Зоряні крила

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Багато чого передумав Юрій Крайнєв у перші години після початку війни. В Києві ходили тільки чутки, невиразні і тривожні, але Крайнєв уже знав усе. Валенс розбудив його дуже рано, розказав про початок воєнних дій і зник, його негайно викликали в Раднарком — видно, інституту стратосфери війна ставила особливі завдання.

Крайнєв довго сидів нерухомо у своєму кріслі після того, як зник за дверима Валенс. Він дивився крізь вікно на червневе небо; воно було спокійним, глибоким, мирним. Але в цьому небі кожну мить могли з'явитися бомбардувальники німців, і Крайнєв уявив це собі так яскраво, що навіть очі мимоволі міцно закрилися.

В ці хвилини особливу відповідальність на собі відчув Юрій Крайнєв. Не можна сказати, щоб раніше він не готувався до війни. Швидше навпаки — все життя його було присвячене саме цій підготовці. Літаки його призначалися саме для війни, а вся робота його присвячувалася тільки їм.

Але коли війна стала вже не майбутнім, а реальністю, то виявилося, що зроблено зовсім не так багато, як хотілося б. Робота над крейсером була безперечним успіхом. Сьогодні його крейсери вже, мабуть, пішли в бій, але зараз треба думати про досконаліші машини. Конструктори в Радянському Союзі створили дуже добрі типи швидкісних винищувачів, здатних перемагати найкращі німецькі зразки, але спокою ця думка не приносила. Може, навіть варто на якийсь час припинити проектування і всякі дослідні роботи, а самому сісти на літак і змагатися з ворогом? Проте цю думку Крайнєв відкинув дуже швидко — сила його не в цьому. Він мусить винайти машини абсолютно надійні для льотчика, грізні в бою, могутньо озброєні. В цьому його сила, його покликання. Значить, тепер працювати, працювати без сну і відпочинку, працювати з повним напруженням усіх сил, аж поки не злетять в небо нові літаки Юрія Крайнєва.

Задзвонив телефон. Крайнєв схопив трубку. Говорив Валенс. Треба було негайно іти в інститут. Крайнєв зітхнув з полегшенням. Голос Адама Олександровича був, як завжди, спокійний, ніби і не почалася війна, ніби не могли кожну мить з'явитися в небі ворожі літаки.

Крайнєв заспішив. Хотілося швидше поговорити з Валенсом, все узнати, зрозуміти, як тепер треба жити, працювати, точно знайти своє місце в цій великій війні.

Було вже біля дванадцятої, коли Крайнєв зайшов у кабінет директора інституту. Він мимохіть сковзнув поглядом по обличчю Валенса, намагаючись знайти сліди хвилювань, але нічого не помітив — може, тільки уважнішим став погляд директора.

— Сідай, — запросив Валенс, настроюючи приймача. — Зараз будемо слухати урядове повідомлення.

Крайнєву від хвилювання захопило подих. Тепер усі думки його полонило чекання.

За півгодини війна стала перед очима у всьому її велетенському обсязі і значенні. Крайнєв уже міг вільно думати і розраховувати. Це війна не на один місяць, і йому самому і всім друзям його доведеться тут чимало попрацювати.

Юрій навіть став планувати перехід на проектування швидкісного винищувача із звичайним мотором — ця машина мусила б далеко перевершити всі найновіші зразки німців. Звичайно, на якийсь час від дослідної роботи над літаками з реактивними двигунами доведеться відмовитися. Це трохи прикро, але зараз, мабуть, не час мріяти, не час працювати над машинами, за які ніхто не може поручитися напевне.

Валенс перебив хід його думок.

— От що, — сказав він поволі і не поспішаючи, явно даючи собі час краще зібратися з думками, — будемо ми з вами, Юрію Борисовичу, з Києва вибиратися.

Юрій глянув так, ніби директор несподівано збожеволів. Навіть припущення про залишення Києва не могло з'явитися в думках.

— Як вибиратися? — видихнув Крайнєв. — Для чого вибиратися?

— Для того щоб можна було працювати над літаками з реактивними двигунами, — зовсім спокійно сказав Валенс.

— Ти думаєш, що зараз час займатися літаками, які невідомо коли дадуть справжній ефект, і невідомо яким він буде, цей, ефект? І це в той час, коли йтиме війна, коли фронтові потрібні будуть абсолютно перевірені, надійні машини? Ні, Валенс, на час війни від мрій доведеться відмовитися.

— Ти так думаєш? — Голос Валенса не виказав ні найменшого хвилювання. — А от є на світі дуже багато людей, і я теж належу до їх числа, які думають інакше. Невже ти гадаєш, що можна залишити нашу основну роботу тільки тому, що літак з бензиновим двигуном надійний, а реактивний літак ще не зовсім? Невже мені треба зараз читати тобі лекцію про те, що навіть під час війни не можна жодної хвилини втрачати перспективи розвитку? Всюди працюють над реакційними літаками, І ми не маємо права відставати.

Юрій слухав свого Друга, вже цілком розуміючи його правоту, але зразу погодитися не міг. Валенс відчув це і продовжував:

— У нашій країні ніщо, навіть війна, не зможе спинити технічного прогресу. Домни, які будуватимуться під час війни, будуть кращими і продуктивнішими за довоєнні. Поля під час війни можуть і мусять давати більше, ніж довоєнний урожай. Літаки можуть і будуть кращими від довоєнних, бо конструктори урахують весь великий досвід боїв. А ми з тобою працюватимемо в глибокому тилу над реактивними літаками, хоч війни вони можуть і не побачити. Це вже не так важливо. Може, якраз наприкінці війни вони будуть важити значно більше, ніж на початку.

— Невже ти думаєш, що війна так затягнеться?

— Все може бути. Я певен, це не на місяці, а на роки робота. І хоч це і довго тягтиметься, часу у нас з тобою дуже мало. Треба негайно розробляти план евакуації інституту.

— Але для чого?

— Не можна працювати, відчуваючи загрозу бомбардування. Крім того, нас тут напевне бомбитимуть спеціально. Я не припускаю, щоб вороги не знали, де міститься інститут стратосфери.

— Ми будемо евакуюватися тільки через небезпеку?

Питання було поставлено різко, і на нього треба було відповідати. Валенс і відповів так, як міг відповісти в перший день війни, коли ще далеко не все було ясно.

— В усякому разі треба заховати інститут від усіх випадковостей, і навіть не так інститут, як його людей. Це найголовніше.

Юрій Крайнєв зрозумів, наскільки наївними були його думки і припущення. Валенс, як завжди, мав цілковиту рацію, і вказівки його треба було виконувати швидко і безвідказно.

Директор витяг із столу аркуш наперу і став писати план евакуації інституту. І від його переконливого діловитого тону, від того, як спокійно і впевнено працював він, Крайнєву стало зразу спокійніше на серці і зразу потягло до роботи. Він пройшов довгим коридором до себе в кабінет, сів до столу, але зразу працювати не зміг. Почалися телефонні дзвінки. Всі співробітники інституту намагалися відразу ж довідатися, що і як треба робити, всі почували на собі велику відповідальність за свою країну, за свою роботу, — всі вимагали дії.

Поки що нікому нічого конкретного Крайнєв не відповідав. Всім рекомендувалося завтра, як звичайно, приходити на роботу і братися до справ.

Крайнєв відчував, як спокій і впевненість, передана йому Валенсом, ніби передається далі всім співробітникам інституту, і відзначити це було дуже приємно.

Він покинув роботу тільки тоді, коли в кабінет зайшов директор і запропонував іти обідати. Юрій глянув на свого друга здивовано. Валенс розсміявся.

— В мене таке враження, — сказав він, — ніби ти збираєшся всю війну нічого не їсти, жодної ночі не спати і працювати всі двадцять чотири години на добу. Цікаво знати, на скільки тебе вистачить в такому разі? Мабуть, аж на цілий тиждень. А війна ця протягнеться трохи довше, це я тобі напевне пообіцяти можу.

— Ні, мені все-таки хочеться побачити нашу перемогу, — відповів Юрій, встаючи з-за столу, — тому ми підемо і пообідаємо, а потім знову повернемося сюди.

— Це правильно, — сказав Валенс, — але в мене до тебе ще одне слово. Такі настрої, як у тебе сьогодні, будуть ще багато в декого. Ти мусиш допомогти мені ці настрої подолати. Люди повинні зрозуміти, — наша робота — це не мрії, а майбутнє авіації. Отже, вона ие тільки потрібна, а просто необхідна. І чим швидше ми організуємо колектив, тим буде краще для нас і для роботи.

— Я вже бачу, що трохи погарячився, — ніяковіючи, сказав Юрій. — Я не думаю, щоб нам важко було переконати товаришів. Я боюся іншого — як вплине на людей така раптова евакуація?

— Так, про все це ще треба добре подумати, — відгукнувся Валенс, — але паніки ми тут не припустимо. Що б не трапилося, інститутові не місце під бомбами. Це зрозуміє кожен.

Разом вийшли вони з інституту, і тільки-но ступили на тротуар, як перервалося мірне такання метронома з гучномовців і диктор, трохи схвильований від незвичних слів, оголосив повітряну тривогу.

Крайнєв і Валенс спинилися біля стіни інституту і стали дивитися в небо. Трійка важких юнкерсів-88 йшла над Києвом і зникла в напрямі Дарниці.

— Я добре знаю цю машину, — сказав Крайнєв. — Не дуже далеко у німців пішла техніка, коли вони з такими літаками починають війну.

І, сказавши ці слова, він несподівано згадав Людвіга Дорна і його хвальковиті обіцянки. Юрію Крайнєву хотілося б ще раз з ним зустрітися і дещо згадати.

— Коли-небудь ми побуваємо в нашій бетонній тюрмі, — сказав Юрій. — Це варто зробити хоч би для того, щоб поставити пам'ятник Волоху. Я поклявся колись у цьому на його могилі.

Валенс нічого не сказав у відповідь, тільки обличчя його спохмурніло.

Вони ще раз спинилися біля гучномовця і прослухали перші зведення. Нічого заспокійливого там не було, і тривога, все розростаючись, охоплювала серця. Повідомлялося тільки про бої на кордонах.

— Ввечері будемо все точніше знати, — сказав Валенс.

— Ти думаєш, вони можуть далеко пройти в своєму наступі?

— Не знаю, — відповів Валенс, — фактор раптовості — сильна річ, і поки ми його подолаємо, безперечно, пройде час. В ці дні можуть трапитися несподіванки, і до всього треба приготуватися.

Юрій відчув тривогу в словах Валенса і до самого обіду вже не сказав пі слова. Несподівано посмішка з'явилася на його обличчі. За прозорим склом вікна в блакитній глибині неба дев'ятка крейсерів Юрія Крайнєва йшла на захід. Важкі машини з ревом пройшли над Києвом і ніби розтанули в синяві.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Всі подальші події розвивалися так швидко, що Юрій Крайнєв не завжди встигни відзначиш біг часу. День ніби перестав відрізнятися від ночі. В усякому разі, звичний поділ доби зник. В будь-яку годину можна було всіх знайти на роботі. Тепер люди гуртувалися одне до одного щільніше. Залишатися на самоті нікому не хотілося. Багато співробітників Крайнєва взагалі перебралися в інститут.

Ранкового зведення Радянського Інформбюро завжди чекали нетерпляче до гарячковості. Ці повідомлення не приносили нічого приємного. Щодня з'являлися все нові і нові назви напрямків, де проходили бої, і всі розуміли, як багато міст уже залишено, і інститут стратосфери треба рятувати не тільки від бомб.

Крайнєв і його друзі одного ясного ранку висадилися з вагонів у маленькому місті за Уралом, де панувала така тиша, ніби ніколи на світі не було і не могло бути ніякої війни. Будиночки в місті вражали незвичне око, були вони дерев'яні, побудовані за старим уральським зразком, оздоблені дерев'яними візерунками. Але біля околиці міста височів завод, створений тут незадовго до війни, і поруч нього здіймалися в небо високі корпуси. Це була ніби наочна ілюстрація до того, як готувала партія країну, і весь народ, і господарство його до цієї неминучої сутички.

Крайнєв швидко познайомився з заводом, з його директором, навіть з робітниками. Його всюди зустрічали привітно, але трохи насторожено. Директор побоювався, що Крайнєв вимагатиме для свого інституту надто багато площі, і мав чимало підстав для того. І може, все не обійшлося б так гладко, коли б не прибув Валенс. Він привіз останні матеріали і обладнання інституту, а також нові завдання. Він тримався так, ніби переїзд інституту на тисячі кілометрів був звичайнісіньким і давно передбаченим.

Правда, у хороших умовах опинився тільки інститут, його лабораторії та експериментальні майстерні. Співробітникам доводилося скрутніше. Маленьке місто не могло вмістити всіх людей, які щодня з'являлися на його вокзалі, і тому доводилося тіснитися, як ніколи. Проте ці незручності не могли похитнути бажання,/ю роботи, і весь колектив жив тільки одним — швидше знову розпочати експерименти над реактивними літаками.

Ганні Ланко вдалося вивезти з собою всю свою лабораторію, з усім обладнанням. Компресор, на конструкцію якого стільки часу витратив Король, теж було перевезено, і, мабуть, чи не першим помислом Ганни, раніше власного влаштування, раніше думки про їжу і житло, була вимога, щоб встановили його негайно.

А для Марним Токової несподівано вішала зовсім відмінна від усіх останніх співробітників інституту робота. Зразу ж, тільки-но вивантажилися, прийшла телеграма від Соколової. Директор заводу просила негайно послати когось із інженерів до неї розібратися з цілою купою інститутських креслень, які лежали на заводі. Треба було визначити, які з них важливі і підлягають евакуації, а які можна знищити. Кому ж було їхати, як не Марині? Вона швидко зібралася, попрощалася з Крайнєвим і Валенсом і вирушила знову на Україну, де вже йшли бої недалеко від Києва.

Чим ближче під'їздила Марина до заводу, тим тривожнішими ставали вагонні чутки і розмови. Говорили, ніби вже німці прорвалися до самісінького Києва, ніби вже оточили місто і навіть перейшли Дніпро. Говорили, що німці рвуться до Москви. Від усіх цих розмов і чуток, які не можна було ні перевірити, ні заперечити, бо у вагонах ніхто нічого не знав, тільки боліла голова і тривога облягала серце.

Вільніше зітхнула Марина, коли вже нарешті опинилася на заводі і побачилася з Соколовою. Тоді все прояснилося і стало на свої місця. Становище, звичайно, було дуже складним, фашиста і справді ще рвалися на схід, але темп їх руху вже стишився, і кожний пройдений метр було густо полито ворожою кров'ю.

Завод уже майже весь демонтували і вивезли. Залишалося ще багато всяких дрібниць, старих креслень, приладів, які, може, і везти не варто було, а слід просто знищити. Саме за цю роботу і взялася Марина.

Дивне враження справляв тепер на неї завод. Чомусь згадувався вулик, давно покинутий бджолами. Замальовані синьою фарбою високі вікна здавалися неприродними. Все змінилося тут. Власне кажучи, заводу вже не було.

Минуло ще кілька днів, і навіть спокійна і врівноважена Соколова стала похмурою, тривожною. Німці і справді досягли Києва. Була пряма загроза, що не сьогодні завтра вони з'являться десь недалеко від заводу. На експериментальному аеродромі базувалася військова льотна насінна. Тили армій з’явилися в заводському висілку. Все більше військових проходило дорогами.

Треба було виїжджати, а Соколова все не наважувалася.

Покидати цей завод було так боляче, ніби виривати власне серце. Адже все тут збудоване на її очах, вона знає тут кожен камінчик. І все-таки настав день, коли грім канонади долинув і сюди. Соколова наказала Марині закінчувати роботу. Ввечері вони мали виїхати на машині до Харкова, а там уже продовжувати путь поїздом.

Марина багато працювала ці дні. Вона перевернула і знищила силу-силенну старих, непотрібних креслень, відібрала цінні, запакувала їх і вирішила взяти з собою, нікому не довіряючи. Соколова схвалила її план. Вантажна машина спокійно могла вмістити ще десяток таких пакунків. Тут нічого хвилюватися.

І коли вже все було закінчено, а до від'їзду залишалося трохи більше години, Марина вирішила востаннє оглянути завод, пройтися по рідних місцях.

Вона пройшла по порожніх коробках цехів, і на неї повіяло холодом справжнього кладовища. Спробувала уявити собі ці цехи гомінкими, сповненими людей і верстатів, але згадка була такою болючою, що Марина навіть здригнулася.

Вона вийшла з цеху, пройшла до буднику, де довелося жити, коли випробовували першу модель крейсера. Зайшла до своєї кімнати, двері якої було не тільки не замкнено, але навіть і не причинено. В кімнаті після Марини вже хтось жив, зараз вона була зовсім порожня, на підлозі валялися незнайомі чужі речі. Марина важко зітхнула і причинила двері. Глянула на годинника — до часу, визначеного Соколовою, залишалося півгодини. Повернулася і поволі пішла східцями вниз. Потім добре знайомою стежкою до могили, де лежав білий камінь.

Вийшла на високу могилу, глянула, і їй здалося, ніби там, далеко на заході, гримить справжній грім і далекі зірниці спалахують в небі.

Хвилину дивилася, не розуміючи, в чому справа, потім отямилася. Це ж там на заході іде бій, це війна наближається до заводу.

Марина почула знайоме ревіння моторів і глянула вгору. Високо в небі просто над нею йшли навантажені бомбами крейсери Юрія Крайнєва. Дев'ятка за дев'яткою, вони пропливали у височині і зникали десь за горизонтом. В польоті відчувалася незборима могутня сила.

Марина нехотя відірвала погляд від потужних літаків. Як хотілося б їй бути на одному з них, разом з радянськими льотчиками громити ворога.

Несподівано важке гуркотіння почулося за могилою. Земля стугоніла під важким залізом, і Марина, озирнувшись, мало не похитнулася від несподіванки — до могили підходило кілька танків.

Вони йшли від заводу, і цілком ясно було, що це танки наші, радянські, але впевнитися в наближенні війни було страшно.

Важкі машини підійшли до могили і спинилися на невеликій віддалі одна від одної. Люки відкрилися. Танкісти повискакували на землю. Сергій Король швидко вийшов на могилу.

Він тепер командував танковим батальйоном, капітан Сергій Король. Його помічником по технічній частині став старий друг Володимир Орленко. Так, як в житті йшли вони разом, так і у війні побажали вони бути поруч.

От і тепер Орленко, не відстаючи ні на крок від Короля, зійшов на могилу, і раптом вони обидва пізнали Марину.

— Що ви тут робите? — жахнувся Король, — Вам уже давно час бути далеко в тилу.

— Скоро буду, — байдуже відповіла Марина. — За кілька хвилин вивеземо останні креслення з заводу. Зараз я піду вже.

— От ніколи не сподівався вас тут зустріти! — вигукнув Орленко.

— Але я дуже рада з вами побачитися, — відповіла дівчина.

Вони всі троє розуміли, що говорять якось не так, як слід було б говорити давнім знайомим і друзям, але інші слова не приходили, бо всі думки були полонені грозою на недалекому обрії.

— Мені час іти, — сказала Марина після короткої паузи. — Я сподіваюся скоро побачитися з вами і бажаю вам великого успіху.

— Ви поїдете машиною? — запитав Король.

— Так.

— Не їдьте на Костянтинівку, — несподівано гаряче вихопилося у Орленка.

Марина глянула на нього тривожно.

— Прощайте, друзі, — тихо сказала вона і рушила з могили.

Друзі довго дивилися, як сходить вона стежкою вниз, як зникає її постать серед заводських будівель.

— Хоч би їм вдалося щасливо доїхати, — тривожно сказав Король, дивлячись, як заграва все розгоряється, ніби охоплюючи весь горизонт.

З-за далеких лісів з'явилися літаки. Тепер вони летіли легко і вільно. Вони точно вдарили у найвразливіші місця ворога. Це крейсери Юрія Крайнєва поверталися на свої бази.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У товарних, міцно замкнених знадвору ваганах було неймовірно душно вдень, коли пекло гаряче сонце, і смертельно холодно вночі. Любов Вікторівна Берг лежала на нарах, збитих з неструганих соснових дощок, і в щілинку, яка залишилася на тому місці, де раніше було віконце, намагалася щось побачити, визначити, куди йде ешелон. Та в малюсіньку щілинку нічого не можна було розгледіти як слід. Мимо пропливали якісь частини будівель, гілля дерев, стрічні поїзди. До того ж і поворухнутися було важко: вагон був набитий жінками, як діжка оселедцями.

Все сталося так несподівано швидко, що Любов Вікторівна навіть отямитися не встигла і справжній сенс подій зрозуміла пізніше, вже в дорозі.

До тюремної камери, де вона сиділа, чекаючи відправки у північні табори, звістка про війну проникла дуже швидко, і всі ув'язнені страшенно хвилювалися, роблячи сотні і тисячі різноманітних припущень — одні з радістю та надією на швидке звільнення, інші з розпачем і безнадією.

Мабуть, через місяць після початку війни, десь наприкінці липня, всіх їх вивели з камер, вишикували на тюремному подвір'ї, потім під посиленою охороною провели на вантажну станцію, посадовили у вагони й міцно замкнули за ними важкі двері.

Тепер засмутилися навіть ті ув'язнені, які вірили у своє дострокове звільнення. Уже ніхто не сумнівався, що всіх їх вивозять з Києва на північ, у Сибір, що думку про волю доведеться надовго залишиш.

Перші дні війни Любов Вікторівна провела в напруженому, несамовитому чеканні чогось несподіваного, надзвичайного, що мало покласти край чорному невезінню, яке почалося з того трагічного провалу на заводі. Відтоді минули вже не місяці, а роки, і кожну минулу годину було страшно згадати: адже Любов Вікторівна весь час чекала смертного вироку. Та засудили її не до розстрілу, а до двадцяти років ув'язнення, і вирок цей видався їй величезною милістю'. В неї було таке почуття, ніби вона знову народилася на світ, ніби не все в житті втрачено, ніби можлива ще зміна на краще.

Отже, початок війни вона сприйняла так, наче фашиста напали на Радянський Союз тільки для того, щоб звільнити з ув'язнення її, Любов Вікторівну Берг. Ця аж ніяк не побожна жінка гарячково, фанатично молилася богові, в якого раніше ніколи не вірила, щоб ніщо не перешкодило гітлерівцям захопити Київ, розбити тюрму, випустити її на волю.

І от усі надії Любові Вікторівни загинули. Все далі й далі відходив од Києва їхній ешелон, все менше і менше було надії на порятунок.

Жінкам здавалося, ніби їдуть вони вже хтозна-скільки і заїхали, мабуть, аж на край Сибіру, а насправді поїзд з ув'язненими був ще зовсім недалеко від Києва: доводилося весь час пропускати вперед ешелони з евакуйованими заводами та установами. Все рушило на схід, усі прагнули швидше опинитися на нових місцях і розпочати роботу на оборону.

Та у міцно замкненому вагоні про все це знали дуже мало, і вигадані, іноді неймовірні чутки сприймали тут як дійсність.

Десь біля станції Гребінка ешелон з ув'язненими зупинився надовго. Повз нього мчали швидкі поїзди, все переплуталося в гарячковій лихоманці відступу, і нікого не цікавив тюремний ешелон, його відвели на запасну колію, в поле, далеко від станції, там і стояв він, нікому не потрібний і забутий. Вночі зовсім близько падали бомби. Нічого страшнішого за цю ніч ще не переживала за все своє життя Любов Вікторівна Берг. Почуття свого повного безсилля, свідомість близької смерті доводили до істерики, до божевілля.

Потім раптом, мов відрубане, скінчилося бомбування. На далекій польовій колії залягла тиша, Тільки на нарах, закривши руками голови, ніби захищаючись від уламків бомб, ще плакали жінки.

А тиша настала дивовижна: ні шереху, ні звуку, нічого не чути. Неначе вимер увесь світ.

Вранці, коли жарке сонце торкнулося своїм першим промінням вагонів, загнаних на далеку колію, над станцією пролунали короткі автоматні черги. Десь уривчасто, ніби зітхаючи, вдарили гармати, і знову все затихло. Потім у замкнені двері вагона хтось постукав міцним прикладом автомата, і Любов Вікторівна, ще не вірячи собі, ще боячись помилитися, почула знадвору німецьку мову.

Це було несподівано і неймовірно. Адже всі ув'язнені вважали, що гітлерівці дуже далеко від них, десь біля Києва, а тут маєш: уривиста, схожа на вороняче крякання німецька мова лунає зовсім близько, біля самісінького вагона.

В тиші почулися лункі кроки кованих чобіт і… знову німецька моїва! Тепер помилки вже не могло бути. Любов Вікторівна добре чула, як двоє німців розмовляли між собою, сперечаючись, що може бути в цих замкнених вагонах.

І тоді, тремтячи від радості, вся охоплена бажанням вирватися із своєї рухомої тюрми, Любов Вікторівна закричала:

— Гільфе! Гільфе!..

Розмова по той бік урвалася, потім почулось кілька ударів по замку вагона, і за мить двері було відчинено. Перед вагоном стояло двоє: німецький лейтенант і солдат. Вони аж подалися назад, таким смородом війнуло з вагона.

— Хто такі? Хто тут говорить німецькою мовою? — спитав лейтенант, на всякни випадок зводячи автомат.

— Ми ув'язнені! Ув'язнені жертви радянської влади, — відповіла за всіх Любов Вікторівна.

— Жертви радянської влади? — не одразу зміг второпати лейтенант. — Певне, засуджені?

— Так, так! — кричала Любов Вікторівна.

— Дуже добре, — мовив лейтенант.

— Нас хотіли вивезти у Сибір, на рудники, працювати там, — вже торохтіла Любов Вікторівна, зіскакуючи на землю. — Але нас врятував блискавичний наступ доблесних військ нашого фюрера…

Берг говорила, ні на мить невгаваючи. Решта ув'язнених мовчали. Зустріч з німцями злякала їх. Вони ненавиділи фашистів, і ненависть ця мимоволі переходила й на Любов Вікторівну. І та відчула це безпомилково. А втім, її це зараз зовсім не цікавило. Їй було абсолютно байдуже, яка доля спіткає її випадкових супутниць, вона мала думати лише про себе.

— Я мушу негайно зв'язатися з представником гестапо, — твердо й упевнено сказала вона, а, мабуть, не так слова, як самий тон її одразу вплинув на лейтенанта.

— Хто ще хоче зв'язатися з представником гестапо? — ламаною російською мовою спитав він.

Ніхто не сказав ні слова.

— Гаразд, — вирішив лейтенант. — Можете собі йти під усі чотири вітри, ви мені не потрібні. А вас, — звернувся він до Берг, — попрошу за мною…

Любов Вікторівна Берг уже через чотири дні опинилася в Києві. Плечі її туго облягала новенька форма військ СС. Щоправда, ніяких відзнак, які вказували б на нове звання Любові Вікторівни, не можна було побачити ні на комірі, ні на погонах, але фрау Берг на те анітрохи не зважала: для такого надійного і перевіреного агента, як вона, фашисти, безперечно, не скупитимуться на звання.

За наказом свого шефа Любов Вікторівна негайно виїхала на завод, де їй раніше довелося працювати і де сталося «те нещастя». Величезні коробки цехів були тепер порожні, безлюдні. Там, де колись тихо шуміли верстати, обробляючи блискучий міцний метал, нині зіяли дірки у бетоні долівки та стирчали болти кріплень. Зелена березка вже встигла пролізти на стіни цехів. Тоскна тиша стояла над корпусами. Любові Вікторівні на мить стало млосно… Так, треба було мати нелюдську силу, щоб за такий короткий строк поставити весь завод на колеса. Саме про цю силу думала зараз Берг, і радості ця думка принести їй не могла.

А проте особливо роздумувати зараз не доводилося. Шлях її вже визначився цілком точно: разом з Гітлером до перемоги чи до могили… Іншого виходу не було.

Повернувшись до Києва, Любов Вікторівна доповіла про все своєму шефові. Той вислухав її і брудно вилаявся, незважаючи на те що перед ним була жінка.

— Отак завжди! — лютував шеф. — Вагони з ув'язненими вони залишають, а підприємства вивозять!.. Ми ще жодного заводу не захопили… Прокляття! Та нічого, нічого, ми ще своє візьмемо… Але що його зараз робити? Адже весь світ мусить знати, що працює не тільки київський інститут стратосфери, а й завод. Так! Працює для нас, для імперії, чорт забери!..

— А хіба інститут працює? — поцікавилася Берг.

— Ви ідіотка! — загорлав шеф. — Він працює так само, як і ваш завод… Але він мусить працювати і буде працювати, інакше нам з вами ціна ламаний гріш. Ясно?

— Ясно, — відповіла Любов Вікторівна, хоч їй було зовсім не ясно, як може починати роботу завод, коли в цехах немає жодного верстата. Але зараз, як вона бачила, всякі запитання були явно недоречні, і Берг завбачливо промовчала.

— Завтра о дванадцятій приходьте до мене, — наказав їй шеф, — я познайомлю вас з людиною, для якої ви працюватимете. Найкраще, звісно, було б знову закинути вас за лінію фронту, але…

Він глянув на Любов Вікторівну, побачив, як зблідло, майже посіріло від жаху її обличчя, і зневажливо всміхнувся.

— Що, не хочеться знову зустрічатись із старими знайомими? Правильно, вас там надто добре знають, хоча в тому безладді, яке панує в тилу наших противників, вас ніколи не спіймали б. А втім, рискувати вами ми зараз не будемо, для вас знайдеться важливіша робота. Отже, приходьте завтра, будемо починати ваші нові знайомства.

— Можу я запитати, з ким?

— Завтра прийдете і дізнаєтеся, — відрубав шеф. — Все! Можете йти… Прокляття! — вилаявся він уже не знати чого.

Любов Вікторівна вийшла з гестапо, почуваючи себе розбитою. Хвилини, коли шеф говорив про її перехід через лінію фронту, були настільки жахливі, що в неї й досі тремтіли коліна. Про таку перспективу навіть подумати було страшно.

Вона повільно йшла Володимирською вулицею, роздивлялася Київ, стрічних і дуже дивувалася змінам, які сталися тут за короткий час. Люди, які траплялися назустріч, були похмурі, зосереджені, намагалися швидше сховатися в під’їздах. За розбитими вітринами багатих магазинів панувала моторошна пустка.

Вулицею Леніна зійшла Любов Вікторівна на Хрещатик і довго стояла, втупивши погляд у суцільні руїни. Навіть дивним здавалося, як можна так швидко перетворити високі будинки на гори рваного бетону й цегли.

Пробираючись між завалами, вона дісталася Бессарабки і на мить зупинилася, побачивши просто перед собою невеличку юрбу людей. На балконі другого поверху стояла повна червонопика жінка, розривала й кидала на землю облігації радянських позик, а внизу кілька фотографів увічнювали цю історичну подію.

Любов Вікторівна глянула на цю інсценівку, знизала плечима й поспішила додому. Їй чомусь стало неприємно від цього видовища. Спіймала себе на тому, що не дуже-то вірить у перемогу фашистів, але, відразу ж злякано озирнувшись, ніби хтось міг підслухати її, відкинула цю думку, ніби втоптала її в землю і розтерла, як недокурок, каблуком, щоб ніколи більше вона не могла повернутися. Життя Любові Вікторівни Берг залежало від перемоги фашистів — значить, ні тіні сумніву вона не мала права допустити в собі…

Їй було дуже незатишно в цьому зруйнованому, голодному, хоч все-таки красивому місті. Вона вийшла на бульвар і довго, ні про що не думаючи, йшла під високими каштанами. Назустріч мчали німецькі військові машини, зустрічні солдати про всяк випадок віддавали їй честь, а вона все йшла і йшла, не впізнаючи Києва. У Ботанічному саду тепер жило багато бездомних людей. Тут появилися хижки, зроблені з розбитих ящиків, що дуже скидалися на собачі конури. Навіщо було розташовуватися тут, коли весь Київ порожній і можна зайняти будь-яке приміщення, Любов Вікторівна не могла зрозуміти.

Нарешті вона пішла до своєї квартири. А втім, назвати своєю її можна було дуже приблизно. Просто комендант великого будинку на вулиці Леніна, де розмістилися тепер співробітники гестапо, вказав їй на порожне приміщення, звідки давно вже евакуювалися на схід справжні господарі, і Любов Вікторівна зайняла його, як щось належне їй по праву.

В трьох великих кімнатах збереглися меблі, дрібні речі, чимала бібліотека. Берг не раз намагалася уявити собі, хто жив тут до неї, які вони були, справжні господарі, але нічого з цього не виходило.

В той день, вересневий, теплий, вона довго сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вулицю. Просто проти її вікон, унизу, якийсь приватник уже встиг відкрити комісійну крамницю. Дивно змінився Київ, тільки каштани виглядали по-старому — стояли вони вздовж вулиці Леніна, міцні, непоборні, певні своєї могутньої мідної краси.

Сутінки вже залягли над містом. Темрява ставала непроглядно густою. Коли-не-коли розірве її світло автомобільних фар, і знову тиша, непорушність. Комендантська година…

Але було щось непевне в цих тиші і спокої. Здавалося, ніби десь під землею, у глибокому запіллі, вже прийшли в рух невидимі, але страшні сили, невблаганні й незламні. Любов Вікторівна знала, що все це тільки гра нервів, але все-таки поспішила зачинити вікно і лягти. Так воно спокійніше.

Другого дня, точно о дванадцятій годині, вона знову з'явилася в кабінеті свого шефа і побачила перед його столом сивого худорлявого чоловіка, з сухим хижим обличчям, тонкими, міцно стиснутими губами й водянистими, безбарвними, глибоко запалими очима. Руки цей чоловік поклав перед собою на стіл, і Любов Вікторівну вразили довгі нервові пальці з припухлими і, мабуть, болючими суглобами.

Фрау Берг, зупинившись на порозі, скинула руку вгору:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало, наче відмахуючись, поворухнув рукою шеф.

— Хайль! — ніби заводна іграшка, скочив з місця і знову сів на стілець незнайомий чоловік.

Любов Вікторівна розглядала його уважно, оцінююче. Щось непевне відчувалося в усій поведінці гостя — немовби хотів він якось вислужитися перед шефом, немовби чимось завинив перед ним.

— Прошу знайомитися, фрау Берг, — сказав шеф.

— Людвіг фон-Дорн, — знову схопився зі свого стільця незнайомий.

— Любов Берг, — відрекомендувалася Любов Вікторівна. — Мені здається, я вже щось чула про вас… Ви знаєте Юрія Крайнєва?

Зовсім того не бажаючи, вона вдарила Дорна по найвразливішому місцю, по болючій, ще незагоєній рані.

— Ха-ха-ха! — весело зареготав шеф. — Оце запитання так запитання! Можна сказати, снайперський постріл!.. Вітаю вас, фрау Берг!..

Нічого не розуміючи, дивилася Любов Вікторівна то на Дорна, то на свого шефа.

— Ха-ха-ха! — сміявся шеф. — Вони таки добрі знайомі, фрау Берг! Адже колись Юрій Крайнєв утік саме від пана фон-Дорна. Крайнєв розповідав вам коли-небудь про це?

— Мені особисто — ні, але цю історію знали всі в інституті стратосфери і на заводі.

— От бачите, Дори, яка ви відома людина! — все ще сміявся шеф. — Та сподіваюсь, що разом з фрау Берг ви не повторите такої дурниці і зумієте спокутувати свій гріх перед райхом.

Збентежений Дорн сердито глянув на шефа.

— Пробачте, але я приїхав сюди не для того, щоб вислухувати ваше недоречне кепкування, — різко сказав він.

Шеф одразу перестав сміятись, з цікавістю глянув на свого гостя. Мабуть, фон-Дорн ще почуває себе досить сильним, коли дозволяє собі розмовляти таким тоном. І тому, не бажаючи наживати собі ще одного ворога, шеф примирливо сказав:

— Ну, гаразд, не гнівайтеся. Перейдемо до справи. Завдання перед вами цілком ясне: зібрати всіх людей, які раніше працювали в інституті стратосфери, і негайно розгорнути наукову роботу. Стратосферна реактивна авіація — це саме те, над чим працюють найвидатніші німецькі вчені, це саме та нова зброя, про яку мріє фюрер… Я кажу про це для вас, щоб увести вас у курс справи, — звернувся він до Любові Вікторівни. — Значить, коли ми можемо знайти хоч якісь залишки робіт Крайнєва, хоч краплину його досвіду, то мусимо їх знайти і поставити на службу нашій державі.. Ви можете не обмежувати себе грішми на підкуп людей та розшуки. За місяць я хочу мати від вас рапорт про успішну роботу інституту або хоч про початок його роботи. Бажаю вам успіху. Хайль!

Цим разом він встав і високо підняв руку. Берг і Дорн підхопилися й собі і теж скинули руки вгору.

— Ну що ж, фрау Берг, — сказав Дорн, сідаючи в машину, — поїдемо до нашого інституту. Оскільки я розумію ситуацію, на нашу долю випало найважче з можливих завдань. Але вдруге мені вже не подарують жодної помилки, тому у нас з вами один тільки шлях — вперед…

Дивні, суперечливі почуття охопили душу Любові Вікторівни, коли вона сходила на гранітні сходи інституту стратосфери. Їй не раз доводилося бувати тут раніше, але як же все змінилося!.. Отут був кабінет Крайнєва, навіть табличка залишилася! Але пустка, страшна пустка всюди — в лабораторіях, кабінетах, у навстіж розчинених сейфах. Усе вивезено, все зникло…

Ні, не може бути, щоб зникло абсолютно все! Напевне, десь залишилися люди, а може, й матеріали. Любов Берг усе знайде, інакше-бо їй не жити.

— Деякі старі матеріали ми добули із затопленого підвалу, — говорив Дорн, — але вони мають десятирічну давність і вже нікому не потрібні. Звісно, на крайній випадок згодяться й вони, але держава потребує даних про останні роботи Крайнєва…

Любов Вікторівна глянула на Дорна і подумала, що завдання, яке стоїть перед нею, буде неймовірно важко виконати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

По добре накатаному грейдеру машина йшла швидко, і хмаринка сухої степової куряви вилася за нею. Соколова сиділа поруч з шофером, Марина і ще двоє техніків — у кузові на спакованих кресленнях, укладених на мішки і чемодани. Вони їхали вже довгенько, і поруч них все більше і більше машин поспішало на схід.

Потім на широкій дорозі почалося щось незрозуміле. Раніше машини рухалися тільки на схід, а тепер взагалі не можна було зрозуміти, куди вони їдуть. Велика кількість машин, вантажених найрізноманітнішим вантажем, посувалася тепер на захід, і вигляд у шоферів і пасажирів був переляканий.

Шофер перший звернув на це увагу, і Соколова наказала спинитися. Машина стала, і Соколова вийшла, намагаючись спинити зустрічну машину і дізнатися, в чому справа. Це їй вдалося не зразу. Коли ж нарешті одна з машин спинилася, то виявилося, що німці вже перетяли дорогу східніше і тепер на Харків треба шукати іншого шляху.

Соколова наказала повертати. Вона раптом згадала дані зведення Радінформбюро, де повідомлялося про прориви німців біля Гомеля і Кременчука. Треба було вириватися якнайшвидше.

Вихід з мішка, який хотіли затягти німці, ще був, і в цю горловину направилися всі машини.

Фашистські літаки з'явилися над дорогами. Вони літали низько над землею, стріляли з кулеметів, скидали бомби на машини і були дуже хоробрі проти беззахисних.

Один літак кинув бомбу просто перед машиною, де сиділа Соколова. Стовп диму і полум'я звився перед радіатором, автомашину кинуло набік, і на кілька хвилин все заховалося в хмарі пилюги.

Коли Марина отямилася і покликала допомогу, ніхто не прийшов до неї. Вона кілька хвилин лежала, потім обережно вилізла з-під чемоданів і пакунків з кресленнями. Машина лежала в кюветі боком. Віра Михайлівна і шофер сиділи в кабіні, і, глянувши на них, Марина в першу мить навіть подумала, ніби вони отак заснули сидячи.

В ті хвилини у неї не було почуття страху чи жалю. Вона думала тоді тільки про одне — як врятувати креслення, зробити так, щоб велика робота не пропала марно. Кілька хвилин посиділа, розмірковуючи, але придумати нічого не вдалося. Три важкі пакунки з кресленнями важили, мабуть, пудів з п'ять. Нічого було і думати самій винести таку вагу.

Марина ще раз оглянула машину. Полагодити її вона напевне не могла — весь мотор було розбито. Знову присіла на суху пожовклу траву, мить думала, потім підійшла до вбитих, забрала партійні квитки, заховала їх у кишеню і знову спинилася, не знаючи, що робити, куди іти.

За весь неп час на великому шляху не проїхало жодної машини, жодна людина не з'явилася в просторі степів.

Марині раптом стало страшно. Вона мусила знайти когось із радянських людей, мусила врятувати креслення. Звичайно, вихід був. Можна просто запалити всю машину і тоді вже не турбуватися про креслення — в руки ворогові вони не потраплять. Але цей вихід для Марини був непридатним. Вона не могла дозволити собі так легко, не спробувавши всіх засобів, знищити роботу багатьох людей.

Далеко в просторі дороги ворухнулася якась точка, і Марина здригнулася. Шляхом ішли люди. На великій віддалі не можна було розрізнити форми. Це могли бути наші, а могли бути і німці. Марина швидко підійшла до машини, одкрила краника — бензин полився на пилюгу, створюючи велику калюжу. Марина взяла в руки сірники і лягла в кювет. Коли це німці, то досить буде одного руху, щоб одразу загорілася машина, а разом з нею і креслення.

Але палити машину не довелося. Сергій Король, Володимир Орленко і ще кілька танкістів ішли шляхом. В останньому бою біля заводу вони витратили весь бензин, усі снаряди. Німецька артилерія підбила їхні машини. І вони пішли — озброєні, добре знаючи, що прорвуться крізь вороже кільце, і сильні цією певністю.

Сергій Король жахнувся, побачивши Марину.

— Як ви залишилися тут? — закричав він спочатку, потім глянув на машину, на застигле обличчя Віри Михайлівни і не став більше нічого запитувати.

Збиваючись, поспішаючи, розказала йому Марина про бомбу, про креслення.

— Ви правильно зробили, — сказав Король. — Ми винесемо креслення, за це ви можете бути спокійні. А загиблим, на жаль, допомога вже непотрібна.

Він узяв важкого пакунка, Орленко зробив те ж саме. Третій танкіст взяв останнього, і вони пішли по накатаному грейдеру, прямуючи до своїх.

Так ішли вони по куряві, інколи спиняючись для короткого перепочинку. Розбитий літак біля шляху привернув їхню увагу. Великі червоні зорі виднілися на крилах. Це був один з винищувачів останньої конструкції. Літаки цього типу Марина знала дуже добре.

Вона швидко підбігла до уламків і почула тихий стогін. Танкісти допомогли їй витягти пілота. Лейтенант Василь Котик розпростерся на сухій траві перед танкістами. Глибока рана виднілася у нього біля плеча. Видно, розривна куля з кулемета прошила його тіло.

Танкісти стали, не знаючи, що робити. В такому становищі, коли треба з боєм пробиватися до своїх, не можна було сподіватися на допомогу. А без допомоги як винесеш пораненого пілота?

І поки тривали ці хвилини роздуму, раптом задзвенів у повітрі мотор легкого літака, і маленький У-2 з'явився в повітрі над місцем, де спинилися танкісти. Він зробив коло над уламками літака, приглядаючись до людей, які оточували пілота, і тоді сів просто на дорогу. В появі цього літака випадковості не було. Це брати Василя Котика, які разом з ним вели в повітрі бій, повідомили, де впав літак, і командування послало туди У-2, щоб, коли можна, врятувати пілота.

Пілот вистрибнув із кабіни літака і підійшов до Марини.

— Лейтенант Росовський, — відрекомендувався, підходячи, пілот. — Що з льотчиком? Він живий?

— Так, живий, тільки поранений, — відповіла Марина. — Ви по нього прилетіли?

— Так, мене прислали по нього, — відповів Росовський.

— У нас тут дуже складна ситуація, — сказала Марина.

Росовський уважно вислухав. Він глянув з великою повагою на пакунки, коли узнав, що там креслення літаків Крайнєва. Так само глянув він на Марину, коли вона говорила про порятунок креслень.

— Ви інженер Токова? — несподівано запитав він.

— Так, я інженер Токова, — відповіла Марина, дивуючись.

— Не дивуйтеся, — сказав Росовський. — Я все-таки недарма льотчик. Але мене цікавить одне запитання: ви тільки інженер чи вас навчили і літак водити?

Марина зрозуміла думку Росовського.

— Так, — сказала дівчина, — я вмію водити літак, а не це нічого не значить, бо полетите саме ви і повезете вашого напарника і мої креслення.

— От і чудесно, — сказав Росовський і вперше за весь час усміхнувся, ніби своєю відповіддю Марина зняла з його душі величезного тягаря. — Значить, ви зараз сідаєте в машину і летите просто на схід, маючи в кабіні товариша Котика і ваші креслення, А ми вже якось і пішки прийдемо.

— Цього не буде, — гостро відповіла Марина.

— Це буде саме так, — відказав Росовський. — Зараз вам роздумувати нічого. Подумайте яро звичайну річ — іти треба далеко, за кілька десятків кілометрів, які доведеться пройти з боєм, ви станете справжнім тягарем для своїх товаришів. Вони йтимуть все повільніше, бо покинути вас їм не даватиме сумління, і, може, всі через вас загинуть. Отже, сідайте в літак, і говорити тут більше ні про що. Чи правильно я кажу, товариші?

Він оглянув танкістів, і всі вони погодилися.

Саме так трапилося, що Марина сіла в літак, зробила коло над маленькою групкою людей, загублених у неозорому степу, махнула на прощання рукою і рушила просто на схід. Вона підіймалася все вище, потім озирнулася. Маленька групка людей здавалася тепер тільки цяточкою на неозорому степу.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Надвечір до розбитої бомбою машини прибігли діти, їм уже давно кортіло подивитися, що воно там діється, але страшно було виткнутися із схованок, поки поблизу гриміла канонада. До того ж село лежало, мабуть, за кілометр від шляху, і подолати цей кілометр цілковитої пустельності й тиші здавалося просто неможливим.

Та потроху все заспокоїлося, сидіти в льохах набридло, і діти, мов зграйка горобців, випурхнули з села, прагнучи швидше дістатися до дороги, де, безперечно, мало бути для них багато цікавого. Матері покричали їм услід і махнули рукою: не сидіти ж вічно в пітьмі вогких льохів, коли всюди спокій і піде вже по чути пострілів..

Дітлахи мчали до шляху, і уява малювала їм стільки незвичайного, захоплюючого… Для них війна поки що була тільки цікавою грою, вони ще не відчули усієї її страхітливості.

Добігши, спинилися над кюветом, вкрай розчаровані. Нічого не змінилося тут за останні дні. Тільки одинока напіврозбита машина видніла віддалік та кілька воронок від бомбових розривів скалічили грейдерне полотно.

Обережно, немов саме тут крилася найбільша небезпека, рушили діти до машини, та раптом зупинилися, закам'яніли, не наважуючись підійти до неї. Але навколо стояла цілковита тиша, і вони потроху посмілішали, підійшли ближче, навіть спробували торкнутися твердих холодних шин розбитого ваговоза.

Потім вони помітили в кабіні мертвих людей, відсахнулися, кинулися назад і довго дивилися здаля на шофера, що ніби заснув, схилившись над кермом, на відкинуте назад обличчя Соколової, на розбите скло і пробиту в багатьох місцях уламками бомби кабіну.

Але цікавість брала своє, і діти знову підійшли ближче. Вони вже без остраху залізли в кузов, побачили там якийсь чемодан, витягли його і спробували розкрити. Чемодан був замкнутий. Тоді вони кинули його на землю, і блискучі нікельовані замки не витримали, відскочили. З чемодана випали жіночі плаття, білизна. Діти вже хотіли взятися розбирати ці несподівані трофеї, коли раптом одне хлоп'я років семи заверещало розпачливим, майже істеричним голосом:

— Ой, боюся!.. Ма-ам…

Ще не розуміючи, в чому справа, діти відскочили від чемодана так, ніби з нього несподівано виповзла отруйна змія.

— Що таке? — кинулися вони до хлоп'яти.

— Во-она… — ледве ворушачи зблідлими від жаху губенятами, хлопчик показав пальцем на Соколову.

Очі всіх звернулися туди, куди вказував пухкий, не дуже чисто вимитий палець, — до кабіни. Справді, там щось змінилося за той час, поки діти морочилися з чемоданом. Так само нерухомо, спершись грудьми на «бублик», сидів шофер, а от обличчя Віри Михайлівни Соколової тепер не було видно. Раніше голова її була відкинута на спинку сидіння, а тепер Віра Михайлівна, наче в знемозі, схилила обличчя до колін, ніби заплакала, низько опустивши голову.

— Вона жива! — вигукнув один з хлопчаків.

— Не може того бути! Вона мертва, — авторитетно заявив другий.

— Зараз дізнаємося, — вихопилася наперед трохи старшенька за них дівчинка. — Тільки дзеркальце треба знайти. Я читала…

— Де ж ти його знайдеш?

— А осьдечки, на машині…

Справді, невеличке кругле і, що найцікавіше, зовсім ціле люстерко видніло ліворуч застиглого шофера. Якийсь хлопчик швиденько відкрутив його, підбіг з, другого боку кабіни до Соколової і спинився. Дзеркало вже було непотрібне: тихий стогін вирвався з грудей тяжко пораненої жінки.

— Жива!..

Перелякані дітлахи кинулися врозтіч від машини, ніби накоїли хтозна-якого лиха. Вони бігли в село так, наче хтось міг за ними погнатись. І скоро на шляху знову запанували цілковите безлюддя і тиша.

Ваня Коваленко — не найстарший, але, мабуть, найсміливіший з гурту хлопчаків — разом з меншою сестричкою перший прибіг до своєї хати, що стояла край села. Вдома могла бути тільки мама. Батька від самісінького початку війни забрали до армії, а бабуся недавно пішла до родичів у сусіднє село.

— Мамо, — гукнув Ваня, тільки прочинивши двері, — там, на шляху, машина…

— А в ній жінка стогне, — дзвінким голосом збуджено додала восьмирічна Оленка.

Оксана Коваленко, ще молода жінка, глянула на дітей, нічого не розуміючи. Місяці війни вже поклали на її вродливе довгасте обличчя глибокі важкі сліди. Стільки горя й муки було в її ясно-сірих великих очах, що їх, мабуть, вистачило б на десятьох.

— Яка жінка? — здивовано запитала вона.

— В машині, на шляху, — хвилюючись пояснювала Оленка.

— А ви чого туди бігали? Казано ж вам: ні кроку з двору!

— Ми… — знітився Ваня.

— Там так цікаво, — не помічаючи небезпеки, торохтіла Оленка.

— От я вам зараз покажу, як з двору бігати, — вкрай розгнівалася, все зрозумівши, Оксана. — Запам'ятаєте до сьомих віників!

Сама знаючи, що даремно зганяє на дітях власну злість, та вже неспроможна стриматись, вона добре-таки відлупцювала і дочку, і сина. Діти плакали і просилися, обіцяли ніколи більше не ходити на шлях, і гнів Оксани помалу затихав, і вже ставало соромно за себе і до болю жаль малих.

Потім у хаті настала тиша, інколи порушувана тихим схлипуванням Оленки. Оксана нерухомо сиділа біля вікна й думала про свою нещасливу долю та про майбутнє своїх дітей. В село, мабуть, скоро прийдуть німім, цс вже ясно. А що їй треба тепер робити? Ніякої відповіді на це запитання не могла знайти звичайна колгоспниця Оксана Коваленко, і від страшної невідомості майбутнього сльози раз у раз застилали їй очі.

— Вона стогне, — несподівано сказав Ваня. — Вона жива…

— Хто стогне? Де? — знову не зрозуміла Оксана.

— В машині… жінка… Сидить, голова на колінах… Її, певно, тяжко поранено…

— А твоє яке діло? — грізно спитала мати.

— Вона стогне… — повторила й собі Оленка.

— Сидіть тут, щоб ні одне мені і з місця не зрушило! — сердито вигукнула Оксана, вийшла з хати і міцно причинила за собою важкі дубові двері.

Сонце вже заходило над степами, і верхів'я високих тополь край села палало ясним надвечірнім світлом. Мирна тиша стояла над селом, і війна здавалася такою безглуздою і неможливою, що аж хотілося кричати від болю та свідомості власного безсилля. Останній загін піших радянських танкістів давно вже пройшов вулицею, і тепер село лежало відкрите і беззахисне — бери, хто хоче.

Від розуміння цього, від почуття своєї беззахисності і самотності серце Оксани стиснула важка чорна туга. Вона трохи постояла біля своїх міцно причинених дверей, потім рішуче пішла до шляху.

Ще здаля побачила вона розбиту машину. Великий чемодан, роззявивши нікельовану пащу, лежав поруч неї. Оксана оглянулася навколо — нікого. Значить, їй тільки причулося, що хтось покликав її.

Тепер Віра Михайлівна вже не стогнала. Та, приклавши вухо до її грудей, можна було почути, як тихенько, ледь-ледь б'ється серце. Оксана вже пошкодувала, що не гукнула нікого собі на допомогу. Треба ж якось рятувати цю поранену жінку.

Вона оглянула машину, побачила в розбитому кузові великий шмат брезенту, поклала на нього і поранену, і розбитий чемодан, а тоді помалу, часто зупиняючись, поволокла цей незвичайний вантаж польовою стежкою в село. Коли вона дісталася до своєї хати, вже зовсім смеркло і ніхто з сусідів нічого не помітив.

У хаті, загнавши дітей на піч і наказавши їм спати, Оксана роздягла Віру Михайлівну, оглянула і промила їй рану на плечі, як уміла, зупинила кров і дбайливо поклала свою несподівану гостю на ліжко.

Рано-вранці, коли перші промені сонця тільки осяяли високі хмарини, але ще не торкнулися землі, Соколова опритомніла. Розплющила очі, ще нічого не розуміючи, глянула по хаті, спробувала поворухнутися. Від цього короткого руху плече різонув такий гострий біль, що в очах пішли чорні розпливчасті кола і Віра Михайлівна знепритомніла знову. Прийшовши до пам'яті, вона тихо застогнала, і цього було досить, щоб Оксана Коваленко вже опинилася біля неї.

— Де я? Де німці? — ледве чутно запитала Соколова.

— Де німці, не знаю, — сьогодні, мабуть, до нас прийдуть, — стримано відповіла Оксана. — А ви зараз у селі Смасівці. Звуть мене Оксана Коваленко. А вас як?

— Мене звуть Соколова… Віра Михайлівна Соколова… — Вона говорила мов у півсні. Потім якась пекуча думка сполошила її, надала сил говорити: — Де пакети, що були в машині?

— Ніяких пакетів у машині не було. Тільки чемодан… Ваш?

— Там були пакети… Три великі важкі пакети…

— Ні, не було нічого. А в чемодані якісь плаття і папери, і білизни трохи. Ваше це?

— Моє… Значить, є папери?

— Є…

— Тяжко мене поранено?

— Дуже. Все плече розвернуло.

— Так… Аж поворухнутися страшно… Оксано… В мене до вас прохання… Можете сказати німцям, що я тут, — приховати це вам і так не вдасться… Плаття мої візьміть собі або продайте… Але ці папери неодмінно заховайте… Це креслення нашого радянського літака… Я ж колись літаки на заводі будувала… Так от., це креслення літака Крайнєва… Треба, щоб вони… до наших потрапили… Розумієте… до наших…

Обличчя Віри Михайлівни раптом зблідло, очі закрилися. Оксана була певна: це смерть. Але серце ще билося. Ніби віддалене далекими далями від життя, воно ще змагалося зі смертю, воно ще вело бій.

Оксана Коваленко швидко взяла великий пакет з паперів — кілограмів, мабуть, зо два, — глянула на нього і відразу заховала в глибині темних сіней. Вона не знала, хто такий Крайнєв, та коли людина в останню свою мить говорить про креслення, то либонь вони й справді дуже важливі.

Але була в хаті людина, яка добре знала, хто такий Юрій Крайнєв, і яка не пропустила жодного слова з короткої розмови. Причаївшись на печі, Ваня уважно прислухався до всього, що говорилося, і в нього аж серце завмирало від думки, що такий цінний винахід може потрапити до німців. Ах, напевне, мати не зможуть добре заховати креслення!.. Він сам мусить піклуватися про їх долю… І він не віддасть ці креслення німцям, нізащо не віддасть! Адже не раз у своїх мріях він літав на літаках Юрія Крайнєва над просторами батьківщини, він громив на них ворога, він був льотчиком… Ні, ніколи не заволодіти німцям цими паперами!

Години через дві вже все село знало, що Оксана підібрала на шляху поранену жінку і що Віссаріон Іванович — старий, мало не восьмидесятилітній фельдшер — приходив до Коваленчихи, дивився рану і сказав, що та жінка навряд чи оклигає: надто вже сильно її поранено.

Та десь опівдні про цю подію всі вже забули: в село прийшли німці.

Коли Оксана сказала про це Вірі Михайлівні, та у відповідь лише застогнала, неспроможна вимовити ні слова. Страшна гарячка пекла вогнем її тіло, затуманювала мозок, позбавляла здатності міркувати.

Та хоча Віра Михайлівна й була десь на самісінькій грані між життям і смертю, увагу німецького коменданта вона все-таки привернула. Одного ранку він у супроводі лейтенанта медичної служби з'явився у хаті Оксани Коваленко.

На Соколову цей візит не справив ніякого враження. Температура не зменшувалася щовечора вона сягала тридцяти дев'яти, а то п сорока градусів, і весь світ плив перед Вірою Михайлівною затінений густим непрозорим серпанком. На німців вона глянула, навіть не зрозумівши, хто прийшов, і, можливо, саме це врятувало її.

— Як вона до вас потрапила? — спитав комендант Оксану.

— Видно, евакуйована, — відповіла жінка. — Діти в розбитій машині знайшли.

— Як її звуть?

— Не знаю. Вона весь час непритомна.

— Буде жити? — це запитання вже стосувалося лікаря.

— Важко щось передбачити, — відповів той. — Стан дуже серйозний. Одне тільки можу сказати напевне: плече розбите і рукою вона вільно вже ніколи не володітиме. Звичайно, якби зробити операцію…

— Надто багато честі! — перебив його комендант. — От що, — звернувся він до Оксани, — помре вона — доповіси мені і приставиш до комендатури труп; одужає — приставиш її саму. Там розберемося, що з нею далі робити… Ви певні, що це не пошесна хвороба? — знову запитав він лікаря.

— Абсолютно певен. Це звичайний післярановий сепсис…

Німці вийшли з хати, і несподівана Оксанина гостя так і залишилася в неї.

Потяглися один за одним довгі сумні дні, одноманітність яких порушувалася тільки наказами коменданта про вихід на роботу або мобілізаціями до Німеччини. Довгих два місяці трималося на тонесенькій ниточці життя Віри Михайлівни Соколової, та нарешті вона все-таки почала одужувати.

За цей час Ваня Коваленко вже довідався, де заховано пакет з паперами, і це була його найсолодша таємниця. Він ні слова не сказав Соколовій про свою обізнаність — про таке не личить розмовляти солідним людям, — але нетерпляче чекав, коли ж Віра Михайлівна заходиться переправляти пакет топ бік, через лінію фронту, яка вже так віддалилася від Спасівки, що й гарматних пострілів не чути. Та Соколова мовчала. Мовчав і Ваня, тільки час від часу перевіряв, чи лежить пакет на своєму місці.

Якось він все-таки не витерпів і спитав: що думає робити Віра Михайлівна з тими паперами? Соколова дуже здивувалася: вона гадала, що ніхто, крім неї та Оксани, не знає цієї таємниці, але планів своїх не розкрила, тільки попросила Ваню нікому пі про що не говорити. Малий Коваленко поклявся мовчати і обіцянки своєї дотримав. Ніхто так і не дізнався від нього про ці креслення, хоч як кортіло йому похвалитися перед сусідськими хлопчаками.

День минав за днем, вже заосеніло, і біда прийшла неждано-негадано, як вона завжди приходить. До хати Коваленків під'їхала вантажна машина, з неї вискочив комендант і наказав Соколовій негайно збиратися. Оксани не було вдома. Діти злякано забилися на піч, визираючи звідти, мов малі жовтодзьобі пташенята…

Як не старалася Віра Михайлівна хоч на мить залишитися сама, нічого з того не вийшло. Комендантові було наказано негайно зібрати всіх прийшлих у село та відправити їх до районної комендатури. Німець був добрим служакою і звик виконувати накази беззастережно. Соколовій довелося підвестися і, стогнучи віл болю — плече ще не зовсім загоїлося, — взяти свої дрібні речі й піти за комендантом.

— Не забувай мене, Ваню, мамі спасибі скажи, — мовила на прощання Віра Михайлівна і назавжди вийшла з гостинної хати Оксани Коваленко.

Останні слова її прозвучали для Вані як заклик до дії, як прохання врятувати папери, щоб ніколи не дісталися вони фашистам. Якраз перед початком війни він вступив у піонери, і слова урочистої обіцянки ще бриніли йому у вухах. А тепер він мусив виконати цю урочисту обіцянку…

Нетерпляче чекав він у той день повернення мами з роботи. Вона працювала в полі, — комендант примусив усіх працездатних збирати багатий урожай. Повільно тяглися хвилини. Ваня думав про Віру Михайлівну… Напевне, розстріляють її німці. Надто вже багато смертей розсівають вони довкола себе, щоб можна було сумніватися в цьому.

Вже й посутеніло в кімнаті, а мама все не йшла. Ваня вирішив покласти малу Оленку спати. Вона слухняно лягла, але не заснула, тільки причаїлася на печі, немовби чекаючи ще якогось лиха.

Правду каже народне прислів'я, що біда ніколи не ходить одна. Пізно ввечері з грюкотом прочинилися двері і сусіди внесли до хати непритомну Оксану. Десь у полі несподівано вибухнула невідомо ким закопана в землю міна, і бабу Рафію з далекого кутка вбило на смерть, а Оксану тяжко поранило.

Сусіди поклали її на ліжко, туди, де ще сьогодні лежала Віра Михайлівна, і пішли собі — в кожного й свого клопоту було по саму зав'язку, — а Ваня Коваленко, найстарший чоловік на всю господу, залишився на хазяйстві.

Невимовний жах, майже відчай пойняв усе його єство. Адже йому було всього-на-всього десять років; ще зовсім недавно він знаходив найкращий захист за маминою спідницею, а от зараз вже доводилося самому вирішувати, як бути далі. Він плакав, аж поки не вилилися всі сльози й почало різати очі. Тоді витер повіки кулачками і пообіцяв сам собі, що більше ніколи не буде плакати.

Підійшов до мами, прислухався: вона дихала тихо, але рівномірно, ніби спала. І заспокоєний Ваня й собі задрімав біля мами, сидячи на ослінчику та впершись лобом у мамину ковдру.

Коли він ранком розплющив очі і, ще не все збагнувши та згадавши, розглядав кімнату, мама вже була мертва. Він побачив це відразу, але не закричав, не оплакав — в нього на це вже не було сил. Зате почала голосно плакати мала Оленка. Почувши цей плач, до хати збіглися сусідки.

Поховали Оксану без труни, на кладовищі за околицею. Ваня не плакав і тоді, коли маму опускали в землю, тільки все дужче пригортав до себе Оленку, наче боявся, що хтось забере її від нього.

Коли прийшли з кладовища, вже повернулася від родичів бабуся, і почуття самотності стало не таким гострим. Оленка навіть зовсім заспокоїлася: в їхній сім'ї бабуся завжди вважалася найголовнішою, і раз вони вже тут, то боятися і плакати нічого.

Та Вані однаково не було спокою Він почував ні своїх вузьких хлоп'ячих плечах величезну відповідальність і знав, що мусить нести її сам, бо нікому звіряти свою таємницю не мав права.

Другого дня він узяв у сінях папери Віри Михайлівни, добре їх роздивився і, хоч нічого не зрозумів у плетиві химерних ліній, сам собі сказав, що без цього винаходу радянським військам буде важче розбити німців, Значить, він — піонер Ваня Коваленко — мусить за всяку ціну зберегти цей пакунок, перенести його через лінію фронту, далеко-далеко, та віддати радянським людям. Як шкода, що ніхто не може йому допомогти! А що як розповісти про все кому-небудь? Кому ж? Оленці? Бабусі?.. Та ні. Вони перелякаються, нікуди його не пустять і, мабуть, і зовсім знищать дорогоцінні папери, щоб не наражатися на небезпеку… Чи сказати комусь із хлопців? Ні, для того треба було всіх перевірити, а часу вже не було. Ой, як мало часу у Вані Коваленка!. — Та нічого, він піде сам. Ніхто не зверне уваги на такого малого, воно ще краще буде…

Другого дня, пізно ввечері, із села Спасівки вийшов маленький горбатий хлопчик. За плечима в нього висіла торбина з убогими харчами, в руці був виламаний у садку черешневий ціпок. Хлопчик був згоден дати перевірити свою торбу кому завгодно, але нізащо в світі не дозволив би торкнутися свого горба.

Хлопчик глянув на рідне село, що принишкло, причаїлося в осінній тиші, і не поспішаючи, зберігаючи сили для далекої дороги, рушив на схід.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Марина Токова відірвала важко навантажений літак від землі не дуже впевнено, а Росовський, побачивши її в повітрі, зітхнув з полегшенням; сісти в Харкові Марина, мабуть, зуміє, а збитися з шляху тут просто неможливо — тримай курс точно на схід і прилетиш додому. А до того ж і наземних, ясно видимих орієнтирів тут багато. Єдине, чого слід боятися, — це зустрічі з мессершміттами, але тут передбачити нічого не можна, все залежить від випадку.

Росовський дивився вслід літакові, аж поки він не зник з очей, потім коротко зітхнув, підійшов до Короля і сказав:

— Стали ми з вами замість танкістів і пілотів звичайною піхотою. Незвична ситуація, але нічого не вдієш… Будемо рушати:

— Так, будемо рушати, — відповів Орленко, все ще дивлячись туди, де зник літак.

— Будемо рушати, — підтвердив Король. — Мені тепер ніби камінь з душі впав, коли Токова полетіла. Ми прорвемося до своїх, я певен.

Він був старший за званням у цій невеличкій групі, яка складалася з трьох десятків танкістів і одного льотчика, і тому командування само собою лягло на його плечі. Перед тим як вирушати, Король перевірив озброєння загону. Гранат і автоматних патронів було чимало — це добра сила, коли вміло її застосувати.

— Прорвемося, — впевнено сказав він. — Іти будемо тільки вночі: так, напевне, буде легше. Сьогодні можна іти до вечора, у німців тут ще немає сталого фронту.

Від цих упевнених слів, які вимовив командир, усім стало легше. Найстрашніше на війні залишитися без командира, без людини, яка знає більше за тебе, може послати тебе на смерть і водночас відповідає за твоє життя. І то не біда, що командир може послати тебе в саме пекло вогню: він напевне знає, що робить, і вчиняє так, усе зваживши і продумавши. Кожен солдат знає: коли залишаєшся без командира і починаєш діяти наосліп, тикаєшся, ніби сліпе кошеня, то в одне, то в друге місце фронту, тоді вже напевне не перемогти. І бувають хвилини на війні, коли взяти на себе командирські обов'язки стократ важче, ніж піти в бій, в атаку.

Тихе гудіння почулося над степом. Високо в небі на схід пішли важкі бомбардувальники Ю-88.

— Ну, вони для нашої Марини не страшні, — зауважив Росовський.

— Вона вже, мабуть, далеко, — сказав Орленко.

— Пішли її наздоганяти, — скомандував Король, і весь загін, виславши вперед розвідку з трьох танкістів, рушив у свою далеку і страдну путь.

Пустельними дорогами, де не було видно не тільки німців, а й взагалі жодної живої людини, йшли вони цілісіньку ніч і спинилися, коли розвиднілось. У чималому лісі заховалися, замаскувались, ніби потонули у припорошеній пилюгою зелені. Король добре розумів, що німці зараз дуже швидко посуваються вперед, їхні тили відстають і між фронтом і лінією тилів утворюється ніби порожнеча, де немає військ. Саме цієї смуги і треба було триматися, а потім рішуче вдарити, перетяти фронт і вийти до своїх.

Але не так сталося, як гадалося. Вже на другу ніч їм довелося прийняти бій. У великому селі, куди вони зайшли в темряві, нічого не розвідавши, було повнісінько німців. Почалася шалена стрілянина. Піхто не міг зрозуміти, де свої, де чужі. Коли вони вирвалися за село, чотирьох танкістів не стало: може, вбито їх, а може, поранені залишилися лежати десь під хатами.

— Погано воювали, — сказав Король, — полізли без розвідки, от і погубили хлопців…

Але, незважаючи на це, наказав іти вперед до світанку, щоб менше кілометрів залишалося до фронту.

Ще один день пересиділи вони у високому очереті на березі малесенької річечки, десь трохи північніше Полтави, а після цього ні дня, ні ночі для них не стало, почався суцільний бій. Тут, уже недалеко від Харкова, багато груп, які виходили з оточення, пробували прорватися через фронт, і німці стримували їх, намагаючись винищити поодинці або завернути назад в оточення.

Гітлерівцям доводилося тримати ніби два фронти — на схід і на захід.

— Сьогодні будемо прориватися — сказав Король увечері, коли вони перейшли великий простір вільного поля і заховалися у переліску, — сьогодні будемо у своїх.

Він сказав ці слова цілком впевнено, але кожному подумалося, що не всі дійдуть до Харкова. Порідів їхній загін за дальню дорогу. Вже семеро танкістів залишилося на зайнятій німцями землі, ще четверо поранених не могли вести бій, хоч і не відставали. Невелика тепер сила — цей загін танкістів, та вони не зломлені, вони ідуть на схід і мусять дійти.

Король оглянув укритих чорною кіптюгою і важкою курявою бійців. Як несхожі вони на тих танкістів, що у новесеньких комбінезонах хвацько і весело сідали в танки і йшли в першу атаку! Нічого, будуть ще у нас і танки, і переможні атаки, дайте нам тільки до Харкова дістатися, — все буде…

Безмісячний вечір опустився над степом. Темрява, хоч в око стрель. Саме добра пора для прориву.

Вони рушили із свого сховиська до німецьких позицій. Ішли обережно, широким фронтом, прагнучи швидше знайти те слабке місце, де можна буде вдарити найсильніше. Тиша стояла над степом. Танкісти сунулися як тіні, намагаючись не втрачати зв'язку між собою, не розгубитися в цій кромішній пітьмі. Тиша здавалася підозрілою, неймовірною, мабуть, за нею заховані якісь несподіванки, пастки.

Так пересувалися вони вперед у цілковитій темряві годину і другу. Фронт мусив бути ось тут, уже зовсім близько. Не могли ж вони пройти його непомітно…

Так, непомітно тут не міг би пройти ніхто. Злетіла вгору освітлювальна ракета, все осяваючи зеленкуватим світлом, і тоді почався бій. Король потім ніколи не міг пригадати всіх подробиць цієї ночі. Він пам'ятав тільки, як звідтіля, зі сходу, в найбільший розпал бою почала бити артилерія і фашисти поховалися в окопи… Саме оцю паузу, коли затих німецький вогонь, використав Король і рвонувся вперед, чуючи над головою шелест снарядів. Бійці, оглушені, майже нічого вже не розуміючи, прорвалися через останні німецькі окопи і опинилися у своїх.

Ще кількох танкістів не побачив на ранок у своєму загоні Король. Самому йому куля черкнула плече. Росовський і Орленко вийшли неушкоджені. А скількох фашистів знищили вони на своєму шляху! Коли порахувати, то, мабуть, вийде немало. Але найголовніше те, що за ці дні набули вони військового досвіду, добре навчилися воювати. Тепер вони вже по праву могли зватися досвідченими командирами, тепер вони вже знали, як треба вигравати найскладніші бої.

І зразу ж, після страшного напруження прориву, в Харкові опинилися вони в зовсім відмінній, майже мирній обстановці. Дивно було навіть думати, що тут існує, працює давно знайомий готель «Інтернаціонал», у номері якого помістив їх комендант до одержання нових призначень. Це було неймовірно, так ніби потрапили вони в якийсь зовсім інший, невоєнний світ.

Вони вимилися, почистилися, переодяглися в нову форму. Одержання призначень зайняло небагато часу, тепер треба чекати, поки прийдуть танки.

Знайомі льотчики розповіли Росовському, що Котів, лежить у госпіталі, а Марина вже давно вилетіла із своїми кресленнями на завод до Крайнєва. Росовський зітхнув полегшено і водночас сумовито. Тепер, коли він знову повертається у свою частину, ніхто не може сказати, коли ж їм доведеться побачитися. Але вона вже, напевне, в безпечному місці, і це найважливіше.

Так минуло кілька днів спочинку в Харкові. Готуючись до нових наступів, підтягали свої тили гітлерівські війська. Зі сходу до фронту теж ішла нова техніка.

Росовський, Король і Орленко зустрілися, щоб попрощатися у маленькому номері харківської о готелю Для кожного з них було ясно, що ця довга, виснажуюча війна тільки починається, і ніхто з них не міг сказати напевне, чи доведеться знову зустрітися. Вони довго сиділи, розмовляючи про події на фронтах, намагаючись скласти якісь прогнози на майбутнє. Це була одна з тих розмов, які часто відбуваються під час війни і дуже нагадують ворожіння на кофейній гущі. Росовський помітив це перший; вони посміялися самі з себе.

Орленко кілька разів підходив до дзеркала; то тут, то там поправляв форму, домагаючись повної бездоганності.

— Зовсім жених, — засміявся Король.

— Жених? — перепитав Орленко. — Ні, я, здається, ще не жених, але форму в порядку тримати люблю. Я зовсім інакше себе відчув, коли її вдяг. Це, брат, велике діло — наша червоноармійська форма. Коли ми з оточення виходили, я багато разів про цю нашу форму думав. От зніми ми її — і йти нам було б стократ легше. Можна було б вужами проповзти через лінію фронту. А ми не захотіли цього і пройшли з боєм. Скидати форму навіть ніхто і не подумав. Це, брат, для мене не просто матерія, це символ моєї воїнської честі, це моє право зватися радянським командиром… А ти кажеш — жених.

Росовський і Король усміхнулися, слухаючи цю схвильовану мову. От, здається, і слова вимовляє Орленко якісь офіційні, а звучать вони зовсім інакше, ніж могли б прозвучати, скажімо, ще весною.

До кімнати зайшов червоноармієць, спитав дозволу звернутися, простяг Королеві пакета, попросив розписатися. Потім чітко повернувся і зник.

Король розірвав пакета, прочитав написане, і вперше за довгий час обличчя його заясніло усмішкою. Це був звичайний виклик до частини, але не в місце її розташування, а на товарну станцію Основа. Король дуже добре зрозумів, що це означає.

— Ну, друзі, настав час прощатися, — сказав він, встаючи і звертаючись, власне кажучи, тільки до одного Росовського. — Зараз ми з Орленком поїдемо нові машини приймати.

— Ох, і хочеться ж мені в танк знову сісти, — вигукнув Орленко.

— Мені теж не терпиться, — сказав Король, — вийшли ми з вами із самісінького пекла, з боєм вийшли, чесно, а все-таки почуття таке, ніби там, на заході, коли мені танк спалили, я щось не так зробив, чимсь завинив ніби перед всіма… І ти знаєш, це почуття остаточно тільки в бою можна стерти… Ви, мабуть, добре розумієте мене, друзі…

Він несподівано замовк, невміло обняв Росовського, поцілував у щоку і швидко, щоб заховати власне збентеження, підійшов до вікна, став дивитися на широку площу Дзержинського, дивно пустельну і простору у цей осінній вечір.

— Значить, прощатися будемо, — сказав Росовський. — Ви, хлопці, тепер на літаки мусите дивитися з повним знанням справи. Коли побачите над собою аероплан і помітите, що крилами він отак робить, — широко розставленими долонями Росовський точно показав, як робитиме літак, — так знайте, що це я лечу. Можете мені руками помахати…

— Добре, помахаємо, — відповів Орленко, вже думаючи про нову роботу.

Росовський обняв друзів на прощання і вийшов. Хлопці кілька хвилин слухали, як у довгому коридорі зникають його тверді кроки, потім почали збиратися. На їхніх обличчях лежав той зосереджений і спокійний вираз, який завжди з'являється у людей на початку великої і відповідальної справи.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Усіх затриманих в радіусі двохсот кілометрів віл Києва гестапівці звозили у Дарницькі табори. На піщаній, де-не-де прикрашеній високими соснами місцевості колючим дротом було обгороджено величезні квадрати. У кутках зводилися дозорні вишки, де вдень і вночі чатували вартові і стояли кулемети. В ці квадрати, які дуже нагадували загони для худоби, заганяли арештованих і, здавалося, назавжди забували про їхнє існування.

В таборах було зібрано десятки тисяч людей, які чи то опинилися далеко від своїх домівок чи, поранені, відстали від своїх частин, чи просто видалися чомусь підозрілими гестапівцям. У більшості з них ніяких документів не було; дехто втратив їх випадково, інші навмисне приховували своє справжнє ім'я, щоб не дати гестапо додаткового матеріалу. Були тут і полонені з так званого пирятинського оточення. Всі ці люди цілісінький день сиділи чи ходили по брудному жовтавому піску, не маючи покрівлі над головою, обвіювані всіма вітрами, обливані холодними дощами ранньої осені. Вони спали просто на землі, не маючи що підстелити і чим накритися, а вранці табірний комендант завжди віддавав наказ вивезти трупи: щоночі тут вмирали десятки, коли не сотні людей.

Біля таборів, по той бік колючого дроту, ходили жінки, розшукуючи своїх чоловіків чи рідних. Інколи їм щастило, і гестапівці милостиво віддавали на поруки того чи іншого заарештованого. Але таке траплялося рідко, і вмерти тут було значно легше і простіше, ніж вийти на волю.

Саме в цей табір і привезли Віру Михайлівну Соколову. Вона трималася з останніх сил, бо знала: варто їй знепритомніти — і всьому кінець, ніхто не стане піклуватися про неї чи приводити до пам'яті. Плече боліло так сильно, що чорні кола все частіше з'являлися перед очима. Але неймовірним зусиллям волі Соколова примушувала себе терпіти. На що вона надіялася і чи взагалі надіялася на порятунок, не могла б сказати навіть вона сама.

І вона витримала до тієї хвилини, коли гестапівці привели її в табір і кинули за колючий дріт. Саме в цю мить нерви здали. Віра Михайлівна знепритомніла. Був вечір. Навколо неї на брудному піску лежало багато таких самих чи то сонних, чи непритомних, а може, й мертвих людей, і ніхто не звернув на Соколову ніякої уваги.

Вона прийшла до пам'яті вранці від міцного поштовху у поранене плече. Спробувала встати, але не змогла і тільки сіла на піску, дивлячись на двох німецьких солдатів з табірної охорони, які зупинилися біля неї.

— Ні, цю ще рано тягти за ноги, — сказав один з них і відійшов.

Віра Михайлівна зрозуміла: це перевіряють, хто вмер за ніч, щоб викинути з табору трупи.

Почали роздавати снідання — малесенький шматочок якогось дивного, ніби з тирси спеченого хліба і тарілку чорного, невідомо з чого звареного, смердючого супу. Соколова не поворухнулася; тепер їй усе стало байдуже, сил більше не було, скоро смерть. Вона лежала на холодному піску, і життя жевріло тільки в її очах, гарячково блискучих і водночас ніби незрячих.

Так минув день і ще ніч, і ніщо не змінилося в таборі — тільки люди вмирали ще частіше, але до смерті тут усі звикли і не надавали їй ніякого значення; можливо, навіть заздрили: от вмерла людина, скінчилися її муки…

І саме того погожого, але вже холоднуватого дня Любов Вікторівна Берг у супроводі офіцера з команди, яка несла варту заарештованих, з'явилася біля колючого дроту табірних квадратів.

Настрій у неї всі ці дні був препоганий. Здавалося, справи гітлерівців йшли так добре, а військо їх так швидко котилося на схід до кінцевої перемоги, що для поганих думок не було підстав, але Любов Вікторівна ходила темна, як ніч. Від самого початку для неї було ясно, що завдання, поставлене шефом гестапо, значно складніше, ніж можна було подумати. Нічого з робіт Юрія Крайнєва не вдалося знайти ні на заводі, ні у шефа інституту. Кілька пакетів залитих водою старих креслень, правда, виловили з підвалу, але ніякого технічного значення вони мати не могли; все це були підготовчі роботи до матеріалів, давно опублікованих у спеціальних журналах.

Хоч Дорн та його помічниця доповіли про цю нікому не потрібну знахідку як про виявлення матеріалів першорядної ваги, але саме вони, як ніхто, добре знали справжню ціну знайденим кресленням. Треба було відкрити щось по-справжньому важливе, тільки тоді можна було сподіватися на схвалення начальства і нагороду.

— Не може бути, щоб усі креслення вивезли, не може бути, щоб усі люди зникли, — багато разів, повторював Дорн, знову і знову беручись до розшуків.

— Цілком з вами згодна, — відказувала Любов Вікторівна, — але нам від цієї певності не легше. Поки ми чогось цінного не знайдемо або когось живого не спіймаємо, до шефа можна і не потикатися.

Людвіг фон-Дорн знав це не гірше за свою помічницю і тільки зітхав у відповідь.

Одного дня, коли Любов, Вікторівна висловила припущення, що хтось із колишніх співробітників інституту міг потрапити у концентраційні табори, він тільки зневажливо махнув рукою.

А проте більше шукати було ніде. І коли Берг вирішила їхати до Дарниці, Дорн не заперечив, тільки знизав плечима: мовляв, цілком зайва витрата часу.

Любов Вікторівна теж їхала до Дарниці тільки для того, щоб очистити совість і мати тверде переконання, що вона не пропустила жодної можливості, жодного шансу когось виявити чи знайти.

Начальник табору, попереджений заздалегідь, зустрів її у своїй канцелярії, розташованій у будиночку віддалік таборів. Він не знав, як поводитися з цією особою, яка не мала ніяких знаків на погонах, але явко була значною персоною, інакше про її прихід не попереджали б. Тому начальник табору — старий тиловий гестапівський офіцер, у не дуже високому званні штурмфюрера — намагався всіляко прислужитися своїй гості, але допомогти майже нічим не міг. У нього навіть не було точних списків арештованих: багатьох приводили без усякої реєстрації, чимало вмерло, не зареєструвавшись, — начальник дозволив собі навіть жартувати. Очевидно, перед гестапо стоїть ще величезна робота по розбору всього цього людського матеріалу.

Любов Вікторівна, вислухавши начальника табору, незадоволено скривилася. Де ж та славнозвісна німецька точність, про яку вона чувала мало не з пелюшок? Як же вона зможе щось розшукати в цьому людському місиві? Ні, мабуть, Людвіг фон-Дорн таки мав рацію — даремно вона затіяла всю цю експедицію до Дарниці.

— Ваше завдання ускладнюється ще і тим, — невгаваючи торохтів начальник табору, — що всі ці люди неточно вказують свої імена, прізвища і професії, намагаючись приховати правду; адже майже ні в кого з них немає ніяких документів.

Любов Вікторівна відмахнулася від цих міркувань. Вона і сама чудово знає, скільки труднощів стоїть перед нею. Не слід нагадувати їй про це зайвий раз. Уже втративши всяку надію на успіх свого задуму, Любов Вікторівна встала з-за столу.

— Ну що ж, мабуть, ви маєте рацію, — сказала вона, — знайти когось у вашому таборі важче, ніж голку в копі сіна.

Це звучало як вияв невдоволення роботою начальника табору, і штурмфюрер переполошився.

— Але я тут всього-на-всього тиждень, — сказав він. — Я сподіваюся не пізніше як через місяць навести тут справжній порядок.

— Гаразд, наводьте. А зараз ходімо подивимось на ваших вихованців.

— У мене тут є одна людина, — невпевнено вимовив комендант, — яка може бути корисною — це один з полонених… Як виявилося, він і раніше робив нашому командуванню деякі дрібні послуги. В усякому разі людина цілком надійна. Може, покличемо і його?

— Кличте, — байдуже відповіла Берг.

Через хвилину в кімнаті з'явився невисокий на зріст чоловік з великим повним обличчям, глянув на Любов Вікторівну улесливо і водночас насторожено.

— Ви підете з нами, — наказала Берг. — Може, з вашою допомогою вдасться знайти кого мені потрібно.

— Смію взнати, кого саме?

— Колишніх співробітників Київського інституту стратосфери або інженерно-технічних працівників авіаційного заводу.

— На жаль, я таких у наших таборах не знаю.

— Будемо шукати, — різко сказала Берг.

Вони разом вийшли з канцелярії, підійшли до огорожі. Дедалі ця справа здавалася Любові Вікторівні все більш безглуздою і безперспективною. Ноги грузнуть в піску, а до того ж іще нудотний, мало не трупний сморід, який сповнює все навкруги… Навіть вітер не приносить свіжості, все просякло запахом трупа і лізолу.

Берг підійшла до колючого, багато разів переплетеного дроту, глянула і гидливо скривилася. Навіть коли б перед нею стояли всі, кого вона шукає, так і то неможливо пізнати в цих страшних, зарослих бородами, змучених холодом і голодом людях колишніх учених чи інженерів. Марна справа, не варто було і братися за неї.

Берг пройшла далі, до квадрата, де за дротом тримали ув'язнених жінок, постояла, подивилася. Якою наївною вона була, надіючись когось знайти. Швидше назад, до Києва, в інших місцях треба шукати свою здобич, а не в цих таборах смерті.

Несподіваний рух привернув, її увагу. Якась розпростерта на землі жінка глянула на Любов Вікторівну і різко одвернулася.

«Цікаво, — подумала Берг, насторожившись, — це випадок чи…»

— Виведіть мені сюди цю жінку, — наказала вона начальникові табору, — мені хочеться з нею познайомитися.

Через хвилину Соколова вже стояла проти Любові Вікторівни Берг. Місяці важкої хвороби, рана, перебування в таборі змінили Віру Михайлівну майже до невпізнаний. Колись пишне біляве волосся зараз стало сіро-рудим, схожим на мичку, щоки позападали, губи почорніли від пилюги і спраги. От тільки очі не змінилися.

Відчуваючи, як у серці здіймається хвиля гарячкової, майже істеричної радості, дивилася на свою здобич гестапівка Берг. Вона ще не могла повірити в свою удачу. Невже це може бути Соколова? Невже могло випасти такс щастя? Та ні, бути не може! Соколова вже, мабуть, давно на Уралі, командує перевезеним заводом, а це тільки схожість, неймовірна схожість очей!

Берг все ще намагалася переконати себе у помилці, щоб розчарування не виявилося таким пекучим. А пам'ять підказувала все нові і нові риси схожості, і радість у серці розгорялася, і сумніви зникали.

Віра Михайлівна мить дивилася на Берг не впізнаючи, потім перевела погляд на чоловіка, який стояв поруч гестапівки; щось він не схожий на німця… Потім погляд її знову повернувся до Берг, і тут тільки вона впізнала її остаточно. Ця зустріч могла виявитися страшнішою за смерть… Соколова аж похитнулася…

— Як ви потрапили сюди, Віро Михайлівно? — нарешті вигукнула Берг. — Ви поранені? Зараз ми вам допоможемо.

— Облиште мене, — сказала Соколова, і тут уже Берг переконалася остаточної цей голос вона могла впізнати з тисячі.

Вона сподівалася знайти тут когось з інженерів чи науковців інституту, але цей випадок перевершив усі її надії — сама Соколова стояла перед нею. Буде що доповісти шефові гестапо…

В цю мить сили остаточно зрадили Віру Михайлівну. Вона похитнулася і важко впала на землю.

Берг перелякалася до нестями: Соколова могла несподівано вмерти, і все загинуло б. Від однієї такої думки аж мороз поза шкірою пройшов.

— Лікаря! Швидше! — гукнула вона до начальника табору.

— О, нічого з нею не станеться, — спокійно відповів той. — Ви не можете собі уявити, які вони живучі.

— Можу уявити, — гостро відказала Берг. — Негайно лікаря, і поки я не закінчу тут своїх справ, хай він доглядає за цією жінкою. Ви відповідаєте за неї головою.

Штурмфюрер здивовано знизав плечима, але віддав наказ. Два солдати забрали Соколову. Незабаром біля неї з'явився лікар. Любов Вікторівна знову повернулася до дротяних квадратів. Хто знає, які несподіванки заховані у цій масі людей? Може, навіть і Крайнєв… ні, хай не Крайнєв, а хтось із його найближчих співробітників затаївся серед брудних, бородатих арештантів?

— Зараз я зроблю огляд усіх ваших в'язнів, — сказала вона комендантові. — Накажіть всім у кожному квадраті — живим, хворим, мертвим — вишикуватися в одну шеренгу…

— Ви будете їх усіх оглядати? — здивувався комендант. — Майте на увазі, це багато тисяч людей…

— Гра варта того, — впевнено відповіла Берг, — я на це не пошкодую ні часу, ні сили, і коли буде у мене ще хоч одна подібна знахідка, те все окупиться стократ.

Робота пішла повним ходом. Берг підходила до квадрата, солдат підносив їй стільця, вона сідала, закурювала сигарету, і за командою проходили перед нею довжелезним рядом полонені, йшли не поспішаючи, ніби приречені на страту. Вони не розуміли, чого хоче від них ця жінка, і від того ненавиділи її ще більше. Сотні тисяч очей, сповнених люті і ненависті, пропливали перед гестапівкою. І коли б очима можна було спопеляти, і хвилини не прожила б на світі фрау Берг.

Але їй байдуже було до почуттів цих зголоднілих, виснажених людей. Немов шуліка, впивалася вона в кожне обличчя, намагалася пригадати, чи не бачила його раніше.

Ця робота закінчилася тільки надвечір. Нічого важливого більше не відкрила Любов Вікторівна. Трьох чоловіків, обличчя яких видалися знайомими, вона наказала відділити і перевірити.

Тепер хороший настрій ні на мить не покидав гестапівку: адже вона спіймала Соколову, директора заходу Соколову — людину, яка напевне знає все про останні роботи Крайнєва. Правда, характер у Соколової неабиякий, але то пусте. На війні вже змінилося чимало характерів…

Коли Берг нарешті закінчила свій огляд, вечір опустився над Дарницею. Остання сотня ув'язнених пройшла повз жінку, яка непорушно сиділа на своєму стільці. Для ув'язнених усе це було загадкою. Кого шукають? За цей час табірний лікар встиг подати допомогу Соколовій. У нього не було певності, що вона довго житиме, але скорої смерті можна не боятися. А коти її заберуть з табору, то хай живе чи вмирає, лікар за це не відповідає.

Берг повернулася у супроводі штурмфюрера, глянула на Соколову, яка від великої дози морфію спала непробудним сном, і запитала:

— Виживе?

— Дивлячись де, — відповів лікар, — у нашому таборі — навряд; у домашніх умовах, з хорошим лікарським доглядом — напевне.

— Гаразд, — вирішила Берг, — я її забираю.

— Куди дозволите виписати арештовану? — спитав комендант.

— Просто до мене, — засміялася Берг, — до мене додому, адже ви віддаєте арештованих на поруки, от я її і візьму.

— Але це перший випадок, коли ручиться службовець райху.

— Я служу не в райху, а в гестапо, — нагадала Берг, і комендант погодився незаперечно.

Саме так опинилася Віра Михайлівна Соколова в квартирі Берг на вулиці Леніна. Другого ранку вона отямилася на чистій постелі, під крохмальним простирадлом і м'якою теплою ковдрою. Це було так неймовірно і несподівано, що Соколова не повірила собі самій. Це сон, це їй сниться. Вона спробувала поворухнутися, відчула різкий біль у плечі і переконалася: вона не спить.

Тоді вона напружено, гарячково почала згадувати минулий день, появу в таборі Любові Вікторівни Берг… Далі вона вже нічого не пам'ятала. Як опинилася вона в цій квартирі? І квартира на диво знайома. Раніше тут, безперечно, доводилося бувати. Ах, так, це ж раніше тут жив Юрій Крайнєв з Ганною.

В цю мить рипнули двері, і Любов Вікторівна Берг з'явилася на порозі кімнати.

— Прокинулися? — весело сказала вона. — От і добре. Ми вас швидко на ноги поставимо; правда, лікар каже, ніби доведеться зробити невеличку операцію, але це дрібниці. Скоро ви зможете знову приступити до роботи…

Швидко і звично вона наливала каву у склянку, говорила так, ніби ніякої війни взагалі не було на світі.

— Як ви тут опинилися? — різко запитала Соколова.

— Зараз вам найголовніше — одужати, — не відповіла на запитання Берг, — а всі принципові питання ми з вами вирішимо потім, коли ви остаточно очуняєте.

— Я хочу знати, ворог ви мені чи друг?

— Це питання ви будете вирішувати, коли одужаєте, — сміялася Берг. — Пийте, це добра кава, ви дуже виголодалися, і щось істотніше вам можна буде дати тоді, коли ви звикнете до їжі. Прошу.

Ще нічого не в силі збагнути, Віра Михайлівна випила каву, і втома знову поборола її; очі самі заплющилися, переможені глибоким сном.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Генерал сидів за широким письмовим столом і уважно розглядав свого співбесідника. Штори на вікнах було опущено. Настільна лампа, прикрита темним абажуром, освітлювала лише частину столу. Величезний кабінет тонув у темряві, і тільки на просторому полірованому столі лежало ясне коло світла.

Інженер Генрі Кервуд теж дивився на генерала Старка. Він про нього вже чимало чув, але бачив уперше. Він знав, що генерал відає авіаційним озброєнням Америки. Про інші сторони діяльності генерала Старка інженерові нічого не було відомо. З цікавістю він чекав початку ділової розмови. А генерал не поспішав говорити, він тільки дивився на Кервуда уважно, вивчаюче. Світлі очі його, під невиразними, ніби вицвілими бровами, дивилися насторожено. Тонкі губи міцно стиснулися, підкреслюючи суворість кощавого обличчя.

Генерал намагався скласти точну думку про інженера Кервуда. За рекомендаціями цей інженер був дуже спритним хлопцем і доручити йому можна було яку завгодно справу. Генерал також знав, що Кервуд дещо тямить не тільки в авіаційній техніці, а і в розвідці. В усякому разі, спеціальні завдання виконувати йому не вперше.

Генерал ніколи нічого не вирішував необдумано. Він не поспішав говорити навіть тоді, коли вище начальство негайно вимагало відповіді. Ця властивість уберегла генерала від багатьох неприємностей. Справа, заради якої Старк викликав Кервуда, була важливою, і тому генерал довго розмірковував, вирішуючи, чи придатний Кервуд для виконання завдання.

Він встав з-за столу і підійшов до вікна. Відхилив штору, глянув униз на вулицю. Вона пливла перед очима численними вогнями машин. Зверху горіли вогні реклам. Для Нью-Йорка затемнення не було потрібним.

Старк повернувся до столу. Далі розмірковувати нічого. Мабуть, цей хлопець придатний. Перше враження від нього хороше. Приємно вже те, що він зміг витримати таку довгу паузу, не промовивши жодного слова.

Генерал став біля свого крісла. Він був високий на зріст, і світло від лампи, прикритої темним абажуром, сягало йому до пояса.

Кервуд міг побачити пояс і пряжку, та. ще численні орденські стрічечки на грудях генерала. Голова і обличчя Старка здавалися невидимими.

— Як ви поставитеся до поїздки в Радянський Союз? — запитав генерал, і це запитання вразило Кервуд а. Він міг припустити що завгодно, але така пропозиція йому на думку спасти не могла.

А проте виказувати своє здивування не годилося.

— Коли треба поїхати до Радянського Союзу, то я, звичайно, поїду. Проте я не знаю, чи встигну я доїхати саме до Радянського Союзу.

— Встигнете. Так швидко німці його не розіб'ють. Це трапиться пізніше. І саме в зв'язку з тим, що поразка росіян у цій війні неминуча, ви туди і поїдете.

— Що ж я мушу звідти привезти?

Інженер Кервуд був явно догадливим хлопцем. Видно, таки недаремно говорили, ніби він може виконати найделікатніше завдання. Генерал вирішив не гратися в піжмурки, а йти до справи просто.

— Вам щось говорить прізвище — Крайнєв? — запитав він.

Кервуд на мить замислився. Він зразу пригадав це прізвище, але вдав, ніби пригадує.

— Звичайно, говорить, — відповів він не кваплячись, — російський інженер Крайнєв працює над реактивною технікою. Колись його захопили німці, але він зумів їх одурити. Свого часу про це було багато галасу в газетах. Правда, вся ця історія трохи скидається на якусь неймовірну…

— Мене мало цікавить ваша думка щодо минулого Крайнєва, — перебив його генерал. — Мене цікавить тільки майбутнє. Крайнєв нам потрібний.

— Нам? — Вперше за всю розмову Кервуд дозволив собі проявити якесь почуття. Він здивувався одверто і щиро.

— Так, Крайнєв нам потрібний. Він винайшов такі речі, до яких наші інженери ще довго не додумаються. І буде дуже шкода, якщо він опиниться в руках німців, зрозуміли?

— Так, зрозумів. Я мушу його викрасти?

Генералові здалося, ніби він помилявся в Кервуді.

Хлопець мислить безперечно надто примітивно.

— Зараз викрадати його нічого, а крім того, це вам не вдасться. Вам треба приїхати туди і почекати, поки німці настільки наблизяться до перемоги, що всім стане ясною доля Радянського Союзу. От тоді ви виступите на сцену, підготувати до цього самого Крайнєва і його співробітників вам доведеться раніше.

— А коли німці не розіб'ють Радянський Союз?

Генерал сів у крісло, і Кервуд міг побачити його обличчя. Він навіть пошкодував, що поставив це запитання. Мабуть, генерал зараз розчарувався остаточно в здібностях Генрі Кервуда.

— Як це німці не розіб'ють Радянський Союз? — перепитав генерал. — Ви ставите якісь нерозумні і безтактні запитання. Це вже давно вирішено у Вашінгтоні. Там не помиляються. Я хочу знати, чи зрозуміли ви моє завдання.

— Так, — поспішив відповісти Кервуд, щоб якось розвіяти неприємне враження від свого несподіваного запитання. — Я сподіваюся, мені вдасться виконати ваше завдання. Звичайно, коли у моєму розпорядженні будуть відповідні матеріальні й транспортні можливості.

— За це можете не турбуватися, — відмахнувся генерал, і Кервуд зрозумів, що, очевидно, комусь дуже хочеться мати Крайнєва в Америці і грошей на це не шкодуватимуть.

— У мене будуть ще якісь спеціальні завдання?

Генерал Старк знову кілька хвилин подумав.

— Ні, — нарешті рішуче відповів він, хоч йому дуже хотілося сказати «так» і доручити Кервудові ознайомлення з роботою Крайнєва. — Ні, — ще раз повторив він, підкреслюючи своє слово енергійним рухом руки. — Коли ви візьметеся до інших завдань, то можете проґавити основне. Отже, нічого і нікого, крім Крайнєва. Ні, мабуть, не тільки його одного. Підготовчу роботу можна також вести серед його найближчих співробітників. Вони теж можуть бути дуже корисними. Постарайтеся стати його приятелем, другом, чим завгодно. Повторюю, для нас усіх буде великою неприємністю, коли німцям пощастить захопити Крайнєва.

Задзвонив телефон, м'яко, стримано, ніби зашарудів, — генерал не любив надто різких дзвінків. Він узяв трубку, мить послухав, схвально хитнув головою.

— Я думаю, що завдання ваше буде легшим, ніж ми всі гадаємо, — сказав він, — за сьогоднішній день німці просунулися на тридцять кілометрів. А коли перед Крайнєвим стане дилема — американці чи німці, то він безперечно вибере нас. З німцями у нього старі рахунки. А ми ж все-таки, як-не-як, «союзники».

І генерал Старк розсміявся, дуже задоволений із свого дотепу. Повідомлення, передане телефоном, створило йому хороший настрій. От коли б уже швидше складав зброю Радянський Союз, а там і німців можна буде задушити.

З цих приємних думок вивів генерала голос Кервуда.

— Мене пошлють туди спеціально чи я мушу чекати якоїсь нагоди.

— Очевидно, доведеться почекати нагоди, — відповів Старк, — не треба надто рано розкривати всі свої справжні наміри. Це було б з нашого боку недалекоглядно.

Він знову підійшов до вікна. Тепер на вулицях панувала темрява. Генерал глянув на годинника. В Нью-Йорку давали пробну повітряну тривогу, хоч ніяка небезпека не загрожувала і не могла загрожувати місту. Генерал задоволено потер руки. Німці наступають. Все йде на добре.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

А тимчасом маленький горбатий хлопчик день за днем, крок за кроком ішов на схід. Він ні в кого не питав дороги, бо не знав точно, куди йому треба потрапити. Він нікому не міг звірити своєї таємниці, бо знайомі люди не зустрічалися йому, а незнайомим він не вірив. Його інколи підсаджували на воза і трошки підвозили, часто підгодовували жалісливі жінки, розпитували, куди він іде, і співчували, намагаючись допомогти. Маня Коваленко завжди дякував за допомогу, сідав до столу чи лягав спати на лаву, та ніде не залишався більше однієї ночі. Незнайоме досі почуття відповідальності за незвичайний вантаж, захований у пакунку на спині, відразу зробило його дорослішим.

Він дізнався, що лінія фронту проходить десь недалеко Харкова, і тому саме це місто стало метою його прагнень. Він говорив, що йде до родичів, бо мати його загинула, і це ні в кого, навіть у найпильніших дозорців німецьких комендатур не викликало жодних сумнівів: надто маленьким і беззахисним здавався усім Ваня Коваленко, щоб шукати в його особі відважного партизана. Справа полегшувалася тим, що тисячі й десятки тисяч дітей, які втратили своїх рідних, блукали тепер по країні, і розібратися в тому, хто з них справді осиротів і шукає притулку, а хто намагається перебратися через лінію фронту, не зміг би найдосвідченіший гестапівець.

Спочатку Ваня дуже боявся, що його відразу спіймають, викриють та кинуть у тюрму, але з часом страх цей зник. Натомість з'явилися досвід, звичка, і хлопчина став наздоганяти лінію фронту, яка все ще поволі віддалялася.

Одного холодного похмурого ранку Ваня почув ніби розкати далекого грому і не відразу збагнув, що воно таке. Але грім гримів ритмічно, не вщухаючи; він не наближався і не віддалявся. Наче якийсь велетень потрапив у глибоку яму і не може звідти вилізти — аж землю струшує від люті, а все-таки ніяк не може зрушити з місця.

На околиці села, до якого підійшов уже надвечір Ваня Коваленко, зібралися жінки, діти. Так бувало в усіх селах — виглядали, чи не повертаються з полону чоловіки й батьки. На Ваню дивилися жалісливо, співчутливо.

— Що це воно гримить, тьотю? — запитав хлопець у жінки, яка самотньо сиділа край дороги.

— Фронт гримить, — неохоче відповіла вона, глянула на хлопця і знову перевела погляд на далекий курний звивистий шлях.

Почуваючи, як несамовито забилося в грудях серце, Ваня ввійшов у село. Значить, фронт уже недалеко, значить, він уже скоро зможе перейти цю невидиму лінію та віддати якомусь генералові такі потрібні для перемоги над ворогом креслення.

Він попросився переночувати, як робив це вже багато разів, і його пустили до хати, майже ні про що не розпитуючи. Ще молода жінка поралася біля печі, двоє зовсім малих дітей товклися під столом, а стара бабуся сиділа на лаві. Все це раптом нагадало покинуту домівку, і якийсь клубок підкотився до горла. Але піонер Ваня Коваленко стримався: не личило йому плакати, виконуючи таке важливе завдання.

— Куди ж ти йдеш, хлопчику? — витираючи зволожені очі, запитала господиня.

— До Харкова… У нас там родичі, — твердо відповів Ваня.

— А мати твоя де?

— Вмерла. На міні…

— Ох, не пройдеш ти зараз до Харкова. Фронт десь тамечки лежить…

— Нічого, поки хлопець дійде, візьмуть фашисти і Харків, — сердито прошамкотіла стара. — Згуби на них немає!

— А далеко до Харкова? — спитав Ваня.

— Ні, не дуже. Кілометрів з дев'яносто.

— А до фронту?

— Кілометрів, мабуть, з тридцять… Тільки йти тобі туди не слід. Уб'ють, нікому й згадати буде…

— Що ж мені робити?

— Почекати. Якщо візьмуть німці Харків, просто поїдеш; якщо наші проженуть німця, тут пересидиш, а тоді своїх знайдеш, — радила бабуся.

— Залишайся поки що в нас, — сказала господиня, — разом зимувати будемо. Двоє вас чи троє, то байдуже — однаково доведеться зуби на полицю покласти… Залишайся.

Вані страшенно хотілося залишитися тут. Саме тепер, коли фронт був уже близько, його пройняв страх, і перемогти це почуття він одразу не міг. Так добре було б віддати комусь пакунок і залишитися тут, у цієї хорошої жінки, яка так нагадує маму, і не думати більше ні про лінію фронту, ні про довгі кілометри дороги…

Він нічого не відповів господині, мовчки ліг на постелений йому кожух ї довго лежав не засинаючи. Зараз йому вже соромно було за ті полохливі думки. Як це він, піонер, міг подумати щось подібне? Він мусить виконати своє завдання, а інакше й піонером називатися негоден…

Вранці він поснідав і сказав:

— Спасибі, я піду.

— Таки йдеш? — здивувалася господиня.

— Треба йти, — відповів хлопчик, і така не по літах глибока туга забриніла в його голосі, що сльози знову навернулися жінці на очі.

Вона дала Вані на дорогу трохи харчів. Він узяв їх без жодних заперечень — хтозна, де сьогодні доведеться йому ночувати…

— Спасибі вам, бувайте здорові, — мовив він тихенько і вийшов з гостинної хати.

Бабуся подивилася йому вслід, перехрестилася й сказала:

— А йому ж, мабуть, десять літ тільки й минуло… Ох, що ж та клята війна з людьми робить!..

Грім на заході ставав усе чутніший, і Ваня тепер ішов швидше, ніж звичайно, прагнучи перейти лінію фронту. Як він це зробить, він ще не знав, але над цим хлопчик не замислювався. Вночі навряд чи хто помітить такого малого. Аби тільки знати, куди саме слід іти, а він уже пройде…

До фронту хлопчикові довелося добиратись досить довго. Передова, як виявилося, була значно далі, ніж гадала бабуся. Лише на третій день він прийшов у велике село, розташоване на пагорбі. Унизу протікала невеличка річечка, вірніше струмок. Далі видніли широкі, вже пожовклі і витоптані луки, і саме на них і проходив той таємничий і невидимий фронт, який треба було перейти. Тепер гармати бухали вже десь позаду, вони вже не стріляли, а ревли густими басовитими голосами, і звикнути до їх гулу було неможливо.

Німці не звертали на Ваню Коваленка ніякої уваги — мало їх хіба бігає тут, тих шмаркатих сільських хлопчаків!.. Один єфрейтор навіть жалісливо глянув на його горб, щось сказав, але хлопчик нічогісінько не зрозумів і поспішив сховатися за хату.

Звідси добре було видно навколишні луки і стежки на них. Кращого спостережного пункту й не придумати…

Довго дивився Ваня на луки, шукаючи фронт, але так і не міг второпати, де ж саме він є.

Сільські хлопчаки, які вже звикли до війни і не боялися ні пострілів, ні куль, ні уламків снарядів, досить швидко знайшли Ваню в його схованці. Їх було двоє, гострооких, замурзаних, чорнявих, десятилітніх.

— Ти що тут робиш? — кинулися вони до незнайомого хлопця. — Ти хто? Шпійон?

— Горбатий шпійон!..

— Відчепіться, — сказав Ваня. — Який я вам шпійон? Що я, німець хіба?

— А що ти тут робиш?

Ваня якусь мить помовчав. Він добре розумів, що без спільників, без людей, які покажуть йому дорогу, нічого й думати перейти фронт. І він зважився.

— Мені через фронт треба перейти, — сказав Ваня. — У мене в Харкові родичі. Мені дуже треба…

— Через фронт?

— Ага… Ви піонери?

— Я піонер, а він — ні.

— Я теж буду піонером, — ображено сказав другий хлопчик.

Вони говорили про своє піонерство так, начебто в селі не було німців, начебто у високій, напіврозваленій тепер школі піонерські загони й досі проводили свої збори. В їхній свідомості все залишилося по-старому, по-радянському, і інакше уявити собі своє життя вони не могли.

— Мені треба перейти фронт і дістатися до наших, — знову сказав Ваня. — Коли ви піонери, то розкажіть мені, як іти.

Захоплені сміливістю цього непоказного горбаня, хлопчики почали говорити, перебиваючи один одного, поспішаючи, мало не захлинаючись.

— Ми самі з тобою підемо! — нарешті вигукнув один з них. — Я там кожен кущик знаю.

— Ні, ніхто зі мною не піде, — відповів Ваня. — Сам я якось пролізу, а якщо нас багато буде, вони нас спіймають… — Він уже навіть не припускав думки, що його самого може хтось піймати. — Ну, розповідайте, як іти. Які там є стежки?..

Пізно ввечері, в супроводі своїх нових друзів, він спустився з пагорба на луг. Було дуже темно, та над лінією фронту раз у раз злітали в небо зеленкуваті й сині ракети, і ця невидима вдень лінія позначалася досить виразно.

— Далі не йдіть, — наказав Ваня, коли всі троє пройшли лугом метрів з п'ятсот. — Спасибі вам. Вертайтеся.

— А ти не боїшся?

— Ідіть вже, мені пора…

— Щасливо!.. — пролунало вже десь із-за кущів.

Дві хлоп'ячі постаті зникли в темряві, ніби розтанули. І поволі, крок за кроком, намагаючись пройти саме там, де радили його нові друзі, пішов уперед Ваня Коваленко.

А втім, він давно забув про всі кущі та завороти стежки, про які говорилося вдень. Він ішов до ракет, і часом йому здавалося, що він уже проминув їх, а вони знову злітали спереду, і доводилося припадати до землі, бо ж ставало видно, хоч голки збирай.

Так метр за метром просувався він вперед. Тепер ракети злітали збоку, саме тут і проходила передова лінія фронту.

Одного разу він почув німецьку мову зовсім близько від себе і закляк на сухій траві. Довго лежав, перечікуючи, потім знову рушив уперед. Тепер йому здавалося, що найстрашніше вже минуло, що можна вже зірватися на ноги і швидше бігти до своїх, під надійний захист радянських гармат, що глухо бухали десь удалині.

Вже не в силі більше стримуватися, Ваня побіг. І він, мабуть, перебіг би цю страшну, безлюдну смугу землі, якби саме в цю мить не злетіла в небо ракета. Вона освітила витоптаний луг і одиноку маленьку постать, яка від несподіванки застигла на місці, мов кам'яний стовпчик.

Кулемет з передового окопу німців різонув довгою чергою. Ракета погасла. А коли злетіла друга, то на лузі видніла лише маленька нерухома купка сірого одягу.

Ранком німецький розвідник приніс в окоп тіло Вані Коваленка. На мармурово-білому личку лежав здивовано-ображений вираз, ніби хтось дуже сильно зобидив хлопчика.

Кулі пробили маленькі груди і горбик на спині, і з нього вилізли якісь папери.

— Ти диви, — сказав розвідник товаришам. — А я вже пожалкував був, що ми вчора поспішили стріляти.

Вони швидко зірвали з мертвого ватянку, витягли пакунок.

— Це, видно, неабияка пташка, — сказав фельдфебель. — Мабуть, ці креслення таки дуже важливі, коли з ними переходять лінію фронту… Ну, закопуйте його. Сьогодні в нас вдалий день.

І німці закопали в холодну землю маленького піонера Ваню Коваленка, а фельдфебель подався доповідати начальству про затримання та знищення радянського розвідника і про захоплення пакунка з, очевидно, дуже важливими кресленнями.

А подвиг Вані Коваленка так і лишився невідомим на довгі роки, і ще й досі не знають піонери нашої країни, де його могила…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Марина просто з вокзалу зайшла до кабінету Крайнєва.

Коли вона зайшла, там сиділи Валенс і Ганна. Вони всі схопилися назустріч Марині, бо за час відсутності дівчини не було такої години, щоб про неї хтось не згадав, ї зараз і і привітали щиро, всім серцем. Марина ясно відчула цю щирість і мало по заплакала від зворушення. Тепер вона почувала себе в своїй рідній сім'ї, тепер ніяке випробування для неї вже не було страшним.

Вона почала розповідати. Знову перед очима пройшов спустілий завод, смуга грози на обрії, танки Короля біля високої могили.

— Це наш Король? — поцікавилась Ганна.

— Так, наш. Я ще багатьох знайомих бачила там, — продовжувала Марина.

Вона оповідала про те, як перед машиною упала бомба, і всі уявили собі це так ясно, що навіть пригнутися захотілось. Розрив бомби пролунав, ніби і справді удар у кімнаті. Крайнєв на мить уявив собі, як сидить в кабіні машини мертва Соколова, як порожніє шлях і тільки одна розбита машина залишається в просторі степів.

Потім легкий У-2 з'явився в небі, і всі уявили привітне обличчя Росовського. От уступає він своє місце Марині, ї тільки курява злітає вгору за літаком, і в безкрайому степу люди здаються загубленою цяточкою.

— І він там залишився? — вигукнула Ганна. — Так, він залишився там.

— І вони загинули?

— Цього я не знаю, але думаю, що ні, тобто не думаю, а сподіваюся. Не такі це хлопці — і Король, і Орленко, і Росовський, щоб так просто піддатися ворогові.

— Але ж про них нічого не чути.

— Так, нічого не чути, але я певна, вони живі, і ми їх колись ще побачимо.

Ці слова Марина сказала майже визивно, бажаючи заперечити кожному, хто б посмів висловити сумнів у можливому врятуванні Росовського.

Проте ніхто їй не збирався заперечувати.

— А що ж ми тут зараз робитимемо? — запитала Марина, і знову її запитання прозвучало, як виклик.

— Ми одержали нове завдання, — спокійно відповів Крайнєв.

— На літаки?

— Ні, ми одержали завдання продовжувати нашу експериментальну роботу.

— Що таке? — ахнула Марина. — Зараз продовжувати експериментальну роботу? Зараз, коли кожен літак на полі бою важливіший за сто найкращих літаків у майбутньому? Та ви розумієте, що ви говорите? Зараз треба будувати літаки, ви зрозуміли? Літаки! Бо інакше ми взагалі вже ніколи не зможемо більше експериментувати… Ви мене зрозуміли?..

— Я вже пройшов крізь це, Марино, — тихо відгукнувся Крайнєв.

— Я вас добре розумію, Марино, — втомлено сказав Валенс, — але мушу сказати, ви тут не маєте рації. Ви побували в бою, побачили відхід і трохи знервували. От вам і здається зараз, ніби все вже втрачено і від того, чи ми зробимо ще з десяток літаків, залежить доля цілої війни. І ви в паніці навіть втратили перспективу, а це дуже зле, коли людина втрачає перспективу. А от партія каже нам зараз — беріться на повну силу до експериментальної роботи, бо прийде час, коли доведеться довести всьому світові, що навіть під час війни ми працювали і не відстали, а навпаки, зробили величезний крок вперед. Цілком можливо, що до того часу, поки ми здобудемо перемогу, нам навіть не вдасться закінчити всю експериментальну роботу. Доведеться збудувати десятки нових моделей, випробувати їх, довести до такого стану, коли льотчик міг би бути цілком переконаний у своїй машині, міг би цілком використати нечувану швидкість реактивного літака. Пройде дуже короткий час, ви самі трохи заспокоїтеся і переконаєтесь у справедливості моїх слів. І чим швидше це буде, тим краще.

Він замовк, і кілька хвилин у кімнаті тривала тиша.

— Тут нічого вагатися, Марино, — сказав Крайнєв, — ми всі вже зрозуміли, що зараз треба робити. Перспективу може втратити людина, а Комуністична партія не втрачає перспективи ніколи. І коли вона нам наказує працювати саме тут, то ніяких сумнівів бути не може. Перед нами зараз тільки одне завдання — працювати так, як від нас вимагають, дати все, що від нас хоче мати армія, — може, не зараз, але якнайшвидше.

Двері прочинилися, і в кімнату зайшла Валя. Вона була в льотному комбінезоні, в руці тримала шолом. Надворі вже починала залягати зима, зривався сніжок, дзвінкий уральський морозець скував калюжки. На льотному полі було вітряно і морозно. Доводилося тепло вдягатися.

Обличчя Валі пашіло рум'янцем. Видно, вона швидко йшла чи, може, навіть бігла до Валенса.

— Адаме Олександровичу, — з ходу сказала вона, навіть ні з ким не вітаючись, — аеродром доведеться поширювати. Тут на ньому реактивного літака не посадиш. Ой, Марина, — раптом пізнала вона дівчину, — як же ти змарніла, моя хороша.

І вона кинулася до Марини, схопила її в обійми.

Разом з Валею в кімнату ввійшов дух діловитості і роботи. Марина ясно побачила, що люди тут уже працюють. на повну потужність, і для якихось вагань чи сумнівів місця бути не може. І раптом вся попередня розмова стала здаватися їй недоречною. Зараз треба було братися до роботи, щоб і справді реактивні літаки якнайшвидше з'явилися в небі війни.

— І ще я одне хочу сказати, товариші інженери, — продовжувала Валя, випускаючи Марину з обіймів, — без роботи я тут не маю наміру сидіти. Так ви вже постарайтеся якомога швидше матеріал для досліджень мені приставити. Щоб було на чому літати. Повторюю — краще мені було б, звичайно, німців бити, але раз уже така моя доля, то нічого не зробиш — давайте мені літаки випробовувати.

— От бачите, Марино, до чого нам треба братися, — сказав Валенс. — І для вагань тут місця немає. А Валя має рацію на всі сто процентів — треба працювати, а не сумніватися. І думаю я, що всі ці розмови вже закінчено. Ви, Марино, сьогодні влаштовуйтеся, товариші вам допоможуть, а завтра починайте працювати.

Марина не встигла відповісти, як на порозі з'явився майор Полоз. Його обличчя було спокійним, може, трохи іронічним. Зірочка Героя Радянського Союзу видніла на гімнастьорці. Він був один з перших пілотів, які у війні одержали почесне звання Героя Радянського Союзу.

— Добрий день, товариші, — привітався він, — от і прибув я до вас на роботу. Відвоювався. Видно, і без майора Полоза можна німців побити.

Обличчя його раптом зійшлося в гримаску, і видно було, як боляче йому зараз, в такий гарячий час, опинитися так далеко від фронту.

— Прибув у ваше розпорядження, товаришу Валенс, — продовжував він. — На посаду головного випробовувача літаків. Дуже мені хочеться знати, чи вже хоч є на що подивитися, чи даремне майора Полоза від важливої справи відірвали?

— Сідайте, товаришу Полоз, — запросив Валенс. — Ви спочатку влаштовуйтеся, а робота вам знайдеться.

Полоз обвів очима присутніх, і мимоволі всі опустили очі. Серце кожному свердлила одна і та ж думка — Полоз ще не знає про смерть Віри Михайлівни. Тому він такий гомінкий і веселий, незважаючи на гіркоту від цього несподіваного призначення.

А Полоз сів у крісло і продовжував говорити:

— Викликає мене командувач і каже: поїдеш на почесну роботу, — вік би мені цієї роботи не бачити. Я відмовляюся, а він сміється, каже — дивне діло, до власної дружини на завод відмовляється їхати чоловік…

Марина не витримала. Судорога звела її горло. Розбита машина в далекому українському степу знову з'явилася перед очима. Біле, ніби мармурове обличчя Віри Михайлівни виднілося в кабіні.

— Що з вами, Марино? — кинувся до неї Полоз.

Дівчина не сказала ні слова. Вона схопилася з стільця і вибігла з кімнати. Десь далеко за дверима почулося її ридання.

— Що тут трапилося, товариші? — обличчя Полоза стало раптом зовсім темним, мало не чорним.

Він обвів очима всіх присутніх, і минуло багато часу, раніше ніж Валенс наважився сказати перше слово. Потім почала розповідати Марина.

Полоз все вислухав і вийшов з кімнати Крайнєва. Зачиняючи двері, ледве помітно похитнувся, але поспішив причинити двері, щоб ніхто не помітив цієї слабості. Все трапилося надто швидко і несподівано. Здавалося, ніби Полоз от-от втратить рівновагу і зірветься зі свого спокійного тону, закричить чи заплаче.

Проте нічого подібного не сталося. Надто сильним був майор Полоз, щоб якось виказати страшне горе.

Чи треба йому зараз починати працювати? Сюди він їхав, знаючи важливість роботи Крайнєва, сподіваючись побачити дружину. Тепер він вже ніколи більше не побачить Віру. Вона загинула в далекому українському степу, а він, майор Полоз, залишився живим і може ще літати. Він не мас права тут сидіти жодної хвилини, а мусить негайно повертатися до своєї частини, знову проситися в бій, мститися за кожну крапельку пролитої Віриної крові.

Полоз вийшов з будинку заводської контори, в одному крилі якої розміщався інститут стратосфери, і пішов просто від заводу, зовсім не думаючи, куди йде. Було морозно, але він не відчував холоду. Ясно світило сонце, і сухий пронизливий вітер налітав зі сходу, з далеких степів. Він був колючий і пік шкіру, але Полоз на все те не звертав ніякої уваги.

Зараз йому треба було вирішити все для самого себе. Коли вже щось раз і назавжди вирішено, тоді можна починати діяти і йти напролом, домагаючись свого. Велике горе приголомшило його. На серці не залишилося нічого, крім пекучого бажання помсти.

Так, зараз треба піти до Валенса, розказати йому все, що тісниться в серці, і він напевне зрозуміє і дозволить знову їхати на фронт.

Полоз рішуче повернувся і пішов до заводу. Він ішов швидко, розмахуючи руками, і видно було, що рішення Гюго прийнято твердо. Але дедалі хода його все стишувалася і кроки ставали не такими впевненими. Нові думки і нові почуття почали з'являтися у майора Полоза. З'явилося почуття відповідальності за велику роботу, яку партія доручила йому тут, у цьому глухому уральському місті. Чи має він право, навіть зараз, коли несамовите горе пече його серце, відмовитися від цієї роботи? А помста, помста за Віру? — кричало і квилило поранене серце. Ні, не має права він залишитися в цьому спокійному місті, де навіть затемнення ночами не буває.

У такому настрої Полоз повернувся в кімнату, де сидів Валенс. Той підвівся йому назустріч. Вони сіли в крісла один навпроти одного і кілька хвилин мовчали.

— Я тебе розумію, — нарешті першим заговорив Валенс, коли мовчанка почала ставати нестерпною, — ти зараз прийшов проситися геть з нашого заводу. Зараз у тебе на серці помста клекоче, і кожен це може добре зрозуміти.

Полоз мовчав, вслухаючись у сказані слова.

— Ні, — майже несподівано для самою себе сказав він, — я не тому прийшов. Партія мене сюди не для того посилала, щоб так злегковажити. Крім того, невідомо, де помста буде страшнішою — там, коли я буду бити ворога, чи тут, коли на наших літаках тисячі пілотів будуть мститися за Віру.

Від згадки про дружину горло йому раптом затисло, і він, щоб якось заховати це, похлинувся і закашлявся.

— Це ще не все, Полоз, — тихо сказав Валенс, — я від тебе чекаю більшого, справжньої допомоги. Мені треба, щоб ти поговорив з людьми, бо багатьом здається, ніби робота наша, розрахована на роки, зараз не важлива. Думають про те, щоб братися до випуску звичайних літаків, а не експериментувати. Всякі розмови є. Так от я хочу, щоб ти попрацював з людьми, а тобі зони зараз віритимуть, як ніколи. І коли вже ти своїм прикладом вкажеш, як треба працювати, то всякі такі настрої зникнуть і весь колектив знову захопиться роботою.

Полоз трохи подумав.

— Я до тебе ось чого прийшов, Валенс, — сказав він у відповідь. — Я прийшов роботи просити. Коли мене зараз без роботи залишити, то горе зігне, хоч який хребет не підставляй. Робота тільки й може підтримати. Отже, завантажте мене так, щоб світу божого не видно було, щоб весь час на людях бути, відповідальність на собі почувати. Це тільки одно, що я зараз можу просити.

— Робота буде, Полоз, і почнеться вона не далі, як сьогодні, — сказав Валенс, підводячи Полоза до вікна. — Ти бачиш цей аеродром?

— Бачу. Не годиться він для наших літаків.

— Правильно. І твій заступник Валя думає так само. Отже, чим швидше ви тут усе приведете в порядок, знайдете людей, матеріали, інструменти, тим буде краще.

— Я його ще сьогодні почну перевертати, — пообіцяв Полоз.

— Бажаю успіху, — відповів Валенс.

Вони ще трохи поговорили, і коли Полоз пішов, Валенс довго сидів мовчки, думаючи про силу витримки майора Полоза.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Віра Михайлівна Соколова повільно, обережно, намагаючись не ворухнути плечем, встала з ліжка і підійшла до вікна. Жовтень ішов над Києвом, каштани на вулиці Леніна облетіли видно голе міцне гілля. З сірого похмурого неба зривається дрібний колючий сніжок. Холодно на вулиці, незатишно.

В сусідній кімнаті щось зашаруділо — Віра Михайлівна прислухалася: ні, це тільки здалося, нікого немає у квартирі. Берг від самісінького ранку подалася на роботу, німець — не то охоронник, не то ординарець, — мабуть, сидить на площадці, його можна викликати, натиснувши кнопку.

Соколова знову подивилася вниз. Як мало людей проходить по вулиці Леніна, ніби вимерло все в Києві. Тільки каштани стоять незмінні, незборимі у своїй красі, вони навіть тепер, восени, незабутньо гарні.

Від кількох хвилин стояння плече заболіло знову. Віра Михайлівна лягла. Думки текли повільні, але насторожені. Це почуття настороженості, не зникало весь час від тої хвилини, коли Соколова побачила Любов Вікторівну Берг. У цій квартирі поруч живуть два вороги, хоч правильніше ці відносини визначити як стосунки тюремника і в'язня. Але чого хоче від Соколової Берг, зрозуміти поки що неможливо. Вона завжди дуже привітна, люб'язна, розповідає останні вісті, радіє з успіхів гітлерівських військ, які все ще просуваються вперед, і навмисне не хоче помічати, що її бранка мало не кричить від цих вісток.

Але ж Берг, напевне, має якийсь план, вона чогось вимагатиме, щось хоче зробити з Соколовою. Вона не може бути такою люб'язною і запопадливою, не маючи якоїсь певної мети. Минуло вже більше місяця з того дня, коли вони зустрілися вперше, а й досі не було сказано жодного слова, яке дало б привід думати, ніби Берг має якісь задні думки чи плани. Але в люб'язність цієї гестапівки Соколова не може і на мить повірити, надто добре вона знає Любов Вікторівну, щоб хоч припустити таку можливість.

Чого ж вона хоче? Важко, майже неможливо відповісти на це запитання. Ясно тут тільки одне: якось використати Віру Михайлівну гітлерівцям не вдасться, хай вони про таке і не мріють. А що ж вона сама, Соколова, так і буде сидіти склавши руки? Так, поки не одужає, буде вичікувати. Треба набратися сили, а тоді визначиться план дії. Не може бути, щоб у Києві не залишилося своїх людей, тут, напевне, є і підпільна організація і окремі залишені комуністи. Як зв'язатися з ними — ще невідомо, але вона знайде спосіб і зв'яжеться.

Невеличка проходка по кімнаті, кілька хвилин стояння біля вікна вкінець знесилили Соколову. Вона закрила очі, і раптом усі почуття зникли, ніби розчинилися у дрімоті. Хтось зайшов у двері, це вже, мабуть, Любов Вікторівна повернулася — здається, її хода. Цікаво, яку ще новину вона принесе сьогодні. Звичайно, нічого хорошого від неї не почуєш. Кілька днів тому вона прийшла весела і сказала:

— Ви знаєте, я ніколи не думала, що більшовики так розучилися конспіруватися. Звичайно, це покоління вже забуло революційні традиції. Сьогодні гестапо заарештувало організацію, залишену тут, у Києві, але як заарештувало, ви собі уявити не можете. Ці люди вирішили, що в місті радянська влада, дали якійсь жінці-кур'єрові список цілого комітету, щоб вона всіх оповістила про день засідання. Та жінка пішла, і, звичайно, за нею простежили, і весь комітет уже за ґратами. Я навіть не можу зрозуміти, що це таке: дурість, повне нерозуміння ситуації в Києві, де працюють найкращі сили гестапо, чи просто зрада? Я була кращої думки про ваших підпільників.

Вона говорила це гаряче, хвилюючись, і Соколова не могла зрозуміти головного — інтонації: співчуває чи обурюється Берг? Сама по собі звістка була страшною. Все це, звичайно, могло бути і неправдою, але чомусь думалося, що саме зараз гестапівка не бреше… Проте перевірити це повідомлення Віра Михайлівна не могла ніяк і похмуро промовчала, слухаючи переможну розповідь фрау Берг.

А що вона принесла сьогодні? Мабуть, знов казку про те, що більшовики здали Москву.

Цього разу Любов Вікторівна прийшла неговірка, роздратована. Ненависно глянула на свою полонянку, сіла до столу вечеряти — все це мовчки, гнівно. Соколова розуміла: щось трапилося дуже неприємне, але нічого не запитала; вона взагалі заборонила собі будь про що запитувати у своєї тюремниці.

— Сьогодні вночі злетів у повітря готель, де жили наші офіцери, — несподівано сказала Любов Вікторівна. — Видно, я помилялася — не всі більшовики розучилися конспіруватися.

Серце Соколової забилося несамовито часто. Значить, є-таки наші люди в Києві, значить, можна встановити з ними зв'язки!

Берг ніби прочитала її думки.

— Не дуже радійте з цього приводу. Їх уже спіймано і за два дні буде страчено. Але все-таки я думала, що такого в Києві бути не може.

Віра Михайлівна кілька хвилин помовчала, даючи собі заспокоїтися, потім уперше за весь час перебування в цій квартирі запитала:

— Скажіть мені, для чого я вам потрібна? Берг глянула на неї, вдаючи здивування.

— Ви мені абсолютно непотрібні.

— Для чого ж ви взяли мене з табору?

— Тільки з милосердя. Невже ви залишили б мене, коли б побачили в такому стані?

— Напевне!

— А от я так не зробила. Я все життя плачу добром за вчинене мені зло, але оцінити цього ще не зміг ніхто.

— Мабуть, не оціните і ви. Але тут уже нічого не зробиш, така вже моя доля.

Це лицемірне базікання обурило Соколову до краю, але вона стрималася. Любов Берг не зможе її одурити.

— Коли ви мене рятували з табору, у вас уже, напевне, був точно визначений план. Кого ви шукали?

— Я шукала знайомих. Хіба я не маю права вчинити добре діло, коли маю таку можливість? Мною керували християнські почуття, про які ви забули. Ви і мені не вірите?

— Ні.

— Даремно. Деякі плани щодо вас у мене, правда, є, але зараз про них ще рано говорити, почекаємо вашого одужання.

І вона демонстративно взялася до свого кофе, ясно даючи розуміти: розмову скінчено.

Але для Соколової розмова тільки розпочиналася. Тепер вона знала — Берг хоче її використати. Хай не сподівається, нічого з того не вийде! Віра Михайлівна краще вмре, але нічого не зробить для цієї диверсантки, якій пощастило втекти з радянської тюрми. Хай фрау Берг не радіє, з шибеницею вона все одно кінець-кінцем зустрінеться.

А може, все, що вона зробила для Соколової, ніби місточок для повороту назад, спроба спокутувати свої гріхи? Ні, на це не схоже. В усякому разі треба бути дуже обережною.

Раптом налетіли думки про Михайла Полоза, — завжди, коли радянські літаки пролітають над Києвом, вона всім серцем посилає їм привіт і бажання удачі. Адже на кожному з цих літаків може летіти він, Михайло, може бути так, що саме його рука веде в темряві важкий корабель. Він думає, що вона загинула! Як подати йому звістку?

— Ви сьогодні уставали? — покінчивши з кофе, запитала Любов Вікторівна.

— Так, на кілька хвилин. Охорону біля дверей, очевидно, треба посилити, бо я можу втекти.

Берг не звернула на ці слова ніякої уваги: охорона в будинку, де жили гестапівці, і без того була цілком надійною.

— Значить, ви одужуєте, і це приємно, — сказала вона. — Мабуть, ви маєте рацію, плани мої треба вам розповісти вже тепер, щоб ви мали час до них призвичаїтися.

Віра Михайлівна насторожилася. Ось воно, зараз наступає вирішальна хвилина.

— Мої плани дуже прості, — вела далі Берг, — я сподіваюся в недалекому майбутньому розпочати тимчасово перервану роботу Київського інституту стратосфери і дуже хочу, щоб ви мені допомогли. Нам з вами треба буде зібрати всіх людей, які залишилися на Україні…

— Ага, от кого ви шукали в таборах!

— Саме так. Ми зберемо всіх людей, кінець кінцем тут же таки опиниться і Юрій Крайнєв, і я хочу, щоб до його появи все було добре підготовано.

Берг говорила ці слова спокійно і впевнено, ніби йшлося про якусь уже давно відому і вирішену річ. Ну і нахаба ж! Віра Михайлівна вперше за довгий час дозволила собі посміхнутися.

— І ви хочете, щоб я допомагала вам у цій справі?

— Звичайно.

— Я краще вмру, ніж буду з вами працювати.

— Зараз ми нічого не будемо вирішувати. На все прийде свій час. Може, в мене знайдуться аргументи, які допоможуть вас перекопати.

Про що вона говорить? На що натякає?

— Все одно, ніколи і нізащо радянські люди з вами працювати не будуть. Ви вже одного разу переконалися в цьому, коли тримали в полоні Юрія Крайнєва.

— Тоді було зроблено багато помилок, а до того ж іншою була ситуація. Коли ви взнаєте, що радянську владу знищено остаточно, то, напевне, не станете огинатися.

Ах, от на що вона розраховує! Ну, довго ж доведеться вам чекати, Любов Вікторівно!

— Цікаво, ви ніколи не думаєте про можливість знищення гітлерівської влади? — запально сказала Соколова.

— Ні, у мене немає ніяких підстав про це думати. Адже це наші війська стоять під Харковом і Москвою, а не ваші під Берліном. Різниця зрозуміла? І давайте припинимо цю суперечку. Вам шкодить хвилюватися. Почекаємо. Час працює на Гітлера.

Вона акуратно прибрала зі столу чашки, поставила їх до шафи і зникла у своїй кімнаті.

Було про що подумати Соколовій. Слово за словом перебирала вона всю розмову. Тепер все ясно: за допомогою Соколової їм треба принадити сюди, до Києва, всіх учених, які ще могли залишитися на Україні. Ні, ніколи цього не буде! Віра Михайлівна знаряддям у руках цих катів не стане ніколи, краще смерть.

Так минуло ще кілька днів, і одного вечора Берг повернулася додому весела, як ніколи. Вона навіть якусь пісеньку наспівувала, і Віра Михайлівна подумала, що мабуть, трапилося щось погане на фронті. Може, знову відступили радянські війська? За старим своїм правилом, вона нічого не запитала, чекаючи, поки Любов Вікторівна висловиться сама. В такі хвилини ненавиділа Соколова гестапівку люто, гаряче, несамовито. Коли б трохи більше сили в руках — розірвала б. Нічого, нічого, повернеться ж колись ця сила, не вічно ж зводитиме плече цей страшний біль.

А гестапівка так і лягла спати нічого не сказавши, і від того тривога ще посилилася. І довго не могла заснути в ту ніч Соколова. Чекання нових ударів, нових зловісних подій ставало нестерпним.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

У далекому зауральському місті люди не витрачали жодної хвилини даремно. Робота йшла весь час, кожен день, кожну хвилину. Люди знали, як мало у сваті місць, де можна було б спокійно працювати, не боячись бомбового удару, і використовували цю можливість до кінця.

Почалася зима, люта, жорстока, сніжна. На всіх фронтах точилися бої, і повідомлення про них завжди викликали тривогу. Радісним весняним громом прозвучала звістка про розгром німців під Москвою. Вона відгукнулася в усіх серцях, вона розбудила найсолодші сподіванки на швидку перемогу. І найголовніше, ця звістка вселила певність, що німця можна бити в чистому полі і наша армія здатна це зробити. Від розуміння цього навіть дихати ставало легше, і робота йшла, як ніколи, швидко і злагоджено.

Розуміючи, яку силу роботи треба перевернути у найкоротший час, Крайнєв засадив усіх своїх співробітників за столи. Вони працювали, як несамовиті. Почуття відповідальності ніби подвоювало сили кожного.

І особливо гарячою і напруженою стала робота, коли прийшли перші повідомлення про те, що німці вже починають випробовувати реактивні літаки. Що це за літаки — ще не знав ніхто, але повідомлення були цілком достовірні, і весь колектив інституту працював тепер, охоплений єдиною думкою — випередити ворога.

Ганні Крайнєв поставив завдання — шукати пальне для нових реактивних двигунів. Пальне, яке застосовувалося раніше, для нових двигунів виявилося непридатним. Це мала бути майже вибухова речовина, силу якої можна було б використовувати повільно. Але для досягнення швидкостей, про які мріяв Крайнєв, саме і треба було мати в своєму розпорядженні речовину, яка б мала силу нітрогліцерину і була б слухняною, як звичайний бензин. Ганна працювала дні і ночі, працювала захоплено, невтомно. З останнім відкриттям Ганна просто не знала, що робити. Використати речовину, яка вибухає від сонячного променя, поки що не вдавалося. Надто була вона непевною для вжитку. Але саме з неї поставало майбутнє пальне для літаків Крапкова, і тому Ганна все частіше і частіше зверталася до цього зрадливого сизуватого порошку.

В ці місяці Марина Токова наче і зовсім забула про сон. Вона схудла, почорніла; її не пізнавали навіть товариші. Крайнєву доводилося часом мало не наказувати їй іти спочити.

І була на світі тільки одна річ, яка могла трохи відірвати Марину від роботи. Це бувало тоді, коли листоноша приносив в інститут листи і Марину кликали до секретарки. Траплялося це нечасто, але кілька разів на місяць секретарка обов'язково вручала Марині листа без конверта, просто складеного «вареником». Марина завжди неймовірно червоніла, одержуючи такі листи, і в інституті це скоро помітили.

Потім почало виявлятися, що Марина надзвичайно добре обізнана з усіма подіями на Південно-Західному фронті, і коли в зведеннях з'являється якась звістка саме про цей фронт, аж завмирає, слухаючи.

Ганна несхибним жіночим почуттям помітила це перша і в розмові з Мариною якось мимохідь, жартуючи, сказала про це. З того, як раптово залилася червоною фарбою Марина, Ганна зрозуміла, що вгадала правильно, але ніколи вже більше на такі теми розмови не починала. Зате між нею і Мариною несподівано встановилися дивно приятельські відносини, ніби існувала між ними тайна, відома тільки їм.

І одного разу, коли Марина одержала довгожданого листа і сама сиділа в кімнаті, туди зайшла Ганна. Було це пізно ввечері, і в інституті залишалося зовсім небагато людей. Марина сиділа біля свого столу, замислившись, і навіть не помітила Ганни.

Ганна хвилину постояла, дивлячись на замислене обличчя Марини, потім підійшла ближче, і тільки тоді дівчина отямилася.

— Ну, так що ж нам хорошого пишуть з фронту? — тихо запитала Ганна, опускаючись на стілець біля Марини.

Марина здригнулася.

— Звідки ти знаєш?

— Я нічого не знаю, — м'яко усміхнулася Ганна, — але в тебе такий замріяний вираз обличчя, що можна думати все що завгодно. Можна навіть подумати, ніби ти закохана, — продовжувала вона, лукаво поглядаючи на подругу.

— Не час зараз закохуватися, — спалахнула Марина, тільки зайвий раз підтверджуючи здогади Ганни.

— Ні, чому ж не час? Коли кохання не заважає проектуванню, то поганого тут я нічого не бачу.

Ганна явно кепкувала, і Марина це зрозуміла.

— Коли б ти його знала, — несподівано просто сказала вона, — то напевне говорила б інакше.

— Як його прізвище, коли не секрет?

— Його прізвище Росовський.

— Про Короля і Орленка не пише він нічого?

— В кожному листі, — відповіла Марина, — я і не знала, що вони тепер такі друзі.

— І як же вони там, живі, здорові?

— Король був поранений, — сказала Марина, пригадуючи, — але зараз вони вже знову всі воюють.

Глибока ніч лежала над Уральськими горами, над безкраїми степами, над фронтами війни. В кімнаті захолола пічка і вже стало холодно, бо мороз на вулиці досягав сорока градусів, а подруги все ще сиділи в кімнаті Марини, розмовляючи про далеких знайомих, які раптом стали на диво близькими і рідними.

Несподівано в коридорі пролунали важкі кроки, і в тиші прогримів чийсь грубий голос. Слова були незрозумілими, і Ганна з Мариною зразу насторожилися.

Ще раз пролунав голос, він був явно незнайомий, і тоді вже довелося глянути в коридор. Ганна і Марина вийшли і зразу навіть спинилися на порозі дверей, не розуміючи.

У коридорі, замотаний з ніг до голови у якісь шарфи чи ковдри, стояв високий чоловік. Всі покривала його були густо заліплені снігом, а пілотський шолом нагадував брилу криги. Чоловік цей щось вигукував дивною мовою, яка мало нагадувала російську. Побачивши дівчат, він швидко рушив до них, і тоді в ковдрах раптом з'явилося чоловіче повне обличчя, з відмороженим, побілілим носом.

Марина аж крикнула, побачивши цей ніс. Вона не дала чоловікові зайти в кімнату, а тут же таки в холодному коридорі стала відтирати носа снігом, аж поки він не почервонів. Тільки тоді дівчата дозволили невідомому зайти в кімнату.

Він зайшов, важко відсапуючись, розмотав свої укривала, дістав з глибоченної кишені папери, подав їх Ганні, і тоді дівчата узнали, що інженер Генрі Кервуд приїхав з Америки до них на завод для обміну досвідом.

Першим ділом було повідомлено Валенса, і поки директор прийшов, Генрі Кервуд уже встиг розпитати про все. Поки що інтереси його не виходили за межі суто побутових справ і вдовольнити їх було неважко.

Містер Генрі Кервуд був досить високий на зріст, міцний чоловік. Риси його обличчя були правильними і, мабуть, навіть красивими, коли б їх не псував червоний, відморожений, розпухлий ніс. Він, видно, здорово болів, бо Кервуд щохвилини торкав його пальцем і кривився.

Інженер негайно оголосив, що дуже радий побувати на такому заводі у союзників і взагалі дуже радий працювати в Росії. Росія йому подобається, але порівнювати з Америкою її не можна. Проте і тут можна працювати дуже добре. Саме працювати тут він і має намір. Його сюди для цього послано.

— А коли буде другий фронт? — негайно запитала Марина.

— О, буде, буде, — відповів Кервуд, — про це можна навіть не думати. Раз ми вже сказали, то все буде зроблено. Можете бути певні.

Висловлення Кервуда перервав прихід Валенса. Його викликали по телефону. В цей пізній час він ще не спав і зразу ж прийшов на роботу. Про приїзд Кервуда його попередили заздалегідь, але він не думав, що це трапиться так скоро.

Вони привіталися, і директор зразу повів влаштовувати свого гостя. На обличчі у Валенса весь час була привітна посмішка, але явно відчувалося, як уважно приглядається він до американця. Здавалося, ніби й гість це відчуває, хоч на поведінці його це ніяк не позначалося. Він сміявся з кожного свого слова, сміявся, показуючи великі зуби і повторюючи речення. Він говорив ламаною російською мовою, але зрозуміти його можна було легко.

На прощання він поплескав обох дівчат по плечах і зробив це так милостиво, ніби король. Марина і Ганна ледве стрималися, щоб не розсміятися йому просто в вічі. Він був такий переконаний у своїй правоті і зверхності, що навіть сперечатися з ним не хотілося.

Валенс бачив, що кілька ущипливих речень уже крутиться на язиках у дівчат, і, щоб якось уникнути гострої розмови в першу ж мить побачення з гостем, а може, навіть і співробітником, вивів його з кімнати. Ще кілька хвилин по коридору лунав голос американця, потім все затихло.

Дівчата перезирнулися між собою і знизали плечима.

— У мене трохи дивне перше враження від панюго союзника, — проговорила Марина.

Ганна нічого не відповіла, тільки глянула на Марину, розсміялася і пішла до себе в лабораторію. На сьогоднішню ніч у неї було ще чимало роботи.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Добрий настрій не покидав Любов Вікторівну. Тепер їй уже було ясно, як треба діяти. Доля цілком випадково дала їй до рук такі козирі, що смішно було б не виграти.

Вона цілком точно знала, як перемогти Соколову, примусити її погодитися на всі умови. Та навіть коли вона і не погодиться, то це біда не дуже велика: все буде саме так, як хоче шеф гестапо і як хоче вона сама, Любов Вікторівна Берг.

Одного ранку вона з'явилася перед Соколовою, як завжди, усміхнена і привітна, але трохи ніби насторожена.

— Як ви себе почуваєте? — це стандартне запитання сьогодні прозвучало трохи по-іншому, ніж звичайно.

Соколова промовчала.

— Я хочу з вами сьогодні зробити невеличку прогулянку.

— Далеко?

— Ні, не дуже, в інститут стратосфери, який уже розпочинає свою роботу.

Вона сказала ці слова і уважно подивилася на Соколову, намагаючись прочитати на обличчі перше враження. Але нічого не вдалося дізнатися Берг. Надто багато пережила Віра Михайлівна, щоб таке повідомлення могло змінити її вираз обличчя. Тепер думки почали працювати швидко, напружено.

«Що це все значить? Про який інститут стратосфери говорить гестапівка? Хто у них там працює? Провокація це чи й справді щось вдалися зробити німцям?»

Всі ці запитання промайнули в голові блискавично, і щоб відповісти на них, треба було побувати там, в інституті.

— Добре, я поїду, — сказала Соколова.

— Я не мала в тому ні найменшого сумніву, — відгукнулася Берг. — Пальто для вас я вже наказала приготувати, на вулиці справжнісінька зима.

Пальто, яке незабаром з'явилося у кімнаті, очевидно, було взяте у якійсь із спорожнілих квартир або у комісійному магазині. Вже не нове, колись, видно, навіть розкішне, воно і зараз ще мало пристойний вигляд.

Вони разом вийшли з під'їзду до машини. Свіже повітря було таким несподівано п'янким, що Віра Михайлівна аж поточилася і мало не впала. Чиїсь сильні руки одразу ж підтримали її. Вона озирнулася — здоровенний гестапівський солдат ішов слідом за обома жінками.

Машина рвонулася з місця. Дивно було дивитися на Київ кінця сорок першого року. Віра Михайлівна пізнавала кожну вулицю, кожен будинок, вона знала тут усе до найменшої дрібниці. Все було знайоме і водночас не те; щось тут змінилося, зникло, ніби вийняли веселу гомінку душу з цілого міста. І люди на вулицях змінилися. Тут ішлося не про німців у мишасто-зеленій уніформі, а про звичайних людей, які швидко, поспішаючи пробігали вулицями і намагалися сховатися в холодних будинках, ніби ховрахи, що перебігають з пори в пору.

Вночі пройшов мокрий сніг, і гілля каштанів обважніло, похилилося долу під його вагою. Як хороше було колись у такі дні ходити київськими вулицями, милуючись пухким снігом, на повні легені п'ючи морозне повітря і мріючи про зустріч Нового року. Де тепер доведеться зустріти Новий рік?

Авто спинилося біля інституту стратосфери, біля того самого ґанку, на сходи якого тисячі разів колись доводилося сходити. Раніше тут взагалі не було ніякої вивіски, а тепер з'явилася. «Державний інститут стратосферних проблем» — значилося на дерев'яній дошці, припасованій біля дверей. А над цими словами хижий німецький орел вчепився кігтями в свастику і ніс її, паче бомбу, намагаючись не впустити.

Віра Михайлівна мало не вдарила свою супутницю, коли побачила цю вивіску. Але гестапівець весь час невідступно ішов позаду, про це не слід було забувати, і Соколова стрималася. Вона глянула вгору, на вікна — перший і другий поверхи були засклені.

— Третій поверх нам непотрібний, — пояснила Борг. — Поки що для пас вистачить і кімнат перших поверхів. Прошу.

Вони зайшли в інститут. У Соколової на очі весь час наверталися сльози, так боляче було бачити знайомі сходи, кімнати, вікна.

Йшли саме тим коридором, до якого виходили двері кабінетів Валенса, Крайнєва, Токової… Ох, коли б побачили вони зараз, хто ходить по цих коридорах.

На дверях уже з'явились нові таблички. Соколова побачила прізвище Дорна; вона не могла пригадати, звідкіля його знає, і зрозуміла це тільки тоді, коли сам Людвіг фон-Дорн з'явився перед нею.

Так от він який, цей Людвіг фон-Дорн, тюремник Крайнєва, невдалий вчений і барон. Віра Михайлівна з інтересом дивилася на довге, витягнуте обличчя з вузько поставленими, глибоко запалими безбарвними очима. Колись біляве волосся тепер зовсім посивіло, та й залишилося його дуже мало, але зачесане воно акуратно на косий проділ. Вираз очей якийсь дивний, мертвий; тільки інколи вони, ніби оживаючи, блискають енергійно і хижо.

— Прошу сідати, — запросив він Віру Михайлівну, рукою показуючи на крісло перед столом.

Соколова сіла. У друге крісло напроти неї без запрошення опустилася Берг.

— Я сподіваюся, — досить правильною російською мовою почав говорити Дорн, — ви вже знаєте, для чого ми вас сюди запросили. Мушу сказати, що я глибоко зворушений вашим патріотичним вчинком і хочу принести вам найщирішу подяку. Безперечно, ваш патріотичний вчинок значно полегшить нашу складну роботу в цій країні і допоможе нам зібрати навколо нашого інституту всіх учених, які ще залишилися в цій зруйнованій країні, де ми всі волею фюрера дуже скоро встановимо повний порядок. Я також сподіваюся, що це матиме значення і для всіх учених, які коли-небудь захочуть до вас приєднатися…

Віра Михайлівна слухала, нічого не розуміючи. Про який вчинок говорить цей німець? За що він дякує? Вже передчуваючи якусь провокацію, вона невідступно дивилася на руку Дорна. Він поклав її перед собою на стіл, в такт мови ворушив пальцями, і Соколовій здалося, ніби по столу намагається лізти величезний білоногий павук.

— Про що ви говорите? Я нічого не розумію! — вигукнула Віра Михайлівна, тільки-но Дорн на мить спинився, щоб перевести подих.

— Ваша скромність робить вам тільки честь, але я гадаю, що вона дещо перебільшена. Те, що ви зробили, само по собі настільки патріотично і важливо, що вам не слід соромитися своїх вчинків.

Нічого не розуміючи, Соколова глянула на Любов Вікторівну Берг. Та охоче прийшла на допомогу.

— Пан Людвіг фон-Дорн говорить про креслення літаків винаходу конструктора Крайнєва, які ви так люб'язно передали у розпорядження нашого державного інституту проблем стратосфери.

Вірі Михайлівні на мить здалося, ніби вона збожеволіла. Про які креслення говорить Берг? Невже про ті, які залишилися далеко-далеко в Спасівці? Невже та жінка зрадила? Ні, про таке навіть подумати страшно.

— Я не передавала вам ніяких креслень! — вигукнула вона. — Це звичайнісінька провокація!

— Звичайно, — знову сказав Дорн, — ваша скромність, безперечно, дорівнює вашій красі. Я звик це цінувати. Не часто доводиться бачити, щоб люди відмовлялися від патріотичних вчинків.

— Про які креслення ви говорите? — крикнула, вже не в силі стримуватися, Соколова.

— От про ці, звичайно, — Дорн опустив руку кудись униз і витяг один аркуш.

Віра Михайлівна відразу ж пізнала його: так, саме це креслення залишалося там, у Спасівці. В цю мить вона величезним зусиллям волі примусила себе заспокоїтися.

— Дозвольте подивитися? — попросила вона.

— Прошу.

Чимало, видно, довелося помандрувати цьому шматкові ватманського паперу. Мабуть, не просто взяли його німці в тій затишній хаті. Хтось складав його у багато разів, намагаючись краще заховати, куля пробила його у чотирьох місцях, ніби пропекла. В одному місці жовтуватий папір прикрасила чорнувато-червона пляма: хтось рятував ці креслення ціною крові.

Віра Михайлівна роздивлялася цей аркуш, ніби читала трагічну, але від того не менш героїчну історію.

— А що коли я зараз подеру його на дрібні шматочки? — знову загораючись люттю, запитала вона.

— Пізно, — спокійно відповів Дорн. — Усі креслення вже давно сфотографовані. Я не дав би його вам до рук, коли б цього не було зроблено.

Віра Михайлівна зрозуміла, що це чиста правда. Вона ще раз подивилася на креслення. На неї війнуло спогадами, давніми і милими. Як хороше було тоді працювати, творити, винаходити… А зараз? Що вона мусить зробити зараз?

— Дозвольте, — простяг руку Дорн.

Вона віддала папір, і саме в цю мить сліпуча іскра блиснула в кімнаті. Соколова здригнулася і озирнулась. У кутку стояв фотограф з апаратом.

— Ваш патріотичний вчинок не міг залишитися незафіксованим для майбутніх поколінь, — пояснив Дорн, — а тепер давайте поговоримо про справи. Я маю повноваження запропонувати вам обійняти посаду директора Київського інституту проблем стратосфери. Ми хочемо, щоб навколо вас об'єдналися всі вчені, які мають відношення до цього питання… Війна скоро закінчиться, і ви розумієте, наскільки важливо тут, на місці, мати вже готовий колектив, здатний розв'язувати досить складні завдання.

Віра Михайлівна зрозуміла все. З її допомогою фашисти хочуть зібрати вчених і, може, навіть розпочати роботу. Ну, на це вони можуть не сподіватися!

— Я попросив би вас, — так само люб'язно продовжував Дори, — ознайомитися з текстом цього звернення до всіх учених Радянського Союзу — тих, що ми вже звільнили, а також і тих, що ми незабаром звільнимо.

Віра Михайлівна взяла, прочитала підлу писанину і подерла папірця на дрібні шматочки.

— Оце такою буде моя відповідь, — стримуючи себе, щоб не кинутися на Дорна, сказала вона.

— І все-таки, я гадаю, ви зміните свою думку, — Дорн все ще залишався люб'язним. — Поміркуйте кілька днів. Сподіваюся, завтра ви будете більш прихильні до моїх міркувань.

Що трапиться завтра?

— Мине час, — відповів Дорн, — а час великий майстер змінювати думки і переконання.

— Згадайте Юрія Крайнєва…

— Бажаю вам всього найкращого, — встав зі свого крісла Дорн, — я і не сподівався від сьогоднішньої розмови іншого результату, але цілком певен: скоро все зміниться.

У двері постукали, Дорн дозволив зайти, і на порозі виросла постать гестапівського солдата. Він привітався, підійшов до столу і поклав на стіл чималий аркуш паперу.

Дори кивнув головою. Солдат вийшов. У мовчанні чекали жінки, поки начальник прочитає повідомлення. Здивовано спостерігала Соколова, як під час читання змінювалося обличчя Дорна. Воно поволі ставало не блідим, а землисто-сірим, ще глибше запали очі, ще худішими стали щоки.

Дорн дочитав, пожував губами, ніби обмірковуючи прочитане, потім мовчки передав папір Любові Вікторівні. Та взялася читати і теж зблідла.

Це повідомлення, в якому говорилося про розгром німців під Москвою, не могло порадувати фашистів. Більше того, воно на коротку мить позбавило їх певності, але тільки на мить. Вони ще могли думати про випадковість, про «генерала мороза», який виявився сильнішим, ніж можна було сподіватися, та про подібну нісенітницю.

Тому замішання тривало тільки хвилину, не більше. Дорн перший оволодів собою.

— Нічого не трапилося, — сказав він так, ніби Віра Михайлівна його про щось запитувала, — нічого не трапилося. На чому ми спинилися? Ага… Дуже прошу вас поміркувати… Бажаю всього найкращого. Можете іти.

Це була, мабуть, найважча ніч з усіх, які минули відтоді, коли покинула Віра Михайлівна гостинну хату Оксани Коваленко. Що їй зараз треба робити? Про те, щоб підписувати звернення або іти працювати до німців, не могло бути і мови. Але це значило, що її знову повернуть до концтабору, а може, просто розстріляють. Що ж робити? Тягти, зволікати час? День-два можна, а далі вже не вийде. До речі, чому це сьогодні не прийшла ночувати додому її господиня? Може, боїться, щоб Соколова не вбила її уночі? Справедливе побоювання. Якщо вже умирати, так хоч недаром…

Потім думки знову перескочили до креслень… Як потрапили вони до рук Дорна? Хто намагався їх врятувати? Нічого невідомо!

Вона заснула пізно вночі і прокинулася від веселого голосу Любові Вікторівни. Німкеня безцеремонно зайшла до кімнати, розмахуючи газетою.

— Тепер ви одна з найпопулярніших жінок України, — говорила вона. — Дивіться, як добре все вийшло на фото.

Соколова подивилася. В місцевій київській газеті на першій сторінці стояло звернення, яке вона вчора відмовилася підписати, і її підпис. Трохи збоку на фото видно було, як вона, Віра Михайлівна Соколова, передає Дорнові креслення. Фотограф, мабуть, був високої кваліфікації, фото вийшло дуже добре. Видно навіть, що передається не якась газета, а саме креслення.

— Як ви сміли поставити мій підпис? — крикнула Соколова.

— А хіба ви самі б його не поставили? — знущалася Берг.

— Ніколи!

— А от це вже не має ніякого значення. За вас, шановна Віро Михайлівно, вирішили ми. Я трохи не розумію вашої невдячності: адже не забувайте, саме я врятувала вас. Людвіг фон-Дорн дав вам ще кілька днів на роздум, але я не маю сумніву у вашій згоді.

— Можете не сподіватися! Ніколи цього не буде… я…

— Що ви? Що ви можете зробити? Єдине — стати директором нашого інституту і зібрати круг себе всіх інженерів. Подумайте самі: ця газета і це фото відрізають вам всі можливості повернутися до своїх. Довести, що не ви передали нам креслення, — неможливо. Хлопчик, який ніс їх через фронт, убитий. Жінка, яка вас рятувала, вмерла. Значить, віддали їх нам ви самі. Цікаво, як до вас поставився б той же Крайнєв, зустрінься ви з ним зараз? Тепер я перестану вас охороняти, ніхто не ходитиме за вами — у вас іншого шляху немає, тільки з нами.

— Брехня!

— Ні, це не брехня. І коли ви перестанете обурюватися, а спокійно обміркуєте, то зрозумієте, що я маю рацію. Звичайно, у вас є ще один вихід — покінчити життя самогубством, але це нічого не змінить; ваш підпис уже стоїть в газеті під закликом, а перевіряти, чи він є на оригіналі, ніхто не буде…

Вірі Михайлівні здавалося, ніби ця клята гестапівка зашморгнула їй круг шиї мотузку і затискає повільно, але невмолимо. І найстрашніше тут те, що ніякого виходу не знайдеш! Невже їй і справді доведеться покінчити життя самогубством? Ні, не дочекаються — до останнього подиху життя Віри Соколової належить Комуністичній партії, і так дешево вона його не віддасть!

А от поміркувати над усім цим, видно, треба добре. Бреше ця гестапівка, мусить бути тут ще якийсь вихід, і Соколова цей вихід знайде!

— Ви з сьогоднішнього дня можете вільно виходити з дому. Ваші друзі тепер, напевне, охоче повісять вас, якщо зловлять, — вела далі Берг. — Та нам, очевидно, доведеться розлучитися. В інституті для вас уже приготували кімнату. Я і далі залишила б вас тут, але у вас надто люті очі, ви можете не стриматися і задушити мене, а мені б цього не хотілося.

Вона знущалася одверто і неприховано.

— Дайте мені газету, — попросила Віра Михайлівна.

— Прошу. Можете вивчити свою заяву, адже вам треба знати її, коли хтось запитає.

Соколова ще раз глянула на своє фото, потім розгорнула газету, пробігла очима по рядках. Малесенькими літерами на третій сторінці було надруковано про незначний відхід німецьких військ в районі Москви. Віра Михайлівна зразу все зрозуміла: видно, саме це повідомлення приносили вчора Дорнові. От чому так хвилювалися фашисти. Соколова раптом відчула за собою силу.

— Ви вчора взнали про цей відступ?

— У вашій долі це нічого не змінить, — прошипіла Берг, — не забувайте: я вас можу повісити щохвилини.

— Я це дуже добре знаю, — відповіла Соколова.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Валенс сидів у своєму кабінеті, якщо можна було назвати кабінетом цю малесеньку кімнатку, де стояв письмовий стіл і залізне ліжко, і уважно читав київську газету. З аркуша паперу на нього дивилося добре знайоме обличчя Віри Михайлівни Соколової»; прізвище її стояло під підлим зрадницьким зверненням до радянських учених і інженерів, рука простягала креслення Людвігу фон-Дорну.

Як же так могло трапитися? Адже Марина Токова сама бачила вбиту Соколову? Що ж це, помилка? Так, може бути помилка. У метушні бою, з переляку і в паніці навіть холоднокровніші за Марину люди допускалися тяжких помилок. Соколова могла бути пораненою, знепритомніти, а її вважали мертвою. Все це ймовірно і можливо. А от далі починалося і неймовірне, і неможливе.

Не міг Валенс повірити в зраду Віри Михайлівни Соколової. Або він нітрохи не розуміється на людях, або все це якась брудна провокація, дуже тонко і хитро розрахована. Ясно тільки одно: Соколова жива, а все інше треба ще з'ясувати і перевірити.

Директор згорнув газету, поклав у стіл. Тепер перед ним постало ще важче питання: говорити про цю новину Крайнєву і Полозу чи промовчати? Може, треба почекати, поки з Києва прийдуть ще якісь точніші повідомлення?

Валенс замислився. Складне становище, і не так просто знайти з нього вихід. Ні, мабуть, все-таки треба сказати. Затаювати тут нічого. Коли Соколова справді зрадила, то про це мусять знати всі, а якщо це провокація, то про неї теж нічого мовчати. В усякому разі колектив інституту стратосфери заслуговує на повну довіру, і будь-що від нього приховувати Валенс не має права.

Він витягнув газету, ще раз подивився на фото — ні, помилки тут немає, це Віра Михайлівна, саме вона, а не хтось інший. Ясно видно характерний поворот її голови, упертий, викличний. Знову замислився Валенс: здалося йому, ніби в самому цьому рухові голови затаївся протест, обурення. Директор поклав газету на стіл, усміхнувся.

— Починаю вже вважати бажане за дійсність, — сказав вів сам до себе, почуваючи, як серце його заливає хвиля гарячого прагнення, щоб Соколова виявилася чесною, щоб це все було тільки звичайнісінькою підлою провокацією фашистів.

У двері постукали. Зайшла Марина Токова. Вона принесла на підпис якісь папери, вимоги на дефіцитні матеріали. Всі ці справи Валенс швидко вирішив.

— Дозволите іти? — запитала дівчина.

Валенс мовчав, дивлячись на її хвилясте волосся. Марина глянула на нього здивовано.

— Марино, — несподівано сказав директор, — розкажіть мені ще раз, як було вбито Соколову.

Токова незадоволено скривила губи. Вона вже сто разів розповідала цю історію.

— Для чого вам це потрібно?

— Хочу почути ще раз.

Марина розповіла все точно так, як було, нічого не перебільшуючи і не приховуючи.

— Ви самі забирали її партійний квиток?

— Так, сама.

— Де він лежав?

— У сумочці. Ця сумочка лежала поруч Соколової на сидінні. Вона завжди носила її з собою.

— А до тіла Віри Михайлівни ви доторкалися?

— Ні. Я не розумію вас зараз, чому ви запитуєте? Вона жива? Цього бути не може! У неї все плече розвернуло уламком, і кров уже не йшла. Все застигло.

— Я не маю наміру брати під сумнів ваші слова, — сказав Валенс, — мені тільки хотілося остаточно все з'ясувати.

— Трохи дивна розмова, — розсердилася Марина. — Якщо ви мені не вірите, то є ще люди на світі, я там не одна була. Король, і Орленко, і Росовський — усі це бачили. Можете перевірити.

— Заспокойтеся, Марино, — миролюбно сказав Валенс. — Помилки в житті трапляються часто, а на війні, в метушні і паніці, частіше, ніж звичайно.

— Про яку помилку ви говорите? Соколова жива?

— Які креслення вивозила вона з заводу?

— Ті, що я привезла сюди.

— В машині більше не було нічого?

— Там ще лежав чемодан Соколової. Особистий.

— Так, ви і раніше про це розповідали…

— Значить, вона жива? Ну, говоріть?

— Цього я ще точно вам сказати не можу, — відповів Валенс. — У мене до вас прохання: запросіть сюди Полоза і Крайнєва.

Нічого не розуміючи, Марина вибігла з кабінету і за мить повернулася. Крайнєв і Полоз ішли за нею.

— Що за така екстрена нарада? — загудів Михайло Полоз. — Мені саме на аеродром треба.

— Слухаємо вас, Адаме Олександровичу, — похмуро сказав Крайнєв, якого цей виклик теж відірвав від роботи.

— Є у мене для вас, товариші, тривожна новина, — сказав Валенс, — новина не військова, але для всього нашого колективу дуже важлива. Прочитайте оцю київську газету. Я хочу почути вашу думку.

Він поклав газету на стіл. Усі схилилися над фото. Полоз глянув і тихо застогнав. До краю стриманий, він не дозволив якось вирватися своїм почуттям. У його серці панувала буйна радість.

«Віра жива! Віра жива! Віра жива!» в цю мить кричало все його єство. Він навіть не міг зрозуміти, чого тривожиться Валенс. Потім до його свідомості стало доходити, в якій ситуації опинилася Соколова, і радість потьмарилася. Ні на одну мить не міг повірити Полоз, що його дружина зрадила; для нього це було так само безглуздо, як думка про перемогу німців.

— Це провокація, — різко сказав Крайнєв, дочитавши все до кінця. — Що це писала не Соколова, я можу поручитися. Я добре знаю, як вона пише, це не її слова.

— Але підписати могла вона, — заперечив Валенс.

— Ви що, вірите в зраду? — спалахнув Полоз.

— Я тільки хочу знати правду, — повільно відповів директор.

— Значить, ви припускаєте можливість зради? — здивовано запитала Марина, для якої така думка була просто дикою.

— Я хочу знати правду, — повторив Валенс.

— Це, напевне, провокація, — сказав Крайнєв. — Я думаю, нам не слід хвилюватися і витрачати нерви з цього приводу. Марина бачила Соколову мертвою…

— А коли вона була тільки важко поранена? — заперечив Валенс. — А потім взяли її в полон, тоді якось…

— Замовкніть! — крикнув Полоз. — Чому ви намагаєтесь думати про людину якнайгірше?

— Ні, так я не думаю. Я тільки хочу знати правду, — повторив уже втретє Валенс.

— Зараз ви її не взнаєте, Адаме Олександровичу. Більше, ніж надруковано в цій газеті, не знає ніхто… Якщо у вас є якісь можливості, то попросіть наших розвідників чи партизанів узнати все, що діється у нашому інституті. А до того часу, я гадаю, всякі рішення будуть передчасними і напевне неправильними.

— Це, звичайно, справедливо, — відповів директор. — Зараз усяке рішення буде безпідставним, тільки дуже важко мені чекати, товариші.

Він сказав ці слова, і всім зразу стало ясно, як боляче йому самому, як хочеться, щоб швидше зникла ця невідомість, щоб віра в людину залишилася непохитною. Він узяв газету, згорнув її, хотів покласти у шухляду.

— Можна мені взяти цю газету, Адаме Олександровичу? — попросив Полоз.

— Прошу, тільки поводьтеся з нею обережно, я маю її віддати.

— Добре, я буду поводитися обережно. Дозволите іти?

— Так. Дуже шкодую, що не міг повідомити нічого приємнішого.

— Що правда, то правда, — похитав головою Крайнєв і вийшов. За ним рушили і Марина з Полозом. Новина просто приголомшила обох, і вони не зовсім розуміли, куди йдуть.

— Ходімо до мене, — не то попросив, не то наказав Полоз, і Марина слухняно пішла за ним.

Вони сіли поруч стола у кімнаті Полоза, де в цей час нікого не було — всі пішли на аеродром.

— Ти бачила Віру мертвою? — ніби з ножем до горла пристав до дівчини Полоз.

— Бачила.

— Розповідай.

Марина повільно, намагаючись не пропустити жодної деталі, розповіла про останню годину, проведену в степу біля розбитої машини. Вона говорила не поспішаючи, підшукуючи найточніші слова, і Полоз ясно зрозумів, що ніхто не торкався тіла Соколової, і цілком можливо, що вона була жива, але цього ніхто не помітив.

Вхопившись за голову, сидів він перед Мариною, і великі руки його стискали скроні все міцніше і міцніше. Коли дівчина закінчила, він утопив погляд в газету і довго дивився на велике фото, намагаючись усе відзначити, нічого не пустити, все збагнути.

Енергійний, протестуючий поворот голови Віри Михайлівни вразив і його. Ох, як добре знав він оцей рух. Ні, ніколи він не повірить, що його дружина зрадила. Такого не може бути, і він зуміє це довести.

Тільки як це зробити? Легше сказати, ніж здійснити. Але тепер він, Полоз, не має права залишатися бездіяльним, він мусить обстоювати честь Соколової!

Що робити? Це запитання ніби яскравими вогненними літерами писалося перед його очима і пекло мозок. Він аж застогнав від почуття безсилля і безпорадності.

Марина дивилася на нього співчутливо, на очі її навернулися сльози.

— Ясно тільки одно, — сказала вона, — всі мої розповіді ні до чого. Там було допущено помилку, Віра Михайлівна жива. Це єдине, в що я вірю. А всьому іншому я не вірю ні на крихітку. І коли все це з'ясується, ми всі будемо соромитися своїх сумнівів.

Полоз був їй безмірно вдячний за ці слова. В таку хвилину треба було, щоб хтось став на допомогу, щоб хтось підтримав його, і саме цю допомогу принесла Марина.

— Дякую, Марино, — сказав майор, — я вже якось сам тепер у цих справах розберуся.

— Ні, — сказала дівчина, — не сам. Віра Михайлівна була і моєю подругою. Ми всі будемо думати…

Але скільки вони не думали, ніхто нічого путнього не придумав. Михайло Полоз став похмурий, мабуть, ще чорніший, ніж у ті дні, коли прийшло повідомлення про смерть дружини, бо для кожної чесної людини легше взнати про смерть, ніж припустити хоч найвіддаленішу думку про можливу зраду.

Та скільки не міркував, скільки не мучився у безсонні ночі майор Полоз, нічого придумати не міг, Щодня з надією поглядав він на Валенса, сподіваючись почути якусь новину, але директор мовчав, бо і сам не знав нічого. І кінець кінцем таке життя стало для Полоза нестерпним. Він прийшов до Валенса і сказав:

— Мене, Адаме Олександровичу, треба відпустити. Далі я так жити не можу: або збожеволію, або вкорочу собі віку.

— Куди відпустити? — не зразу зрозумів Валенс.

— Спочатку до Москви, а там я вже розберуся, як мені треба діяти. Пілота-випробувача вам сюди дадуть не гіршого за мене, а я зараз у такому стані, що мені довіряти випробування крайнєвських літаків просто небезпечно.

Валенс уважно глянув на нього, замислився. Мабуть, Полоз мав рацію.

— У тебе вже є якісь плани?

— Ні, зараз немає ніяких, але залишатися в такій невідомості я теж не можу, краще вмерти.

— От ніколи не думав, що ти здатний на істерику.

— Це не істерика. Так треба зробити.

І Валенс теж подумав, що так треба зробити, йому й самому страшенно хотілося знати про Соколову все, він не вірив підлій газеті, але заперечити їй не міг. Валенс ще хвилину подумав і сказав:

— Добре, я тебе відпущу. Так, мабуть, буде правильніше.

І за кілька днів майор Полоз уже стояв біля вікна вагона швидкого поїзда. Крайнєв, Марина і Валенс стояли на пероні, махаючи хустинками. «Щасливої дороги! Чекаємо новин!»

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тепер Віра Михайлівна Соколова розуміла цілком ясно, що з Києва, з гостинної квартири Любові Вікторівни Берг треба негайно зникнути. Зробити це просто: досить вийти на вулицю, завернути за ріг і відчути себе цілком незалежною від усіх ворогів. Зараз ніхто її не охороняє — Берг і справді переконана у повній недоцільності втечі. Фото в газеті назавжди відрізало Соколовій усі шляхи до повернення. Тепер в очах радянських людей вона виглядає справжньою зрадницею. Куди ж тікати?

Так, на перший погляд усі розрахунки Берг цілком вірні. Але все-таки вона помиляється. Можна і в цьому розпачливому становищі знайти вихід. Невже людина, яка почуває себе невинною, не зможе цього довести? Складна все-таки, дуже складна це справа. Кому зараз, під час війни, захочеться розбиратися — винна чи не винна Соколова, зрадила вона чи залишилася вірною Вітчизні? У кращому випадку розгляд справи відкладуть на багато років до кінця війни. І все-таки треба йти до своїх, тільки до своїх і більше нікуди, що б там не було!

І, звичайно, не можна ні дня залишатися під крилечком Берг. Треба зникнути. Куди? Невідомо. Де можуть бути партизани? Де можуть бути взагалі друзі? Нічого не знає Віра Михайлівна Соколова, а мусить знати, неодмінно мусить знати.

Які у неї є документи? Одна тільки довідка з концтабору, де написано, що вона випущена на поруки Берг. Гестапівка віддала їй цю довідку, щоб можна було показувати на контролі в інституті. На всякий випадок і це може придатися. Грошей у неї немає ні копієчки, — це дуже погано. А до того ж куди вона піде? Куди?

От це останнє мучило і гнітило Віру Михайлівну найбільше. Ще ніколи в житті не опинялася вона в такій самотині, без друзів, без людей, які можуть допомогти… Важко навіть уявити щось гірше…

Та сидячи тут, у кімнаті Берг, друзів не знайдеш. Значить, треба діяти сміливо, рішуче…

Хто залишився в Києві? Нічого невідомо. Але коли в неї десь і є друг, то він мусить знайтися там, на заводі, де вона ще так недавно була директором. Значить, неодмінно треба дістатися у заводський виселок…

Маючи певну мету, Віра Михайлівна вже не могла зволікати. Вона вдяглася в своє нове пальто (надто воно помітне, треба буде замінити), сказала солдатові, який стояв на сходах, що йде в інститут. Солдат байдуже хитнув головою — йому було дано точні вказівки: Соколова може ходити цілком вільно.

Віра Михайлівна вийшла на вулицю, пройшлася трохи, озирнулася — ні, ніхто не стежить за нею. Чи, може, це тільки так здалося? Треба перевірити, ще походити.

Грудень дзвінкими морозами прийшов у Київ. Дув пронизливий холодний, хоча і несильний вітер. Обривки якихось афіш і оголошень теліпалися на стінах., Приватні крамнички на вулицях Леніна і Володимирській уже повиставляли свої» вивіски. Недалеко від опери скоро має відкріпися ресторан.

— Нічого, нічого, — стримувала себе Віра Михайлівна, — будете ви летіти звідсіля зі своїми кафе і ресторанами, аж курітиме.

Вона ходила так з годину і остаточно переконалася: ніякий шпик не йде за нею хвостом — видно, міцно увірувала Любов Вікторівна у непогрішимість власних розрахунків.

Комісійна крамниця трапилася недалеко від Бессарабки, їх у той час у Києві розплодилося дуже багато. Продавалися в них, в основному, речі, стягнені з покинутих квартир.

Господар крамниці — невисокий, повненький, видимо дуже задоволений своїм життям і становищем чоловічок — зустрів Віру Михайлівну привітною посмішкою. Так, він з охотою візьме на комісію таке хороше пальто. Що, пані потребує гроші негайно? Це, звичайно, теж можливо, але тоді ціна буде інша. Звичайно, він не дозволить собі зобидити таку приємну пані. А в чому пані збирається повертатися додому? Потрібний якийсь одяг? Найліпше звичайна фуфайка? Дуже добре, саме є одна така, майже нова і коштує недорого. Але для проведення всієї цієї операції потрібен якийсь документ. Чи не може шановна пані його показати?

Соколова показала свою довідку. Вона справила на комісіонера надзвичайне враження. Написано її було на гестапівському бланку, і ніяких запитань можна було не задавати.

Через кілька хвилин Віра Михайлівна вийшла з крамниці, змінена до невпізнання. Від розкішного пальта залишився тільки спогад. Теплий ватник грів не гірше, але, напевне, був не такий помітний. У внутрішню кишеню ватника вона поклала решту грошей. Що ж, поки що все іде непогано. Зараз її вже важче зловити, вона стала непомітною. Побачимо, як буде далі, заспокоюватися ще рано.

Вона вийшла до Сінного базару, намагаючись не проходити двічі по одній вулиці, і крутим спуском зійшла до Подолу. Щоб дістатися до заводу, треба перейти Дніпро. Мости зірвані, але німці вже встигли поставити понтони. Треба взнати, чи дозволяють переходити цивільним?

Соколова йшла, не викликаючи ні в кого підозри. Іде собі жінка у поношеній фуфайці — сотні, а може, і тисячі таких ходять по Києву. Коли взятися всіх перевіряти, так і цілого життя невистачить. Вона без пригод дійшла до мосту і побачила комендантський посилений патруль. Міст пильно охороняли.

У Соколової невистачило сміливості спробувати перейти Дніпро. Адже це значило лізти просто в пащу гестапо, наражатися на найбільшу небезпеку. Вона відійшла далі, подалася на Поділ, аж до Контрактової площі, заховалася у руїни якогось будинку, сіла на биту цеглу і замислилася.

Що зараз робити? Куди іти і де ночувати? Адже в Києві вона не знає нікого. А кого вона знає на заводі? Хто там залишився? Нічого невідомо. Сотні запитань постали перед Вірою Михайлівною, одне страшніше за одне, всі вимагали відповіді, і знайти цю відповідь вона не могла.

Соколова сиділа довго у своїй схованці, потім встала і рішуче пішла знову до мосту. Коли сидіти отут непорушно — нічого хорошого не буде, а в неї е шанс перейти Дніпро, і шанс цей треба використати саме сьогодні, бо завтра вже буде пізно. Адже зараз Берг ще не знає про її втечу, і ніхто не шукає Віру Соколову. Значить, сьогодні ще може згодитися довідка, яка завтра вже, напевне, стане путівкою у в'язницю. Риск величезний, але рискнути треба. Навіть коли її затримають, то вона ще може повернутися назад і сказати, ніби просто гуляла.

Сама розуміючи неправдоподібність і сміхотворність такого пояснення, але заспокоївши себе ним, Соколова рішуче підійшла до патруля. Солдати глянули на неї без усякого інтересу. Єфрейтор спитав документа.

Ця мить вирішувала все, і рука Соколової ледве помітно тремтіла, витягаючи довідку. Як хотілося їй повернутися і побігти від мосту, сховатися від поглядів німецьких солдатів, які отут на березі Дніпра, під подихами грудневого вітру і міцного грудневого морозцю виглядали просто жалюгідними.

Але відступати вже було неможливо. Повернися вона тільки на одну мить, якось вияви свій острах — і все загине.

Та змерзлий єфрейтор не був схильний вдаватися до поглиблених спостережень чи переживань. Сотні людей проходили перед ним щодня, і ця служба насточортіла йому до нудоти. Він глянув на гестапівську довідку, спитав, куди йде Соколова, і махнув рукою. Штамп гестапо для нього важив значно більше за всі підозри.

Віра Михайлівна тихо сказала «спасибі» і пішла вздовж мосту. Вона йшла повільно, примушуючи себе не поспішати, не бігти, але кожен крок здавався їй останнім. Ось зараз схаменуться солдати, доженуть її, схоплять…

Думка була такою страшною, що кроки стали частішими самі собою, але Соколова знову стримала себе. Вона мусить іти не поспішаючи, спокійно, вона не має права жодним рухом виявити свої почуття.

Унизу прудко бігла чорнувата Дніпрова вода. Біля берегів річка вже замерзла, але на стромі ще вирувала, ще не хотіла покоритися білим кайданам. Хвильки набігали на важкі понтони і з шумом обламували нарослі крижини. Соколова підходила до другого берега, де теж стояла німецька застава, і знову холодок остраху і непевності з'явився в грудях.

Але на цей раз побоювання були цілком марні. Тут її навіть не спитали про документи, адже ясно — на правому березі вона показувала їх, а кому охота ще раз висовувати на вітер обличчя — і без того холодно.

Через кілька хвилин, ще сама не вірячи у своє щастя, Віра Михайлівна енергійно крокувала по шосе, намагаючись швидше віддалитися від мостів, від гестапо, від Києва. Колись цю відстань від дніпровських мостів до заводу вона проїздила менше ніж за годину: хто знає, скільки часу займе це тепер? Якась вантажна машина наздогнала її, Соколова помахала рукою, машина не спинилася. Марна надія, доведеться іти…

Вечір уже став заходити над перелісками, а Соколова все йшла. Перед нею з'явилося село. Вона постукала у двері крайньої хати — ніхто не відчинив. У сусідню хату теж не пустили, більше того — вилаяли. Люди, залякані німцями, поховалися і боялися відчиняти двері. Віра Михайлівна зробила ще кілька спроб, потім переконалася, що цс марна справа, і пішла далі.

Ніч уже опускалася над лісами, а вона все йшла добре знайомим шляхом, ішла, не відчуваючи, як померзли ноги, як втомилося все тіло. Коли ноги зовсім заклякли і перестали слухатися, довелось спинитися. Напівспалений ожеред чорнів недалеко від дороги. Соколова завернула до нього; вже навіть мало розуміючи, що робить, зарилася у мерзлу, пропахлу димом солому і поринула в забуття.

Ранком вона отямилася і якусь мить не могла збагнути, що з нею і як вона тут опинилася. А відчувши страшний біль у ногах і в пораненому плечі, згадала все, вилізла з соломи і знову пішла до свого заводу. Тільки тепер частіше доводилося спинятися, спочивати, бо сили зраджували і ноги стали неслухняними. Так минув ще день і ніч, а надвечір третього дня вона здаля побачила завод.

У цю мить знову думки і сумніви заволоділи нею. Добре було б отак іти, знаючи, що прийдеш додому, де тебе чекає спочинок, і дружнє привітання, і тепле ліжко. А вона чого іде на завод? Що чекає там її? Але все-таки треба йти, бо коли є десь у неї друзі, то саме там.

Вона пройшла повз зруйновані, порвані важкими вибухами корпуси. Ні руху, ні шелесту. Життя пішло звідсіля разом з машинами і робітниками. Чи залишився хто у виселку? Може, і там нікогісінько немає? Може, даремно добиралася сюди Віра Михайлівна?

Вона глянула вздовж вулиці. Високі будинки стояли пустельні, наче мертві. Ніде не видно жодної людини, ні диму, ні руху. Кого ж вона може тут знайти?

Ось у цьому будинку, на третьому поверсі, колись була її квартира. Ось тут щасливо жила вона багато років. А зараз хто там живе? Мабуть, нікого, бо двері на балкон відчинені, а в другій кімнаті повибивані всі вікна.

Соколова ще раз озирнулася. Нікого ніде не видно. Може, крикнути, покликати? Не може бути, щоб зникло ціле місто…

Соколова підійшла до будинку, де колись жила, зійшла на третій поверх. Десь у глибині душі жевріла думка, що, мабуть, небезпечно з'являтися у своїй старій квартирі. Коли її шукатимуть, то насамперед тут. Але втома подолала цю обережну думку. Будь що буде!

Віра Михайлівна штовхнула знайомі двері (вони легко прочинилися) і зайшла у передпокій. Пусткою і холодом війнуло на неї від знайомих стін. Вона пройшла у кімнату і мало не заплакала від обурення. Хоч і знала, що тут ніщо не могло зберегтися, але такого розгрому уявити собі не могла. Від усіх меблів залишилася цілою тільки стара тахта, та й з неї хтось зірвав оббивку, і пружини повилазили з-під мотузків.

Соколова підійшла до дверей на балкон, зачинила їх — у кімнаті стало затишніше. Потім сіла на тахту, уткнулася обличчям в долоні і застигла непорушно, не знаючи, що робити, кого шукати і як жити далі.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Інженер Кервуд прибув на завод просто з Америки. Це був обмін інженерами для передачі досвіду літакобудування. Кервуд робив вигляд, що реактивні літаки його не цікавлять. В усякому разі в ту частину заводської контори, де було розміщено Київський інститут стратосфери, він не заходив.

Зате завод, де вироблялися винищувачі, він вивчив, як свої п'ять пальців. В Америці на авіаційному заводі в Детройті так само опинився наш радянський інженер Матяш, Він теж з перших же днів вивчив весь завод і ясно зрозумів, що тут особливо нічому вчитися. Проте в процесах виробництва американці мали чималі досягнення, і тому Матяш вважав доцільним трохи посидіти в Америці.

Про все це він написав Крайнєву і ще додав, що американці, хоч і зустрічають привітно, практично до справжнього виробництва допускають його не дуже охоче. «Дається взнаки капіталістичний світогляд і конкуренція», писав Матяш.

Крайнєв одержав листа, подумав трохи і вирішив швидше викликати Матяша з Америки. Тут, в Радянському Союзі, він буде потрібніший.

І саме коли Крайнєв розмірковував над цим листом, до нього в кабінет, вперше після знайомства, з відвідинами прийшов містер Кервуд. Вони привіталися, як старі знайомі, і Кервуд невимушено розвалився на стільці перед столом Крайнєва.

— Знайшов багато цікавого на вашому заводі, — почав розмову Кервуд і закурив цигарку. — Мушу признатися, в Америці я не уявляв собі нічого подібного. Це значно краще, ніж я сподівався, але все-таки не робота для такого інженера, як ви.

Крайнєв уважно подивився на Кервуда, намагаючись зразу визначити основну лінію розмови. В американця явно була якась інша думка, ретельно захована за гучними словами. Крайнєву навіть здалося, ніби він вже чув колись такі або схожі слова, але де саме він їх чув, згадати зразу не міг.

А Кервуд продовжував:

— Мені здається, ви зробили помилку, направивши в Америку інженера Матяша. Вам самому треба було б туди поїхати, отам би ви зрозуміли, що таке справжня техніка і справжнє виробництво. В порівнянні з нашими, ваші заводи дуже відстали. Ви розумієте, грошей у нас більше, можливостей більше. Нас недаром називають країною необмежених можливостей. Це цілком відповідає дійсності.

— Це я вже чув, — спокійно сказав Крайнєв, — і не тільки чув, а навіть і бачити всякі країни з усякими можливостями, обмеженими ї необмеженими, довелося. Але от що дивно, товариш Матяш саме з Америки пише, що вчитися там йому нічого. Може, йому там просто нічого не показують, як ви гадаєте?

Запитання було поставлено просто. Проте американець вирішив ухилитися від прямої відповіді.

— Може, він не вміє дивитися, ваш товариш Матяш?

— Цього я не думаю. Він просто пише, що нічого нового, чого б він не бачив у нас, на радянських заводах, там немає.

— А я не бачу тут нічого такого, чого б не бачив на наших заводах.

— З цього можна зробити висновок, що заводи принаймні рівні і Матяш і справді даром витрачає там золотий час.

Кервуд образився. Це вперше в його житті хтось дозволяв собі сумніватися, ніби Америка не є якоюсь Меккою для всіх інженерів, хтось насмілився взяти під сумнів першість Америки в технічних справах. І найбільше тут здавалося образливим те, що Крайнєв говорив, маючи всі підстави, спираючись на незаперечні дані. Сперечатися з ним було важко, а одними бездоказовими словами і зверхнім топом можна поставити себе у незручне становище.

І тому Кервуд вирішив іти зразу до мсти, не утруднюючи себе зайвими розмовами.

— Слухайте, Крайнєв, — сказав він, — невже ви і справді не розумієте всіх переваг, які дає Америка інженерові вашого масштабу?

— Одверто кажучи, не розумію, — усміхнувся Крайнє! вже добре знаючи, до чого йтиме розмова.

— Це дивно, — безапеляційно заявив Кервуд.

— В чому ж полягають ці переваги?

— По-перше, в справжній славі. Ніде в світі так не поважають інженерів, як в Америці.

— І, мабуть, саме тому позбавляють їх взагалі права на ім'я? Я дуже добре знаю, скажімо, трактор фордзон чи машину шевроле, але, мабуть, ніхто в світі не знає імен інженерів, які їх створили. Чи не цю славу ви хочете запропонувати мені?

— Ні, — відповів Кервуд, — така слава не для вас. Ви у нас могли б мати літаки і автомашини з реактивними двигунами, і всі вони іменувалися б вашим ім'ям…

— От це мене не дуже приваблює, — одверто розсміявся Крайнєв. — Колись у нас це було проблемою для товаришки Токової, але зараз, здається, і вона вже давно позбулася подібних думок.

— Товаришки Токової? — перепитав Кервуд.

— Так, це наш найкращий інженер і мій перший заступник.

— Так, я знаю її, вона мені носа від морозу відтирала, — засміявся Кервуд і торкнувся свого носа, з якого все ще облазила шкіра. — Але невже справді ви волієте одержувати тут свою зарплату і, власне кажучи, жити зовсім не так багато? В Америці ви мали б власні експериментальні лабораторії, власну віллу, забезпечене життя…

— А чого мені тут бракує? — одверто засміявся Крайнєв.

— Дуже багато чого. Скажімо, весь цей час я бачу вас в одному і тому ж костюмі.

— От це правда, — зітхнув Крайнєв. — Німці тепер в моїх костюмах ходять. Залишився в Києві весь мій гардероб.

— Він був такий великий?

— В усякому разі, пристойний навіть для вас. А щодо лабораторій, то я їх тут маю, жити мені теж є де, а від того багатства щось мало я бачив радості по чужих краях.

— І все-таки в душі ви розумієте, що вам краще було б працювати в Америці.

— Це слід розуміти як пропозицію? — гостро запитав Крайнєв.

— Я не маю жодних повноважень, — зразу заховався Кервуд, — це може залежати тільки від вашого бажання.

Крайнєв кілька хвилин дивився на свого співбесідника, і в його думках з'являлася холодна усмішка Людвіга фон-Дорна. Де він зараз, цей Дори? Цікаво було б з ним зустрітися.

— Ви зараз працюєте над реактивними літаками? — несподівано змінюючи тему розмови, запитав Кервуд.

— Так, я зараз працюю над деякими проблемами, пов'язаними з реактивними літаками, — спокійно відповів Крайнєв.

— І ви не боїтеся винайти вже давно винайдене? Адже у нас в Америці вже літають на таких літаках.

— І у нас літають, — спокійно відповів Крайнєв.

— Так? — пожвавився Кервуд. — Чому ж мені досі нічого подібного не показали? Мене це дуже цікавить.

— Мабуть, з тих же причин, з яких товаришеві Матяшу не показують реактивних літаків в Америці, — посміхнувся Крайнєв. — Ніякий інженер не стане показувати конструкції, які ще не завершено, не доведено до кінця. Але я сподіваюся колись показати вам на одному з парадів наші літаки. Це буде ще не так скоро, але все залежить від того, як довго ви пробудете в СРСР.

— І все-таки, — уперто повертаючись до старого, знову заговорив Кервуд, — вам було б краще працювати в Америці. Як ви не розумієте цього — інженер не може мати батьківщини.

— Я вже чув це, — спокійно відповів Крайнєв.

— Візьміть, наприклад, мене. Я працюю там, де мені платять гроші. Яка різниця, хто мені їх платитиме? Я інженер. Інженер — це ж не політик, не журналіст, який мусить обстоювати якісь погляди чи ідеологію. Техніка — це ж не політика.

— Годі, — розсердившись, перервав Крайнєв. — Все це я вже чув не тільки від вас. Одного разу я потрапив у дуже складні умови, і там мені навіть сплою намагалися втлумачити всі ці ваші погляди. Так от що я вам мушу сказати — для радянського інженера зовсім не все одно, хто йому платить гроші. В нього є вітчизна. І всі ми для цієї вітчизни працюємо, будемо працювати і навіть віддамо життя, коли це буде потрібно. І коли-небудь, коли вас ваші господарі викинуть на вулицю, бо ви станете старим і вже не зможете працювати або просто в вашій Америці трапиться криза, от тоді, може, ви згадаєте мене і мої слова. А зараз нам ні про що говорити, і всі ці розмови я прошу облишити.

— Я тільки вам добра хотів, — сказав Кервуд. На його обличчі з'явився ображений вираз.

Двері кімнати прочинилися, і на порозі з'явився Валенс. Директор уже давно по-справжньому оцінив свого гостя. Він не мав сумніву, що Кервуд може виявитися шпиком, спеціально підісланим до робіт Крайнєва, і тому тримався обережно. Правда, такого переконання у Валенса не було, але обережність тут завадити не могла.

Після привітання Кервуд сказав:

— А ми тут сперечалися. Я запевняв, що Крайнєву краще працювалося б в Америці, а він і слухати не хоче.

— От дивна річ, — іронічно зітхнув Валенс.

— Дійсно, дивна, — не помітив іронії Кервуд, — але сподіваюся, він ще змінить свою точку зору.

Валенс глянув на Крайнєва і тільки усміхнувся. Кервуд ще трохи поговорив і вийшов.

Крайнєв і Валенс залишилися вдвох.

— Він веде розмови так, ніби це само собою розуміється, що радянський інженер може раптом податися до американців.

— А що ж ти хочеш? Він судить по собі, іншого критерію в нього немає.

— Так, але розмови ці мені не подобаються.

— Мені теж.

Вони помовчали трохи, кожен роблячи свої висновки, потім Валенс сказав:

— Нерозумні вони люди — думають, що все можна купити. Одно слово — американці. На це все-таки слід буде зважити. Що у нас нового сьогодні?

І вони з Крайнєвим поринули в роботу.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Віра Михайлівна прокинулася серед ночі від лютого холоду. Здавалося, аж кістки промерзли і стали боліти. От ще трохи, і вся вона закам'яніє від морозу. Ніч, темна, безмісячна, стояла над виселком, над зруйнованим заводом, над цілим світом. У цю мить почуття самотності і безпорадності стало таким гострим, що Соколова мало не заплакала.

Але плач не плач, сльозами не зарадиш. Треба якось зігрітися, бо так можна на смерть замерзнути. Соколова встала зі своєї обідраної тахти, пройшла навпомацки до кухні. Вікна були цілі. Значить, тут можна затопити і зігрітися. Але чим топити? Де взяти сірники? Всі ці звичайнісінькі в мирний час питання зараз стали мало не світовими проблемами.

Колись сірники завжди лежали у закутку за плитою. Марно й сподіватися, що вони могли зберегтися. Соколова навпомацки простягла задубілу руку і мало не скрикнула від несподіванки: коробочка сірників лежала на своєму старому місці.

Ця неждана удача зразу додала енергії вже зовсім знесиленій Вірі Михайлівні. Швидко, не вагаючись вона розламала залишки своєї тахти, розтрощила сухі дошки так, ніби вони були її найзапеклішими ворогами, і за кілька хвилин у плитці вже заграло полум'я. Соколова сіла біля вогню, відчула його ласкаве життєдайне тепло і заснула, сидячи біля плити.

Саме так трапилося, що дід Котик, виходячи вранці з двірницької великого будинку, яку він зайняв, тільки-но прийшли німці, побачив над сусіднім комином синюватий легенький димок.

Дід страшенно здивувався, але ще більше насторожився. Хто це міг з'явитися у покинутому селищі? Може, повернувся хтось із старих пожильців? Ні, таке припущення мало ймовірне, давно вже на Уралі будують літаки пожильці цього будинку. Але не взнати, хто це з'явився, дід Котик не мав права.

Обережно, ніби оглядаючи будинки, він підійшов до парадного, де містилася квартира Соколової, постояв, придивляючись, нічого підозрілого не помітив і пішов сходами нагору. В усьому під'їзді стояв неприємний дух пустки, і тільки з третього поверху тягнувся ледве помітний, тонкий живий струмінь — запах диму.

Маючи такого безпомилкового поводиря, дід Котик підійшов до квартири Соколової, постояв, прислухаючись і розмірковуючи, чи не приготувала йому якихось несподіванок ця могильна тиша, тоді обережно прочинив двері.

В кухні, притулившись спиною до теплої плити, сиділа на підлозі якась жінка у брудному ватнику. Голова її була напнута хусткою. Дід Котик відразу не розглядів її. Постояв, придивляючись. Щось знайоме видалося йому в цій безпорадно кинутій на підлогу постаті.

Так минуло кілька хвилин. Дід стояв нерухомо, розмірковуючи. Ця жінка, напевне, не могла бути ворогом, значить, нічого лихого не буде, коли її збудити.

Але будити Віру Михайлівну не довелося. Чи то почула вона дихання діда Котика, чи стурбував надто уважний погляд, раптом тривога огорнула її серце, і жінка схопилася, ніби смертельна небезпека нависла перед нею.

— Товаришко Соколова! — ахнув дід, сплеснувши руками. — Як же ви тут опинилися? Пізнаєте мене? Я Котик. Дід Котик! Пізнали?

Соколова впізнала, і зразу в серці її ніби луснула якась туго натягнута струна. Нарешті знайшла вона хоч одну знайому людину, нарешті стала вона не зовсім самотньою на цьому страшному світі. До рідного батька не кидаються так гаряче і пристрасно, як кинулася до Котика Віра Михайлівна. Вона навіть намагалася виговорити якісь слова, але чулося тільки приглушене ридання. Руки її стискали дідову шию все міцніше, ніби хотіла Соколова переконатися, що це не сон, не маячіння, а дійсно живий Котик стоїть перед нею.

На очі дідові теж набігли сльози, і від зворушення він не міг говорити, але здатності розважливо міркувати не втратив. Нічого не запитавши, він зрозумів, що Соколовій довелося пройти складний шлях, поки опинилася вона в своїй старій квартирі, І, звичайно, залишатися тут не можна ні на мить. Коли дим побачив дід Котик, то можуть побачити і інші люди.

— Ну, Віро Михайлівно, — сказав він, легенько відстороняючись від обіймів Соколової, — давайте ми з вами зараз звідсіля підемо, а то ви такий маяк над будинком засвітили, що весь виселок може переполошитися.

— Про що ви говорите? — стурбувалася Соколова.

— Про дим з печі. Ходімо, у мене вдома говорити будемо, а тут нам залишатися не можна.

Соколова послухалася незаперечно. Було надзвичайно приємно слухатися, виконувати наказ людини, яка знає, куди іти. Може, вже скінчилися поневіряння і вже не буде таких днів, коли ідеш не знати куди, невідомо кого зустрінеш, а попереду і позаду в тебе тільки самотність.

Важко ступаючи померзлими ногами, Віра Михайлівна поспішала за дідом. Пустельна вулиця зустріла її пекучим морозцем, але Соколова цього не відчула — зустріч з дідом сповнила її серце почуттям такої радості, що всі злигодні і труднощі тепер уже здавалися подоланими.

Вони зайшли у двірницьку — маленьку кімнатку, розташовану у підвалі чотириповерхового будинку. Раніше, коли працювала ТЕЦ, в обов'язки двірника входило і регулювання опалення, тому кімнатка ця мала ще іі другий вихід до тунелів, де йшли великі, обшиті азбестом труби теплоцентралі. У такому розташуванні дід вбачав чималі вигоди, і хоча ці другі двері і були завалені якимось мотлохом, вийти через них Котик міг завжди.

У двірницькій було тепло, тут топилося щодня, тут жила людина, і Вірі Михайлівні від цього тепла так захотілося спати, що аж очі заболіли. Дід відразу це зрозумів.

— Спіть годину, — сказав він, — тимчасом я вам щось їсти роздобуду.

І вийшов з кімнати, міцно, на прогонича, замкнувши важкі дубові двері.

Коли всі робітники та інженери виїхали на схід, дід Котик залишився у пустельному селищі, і трапилося це не випадково, йому теж запропонували евакуюватися, але він відповів:

— А хто на хазяйстві залишиться? Хтось же мусить тут за всім доглядати, чи так все і віддати німцям?

— У вас троє синів у армії, вас можуть заарештувати, — говорили йому.

— Кому я потрібний, трухлий пень, — сміявся Котик, — нікому до мене і діла немає, а користь якусь я ще принесу. От подумайте, тоді і побачите, чия правда…

Подумали, подумали і вирішили залишити діда Котика на старому місці. І справді, сивий, як голуб, патріархальний дід, що йому вже не знати скільки й років, ні в кого не міг викликати підозри, а користі міг принести багато. І зразу після приходу німців якісь люди стали ночами з'являтися у дідовій кімнатці. На ранок вони зникали без сліду, а дід усе ходив, ніби повновладний господар, вулицями покинутого заводського селища. Воно тепер тільки здавалося пустельним; у кількох квартирах жили якісь приблудні мешканці, всіх їх дід знав досконало. У гестапівського коменданта дід не викликав жодної підозри, і до осені сорок першого року його перебування в маленькій двірницькій було легалізовано остаточно.

Отже, старий Котик міг нічого не боятися в цьому селищі, але поява Соколової трохи збентежила його. Як вдасться її врятувати, дід ще не знав. У тому, що Віру Михайлівну треба саме рятувати, він був переконаний.

Тепер він вийшов на розвідку, перевірити, чи не помітив ще хто диму над будинком, чи не бачив, чи не впізнав хто колишньої директорші заводу?

Для початку він зайшов саме у стару директорську квартиру і ще раз запалив плиту, щоб усі бачили дим, потім умисне з'явився на балконі, кілька разів заходив у кімнату і зачиняв вікна; потім, переконавшись, що кілька випадкових перехожих уже бачили його за цією роботою, пішов вулицею до комендатури, когось зустрів, з кимсь перекинувся кількома словами, а на запитання: «Чого це ви, діду, в тій порожній квартирі вогонь розвели?» — дуже задоволено відповів: «Жити там збираюся».

Після того він ще з півгодини ходив по селищу, заходячи то в один, то в другий будинок, ніби перевіряв чи шукав кого, а тоді повернувся додому, на перший погляд не зробивши нічого корисного. Але так могло здатися тільки на перший погляд: усе, що треба, діл встиг організувати.

Коли він загримів засувом, прочиняючи двері, Віра Михайлівна схопилася з ліжка, не розуміючи, де вона опинилася. Посмішка діда зразу заспокоїла її. Ох, як це хороше — мати біля себе друга!

— Зараз буду годувати вас, Віро Михайлівно, — вже гудів у бороду дід, роздуваючи вогонь у невеличкій, ним самим складеній плиті.

— А їсти я хочу страшенно, — щасливо засміялася Соколова.

— Ну, я тут поратимусь, а ви тимчасом розповідайте, — не то попросив, не то наказав дід.

Він ворушився по кімнаті плавно і впевнено, сивий, лагідний, із світлими, вже від старості вицвілими очима, які так уважно вдивлялися в кожну дрібницю. На плитці закипала вода. Дід чистив картоплю, щось сипав у каструльку, порався не гірше доброї господині.

Віра Михайлівна почала розповідати. Дід Котик мусив знати усе, до найменшої подробиці.

Чиста запашна кімната Оксани Коваленко знову з'явилася перед нею, і розумні, гострі оченята Вані глянули, ніби живі. Потім Дарницький табір, залитий кров'ю і гноєм, млосно смердючий, огидний. Стара знайома Любов Вікторівна Берг проходить за дротяною огорожею, і Віра Михайлівна несподівано прокидається в чистому теплому ліжку. Потім високий кабінет, де сидить у знайомому кріслі Людвіг фон-Дорн, спалах ясного світла і підле фото в газеті.

Віра Михайлівна розповіла все, намагаючись нічого не забути. Дід Котик слухав мовчки, тільки інколи кивав сивою бородою, ніби притакував беззвучно.

— Оце, здається, і все, — закінчила своє оповідання Соколова. — До війни, коли таке розповісти, і не повірив би ніхто.

— Еге, що до війни було — минулося, — відгукнувся дід, — а після війни життя кожної людини буде таке, хоч книгу пиши. Прошу, сідайте, Віро Михайлівно, до столу, а то я вже, мабуть, вас голодом заморив.

І посунув до Соколової тарілку з супом і поклав перед нею саморобну дерев'яну ложку.

Давно не їла Віра Михайлівна чогось смачнішого. І хоч це був звичайнісінький куліш, у якому пшонина пшонину догнати не може, їсти його хотілося якомога довше.

Одне тільки трохи турбувало Соколову: дід ніяк не виявив свого ставлення до її розповіді. Що він думає? Повірив чи, може, має якісь сумніви? Які ж тут сумніви можуть бути, вона сказала чисту правду, і сумління її чисте.

— Дуже добрий куліш, — Віра Михайлівна доїла все до кінця і поклала ложку. — Ви, діду, вправний куховар.

— А то так, біда навчить коржі з маком їсти, — відгукнувся дід, прибрав посуд у невеличку шафу, витер зі столу, сів проти Соколової і запитав: — Ну, а далі що ж ми будемо робити?

— Далі, — трохи розгубилася Соколова, — ви знаєте, діду, я так зраділа, коли вас побачила, що навіть не подумала, що воно має бути далі…

— Ловитимуть вас гестапівці?

— Напевне.

— Значить, поки що з цієї хижі вам нікуди виходити не слід. З нашого селища не всі евакуювалися, хтось знайомий може зустрітися… а вас же тут усі люди знали… значить, тим часом треба сидіти тут… Через фронт до своїх іти… це, звичайно, спробувати можна, але дуже далеко… тепер фронт уже за Харковом, не дістанетеся ви туди, зловлять… Значить, два шляхи тут є: або засісти, як тарганові, в шпаринку і чекати, поки наші німця поженуть, або…

— Що або? — Соколова аж з місця підвелася.

— Або шукати партизанів, чутки ходять, є вони десь на Сумщині та на Чернігівщині…

— Як же я їх найду? Та після того фото в газеті вони мене, напевне, за гестапівку вважатимуть.

— І так може бути, — розважливо сказав дід, — ну, значить, треба нам з вами подумати добряче. Ви зараз спочиньте, а я трохи походжу — палива мені треба дістати. Спочивайте тим часом і не хвилюйтеся. Все буде добре.

І вийшов з кімнатки, знову замкнувши її на всі прогоничі.

Хоча розмова і схвилювала Віру Михайлівну, внутрішня певність її нітрохи не похитнулася — все буде добре. І хоч вона знала, що її життя поруч з гестапівкою Берг, напевне, викличе багато підозрінь, усе це здавалося дрібницями у порівнянні з щастям мати поруч себе друга.

Вона тільки на мить прилягла на ліжко і зразу ж знову заснула, зігріта теплом постелі. І останньою думкою її, вже майже сном, був образ Михайла Полоза, ніби іде він до неї назустріч, простягає привітно руки і говорить:

— Все буде добре.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Для Любові Вікторівни Берг втеча її полонянки була ударом несподіваним і болючим. Спочатку вона навіть повірити в це не могла, думала: може, гестапо випадково заарештувало Віру Михайлівну, може, трапилося з нею якесь нещастя. Але дуже скоро довелося переконатися, що Соколова втекла. Повідомити про це начальство Берг наважилася не відразу. В глибині душі вона була переконана, що Вірі Михайлівні доведеться повернутися. — адже дорогу до своїх їй відрізано: фото в газеті — це таке обвинувачення, що спростувати його неможливо. Тепер ніхто вже не віритиме Соколовій, усі радянські люди вважатимуть її зрадницею… Невже і після цього наважиться вона шукати шлях до радянських людей?

Минуло кілька днів. Соколова не з'являлася. Довелося все розповісти, спочатку Дорнові, а потім шефові гестапо. Цієї останньої розмови Любов Вікторівна боялася до нестями. Хто знає, як поставиться до такого повідомлення шеф? Може статися так, що вся кар'єра гестапівки Берг матиме несподіваний і жалюгідний кінець. Тому, доповідаючи, вона аж тремтіла від стриманого хвилювання.

Але шеф не став ні лаятися, ні кричати і взагалі сприйняв це повідомлення зовсім не так, як чекала Берг. Він трохи презирливо поглядав то на неї, то на фон-Дорна, акуратно струшував попіл з сигарети, слухав не дуже уважно, ніби все це він знав давним-давно.

— Значить, доручати якісь важливі справи вам ще рано, — підсумував він, коли Берг закінчила своє досить довге повідомлення. — Одну єдину полонену, і то ви не зуміли вберегти. Запам'ятайте це на всякий випадок…

Слова прозвучали як погроза, і Берг зблідла від хвилювання. Не зважаючи на враження, яке справляє його мова, шеф вів далі:

— Ми оголосимо винагороду за спіймання цієї Соколової», і я певен — нам досить швидко її приставлять…

— Пробачте, — вихопився Дори, — коли ми офіційно визнаємо її втечу, то це означатиме, що надруковане в газеті її звернення і передача документів — усе було вимушене.

Шеф глянув на Дорна, ніби дивуючись, як це міг старий так логічно побудувати заперечення, і сказав:

— З усіма своїми міркуваннями ви можете іти під три чорти. Усе від самісінького початку тут зроблено неправильно. Тобто спочатку план був правильний, але дійсність змінила плани — ніякого інституту стратосфери в Києві ми організовувати не будемо. І взагалі тут, на Україні, залишаться тільки сільськогосподарські заклади, все інше хай іде до чортового батька…

Мова шефа була такою дивною, що Любов Вікторівна не зразу зрозуміла, в чому тут справа, але їй допоміг Дорн.

— Знову якісь невдачі на фронті? — запитав він, і тут уже шеф не витримав свого спокійного тону, зірвався.

— Які можуть бути невдачі на фронті? — закричав він. — Часткові дрібні відступи нашої армії будуть цілком надолужені весною, коли припиняться ці ідіотські непередбачені морози.

— Де ми ще відступили? — запитала Берг.

— Вони прорвалися біля Лозової—Барвінкового, — крикнув шеф, — у них ще до чорта літаків і танків, а ви хочете вже організовувати якісь стратосферні інститути, наче їх у нас вдома невистачає! Зараз усі сили треба кинути на досягнення швидкої і остаточної перемоги! Так наказав фюрер, і наказ його буде виконано, навіть коли б усі сили природи стали проти нас…

Любов Вікторівна розгубилася. Адже стільки часу говорилося, що перемогу вже завойовано, а радянську армію треба тільки штовхнути, і вона остаточно розвалиться, а тут, виявляється, знову говорять про перемогу, як про щось важко досяжне, ще не доведене.

— Пробачте, але Червону Армію в основному вже розбито, нам нічого боятися, — несміливо сказала вона.

— Чортовиння! — вигукнув своє улюблене слово шеф. — Коли ви так будете думати, то вас дуже скоро доведеться нести на кладовище! Перемога ще вимагатиме величезних зусиль! Зараз у нас багато інших, важливіших справ, ніж робота вашого інституту. Роботу вам я знайду, а всю цю комедію із збиранням лояльних до нас радянських учених можете закінчувати. Все одно жоден цінний вчений лояльним до нас не стане, особливо в такий час… Вашу Соколову я спіймаю і повішу, щоб не думала, ніби з гестапо можна гратися, але то вже не ваша печаль. Можете іти! Пане Людвіг фон-Дорн, ви повернетеся в Берлін, до райху, і там дістанете нове призначення, а ви, — він звернувся до Берг, — тим часом залишитеся біля мене для виконання оперативних завдань. Ідіть. Хайль!

Він істерично підкинув угору долоню і потягнув до себе шматок паперу.

Берг і Дорн вийшли з кабінету у пригніченому настрої. Значить, дуже погані перспективи у гітлерівських військ, коли шеф гестапо заговорив таким тоном. Це було страшно, і хотілося озирнутися, переконатися, що ось тут, у куточку, зовсім близько, не причаївся смертельний ворог.

Ну що ж, будемо пакуватися, — сумовито сказав Дорн. — Не везе мені з стратосферною авіацією. Що ж, побачимо, яку роботу знайдуть мені в Берліні.

— О, напевне, теж стратосферну, найвідповідальнішу, — вколола Берг.

— Так, — не схотів зрозуміти натяку Дорн, — наша фамілія завжди залишалася опорою Німеччини.

Через кілька годин після цієї розмови на вулицях Києва з'явилась листівка з фотографією Соколової, її прикметами і обіцянкою чималої винагороди за її викриття. Це вже було не перше оголошення такого змісту, і особливої цікавості воно не викликало.

А біля дверей колишнього інституту стратосфери, міцно замкнутих і забитих, так і залишилися висіти широкомовні вивіски, тільки на них уже ніхто не звертав ніякої уваги.

Дід Котик зайшов до своєї кімнати, зняв з плечей ношеного-переношеного кожушка, обкусав з вусів крижинки, поправив сиву бороду, щоб пишніше лежала на обидва боки, сів до столу і поклав перед Соколовою оголошення гестапо.

— Добрі гроші за вас обіцяють, Віро Михайлівно, — сказав він, — видно, здорово не до смаку гітлерівцям ваша втеча прийшлася.

Віра Михайлівна уважно прочитала оголошення.

— Де ви його взяли?

— А воно в Києві по багатьох будинках розклеєне. Знайти не важко. Тут пильнувати треба, щоб воно вас не знайшло, — і засміявся своїми добрими очима, хитро підморгуючи водночас.

— Що ж мені тепер робити? — трохи розгублено запитала Соколова. У неї склалося таке враження, ніби доведеться довгі роки ховатися в дідовій кімнаті. Тепер же і на вулицю вийти неможливо — перший зустрічний може пізнати її, схопити і потягти до гестапо.

— Що його робити, про те тільки бог святий знає, — весело відповів дід, — а раз він знає, то про це і дбати мусить. Значить, у нас з вами одне завдання — чекати, поки бог щось надумає.

У діда вже явно був якийсь план, Інакше не став би він так весело розмовляти.

— А попросити того бога якось прискорити свої роздуми не можна? — нетерпляче запитала Соколова.

— Е ні, — лукаво усміхнувся дід, — бог — це така штука, що йому тільки молитися можна, а вказувати дзуськи…

Віра Михайлівна не наполягала. Адже і дід наражається на смертельну небезпеку, переховуючи її. В оголошенні ясно сказано: «Хто допомагатиме вищезгаданій Соколовій переховуватися, буде покараний на горло». Значить, він не буде зволікати у своїх стосунках з невідомим «богом». Але Віра Михайлівна все-таки не втрималася.

— От піймають мене тут, — сказала вона, — повісять поруч з вами, тоді знатимете, як богу молитися.

— І таке може бути, — погодився дід, — тільки бога все одно турбувати раніше часу не можна. Давайте, Віро Михайлівно, подумаємо, чим нам повечеряти.

Витяг з якогось закапелка картоплю, банку старого маргарину. Скоро кімната сповнилася смачним духом смаженини.

Так минуло ще два дні — час, проведений у нестерпному чеканні. Тисячі планів з'являлися в голові Віри Михайлівни і розбивалися вщент, ударившись об непорушну впертість діда.

— Почекайте, Віро Михайлівно, — відповідав він, — бог про наше з вами існування знає, хай собі і думає, раз він всемогущий. А витикатися з кімнати вам ні в якому разі не можна. Якісь чужі люди на висілку з'явилися, можуть вас виказати.

Соколова дуже добре розуміла справедливість дідових слів, але терпіти з кожною годиною ставало все важче. Їй хотілося руху, дії, боротьби, а тут сиди замкнений в чотирьох стінах. І хоч в кімнаті тепло і неголодно, можна збожеволіти від чекання.

На третій вечір хтось тихенько постукав, і дід відчинив зразу ж, навіть не запитуючи, хто прийшов: видно, про це ще раніше доповів йому умовний знак. У кімнату зайшла селянська молодиця з чималим клунком на плечі.

— Здрастуйте, діду, — протяжно, по-поліському проспівала вона. — А хто це у вас в гостях, чи не оженилися бува, поки я по людях ходила?

— Сідай, Килино, знімай свою кожушину, — привітно засміявся дід. — Ні, я ще не оженився, тебе чекаю.

— А мене тобі, дідові, чекати нічого, — весело відповіла молодиця, — я собі молодого знайду, а ти мені не в моду…

Соколова слухала цю розмову здивовано. Було схоже, ніби у глибоко мирний час десь біля криниці зустрілося двоє і базікають, не маючи якоїсь важливішої теми для розмови.

— Знайомся, Килино, — нарешті сказав дід, — ось Віра Михайлівна Соколова, це ти по неї прийшла.

Тітка Килина уважно глянула на Віру Михайлівну, усміхнулася, простягнула руку, повернула свою нову знайому обличчям до благенького каганчика, який освітлював кімнату.

— Нічого, не дуже схоже, — професійним тоном сказала вона, — видно, та карточка наспіх робилася. Ну, та ми вас ще трохи підмажемо, так не те що на саму себе — на чорта скидатися будете.

Тільки тепер зрозуміла Соколова, що оце і є той посланець, на появу якого так терпляче і спокійно чекав дід Котик.

— А куди ми з вами підемо? — вихопилося у неї.

— Неблизький світ, — зітхнула Килина.

— Куди ви підете, це навіть тітка Килина за сто верстов від Києва взнає. А до того часу не знатиме жодна жива душа, — урочисто сказав дід. — Навіть я не знаю. Одне тільки можу сказати, Віро Михайлівно: підете до друзів, а вони вже там вирішать, як вас рятувати від гестапо.

— Я готова іти, — схопилася Соколова.

— А поспішати нічого, — спинив дід Котик. — Килині ще завтра на базар сходити треба; все мусить бути правильно: раз вона на базар приїхала, значить, мусять там її люди бачити, а кого не слід, того бачити не мусять, — повчав він лагідно, але твердо. — Значить, поспішати вам нікуди, а треба чекати.

Але саме оці останні хвилини чекання були особливо нестерпними для Віри Михайлівни. Ще до світанку десь пішла і зникла тітка Килина. Вона не приходила так довго, що здавалося, взагалі ніколи не повернеться.

— Повернеться, їй уже не вперше, — лагідно заспокоював дід Котик.

І дійсно, незадовго до полудня тітка Килина повернулася. На базарі, який був у сусідньому районовому містечку, виміняла вона якийсь одяг і чоботи для Віри Михайлівни.

— Нам далекий шлях, у черевиках ноги поморозите, Вона нічого не забула, і через кілька хвилин після її повернення Віра Михайлівна виглядала вже як літня селянська молодиця, у теплій хустці і важких кирзових чоботях.

Дід обдивився її з усіх боків, строго, критично, і не знайшов до чого прискіпатися.

— Тепер вам трохи фотографію підмалювати, — підморгнув він, — і просто хоч перед гестапо гуляй, і ніхто не впізнає.

Підмалювати «фотографію» було найпростішою справою. Глянувши в маленький уламочок дзеркала, який дід не забув принести, Соколова сама себе не впізнала.

— Ну, тепер трохи підкріпимося, і в дорогу, — оголосив дід.

Хоч як хотілося Вірі Михайлівні швидше іти, але довелося підкоритися. Вони сіли до столу.

— Там, на тому базарі, вже стільки об'яв висить, що люди і не знають, кого пускати, кого ловити, — розповідала тітка Килина. — Щось, видно, не дуже німці на своє гестапо покладаються.

І хоча вона кепкувала над фашистами і жартувала, за словами її все-таки вчувалося хвилювання.

— Нічого, — заспокоїла вона саму себе, — пройдемо.

На прощання Віра Михайлівна міцно поцілувала діда Котика. Дід збентежено усміхнувся і сказав:

— Ну, Віро Михайлівно, спасибі за компанію, бажаю вам усякої удачі і усякого щастя.

Обняв Соколову, хотів перехрестити, потім передумав.

Вони вийшли з гостинної теплої хати у мороз, у снігові бурани, у віхолу. Де пішки, де на попутних машинах пробиралися на Чернігівщину, у ліси.

Так, як і казав дід, кілометрів за сто, у хатині край села якась старезна баба сказала тітці Килині, куди йти далі.

— Тепер уже недалеко.

Але весь цей довгий і важкий шлях зовсім не здавався Вірі Михайлівні важким. Вона мала мету, знала, куди йде, і це було найголовніше.

Дедалі заглиблювалися вони у ліси. Тут іти ставало все небезпечніше — німці стріляли без попередження, але зустрічалися вже не так часто. Ліс ніби охоплював, обіймав обох жінок, захищав їх від ворожого зору, приховував від пострілу.

— От ми вже і прийшли, — одного разу сказала тітка Килина, коли чимале лісове село розкинулося перед ними.

Відчуваючи, як швидко і напружено б'ється серце, зайшла Віра Михайлівна у велику хату. Зайшла і спинилася на порозі, зустрівши чийсь дуже уважний, вивчаючий, розумний погляд. На лаві біля столу, перегортаючи товстими пожовклими від тютюну пальцями якісь папери, сидів Сидір Ковпак.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Карпо Лойченко, червоноармієць однієї з оточених німцями під Києвом дивізій, опинився в загоні Ковпака пізньої осені, майже на початку бойових партизанських дій. Невисокий сорокарічний дядько, з великим круглим обличчям, він до війни був продавцем у київському «Гастрономі»; на війну потрапив, тільки-но було оголошено мобілізацію, в оточенні зумів уникнути концентраційного табору, якийсь час посидів удома, потім зрозумів, що тут переховатися не вдасться, і подався до партизанів.

Людей з такими біографіями у ковпаківському загоні було багато, і нічого підозрілого вони не викликали. Воював Лойченко відважно, чесно, і ніхто не здивувався, побачивши його на чолі партизанського підрозділу. Ковпак не раз бачив його в бою і відзначив особливе вміння стріляти з кулемета.

— Будеш партизанів цій справі вчити, — наказав Ковпак.

І Лойченко сумлінно виконував наказ. Весь свій вільний час він проводив біля кулемета, навчаючи партизанів володіти цією нехитрою зброєю. Через кілька днів після приходу в партизанський загін і Віра Михайлівна Соколова з'явилася в хаті, де провадив навчання Карпо. Вона глянула на Лойченка, і їй здалося знайомим обросле негустою бородою обличчя партизана. Карпо теж уважно глянув на Соколову, на мить навіть замислився, потім повільно запитав:

— Ви до мене, товаришко?

— Так, прийшла вчитися, — весело відповіла Соколова, все ще шукаючи в думках відповіді на своє запитання: де ж вона бачила цього кулеметного вчителя?

— Коли-небудь зброю в руках тримали?

— Ні.

— Освіту якусь маєте?

— Київський політехнічний інститут.

— О, куди ж тут мені перед вами викладати, — насмішкувато сказав Лойчеико, — тут, напевне, професора треба.

— Нічого, обійдемося і без професора, — не звертаючи уваги на глузливий тон, відказала Соколова. Вона все ще намагалася пригадати, де саме їй довелося бачити Лойченка.

— А прізвище як ваше? — запитав партизан.

— Мене звуть Віра Михайлівна Соколова.

— Та сама?

— Тобто яка?

— Що оголошення про неї розліплено?

— Так, та сама.

— Ну, гаразд, — різко змінив тему розмови Лойченко. — Колись щось про кулемета вам чувати доводилося?

— Саме так — колись і щось, але нічого конкретно.

— Ну, значить, зараз почуєте конкретно. Оця зброя, яка перед вами на столі стоїть, називається станковий кулемет Максима…

Лойченко, вже не припускаючи жодних відхилень від теми, почав розповідь. Віра Михайлівна слухала дуже уважно, добре розуміючи взаємодію усіх частин і принцип роботи кулемета. Для неї така відносно проста машина не могла бути загадкою. Тут усе розраховано на повну ясність і безвідказиість, і кулеметникові зовсім не обов'язково мати вищу освіту. Лойченко розповідав точно, ясно, і Віра Михайлівна знову замислилася над тим, де вона його бачила, і нічого знову пригадати не змогла.

— Все! Тепер обідати будемо, — сказав Лойченко. — Наступне навчання завтра після сніданку. Хто захоче зайвий раз самостійно зібрати чи розібрати кулемета, може по обіді приходити сюди — машина тут стоятиме. Розійдись.

І, сам виконуючи свою команду, вийшов з хати. За ним до партизанської кухні потягнулися інші бійці. Віра Михайлівна пішла пообідала і, не знаючи, куди подіїп свій вільний час, знову повернулася до кулемета. Подобалася їй ця надійна, переконлива машина. Вона розуміла кулемет як складну машину, а не зброю. Вона мусила знати тут усе, до найменшого капризу механізму, вона мусила оволодіти ним так, як володіють виделкою або гребінцем.

У хаті, де стояв учбовий кулемет, після обіду нікого, крім хазяйки, не було. Дуже з того задоволена, Віра Михайлівна вся заглибилася в розбирання затвора.

А в цей час Карпо Лойченко підходив до хати, де розташувався зі своїм штабом Ковпак. Він запитав дозволу зайти, демонструючи зовсім не партизанську, а військову дисципліну, чітко доповів пре свою появу, на запрошення Ковпака сів на лаву, мить помовчав, ніби не знаючи, з чого почати, потім сказав:

— У нас в загоні, товаришу Ковпак, з'явилася одна жінка… Віра Михайлівна Соколова…

— Ну, з'явилася.

— Я хочу вам скачати… думаю, то поява її у нас не випадкова.

— І я так думаю. Тітку Килину по неї посилали.

— Тим більше. Я, як партизан, мушу вам сказати, що не вірю їй ні на ламаний грошик. А ви самі добре знаєте, як вона сюди потрапила.

— Знаю.

— Була в концтаборі, тоді гестапівка її врятувала, тоді передала документи, підписала звернення до вчених чи інженерів… Ви все це знаєте?

— Все це знаю.

— Ну і що?

— Нічого.

— Як-то нічого?

— От так — нічого.

— А я цілком переконаний, що гестапо навмисне послало її сюди і навмисне про нагороду оголосило і все, що про неї в газетах написано, — чистісінька правда.

— А от я не думаю, що все це правда, — відповів Ковпак. — Ти сам що робив би на її місці?

— Я? Застрелився б, а до гестапівки жити не пішов би.

Ковпак замислився. Було щось неприємне в словах Лойченка.

— А чого ти сам не застрелився, коли тебе в полон брали?

— Я — інша справа, я звичайний боєць… А вона не мала права з німцями працювати…

— Вона і не працювала…

— В усякому разі, товаришу Ковпак, я вас попередив, — рішуче сказав Лойченко, — я вас попередив і думаю, що ви самі скоро в справедливості моїх слів переконаєтеся.

Ковпак мовчав.

— А що гестапівці її нам підсунули, в тому я певен.

— І що ж ти пропонуєш?

— Вигнати її із загону к чортовій матері.

Ковпак знову помовчав.

— Ні, не вижену, — нарешті сказав він, — і ще одне тобі, Лойченко, хочу сказати. Дуже мені не подобається, коли хтось із партизанів, не маючи ніяких фактів, а тільки підозру, про свого товариша таке говорити наважується…

— Вона мені не товариш. Я ворога нутром чую.

— Нутром? Ну що ж, інструмент точний. Поживемо — побачимо.

— Поки ви поживете, вона нас усіх німцям видасть.

— А от цього не буде. Коли у тебе все, можеш іти.

— У мене все.

Лойченко так само чітко повернувся через ліве плече і вийшов. У хаті стало тихо. Тепер надовго замислився Ковпак. Що йому не подобалося з словах партизанського кулеметника? Складалося враження, ніби знає він про Віру Михайлівну більше, ніж говорить. Може, ця настирливість, з якою хотів він віддалити Соколову від партизанів, здавалася неприємною?

А з другого боку у нього є всі підстави не вірити. Таку історію навіть у партизанів не завжди почуєш. Ну так що ж? Тільки тому, що комусь розповідь здається неправдивою, виганяти на смерть людину? Ні, так швидко старий Ковпак рішення приймати не звик. А може, вони знали раніше одне одного? Тоді Лойченко, мабуть, про це сказав би. Нічого не скажеш, складна штука — людські взаємини.

— Ну, гаразд, поживемо — побачимо, — сказав сам собі Ковпак, ніби виринаючи з глибокої задуми, — а обережним треба бути завжди.

І знову взявся до тисячі справ, які треба було йому, партизанському генералові, розв'язувати щохвилини. Але розмова про Віру Михайлівну не йшла з голови.

А успіхи Соколової у вивченні кулемета в той день посувалися дуже швидко. Не було вже для неї таємниць у цій досить складній і водночас ясній машині. Коли Лойченко зайшов у хату, Віра Михайлівна вже могла розібрати замок мало не з заплющеними очима.

— Оце ви сьогодні вперше кулемета побачили? — не приховуючи недовіри, запитав Лойченко.

— Побачила не вперше, але розбирати навчилася тільки сьогодні, — весело відповіла Віра Михайлівна.

Карпо Лойченко недовірливо похитав головою.

— Коли стріляти спробуємо? — запитала Соколова.

— Коли Ковпак дозволить і патронів дасть, — непривітно відповів кулеметник, дивлячись, як швидко ворушаться пальці Віри Михайлівни, збираючи затвор.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

У Москві майор Михайло Петрович Полоз затримався недовго. Правда, у відділі кадрів, де його дуже добре знали, прохання майора викликало здивування, але не знайшло заперечень. Не в тил же проситься людина, а на небезпечну роботу, чого ж не задовольнити її бажання? От дивно тільки, що Валенс відпустив його від себе… А проте хай іде в транспортну авіацію, яка обслуговує партизанські загони.

Так майор Михайло Полоз став командиром загону літаків спеціального призначення і сам сів на важку, але надійну машину ЛІ-2. Давно вже йому не доводилося працювати у таких незвичайних умовах. У вітер і сніг, майже завжди уночі, по нелітаних трасах вів він свого літака, приземлявся на таких аеродромах, де, здавалося, і звичайний У-2 не міг сісти. Привозив партизанам патрони, вибухівку і газети, забирав поранених і десь недалеко перед світанком злітав з примітивних аеродромів, намагаючись будь-що перетнути лінію фронту до сходу сонця.

І всюди, в якому б партизанському загоні він не опинився, одним з перших слів його було запитання про Соколову. Він запитував обережно, ніби намагаючись самому собі не признаватися, як боляче вимовляти ці слова. Він і на мить не повірив, що його дружина могла зрадити. Тут все могло бути, від добре зробленої інсценівки до широкої провокації. В усякому разі він, Полоз, усе мусив знати, все перевірити.

— Здається, скоро щось узнаємо про твою дружину, — сказав йому Ковпак, коли вже в середині зими Полоз з'явився в загоні.

Від несподіванки Полоз аж здригнувся.

— Де вона?

— От де вона — ще не знаю, — сховав у вусах посмішку партизанський генерал. — Щось із нею, напевне, твориться, а що саме — я не розібрався.

— Що ви знаєте? — наполягав Полоз.

— Точного ще нічого, — відказав старий партизан. — Вона живе в Києві, а далі нічого невідомо. Наступного разу, як прилетиш, може, я тобі щось новеньке приготую, а до того часу доведеться потерпіти.

Наступного разу, коли Полоз посадив свою важку машину на лісовому аеродромі і з'явився у штабі Ковпака, Сидір Артемович мовчки показав йому шматок паперу, де було надруковано об'яву про нагороду за голову Соколової.

— Знаменитою твоя дружина стала, — засміявся генерал.

— Де вона?

— Зараз цього не знаю, але, мабуть, скоро знатиму. Коли Гітлеру до лап не потрапить, то вже, напевне, з кимось із наших зв'яжеться. А де вона зараз, один тільки бог святий знає.

Як несамовитий ждав Полоз нового польоту до Ковпака. А тут, ніби навмисне, білоруси розвинули діяльність по гітлерівських тилах, повели бої; з'явилися у них поранені, довелося возити їм багато патронів; здавалося, ніколи вже не пошлють до Ковпака його надійний ЛІ-2.

Але наступила така ніч, коли Полоз із своїм літаком знову опинився на партизанському аеродромі. Тільки-но виключили мотори, майор уже опинився на землі і швидко пішов, майже побіг до Ковпака.

— Поспішаєш? — засміявся старий партизан. — Є для тебе новини. От тільки почекай, дай трохи звільнитися, тоді з тобою поговоримо. Справа серйозна.

— Вона жива? — вирвалося у Полоза.

— Жива. Не підстрибуй на одному місці. Поговорити треба. Почекай, поки з людьми діла закінчу…

Полозові тепер здавалося, ніби Ковпак веде силу-силенну непотрібних розмов, навмисне відтягає час, робить якісь незначні справи, які, напевне, можна було б відкласти. Тепер хвилини тяглися одна за одною повільно, мляво. Велика секундна стрілка на точному годиннику ніби по мерзлому циферблату біжить, глянеш на неї, а вона все на старому місці, секунди дві-три пройде, а потім ніби стане…

— Ходімо до мене в хижу, — нарешті запросив Ковпак, коли найневідкладніші справи було зроблено, — будемо вечеряти і говорити.

В сусідній кімнаті на столі стояла скромна вечеря. Ковпак сів на лаву, своїми гострими і водночас дуже добрими очима глянув на Полоза і сказав:

— Ну так от, бачу я, як тобі не терпиться все знати. Жива і здорова твоя дружина. Більше того, у нас вона.

— Де? — аж підскочив Полоз.

— Почекай, прийде час — побачитеся. Поговорити нам з тобою і добре подумати треба.

— Про що думати?

— Зараз скажу, — Ковпак поклав у рота шматок хліба, довго жував, проковтнув. — Чорти б їх забрали, обіцяли дантиста прислати, щоб зуби мені зробив, так і досі не шлють, а без зубів знаєш, як погано партизанові…

— Ви мені зуби не заговорюйте, товаришу Ковпак.

— А я і не заговорюю. Давай про твою дружину поміркуємо. Недавно з'явилася вона в нашому загоні; посилав я туди одну молодицю, і вона привела її. Розповідала мені Віра Михайлівна всю свою історію. Дуже вона неймовірна, хоча ми тут до всякого вже звикли.

Ковпак помовчав, знову пожував, ніби кожне слово обсмоктував.

— Так, — продовжував він. — Значить, потрапила вона до концтабору в Дарницю, і на поруки її взяв не хто інший, як гестапівка Берг. І не тільки пригріла, але і вилікувала і, можна сказати, врятувала життя. Тоді запропонувала почати працювати на німців. Зробили вони те фото провокаційно — креслення ті залишалися далеко від Києва, а як у руки гестапо потрапили — невідомо. Коли трапилася нагода, Соколова втекла, і гестапо не гаючись нагороду за її голову призначило. Так розповідає Соколова, і я їй вірю.

— Так в чому ж справа? Що вас бентежить?

— А бентежить мене трохи ваша зустріч, — відповів Ковпак. — Це ж ти тепер за всяку ціну намагатимешся її на Велику землю вивезти, а я хочу тебе попросити нього не робити.

— Чому? Людина поранена була, по концтаборах поневірялася…

— Все правильно. А тепер подумай, що буде, коли вона з таким хвостом додому повернеться. Те, що для нас тут здається цілком природним, там може викликати багато підозрінь. І сама вона нічого не зможе довести… От і можемо ми втратити дуже хорошу людину. Звичайно, після перемоги все ясним стане, але до того часу багато горя у неї може бути…

— Це чиста правда, — сказав Полоз.

Зараз він думав про Ковпака з величезною повагою. От сидить у цій звичайній сільській хаті вже літній і дуже мудрий чоловік, і життя кожної людини, її честь і добре ім'я для нього дороге; заплямувати даремно він нікого не дозволить. Полоз раптом відчув, яке це щастя, що Віра Михайлівна потрапила саме сюди, до партизанів.

— Мабуть, ви праві, — сказав він, встаючи з-за столу. — Хай повоює з вами; зараз це для неї найпочесніше місце…

— От я теж так думаю, — примружив очі Ковпак. — Про розмову нашу ти їй зараз нічого не говори… Нащо людині, та ще в партизанському загоні, зайвий раз настрій псувати? Досить нам уже його німці зіпсували.

— Звичайно, — сказав Полоз, — я їй нічого говорити не буду. Де мені її зараз побачити?

— Через дві хати ліворуч.

— Мені можна іти?

— Іди, тільки не затримуйся довго. Через дві години поранених привезуть, через три летіти можна.

— Добре, я не затримаюсь.

Полоз вибіг з хати, різко завернув ліворуч. На мить спинився. От зараз вона буде, ця хвилина, якої так чекав він довгі місяці.

У другій хаті ліворуч ще світився благенький вогник. Полоз підійшов до вікна, глянув. Забрехала собака, потім замовкла. Біля столу в хаті сиділа якась дуже знайома і водночас чужа жінка. Ох, як же вона змінилася і постаріла за ці місяці! — Полоз зайшов у сіни, постукав.

— Заходьте, — почувся знайомий голос.

Тут уже майор Полоз не витримав. Він кинувся в хату, схопив Віру Михайлівну в обійми і, незважаючи на зацікавлені гострі очі, які несподівано з'явилися і на печі, і на лаві, став цілувати дороге обличчя.

Йому не треба було слухати якісь розповіді і вишукувати докази. Досить тільки глянути в ці рідні, любі очі, щоб назавжди переконатися: брехати вони не можуть.

— Я знала, що ти прийдеш, — нервово гладячи його по голові огрубілою рукою, говорила Віра Михайлівна, — я знала, що ти будеш тут, інакше бути не могло…

А з печі вже злазила господиня, якісь дівчата-партизанки теж повставали від сну з категоричною вимогою: розповідайте, що твориться на Великій землі. І Полозові довелося розповідати, і, може, тільки через годину вдалося йому залишитися з Вірою Михайлівною вдвох. Він слухав її розповідь, ні про що не запитував і розумів усе до останнього слова, до найлегшого подиху. І водночас справедливість слів старого Ковпака зараз ставала все яснішою, і почуття поваги до нього зростало з кожною миттю.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Орієнтовні дані майбутнього турбореактивного двигуна до Крайнєва принесли несподівано. Він знав, що одно з Центральних конструкторських бюро працює над цим завданням, але навіть припустити не міг, щоб результати могли з'явитися так швидко. Правда, двигун ще не був побудований, а лише спроектований, але все-таки величезну частину роботи вже зроблено.

Юрій уважно переглянув усі дані ї зрозумів, що тепер перед будівниками нових моторів стоїть проблема матеріалів. Тепер треба створити для них нові сорти сталі, набагато міцніші за відомі досі, які б не боялись ні високої температури, ні іржі, ні кислот.

Юрій взяв до рук чималий аркуш паперу, на якому майбутній мотор було накреслено складеним. Неймовірну силу вкладалося тут у зовсім незначні розміри двигуна. І Крайнєв аж очі заплющив від задоволення, уявивши собі, яка це буде машина в польоті: стрімка, сильна, неймовірно швидка. Цей двигун підхопить її ніби пір'їнку, і понесе з нечуваною швидкістю. Може, навіть і в міжзоряні простори вдасться з такими двигунами вирватися?

Він все ще тримав у руці креслення, і перед його очима, у ясній блакиті, летів омріяний літак. І до болю хотілося швидше побачити його втіленим у сталь і алюміній, відчути, як тремтять короткі, трохи скошені назад крила від десятків тисяч хвилинних оборотів потужної турбіни двигуна.

Так, він напевне збудує такого літака, але станеться це ще не завтра. Перед ним роки напруженої праці. А проте, якою б важкою вона не була, думати про неї треба вже зараз… Ех, коли б не війна! Всі потрібні матеріали для цього двигуна опинилися б у винахідників значно швидше, а так доведеться ставити досліди на завантажених до краю металургійних заводах, усе робити у складних умовах, і кожен втрачений день віддалятиме мить зльоту машини Юрія Крайнєва…

А проте дуже переживати тут нічого. Цей літак уже не мрія, а цілком конкретне завдання, значить — за роботу…

У двері постукали.

— Заходьте, Адаме Олександровичу, — безпомилково взнав стук свого директора Крайнєв.

Валенс зайшов, глянув на вже знайомі креслення, пройшовся по невеличкій кімнатці, яка звалася кабінетом Крайнєва, — три кроки вперед, три назад, тоді сів на стільця перед столом. Захоплення новим мотором, яке панувало в думках Юрія, йому, видимо, не передавалося.

— Одержав я листа від Михайла Петровича Полоза, — сказав Валенс, дивлячись на креслення, розгорнуті перед Крайнєвим. — У нього багато новин. Ти тільки не падай непритомний від несподіванки: Віра Михайлівна Соколова у партизанському загоні Ковпака. Як це тобі подобається?

Крайнєв зразу збагнути цих слів не міг, настільки вони були нежданими.

— Хто? — перепитав він.

— Віра Михайлівна Соколова.

— Після того, що сталося? Після того фото? Значить, це все була тільки провокація?

— Не знаю, що це таке було, — відповів Валенс, — але перед нами зараз стоїть завдання — написати їй характеристику.

— Що ж ми напишемо?

— От і я сам думаю — що ж ми напишемо?

— Від цієї характеристики, може, залежатиме все її життя.

— Може, і так.

— Що ж ми будемо писати? Ми ж нічогісінько про всю ту історію не знаємо.

— А нас про неї і не запитують. Треба написати про те, що знаємо.

— Можна, я зараз сяду і напишу чернетку?

— Ти? — трохи здивувався Валенс.

— Так, я.

— Пиши.

Крайнєв сів до столу. Він почав писати швидко і впевнено, ні над чим не замислюючись. Два аркуші паперу вкрилися рівними рядками твердо виписаних, крайнєвських літер. Написав, перечитав написане і підписався.

— От, прошу, — сказав він до Валенса, який з інтересом стежив за цією роботою. — Підпис мій можна закреслити, а можна і не закреслювати, це вже залежить від ситуації.

— Побачимо, — відповів директор і взявся читати.

Прочитав, опустив на стіл аркуші і замислився на мить.

— Таку характеристику для вступу у партію давати можна, — нарешті сказав він. — Смілива ти і необережна людина. Адже тут все ніби в тумані, нічого зрозуміти не можна. І ці старі креслення до фашистів потрапили, і відозву вона підписала, а ти так пишеш, ніби вона найчесніша людина в світі.

— Я в цьому переконаний.

— Це я бачу.

— А що ти їй напишеш?

— Те ж, що і ти написав. Я теж не вірю, що могла зрадити така людина, як Соколова. А інакше кому ж тоді можна вірити? Тільки собі самому чи і собі вірити не можна? Для чого ж ми тоді людей в комуністичному дусі виховуємо?

— Ти говориш так, ніби не мене, а себе самого переконати хочеш, — засміявся Крайнєв.

— Так, якоюсь мірою ти маєш рацію. І мені зараз трохи соромно. Що це таке? Що я, не вірю їй чи відповідальності боюся?

— Бо ти директор інституту, а я людина безвідповідальна, — знову весело засміявся Крайнєв. — І годі про Соколову, тут все ясно, скоро вона знову буде з нами. Як там вона, жива, здорова? Що Полоз пише?

— Він часто до Ковпака в партизанський загін літає. Пише, що дуже була поранена Віра Михайлівна. Хотів її з партизанського загону на Велику землю вивезти — не погодилася, каже, тепер партизанити буде.

— Правильно зробила, — вирішив Крайнєв. — Дивись, який мотор для нас готують, на Марс летіти можна.

І обидва схилилися над широкими полотнами креслень.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Здорово в'ївся гітлерівцям у печінки Сидір Ковпак. Майже вся поліська північ України тепер була окупована гітлерівцями тільки формально, а насправді ніхто з них у поліські села і носа не наважувався показати. З'явилися цілі райони, де взагалі жодного німця не бувало. У багатьох селах фашиста теж давненько не бачили — страшно було гітлерівцям потикатися у партизанський край.

Але таке становище ні сам Гітлер, ні його генерали довго терпіти не могли. Як же можна розпочинати великий наступ весною, коли за спиною партизанські загони орудують, коли точно не скажеш, який поїзд вчасно до фронту прийде, а який під насип у болото звалиться.

Ні, з партизанами треба кінчати, бо доки вони існують, у тилу гітлерівців спокою не буде.

Отже, забезпечуючи собі свободу дії, німці ранньої весни почали великий наступ на партизанські ще розпорошені, незміцнілі загони. Проти партизанів було пущено кілька кадрових дивізій і весь фольксштурм, який тільки був у розпорядженні фашистського командування на Україні. А проте цей наступ не застав зненацька Сидора Ковпака. Сила його загону була саме у вмінні маневрувати, вийти з-під удару, де ти слабший за ворога, самому вдарити з усієї сили, де ти відчуваєш себе сильнішим.

Гітлерівці кинули на ковпаківський загін багато війська, і партизанам довелося залишити освоєні за зиму місця і рушити далі в ліси. Але зробити це було не так просто. Гітлерівці вдарили зненацька. Вони намагалися оточити весь загін і знищити його, розрізавши на частини, і саме цього не міг допустити Сидір Ковпак.

Як тільки розвідка доповіла про початок гітлерівської операції, на всіх лісових дорогах стали добре озброєні партизанські застави. Вони були нечисленними — два-три бійці і кулемет та ще кілька десятків гранат на всякий випадок. Але в лісі ці замасковані точки перетворювалися на грізну силу, перед якою стояло одне завдання: затримані німців, поки не відійдуть основні партизанські сили, а тоді, вже лісами, приєднатися до загону.

Ковпак розподіляв людей швидко і впевнено. Він добре знав своїх партизанів, знав, на кого можна покластися у скрутну хвилину. Подумавши мить, він послав на один з бічних шляхів Лойченка, Віру Михайлівну Соколову і Синицю — молодого партизана, якому ще не доводилося бувати в бою.

— Вам треба протриматися до вечора, — наказував Ковпак. — Коли споночіє — відривайтеся від противника і наздоганяйте нас. Все ясно?

— Ясно, — відповів Лойченко, призначений за старшого.

Застава заглибилася в ліс і скоро зникла між невисокими поліськими соснами.

У весняному, ще тільки пробудженому від зимового сну лісі було тихо і вогко. Торішнє, зіпріле листя ворушилося, ніби оживаючи. Це з-під землі пробивалися до світла перші блідо-зелені стебельця сну і зсовували потемнілі листочки. Крізь оголені, прикрашені тільки налитими бруньками віти беріз проривалися косі промені сонця… До вечора ще чимало часу, години, мабуть, зо три.

В тих місцях, де тонкі берези змінювалися густими заростями струнких високих сосен, було темніше. Сонце сюди майже не доходило, світло його осявало тільки шпичасті верхівки.

— Отут і будемо Гітлера зустрічати, — вирішив Лойченко.

Віра Михайлівна погодилася. Справді, дуже зручне для засідки місце. Вузька дорога завертала майже під прямим кутом, обходячи невисокий бугор, і коли біля цієї висотки поставити кулемета, то вогнем його надійно можна було перекрити і відрізати будь-який рух по дорозі.

За наказом Лойченка Іван Синиця маленькою лопаточкою швидко викопав для кулемета окоп. Розташований між корінням величезної сосни, він був зовсім невидимий з дороги. Товстенний стовбур прикривав його збоку, кращої вогневої позиції і не придумаєш.

Лойченко ліг біля кулемета, примірився і сказав:

— Дуже добре. Тепер кожен індивідуально окопатися мусить.

І вони зробили кожен собі невеличкі окопи, не зариваючись дуже глибоко в пісок, знаючи, що довго тут затриматися не доведеться.

— Ну от, тепер можна хоч цілу гітлерівську дивізію зустрічати, — пожартував Синиця, оглядаючи свою роботу.

— Як зустрінеш, тоді і скажеш, — незадоволено буркнув Лойченко.

Вони полягали до своїх окопів і надовго замовкли. Тиша стояла над лісом, і сонце вже почало схилятися до обрію.

Десь далеко почулися постріли. Вони все частішали, злилися в суцільну тріскотняву. Почулося кілька гарматних розривів.

— Протитанкові гармати притяг, — сказав Лойченко.

— А може, вони і не підуть по нашій дорозі? — висловив несміливе припущення Іван Синиця.

— Підуть, — похмуро відповів Лойченко, — вони по всіх дорогах просочитися спробують.

Віра Михайлівна лежала біля кулемета, слухала розмову двох партизанів, добре розуміла почуття, які пакують зараз у серці Івана Синиці, ї на душі їй було спокійно. Вона знала, що це завдання дуже небезпечне, але все-таки є надія повернутися до загону. Це не з тих завдань, коли знаєш, що ідеш на вірну загибель, хоч зустріти смерть і позмагатися з нею доведеться напевне.

Десь далеко — здавалося, ніби за багато кілометрів, — почулося тихе, приглушене гудіння. Приходило воно ніби просто з лісу, і партизани насторожилися, зовсім заклякли у своїх неглибоких окопах.

— Якась машина іде, — нервово сказав Синиця, окоп якого був розташований найближче до дороги.

— Протитанкову гранату приготуй, — наказав Лойченко.

— Вона вже давно готова, — відповів Синиця, кладучи тепер перед собою в'язку з кількох звичайних гранат.

Вони замовкли, і в лісі знову запанувала тиша. Навіть гудіння затихло — нічого не чути з темної лісової далини.

«Може, вони і не підуть нашою дорогою?» весь час билася в голові Івана Синиці настирлива думка. Але незабаром щось важке, квадратне, темно-зелене з'явилося у просвіті дороги, ніби важкий бегемот чи буйвол намагався продертися між густими соснами.

— Бронемашина, — тихо сказала Соколова.

— З кулемета по машині не бити, — наказав Лойченко, — за нею мусять іти солдати, тих з кулемета. А машину гранатою.

— Єсть, гранатою, — бліднучи, відповів Іван Синиця.

Це були найстрашніші хвилини чекання, коли ворог уже йде на тебе, а ти мусиш непорушно лежати, доки він наблизиться, щоб вдарити напевне. Соколова бачила, як важко Іванові даються ці хвилини, як хочеться йому вже стріляти, розпочати бій. Але він знав, що кожен постріл, зроблений раніше часу, означав певну смерть і зірване завдання.

— Спокійніше, спокійніше, — сказала Соколова тихо, але досить чутно, — спокійніше, товаришу Синиця.

— Я спокійний, — озвався партизан, блискаючи на Віру Михайлівну ясно-синіми схвильованими очима.

— Тихо, ви, — прошепотів Лойченко.

Він лежав поруч Віри Михайлівни у окопі і весь був зайнятий спостереженням, вибором хвилини, коли треба вдарити. Здавалося, навіть тінь хвилювання не може торкнутися його серця. Віра Михайлівна, яка зараз правила за другий номер кулеметного розрахунку, глянула на його зосереджене обличчя і замовкла. Їй знову подумалося, що так і не вдалося згадати, звідкіля вона знає це обличчя, але для роздумів уже не залишалося ні хвилини: важко похитуючись на піскуватих вибоях лісової дороги, німецька бронемашина підійшла зовсім близько. З десяток солдатів у сіро-зеленій мишастій уніформі обережно ішли за нею, намагаючись знайти захист за бронею від усяких несподіванок.

— Спокійно, спокійно, — вже не для Івана Синиці, а для себе самої повторювала Соколова, — спокійно.

Вона глянула на обличчя своїх товаришів. Вони були бліді, аж зеленкуваті від напруження. Соколова спробувала усміхнутися, губи не послухалися.

«Мабуть, я страшенно хвилююся», подумала вона, але в ту ж мить відчула, як хвилювання зникло.

Іван Синиця кинув свою в'язку гранат. Він зробив це раніше ніж треба, бо не витримали нерви. Високий стовп жовтого піску виріс перед тупим рилом бронемашини. Вона похитнулася, на мить спинилася.

Лойченко натиснув спуск, і зразу ожив ліс частими ударами і свистом куль. Кілька струменів вогню вирвалися з бронемашини. Всі її кулемети били по лісовій зелені. Німці ще не знали, де саме заховався ворог, били навмання, але одна куля все-таки знайшла груди Івана Синиці. Доки йшов бій, цього не помітила Віра Михайлівна. І тільки тоді, коли не витримали німці і відступили за зелену стіну лісу, глянула і охнула від несподіванки.

Синиця лежав обличчям до землі, і тонка цівка крові пливла з-під його грудей.

— Убили?

— Ні, важко поранили, — сказав Лойченко, перевертаючи обважніле тіло Івана.

— Що ж робити?

— Нічого. До вечора триматися тут.

— Він умре.

— Можливо.

Віра Михайлівна підповзла до непритомного Синиці, скинула ватника, перев'язала рану.

— Крові багато витекло, може зле скінчитися.

— Може бути, — спокійно повторив Лойченко. — Треба позицію змінити. Цю німці вже знають.

Вони перейшли на друге місце, може менш зручне, але, безперечно, краще замасковане. Тиша стояла над лісом. Може, німці вирішили прориватися по інших стежках?

Віра Михайлівна глянула на Синицю. Обличчя його стало восково-блідим, майже прозорим.

— Умер, — тихо сказав Лойченко.

— Так, — повторила Віра Михайлівна і закрила хусткою обличчя молодого хлопця.

— І ми з вами тут умремо, — сказав Лойченко. — Ніяка нас чортяка не порятує, умремо.

— Ні, — відповіла Віра Михайлівна, — ми не умрем.

— Ні, умреш! — раптом крикнув Лойченко. І не встигла Віра Михайлівна зрозуміти, що трапилося, як страшний удар впав на її голову і світ похитнувся в очах.

Лойченко встав, озирнувся. Нікого немає в лісі. Тихо навкруги. Знову нахилився до непритомної Віри Михайлівни, послухав серце — б'ється. Тоді витяг з кишені невеликого мотузка, зв'язав непритомній руки, — от шкода, короткий мотуз. Зняв ще й ремінь, на всякий випадок зв'язав і ноги, озирнувся поквапливо і, відчуваючи десять тисяч марок у кишені, швидко, прихиляючись, пішов між деревами в бік німців.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Увесь загін Ковпака тепер заховався у такій лісовій гущавині, що можна було не боятися ніякого нападу німців. У густий ліс, та ще й уночі, вони ніколи б не наважилися поткнутися. Вже не раз ліси Чернігівщини давали надійний притулок партизанам, і вони добре знали, який це певний захист.

Але в той вечір тиша так і не спустилася над білими березами й червонуватими соснами. Вже зовсім посутеніло, вже стали на місця партизанські патрулі, а десь далеко ще гриміли постріли. Незрозуміло, хто і де вів бій, — адже всім заставам наказано триматися тільки до темноти, а відступити в ліс, коли споночіло, зовсім неважко.

Хто ще не повернувся? — запитав Ковпак, почувши ці тихі, віддалені лісовими просторами постріли.

— Лойченко з Синицею та Соколовою.

— А інші?

— Всі вже тут.

— Пошли там трьох-чотирьох розвідників, хай глянуть, хто це нам спати не дає, — наказав Ковпак.

Четверо розвідників, які всі ці ліси знали як свої п'ять пальців, вирушили у напрямку Лойченкової застави. В нічній темряві вони пересувалися безшумно і швидко, як тіні.

А там, біля завороту лісової дороги, все ще точився бій. Через кілька хвилин після того, як зник Лойченко, Віра Михайлівна отямилася. Від страшного удару гранатою боліла голова, але зараз думати про біль не доводилося. Вона спробувала поворухнути руками, тоді ногами — не можна, зв'язані. І саме в ту мить згадала вона все, пригадала, як бачила Лойченка у концтаборі поруч з Любов'ю Вікторівною Берг… Так, це був саме він, тільки звичайний одяг і борода так невпізнанно змінили зрадника. На очах двох партизанів він вів себе як партизан, маскувався, а коли вмер Синиця, вирішив, що його час настав. Віра Михайлівна добре розуміла план Лойченка: тепер він пішов по допомогу до німців, приведе їх сюди, віддасть їм Віру Михайлівну, а сам повернеться до Ковпака і ще, може, не одного партизана зрадить, а може, і весь загін приведе до загибелі. Як вона зразу не впізнала це обличчя? Аж розпач охопив від однієї такої думки.

А проте каятися і робити висновки не було часу. Треба насамперед вирішити, як звільнитися від цього мотуза.

Віра Михайлівна напружилася і сіла. Руки було зв'язано за спиною, і мотуз міцно врізався у тіло. Тут, мабуть, буде важко звільнитися, а от ременя на ногах збутися легше — вузол на ньому тримається зовсім ненадійно. Ану, спробуємо його за корінь зачепити…

Через кілька хвилин ремінь лежав на землі. Віра Михайлівна встала, відійшла в ліс і взялася перетирати мотуза. Гострий сучок старої берези був їй у цій спраг І за доброго помічника. І тільки-но вона звільнила руки, на дорозі знову з'явилися люди.

Перед Соколовою було два шляхи: зразу втекти в ліс і добиратися до своїх або знову лягти до кулемета і зустріти непроханих гостей вогнем. Вона глянула на західне сонце. Ще, мабуть, з півгодини до темряви. Значить, наказ Ковпака ще не виконано і фашисти можуть прорватися цією дорогою і вдарити партизанам в тил.

Вагань більше не було. Віра Михайлівна рішуче лягла до кулемета. Вона ясно бачила німців, які обережно підходили до неї, тримаючись дороги, бачила серед них Лойченка, і серце її наливалося люттю. Ще раз перевірила кулеметну стрічку — все на місці.

Кулемет ударив точно і різко, як кинджал. Всі німці, а Лойченко найперший, попадали на землю. Троє фашистів уже більше не встали після цього удару.

І тоді розпочався нерівний бій. Як проклинав себе Лойченко, згадуючи, що на свою голову навчив Віру Михайлівну стріляти з кулемета; як лаяв він себе у думках за те, що вибрав таку хорошу позицію… Але лай себе чи не лай, можливий шлях був тільки один: Віру Соколову треба вбити, бо інакше до партизанів не повернешся…

Бій тривав довго. Німці боялися заглиблюватися в ліс, але підходили щораз ближче, і все важче ставало відбивати їхні атаки.

А сонце вже заходило Воно черкнулося далеких пагорбів, освітило востаннє верхівки сосен, і в лісі зразу посутеніло. От ще трохи, і наказ Ковпака буде викопано, і можна відступати.

Німці полізли в останню атаку. Тепер вони вже не боялися лісу — сутінки мали їх приховати. Це була єдина правильна для них тактика, і Віра Михайлівна добре це розуміла. Вона била зі свого кулемета, але знала, що на неї щохвилини можуть кинутися ззаду, і не могла збагнути, чого чекають німці.

Саме ці постріли, відгомін цієї боротьби чув Ковпак.

Віра Михайлівна дала коротку чергу по двох німцях, які висунулися з-за повороту дороги, як раптом хтось просто впав у її окоп, схопив за руки і вилаявся страшно і люто. Віра Михайлівна пізнала голос Лойченка.

За мить, уже добре зв'язана, вона лежала на своєму старому місці і дивилася на німців, які перемовлялися між собою. До Лойченка вони зверталися як до свого, і Соколова тихо застогнала від люті.

Недалеко почулося гудіння машини. Хтось підійшов до групи німців, почулися слова привітання, і Любов Вікторівна Берг наблизилася до розбитого окопу.

— Засвітіть ліхтар, нічого не видно, — наказала вона. Зразу спалахнуло кілька електричних ліхтариків.

— Здрастуйте, Віро Михайлівно, давненько ми з вами не бачилися, — насмішкувато сказала Берг, світячи просто в обличчя Соколовій. — Так-то ви відплатили мені за гостинність!

Віра Михайлівна мовчала. Їй тепер ні про що було говорити з гестапівкою, все ясно.

— Це я заманив її у пастку і зловив, — почувся голос Лойченка. — Коли б не я, ніколи б нам її не впіймати.

— Знаю, — відповіла Берг. — Нагороду одержите, коли виконаєте всі покладені на вас завдання. Кладіть її в машину.

Вона глянула на темний ліс. Дерева нахилили свої віти, наче намагаючись підслухати розмову. Берг відчула себе дуже незатишно.

— Швидше, — скомандувала вона, — у нас ще багато діла. Завтра партизани мусять бути знищені.

Все останнє трапилося так швидко, що Соколова зразу не все зрозуміла, а потім ніколи не могла згадати в деталях.

З лісу блиснули дрібні, ясно видимі вогняні цяточки, і німці стали падати на землю. Хтось закричав, почулися швидкі кроки, біг, викрики; коротка сутичка в цілковитій темряві. Хтось тікав, когось намагалися наздогнати — нічого не розбереш у такій кромішній темряві, та ще лежачи зв'язаною на землі.

Нарешті знову з'явилося світло маленького ліхтарика.

— Ріж мотузка, — наказав знайомий голос, і Соколова відчула дотик холодного сталевого леза.

— А цих тут прикінчимо чи до Ковпака поведемо? — запитав теж знайомий голос.

— До діда поведем, — весело відповів перший. — Все. Вставайте, Віро Михайлівно, ви, мабуть, у сорочці родилися.

На світанку Любов Вікторівна Берг і Карпо Лойченко зв'язані стояли перед командиром партизанського загону Ковпаком.

«От дійсно, на війні як на війні, — думала Віра Михайлівна, — змінюється все блискавично. Адже вчора я сама зв'язана лежала на землі, а сьогодні… Ні, тільки більше таких змін ролей допускати не можна…»

А Ковпак сидів на пеньку, дивився на своїх полонених і думав складну і нелегку думу. Щодо Любові Вікторівни йому було все ясно, а от Лойченко завдавав старому справжнього болю. Отже, знайшовся і серед радянських людей зрадник: підло, як іуда, продав товаришів, та ще й гроші на тому хотів заробити.

— Що з ними будемо робити, товариші? — запитав Ковпак.

— Розстріляти і все, — почулося з гурту партизанів.

— Розстріляти? — перепитав Ковпак.

— Собаці собача і смерть.

— А може, хто інакше думає? — підвищив голос Ковпак. — Я хочу почути.

Партизани мовчали. Ковпак ще мить подумав і сказав:

— Увечері судитимемо зрадників.

— Нічого чекати, — загули партизани. — Хіба не ясно, що падлюки?

— Це ясно, а от як вони падлюками стали, це всім показати треба, — відповів Ковпак. Все, ведіть їх, хлопці.

В цей день німці насідали як осатанілі, але не вдалося їм оточити партизанського загону. Ліси приховували його краще від найближчого друга. Лойченка і Берг розстріляли через кілька годин після партизанського суду.

Ковпак підписав присуд і сказав:

— Перепишіть оце, хлопці, і зробіть так, щоб воно німцям, та й не тільки німцям відомим стало. Хай знають, що зрадникам немає місця на нашій святій землі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Восени, коли за невисокими Уральськими горами вже залягла дзвінка морозна зима, на завод прибув перший турбореактивний мотор. Почувши цю новину, Крайнєв навіть не повірив: просто дивно було, що моторобудівники змогли так швидко його закінчити.

— Ну, тепер берімося до роботи, вже до конкретної роботи, — весело говорив він, оглянувши новий мотор. — Гаятися нам ніяк не можна. Треба, щоб наша армія якнайшвидше одержала нові, реактивні літаки.

Справді, гаятися не можна було ні хвилини. Під Сталінградом фашисти вже вийшли до Волги. Там розпочиналася найбільша битва другої світової війни, і Крайнєв був переконаний, що якби там у цей час були «його» літаки, перемога прийшла б швидше.

Але зараз про участь таких літаків у боях він міг лише мріяти. Проект нової машини тільки ще починав утілюватись у метал. Та це була вже справжня робота, здійснення ідеї, яка довгий час хвилювала уми багатьох конструкторів у цілому світі.

Інженери почали працювати напружено, майже гарячково. Навіть ночувати вдома тепер нікому не хотілося, всіх тягнуло до колективу, тим більше що з фронту надходили весь час невтішні вісті. На Сталінграді і на майбутньому першому реактивному винищувачі зосереджувалися нині помисли всіх працівників інституту.

Та коли не рахувати нового завдання та особливого піднесення в роботі, все йшло по-старому в інституті, і інженер Кервуд щодня приходив до Крайнєва і до Марини, розпитував про новини та демонстрував свої успіхи в оволодінні російської мови. Здавалося, ніби події на фронті взагалі ніяк не впливали на його настрій.

Одного разу він, як завжди, з'явився в кабінеті Марини. Того дня німцям вдалося захопити в Сталінграді кілька вулиць. Це був справді чорний день для радянських людей, і містер Кервуд вибрав явно невдалий час для своїх відвідин.

Марина сиділа біля стола, навіть не посміхнувшись прибулому. Зараз її найменше цікавив містер Кервуд. Але раз він уже прийшов, доводилося бути чемною.

— У вас сьогодні поганий настрій, — сказав Кервуд, сідаючи. — Чули, яке прикре зведення сьогодні?

— А в мене таке враження, ніби це зведення навіть обрадувало вас…

— Ні, ви помиляєтеся, — спокійно заперечив Кервуд. — Воно мене не обрадувало, а тільки викликало деякі міркування…

Він з хвилину помовчав, дивлячись на Марину, потім сказав:

— Я хочу запропонувати, вам їхати працювати до Америки, Не дивіться на мене так сердито. Я ж не пропоную вам зради. Я хочу, щоб ви поїхали до нас цілком офіціально. Я можу гарантувати вам все: славу, багатство, право бути творцем найновіших літаків у світі. І якщо вже буде десь знаменита людина, то це буде саме Марина Токова, видатний, ні, більше — славетний інженер…

Слухаючи Кервуда, Марина прислухалася до себе. Його слова будили в ній давно згасле почуття честолюбства, будили, але не розбудили. Марина ясно відчувала, що все це минулося давним-давно і вся красномовність американця не залишає ні найменшого сліду ні в її думках, ні в її душі. І вона щиро зраділа від того, що справді стала міцнішою й сильнішою за час роботи у великому колективі інституту, і радість ця надала твердості її словам.

— Можете облишити всі свої пропозиції, — сказала вона. — Ваша фірма ніколи не бачитиме мене своїм співробітником. Мені не треба ні ваших грошей, ні вашої слави. І взагалі годі про це.

Кервуд дуже здивувався. Довгі місяці, які провів він на заводі, ще не перевчили його. І тому він сказав:

— Але ви мусите мені твердо пообіцяти: коли німці розіб'ють Росію і вам доведеться тікати, ви поїдете саме до Америки і працюватимете саме в нашій фірмі…

Спочатку Марина не все зрозуміла, та коли вдумалась у зміст сказаного, їй від люті аж дух перехопило. Поволі, не зводячи очей з американця, підвелася вона зі свого стільця.

— Слухайте, ви, — сказала вона на диво спокійно. — Вийдіть звідси і більше ніколи до мене не приходьте. Ви не знаєте нас! Коли б навіть я залишилася зовсім сама у цілому світі, я і тоді билася б проти німця, проти ворога доти, поки руки мої змогли б тримати зброю. Ясно це вам? Отак і перекажіть усім вашим фірмам. А зараз геть звідси! Геть! — вигукнула вона.

Марина була така розлючена, що Кервуд поспішив піти з її кабінету. Він вийшов у коридор і, вважаючи себе даремно ображеним, подався просто до Валенса скаржитись. Адже він не почував за собою жодної провини. З його точки зору було навіть дуже люб'язно запропонувати Марині роботу на всякий нещасливий випадок.

Зайшовши до Валенса, він розповів йому все, що відбулося в кабінеті Марини. Стриманий Валенс не сказав нічого, тільки обличчя його потемніло. І тоді Кервуд повторив зроблену Марині пропозицію, цим разом уже поширену на всіх працівників інституту, включаючи і його директора.

Коли він закінчив говорити, Валенс сказав:

— Мені нічого додати до слів товаришки Токової. В усякому разі ми будемо битися до кінця. І говорити тут нема про що. До того ж я певен, що німців під Сталінградом буде розбито.

Кервуд лише знизав плечима і попрощався з Валенсом як ніколи сухо. А Валенс узяв аркушик паперу і написав у Москву листа, прохаючи забрати з заводу та відправити до Америки інженера Кервуда.

За кілька днів надійшла телеграма і Кервуд дістав наказ виїжджати. Він вирішив зайти до Марини. Здавалося незручним виїхати отак, не попрощавшись.

— Ви читали газети? — навіть не привітавшись, запитала його Марина.

Кервуд похитав головою. Тоді дівчина підбігла до нього і сунула йому газету просто під ніс.

— Оце і перекажіть вашій фірмі! — вигукнула вона.

«Розгром німців під Сталінградом», прочитав Кервуд на першій сторінці.

— Виходить, пропозиції мої були передчасні, — сказав він, вклонився і вийшов від Марини в дуже поганому настрої.

Ця сцена повторилася ще в кількох кабінетах, куди заходив Кервуд. І в той же день він поїхав з заводу, так і не виконавши основного свого завдання.

У партизанському з'єднанні, яким командував генерал Ковпак, як і всюди, де тільки були радянські люди, сталінградський розгром німців зустріли як величезне свято. Значить, скоро кінець, значить, скоро настане день, коли радянська земля звільниться від фашистської погані.

Багато що змінилося тут за останній час. Тепер уже не доводилося партизанам тікати в ліси при наближенні німецьких дивізій. Вони сміливо зустрічали ворога вогнем і приймали бій, знаючи, як треба добиватися перемоги. Минули часи, коли німці могли безкарно наступати на погано озброєних партизанів. Усе, аж до артилерії включно, мав на своєму озброєнні генерал Ковпак. Недаремно ж стільки рейсів зробила в далекий партизанський тил авіаційна частина підполковника Полоза…

І от одного разу вірний ЛІ-2, якого вів сам Полоз, приземлився на польовому партизанському аеродромі. З широкого тулуба літака партизани почали вивантажувати зброю, пошту, медикаменти, а командир попрямував до Ковпака, маючи в руці якийсь пакет.

Партизанського генерала, слава про якого встигла за цей час облетіти всю країну, він знайшов у хаті за вечерею. Тепер Сидір Артемович уже не жалівся на зуби: Полоз таки привіз йому з Великої землі досвідченого зубного техніка, і той, страшенно боячись німців і стрілянини, постарався швидше вставити генералові чудові стальні зуби.

— Сідай, — весело зустрів Полоза Ковпак. — Що хорошого привіз нам?.. Чарку вип'єш?

— Вип'ю, — відповів Полоз. — А де Віра?

— Тут вона, нікуди не ділася, — засміявся, наливаючи йому чималу чарчину, Сидір Ковпак.

Поки Полоз закушував, Ковпак розірвав пакет, прочитав якогось папірця і вигукнув:

— Ось тобі маєш! Дожилися!..

— Що трапилося?

— Та воно, звичайно, нічого особливого, — відповів Ковпак, — хоч все-таки висмикувати в нас людей не годилося б.

— Кого це висмикують?

— Соколову, власну твою дружину, вимагають негайно вирядити до Москви. Не може вже там хтось без неї існувати!..

Ковпак сердився і мав для того всі підстави, але Полозові настрій генерала, природно, не передався.

— От і добре, — сказав він. — Годі їй тут…

— Певна річ, що добре, — погодився Ковпак. — Я і сам це розумію. Тільки звикли ми всі до неї, розлучатися жаль… Ану, — гукнув він свого ад'ютанта, — Соколову до мене!

За мить трохи здивована несподіваним викликом Віра Михайлівна була вже тут, радісно посміхнулася до Полоза, запитливо глянула на свого генерала.

— Сідайте, Віро, Михайлівно, — сказав Ковпак. — Прощальну чарку з вами пити будемо.

— Як це — прощальну?

— А дуже просто — до Москви вас викликають. Видно, відповідальнішу роботу для вас знайшли…

— Коли маю вирушати?

— Передано: негайно. Сьогодні й полетите під перевіреним керівництвом власного чоловіка… Ну, за ваше здоров'я і я трохи вип'ю. Славно ми з вами воювали, завжди згадуватиму добром…

У хвилини прощання він завжди ставав трохи сентиментальним, не любив у собі цієї риси і тому сам на себе сердився.

— Ага, — несподівано щось згадавши, сказав Ковпак. — Хочу я вам віддати один документ…

Він пошукав у своїй здоровенній сумці, витяг якогось папірця і передав його Вірі Михайлівні. Це була характеристика з інституту стратосфери, яку так давно підписав Валенс.

— Читайте.

Віра Михайлівна прочитала і мало не заплакала. Було до сліз радісно розуміти, що навіть у найважчі дні, коли підозри облягали тебе з усіх боків, друзі не могли навіть припустити думки про твою зраду.

— Мені цю характеристику прислали тоді, коли вже нічого було перевіряти, — сказав Ковпак. — Але, треба сказати, приємно було мені це прочитати… Хороші в тебе, Віро Михайлівно, друзі! Тепер у тебе все гаразд і всі тебе знають, а тоді воно набагато складніше було…

І замислився на мить генерал, думаючи про дружбу і війну, про ті випробування, які може витримати лише справжня дружба.

А за годину Сидір Ковпак ішов до літака, проводжаючи свою партизанку в далеку дорогу. Мела хурделиця — лютий був сніжний і холодний, — та партизани якось не помічали цього. Все для них ще було зігріте свідомістю сталінградської перемоги.

— До побачення, Сидоре Артемовичу, — обняла генерала Соколова. — Коли б ви тільки знали, як я вас люблю!..

— Отуди к чорту! — прогудів збентежений Ковпак. — Отже, вчасно тебе до Москви викликають…

А сам чогось потер око — сніжинка залетіла чи що…

— Завтра вночі чекайте, — сказав Полоз, заходячи до літака.

— Щасливо! — помахав рукою Ковпак.

— Щасливо! — вигукнули на прощання партизани.

Літак злетів угору, розтанули в темряві кольорові вогники на його крилах, а партизани все ще стояли на аеродромі, проводжаючи поглядом свою подругу.

— Пішли, хлопці! — скомандував Ковпак. — Нічого тут довго переживати, воювати треба…

А під літаком пропливали степи й ліси, і через деякий час затемнена Москва вже була під його крилами.

— Ох, який я зараз щасливий, — тихо сказав Полоз, допомагаючи дружині вийти з літака. — І як страшенно тебе люблю…

Віра Михайлівна нічого не відповіла, тільки глянула на Михайла Полоза, і погляд цей сказав більше, ніж могли б передати десятки слів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Просто від Сталінграда Сергій Король рушив зі своїми танками на Курську дугу. Там, після страшного по напруженню і тривалості бою, йому вдалося прорватися крізь німецьку оборону і вийти німцям у тил. На інших ділянках фронту теж прорвалися вже танкісти, і вся оборона німців попливла. Тепер було цілком ясно, що німці, вимотані власним наступом, який розбився об вогонь радянської артилерії, будуть відступати далеко — може, до Дніпра, а може, і далі.

В цих боях Сергій Король став підполковником і одержав від командування полк. Майор Орленко по-старому був у тому полку його помічником по технічній частині. Міцна дружба в боях ще більше усталилася, з одного погляду навчилися друзі розуміти один одного. Вони обидва змужніли, постарішали. Рання сивина вже стала появлятися у волоссі. Війна не проходила безслідно.

І в ці осінні місяці 1943 року полк Сергія Короля вів v безперервний наступ, прориваючись все далі і далі на захід, до Дніпра, до Києва. Це був важкий наступ, коли танки часто відривалися на багато десятків кілометрів від піхоти. Тільки тепер уже ніхто не боявся опинитися в оточенні. Вся лавина радянських військ котилася на захід, і годі вже німцям її спинити.

Танки Короля вийшли до Дніпра не першими. На правому березі вже окопалася на плацдармах піхота. Вночі сапери наводили понтонні мости й переправляли танки на той берег. Ішла велика підготовка до вирішального наступу на Київ.

Коли всі танки було переправлено і добре замасковано недалеко від Вишгорода, Король одержав невеличку передишку. Всі ці дні — це вже починався листопад — він провів у гарячковій напруженій роботі, бо війна для танкіста — це, в основному, не гаряча сутичка в бою, яка триває хвилини, а саме повсякденна напружена робота біля машини.

І зараз, коли трапився невеличкий перепочинок, він скористався з нього дуже радо. Тепер він годинами міг сидіти на своєму спостережному пункті, дивлячись на Київ. Здавалося, ніби Сергій Король вивчає можливі шляхи наступу, і в цьому була якась доля істини. Але найбільше Король просто дивився на місто, на високі стовпи диму від пожеж і уявляв собі — де і що це може горіти.

Орленко часто приходив до Короля на спостережний пункт. У ті дні чекання вони часто говорили про Київ, згадували роки, проведені в цьому місті, театри, святкові демонстрації — одним словом, все життя. Тільки про Яринку ніколи не було сказано між ними жодного слова. Роки минули вже з того нещасливого дня, а рана все ще була свіжою, все ще було боляче до неї доторкнутися.

Інколи в гостях у друзів з'являвся Росовський. Він по-старому літав на У-2, зв'язковому літаку штабу армії. В полк Короля він завертав, коли тільки траплялася нагода, і робив це дуже охоче.

Коли Король заводив розмову про інститут стратосфери, про своїх знайомих, Росовський завжди трохи бентежився, починав відповідати нехотя, і Король це дуже скоро помітив. Тоді він уже нарочито став зводити розмову про інститут і скоро побачив, що Росовський кожного разу червоніє, коли при ньому називали ім'я Марини.

Король встановив це цілком точно і після того перестав зважати на збентеження Росовського. Для нього все стало ясно.

А Росовський і сам не міг зрозуміти, як це трапилося, що Марина стала посідати таке велике місце в його житті. З того самого дня, коли він сам залишився в оточенні, відправивши її на літаку, він зрозумів, що на цій зустрічі знайомство їх не закінчиться. Обережно, намагаючись не привертати нічиєї уваги, узнав він адресу інституту стратосфери і написав Марині листа, навіть не сподіваючись одержати відповідь. Але відповідь прийшла дуже скоро, і була вона дуже привітною і радісною. У Росовського аж голова обертом пішла від хвилювання.

З того часу почалося їхнє листування. Всі товариші дуже добре навчилися розрізняти дні, коли Росовський одержував листа. В такі дні він ставав дуже мовчазним, тільки обличчя його світилося дивним внутрішнім світлом. Льотчики з ескадрильї зв'язку, де служив Росовський, навіть говорили, жартуючи, що в такі дні навколо голови їхнього друга, ніби у святого, з'являється сяйво, але Росовський нітрохи не ображався на такі жарти.

І раптом на початку листопада, перед самими Жовтневими свитами, Росопсвкої о викликали до штабу армії. Командир полку наказав летіти до начальника штабу, там на Росовського вже чекають. У цьому виклику не було нічого незвичайного — по кілька разів на день доводилося кожному льотчикові літати в штаб. Але цілком несподівано командир спитав:

— Ви одружені, товаришу Росовський?

Обличчя льотчика залилося густою краскою.

— Ні.

Командир глянув на нього здивовано. Росовський мить постояв, чекаючи запитань і не розуміючи, в чому справа, але командир відпустив його, нічого більше не запитавши.

Росовський прилетів, як звичайно, до відповідального чергового по штабу.

— Вас тут уже давно запитували, — привітав його знайомий майор, — тут одна товаришка прибула до кас, щоб разом Київ брати, і про вас розпитувала. Навіть більше: просила вас викликати. Ну, начальство, ясно, не могло відмовити. Зараз я її покличу.

Майор вийшов, залишаючи в кімнаті вкрай збентеженого Росовського, і за мить повернувся з Мариною, Росовський тільки тихо ахнув, але зразу ж прийшов до норми. Марина теж була схвильована, але трималася на диво спокійно. Вони привіталися настільки офіціально, що ніхто і подумати б не міг про якісь зв'язки між ними.

Марину послали сюди для того, щоб разом з військами ввійти в Київ і негайно довідатися про те, що сталося з Київським інститутом стратосфери. Ходили чутки, ніби німці там пробували налагодити якесь виробництво чи дослідну роботу, пов'язану з реактивним літакобудуванням. Все вимагало перевірки, і присутність спеціаліста була необхідною. Саме так опинилася Марина в штабі армії, яка брала Київ.

Усе це вона розповіла Росовському за кілька хвилин і зразу ж згадала в розмові Короля і Орленка.

— Я їх обох часто бачу, — сказав Росовський.

— Я їм привезла вітання і листа, — відповіла Марина. — Як мені їх побачити?

— А от зараз спробуємо, — несподівано наважився Росовський і звернувся до чергового за дозволом злітати в танковий полк підполковника Короля. Марина підтримала прохання, і відмовити було вже неможливо.

За кілька хвилин вони опинилися в повітрі. Обидва почували себе збентеженими. Правильного тону розмови між ними ще не було знайдено. Проте, коли вони разом зайшли до бліндажа, де жив Король, відразу ж налагодилася цілком невимушена розмова.

Росовський трохи побоювався цієї зустрічі, але Король жодним натяком не дав зрозуміти, що він знає його таємницю.

Вони говорили про всіх знайомих, читали листи від Ганни і Крайнєва, і в бліндажі раптом стало гарно і весело — так, як буває тільки тоді, коли в житті зустрічаються найкращі друзі.

Потім Короля несподівано викликали до командира корпусу.

— Мабуть, наказ наступати буде, — пожартував він, виходячи. — Я зараз повернуся.

Але так швидко повернутися йому не вдалося. Це і справді прийшов наказ починати наступ на Київ. Король подзвонив до себе у бліндаж, щоб його не чекали.

Росовський зразу зрозумів, у чому справа, і, нічого не говорячи, став збиратися назад. Разом з Мариною вийшли вони з бліндажа і тільки тоді, коли опинилися вдвох, Росовський трохи осмілів і сказав:

— Ви не можете собі уявити, який я радий вас побачити. Це для мене великий сюрприз.

Марина глянула на нього здивовано, радісно, але не сказала нічого.

— Я б дуже хотів зустріти вас після перемоги, — продовжував Росовський.

— Я теж цього дуже хотіла б, — тихо озвалася Марина.

І вони раптом замовкли обоє, ніби боячись надто багато сказати про свої справжні почуття, але і сказаного було досить. Маленький літак знову злетів у повітря.

В той день почався великий бій за Київ.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Минуло багато місяців, а в кабінеті генерала Старка не змінилося нічогісінько. Ті ж самі важкі штори на вікнах, коло світла на полірованому столі, півтемрява у просторі кабінету, і так само інженер Генрі Кервуд сидить перед столом у глибокому кріслі, очікувально дивлячись на генерала.

За цей час змінився тільки сам генерал Старк. Обличчя його стало ще сухішим, ще кощавішим. Генерал Старк тепер не міг вже так, як раніше, спокійно обдумувати свої запитання й відповіді. Здали нерви, генерал нервується, часто змахує руками, рвучко встає, знову сідає без усякої видимої причини чи потреби.

І виною всьому тому більшовики. Так було добре все розраховано! Так точно, так винахідливо! І от тобі маєш, Червона Армія вже майже всю Україну звільнила! Значить, вона і до Німеччини може дійти. І геть все тепер доводиться планувати наново, повертати всю організацію, всіх людей на інші завдання. А так було б спокійно, коли б Радянський Союз дав себе розбити. Кінець кінцем з німцями, з Круппом, з Гітлером завжди можна було б договоритися.

А зараз доводиться думати, як рятувати німців або коли не врятувати, це вже зараз навряд чи можливо, то хоч забрати у них найцінніші винаходи.

На цей раз Старк почав говорити, як тільки Кервуд опустився у крісло. Здавалося, ніби від того, одержить інженер завдання на секунду раніше чи пізніше, залежить доля усього світу.

— Для вас є нове завдання, — зопалу почав генерал, — і сподіваюся, ви виконаєте його краще, ніж попереднє.

Очевидно, за цей час і сам інженер Кервуд теж дуже змінився. В усякому разі улесливість його зникла. Він навіть дозволив собі сказати слова, які напевне не могли сподобатися генералові.

— Попереднє завдання було не виконане тому, що не було дотримано основної умови, — упевнено, відчуваючи свою повну правоту, відповів він.

Генерал навіть закам'янів від такого зухвальства. Це ж Кервуд явно натякав на те, що генерал Старк помилявся, коли говорив про неминучу поразку Радянського Союзу. Старк згадав, як під час попередньої розмови йому передали про просування німців на тридцять кілометрів. Боягузи й нездари ті німці! І Гітлер у них боягуз і неділова людина! Смішно було навіть сподіватися, що він зуміє подолати Радянський Союз. І як це він, Старк, не зрозумів цього раніше?

Ці думки не принесли генералові ніякого задоволення, і він подивився на Кервуда неприязно.

— Ну, на цей раз ви можете бути цілком упевнені, що всіх основних умов буде дотримано, — злісно сказав він, — Червона Армія вже перейшла через Дніпро.

— І все-таки я не певний, що основних умов буде дотримано, — підкреслено повторюючи слова генерала, відповів Кервуд. — Може трапитися так, що більшовики прийдуть у Берлін раніше, ніж ми.

Генерал просто остовпів від такого нахабства. Він міг чекати чого завгодно від цього інженера, але такого…

Та зразу ж Старк подумав, що Кервуд має рацію. Адже саме тому хоче він послати інженера в Німеччину негайно, до того, поки Радянський Союз остаточно не знищив гітлерівську армію. Адже зараз доводиться рахуватися з тим, що радянські війська прийдуть в Німеччину, доводиться рятувати найдорогоцінніше… Ні, все пішло шкереберть у планах генерала Старка…

— Що я маю робити у Німеччині? — вже запитував Кервуд.

Генерал вирішив не звертати уваги на попередні зухвалі слова і відповідати тільки по суті.

— У Німеччині теж багато працювали над реактивною технікою, — сказав вік. — Літаючі снаряди завдали англійцям немало клопоту. Ми вважаємо, що буде дуже корисно мати всю документацію, креслення і людей, які працювали в цій галузі, у нас, в Америці. Вони чимало зможуть допомогти нашим ученим.

Завдання було нелегке. Кервуд довгенько вагався, перед тим як дати остаточну згоду. Розмірковуючи, він подумав про те, що, мабуть, все-таки у Німеччині буде куди легше, ніж у Радянському Союзі. Там все можна купити, невже ж він у таку хвилину не зможе купити дешево всі ці креслення? Невже німецькі інженери, які просто моляться на Америку, не погодяться переплисти океан? Та бути цього не може! Це тільки радянські люди, тільки такі, як той Крайнєв, можуть проґавити таку чудову нагоду, може найблискучіший випадок у своєму житті.

Кервуд згадав Крайнєва, Марину Токову і поморщився. От вже дійсно ці згадки не принесли йому ніякого задоволений Він волів би ніколи не переживати тих пін.

— У Німеччину ви потрапите із Швеції, — інструктував далі Старк, — у вас будуть повноцінні документи, а на мову, чи вірніше на вимову там зараз ніхто уваги не звертає, мабуть навіть навпаки, наці може й хотіли б, щоб у них в гостях бувало побільше американців. Там ви знайдете такого діяча — барона Людвіга фон-Дорна…

— Чекайте, — перебив генералову мову Кервуд, — здається, саме від цього Дорна втік колись Крайнєв?

— Це не має ніякого значення, від кого втік Крайнєв, мушу зазначити, що він і вам у руки не дався. Я рекомендую згадувати про це частіше. Фон-Дорн відає величезними науково-дослідними закладами. Це саме там було винайдено ФАУ-1 та ФАУ-2, літаючі снаряди. Значить, ми маємо всі підстави цими закладами зацікавитися. Я сподіваюсь, на цей раз ви впораєтеся краще.

Проте ущипливі натяки й шпильки не впливали на Кервуда. Він прекрасно знав, що генерал розуміє, чому не вдалося перетягти на свій бік Крайнєва, і злоститься зараз зовсім не на Генрі Кервуда, а на цих незрозумілих більшовиків, які зуміли перетасувати карти не тільки генералові Старку, а й куди більш досвідченим політикам.

— Коли мені треба починати виконання завдання, — запитав Кервуд, — негайно чи тоді, коли більшовики підійдуть ближче до Берліна?

— А ви переконані, що вони там будуть?

Голос Старка прозвучав так незвичайно, може навіть налякано, що Кервуд здивувався.

— Так, переконаний.

— Дивне переконання. В усякому разі не дуже патріотичне. Невже ви так увірували в силу більшовиків?

— Так, це велика сила, і недооцінювати її нам не можна, — розважно відповів інженер. — І не намагайтеся якось заперечити мені, містер Старк, ви самі прекрасно знаєте, як нам важко буде з ними боротися. Отоді ми, мабуть, не раз пожалкуємо, що з нами немає німців. Пробачте, я відхилився вбік від теми нашої розмови. Я сподіваюся виконати ваше завдання й приступлю до нього негайно. Мені можна бути вільним?

Вони попрощалися. Кервуд пішов, а генерал Старк ще довго ходив і ходив по своєму кабінету, намагаючись відновити втрачену рівновагу. Він і сам довго не міг зрозуміти, що саме принесло йому такий неспокій.

Довго згадував усю розмову з Кервудом і нарешті пригадав, так, це саме ті слова «ви самі прекрасно знаєте, яка це сила».

Так, саме це і створило такий поганий настрій. І найгірше те, що цей клятий Кервуд сказав незаперечну правду.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Цей бій прогримів швидко, як весняна гроза. Танки обійшли Київ і рушили далі на захід. Німці тікали, залишаючи величезні трофеї, боячись опинитися в оточенні. Могутнім потоком ринули через місто частини Червоної Армії.

Ранком сьомого листопада, коли ще всі вулиці були затягнуті густою пеленою диму від пожеж, пробиралася Марина в центр міста, до інституту стратосфери.

В штабі армії їй дали в супровідники офіцера з розвідвідділу, і це виявилося дуже до речі, бо сама Марина пі коли не розібралася б у тому хаосі, який панував у Києві в ці перші години його визволення.

Першим враженням дівчини було, ніби вона взагалі потрапила в якесь незнайоме місто. Низько над будинками висіли хмари диму. На багатьох вулицях палали пожежі. Пахло димом, горілим, руїною.

Марина звикла до того, що Хрещатик у першу чергу визначає й вирисовує весь образ міста, і була просто приголомшена картиною, яка відкрилася її очам. Хрещатик являв собою тепер суцільну руїну, таку страшну і безнадійну, що навіть сльози навернулися на очі.

Токова намагалася пригадати, що саме було колись на місці тієї чи іншої руїни, і нічого не могла зрозуміти. Мабуть, і від інституту стратосфери залишилася тільки бита цегла… Марина мимоволі прискорила кроки. Тепер її супутник ледве встигав за нею, дівчина мало не бігла.

Вона зупинилася і трохи віддихалася тільки тоді, коли перед ними постала велична будівля інституту. Жадібно, немов не вірячи власним очам, дивилася на неї Марина. Так тривало кілька хвилин, і капітан, який супроводив її, теж стояв мовчки, добре розуміючи почуття дівчини.

Потім вони майже бігом кинулися до інституту. Гранітні сходи лишилися непошкодженими, тільки блиску на них вже не стало, ніби потемніли й зістарилися вони за ці два роки горя. Великі двері були розчинені навстіж. У вестибюлі валялися якісь розбиті скрині, подерті папери, купи креслень.

Напружена, як струна, боячись щось пропустити чи не помітити, ходила Марина по довгих коридорах. На тому місці, де раніше висіла на дверях табличка «Юрій Крайнєв», вона зовсім несподівано для себе побачила напис: «Керівник Людвіг фон-Дорн». Марина зупинилася і кілька хвилин намагалася пригадати, де вона чула це прізвище, але так і не згадала. Тоді легенько прочинила двері кабінету, здригнулася і застигла на місці, не розуміючи, що то за жінка сидить біля стола і розглядає якісь пожовклі папери. На столі перед нею лежав автомат — люфа його дивилася просто на Марину. Обличчя жінки було дивно знайомим, хоч Токова спочатку ніяк не могла згадати, хто ж вона така.

— О, Марино! — раптом вигукнула незнайома. — От не сподівалася вас побачити! Як добре, що ви вже приїхали!..

Вона вибігла з-за стола, кинулася до Марини, і тільки тепер дівчина впізнала цю жінку. Це ж Соколова, Віра Михайлівна Соколова хазяйнує тут, у покинутому німцями інституті!..

— Віро Михайлівно, ви? — все ще не вірячи своїм очам, вигукнула Токова.

— Я, власною персоною, — засміялася Соколова. — Хіба Полоз нічого вам не писав?

— Ні, він про все написав, тільки я ніяк не могла уявити собі, що зможу вас так скоро зустріти… Мушу вас насамперед поздоровити.

— З чим це?

— З нагородами. У вас же тепер стільки орденів!..

— А це не має великого значення. Найбільша нагорода була для мене, коли мені передали наказ негайно вирушати до Києва та братися за відбудову нашого авіаційного заводу.

— Ви вже були там, на заводі?

— Була там не раз і не два. Все доведеться майже наново будувати й перебудовувати…

— О, він, напевне, буде ще кращим, ніж раніше, наш завод!

— Я певна цього… Ну, як там Валенс, Крайнєв, Матяш?

Кілька хвилин між ними точилася розмова, подібна до тих, що завжди відбуваються між людьми, які довго не бачилися. Потім до кабінету ввійшов приставлений до Марини капітан і несподівано сказав:

— Ану, товариші спеціалісти, пішли дивитися, що я знайшов. Там унизу все-таки дещо залишилося…

Капітан встиг досить детально ознайомитися з приміщенням і з усім, що залишилося в столах і сейфах. Усі важкі вогнетривкі шафи розкриті навстіж — видно, з них встигли вивезти все, — але в столах позалишалося багато паперів і старих креслень.

Вони обшукали весь будинок і в підвалі, де колись стояли компресори Ганни Ланко, знайшли кілька моделей літаків, що їх привіз сюди Людвіг фон-Дорн, сподіваючись розгорнути роботу інституту. Ці моделі не можна було назвати літаками в повному розумінні цього слова. Це, мабуть, були ракети, розраховані на далекий політ, і, очевидно, мали нести в собі великий заряд.

Невідомо було, чи вже вдалося німцям винайти щось справді придатне до бойового вжитку, чи то були тільки моделі, які так і не втілилися в метал. В усякому разі Марина старанно зібрала всі матеріали, щоб доповісти про все Крайнєву. Багато що тут могло дати уявлення й про напрямок дослідної роботи німців.

Марина навіть і не помітила, як минув цей день.

Весь вечір вона провела з Вірою Михайлівною. Вони сиділи поруч на дивані в невеличкій кімнатці на Подолі. В цьому районі було розташовано кілька частин Червоної Армії.

Капітан, який опікував Токову, подбав, щоб у кімнаті було тепло, прислав з ординарцем вечерю…

— Ви знаєте, в мене зараз таке враження, — говорила Соколова, — ніби війна вже закінчилася. Попереду ще так багато боїв, а я мрію про завод, про роботу… Коли б ви знали, як мені не хочеться воювати…

— Цілком вас розумію, — відгукнулася Марина. — Особливо після всього, що вам довелося пережити.

— Ну, багатьом довелося пережити значно більше. Ага… я й забула, мушу подякувати вам за ту характеристику. Знаєте, це велике щастя — мати таких друзів, які не бояться сказати про тебе добре слово навіть тоді, коли з тобою біда…

— А ми спочатку повірили, — простодушно сказала Марина. — Надто вже переконливо виглядало те фото.

— Так, це був точний розрахунок… точний для людей з капіталістичною свідомістю. Але вони не врахували, що радянські люди звикли вірити своїм друзям… В усякому разі мені було дуже приємно прочитати ту характеристику… Ковпак віддав мені її в останній день… Який він чудовий, дід Ковпак!..

Вони трохи помовчали, повільно п'ючи чай і думаючи про все те дивовижне і надзвичайне, що трапилося з ними за цей порівняно короткий час.

— Дуже мені на завод хочеться, — сказала Соколова. — Працювати, винаходити… Ви правильно сказали, він буде стократ кращий, ніж колись, наш завод!.. Між іншим, там зараз «директорствує» дід Котик… Він і не покидав заводу…

Вони прощалися вранці другого дня.

— Я чекаю вас і Крайнєва на заводі ще до весни, — говорила Соколова. — І взагалі туди має повернутися багато наших людей. Бувайте здорові, бажаю вам найбільших успіхів.

Вони стояли вже на вулиці, дивлячись, як над Києвом сходило неяскраве листопадове сонце.

— Я теж від щирого серця бажаю вам успіхів, — відповіла Марина і несподівано обняла Соколову. — Ах, Віро Михайлівно, як це хороше, що ви тут, поруч зі мною, що вас можна поцілувати…

Соколова зрозуміла всі думки й почуття дівчини, засміялася, потисла їй на прощання руку, повернулася й швидко пішла до мостів — добиратися до свого заводу.

Марина провела її поглядом, витерла очі, на які набігла несподівана радісна сльозинка, і рушила до штабу.

За годину вона вже не прийшла, а приїхала в інститут і з допомогою прикомандированих червоноармійців навантажила всі свої трофеї на машину. Літак мав прибути другого ранку, і тому весь залишок дня Марина витратила на те, щоб краще роздивитися Київ. Вона знала, скільки запитань буде поставлено їй, коли вона повернеться до своїх товаришів, і тому жадібно придивлялася до всього, боячись чогось не запам'ятати, щось пропустити.

Вона побувала у себе дома, в своїй кімнаті, де було проведено стільки безсонних ночей, де було винайдено і продумано так багато. Кімната була зовсім порожня, і в Марини мимоволі стиснулося серце.

Виходячи, написала на дверях: «Тут живе інженер Марина Токова. Скоро повернуся».

Після того вона довго ходила вулицями, зайшла навіть на стадіон, що тепер більше скидався на хлів. Від усього баченого на серці залишилося болісне відчуття непоправного горя. І щоразу приходила думка, що доведеться витратити багато-багато років, поки вдасться знову відродити це чудове місто.

Нікого із знайомих у Києві не було, і Марина поспішила до штабу армії, який другого ранку мав уже пересуватися на захід, і відразу відчула себе надійніше і безпечніше.

Вже сутеніло, і лишатися на вулицях, освітлюваних тільки відблисками пожеж, було страшно.

Коли Марина другого ранку вирушала з Києва, канонада на заході віддалилася й затихла. В місті починався рух, відновлювався лад. На вулицях з'явилися люди. Вони намагалися хоч Трохи розчистити руїни, налагодити постачання водою — примушували знову жити величезне місто. І дівчина полетіла у далеке Зауралля, несучи в серці образ зруйнованого Києва і той настрій відбудови, організаційної роботи, який охопив її тут в останні години.

Як тільки вона після двох днів польоту з'явилася в інституті, її мало не розірвали на шматки. Кожен запитував про своє, кожному хотілося знати, який вигляд має Київ, що збереглося в інституті, як іде наступ. Валенс просто зібрав усіх в одну велику кімнату, і Марина мусила зробити найдокладнішу доповідь про свою подорож.

Її розповідь про зустріч з Соколовою викликала загальні оплески. А потім, коли перша цікавість уляглася, Крайнєв узявся до матеріалів, привезених Мариною.

Він довго розглядав моделі і креслення, а тоді сказав:

— Це застарілі матеріали. Це моделі не літака, а літаючого снаряда, тобто просто ракети далекої дії. Таку штуку ми могли сконструювати дуже давно, тільки нам вона ні до чого. Німцям проти пас вона теж не потрібна — на фронті, в полі її не застосуєш. Значить, для неї треба шукати іншої адреси…

— Ви гадаєте, що така ракета може долетіти до Лондона?

— Ага… Саме так я і думаю… Цікаво, чи встигнуть німці розпочати серійне виробництво цих снарядів?

— А хто такий Людвіг фон-Дорн? — несподівано спитала Марина, і Крайнєв навіть здригнувся, почувши це ім'я.

— Ви бачили його?

— Не його, а тільки це ім'я. Воно написане на дверях вашого кабінету.

Крайнєв помовчав, збираючись з думками.

— Це мій знайомий, — нарешті сказав він, — і я сподіваюсь, що його не розстріляють раніше, ніж я його побачу.

Марина помітила, як щільно зійшлися губи Крайнєва, і зрозуміла всю силу його ненависті.

Вони знову схилилися над привезеними кресленнями, і за кілька годин роботи Крайнєв сказав:

— Нічого нового тут немає. Якщо навіть припустити, що вони дещо посунулися вперед, то й тоді ми набагато випередили їх.

Після цих слів він покинув креслення і більше вже ніколи про них не згадував.

Того ж вечора до кабінету Крайнєва зайшла трохи збентежена Ганна. Юрій умів дуже точно визначати найменші зміни настрою дружини, але тут став перед загадкою: що за настрій у Ганни — відразу збагнути було неможливо.

— Що з тобою? — навіть спитав Крайнєв.

Ганна, не кажучи ні слова, поставила перед ним на стіл невеличку колбочку, на дні якої переливалося кілька краплин густої, світлої, схожої на олію рідини.

— Що це таке?

— Знаєш, — сказала Ганна, — воно якось трохи незручно хвалитись, але тепер доведеться ставити широкий експеримент. Мені здається, що я вже чогось домоглася в своїй роботі… Ти колись говорив про таку вибухівку, яка була б слухняна, мов учений собака, а сильна, ніби розлючений слон. Це, звісно, образне перебільшення, але щось подібне мені пощастило знайти. Більше того, я певна, що тепер уже можна думати про двигуни для міжпланетних польотів…

Вона взяла в руки колбочку, подивилася на неї проти світла. Масна прозора рідина повільно пливла по склу.

— Вона може вибухнути? — спитав Юрій.

— Тільки за моїм наказом, — усміхнулася Ганна. — Треба починати роботу! Ти навіть не можеш собі уявити, яка це сила…

Юрій нічого не сказав, але серце його залила така висока хвиля радості і кохання до дружини, що він просто обійняв її і міцно поцілував у прохолодні губи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

У небі над аеродромом пливло морозне, затінене холодним туманом сонце. Зима на Заураллі була в повному розпалі, але тепер на неї вже ніхто не зважав — усі знали, що незабаром після випробувань першого ре активного літака і в усякому разі не пізніше весни інститут стратосфери повертається до Києва.

Валя ходила навколо нової машини, розглядала її так, ніби вперше бачила. Невеличкий, з трохи опущеними донизу і скошеними назад крилами, реактивний винищувач був і справді дуже гарний. У ньому втілився досвід Юрія Крайнєва і всього колективу інституту. Це мала бути досконала бойова машина, надійна і безвідказна, як гвинтівка.

Крайнєв теж стояв недалеко від літака, спостерігаючи, як його товариші востаннє перевіряють усе в машині, як Валя, одягнена у спеціальний комбінезон, сідає в кабіну і закривається в ній, як вивозять літак на старт…

Хвиля спогадів несподівано налетіла на нього, і були ці спогади приємні й теплі.

… Ось він виходить з дверей свого будинку на вулиці Леніна, а в машині сидить новий шофер. Це ж він колись пообіцяв, що Валя літатиме…

… Важка машина з гвинтом і ракетами злітає з аеродрому. ЮК-9 здається зараз таким незграбним… Але так воно і мусить бути: не побудували б вони того незграбного літака, і цей не з'явився б на аеродромі…

…Ганна Ланко з квітами з руках стоїть, на пероні київського вокзалу. Це він, Юрій, їде на конгрес у Париж… Худорляве обличчя Людвіга фон-Дорна глянуло на нього ніби з туману…

… Широкий бетонований аеродром… З нього він мусить злетіти на літаку без гвинта. На самих тільки ракетах… Це незвично і страшно… А от зараз перед ним стоїть машина, і ніхто навіть не подумає, що їй може бути потрібний гвинт…

… Крейсер «Красный Кавказ» пливе, розрізаючи хвилю, в штормовому морі, і до академіка Барсова приходить Марина Токова… Давня і незабутня зустріч…

До Крайнєва підійшов Валенс, і хвильна течія спогадів урвалася. Юрій здивовано глянув на директора, потім усміхнувся.

— Ну що ж, усе готове. Зараз почнемо, — сказав Валенс.

— В добрий час! — відгукнувся Крайнєв.

Валя вже давно добре вивчила цей літак. Вона цілі години просиджувала в кабіні, приміряючись і звикаючи до найменшої дрібниці. Вона вже на землі навчилася відчувати кожну частину літака, кожну його деталь. Але зараз їй треба було злетіти в повітря, де всі уявлення змістяться, де все виглядатиме зовсім інакше, ніж на землі, і божевільна швидкість примусить жити швидше, приймати рішення за якісь соті частки секунди. Адже за кожну секунду літак пролітає майже півкілометра, і роздумувати тут ніколи — кожен рух має бути абсолютно точним, а головне — доцільним.

От уже дали дозвіл на зліт. Валя додала обертів турбіні. Тепер десь отут, зовсім поруч, ротор турбіни крутився з незнаною досі швидкістю — десятки тисяч обертів на хвилину. Так, усе добре, нехай трохи попрацює… Ну, тепер можна злітати.

Усі потрібні рухи Валя проробила цілком автоматично і навіть сама не дуже добре зрозуміла, як злетів літак. Це було дивне, зовсім відмінне від звичайних польотів враження. Ніби ти сів, як барон Мюнхгаузен із старої казки, верхи на гарматний снаряд і летиш, сам не знаючи, що трапиться з тобою за хвилину.

Але таке почуття скоро зникло. Ні, Валя точно знала, куди летить і яку програму випробувань має виконати. Для простих польотів у неї нема часу — зараз усе треба випробувати, перевірити, визначити всі недоліки. Машину слід швидше запускати в серійне виробництво — фронт вимагає досконалого озброєння.

Миттю майнула думка, що війна, мабуть, закінчиться раніше, ніж цю машину передадуть на завод, та жалю ця думка, звісно, не викликала. От і добре, хай собі закінчується якнайшвидше…

Тепер Валя цілком захопилася випробуванням літака. Дивовижна це була машина. Абсолютно неможливе на звичайних гвинтових літаках ставало тут не тільки природним, а навіть обов'язковим. Одним ривком злетіти на кілька кілометрів угору, раптом спуститися до землі і знову злетіти ще вище — усі ці еволюції літак робив так, ніби для нього взагалі не було меж висоти і швидкості. Але Валя добре знала, що такі межі все-таки існують. Саме їх вона мала точно визначити, І вона взялася до цієї роботи і працювала, поки стрілка на лічильнику не показала, що пального залишилося на п'ять хвилин.

Валя знайшла очима аеродром, спустилася нижче, націлилася на двокілометровий посадочний майданчик і, сповнена страху, бо сідати на такій божевільній швидкості їй ще ніколи не доводилося, приземлилась. Одну мить їй здалося, що літак має перекинутися, але все обійшлося добре.

— Чудова машина, Юрію Борисовичу, — сказала вона, коли вантажний автомобіль приволік літак на місце старту і можна було стати на тверду землю, — але над зменшенням посадочної швидкості треба ще працювати. Я мало не вмерла від страху.

— Ну, в це я щось мало вірю, — засміявся Крайнєв. — Проте над цією клятою швидкістю, безперечно, доведеться попрацювати, і здорово-таки попрацювати, А загальне враження?

— Що там говорити про загальне враження!.. Якби зараз у нас на фронті була сотня таких літаків, уся гітлерівська авіація й носа в повітря не наважилася б показати.

— Дякую за комплімент, — вклонився Юрій. Хвилювання, яке охопило його під час посадки літака, ще не зникло. — Але як ми цю саму швидкість будемо зменшувати, я ще сам не знаю…

— Деякі міркування щодо цього в мене вже є, — озвалася Марина Токова.

— Дуже добре… А тепер, товариші, я попрошу зараз усіх вас до себе. Поговоримо, над чим нам зараз найбільше працювати треба, — сказав Крайнєв.

У цю мить до Валенса підбіг його ад'ютант, швидко передав якогось папірця. Директор прочитав посміхнувся.

— Пробачте, товаришу Крайнєв, — голосно сказав він, — але зараз ми на кілька хвилин зайдемо до мене. Є добрі новини…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

А тим часом танковий полк ішов усе далі і далі на захід. Дні минали за днями, місяць минав за місяцем. Сергій Король майже не виходив за цей час з бою. Правда, інколи траплялися короткі перерви, коли війська стояли в обороні. Тоді вдавалося трохи спочити і привести до ладу себе самого і свою техніку.

Все ясніше і ясніше окреслювалися контури майбутньої перемоги, все ближче підходила Червона Армія до Німеччини. І чим ближчою здавалася перемога, тим частіше мріяли, розмовляючи між собою, Король і Орленко.

Це були мрії інженерів, які вже скучили за справжньою творчою роботою, яким хочеться будувати і винаходити, бачити, як думка твоя, мрія твоя втілюється в життя.

Вони часто згадували своє київське буття і дні, коли разом доводилося працювати над компресором для Ганни. Де вона зараз, Ганна Ланко? Мабуть, вже встигла винайти надзвичайні речі за той час, поки Король і Орленко йшли далеким страдним шляхом війни.

Інколи до друзів прилітав Ростовський. Він завжди приносив найсвіжіші новини. Це були не тільки новини армійського характеру. Все, що твориться в Києві, Росовський знав досконало. Король уже не запитував, звідкіля в його друга з'являються такі відомості.

Особливо приємно було почути, що інститут стратосфери повернувся до Києва і розташувався на своїх старих місцях.

— Отак і ми з вами колись повернемося і станемо на свої місця, — збуджено говорив Король. — Тільки одне мушу я вам сказати — місця вже будуть не ті, і ми вже будемо не ті. Війна для нас всіх великою школою стала, школою мужності, школою товариських відносин, справжньої дружби. І всі люди в Союзі так само змінилися.

Він говорив це переконливо, відчуваючи хвилювання в серці. Він знав, що вся країна стала на вищий ступінь, і приємно було відчувати, що і ти сам не відстав.

В Польщі, зовсім недалеко від Варшави, сиділи вони в маленькому бліндажі на плацдармі за Віслою. Всім було ясно, що скоро, дуже скоро розпочнеться новий великий наступ і буде він блискавичним і переможним, і приведе десь аж до серця Німеччини, до самого лігва звіра.

Це був вечір перед Новим роком, і товариші підняли келихи за Радянську Армію, побажали всій країні щастя в цьому сорок п'ятому році.

І в цей же час у Києві, в інституті стратосфери, за довгим, білосніжною скатертиною накритим столом встав Валенс і майже слово в слово повторив тост Короля.

Це наступав сорок п'ятий рік, рік великої перемоги.

Після того як розійшлися всі з-за столу, Крайнєв пройшов до кабінету Валенса, і кілька хвилин вони сиділи мовчки, ніби підводячи підсумок цьому минулому рокові. Що ж, вони були немалі, ці підсумки. Тепер яснішими стали шляхи до повного оволодіння реактивною технікою.

Несподівано Крайнєв подумав про те, що наші війська наближаються до Німеччини і може випасти нагода коли-небудь побувати в бетонній тюрмі, де довелося провести стільки часу, йому дуже хотілося б побачити Людвіга фон-Дорна. Їм знайшлося б про що поговорити…

Крайнєв пригадав повідомлення про літаки-снаряди, якими німці намагалися розбити Лондон. Видно, це все-таки була робота Дорна. Це показувало, як напружено працювали німці над реактивною технікою, і водночас доводило їхню слабкість у цій техніці. Адже навіть при тому захопленні, яке виявляли німці до нових моделей винищувачів, у них піде, на жоднім ділянці фронту, не з'явилося реактивного літака. Значить, вони ще зовсім не розв'язали проблем реактивного літакобудування. Значить, виграно у німців цю велику і напружену, нікому не видиму, технічну війну.

І в той час, коли в залі інституту стратосфери відбувалися танці і люди святкували Новий рік, Крайнєв з Валенсом сиділи і міркували кожен про своє, про друзів і ворогів, сиділи, думаючи про минуле і накреслюючи плани на майбутнє.

Несподівано пролунав стук у двері. Валенс навіть слова сказати не встиг, як двері відчинилися навстіж і на порозі стали три жінки. Марина, Ганна і Валя, веселі, трохи збуджені від танців, заявили, що це не чесно тікати від товариства в такий вечір.

Валенс і Крайнєв встали їм назустріч. Було дуже приємно саме в таку хвилину побачити надійних давніх своїх подруг, з якими зв'язана майже кожна подія в житті, вся робота, хвилювання і успіхи, радості і розчарування.

Крайнєв приніс вина. Вони розлили його у високі келихи і підняли тост за тих, кого зараз не було з ними, за тих, що в бліндажах, у холодних промерзлих окопах готувалися до великого наступу на Німеччину.

Крайнєв випив своє вино і раптом відчув, що за ці роки справжні друзі з'явилися біля нього, вірні в біді і в щасті, непохитні і чесні. Він сказав про це — і всі здивувалися, бо саме таке почуття в кожного з'явилося в цю мить.

В інституті стратосфери ще грала музика, і дівчата танцювали невтомно, а в бліндажі, виритому на Мангушівському плацдармі недалеко від Варшави, вже давно настала тиша. Заснув Сергій Король, разом з Орленком укрившись однією ковдрою, бо другу віддали гостеві. Вони спали солодко, як сплять діти або солдати, вже давно звичні до бою.

Проте цієї ночі виспатися їм не вдалося. Прибіг посильний, розбудив Короля, простягнув йому пакета.

— От і маємо на завтра бойовий наказ, — сказав Король, розгорнувши папірця.

Полк Сергія Короля мав підтримати піхотну дивізію. Це наші війська пробували оборону німців перед великим наступом.

І в перший день сорок п'ятого року Сергій Король вів бій, поширюючи Мангушівський плацдарм. Це поволі починався генеральний наступ.

І коли через десяток днів було віддано наказ і артилерія заговорила на повний голос, так, що здригалися завіслянські ліси, Король, уже не озираючись, повів свій полк.

Він врізувався все глибше і глибше в німецьку оборону, аж поки не луснула вона і не покотилися танки з громом і ревом у тил німцям, все змітаючи на своєму шляху.

Тепер Король уже зовсім відірвався від піхотних частин. Він тримав зв'язок тільки по радіо, та ще коли-не-коли прилітав до нього на своєму літаку Росовський. Всім було ясно, що німецькі фашисти стоять на самому краєчку прірви і треба їх туди зіпхнути.

Дивне почуття охопило Короля, коли танки його перейшли кордон Німеччини. Під сталевими гусеницями скрипіла скута морозом земля, яку ненавиділи мільйони радянських людей, до якої мріяли дістатися, щоб знищити гітлерівську нечисть. Тепер треба тільки добити звіра і зробити це якнайшвидше і з найменшою кров'ю І коли вже до Одеру було зовсім недалеко і Король був переконаний, що плацдарм йому вдасться втримати напевне, раптом прийшов наказ повертати круто на північ.

Нічого не розуміючи, Король тільки руками розвів. Він ладен був запідозрити тут помилку, але прилетів Росовський і пояснив усе.

Перед Королем, в кількох кілометрах від його шляху, лежала та сама бетонна тюрма з аеродромом, де тримали колись Юрія Крайнєва. Зараз вона була перетворена на величезну лабораторію спеціального призначення.

Танки пішли на північ, і не минуло й кількох годин, як височенний бетонний мур виріс перед ними.

На своєму віллісі Король об'їхав цю величезну бетонну споруду, але ніде не знайшов ні найменшого натяку на браму чи звичайний вхід. Бетон всюди здавався однаково міцним. Кожен бік цього квадрата дорівнював трьом-чотирьом кілометрам.

Асфальтована дорога тяглася навколо всієї споруди. Свіжих слідів від машини на ній не було. Очевидно, в цю тюрму вів звідкілясь підземний хід або доступ до неї був тільки з повітря.

Довкола шуміли зимові, засніжені ліси, і жодного селища не виднілося поблизу. Мертва тиша стояла в лісах. Ніщо не ворушилося за високою бетонною стіною. Здавалося, ніби всередині взагалі немає жодної живої людини. Проте Король був уже добре навчений всіма несподіванками війни, щоб повірити такій тиші.

Саме тому він почекав, поки прилетить Росовський, щоб провести розвідку, а тоді вже діяти напевне.

Легкий У-2 з'явився пунктуально. Він летів низько, майже торкаючись верховіття дерев, і сів просто на асфальтоване шосе. Росовський вискочив з кабіни і заспішив до Короля. Він передав пакета з наказом, а сам знову зібрався сідати в машину.

— Почекай, куди ти? — зупинив його Король. — В мене до тебе є дуже велике прохання.

— Саме твоє прохання я і збираюся виконати, — засміявся Росовський. — Зараз я подивлюся, що воно на тому аеродромі робиться.

Росовський злетів у повітря, і зразу безмежне поле аеродрому, який лежав за стіною, розіслалося перед його очима. Спочатку Росовський летів низько, щомиті готовий завернути і сісти на дорогу, тільки-но з'явиться якась небезпека, потім осмілів, піднявся вище і став оглядати аеродром.

Величезна площа була зовсім безлюдною. Кілька літаків стояло в різних кутках біля стін. Коло них теж не видно було жодної живої душі. Росовський підвів літака до великого будинку дивної архітектури і довго кружляв над ним, намагаючись усе добре роздивитися.

Він ще кілька разів пролетів над аеродромом і, не гаючи часу, повернувся назад. Король чекав його з нетерпінням. Розповідь Росовського була цілком вичерпною, але в повну безлюдність аеродрому Король не повірив. Ворог міг замаскуватися, і його не побачиш з повітря. Тут могли бути всякі несподіванки. Король вирішив діяти дуже обережно.

Він покликав Орленка і доручив висадити в повітря зразу метрів сто — сто п'ятдесят цієї стіни. Танки мали прожогом ринути на аеродром і знешкодити все, що могло опиратися. Орленко взявся за справу гаряче, але запасів вибухових речовин, потрібних для операції, в полку не було. Доводилося їхати назад, туди, де лишалися полкові тили, і там знайти потрібні заряди. Король погодився неохоче, йому хотілося б швидше вже виконати наказ командування. Проте тут, видно, вибирати не доводилося. Орленко виїхав у тили, Росовський полетів назад до штабу, а Король із своїми танкістами залишився в лісі біля бетонної стіни.

Танкісти спочатку запропонували були розбити стіну снарядами, але Король заборонив. За даними Росовського, стіна була більш ніж метрової товщини. Нічого було і думати пробити її снарядами. Отже, доводилося тільки чекати.

І ранком того ж дня, коли Король тільки передав повідомлення про те, що досяг цього проклятого аеродрому, Валенс одержав наказ негайно послати Крайнєва і ще когось з інститутських спеціалістів до Німеччини в штаб армії, де бився полк Короля.

Оце і була та телеграма, яку приніс на аеродром ад'ютант директора інституту.

Коли Крайнєв прочитав телеграму, то стримати захоплення йому було дуже важко.

— Адаме Олександровичу, — запально говорив він, — ти розумієш, куди мене викликають? Це ж саме туди, де я сидів. Це значить, мені знову в тюрмі моїй побувати доведеться. А може, і Дорна вдасться побачити.

— Ну, щодо цього я маю сумнів. Він уже, мабуть, давним-давно на захід Німеччини втік, щоб бува нам в руки не потрапити.

— Так, це можливо. А хотілося б мені з ним зустрітися…

— Зустрінетеся чи не зустрінетеся, а вилітати треба негайно. Хто з тобою полетить?

Крайнєв на мить замислився.

— Ганна обов'язково — вона спеціаліст по вибухових речовинах. Я думаю, що Матяша треба взяти і Марину не завадило б.

— Всього-на-всього?

— А навіщо мені більше? Там, правда, велика лабораторія і, мабуть, багато цікавого, але я не бачу причини відривати від роботи більше людей. З цими спеціалістами 5Ї там зумію гори перевернути, що б там німці не винайшли.

— Я, правда, не думаю, щоб там були якісь гори.

— Я сам цього не думаю. От тому мені і вистачить трьох товаришів.

За годину літак інституту стратосфери піднявся в повітря. Спочатку він летів один, але десь над кордоном Польщі його зустріли винищувачі і охороняли в польоті вже до самого місця призначення.

З нетерпінням дивився на землю Юрій Крайнєв. От вона наближалась — та хвилина, про яку мріялося довгими місяцями сидіння у тюрмі, про яку так часто говорилося друзям.

Крайнєв згадав Волоха. Колись він поклявся, що повернеться в цю тюрму, щоб поставити йому пам'ятника. Зараз, мабуть, ця клятва ближча до виконання, ніж будь-коли.

Марина і Ганна теж з великим зацікавленням дивилися на землю. Вони обидві знали історію Крайнєва. Але вони також знали, що в інститут стратосфери давно вже надходили відомості, ніби в цих лабораторіях зосереджено всі дослідні роботи німців по реактивному літакобудуванню. Тому зацікавлення зростало з кожним кілометром.

До аеродрому, який містився недалеко від штабу армії, вони прилетіли надвечір, і зразу ж їх посадовили на машину, щоб вирушити далі. До розташування полку Короля вони прибули, коли ще не починало сутеніти, а сонце тільки хилилося до обрію.

По дорозі, вже недалеко від розташування полку, вони наздогнали Орленка, який повертався до Короля, везучи кілька машин толу. Після перших же слів вітання Орленко оголосив, що везе тол, щоб «підірвати ту прокляту стіну», і всі стали дуже поспішати.

Крайнєв зі своїми товаришами залишився біля Короля, а Орленко з саперами приступив до роботи. Сонце вже сідало. В лісі залягала сутінь. Король сидів поруч своїх старих знайомих у наспіх виритій землянці.

— От ніколи не думав, — говорив Король, — що наша наступна зустріч буде саме такою. Завтра ще Росовський прилетить. Він тут інститут стратосфери щодня згадує.

Марині раптом стало нічим дихати. Вона встала і вийшла з землянки. Всі провели її поглядами, потім на обличчях з'явилися усмішки, але ніхто нічого не запитав.

Принесли вечерю. Частуючи гостей, Король весь час прислухався до всього, що творилося в лісі і навколо землянки. В саме в ту мить, коли він збирався випити маленьку пластмасову чарку горілки, гудіння літака почулося над лісом. Король застиг, піднісши чарку до рота.

Крайнєв не витримав і швидко вискочив на вільне повітря, а за ним подалися і всі. Гудіння стало чутно все ясніше, і несподівано великий транспортний літак, пролетівши низько над гіллям дерев, опустився на аеродром за стіною. Чорні хрести на його крилах були ясно видимі.

— Що за чудасія, — не витримав Крайнєв, — хто ж це наважився летіти на цей аеродром?

— А це, мабуть, помилково, — хитро посміхнувся Король. — Тут дуже складна ситуація зараз для німців створилася. Вони можуть не знати — є ми в цьому районі чи ще за сто кілометрів їдемо. Усе переплуталося. Але пташку цю мені б дуже хотілося взяти. Ану, чого там Орленко копається?

Та Орленка не довелося довго чекати. Він прибіг радісний, збуджений і доповів, що все готове. Треба дати тільки команду. Міни вже закладено. Одного слова досить, щоб сто п'ятдесят метрів стіни злетіло в повітря.

Король на мить замислився, потім покликав командира танкової роти лейтенанта Дороша і наказав вивести свої танки і стати з заведеними моторами навпроти місця, де буде вибух. Тільки-но вибухне тол і перша хвиля пройде над танками — негайно, ні на що незважаючи, рватися на аеродром і в першу чергу таранити всі літаки, які там є, щоб жоден не міг злетіти.

Лейтенант відкозиряв, і зразу ж його танки вийшли на місця, вказані Орленком.

Відчуваючи, як завмирає серце, чекав Крайнєв останнього наказу.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Химерно склався життєвий шлях Людвіга фон-Дорна після того, як Юрій Крайнєв втік з його фортеці. Страшний гнів Германа Герінга, головнокомандуючого повітряними силами фашистської Німеччини, впав на його голову після тої події. Тільки величезні зв'язки дали змогу уникнути суду. Про велику і почесну кар'єру вже мріяти не доводилося.

До того ж ще один удар завдав Дорнові непоправного горя — тяжко захворіла Мей, її довелося відправити в психіатричну лікарню, і лікарі не бачили надії на одужання. «Спадковість» — хитали вони головами, відповідаючи на всі запитання Дорна.

Отже, і Мей, остання надія і остання радість Дорна, пішла з його життя. Тепер він залишився самотній на цілому світі.

Його все-таки залишили на посаді начальника лабораторії реактивних літаків, але тепер там уже було багато працівників й майже зникла секретність. Так було до тієї хвилини, поки не почалася війна. Тоді лабораторія знову стала цілком таємною. В ній зразу ж почали виготовляти літаки-снаряди.

Людвіг фон-Дорн виявив себе на цій роботі дуже добре, і невдовзі йому навіть перестали нагадувати втечу Крайнєва.

Коли Гітлер кинув свої банди на Радянський Союз, у перші місяці його успіхів Дорн опинився в Києві. Йому було наказано організувати досліди з тими співробітниками інституту стратосфери, які могли залишитися в Києві.

Розвороту ця робота не дістала, бо вже розпочався наступ Червоної Армії і Дорнові довелося спішно тікати.

Таким чином, він опинився знову на старому місці, в своїй бетонованій лабораторії. Тепер тут працювалося не так спокійно, бо аеродром часто використовували для всяких інших потреб, а не тільки для дослідних робіт.

Розпочався наступ на Англію за допомогою літаків-снарядів.

Людвіг фон-Дорн одержав залізного хреста.

І незабаром після цієї радісної події, після якої, здавалося б, кар'єра фон-Дорна мала піти вгору, прийшов наказ евакуювати лабораторію на захід.

Прочитавши цей наказ, Людвіг фон-Дорн зрозумів, що з війною скоро буде покінчено. Треба було рятуватися.

Він дуже сумлінно виконав наказ про евакуацію лабораторії. Сумлінність ця полягала в першу чергу в тому, що Дорн вивіз і заховав усі цінні речі. Він розумів, що все йде до кінця, і піклувався тільки про власне майбутнє. Співробітників своїх він розпустив, щоб розкрадання лабораторії не було таким помітним. Добре знаючи, що начальство вже не довго буде начальством, він з чистим серцем доповів про евакуацію лабораторії.

І саме в цей час, як промінь сонця у похмурому житті Людвіга Дорна, на горизонті з'явився шведський інженер Генрі Кервуд. Він приїхав, навіть не подумавши про те, щоб змінити своє англійське прізвище на якесь інше, більш схоже на шведське. Він просто виписав собі нового паспорта, де було змінено тільки національність і підданство, і, не боячись нікого, рушив до Німеччини.

Кервуд мав усі підстави не боятися. У гітлерівській столиці вже починалося безладдя і нікому не було ніякої справи до якогось американця чи англійця, який так одверто, нікого не боячись, розшукує Людвіга Дорна «в особистих справах» і називає себе для годиться шведом.

Людвіга Дорна Кервуд знайшов досить швидко, і барон хтозна-як зрадів можливості продати всі креслення. Про ціну вони домовилися відразу ж. Ніколи в житті навіть мріяти не міг Дорн про подібні заробітки.

Зібрати інженерів з числа колишніх співробітників Дорна було важче, але і тут повезло — всі адреси знайшлися у записник книжках, залишалося тільки послати листи.

У свою колишню лабораторію, де зберігалися всі матеріали, Дорнові дуже не хотілося їхати. Він волів, щоб Кервуд сам туди подався і взяв би все, що йому потрібно, але американець навіть слухати про це не захотів.

— Ми поїдемо разом, — безапеляційно заявив він, і баронові не залишилося нічого іншого, як послухатися.

Вони вирішили вилетіти негайно. Але, намагаючись останнім часом не потрапляти на очі заклопотаному начальству, Дорн втратив правильну орієнтацію щодо обставин і часу. Крім того, гітлерівське командування боялося оголосити в газетах, наскільки пройшли в глиб країни радянські війська. І тому, думаючи, що летить у цілком безпечне місце, Дорн прилетів на свій аеродром тоді, коли танковий полк Короля вже стояв біля стін.

Пілот приземлив літака, як завжди., впевнено, недалеко від будинку лабораторії. Дорн вийшов, першим, допоміг зійти Кервудові, кілька техніків і інженерів, які мали допомогти Кервудові, також вийшли на асфальт аеродрому. Не гаючи часу, вони взялися до роботи. Дорн віддав накази і зайшов у будинок. Спробував повернути вимикача. Електричне сяйво розлилося по коридору. Дорн зітхнув, проходячи повз кімнату, де жила колись Мей, і зайшов у хімічну лабораторію.

Кілька хвилин відмикав великим ключем важкий сейф, нарешті відкрив і дістав звідтіля невелику прозорого скла посудину з темним сизуватим порошком. Хвилину дивився на неї, потім поволі пройшов до свого кабінету.

Великий дерев'яний, майстерно різьблений орел так, як і раніше, простирав на стелі свої широченні крила.

Дорн глянув за вікно. Сонце вже сіло. Сутінки помалу густішали над аеродромом. Злобно скривився Дорн, поставив свою пляшку на вікно і, не озираючись, вийшов з кабінету.

Голос Кервуда почувся в коридорі. Інженер був цілком задоволений. Звичайно, ніяких особливих новин ту г немає, але завдання, покладене на нього, виконане цілком.

Пілот доповідав про закінчення вантаження. Дорн побачив постать Кервуда на аеродромі і швидко подався до літака. Він вийшов на асфальт аеродрому, і раптом йому почулося якесь гудіння. Став на мить, прислухаючись, і застиг на місці.

На його очах, піднята страшною силою в повітря, вигнулася і розпалася на дрібні уламки товстенна стіна. Більше сотні метрів її раптом заховалися в диму і пилюзі. І не встиг цей дим хоч трохи розійтися, не встигла ще хвиля вибуху пройти над головою Дорна, як п'ятеро танків вдерлися на аеродром і помчали по асфальту до літаків, розкиданих то там, то там на аеродромі. Край ній танк з повного ходу вдарив по хвостовому оперенню літака Дорна, і німець зрозумів, що ніколи вже йому не злетіти з цього розкішного аеродрому.

А слідом за першим ішли інші танки, і порахувати їх зразу було неможливо.

Людвіг фон-Дорн ще раз повернувся до свого кабінету, але на цей раз уже під конвоєм танкістів. Від несподіванки він навіть повірити не міг, що потрапив у полон до радянських військ.

Він чув, як чийсь владний голос наказав провести його в кабінет, і був смертельно зляканий, побачивши за своїм столом, у своєму кріслі Юрія Крайнєва. Кілька офіцерів теж були тут. Дві жінки сиділи поруч Крайнєва, і чого їм тут треба — Дорн зрозуміти не міг.

Танкісти, які привели Дорна в кабінет, відкозиряли і вийшли. Крайнєв кілька хвилин дивився на свого старого знайомого, і спокійна посмішка ледве помітно торкалася його уст.

— Рекомендую вам, товариші, — нарешті проговорив він, — мій дуже старий знайомий Людвіг фон-Дорн. Колись він мене довгенько протримав у цій тюрмі. Як же ви опинилися тут зараз?

Дорн уже оволодів собою. Незважаючи на те, що коліна у нього трусилися від жаху, він зумів пояснити свою помилку.

— Так, — знову посміхнувся Крайнєв, — ну, а що ж вироблялося в вашій лабораторії? Мабуть, ваші ФАУ-2. Чи ви вже щось цікавіше встигли винайти? Як старому знайомому, покажіть мені вашу лабораторію, Дорн. Я її ще не зовсім забув, можу вас запевнити.

Від останніх слів мороз пройшов по шкірі Дорна.

В цю мить танкісти привели до кабінету Генрі Кервуда. Крайнєву від здивування аж очі на лоба полізли, коли він побачив американця.

— Та тут знайомих більше, ніж ми думали! — вигукнув він. — Як це ви сюди потрапили, містер Кервуд?

— Мене взяли в полон, — нітрохи не вагаючись, збрехав американець. — Я сподіваюся з вашою допомогою дуже швидко дістатися додому. Я прошу вас негайно відправити мене до Москви. До нашого посольства.

— До Москви ми вас, звичайно, відправимо, — засміявся Крайнєв, дуже добре розуміючи, яким чином саме в таку мить опинився тут Кервуд, — але на цей раз, мабуть, не до посольства.

— Що ви цим хочете сказати? — обурився інженер.

— Нічого, — відповів Крайнєв, — просто тут запахло для вас смаженим, і ви негайно прилетіли сюди. Може, пап Людвіг фон-Дорн допоможе нам в тому розібратися?

Дорн дуже добре розумів, що всі його плани луснули і розраховувати на американські гроші більш ніж смішно. Тому він з готовністю відповів:

— Допоможу, звичайно, допоможу.

— От бачите, — вів далі Крайнєв, — так і довідаємося потроху, помалесеньку, хто і для чого вас посилає, Генрі Кервуд. До речі, у вас є документи?

— У мене їх забрали, — похмуро відповів Кервуд.

— Ось вони, товаришу Крайнєв, — заступник Короля вже простягав паспорт Кервуда.

— От бачите, ви тепер швед, — ще веселіше засміявся Крайнєв. — От все і прояснилося. У яке ж посольство будемо вас посилати?

Кервуд не відповів. Майбутнє не віщувало йому нічого, крім великих неприємностей. Погано йому буде, коли виявиться, для чого послав його у Німеччину Старк. А воно може виявитися, ой, може.

— Я гадаю, нам все тут слід оглянути, — запропонував Крайнєв.

— Я з охотою покажу вам лабораторію, — намагаючись цілком оволодіти собою, сказав Дорн.

І вони пішли по довгих коридорах лабораторії. Крайнєва цікавило, як далеко пішли німці в техніці реактивного літакобудування. Він просто запитав про це Дорна.

— Дечого ми досягли, — відповів німець, — але люди на наших літаках в повітря ще не підіймалися. Ми приділяли головну увагу літакам-снарядам. Фюрер вважав, що реактивними літаками ми встигнемо зайнятися і після перемоги. Нам потрібна була зброя, яка зараз дає ефект, а не колись. Ми ставили досліди і конструювали реактивні літаки, незважаючи на це. В тих шафах лежать креслення. Вони тепер ваші. Ви можете з ними ознайомитися… якщо зможете…

Король раптом насторожився.

— Як ви гадаєте, товаришу Крайнєв, що можуть означати його останні слова?

— Нічого особливого, — замість Крайнєва відповів сам Дорн, — просто, я глибоко переконаний, що нікому з вас живим звідси не вийти. Ви надто далеко відірвалися від своїх військ. Не далі, як завтра, вас знищать.

— От нахаба, — вигукнув Король, — побачимо завтра, як нас знищать. Він не має ніякого уявлення про все, що твориться на фронті.

— А може, тут усе заміновано? — запитав Орленко.

— Перевірити не гріх, — відповів Король, — але на це розраховувати важко. Адже він навіть уявлення не мав, де ми зараз є. А для того щоб таку споруду замінувати, не одну годину треба, навіть не один день.

— Ми будемо ночувати тут? — несподівано запитав Дорн.

— Хто буде, а хто й ні, — відповів Король. — Для військовополонених там уже готують підвал.

— Дуже добре, — відповів Дорн і глянув на маленьку колбу, яка стояла на вікні. Досі він всіма силами обминав її поглядом, але зараз все-таки не витримав.

Тільки одна Ганна, яка невідступно дивилася на Дорна, помітила цей погляд. Дивуючи усіх, вона раптом встала зі свого стільця, підійшла до вікна і взяла в руки колбу. Сизуватий порошок пересипався в ній, і був він такий знайомий з вигляду, що Ганна несподівано згадала Яринку і роботу в хімічній лабораторії.

— Навіщо вам здалася та колба? — придушеним голосом запитав Дорн.

— Вона мені нагадала одну речовину, з якої ми зробили пальне для останніх реактивних літаків. Ця мила речовина вибухає від сонячного променя. Мені здалося, ніби це саме вона.

На губах у Дорна раптом з'явилася піна. Він кинувся до Ганни, як навіжений. Король схопив його, одним ударом збив на підлогу.

Обличчя Дорна аж посиніло від люті.

— От і маємо розгадку, — сказав Крайнєв, — як добре, Ганно, що ти поїхала разом з нами.

— Значить, нікому тут ночувати не можна, — сказав Король, — невідомо, чи не стоїть ще десь одна така пляшечка. Як ви гадаєте, це міг бути пристойний вибух?

— Коли це та сама речовина, то з усього будинку залишилися б тільки друзки, — відповіла Ганна. — Ця речовина колись вбила Яринку, а там було всього кілька міліграмів.

Король і Орленко раптом обидва спохмурніли, і мить у кімнаті тривала тиша.

— Виведіть його подалі, — наказав Король, показуючи на Дорна.

Дорна вивели. За кілька хвилин усі покинули велику лабораторію, де кожної миті могли трапитися всякі несподіванки.

А другого ранку, коли вже зійшло сонце і освітило всі кімнати і вже можна було не боятися ніякого вибуху, Крайнєв узявся до роботи. Разом з Мариною читав він креслення, які вдалося взяти з сейфів — ключі від усього цього господарства лежали в кишені Дорна.

Крайнєв, Марина і Матяш працювали довго і наполегливо. І коли вже було розібрано всі креслення, Крайнєв зробив підсумок.

— От дивіться, товариші, вони йшли по наших слідах. Звідси і схожість в роботі хіміків, які добували пальне для реактивних двигунів. Ця робота мало не коштувала нам життя. Але головне не в тому. Ви бачите, що нам у них нічому вчитися. Я про це багато думав, коли вони мене примушували тут працювати, а тепер переконався остаточно. Уся ця хвалена німецька техніка відстала від нашої на ціле десятиліття. Дорн, мабуть, думає, що нам в руки потрапило хтозна-яке багатство, а все це багатство вже давно лежить у наших архівах.

І надвечір того ж дня на великому аеродромі, біля його східної стіни, відбулася урочиста церемонія. Саме в цьому місці багато років тому поховав Юрій Крайнев пілота Волоха. Зараз уже і сліду не залишилося віл знаку, залишеного на асфальті, але сам асфальт у цьому місці трохи потріскався і увігнувся.

Танки вишикувалися перед непомітною могилою. Танкісти стояли біля своїх машин. На місці, де було поховано Волоха, встановлено маленький червоний обеліск з п'ятикутною зіркою зверху. Багато таких маленьких пам'ятників залишилося в Європі там, де билася Червона Армія.

Крайнєв підійшов до обеліска з непокритою головою. Танкісти скинули шоломи. Зимове холодне сонце вже торкалося обрію, і засніжені дерева в лісах навколо аеродрому і самі сірі бетонні стіни були залиті ніжно-рожевим світлом.

— Я клявся колись, друже, — глухо сказав Крайнєв, — що повернуся, щоб поставити тобі пам'ятник. Я додержав своєї клятви.

Голос його раптом перервався від хвилювання. Сонячне світло потемнішало і з рожевого стало кривавим.

Король дав сигнал. Глухо вдарили танкові гармати, струшуючи повітря.

Рожевий сніг посипався з дерев.

Хвилину на аеродромі стояла тиша. Потім танкісти наділи шоломи і рушили до своїх машин.

Завдання, поставлене перед Королем, було виконане. Полк ішов далі на захід. Юрій Крайнєв і його друзі мали повертатися в Київ.

— Приходьте швидше з перемогою, — побажали Королеві і Орленкові друзі.

Загули танкові мотори. В надвечір'ї зникли важкі танки.

Потім прилетів Росовський. Він уже встиг раніше побачити Марину, і на його обличчі весь час лежав щасливо-тривожний вираз.

Крайнєву він привіз наказ негайно повертатися до Києва.

— От і добре. Тут і робити нічого. Мені до своїх літаків, додому вже захотілося, — сказав Крайнєв, і всі відчули таке ж бажання.

— Я дуже чекаю вас у Києві, — сказала Марина Росовському на прощання.

Він нічого не зміг відповісти від хвилювання, тільки провів очима машину, в якій поїхали до штабу армії Крайнєв і його друзі, а сівши в свій літак і злетівши, довго дивувався, чого це літак ніби хитається в його руках.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Перемога прийшла разом з весною, радісна, сонячна, буряна. Другого травня був взятий Берлін. Дев'ятого травня тиша запанувала над всією Німеччиною. День цей став Днем Перемоги для всього прогресивного людства.

Але коли для багатьох тисяч і навіть мільйонів людей ця перемога визначала повернення додому, демобілізацію, зустріч з рідними, то в інституті зовні начебто нічого і не змінилося. Все так само напружено працювали інженери і хіміки, так само щодня злітали в небо експериментальні реактивні літаки.

І, як це не дивно, для колективу інституту День Перемоги приніс ніби нову відповідальність. Реактивні літаки так і не застосовувалися в цій війні. Проте відомо було цілком точно, що в усіх країнах під час усієї війни відбувалася напружена дослідницька робота. Результати її залишалися невідомими. Значить, для того щоб не залишитися позаду, доводилося працювати, може, навіть напруженіше, ніж під час війни.

Саме такі висновки зробив для себе Юрій Крайнєв зразу ж після Дня Перемоги. Робота тривала, не припиняючись ні на мить.

На великому аеродромі, що лежав далеко за Києвом, з'являлися все нові і нові моделі реактивних літаків. Підполковник Полоз і Валя вже не встигали їх оглядати і випробовувати. Полоз тоді згадав про своїх давніх друзів, і брати Котики з'явилися в інституті стратосфери.

Вони спочатку недовірливо поставилися до цих літаків без моторів, але дуже скоро переконалися в їх перевазі і захопилися ними до краю.

Тепер для Крайнєва були вже вирішені майже всі проблеми реактивного літака. Залишалася тільки дуже висока посадочна швидкість, і саме її весь час намагався подолати Крайнєв, добре знаючи, що розв'язання цієї проблеми вимагатиме років роботи.

А коли минуло ще кілька часу, Крайнєв і Валенс доповіли в Москві про те, що тепер уже можна випускати в повітря бойові реактивні літаки, виготовлені не експериментально, а серійно, на заводі. Це вже була справжня бойова машина величезної швидкості і вогневої могутності.

З Москви прийшла відповідь, що на наступному авіаційному святі в Тушино можна і не тільки можна, а навіть треба показати роботи інституту.

Це повідомлення примусило хвилюватися не тільки Крайнєва. В першу чергу страшенно стурбувався підполковник Полоз. Це ж йому саме тепер доводилося показати літаки в повному блиску.

Полоз спочатку заперся на цілий день у своїй кімнаті і опрацював точну програму виступу. Вона складалася з польоту двох пар реактивних винищувачів. Фігури вищого пілотажу мали бути продемонстровані всіма чотирма літаками одночасно, потім мав відбутися «повітряний бій» між двома парами літаків. Все це забирало три-чотири хвилини, не більше. Вправи треба було провести на найбільшій швидкості.

Пілотів для такого параду Полоз визначив не вагаючись. Троє Котиків і Валя були тут, безперечно, найкращими.

Для цих пілотів почалося важке і напружене життя. Полоз виробив спеціальну програму тренувань, і вони вивчали до повної завершеності найскладніші фігури групового вищого пілотажу і десятки разів проводили в повітрі учбовий «повітряний бій».

І от, нарешті, він наступив, цей день великого авіаційного параду в Тушино. Валенс, Крайнєв і всі інженери інституту стратосфери виїхали до Москви заздалегідь. Усі хвилювалися, як на найвідповідальнішому іспиті. Валя і брати Котики теж нервувалися, але на них це не позначалося нітрохи. Вони були цілком певні в собі, закохані в свої машини, і жоден сумнів не міг торкнутися їхніх сердець.

Сотні тисяч москвичів заповнили в цей день величезний аеродром. Чорна маса людей ворушилася, зростала весь час і нарешті величезним кільцем охопила неосяжно велике поле аеродрому.

Юрій не бачив, що робиться з небі над аеродромом. Він до болю в грудях чекав, поки прийде його хвилина і характерний свист реактивних літаків пролунає в повітрі.

І от вона наступила, ця хвилина.

Все трапилося саме так, як він передбачав. Ніби зв'язані одною невидимою ниточкою, робили в повітрі найскладніші фігури вищого пілотажу реактивні літаки. Вони зникали в височині, вертикально набираючи висоту, вони падали майже до землі, женучись один за одним, вони переверталися і робили круті віражі так легко, ніби швидкість їхнього польоту не досягала тисячокілометрової грані.

Юрій дивився не відриваючись, і серце його сповнилося гордістю за свою роботу, за своїх товаришів, за свою країну, яку ніхто і ніколи не зможе перемогти.