджу, що залишилися в живих, відпадає. Але дати змогу Томові піти в ліжко з цією думкою йому зовсім не хотілося, тож він просто кивнув.

— Я візьму всю зброю нагору. У тебе ж є той здоровенний старий револьвер сорок п'ятого калібру?

— Красунчик Бет Нікерсон? Так.

— Тоді добраніч. І якщо побачиш — чи відчуєш — що вони йдуть, кричи. — Том зробив паузу. — Звісно, якщо у тебе буде на це час. І якщо вони дозволять.

Клай дивився, як Том виходить з кухні, й думав про те, що Том завжди на крок попереду нього. Думав, як сильно йому подобається Том. Думав, що йому хотілося б взнати його краще. Але шанси не надто великі. А Джонні та Шарон? Вони ще ніколи не здавалися такими далекими.

О восьмій годині ранку Клай сидів на лавці в «саду перемоги», як називав його Директор, переконуючи себе у тому, що, якби не страшна втома, він би підняв свій важкий зад і зробив би для старого щось на зразок надгробної таблички. Багато часу це б не забрало, а Директор заслужив це — хоча б за турботу про свого останнього учня. Але насправді Клай просто не знав, чи зможе підвестися, непевною ходою зайти у будинок і розбудити Тома, щоб той прийняв варту.

Невдовзі настане чудовий прохолодний осінній день — у такий гарно збирати яблука, робити сидр і грати в тач-футбол на задньому подвір'ї. Поки що туман густою пеленою вкривав землю, але ранкове сонце вже пробивалося крізь нього, і крихітний світ, у якому сидів Клай, став сліпучо-білим. У повітрі зависли роздрібнені суспендовані краплини води, і перед його втомленими очима мінилися сотні маленьких веселок.

І раптом із цієї сліпучої білизни матеріалізувалося щось червоне. Якусь секунду пуловер Лахмітника, здавалося, плив у повітрі сам по собі, а потім, коли він переміщувався садом у напрямку Клая, над ним матеріалізувалося темно-коричневе обличчя, під ним — руки власника. Цього ранку каптур був натягнутий на голову й облямовував усміхнене понівечене обличчя й очі живого мерця.

Високе чоло вченого, спотворене рубцем.

Брудні безформні джинси, з порваними кишенями, які він не знімав уже цілий тиждень.

Напис «ГАРВАРД» на вузьких грудях.

Револьвер Бет Нікерсон висів на поясі в кобурі. Клай навіть не торкнувся його. Лахмітник зупинився футів за десять від нього. Він — воно — стояв на могилі Директора, і Клай знав, що це не випадковість.

— Чого тобі треба? — спитав він у Лахмітника і тут же відповів на власне питання. — Сказати. Тобі.

Клай витріщився на Лахмітника, від несподіванки йому відняло мову. Це можна було пояснити лише телепатією. Лахмітник всміхнувся (наскільки взагалі здатний був усміхатися з розірваною нижньою губою) і розвів руками, наче промовляючи: «Пусте, воно того не варте».

— Тоді кажи, що хотів, — відрізав Клай і спробував приготуватися до того, що його позбавлять голосу вдруге. І зрозумів, що до такого підготуватися неможливо. Ти почуваєшся усміхненим поліном на коліні в черевомовця.

— Ідіть. Увечері. — Клай зосередився і відповів: — Годі, припини це!

Лахмітник — уособлення абсолютного терпіння — чекав.

— Думаю, що зможу тобі опиратися, якщо докладу зусиль, — сказав Клай. — Не впевнений, але думаю, що зможу.

Лахмітник чекав, його обличчя промовляло: «Ти все сказав?»

— Ну давай, — сказав Клай і продовжив: — Я міг привести. Інших. Я прийшов. Сам.

Клай подумав, а чи не пов'язана воля Лахмітника з усією зграєю, і дійшов висновку, що так і є.

— Йдіть. Сьогодні. На північ. — Клай чекав. Але коли зрозумів, Що Лахмітник більше не позбавлятиме його голосу, принаймні поки що, то запитав: — Куди? Чому?

Цього разу слів не було, але натомість перед ним постала картинка. Вона була такою чіткою, що Клай не зрозумів, чи то вона в його свідомості, чи то Лахмітник якимось чином примудрився показати її на блискучому екрані туману. Це був той напис рожевою крейдою, який вони бачили посередині Академічної авеню:

— Не розумію, — сказав він.

Але Лахмітник вже йшов геть. Ще якусь мить Клай бачив його червону кофту, яка, здавалося, знову ліниво пливла у сліпучо-білому тумані, але скоро зникла й вона. Клаю залишалося тільки втішати себе тим, що вони все одно збиралися на північ. Крім того, їм подарували ще один день. А це означало, що не потрібно вартувати. І він вирішив піти спати і дати виспатись іншим.

Джордан прокинувся в цілком нормальному стані, нервове збудження минулося. Він гриз половину твердого, мов камінь, рогалика і понуро слухав розповідь Клая про вранішню розмову з Лахмітником. Дослухавши до кінця, Джордан взяв їхній дорожній атлас, переглянув предметний покажчик у кінці й розгорнув сторінку, на якій була зображена західна частина Мену.

— Ось, — сказав хлопчик, показуючи місто трохи вище Фрайбурґа. — На схід — Кашвак, на захід — Літл-Кашвак, майже на кордоні з Нью-Гемпширом. Знайома назва, я це одразу зрозумів. Бо там озеро. — Він тицьнув пальцем у те місце, де було озеро. — Завбільшки майже як Себаґо.

Аліса нахилилася ближче, щоб прочитати назву озера.

— Каш... Кашвакамак, здається, так.

— Це муніципальна квазікорпорація. Вона називається ТР-90, — сказав Джордан і теж тицьнув пальцем у карту. — У такому разі можна сказати, що слова «Кашвак дорівнює Без-Моб» мають якийсь сенс, як ви гадаєте?

— То це мертва зона? — спитав Том. — Ніяких ретрансляторів і веж надвисоких частот?

Джордан примусив себе посміхнутися.

— Ну, мабуть, супутникових тарілок там вистачає, але в усьому іншому... ти вгадав.

— Не доганяю, — сказала Аліса. — Навіщо їм відправляти нас у зону без стільникового зв'язку, де люди, мабуть, у більшості своїй не божевільні?

— Так само можна спитати, чому вони залишили нас у живих, — сказав Том.

— Мабуть, вони хочуть скористатися нами як живими керованими снарядами, щоб вразити у слабке місце, — висловив припущення Джордан. — Відразу позбутися і нас, і їх. Одним пострілом бити двох зайців.

Вони замовкли, обмірковуючи цю можливість.

— Давайте підемо і з'ясуємо все, — сказала Аліса, — але я нікого не збираюся вбивати.

Джордан поглянув на неї із сумом.

— Ти ж бачила, що вони зробили з Директором. Якщо до цього дійде, думаєш, матимеш вибір?

На відкритих ґанках більшості охайних будиночків, що стояли навпроти колон, які позначали собою вхід до Академії Ґейтена, досі стояли черевики, але двері або стояли розчинені настіж, або були зірвані з петель. Вирушивши на північ і проходячи повз газони перед тими будинками, четверо людей бачили трупи мобілоїдів, але частіше траплялися тіла безневинних подорожніх, які просто опинилися не в тому місці не в той час. На них не було взуття, але Дивитися на їхні ноги не було потреби: багато кого з жертв помсти буквально розірвали на шматки.

Сліди кривавої бійні тяглися ще на півмилі по обидва боки Академічної авеню, яке за школою знову перетворилося на трасу-102. Аліса крокувала, міцно заплющивши очі й дозволивши Тому бути її поводирем, наче була сліпою. Те саме Клай запропонував Джорданові, але хлопчик лише заперечно похитав головою і байдуже рушив уздовж розділової смуги — худюща дитина з рюкзаком на спині й дуже густим волоссям. Кинувши кілька побіжних поглядів на вбитих, він знову втупився у свої кросівки.

— Та тут їх сотні! — не втримавшись, вигукнув Том. Була восьма година вечора, впала темрява, але їм досі було видно більше, ніж хотілося б. На розі Академічної авеню й Спофорд лежала, обхопивши знак зупинки, дівчинка у червоних брюках і білій матросці. На вигляд їй було не більше дев'яти років. Боса. За двадцять ярдів звідти стояв будинок із розчиненими настіж дверима. Звідти її, мабуть, і витягли, не звертаючи уваги на її благання. — Сотні.

— Може, ти перебільшуєш, — сказав Клай. — Дехто з нормальних, як і ми, був озброєний. Вони перестріляли немало кретинів. А ще кількох зарізали. Я навіть бачив одного зі стрілою, що стирчала у...

— Це все через нас, — перебив Том. — Думаєш, ми можемо все ще вважати себе нормальними?

Відповідь на це питання вони дістали, коли за чотири години зупинилися на узбіччі, у місці, відведеному для пікніків, і сіли підобідати. На той момент вони вже вийшли на трасу-156 і, якщо вірити дороговказу, перебували зараз у мальовничій місцевості, з якої відкривався краєвид історичного Флінт-Гіллу, що на заході. Клай подумав, що цим пейзажем, мабуть, можна милуватися, якщо приїхати сюди на пікнік опівдні, але аж ніяк не опівночі, у світлі газових ліхтарів, розставлених на обох кінцях столика.

Коли вони вже переходили до десерту — черствого печива «Орео», — на трасі з'явився гурт, який складався з шести людей, переважно літнього віку. Троє з них штовхали магазинні візки, набиті всякою всячиною. Усі шестеро були озброєні. Це вперше відтоді, як вони вийшли з Ґейтена, їм трапилися на шляху інші мандрівники.

— Агов! — заволав Том і привітно помахав рукою. — Якщо хочете перепочити, гайда до нас і займайте інший столик!

Вони повернули голови. Найстарша з двох жінок, бабуся-кульбабка з сивим, пухнастим волоссям, яке блищало у сяйві зірок, теж махнула один раз рукою і раптом застигла.

— Це вони, — сказав один із чоловіків, і Клай почув у його голосі відразу і страх, які ні з чим не можна було переплутати. — Ґейтенські головорізи.

— Іди до біса, хлопче, — порадив Томові інший чоловік. Вони рушили далі і навіть прискорили ходу, незважаючи на те, що бабуся кульгала і чоловіку, який ішов поруч, довелося допомогти їй обминути «субару», який врізався бампером у покинутий «сатурн».

Аліса підскочила, мало не перекинувши один із ліхтарів. Клай ухопив її за руку.

— Не зважай, дитинко.

Проігнорувавши його, вона закричала їм услід:

— Ми хоча б щось зробили! А ви? Що в біса зробили ви7.

— Я скажу тобі, чого ми точно не робили, — відповів один із чоловіків. Їхня групка вже проминула місце для пікніка, і йому довелося повернути голову назад, щоб розмовляти з Алісою. Він міг робити це не боячись, бо на кілька ярдів попереду на дорозі не було жодної покинутої машини. — Через нас не вбивали нікого з нормальних. Їх більше, ніж нас, якщо ви цього не помітили...

— Дурня, ви зовсім не переконані у цьому! — закричав Джордан. На думку Клая, це були перші слова, які він промовив після того, як вони вийшли за межі Ґейтена.

— Може, й так, а може, й ні, — відповів чоловік, — але в них є якась надприродна сила. Щоб це зрозуміти, багато розуму не потрібно. Вони кажуть, що дадуть нам спокій тільки в тому разі, якщо ми облишимо їх... і вас. Ми згодні.

— Якщо ви вірите у те, що вони вам говорять — або навіюють, — то ви бовдур! — спересердя вигукнула Аліса.

Чоловік повернувся обличчям до дороги, підніс руку в повітря, потряс нею і зробив жест, у якому поєднувалось «бувайте» та «пішли ви на...», і більше не мовив ані слова.

Усі четверо провели поглядами людей із магазинними возиками, поки ті не зникли з поля зору, потім перезирнулися над столиком для пікніка, на якому колись давно чиїсь ножі повиводили ініціали.

— Отже, тепер ми знаємо, — сказав Том. — Ми ізгої.

— Може, й ні, якщо фонолюди хочуть, аби ми пішли туди, куди йде решта — як він їх назвав? — решта нормальних, — сказав Клай. — Можливо, ми — не ізгої, а щось інше.

— А хто ж ми тоді? — спитала Аліса.

Клай мав щодо цього одну ідею, але озвучувати її не захотів. Якщо це й робити, то тільки не опівночі.

— Зараз мене більше цікавить Кент-Понд, — сказав він натомість. — Я хочу... мені потрібно дізнатися, чи знайду я дружину і сина.

— Навряд чи вони й досі там, правда? — дуже тихо і м'яко спитав Том. — Тобто, хай там як для них все склалося, нормальні вони чи ні, швидше за все, їх немає в місті.

— Якщо з ними все гаразд, то вони мусять залишити вісточку, — сказав Клай. — У будь-якому разі, треба йти саме туди.

І поки він не дістанеться до свого дому і не з'ясує все, то не замислюватиметься над тим, навіщо Лахмітнику було відсилати їх у безпечне місце, якщо люди там ненавидять їх і бояться.

Або над тим, чому Кашвак=Без-Моб — безпечне місце, якщо про нього знають фонолюди.

Вони повільно пробиралися на схід, у напрямку траси-19, шосе, що мусило привести їх до штату Мен, але тієї ночі перейти кордон штату не змогли. Усі дороги в цій частині Нью-Гемпширу, схоже, проходили через невеличке містечко Рочестер, а воно згоріло дотла. Епіцентр пожежі досі тлів, і від нього в усі боки розходилося сяйво, яке нагадувало радіоактивне. Аліса впевнено повела їх в обхід найстрашніших руїн напівколом на захід. Кілька разів вони бачили напис «КАШВАК=БЕЗ-МОБ», надряпаний на тротуарах. В одному місці він був виведений за допомогою балончика з фарбою на поштовому ящику.

— Штраф у квінтильйон доларів і довічне ув'язнення в Ґуантанамо, — насмішкувато сказав Том.

Їхній маршрут пролягав через величезну автостоянку біля торговельного центру Рочестера. Ще задовго до того, як вони потрапили туди, до їхніх вух долинула надто гучна музика. Джазове тріо у стилі нью-ейдж без особливого натхнення виконувало якусь композицію, під яку, на думку Клая, добре робити покупки. Автостоянка була похована під сміттям — машини, що залишалися на ній, занурились у нього по колеса. Вітер поширював сморід гнилого м'яса, що йшов від мертвечини.

— Зграя десь недалеко, — прокоментував Том.

Це було на цвинтарі поряд із торговельним центром. Ідучи своїм маршрутом, вони мусили обігнути його з півдня й заходу, але, покинувши автостоянку, підійшли так близько, що побачили крізь дерева червоні вічка стереосистем.

— Може, нам їх прикінчити? — зненацька запропонувала Аліса, коли вони знову ступили на Норт-Мейн-стрит. — Десь тут точно мусить бути нікому не потрібна цистерна з пропаном.

— Так, бебі! — вигукнув Джордан. Уперше пожвавішавши відтоді, як вони покинули Читем-лодж, хлопчик підніс угору обидва кулаки й потрусив ними. — За Директора!

— Думаю, не варто цього робити, — сказав Том.

— Боїшся, що їм увірветься терпець? — спитав Клай. Він зі здивуванням відзначив, що божевільна ідея Аліси припала йому до душі. У тому, що підпалити іншу зграю — це безум, він навіть не сумнівався, проте...

«Я готовий, бо це найгірша версія «Місті»[36], яку я чув за все своє життя, — подумав він. — Вона мене вже до печінок дістала».

— Та ні, — замислившись, відповів Том. — Бачиш он ту вулицю? — Він показав на запруджену машинами дорогу, яка пролягала між торговельним центром і цвинтарем. Майже всі автомобілі стояли так, що можна було зрозуміти: вони намагалися від'їхати від торговельного центру. Клай з легкістю уявив собі, як ці машини, переповнені людьми, намагаються дістатися додому після Імпульсу. Люди хочуть дізнатися, що трапилося, чи з їхніми рідними все гаразд. Без задньої думки вони тягнуться до своїх телефонів у машинах, мобільних телефонів.

— А що з нею? — не розуміючи, спитав Клай.

— Давайте пройдемося нею трохи. Тільки дуже обережно.

— Що ти там побачив, Томе?

— Краще я поки що помовчу. Може, й нічого. Тримайтеся проїжджої частини, йдіть під деревами. Затор такий, що аж страшно. Там точно будуть трупи.

Між Тумблі-стрит і Вестсайдським цвинтарем справді лежали дюжини покійників, що розкладалися відповідно до грандіозного плану подій. На той момент, коли вони дісталися смуги дерев, «Місті» змінило солодке, мов сироп від кашлю, виконання «Я залишив своє серце у Сан-Франциско», і знову перед їхніми очима постали червоні індикатори живлення. А тоді Клай побачив іще дещо й став мов укопаний.

— Господи, — прошепотів він. На знак підтвердження Том кивнув.

— Що? — так само тихо спитав Джордан. — Що там?

Аліса мовчала, але, простеживши за її поглядом і побачивши пониклі плечі, Клай зрозумів: вона побачила те саме, що й він. По периметру цвинтар охоронявся чоловіками з рушницями. Клай відвернув голову Джордана і побачив, що плечі хлопчика теж опустилися.

— Ходімо, — прошепотів малий. — Мене нудить від цього запаху.

У Мелроуз-корнер, приблизно за чотири милі північніше Рочестера (вони досі бачили червону заграву, яка то росла, то зменшувалася на південному горизонті), четвірка подорожніх набрела на інше місце для пікніка. Цього разу тут були не тільки столи, а й невеличка ямка для вогнища, вимощена камінням. Клай, Том і Джордан назбирали сухого хмизу. Аліса заявила, що вона ґьорлскаут, й одразу ж підтвердила свої вміння, розклавши невелике охайне багаття і підігрівши на ньому три банки консервів, які вона назвала «бобами для безробітних». Поки вони їли, повз них пройшли дві невеликі групи подорожніх. Обидва гурти обмінялися поглядами, але ніхто не помахав рукою і не озвався бодай словом.

Наситивши голодного вовка у шлунку, Клай сказав:

— Томе, ти побачив тих хлопців із автостоянки біля торговельного центру. Я вже починаю думати, що треба тобі дати інше ім'я. Тепер ти будеш Оком Яструба.

Том заперечно похитав головою.

— Мені просто пощастило. А ще те світло з Рочестера. Розумієш, від заграви?

Клай кивнув. Усі кивнули у відповідь.

— Я випадково глянув у бік цвинтаря саме тієї миті та під правильним кутом і побачив відблиск стволів кількох рушниць. Я намагався себе переконати, що помилився, можливо, це штахети залізного паркану абощо, але... — Том зітхнув, подивився на боби, які ще залишалися в його банці, й відставив її вбік. — От вам і помилився.

— Може, то були мобілоїди, — сказав Джордан, сам у це не вірячи. Клай відчув це в його голосі.

— Мобілоїди не стоять уночі на варті, — заперечила Аліса.

— Можливо, зараз вони потребують менше сну, — сказав Джордан. — Раптом це закладено в їхню нову програму?

Чуючи, як він говорить про фонолюдей, наче вони органічні комп'ютері, що проходять цикл завантаження, Клай завжди внутрішньо здригався.

— І рушниць у них немає, Джордане, — сказав Том. — Вони їм просто не потрібні.

— Отже, тепер у них з'явилося кілька зрадників, які стоять на варті, поки вся ця краса спочиває, — підсумувала Аліса. У її голосі, сповненому ледь помітного презирства, бриніли сльози. — Сподіваюся, вони згниють у пеклі.

Клай промовчав, але піймав себе на згадці про людей, з якими вони зустрілися раніше тієї ж ночі. Тих, що штовхали возики з супермаркету. Він згадував, який страх і відраза звучали в голосі чоловіка, що назвав їх ґейтенськими головорізами. «З таким самим успіхом він міг назвати нас бандою Ділінджера[37], — подумав Клай. — Я більше не вважаю їх божевільними мобілоїдами. Тепер я називаю їх фонолюдьми. Чому б це? — Наступна думка була ще тривожнішою. — Коли зрадник перестає бути зрадником?» Відповідь, принаймні для нього, була очевидною: коли зрадники стають більшістю. Тоді ті, що зрадниками не були, перетворюються на...

Так, якби ти був романтиком, то назвав би цих людей «підпіллям». А якби не був, то охрестив би їх перебіжчиками.

Чи просто злочинцями.

Вони швидко дійшли до селища Гейес-Стейшн і заночували в напівзруйнованому мотелі під назвою «Шепіт сосен». Звідти було добре видно дороговказ із написом «ТРАСА-19, 7 МИЛЬ СТЕНФОРД БЕРВІКС КЕНТ-ПОНД». Черевики за двері номерів, у яких зупинилися, не виставляли.

Схоже, у цьому більше не було потреби.

Він знову стояв на платформі посеред того клятого поля, позбавлений можливості поворухнутися, на виду у всіх. На горизонті виднілися обриси скелетоподібної конструкції, на верхівці якої блимала червона лампочка. Футбольне поле було навіть більшим за «Фоксборо». Його друзі вишикувалися в одну шеренгу з ним, але тепер вони були не самі. Уздовж відкритого майданчика були розставлені схожі платформи. Ліворуч від Тома стояла вагітна жінка у футболці «Гарлей-Девідсон» зі зрізаними рукавами. Праворуч від Клая — літній джентльмен, трохи, але не набагато молодший за Директора, з волоссям, у якому пробивалася сивина, стягнутим у кінський хвіст на потилиці, і похмурим від переляку поглядом на видовженому інтелігентному обличчі. За ним стояв молодший чоловік, на голові в якого була потерта бейсболка з написом «Дельфіни з Маямі».

У тисячному натовпі Клай бачив знайомі обличчя, і це його не здивувало. Зрештою, хіба не так усе відбувається уві сні? Зараз ти перебуваєш у телефонній будці зі своєю вчителькою молодших класів, а наступної миті вже стоїш на оглядовій площадці «Емпайр-Стейт-Білдінґ» з трьома дівчатами з «Дестініз Чайлд».

«Дестініз Чайлд» у цьому сні не було, але Клай побачив голого молодика, який вправно орудував автомобільними антенами (тепер він був одягнений у бавовняні штани й чисту білу футболку), чоловіка з похідним рюкзаком, що називав Алісу маленькою леді, і кульгаву бабусю. Вона показала жестом на Клая та його друзів, що стояли, вишикувавшись уздовж п'ятдесятиярдової лінії, й заговорила до своєї сусідки... Клай без подиву помітив, що це була вагітна невістка пана Скоттоні. «Це ґейтенські головорізи», — сказала кульгава бабуся, і вагітна невістка пана Скоттоні глумливо всміхнулася, піднявши повну верхню губу.

«Допоможіть мені! — крикнула жінка, яка стояла на платформі поряд із Томом. Вона зверталася до невістки Скоттоні. — Я теж, як і ви, хочу народити дитину! Допоможіть!»

«Слід було думати про це, коли ще був нас», — відповіла невістка Скоттоні, і тут Клай зрозумів, що насправді ніхто не розмовляє, як і в попередньому сні. Йде телепатичний обмін думками.

Лахмітник рушив уздовж шеренги, піднімаючи руку над головою кожного, до кого підходив. Він робив це, як Том над могилою Директора: випроставши долоню, загнувши донизу пальці. На зап'ясті Лахмітника Клай помітив якийсь ідентифікаційний браслет (можливо, то був один із сигнальних медичних пристроїв) і раптом зрозумів, що тут є електрика, бо світили ліхтарі. І збагнув іще дещо. Лахмітник міг підняти руку над головами кожного з них, хоча вони стояли на високих платформах, бо йшов він не по землі. Він піднявся на чотири фути і пересувався повітрям.

«Ось чоловік — божевільний, — казав він. — Ось жінка — божевільна». І щоразу натовп в один голос ревів у відповідь: «НЕ ТОРКАЙСЯ!» — і фонолюди, і нормальні. Бо тепер різниці між ними не було. У сні Клая вони були однакові.

Він прокинувся пізно, коли день уже наближався до вечора, і побачив, що зіщулився в клубок і міцно стискає пласку мотельну подушку. Вийшовши надвір, побачив Алісу й Джордана, які сиділи на бордюрі, що відділяв автостоянку від номерів. Аліса обіймала Джордана, його голова покоїлася в неї на плечі, а рукою він тримав її за талію. Волосся хлопчика на потилиці було скуйовджене. Автострада, що вела до траси-19 і заглиблювалася у штат Мен, була порожня, за винятком вантажівки «Федерал Експрес» з розчиненими настіж задніми дверцятами на білій розділовій смузі та розбитого мотоцикла.

Клай підійшов і сів поряд із ними.

— Вам часом...

— Ось дитина — божевільна, — сказав Джордан, не підводячи голови з Алісиного плеча. — Це про мене.

— А я — femina, — сказала Аліса. — Клаю, у Кашваці є величезний стадіон? Якщо є, то мене туди не затягнеш.

За ними зачинилися двері. Почулися кроки, що наближалися.

— Мене теж, — сказав Том, сідаючи поруч. — У мене багато недоліків, я сам це визнаю, але прагнення до самогубства ніколи не було одним із них.

— Я не впевнений, але, здається, там є тільки початкова школа, — відповів Клай. — Діти старшого віку, мабуть, їздять на автобусі до Ташмора.

— Це віртуальний стадіон, — озвався Джордан.

— Що? — спитав Том. — Хочеш сказати, як у комп'ютерній грі?

— Саме так. — Джордан підвів голову, не відриваючи погляду від порожньої дороги на Стенфорд, Бервікс та Кент-Понд. — Не зважайте, мені начхати. Якщо вони не збираються нас чіпати, ні фонолюди, ні нормальні, то хто тоді нас чіпатиме? — Клай ніколи не бачив такого дорослого виразу болю в дитячих очах. — Кому це потрібно?

Усі мовчали.

— Це зробить Лахмітник? — трохи підвищуючи голос, спитав Джордан. — Лахмітник? Можливо. Бо він за нами стежить, я це відчуваю.

— Джордане, це вже занадто, — сказав Клай, але водночас розумів, що ця думка не позбавлена фатальної внутрішньої логіки. Якщо їм навіюють такий сон, сон про платформи, то, може, він справді стежить. Не можна надіслати лист без адреси.

— Я не хочу йти в Кашвак, — заявила Аліса. — Мені байдуже до того, є там покриття чи ні. Я краще піду... в Айдахо.

— А я, перед тим як іти в Кашвак, чи в Айдахо, чи ще кудись, збираюся в Кент-Понд, — сказав Клай. — До нього ще дві ночі пішки. Я хотів би, щоб ви пішли зі мною, але якщо ви не хочете чи не можете, я зрозумію.

— Людині треба з'ясувати остаточно, давайте допоможемо їй у цьому, — запропонував Том. — А потім вирішимо, що робити далі. Звісно, якщо ні в кого немає інших пропозицій.

Інших пропозицій не було.

На коротких відрізках, місцями навіть до чверті милі, траса-19 була вільною, і це додавало снаги спринтерам. Так Джордан охрестив гонщиків-самогубців, котрі з ревінням проносилися посеред дороги на повній швидкості з ввімкненими фарами дальнього світла.

Клай та його друзі помічали фари, що стрімко наближалися, і поспіхом сходили з тротуару, ховаючись у зарості, якщо попереду бачили розбиту машину чи затор. Джордан називав їх рифами для спринтерів. Спринтер мчав уперед, люди всередині (найімовірніше, п'яні) часто щось горланили. Якщо на дорозі стояла тільки одна машина (невеличкий риф для спринтера), водій найчастіше просто приймав рішення об'їхати її. Якщо ж дорога була повністю заблокована, він часом усе одно не втрачав надії проїхати, але частіше за все разом з пасажирами кидав свій автомобіль і торував шлях на схід уже пішки, поки не трапиться підхожий для спринтерства транспортний засіб — швидкий і придатний для тимчасових розваг. Їхній маршрут уявлявся Клаю як низка скажених ривків... але й самі спринтери були скаженими, черговий головний біль у прикрому світі. Таким самим виявився і Канонір.

Він став четвертим спринтером із тих, що трапилися на їхньому шляху в першу ніч на трасі-19. У світлі передніх фар він побачив їх на узбіччі. І помітив Алісу. Висунувши з вікна чорного «кадилака-ескалади» голову з темним волоссям, яке розвіював вітер, він закричав: «Гей, ти, хіпняцька сука, візьми у мене в рот!» Його пасажири улюлюкали й розмахували руками. Хтось викрикнув: «Так їй!» Клай почув у цьому крику повний екстаз, приправлений акцентом Південного Бостона.

— Гарно, — тільки й змогла прокоментувати Аліса.

— У деяких людей зовсім не... — почав Том, але не договорив фразу до кінця, бо в темряві попереду заверещали гальма і пролунав гучний удар, за яким донісся звук скла, що б'ється.

— Ну бля! — вигукнув Клай і кинувся бігти. Не встиг він пробігти й двадцяти ярдів, як його обігнала Аліса. — Обережно, вони можуть бути небезпечними! — прокричав він навздогін.

Аліса підняла вгору один з автоматичних пістолетів, щоб Клай міг його побачити, побігла далі й скоро була вже далеко попереду.

Том наздогнав Клая, який уже задихався від бігу. Джордан не відставав.

— Що... ми будемо... робити... якщо вони важко поранені? — спитав Том. — Викличемо... «швидку»?

— Не знаю, — відповів Клай, а сам згадав про те, як Аліса піднімала пістолет. Він знав.

Вони наздогнали її біля наступного повороту траси. Аліса стояла за «кадилаком», що лежав на боку з розгорнутими подушками безпеки. Причина аварії була очевидною без зайвих пояснень. «Кадилак» зробив сліпий поворот зі швидкістю приблизно шістдесят миль за годину і ледь не врізався у молочну цистерну, яка стояла на дорозі. Водій, хай яким скаженим він був, все ж зумів уникнути зіткнення. Тепер він, наче очманілий, кружляв довкола пом'ятого позадорожника, відкидаючи волосся, яке лізло йому в очі. З носа й рани на лобі юшила кров. Клай підійшов до машини, наступив на скло, яке хруснуло під кросівками, й зазирнув усередину. «Кадилак» був порожнім. Посвітивши ліхтариком, він помітив кров лише на кермі. Пасажири спромоглися вилізти з розбитої машини, і всі, крім одного, розбіглися з місця аварії (мабуть, чисто інстинктивно). З водієм залишився тільки один: миршавий хлопчина, який не так давно вийшов із підліткового віку, з обличчям, поцяткованим глибокими шрамами від вугрів, випнутими зубами і довгим брудним рудим волоссям. Своїм базіканням, що не припинялося ні на секунду, він нагадав Клаю маленького песика, який обожнював здоровенного бульдога Спайка в мультфільмах «Ворнер бразерс».

— Усе гаґазд, Каноніґе? — спитав він. Клай подумав, що це, мабуть, так на Півдні вимовляють «Канонір». — Бля, з тебе кров ллє, як із засранця. Сука, я думав, нам тоґба. — А тоді до Клая: — Чого вилупився?

— Стули писок, — сказав Клай, але, зважаючи на обставини, доброзичливо. Рудий показав на Клая і повернувся до свого пораненого друга. — Це один з них, Каноніґ! Це та банда!

— Заткни горлянку, Гарольде, — зовсім не доброзичливо, крізь зуби процідив Канонір. І подивився на Клая, Тома, Алісу й Джордана.

— Дозвольте мені зробити щось із вашою раною на лобі, — сказала Аліса. Вона вклала пістолет у кобуру і тепер шукала щось у своєму наплічнику. — У мене є пластир і марлеві пов'язки. А ще перекис водню. Трохи щипатиме, але нехай краще щипає, ніж інфекцію занести, правда ж?

— Зважаючи на те, як обізвав тебе цей молодий чоловік, коли проїжджав повз нас, ти ліпша християнка, ніж я у свої кращі роки, — сказав Том і, взявши сера Швидкого за ремінь, дивився на Каноніра та Гарольда.

Каноніру було років двадцять п'ять. Довге чорне волосся, як у рок-вокаліста, злиплося від крові. Він подивився на молочну цистерну, потім на «кадилак», тоді на Алісу, яка тримала в одній руці марлеву пов'язку, а в другій — пляшечку перекису.

— Томмі, Фріто і той чувак, який завше колупав у носі, вони звалили, — випалило рудоволосе чудо, випинаючи груди. — А я лишився, Каноніґе! Бля, чувак, з тебе кров хлище, як із свині.

Аліса змочила перекисом тампон і зробила крок у напрямку Каноніра. Він одразу ж відступив назад.

— Іди геть. Ти сволота.

— Це вони! — закричав рудий. — Із снів! Що я тобі казав?

— Не підходь, — виплюнув Канонір. — Сука. Усі ви суки.

Зненацька Клая охопило бажання застрелити його, і це його не здивувало. Канонір виглядав і поводився як небезпечний пес, загнаний у глухий кут: з оскаленими зубами і готовий вкусити, а хіба не так вчиняють з такими собаками, якщо немає іншого виходу? Хіба їх не стріляють? Але у них, звісно, вибір був, і якщо Алісі хотілося гратися в добру самаритянку з виродком, який назвав її хіпняцькою сучкою, то Клай вирішив, що втримається від страти. Але було щось, що він мусив з'ясувати, перш ніж відпустити цих чарівних молодих людей на чотири вітри.

— Ці сни, — мовив він. — Коли ви їх бачите, то у вас там є... не знаю... якийсь духовний наставник абощо? Скажімо, хлопець у червоному «кенгуру»?

Канонір знизав плечима. Відірвав шмат від сорочки і обтер ним кров з обличчя. Зараз він потроху приходив до тями і, схоже, краще розумів, що сталося.

— Гарвард, еге ж. Правда, Гарольде?

Рудоголовий малий кивнув.

— Ага, Гарвард. Негр. Але це не сни. Якщо ти цього не знаєш, то якого хріна тобі казати. Це довбані передачі. Передачі, які показують нам у снах. Вам їх не показують, бо ви — сволота. Скажи, Каноніґе?

— Ви своє просцяли, — сказав Канонір задумливо і промокнув лоба. — Не чіпай мене.

— У нас буде своє місце, — сказав Гарольд. — Скажи, Каноніґе? У Мені, точно. Усі, кого не дістав Імпульс, ідуть туди, і там нас залишать у спокої. Будемо полювати, рибалити, жити, бля, з дарів землі. Так каже Гарвард.

— І ви йому вірите? — зачудовано спитала Аліса.

Канонір підніс палець, який трохи тремтів.

— Заткни пельку, сучка.

— Думаю, краще тобі заткнути свою, — застеріг його Джордан. — У нас є зброя.

— Навіть не думайте про те, щоб нас постріляти, — різко сказав Гарольд. — Як ви гадаєте, що з вами зробить Гарвард, якщо ви нас застрелите, ти, смердючий малий недоносок?

— Нічого, — сказав Клай.

— Ви не... — почав Канонір. Не встиг він промовити і слова, як Клай виступив уперед і вдарив його у щелепу револьвером сорок п'ятого калібру, який колись належав Бет Нікерсон. Приціл кольта розсік підборіддя Каноніра до крові, але Клай сподівався, що ці ліки подіють краще за перекис водню, від якого той відмовився. Але помилився.

Канонір заточився і вдарився об борт молочної цистерни. Він перелякано дивився на Клая. Гарольд імпульсивно зробив крок уперед. Том направив на нього сера Швидкого й один раз хитнув головою, ніби попереджаючи — не варто. Гарольд відсахнувся і нервово почав гризти брудні нігті. Його величезні очі були на мокрому місці.

— Зараз ми підемо, — сказав Клай. — Раджу вам залишатися тут ще як мінімум годину, бо вам справді краще з нами більше не перетинатися. Ми даруємо вам ваші життя. Трапитеся нам на очі ще раз — і ми заберемо їх. — Задкуючи, він рушив до Тома й інших, не відводячи погляду від закривавленого сердитого обличчя Каноніра, який ніяк не йняв віри у те, що сталося. Намагаючись втримати його силою волі, Клай почувався дресирувальником левів Френком Баком із старих добрих часів. — І ще одне. Я не знаю, чому фонолюди хочуть зібрати всіх нормальних у Кашваці, але скажу одне: загони зазвичай будують для худоби. Раджу подумати над цим, коли дивитиметеся наступний нічний сюжет.

— Та пішов ти, — сказав Канонір, але очі опустив і почав роздивлятися своє взуття.

— Ходімо, Клаю, — покликав Том. — Не переймайся.

— Щезни з очей назавжди, Каноніре, — сказав Клай. Та не так сталося, як гадалося.

Поки Клай, Том, Аліса і Джордан спали у мотелі «Стейт-лайн», який від штату Мен відділяло якихось двісті ярдів, Канонір і Гарольд їх обігнали, мабуть, скориставшись з нагоди і пройшовши п'ять-десять миль удень. Ці двоє могли залягти десь у зоні відпочинку Селмон-Фолз, і Канонір сховав свій новий засіб пересування серед півдюжини покинутих там машин. Особливого значення це не мало. Важливим було те, що ті двоє їх випередили, причаїлися, чекаючи, поки вони проходитимуть повз, і завдали несподіваного удару.

Клай майже не звернув уваги на шум двигуна автомобіля, що наближався, і слова Джордана: «Ще один спринтер». Зараз вони вже йшли по його рідній землі. Проходячи повз кожну знайому місцину: ресторан «Френо лобстер паунд», розташований за дві милі на схід від мотелю «Стейт-лайн», кав'ярню «Шейкіз», де колись подавали морозиво, навпроти ресторану, статую генерала Джошуа Чемберлена на крихітній міській площі Тернбулла, — він почувався так, ніби бачить сон наяву. Він навіть не усвідомлював, що майже не сподівався знову повернутися додому, поки не побачив здоровенний пластмасовий ріжок морозива, що височів над дахом кав'ярні «Шейкіз», такий прозаїчний і екзотичний водночас, наче у кошмарі божевільного, — заокруглений кінчик на тлі зоряного неба.

— На дорозі забагато сміття, спринтеру не проїхати, — відзначила Аліса.

Вони зійшли на узбіччя, і цієї ж миті на пагорбі, який залишився за їхніми спинами, блиснули передні фари автомобіля. На білій розділовій смузі лежав перевернутий пікап. Клай подумав, що машина, яка наближається, швидше за все вріжеться у цю вантажівку, але фари звернули ліворуч через секунду після того, як з'явилися на вершині пагорба. Спринтер легко уник зіткнення з пікапом і кілька секунд їхав узбіччям, а потім знову повернув на дорогу. Пізніше Клай здогадається, що Канонір і Гарольд, мабуть, попередньо пройшли цими маршрутом і ретельно позначили всі рифи для спринтерів на карті.

Вони стояли і дивилися. Найближче до фар, що наближалися, був Клай, Аліса стояла поряд зліва. Ліворуч від неї були Том і Джордан. Рука Тома лежала на Джорданових плечах.

— Ого, ну він і жене, — сказав Джордан. У його голосі зовсім не відчувалася тривога — це було просте зауваження. Клай теж не відчував загрози і не мав поганого передчуття щодо того, що незабаром станеться. Він геть забув про Каноніра й Гарольда.

Футів за п'ятдесят на захід від того місця, де вони стояли, був припаркований якийсь спортивний автомобіль (можливо, «ем-джі»), що наполовину з'їхав з дороги. Гарольд, який вів спринтерську машину, вивернув кермо, щоб уникнути зіткнення. Але навіть цього найменшого відхилення виявилося досить, щоб збити ціль Каноніра. А може, й ні. Можливо, Клай зовсім не був його мішенню. Можливо, він одразу націлився на Алісу.

Тієї ночі вони обрали непомітний седан «шевроле». Канонір стояв навколішках на задньому сидінні, по пояс висунувшись із вікна, і тримав у руках уламок шлакоблока з зазубринами. Голосно вигукнувши щось нечленороздільне (раніше, коли Клай був вільним художником, він зображував кульки з майже таким самим криком на сторінках коміксів — «Йахххх!»), він жбурнув блок. Пролетівши в темряві по короткій смертельній траєкторії, камінь потрапив Алісі у голову з таким звуком, що запам'ятався Клаю на все життя. Ліхтарик (це завдяки йому вона, мабуть, стала ідеальною мішенню, хоча з ліхтариками йшли всі) випав із пальців, що раптом стали слабкими, і покотився по дорозі, вкритій щебенем, відкинувши наостанок промінь світла на камінці і фари заднього світла, які мерехтіли, наче штучні рубіни.

Опустившись на коліна поряд з Алісою, Клай звертався до неї на ім'я, але не почув власного голосу, бо раптом застрекотав сер Швидкий, що нарешті пройшов випробування. Темряву пронизували спалахи від пострілів, і в їхньому світлі він бачив кров, що струменіла по лівій щоці дівчинки (Господи, що то було за обличчя).

Потім стрілянина стихла. Том кричав: «Ствол піднімався угору, я ніяк не міг втримати його рівно, мабуть, я цілу довбану обойму випустив у небо!» — і Джордан кричав: «Вона поранена? Він поцілив у неї?» — а Клай згадував, як вона пропонувала прикласти тампон, змочений перекисом, до лоба Каноніра і перев'язати рану. Нехай краще щипає, ніж інфекцію занести, правда ж? Він мусить зупинити кровотечу, і негайно. Він скинув куртку і светр. Обв'яже їй голову светром, наче довбаним тюрбаном.

Мандрівний промінь Томового ліхтарика натрапив на уламок шлакоблоку і затримався. На камені були згустки крові та волосся. Побачивши це, Джордан пронизливо закричав. Клай, важко дихаючи і сильно пітніючи, хоча вечірнє повітря було холодним, почав обгортати голову Аліси светром. Той миттєво просякнув кров'ю. У нього було таке відчуття, що на руках утворилися теплі вологі рукавички. Світло ліхтаря Тома вихопило з темряви Алісу, її голову, загорнуту до самого носа у светр (вона була схожа на полонянку ісламських екстремістів, зображену на фотографії у Інтернеті), її щоку (точніше, те, що залишилося від щоки) і залиту кров'ю шию. І Том теж закричав.

«Допоможіть мені, — хотів сказати їм Клай. — Негайно припиніть, обидва, і допоможіть мені з нею». Але голос його не слухався, і все, що йому залишалося, — це притискати просякнутий наскрізь светр до її голови, яка раптом обм'якла, згадувати їхню першу зустріч (тоді у неї теж була кровотеча), вірити, що все обійдеться і цього разу.

Її руки зводила судома, пальці здіймали маленькі фонтани землі. «Хто-небудь, дайте їй кросівку» — подумав Клай, але кросівка була у рюкзаку, на якому лежала Аліса з розбитою головою, і це зробила людина, що вирішила поквитатися з ними через дрібницю. Ноги Аліси теж судомило, він це бачив і досі відчував, як крізь светр йому на руки стікає кров.

«Ось вам і кінець світу», — подумав він. Звів очі у небо і побачив вечірню зірку.

Вона не втрачала свідомості, але так і не прийшла до тями. Том опанував себе і допоміг перенести її на пагорб. Там скрізь росли дерева — Клай пригадав, що це яблуневий сад. Здається, вони з Шарон одного разу приходили сюди збирати яблука, коли Джонні ще був малим. Тоді між ними був лад і жодних суперечок через гроші, амбіції й майбутнє.

— Не можна переносити людей з тяжкими пораненнями голови, — схвильовано белькотів Джордан, плентаючись позаду з Алісиним рюкзаком.

— Не варто про це думати, Джордане, — сказав Клай. — Вона не виживе. У такому стані це просто неможливо. Не думаю, що їй би допомогли навіть у лікарні. — Освітлення було достатнім, щоб побачити, як біль спотворив обличчя Джордана. — Мені дуже шкода.

Вони поклали її на траву. Том спробував напоїти її водою з пляшки-соски, і вона зробила кілька ковтків. Джордан вклав їй у руку кросівку, «бебі-найкі», і вона теж взяла її, стискаючи й залишаючи сліди крові. Потім вони перебували в очікуванні смерті. Усю ніч.

«А тато сказав, що я можу з'їсти решту, тож я не винна», — промовила вона близько одинадцятої години. її голова покоїлася на рюкзаку Тома, у який він вклав ковдру, взяту в мотелі «Затишна долина». То було на околицях Метуена, а здавалося, наче в іншому житті. Кращому житті, насправді. Рюкзак уже просякнув кров'ю. Єдиним оком, яке залишилося, Аліса дивилася у зоряне небо. Ліва рука безвільно лежала на траві. Вже понад годину вона не рухалася. Права рука невтомно стискала крихітну кросівку. Стискала... і розтулялася. Стискала... і розтулялася.

— Алісо, — покликав Клай. — Ти хочеш пити? Хочеш іще води?

Вона не відповіла.

Через деякий час (годинник Клая показував чверть на першу) вона спитала у когось, чи не можна їй поплавати. За десять хвилин по тому сказала: «Мені не потрібні ці тампони, ці тампони брудні», — і розсміялася. Сміх був натуральним і лякав. Він розбудив Джордана, який задрімав. Побачивши її стан, той розплакався і пішов кудись убік. Коли Том спробував сісти поруч і заспокоїти його, Джордан закричав, щоб він забирався геть.

О чверть на третю дорогою повз пагорб пройшов великий гурт нормальних, світло їхніх ліхтариків коливалося у темряві. Клай підійшов до краю схилу і гукнув: «Чи немає серед вас лікаря?» — проте не дуже сподіваючись на позитивну відповідь.

Ліхтарики зупинилися. Знизу почулося невиразне бурмотіння: темні фігури мандрівників радилися між собою. А тоді жіночий голос (гарний голос) відповів: «Дайте нам спокій. Нам заборонено з вами розмовляти.

Том підійшов до Клая.

— «Так само й Левит надійшов на те місце, поглянув і теж проминув», — крикнув він униз. — Так написано у Біблії: «Пішла ти...»

Раптом за їхніми спинами гучним голосом заговорила Аліса.

— З чоловіками у тій машині поквитаються. Не заради вас, а щоб застерегти інших. Ви розумієте.

Холодною рукою Том ухопив Клая за зап'ястя.

— Господи, здається, вона прийшла до тями.

Клай взяв руку Тома у свої.

— Це не вона. Це той парубок у червоній кофті. Він використовує її як... гучномовець.

У темряві очі Тома здавалися величезними.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — відповів Клай.

Унизу ліхтарики вже віддалялися. Невдовзі вони зникли зовсім, і Клай тільки радів цьому. Це було їхнє особисте горе.

О пів на четверту, у розпалі ночі, Аліса сказала: «Мамочко, як погано! Троянди в'януть, сад пропав. — А тоді її тон пожвавішав. — А сніг буде? Ми зробимо фортецю, ми зробимо листочок, ми зробимо пташку, зробимо пташку, зробимо руку, синю руку, ми... — Вона стомлено замовкла, дивлячись на зорі, які заводили ніч, як годинник. Ніч була холодною. Вони добре вкутали Алісу. Кожен її видих був хмаркою пари. Кровотеча нарешті зупинилася. Джордан сидів поруч, гладив її ліву руку, ту, яка вже була нерухомою і чекала, коли ж до неї приєднається решта тіла.

«Заграйте ту повільну, яку я так люблю, — сказала вона. — Яку виконують Хол і Оутс».

За двадцять п'ята вона сказала: «Це найгарніша з усіх суконь, які я мала». Вони всі зібралися довкола неї. Клай сказав, що вона, мабуть, вже помирає.

— Якого вона кольору, Алісо? — спитав він, не сподіваючись на відповідь. Але вона відповіла:

— Зеленого.

— А куди ти її вдягнеш?

— Дами йдуть до столу, — сказала вона. Її рука досі стискала кросівку, але тепер уже значно повільніше. Кров на її щоці висохла до емалевого блиску. — Дами йдуть до столу, дами йдуть до столу. Пан Рікарді залишається на посту, а дами йдуть до столу.

— Так, люба, — м'яко сказав Том. — Пан Рікарді залишився на своєму посту, правда ж?

— Дами йдуть до столу. — Єдине око повернулося до Клая, і вона вдруге заговорила чужим голосом. Тим, який він чув від самого себе. Цього разу це були тільки чотири слова. — Твій син з нами.

— Брешеш, — прошепотів Клай. Його кулаки стиснулися, і він ледве втримався, щоб не вдарити дівчинку, що помирала. — Виродок! Ти брешеш.

— Дами йдуть до столу, і ми всі п'ємо чай, — сказала Аліса.

На сході поволі почали з'являтися перші промені світла. Том сів поруч із Клаєм і обережно торкнувся його руки.

— Якщо вони читають думки, — сказав він, — то могли дізнатися, що у тебе є син і що ти дуже хвилюєшся за нього. Для них це так просто, як для тебе знайти щось у «Ґуґлі». Той мерзотник міг використати Алісу, щоб помучити тебе.

— Знаю, — відповів Клай. Він знав іще дещо: те, що Аліса сказала голосом Гарварда, було дуже схоже на правду. — Знаєш, про що я постійно думаю?

Том заперечно похитав головою.

— Коли він був маленький, рочків три чи чотири... тоді у нас із Шарон ще все було добре, і ми називали його Крихіткою Джонні... він прибігав щоразу, коли дзвонив телефон. Кричав: «Фо-фо-ме-ме»? Ми були у захваті. А якщо дзвонили його бабуся чи дідусь, ми казали: «Фо-фо-те-те» — і давали йому трубку. І я досі пам'ятаю, якою здоровенною вона здавалася у його крихітних ручках... і біля його вушка...

— Клаю, не треба.

— А тепер... тепер... — Продовжити він не зміг. Та й не треба було.

— Ідіть сюди! — покликав Джордан. Його голос був сповнений страждання. — Швидше!

Вони поспішили туди, де лежала Аліса. Її тіло охопила судома, хребет вигнувся дугою, і в смертельній агонії вона трохи піднялася над землею. Єдине око вилізло з орбіти, кутики губ опустилися. А тоді все тіло раптово обм'якло. Вона назвала ім'я, яке нічого їм не говорило, — Генрі, — і востаннє стиснула кросівку. Потім пальці розслабилися, і кросівка вислизнула. Аліса востаннє зітхнула, і з її розтулених вуст вийшла майже прозора біла хмарка.

Джордан перевів погляд із Клая на Тома і знову подивився на Клая.

— Вона...

— Так, — сказав Клай.

Джордан гірко заридав. Дозволивши Алісі востаннє подивитися на зорі, що вже бліднули, Клай закрив їй око рукою.

Неподалік від яблуневого саду стояла ферма. В одному з сараїв вони знайшли лопати й, вклавши Алісі в руку кросівку, поховали її під яблунею. Усі погодилися, що такою була б її остання воля. На прохання Джордана Том іще раз прочитав сороковий псалом, хоча тепер йому ледве вдалося дочитати його до кінця. Кожен із них сказав, якою їм запам'яталася Аліса. Поки тривала ця частина імпровізованої заупокійної служби, повз них, прямуючи на північ, пройшла не дуже велика зграя фонолюдей. Їх помітили, але не потурбували. І Клая це анітрохи не здивувало. Вони ж божевільні, недоторканні... і Канонір та Гарольд дізнаються про це на свою біду. У цьому він не сумнівався.

Більшу частину дня вони проспали на фермі, а тоді вирушили до Кент-Понда. Клай більше не сподівався, що знайде там свого сина, але ще не втратив надії знайти вісточку від нього чи, може, від Шарон. Якби він знав, що вона жива, то зміг би хоч трохи відігнати смуток, який зараз свинцевою мантією притискав його до землі.