Зоряні крила

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дача академіка Барсова стояла під горою. Невеликий будинок з широкою верандою зовсім ховався за зеленими лозами дикого винограду. Влітку лапате листя щільно закривало терасу від сонця, і там у сутіні жила прохолода. Взимку листя осипалося на землю, вкриваючи її м'яким жовто-багряним килимом, — проміння проникало тоді крізь густе плетиво лоз і розганяло м'яку сутінь.

Сонце сходило і поволі пливло над морем. Зима стояла над Кримом на диво суха і тепла. Вершини Ай-Петрі чітко вирізьблювалися на фоні синього неба. Дощі і тумани ховалися десь у горах. На південному березі світило сонце, і люди виходили гуляти до моря.

— Я дуже радий, що ви приїхали і ми нарешті зустрілися, колего, — сказав академік Барсов, поволі опускаючись у широке плетене крісло і жестом запрошуючи Юрія Крайнєва сідати.

Крісло стояло проти сонця. Барсов сидів, відчуваючи на обличчі ніжні дотики променів, і задоволено мружив очі. Його сива, акуратно підстрижена борідка підвелася трохи вгору, і весь він, невеличкий і сухий, так і тягнувся до сонця.

Крайнєв трохи посунув убік друге крісло і сів поруч. Кілька хвилин вони сиділи мовчки. В морі ішов пароплав, і довгий димний слід залишався у повітрі. Темна лінія диму висіла над морем, як хмарка. Пароплав зник десь за Ай-Тодором. Лінія увігнулася під поривом легкого вітру і несподівано зникла.

Барсов заговорив знову. Говорив він упевнено, коли-не-коли підкреслюючи сказане уривчастим рухом руки.

— Я уважно стежу за вашими роботами, Юрію Борисовичу, — говорив він. — Вони мене радують, дивують, захоплюють, але не задовольняють. Останній час я помітив деякий злам, відхід від теоретичних, надзвичайно важливих шукань. Ви зараз віддаєте практиці надто багато уваги, і це мене засмучує. Ви мусите відкривати. Все останнє хай роблять асистенти. Ваш час надто дорогий, щоб витрачати його марно. Я прошу дарувати мені цей повчальний тон, недоречний між колегами. Проте я, мабуть, утричі старший за вас, а досвід усього життя щось важить.

Юрій Крайнєв слухав мовчки. Колись він учився на книжках академіка Барсова. Тепер їхні шляхи розійшлися. Але давня повага до вчителя залишилася недоторканою, і чому Крайнєв сидів, уважно слухаючи кожне слово. Інколи ледве помітна тінь усмішки пропливала в зіницях його очей. Це траплялося тоді, коли Барсов вживав слово «колега». Воно звучало трохи незвично, проте Юрій не протестував.

Він вільно сидів у кріслі поруч з академіком. Скинуту кепку поклав собі на коліно. Сонце блищало холодним світлом на кількох пасмах сивого волосся. Юрію Крайнєву зараз було двадцять вісім років, але Барсов мав усі підстави називати йото своїм колегою.

— Я чув, — говорив далі академік, — що ви знову зацікавилися літаками. Це повідомлення засмутило мене. Ви, на мою думку, стали на невірний шлях. Вам треба рватися у зоряний простір, а ви все повертаєтеся назад, у стратосферу, поближче до землі. Я читав вашу роботу про міжпланетні перельоти. Це блискуче. Ціолковський міг би пишатися вами. Повороти вашої думки дивують, а частіше засмучують мене, хоч ні радити, ні докоряти вам я не наважуюсь.

Крайнєв сидів і слухав. Що він міг сказати у відповідь на слова Барсова? Погодитися він не може. Заперечити і сказати, що академік помиляється, якось незручно для першого знайомства.

— Я б на вашому місці, Юрію Борисовичу, — вів далі Барсов, — і на мить не кидав би міжпланетних перельотів. Ви можете заперечити мені, сказати, що я сам, крім основної роботи, виконую ще і спеціальні завдання для армії, але я не міг би відповісти вам, яка робота зараз потрібніша — перша чи друга.

. — Так, Миколо Олександровичу, — тихо і вдумливо, ніби звертаючись до самого себе, сказав Крайнєв. — Зараз я проектуватиму двомоторний крейсер-бомбардувальник. Наша робота залежить від багатьох несподіваних або, навпаки, надто сподіваних обставин.

Барсов глянув на нього уважно, зосереджено, потім опустив очі і усміхнувся. Юрій сидів, носком черевика ворушачи маленький, обточений водою камінець. Широкий носок було прикрашено складним і красивим візерунком. Молодий професор дбайливо стежив за собою.

Кілька хвилин Барсов сидів замислений. Ця бесіда аж ніяк не нагадувала Крайнєву ті палкі суперечки, що їх доводилося вести в інституті. Він не знав, як слід говорити з Барсовим, і трохи бентежився.

Користуючись з паузи в розмові, він дивився на море. Здавалося, ніби біля Ай-Тодору щось ворухнулося. За секунду він вже впевнився, що це йому не здається, якийсь довгий низький корабель і справді виходив з-за прибережних скель.

Барсов помітив зацікавлення гостя і теж став дивитися на білу лінію, що з'явилася на поверхні моря перед носом корабля.

Крейсер «Красный Кавказ» йшов до Севастополя. Гострим, витягнутим уперед носом розсікаючи хвилю, нестримний у своєму людьми скерованому пориві, мчав він понад берегом Криму. Широка пінна хвиля розступалася перед ним. Високий білий бурун здіймали гвинти за кормою. Гармати стояли на палубі, витягаючи вперед довгі дула.

Червонофлотців не було видно. Здавалося, ніби крейсер сам став живою істотою і мчить уперед, цілеспрямований і грізний.

Це було прекрасне і захоплююче видовище. Барсов і Крайнєв мовчки провели крейсер очима, і тільки коли він зник, ніби розтанув за обрієм, змогли повернутися до перерваної розмови. Тільки тема розмови раптом змінилася, стала сухішою, тривожнішою, ніби гарячий подих війни пролетів над тихою дачею академіка Барсова.

— Бачите, Миколо Олександровичу, — мовив Крайнєв, — тільки тоді, коли вдасться нам зробити літаки такими ж надійними і боєздатними, як цей крейсер, тільки тоді зможу я думати про міжпланетні польоти. А до того часу, не покидаючи своїх мрій, я будуватиму двомоторний бомбовоз і заодно завод, де його будуть виробляти.

Барсов подумав, поворушив пальцями лівої руки і сказав:

— Я прошу пробачити мені трохи недоречні докори, які я робив вам раніше. Я мало знаю про вашу теперішню роботу. Вона зараз, напевне, важливіша за все. Але обіцяйте мені, тільки-но буде змога, знову взятися за міжпланетні польоти. Буде злочином, коли ви забудете про них.

— Це можна обіцяти цілком спокійно і певно, — розсміявся Юрій. — Мені і самому вже давно кортить вирватися за межі нашої шановної планети.

— Це не жарти, цілком серйозно сказав Барсов. — Я хочу чутті від вас певну обіцянку.

— Миколо Олександровичу, це ж моя мрія, як же я можу забути про це, — щиро і, може, навіть трохи схвильовано відповів Юрій.

Барсов не сказав ні слова. Він дивився на море, на те місце, де зник крейсер. Несподівано легкі кроки пролунали на веранді. Хтось пройшов через будинок і мав вийти в сад.

Крайнєв і Барсов озирнулися одночасно. Висока дівчина у світлому пальті і такому ж береті йшла по веранді. Хвиля золотого волосся, вибиваючись з-під берета, закривала частину чола. Очі її дивилися то на Барсова, то на Юрія допитливо, уважно. Губи всміхалися вичікувально, невпевнено, ледве помітно.

Вона потисла Барсову руку і обернулася до Крайнєва. Очі в неї були невеликі, вузько прорізані, мигдалевидні. Сірувато-зелені, вони здавалися безколірними при ясному світлі сонця.

— Знайомтеся, Марино Михайлівно, — сказав Барсов, — це професор Крайнєв.

Хвилину дівчина мовчала, ніби щось пригадуючи. Усмішка на її вустах стала трохи яснішою.

— Професор Крайнєв? З Київського інституту стратосфери?

— Так, — запобігливо усміхнувшись, поспішив відповісти Барсов. — Ви здивовані?

— Одверто кажучи, здивована, — відповіла дівчина, простягаючи до Крайнєва руку. — Марина Токова.

— Крайнєв, — буркнув у відповідь Юрій.

— Я вас уявляла зовсім не таким і… значно старшим.

Юрій промовчав.

— Так, — Юрію Борисовичу можна позаздрити: молодість — це такий капітал, який годі комусь придбати. Раніше, правда, можна було продати нечистому душу, як це зробив Фауст, але тепер і цей шлях закрито. Радянська влада скасувала чортів, і навіть душу заставити нікому.

Академік задоволено засміявся, погладив акуратно підстрижену борідку і вирішив продовжувати розмову в тому ж тоні.

— Так, молодість, молодість, — зітхнув він.

— Пробачте, Миколо Олександровичу, — несподівано підвівся Крайнєв.

Він не терпів, коли літні люди починали говорити багатослівно і безпредметно. Крім того, Марина поглядала в його бік очікувально. В її руках Юрій помітив великий жовтий портфель. Вона, мабуть, збирається працювати з Барсовим, і Крайнєв тільки заважатиме їхній роботі.

— Куди ж ви, — аж скинувся Барсов, — я нізащо не відпущу вас так рано.

— Мені треба спочити, Миколо Олександровичу. Завтра на світанні, о шостій годині, я їду в Севастополь.

— Ну, куди ж це годиться, — розвів руками Барсов, — раз у житті зустрілися, поговорити не встигли, і ви вже тікаєте. Ні, ні, я вас не відпускаю.

— Може, це я вас так налякала? — несподівано озвалася Марина.

Крайнєв мовчки махнув рукою, всміхнувся і сів на своє місце.

— Мені здавалося, що ви прийшли до Миколи Олександровича у справі. Може, мені краще піти пройтися до моря, поки ви працюватимете?

Барсов глянув на Марину. Очевидно, це питання мусила вирішувати вона.

Хвилину дівчина мовчала, ніби вагаючись, потім сказала для самої себе несподівано різко:

— Ні, залишайтеся тут. Вашу думку мені теж інтересно буде послухати.

— От і прекрасно, от і прекрасно, — зрадів Барсов, — я теж гадаю, що думку Юрія Борисовича варто послухати. Це принесе вам безперечно величезну користь.

— Побачимо, — відрізала Марина і сама здивувалася: невже вона не може бути стриманішою і ввічливішою.

Барсов занепокоєно глянув на Юрія, чи не образився той, але на Крайнєва слова Марини не справили жодного враження. Сидів він у кріслі, як і раніше, спокійно.

— Я зараз покажу вам свою останню роботу, — говорила Марина, відкриваючи блискучі замки портфеля і витягаючи квадрати цупкого паперу, — але до того я хотіла б зробити невеличку передмову.

— Прошу, прошу, — озвався Барсов, Крайнєв промовчав.

— Мої роботи стосуються ще дуже і дуже мало розробленої теорії польоту літака з реактивним двигуном. Важливість цієї проблеми доводиш не треба. Мушу сказати вам, що це ще абсолютна таємниця. В Ленінграді, де я працювала, тільки директор інституту знав про характер моєї роботи. Отже, я сподіваюся, що цілком можу розраховувати на вашу скромність.

— Безперечно, — поспішив запевнити Марину Барсов.

— І ви ні з ким не консультувалися? — спитав Крайнєв, дивлячись кудись повз Марину, на далекий горизонт.

— Мені ні в кого було консультуватися. Ні в підручниках, ні в журналах майже не зустрічаються матеріали на цю тему. Вони, мабуть, десь існують, але дуже засекречені. Отже, мені довелося робити все самій, від початку до того моменту, де я спинилася. Назвати його кінцем було б надто сміливо. Все це тільки початок.

Зупиняючись для того, щоб перевести подих, Марина дивилася саме в ту точку горизонту, куди були звернені очі Юрія Крайнєва. Нічого особливого там не було — зливалося з прозорим небом сіро-сталеве море, і довга хмарина ховалася за горизонт..

— Ви прекрасно знаєте всі труднощі, зв'язані з побудовою такого літака. Проблема пального, проблема матеріалів підвищеної міцності, проблема посадки і зльоту настільки ще не досліджені, що все доводилося робити з самото початку. Досвід роботи із звичайними літаками виявився тут непридатним. Велика різниця у швидкостях літаків з реактивними двигунами і звичайних літаків знецінили майже всі теоретичні роботи в цьому напрямі.

Крайнєв все ще дивився у ту ж саму точку на поверхні моря. Це дратувало Марину. Хоче він тим самим показати свою повну неуважність чи це тільки його манера слухати? Хоч би було на що дивитися там, на горизонті.

— І все ж, — говорила далі Марина, — здається, мені вдалося розв'язати всі ці проблеми і сконструювати реактивний літак, який безперечно мусить мати швидкість значно більшу, ніж найкращий моторний винищувач. Я не буду розповідати вам про деталі конструкції. Основну схему і частину рисунків деталей я можу вам дані зараз, і вони скажуть значно більше від усяких слів. Годилося б зробити пояснювальну записку, але я не встигла.

З цими словами Марина передала до рук академіка кілька рисунків і озирнулася на Крайнєва. Він все ще сидів нерухомо. Навіть зацікавлення, викликане розповіддю Марини, не змогло відірвати його погляду від одинокої хмарини.

— Це надзвичайно цікаво, — вигукнув Барсов, проглянувши два перших аркуші, — просто винятково!

Крайнєв здригнувся, почувши його голос, і не поспішаючи потягнувся за кресленнями. Узяв перший аркуш, ліниво розгорнув його, і весь лагідний настрій як рукою зняло.

Одну з перших моделей реактивного літака, вже кілька років тому винайденого ним, Юрієм Крайнєвим, було накреслено на аркуші паперу.

Він добре пам'ятав, як випробовували цю модель. Вона злетіла в повітря і навіть змогла кілька хвилин не опускатися на землю. Це було все. Більшого Юрій від неї і не вимагав, а просто перейшов до конструювання інших, більш досконалих моделей.

Про роботи Юрія Крайнєва, які мали величезне оборонне значення, в спеціальних журналах публікувалося дуже мало матері плів. Тому і не дивно, що дівчина, не бажаючи ні з ким консультуватися, роблячи зі своєї роботи цілковиту таємницю, відкрила вже давно відкрите, давно винайдене.

Крайнєву стало шкода цієї величезної, зовсім зайвої роботи. Він узяв з рук Барсова усі креслення, відзначив багато подібних до його конструкції місць, уважно проглянув кілька напрочуд дотепно сконструйованих деталей, згорнув аркуші і не поспішаючи передав їх Марині.

Слухаючи похвалу Барсова, Юрій думав про ту мить, коли йому доведеться сказати Марині правду. В тому, що цю правду треба сказати негайно, Юрій був цілком упевнений — дівчина могла і далі йти своїм хибним шляхом, винаходячи винайдене.

І водночас Крайнєву було шкода Марини. Він бачив, як розцвітає вона від похвали академіка, як порожевіли її щоки. Як же в таку хвилину одним словом, одним ударом знищити все?

Але от Барсов замовк, і Марина спокійно, чекаючи похвали, глянула на Крайнєва.

Він дивився на ту саму точку горизонту, де вже навіть і хмарини не було, а тільки срібно поблискувало зимове море. Марині здалося, ніби цей відблиск торкнувся очей Крайнєва. Вони стали спокійними, холодними. Юрій Крайнєв наважився.

— Боюсь, що я розчарую вас, Марино Михайлівно, — сказав він, — але я твердо знаю, що ваш літак може відірватися від землі, від трьох до п'яти хвилин протриматися у повітрі, а після того приземлитися.

— Ви говорите так точно, ніби бачили цю машину в польоті, — усміхнулася Марина.

— Так, я бачив її в польоті, — нахилив голову Крайнєв. — Кілька років тому я збудував такого ж літака, за точно такою ж схемою, а частково і оформленням. Він дав саме ті результати, про які я вам сказав, Ваш не зможе дати кращих.

Юрій глянув просто в обличчя Марині і жахнувся. Дівчина сиділа перед ним бліда, як крейда. Вся кров відлила від її обличчя, і воно здавалося зовсім прозорим.

— Продовжуйте, — твердо вимовила вона, і Юрій здивувався її витримці.

— Мені дуже шкода, що ви особисто не ознайомилися з роботами нашого інституту, зокрема з моїми, до того як братися за цей проект. Ви могли б сконструювати дійсно сучасну машину, а так вся ваша праця пропала на дев'яносто п'ять процентів марно. Ви винайшли вже давно винайдене. До сказаного я можу тільки додати пропозицію переїхати до Києва і працювати у нашому інституті.

— Чужими руками хочете жар загрібати, товаришу Крайнєв, — тихо і зло сказала Марина. Дихати їй стало важко, вона ненавиділа Крайнєва всім своїм єством, і Юрій це зрозумів.

— Коли б ви побачили наші роботи, коли б ви порівняли наші машини з вашим ще дуже примітивним літаком, ви б ніколи не сказали таких різких і несправедливих слів, — спокійно, без ноти роздратування відповів Юрій.

Марина глянула на нього, потім перевела погляд на Барсова, який сидів дуже збентежений всім, що відбувалося перед його очима, і взялася за креслення. Рвучко зібгала пружні аркуші і стала запихати їх у портфель. Сховала всі, клацнула замками і підвелася з крісла.

— Всього найкращого, Миколо Олександровичу, я ще зайду до вас перед від'їздом, — промовила вона, повернулася і пішла стежкою до виходу з садка.

Ступила кілька кроків, спинилася, обернулася до Крайнєва і кинула запитання:

— Отже, вся ця робота марна?

Крайнєв мовчав. Марина почекала мить і швидко, вже не оглядаючись, пішла, майже побігла до виходу із саду. В садку і на веранді запанувала цілковита тиша. Вся ця подія була дуже прикрою, але Крайнєв твердо знав, що вчинити інакше він не міг.

— Як це неприємно, — проговорив Барсов, і щире горе прозвучало в його словах. — Так завжди буває, коли хтось погано підготується до роботи.

— Вона дуже талановита, — сказав Крайнєв. — З першого разу вона винайшла те, до чого я дійшов тільки в четвертій моделі.

— Шкода, як шкода, — ще раз зітхнув Барсов.

Вони сиділи поруч мовчазні, заглиблені у власні думки. Говорити зараз не хотілося нікому.

Сонце вже почало хилитися до заходу, наближаючись до невисоких гір. У повітрі раптом війнуло прохолодою.

Барсов устав з крісла, і Юрій підвівся теж. Вони дивилися на море, на блискучу й холодну, немов живе срібло, воду.

— Прошу до мого кабінету, — сказав Барсов. — Я покажу вам дещо інтересне. Можливо, де згодиться і вам у вашій роботі.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Хмари колючих сніжинок пролітали над будівництвом. Сніжинки були крижані, блискучі і впивалися в обличчя, немов голки. Норд-ост гнав їх з кожною хвилиною швидше, не даючи лягти на землю шаром твердого снігу.

У конторі виконроба п'ятої дільниці будівництва авіаційного заводу світилося. Маленька, нашвидку збита будівля тимчасової контори тремтіла від поривів вітру. Ніщо не захищало її від хуртовини. Цех п'ятої дільниці — майбутня теплоелектроцентраль заводу — існував ще тільки у кресленнях, і лише глибокі провалля напівзанесених снігом котлованів визначали місця, де колись мусить підвестися високі стіни.

У маленькій кімнаті контори стяв до червоного розжарений чавунок, стіл, кілька ослонів під стінами, над столом висіли ходики з пляшкою чорнила замість гирки і просто на столі, коли-не-коли попльовуючи на розпечений чавун, сидів Михайло Петрович Полоз — виконроб п'ятої дільниці.

На столі перед ним лежали великі сині аркуші, білими лініями на них було позначено контури теплоелектроцентралі, і темний підпис начальника будівництва чорнів у кутку останнього квадрата. Полоз уважно розглядав щойно прислані креслення. Він розглядав їх поодинці, потім складав у різних комбінаціях, щоб знову розікласти на столі.

За вікном лютував вітер, але Полоз не звертав на нього ніякої уваги — у конторі було тепло, затишно, а над рисунками і справді варто поміркувати. І виконроб все розраховував, розкладаючи аркуші, сердито димив цигаркою, а інколи просто лаявся вголос.

Виконроб Полоз мав усі підстави лаятися. Десь у проектних конторах цілу осінь маринували остаточний проект і робочі рисунки теплоелектроцентралі, і тільки вчора їх одержали на будівництві.

Отже, завтра всі йому співчуватимуть, всі погоджуватимуться, що будувати ТЕЦ взимку майже неможливо, говоритимуть про труднощі, лаятимуть проектну контору, одним словом, відбудеться одна в тих розмов, яких Полоз терпіти не міг. І найприкріше те, що всі знають термін пуску заводу — перше червня; ніхто змінювати його не має права, і з усього цього складного становища треба викручуватися самому. Правда, це легше сказати, ніж і справді викрутитися, але придумати щось треба.

Полоз неприязно глянув на широкі сині аркуші. Чорт би їх забрав! Чекав чотири місяці, а тут, коли одержав, самі неприємності через них. Він зсунув аркуші на край столу, витяг з кишені блокнот, закурив нову цигарку і став підраховувати дні.

Чавунок погасав. Вже давно його розжарені круглі боки вкрилися сизим холодком. Вітер знову гуляв по конторі, і сніжинки не танули біля підвіконня.

Полоз зіскочив із столу і, розминаючи затерплі ноги, підійшов до чавунка. Підсипаючи вугілля, їжився і пританцьовував. Вітер швидко видував тепло. Але в чавунку знову загуло полум'я, і Полоз скинув кожуха. На будівництво він прийшов просто з армії і ще й досі носив туго підперезану широким поясом гімнастьорку й високі чоботи.

Зараз він міркував, чи можна будівництво ТЕЦ'у розпочинати навесні. І виходило так, що не можна, бо невистачить часу, а крім того, весною настане будівельна гарячка, робітників бракуватиме, і взагалі надіятися на весну нічого.

Полоз сплюнув. Налетів вітер, і полум'я загуло в трубі. Від сили вітру навіть затріщали скріпи у благеньких стінах контори.

— Погодка, — пробурмотів Полоз, — добрий хазяїн собаки не вижене.

Йому треба було іти додому майже через усе будівництво, на другий виселок, де містилися вже закінчені будинки технічного персоналу. Від самої думки про це стало холодно, і Полоз простягнув руку до кожуха.

Знову свиснув вітер, і разом з ним пролунало три сильних удари в двері контори. Здивований Полоз відчинив двері. У контору влетіла хмара снігу, і потім вже з'явилася висока постать у вушанці, бушлаті і чоботях.

Полоз зачинив двері, з цікавістю розглядаючи несподіваного гостя. Той вже зняв шапку і великою червоною рукою розтирав щоки і лоба. За хвилину він скинув ватяного бушлата, обережно струсив з нього сніг і кинув на ослона. Те, як він поводився з предметами, немов боячись поламати чи попсувати їх, видавало велику, але незграбну силу.

Полоз усміхнувся. Він любив великих і сильних людей. Хлопець у відповідь теж усміхнувся і, немов соромлячись того, що так змерз, проказав глухим юнацьким баском:

— Я зараз піду. От нагріюся трохи і піду.

— Де ви працюєте? — стримуючи сміх, запитав Полоз.

Хлопець поліз до кишені і витяг маленький картонний квадрат, білий, з червоною смугою посередині. Полоз узяв до рук перепустку, вона була ще зовсім новенька, ще тільки вчора видана, і прочитав, що Василь Павлович Котик працює теслярем на п'ятій дільниці, тобто тут же таки, на будівництві ТЕЦ'у.

— Сьогодні опалубки готували?

Хлопець мовчки хитнув головою. Він уже давно впізнав виконроба своєї дільниці і думав» тільки про те, як би швидше втекти. Він сподівався знайти тут щонайбільше сторожа, а натрапив на самого начальника.

Хвилину Полоз помовчав.

— Ви давно з села?

— Я не з села. З будівництва.

— Комсомолець?

— Так.

— Ліжко в бараці вам дали?

— В сорок восьмому. Нас сюди четверо прийшло, — осмілівши, сказав Котик і знову замовк. Він сидів, витягти до пічки ноги, і від всієї його постаті віяло такою силою, що Полоз навіть замилувався.

Час минав, стрілки на ходиках наближалися до дванадцятої. Полоз взявся за шапку. Завтрашній день, повний неприємностей, раптом спав йому на думку. Він спохмурнів, згадавши, що треба чекати весни, чекати і спізнюватися, чекати і затримувати все будівництво, чекати і не працювати.

Котик відчув зміну у настрої Полоза і почав одягатися. Говорити їм більше не хотілося. Полоз натяг рукавиці, кудлату вушанку, і вони вийшли. Вітер вирвав з його рук двері, коли Полоз намагався їх замкнути, і Котику довелося допомогти.

Проти вітру йшли вони поруч, не розмовляючи, закриваючи обличчя руками. Крижані сніжинки впивалися у шкіру, наче голки. Вони мали пройти через усе будівництво, щоб потрапити на свій другий виселок. Втома цілого дня давалася взнаки. Мороз і вітер хилили до сну.

Так дійшли вони до кузні, де на залізних каркасах горіли великі прожектори і залізні конструкції, наполовину вже змонтовані, підносилися високо вгору над присадкуватими будівлями інших цехів. Під поривами вітру кожна ферма, кожна незакріплена балка звучала по-своєму, і це створювало неповторну музику.

Полоз і Котик підійшли до кузні і на хвилину спинилися за кількома високими кладками цегли. Вони стояли, розтираючи обличчя руками, притупували захололими ногами, готуючись вирушити через пустир до будинків і бараків другого висілка. Вітер лютував на пустирі, завихрював цілі хмарини сніжинок, підносив їх високо вгору, щоб знову шпурнути вниз.

На будівництві було безлюдно. Все живе давно заховалося від цієї лютої хуртовини. Тільки одинока постать сторожа угадувалася у темному затишку, між цегляних кладок.

Полоз вирішив, що чекати тут більше нічого. Він вийшов з-за цегли, і вітер налетів на нього. Затуляючи обличчя рукавицею, Полоз пішов попід стіною кузні. Не гаючи жодної хвилини, Котик рушив за ним. Він ішов, теж закриваючи обличчя рукавицею, і раптом наскочив на спину виконроба, що спинився як укопаний.

— Це мені не подобається, — почув Котик його глухий голос.

Полоз, забувши про мороз, дивився через мереживо готових конструкцій усередину цеху. Вітер для нього вже не існував. Рука вільно опустилася від обличчя вниз. Всю свою увагу він зосередив на тому, що коїлося там, у цеху.

Котик став дивитися туди ж, але зрозуміти нічого не міг. У цеху панував хаос вітру, світла і тіней. Сніжинки пролітали в світлових потоках і здавалися блискучими бризками. Гойдалися ліхтарі, і тіні коливалися слідом за ними. Вітер різав очі і заважав вільно дивитися, але Котик був цілком перекопаний, що жодної людини немає в цеху.

Раптом величезна тінь, густа, аж чорна, пройшла по цеху і сховалася десь біля протилежної стіни. Здивований і трохи зляканий Котик запитливо глянув на Полоза.

Тінь знову пройшлася по конструкціях. Тепер вона була вже не одна — назустріч їй летіла така ж темна і густа маса. Вони зіткнулися, і Котик чекав страшного удару грому, але тіні розлетілися в різні боки безшумно і легко.

Полоз сердито плюнув і поліз у цех. Котик рушив слідом за ним. Тіні знову зійшлися над їхніми головами і розлетілися в сторони.

Всередині цеху було затишніше, ніж на пустирі, але там, де височіли голі, ще не обкладені цеглою каркаси, панував вітер, і сила його була страшною.

Полоз уважно дивився вгору, і, зловивши напрямок його погляду, Котик зрозумів усе. Під залізними фермами гойдалися два швелери, підвішені на сталевих тросах. Вдень на цих швелерах лежав дерев'яний настил, і по ньому ходили робітники, закінчуючи монтаж покрівлі цеху. Зараз вітер зірвав цей настил, і купа розтрощених дощок виднілася на землі. Звільнені швелери — важкі балки, втричі товщі за звичайні залізні рейки, — під поривами вітру гойдалися все сильніше і сильніше. Нічим не стримувані, вони могли кожної хвилини зірватися і розтрощити машини, які стояли внизу, покалічити вже готові ферми — знівечити результати довгої і важкої роботи.

Полоз повернув до Котика обличчя і усміхнувся. Губи його тільки трохи скривилися. Обличчя застигло від морозу.

— Погано!

— Вони впадуть? — Котик навіть не насмілювався глянути вгору.

— Можуть упасти, чорт би їх забрав. Щохвилини можуть упасти.

Котик з острахом озирнувся, немовби чекаючи, що зараз будуть валитися стіни, але все стояло на своїх місцях, тільки тіні, страшні й потворні, пробігали по землі. Він думав, що, мабуть, краще було б піти далі від цього небезпечного місця, але Полоз стояв недалеко від нього, шукаючи щось на землі, і, здавалося, не збирався іти з цеху. Навпаки, він витяг з-під якоїсь скрині довгий міцний канат, намотав його на руку і підійшов до Котика.

— Ну, то як? Поліземо чи страшно? — запитав виконроб.

Котикові очі. розкрилися широко і здивовано. Невже Полоз хоче лізти вгору по хистких драбинах, по фермах, по незакріплених конструкціях? У такий вітер, у такий мороз? Котик навіть відповісти нічого не зміг — таким безглуздим здався йому цей задум.

Але Полоз і не думав чекати рішення Котика. Не озираючись більше, він підійшов до залізної драбини, яка вела вгору, у вітер, у темряву, міцно вхопився за неї, підтягся обома руками і швидко поліз туди, де під самим верхом гойдалися темні й важкі швелери.

Помалу, часто спиняючись, добре вибираючи точки опори, ліз Полоз угору. Він вибирав моменти, коли затихав вітер, щоб ворухнутися вільніше, потім втискався у холодні дзвінкі ферми і пережидав удар. Прожектори ясно освітлювали його постать, і поруч з важким холодним залізом він здавався зовсім немічним і крихким.

Котик забув про мороз. Міцно затиснувши руки, він дивився, як Полоз перебирався з ферми на ферму, добираючись до розгойданих швелерів. Котику стало страшно. Страшно і соромно. Він сам добре не міг зрозуміти, чого він соромиться, але страх був сильніший навіть за це почуття.

А Полоз уже досяг самого верху. Там кінчалися переплетені багато разів тонким залізом стіни і починалися легкі трикутні ферми даху. На цих фермах і висіли швелери. Зблизька вони здавалися і справді страшними. Вони гойдалися в різні сторони, інколи майже торкаючись один одного. Спинити їх рух було нелегко.

Нагорі вітер лютував ще дужче, і Полозові довелося прив'язати себе до рейки, щоб мати вільні руки. Коли він ліз сюди, у нього визрів план, який здавався здійсненним без особливих труднощів. Зараз від цього плану не залишилося і сліду. Справді, тонкий канат не міг спинити могутнього руху заліза. Швелери майже досягали стін у своєму польоті. Чекати було ніколи. Треба було зараз же вирішувати і негайно діяти, а що робити, Полоз не знав.

Він глянув униз, немов шукаючи поради, і побачив одиноку постать Василя Котика. Він стоїть там, унизу, і, мабуть, сміється над безглуздими задумами виконроба Полова. Віл не поліз за ним і, мабуть, правильно зробив, бо він тут все одно нічого не зможе зробити.

Але довго розмірковувати над цими проблемами Полоз не міг. Треба було діяти або злазити на землю, бо пальці вже ставали негнучкими і обличчя перестало відчувати уколи сніжинок.

І Полоз почав. Обережно розмотав з руки довгий тонкий канат і прив'язав один кінець його до двотаврової балки стіни. Другий кілець з великою петлею він хотів перекинути через швелер, заплутати петлею за трос і спинити рух. Обережно приміряючись, намагаючись не виставляти всього тіла під вітер, розпочав він цю роботу. Тричі кидав він канат, і тричі вітром відносило його набік. Кинув учетверте, і канат обмотався довкола троса. У ту ж мить швелер гойднувся до дальшої стіни цеху. Канат швидко біг слідом, але довжини не стало, він натягнувся, задзвенів перетягнутою струною а луснув біля руки Полоза. Тепер, майже торкаючись обірваним кінцем землі, він гойдався по цеху.

Тоді Василь Котик схопився з місця. Спотикаючись, ледве не падаючи, провалюючись між засипаними снігом дошками, він бігав, намагаючись схопити обірваний кінець, і, спіймавши, переможно крикнув:

— Єсть!

Крик його потонув у вітрі, а канат натягнувся і дзвенів, як розчалка на учбовому літаку, коли машина іде в піке. Котик бігав по землі в такт руху швелера, стримував його, і з кожним коливанням розмахи ставали все меншими і меншими. Тепер швелери натикалися один на другий, залізо гриміло у морозному повітрі дзвінко, розкотисто, і здавалося, що це б'ють на сполох.

Нарешті швелери спинилися. Вони висіли тепер недалеко від Полоза, але в руках у нього був тільки маленький обривочок, і закріпити їх він не міг. Тоді Котик швидко підбіг до скрині, з якої Полоз брав канат, обмотав собі біля пояса найміцнішого і, вже ні хвилини не думаючи про страх, поліз туди, де на залізній фермі, охоплений вітром і морозом, стояв виконроб Полоз.

Котик ліз угору, хапаючись, поспішаючи, не думаючи про те, куди ставити ноги, за що вхопитися руками, усім тілом потрапляв під удари вітру, спинявся на мить і все-таки ліз. Рукавиці його попадали на землю. Він не звернув на це уваги і помітив тільки тоді, коли залізо стало прилипати до долонь.

Він лаявся, лізучи вгору, лаяв вітер, сніг, мороз, лаяв люто і смачно, задьористо,і неповторно і все-таки ліз.

Коли він став поруч Полоза і вхопився за зігнуту, немов застиглу руку виконроба, сили його вже приходили до кінця. Задубілий Полоз помалу розмотав товстий мотуз.

А навкруг них божевільна свистопляска вітру і снігу досягла своєї найбільшої сили. Повітря йшло густою масою, воно навалювалося, як вода, і двоє людей на висоті тридцяти п'яти метрів над землею не могли довго опиратися цій силі. Але вони змагалися, прив'язували себе на мить до залізних рейок, потім перелазили на друге місце, намагалися заховатися від ударів вітру і ще встигали міцно, надійно кріпити швелери. Ці двоє протиставляли силі хуртовини спою волю, вміння, вони вміли перемагати, мусили перемоги, і перемагали.

І коли роботу було закінчено, раптом відчули вони і двадцятиградусний мороз, і вітер, і біль ранок від поздираної шкіри на руках. Тільки тепер відчули вони, як важко було виконати цю роботу. Сили вже зовсім залишили їх, коли вони спускалися на землю. Кожної хвилини здавалося, що ось-ось вітер святкуватиме перемогу над ними, зірве і кине на землю.

І вони спускалися поволі, часто зупиняючись і допомагаючи один одному. Не було ні страху, ні радості, була тільки напружена, як трос на вітрі, увага і єдине бажання: вирватися із смертельних обіймів вітру, стати на тверду землю.

Вони злізли, і поземка здалася їм зовсім не холодною після підхмарного вітру. Помалу рушили вони до виходу з кузні, знесилені і стомлені вкрай.

Кілька чоловік бігло їм назустріч. Розбурканий дзвоном швелерів сторож встиг подзвонити до виконроба кузні і чергового по будівництву. Зараз вони зустрічали Полоза і Котика.

Полоз хотів пройти, не звернувши ували на цих людей, але його зупинили. Виконроб кузні, інженер Гучко, став йому на дорозі. Обличчя його, напівзакрите сивуватими вусами, почервоніло від злості.

— Хто вам дав право порядкувати на чужих дільницях? — вигукнув він.

— Поредайте своєму виконробові, — процідив крізь зуби Полоз, (йому було важко ворушити замерзлими губами), — що він роззява, коли не просто сучий син.

З цими словами він відсторонив Гучка і швидко пі-шоп з цеху. Котик рушив слідом. За кілька хвилин вони вже стояли біля під'їзду будинку, де жив Полоз, і, лунко тупаючи ногами об цемент, струшували сніг. Виконроб запросив Котика зайти погрітися, і той не відмовився, хоч почував себе і не дуже зручно.

Вони промерзли до кісток, і тому теплінь кімнати здалася особливо приємною.

— Ось що нам потрібно, і то негайно, — вигукнув Полоз, витягаючи з шафи пляшку з прозорою рідиною. Він пішов шукати хліба і закуски, а в цей час Котик роздивлявся житло свого начальника. Полоз за мить повернувся з тарілкою, де виднілася якась рибка, поставив її на стіл, витяг виделки, і вони налили чарки. Він саме підніс свою до рота, коли хтось сильно постукав у двері.

— Зайдіть, — крикнув Полоз, не випускаючи з рук чарки.

Двері прочинилися, і висока жінка у сірій сукні стала на порозі кімнати.

— За твоє здоров’я, Віро Михайлівно, — сказав Полоз замість привітання, встав, підняв чарку, глянув через неї на світло, а потім помалу, смакуючи, слідом за Котиком випив її до дна.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Віра Михайлівна зайшла до кімнати і міцно зачинила за собою двері. Якусь мить погляд її затримався на кремезній постаті Котика.

— П'єш, — трохи примруживши око, глянула вона на Полоза.

— Гріюсь, — в тон їй відповів виконроб, намагаючись збагнути, що привело до нього начальника будівництва в такий пізній час. Вона жила в цьому ж будинку, поверхом вище, і заходила до нього лише двічі чи тричі. В її присутності Полоз завжди ніяковів або, навпаки, щоб приховати ніяковість, ставав трохи розв'язним і навіть грубуватим. Потім сердився сам на себе і клявся завжди зберігати повну байдужість, але при першій же зустрічі все повторювалося знову.

А Віра Михайлівна не виділяла Полоза серед інших інженерів. Завжди стримана і спокійна, вона, як і всіх, зустрічала його посмішкою, вміла вимагати роботу, скупо і рідко хвалила.

— Сідай, Віро Михайлівно, — Полоз підсунув, до столу ще одного стільця, — сідай, гостею будеш. Ми по-простому, по-холостяцькому…

— Мене дивує, — сказала Віра Михайлівна, не звернувши жодної уваги на запрошення Полоза, — мене дивує, чого це ти завжди намагаєшся встряти не в своє діло. Що, тобі мало роботи на своїй дільниці?

Полоз здивовано підвів брови. Мовчки розвів руками. Віра Михайлівна поморщилася.

— Ти прийшов з армії, а дієш так, ніби не маєш уявлення про дисципліну чи порядок.

— Може ти скажеш мені, що трапилося?

— Коли ти ще раз втрутишся в роботу інженера Гучка, то твоє прізвище стоятиме в наказі поруч з доганою. Зрозумів?

Полоз мовчки підвівся. Обличчя його стало зовсім нерухомим, дивно суворим. Дві вертикальні зморшки окреслили куточки губ. Дивлячись на Віру Михайлівну, він підшукував потрібні слова, але всі вони чомусь зараз здавалися непридатними. Обурення стискало горло.

— Цікаво мені знати, де я втрутився в його роботу?

— Де? Це, Полоз, негідно серйозної людини — наробити дурниць, а потім удавати з себе наївного хлопчика.

— Віро Михайлівно, або тип мені скажеш, чого хоче від мене Гучко, або ми раз і назавжди припинимо цю розмову.

Соколова похитала головою.

— П'ять хвилин тому до мене дзвонив Гучко. Очевидно, всі свої подвиги ти проробив разом із цим товаришем? Нічого сказати — обидва відзначилися. І навіщо вам треба було чіпати той настил?

Котик встав із свого стільця. Віра Михайлівна, висока жінка, поруч із цими двома велетнями здавалася зовсім тендітною і крихітною.

— Який настил? — нахмурився вкрай здивований Полоз, — Нічого не розумію…

— Не розумієш? Навіщо тобі треба було лізти на кузню, скидати монтажний настил? Ви що, обидва п'яні були?

Полоз і Котик нарешті зрозуміли: замість подяки Гучко обвинуватив їх мало не в шкідництві. Важкий кулак Котика, як гиря, упав на стіл.

— Сучий син! — не витримав він і раптом, сам злякавшись своєї сміливості, замовк, знітився і відступив до стіни.

— Архипадлюка, — намагаючись бути спокійним, підтвердив Полоз. — Це він, товаришу Котик, вирішив нам подякувати. А ми старалися…

— Так от, я думаю, ти зважиш на нашу розмову. Мені не хотілося б сваритися з тобою, Полоз.

Виконроб пройшовся по кімнаті. Треба було якось виправдатися, а слів не знаходилося. На Гучка навіть обурюватися було не варто, але Соколова мусила знати правду.

— Ну, ходімо на кузню, — несподівано м'яко і вільно сказав він, оглядаючись на Котика.

Той мовчки кивнув головою.

— Чому ж так негайно, ми й завтра встигнемо, — всміхнулася Соколова.

— Ні, ми підемо зараз.

Полоз сказав це настільки стримано і сухо, що Віра Михайлівна здивовано глянула на нього і погодилася.

— Коли вам обом так хочеться, ми підемо на кузню зараз.

Сказавши ці слова, вона рушила до дверей, біля порога спинилася і озирнулась:

— Я зараз повернуся. Вдягайтеся.

Котик глянув на Полоза, йому зовсім не хотілося знову іти у хугу, підставляти обличчя під ножі вітру, але коли справа обертається так несподівано, то начальнику будівництва треба довести чисто все. Тут сумнівів бути не може.

Віра Михайлівна з'явилася на порозі, одягнута у жовте, туго підтягнуте широким паском шкіряне пальто. Натягаючи рукавички, вона спинилася біля дверей.

— Ну, ходімо. Ви готові?

— Готові, — буркнув Полоз.

До того як замкнути двері, він окинув поглядом кімнату. Чайник кипів на вікні. Білий струмінь пари вихоплювався з тихим свистом з дірочки в кришці. Порізана рибка лежала на тарілці. Від гарячої батареї опалення здіймалося вгору повітря і тихо гойдало фіранку над вікном. Полоз з жалем зачинив двері.

На вулиці його чекала приємна несподіванка — великий автомобіль начальника будівництва стояв біля під'їзду. Соколова сіла поруч з шофером і наказала їхати до кузні.

Вітер нітрохи не стишився. Машину кидало на несподіваних кучугурах.

Вони блискавично швидко виростали на дорозі, і з такою ж швидкістю вітер зганяв їх на обочини. Пролітали крижані сніжинки і в світлі фар здавалися краплинами розтопленого металу. Котик був глибоко переконаний, що шофер уже давно загубив дорогу, але машина пружно, ніби уткнувшись у велику кучугуру м'якого снігу, зупинилася біля ажурних каркасів кузні.

Соколова відкрила дверці і вийшла. Полоз і Котик вискочили теж. Втрьох вони пройшли на кузню. Стисло, ніде не розповідаючи про самого себе, а весь час говорячи «ми», розказував Полоз. Віл говорив про страшну силу розгойданих швелерів. Про скинутий вітром настил і обірваний канат. Про перетягнуті троси і божевільну лють вітру.

Віра Михайлівна дивилася вгору, де під напором повітря ледве помітно тремтіли важкі швелери. Не вірилося, щоб у таку погоду хтось міг туди дістатися. Але жовтий, новий, зав'язаний кількома вузлами канат виднівся угорі. У словах Полоза не було і крихти неправди. Інженер Гучко брехав, намагаючись приховати власну недбалість.

Віра Михайлівна уявила собі Полоза там, нагорі, під ударами вітру і снігу і здригнулася. Інженер Полоз, на якого вона ніколи не звертала особливої уваги, несподівано став дорогим і рідним.

Це незвичне почуття трохи здивувало начальника будівництва, але Соколова нічим не виявила його і сухо промовила, коли Полоз закінчив розповідати:

— Дуже прошу мене пробачити. Ви зробили справді героїчну роботу, і вам обом слід тільки дякувати. Але вдруге я просила б тебе, Полоз, не ризикувати ні життям робітників, ні своїм.

Соколова повернулася і, легко ступаючи по морозному хрусткому снігу, пішла до машини. Полоз ї Котик рушили за нею. Знову перед фарами машини замиготіли блискучі сніжинки. Уперто проривалася машина крізь сніг і вітер. Спинилися біля сорок восьмого барака, і Котик вийшов. Він навіть радий був позбавитися такого високопоставленого товариства.

Мовчки вийшли Соколова і Полоз біля свого під'їзду, не глянувши одне на одного, йшли сходами вгору. Дивовижно короткими здавалися прольоти. На площадці другого поверху Полоз зупинився. Соколова спинилася теж. Вона добре розуміла обурення Полоза, і раптом те ж саме почуття, яке так здивувало її там, на кузні, з'явилося знову. Зараз воно не здивувало. Це була могутня і справді радісна хвиля.

Проте нічого незвичайного не трапилося.

— Я прошу пробачення, Полоз, — Віра Михайлівна потисла простягнену руку, — не сердься.

Голос здригнувся. Соколова швидко відняла руку і пішла вгору.

Полоз уважно слухав її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Стало тихо. Хвилин п'ять закладав маленького ключика у добре видну дірочку замка.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Місяць минав за місяцем, багато часу збігло з того дня, як Юрій Крайнєв повернувся з німецького полону, а лікарі все ще не дозволяли йому побачити Ганну. Надто небезпечною могла бути така спроба, і ніхто не міг поручитися, принесе вона користь чи шкоду.

Тільки один Валенс не поділяв побоювань медиків.

— Це для неї були б найкращі ліки, — часто говорив він, вислухуючи схвильовану розповідь Юрія про категоричну заборону побачення.

А для Крайнєва це зволікання вже ставало нестерпним. Він мусив бачити свою кохану, не могла ж, справді, його поява завдати їй якоїсь шкоди. Не вірив він у цій справі лікарям. Тут він цілком поділяв думку Адама Олександровича: треба просто піти до Ганни! Не може від того стати їй гірше!

І ось, нарешті, після довгих вагань, побоювань і застережень, лікарі дозволили побачення..

— Ми підемо разом з вами, Адаме Олександровичу, — сказав Крайнєв, — так, мабуть, буде краще. Десь в глибині душі мені трохи страшно — ніяк я не можу уявити собі Ганну хворою.

— Добре, — відразу ж погодився Валенс, розуміючи свого друга. — Підемо разом.

— Ну, а про що ми з пою говоритимемо? — хвилювався Юрій.

— Там, на місці, видно буде, — відповів директор. — Заздалегідь нам ніякої розмови заготовляти не треба.

Вони з'явилися у лікарні ранком і довгенько чекали, поки їх приймуть. Нарешті прийшов професор — сивий, уже літній чоловік, з глибоко запалими, але дуже добрими очима. Він сів поруч зі своїми відвідувачами на диван і довго розпитував про колишнє життя Ганни, ніби намагався знайти там щось нове, досі невідоме.

— Ну що ж, — нарешті сказав він, — спробувати, мабуть, таки треба. Не знаю, чи буде від того велика користь, але шкоди по буде напевне. Ходімо.

Відчуваючи, як тремтять у нього коліна і щось стискає горло, рушив Юрій Крайнєв з професорового кабінету. Трохи зблідлий Валенс вийшов останнім.

— Прошу, — сказав професор, підводячи їх до дверей палати.

Юрій спинився, не в силі зробити жодного кроку. Зараз мусило трапитися саме те, чого він чекав так довго і уявити собі не міг. Як це все буде? Якою стала Ганна? Чи впізнає вона його?

Тисячі таких запитань обсіли Юрія Крайнєва, і для того щоб на них відповісти, треба було наважитися і зайти.

— Пропру, — повторив професор, відкриваючи двері і широким рухом запрошуючи Юрія і Валенса.

Відступати вже було неможливо. Юрій зробив крок уперед.

У білосніжній палаті, залитій ясним промінням сонця, на стільці, теж пофарбованому білою фарбою, який стояв недалеко від вузенького ліжка, сиділа Ганна Ланко.

Її довгі, тонкі пальці повільно рухалися, перебираючи китичку на поясі теплого халата. Вона не звернула і найменшої уваги на гостей — так, наче їх взагалі не існувало на білому світі.

Юрій Крайнєв закам'янів на порозі, розглядаючи Ганну. Він часто мріяв про неї, ще частіше бачив її уві сні, але такою уявити свою наречену не міг. Щось змінилося в її обличчі, а що саме, зразу зрозуміти неможливо.

Ні, воно не стало менш вродливим, це тонке виточене лице. Може, навіть навпаки — краса його стала яснішою, викінченішою. Змінилися тільки очі. Раніше вони нагадували величезні зелені смарагди, кришталево-прозорі, сяючі, а тепер чомусь помутніли, стали невиразними. Цей новий вираз очей до невпізнання змінив обличчя.

Так тривало кілька довгих, важких хвилин. Юрій не міг примусити себе зробити крок уперед. Незнайомою, дивно чужою була ця жінка, що так байдуже сиділа біля ліжка, повільно ворушачи довгими випещеними пальцями.

Мовчання і непорушність вже явно затяглися, і тоді Крайнєв наважився. Стримуючи хвилювання, важко ступаючи по підлозі, яка раптом ніби розм'якла, він підійшов ближче до Ганни.

Професор і Валенс залишилися стояти біля дверей, споглядаючи.

Юрій підійшов, спинився біля самісінького стільця, глянув в очі Ганні, і вона подивилася на нього теж. Як хотілося в цю мить Крайнєву схопити це обличчя в долоні, припасти губами до рожевих, таких рідних губ… Може, саме так і слід було б зробити, але ніхто нічого не міг підказати Юрію Крайнєву, а сам він не наважився.

Ганна дивилася на нього спокійно, бездумно. Для неї Крайнєв був одним з багатьох людей, які заходять до палати і зникають без сліду; ніякого почуття не відбилося в зіницях її мутно-смарагдових очей. Вона дивилася на Крайнєва так, як розглядають невідому річ, яка не знати чому раптом з'явилася поруч тебе.

— Я повернувся до тебе, Ганно, — тихо, але дуже виразно сказав Юрій.

Тільки один Валенс міг знати, як важко було його другові вимовити ці слова, якого страшного напруження волі коштували вони.

Ганна ніяк не реагувала на голос Крайнєва. Дивилася вона так само застигло, байдуже. Невідомо навіть було, чи може вона щось взагалі побачити чи почути. Крайнєву стало невимовно страшно: невже так і не знайдеться засобу якось вплинути на Ганну? Невже він навіки втратив свою кохану?

— Давайте вийдемо, — тихо сказав професор Балансу. — Може, буде краще, коли вони залишаться вдвох.

Вони вийшли так тихо, що Крайнєв навіть не помітив цього.

— Чому не дають обідати, я хочу їсти, — несподівано чітко і виразно сказала Ганна.

Юрій аж здригнувся, почувши ці слова. Він ледве міг пізнати цей голос; звучав він приглушено, змінено, ніби з гучномовця.

— Невже ти не впізнаєш мене, Ганно? — запитав він.

Вона мовчала, не почувши чи просто не зваживши на його слова. Крайнєв підійшов ще ближче, присунув другого білого стільця, сів проти Ганни, взяв її за руки, подивився в очі. Ганна дивилася на нього спокійно, жодна думка не промайнула в її зіницях.

— Ганно, це я, це я, Юрій, — повторював одні і ті ж слова Юрій, ніби намагаючись пробудити ці невиразні помутнілі очі.

Ганна мовчала. Їй було абсолютно байдуже; вона просто не розуміла, хто сидить перед нею. Жодна згадка не ожила в її мозку.

Юрій узяв її за плечі, наблизився очима до її очей, ніби намагався увійти зором у глибину цієї важко пораненої, скаліченої душі. Ганна зараз майже лежала в його обіймах, і байдужість її, якась ніби відчуженість усього тіла була страшною до нестями.

Крайнєву раптом захотілося покликати когось на допомогу. От ще мить, і він сам збожеволіє від страху і одчаю. Але він нікого не покликав, знову сів на стілець проти Ганни, все ще не втрачаючи надії якось пробудити ці помутнілі зеленкуваті очі.

— Ганно, невже ти все забула? — гарячково, напружено говорив він. — Невже ти забула наші зустрічі, забула, як ми прощалися з тобою? Невже ти більше не любиш мене?

Він і сам розумів, що говорить не те, що слід говорити, але інших слів не знаходив. З кожною миттю на серці йому ставало все важче, а надія на одужання Ганни почала згасати.

— Невже ти і пісеньку нашу забула, нашу прощальну пісеньку?

І він тихо-тихо заспівав пісню, яку так часто доводилося йому наспівувати в ті далекі щасливі часи.

«Їхав козак на війноньку, прощай, казав, дівчинонько» — тихо-тихо зазвучало у білій палаті.

Вже ні в що не вірячи — ні в одужання Ганни, ні в можливість щастя на цьому світі, — наспівував пісню Крайнєв і все дивився в Ганнині очі, не в силі відірвати погляду.

І Ганна, яка досі сиділа на своєму стільці обм'якла, опущена, слухаючи пісню, несподівано випросталася і сіла рівно. Це було так дивовижно, що Крайнєв аж відсахнувся і перестав наспівувати, але пісня з палати не зникла. Тепер її ледве чутно, не голосом, а тільки диханням співала Ганна. Вираз її обличчя не змінився, але пісня лилася з уст, і Юрію здалося, ніби якась думка з'явилася у її погляді…

Зайшов професор, мить послухав, як співає Ганна. Зацікавлення і подив промайнули в його очах.

— Щось змінилося, — тихо сказав він, — і це, в усякому разі, добре.

— Ти впізнаєш мене, Ганно? — все ще не втрачаючи надії, запитував Крайнєв.

Смарагдові очі були такі самі байдужі. Юрій знову схопив Ганну за плечі.

— Пізнаєш?

— Пустіть! Пустіть, — раптом закричала і забилася в його руках Ганна, — пустіть!

Вона металася по палаті, вирвавшись з рук Крайнєва, і кричала, ніби їй і справді загрожувала смерть.

— Вийдіть, — наказав професор і покликав санітарів.

Крайнєв слухняно вийшов і в кабінеті професора сів поруч Валенса, чекаючи повернення лікаря. Той повернувся не скоро, але в погляді його Валенс прочитав задоволення.

— Щось таки змінилося, — сказав лікар. — Не будемо робити поспішних висновків, але всяка зміна в такому стані — це вже добре.

— Мені можна буде приходити до неї щодня? — запитав Юрій.

— Не знаю, чи можна буде щодня, — відповів лікар, — але завтра я таки попрошу вас прийти.

Похмурий, сумний повернувся Крайнєв до інституту.

Валенс не турбував його. Інженер узявся до роботи, намагаючись знайти забуття, а воно не приходило. Думки весь час поверталися до білої палати, і все перед очима ввижалася Ганна на білому стільці, яка невидющими очима дивиться на Крайнєва і тихенько співає. Це видовище було страшним, болючим. Від однієї такої згадки можна було збожеволіти.

Другого ранку Крайнєв з'явився в лікарню змучений, аж почорнілий від безсонної ночі.

— Ну, знаєте, — сказав лікар, — коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні — Ганну Ланко чи вас.

Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.

— Що з нею? — запитав він.

— Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, — твердо сказав лікар. — Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.

— Ні, слід, — перекопано сказав Крайнєв.

— Можливо, так, — погодився лікар, — спробуємо.

Вони знову зайшли до палати, де в ліжку лежала Ганна. На тихий скрип дверей вона поворухнулася, глянула на Юрія Крайнєва і раптом закричала:

— Не хочу! Не хочу!

— Це я, Ганно, це я, — кидаючись до хворої, проговорив Крайнєв.

Важке ридання в цю мить вирвалося з грудей Ганни Ланко. Воно ніби корчами зводило все її тіло, стискало груди.

— Не хочу, — все ще чулося крізь ридання.

Потім настала тиша. Заснула хвора чи знепритомніла — Юрій зрозуміти не міг.

— Я побуду з нею тут, — попросив він.

— Ні, — відповів лікар, — це тільки зашкодить, але завтра приходьте неодмінно.

Крайнєв знову пішов з лікарні, не знаючи, на що йому слід сподіватися.

А наступного ранку лікар сказав, твердо дивлячись в очі Юрія Крайнєва:

— Будемо говорити чесно, Юрію Олександровичу. Якщо організм витримає таке нервове потрясіння, яке йому зараз доводиться переживати, якщо витримає цю лихоманку і температуру, то я майже певен, що Ганна Ланко одужає.

— Мені можна до неї?

— Ні, я сам попрошу вас прийти, коли буде можна.

Цілий тиждень марно приходив до лікарні Крайнєв. Цілий тиждень у відповідь на всі прохання лікар тільки хитав головою. Нічого не можна було сказати певного про здоров'я Ганни Ланко. Але одного ранку, вже на другому тижні, лікар, ще вагаючись, сказав:

— Давайте спробуємо до неї зайти.

Знову несучи в грудях майже оніміле серце, зайшов Юрій у знайому палату. На великій білій подушці чітко вирізнялося бліде обличчя Ганни. Як же воно змарніло, схудло, ніби спалила його пропасниця…

Юрій підійшов ближче, став біля ліжка. Ворухнулися довжелезні вії, розкрилися очі. Ганна дивилася на нього, ніби щось пригадуючи, щось дуже давно забуте, далеке…

— Ти? — несподівано тихо і кволо сказала вона. — Це ти?

— Я, Ганно, я, — поспішив відповісти Юрій, але вії вже знову опустилися, обличчя здригнулося і застигло.

— Що з нею? — схопився Крайнєв. — Вона заснула?

— Ні, знепритомніла. Для неї це надто велике напруження. Зараз ми її приведемо до нам'яті, але вам сюди довгенько не можна буде заходити. Одне тільки можу вам сказати: тепер я вже певен цілком — вона одужає. І навіть досить скоро одужає.

Лікар говорив чистісіньку правду, але багато в чому ще помилявся: Ганна одужувала не так скоро, як хотілося Юрію Крайнєву. Повільно, повільно, ніби загальмовані, починали працювати нерви, поверталася пам'ять, з'явилася усмішка.

І вперше побачивши цю усмішку і повіривши в одужання, Крайнєв упав перед ліжком на коліна і сказав:

— Ганно, коли б ти знала, яка ти мені дорога!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Поїзд покидав Севастополь. Помалу попливли назад вікна вокзалу, і приглушено стукнули на першому стику рейок колеса. По довгому жовтому коридору, встеленому пружною доріжкою, Марина дійшла до свого купе. Відчинила двері, зайшла і тихо опустилася на диван.

За вікнами пробігали темні тунелі, урвища гір, непрозора вода зеленої бухти. Швидкий поїзд Севастополь — Ленінград мчав на північ. У затишному вагоні прямого сполучення сиділа Марина, і глибока туга хмарою облягала її серце. Підводитися, розкладатися, влаштовуватися зручніше для далекої дороги пс хотілося.

Так сиділа вона на дивані, згадуючи події останніх днів. Тут було що згадати. Юрій Крайнєв кількома словами про марність зроблених винаходів збив, сплутав, розламав усю лінію її життя…

Але згодом, заспокоївшись, Марина почала розуміти, що інакше не міг вчинити Юрій Крайнєв. Інколи приходила думка про те, що йому навіть слід подякувати. Справді, він же врятував її від продовження нікому не потрібної роботи.

Проте почуття подяки до Юрія Крайнєва не могла знайти в своєму серці Марина. У почуттях її, у думках панував неймовірний хаос, і сама розібратися там вона не могла.

Найбільш образливим і болючим здавалося тс, що на якийсь час вся робота її мусила залежати від Крайнєва. Справді, коли вона почне винаходити щось нове, ще далі удосконалить свого літака, то де гарантія, що в інституті, де працює Юрій Крайнєв, вже давно не зробили подібних винаходів.

Вихід із цього становища, звичайно, був. Треба просто їхати до Києва, з'явитися до Крайнєва і ставати на роботу під його керівництвом.

Ні! Тисячу разів ні! Вона поїде в Ленінград і знову візьметься за роботу. Вона винайде нові конструкції і нові принципи…

«А потім виявиться, що все це вже давно винайшов Крайнєв», впліталося в її думки.

Хоч би було з ким порадитися, комусь розповісти. І, як на зло, в купе вона зовсім одна, тільки дзеркало дивиться із стіни холодною прозорою глибиною.

Марина взяла портфель, відкрила його і витягла креслення літака. Шматки паперу, помережані тонкими лініями, лягли на диван. У них було втілено життя, і думки, пориви фантазії і холодний розрахунок великого інженера. Скільки часу прожила Марина, ніби дитину, виношуючи свій проект!! от тепер все це виявилося неоригінальним і непотрібним.

Марила відкинула креслення у куток дивана і встала. Вагон похитувало. Поїзд уже проминув гори і тепер мчав до Сімферополя. За вікном миготіли дерева, чагарники і сірі, набряклі хмари. Відчинила двері і вийшла в коридор. Там теж було порожньо, тільки за склом дверей тамбура неясно вимальовувалась постать провідника.

Марина повернулася в купе, накинула на плечі пальто і знов рушила до дверей. На порозі озирнулася. Великою купою лежали на дивані креслення. Гірко всміхнулась. День тому вона нізащо в світі не залишила б і на мить ці папери. Як дивовижно швидко змінюється все.

Вийшла в коридор, зачинила двері і, погойдуючись в такт ударів коліс, пройшла в сусідній вагон, де містився ресторан. І там, вечеряючи за маленьким столиком, Марина ніяк не могла заспокоїтися. До неї щось говорили сусіди, вона відповідала машинально, не цікавлячись, яке враження справляє її відповідь. Так само машинально розплатилася і рушила назад до свого вагона. Вона діяла, ніби сновида або дуже хвора людина.

Біля дверей свого купе спинилася, хвилину постояла в коридорі, притулившись чолом до холодного скла, потім помалу обернулася і відчинила двері в купе. Біла купа паперу її креслення зникла з кутка дивана. Зате у кріслі біля вікна сидів чоловік у військовій формі.

Марина здригнулася від несподіванки, зайшла у купе, зачинила двері і ввімкнула верхнє світло. Чоловік усміхнувся, глянувши на обличчя Марини. Сидів він у вузькому кріслі, міцний і підтягнутий. Виски його сріблилися сивиною. Ромби виднілися на петлицях комірця.

— Це ваші папери лежали тут, на дивані? — спитав він, і усмішка раптом зникла з його твердо окреслених уст.

Марина раптом відчула себе маленькою дитиною, яка нашкодила і зараз дуже боїться кари. Проте яке діло військовому до цих паперів? Чи не йому вона має складати звіт?

— Так, це були мої креслення, — осміліла Марина. — Ви їх кудись прибрали?

— Я проглянув їх і склав у ваш портфель. Оскільки я розумію, це були дуже важливі креслення, і ви…

— Були важливі, — заперечила Марина.

— І ви припускаєтеся величезної помилки, залишаючи їх отак у відкритому купе.

— Не думаю.

— Ці креслення нагадали мені роботи Крайнєва. Хіба ви не знаєте, що всі роботи з цієї галузі мусять бути цілком таємними?

— Всі, крім цих.

Військовий уважно глянув на Марину, потарабанив довгими тонкими пальцями по столику, ще раз глянув і всміхнувся.

— Літак, побудований за вашими кресленнями, зміг би літати? — несподівано запитав він.

— Так, Крайнєв сказав, що відірватися від землі він може.

— Чому ж ці креслення не мають ціни? Я знаю Крайнєва. Все, що він говорить, напевне правда.

— Сам Крайнєв сконструював такого літака ще кілька років тому. Я не знала цього. От і відкрила вже давно відкриту Америку.

Пекучий біль і гіркоту відчув військовий у цих словах. Важко було Марині їх промовити. Але коли все вже було сказано, самій собі висловлено найболючіші думки, зразу стало легше на серці.

Раптом захотілося розказати цьому високому сивому чоловікові чисто все, нічого не вигадавши і не затаївши. Від зустрічі з Крайнєвим у серці Марини залишилася образа і розчарування. Від того дня не було з ким поговорити щиро і одверто. Як гарно було б отак зараз лягти поруч з мамою на диван і розказати все, що зібралося на серці, пожалітися, а може навіть і поплакати трошки. Але мама Марини, відома лікарка-хірург Ольга Григорівна Токова, живе в далекому Ленінграді. Ще цілих два дні чекати Марині зустрічі з нею. А військовий сидить, дивиться на Марину, ледве помітно всміхаючись, і мовчить так заохотливо, що навіть камінь заговорив би.

І Марина розповіла чисто все. Перед військовим пройшли довгі роки її роботи, навчання, дні радості і горя, коли робота вдавалася добре або, навпаки, не вдавалася. Короткими словами розказала Марина про свої мрії і винаходи, про першу конструкцію літака і, нарешті, про нещасливий день зустрічі з Юрієм Крайнєвим.

— І тепер я не знаю, що мені робити, — гірко жалілася Марина. — Мабуть, доведеться перекваліфіковуватися на конструювання м'ясорубок або примусів.

— Теж не така вже й ганебна робота, — усміхаючись, відказав, військовий, — але зараз, мабуть, літаки трохи потрібніші нашій армії. Як ви гадаєте?

— Літаки зробить Крайнєв. Він винайде чисто все. Справу передано в надійні руки.

Військовий почув дивну нотку в останніх словах і глянув на Марину серйозно.

— Так, Крайнєв зробить усе, — підкреслив він. — Я гадаю, що єдиним правильним виходом з вашого становища було б негайно їхати до Києва і допомагати йому зробити це все.

— І не подумаю.

— Даремно. Про це можна тільки пошкодувати і мені, і Крайнєву, і кінець кінцем, мабуть, і вам. Ви розумієте, справа іде про міць нашої країни. Це справа настільки велична, що заради неї варто поступитися не тільки самолюбством, а, мабуть, і значно більшим. Зараз вам важко погодитися зі мною. Я розумію — рана ваша глибока і болюча. Проте минуть тижні, може навіть дні, і ви самі зрозумієте, що іншого шляху перед вами немає.

— Я зумію обійтися без Крайнєва.

— Мені зараз важко вас перекопати, — не звертаючи уваги на слова Марний, продовжував військовий, — але я пенси, що дуже скоро ми з вами зустрінемося в Києві.

— Не думаю, — крізь зуби процідила Марина.

Військовий промовчав. Сидів, вільно відкинувшись на спинку крісла, і часом тарабанив пальцями по столу. До Мелітополя вони їхали мовчки. Коли поїзд став, військовий підвівся, одяг шинелю, узяв портфель, хотів уже вийти з купе і спинився.

— До скорого побачення в Києві, — промовив він.

Марина промовчала. Військовий торкнувся рукою козирка і вийшов.

Марина сиділа мовчки, тихо, потім раптом схопилася і вийшла в коридор до вікна. Встигла побачити, як військовий вийшов на перон. Його зустріли, і разом з невеликою групою людей він зник у дверях вокзалу.

Марина повернулася на своє місце. Виключила верхнє світло і залишила тільки настільну лампочку. Довго сиділа-у півтемряві, прислухаючись до ритмічного стукоту коліс Вона сиділа нерухомо і лягла спати, нічого не вирішивши в той день.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Службовий кабінет начальника будівництва містився на третьому поверсі у великому будинку головної контори. З вікон його, які виходили на південь і захід, було видно всі основні об'єкти будівництва. За дільницями будівництва відразу ж починався степ, вкритий шаром снігу.

Коли сонце спускалося до обрію і, немов важка розпечена куля, повисало у млистій сині, все на будівництві ставало червонуватим, рожево відсвічував сніг і ясною загравою пломеніли дзеркальні вікна головної контори. У такі хвилини любила Віра Михайлівна підійти до вікна і дивитися на степовий простір, аж доки не зникнуть на снігу мінливі багрянці.

Велика робота забирала весь її час, все життя, і рідко вдавалося викроїти такі хвилини спочинку.

І тоді, коли виконроб Гучко зайшов, не питаючи дозволу, до кабінету начальника, Віра Михайлівна саме стояла біля вікна, милуючись казковим ландшафтом вечірнього стену.

В ту мить, коли в кабінеті з'явився Гучко, сонце зайшло. Обірвалися довгі промені, погасли багрянці за вікнами, зникла казка, і знову прослався там буденний і звичайний, білим снігом укритий степ.

Віра Михайлівна відійшла од вікна і повернула вимикач. Кабінет освітився. Гучко потупцювався на місці і сів у крісло.

Було навіть дивно, куди це поділася та красуня, що стояла мить тому біля вікна. На Гучка дивилася висока струнка жінка у сірій сукні. Обличчя її було безперечно красиве, але суворе і підкреслено спокійне. Тільки коси, буйні золоті коси ніби ввібрали в себе червоне сонячне світло.

— Я слухаю вас, Карпе Івановичу, — сказала Соколова, сідаючи в крісло навпроти виконроба.

Гучко розправив вуса, ніби видушуючи з них краплі води, і сказав:

— Справа дуже проста, Віро Михайлівно, хочу сказати вам одну штуку, яка безпосередньо стосується нашого будівництва.

— Я вас слухаю, — невиразно сказала Соколова.

— Наш завод має бути готовий першого травня, — продовжував Гучко. — Це термін, визначений наркоматом. Але той же наркомат проект ТЕЦ'у прислав тільки кілька днів тому. Очевидно, до першого травня ТЕЦ збудувати ми не встигнемо. Отже, я гадаю, всі останні об'єкти слід орієнтувати не на перше травня, а на строк вивершення ТЕЦ'у, без якої пуск заводу так чи інакше неможливий.

Соколова слухала мовчки, жодним словом чи рухом не виказуючи свого ставлення до пропозиції виконроба кузні, Гучко говорив далі:

— Це дасть величезну економію і полегшення всієї роботи…

— На скільки процентів виконано план робіт на кузні? — несподівано перебила мову співбесідника Соколова.

Гучко спинився, знову погладив вуса, здивовано розвів руками.

— Я не бачу прямого зв'язку між цим запитанням і нашою попередньою розмовою.

— А я бачу, — дивлячись інженерові просто у вічі, відказала Соколова. — Думаю, що і вам цей зв'язок знайти не важко. Так на скільки ж процентів виконано план робіт на кузні?

Гучко не поспішаючи поліз у кишеню, витяг пенсне, поліз у другу кишеню, витяг блокнота, довго гортав його сторінки і нарешті сказав:

— На жаль, зараз точно визначити не можу. Не взяв з собою відповідних матеріалів.

— А приблизно? — Голос Соколової звучав невблаганно, і Гучко зрозумів, що відповісти все-таки доведеться.

— Приблизно процентів на п'ятдесят п'ять.

Соколова посміхнулася стримано, трохи глузливо, але обличчя її відразу ж потемнішало.

— За таку відповідь, — сказала вона, — мені слід було б зняти вас з роботи, але зараз я цього ще не зроблю. Роботи по кузні виконано на сорок один процент, і ви знаєте це не гірше за мене. А за планом мусило бути п'ятдесят шість. Невже і тепер ви не бачите зв'язку між моїм запитанням і вашою пропозицією?

— Але ж зрозумійте. ТЕЦ не буде готова до першого травня…

— Хто це верзе такі нісенітниці? — проговорив Полоз, заходячи до кабінету. — А, це ви, Карпе Івановичу. Я так і думав.

— А ви що, бетонувати в такий мороз будете? — нітрохи не збентежився Гучко. — Та воно ж розпадеться все чисто, як потепліє.

— Оце вже не ваша печаль, — розсміявся Полоз. — Була б кузня, а ТЕЦ буде.

— Ви сподіваєтеся дати струм першою травня?

— Не сподіваюся, а певен.

— Наша розмова, — сказав Гучко, встаючи з крісла, — набирає характеру водевілю. Ви дозволите мені зайти до вас іншим разом? Хоч би завтра зранку…

— Так, я чекатиму вас завтра об одинадцятій з усіма матеріалами про хід будівництва на вашій дільниці, — підкреслила Соколова.

Гучко нічого не відповів, тільки вклонився ледве помітно і не озираючись пішов. Двері хряснули стримано, люто.

Полоз пройшовся по кабінету, потираючи почервонілі від морозу руки. Соколова мовчки стежила за ним.

— Він що, просив відкласти строк будівництва, посилаючись на відсутність ТЕЦ'у? — спинився посередині кабінету Полоз.

— Авжеж. Йому це нічого не допоможе. Але як ми впораємося з будівництвом ТЕЦ'у в термін, я ще не знаю.

— І я ще не знаю, — весело відповів Полоз.

— Тут нічого усміхатися, Полоз, — справи дуже і дуже погані. — Голос Соколової звучав так серйозно, що усмішка мимоволі зникла з уст інженера.

— Справа серйозна, але кидатись у паніку нічого, — цілком спокійно відповів він. — Є в мене в голові один проект, і за пару днів я доповідатиму про нього особисто вам, товаришу начальник будівництва. А до того часу прошу голову собі не сушити, а доручити цю справу мені.

— Ти не можеш зараз сказати?

— Не можу, — похитав головою Полоз. — Є тут на будівництві нашому дід Котик, мені спочатку з ним проконсультуватися треба.

— Як хочеш, але строку тобі дається тільки три дні.

— Встигнемо.

Задзвонив телефон. Соколова взяла трубку.

— Матросов просить зайти до нього в партійний комітет.

Вони встали обоє одночасно. Соколова глянула на Полоза і несподівано збентежилася, сама не розуміючи чого. Полоз теж відчув себе якось ніяково.

— Так, ще і з Матросовим мені неодмінно порадитися треба, — проговорив він і зніяковів ще більше.

Мить вони мовчали. Соколова отямилася перша. Рвучко відсунула крісло і вийшла з-за столу.

— Бувай здоров, — сказала вона, простягаючи Полозові руку, — чекаю тебе з твоїм проектом.

Полоз не міг відповісти нічого. Він потис руку Соколовій, і йому дуже хотілося, щоб тоненька тепла долоня на мить затрималася в його широкій руці. Але цього не трапилося. Не затримуючись іі на мить, Соколова вийшла з кабінету.

Полоз глянув їй услід і міцно потер рукою чоло.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Марина вийшла з поїзда на київському вокзалі ранком холодного і вітряного зимовою дня. З неба, затягнутого. важкою пеленою хмар, сіялася дрібна крижана крупа.

Київ зустрічав Марину непривітно. Місто здавалося сірим, безбарвним. Міцний мороз примушував ховати у комір обличчя, і тому люди теж здавалися непривітними.

Марина перейшла площу, сіла в таксі і сказала шоферові їхати в готель, де для неї було замовлено номер. Вулиці пробігали за вікнами машини, але Марина не звертала на них жодної увага. Інколи вона сама не вірила тому, що от уже приїхала до Києва, їде до готелю, а потім поїде в інститут до Крайнєва, до того самого Крайнєва, який так недавно безжалісно поламав усі її плани.

Як це все трапилося? День за днем пригадала Марина всі останні події свого життя.

Тоді з Криму вона приїхала в Ленінград і, не заставши матері дома, поїхала до неї просто в клініку. Треба було негайно порадитися з нею, бо сама Марина заплуталася остаточно в своїх думках і вирішити нічого не могла. Сподівалася почути від мами слова втіхи, прості і рідні, схожі на слова, якими втішають дітей. Мама і тільки мама могла заспокоїти її і знову все поставити на свої місця.

Але Ольга Григорівна вийшла з операційної як ніколи втомленою. Дивилася на дочку і всміхалася радісно і ласкаво, але так знесилено, що Марина не наважилася розповісти все відразу. Потім раптом вирішила, що приховувати тут нічого, набрала повні груди повітря і одним духом розповіла все. Відповідь матері вразила її.

— Тобі треба на якийсь час зовсім залишити власну роботу і їхати до Крайнєва вчитися.

Ці слова бриніли у вухах Марини, і забути їх було неможливо. Тоді вона хотіла щось заперечити, але Ольгу Григорівну знову покликали в операційну, і дівчина залишилася сама. Через кілька хвилин їй сказали, що чекати професора Токову не слід — готувалася негайна і складна операція.

У себе в інституті Марина провела дуже довгий день. Переглянула свої роботи, багато креслень подерла і викинула, залишивши тільки кілька особливо цікавих, на її думку, цілком оригінальних. Підсвідомо вона вже готувалася до від'їзду, сама не припускаючи такої думки.

І пізно ввечері, коли мама приїхала з роботи, вони розмовляли про що завгодно, крім перспектив Марини. А коли, вже йдучи спати, Ольга Григорівна спитала: «Що ж ти думаєш робити далі?», Марина на мить запнулася, ніби їй нестало повітря, і зовсім несподівано для самої себе відповіла:

— Поїду в Київ.

І от вона вже їде по Хрещатику в маленькому таксі. Немов невблаганний вир схопив, закрутив її і викинув у цьому незнайомому місті.

У номері Марина переодяглася, розклала свої речі і на хвилину сіла спочити.

… Значить, зараз почнеться найстрашніше. Зараз їй треба вийти з готелю, сісти в трамвай і їхати в інститут стратосфери. Чи вистачить сили в неї на цей короткий, але такий важкий шлях?

Марина вийшла з готелю і повернула ліворуч до площі імені Калініна. По Хрещатику мчали машини. Вони створювали атмосферу діловитості і заклопотаності, вони трохи розважили Марину.

І раптом сталося несподіване. Марина йшла по самому краю тротуару і зразу стала як укопана. Довга блискуча чорна машина, сухо прошарудівши твердими шипами по асфальту, спинилася біля неї.

Перше, що побачила Марина, був широкий рукав військової шинелі. Потім дверці відчинилися, і знайоме обличчя визирнуло з машини.

— Дуже радий вітати вас у Києві, — привітно усміхаючись, сказав військовий.

Марина усміхнулася теж.

— Ви давно приїхали?

— Ні, тільки годину тому, — відповіла Марина.

— Зараз зібралися до Крайнєва?

Марина здригнулася.

— Так, в інститут стратосфери.

— Сідайте, я вас підвезу, — запропонував військовий так щиро і привітно, що Марина не вагаючись сіла в машину.

За три хвилини вона вийшла біля великого ґанку інституту стратосфери.

— Вітайте Крайнєва, — гукнув на прощання військовий.

Марина озирнулася. Матчина вже пливла по асфальту. Короткий, але важкий шлях було вже майже пройдено.

Валенс зустрів дівчину так, ніби був уже дуже давно знайомий з нею.

— Ви знаєте, — говорив він привітно і воднораз трошки лукаво, — я знав, що ви до нас приїдете, після всього того, що розказав мені про вас Крайнєв. Кімнату вам уже приготовано, і ключ ви можете щохвилини взяти у коменданта.

— Може, це було трохи самовпевнено, — спробувала захиститися Марина.

— Ні, — хитнув головою Валенс, — не приїхати ви не могли. І тут не в тому справа, хотіли ви чи не хотіли. Тут вирішували не ви, вирішувала ваша робота.

Вперше почула Марина таке точне визначення того, що почувала вона сама. І від того, що Валенс так добре і точно зміг зрозуміти її, тепле почуття вдячності ворухнулося в серці Марини.

— Ви пробачте мені квапливість, — сказав, встаючи, Валенс, — але я хочу разом з вами зробити невеличку екскурсію. Крайнєв зараз працює в аеродинамічній лабораторії. Давайте підемо туди. Оформити ваш перевід з Ленінграда ми встигнемо і завтра, а побачити, як Крайнєв продуває останню модель, можна не кожен день.

Марина підвелася поволі, немов піднімаючи на плечах величезну вагу. Вони вийшли поруч.

Лабораторія містилася у великому залі із скляною стелею. Аеродинамічна труба — довгий циліндр майже десяти метрів у діаметрі, покладений на бік, — займала майже все приміщення. Потужні вентилятори гнали через трубу рівний і могутній потік повітря, Модель літака, підвішена на тонких тросах, потрапляла в трубі в умови, цілком подібні до умов вільного польоту.

Вентилятори могли створити потік повітря якої завгодно швидкості. Виходило так, ніби повітря летить повз літак, а не літак у повітрі, проте для дослідів це не становило ніякої різниці. Крізь велике скло, вставлене в бік труби, можна було спостерігати літак, а найчутливіші прилади точно вимірювали силу опору моделі повітряному потокові.

Валенс відчинив перед Мариною двері і пропустив її вперед. Хвилюючись, зайшла вона до залу, швидко зорієнтувалася в лабораторії, зійшла східцями на невисокий поміст і спинилася перед великим склом.

Добре освітлена, пофарбована сріблястою фарбою модель літака висіла перед нею у трубі. Тонкі троси, які тримали її, були майже непомітними, і здавалося, ніби легкий сріблястий літак і справді летить вперед у великому циліндрі.

Жадібно, ніби боячись, що їй перешкодять, дивилася Марина крізь прозоре скло. Вона вже піала, що це остання конструкція Крайнєва — згусток його таланту і досвіду. Досвідчене око зразу могло оцінити всю економність конструкції цієї моделі.

Ревіння у трубі стало затихати. Випробовування наближалося до кінця. Марина все ще стояла біля великого скла, неспроможна відірвати погляду від літака.

Вона навіть не помітила, як Крайнєв і Валенс з'явилися на помості. Тільки коли вони стали поруч, вона озирнулася, зніяковіла і відірвалася від зорового скла.

— Дуже радий бачити вас, товаришко Токова, — сказав Крайнєв, простягаючи руку.

Тільки тепер Марина як слід роздивилася Крайнєва. Тоді, на дачі у Барсова, вона, вражена несподіваними висновками про свій літак, поспішила втекти, і образ Юрія Крайнєва майже не залишився в її пам'яті.

Тепер перед нею стояв ще молодий, дбайливо вдягнутий чоловік. Сивина, яка рано посріблила його виски, ніби підкреслювала ясний погляд і привітну, зовсім дитячу посмішку.

Марина мовчки простягла руку. Крайнєв продовжував говорити.

— Ви приїхали саме вчасно, — сказав він, — з завтрашнього дня все це будемо конструювати заново.

Сьогодні я, на жаль, одержав зовсім не те, на що розраховував. Тут доведеться майже все переконструювати. Тільки тоді, може, щось вийде, та й то певності в мене ще нема.

— Я приїхала в Київ випадково, так… проїздом, — нерішуче, зовсім збентежившись, сказала Марина.

Валенс глянув на неї і промовчав. Це ж йому на стіл поклала Марина папірця, де чорним по білому написано про її переведення з Ленінграда до Києва. Проте Валенс не поспішав висловити своє здивування.

— Шкода, дуже шкода, — серйозно сказав Крайнєв, — одверто кажучи, я дуже розраховував на вашу допомогу.

— Може, товаришка Токова ще подумає і залишиться працювати у нас, — обережно озвався Валенс.

Марина глянула на нього, і раптом вся кров кинулася їй в обличчя. Валенс опустив очі. Крайнєв, не розуміючи, глянув на Марину, потім на свого директора і не запитав нічого.

— Можливо, я ще подумаю і залишуся, — тихо, немов у великій провині каючись, сказала Марина.

— Це було б чудово, — щиро і просто відповів Юрій, — ви не уявляєте собі, скільки тут роботи і як нам потрібна кожна людина.

Вони вийшли з лабораторії і пройшли до кабінету Крайнєва.

А коли надвечір Марина Токова вийшла на вулицю, зимовий Київ здався їй затишним і привітним.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Чоловік сидів за столом у глибокому шкіряному кріслі. Велике скло закривало стіл, поблискувало під світлом лампи. Зелений абажур точно обмежував промені. Вони падали на середину стола, на папери, на красиву суху руку з довгими пальцями, тепло відбивалися у золоті вічного пера.

На високих вікнах, напівзакритих товстими шторами, мороз малював складні візерунки. Він опускався над містом важким туманом. Стовпи світла піднімалися від кожного ліхтаря. Світло в морозному тумані матеріалізувалося — до кожного променя можна було доторкнутися.

Люди затуляли роти рукавичками і поспішно проходили вулицями. Шофери одягли на радіатори своїх машин теплі шкіряні капоти.

Чоловік у кабінеті працював зосереджено, не відриваючись. Тиша панувала в кімнаті. Ніхто не ходив коридорами. У нічній спокійній роботі була несподівана урочистість. Наче намагаючись зберегти її, чоловік в кабінеті перегортав папери безшумно, і навіть подиху не чулося у великій кімнаті.

Чоловіка звали Андрій Васильович Бабат. Високе чоло, великі сірі очі, рівний ніс і скупо вимальовані губи. Чисто виголене підборіддя. Сивувате волосся зачесане вгору.

Телефон на столі задзвонив тихо, приглушено. Здавалося, ніби він не дзвонить, а ледве чутно шарудить, нагадуючи про себе.

Бабат узяв трубку. Відгукнувся, назвав своє прізвище, хвилину слухав, потім, відповівши: «Добре, зараз буду», поклав трубку на місце.

Трохи посидів нерухомо, наче щось зважуючи, відсунув шухляду і витяг велику на піку паперів. Рухи його були чіткі, стримані. Губи стиснулися міцніше, ніж звичайно.

Оглянув кабінет, немов перевіряючи, чи не забув чого, і пішов до дверей. Плечі і голова його начебто пливли у повітрі. Довга м'яка доріжка приглушувала найменший відгомін кроків.

Він вийшов у коридор, проминув кілька довгих, майже неосвітлених у цей нічний час прольотів і спинився біля високих дверей. На секунду завмер, взявшись за ручку, потім повільно, але впевнено прочинив двері.

Валенс чекав його, сидячи за столом. Андрій Васильович підійшов, сів у крісло і' розклав принесені папери перед собою. Він чекав, поки директор заговорить, щоб, як звичайно, зробити доповідь, одержати вказівки і піти.

Валенс глянув на нього, і Бабат сподівався вже почути звичні слова початку розмови, але директор мовчав. Бабат глянув здивовано, але сам починати розмову не наважився.

— Ви знаєте, Андрію Васильовичу, — якось незвичайно тихо і тепло сказав нарешті директор, — я дуже люблю отакий мороз і хугу і ці світлі промені на вікні, прорізані тінями сніжинок. Це ніби тінь самого вітру відбивається на склі.

Бабат сидів, здивований вкрай. Такого тону йому ще не доводилося чути в цьому кабінеті. Невже Валенс покликав його для ліричної розмови?

Директор помовчав, провів рукою по столу, немов розгладжуючи зелене сукно, дотягнувся до папірця, який лежав оддалік, і підніс його до очей.

— Так, — сказав він, і Бабат відчув, що голос і настрій директора змінилися, — я особисто люблю таку погоду, але виявляється, що багатьом нашим товаришам вона дуже не до смаку. Я одержав листа з будівництва Соколової. Цей лист адресовано мені особисто, він, так би мовити, напівофіціальний. Так от Соколовій ця погода дуже не подобається.

Валенс дивився на зелене сукно, але все-таки помітив, як спохмурніло обличчя Бабата..

Тільки шість день тому будівництво одержало новий проект теплоелектроцентралі. Ви знаєте, чому він запізнився. Над проектом попрацювали деякі наші нині відсутні знайомі, довелося виправляти. Але через нас будівництво опиниться у прориві, бо ТЕЦ зможуть розпочати будувати тільки у квітні, коли опадуть морози, і до першого травня, до планового терміну пуску заводу, скінчити не зможуть. Я хотів порадитися з вами, як краще допомогти Соколовій, почути вашу думку.

Валенс відкинувся на спинку крісла і глянув на інженера.

Бабат помовчав. Що може вирішити він за кілька хвилин, не обізнавшися з матеріалами, з проектом…

Директор ще раз глянув на Бабата, і інженер зрозумів, що все вже вирішене. І справді, після хвилинної мовчанки Валенс сказав:

— Я розумію, вам зараз важко щось сказати. З проектом ви не знайомі. Так от у додаток до тих чотирьох будівництв, за якими ви наглядаєте, я хочу доручити вам і це. Зараз там небагато роботи, але в період квітня — травня там доведеться вам забезпечити особисте керівництво.

Губи Бабата стислися і утворили коротку пряму лінію.

— Доручити це будівництво зараз мені нікому, — продовжував Валенс. — Наглядайте поки що за ним.

Бабат зрозумів, що сперечатися не можна.

— Ви знаєте, що цей завод призначається для будування бомбардувальників Крайнєва?

— Я мав на увазі щось подібне.

Валенс переглядав матеріали, принесені Бабатом. На двох аркушах зробив помітки і поклав собі у стіл, інші повернув інженерові.

— Я прошу, — несподівано різко сказав Бабат, — щоб завтра мені надіслали проект цього будівництва.

Валенс глянув із-за паперів і схвально хитнув головою.

— Буде зроблено.

Бабат не відповів нічого. За п'ять хвилин він вийшов з кабінету Валенса.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Дід Котик сидів на низенькому ослоні у бараці і морщив лоба, вирішуючи складне питання. На руках у діда був козирний туз, така ж шістка і зовсім ні до чого не придатна трефова вісімка. Перед ним на столику лежав бубновий король, і приймати ного чи бити, саме і вирішував дід Котик.

Троє синів його, троє молодих Котиків, сиділи теж біля столу, слідкуючи за окладною грою дідових зморщок. Ліворуч від батька сидів Василь, найстарший син і найнебезпечніший супротивник у грі в підкидного дурня, праворуч теж супротивник, Микола, а просто навпроти — спільник і партнер, найменший син Петро.

Дід довго думав над складним становищем, ще трохи пограв зморшками на лобі, немов щось пригадуючи, і вдарив короля козирним тузом. Василь єхидно всміхнувся і підсунув батькові бубнового туза. Цю карту довелося бити вже козирною шісткою. Тут настала черга Миколи. Співчутливо зітхнувши, він поклав перед батьком бубнову шістку.

Дід важко зітхнув і зібрав у свою долоню всі ці погані і непарні карти. Долю бою вже було фактично вирішено, але в цю мить рипнули двері, і в хмарині пари на порозі з'явилася постать інженера Полоза. Він зняв шапку, ударив нею кілька разів по засніжених рукавах кожуха і зайшов у барак. Під рукою в нього виднівся довгий круглий пакунок, дбайливо загорнутий в газету. Інженер оглянув барак, помітив компанію біля столика і попрямував просто до діда Котика.

У першу мить дід трохи збентежився. Все-таки неприємно, коли тебе застають за такою легковажною справою, як гра в підкидного дурня. Проте він і на секунду не втратив спокою, не заметушився, а, навпаки, зустрів гостя поважним привітним поглядом.

— Добрий вечір, — привітався Полоз, підходячи до столу, — так хто виграє?

— Добрий вечір! Собача погода надворі, — за всіх відповів дід, явно заминаючи Полозове запитання.

Інженер зрозумів, усміхнувся, і Василь Котик відповів йому усмішкою. Дід помітив це і нахмурився.

— Я оце до вас прийшов порадитися, бо, крім вас, ніхто мені допомогти ие зможе, — заспокійливо сказав інженер.

Почувши такі слова, Котик гордовито оглянув своїх синів і погладив рудувату бороду. Він присунув ослона. Полоз сів, поклав свого пакунка на стіл і розгорнув газету. Креслення зайняли майже весь стіл.

— Ми будуємо авіаційний завод, і першого травня він має бути готовий до останньої цеглинки, — розпочав Полоз.

Щоб підкреслити, як уважно він слухає, дід Котик наставив до вуха долоню, хоч досі слух йому ніколи ще не зраджував. Полоз вів далі:

— Наша теплоелектроцентраль першого травня має дати струм, а зроблено там… ви самі знаєте, скільки там зроблено.

— Коли ж морозяка, — не стримався Петро.

— Цить, — тупнув на нього дід. — Ви, товаришу прораб, пробачте йому, нерозумному. Мовчи, поки старші говорять.

Полоз ледве помітно всміхнувся, Петро похнюпився і слухняно замовк.

— Бетонувати на такому морозі не можна, а чекати до теплих днів теж неможливо, бо тоді ТЕЦ не встигнемо вивершити. Словом, діду, як не допоможете ви мені, то справи будуть зовсім погані. Треба б нам зробити для цього діла тепляк, а не погодитеся ви його робити чи не схвалите мого рішення, то лусне вся затія.

Полоз замовк. Дід теж витримав паузу.

— Робили ми тепляки. На Березниках робили. На Коксобуді робили. Не первина нам, товаришу Полоз, — нарешті відгукнувся дід.

— А на скільки метрів заввишки?

— На Коксобуді — двадцять один метр вісімдесят сантиметрів. Правильно я сказав? — дід оглянув синів, і вони одночасно схвально хитнули головами.

— Мало, — відповів Полоз, — у нас, діду, треба робити тепляк на сорок шість метрів заввишки: можна зробити такий тепляк чи годі про це й думати, — я от про що з вами порадитися прийшов. Я тут проект його зробив, а чи можна його виконати — не певний. І хочу от тут зараз ваше слово і присуд почути.

Дід ясно відчув усю важливість моменту. Він витяг окуляри в залізній оправі і поважно насадив їх на носа. Подивився на сволок, перевіряючи, чи добре бачить, поправив дужку на переніссі і тільки тоді глянув на креслення. Молоді Котики вже давно розглядали аркуші, але Полоз дивився тільки на діда. Від нього він чекав першого слова.

Дід роздивлявся креслення довго. Інколи він дивився на стелю барака, немов приміряючись, як то воно вийде на будівлі, потім знову поринав у розглядання креслень.

— Можна такий тепляк збудувати, — нарешті сказав він і оглянув своїх синів. Ті мовчали, жодним словом не підтверджуючи і не заперечуючи батьків висновок. — Можна такий тепляк збудувати, — ще раз, переконуючи себе самого, повторив дід. — Тільки тут дещо змінити треба.

Дід розправив креслення вузлуватим пальцем і став говорити, що саме, на його думку, треба виправити.

Проект Полоза по суті був не дуже складний. Зводився він ось до чого: з дерева будується сарай-тепляк сорок шість метрів заввишки і відповідної до теплоелектроцентралі довжини і ширини. Обігріватися він буде парою. У цьому тепляку можна буде провадити в найлютіші морози будівельні роботи, а коли закінчиться кладка бетону і цегли, просто розкидати його. Небезпека і складність полягали в тому, що з дерева, матеріалу досить нетривкого, доводилося робити грандіозну споруду.

Пізно вночі, коли сонна тиша вже залягла в бараці, попрощався інженер Полоз із сім'єю Котиків. Він вийшов з барака, і вітер люто рвонув поли його кожуха. Та інженер на це не зважив. Коли навіть обережний дід Котик узявся будувати тепляк, то справу вже майже виграно.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

У кімнаті панувала тиша і сутінь. Крайнєв сидів біля столу, проводячи олівцем паралельні лінії на маленькому аркуші паперу.

Було про що подумати інженерові Юрію Крайнєву. Нові вимоги сучасної війни ставили перед ним зовсім несподівані завдання. Треба було досягати великої швидкості, в принципі по-новому конструювати літаки. В чому полягатиме новизна цієї конструкції, Крайнєв ще не знав. Він так замислився, що навіть не помітив Валенса, який зайшов до його кабінету. Вже не перший день роздумував над цією проблемою Юрій Крайнєв. Прикидаючи можливі варіанти конструкції, розмірковуючи над ними, він нарешті дійшов до висновку, що сил його самого для розв'язання завдання мало. Треба було зібрати товаришів-інженерів і спільно братися за цю велетенську роботу.

Крайнєв добре знав, що в цій роботі йому буде належати перше слово, від нього буде залежати, в який бік скерувати колектив. Намітити перші віхи мусив він сам. Потім, в процесі роботи, ці перші тези можуть бути відкинуті і забуті, в роботі, в колективній творчості мусила родитися істина, але дати точку опори, дати перший поштовх повинен був сам Крайнєв.

Проте він не хотів, щоб накреслений ним шлях потім виявився неправильним. Він добре розумів усю відповідальність, покладену на нього. Саме тому так наполегливо, так уважно працював Крайнєв.

У двері кабінету хтось постукав. Крайнєв відгукнувся. Двері прочинилися, і зайшла Марина Токова.

— Пробачте, що я вас турбую, — заговорила вона, — але тут товариш Валенс, а я маю до нього термінову справу. От цього папірця треба підписати, бо без підпису я не можу одержати потрібні матеріали.

Поки Валенс проглядав папірця, Крайнєв і Марина мовчали, інколи поглядаючи одне на одного. Трохи дивні відносини склалися між ними з того дня, як Марина побачила модель літака в аеродинамічній трубі. Вона зрозуміла, що Крайнєв зробив у десятки разів більше за неї, що їй треба багато вчитися у нього. Але десь в глибині жевріла думка, про яку Марина часто не наважувалася признатися навіть собі самій. Марина мріяла про таку хвилину, коли її допомога стане настільки потрібною Крайнєву, що вони зможуть працювати як рівні. Дівчина була певна своєї талановитості. Отже, треба вчитися і чекати, уперто і спокійно чекати моменту виявити свої власні таланти і силу.

Крайнєв не часто думав про Марину Токову. Проте завжди згадка про неї викликала одну і ту ж думку: незважаючи пі на що, Марина стоїть осторонь роботи Крайнєва. Вона вчиться, жадібно, наполегливо, але нічим не хоче допомагати колективу. Крайнєв сподівався, що все це мине, коли Марина почне винаходити, почне творити сама. За всіх умов він ставився до дівчини з глибокою повагою. В тому, що вона дуже здібна, сумніву не було.

Валенс підписав папірця і віддав його Марині. Дівчина зробила крок до дверей. В цю мить Крайнєв ворухнувся, і Марина спинилася.

— Ви щось сказали?

— Ні, — відповів Крайнєв, — не сказав, але хотів сказати. Якщо маєте вільний час, то я просив би вас затриматися тут і вислухати деякі мої міркування.

Марина глянула зацікавлено. Крайнєв хоче говориш або, може, навіть радитися з нею. Заради цього варто було відкласти яку завгодно роботу.

— Я охоче слухатиму вас, — вона сіла в крісло поруч Валенса і глянула на Крайнєва.

— Адаме Олександровичу, ти зможеш приділити мені хвилин п'ятнадцять?

— Звичайно, зможу, — відповів Валенс.

Тоді Юрій підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті і почав говорити. Він говорив про свої вагання і сумніви, про силу запитань, на які поки що немає відповіді.

Валенс слухав дуже уважно. Йому вперше доводилося чути від Крайнєва такі речі.

«Так мусить бути, — думав Валенс. — Кожна людина, доходячи до місця, де розгалужується дорога, мусить добре подумати перед тим, як вибрати правильний шлях. Крайнєв саме дійшов до такого місця. В тому, що він вибере правильний шлях, можна не сумніватися».

— І зараз я ще не знаю, — говорив Крайнєв, все ще ходячи взад і вперед по кімнаті, — яким шляхом піде вся наша робота.

— Не знаю, чи зможемо ми з товаришкою Токовою тобі відповісти, — сказав Валенс, — але добре, що ти це сказав. Тобі самому буде значно легше розібратися. Я тільки прошу зважити на одну обставину — доки не здамо двомоторний бомбардувальник у виробництво, тобі не можна братися до будь-якої іншої роботи. Швидше закінчуйте проект, усі деталі і робочі креслення цього літака, а тоді даю вам повний простір для експериментів. Я думаю, що Марина Михайлівна теж зможе тобі допомогти.

Валенс запитливо глянув у бік Марини і спинився здивований. Очі дівчини блищали від незвичайного збудження.

— Я не думаю, — сказала Марина, — що можу бути корисною для Юрія Борисовича в цій роботі. Адже я тільки учень. Дозвольте мені трохи ще повчитися. Можу подякувати вам — ця розмова була для мене дуже повчальною.

І, не пояснюючи своїх слів, Марина встала з крісла.

— Пробачте, мені треба іти.

Валенс хитнув головою. Марина вийшла. Все раділо і співало в її серці, коли вона йшла довгим коридором до свого кабінету. Ось вона, давно омріяна і очікувана нею хвилина. Саме тепер, коли Крайнєв блукає манівцями, візьметься за роботу Марина Токова, візьметься і покаже, на що вона справді здатна.

Вона вже відчуває крила за плечима. За кілька тижнів перебування в інституті Крайнєва з пташеняти виріс могутній птах. Марина вже може літати сама. Сміливим, сповненим дерзань буде цей політ.

Марина зайшла в свій кабінет і поволі опустилася на канапу. Хотілося мріяти про ту хвилину, коли проект буде готовий, вона буде доповідати вченій раді інституту, і всі будуть дивуватися з роботи молодої дівчини. Марина ще не знала, як розв'яже вона своє завдання. Легше було мріяти про успіх, ніж справді домогтися його. Багато роботи було перед дівчиною. Зітхнула, нехотя відриваючись від мрій, і сіла до столу, до книжок, до роботи.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Любов Вікторівна Берг приїхала на будівництво в середині зими. Її поява не відзначилася нічим особливим. Просто у конструкторському бюро з'явилася жінка — технік-конструктор, переведена з одного завершеного будівництва на Уралі. На третій день після свого приїзду вона приступила до роботи. Спеціальністю її була механізація будівництва. Саме у конструкторському бюро і познайомився з нею інженер Гучко.

Одного дня він зайшов у велику світлу кімнату, де біля незграбних дубових столиків сиділи конструктори, спитав товаришку Берг і повагом попрямував до її столика. Підійшовши, він хвилину дивився на великий аркуш паперу, де вже намічалися контури комбінованого поліспаста, потім глянув на Любов Вікторівну і розправив сивуваті, вниз спущені вуса.

Багато хто з конструкторів знав надмірну дражливість виконроба кузні і з зацікавленням спостерігав сцену, яка відбувалася біля столика Берг.

— Я виконроб кузні, поважно відрекомендувався Гучко.

— Дуже приємно, — привітно відгукнулася Берг.

— Вам дуже приємно, — раптом не витримав поважного тону і спалахнув гнівом Гучко, — вам дуже приємно, а наші замовлення маринуються тут по три тижні. Це вам теж дуже приємно?

— Ваше замовлення надійшло до нас учора і буде готове завтра о другій годині. Це дуже короткий термін, але я гадаю впоратися. Учора ви самі погодилися на цей строк.

Берг промовила ці слова, не виявляючи й натяку на переляк чи хвилювання. Вона навіть не дивилася на інженера.

У першу мить Гучко навіть остовпів від несподіванки. З ним, з виконробом кузні, можуть так розмовляти?

— Я наказую вам зробити ці креслення сьогодні до одинадцятої години вечора.

Голос Гучка звучав різко, але на Любов Вікторівну це не справило ніякого враження. Вона мовчала.

Гучкові раптом не стало чим дихати. Лють перехопила горло. Він круто повернувся і пішов до начальника конструкторського бюро. Усі конструктори провели його постать очима до самісіньких дверей. Тільки сама Берг не дивилася туди, так ніби інженера і не існувало на світі. Двері в кабінет начальника зачинилися з грюкотом, і над столиками запанувала тиша. Кілька хвилин конструктори працювали спокійно. Потім до них долинув якийсь галас і голос Гучка. Ще через хвилину на дверях з'явився вкрай розлючений виконроб. Начальник бюро йшов за ним, марко намагаючись щось довести.

Ця спроба була явно зайвою, і начальник, зрозумівши це, теж розсердився і сказав:

— Завтра о другій годині все буде готове. Так ми вам обіцяли і цю свою умову викопаємо. Розмовляти з вами сьогодні я більше не збираюсь.

Він різко повернувся і заховався за дверима свого кабінету.

Гучко кинувся до столика Берг.

— А ви що, теж зі мною розмовляти не збираєтесь?

— Завтра о другій годині все буде готове, — привітно відповіла Берг.

— Ви розумієте, що післязавтра поліспаст мені потрібний готовий, а не тільки накреслений.

— Я зроблю все, що в моїх силах, але думаю, що вам слід було потурбуватися про поліспаст на кілька днів раніше.

Гучко нічого не відповів і попрямував до виходу. Він і сам прегарно розумів, що справа з поліспастом затяглася виключно з його вини, і саме це гнівило його більше за все. За півгодини тишу в бюро порушив телефонний дзвінок.

— Товаришко Берг, вас просять, — сказав один з конструкторів.

— Напевно, Гучко, — пожартувала Любов Вікторівна, підходячи.

Навряд, — відгукнувся сусіда.

— Слухаю. Товариш Гучко? Так, це я, Берг.

Потім настала мовчанка. У трубці щось нерозбірливо булькотіло і захлиналося. Конструктори всміхалися, і тільки сама Берг залишалася цілком серйозною.

— Ні, товаришу Гучко, — нарешті сказала вона, — на одинадцять годин ніяк не встигну, але до другої години ночі я сподіваюся встигнути. Залиште робітників на третю зміну, а я вас не підведу.

Конструктори здивовано перезирнулися. Берг ще послухала хвилину, як дякує Гучко, і повісила трубку.

— Не варто було такій свині послуги робити, — почувся тихий голос.

— Хіба це йому послуга? — здивувалася Берг.

— Сам заварив кашу, хай сам і розплачувався б.

Берг у відповідь тільки знизала плечима.

Пізно вночі, коли тиша заповнила собою всі коридори головної контори, інженер Гучко прийшов по креслення. Берг віддала їх йому точно о другій годині. Виконроб був до того зворушений, що навіть поцілував Любові Вікторівні руку.

Так познайомилися технік Любов Вікторівна Берг і виконроб Гучко.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Полоз сидів у глибокому, трохи низькому для нього кріслі. Валенс дивився на нього з-за столу. Він уважно слухав, що, а головне — як говорить виконроб Полоз. Інженер Бабат стояв нерухомо біли вікна.

Цілком несподівано для самого себе опинився Полоз у цьому великому кабінеті. Причин до того, що Полоз так раптово прибув у Київ, було кілька. Основною була та, що на будівництві деякі інженери, серед яких був і Гучко, категорично виступали проти проекту Полоза ставити тепляк, а тоді вже будувати в ньому ТЕЦ. Тому довелося негайно летіти в Київ і просити дозволу у найвищого начальства.

Тут Полоз розповів усе від початку до кінця. Про запізнення креслень остаточного варіанта електроцентралі, про надзвичайно люту і сніжну зиму, про свій проект будівництва ТЕЦ'у в тепляку, про консультацію діда Котика і ще кількох теслярів. Нарешті, Полоз хотів сказати, що коли йому не дозволять будувати тепляк, то він не зможе відповідати за завершення ТЕЦ'у в строк, але подумав і не сказав.

Валенс дивився на стіл, на аркушик чистого паперу біля чорнильниці і не поспішав говорити. Інженер Бабах не збирався говорити першим і тому зосереджено мовчав.

— Як там поживає Соколова? — несподівано запитав Валенс.

Полоз не чекав такого запитання. Він відповів, що Віра Михайлівна Соколова прекрасний інженер, а ще кращий начальник будівництва.

Вислухавши відповідь Полоза, Валенс глянув на Бабата:

— Що скаже товариш Бабат?

— Ми ще не маємо практики будування таких високих тепляків, — повільно і обережно відповів Бабат. — Слід зважити на те, що конструкція дерев'яна, а дерево — дуже нетривкий матеріал. Я б радив добре підготувати і організувати всі роботи, щоб весною швидкими темпами закінчити будівництво.

Валенс помовчав.

— Ви думаєте, ця справа безнадійна?

— Не безнадійна, але дуже рискована.

Валенс перевів погляд на Полоза. Той зрозумів це як запрошення висловитися.

— Товариш Бабат сказав цілком справедливо — справа це рискована. Але одна справа, коли я стрімголов кидався з моста у воду, — не знаючи, де глибина, де корчі, де палі, — і зовсім інша справа, коли я на підставі точних розрахунків збираюся будувати тепляк. Я відповідаю тут за кожну людину на своїй дільниці і за строки будівництва.

— Ви проглядали проект? — круто повернувся Валенс до Бабата.

— Правильність розрахунків у даному разі нітрохи не зменшує небезпеки.

Валенс ще хвилину подумав.

— Слухай, Полоз, — сказав він, несподівано переходячи на «ти» і сам не помічаючи цього, — зараз я дозволю тобі будувати цей тепляк. Тут рискнути ми маємо право. Але за все це відповідатимеш тільки один ти.

Я дозволяю тобі подумати і відмовитися. Ще не пізно. Завтра відмовитися тобі я вже не дозволю.

— Дякую, — сказав Полоз, встаючи, — дуже дякую, Одверто кажучи, на інші умови я і не розраховував.

Бабат зробив короткий рух, і Валенс його помітив.

— Ви маєте щось заперечити?

Бабат похитав головою, і не можна було зрозуміти, схвалює він чи заперечує. Валенс не допитувався.

— Мені можна йти?

— Так. У кабінет товариша Бабата. Там складеш доповідну записку і прикладеш до неї копію проекту. Завтра матимеш писаний дозвіл.

Сергій Павлович Матросов був сивий, але ще нестарий чоловік. Він завжди курив довгу топку люльку і, хвилюючись, покусував мундштук рівними міцними зубами, трохи жовтуватими від тютюну.

Матросов прожив довге життя, прожив чесно, ніколи не уникаючи бою, і тепер, обраний секретарем парткомітету будівництва, почував себе все тим же командиром великого озброєного загону.

Для Віри Михайлівни він був керівником і порадником, людиною, до якої можна звернутися у найвідповідальнішу хвилину життя, знаючи, що завжди одержиш допомогу. В той вечір вона навмисне запросила його до свого кабінету: з хвилини на хвилину мав приїхати Полоз, а Соколова і Матросов нетерпеливо чекали наслідків його розмови з начальством.

Адже це саме Матросов наполіг на тому, щоб рискнути і спробувати збудувати тепляк, коли Полоз розказав йому про свої вагання. Адже саме він порадив Соколовій послати Полоза в Київ затвердити проект тепляка. Ця справа ставала тепер уже не тільки справою одного інженера Полоза.

І саме тому так напружено чекали вони, поки інженер приїде зі свого короткого відрядження.

— Ми пішли на дуже великий риск, — говорила Соколова. — Я майже певна, що нам не дозволять, а як ми тоді викрутимося — і не знаю.

— Пусте, — відгукнувся Матросов. — Партія вчить нас дерзати у всякій справі, а інакше і справжнього поступу вперед бути не може. А там Валенс сидить. Я його давно знаю. Дозволить.

В цю мить без стуку прочинилися двері. Полоз зайшов у кімнату, веселий, збуджений.

— Ну що? — разом запитали Соколова і Матросов.

Полоз поклав на стіл портфеля, витяг з нього великий аркуш паперу, де в кутку темнів напис: «Затверджую. На повну відповідальність виконроба Полоза».

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Тепер Марила добре знала, що саме їй треба робити. Після тієї знаменної розмови з Крайнєвим вона дивно змінилася, більше намагаючись бути на самоті. Друзі і співробітники відзначили цю аміну, але не надали їй особливого значення. Тільки Валенс інколи похитував головою, зустрічаючи замислену Марину в коридорах інституту.

А вона тепер взагалі уникала зустрічей, розмов, суперечок. Акуратно і точно виконувала всю призначену їй поточну роботу, а думки її завжди були там, у невеликому кабінеті, де на просторому аркуші паперу вже намітилися перші котурн майбутнього літака.

У принципі своє завдання Марина вирішила швидко і не вагаючись. Те, що так бентежило Крайнєва, здавалося їй зовсім простим і зрозумілим. Для неї було цілком ясно, що найбільшого успіху можна досягти, надавши машині форми літаючого крила. Правда, позбавлений фюзеляжу літак міг легко втрачати рівновагу, але Марина мала надію розв'язати і це досить складне завдання.

Робота її полегшувалася тим, що прекрасно систематизовані і розроблені дані дослідів Крайнєва були до її послуг.

І щодня, відразу ж після роботи, Марина поспішала у свою кімнату.

Марина знала, що жодної зайвої секунди немає в неї. Вона працювала напружено, гііби в лихоманці, все-таки примушуючи себе перевіряти кожен крок, кожен розрахунок, щоб не зробити помилки.

Літак мав бути чудовою машиною, бездоганно точною у польоті і цілком безвідказною. Марина ясно уявляла його, і серце її стискалося в передчутті слави.

Валенс зайшов до її кабінету одного пізнього вечора, коли в усіх коридорах інституту вже погасили вогні. Він обережно постукав і терпляче чекав, поки Марина відгукнеться і дозволить йому зайти, але все ж встиг помітити різкий рух, яким кинуто було газету на великий аркуш ватманського паперу. Жодним словом ній по виявив здивування з такої недовіри. У кожного з співробітників інституту могли бути свої особисті роботи чи проекти.

Валенс прийшов до Марини у невеликій, але цікавій справі: один з інженерів подав проект нового крила для літака, і директор хотів почути думку Марини щодо цього проекту.

Спочатку дівчину знервував нежданий прихід директора. Валенс забирав у неї дорогоцінний час, відволікав од основної роботи. Проте за мить Марина вже заспокоїлася — справа, з якою прийшов Валенс, була дуже цікавою і багато в чому повчальною.

Дівчина побіжно глянула на рисунок, відзначила оригінальність його і попросила Валенса залишити це креслення для детального розгляду — за кілька днів вола зможе дати навіть писані зауваження.

Валенс охоче погодився. Тему розмови було вичерпано. Настала хвилина мовчанки. Директор встав із стільця, і Марина теж підвелася з крісла. Незграбним рухом зачепила газету, і вона з тихим шарудінням з'їхала на підлогу, відкриваючи величезний аркуш ватманського паперу і вже майже накреслений літак.

Валенс глянув і здивовано спинився:

— Ви конструюєте новин літак?

Марина мовчала. Як сердилася вона на себе в цю мить за свій недоречний, незграбний рух! Валенс дивився здивовано, зацікавлено. Ще мить, і він підійде до столу і стане розглядати креслення.

— Так, Адаме Олександровичу, — сухо промовила Марина, — я працюю над новою конструкцією літака, але до закінчення цієї роботи я б не хотіла її комусь показувати. Вас я теж дуже прошу нікому про неї не говорити. Незабаром я закінчу і проситиму вас дати мені змогу зробити доповідь на вченій раді інституту.

Хвилину Валенс дивився на Марину, обмірковуючи відповідь, потім схвально хитнув головою:

— Прошу.

Він сказав тільки це слово, повернувся і пішов до дверей. І раптом усі сумніви, всі думки, які досі тривожили Марину, нахлинули на неї широким потоком. Захотілося спинити Валенса, попросити нікуди не йти, вислухати її, допомогти розібратися у власних думках.

Ледве чутні кроки Валенса зникали у нічній тиші. Ось уже зникли вони, ось уже тільки неспокій, відгомін руху залишився в коридорах.

Марина опустилася в крісло. Дівчині було над чим замислитися, було чого вагатися. Від недавнього часу в неї раптом зникла впевненість у правильності вибраного шляху. Чи дасть літак типу літаючого крила велику швидкість? Чи не повториться знову історія з винайденням винайденого?

Марина вийшла з-за столу і підняла з підлоги газету. Акуратно згорнула її і поклала поруч з кресленням. З тонких, ледве помітних ліній і пунктирів на папері в'язалися контури дивовижного літака. Марина провела рукою по білому ватману, і їй здалося, ніби метал бойової машини тремтить під її пальцями.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Шість стахановських бригад було перекинуто на п'яту дільницю для будівництва тепляка. Всі роботи йшли у напруженому, досі небаченому на будівництві темпі. Шість бригад, одна від одної краща, з ранку до ночі поралися біля свіжих пахучих дощок і колод. Виконроб Полоз тепер майже не ночував дома. Вдень і вночі його можна було знайти біля тепляка або в маленькому будиночку контори п'ятої дільниці.

Соколова і Матросов були частими гостями у виконроба Полоза. З Києва телефоном теж частенько запитували про долю ТЕЦ'у, і таким чином тепляк опинився в центрі всіх розмов, суперечок і думок. І чим вище здіймалися дощані стіни його, тим більше хвилювався Полоз, тим суворішими ставали обличчя діда Котика і інших бригадирів.

Сорок шість метрів заввишки мусив мати тепляк. Вітри високостей налітатимуть на нього з усією силою. Кожна стіна являтиме собою ніби велетенський парус.

Для того щоб ця величезна сила не перекинула, не зруйнувала легку конструкцію, Полоз вирішив закріпити тепляк тросами-відтяжками так, як закріплюють високі радіощогли. Закріплена таким чином конструкція набувала великої міцності, і можна було не боятися найсильніших вітрів.

Одного січневого морозного ранку дід Котик із своїми синами, як завжди, прийшов на роботу. В той день тепляк здавався величезною коробкою без два. Стіни вже було виведено у всю сорокашестиметрову височінь. Зовні вони були закріплені товстими тросами-відтяжками. Солом'яні мати закривали дошки. Саме вони мусили зберігати тепло. Тепер треба було закінчити стелю і пустити пару з локомобілів, які вже стояли всередині тепляка.

Дід Котик хазяйським оком окинув усю картину роботи, не поспішаючи рушив до входу. Сини слухняно йшли за ним. Вони проходили біля закріплення одної з відтяжок. Великий двотавровий швелер було забито в землю навкіс. Навкруг нього нерозривними кільцями, немов чорна змія, обплітався трос. Другий кінець його стрімко йшов угору і кріпився за верх стіни.

Родина Котиків зайшла у тепляк. Війнуло приємним теплим духом смолистого дерева.

До діда Котика підійшли всі п'ять бригадирів. Вони стали осторонь, радячись, немов бойовий штаб, і підійти в такі хвилини до них не наважувався ніхто. Виконроб Полоз не примусив себе довго чекати — він швидко вибіг із своєї контори, і бонова нарада розпочалася. Роботу було розподілено швидко і точно.

А поки йшла нарада бригадирів, трос молодих Котиків відійшли набік, розмовляючи про щось своє, тільки їм відоме.

— Обов'язково сьогодні треба сказати, — говорив Василь, — бо як будемо далі тягти, прийом закінчиться і вся наша справа лусне.

— От ти і скажи. Ти у нас найстарший, ти і маєш першим говорити, — відказав наймолодший з Котиків, Петро.

— Тобі треба говорити, — показав рукою на Петра Василь. — Ти найменший, ти мазунчик, ти й говори.

Невідомо, чим би закінчилася суперечка братів, коли б їх не покликав дід Котик. Нарада вже закінчилася. Бригади пішли вгору, на високі стіни, в синювату сутінь пізнього зимового ранку. Василь ліз з клітки на клітку і згадував, як вони з Полозом лазили по залізних конструкціях, закріплюючи швелери.

Робо їй почалися. В повітрі, підвішені на тросах, м'яко і плавно проносилися балки, дошки і готові дерев'яні ферми. Інколи чувся окрик того чи іншого бригадира.

Це була красива і напружена робота. Всі четверо Котиків працювали на самому верху.

Сонце сходило над горизонтом, чітко окреслене, оранжове, віщуючи ясний морозний день. І разом із сонцем над будівництвом з'явилися літаки. Вони немов бавилися у морозному повітрі. Легкі і в'юнкі, вони ганялися один за одним, тікали і наздоганяли, падали до самої землі у глибокому пікіруванні, щоб знову мчати вгору у синє морозне небо.

Авіашкола була недалеко від будівництва. Цегляні корпуси її виднілися в далечині, і дід Котик не звертав на літаки ніякої уваги: усі на будівництві вже давно звикли до їхніх карколомних вправ.

Зате молоді Котики виявляли до літаків величезний інтерес, хоч милуватися вправами їм було явно ніколи — робота забирала всю увагу. Для спостережень залишалося дуже мало часу.

Години роботи минули, як. одна хвилина. Дзвінкі удари в рейку пролунали над п'ятою дільницею, віщуючи годину обіду. Три бригади, що працювали нагорі, спустилися на землю.

По обіді всі Котики знову повернулися до тепляка і посідали, спочиваючи, на велику купу стружок. Вони трохи помовчали, але незабаром Микола штовхнув Василя під бік, і той зрозумів, що говорити доведеться все-таки йому. В цю хвилину літаки знову з'явилися над тепляком. У величезному прямокутнику стін вони здавалися особливо привабливими.

Василь зітхнув і глянув на діда. Старий Котик сидів, довбаючи трісочкою в зубах. Тоді Василь відважився і сказав:

— Слухайте, батьку, ми оце довго радилися і вирішили стати льотчиками. У вихідний поїдемо до авіашколи і подамо заяви. Там саме зараз прийом.

Дід поставився до такої заяви цілком байдуже. Він витяг з зубів трісочку, викинув її, провів пальцем під вусами і тоді глянув на Василя.

— Поки я живий, — спокійно сказав він, — будете ви теслярами і нічим іншим. Наш рід з діда-прадіда теслярський. А час у нас такий, що на всякій роботі слави можна зажити. От вам моє слово — і думати киньте про оті штучки.

Дід глянув угору, де в цей час, описуючи мертві петлі, кружляло два літаки.

— Від хорошого життя не полетиш, — уже зовсім байдуже додав він і знову відломив трісочку.

— Та послухайте ж, батьку…

Не слухаючи слів Миколи, дід встав з трісок і пішов до дверей, де саме в цей час з'явилася висока постать виконроба Полоза.

Василь спересердя сплюнув.

— Я ж казав — не треба питатися, — запально вихопилося у Миколи.

— Ти казав, — глузливо протягнув Петро, — все одно, колись же треба було спитати.

— Що ж робити, хлопці? — запитав Василь.

Брати посмутніли і опустили очі. Вони звикли в усьому слухатися батька.

— Спробуємо ще раз, — хитро хитнув головою Василь. — Це добре, що ми йому сказали. Він тепер про це подумає. А там перекипить та й дозволить.

В цю мить дзвінкі удари в рейку знову пролунали над тепляком. Перерва скінчилася. Котики підвелися. Знову починалася робота.

Через день Полоз доповів Соколовій, що тепляк закінчено в точно визначений строк. Перші муляри і бетонники зайшли в тепляк, ясно освітлений електрикою. Розпочалися бетонні і цегляні роботи.

Першу і найпростішу частину плану виконроба Полоза було виконано.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Карпо Іванович Гучко за останні дні відчував незвичайний приплив сил і енергії. Трапилося це після того вечора, коли, забираючи креслення, він галантно поцілував ручку товаришки Берг.

З того вечора, певніше ночі, Карпо Іванович відчув себе знову молодим і здатним на вчинки, більш властиві людям молодшого віку.

Берг сама завжди посміхалася, спостерігаючи залицяння Карпа Івановича, але ніколи не відмовлялася від пропозиції піти в ресторан чи навіть поїхати до міста в театр. Проте всякі розмови про самотність душі вона припиняла безжально і не вагаючись.

Трохи здивований Гучко вже став подумувати, чи немає тут бува суперника. Але видимих суперників не було, і Карпо Іванович довго ламав собі толову над причинами дивної поведінки Берг, хоч видумати нічого не міг.

Одного вечора Карпо Іванович запросив Берг на вечірку до знайомого інженера. Берг охоче погодилася. Карпо Іванович мав зайти за нею, щоб потім уже разом іти до товариша.

Точно о сьомій годині Гучко зайшов за Любов'ю Вікторівною. Вона чекала його вже одягнена. Вийшли на вулицю, і Гучко запобігливо взяв свою супутницю під руку. Цокіт підборів Любові Вікторівни лунко розносився у морозному повітрі. Сміх її звучав для Гучка найприємнішою музикою. Того вечора вона була люб'язнішою, ніж завжди, і це навіть Гучка робило дотепним.

Вони проходили повз будинок № 1 саме тоді, коли Соколова і Полоз сідали у закриту чорну машину. Авто відразу ж рушило з місця, завернуло на головну магістраль шосе і помчало до міста.

— Розважатися поїхали начальники, — усміхнувся Гучко. — Значить, і нам, смертним, розваги дозволені.

Берг нічого не встигла відповісти на ці слова. Вона навіть не встигла як слід зрозуміти їх, бо високий чоловік у бушлаті спинився перед нею, пильно вдивляючись в обличчя.

— Коли не помиляюся, — чоловік зробив паузу, пригадуючи, — товаришка Берг?

Хвилину Берг стояла здивована. Карпо Іванович вже хотів прийти їй на допомогу.

— От не чекала зустріти вас тут, товаришу, — Берг виговорила ці слова дуже привітно, і в серці Гучка відразу ж ворухнулася ревність.

— Це справді дуже несподівана зустріч, — чоловік вимовив ці слова, приємно граючи красивим низьким голосом. — Давно ви тут?

— Місяця півтора. А ви?

— Приблизно стільки ж.

— І все на тій же роботі?

— На тій же, — відповів чоловік і по паузі додав: — Завідую складом на першій дільниці. А ви теж не змінили досі роботи?

— Ні, мені важко її змінити. Все проектую і розраховую.

— Дозволите зайти до вас, згадати знайомих, плітки порозказувати? — спитав чоловік.

— Так, безперечно, — швидко, ніби злякавшись, відповіла Берг. — Заходьте на роботу, бо додому незручно, я не одна живу. Я працюю в проектному бюро. Буду дуже рада вас бачити.

З цими словами вона простягла руку. Чоловік потис її і шанобливо вклонився.

— Даруйте мені цю затримку, — сказала Берг, наздоганяючи Гучка. — Я зустріла старого знайомого. Ми працювали разом в Сталінграді. Я не бачила його вже кілька років. Які все-таки дивні зустрічі трапляються на білому світі.

Гучко знову взяв Берг під руку, але настрій його було вже вкрай зіпсовано. Берг помітила. Двох-трьох усмішок і трохи ласкавіших, ніж звичайно, поглядів було цілком досить для виправлення настрою інженера Гучка, а перша ж чарка у веселому товаристві остаточно змила сліди думок про можливого суперника.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Машина мчала по шосе, прорізуючи холодне зимове повітря, мчала туди, де на горизонті неясно вирисовувалася заграва міста. Соколова і Полоз сиділи поруч.

Швидко промайнули засніжені поля, і машина увійшла в місто. Дивно було бачити після синьої темряви степової ночі залиті світлом вулиці і вогні вітрин. Та. к буває, коли стоїш біля вагонного вікна, а назустріч іде поїзд і летять повз тебе нестримним потоком освітлені в хна.

Авто ковзнулося загальмованими колесами по асфальту і зупинилося біля дверей театру.

— Приїхали, — сказав Полоз, відкрив дверці і вийшов.

Фойє зустріло Соколову і Полоза стриманим гамором великого натовпу, невимушеними привітаннями знайомих і зацікавленими, може навіть надто зацікавленими поглядами.

Ідучи до своїх місць у партері, вони мимоволі притягали загальну увагу, і це навіть трохи збентежило безпосереднього Полоза. Кілька хвилин минуло у ніяковій мовчанці. Потім пролунав удар гонга, світло почало погасати і важка оксамитова завіса розірвалася посередині, одкриваючи сцену. Вистава почалася.

Ставили п'єсу, добре відому в усіх кутках Радянського Союзу. Історія відбувалася на сцені перед очима глядачів. Суворі моряки Чорноморського флоту топили власні кораблі, виконуючи наказ партії — не віддавати ескадру ворогові. Вистава захоплювала, примушувала забувати все навколишнє. Існували тільки почуття, суворі і трагічні почуття моряків.

Соколова І Полоз виходили в антрактах у фойє, ходили довгими коридорами, але розмовляли мало, заглиблені у свої думки. Захоплені роботою, вони рідко могли собі дозволиш таку розвагу, як театр. Саме тому кожна поїздка в місто ставала чимсь визначним, загострювала думки, примушувала уважніше ставитися до себе і друзів.

Почалася остання картина, найвиразніша картина усієї вистави, де моряки миють свій корабель, щоб чистим віддати його морю. Полоз сидів нерухомо і раптом відчув, як тонка непрозора плівка затягає його очі.

Та ось зникли лінкори, і чорний абрис останнього есмінця закрили грайливі блискучі зайчики на поверхні води.

Полоз зітхнув і глянув на Соколову. В залі пролунали останні слова команди. Моряки рушили в далеку путь, несучи біля сердець прапори своїх бойових кораблів, — і завіса поволі опустилася.

Зал освітився. Підтримуючи під руку Соколову, Полоз провів її до роздягальні. Машина чекала біля дверей театру. За кілька хвилин їх поглинула темрява ночі.

Деякий час у кабіні панувала тиша. Образи драми все ще жили в уяві. Трагічна мужність моряків примушувала хвилюватися.

— Я думаю, — несподівано порушила тишу Соколова, — дуже страшно знищувати машини. Це нагадує вбивство беззахисної довірливої істоти. Треба мати неймовірну силу і почуття обов'язку, щоб зважитися на де. Я зараз так добре розумію вагання Гайдая, ніби сама була на його місці.

Полоз промовчав, але про себе відзначив, що думки його цілком збігаються з словами Соколової. Розмова тривала, і несподіване порозуміння утворимося між бесідниками. Здавалося, і не треба закінчувати думку, щоб тебе зрозуміли цілком.

Машина виїхала на горб. Вдалині замерехтіли вогні будівництва, і розмова увірвалася. Вогні наближалися. Вони пролітали біля машини ясними сполохами, інколи сплітаючись у химерні сузір'я. Авто круто завернуло, здіймаючи хмару сухого снігу, і спинилося.

Інженер вийшов на тротуар, глибоко вдихнув морозне повітря і глянув на небо. Зорі, зелені, яскраві, горіли зовсім недалеко. Вони всі здавалися однаковими, тільки червонуватий Марс дивився на землю, як розгніване, налите кров'ю око.

Соколова стала поруч Полоза. Машина від'їхала. Іти додому не хотілося. Проте мороз, дзвінкий і лютий, поколював шкіру гострими голками і захоплював подих.

Вони йшли сходами вгору, йшли спокійно, не поспішаючи. На другому поверсі, біля квартири Полоза, спинилися. Трохи постояли мовчки, не знаючи, слід уже прощатися чи ні.

— Зайдемо до мене, — несподівано для самого себе просто сказав Полоз.

Сказав — і сам зразу злякався своїй сміливості. Мабуть, зараз Соколова розгнівається на нього, піде по себе додому, і сьогодні вже більше нічого сказано не буде.

Але Соколова не розгнівалася. Вона глянула на свого супутника і зробила крок до дверей.

Полоз провів несподівану гостю у свій кабінет — кімнату з більш ніж скромним меблюванням, Інженер не знав, що говорити, як тепер поводитися з гостею. Він стояв біля столу і стежив за козиним кроком, кожним рухом Соколової.

— Ну, що ж це ми замовкли? — несподівано спинилася вона біля Полоза.

Полоз глянув на її обличчя і відчув, як всередині йому все похололо. Такою гарною він ще ніколи не бачив Соколову. З'явилося бажання от так, раптом, обняти її і поцілувати ніжно і міцно.

Полоз почервонів, бо в очах Соколової прочитав, що вона розуміє його думки. Що тепер буде вона про нього думати?

А як залагодити справу, Полоз не знав. Розумів, що просити пробачення смішно, але навіть слова вибачення не йшли йому на думку.

— Я зараз піду додому, — сказала Соколова, і Полоз зрозумів, що марна річ просити її залишитися. Він мовчки допоміг Соколовій одягтися.

Віра Михайлівна відчинила двері і зупинилася на порозі. Озирнулася, глянула на Полоза і не могла втриматися від усмішки — обличчя інженера було похмурим, розпачливим.

— Спокійної ночі, — сказала Соколова, і двері зачинилися за нею.

Полоз хвилину стояв біля дверей, слухаючи її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Все затихло.

Полоз повернувся в кабінет. Усьому виною тільки він сам, він і більше ніхто. Полоз ходив по кімнаті, ходив, аби тільки чимсь розважитися, забутися. Він не думав про пізній час. Спішився біля полу, де раніше стояла Соколова. Спинився, прислухався на мить і раптом здригнувся. Нагорі, на третьому поверсі, у Соколової, ясно чулися повільні кроки. Кинувся до телефону, хотів подзвонити, але не наважився.

Наверху ходили спокійно, ритмічно, повільно.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Аркуші паперу шаруділи і самі звивалися у трубки. Щоб можна було краще розглянути проекта нового літака Марини Токової, довелося на куточки паперу покласти важкі книжки. Крайнєв розглядав аркуш за аркушем, інколи спиняючись на якомусь особливо цікавому місці. У великому блокноті вже кілька листків було списано зауваженнями. У кабінеті стояла тиша, коли-не-коли порушувана шелестом паперу.

Юрій працював швидко і зосереджено — до початку засідання вченої ради інституту залишалося біля години.

Всі члени ради вже встигли ознайомитися з проектом. Крайнєв, голова ради, проглядав його останнім.

Перед ним лежав аркуш, де літак було намальовано в зібраному вигляді. Струнка і граціозна машина вимальовувалася на папері.

Крайнєв ще раз проглянув пояснювальну записку. Все було просто і зрозуміло. Він відсунув набік книжки, які притримували аркуші, і креслення самі згорнулися у тугий сувій.

Відкинувся на спинку крісла і глибоко замислився. Незважаючи на ясність проекту, ще багато запитань слід було розв'язати інженерові Крайнєву. Кілька хвилин в кабінеті стояла цілковита тиша. Крайнєв сидів нерухомий, ніби з каменю вирізьблений. Обличчя його стало суворим. Довгі вії опустилися вниз.

Раптом він ворухнувся і простяг руку до телефону. Марина відгукнулася зразу ж. Вона була збуджена, радісна, вона чекала цього засідання вченої ради, як свята своєї довгожданої і заслуженої перемоги.

Проте вона знала, що перемога сама не прийде. Право на свято треба було завоювати. В голосі її Крайнєв відчув тривогу.

— Зайдіть на хвилинку до мене, — попросив Юрій, — я маю до вас невідкладну справу.

— Це стосується мого проекту?

— Так.

— Всі розмови про проект я відкладаю до засідання вченої ради.

— Дуже прошу пробачення за те, що потурбував вас, — сухо сказав Юрій і поклав трубку.

Різка відповідь Марини не здивувала його. Непокоїло інше. Саме побоювання за Марину, бажання допомогти їй хвилювали зараз Крайнєва.

А в тому, що Марина потребує допомоги, сумніву бути не могло. Надто багато проектів пройшло через руки Крайнєва, щоб він міг помилитися. Шкода, дуже шкода, що Марина відмовилася прийти.

Юрій перегорнув сторінки блокнота. Вони були списані великими, схожими на дитячі вправи літерами. Згорнув блокнота, поклав у стіл.

Двері відчинилися. Юрій підвів очі і раптом зустрівся з очима Марини.

— Я вас слухаю.

Слова Марини прозвучали, як виклик.

— Я хочу порадити вам зняти з сьогоднішнього засідання вченої ради обговорення вашого проекту.

— Ви думаєте, що вченій раді ніколи займатися такими дрібницями?

— Ні, я не думаю цього. Я хочу вам допомогти.

— Наперед дякую. Ви дуже люб'язні.

— Ви не дали мені договорити. Я хочу врятувати вас від провалу.

Марина зблідла.

— Що ви цим хочете сказати?

— Мені дуже неприємно це говорити, але сказати я мушу, бо іншого виходу в мене немає. Ви будували свій літак по принципу літаючого крила і розраховували на те, що він дасть велику швидкість. Щодо цього я маю сумнів, але сперечатися тут не можна, бо перевіряється це лише практикою.

— Цілком справедливо, — погодилася Марина.

— Але є проблема, яку ви не розв'язали зовсім. Це проблема рівноваги літака в польоті, особливо на віражах.

— І які ж ваші висновки?

— Висновок дуже сумний! — літак такої конструкції втратить рівновагу і управління коли не при першому, то напевне при другому повороті.

— Дозвольте не погодитися з вами. — Марина дивилася на Крайнєва насмішкувато. — За півгодини засідання вченої ради. Я певна, що кожне ваше зауваження дістане з мого боку і з боку членів ученої ради вичерпну відповідь. Це все, що ви хотіли сказати?

Крайнєв похилив голову.

— Так. Усе.

Марина глянула на Крайнєва, на темне волосся з іскрами сивини, на велике обличчя, і незвичний вираз суму в очах інженера вразив її. Проте зараз уже ніколи було думати про причини цього суму.

— До скорого побачення на вченій раді. Цікаво, ви… ціле життя будете так… суб'єктивно ставитися до моїх проектів?

Крайнєву аж подих захопило від образи. Все-таки він зумів стриматися і сказати тихо і спокійно:

— Дуже шкода, що ви не хочете зараз послухати мене.

Марина не дослухала. Швидко зайшла до свого кабінету, взяла з великої шафи копії креслень і розстелила їх на столі.

Вона дивилася на свій літак, згадувала заперечення Крайнєва і раптом зрозуміла, що Юрій має цілковиту рацію і машина перекинеться при першому ж повороті.

А може, Крайнєв помиляється? Марина завагалась. З кожною хвилиною вона знаходила все більше і більше доказів своєї правоти.

Ні, літак Марини Токової буде літати. Він матиме не чувану швидкість, і це Марина може довести всім ученим радам усього світу.

Телефон на столі задзвенів, і Марина схопила трубку. Валенс просив зайти до нього. Мало вже розпочатися засідання. Марина зібрала креслення і вийшла з кабінету.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Того пам'ятного вечора Полоз переконався, що не думати про Соколову він уже не може. Правда, він не дуже і намагався позбутися цих думок. Вони були теплими й радісними. Всі льоди йому зараз стали здаватися кращими, а найбільше ті, які говорили приязно про Віру Михайлівну.

Тепер кожен крок Полоза, кожен його вчинок проходив ніби під поглядом Соколової. Несподіване кохання раптом примусило самого інженера ставити до самого себе значно вищі вимоги. Це було важко, але приємно. Те, що сама Соколова ставилася до виконроби по сі а-рому, незмінно, нітрохи не зменшувало радості і чистоти цього кохання.

Вечір після театру трохи турбував Полоза. Тоді він не стримався, багато дозволив собі і за це був покараний негайно. Ніч після того вечора була не найбільш приємною в житті Полоза.

Другого ранку, коли вони зустрілися на дільниці, Полоз почервонів так, що на нього навіть дивитися шкода було. Соколова нічого не помітила. Вона привіталася ласкаво і весело. Полоз просіяв. Мовчазна угода створилася між ними: про той вечір забуто, і ніхто не має права його згадувати.

Вони вдвох поволі обійшли дільницю і детально оглянули будівництво. Велетенський тепляк, обшитий важкими матами, височів, як п'єдестал нечуваного пам'ятника. Троси відтяжок були натягнуті, як струни. Вітер налітав на них і тихо посвистував, розрізаний тугою сталлю.

Вони оглянули тепляк зовні і через ворота зайшли всередину. Ясне електричне світло різало очі. Повітря було вогке і тепле. Пахло стружками, цементом, вапном і свіжою цеглою.

Майбутній корпус електроцентралі вже підносився над землею. Фундаменти, найскладніша частина роботи, були майже готові. Внизу, готуючи бетон для величезних подушок під вугільні млини, працювали бетономішалки. Від цього в тепляку стояв шум, схожий на шум падіння води.

Теслярі, готуючи опалубки для бетонних конструкцій, працювали тут же. Дід Котик командував ними. Муляри вже починали виводити стіни. Соколова могла бути задоволеною.

Тільки оглянувши все до останньої дрібниці, Соколова вийшла з тепляка. Хмарний зимовий день здавався сутінками після ясного світла електричних ламп.

— Я задоволена твоєю дільницею, Полоз, — підкреслено офіціально сказала Соколова.

Поло і промовчав… Вони спішилися недалеко від виходу. Була дванадцята година. Дзвінке квиління рейки розляглося у повітрі. Соколова перечекала, поки стихне цей несамовитий дзвін, потім глянула на височенну дерев'яну стіну і додала:

— Тільки мені дуже хочеться, щоб ми швидше могли розібрати цей тепляк. Він мене непокоїть, скажу тобі одверто. Інколи мені здається, що тут ми виявили більше сміливості і зухвальства, ніж здорового глузду.

Полоз підняв руку і торкнувся пальцем натягнутого троса.

— Я не поділяю твоїх думок. Поки тепляк будували, я хвилювався. Але тепер, коли ферми скріпили стіни, я вже не боюся. Хоч, одверто кажучи, я теж дуже охоче розібрав би його.

Вони глянули одне на одного. Тут все було зрозумілим.

— Після роботи нарада виконробів. Заходь і принеси всі останні матеріали по твоїй дільниці.

Соколова потисла Полозу руку і пішла до кузні, легко ступаючи по пухнастому снігу. Вона добре розбиралася в своїх почуттях. Ну як ти дозволиш собі довго розмовляти, коли за кожним словом треба слідкувати, щоб не прохопилася несподівано ніжність до високого і простого до зворушливості інженера Полоза.

Морозно поскрипував сніг. До кузні залишилося іти вже зовсім небагато, але на дорозі трапився ще дід Котик, і» довелося на мить спинитися.

Дід стояв посередині дороги у короткому кожусі наопашки, в шапці-вушанці на потилиці, стояв і дивився в низьке зимове небо. В небі зовсім недалеко від землі ганялися один за одним літаки. Інколи вони ховалися у хмари, інколи майже торкалися блискучими лижами снігу, щоб у ту ж мить знову зникнути у надхмар'ї.

Дід Котик дивився уважно і критично. Не тільки захоплення відбивалося на його обличчі. Була, видно, якась думка, яка турбувала діда, хробачком в'їдалася в серце, не давала спокійно милуватися в майстерної гри літаків.

Саме тому задоволено усміхнувся дід, коли глянув на дорогу і побачив Соколову. Це начальник будівництва, людина цілком авторитетна, і на слова її можна покластися цілком. Він почекав, поки Соколова підійде ближче, ще раз глянув на літаки і, не сходячи з дороги, запитав:

— Маю до вас одне запитання, товаришу начальник. Соколова спинилася, не дивуючись. Їй часто доводилося відповідати на зовсім неймовірні запитання.

— Яке запитання?

— Ви скажіть мені, з отих шибайголів багато вбивається, поки вони отак танцювати в повітрі навчаться?

— Я щось не чула про такі випадки.

— Ну, мабуть, сказати не хочете?

— Чому ж не хочу. Це і справді трапляється дуже рідко.

— Ну, спасибі, — дід одвернувся і знову задер бороду до неба. Обличчя його все ще було стурбованим. Відповідь Соколової не заспокоїла.

Віра Михайлівна пішла далі. Несподівано вона згадала Полоза у перший день їхнього знайомства. Він прибув з авіачастини, і сліди трьох кубиків ще виднілися на синіх петлицях. Від цієї згадки дід Котик несподівано став напрочуд милим дідом.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Високі дворі інституту зачинилися. Марина вийшла на ґанок. Гранітні поліровані сходи спускалися вниз до тротуару. Було вже дуже пізно, але котра година — Марина точно уявити не могла. Здавалося, тільки хвилини минули з того часу, коли вийшла Марина з кабінету Юрія Крайнєва.

Небо порошило сухим, неприємним снігом. Вітер зганяв сніжинки набік, і потоки їх нагадували довгі, старанне розчесані коси.

Марина зійшла на тротуар. Звично спинилася біля кам'яної приступки, яка вела на асфальтовану дорогу, і глянула праворуч, сподіваючись побачити авто. Потім згадала, що забула подзвонити в гараж і замовити машину. Обернулася і помалу пішла вздовж тротуару.

Холодний вітер налітав на неї дужими поривами, сніжинки сікли обличчя, але Марина не помічала того. Вона йшла цілком машинально, не оглядаючись на перехрестях, не думала навіть про те, куди саме вона іде, і була дуже здивована, коли раптом опинилася біля дверей своєї квартири.

Зайшла у свою кімнату, маленьку, затишну і теплу, засвітила світло, помалу роздяглася. Всім тілом відчуваючи приємну теплоту, підійшла до радіатора центрального опалення, поклала на нього замерзлі долоні і раптом розплакалася по-дитячому гірко.

Лягла на канапу і кілька хвилин поплакала у велику подушку. Потім підвела голову, оглянула кімнату, таку знайому, так дбайливо оздоблену, і знову опустила обличчя на ніжний чорний оксамит.

Минуле засідання пригадалося їй до болю яскраво, воно проходило перед нею, немовби на екрані.

… Ось до кабінету Валенса, де вже зібралися всі члени вченої ради, заходить Крайнєв і займає місце голови. Засідання починається. Марина говорить про свій проект, про свій літак, і сиві професори зацікавлено дивляться на її натхненне обличчя. Вона закінчує доповідь точно у регламент і з завмиранням серця чекає перших слів Крайнєва. Але Юрій не поспішає говорити. Він надає слово членам ради. З місця підводяться вчені і ввічливими словами, прикрашаючи промову сотнями побажань і компліментів, говорять про те, що коротко і стисло сказав Крайнєв у своєму кабінеті.

Кожен з промовців захоплюється майстерністю розробки деталей — талановитість Марини для всіх безсумнівна, але літак напевне буде втрачати рівновагу, а значить, і управління на віражах. На цьому сходяться чисто всі.

Юрію Крайнєву вже не треба говорити. Він може мовчати на цьому засіданні. Усі думки його, усі зауваження, немов прочитавши в його блокноті, висловили члени вченої ради.

Перші хвилини Марина не втрачала рівноваги. Проте можна не повірити одному, двом, нарешті трьом, але коли всі говорять одне і те ж, то тут вже не повірити їм важко. У Марини створилося враження, ніби опускається вона в темну безодню, з кожною хвилиною все глибше і глибше.

Марина чекала ще двох виступів — Крайнєва і Валенса. Вона поглядала на Крайнєва насторожено, навіть вороже. Вона чекала побачити в очах його радість, торжество перемоги і розчарувалася. Крайнєв дивився на неї співчутливо, і сум, ще раніше помічений Мариною, світився в його зіницях. Здавалося, ніби це його власний проект розривають на дрібні клаптики члени вченої ради. Цього дівчина зрозуміти не могла.

Вона дивилася і на Валенса, але в погляді його теж прочитала таке співчуття до себе, що поспішила одвернутися і примусити себе слухати промовця. Цей мовчазний жаль і сум були страшнішими за сотні критичних нищівних промов. Там вона могла захищатися. Тут уже захиститися було ніяк.

Валенс і Крайнєв не виступили. Від останнього слова, від захисту Марина відмовилася. Як кляла вона себе за те, що не послухала Крайнєва і поставила проект на обговорення ради! Але вороття не було. Вчена рада закінчила обговорення проекту і перейшла до інших питань.

Марина знайшла в собі сили спокійно зібрати креслення і вийти з кімнати. В коридорі сили зрадили її, і вона кілька хвилин стояла, притулившись плечем до холодної стіни.

Довго лежала нерухомо Марина. Дивне бездум'я охопило дівчину. Вона начебто спала з відкритими очима.

У сусідній кімнаті почав бити годинник. Машинально рахувала Марина глухі удари. Пробило одинадцять.

Встала з канапи, витерла очі, зібгала хусточку і кинула її за подушку. Підійшла до столу, де лежали креслення, розгорнула великі аркуші і кілька хвилин дивилася на химерне мереживо ліній. Затрималася поглядом на загальному вигляді літака і посміхнулася. Усмішка швидше скидалася на гримасу болю.

Сіла біля столу, витягла велику корзину для паперів і помалу, методично, відриваючи смугу за смугою від великих аркушів, подерла всі креслення на дрібні шматочки. Знищила все — розрахунки, пояснювальні записки, креслення. Від проекту залишилася тільки купа дрібних квадратиків ватманського паперу.

Засунула корзинку під стіл і потерла долонями одну об одну, немов струшуючи з них пил. З другим проектом інженера Марини Токової було покінчено. Минулого не існувало. Тепер все треба було починати спочатку.

І Марина почала.

Книжки немов самі розкривалися перед нею на потрібних місцях. Вони були вірними порадниками і помічниками. Вони добре знали, що інженер Марина Токова має дуже мало часу. Так минула ціла година напруженої роботи.

І раптом Марина спинилася.

А що коли знову прийде Крайнєв і скаже — ви йшли неправильним шляхом? Знову доведеться рвати на дрібні шматочки аркуші ватманського паперу, помережані лініями креслень? Знову доведеться починати все з самого початку?

В кімнаті стояла цілковита тиша, але дівчина озирнулася і глянула на двері. І справді, за мить у двері стукнули. Марина провела рукою по волоссю.

— Зайдіть.

Крайнєв зайшов у невисокі двері, зайшов невпевнено, глянув на затишну кімнату, на Марину і сказав:

— Не чекали?

— Навпаки. Обов'язково чекала, що хтось із вас до мене прийде взнати, чи не збираюся я кінчати життя самогубством. Не бійтеся. Не збираюся.

Крайнєв усміхнувся. Відповідь Марини йому сподобалася. Він любив упертих людей. Сьогодні він відчув у Марині незвичайну силу.

Дівчина сиділа, не запрошуючи його ні роздягтися, ні сісти. Крайнєв трохи збентежився, подумав, що йому, мабуть, найкраще піти швидше звідсіль, жартом закінчивши цей недоречний візит.

— Це, мабуть, приємно — виступати в ролі рятівника.

— Так, це вигідна роль.

Крайнєв відчув, як гнівний комок підступає йому до горла.

— Що це ви робите зараз?

— Проект нового літака.

— Справді?

— Можете переконатися.

Крайнєв підійшов до столу. Сумнівів тут бути не могло — Марина тільки почала розраховувати крило, і розрахунки були незнайомі Крайнєву. Інженер відчув глибоку повагу до дівчини. І водночас в голові промайнула думка: «А що коли повториться історія з другим проектом?»

— Я дуже прошу вас, — голос Крайнєва звучав м'яко, стримано, — показати мені проект, коли будуть готові основні дані і принцип конструкції. Запевняю, що засідання, подібне до сьогоднішнього, не принесло мені радості.

Марина відсунула стільця набік і стала проти Крайнєва.

— Мені не треба вашої допомоги. Ви сиділи на засіданні і жаліли мене. Цього я вам ніколи не забуду. Я ненавиджу вас, Крайнєв! Ви мене зрозуміли? Ненавиджу!

— Цікаво знати — кого ви любите?

— Усіх, крім вас.

Пауза.

Мовчав Крайнєв, мовчала Марина, і тиша вже ставала нестерпною.

— Слухайте, — нарешті сказав Крайнєв, — мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, але є одна справа, до якої мені не байдуже.

Марина здригнулася, почувши голос Крайнєва. Глибоко захований гнів вчувався за спокійними словами.

— Ви знаєте — інститут готує тринадцяту модель. Це швидкісний бомбардувальник. Ми всі сидимо над ним дні і ночі, і тільки інженер Токова робить у цей час химерні проекти.

Марина почервоніла.

— Мені теж дуже хотілося б сконструювати невеличку ракету і полетіти на Марс. Але поки цей крейсер не буде готовий, я заборонив собі думати про щось інше. А інженер Токова говорить про любов до країни, а сама пальцем об палець для неї не хоче вдарити.

Марина знизала плечима.

— Поки ви закінчите, у мене буде готовий крейсер значно більшої швидкості.

— Це не буде сьогоднішній проект?

Це був і справді жорстокий удар, але голос Марини звучав зовсім спокійно, коли вона сказала:

— Ні, він буде значно кращий. Я не маю приємності від того, що бачу вас.

Вона повернула стільця і сіла до столу. Хвилину стояла тиша. Потім Крайнєв обома руками надів на голову кепку і тихо вийшов.

Марина сиділа нерухомо.

— Мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, — цілком несподівано повторила вона, і знову тиша запанувала в кімнаті.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Стіни теплоелектроцентралі було виведено більше ніж на третину. У тепляку ставало тісно. Михайло Полоз міг бути задоволений першими наслідками своєї роботи. Давно вже минули ті часи, коли він зіскакував з ліжка на кожний телефонний дзвінок, чекаючи почути повідомлення про катастрофу і завал тепляка. Легка будова стояла міцно, і ніякі вітри не могли її похитнути.

Інженери всього будівництва стежили за п'ятою дільницею. Кожну доповідь Полоза про стан роботи слухали винятково уважно. І в дуже багатьох з'являлася думка: «Ми дуже раді, що все йде добре, але не примушуйте нас хвилюватися і розбирайте швидше свій неймовірний тепляк».

Проте Полоз не поспішав. Тепер, коли у зими вирвано майже три місяці, все можна робити спокійно і впевнено.

Шостого лютого Полоз доповів про закінчення бетонних і цегляних робіт на сорок процентів. Це точно збігалося з плановими завданнями. Засідання відбувалося у Соколової і закінчилося біля дев'ятої години. Полоз виходити не поспішав. Соколова закінчувала розмову з Гучком. Широке обличчя Карпа Івановича сяяло щирою радістю — роботи на кузні підтяглися і майже вклалися в плановий графік. Нарешті вийшов з кімнати і Гучко.

Полоз склав папери і глянув на Соколову. Вона немов чекала цього погляду і зустріла його уважно, ніби запитливо. У кабінеті було накурено. Довгі пасма диму пливли над столом. Обличчя Віри Михайлівни туманилося.

— Додому?

Соколова хитнула головою і звично простягла руку до телефону.

— Не треба викликати машину, — сказав Полоз, — Краще пройдемося. Надворі вже весною запахло.

Через кілька хвилин вони вийшли з контори. Клапті білих хмарин мчали низько над землею. Зорі з'явилися в проривах між ними, великі і тривожні, як невідомі сигнальні вогні. А під ними, припадаючи зовсім пильно до землі, звихрюючи хмари і пригинаючи безлисте гілля дерев, стрибав і метався веселий вологий зітер.

Вони мовчки пройшли половину віддалі до житлових комбінатів, потім спинилися і глянули назад. Завод плив, як велетенський, яскраво освітлений крейсер у темряві степової ночі. Будівництво йшло повним ходом вдень і вночі.

У мовчанні дійшли вони до входу в будинок і помалу рушили широкими сходами вгору.

— На добраніч, — сказала Соколова.

Як важко було їй сказати ці слова. Як не хотілося іти до себе нагору, де цілковита тиша і самотність. Полоз мовчав. Віра Михайлівна глянула здивовано.

— Я дуже хотів би, щоб зараз ти зайшла до мене на кілька хвилин, — твердо вимовляючи кожне слово, сказав Полоз.

— У тебе є якісь справи?

— Так. І дуже важливі.

Після першого вимовленого слова розмовляти стало значно легше.

— Гаразд.

Полоз відчинив двері. Клацання замка несподівано віддалося вже знайомим тремтінням у серці.

— Ну, які ж у тебе справи?

Полоз не міг сказати ні слова, бо хвилювання затисло йому горло. Сердився сам на себе, намагався оволодіти собою, але з того нічого не виходило. Збентеження все зростало.

— Що це з вами, товаришу Полоз?

Полоз отямився. Вони поговорили кілька хвилин про се, про те. Розмова не цікавила їх, і відповіді часто не сходилися з запитаннями, але вони не помічали цього. І, нарешті, тема розмови вичерпалася.

— Мабуть, час уже рушати додому, — сказала Віра Михайлівна, не рухаючись з місця.

Тільки слово «додому» дійшло до свідомості Полоза. Значить, зараз вона піде, значить, зараз знову йому залишатися тут одному. Про це навіть страшно було подумати. Саме страх і відчай штовхнули Полоза на несподівані вчинки.

Віра Михайлівна раптом відчула Полоза зовсім близько біля себе. Він взяв її на руки легко, як дитину. Він цілував її чоло, щоки, губи, і годі було спинити цей нестримний потік поцілунків.

Соколова знала, що варто їй тільки сказати сухо і офіціально — «Полоз, покинь мене», і інженер отямиться. Але говорити щось подібне зовсім не хотілося, і майже несподівано для себе Соколова поцілувала Полоза.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Був пізній вечір, і матові плафони заливали світлом довгі доріжки, простелені на блискучому паркеті. Десятки дверей виходили в коридор. Тут було розміщено кабінети інженерів. За кожними дверима йшла напружена робота. Інженери розробляли деталі майбутнього швидкісного бомбардувальника. Інколи всі вони сходилися в кабінеті Юрія Крайнєва і приміряли деталі одну до одної і до всієї машини, контури якої окреслювалися все виразніше.

Марина Токова не брала участі в цій роботі. Дні і ночі просиджувала вона над новим проектом літака.

Але одного вечора, коли вже проект був принципово готовий, Марина з жахом переконалася, що ця машина не буде кращою за всі попередні. Зробивши таке відкриття, вона раптом з точки зору автора змогла стати на точку зору критика. Вона розглянула свій власний проект так, ніби побачила його вперше.

І тоді їй стало цілком ясно, що ця машина не буде могутнім бомбардувальником. Марина багато чого навчилася, працюючи біля Крайнєва. Тільки власним захопленням могла пояснити вона те, що раніше не бачила всіх вад своєї нової машини.

А коли нарешті сумнівів уже не стало, а проект було розбито в цілому і по частинах, Марина витягла з шухляди велику папку, акуратно склала туди всі аркуші, поклала папку на місце і замкнула стіл.

Примусила себе не думати про цю третю невдачу, немов замкнула всі ці неприємні думки у шухляду разом з папкою. Встала, наспівуючи крізь зуби монотонну пісеньку, і вийшла з кабінету.

Вона пройшла повз двері Крайнєва і навіть прислухалася. Тут панувала така ж тиша, як і всюди. У вестибюлі, де містилася роздягальня, вона спинилася на мить, розглядаючи довгий ряд портретів відзначених працівників інституту стратосфери. Великий портрет Крайнєва висів посередині. Вона глянула на портрет і одвернулася. Крайнєв сміявся на портреті, і Марині здалося, ніби сміється він саме з неї.

Надворі була відлига. Мокрий асфальт блищав масно і чорно. Марина глибоко вдихнула вологе повітря. Незабаром весна…

Вона пішла тротуаром і раптом спинилася здивована. Усі вікна інституту були освітлені. За ними ворушилися безшумні і легкі тіні. За тінями вгадувалися люди, папери, інструменти.

Марина стояла вражена. Що це? Чому всі працюють в таку пізню годину? Чи, може, і тут вона помиляється?

Ступила кілька кроків і знову спинилася. Зацікавлення її зростало щохвилини. Треба ж нарешті довідатися, в чому тут справа.

І Марина повернулася. Бабуся-гардеробниця, зітхаючи і охаючи, взяла її пальто. Вона запитала Марину, чому це в інституті кожен день тепер збори і ніхто рано не йде додому. Марина не відповіла нічого. Спотикаючись, вибігла вона на другий поверх. Підійшла до перших дверей, прочитала на них табличку «Інженер Матяш» і постукала.

— Зайдіть, — приглушено прогуло з-за важких дверей.

Марина зайшла.

Інженер Матяш сидів біля столу і швидко підвівся, коли побачив, хто саме прийшов до нього в гості. Водночас недбалим рухом кинув він велику книжку на стіл.

Марина помітила цей рух. Під книжкою лежав аркуш паперу, на якому Матяш щось вираховував чи креслив. Тепер з-під книжки було видно тільки обривки ліній і цифр.

Марина почервоніла так, ніби її спіймано було на крадіжці. Навіть шия і вуха її почервоніли. Хвилину вона мовчала, не знаючи, з чого почати.

Матяш дивився на неї запитливо.

/Марина поцікавилася, чи не збирається зараз Матяш іти додому, і зразу ж вилаяла сама себе в думці за те, що не знайшла кращого запитання.

Матяш не збирався іти додому. Йому дуже прикро, що він не зможе провести товаришку Токову, але на завтра йому ще багато чого треба…

Марина зніяковіла, не знайшла більше про що говорити, попросила пробачення і вийшла.

Матяш її не затримував. У дівчини стало сили зайти ще до одного інженера, і там уся сцена повторилася. Марину приймали ввічливо, але недовірливо і холодно. Вона явно заважала працювати. У всіх багато роботи, і тільки одна Марина Токова може дозволити собі розкіш у цей гарячий час гуляти.

Дівчині стало страшно. Це було цілком виразне фізичне відчуття страху. Вона залишалася одна. Навкруги неї було ніби й багато товаришів, але вона, виявляється, була зовсім самотня. Вона не звикла стояти осторонь великої роботи. Все своє життя, скільки пам'ятає себе Марина, вона завжди була в самому центрі. А тут, цілком несподівано, з своєї власної вини, вона опинилася поза роботою.

Всі товариші її зараз працюють над проектом швидкісного бомбардувальника, і тільки Марина не зможе сказати, що в цій машині буде часточка і її роботи.

Вона зайшла в свою кімнату і довго ходила з кутка в куток.

Минуло ще з півгодини мовчання і тиші. Одне стало цілком ясно Марині: залишатися поза роботою, поза колективом вона не може. Значить, треба бути мужньою, іти до Крайнєва, чесно визнавати свою помилку і просити роботи.

Ні, вона не піде до Крайнєва. Вона ж вигнала його тоді з своєї кімнати. Чи ж їй приходити тепер до нього з таким проханням?

І знову почала Марина кроками міряти свій кабінет. Знову, змінюючи одна одну, заметушилися думки. І дуже швидко зрозуміла Марина, що думати і вагатися тут нічого. Треба брати себе в руки, ламати свою гордість і йти. Іншого виходу немає.

І Марина пішла.

Не дуже добре знаючи, що саме говоритиме Адаму Олександровичу Валенсу, Марина постукала в двері його кабінету.

Директор зустрів дівчину так, ніби був певен, що прийде вона саме в цей пізній час. Після кількох незначних речень Валенс сказав:

— Ви, звичайно, зайшли за матеріалами? Юрій уже давно залишив їх у мене. Ось, прошу, — він узяв товсту папку з написом рукою Крайнєва — «Інженеру Токовій» і простяг Марині. — Здається, він залишив вам ваше улюблене — деталі хвостового оперений крейсера.

Марина знову почервоніла. Валенс не помічав нічого. Він дивився кудись повз обличчя дівчини. Через хвилину вона вийшла з кабінету директора, міцно затискаючи рукою велику папку. Вона йшла по коридору, і мозок її свердлила і пекла одна тільки думка:

«Вони знали, і Крайнєв і Валенс знали, що я прийду».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Бабат приїхав на будівництво і телефоном викликав на вокзал заводську машину. Це було досить далеко, і машина прийшла тільки через годину. Цей час інженер проходив по високих залах вокзалу, інколи виходячи на привокзальну площу. Затримка машини його не дивувала. Навіть більше того, це значить, що його тут, напевне, не чекали. Тим краще.

Зацікавлено дивився Бабат крізь маленьке віконце автомобіля, як величезне будівництво виростає на обрії. Великі події, дуже важливі для нього, мусили вирішитися тут.

А на п'ятій дільниці в той день, як звичайно, почалася обідня перерва. Поволі стих гамір в тепляку. Робітники виходили обідати. Троє молодих Котиків на чолі з батьком пройшли до їдальні, але спочивати в тепляк не повернулися.

Починаючи з того самого дня, як старий Котик заборонив синам навіть мріяти про авіашколу, боротьба в сім'ї не припинялася. Ні Василь, ні Микола, ні Петро не втрачали надії на те, що батька вговорити все-таки пощастить. Проте як приступити знову до справи, ніхто з них не знав.

Хлопці перебрали десятки варіантів, але всі їх було відкинуто один по одному. Головне нещастя було в тому, що в старому Котику жив невгамовний дух протиріччя, і коли сини щось сказали першими, він вже не міг так просто погодитися. Він опиратиметься навіть тоді, коли вже в глибині душі буде цілком згодний.

І от після багатьох розмов і сварок сини стали помічати, що батько ніби став здаватися. Тільки сини могли це помітити. Для стороннього ока Котик залишався таким же непохитним.

Василь добре знав, що тепер треба зробити останній крок і все буде вирішено. Але саме цей останній крок найбільше непокоїв молодих, спочатку було запропоновано викликати на сімейну раду секретаря комсомолу будівництва Васю Ковача і попросити його зробити відповідний тиск на батька.

Але Петро не погодився. Як це так, доведеться червоніти перед Ковачем, коли всім стане ясно, — який у них несвідомий батько. З Петром погодилися, і проект відпав.

Але одного дня Василь зник десь після роботи години на дві, повернувся в барак і таємниче сказав братам:

— Зроблено.

На другий день дід Котик одержав від секретаря партійного комітету будівництва Матросова запрошення. Секретар партійного комітету дуже хотів би побачити Павла Матвійовича разом з усіма його трьома синами у себе в кабінеті під час обідньої перерви.

І от зразу ж після обіду всі Котики вирушили до Матросова. Він зустрів діда, як старого знайомого, запросив сідати. Дід поважно усівся у велике крісло проти Матросова, сини повагалися і залишилися стояти під стіною.

— Хороші сини у вас, просто богатирі, — почав розмову Матросов, не зводячи погляду з діда.

— Та… нічого бога гнівити. Повиростали, — обережно, ще не знаючи, в чому справа, сказав дід і скоса подивився на синів. Він ще й досі не догадувався, для чого запросив його Матросов, і приготувався до всяких несподіванок.

— Скоро вже їм і в армію іти, — вів далі Матросов.

— Василь восени піде.

— А красиві хлопці були б, коли б їм на голови пілотки та по два кубики на сині петлиці, ото льотчики були б.

Матросов аж язиком прицмокнув, поглядаючи на діда, і в ту мить старий Котик зрозумів усе. Він озирнувся — сини стояли, тільки напружене чекання можна було помітити на обличчях. Котик перевів погляд на Матросова, зустрів його спокійний погляд і спохмурнів — все ясно, всі вони заодно, і тут вже доведеться відступати.

Але так просто погодитися і визнати себе переможеним дід не міг, а тому сказав:

— Товаришу Матросов, накажи хлопцям вийти на хвилину. Я з тобою сам на сам поговорити хочу.

Хлопці, як по команді, запитливо глянули на Матросова. Він кивнув головою.

А коли вийшли молоді Котики, дід кілька хвилин мовчав. Матросов чекав терпляче, сам не продовжуючи розмови. Нарешті дід сказав:

— Хлопці в льотну школу просяться, а я їх не пустив. Про це зі мною говорити хочеш?

— Про це.

— Так зараз бачу я, що тут було помилку дано, але зараз пустити їх я вже не можу.

— Чому ж так?

— Слово сказав. Раз старий Котик яке слово сказав, значить, змінювати його не можна.

— А хіба краще буде, як підуть без дозволу?

— Без дозволу мого вони не підуть, а перечити їм теж, мабуть, не слід. Бачу, я промахнувся тут.

Дід говорив спокійно, роздумливо, немов сам для себе вирішував складне болюче питання.

— Що ж робити? — ще раз запитав Матросов.

— А ти накажи мені, — раптом сказав дід Котик, — просто візьми і накажи.

— Що наказати?

— Накажи відпустити хлопців у школу, і все тут діло.

Матросов зрозумів, що дід уже давно погодився, але зараз тільки чекає нагоди, щоб приховати свій відступ.

— Клич хлопців, — сказав Матросов.

Хлопці зайшли, запитливо поглядаючи то на батька, то на Матросова. Секретар підвівся з крісла. Хлопці в одну шеренгу сталій біля столу. Тільки дід Котик залишився сидіти.

— Так що, Павле Матвійовичу, — урочисто запитав Матросов, — не зміниш свого слова?

— Ні, — твердо відповів дід.

— Тоді, в ім'я зміцнення нашої армії, наказую тобі пустити хлопців в авіашколу.

Хвилину дід мовчав, потім твердо, з великою самоповагою відповів:

— Коли наказуєш в ім'я зміцнення армії, то такого наказу переступити не можна нікому. Хай ідуть.

Усі троє молодих Котиків з першого ж слова зрозуміли батькову гру. Вони стояли біля столу і докладали величезних зусиль, щоб тільки зберегти урочистість моменту.

— Іншої відповіді я від тебе і не чекав, товаришу Котик, — підвів підсумки Матросов. — Ну, хлопці, от і кінець усій справі.

Василеві навіть не повірилося, що цю важку справу вже вирішено раз і назавжди. Він глянув у вікно на все будівництво, на височенний тепляк і раптом здригнувся.

Йому здалося, ніби височенна біла гора тепляка похитнулася.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Над деталями хвостового оперення бомбардувальника Марина працювала з захопленням. Вона познайомилася з загальним проектом і побачила, що Крайнєв ще й досі не розв'язав усіх проблем, які постали перед ним. Крейсер мав звичайні контури швидкісного літака. Звичайні мотори мали надати йому значної, але вже давно досягнутої швидкості. Правда, для цього класу машин така швидкість була рекордною, а навантаження крейсера збільшувалося незвичайно.

Інженери працювали до пізньої ночі, а об одинадцятій годині, за заведеним звичаєм, збиралися в кабінеті Крайнєва. Тут робився підсумок дня. Тут обговорювали закінчені частини роботи. Тут остаточно оформляли крейсер.

Крайнєв керував усім. До нього зносили всі креслення, всі зауваження, всі думки. З цього всього треба було вибрати потрібне і відкинути мотлох. Це була важка робота, але вона давала ясно видимі наслідки.

Весь колектив працював, як добре злагоджена машина, і маленьким коліщатком в цій могутній машині відчувала себе Марина Токова. Вона знала, що Крайнєв стежить за її роботою особливо уважно. Це не тільки тому, що хвостове оперення дуже важлива річ. Крайнєва цікавить, як саме працює інженер Токова. Марина все це знає. Вона працює на повну силу. Вона не збирається підводити Крайнєва і інститут.

Тоді, мабуть вперше в житті, відчула Марина величезну дисциплінуючу силу колективної роботи. Вона віддалася цій роботі вся, щиро і чесно, знала, що може зробити свою частину роботи краще, ніж будь-хто інший, і працювала не покладаючи рук.

А одного вечора Валенс прийшов глянути на креслення Марини Токової. Ніхто не сказав би, що Валенс от уже кілька тижнів спить по три-чотири години на добу, разом із Крайнєвим зводячи роботи всіх інженерів. В ньому був запас незламної енергії, він умів витрачати сили свої економно і точно. Саме тому ні втома, ні сон не могли схилити його посріблену голову.

З ним Марина почувала себе завжди напрочуд спокійно і вільно. З ним можна було іти цілком упевнено. Визначивши все це для самої себе, Марина вже більше не мала таємниць від директора.

І в той вечір, коли відчинилися двері і висока постать з'явилася на порозі, Марина всміхнулася радісно і привітно. Вона знала, що директор буде задоволений: робота вже підходила до кінця, а так вдало продуманої системи управління Марина в своїй роботі ще не пригадувала. Справді, їй не доведеться червоніти, коли в кабінеті Крайнєва поставлять на обговорення її креслення. Вона нього цілком певна, і Валенс, здається, теж певен.

Правда, можливо, що конструкція рулів глибини і викличе у когось із інженерів заперечення. Вона надто оригінальна і не передбачена загальною схемою крейсера. Але ж навіть сам Крайнєв нічого не заперечив, коли Марина показала йому перші ескізи. Місяці, проведені в інституті, навчили її краще розбиратися у власних проектах. Цікаво знати, що скаже тепер Валенс.

А директор розглядав рисунки дуже уважно, розклавши їх перед собою на столі:

— Здорово придумано.

Марина навіть збентежилася в першу мить. Вона чекала зауважень, критики, але ніяк не такої прямолінійної оцінки.

— Крайнєв сказав мені, що ви придумали винятково надійну конструкцію рулів. Зізнаюся вам, я спочатку навіть не повірив. Проте зараз я цілком погоджуюся з таким висновком.

Марина почервоніла, збентежилася, хотіла приховати своє збентеження і від того почервоніла ще більше.

Валенс згорнув креслення, поговорив ще трохи і вийшов в кабінету.

А Марина, довго сиділи нерухомо на одному місці. Все співало в ній, все жило однією думкою. Крайнєву сподобалося.

Марина посунула папери, і креслення розгорнулися, вона побачила рулі. Це була її робота, її перемога.

І тоді знову буйна хвиля радості змела всі інші почуття.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Свою нову трикімнатну квартиру у великому будинку на вулиці Леніна Юрій Крайнєв узявся обставляти з такою енергією, паче не сьогодні-завтра сюди мала переїхати Ганна. Само собою розумілося, що з лікарні вона вже не поїде до себе, а житиме разом з Крайнєвим. І хоча про це між ними не було сказано ні слова, Юрій не сумнівався, що так воно і буде.

Тепер він проводив з Ганною в лікарні цілі години і в глибині душі думав, що лікарі надто вже полохливі і невпевнені в своїй медичній науці, коли не виписують цілком здорову людину. Він на власні очі бачив, як швидко видужує Ганна, і міг тільки радіти з того.

І ось одного вечора, коли Юрій, як звичайно, сидів біля своєї коханої, до палати зайшов сивий професор, той самий, що так вагався колись — пускати чи не пускати сюди Юрія Крайнєва, — і сказав, що, мабуть, десь за тиждень товаришку Лапко можна буде виписати додому.

— Келих шампанського випити з такої пагоди доведеться, — засміявся професор, виходячи з палати.

Отак воно й постало перед ними, це питання: куди ж їхати Ганні з лікарні? Юрій якось побоювався зачіпати його, всіляко оберігаючи свою кохану від будь-яких хвилювань. Чого-чого, а саме напруження нервів їй треба було найбільше уникати.

Але розмова ця все-таки відбулася, бо Ганна сама почала її. Вона вже не могла уявити собі свого життя без Юрія Крайнєва, і для неї все було цілком ясно: після її одужання вони будуть разом, бо інакше жити неможливо.

Тепер, коли вже навіть професор сказав про її цілковите видужання та близьку виписку, треба було з'ясувати все до кінця.

І Ганна зробила це просто й невимушено, так, як робила все у житті. Вона лише запитала Крайнєва, коли ж він забере її додому, і одне це запитання одразу розв'язало силу-силенну проблем, що стояли перед Юрієм. Він навіть нічого не відповів. Він просто обняв і міцно поцілував Ганну, а вже тільки потім подумав, що красномовнішої відповіді, мабуть, ніхто ніколи не знайшов би.

Увесь наступний тиждень працював як одержимий, обладнуючи квартиру, йому хотілося, щоб Ганна застала тут все в повному і блискучому порядку. Він навіть вдався до консультації товаришів. Яринка Мороз дала йому ряд дуже ділових вказівок і стала його найближчою помічницею.

День виписки Ганни наближався, та залишалося ще стільки роботи, що Юрій мало не впадав у розпач: здавалося, що все це прибирання та наведення ладу так ніколи й не скінчиться.

І нарешті він настав, цей останній день.

Крайнєв критичним оком оглянув кімнати. Ох, як багато ще тут не зроблено! Ну, та нічого, хай вже Ганна влаштовується на свій смак. В усякому разі він зробив усе, що міг. І зітхнувши, Юрій побіг сходами вниз, до машини.

За годину, обережно підтримуючи Ганну під руку, він завів її до передпокою своєї — ні, тепер уже їхньої — квартири. Так само повільно, ніби дружина стала скляною чи порцеляновою, допоміг їй скинути хутряну шубку. Ганна зайшла до їдальні і зупинилася вражена.

— Боже, — сказала вона, — як тут хороше!.. Чого ж ти мені раніше нічого не сказав про нову квартиру?

— Подобається? — заглянув їй у вічі Крайнєв.

— Дуже. Я й не знала, що ти в мене такий хазяйновитий.

— Я хотів зробити тобі несподіванку.

— І зробив. Мені тут усе дуже подобається…

Спогад про лікарню прийшов несподівано; він був болісний, неприємний… Хай навіть у спогадах більше ніколи вона не привидиться, та лікарня!

Юрій одразу відчув цю хвилинну зміну настрою.

— Що з тобою, люба?

— Ні, нічого… Це я від радості хвилююсь. Ходімо далі, подивимося все. А тут трохи видно жіночу руку, хто це тобі допомагав?

— Яринка.

— За нею я теж дуже скучила, — сказала Ганна, розглядаючи все в своїй повій господі та відчуваючи, як хвиля ніжності до Крайнєва заливає їй серце. Який же він хороший!.. Як вона любить його…

Потім, коли все вже було оглянуто і Ганна стомилася, вони довго сиділи поруч на тахті, тихенько розмовляючи. В лікарні вони теж багато разів сиділи поруч і розмовляли, але враження було зовсім інше. Тут можна було сказати слова, які навіть не подумаєш вимовити там, у лікарні.

За широким вікном ішла зима. Вередливий місяць лютий то сипав на землю сухий колючий сніг, то раптом приганяв важкі хмарини, які приносили з собою дощисту мряку, щоб поступитися місцем дзвінкоморозному ясному небу. Невірна якась зима була того року, але ця препогана погода наче підкреслювала, як хороше сидіти отак у затишку, вдома, відчуваючи коханого поруч себе.

Ганна обняла Крайнєва рукою за шию, притулилася ближче, ніби шукаючи захисту, і тихо сказала:

— Мені так добре, так тепло з тобою…

В цю мить здавалося, наче всі страшні дні залишилися далеко позаду і вже ніколи не повернуться хвилини горя, що попереду тільки щасливе, спокійне життя.

— Знаєш, — сказала Ганна, — я ще тут, удома, трошки відпочину, все влаштую в кімнатах, а потім знову піду працювати в інститут…

— Ну, це можна зробити пізніше, — спробував заперечити Юрій.

— Ні. Без роботи мені буде дуже сумно… А ще мені хочеться бути весь час поруч тебе, працювати разом… Розумієш мене?

— Чудово розумію.

— Я так і думала. А працюючи, я і краще відпочиватиму, і все на своє місце швидше стане… З нервами теж налагодиться…

Крайнєв тихо поцілував її у відповідь. За вікном загув вітер, вдарив мокрим снігом у шибки.

— Собача погода, — мовив Юрій. — А колись же і в таку погоду літати будуть…

— Ну, особливого захоплення це ні в кого не викличе.

— Мабуть, що так… Ти знаєш, Ганно, в мене за цей час була можливість добре про все подумати, ї увесь мій майбутній шлях цілком ясно вималювався переді мною, — аби тільки стало життя виконати все, що задумано… І тут ти мені можеш дуже допомогти…

Ганна слухала, затамувавши подих. Невимовна радість охопила всю її істоту: адже саме про таку хвилину, про таку розмову мріялося колись… Ні, нічого кращого в житті їй не треба… Як це добре, що свою роботу Юрій планує, думаючи і про неї! Вона ж усе зробить для нього, все…

— От зараз ми працюємо над крейсером, — вів далі Крайнєв. — Це хороша машина. Але знаєш… в ту мить, коли ми почали працювати над нею, вона вже застаріла… Зрозумій мене правильно: ніде ще немає кращої чи подібної; вона застаріла, так би мовити, морально. Але не пройшовши цього етапу, далі не підеш… Крейсер треба закінчувати — він потрібний нашому флотові — і відразу ж братися до реактивної авіації. Це саме те, що зараз на часі; ця галузь техніки не тільки не застаріла, а навіть ще не встигла народитися. Тут теж є про що подумати. Ось я вилітав з аеродрому на звичайному винищувачі, до якого були припасовані ракети… Чому я не розбився — мені це і зараз незрозуміло… В тих ракетах була вибухова речовина, що несе тебе, як хоче. Керувати нею майже неможливо, в усякому разі поки що ми цього не вміємо робити… Очевидно, шлях для реактивної авіації, яка працюватиме на звичайних висотах, стелеться не так… Мені сьогодні показували матеріали про турбореактивні мотори, які вже проектуються в нас. Неймовірна сила!.. І горить там не вибухівка, а звичайнісінький гас. Дешеве пальне… Оце, мабуть, і є двигун для реактивних літаків…

Він помовчав, ніби перевіряючи свої думки, потім заговорив знову:

— Але й реактивні літаки в таких варіантах, про які ми думаємо зараз, теж скоро застаріють. Хочеться — ох, як хочеться! — вилізти за межі нашої старенької планети, щоб ніщо тобі не заважало, щоб навіть про залишки атмосфери не думати… Та це буде не так скоро, і, певне, там на гасі чи бензині не полетиш… Нам буде погрібна вибухова речовина страшної, майже неймовірної сили, але покірна, слухняна, як учений собака… Так от, думаючи про ці часи, я завжди почував, як бракує мені тебе… Звісно, поки буде потреба в такій речовині, мине, можливо, років з десять. У тебе є багато часу, але й завдання грандіозне… Тут треба шукати якогось принципіально нового рішення — не так щодо сили вибухівки, як щодо її дисциплінованості. Без цього її в польотах не застосуєш…

Крайнєв замовк, і вони довго сиділи замріяні. Хвиля нових, несподіваних думок захопила Ганну, але скоро усі думки заступила одна-єдина — думка про завдання, яке треба було неодмінно розв'язати. Мабуть, кращого подарунка і не міг приготувати їй Юрій Крайнєв. Значить, вона потрібна, значить, робота її потрібна… Як хороше все-таки жити иа світі!..

Правда, вона ще не уявляє собі, яким шляхом доведеться йти, шукаючи цю нову речовину. Але шляхи, безперечно, знайдуться. Багато вчених працює над схожими проблемами. Вже, певне, є деякий досвід.

— Я завтра таки піду в інститут! — вихопилося в Ганни.

— Ні, поспішати тут не слід, — засміявся Крайнєв, добре розуміючи її думки. — Це — робота на роки. Значить, і підходити до неї треба не з наскоку, а обережно. І самій братися до цієї справи теж не слід. Я думаю Яринку Мороз до тебе підпрягти. Вона здібний хімік і в курсі останніх досягнень у цій галузі… Та я, мабуть, даремно сказав тобі про все це; ти ж тепер ночей не спатимеш, все про роботу думатимеш…

— Ні, інколи я все-таки спатиму, — посміхнулася Ганна. — Але ти не знаєш, як приємно звучать ці слова: думати про роботу! Думати про роботу — нічого кращого в світі не може бути…

— А по-моєму, може. Отак посидіти — теж дуже й дуже непогано.

— Твоя правда, — засміялася Ганна. — Але ти навіть уявити собі. не можеш, яка я зараз щаслива!.. Та ми забули про вечерю, — схопилася вона з тахти. — Мені вже час починати входити в роль господині. Зараз будемо вечеряти…

— Почекай, — сказав Крайнєв. — Сьогодні ще господарюю тут я, а ти вже з завтрашнього дня.

Він швидко вийняв з буфета приготовану вечерю. Розставив усе на столі, поклав серветки.

— Прошу!

Ганна підійшла до стола, критично глянула: все зроблено дуже вміло і продумано.

— З тебе була б вправна господиня, — ласкаво всміхнулася вона і тихо повторила: — Ти навіть уявити собі не можеш, яка я щаслива!.. © http://kompas.co.ua

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Ввечері сьомого лютого над будівництвом ішов дощ, а на другий день повіяв норд-ост і міцний мороз хрусткою кригою закував калюжі. Дошки на тепляку і пухкі солом'яні мати спочатку намокли, а потім замерзли. Із пухких ворохів соломи мати обернулися на тверді крижані колоди. Вага їх збільшилася у десятки разів. Стіни тепляка жалібно рипіли.

А норд-ост дув, не спиняючись ні на мить. Пружними, тугими грудьми налягав він на тепляк, намагаючись звалити його. Сила вітру досягала дев'яти балів.

У перерві інженер Гучко вийшов із своєї контори і попрямував на п'яту дільницю з метою знайти Полоза. Треба було договоритися про перевід одного з кранів, які працювали на ТЕЦ, в нічну зміну на кузню.

В цей день Карпо Іванович був надзвичайно задоволений собою. Та й справді, чи не йому бути задоволеним, коли тільки вчора, на вечірці у виконроба механічного цеху, наступила довгождана хвилина, і Гучко насмілився признатися Любові Вікторівні у своєму коханні. Він запропонував їй руку і серце, як справжній лицар, і дістав повну перемогу.

Берг твердо пообіцяла йому, що одружаться вони в найближчий час. Про деталі слід було домовлятися не на вечірці.

Було від чого прийти в хороший настрій.

Гучко ішов, ховаючи обличчя у хутряний сухий комір. Йому було тепло і приємно, йшов, намагаючись триматися ближче до дощаної стіни — так менше дошкуляв вітер.

Дошки стіни вгиналися і рипіли під напором норд-осту. Троси натягалися абсолютно прямими лініями. Легка будівля витримувала найбільше з можливих навантажень.

Підходячи до рогу, де найбільше лютував вітер, Гучко раптом помітив, що іде він не один. Висока людина у бушлаті і вушанці йшла поперед нього. Щось знайоме видалося інженерові в цій постаті. Він наддав ходи, зайшов трохи вбік — так, сумнівів тут і справді бути не могло — попереду йшов знайомий Любові Вікторівни, якого зустріли вони колись увечері. Гучко зацікавився ним, і водночас терпке почуття ревнощів ворухнулося у серці.

В цю мить налетів порив вітру. Це був справжній шквал. Комір Карпа Івановича відкотився. Довелося на мить спинитися і щільно загорнутися. Знайомий Любові Берг за цей час встиг дійти до рогу тепляка і завернути.

Карпо Іванович, перемагаючи вітер, ішов уперед. Він завернув за ріг і глянув уздовж стіни, чекаючи побачити високого чоловіка далеко від себе. Але чоловік виявився зовсім близько. Чому затримався він біля того місця, де кріпилися відтяжки?

Гучко і сам не міг зрозуміти, чого це він так настирливо стежить за цим чоловіком. Той просто йшов уздовж стіни до входу в тепляк. От чого тільки він затримався біля відтяжок?

В цю мить чоловік озирнувся і побачив Карпа Івановича. Зразу він рвонувся вперед, немов намагаючись втекти, потім хода його уповільнилася, але йшов він все ще швидко, не оглядаючись.

Все це остаточно зацікавило Гучка, і він поспішив уперед. Чоловік пройшов вхід у тепляк, спинився, мить повагався і рішуче зайшов усередину тепляка.

Карпо Іванович вирішив не відставати. Він зайшов у ворота, і темрява війнула на нього вогким повітрям. Гучко завагався, потім згадав, що світло вимикають тільки на перерву, і сміливо ступив у темряву.

Між кам'яними стінами майбутньої будівлі і стінами тепляка створювався ніби коридор. Десь тут мусив бути втікач. Гучко невпевнено рушив уперед.

В цю мить десь включили світло. Гучко примружив очі від несподіванки, але праву побачив, високого чоловіка. Той біг до другого виходу з тепляка.

Палаючи одним бажанням — дізнатись нарешті, з чому тут справа, — кинувся Гучко вперед. Він біг довгим коридором, стіни якого здіймалися високо вгору, як стіни ущелини, і раптом його охопив страх. Щось мусило трапитися зараз, щось страшне, і Карпо Іванович біг уперед, уже навіть не думаючи про високого чоловіка.

Світло раптом погасло. Карно Іванович спинився, підніс угору обидві руки, немов намагаючись захиститися від нападу темряви, і раптом страшний грім і грюкіт зім'яв його, оглушив, кинув на вогку землю. Він намагався захиститися, але не міг, крикнув щось нерозбірливо, тонко, пронизливо і затих.

Завал тепляка стався за кілька хвилин до кінця перерви, коли бригади ще не прийшли на свої робочі місця.

Тривожні гудки залунали над будівництвом. З усіх кінців бігли люди туди, де з дикого хаосу ламаних дощок, колод і мат визирали незакінчені стіни теплоелектроцентралі.

Почуття нещастя згуртувало всіх. Люди йшли і йшли, ладні викопати яку завгодно роботу, аби тільки допомогти.

Прибіг Полоз. Спочатку йому здавалося, що це тяжкий сон, незвичайне марення, але гудки і справді гули над будівництвом, вони здіймалися в небо, тоскні і протяжні, і Михайло Полоз переконався, що це не сон.

Санітарні карети стояли вже напоготові поруч із зруйнованим тепляком. Всіх найбільше турбувало, чи багато забитих, чи багато жертв.

Один труп було знайдено відразу ж. Чоловік у бушлаті й вушанці лежав оддалік тепляка, убитий ударом важкої колоди, яка відскочила набік. Це була випадкова жертва.

Полоз розставив людей, які розбирали тепляк, довгими ланцюгами, і дошки пливли з рук на руки. Треба було діяти швидко. Під обваленими стінами могли бути люди.

Виконроб стояв на одній із стін. Незабаром до нього приєдналися Соколова, Матросов і Бабат, який нагодився саме до катастрофи. Всі четверо мовчки дивилися на роботу, щомиті чекаючи побачити кров на дошках або нові трупи. Полоз віддав розпорядження про перестановку людей, і Бабат незадоволено поморщився.

— Віро Михайлівно, — досить голосно сказав він, — чи не слід було б тимчасово зняти товариша Полоза з керівництва?

Соколова промовчала так, ніби і не чула цих слів. Зате відповів сам Полоз.

— Доки не буде ліквідовано катастрофу, — сказав він, — я тут відповідаю за все чисто.

— Навіть за жертви і катастрофу?

— Так. Саме за жертви і катастрофу.

Бабат не сказав більше нічого. Хаос дощок і колод розібрали за чотири години. За цей час жодна людина не пішла з п'ятої дільниці. Карпа Івановича знайшли не скоро. Все тіло його було понівечене, але інженер дихав. Санітарна карета блискавкою помчала до лікарні. Виконроб Гучко, може, ще мав шанси на життя.

Любов Вікторівна з'явилася на дільниці разом з першою хвилею людей. Вона була, як і всі, збуджена, схвильована. Спочатку стала в один з ланцюгів передавати дошки, потім покинула.

Побачила труп високого чоловіка, і збудження її подвоїлося. Обійшла всю дільницю, хвилину постояла біля обірваних тросів, замислилася і рушила далі. Коли знайшли понівеченого Гучка, Борг стала раптом млявою. Довго дивилася вслід білій санітарній кареті.

О четвертій годині весь хаос дощок, колод і мат було розібрано.

Жертв більше не було.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ліжко гойднулося. Карпо Іванович глибоко дихнув і відкрив очі. Останнє почуття, почуття страху, ще не зникло. Хотів схопитися, кудись бігти, але тіло не послухалося, і жодним м'язом не вдалося ворухнути.

Що з ним? Де він?

… Довга ущелина коридори залита світлом, і раптом несподіваний удар темряви…

Над ним нахиляється знайоме обличчя. Це лікар. Вони добрі і давні знайомі.

— Я буду жити? Тільки правду, — самими губами шепоче Карпо Іванович.

— Так, будете, — впевнено відповідає лікар. Але впевненість його існує тільки в словах. Страшно пом'яли тіло виконроба дошки і колоди. Ніхто не знає, як багато витекло крові, ніхто не знає, чи буде жиги інженер Гучко.

Лікар вийшов з палати. Зроблено вже все, що можна було зробити. Тіло Гучкове різали, зашивали, знову різали. В жили вже долито крові. Тепер все вирішує час і життєва сила.

Карпо Іванович лежав нерухомо на своєму білосніжному ліжку. У роті відчувався нудний і. солодкий присмак наркозу. Десь у глибині з'явилися болі, тупі і нестерпні. Вони зникали тільки для того, щоб з'явитися в іншому місці. У Гучка навіть застогнати невистачало сили.

Медична сестра сиділа біля нього невідступно. Щомиті можна було чекати яких завгодно несподіванок. Вона не зводила очей з Гучка, але Карпу Івановичу, мабуть, ще судилося пожити на світі. Думки з кожною хвилиною. ставали чіткішими. Сили поверталися у понівечене тіло. Карно Іванович навіть зміг попросити води.

Ковток води здався напрочуд смачним. Гучко напився, і цей незначний рух украй знесилив його. По білій стіні, химерно переплітаючись, поповзли чорні плями — наступило забуття.

Через годину інженер Гучко прокинувся. Саме на цей час закінчили розбирати зруйнований тепляк. Вечоріло. Сонце заходило за обрій. Криваво-червоні плями останніх променів ворушилися на стіні. Карпо Іванович відчув, що може говорити голосно.

— Будь ласка, — сказав він, звертаючись до сестри, — попросіть, щоб до мене дозволили прийти товаришці Берг Любові Вікторівні. Я б не хотів умерти, не побачившись з нею. Це моя дружина.

Сестра вийшла до лікаря передати Гучкове прохання. За п'ять хвилин вона повернулася і доповіла, що лікар дозволив дружині товариша Гучка прийти до нього в палату.

Від цієї самої хвилини думки про Любов Вікторівну не покидали інженера. Десь з глибини підводилася думка про високого чоловіка, але зараз Гучко зневажливо відкидав її. Зараз він попросить Берг все розказати про цього чоловіка слідчому. Карпо Іванович певен, що це саме він організував катастрофу на п'ятій дільниці.

Червоні плями зникли із стіни. Сонце зайшло. У палаті панувала сутінь. Білий халат і косинка сестри ясніли поруч ліжка. Гучко лежав нерухомо, терпляче очікуючи.

Насторожена тиша стояла в невеликій лікарні. Було ясно чути, як стукнули двері, десь заходили люди. Швидкі знервовані кроки наближалися до палати. Сестра підвелася, пішла до дверей, засвітила світло. Берг зайшла у палату. З острахом дивилася вона туди, де, ніби купа білосніжних бинтів, лежав Карпо Іванович.

Сестра вийшла з палати. Любов Вікторівна підійшла ближче і сіла на стілець, не в силі вимовити ні слова.

— Я дуже радий вас бачити, — насилу ворушачи губами, сказав Гучко.

Любов Вікторівна від хвилювання не могла відповісти нічого.

— Ви пам'ятаєте того високого чоловіка, якого колись ми разом з вами зустріли увечері?

Берг кивнула головою. Обличчя її стало серйозним, очі гострішими.

— Цей ваш знайомий організував катастрофу. Я не знаю, як він це зробив, але це він. Розкажіть слідчому все, що знаєте про нього. Можливо, тут ціла організація.

Карно Іванович замовчав. На те, щоб сказати ці кілька слів, він витратив усю свою енергію. Зараз хвилі несамовитого болю перебігали по всіх м'язах, по всьому тілу, і інженер стиха застогнав.

— Ви працювали з ним… розкажіть про все слідчому… води… — прохрипів Карпо Іванович, і в горлі його заклекотіло.

Берг кинулася до графина. Довго не могла налити води в склянку. Шелеснув папірець. Нарешті вода полилася. Шийка графина цокотіла об скло.

Гучко з насолодою шипів. Йому відразу стало легше.

— Мені все здається солодким, — сказав він, — навіть вода. Це від проклятого наркозу.

І раптом гримаса звела його обличчя. Він метнувся в дикій напрузі і скрикнув. Любов Вікторівна перелякано покликала сестру, лікаря. Вона стояла в кутку, бліда як стіна, і дивилася, як лікар намагається врятувати життя інженера Гучка. Проте це вже була агонія. Карно Іванович раптом підвівся, намагаючись спертися на ліжко поламаними, понівеченими руками, і раптом впав на подушку.

— Кінець, — ні до кого не звертаючись, сказав лікар.

Берг тихо підійшла до ліжка. Сльози висіли на віях, але не падали. Кілька хвилин стояла, дивлячись на спотворене смертною гримасою обличчя, потім тихо поцілувала тверді губи і, ні на кого не дивлячись, швидко вийшла з палати.

— Вольова жінка, — з глибокою пошаною промовив лікар.

Берг вийшла з лікарні і поволі пішла в напрямку до будівництва. Прийшла на п'яту дільницю і оглянула ще раз місце, де обірвалися троси. Один обривок навіть узяла в руку і відразу ж кинула.

Потім так само помалу пройшла до головної контори і запитала, де працює слідчий в справі катастрофи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Увечері Бабат зайшов до кабінету Соколової. Вона сиділа сама. Обличчя Віри Михайлівни за цей день стало аж прозорим. Довгі синці лягли під очима.

Вона глянула на Бабата запитливо і знову опустила очі до паперів. Інженер мовчки сів у крісло перед столом. Вигляд у нього був суворий, стривожений, дещо навіть урочистий. Андрій Васильович стомився за цей день. Надто багато подій, надто багато переживань. Важкий день.

— Що ти думаєш робити з Полозом? — спитав Бабат.

— Я вже віддала наказ про звільнення його від обов'язків виконроба до закінчення слідства.

— Так. Ну, а я думаю, що його слід негайно віддати до суду. І коли цього ти не зробиш, то негайно зроблю я. Це мій обов'язок. Передо мною і Валенсом він узяв повну відповідальність за цей тепляк. Він мусить і буде відповідати.

— Поруч з ним мушу відповідати і я.

— Зворушлива єдність.

— Мені не подобається цей тон.

— Прошу пробачення. Але в якому топі ми б не розмовляли — можу сказати тобі тільки одне — врятувати від суду Полоза тобі не вдасться.

— Я думаю, що ми всі надто знервовані сьогодні, щоб говорити і мислити спокійно. Тому я дуже прошу відкласти всі розмови на завтра.

— Може, до завтра вдасться знайти спосіб його приховати?

— Вийди з кабінету, — тихо сказала Соколова.

— Що?

— Я наказую тобі негайно вийти з кабінету. Завтра о десятій — прошу, я прийму тебе і дам відповідь на всі запитання.

— Завтра Валенс знатиме про твою поведінку.

— Не маю сумніву.

Соколова знову взяла ручку і стала проглядати верхній папірець з тих, що лежали перед нею на столі. Хвилину Бабат сидів мовчки, потім рвучко схопився з крісла і вийшов.

Невисокий чоловік у військовому костюмі з малиновими петлицями сидів біля столу поруч з Михайлом Полозом. На столі було пусто, тільки на одному краю лежав великий сувій креслень тепляка. Слідчий слухав, жодним рухом чи словом не виявляючи своїх почуттів чи думок.

— Катастрофа сталася, — говорив Полоз, помалу ворушачи блідими губами, — тому, що навантаження на тепляк, тобто вага мокрих мат і напір вітру, перевищили всі можливі сподіванки. Очевидно, при розрахунках я переоцінив міцність такої дерев'яно-тросової конструкції. Це велике щастя, що тепляк завалився під час перерви. Було б просто страшно, коли б бригади встигли зайти в тепляк до катастрофи. Так чи інакше, але мені ясно одне — виконробом на п'ятій дільниці був я, проектував і будував теж я. Значить, і відповідати зараз маю теж я сам. Я тільки попросив би не позбавляти мене до суду волі. Запевняю, що жодного натяку на злу волю з мого боку не було.

Полоз замовк і глянув на слідчого. Той мовчав, обмірковуючи слова виконроба. Полоз не знав, як йому зараз слід чинити. Може він встати і піти, чи тепер вже треба чекати наказів.

Він не витримав і запитав:

— Я що ж тепер — заарештований?

— Ні.

Слідчий встав з стільця і, не простягаючи до Полоза руки, ледве помітно вклонився. Інженер почервонів, зрозумів, що далі питати щось у слідчого вже зовсім незручно, і рушив до виходу. Двері відчинилися йому назустріч. Андрій Васильович Бабат з'явився на порозі. Він здивовано глянув на слідчого, посторонився і пропустив Полоза.

Потім він підійшов до столу і сів, не вітаючись. Вони вже мали коротку розмову із слідчим зразу після катастрофи, і Бабату здалося, ніби цей молодий слідчий не розуміє всієї важливості дорученої йому справи. Зараз, після розмови з Соколовою, Бабат прийшов з певною думкою скерувати слідство на шлях істини.

— Коли ви заарештуєте Полоза? — спитав він таким тоном, ніби це говорилося про давно вирішену і обмірковану справу.

Настирливість Бабата не сподобалася слідчому. Саме тому його відповідь не мала жодного зв'язку з поставленим запитанням.

— Тепляк міг впасти від того, що обірвалися один або два троси з навітряної сторони?

— Так, безперечно, — пожвавився Бабат, — але саме за те, що там було мало цих тросів і вони були слабкі, і має відповідати Полоз.

Слідчий сидів і дивився на маленький аркуш дрібно списаного паперу з таким виглядом, наче був сам один у цій кімнаті. Бабат обурився.

— Я мушу поставити вам одне запитання цілком офіціально: збираються органи влади вилучити інженера Полоза, як шкідника, чи нам слід самим піднімати проти нього судову справу?

— Слідство ще не закінчено, тому відповісти на ваше запитання я не можу.

— Невже вам не ясно, що Полоз, свідомо чи несвідомо, зробив, безперечно, шкідливу справу?

— Це мені не ясно, — тихо сказав слідчий. — Але зате мені ясно інше — дуже недобре, коли один інженер, не розібравшись у справі, так гаряче домагається арешту іншого.

— Мною керує почуття пильності.

— Тільки? — Слідчий глянув на Бабата, і інженер вперше побачив його очі. Вони були сірі, прозорі, напрочуд спокійні. Бабат раптом зрозумів, що слідчий багато чого обдумав, багато побачив, з усього зробив свої висновки, але не скаже нічого.

А проте на останнє запитання треба було відповісти. Тихий стук у двері врятував Бабата. Зайшла секретарка і спитала, чи може зараз Любов Вікторівна Берг зайти до слідчого.

— Просіть.

Любов Вікторівна зайшла у кімнату. Важкі сині смуги лежали під її очима. Обличчя її змарніло за останні години.

Вона привіталася, сіла в крісло, вже хотіла починати розмову, але глянула на Бабата і затнулася. Інженер запитливо дивився на слідчого. Той хитнув головою і сказав:

— Товариш Бабат нам не заважатиме. Ми вас уважно слухаємо.

Берг ще раз глянула на Бабата, хвилину помовчала, немов перевіряючи власні думки, поклала перед собою руку долонею вниз і, уважно дивлячись на рожеві лаковані нігті, сказала:

— Інженер Гучко за кілька хвилин до своєї смерті просив передати вам…

— Пробачте, — перебив слідчий, не зводячи погляду з її блідого обличчя, — інженер Гучко був вашим чоловіком?

Запитання нітрохи не збентежило Любов Вікторівну. В цей день вона вже втратила здібність плакати, бентежитися, сміятися.

— Моїм чоловіком? Ні… скажемо, він був дуже близькою мені людиною.

— Але в палату він покликав вас як свою дружину.

— Очевидно, боявся, що інакше мене не пустять Але ми ухилилися від розмови. Він просив передати вам що, на його думку, завал тепляка організувала висока людина у шапці і бушлаті, яку він за кілька хвилин до катастрофи бачив біля тросів. Я тільки що пройшла на п'яту дільницю і випадково взялася за обривок троса, яким кріпився ріг тепляка. Дивіться.

Берг раптом обернула руку долонею до слідчого і Бабата. На ніжній, блідо-рожевій шкірі долоні тяглася широка коричньова смуга, складена з кількох косих смуг. Це був ніби малюнок товстого троса. Рани не було. Очевидно, постраждала лише шкіра.

— Це відбиток троса. Я тримала його в руці секунду. Його полили якоюсь дуже сильною кислотою…

— Ви помиляєтеся, — несподівано сказав слідчий, — це гостра водка.

Берг глянула на слідчого розгублено, навіть злякано. Бабат теж не міг приховати здивування. В кімнаті залягла тиша. І Любов Вікторівна і Бабат раптом відчули себе ніяково перед цим яснооким чоловіком, який усе вже взнав, вивчив і так мало говорить.

— Мені здається, — розгублено сказала Берг, — я все це говорила цілком даремно, раз ви вже все знаєте.

— На жаль, я знаю далеко не все, — відповів слідчий, — тому жодне ваше слово для мене не пропало даремно. Тепер мені залишилося тільки висловити вам своє співчуття і побажати спокійної ночі.

Очима він провів до дверей Берг, і вона, ніби відчувши цей погляд, обернулася.

— Би хотіли мене щось спитати?

— Так. Інженер Гучко не просив переказати мені більше нічого?

— На жаль… більше нічого… він не встиг…

— Шкода, дуже шкода. Нічого не вдієш. На добраніч.

Чоловіки хвилину мовчали, потім слідчий звів очі на Бабата.

— На вашу думку, і тепер треба заарештувати Полоза?

Бабат раптом зірвався з місця і забігав по кабінету.

— Значить, шкідництво? Значить, тут, на найважливішому оборонному будівництві, орудують шкідники? Тут треба змінити все керівництво, перевірити всіх.

— Я сподіваюся, товариш Валенс не дозволить вам робити дурниць, — сказав слідчий, і Бабат відразу ж прохолов. — Катастрофу організував той самий чоловік у бушлаті. Інженер Гучко був цілком правий. Це все, що вам треба знати, товаришу Бабат.

Слідчий підвівся, і Бабат зрозумів — розмову закінчено. Він попрощався і швидко вийшов.

Слідчий залишився сам. Він вияв телефонну трубку і набрав помер. Знайомий голос відповів йому.

— Це Каратов говорить, — сказав слідчий, — скажи мені, від чого помер Гучко.

— Інженер Гучко, — донеслося з трубки, — помер від виливу крові в мозок. Це основна причина, його так покалічило, що причин смерті можна знайти ще багато.

— А як з алкалоїдними отрутами?

— Даних немає, але я ще перевірю.

— Перевір, будь ласка. Я маю багато підстав думати, що Гучко вмер не від того, від чого ми думаємо. На мою думку, його отруїли.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Роботу було закінчено. Креслення крейсера, важкого двомоторного бомбовоза, лежали, міцно замкнені у сейфах інституту стратосфери. Чудова машина вже існувала на великих аркушах ватманського паперу. Ще залишалося багато роботи над дрібними деталями, але основне вже зроблено.

— Креслення закінчено, крейсер вже існує. Вип'ємо за його успіхи. Побажаємо машині вдалих польотів. Ми маємо на це повне право. Ми добре попрацювали.

Валенс сидів за столом на місці голови. Він підняв келиха з прозорим вином, і мовчання запанувало за столом. Дванадцять чоловік сиділо перед Валенсом, весь колектив проектувальників крейсера.

Валенс виголосив тост. Він піднімав келиха за молодість — за молодість своїх друзів, за молодість всієї країни, його підтримали щиро і палко.

Марина сиділа за столом навпроти Крайнєва. Вона почувала себе цілком рівноправним членом цього товариства, її проект при обговоренні не мав жодного зауваження. Таке траплялося нечасто.

Настрій у дівчини був прекрасний. Дівчат було тільки троє за цим столом. Їх оточували увагою, до них трохи залицялися. Все це зайвий раз підкреслювало, що роботу закінчено і можна трохи спочити.

Від вина, легкого і п'янкого, туманилася голова. За столом вже говорили всі разом, мало прислухаючись до сліз товариша. Інженер Матяш встав з-за столу, звідкілясь витяг патефон. Ручку він крутив, немов заводячи автомобільний мотор. Патефон заграв, але спочатку в загальному гаморі його не було чути. Тільки через хвилину, прорізаючись крізь розмови і сміх, попливли по кімнаті і все полонили повільні такти танцю. Крайнєв устав з місця і відсунув стілець.

Він пройшов до краю столу, де сиділа інженер-конструктор гвинтомоторної групи Наташа Котова, вклонився церемонно-жартівливо і запросив її до танцю. Валенс підійшов до Марини й сказав:

— Тряхнем стариною, Марино Михайлівно. Не відмовте старому дідові протанцювати один танець.

Марина посміхнулася і встала назустріч Валенсу. Колись, замолоду, Адам Валенс багато кого міг навчити танцювати. А нових танців він танцювати майже не вмів і розраховував головним чином на те, що пластинка швидко закінчиться. Так воно і сталося. Після кількох тактів він відвів свою даму на місце і сів сам. Його репутацію досвідченого танцюриста було підтримано.

Для Юрія Крайнєва цей вечір був великим ї радісним святом. Він святкував його щиро і весело, як один із найкращих днів у своєму житті. Крейсер зроблено. Частину обіцянки вже виконано. Про повне виконання Крайнєв напише тоді, коли крейсер злетить у повітря. Так чому ж не повеселитися нині, чому не святкувати, коли є глибоке переконання в правильності всіх розрахунків, в неперевершеності крейсера.

Ось перед ним сидить Марина. Хороша дівчина. У неї величезний талант і не менша гордість. Навіть її захопила хвиля роботи. Хвостове оперення зроблено так, що Крайнєв тільки ахнув від задоволення, коли побачив креслення. Правда, йому на своєму віку довелося сказати ціп дівчині чимало неприємностей. Не дивно, що вона трохи сердиться на нього. Та сьогодні не такий вечір, щоб на когось сердитися.

— Ходім танцювати, Марино. Ходім.

Вони розходилися пізньої ночі, проголосивши останній тост за дружбу. Йшли довгими вулицями нічного Києва, голосно співали пісні, і всім їм не хотілося йти додому.

Крейсер готовий! Завтра знову можна починати здійснювати мрію. Минуть місяці, і крейсер злетить у над хмар’я. Хіба це не варто пісні?

Розійшлися, провівши по черзі додому всіх дівчат. Довго блукали Хрещатиком, виходили на Володимирську гірку і милувалися просторами Дніпра. На стальних водах своїх ріка вже несла величезні крижані поля. Вони розійшлися під ранок, коли від блукань заболіли йоги. Розійшлися, сміючись.

Марина прийшла додому і довго сиділа на ліжку.

Крейсер готовий. Креслення лежать у сейфах. Дещо зроблено там і Мариною.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Все стало на свої місця. Минуло три дні, може чотири, а на будівництві вже мало хто навіть згадував про завал тепляка. Все увійшло в свою колію, все пішло по наміченому шляху. Тепляк зробив своє. Соколова відповіла Валенсу, що катастрофа не відіб'ється на темпі будівництва і воно буде закінчене точно в строк. Піхто не збирався притягати Полоза до суду. За ці кілька днів Бабат перевірив усе, що тільки можна було перевірити. Андрій Васильович був незадоволений сам собою і своєю поведінкою. В його думках панувало безладдя.

Було незрозуміло, чому слідчий Каратов нікого не притяг до відповідальності. Він обмежився лише тим, що зробив заяву про причини обвалу. Бесіду із слідчим було навіть надруковано в газеті.

Все заспокоїлося на будівництві. Слідчий більше не приїздив. Тільки Соколова, яка бачила все будівництво з верху до низу, інколи помічала його роботу.

Андрій Васильович Бабат написав точну і цілком об'єктивну доповідь. Він закінчив її за годину до від'їзду з будівництва, йому дуже хотілося, щоб Соколова ознайомилася з цією доповіддю і оцінила всю об'єктивність інженера Бабата. Під час останньої розмови він навіть поклав перед нею на стіл папку з доповіддю, але Соколова і не глянула на неї.

Проводиш на вокзал Андрія Васильовича ніхто не приїхав. Біля дверей вагона він простояв кілька хвилин, ніби чекаючи, чи не з'явиться хтось знайомий, але ніхто не прийшов. Андрій Васильович глибоко зітхнув і зайшов у купе.

З чотирьох місць у купе було зайняте тільки одне. Біля вікна сидів чоловік у зім'ятому сірому костюмі. Профіль обличчя, з довгим рівним носом і косо зрізаним підборіддям, вимальовувався на віконній шибці. Цей ніс і ніби покалічене підборіддя здалися Бабатові дивно знайомими.

Чоловік обернувся, і Бабат ледве не скрикнув від несподіванки. Так, безперечно, вони були давні знайомі. Правда, Андрій Васильович волів би не зустрічатися з цим чоловіком після того, як не бачилися вони багато років, але раз зустріч вже відбулася, то що ж зробиш.

Чоловік уважно глянув на Бабата:

— Радий бачити вас, Андрію Васильовичу. Ми давно не бачилися.

— Здрастуйте, товариш…

— Гомон, — швидко перебив Бабата чоловік.

— Гомон, — слідом за ним здивовано повторив Бабат.

— Радий, дуже радий з вами зустрітися, — заглядаючи у вічі, говорив Гомон.

Він, здавалося, зовсім не помічав похмурого погляду свого співбесідника, говорив невгаваючи, згадував стару роботу, старих знайомих — їх виявилося зовсім не так мало, — і всі ці згадки, безперечно, були неприємними для Бабата.

Гомон замовк не раніше, ніж упевнився, що настрій інженера зіпсовано остаточно. Він сам мав зійти на одній з ближчих станцій. Це було, мабуть, єдине, що радувало Бабата в цій зустрічі. Але радіти не довелося. Збираючи речі в маленький чемоданчик, Гомон, ніби між іншим, спитав:

— Де я вас знайду?

— Хіба це так обов'язково?

— Так, обов'язково.

— Одверто кажучи, я б не хотів зустрічатися з вами.

— Дуже дякую за одвертість, але саме я мрію з вами зустрітися.

У тоні Гомона Бабат відчув неприхований наказ.

— Візьміть вашу книжечку, вирвіть аркушик і напишіть мені адресу. Тільки без липи. Точну адресу і номер телефону.

І Бабат послухався. Написав усе, що вимагав Гомон, і віддав. Кінець кінцем це ні до чого по зобов'язує.

До Гомона знову несподівано повернувся той самий улесливо-запобігливий тон. Ніби і не було між ними цієї стриманої, але гострої розмови. Незабаром колеса застукотіли по стрілках. Промайнула водокачка, поїзд спинився.

Гомон вийшов з купе, але на серці у Бабата від того легше не стало. Він сидів у своєму купе, похмурий, аж почорнілий, не відповідав на запитання своїх нових сусідів і поспішив лягти спати. Сон заспокоєння не приніс. Снилися уривки давно забутих подій, давно не бачені обличчя.

До Валенса він прийшов у середині дня. Віддав доповідну записку, коротко доповів про обвал тепляка, зазначив, що зараз це майже не відіб'ється на терміні закінчення теплоелектроцентралі. Дав дуже високу оцінку роботі Соколової і замовк.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Велика заводська лабораторія містилася у двоповерховому будинку, недалеко від головного корпусу заводу. Перший поверх займали кабінети, в яких розташовувалися звичайні матеріало-дослідні та механічні лабораторії, а на другому поверсі були лабораторії спеціального призначення. Вхід на другий поверх суворо обмежувався і контролювався.

Ганна Ланко працювала тепер в одній із маленьких кімнат другого поверху. Двоє вікон з кімнати виходили на заводський двір. Вздовж стін на столах і штативах стояли хімічні прилади, великі, прозорі, схожі на мильні пузирі, колби, важкі скляні і металеві балони. Великий стіл стояв посередині кімнати, на ньому звичайно провадилися досліди. В самому кутку стояв письмовий стіл Ганни, поруч нього звичайний, клейонкою оббитий диван і ще трохи далі — важка і масивна вогнетривка шафа.

Вікна лабораторії виходили на південний схід, і від того в кімнаті всю першу половину дня панували промені гарячого літнього сонця.

Ганна, одягнена в синій, у багатьох місцях пропечений кислотами халат, рухалася в лабораторії швидко і вправно, знаючи тут все до найменших дрібниць, з одного погляду розуміючи, що робиться в прозорих колбах, наповнених різноколірними рідинами. Проте останнім часом доводилося Ганні визнавати, що вона не розуміє, що твориться перед «нею. Інколи навіть здавалося, що вся робота зайшла у безвихідь і все чисто треба починати спочатку.

Яринка і Ганна зустрілися раннім ранком, і потому, як вони привіталися, видно було, що ця зустріч давно очікувана і дуже приємна. Яринка нашвидку оглянула все, що стояло на столах лабораторії, про себе відзначила, що за час її відсутності змінилося небагато, і зразу почала ділову розмову.

З Ганною вони почали працювати разом не так давно, може з півроку тому, коли Ганна, одужавши від тяжкої хвороби, знову взялася до роботи. Спільна робота зблизила їх, і вони швидко подружилися, незважаючи на чималу різницю в віці.

— Коробов помер тиждень тому, — сказала Яринка після перших слів вітання, — ти вже знаєш про це?

— Помер? — перепитала Ганна, поволі опускаючись на стілець. — Ти що, збожеволіла?

— Коробов помер тиждень тому, — повторила Яринка. — Я навіть сама бачила…

Ганна низько нахилилася до обличчя дівчини. Голосу не стало, і вона тільки змогла прошепотіти:

— Вибух?

— Так.

— Розказуй.

Яринка почала розказувати. Коробов був одним з видатних радянських хіміків, спеціалістом по вибухових речовинах.

Коли Яринка і Ганна зробили перші, ще зовсім невдалі, але перспективні винаходи в цій галузі, їх відразу ж познайомили з Коробовим. Останні три місяці Яринка працювала в його лабораторії. В цій галузі і раніше працювала Ганна.

— І от, ти розумієш, — говорила Яринка, — Семен Павлович нарешті вирішив, що реакція мусить проходити під великим тиском і при дуже низькій температурі. Це вже ми хтозна-куди зайшли від наших початкових дослідів. І кінець кінцем ми одержали те, чого добивався Коробов. От на, читай — це формула цієї речовини, може і не зовсім точна, бо дослідити її ми не встигли. Такий сизувато-чорний порошок, грамів, може, зо два. Працювати над ним ми закінчили о другій годині ночі. До чотирьох годин у вибуховій камері ми намагалися одержати вибух. Нічого не вийшло. Ми спробували все: детонацію і удар, кислоти і вогонь, — все марно, жодного натяку на вибух. Кінець кінцем, о четвертій годині Коробов стомився і заснув на дивані. Я зсипала залишки порошку в колбу, заткнула її і поставила на столі. Потім поприбирала все і пішла додому. І десь біля сьомої години ці два грами, які не хотіли вибухати навіть від детонації, рознесли вщент весь триповерховий будинок лабораторії. Загинув тільки Коробов. Щастя, що це трапилося вранці. Впали навіть стіни. Це просто якась дика сила.

Ганна сиділа нерухомо, дослухаючись до кожного слова. Коли дівчина закінчила говорити, кілька хвилин стояла тиша. Потім Ганна сказала:

— Для того щоб перевірити, чому стався вибух, треба заново проробити всю роботу Коробова.

— Так.

— В тебе є записи реакції?

— Мені не дозволили везти їх з собою. Завтра їх надішлють сюди. Я тобі признаюсь одверто — зараз мені трохи страшно. Я бачила всякі вибухи, але нічого подібного ще не знала.

Ганна глянула на дівчину спокійно, ніби намагаючись прочитати її думки.

— Може, ти боїшся продовжувати ці досліди?

Яринка несподівано почервоніла і закусила нижню губу.

— Я говорила про страшну руїнницьку силу цієї речовини, а не про досліди. Ти навмисне хочеш мене образити?

— В мене такого і в думці не було, — заспокійливо сказала Ганна.

Яринка посміхнулася. Щоб. приховати збентеження і недоречний гнів, вона встала і відійшла до вікна. Це була саме година обідньої перерви, і по заводському двору ходило чимало людей.

— Дивись, дивись. Орленко і Король ідуть, — несподівано радісно вигукнула вона.

Ганна підійшла і стала поруч.

— Так, це вони.

— Друзі-нерозлийвода. Вчора на вокзалі і то разом мене зустрічали.

Ганна промовчала, уважно дивлячись на обох друзів. Король і Орленко зникли за рогом. Треба було повертатися до покинутих справ, до роботи.

Для того щоб продовжувати досліди Коробова, провадити реакції під великим тиском, треба було проектувати спеціальний компресор. І не гаючи часу подруги стали визначати основні дані майбутнього складного апарата.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

А в цей же час директор інституту і експериментального заводу, і ще багатьох закладів, які в сукупності звалися інститутом стратосфери, Адам Валенс сидів біля столу у своєму кабінеті. Вікна були відчинені, і від того, що весняний простір відчувся так близько, великий кабінет здався тісним і задушним.

Вони сиділи один проти одного — Валенс і Полоз. Це була хвилина мовчання. Вона минула швидко, як хмарина в жаркому небі, і директор перевів погляд на Полоза.

— Ви що, з Соколовою одружилися? — несподівано запитав він, і це запитання не мало жодного зв'язку з попередньою розмовою.

Полоз густо почервонів.

— Закінчимо завод і, мабуть, одружимося.

— Запрошуй на весілля, — Валенс весело засміявся, спостерігаючи збентеження Полоза. — Шкода, що Гучко загинув, а то б і зовсім весело було.

При згадці про катастрофу Полоз раптом спохмурнів. Тепер, коли величезна споруда теплоелектроцентралі вже готова, мало хто згадує про ті дні. Але Полоз думає про них часто. Ніхто не пояснив йому як слід, чому ж сталася та катастрофа. Слідчий знав значно більше від того, що сказав, і Полоз був переконаний, що коли-небудь взнає все.

Валенс мовчав. Полоз повернувся до попередньої розмови.

— Так коли ж ми все-таки одержимо другий генератор? Монтажні роботи можуть нас загримати.

— Генератор ви одержите завтра і ще п'ять разів встигнете його змонтувати. Пуску він не затримає. А що ж потім будемо робити?

Полоз явно не знав, що відповісти. Робота на будівництві захопила його цілком, і думати про майбутнє просто не залишалося часу.

— Шкода мені відпускати тебе, Полоз, а, мабуть, доведеться.

— Куди відпускати?

— На старе місце.

— Як на старе?

— Дуже просто. От ходиш ти зараз у військовому, тільки петлиць на комірці немає. А там пришиють петлички, красивий станеш. Ти в яких частинах служив? Літав?

— Літав.

— Ну, от і знову літатимеш. Шкода мені тебе відпускати, але сьогодні одержав наказ — треба тебе і ще кількох відпустити для роботи в армії. — Валенс провів рукою по аркушику паперу, де було виписано в стовпчик прізвища.

Полоз промовчав.

— Закінчиш завод, здаси свою теплоелектроцентраль, і попрощаємося. А за все, що ми тут говорили, не турбуйся. Все буде точно в строк прислане. І Соколовій теж скажи, щоб не нервувалася. Ми вас не затримаємо.

Валенс підвівся. Вони попрощалися. Інженер вийшов.

Увечері він уже їхав на будівництво. Вагон похитувало. Полоз лежав на лавці, і сотні думок роїлися в його голові. Десь у серці жило відчуття тривоги. Інженер добре знав це відчуття. Воно з'являлося завжди перед великими змінами в житті, коли спочатку доводилося починати великі справи.

Значить, знову літати, значить, знову вітер надхмар'я. Знову слухняні і точні рулі під руками.

Він подумав про Соколову, про те, що зараз доведеться на якийсь час з нею розлучитися, і спохмурнів.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Над аеродромом пливе ясний льотний день. Високо-високо в піднебессі кружляють літаки. Вони знімаються з зеленої трави, потім знову сідають, щоб знову злетіти }гору. Вони пролітають низько над землею, щоб зникнути в прозорій млі надхмар'я. А інколи в зовсім чистому небі блискає сонячний зайчик або несподівано з'явиться біле димне кільце — це невидимі на великій височині літаки, це льотчики привчаються до висотних польотів.

Василь Котик стояв правофланговим у невеликій шерензі майбутніх льотчиків. Багато змін у його житті сталося за недовгий час. Довелося сісти за парту і знову згадати все, що вчили у школі, зрозуміти, що таких знань мало для того, щоб стати льотчиком. І тому завзято накинулися молоді Котики на книжки. Те, що люди в звичайних умовах проходять за роки, тут доводилося проходити за місяці. Це було стократ важче, ніж будувати найвищий і найскладніший тепляк.

У хвилини спочинку вони виходили з класів і лабораторій на аеродром, і кожен літак, який здіймався з зеленого поля в повітря, викликав у них гостру заздрість.

Як мріяли вони про ту хвилину, коли, нарешті, сядуть у кабіни, так само легко злетять у повітря до високих, ледве помітних на синьому небі пір'їстих хмар.

І от мрія їх починає здійснюватися. Правда, це ще дуже далеко від самостійних польотів, інструктор ще тільки розказує про основні елементи управління літаком. Все це вони вже давно знають з теорії, але тут, на зеленому полі, кожне слово звучить інакше.

— Що ж, починаємо, товариші учльоти.

Літак кожної хвилини готовий злетіти. Вже давно сидить у передній кабіні інструктор. Зникли великі лопаті гвинта, перетворившись на велике тіньове коло. Реве мотор, і потужний струм повітря летить від гвинта назад, пригинаючи низеньку травицю.

Раптом замовкає мотор. Інструктор вистрибує з кабіни на землю. Все готове до польоту. Інструктор підходить до хлопців і наказує першому сідати в літак. Обережно ступаючи по траві, підходить Василь до літака. Він спритно перекидає своє тіло за борт і сідає. «Зараз полетимо», думає він, і серце солодко завмирає. Інструктор сідає на своє місце, і, ховаючись від потоку вітру за прозорий козирок, відчуває Котик, як вібрує і здригається літак. Ще кілька слів команди. Ревіння мотора стає на одну поту вищим. З-під коліс прибирають трикутні колодки. Поважно похитуючись на товстих шинах, літак рушає.

Котик озирається назад. Товариші стоять непорушно, і на обличчі в кожного написане таке хвилювання і така заздрість, що Василь мимоволі всміхається і думає: «Це зовсім не страшно».

Літак біжить все швидше, раптом ревіння мотора стає глухішим, і в ту ж мить земля різко іде вниз. Котикові стає трохи страшно, але почуття це відразу ж зникає. Надто багато цікавого розкривається перед його очима, щоб думати про страх. Літак вже набрав чималу висоту і тепер летить, роблячи велике коло над аеродромом, будівництвом і авіашколою.

Василь бачить малесеньких людей на будівництві, пізнає кожен цех, кожну дільницю. Все це здається йому намальованим або зліпленим з глини, як ті макети, що стоять у лабораторіях авіашколи. Він дивиться на теплоцентраль і з усмішкою згадує той день, коли з братами милувався польотом літаків. Може, і зараз хтось дивиться знизу на його літак.

Мотор раптом замовкає. Вітер свистить і грає у розчалках крил. Котик інстинктивно хапається за борти кабіни, але боятися, очевидно, нічого — спокійно сидить у передній кабіні інструктор. Літак знижується. Ось знову заревів мотор. Ще хвилина, і літак уже стоїть на землі. Котик стрибає на землю.

До нього підбігають товариші, про щось запитують, Котик машинально відповідає, йому зараз не до запитань: з очей не зникає велична картина землі з висоти польоту. Інструктор вітає його з першим повітряним хрещенням. За мить літак знову здіймається у повітря. Микола Котик вилетів у свій перший політ.

А коли за кілька годин вони, всі десятеро, повертаються назад у класи, Василь питає інструктора:

— А коли ми вже справді будемо літати?

— Не терпиться?

— Не терпиться, товаришу лейтенант.

— Як тільки закінчите весь теоретичний курс, — відповідає інструктор.

Відповідь його чують усі хлопці. Швидше в класи, швидше в лабораторії; дайте нам книжки, дайте нам учителів.

І перед самими дверима школи Василь раптом спиняється. Назустріч виходить начальник авіашколи, а поруч нього іде ніхто інший, як виконроб п'ятої дільниці Полоз. Вони неголосно розмовляють. Полоз помічає Котика. Він киває головою, щось каже начальникові, і той проводить поглядом могутні постаті трьох братів.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Ганна Ланко з'явилася в конструкторському бюро перед початком роботи. Вона привіталася з інженером Королем, як з давнім знайомим, і, не марнуючи жодної хвилини, взялася до роботи. Справа була досить складна, нова для Короля і вимагала пояснень. Йшлося про виготування компресора високого тиску. Ганна навіть Королеві не збиралася пояснювати, для чого це потрібний такий компресор, але інженер і сам розумів, що в лабораторії якісь реакції будуть проходити під великим тиском.

Для Короля ця робота не була складною, але таке завдання він виконував уперше. Саме тому довелося уважно дослухатися до кожного слова Ганни. Вона ставила завдання, зовсім не обмежуючи Короля. Він міг конструювати як завгодно — для Ганни важливим був тільки остаточний наслідок.

Ділову розмову було закінчено дуже швидко. Ганна підвелася, міцно потисла Королеві руку, ще раз повторила свою вимогу якнайшвидше закінчити конструювання і виготовлення компресора і вийшла.

Король провів її поглядом і сів до столу. До того як почати велику і цікаву роботу, він завжди почував себе трохи схвильованим, може навіть невпевненим у своїх силах. І все-таки це були найприємніші хвилини. Далі підуть суворі і точні розрахунки і зникне це відчуття невідомості, коли чистий аркуш паперу лежить на столі і першу лінію ще не проведено.

Мабуть, таке почуття буває у художника чи письменника, коли задум майбутньої картини чи романа тільки починає окреслюватися. Це прекрасне почуття творчості однакове для всіх людей, які у своєму житті зуміли відчути і сказати щось нове, хай навіть найменше, але нове слово. І той, хто відчув таку мить, вже ніколи її не забуде і завжди прагнутиме покласти перед собою аркуш паперу, де ще не проведено жодної лінії.

Король над усе любив такі хвилини. Чистий аркуш паперу лежить на столі. Хто знає, яка машина, слухняна і розумна, втілиться у блискучий метал. Хто знає, скільки радості і страждань, скільки невдач і захоплень відіб'ється на цьому папері.

Багато інженерів працювало до Сергія Короля. Вони по-своєму розв'язували свої завдання, вони теж будували компресори, і нехтувати їхнім досвідом не слід.

Сергій узявся до книжок. Вони показували йому знайомі речі, вони нагадували і відсвіжували старе, але вперто не хотіли розказати нічого нового. Автори ніби навмисне приховували це нове. В таких місцях, де от-от, здавалося, все буде сказане до останньої крапки, рядок несподівано обривався, і далі вже йшло загальновідоме, багато разів читане. Спочатку Король навіть розсердився, але швидко зрозумів, що так воно і повинно бути, бо жодному з авторів не ставила Ганна Ланко такого завдання, яке поставлене йому.

І після кількох годин роботи Король відклав книжки. У пам'яті постало все, що він і раніше знав про компресори, але, очевидно, розв'язувати завдання доводилося самому. Треба було спробувати з десяток конструкцій, продивитися в них кожну лінію, і тоді буде знайдено правильний шлях, буде знайдено істину. З першої ж години робота виявилася важчою, ніж здавалося.

Король заховав книжки, глянув на чистий аркуш паперу і подумав, що провести тут першу лінію буде не так легко.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

У колбах і ретортах відбувалися невидимі і тільки хімікам зрозумілі процеси. На столі, ніби почервленому кислотами, стояв довгий прилад. Яринка сиділа біля столу, слідкуючи за бурхливою реакцією. Ганна щось писала у зошит.

Подруги працювали мовчки, зосереджено, і тиша порушувалася тільки сичанням у колбах, тонким і пронизливим, схожим на комарине дзижчання.

Яринка уважно стежила за пухирцями, що з'являлися на поверхні рідини в одній із численних колб, і, коли вони нарешті зникли, відіткнула корки і розібрала весь прилад.

— От і все, — тихо сказала дівчина, ніби розмовляючи сама з собою, — тепер доведеться аналізувати все з самого початку, бо тут я нічогісінько не зрозуміла.

— Чому? — не відриваючись від свого зошита, запитала Ганна.

— Я і сама не розумію чому. Ці сполуки, де беруть участь і хлор і водень, завжди наганяли на мене нудьгу. Я навіть не зовсім розумію, що такого хорошого знаходив у них Коробов…

У розмові сталася пауза. Ганна швидко дописувала у зошит цифри і формули. Яринка промивала колби і скляні трубочки.

— Хорошого в них і справді небагато, — нарешті озвалася Ганна, — тільки працювати над ними, безперечно, треба. Адже у вас там не могло бути більше як грам цієї матерії. І цей один грам на трісочки розніс усю лабораторію. Про це варто подумати.

Знову пауза. Обидві надто зайняті власними думками, власною роботою, щоб підтримувати розмову. Так траплялося між ними майже завжди. І розмову вони в таких випадках завжди починали з останнього слова, ніби жодної перерви і не було. Так часто буває у людей, які навчилися розуміти одне одного з натяку, з півслова.

— Так, — знову заговорила Яринка, — про це й справді варто подумати. Ота лабораторія ще й зараз стоїть мені перед очима. Її рознесло вщент. Цеглини знаходили майже за півкілометра. Добре, що це трапилося на світанку, а то жертв було б значно більше. Уяви собі, що вдень на великому заводі скоїться щось подібне. Це навіть подумати страшно.

Ганна закінчила писати, згорнула зошит і підвелася. Вона підійшла до столу, взяла в руки невелику колбу з зеленуватою рідиною, де помалу опадав на дно темний осад, і стала розглядати її проти світла.

— Тоді з Коробовим у вас реакція проходила так само? — запитала вона.

— Так. Точно так само. І там теж не все було зрозуміло.

Ганна все що дивилася на колбу проти світла, ніби бачачи там щось дуже цікаве. Проведеш досліди ще не давали готових наслідків. Це було, так би мовити, здобуття півфабрикату, здобуття матеріалів для майбутніх реакцій, які мали проходити при високому тиску і низькій температурі.

Зараз вона думала про те, що між ними під час роботи існують трохи дивні взаємини. Ніби стирається різниця у віці, і навіть не можна зрозуміти, хто саме тут керує роботою. Проте це в неї не викликало ні здивування, ні жалю. Все йшло саме так, як треба.

— От я дивлюся на цю колбу, дивлюся на всю нашу роботу, — несподівано сказала Яринка, — і, ти знаєш, інколи мені стає страшно.

— Страшно? — здивувалася Ганна. — Чому?

— Інколи я думаю про божевільну силу, закладену в цих малесеньких колбах, думаю про силу, яку я, власне кажучи, тримаю у своїх руках.

Яринка навіть оглянула свої руки, ніби сподіваючись там щось побачити.

— І ти розумієш, я інколи думаю про те, що настане така хвилина, коли все, що ми з тобою тільки винайшли і зробили, прийде в дію.

— Так я не розумію, чому ж все-таки страшно? — перепитала Ганна.

— А от ти тільки подумай — ми сидимо тут і працюємо, а десь там, за тисячі верст, теж сидять хіміки і працюють і винаходять, і ми навіть не знаємо, що вони вже знайшли; і я несподівано почуваю на собі відповідальність за життя всіх моїх товаришів, відповідальність за наші міста, за всю країну. І тоді я думаю, що зробили ми з тобою дуже мало. Ти розумієш, воно десь тут, ніби проходить між пальцями, а знайти його не можна.

— Так, це справді трохи схоже на пісок, тільки мені здається, що від кожного разу у нас дещо залишається і на долонях.

Очі Яринки несподівано заблищали, ніби вогники засвітилися в них чи відблиски вечірнього сонця впали на зіниці. Вона глянула на Гайну уважно, допитливо і побачила її великі яскраво-зелені очі. Погляд їх був зовсім спокійний, впевнений і холодний. І на серці раптом стало спокійно і легко, ніби все вже було зроблено, все винайдено.

І, наче виринаючи з цього напливу сильних почуттів, вони знову взялися до колб і пробірок, до чисел і формул.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Високими і великими будівлями зі скла і бетону підносився над степом новий завод. Коли під'їжджаєш до нього, з міста по шосе, то спочатку з-за горбів з'явиться корпус ТЕЦ'у з чотирма димарями, а потім уже невисокі, присадкуваті, але широченні цехи.

Чорна блискуча машина йшла по шосе з великою швидкістю. Крайнєв сидів біля руля, берет і біляве волосся Марини виднілися поруч нього. На задніх сидіннях у сірих дорожніх плащах сиділи Валенс і ще один інженер з інституту стратосфери.

Колишнє будівництво, нинішній завод, мав стати основною експериментальною базою інституту.

Соколова, яка тільки вчора стала директором заводу, чекала гостей у своєму кабінеті. Михайло Полоз, колишній виконроб п'ятої дільниці, працював тут останні дні.

Коли гості зайшли, Соколова запросила всіх сідати. Після кількох хвилин знайомства і незначної розмови Соколова почала говорити. Вона сказала про те, що на перших порах завод має виготувати певну кількість літаків уже випробуваної конструкції, але з першого листопада все виробництво буде завантажене тільки роботою над літаками інституту стратосфери, І Валенс і Крайнєв про це знали. До того часу, поки завод виконає це своє перше замовлення, креслення крейсера будуть готові цілком, і можна буде розпочати виробництво пробних партій.

Розмова якось не налагоджувалася. Соколова запропонувала піти оглянути завод. Вони вийшли з кабінету і за кілька хвилин були на заводському дворі, де цвіли великі і пишні клумби квітів.

Соколова поруч з Крайнєвим попрямувала в перші двері великого цеху, площа якого займала кілька гектарів.

Цех зустрів їх шумом верстатів і цілою зливою світла. Світло лилося в усіх боків, з вікон, з високої скляної стелі, промені його багато разів відпивалися на частинах верстатів, грали на полірованому металі.

Це був інструментальний цех. Тут уже давно працювали на повний хід. Цех мав забезпечувати інструментами весь завод. Верстати вишикувалися тут в рівні ряди, і на кожному стояла марка радянського заводу. Біля верстатів стояли переважно молоді хлопці й дівчата. Тільки де-не-де виднілися літні робітники.

Соколова вела своїх гостей далі. Вони перейшли в цех, де мали виготовляти серце літака — мотор. Тут ще тільки налагоджувалися складні виробничі процеси.

Зате в ливарному цеху можна було побачити роботу в повному розпалі. Ритмічно постукували формувальні машини. Рухалися довгі, закруглені стрічки конвейєрів з заформованими опоками. Сліпуче білою цівкою лився розтоплений метал з ковша у темне горло — литник форми.

Вони повернулися в кабінет Соколової тільки через три години. Завод справляв грандіозне враження. Соколова викликала головного інженера і разом з Крайнєвим і Валенсом почала виясняти строки можливості подачі перших креслень крейсера.

— Там буде багато несподіванок, — попередив Крайнєв.

— Я знаю це, — відповіла Соколова, — і саме тому дуже хотіла б, щоб на заводі для консультації був постійно присутній один з ваших кваліфікованих співробітників. Я хочу мати постійну консультацію. Адже це справа для нас цілком нова.

— Візьметесь, Марино Михайлівно? — обережно запитав Валенс.

Марина завагалася.

— Беріться, Марино, — підтримав Крайнєв, — ви тут не самі будете. Ми всі тут часто буватимемо.

Робота мала бути дуже інтересною, а головне, самостійною. Марина погодилася.

— Прекрасно, — підвела підсумки Соколова, — квартиру для товаришки Токової я забезпечу. Ну, здасться, все.

І вперше за весь час Соколова посміхнулася. І раптом всі присутні в кімнаті помітили, що вона красуня. Валенс навіть плечима знизав, дивуючись з такого перетворення. Здавалося, раніше і не можна було помітити її стрункого стану, пишної зачіски червоного золота, гарних рис обличчя і високого чола.

Соколова запросила гостей обідати. Крайнєв подякував і усміхнувся. Перше знайомство з заводом йому подобалося. Крейсер передавався в падінні руки.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Марина переселилася на завод. Їй дали велику кімнату з вікнами на захід і робочий кабінет. Роботи було багато, але і вільного часу залишалося чимало. В такі хвилини, вільні від роботи, знову все частіше стали непокоїти Марину честолюбні думки про літак власної конструкції. І чим більше працювала вона біля крейсера, тим більше хотілося дівчині побачити отак реально, як деталі крейсера, власний літак.

В такі хвилини вона завжди йшла в цехи, навалювала на себе якомога більше роботи, аби тільки не думати про щось подібне. Інколи вона писала до Києва вимогливі листи — креслення надходили не завжди акуратно.

Коли на завод приїздив Крайнєв, то для дівчини це було справжнім іспитом. Вона хвилювалася незвичайно, і жодна честолюбна думка не з'являлася в її голові. Але Крайнєв зникав, і все починалося спочатку.

Перший крейсер уже народжувався в експериментальних цехах заводу. Марина прекрасно знала всю машину, вона навіть могла уявити собі її в польоті.

Все більше і більше деталей з'являлося на невеликому стенді, незабаром уже можна буде приступити до збирання першого крейсера. Марина встигла звикнути до людей на заводі. В неї знайшлося багато знайомих, навіть хороших друзів. Але інколи вона кидала все і всіх і йшла сама гуляти по степу.

Вона дуже любила ці прогулянки, виходила далеко в степ, де зовсім не чути шуму заводу, де пряно пахне чебрець і ще якась невідома степова трава, йшла на далекі могили і сідала там на самому вершечку. Білий камінь лежав на вершечку однієї з могил. Люди говорили, що там поховано партизанів, але напевне ніхто нічого не знав. Марина сідала на білий ніздрюватий камінь і годинами могла дивитися на завод, на степ, на захід сонця.

Вона швидко звикла до п’янкої степової тиші, навчилася навіть розрізняти посвисти птиць, степ розкривався перед нею, як книга. Під каменем на могилі жила ящірка. Вона швидко звикла до Марини і часто при ній вилазила з нірки грітися в останніх променях вечірнього сонця.

Але одного вечора, коли дівчина сиділа на своєму камені, спочинок її було зіпсовано. Легкі повільні кроки почулися зовсім близько. Марина озирнулася незадоволено. Любов Вікторівна Берг стояла поруч. Вони були знайомі дуже мало. Просто кілька разів зустрічалися на роботі.

— Пробачте, — сказала Берг, опускаючись поруч Марини на суху траву, — я набридатиму вам не дуже довго. Ось спочину трохи і піду…

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожна думаючи про своє. Сонце поволі котилося до обрію. Над степом стояла висока, дзвінка тиша. Це був час мовчання, час заходу сонця.

Майже не порушуючи цієї тиші, Берг повільно сказала:

— Сьогодні минуло півроку з дня смерті мого чоловіка.

Вона проказала ці слова спокійно і тихо, але в них прозвучав такий глибокий сум, іаке горе, що Марина навіть здригнулася.

— Це було вже тут, на будівництві? — запитала вона.

— Так. Це було вже тут.

Берг зітхнула. Кілька хвилин минули в мовчанні, потім вона почала говорити. Перед Мариною раптом розіслалася величезна засніжена рівнина. Темною плямою виднілося на безкрайній білій площі велике будівництво. Тепляк інженера Полоза виріс над усіма будівлями, досягаючи низьких снігових хмар. Потім прийшла відлига, і страшний порив норд-осту перервав троси, тепляк упав безформною навалою колод, і десь глибоко під цією навалою борсався, намагаючись вирватися, інженер Гучко.

Потім з'явилася біла палата і багряні плями на стіні — промені вечірнього сонця. Темніє. Помалу зникають червоні плями. В палату приходить смерть.

Берг замовкла. Сонце зайшло. Тільки легкі хмарини, прозорі, рожеві, ще купалися у променях.

Марина глибоко зітхнула і взяла Берг за руку. Хотілося сказати щось тепле і хороше, хотілося якось розсіяти цю глибоку тугу. Але потрібних слів не знайшлося, на думку все приходили банальні, заяложені слова співчуття, і Марина промовчала.

У степу ставало холодію. Падала роса. Вони встали і поруч пішли до заводу. Берг трохи повеселішала. Ніби легше стало їй від того, коли розказала Марині все, що гнітило серце.

Після того вечора вони зустрічалися дуже часто, мало не кожен день. Їх можна було помітити поруч в степу, на могилах. Вони розмовляли дуже багато, і завжди виходило так, що Берг погоджується з Мариною. Інколи розмови заходили про роботу, про перший крейсер. Але в таких випадках Марина відразу ж ставала дещо сухуватою. Берг відразу ж помічала це, і розмова сходила на інше.

Одного вечора Марина пішла в степ одна, не бажаючи ні з ким розмовляти. Інколи їй хотілося спочити на самоті. Напередодні з заводу поїхав Крайнєв. У такі дні завжди оживали в Марині її старі, ніби вже й затамовані честолюбні бажання. Вона сама картала себе, нагадувала собі про те, що в крейсері є частина і її роботи, але знайти рівноваги не могла.

Як завжди, зійшла вона на могилу, сіла на білий камінь, і ящірка довірливо з'явилася їй назустріч.

Так само, як і колись, легкі кроки почулися поруч. Марина озирнулася і знову побачила Берг. Ящірка несподівано злякано заховалася. Марина посміхнулась, хоч поява Берг не принесла їй задоволення.

Високо над заводом пролетів літак. Марина провела його поглядом і зовсім несподівано для самої себе почала говорити про свою найбільшу мрію коли-небудь збудувати власний літак, який має нести на собі ініціали Марини, має нести на собі її славу.

Берг слухала мовчки, явно зацікавлено, і її очі світилися, ніби взнавала вона в ці хвилини щось надзвичайно важливе для неї самої.

Вона навіть насмілилася додати кілька слів про те, як це, мабуть, приємно бачити свої ініціали на машині. Потім несподівано просто запитала, чи буде на крейсері стояти ім'я Крайнєва.

Марина здригнулася, замовкла і вже до самого дому не сказала більше ні слова.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Ніч встає над Києвом, над заводом, над цілим світом. Яскраво світять над цехами великі ліхтарі. Ясніше чутно майже непомітне вдень чахкання пари. Тихше стало між цехами на широкому заводському дворі. Позаходили в депо маленькі паровозики, тільки коли-не-коли проїде по асфальту електрокар і зникне у широких, ясно освітлених воротах. Завод працює ритмічно, напружено, в три зміни.

В лабораторії по кабінетах і довгих коридорах темрява. Тільки в кімнаті Ганни всі вікна яскраво освітлені і дивляться в темряву на заводське подвір'я, як насторожені невсипущі очі. Вже дуже пізно. Вже давно минула перша година, але ні Ганна, ні Яринка і не думають іти додому. Вони сидять перед столом і слідкують за потоками рідини в колбах, слідкують за тим, як, витискувана газом, вона переливається з колби в колбу і в кожній залишається на дні невеликий згусточок.

Вони по черзі беруть колбу за колбою, уважно збирають цей темний осадок. Потім роблять аналіз і щоразу мовчки, записавши результат до зошита, викидають геть одержану речовину. Це все не те. Це все не сходиться в самій основі, а не одержавши первісних учасників реакції, не можна переходити до останніх робіт, до одержання самої вибухової речовини.

Нарешті бурхливе виділення газів припинилося. Рідина перестала переливатися по довгих трубочках. Реакція закінчилася.

— Ми робимо якусь дивовижну роботу, — роздратовано сказала Ганна. — Самі не знаємо, власне кажучи, чого шукаємо. Коробов міг помилитися в записі або просто не дописати реакції, а ми зараз б'ємося хтозна чого і що.

Яринка глянула на Ганну уважно, ніби не пізнаючи її чи дивуючись, як це може завжди така спокійна Ганна сердитися і хвилюватися.

— Треба знову повторити усе спочатку, — втомлено сказала дівчина. — Ми вже ходимо зовсім близько від істини. Треба повторити ще і ще раз, може, точніше відважувати дози речовини, а повторювати треба. Я знаю, що ми йдемо правильно.

— І щоразу заходимо на якісь манівці, так що і зрозуміти не можемо, куди зайшли.

Яринка не відповіла нічого. Вона пересіла до столика, де стояла аналітична вага, і знову почала відважувати і відміряти реактиви для повторення досліду.

— Треба щось змінити, — сказала Ганна. — Не можна ж продовжувати весь час робити одне і те ж.

Яринка промовчала. Вона і сама не розуміла, що примушує її так точно наслідувати Коробова, так точно повторювати його роботу. Відчувала тільки, що істина саме тут, що Коробов ні в чому не помилявся. А сила невідомої вибухової речовини варта була того, щоб над винайденням цієї речовини попрацювати. Змінювати зараз дівчина нічого не хотіла. Треба було випробувати всі можливості, перевірити все винайдене Коробовим і тільки тоді переходити до нового.

Ганна взялася зливати й зсипати до першої колби начисто вимитого приладу відважені речовини. Вона дивилася, як піниться і потім закипає темна рідина, і подумала, що зараз у них теж, мабуть, нічого не вийде, а наступного разу треба буде не зразу змішувати реактиви, а невеличкими порціями, не допускаючи закипання.

Яринка теж дивилася на велику прозору колбу і несподівано побачила, як там, десь всередині, на прозорому склі з'явилося усміхнене обличчя інженера Орленка. Усміхнулася до нього і міцно протерла кулачком очі. Марення зникло. Це, мабуть, від втоми.

Скоро вже буде готовий компресор, скоро треба приступати до остаточних реакцій, а в них же ще нічого не готово. Це ж просто ганьба.

Реакція починається знову, знову помалу рухається по прозорих трубочках темна рідина. Яринка слідкує за нею уважно і напружено, хоч це і зовсім неважливо. Все одно — дивись не дивись, а тільки аналіз може сказати, правильними чи помилковими шляхами йдуть подруги.

В колбах, у прозорій рідині з'являються перші згустки. Ганна починає аналізи. Це все повторення минулого, вже знайомого. Ганна веде свою роботу майже механічно, вже навіть не сподіваючись на щось нове. Вона акуратно записує у зошит результат кожного аналізу — це все може ще придатися. Від цього досліду вже не доводиться чекати нічого нового.

— Так, ми й справді забрели на манівці, — говорить Яринка, коли Ганна закінчує останній аналіз. — Невже і справді Коробов міг помилитися чи чогось не записати? Ми робимо дивну роботу. Нам треба взнати, чи треба нам шукати це з'єднання, яке записане у Коробова як основа всієї речовини.

Яринка дратується, сердиться, і тепер настає черга Ганни заспокоїти дівчину стриманою посмішкою.

— Все треба повторити з самого початку, — говорить вона, — мені здається, що ми ходимо вже десь недалеко від істини.

— Нічого повторювати зроблене, — гнівається Яринка, — все одно нічого нового ми не винайдемо, коли будемо товктися на одному місці.

— І все-таки все треба повторити, — говорить Ганна, і самий тон її примушує дівчину скоритися і замовкнути.

Мовчки, тільки зсунувши брови, сідає вона до аналітичної ваги одважувати реактиви.

В лабораторії тиша і якийсь особливий спокій, властивий тільки глибокій ночі. Наближається ранок. Поволі зникають зорі. Світлішає край неба.

А завод працює так само ритмічно і напружено, як і вдень, і вікна у великій лабораторії другого поверху освітлені до самого ранку. І коли глянути у вікно, то можна побачити голови двох подруг, голови, низько схилені над зошитами, і можна побачити, як усміхається Ганна, записуючи в зошит зовсім нові дані останнього досліду.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Компресорна установка з усім її складним обладнанням стояла змонтованою в одному з підвалів лабораторії. Це був наслідок роботи інженерів Короля і Орленка. Вони мали усі підстави бути задоволеними.

Ще більш задоволеними залишилися Яринка і Ганна. Тепер вони вже могли перейти до справжньої роботи — від дослідів на благеньких приладах до одержання остаточних наслідків, до перевірки винаходів Коробова.

І вони взялися до цієї своєї нової роботи гарячково і жадібно.

Тепер їх можна було цілий день побачити у лабораторії або в підвалі, де, поблискуючи яскраво начищеними частинами, стояв компресор. Вся ця складна машина приводилась у рух і регулювалася трьома кнопками.

Яринка і Ганна багато часу провели біля цієї складної красивої машини, обізнаючись з усіма її особливостями і завжди захоплюючись тим, як Король і Орленко глибоко продумали кожну дрібницю, передбачили кожну найменшу деталь.

Остаточна реакція мала проходити під великим тиском і при значно пониженій температурі. Конструкція компресора була дуже надійною і простою. Подруги часто згадували добрим словом конструкторів машини.

Реакція мала проходити у стальній, викладеній зсередини ебонітом бомбі. Складна система охолодження забезпечувала рівну і постійну низьку температуру. Всі ці умови визначив ще Коробов, і нехтувати ними не годилося — тим більше, що всі формули, записані у невеличкий сірий зошит, виявилися бездоганно правильними.

І одного теплого літнього вечора, коли над Києвом, забарвлюючи усе у ніжно-рожеві тони, заходило сонце, подруги взялися до останнього досліду. Вони нарочито вибрали таку пізню годину, щоб ніхто не заважав їхній роботі, щоб зайві люди не тинялися по лабораторії і біля компресора.

А ще до того ні Яринка, ні Ганна не були впевнені в успіхові цієї своєї спроби. Отже, вони зробили все, щоб останній дослід проходив без людей.

У своїй лабораторії, затаївши подих, намагаючись не ворухнутися, відважували вони з точністю до міліграма матеріал для майбутньої реакції. Вже давно закінчилися вагання і невдачі першого часу, вже давно аналізи зійшлися з записами Коробова. Але саме тепер і починалося хвилююче і навіть страшне. Саме тепер доходили подруги до таємниці вибуху в лабораторії, і від того, що цей вибух мав таку неймовірну силу, ставало трохи страшнувато.

Вони обережно, ніби священнодіючи, закрили змішані реактиви у блискучій сталевій бомбі. Останній компонент реакції — велику дозу азотної кислоти — треба було влити перед самим початком роботи компресора, щоб усі процеси відбувалися вже під великим тиском.

Потім вони спустилися в підвал, де компресор стояв, ніби чекаючи початку роботи. Поруч нього стояли два балони з азотом; у бомбу мало нагнітатися не звичайне повітря, а інертний азот.

У халатах, з блискучими балонами в руках, у півтемряві лабораторних коридорів Яринка і Ганна самим собі нагадали якихось середньовічних алхіміків. Яринка навіть сказала про це, і вони посміялися трохи, проте якось стримано і ніби неохоче.

А в кімнаті з низькою стелею, де стояв компресор, було багато електричного світла, білого і сліпуче ясного, так що будь-яка подібність до середньовіччя зникла і навіть сила майбутньої вибухової речовини перестала здаватися такою страшною.

— Ну що ж, будемо починати, — трохи зміненим голосом сказала Ганна.

Яринка відчула, що хвилюється з кожною миттю все дужче і дужче. Вона навіть не могла говорити від хвилювання, а тільки мовчки кивнула головою.

Ганна ще якийсь час почекала, ніби перевіряючи у думках, чи все зроблено і розраховано, чи все приготовлено на маленькому столі, який стоїть під самою стіною.

Але перевіряти вже більше нічого. Треба починати роботу. Яринка взяла у руки блискучу бомбу з насипаними всередину реактивами і повернула її отвором догори. Ганна швидким рухом влила туди заздалегідь приготовлену азотну кислоту. В бомбі щось зашипіло, і над отвором з'явився ледве помітний димок. Тоді, вже поспішаючи, намагаючись не згаяти жодної секунди, вони поставили бомбу на місце і міцно затягли гайки, які з'єднували її горло з компресором. Яринка перевірила гайки, які затягала Ганна, — та в свою чергу перевірила роботу подруги.

Яринка натисла кнопку вимикача, і десь унизу загули мотори. Компресор паче ожив, ніби заворушився, хоч жодного руху зовні не було видно. Тільки чути було ледве помітне здригання, тільки відчувався рух десь всередині машини. На великому білому циферблаті манометра швидко заворушилася, полізла вгору довга стрілка. Ганна слідкувала за нею, помалу пересуваючи ручку регулятора. Стрілка дійшла до чотирьохсот, і рука Ганни завмерла. Тиск мусив залишатися десь на цьому рівні.

Тепер треба було чекати. Довгих дві години напруженого чекання і невідомості. Нікому по видимі процеси відбуватимуться за цеп час у сталевій бомбі. Вона навіть може несподівано вибухнути, і від цього трохи страшно, і холодок лізе десь поза шкірою.

Хвилини тягнуться помалу-помалу. Тихо, ніби присипляючи, монотонно гудуть мотори. На білому циферблаті дрібно тремтить довга стрілка. Ганна слідкує за нею невідступно.

А Яринка часто поглядає на балони з азотом. Їй чомусь здається, що газу нестане, хоч дівчина напевне знає, що все розраховано заздалегідь з великим запасом. Як же вони довго тягнуться, ці сто двадцять хвилин.

У низькій кімнаті напружене мовчання. В обох подруг таке враження, ніби ось зараз щось мусить трапитися, щось небачене і незвичайне. Але нічого не трапляється, а від такого напруженого чекання тільки ледве помітно починає ломити у скронях.

— Ми з тобою такі мовчазні і печальні, ніби в нас хтозна-яке нещастя сталося, — пробує пожартувати Яринка, але Ганна не відповідає.

Навіть розмовляти якось не хочеться. Всі думки зайняті тільки одним — як працюють мотори і компресор, що робиться там, у бомбі. Всі почуття загострено до краю. Коли трохи дужчає струм у мережі і мотори починають гудіти сильніше, Ганна і Яринка здригаються.

Але ось і вони минають, ці дві довжелезні години. Замовкають мотори, і тоді надзвичайна тиша запановує у кімнаті. Тільки чути, як з ледве помітним сичанням із бомби повертається знову у балони залишок азоту. Стрілка на манометрі помалу опускається до нуля.

Яринка знімає блискучу бомбу, підносить її до столу і над великим, чисто витертим склом перевертає її горлом донизу. На скло помалу висипається темний сизуватий порошок.

Подруги дивляться на нього, як зачаровані. Так триває лише мить. Потім вони переносять свої здобутки нагору, в лабораторію. Тут треба усе перевірити, все проаналізувати.

Яринка нервує, поспішає. Їй хочеться швидше усе взнати, в усьому переконатися. Спочатку Ганна теж хвилюється і нервує, але несподівано бере себе в руки й говорить:

— Зараз ми замкнемо все це у вибухову камеру, де на нього дійсно ніщо не зможе вплинути, а собі залишимо тільки малесеньку часточку для аналізів, бо, я тобі признаюсь одверто, мені страшно.

І Ярина мовчки погоджується з нею, хоч і не хотілося б марнувати часу на пересипання і переховування цього сизого, майже сріблястого порошку.

І вони ховають у вибухову камеру, де не страшний найсильніший вибух, весь порошок, зсипаний у невеличку колбу. На столі у пробірках залишається лише по кілька зерняток.

Це вже пізня ніч. Тиша і темрява стоїть над світом.

На сході ледве помітно починає голубіти небо — вже скоро почнеться світанок.

— Так, — говорить Ганна, закінчуючи аналіз, — все сходиться з записами Коробова. Значить, оце вона і є, та сама таємнича речовина.

І Ганна дивиться на пробірки, ніби намагаючись побачити там щось надзвичайне.

Вони беруться до роботи. У маленькій вибуховій камері намагаються вони одержати вибух нової речовини. Вони пробують вогонь і детонацію, вони пробують сірчану кислоту і гримучу ртуть. Але кислота тихо шипить, геть розкладаючи речовину, вогонь не впливає зовсім, навіть дуже високі температури не змінюють сіруватого відтінку зернят, запали гримучої ртуті вибухають самі і не викликають більше ніякого вибуху.

— Треба кінчати, — позіхаючи, говорить Яринка, — дивись, вже скоро світанок. Завтра ще буде час.

Ганна дивиться у вікно. Велетенська заграва світанку здіймається у небо. Півнебозводу палає непередавано багряними кольорами. Зараз зійде сонце.

— Так, треба кінчати, — говорить Ганна, — я піду вниз, заберу реактиви. Ти теж поприбирай тут. Зараз поїдемо додому. Це ж уже скоро трамваї підуть.

Вона виходить. Настрій в обох подруг якийсь дивний, ніби трохи пригнічений. Таке враження, ніби пройшли вони зовсім близько біля своєї мети і не помітили головного. І навіть не зовсім зрозуміло, як далі йти, — а від того приходять сумніви і невіра у власні сили.

Яринка опускається на стілець у кутку лабораторії. Вона дуже стомилася за цю піч. Зараз треба поїхати додому, добре виспатися і спочити.

А за вікном все світлішає і світлішає багрянець неба, ще хвилина, дві — і бризнуть перші промені сонця.

Яринка дивиться у вікно. Хмарини міняються на її очах, і ніби відблиск ножа прорізає світанок, і все затоплює, знищуючи багрянці, перший промінь сонця.

І Яринці здається, ніби відблиск його загорівся в пробірках, ніби малесенькі іскри з'явилися за тонким склом. Дівчина хоче встати і підійти глянути, що трапилося, але в ту ж мить вибух струшує стіни лабораторії, кидає дівчину на підлогу і далеко у двір виносить широкі віконні рами.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

У вестибюлі лікарні провели вони всі троє довгий літній день. Це була неділя, і ніхто не міг пригадати більш сумного дня відпочинку. Мовчазні і суворі, сиділи вони поруч на стільцях, тільки коли-не-коли перекидаючись одним-двома словами та жадібно ловлячи кожне слово, кожен погляд лікарів, які виходили з довгих білих коридорів.

Інколи виходила висока сива лікарка, і тоді всі троє зривалися з місць, підбігали до неї, бажаючи почути щось нове, щось втішне.

Але відповідь весь час була однакова:

— Яринка все ще марить в непритомності. Її, видно, дуже вдарило вибуховою хвилею, хоч зовнішніх поранень немає жодного. Лікарі побоюються крововиливу в мозок.

І знову сідали Ганна, Орленко і Король на свої місця, довгі години просиджували на своїх стільцях, добре розуміючи, що слід було б піти і відпочити, — не в силі піти, не в силі відірвати погляд від високих білих, матовим склом затягнутих дверей.

Так минув цілий день. Вони навіть не згадували про їжу. Думка про те, що прийде ніч і доведеться піти відсіля, здавалася жахливою.

Ганна страшенно картала себе за те, що залишила Яринку одну в ту останню мить. Може, вона, холоднокровніша і досвідченіша, якось могла б запобігти нещастю. Благословляла ту мить, коли їй спало на думку заховати всю речовину у вибухову камеру, залишивши тільки кілька зернят. Та й ці зернята наробили такого, що навіть подумати страшно.

А години минали й минали, і вже ніч заходила над містом, а сива лікарка все ще не могла сказати нічого втішного.

Для Короля це були важкі години. Йому здавалося, ніби нещастя навалилося на нього, як страшна брила, і годі було її зрушити чи скинути. І оце відчуття власного безсилля, неможливість якось зарадити дратувало найбільше.

Орленко сидів, украй пригнічений, ніби розчавлений горем. Він навіть нічого не міг говорити, тільки дивився, невідступно дивився на білі двері.

А у великій білосніжній палаті на одинокому ліжку, застеленому м'якою зеленкуватою ковдрою, лежала Яринка. Обличчя її змінилося, стало старішим. Тіні лягли під очима. Тонкі зморшки окреслили рот.

Дівчина лежала так тихо, що інколи здавалося, ніби вона навіть не дихає. Та проте губи час від часу ворушилися, і тоді чулося тихе гарячкове шепотіння:

— Сонце… сонце… дивіться, сонце…

Висока сива лікарка заходила часто, мацала пульс і чоло, хитала головою і тихо виходила.

І пізно вночі, коли ніхто вже навіть і не сподівався, Яринка опритомніла. Вона глянула навколо себе, ніби шукаючи когось, і несподівано сказала:

— Сонце.

Потім побачила сиву лікарку, сестру біля свого ліжка і дуже тихо промовила:

— Негайно викличте Ганну.

Лікарка спробувала заперечити.

— Мені страшно болить голова. Навіть ви не знаєте, чи я буду жити. Покличте Ганну.

Яринка говорила ці слова настільки спокійно, твердо і впевнено, що лікарка заперечувати не наважувалася. Вона повернулася і тихо вийшла. Вона, звичайно, не зробила б так, але Яринка майже точно визначила своє становище — цілком можливо, що це дійсно останні хвилини притомності.

І ті кілька хвилин, які минули, доки Ганна, переодягнута в білий халат, з'явилася перед ліжком, дівчина думала тільки про те, як би витримати і не знепритомніти. Ця думка була пекучою, і від напруження голова боліла ще гірше.

Але Ганна з'явилася біля ліжка, з'явилася, не кажучи жодного слова, тільки вдивляючись, напружено вдивляючись у дороге обличчя подруги.

— Ганно, — гарячково зашепотіла дівчина, — воно вибухає від сонця, від сонячного променя… Я сама це все бачила, Ганно…

Їй здалося, ніби Ганна хитнулась і відійшла кудись далі. Дівчина хотіла покликати її і відчула, що вже не може. Несподівано хитнулася і обернулась стеля. Потім настала темрява.

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ

Бабине літо пливе над садом. На пожовкле листя кленів і каштанів падає золоте проміння сонця. Тепла мла застилає небо, і сонце котиться у висоті, ліниве, туманне.

Листя падає з дерев. Воно шарудить від найменшого подиху вітру, воно ледве помітно пахне гнилизною, і запах цей ні на мить не дає забути про осінь.

Юрій Крайнєв ішов по великому саду інституту стратосфери. Приємно було йти отак, дивитися на каштани і клени, брати руками з повітря довгі ниті білого павутиння і спокійно думати свою думу.

Крайнєв дійшов до самого кінця саду і глянув назад. Інститут підносився над деревами важкою брилою граніту. Сонце блищало на вікнах, і здавалося, ніби це золоті крони каштанів і кленів відбиваються у дзеркальному склі.

Йти в кабінет не хотілося. Юрій нахилився і підняв з землі великий лимонно-жовтий листок. Візерунчаста мережка прожилків здавалася намальованою. Потяг за один ріжок — сухо хруснувши, листок розірвався. Крайнєв підніс його до губ і відчув запах осені. Кинув на землю обірваний хвостик і пішов далі. Зараз він має право на спочинок — закінчено велику роботу, закінчено крейсер.

Крайнєв ішов садом. Невеличкий столик і кілька крісел стояли на доріжці під пишнокронним каштаном. Юрій сів у крісло. Це почуття, цей момент вдалого закінчення великої і відповідальної роботи він любив понад усе на світі. Приємно згадати той день, коли олівець провів першу лінію. Як давно це було…

Крайнєв сидів у кріслі великий і широкоплечий. Мереживо зморщок вже стало з'являтися в куточках очей, коли інженер усміхався. Сивина сріблила виски. Це оте не була старість. Глибокі переживання, довгі години і ночі роздуму посріблили волосся інженера.

Листя зашаруділо десь у глибині саду. Хтось ішов, наближаючись до місця, де сидів Крайнєв. Він прислухався і незадоволено поморщився. Та коли висока, затягнута у військове постать Валенса з'явилася з-за дерева, зморшки зникли.

Директор інституту підійшов мовчки і сів у крісло поруч Крайнєва. Справжня дружба існувала між ними, і спер уже ніщо не могло зламати її. Часто вони зустрічалися і кілька хвилин проводили разом, навіть не розмовляючи. Це були хвилини спочинку.

Вони сиділи мовчки, і Валенс прекрасно розумів почуття Крайнєва. Літній і досвідчений, він дуже любив свого значно молодшого друга і добре знав, що мине ще півгодини, Юрій спочине і знову кинеться у самий вир роботи, складної роботи, де найвірніші шляхи може находити саме він, професор Крайнєв.

Тиша висіла над садом. Вона трималася на довгих нитках бабиного літа, натягнених між деревами.

Ні Крайнєв, ні Валенс не помітили, як, з'явившись із тиші, над садом виросло мелодійне металічне гудіння. Воно то піднімалося на високі ноти, то майже завмирало, але тембр його, металічний, енергійний, не мінявся.

Крайнєв здивовано підвів брови і глянув на Валенса. Досвідчений пілот, він міг по звуку точно визначити, яка машина з'явилася в небі. Зараз не було незрозумілим. Очевидно, якась нова конструкція.

— Ти не знаєш цього літака? — сказав Валенс на запитливий погляд Юрія. — Пристойна машина, зараз ми глянемо на неї.

За мить літак з'явився в небі. Форму він мав трохи незвичну: крила його були вигнуті, як дуга. Вони нагадували собою добре натягнутий лук, де тятивою була задня кромка крила, а стрілою весь фюзеляж. Маленький літак немовби купався в проміннях осіннього сонця.

Очевидно було, що веде його незвичайний пілот. Неймовірні фігури вищого пілотажу, фігури, можливі лише для найвищих майстрів цієї справи, рисував літак у холодному небі.

— Це літає Валя, — несподівано сказав Валенс.

— Яка Валя? — здивувався Юрій.

Валенс хитнув головою. Запитання Юрія влило краплину гіркоти в його думки. Як на нього, Крайнєву не варто було б так швидко забувати це ім'я.

— Валя, твій колишній шофер. Хіба ти вже забув її? Вона вже давно авіашколу закінчила, недавно перейшла працювати знову до нас. Чудово літає.

Валя! Спогади раптом широкою хвилею нахлинули на Крайнєва. От він виходить з дверей свого дому у чудовий травневий день і бачить у своїй машині нового шофера — біляву дівчину. Тоді вони з півгодини їздили за містом і Валя довела йому, що має право називатися шофером першого класу. Багато ще чого згадав Крайнєв, почувши це ім'я…

А літак купався у сонці. Синім світлом сяяли його крила, інколи засліплюючи очі відбитим променем. Ось, розігнавшись з великої височини, летить він просто униз, ніби падаючи на інститут. Це піке, це чудесне, майстерне піке з висоти трьох тисяч метрів на заздалегідь визначену точку. Рев, гудіння і свист сповнюють тихий сад інституту. Блискуче тіло літака проноситься зовсім низько над деревами.

Потім гудіння затихає. Літак зник. Плавали у повітрі довгі нитки бабиного літа, неясно світило сонце, тихо падали додолу прозорі кленові листки.

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ

Літак мчав униз, до землі, і вітер свистів під широко розплатаними крилами. Літак падав, мотор його ревів, і гвинт надавав падінню швидкості. До землі було вже недалеко. Два винищувачі такого ж типу гналися за ним. Вони так само мчали впив у несамовитому піке, намагаючись не випустити перший літак. Василь Котик тікав. Петро і Микола його наздоганяли. Це був учбовий повітряний бій, перший бій, який дозволили провести трьом братам. Уже багато годин налітали молоді Котики. Давно вже минув той час, коли вперше злетіли вони над аеродромом, вперше відчули вітер високостей.

Зараз кожен із них веде літак в найскладнішому польоті, в бою. Ще небагато — і ввійдуть вони в полк винищувачів як повноправні льотчики.

Василь вирівняв літака недалеко від землі. Відцентрова сила вдавила тіло в сидіння так, що аж в очах потемніло, але літак вийшов із піке і в ту ж мить рвонувся вгору, назустріч тим двом, які ще раніше припинили несамовите падіння.

«Бій» розпочався знову.

Літаки пішли вгору. Вони звивалися один біля одного, падали стрімко і раптово, перекидалися і розліталися, намагаючись зайняти позицію, вигідну для обстрілу супротивника, здавалися живими істотами, а не машинами.

Василь сидів у своєму літаку, і в нього було таке враження, ніби він злився з машиною, що вона слухається не тільки його рухів, а навіть думок, його захоплювала ця прекрасна гра. Рухи ставали напрочуд точними, чіткими. Багато разів уявляв собі, що перед ним ворог, і навіть натискав на гашетки, опиняючись в зручних позиціях, але кулемети мовчали.

І в якусь радісну секунду Василь відчув, що може керувати літаком, знає тут все, як самого себе, і машина не зрадить йому. І відчувши це, засвистав по-дроздиному задьористо і дзвінко, але не почув нічого, бо шум мотора глушив усе.

На аеродромі подали сигнал іти на посадку. «Вороги» помирилися. Чітко і швидко вишикувалися брати у трикутник. Вони летіли, ніби зв'язані тугими невидимими тросами. По черзі сіли на землю. На вказаному місці літаки вишикувалися в одну лінію, крилом до крила. Пілоти вийшли і стали біля своїх машин.

До них підійшов майор Полоз і, дякуючи за блискучу роботу, потис руку кожному з своїх старих знайомих.

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ

Крайнєв складав папери у жовтий шкіряний портфель. Роботу закінчено. Післязавтра виїзд на завод на випробування першого крейсера. Крайнєву вже не вперше переживати такі дні. Вже багато разів давав він дозвіл на перший політ своїм літакам. День був дуже напружений, але зараз хвилюватися нічого.

Крайнєв склав усі папери, оглянув стіл, потім підійшов до важкої сталевої шафи і замкнув портфель.

Був уже вечір, темніло рано. Крайнєв пройшов довгим, м'яко освітленим коридором до Валенса. Валенс саме щось писав, але поклав ручку, тільки-но зайшов Крайнєв.

— Сьогодні я віддаю наказ, що основним льотчиком-випробувачем для крейсера призначається Валя. Ти нічого не маєш проти?

— Валя? — перепитав Крайнєв.

Так, зараз вона у нас найкращий пілот. Пам'ятаєш, як вона літала на літаку Матяша?

Крайнєв згадав осінній сад, довгі прозорі пасма бабиного літа, ледве відчутний запах сухого листя.

— Валя, — тихо повторив він і раптом усміхнувся, — дуже добре, я цілком згодний. Хай буде Валя, вона прекрасний льотчик.

Літаки Крайнєва завжди випробовував пілот Марченко, але кілька місяців тому його призвали до армії, і, звичайно, найкращим пілотом в інституті була Валя. Кращого вибору Валенс і не міг зробити.

Директор дописав, показав Юрію перелік випробувань, які мав пройти крейсер, і наказ було підписано.

— Що ж далі сьогодні будемо робити? — запитав Валенс, ховаючи свої папери.

— Далі? — перепитав Юрій і на мить замислився. — Далі… От дивне становище. Крейсер закінчено, а нового ще нічого не почато. Що ж будемо робити нині ввечері, Адаме Олександровичу? Ганна поїхала на завод. Проведемо разом вечір чи в тебе якісь інші плани?

Валенс простяг руку до невеличкого бювара, який лежав на столі, і взяв звідтіля кілька різноколірних папірців.

— Ану, поглянемо, куди можна сьогодні піти, — сказав Валенс, роздивляючись запрошення і програми. — Отже, пас запрошують на урочисте засідання в Академію наук.

— Не хочеться, — відгукнувся Юрій.

— На лекцію.

— Відмовити. Сьогодні не хочу.

— В палац фізкультури.

— Далі.

— Почекай. Чому далі? Давай справді підемо в палац фізкультури. Сьогодні відкриття зимового басейну для плавання і змагання, Це дуже цікаво і, головне, красиво.

— Не думаю.

— А давай все-таки поїдемо. Ти не жалкуватимеш.

Крайнєв погодився явно неохоче. Сперечатися з Валенсом він взагалі не любив. Вечір вільний. Чому не спробувати?

Через кілька хвилин вони вже їхали яскраво освітленою Червоноармійською вулицею. Палац фізкультури був недалеко. Зовні це була присадкувата і непривітна будова, що нагадувала на перший погляд ангар: Крайнєв пожалкував, що приїхав.

Вони зайшли, роздяглися у маленькому гардеробі, пройшли вузькими сходами до непоказних дверей, і раптом Крайнєв тихо ахнув від несподіванки і захоплення.

У величезному високому залі, чітко окреслена на підлозі мармуровим прямокутником, переливалася мерехтливими бліками зеленкувата, на диво прозора вода. Вона була така прозора, що візерунки, викладені на дні басейну з кольорового мармуру, було видно до найменшої дрібниці. Все було білим у цьому залі, тільки вода світилася зеленкуватим вогнем і вабила до себе непереможно. Високі трибуни здіймалися вгору аж до самої стелі. Весь басейн здавався палацом дивної, чистої краси.

В першу хвилину Крайнєв навіть говорити не міг від захоплення. Валенс усміхнувся, поглядаючи на свого друга. Вони пройшли і сіли в невеличкій ложі, зовсім близько від вишки для стрибків, яка здіймалася над прямокутником води, струнка і ажурна.

І ще не встигли вони сісти, як у залі залунала музика. Це починався парад. Хлопці і дівчата в костюмах для плавання виходили і шикувалися в одну пряму лінію. Було приємно дивитися на сильні, ніби виточені тіла.

У серці Крайнєва раптом з'явилося дивне почуття. Захотілося й собі отак стати в один ряд з цими веселими красивими юнаками і собі отак піти під могутні звуки маршу.

Парад закінчився. Почалися змагання.

Трійка за трійкою кидалися у воду плавці. Воші пливли швидко і впевнено. Це була повна гармонія сили і вміння. Тут встановлювалися рекорди, але Крайнєв не прислухався до оголошень. Краса видовища все ще захоплювала його.

Але ось закінчилися змагання з плавання. Судді оголосили про початок стрибків з вишки. Світло в залі трохи зменшилося, натомість з'явилося два прожектори — просто із води світло било вгору, освітлюючи простір перед вишкою.

Щось неголосно проказав гучномовець, на вишку вийшла дівчина, і стриманий гомін прокотився по залі.

Дівчина стояла на самому верху, осяяна промінням прожекторів, немов вирізьблена з рожевого мармуру. Всі присутні дивилися на цю дівочу постать, як на витвір геніального митця.

Плавним рухом підвела дівчина вгору руки. Їй самій приємно було відчувати свою молоду красу, відчувати її переможну силу. Ось зараз неподільно володіє вона поглядами, почуттями всіх людей, що зібралися в цій залі.

Крайнєв стежив не відриваючись за кожним рухом дівчини. Раптом риси обличчя її стали напрочуд знайомими. Він навіть устав з крісла, придивився краще і тихо сказав:

— Валя.

Дівчина почула. Ледве помітно схилила вона голову, побачила Крайнєва, і плавний рух її на секунду увірвався. У другу ж мить вона знову підвела руки і легко, немов птах, злетіла у повітря. Вона летіла вниз, як ластівка, падаючи з вишки. Тіло вигнулося і застигло у вільному русі. Вона падала, володіючи кожним м'язом свого тіла.

Біля самої води руки її зімкнулися. Вона ввійшла у воду безшумно, як блискучий клинок. Тільки запінилася вода, і жодної бризки не злетіло вгору.

Тепер дівчина пливла під водою, освітлена з усіх боків прожекторами. Світилася вода, і в цьому зеленому потоці назустріч світлу пливла Валя.

На вишку виходили ще дівчата і юнаки, вони показували свою високу майстерність, довершене вміння володіти своїм тілом, але в очах Крайнєва стояла тільки одна картина: Валя, освітлена потужними променями світла, стоїть на верхній вишці. Крайнєв дивився на спортсменів, але думки щоразу поверталися до цієї картини.

Через півгодини, виходячи поруч з Валенсом до вестибюля, він побачив Валю. Вона підвелася з дивана їм назустріч, привітна і радісна.

— Я страшно невдало виступала сьогодні, — говорила Валя, — ви, Крайнєв, так несподівано мене покликали, що я навіть розгубилася і мало не впала з вишки.

Всі разом вони сіли в машину. Після недовгої мовчанки Крайнєв сказав:

— Мушу привітати вас, Валю, сьогоднішнім наказом директора вас призначено випробовувати крейсер.

Хвилину Валя мовчала. Вона просто не в силі була вимовити жодного слова.

— За це я мушу дякувати вам? — у стриманому запитанні Юрій відчув цілу зливу радості.

— Ні, Адаму Олександровичу.

Валенс промовчав, ховаючи посмішку.

РОЗДІЛ СОРОК ТРЕТІЙ

Крейсер стояв на широкій бетонній площадці біля експериментального цеху. Це була блискуча срібна машина — моноплан з низько поставленим крилом. Металеві гвинти стояли на своїх звичайних місцях. Потужні мотори мали приводити їх у рух. Вони могли працювати на великих висотах.

Кабіну крейсера було розраховано на трьох чоловік. Два пілоти і штурман. Кабіна закривалася герметично. Компресори і кисневий апарат забезпечували в кабіні нормальний тиск і склад повітря.

Майже все було готове для перших випробувань. За останні дні Марина відходила від крейсера тільки для того, щоб трохи поспати. Незабаром мав приїхати Крайнєв і інженери з інституту. Тоді розпочнеться випробування. Марина хвилювалася. Давно вже забула вона прогулянки в степ. Майже не доводилося бачитися їй з Берг — до крейсера допускали небагатьох. Конструктору Берг нічого взагалі було робити в експериментальному цеху, тільки інколи зустрічалися вони в головній конторі, але розмовляли дуже мало. До того ж Берг останнім часом не виявляла ніякого інтересу ні до крейсера, ні до Марини.

Але от всі роботи було закінчено, і Соколова повідомила Валенса і Крайнєва, що можна починати випробування.

Того дня Андрій Васильович Бабат працював до пізнього вечора. У нього останнім часом збиралося все більше і більше невідкладної роботи.

Багато минуло часу відтоді, як Бабат востаннє бачив Віру Михайлівну.

Не питаючи дозволу, зайшла секретарка, поклала перед Бабатом аркуш паперу і стала біля столу, чекаючи відповіді. Бабат прочитав записку кілька разів, помовчав, пожував губами і сказав:

— Нехай зайде.

Секретарка мовчки вийшла. Записка залишилася лежати на столі. На папері стояли слова, написані нерівними, наче п'яними літерами: «Маю до вас важливу справу. Гомон».

Інженер спокійно чекав, поки зайшов Гомон, зустрів його привітно, але в кожному русі його, в кожному слові відчувалася непевність.

Гомон сів, довго не починав розмови, і тому Бабат заговорив перший:

— Ви давно приїхали… Гомон?

— Ні, недавно.

Розмова увірвалася. Інженер ще раз перечитав записку і, затинаючись, спитав:

— Які справи привели вас до мене?

— А що, не хотілося б мене бачити?

— Одверто кажучи, ніякого задоволення від нашої зустрічі я не маю.

— Доведеться вам потерпіти, — глузливо засміявся Гомон. — Я думаю, що ми договоримося дуже скоро. Справа коротка — що ви знаєте про крейсер Юрія Крайнєва?

— Про крейсер Крайнєва? — перепитав Бабат. — Про крейсер Крайнєва я не знаю нічого, крім того, що він закінчений. Ця робота вже давно відійшла від мене, нею керує сам Крайнєв.

— Вам не довіряють?

— Не довіряють? Ні, не думаю. Просто з деякого часу обсяг моєї роботи трохи зменшився. Я сам про це просив.

Бабат насторожено, відчуваючи небезпеку, дивився на гостя.

— Уважно слухайте мене, Бабат, і постарайтеся все запам'ятати, — сухо сказав Гомон. — Мені треба здобути креслення крейсера або зробити так, щоб на випробуваннях він розбився. Я буду одвертай з вами — за перше дають мільйон, за друге — двісті тисяч. І в тому і в другому випадку гарантовано виїзд за кордон. Зробити цю справу я доручаю вам.

Бабат слухав мовчки. Він був підготовлений до такої розмови, чекав чогось подібного. Але те, що пропонував Гомон, перевищувало сподіванки.

— Я не зроблю цього, — тихо сказав Бабат, — я не зроблю цього, чим би ви мені не загрожували.

Голос його раптом зірвався із спокійного топу. Гомон на це не зважив.

— Ви нітрохи не змінилися з часу нашої останньої ділової зустрічі, — поблажливо сказав він. — Завжди у вашому серці грають благородні почуття. Правда, ви вмієте їх перемагати. Це робить вам честь. От я вже бачу, у вас на язиці крутяться слова, що ви зараз подзвоните в НКВС і викриєте мене. Не витрачайте марко енергії. Я вже ляканий. Та й до того ж вам роль чесного патріота якось дуже мало личить.

Бабат сидів блідий як стіна. Гомон вів далі:

— Щоб раз і назавжди заспокоїти і припинити фонтан ваших благородних почуттів, я дозволю собі історичний відступ. В двадцять першому році ми з вами разом підписували документа про підтримку Троцького. Правда, ми його не подали і тому ви залишилися непорочним партійцем, але ця заява у мене є, і ви про це добре знаєте. А може, ви згадаєте, як від заяв ви перейшли до дії? А може, ви згадаєте, хто в двадцять шостому році організував обрив кліті на шахті «Марія» або пожежу на будівництві двадцять шість у тридцятому році? Киньте придурюватися, Бабат. Я турбую вас раз на п'ять років. Цей раз вже востаннє. Перспектив у нас з вами більше нема. Ми тут залишилися зовсім самотні. Спиратися ні на кого. Треба тікати. Центр розгромлено вщент. Тікати без грошей безглуздо. Ви це й самі розумієте. Діставайте креслення або знищуйте крейсер. За гроші і документи не турбуйтеся, все буде зроблено чисто і точно. Всього найкращого.

Гомон ніби виплюнув усі ці короткі речення, встав, уклонився глузливо і вийшов з кімнати.

Бабат довго сидів нерухомо, йому стало цілком ясно, що треба слухатися і тікати.

РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ

Валя ходила біля крейсера і захоплено прицмокувала язиком. В першу хвилину вона навіть не наважувалася відчинити дверці кабіни і заглянути всередину. Крейсер перевернув усі її уявлення про літаки взагалі.

Потім Валя взялася грунтовно знайомитися з машиною. В принципі тут були вже давно знайомі речі, але було багато нового, незнайомого. Захопившись машиною, Валя навіть не помітила, як біля крейсера з'явився Крайнєв поруч з Соколовою. Валя вже встигла раніше познайомитися з директором заводу. Між ними відразу ж налагодилися дружні взаємини.

— Віро Михайлівно, — звернулася Валя до Соколової, — я думаю, що мені зараз, слід спробувати крейсер у польоті. Звичайно, тільки зліт, посадку і все таке інше. До нього треба ще призвичаїтися перед справжніми випробуваннями. Я хочу послухати його в польоті.

— Всіма справами випробувань відає товаришка Токова, — відповіла Віра Михайлівна. — Невже ви ще не познайомилися?

В цю мить Марина разом з двома інженерами вийшла з цеху. Крайнєв привітав її щиро і сердечно. Вони не бачилися давно, і Юрію дуже хотілося подякувати Марині за хорошу роботу. Він міцно потис їй руку, сказав кілька привітних слів, усміхнувся як ніколи привітно.

Валя познайомилася з Мариною, і робота розпочалася.

У баки крейсера залили бензин. Підійшли механіки, перевірили все. Марина дала дозвіл на перший політ. Стартова команда вивела крейсер.

Валя сіла в кабіну і закрила за собою дверцята.

Хвилину посиділа нерухомо, немов знову звикаючи до вже знайомої кабіни, потім дала газ, мотори заревли на вищій ноті, і крейсер поволі рушив з місця. Він виїхав з площадки перед цехом на аеродром, кілька десятків метрів проїхав помалу, наче вагаючись, потім почав набирати швидкість і раптом злетів у повітря, легкий і динамічний, як птах.

Люди біля цеху не встигли навіть перехвилюватися. Валя відірвала важкий крейсер від землі дивовижно швидко і легко. Тепер вона пробувала машину в польоті, перевіряла, як слухається вона рулів, як набирає висоту. Крейсер був надзвичайно слухняним — Валя згадала оригінальне хвостове оперення і в думці похвалила конструктора.

Ще кілька хвилин польоту — і Валя майстерно посадила крейсер на землю. Вона привела машину до цеху і відчинила дверцята кабіни. До неї підбігли, і Валя зразу почала говорити про дрібні недоліки, які обов'язково треба було усунути перед генеральним випробуванням. Почалася робота. Вона тривала цілий день з невеличкими перервами. Ніхто не відходив від машини. За цей день Валя ще тричі злітала в повітря. Вона вимагала, щоб усі її вказівки виконувалися абсолютно точно. Завтра вона мала злетіти і на велику височінь. Другий пілот теж пробував керувати крейсером. Завтра вони мали летіти втрьох. Валя вже встигла звикнути до своєї передньої, відокремленої кабіни.

Марина стежила за тим, щоб усі накази Валі виконувалися точно. Вона добро розуміла, в якій небезпеці буде дівчина в першому висотному польоті, коли все ще невідомо і невизначено. Тут треба намагатися передбачити все.

Десь біля четвертої години робота закінчилася. Крейсер був готовий до польоту. Всі розійшлися з бетонної площадки біля експериментального цеху. Заводська охорона стала на варту біля цеху. Соколова могла спочивати цілком спокійно.

РОЗДІЛ СОРОК П'ЯТИЙ

Перед заходом сонця Марина пішла в степ. Уже давно не ходила вона на могилу, давно не бачила білого каменя і його господарки — маленької бистроокої ящірки.

Не було в ті дні спокою на серці Марини. З того часу, як побачила вона готовий крейсер, честолюбні думки не тільки не зникли, а навпаки, стали ще гострішими. В цьому крейсері, правда, є частка і її роботи. Правда, Крайнєв завжди всім говорить, що крейсер зробив колектив інституту. Він навіть ініціалів своїх не поставив на машині, але ж всі знають, що без інженера Крайнєва крейсера не було б. І тому всі говорять: «машина Крайнєва». Чи ж вдасться колись Марині почути слова: «машина Токової»?

— Я вже сиджу біля вас з півгодини, — раптом почувся біля Марини знайомий голос Берг. — Я ще ніколи не бачила, щоб ви так замислювалися.

Марина здригнулась і отямилася.

— У вас горе, Маринко? — ласкаво запитала Берг.

— Це так, дрібниці, — спокійно відповіла дівчина, підводячись з свого каменя.

Як бувало вже багато разів, поруч пішли вони до заводу. Корпуси будинків ніби виростали перед ними. Так дійшли вони до будинку, де жила Берг.

Марина хотіла попрощатися і йти далі, але Любов Вікторівна затримала її. Вона дуже ввічливо, але настійно запросила Марину до себе, і дівчина не відмовилася. В думках її клекотіла буря схвильованих почуттів, і щоб якось затамувати цю бурю, забути її, треба було залишатися на людях.

Вони зайшли у невелику, досить стандартно умебльовану кімнату. Було біля сьомої години, і густа чорна сутінь вже залягла в усіх кутках.

Берг не починала розмови. Вона сподівалася, що Марина почне говорити перша, а дівчина все мовчала.

Тоді Борг почала сама.

— А цікаво, Марино, ви теж так будете хвилюватися, коли ваша перша машина буде іти на випробування?

Удар потрапив точно. Марина здригнулася.

— Цього ніколи не буде, — тихо відповіла вона. — Все зробить Крайнєв. Мені залишилося тільки мріяти.

— Ну, може, не мріяти, а діяти, — роздумливо сказала Берг.

— Діяти? — перепитала Марина. — В тому-то і біда, що без Крайнєва я сама ще довго не зумію, мабуть, збудувати щось подібне. Це лише мрії…

— Ви мене не так зрозуміли. — Голос Берг звучав обережно, навіть несміливо. — Я думаю тільки те… хоч, власне кажучи, надто сміливо…

— Ні, вже скажіть, коли почали, — попросила Марина.

— Я думаю, що коли б завтра крейсер не витримав іспитів або, може, з ним щось би трапилося, то, мабуть, вам можна було б дуже скоро зайняти місце Крайнєва і мати власні машини… це тільки припущення, звичайно, нічого тут я не пропоную. с.

Невпевнено рухаючись, встала Марина з тахти. Вона дивилася на Берг, не розуміючи, що та говорить, боячись повірити самій собі. Потім швидко повернулася і, ні слова не кажучи, вибігла з кімнати. Берг хвилину дивилася їй услід, потім взяла маленького чемоданчика, що стояв біля ліжка, і вийшла з кімнати, щільно причинивши за собою двері.

РОЗДІЛ СОРОК ШОСТИЙ

Бойові патрони видали несподівано о шостій годині вечора. Винищувачі стояли довгою шеренгою срібних, низько поставлених крил, і механіки ще возилися біля моторів, перевіряючи все до останньої дрібниці. Молоді пілоти, схвильовані серйозністю бонової тривоги, перевіряли кулемети. Вони робили це сотні разів під час учбових стрільб, але ніколи цей процес не здавався таким важливим і відповідальним.

Минула година. Літаки були цілком готові до зльоту. Сутінь сповнила аеродром. Льотчики стояли біля своїх машин, чекаючи дальших наказів. Василь Котик стояв біля свого винищувача на правому фланзі всієї шеренги літаків. Ліворуч від Василя ходив біля свого літака Петро, а ще далі виднілася в темряві могутня постать Миколи. Бойові патрони лежали в обоймах. Це була дуже надійна інформація. Тут було про що подумати.

Минуло ще півгодини. З'явилися несміливі зорі. Місяця не було. Темрява густою пеленою огорнула пілотів. Чекання втомлювало.

Та ось пролунали слова команди, і знову всі вишикувалися біля машин. Підійшов командир полку і майор Полоз. Чітко і коротко було віддано наказ. Всі винищувачі переводилися на інший аеродром. Групу поведе майор Полоз. Аеродром — мета перельоту — лежав майже за триста кілометрів на захід.

Василь Котик прикинув у думках напрям, відстань і посміхнувся — здорово, майже на самісінькому кордоні.

Мабуть, ця думка прийшла в голову не тільки Котикові, бо по всій шерензі пройшов стриманий гомін. За півгодини, після ознайомлення з порядком перельоту і маршрутом, командир побажав своїм пілотам успіхів і попрощався. Через хвилину всі вже були на своїх місцях.

Було дано команду заводити мотори. Могутнє гудіння вкрило аеродром. Десятки моторів стали працювати одночасно. Точно о дванадцятій годині майор Полоз відірвав свій літак від землі. Прожектор освітлював аеродром, і видно було, як одна за одною здіймаються в повітря лапки винищувачів.

В перші хвилини Полоз трохи хвилювався, озираючись назад, але коли всі літаки злетіли і вишикувалися, він заспокоївся, ліг на курс і, поглядаючи вниз, де мала бути земля, навіть став насвистувати пісеньку.

Василь Котик не помилився. Дійсно, винищувачів переводили ближче до кордону. Майор Полоз знав це дуже добре. Він також добре знав, як легко вночі помилитися, промазати на тридцять-сорок кілометрів, не знайти аеродрому і залетіти за кордон. Тому увага Полоза від приладів на дошці щоразу переключалася на землю, туди, де мусили з'явитися прожектори заданого аеродрому.

Полоз дивився на годинника. Прожектор уже мусив з'явитися, а на землі все ще цілковита темрява. Полоз вирішив летіти вперед ще хвилину і, коли не буде аеродрому, повертати назад.

І коли стрілка дійшла до наміченої грані, знизу, з землі, раптом ударив яскраво-блакитний промінь прожектора. Аеродром був тут, під ними. Полоз зітхнув полегшено. Колона летіла над аеродромом, і винищувачі в строгому порядку сідали на землю.

А коли. всі сіли, останнім приземлився майор Полоз. На новому аеродромі пілотів відвели у будинок і кожному вказали ліжко. Першу ніч вони провели неспокійно, щомиті чекаючи тривоги. Але прийшов ранок, почався день звичайної учоби на новому місці, і все заспокоїлося.

Тільки бойові патрони, яких ніхто не звелів здавати, нагадували про бойову тривогу.

РОЗДІЛ СОРОК СЬОМИЙ

Марина сиділа, стискаючи долонями скроні. Було таке відчуття, ніби страшна непоправна катастрофа трапилася в її житті. Дівчина думала напружено, майже гарячково, і думки її були болючими.

Вона намагалася все правильно зрозуміти в словах Берг, хоч, власне кажучи, бачила, що якось інакше зрозуміти ці слова неможливо. От до чого вона вже докотилася з своїм честолюбством, зі своєю самовпевненістю, їй вже починають пропонувати іти на злочин. Значить, дуже багато неправильного було в її думках, коли Берг наважилася запропонувати щось подібне.

Раптом Марина рвучко підвелася. Зараз треба негайно діяти, крейсер в небезпеці… Як треба діяти, Марина ще не знала, але швидко вийшла з кімнати, бо далі залишатися тут не було сили.

Вона йшла до заводу, і з кожним кроком хода її ставала все швидшою. Віра Михайлівна Соколова зустріла її зовсім недалеко від заводу.

— Гуляєте, Марино, — посміхнулася вона, коли дівчина в темряві майже налетіла на неї.

— Ні, так… гуляю, — розгубилася в першу мить Марина.

— Проведіть мене трохи, — попросила Соколова і взяла дівчину під руку. — Підемо через парк.

Вони пройшли довгими алеями недавно насадженого парку. Тут посадовили тисячі дерев, вони були маленькі, майже голі і зовсім некрасиві, але на заводі всі знали, що тут буде за кілька років, і гордо звали велику засаджену площу парком. Соколова відчувала тремтіння руки Марини і по-своєму зрозуміла це тремтіння.

— Ви хвилюєтеся, Марино, — сказала вона, — ви знаєте, я теж сьогодні схвильована, як ніколи. Крейсер стоїть біля експериментального цеху, і мене весь час тягне туди ще раз глянути на нього, перевірити охорону. І я здорово хвилююся за завтрашній день. В цьому крейсері моєї роботи крихта, а хвилююся я так, ніби посилаю на іспит улюблену дитину. Уявляю, як мусите хвилюватися ви і Крайнєв, коли навіть я, технічний виконавець, мало не плакала сьогодні, коли крейсер вперше злетів у повітря. Я боюся за завтрашній іспит. Я віддала наказ потроїти варту, щоб навіть комаха не могла пролізти до крейсера, але спокою в моєму серці немає. І мені хочеться швидше впевнитися, що крейсер уже літає і всі мої страхи даремні.

Марині раптом не стало чим дихати. Розстебнула комір пальта, глянула вгору. Імлистий вечірній туман закривав небо, здіймаючись від самої землі.

— Завтра крейсер піде у висотний політ, — сказала Соколова, — яке це буде свято.

Марина стиснула руку Віри Михайлівни в своїй руці. Здивована Соколова глянула на дівчину.

— Що з вами, Марино?

Марина не могла говорити, вона ледве стояла на ногах.

— Віро Михайлівно, — нарешті проговорила вона, — дайте мені машину без шофера. Дайте машину і ні про що не розпитуйте. Я благаю вас не відмовити мені.

Соколова навіть відступила на крок від здивування. Марина йшла поруч, і обличчя її було розпачливим.

— Я дуже прошу вас не відмовити мені.

— Я й не думала відмовляти, Марино. Зараз ми дійдемо до цього будинку, я подзвоню в гараж, і вам пришлють машину.

Черев десять хвилин машина зупинилася біля будинку. Шофер вийшов з машини і підійшов до директора заводу.

— Хто поїде?

— Віддайте товаришці Токовій ключ від машини і можете бути вільні.

Марина швидко сіла до руля. Соколова підійшла до машини.

— Марино, і зараз ви мені нічого не скажете?

Марина глянула на Віру Михайлівну, всміхнулася схвильовано, тривожно і раптом поцілувала.

— Завтра, Віро Михайлівно, я розкажу вам усе. А поки що тільки одне — бережіть крейсер.

Машина вимчала на рівне шосе: Марина сиділа біля руля, і здавалося їй, ніби їде вона страшенно помалу. Ніч розгорталася перед нею, розрізана блискавичним польотом променів світла. Зараз у Марини була тільки одна думка — швидше!

Машина влетіла в Київ, промчала по Хрещатику, завернула вгору праворуч і спинилася біля невисокого будинку. Марина швидко вбігла в двері. Військовий сидів біля столу і зустрів її привітною посмішкою.

— Дуже радий бачити вас, Марино Михайлівно, — сказав він, — одверто кажучи, я чекав вас. Ну, що ж ви привезли хорошого?

Марина остовпіла. Як міг він її чекати? Значить, він вже все знає.

Військовий розсміявся.

— Так що ви мені привезли?

— Нічого.

— Шкода, а я чекав невеличкого подарунка.

Марина, не розуміючи, мовчала. Військовий відкрив шухляду стола і дістав звідтіля кілька сірникових коробочок. Мовчки вистроїв їх перед собою. Потім глянув на Марину і сказав:

— Я слухаю вас, Марино Михайлівно.

Марина почала говорити. Вона розказала все, і голос її тремтів і зривався, коли вона згадувала слова Берг.

Військовий сидів задумано. Його красива срібна голова трохи похилилася.

— Так, — сказав він роздумливо, коли Марина скінчила свою розповідь, — вона добре працювала. Ви ще раз підтвердили наші дані. Ми її вже давно знаємо. Вона ніколи ні перед чим не спинялася. Колись вона навіть отруїла власного чоловіка. Я був певен, що вам або комусь іншому вона запропонує щось подібне, і тому не випускав її з поля зору.

Марину вже ніщо не вражало цієї ночі. Вона сиділа в кріслі, і все тіло здавалося на диво важким і безсильним.

На столі задзвонив телефон. Військовий зняв трубку, послухав.

— Дякую, — сказав він. — Все добре зроблено. Інших немає? Шкода. Будьте дуже уважні. Нічого, працюйте далі.

Він поклав трубку і звернувся до Марини.

— Хочете зараз поговорити з Берг? Вона вже тут.

На обличчі Марини відбилася така ненависть і огида, що військовий зрозумів відповідь і без слів.

Він попросив пробачення, вийшов з кабінету, а коли повернувся за годину, Марина вже спала у величезному кріслі. Військовий підійшов до дверей, наказав секретареві переключити телефони і сів до столу. Він працював швидко, спокійно, і втома не могла схилити його срібну голову.

Марина спала, усміхаючись уві сні. Військовий розбудив її, коли перші промені сонця вже позолотили шибки. Марина прокинулася, озирнулася, дивуючись, потім глянула на військового і згадала все.

Вони попрощалися, як добрі друзі. Дівчину чекав крейсер. Вона мусила поспішати.

РОЗДІЛ СОРОК ВОСЬМИЙ

Бабат приїхав на завод о дев'ятій годині ранку. Він пройшов просто в кабінет директора. Віру Михайлівну його поява нітрохи не здивувала. Цілком ясно було, що на випробування приїде багато інженерів з інституту.

Бабат почав говорити про крейсер, попросив для ознайомлення загальні креслення. Віра Михайлівна відповіла, що крейсер він сам побачить за півгодини, а щодо креслень, то дивно, коли Бабат їх не знає. Показати йому їх зараз не можна, бо вони є тільки у Крайнєва. На заводі ж працювали по окремих кресленнях, які зараз у Токової.

Андрій Васильович не настоював. Вони поговорили ще кілька хвилин, потім Соколова глянула на годинника і сказала:

— Скоро десять. Вже час іти.

В цю хвилину в кабінет зайшла Валя. На ній були жовті шкіряні штани, коміри двох різнокольорових светрів виднілися один з-під одного. Шкіряну куртку тримала вона в руці. Цей важкий одяг був потрібний для польоту на велику височінь, Де завжди стоїть сильний мороз.

— Доброго ранку, — привіталася вона, спиняючи погляд на Бабаті.

Віра Михайлівна познайомила їх. Кілька хвилин точилася розмова про прекрасний льотний день, про Крайнєва, який вже з сьомої години перевіряє крейсер, про Валити полярний одяг. Несподівано Соколова згадала вчорашній вечір і запитала:

— А де Марина?

— Я бачила її біля крейсера.

— Дуже добре.

Віра Михайлівна не запитувала більше нічого. Через хвилину вони всі втрьох вийшли з головної контори і пішли до експериментального цеху. Надворі було холодно. Ранком пройшов перший приморозок. Як на зло Бабат забув у кабінеті Соколової пальто. Стало холодно. Нервовий дрож струшував усе тіло.

Валя помітила це і запропонувала своєму новому знайомому свою шкіряну куртку. Бабат хвилину відмовлявся, потім погодився і накинув на плечі м'яку, хутром підбиту шкірянку. Так у мовчанні, думаючи кожен про своє, дійшли вони до контрольної будки експериментального цеху. Там треба було показувати перепустки.

— Товаришко Соколова, — сказав високий червоноармієць, не відчиняючи дверей у цех, — вас чекає телефонна трубка.

Справді, блискуча телефонна трубка лежала знятою біля телефону. Соколова взяла її, мить послухала, і щось схоже на тінь промайнуло на її обличчі. Поклала трубку на місце і звернулася до Бабата.

— Андрію Васильовичу, ми зараз мусимо на кілька хвилин повернутися до мене. Я хочу, щоб ти допоміг мені розв'язати одну дуже важливу справу.

— Прошу, — відповів зацікавлений Бабат, скидаючи з плечей Валину куртку.

— Ви скоро прийдете? — запитала Валя.

— Так, за кілька хвилин. Готуйте все остаточно.

Вони розійшлися. Валя підійшла до крейсера, як єдиний повноправний господар. Другий пілот і механік, який мав летіти замість штурмана, вже давно були тут. Крайнєв у синьому робочому комбінезоні перевіряв двигуни. Ще кілька інженерів поралися біля управління.

Валя не поспішаючи теж перевірила все. Вона добре знала, що таке висотний політ.

Тут, біля крейсера, не було зайвих людей. Всі працювали, і тому ніхто не звернув уваги, як слідчий Каратов поруч Віри Михайлівни прийшов на площадку. Інженера Бабата з ними вже не було.

Обличчя Віри Михайлівни було трохи напруженішим, ніж звичайно. Каратов здавався заклопотаним. Тільки вони двоє не працювали біля крейсера, а стояли віддалік, спостерігаючи роботу.

Коли все було закінчено, Валя одягла шкірянку, дбайливо застебнула всі ґудзики і відчинила дверці. Каратов несподівано звернувся до Соколової:

— Він не підходив до крейсера?

— Ні. Нас завернули від контрольної будки.

— Тим краще.

Валя сіла в кабіну. Гвинт, наче неохоче, обернувся один раз, а потім зник, розплився у кружінні. Рівне гудіння сповнило площадку. З-під коліс крейсера прийняли колодки. Валя дала газ. Крейсер рушив.

Біля експериментального цеху уважно стежили за тим, як він поволі набрав швидкість і в якусь хвилину злетів у повітря.

Валя вперше глянула на альтиметр, коли він показував шість тисяч метрів. У відкритому літаку на цій височині вже дається взнаки розріджене повітря, стукає у скронях, ломить потилицю. Але в крейсері, в герметично закритій кабіні, компресори підтримували нормальний тиск, і ні Валя, ні її супутники не відчували висоти.

Крізь скло кабіни Валя час від часу дивилася на землю, намагаючись робити кола над аеродромом і не дуже віддалятись від заводу. З висоти земля нагадувала якусь розмальовану у бляклі осінні тони карту, масштаб якої в кожним колом все зменшувався.

Валя дивилися вниз. Велике поле аеродрому здавалося не більшим за поштову марку. Стрілка альтиметра стояла на зеленій рисі — десять тисяч метрів.

Раптом Валя занепокоїлася.

Вона сама не знала, від чого походить цей неспокій. Валя оглянула кабіну. Все було в порядку. Механізми працювали безвідказно.

Валя зробила ще кілька кругів і вирішила, що на перший раз можна цим обмежитися. Матеріалів цей перший іспит дає більш ніж досить. Валя добре бачила не тільки досягнення Крайнєва.

Недоліки крейсера при цьому першому польоті на великій височині і швидкості відразу ж впадали в очі. Ще доведеться попрацювати над цією машиною конструкторам.

Валя вирішила закінчувати перший політ. Тепер уже можна не хвилюватися. Зараз треба просто, як на санчатах, з'їхати вниз з висоти десяти тисяч метрів.

І несподівано Валя відчула на грудях біля самого серця якийсь ритмічний рух. Ніби десь біля самого тіла цокав маленький кишеньковий годинник. Здивована дівчина запустила руку у внутрішню кишеню шкірянки і здивовано витягла звідтіля коробочку сірників. Звідкіля могли потрапити до неї сірники?

І раптом здивована і злякана Валя відбула, що саме в цій коробочці щось рухається, щось тремтить.

Швидким рухом висунула коробочку і побачила замість сірників циферблат годинникового механізму і стрілку, поставлену на дванадцять годин. А перед нею на великій дошці приладів годинник теж показував дванадцять, і, може, лічені секунди залишалися до полудня.

Валя відчула, як у неї похололи руки. Невідомо, що це за сірники, але о дванадцятій годині щось має трапитися, і хто знає, чи це не бомба з годинниковим механізмом. В усякому разі в літаку цій коробочці не місце. Але куди ж її подіти?

Валя захвилювалася. Кабіна герметично закрита. І раптом, серцем відчуваючи страшну небезпеку, Валя з усієї сили стукнула ліктем у прозоре скло. Воно витримало перший удар, і тоді Валя вже рвонулася одчайдушно і била, доки скло дзенькнуло і вилетіло. В ту ж мить їй не стало чим дихати, але останнім зусиллям волі, перемагаючи слабість, вона викинула коробочку за борт. Другий пілот перехопив управління в своїй кабіні, яка відокремлювалася від першої, і, не розуміючи, що трапилося, повів крейсер.

Як потопаючий хапається за соломинку, вхопилася Валя за кисневу маску. Животворний струм потік у легені, але все тіло було важким, ніби розбитим. Боліло у вухах. Несподіваний перехід від нормального тиску до розрідженої атмосфери був мало не вбивчим.

Була якась секунда тиші, і потім крейсер рвонуло, кинуло вбік, і страшний вибух прогримів десь внизу. Валя зрозуміла все. Тремтячими руками закріпила вона кисневу маску і сама повела крейсер униз. Крейсер летів униз, і з кожним кілометром дихати ставало легше і легше.

Валя посадила крейсер не дуже впевнено. А коли машина нерухомо спинилася на землі, коли зникло почуття польоту, Валя відкинулася в знемозі на шкіряну подушку і відчула, що більше не може зробити жодного руху.

До неї підбігли схвильовані люди, винесли її з кабіни, але тільки на другий день змогла розповісти Валя, що трапилося там, у синій і холодній осінній висоті.

— Це Бабатова робота, — сказав, почувши цю розповідь, слідчий Каратов, — але не турбуйтеся, він уже ніколи не ходитиме біля наших крейсерів.

РОЗДІЛ СОРОК ДЕВ'ЯТИЙ

По-осінньому довгими і тривожними стали вечори. Коли темніло, ліхтарі засвічувалися не на всіх вулицях, і було незрозуміло, для чого це робиться — економія електрики чи й справді затемнення. Все тривожніші і тривожніші повідомлення з'являлися в газетах. Проте нікому не вірилося, що й справді отак, одного вечора може розпочатися війна.

І вона розпочалася зовсім не так, як уявлялося раніше. Одного осіннього тривожного вечора голос московського диктора прозвучав трохи не так, як звичайно, і всі відразу ж стали прислухатися до радіо. Було оголошено, що Радянський уряд, щоб застерегти себе від випадковостей, провадить часткову мобілізацію по кількох округах.

Це було в середині вересня тридцять дев'ятого року, коли вже палали польські села від навали німців і запеклі бої точилися у Варшаві.

І відразу ж, від єдиного подиху війни, змінилося життя всіх друзів Юрія Крайнєва. Його й самого ніби підхопив вир і примусив жити, думати, працювати в стократ напруженіше і краще.

Танки стояли на платформах, дбайливо закриті величезними полотнищами брезенту. Все вже було на своїх місцях. Сергій Король зіскочив з останньої платформи і ще раз оглянув ешелон. Вагони стояли на запасній колії, відгороджені від сторонніх очей багатьма такими ж довгими ешелонами. Тут і там снували червоноармійці. Нічого особливого не відчувалося в їх настрої — люди несли свою звичайну службу.

У військовій формі Сергій Король здавався ще ширшим, ще вищим на зріст. Три квадратики і танк прикрашали його чорні петлиці. Старший лейтенант танкових військ Король командував людьми і машинами, зібраними в ешелон.

Орленко виринув десь з-під платформи. Форма зробила його ще масивнішим. Він підійшов і спинився біля Короля. Вони зустрілися у воєнкоматі, одержуючи обмундирування, і з того часу не розлучалися. Разом працювали з ранку до пізньої ночі, готуючи все до найменших дрібниць, приводячи у блискучий порядок свою частину. Це вдалося зробити досить швидко — танкісти, люди складної техніки, розуміли все з одного слова. Пояснювати наказів не доводилося.

І от настав час, коли було зав'язано останню мотузочку, закріплено останній болт на платформі. Ешелон підготували до відправки на кілька годин раніше строку.

Король ще раз, уже востаннє, пройшовся понад вагонами. Все було зроблено, все перевірено. Можна іти доповідати командирові.

Він пішов до командира полку, доповів про готовність і дістав дозвіл іти в місто до дванадцятої години. Вирушати ешелон мав, очевидно, тільки ранком, хоч наказу про це ще не було.

Король і Орленко радо скористалися з дозволу командира. Це вперше з того часу, як одягли вони військову форму, вдалося їм вийти до міста.

Тепер дивне враження справляв Київ. Король роздивлявся його так, ніби взагалі вперше потрапив у це місто. Змінилися не так самі вулиці, як тон руху, загальний настрій. Автомобілі проходили з синіми затемненими фарами, вже одного цього було досить, щоб зробити місто невпізнанним. Колони ще не озброєних, а тільки одягнених у військову форму призовників нагадували про мобілізацію. В нічному небі, патрулюючи, гуркотіли літаки.

Цього вечора Король ясно зрозумів сильне і захоплююче почуття людини, на плечі якої покладено відповідальність за спокій людей цього міста, за долю цілої країни. Останніми днями подумати про щось подібне просто не було часу. Зараз ці думки формулювалися чітко і ясно.

Десь на вокзалі стоїть ешелон Сергія Короля. Брезентом закриті до часу довгі скорострільні гармати. Біля танків ходять танкісти, прислухаючись до кожного слова, до кожного наказу. І все це для того, щоб спокійно могло дихати місто, щоб діти бігали вулицями, збираючи каштани. За цей спокій відповідає і він, старший лейтенант Король.

І Король з Орленком пройшли на свій завод попрощатися.

Завод і всі його відділи працювали тепер напружено, як ніколи.

Марина Токова поруч з Юрієм Крайнєвим пройшла повз них. Вони привіталися, але спинитися і розмовляти ні в кого часу не було. Виявлялося, обидва командири тут ніби заважають — тільки вони нічого не роблять.

Король подумав, що всі ці люди вже знайшли своє місце і йому слід бути теж на своєму місці. Став говорити про це Орленкові, і виявилося, що думають вони про одне. Тоді вже, не вагаючись, швидко попрощалися юнаки з усіма знайомими і повернулися до свого ешелону.

Так відчувся в Києві перший подих війни. Ще бували місяці миру, коли ясно світилися ліхтарі на вулицях, коли легковажні могли навіть забути про те, що в світі іде війна Але гармати, не перестаючи, гриміли в Європі, і хвилини передишки не могли обманути нікого. Темна дипломатична гра плелася у світі, і нарешті настав день, коли ворог напав на СРСР, коли справжня війна стала реальністю, настало двадцять друге червня 1941 року.