Прорив у локальний простір зорі Хорс, навколо якої оберталася планета Новоросія, минув гладесенько-рівнесенько. Альви, зайняті обороною системи від безперервних атак ґаббарів, не стали відволікати на нас великі сили, щойно переконалися, що наше крило[5] є лише черговою розвідувальною місією, а не аванґардом масованого вторгнення земного флоту. Певна річ, погоню за нами відправили, але нам без проблем вдалося від неї відірватися.
Вперше за свою військову кар’єру я брав участь у бойовому завданні не як командир корабля і тому почувався не в своїй тарілці. Для мене було незвично знаходитися в штурманській рубці як гість і лише спостерігати за діями команди, не маючи можливості віддавати наказів.
Утім, капітан другого ранґу Марсильяк, командир десантного крейсера „Каллісто“, добре знав свою справу й уміло керував кораблем. У мене як фахівця було до нього жодних претензій… окрім однієї — що на капітанському містку перебував він, а не я.
Поки ми віддалялися від охопленої бойовими діями дром-зони, я мав нагоду приблизно оцінити сили альвійського флоту, задіяні для оборони системи. Тут волохатики не поскупилися, вони охороняли Новоросію не гірше, ніж столицю своєї Федерації — Альвію. Чого тільки вартийбув перший оборонний ешелон — кораблі, станції та бази, сконцентровані безпосередньо в районі дром-зони. Хоча ми, люди, і перевершуємо решту рас у науково-технічному розвитку, нас усе-таки дуже мало, ми ще не володіємо достатніми ресурсами, щоб здолати таку армаду.
Три інші планети, що перебувають під контролем альвів — Есперансу, Землю Вершиніна й Арран, — ми рано чи пізно відвоюємо. А найпевніше, вони самі ними поступляться — за останніми даними, до початку атаки ґаббарів у цих світах залишалося близько десятка мільйонів людей, які ховалися від депортації в лісах, горах і міських підземних комунікаціях. Зате Новоросію, чиє населення зросло до трьох з половиною мільярдів, альви так просто не віддадуть. Вони вчепляться в неї мертвою хваткою і стоятимуть до кінця. Люди, яких вони тримають заручниками, а це мало не дев’ять відсотків від загальної чисельності всього людства, становлять для них величезну цінність.
„Ні, тут наша звична тактика вже не спрацює,“ — похмуро думав я, спостерігаючи за тим, як серед міріадів зірок на екрані заднього огляду раз по раз спалахували й гасли дрібні жаринки, кожна з яких була черговим ґаббарським або альпійським кораблем. — „Навіть якщо на Новоросії спалахне масове повстання і альвам доведеться перекинути до планети додаткові сили, в дром-зоні все одно залишиться задосить кораблів, щоб відбити будь-яку нашу атаку. Система Хорса нам не до шмиги. Поки що…“
— Противник припинив переслідування, бриґадире, — повідомив мені капітан Марсильяк. — Усі кораблі переходять у режим повного радіомовчання і перемикаються на ґравітаційну тягу. Розрахунковий час до старту десантного шатла — сімнадцять годин.
— Гаразд, — сказав я, підводячись з крісла. — Піду відправлю дітей спати. Нехай добре відпочинуть перед стартом. Якщо виникне позаштатна ситуація, відразу сповістіть мене.
— Обов’язково, бриґадире.
Прямуючи до виходу, я кинув погляд на Анн-Марі, яка продовжувала сидіти на своєму місці. У відповідь вона легенько кивнула, даючи мені зрозуміти, що залишається в рубці. Мабуть, хотіла остаточно переконатися, що ми відірвалися від погоні. Я б і сам залишився, але боявся, що, врешті-решт, не стерплю й почну віддавати накази, а це поставить капітана Марсильяка у вельми незручне становище.
Залишивши рубку, я спустився на четвертий ярус, де розташовувався житловий відсік десантного взводу. Як я й очікував, хлопці та дівчата перебували в кают-компанії, де через великий вмонтований у стіну екран можна було спостерігати за всім, що діялося зовні. Вони обговорювали ситуацію в системі Хорса, але, на відміну від мене, не були налаштовані так песимістично і не вважали, що наші війська не мають жодних шансів захопити її.
Я трохи затримався в коридорі, щоб, залишаючись непоміченим, послухати їхню розмову. Якраз ішлося про можливість застосування ґлюонних бомб, щоб одним махом очистити дром-зону від альвійських військ. Сама по собі ідея була непогана: кожен корабель містить чимало радіоактивних матеріалів — в ядерних боєголовках, в допоміжних атомних реакторах, у самій обшивці, — щоб негайно вибухнути, опинившись у радіусі дії ґлюонної бомби. Ми успішно застосовували цю зброю для знищення не лише ворожих планет, а й космічних баз або великих скупчень кораблів противника. Чотири роки тому, під час другої масштабної операції зі звільнення людських планет, командування вдалося до тактики „ґлюонних пасток“, коли перед справжнім вторгненням проводилися обманні атаки. У систему перекидали застарілі, вже списані на брухт кораблі, керовані комп’ютерами, настроєними на бойовий режим. Чужинці ловилися на цю приманку, стягували в райони прориву значні сили і в результаті наривалися на вибухи ґлюонних бомб.
Особливо ефективно така пастка спрацювала в локальному просторі Цяньсу, де на першому ж етапі вторгнення було знищено понад вісімдесят відсотків дислокованого в дром-зоні флоту п’ятдесятників. На жаль, ми не мали достатньої кількості військ, щоб одночасно атакувати всі людські системи, а чужинці, навчені гірким досвідом, більше не повторювали своїх помилок. Тепер вони рівномірно розосереджували сили по всій дром-зоні, що різко збільшило витрати на оборону цих систем, зате звело до мінімуму наслідки можливого застосування ґлюонних бомб, які при всій своїй руйнівній потужності мали обмежений радіус дії — лише кілька тисяч кілометрів.
Це обмеження носило не технічний, а принциповий характер, обумовлений короткою тривалістю життя випромінених в момент вибуху квазіґлюонів — часток, подібних до звичайних ґлюонів, які, проте, не взаємодіяли між собою, тому безперешкодно поширювалися в просторі зі швидкістю світла, а при поглинанні матерією послаблювали її внутрішньоядерні зв’язки. Квазіґлюони були відкриті понад п’ять століть тому, тоді ж і виникла ідея ґлюонної бомби, але до останнього часу це була лише теоретична розробка, що не мала жодного практичного застосування. Технолоґія створення ґлюонних бомб належала до числа найважливіших таємниць людства, що забезпечували нам перевагу в протистоянні з Чужими. Це була дуже грізна зброя, одна згадка про яку жахала наших ворогів, але навіть вона виявлялась безсилою перед величезними космічними відстанями. У масштабах дром-зони ділянка простору діаметром у кілька тисяч кілометрів — ніщо…
Я продовжував стояти в коридорі, слухаючи розмову. Ні командир взводу, моя донька Рашель, ні її заступник, лейтенант Валько, у цій дискусії участі не брали. Цілком очевидно, що вони чудово все розуміли, але вирішили не заважати своїм підлеглим — мовляв, хай собі посперечаються, адже в суперечках, як відомо, народжується істина.
— Як на мене, усе це дурниці, — пролунав дзвінкий голос, що належав Естер Леві, рудоволосій дівчині із зовнішністю кінозірки. — Треба ж таке вигадати — сегментовані боєголовки! Чужинці не ідіоти, щоб спокійно спостерігати, як ці сегменти розлітатимуться по всій дром-зоні. Вони спалять їх лазерами.
— Таких сегментів має бути дуже багато, — відстоювала свою ідею Хулія Мартінес. — Тисячі. Десятки тисяч…
— А мільйони не слабо? — втрутився хлоп’ячий баритон землянина Станіслава Михайловського. Мимохідь я сам здивувався, як швидко навчився розпізнавати своїх підопічних за голосами. — Потрібно не менше п’яти мільйонів повноцінних ґлюонних зарядів, щоб покрити всю дром-зону. Порахуй сама, Хуліє, це ж елементарні викладки. Естер має рацію — усе це дурниці. Якби ми мали стільки бомб, то давно звільнили б усі людські планети. І не знадобилося б ніяких „килимових бомбардувань“ дром-зон. Ми просто використовували б ці заряди в бою замість звичайних позитронних і термоядерних.
— Справді, — погодилася Естер. — Навіщо кидати бомби в нікуди, якщо кожна з них може підбити ворожий корабель. Була б у нас бодай сотня тисяч ракет з ґлюонними боєголовками, наш флот миттю очистив би цю систему від чужинців. І решту також.
Запала мовчанка, і я, скориставшись паузою, увійшов до кают-компанії. Хлопці та дівчата негайно підхопилися й відсалютували мені. Усі вони були помітно втомлені й схвильовані — давалось взнаки нервове напруження останніх двох годин, коли ми здійснювали прорив через дром-зону та відривалися від переслідування. Рашель мала значно спокійніший вигляд, ніж її підлеглі, зате лейтенант Валько був хворобливо блідий, аж сірий, а під очима залягли темні кола. Однак це не було наслідком недавніх переживань, просто дорогою від Дельти Октанта до Хорса йому перепроґрамували імплант відповідно до новоросійських стандартів, бо інакше він засвітився б під час першого ж проникнення в мережу. Підозрюю, що це була дуже болюча й вкрай неприємна процедура. Бідолашний хлопчисько, що він зробив зі своїм мозком! Я завжди ставився до кіберів із співчуттям і несхваленням, хоча свого часу, ще юнаком, сам мало не наважився на вживлення імпланта заради віртуальних космічних польотів. Контакт із комп’ютером через ментошолом не давав стовідсоткового відчуття реальності, і при всій переконливості створених ним образів усе-таки залишалося відчуття їх ілюзорності. Зате імплант дозволяв повністю відключатися від зовнішнього світу й не просто входити у кіберпростір, а зливатися з ним, ставати його невід’ємною частиною. Добре, що я не піддався цій спокусі…
— Вільно, кадети, — сказав я. — Доводжу до вашого відома, що перший етап операції — прорив у систему Хорса проведено успішно. Кораблі крила перейшли в режим повного радіомовчання і взяли курс на Новоросію. Даю вам п’ятнадцять з половиною годин на відпочинок. Завтра вранці, в нуль-дев’ять три-нуль за бортовим часом ви маєте бути готові до посадки в десантний шатл. А зараз усі вільні.
Попрощавшись, хлопці й дівчата розійшлися по своїх каютах, зі мною залишилися тільки Рашель і Валько, яких я попросив затриматися.
— Так, сер, — промовила донька трохи схвильовано. — Щось сталося?
Після гіпнолінґвістичної корекції її анґлійська вимова зазнала певних змін. Вона залишилася м’якою, але акцент став трохи інакший. З таким самим акцентом говорили й ми з Анн-Марі — будь-який уродженець планети Арран визнав би нас своїми земляками.
— Ні, все гаразд, — відповів я. — Просто ми мусимо дещо обговорити. Ходімо до мене.
Ми пройшли до моєї каюти, і, коли всі розсілися, я сказав:
— Отже, за час польоту ви більш-менш познайомилися зі своїми підлеглими. Чи є у вас до котрогось із них претензії?
— Які саме претензії? — відразу уточнив Валько. — Щодо їх підготовки до завдання чи особисті?
— Особисті. Чи відчуваєте ви до когось бодай слабкий натяк на антипатію, на кого з них ви не змогли б покластися, хто викликає у вас роздратування? Я запитую не з власної ініціативи, а за дорученням адмірала Дюбарі. Він вважає, що ви як командири загону маєте провести остаточний відсів, усунувши слабкі, ненадійні ланки. Це його дослівний вираз. І ще він просив передати, щоб при вирішенні цього питання ви відмовилися від хибного почуття провини за те, що не зуміли налагодити з кимось стосунків. Усі члени вашої команди, безумовно, чудові хлопці й дівчата, але навіть серед найкращих людей нерідко виникають конфлікти. А у вашій ситуації найменша неприязнь до підлеглого може призвести до катастрофічних наслідків. Ви мене розумієте?
— Так, — серйозно кивнула Рашель. — Я розумію.
— Я теж, — відповів Валько й замислився. Потім нерішуче промовив: — Ну… мабуть, я назву Михайловського.
— Чому? — запитав я.
— Він дуже зарозумілий. І різкий. Зверхньо ставиться до товаришів, вважає їх дурнішими від себе. Це… це трохи дратує.
Рашель зиркнула на нього й глузливо осміхнулася:
— А все через те, що він розкритикував ідею Хулії Мартінес? Чому ж тоді ти не забракував Естер, яка висловилася не менш різко? Бо вона красуня і на неї приємно дивитися?
Валькові щоки злегка зашарілися.
— Не в тому річ. Зовсім не в тому. Це лише окремий епізод, але якщо ми заговорили про нього, то Естер просто висловила свою думку, а Станіслав викаблучувався, демонструючи, який він розумний. На кшталт „ви всі недоумки, а я Д’Артаньян“.
— Про що ти?
— Та це так, з одного старого анекдоту. Навіть із стародавнього. І, е-е, не зовсім пристойного. Якось надибав його в мережі, але не зрозумів і став з’ясовувати, хто такі Д’Артаньян, віконт де Бражелон і поручик Ржевський. У результаті прочитав кілька дуже цікавих книжок. Але це вже справи не стосується. Просто часом Михайловський нагадує мені героя з того анекдоту. Він нахапався по вершечках різних знань і за будь-якої нагоди демонструє свою, так би мовити, ерудицію.
— Можна подумати, що ти у нас скромний і сором’язливий, — все так само в’їдливо зазначила моя донька. — Також лізеш зі своїми зауваженнями, коментарями, уточненнями і часто виставляєш співрозмовників цілковитими дурнями.
— Проте я говорю лише про ті речі, про які знаю досконально, — заперечив Валько. — Ніколи не візьмуся з авторитетним виглядом просторікувати про те, що мені відомо тільки з чуток.
— Що правда, то правда, — погодилася Рашель. — І найдивніше, що твоє нахабство, твоя зарозумілість, твої постійні під’юджування нітрохи не дратують мене. А от Станіслав… ну, не те щоб дратував, а… як би це висловитися… Коротше, я б гарненько подумала, перш ніж піти з ним у розвідку. А ще… — Тут вона збентежено потупилася. — Можливо, ви вважатимете це снобізмом, але мене часом дратує його благоговіння перед Космічним Корпусом.
— Не назвав би твоє почуття снобізмом, — зазначив Валько. — Це, до речі, ще один мінус Михайловського. Немає нічого поганого в тому, що він хоче стати космічним піхотинцем, проте раз у раз підкреслювати в присутності інших хлопців і дівчат, які мріють про флот, що саме в піхоті служать найхоробріші, найсильніші, найвитриваліші й узагалі найкрутіші, — це, м’яко кажучи, нетактовно.
— Отже, Михайловський, — підсумував я. Шкода, мені подобався цей хлопець. А втім, мені подобалися всі мої підопічні — командування справді відібрало найкращих.
— Так, — упевнено сказав Валько. — Якби я сам комплектував свою команду, то його б не взяв. А що тепер з ним буде?
— Нічого страшного. Його повернуть в систему Дельти Октанта, візьмуть підписку про нерозголошення й відправлять на одну з наших секретних баз — нібито для спеціальної підготовки. Разом з вашими „дублерами“, а також з тими школярами з різних планет, котрих достроково призвали на службу для замилювання очей, щоб замаскувати вашу ґрупу. Всі вони прискореними темпами закінчать шкільну освіту, пройдуть додаткову підготовку й отримають призначення на дійсну службу з перспективою швидкого здобуття офіцерського чину.
— Оце правильно, — схвалив Валько. — А то я побоювався, що комусь може спасти на думку зібрати інформацію про ці дострокові призови, проаналізувати минуле всіх призовників, їхнє походження і зробити відповідні висновки.
— Можете не хвилюватися, лейтенанте, командування все врахувало. — Я стукнув долонею по підлокітнику крісла. — Гаразд, з Михайловським вирішено. Ще є відводи?
Трохи повагавшись, Рашель назвала ім’я однієї славонської дівчини, Божени Малкович, яка, на її думку, була надто сексуально заклопотана й загравала з усіма хлопцями. Тут Валько не втратив нагоди підковирнути мою доньку, але проти запропонованого нею відводу заперечувати не став. А потім вони вже одностайно забракували одного землянина — їм не подобалася його замкнутість і потаємність.
— Було б у нас більше часу, — пояснила Рашель, — ми б зуміли зійтися з ним, налагодити нормальні стосунки, а так просто не знаємо, чого від нього чекати.
Протягом наступної півгодини ми перебрали решту кадетів, і я переконався, що ні Рашель, ні Валько не мають до них жодних претензій. Адмірал Дюбарі проґнозував двадцять чи навіть двадцять п’ять відсотків відсіву, проте ми вклалися у п’ятнадцять.
Після цього я відпустив обох відпочивати. Валько пішов одразу — його явно хилило на сон, а Рашель затрималася біля дверей каюти, переминаючись з ноги на ногу.
— Сер… — нерішуче почала вона, але я м’яко перебив її:
— Коли ми на самоті, можеш називати мене татом. Поступово входитимемо в роль. — Я всміхнувся і змовницьки їй підморгнув. — Готовий закластися, що це буде неважко.
На доньчинім обличчі виразно відбилося полегшення. Вона підійшла до мене й схилила голову до мого плеча. Я обійняв Рашель і став гладити її біляве волосся.
— Ах, татку, якби ти знав, як важко мені було весь цей тиждень, — поскаржилася вона. — Постійно називати тебе „сер“, а у відповідь чути „мічмане Леблан“… Слава богу, невдовзі все закінчиться.
— Усе тільки розпочнеться, сонечко, — заперечив я. — Атож, нам не доведеться прикидатися, коли гратимемо роль батька й доньки, це трохи полегшить нашу задачу — та водночас і ускладнить її. Наші родинні стосунки можуть зашкодити нам. Чого доброго, ми розслабимося, втратимо пильність і в результаті зірвемо всю операцію.
— Щодо цього не переймайся. З нами буде Анн-Марі, вона вже точно не дозволить нам втратити відчуття реальності. До речі, тату, про наше завдання. Мадам Петі сказала, що ти — один із двох, хто здатний впоратися з ним. Що вона мала на увазі?
Я спохмурнів.
— Пані президент неточно висловилася. Коли ця операція лише планувалася, на її керівника було запропоновано більше сотні кандидатур, серед них і моя. Зрештою залишилося двоє — я і ще одна людина, чийого імені не назвали. Не знаю, що в мені знайшли такого особливого, але факт залишається фактом.
Рашель поцілувала мене й вивільнилася з моїх обіймів.
— Ти просто кокетуєш, тату. Насправді ж ти особливий. Ти найкращий з усіх.
Невдовзі донька, побажавши мені на добраніч, пішла. Боюся, вона не повірила моїм поясненням. Сам я на її місці точно б не повірив…
Наступного дня, рівно о пів на десяту ранку за бортовим часом, наша ґрупа зібралася в кают-компанії у повній готовності до посадки в десантний шатл. Усі ми були в одязі, виготовленому на Новоросії; жодних предметів, що могли виказати наше інопланетне походження, у нас не було. Командування врахувало всі дрібниці, аж до спідньої білизни, шкарпеток, наручних годинників, сережок у вухах дівчат і косметики, якою вони користувалися протягом усього польоту.
Я підкликав до себе двох хлопців і дівчину, яких напередодні забракували Рашель з Вальком, наказав їм йти зі мною, а хвилин за двадцять повернувся сам і повідомив:
— Ваші товариші відмовилися від участі в операції. Я бачив, що вони вагаються, поговорив з ними, і вони визнали, що не годяться для такого завдання. — Я зробив паузу й зміряв усіх пильним поглядом. — Хто ще має сумніви? Це ваш останній шанс.
Ніхто з кадетів моєю пропозицією не скористався. Я дивився на рішучі обличчя молодих людей і почувався останнім негідником. Щойно я звинуватив їхніх товаришів у боягузтві, тоді як насправді всі троє були силоміць замкнені в каютах, де скаженіли від люті й кляли мене на всі заставки. Але так було треба…
О десятій п’ятнадцять з’явився пілот шатла, капітан-лейтенант Буало, і провів нас на борт свого човника. Коли ми розсілися в зручних м’яких кріслах, Буало сказав:
— Сподіваюсь, панове, вас попередили, що протягом усього польоту виходити з пасажирського відсіку вам заборонено?
— Так, капітан-лейтенанте, — відповів я. — З цього приводу ми отримали чіткі інструкції. Ніхто з нас, включно зі мною, не має права входити до кабіни пілота або в реакторний відсік. Тож не турбуйтеся.
— А про всяк випадок двері будуть заблоковані, — додав Буало. — Самі розумієте, коммодоре, секретність. Зв’язок із вами я триматиму через інтерком. Також ви зможете спостерігати за ходом польоту на своїх екранах. — І він вказав на стіни обабіч дверей у тамбур. — Великий екран справа — передній огляд. Зліва розташовані кормові й бічні екрани. Думаю, ви розберетеся. Але коли ми увійдемо до атмосфери планети, подачу візуальної інформації буде припинено — ніхто з вас не повинен знати, де ми здійснимо посадку. Крім того…
— Про снодійне нас теж попередили, — нетерпляче перебив я. — Робіть свою справу, капітан-лейтенанте. Успіху вам.
Буало козирнув.
— Дякую, коммодоре. Успіх знадобиться і вам. Щасливої дороги.
Він вийшов із салону, двері люка за ним зачинилися, і з легким гудінням спрацювали блокуючі електромаґнітні замки.
— Ну тепер ми закупорені, як оселедці в банці, — пробурмотів Валько, що сидів поряд із Рашеллю. — Починаємо маринуватися.
Щодо „маринування“ хлопець вірно підмітив. Минуло з півгодини, що розтяглися для нас на цілу вічність, поки, нарешті, ожив інтерком. Голос капітана-лейтенанта Буало пробасив:
— …Увімкнув зв’язок із пасажирським відсіком, а то вони там уже вмирають від нудьги. Повну готовність шатла до старту підтверджую.
— Готовність крейсера до запуску шатла підтверджую, — відповів капітан Марсильяк. — Відстиковка шлюзу.
— Є відстиковка шлюзу.
Пауза.
— Шлюз відстиковано успішно, — відрапортував Буало.
— Тридцятисекундний відлік до припинення зв’язку й переходу в режим стелс.
— Відлік розпочато. Двадцять сім секунд.
— Відкриття анґара — через сорок секунд після припинення зв’язку. Вимкнення ґравізахватів — через двадцять секунд після відкриття анґару. Закриття анґара — через сто двадцять секунд після вимкнення ґравізахватів.
— Ґрафік прийнято. П’ятнадцять секунд до переходу. Бортові системи функціонують нормально.
— Ні пуху ні пера, П’єре, Тома́!
— До біса, капітане… Десять секунд до припинення зв’язку… П’ять, чотири, три, два, один, нуль… Зв’язок припинено. Бортінженере, перехід у режим стелс.
— Є перехід! — озвався напарник Буало, старший лейтенант Нарсежак.
Коротке мовчання. Потім бортінженер доповів:
— Перехід у режим стелс проведений, командире. Енерґоспоживання в нормі. Очікування на відкриття анґара.
— Анґар відкривається. Готовність до запуску рушія.
— Рушій до запуску готовий. Чекаємо вимкнення ґравізахватів.
— Агов, пасажири! — звернувся до нас Буало. — Зараз відшвартовуватимемося від корабля. Задрайте всі ілюмінатори.
— Ага, дуже смішно! — тихо пирхнула Рашель, не оцінивши жарту пілота. Звісно, ніяких ілюмінаторів у шатла, оснащеного технолоґією невидимості для засобів зовнішнього спостереження, бути не могло.
— Ґравізахвати вимкнено, командире.
— Прийнято. Виходимо з анґара.
Нас стало слабко погойдувати. Це означало, що Буало, як і кожен досвідчений пілот, трохи уповільнив реакцію бортових ґравікомпенсаторів, щоб, як то кажуть, відчувати своє судно.
— Шпурнули нас капітально, — резюмував Буало. — Але корекція курсу поки не потрібна. Йдемо за інерцією. Панове пасажири, вам, мабуть, уже набридло наше базікання, тож ми відключаємося, а натомість пропонуємо постежити за польотом. Також не вельми захоплююче видовище, але це тимчасово. Години за дві ґарантую вам пристойну дозу адреналіну.
Інтерком замовк, зате ввімкнулися екрани з такою звичною і такою чарівною для мене панорамою всіяного зорями космосу. На великому екрані переднього огляду нічого, крім зірок, поки видно не було; на одному з бічних сяяв притлумлений фільтрами жовтий диск Хорса, а на іншому виднівся „Каллісто“. Уважно придивившись, можна було розрізнити також рухливі цятки кораблів супроводу.
А от вони точно нас не бачили. Ще напередодні польоту я мав нагоду переговорити з командиром крила, і він сказав мені: „Ці нові стелси справді щось надзвичайне. Вже вчетверте я супроводжую десант, і ще жодного разу нам не вдалося їх помітити. Якщо цю технолоґію вдасться застосувати і до великих кораблів, то чужинцям буде непереливки. Ми громитимемо їх, а вони навіть не розумітимуть, звідки приходить до них смерть…“
До речі, а це ідея! А що як ми вже маємо такі кораблі — і саме їх збираються направити на штурм системи Хорса? Я уявив собі цю картину: не лише шатли й малі судна, а й важкі крейсери-стелси, лінкори-стелси, навіть станції-стелси… Ну годі, розмріявся.
Як і обіцяв капітан-лейтенант, в перші кілька годин нічого захоплюючого не відбувалося. Ми просто летіли крізь безмежну чорноту космосу, тримаючи курс на блідо-блакитну зірочку, яка поступово яскравішала й більшала, поки не перетворилася на маленький півмісяць, — планету Новоросію, мету нашої місії.
— Зверніть увагу, панове, — пролунав з інтеркому голос Буало. — На бічному екрані номер п’ять ви можете бачити патрульний фреґат чужинців. — Червона стрілка вказала на крихітну жаринку між зорями; певна річ, було видно не сам фреґат, а полум’я від його термоядерних двигунів. — Противник перебуває менш ніж у семи тисячах кілометрів від нас, але всі його радари, інфрачервоні датчики, детектори мас та інші засоби зовнішнього спостереження безсилі перед нашим захистом.
Інтерком знову відключився, а Валько задумливо проказав:
— Цікаво, як реаґуватимуть їхні детектори, коли ми почнемо маневрувати на орбіті?
Звичайно, питання було чисто риторичне. Нас усіх це турбувало. Було ясно одне: шатл піде на посадку, використовуючи ґравітаційний двигун. Викликані ним збурення континууму носитимуть винятково локальний характер, на великих відстанях вони майже не відчуваються, особливо при значному скупченні інших кораблів, що теж використовують ґравітацію, проте завжди існує ризик виявлення за вторинними ознаками — спотворення радіопередач або зсув ліній у спектрі видимого випромінювання зірок.
Дедалі частіше на нашому шляху зустрічалися альвійські кораблі, що патрулювали навколопланетний простір, і безпілотні супутники стеження, але жоден із них так і не засік нашої присутності. А коли до Новоросії залишалося близько сорока тисяч кілометрів, ми пройшли недалеко від однієї зі станцій зовнішнього поясу орбітальної оборони — і теж безперешкодно. Проте все це були тільки квіточки, найголовніше чекало на нас попереду.
На висоті від двох до трьох тисяч кілометрів над поверхнею планети ґрупувалися основні сили останнього оборонного ешелону. Простір тут просто кишів бойовими станціями, важкими та легкими кораблями, а також усілякою дрібнотою — від шатлів-винищувачів до орбітальних катерів.
— Ну, зараз почнеться, — сказала Рашель. Обличчя її зблідло, вона закусила нижню губу й міцно вп’ялася пальцями в підлокітники крісла. Інші були схвильовані не менше за неї.
Наче для того, щоб розрядити обстановку (а може, саме для цього), через інтерком до нас звернувся Буало:
— Що ж, ми майже досягли мети. Залишилося тільки прошмигнути повз усі ці суденця й здійснити посадку. До речі, подивіться на екран номер два — там починається невелика заварушка. Десяток недобитих у дром-зоні ґаббарських кораблів намагаються прорватися до планети, щоб пожбурити на неї бомби. Зуб даю — нічого в них не вийде. А нам це тільки допоможе: поки альви накручуватимуть хвости мавпам, ми прослизнемо під самим носом у волохатиків. Тож дивіться й отримуйте задоволення!
Упевнений тон пілота шатла трохи заспокоїв моїх підопічних. Вони стали жваво обговорювати дислокацію альвійських сил і час від часу поглядали на екран номер два, де, за словами Буало, нечисленні ґаббарські кораблі атакували оборонні рубежі альвів. Жодних деталей видно не було, все відбувалося надто далеко від нас, і про битву свідчили лише часті спалахи плазмових залпів і вибухів позитронних або ядерних ракет.
Тим часом ми безперешкодно заглибилися в гущу ворожих військ. Утім, вираз „у гущу“ слід розуміти умовно. Навіть при такій насиченій обороні середня відстань між дрейфуючими на орбіті станціями і кораблями вимірювалася кількома сотнями кілометрів, тож простору для маневрів вистачало. Але якби наш шатл запеленґували, нам залишалося б жити лічені секунди — на таких відстанях плазмові снаряди й ракети б’ють безвідмовно.
На щастя, нас ніхто не помітив, і за півгодини, коли шатл ліг на низьку орбіту десь у трьох сотнях кілометрів над рівнем моря, інтерком обізвався знову:
— От і все, панове. Ми вже у верхніх шарах термосфери. Нам залишився дріб’язок — сісти на планету в обумовленому місці. Починаємо зниження, трансляцію картинок для вас припиняю. — Цієї миті всі екрани згасли. — Для вашої зручності вимикаю затримку в роботі ґравікомпенсаторів у пасажирському відсіку. — Легке погойдування припинилося, відразу виникла ілюзія повної відсутності руху. А Буало вів далі: — Коммодоре Матусевич, прошу вас подбати, щоб усі члени загону прийняли снодійне.
— Безумовно, — відповів я, спостерігаючи за тим, як Анн-Марі дістає з аптечки упаковку з ін’єкційними ампулами. — Маю надію, ми не прокинемося в пеклі.
— Не переймайтеся, сер, — вклинився у розмову Нарсежак. — Не мине й години, як ми передамо вас цілісінькими в руки наших тутешніх друзів.
— Припинити розмови, бортінженере! — осадив його Буало. І вже до мене: — Отже, ми зрозуміли один одного, коммодоре?
— Так, звісно. М’якої вам посадки.
— А вам приємних снів.
Інтерком вимкнувся. Тим часом Анн-Марі вже відійшла в хвостову частину салону і почала робити ін’єкції.
— Ох, мені це зовсім не подобається, — пробурмотів Валько, заздалегідь закочуючи рукав своєї сорочки.
— Нікому це не подобається, — сказала моя донька, вдаючи повну незворушність, — але так треба. Що менше ми бачитимемо й чутимемо, то краще. Якщо нас схоплять, то на допиті ми не зможемо нічого повідомити про місце посадки шатла, приземлився він чи приводнився, хто його зустрічав, яким шляхом нас переправили…
— Годі вже, Рашель! Я не ідіот. Я все чудово розумію, просто… почуваюся трохи не в своїй тарілці. Поки я при свідомості, мені ще не так лячно. А щойно уявлю себе непритомного, безпорадного, залежного від інших людей, нехай і друзів… Ех, гаразд! — І він покірно простяг руку Анн-Марі.
Після Валька свою дозу снодійного отримала і Рашель. Потім Анн-Марі зробила ін’єкцію мені, а останню ампулу використала для себе. Всівшись у своє крісло, вона доповіла:
— Половина вже спить, інші засинають.
Мене теж почало хилити на сон. Рашель солодко позіхнула, а Валько, все ще у своєму репертуарі, промимрив:
— Якщо нас зіб’ють або ми самі розіб’ємося, то навіть не дізнаємося про це. А може, ми прокинемось і побачимо волохаті мармизи альвійських тюремників.
— Тіпун тобі на язика! — сонно проказала Рашель. — На добраніч, нестерпний хлопчисько. І тобі теж, татку… тобто сер. І вам, Анн-Марі, звісно…
Я щось відповів їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскільки тієї ж таки миті мене здолав сон.
Я прокинувся, мружачись від яскравого світла. За кілька секунд мої очі звикли до нього, і я переконався, що світло не таке вже й яскраве, а звичайне, денне. Воно лилося крізь два вікна у простору кімнату, де я лежав на широкому двоспальному ліжку, поверх квітчастого байкового покривала. На мені був той самий костюм новоросійського виробництва, який я надів перед посадкою в шатл, — щоправда, добряче пом’ятий. У такому ж стані був і одяг Анн-Марі, яка спала поряд зі мною, підклавши під голову руку. Вираз її обличчя був спокійний і безтурботний.
Я сів на ліжку й роззирнуся навколо. Кімната жодною мірою не нагадувала тюремну камеру. Це була затишна сімейна спальня у будинку громадян середнього статку. Деталі обстановки видались мені незвичними, але це було природно — інша планета, інша культура, інший спосіб життя. Пам’ятаю, я довго звикав до того, як обставила наш дім Луїза… Але ні, зараз не час вдаватися до спогадів.
Я легенько потряс Анн-Марі за плече. Реакції ніякої. Я струсонув сильніше, але вона продовжувала спати. Схоже, на неї ще діяло снодійне, а я вже встиг його „перетравити“. Тут багато залежало від індивідуальних особливостей метаболізму.
Я зіскочив з ліжка, взувся й обережно підступив до одного з вікон. Як я й очікував, ми перебували в особняку, в спокійному заміському районі, де зазвичай проживали бізнесмени середньої руки, інженери, лікарі, адвокати й інші представники так званих респектабельних професій. Це був один із можливих варіантів, перерахованих адміралом Дюбарі, коли він інструктував мене у зв’язку з майбутнім завданням, але жодних конкретних деталей у тій розмові не пролунало. На відміну від решти членів нашої ґрупи, чиї леґенди ретельно розроблялися протягом місяців, мене, Рашель і Анн-Марі збиралися влаштувати вже на місці, залежно від обставин. Особливих проблем не передбачалося — поспішне переселення на Новоросію півтора мільярда мешканців трьох інших планет не могло не створити плутанини, що давало змогу порівняно легко леґалізувати нас під виглядом переселенців.
Насамперед я завітав до ванної, що межувала зі спальнею, а повернувшись, ще раз спробував розбудити Анн-Марі. Але знову безрезультатно.
Тоді я визирнув з кімнати в коридор. Звідкись знизу долинали звуки дуже знайомої мелодії. Здається… Так, „Місячна соната“ — один із найулюбленіших творів моєї доньки. У вільний від навчання і підготовки до військової служби час вона займалася грою на музичному синтезаторі, причому виходило в неї дуже непогано. Зрідка, коли до нас на вечерю приходили гості, Рашель влаштовувала невеличкі концерти, які користувалися чималим успіхом. Навіть я, далека від музики людина, не міг не визнати, що в її грі відчувається неабиякий талант. Проте Рашель і чути не хотіла про музичну кар’єру. Як і я, вона була закохана в зорі і обрала саме їх…
Оскільки спальня була незамкнена, то я цілком лоґічно вирішив, що боятися нічого, і спустився сходами в передпокій першого поверху. Музика лунала крізь прочинені двері суміжної кімнати, вочевидь вітальні. П’єса Бетховена звучала трохи інакше, ніж я звик її чути, мелодія була не такою плавною, проте в мене чомусь не виникло жодного сумніву щодо особи виконавця.
Я тихо прослизнув до вітальні. У дальньому її кутку сиділа спиною до мене Рашель, одягнена в симпатичну сукню волошкового кольору, а її пальці легко пурхали над клавішами громіздкого й незграбного синтезатора, що імітував зовнішній вигляд старовинного механічного рояля… А втім, ні. Це й був механічний рояль! Навряд чи старовинний, але справжній. Музичний інструмент без жодної електронної начинки, в якому звуки народжувалися від ударів по металевих струнах спеціальних молоточків, що приводилися в рух натисканням клавіш. Було видно, що Рашель отримувала величезне задоволення від гри на такому рідкісному інструменті, хоча іноді від незвички ледь відчутно збивалася.
Після „Місячної сонати“ донька майже без переходу почала „Елізі“ — ще одну п’єсу ґеніального композитора позаминулого тисячоліття. А я обережно, щоб не відволікати Рашель, підійшов до найближчого стільця і сів. Тільки тоді помітив, що в кімнаті є ще одна людина — огрядний чоловік років на п’ятнадцять старший від мене, з посрібленими сивиною скронями й круглим добродушним обличчям. Коли наші погляди зустрілися, він легенько кивнув мені головою, але не зронив ні слова. Лише коли відзвучали останні акорди мелодії, він повагом підвівся зі свого місця й чинно заплескав у долоні. Я теж встав і приєднався до оплесків.
Рашель швидко озирнулася, миттю підхопилася й підбігла до мене.
— Привіт, татку! — сказала вона, поцілувавши мене в щоку. — Нарешті ти прокинувся. А мама ще спить?
Я не одразу збагнув, про кого вона питає. А коли зрозумів, що йдеться про Анн-Марі, то подумки вилаяв себе за нетямущість. Ми вже на Новоросії, отже, наша гра почалася. І від того, чи добре ми впораємося зі своєю роллю, залежить наше життя.
— Спить як убита, — відповів я. — Ти давно прокинулась?
— Ще дві години тому. Відчуваю, що виспалася на три доби наперед. Міцним же зіллям нас накачали!
Тим часом чоловік підійшов до нас і пояснив:
— Мені не радили будити вас за допомогою стимуляторів. Поспішати вам поки нікуди. — Він простяг мені руку. — Давайте знайомитися, сер. Я Руслан Ковальов, хазяїн цього будинку.
— Дуже приємно, — відповів я, потискаючи його пухку долоню. — На жаль, я не знаю свого імені. Тутешнього імені.
— Вас звати Стів МакЛейн, вашу доньку — Рейчел, а дружину — Енні.
— Круто! — вихопилось у мене. — Тобто я хотів сказати — чудово.
Ковальов стримано усміхнувся.
— Міс Рейчел висловила своє задоволення такими ж словами. Хоча для нас це звична практика — вигадані імена для тимчасових аґентів мають бути якомога ближчі до справжніх, щоб швидше до них звикнути. А збіг ініціалів — узагалі ідеальний варіант.
— Це стосується не тільки тебе, тату, — втрутилася Рашель. — А й мене теж. І Ан… і мами. Вона, одружившись з тобою, просто додала твоє прізвище до свого дівочого і стала місіс Престон-МакЛейн. А я, якщо раптом забудуся й почну говорити „Ле…“, зможу виправитися: „Лейн, Мак-Лейн“.
— Дуже добре, — сказав я. — Ми вже тут леґалізовані?
— Відомості про вас внесені до імміґраційної бази даних. Це було просто — зараз у нас такий бедлам, що виявити фальсифікацію абсолютно неможливо. Щоправда, могла бути проблема з отриманням посвідки на проживання, але ми її владнали завдяки нашій людині в міській управі.
— А що за проблема? — поцікавився я.
— Зараз поясню. Але спершу ходімо на кухню, я нагодую вас. Ви, певно, зголодніли.
Ще б пак, зголоднів. Аби втамувати мій голод, знадобилося дві повні тарілки рису зі смаженою бараниною, родзинками та безліччю спецій (ця страва називалася пловом і була дуже смачна), а також чималий шмат твердого сиру.
Ковальов тим часом розповідав:
— Власне, життєвого простору на нашій планеті вдосталь. До війни Новоросію населяло близько п’яти мільярдів людей, а коли сто двадцять років тому чужинці переселили до нас землян з Росії, країн Кавказького реґіону та Середньої Азії, нас стало понад сім мільярдів. Ну а потім… потім сталася та сама історія, що й на інших людських планетах. Різко впала народжуваність, багато наших співвітчизників — і старих, і нових — втратили будь-який стимул до продовження роду. Заборони уряду на вживання контрацептивних засобів, оголошення поза законом абортів і решта подібних заходів не принесли бажаного ефекту… Втім, я бачу, що вам це добре відомо. Більше третини наших міст стоять пусткою, а в усіх інших, за невеликим винятком, збезлюдніли цілі квартали і навіть райони. До згаданих винятків належать лише кілька крупних меґаполісів — Верхній Новгород, Аллах-Юрт, Христовоздвиженськ і, звісно, столиця — Санкт-Ніколайбурґ, на околиці якої ми зараз перебуваємо. Коли альви почали переселяти до нас людей з Аррана, Землі Вершиніна і Есперанси, наш государ видав указ, що переселенці повинні насамперед обживати спустілі райони. А ґубернатори густонаселених міст, у тому числі Ніколайбурґа, пішли ще далі: з государевого дозволу вони запровадили для всіх інопланетників обов’язкову реєстрацію й отримання посвідки на проживання — щось на зразок старих добрих віз. — Ковальов несхвально гмикнув. — Певна річ, це зроблено з найкращих спонукань, щоб уникнути масового напливу міґрантів. У покинутих містах переселенцям допомагають альви — забезпечують їх продовольством, медикаментами, всіма предметами першої необхідності, устаткуванням для ремонту житла, відновлюють занедбану інфраструктуру, навіть налагоджують роботу давно зупинених фабрик і заводів. Ну а тут увесь клопіт про них повністю ліг би на нас, а наш уряд від цього не в захваті.
— Так, розумію. І під яким же приводом ми отримали посвідку на проживання?
— Головним чином тому, що я виявив готовність узяти вас на своє повне забезпечення.
— З доброти душевної?
— Ні, через Енні. Вона висококласний інженер мережевих комунікацій, а в телекомпанії, де я працюю, гострий брак кваліфікованого персоналу. Я надаю їй роботу, а вашій сім’ї — житло. Відтепер весь другий поверх цілком у вашому розпорядженні. Там є невеличка вітальня, дві спальні з ваннами, кабінет і бібліотека.
— Ви живете в цьому будинку сам? — запитав я, окинувши поглядом обстановку кухні, яка була зовсім не схожа на холостяцьку.
— Ні, у мене є дружина, Ірина. Позавчора я відправив її на тиждень погостювати у доньки й онучок. Відразу попереджаю, що вона не посвячена в мою підпільну діяльність, хоча здогадується про неї. Коли Ірина повернеться, постарайтеся поводитися якомога природніше. Я повністю ручаюся за її лояльність. Якщо вона зрозуміє, що ви не ті, кого з себе вдаєте, то не кинеться доносити на вас у царську охранку, а зробить вигляд, ніби нічого не помітила. Та все одно обережність не зашкодить.
За кілька хвилин, коли я вже пив каву, в кухні з’явилася Анн-Марі. На відміну від мене, вона швидко зорієнтувалася і відразу увійшла в роль: ввічливо привіталася з господарем, потріпала Рашелину чуприну із словами: „Привіт, доню“, потім узяла мене за руку й лагідно зазирнула мені в очі.
— Доброго ранку, любий.
— Здрастуй, Енні, — трохи сторопівши, відповів я.
А Руслан Ковальов задоволено кивнув:
— Бачу, місіс Престон-МакЛейн не матиме особливих проблем з адаптацією.
— Отже, так мене звати? — сказала Анн-Марі, влаштовуючись за столом. — Дуже непогано. А далі?
Пригощаючи її сніданком, Ковальов повторив те, про що вже встиг розповісти мені. Потім вручив нам підроблені арранські документи, тимчасові імміґраційні посвідки (справжнісінькі, за всіма правилами видані новоросійською владою) і лазерний диск, де були записані всі подробиці нашої леґенди.
Рашель уважно вивчила своє посвідчення особи і з сумнівом мовила:
— А чи не надто ви занизили мій вік? Ну нехай би вже вісімнадцять. Але сімнадцять, здається, замало.
— Якраз нормально, — сказав я. — У твоєму віці дівчата виглядають по-різному. Одні видаються старшими за свої роки, інші — молодшими. Ти будеш з молодих та ранніх.
— Окрім того, — додав Ковальов, — це дасть нам змогу влаштувати міс Рейчел до одного класу з юнаком, який нас дуже цікавить.
— А-а, — протягла Рашель. — Хай так. Сімнадцять — то сімнадцять. Доведеться прикидатися малоліткою.
— А ось мені додали майже три роки, — озвалася Анн-Марі. — Виходить, що я народила тебе в двадцять. Якраз нормально.
— І додаткові компліменти вам ґарантовані, — галантно зазначив Ковальов. — Тепер казатимуть, що ви виглядаєте молодшою за свій вік не на десять років, а на всі тринадцять.
У відповідь вона лише мовчки всміхнулася.
Після сніданку ми з Анн-Марі по черзі прийняли душ, переодяглися у все чисте (шафи в спальні були завбачливо укомплектовані різноманітним одягом наших розмірів), а потім разом із Рашеллю засіли за вивчення своєї леґенди і провели за цим заняттям увесь день, перериваючись лише на обід і вечерю. Наша історія, як і належало аґентам, була проста й нехитра, але ретельно розроблена. Навіть надто ретельно, враховуючи стислі терміни, в які її підготували. За обідом Анн-Марі висловила з цього приводу своє здивування, проте наш господар розставив усе на свої місця.
— Ми просто скористалися однією із заготовок, призначених для леґалізації чергових розвідників, — пояснив він. — Тільки й того, що трохи підправили ваші імена й додали до вашої сім’ї доньку.
Близько опівночі (доба на Новоросії триває двадцять п’ять з гаком годин) Рашель, усупереч її ж власному твердженню, що виспалася на кілька днів наперед, почала відчайдушно позіхати. Ми відіслали її спати, а за півгодини й самі вирішили, що на сьогодні досить. Попереду в нас було ще кілька днів на адаптацію, тож ми могли спокійнісінько відкласти заучування всіх дрібних фактів нашої біоґрафії на завтра.
Як і будь-якому нормальному подружжю, спати нам довелося в одній кімнаті й мало того — в одному ліжку. За минулий тиждень ми вже звиклися з цією думкою, проте, опинившись удвох у спальні, почувалися ніяково.
— Добре хоч ліжко велике, — сказала Анн-Марі.
— Так, це добре, — невпевнено погодився я.
Ми трохи помовчали.
— Гаразд, — озвалася Анн-Марі. — Зробимо так: ти перевдягнешся у ванній, а я — тут. Коли буду готова, покличу. Домовилися?
Я кивнув на знак згоди, дістав із шафи чорну шовкову піжаму й вийшов у ванну. Перевдягнувся, почистив зуби і став чекати. Невдовзі зі спальні долинув голос Анн-Марі:
— Можеш заходити, Стіве.
У кімнаті панував напівморок — верхнє світло було вимкнене, горів лише тьмяний нічний світильник. Анн-Марі лежала з правого боку ліжка, натягнувши ковдру майже під саме підборіддя. Я ліг зліва й втупився поглядом у стелю.
— Ти спиш на спині? — поцікавилася вона.
— Звичайно.
— Не хропеш?
— Поки ніхто не скаржився.
Пауза.
— Цікаво, — знов озвалася Анн-Марі, — ми щовечора будемо так бентежитись?
— Хтозна. Але сподіваюсь, що незабаром звикнемо один до одного.
— Як думаєш, коли?
— Усе залежить від… — Я затнувся.
— Від чого?
— Ну… від наших стосунків.
— Ага, — протягла вона. — Здається, я розумію, до чого ти хилиш.
Я зніяковів.
— Вибач, Анн… Енні, я не хотів тебе образити.
— Я не ображаюся. А ти справді хочеш мене?
— Якщо чесно, то не відмовився б.
— Чому?
— Ти дуже приваблива жінка.
— І цього для тебе досить?
— Зазвичай чоловікові цього цілком вистачає. Особливо коли він вільний.
— А ти вільний?
— Уже два роки.
— Я маю на увазі неформальні шлюбні зобов’язання.
— Тоді… тоді не знаю.
— Ти все ще кохаєш матір Рашелі?
— Може. А може, й ні. Не впевнений. Кохання взагалі дивна штука. Адже я кохав і свою першу дружину, проте розлучився з нею.
Анн-Марі перевернулася на бік, спиною до мене.
— Тобі легше, — сумно промовила вона. — А от я… Ти знаєш, що в мене був роман з Арчібальдом?
— Так, чув про це.
— У нас нічого не вийшло… Вірніше, не вийшло в Арчібальда. Врешті-решт він пішов від мене й незабаром одружився з Рітою. А я… — Анн-Марі гірко зітхнула. — Розумієш, після Арчібальда у мене не було жодного чоловіка. Жоднісінького. Аж сім років. Це жахливо, нестерпно, та я нічого не можу з собою вдіяти.
Ми замовкли. Я не знав, що відповісти на цей крик душі. Будь-які слова тут були б зайві.
Через кілька довгих хвилин Анн-Марі сказала:
— Ну гаразд, пора спати. На добраніч, Стіве.
— На добраніч, Енні, — відповів я.
Ще цілих півгодини я витріщався в стелю, аж поки заснув.
Призахідне сонце сховалося за хмарою, і на землю спала тінь. Зашарудівши листям у кронах дерев, подув прохолодний вітер. З мінарета найближчої мечеті гугняво заволав через гучномовець муедзин, закликаючи правовірних до чергового намазу. Ніби вторячи йому, здалека долинув передзвін, що сповіщав православних про початок вечірньої служби. За огорожею парку, широким проспектом мчали потоки автомобілів, тротуарами крокували перехожі, поспішаючи у своїх справах, у небі сновигали флаєри.
Життя в Ніколайбурзі йшло своїм трибом, розмірено й буденно, наче нічого особливого й не сталося. Ніби не було недавньої атаки ґаббарів і над планетою не нависала загроза ядерного бомбардування. Наче не існувало півтора мільярда переселенців, які зараз обживали покинуті міста й села. Городяни убезпечили себе від напливу міґрантів-дармоїдів государевим указом і на тому заспокоїлись. Решта — не наша проблема, вирішили вони, хай цим займаються інші. Хоч би й альви…
Так само поводилися мешканці Новоросії чотири роки тому, коли в їхню систему ввійшов людський флот. Переважна більшість просто чекали на звільнення і майже нічого не робили, щоб наблизити цю мить. Не останню роль тут зіграв цар Олександр IX, який закликав новоросійців зберігати спокій і, цитую, „не піддаватися на провокації“, а народ, що звик завжди й у всьому слухатися свого государя, послухався й цього разу. Були, щоправда, окремі вогнища опору, то тут, то там спалахували стихійні повстання, але їх швидко й без особливих зусиль приборкували. Альви ж, не побоюючись за свої тили, кинули проти нас усі наявні в системі сили й не дозволили нам вчасно заблокувати дром-зону. Коли ж на допомогу союзникам прибули дварки, ми були змушені відступити.
„Ось наочний приклад шкідливості деспотії,“ — розмірковував я, сидячи на одній із лавок, що вишикувалися уздовж широкої паркової алеї. — „Будь-якої деспотії, навіть найдоброзичливіше налаштованої до своїх громадян. Таки мав рацію Падма, безумовно, мав, коли відмовлявся суміщати функції монарха й голови уряду. Звідси один крок до авторитаризму, який придушує особистість, позбавляє людей права жити власним розумом і самостійно ухвалювати рішення, перетворює народ на безликий натовп, який слухняно й бездумно йде за своїм поводирем…“
На Новоросії ми перебували вже сьомий день. Позавчора, в понеділок, Анн-Марі була зарахована до штату телекомпанії, де працював Руслан Ковальов, а Рашель уперше пішла на заняття до місцевої школи. Донька була не в захваті від перспективи повернення в дитинство, проте розуміла, що це необхідно — як для конспірації, так і для виконання поставленої перед нею та її загоном задачі.
Що ж до мене, то найближчі кілька місяців робота за фахом мені не загрожувала. Згідно з моєю леґендою у себе на батьківщині я був льотчиком (що, в принципі, було сущою правдою), але в Державній канцелярії цивільної авіації, куди я поткнувся зі своєю арранською ліцензією, мені дали відкоша. Урядовець, з яким я розмовляв, запевнив мене, що у зв’язку з різким приростом населення планети вони таки потребують поповнення льотного складу, оскільки мало не щодня відкриваються нові рейси. Проте спершу я маю досконало оволодіти російською мовою та пройти курс перекваліфікації, щоб призвичаїтися до прийнятих на Новоросії стандартів. Я явно був не першим інопланетним пілотом, що пропонував свої професійні послуги, бо на прощання мені видали диск з анґлійським та іспанським перекладами Статуту цивільної авіації Новоросії, відповідними термінолоґічними словниками, а також пропуском на вільне відвідування лекцій у Ніколайбурзькому льотному училищі.
Таким чином, я отримав офіційний статус тимчасово безробітного, а це було далеко не зайвим, і тепер міг приступити до виконання свого завдання. Найголовнішого завдання, заради якого мене, власне, сюди й направили. А наглядати за ґрупою аґентів-школярів — це так, на додаток…
З-за верхівок дерев з’явився легкий двомісний флаєр, що йшов на бриючому польоті. Над алеєю він почав знижуватися, швидко уповільнив хід і приземлився на порожньому майданчику метрів за двадцять від мене.
Одразу в моїй кишені задзвонив телефон. Я натис кнопку й сказав:
— Слухаю.
— Це я, — була лаконічна відповідь. — У флаєрі.
— Добре, йду.
Я підвівся з лави й попрямував до майданчика. Роздивитися, хто в кабіні, було неможливо: всі вікна флаєра мали затемнення. Проте страху я не відчував, лише хвилювання. Якби мене хотіли схопити, то зробили б це раніше, задіявши в цій операції значно більші сили, ніж двоє бійців, що могли розміститися в цьому флаєрі.
На крайній випадок я мав у своєму розпорядженні один засіб захисту, щоправда, жодним чином не уявляв, як він працює. У браслет мого годинника був вмонтований дуже потужний і надсекретний пристрій, якого не мав більше ніхто — ні Анн-Марі, ні Рашель, ні хлопці та дівчата з її команди. Мене попередили, що до нього слід вдаватися лише в найбезвихідніших ситуаціях. А також повідомили кілька скупих фактів про його дію: а) він спрацює від певного набору ключових слів, мовлених мною, або від нервового спазму — характерної ознаки враження паралізатором; б) він захистить мене; в) він захистить іншу людину, яку я триматиму за руку або за будь-яку іншу оголену ділянку тіла — захист розповсюдиться завдяки біострумам; г) у радіусі кількох десятків метрів стануться значні руйнування, які, проте, не зачеплять ні мене, ні того (або тих), хто разом зі мною перебуватиме під захистом цього пристрою.
Словом, штука серйозна. Вдома я ховав годинник у сейф, але, вирушаючи куди-небудь, завжди надягав — така була інструкція командування. Якщо при цьому зі мною були Рашель або Анн-Марі, я намагався постійно тримати їх за руку — раптом хтось випадково вистрілить у мене з паралізатора. Коли я перебував з цим диво-годинником на людях, то почувався ходячою бомбою. Відчуття було не з приємних, однак із цим довелося змиритися. Як я вже казав, крім керівництва ґрупою молодих людей я мав іще одне завдання, значно важливіше й секретніше. Інші тутешні аґенти, посвячені в цю справу, були психокодовані й не могли нічого виказати на допиті. Ну а мені ні в якому разі не можна було потрапляти в полон…
Я підійшов до флаєра з правого боку, відчинив дверцята й, переконавшись, що пасажирське крісло вільне, ковзнув усередину. Рудий альв, що сидів на місці водія, повернув до мене свою волохату морду й привітався:
— Ну, здрастуй, Стефане.
— Здрастуй, Григорію, — відповів я.— За тобою ніхто не стежив? У флаєрі немає жучків?
— Не хвилюйся, усе нормально. Я вжив усіх застережних заходів.
Кілька секунд ми розглядали один одного. Загалом для мене, як і для більшості сучасних людей, усі альви були на один штиб, і розрізняв я їх лише за розмірами та кольором шерсті, проте даний конкретний альв був винятком — я впізнав би його за будь-яких обставин. Сім років тому доля звела мене з Григорієм Шелестовим, це був перший альв, якого я бачив живцем, альв особливий, неповторний — альв, який любив людей. Григорій народився наприкінці XXVI століття, коли наші раси жили між собою дружно, але в результаті аварії корабля він разом із Лайфом Сіґурдсоном й Мелісой Ґарібальді провів майже тисячу років у гіперпросторі й потрапив у наш буремний час, який професор Аґатіяр назвав епохою жорстоких та озлоблених підлітків.
Шелестов ніяк не міг змиритися з тим фактом, що люди й альви зараз перебувають по різні боки барикад, він був чужий і для нас, і для своїх одноплемінників. Сім років тому, коли він відлетів на старій яхті Сіґурдсона, я не розраховував більше з ним зустрітися. Був упевнений, що Шелестов проживе недовго, повернувшись до свого народу, але я помилявся. Він не лише вижив, а й зайнявся активною громадською діяльністю, а його партія „Новий шлях“ з кожним роком набувала дедалі більшого впливу на політичній арені Альвії. Останніми місяцями він майже весь свій час проводив на Новоросії, оскільки саме йому як кращому фахівцеві з людської раси уряд Альвійської Федерації доручив координувати матеріально-технічне забезпечення та соціальне облаштування переселенців з Есперанси, Землі Вершиніна й Аррана. Наші аґенти, за вказівкою керівництва, неодноразово намагалися вступити з ним у контакт, проте Шелестов, хоча й не здавав їх своїм одноплемінникам, навідріз відмовлявся від будь-якої співпраці.
— А знаєш, — нарешті сказав він, — я чекав, що рано чи пізно до мене пришлють або тебе, або Лайфа. Хоча думав, що найімовірніше це буде Лайф.
— Командування визнало мене прийнятнішою кандидатурою. З Лайфом тебе пов’язує дружба, а зі мною… ну, ніби ділові стосунки.
Альв кивнув.
— Це так. Він почувався б ніяково, погрожуючи мені викриттям.
— Про що ти? — здивувався я.
— Про мою поведінку в таборі військовополонених. І про те, як я завадив божевільному Ахмаду викрасти секрет стискувача каналів. Я чудово розумію, що ви маєте на мене компромат, проте не збираюсь піддаватися на шантаж і ставати зрадником. Можете передати всю інформацію моєму уряду, можете занапастити мене, але жодної користі з цього не отримаєте.
Я похитав головою.
— Коли мені доручали зустрітися з тобою, ні про який шантаж не йшлося. Це правда, Григорію.
Шелестов пильно подивився мені в очі.
— Схоже, ти не брешеш, — резюмував він. — Твій погляд щирий, у ньому не відчувається лукавства. Я радий нашій зустрічі, друже-Стефане. Утім, не буду приховувати: з більшим задоволенням я б зустрівся з Лайфом. До речі, як він?
— Непогано. Зовсім непогано. Служить у військовому флоті, нещодавно отримав чин лейтенанта-командора, це відповідає вашому званню флот-майора, і тепер командує кораблем.
— Вони з Мелісою одружилися?
— На жаль, ні. Меліса відмовила. Для неї він просто друг.
— А шкода… Ну що ж, переказуй йому мої вітання.
— Спробую переказати, але нічого не обіцяю. Якщо командування вирішить, що Лайф не повинен знати про нашу зустріч, то я мовчатиму. Наскільки мені відомо, він реґулярно подає запити в нашу розвідку, чи немає про тебе відомостей, але йому щоразу відповідають негативно. Він вважає, що ти живеш відлюдником на якійсь незаселеній планеті чи просто мандруєш космосом на „Валькірії“. Я донедавна теж так думав і був дуже здивований, коли дізнався про твоє нинішнє становище.
— Часом, озираючись назад, я й сам дивуюся, — зізнався альв. — Перші кілька місяців я справді жив відлюдником, але, зрештою, мене здолала така туга, що я вирішив повернутися до своїх, а там або пан, або пропав. Я був готовий до того, що буду підданий обструкції, розумів, що мене вважатимуть зрадником, але виявилося, що про мене ніхто нічого не знає. Усі мої одноплемінники, з якими я був у таборі Тіхо, загинули. Ти ж чув про це?
— Так, чув. Транспорт, що доправляв їх на батьківщину, прибув у систему Бетельгейзе якраз під час атаки ґаббарів і був знищений. Загинули й альви, військовополонені, і люди — члени команди корабля.
— Якби не великодушність Лайфа, серед них був би і я, — додав Шелестов, — А так я живий, до того ж з незаплямованою репутацією. Я не повторив своїх колишніх помилок і вже не намагався втовкмачити нинішнім альвам, що своїм статусом космічної цивілізації ми цілком зобов’язані людям. Я обрав іншу тактику і відстоював суто прагматичну точку зору, що війна з людством від самого початку була великою дурістю. Вона не принесла нашому народу анінайменшої вигоди, а її наслідками скористалися головно ґаббари й частково п’ятдесятники. Це правда, чистісінька правда, але сучасні альви боялися глянути їй у вічі, не хотіли визнати, що їхні прадіди припустилися фатальної помилки, вплутавшись у цю кляту війну. Те, що сталося сім років тому, і те, що відбувається зараз, змусило багатьох прозріти й погодитися зі мною. Таких альвів стає дедалі більше, вони досі не люблять людей, проте не виключають можливості діалоґу між нашими расами. Ще років п’ять, максимум десять — і ми зможемо розпочати перемовини про мир.
— Ні, Григорію, не зможемо, — похмуро відповів я. — Зараз людство не готове до цього і ще не скоро визріє для перемовин. Ґаллійці поголовно заражені ксенофобією, вони не вважають Чужих за рівню — так їх виховували, це було необхідно для їхнього виживання. Люди з інших планет озлоблені проти вас, ними керує страх і ненависть, вони ніколи не подарують вам свого рабського минулого. Потрібно, щоб виросли нові покоління вільних людей, і лише тоді можна буде говорити про якісь перемовини. А поки… — Я безсило розвів руками. — Наш політичний істеблішмент, військова верхівка й інтелектуальна еліта, мабуть, готові до мирної угоди, але переважна більшість пересічних громадян — ні в якому разі. Для них прийнятна лише війна, війна до переможного кінця, до повного винищення всіх Чужих.
Шелестов кивнув.
— Авжеж, я розумію вас. Ви, люди, пережили жахливе століття. Вам буде важко пробачити нас за все заподіне зло. Але ви зумієте, ви завжди вміли прощати. І перемовини розпочнуться раніше, ніж ти думаєш. Але, певна річ, не зараз і не за рік. Саме тому я відмовлявся зустрічатися з вашими тутешніми аґентами. Це не були б переговори, це було б банальне вербування. А я вже казав, що не збираюся ставати зрадником. Так, я за людей, але разом з альвами.
— Проте ти погодився на зустріч зі мною.
— З тобою — це інше. Як і з Лайфом. До того ж я здогадуюся, навіщо тебе прислали. Справа у кварковій бомбі, яку ми застосували проти ґаббарів. Ви стурбовані цим, так?
— Це так, Григорію. Ми стурбовані, але не зовсім так, як ти думаєш. Ми не боїмося, що ви застосуєте цю зброю проти нас, бо знаємо, як вона діє. Ми називаємо її странґлетним запалом.
Альв недовірливо уп’яв у мене свій погляд.
— Ви знаєте? Ви також її винайшли?
— Причому давно. А щоб ти не вважав мої слова блефом, я розповім тобі про принцип дії зброї і поясню, чому ваш уряд застосував її проти Джейхани, яка знаходиться у Великій Маґеллановій Хмарі, за межами Ґалактичної Спіралі.
І я переказав йому все, що знав про странґлетний запал, включно з тим, що тепер на всю Маґелланову Хмару чекає ланцюгова реакція вибухів Наднових. Вислухавши мене, Шелестов хвилину приголомшено мовчав, потім витер волохатою рукою піт з носа й прохрипів:
— Це… це просто жахливо! Такої зброї не повинно існувати в природі… Заради Бога, друже Стефане, скажи, що ти перебільшуєш!
— На жаль, не перебільшую. Усе це — чистісінька правда. Ви володієте зброєю надзвичайної руйнівної сили, такою потужною, що її неможливо використовувати у війні. Це все одно, що підпилювати гілку, на якій сидиш. Ви підірвали сонце Джейхани, прирекли на знищення Велику Маґелланову Хмару з усіма ґаббарськими світами. І все, крапка — це максимум, що ви могли зробити. Зараз ваші вороги й союзники тремтять перед вами, але правда рано чи пізно випливе. Вас і надалі боятимуться, але вже не як грізного супротивника, а як терориста, що сидить на термоядерній бомбі з активованим підривником і погрожує винищенням цілому місту. От тільки з міста втекти можна, а з Ґалактики — нікуди.
— Отже, ти хочеш, щоб я попередив наш уряд про небезпеку?
— Це вже зроблено без мене. А ваше керівництво відповіло щось на кшталт „не вчи вченого“ і люб’язно повідомило, що попереднє випробування странґлетного запалу було проведено в зоряному кластері IC 4499, тож небезпеки розповсюдження ланцюгової реакції на всю Ґалактику немає.
— То в чому ж тоді річ? — запитав альв. — Навіщо тебе прислали до мене?
— Щоб ти врятував свою расу від знищення.
— У якому значенні?
— У прямому. Ти маєш два місяці на те, щоб з’ясувати, хто з людей виказав вам секрет странґлетного запалу, або кваркової бомби, як ви її називаєте. Інакше наші війська атакують усі ваші системи, і на кожну планету буде скинуто ґлюонну бомбу. Ми знищимо вас, Григорію, а заразом знищимо й решту рас. Нас не зупинить навіть те, що ви тримаєте заручниками наших братів; ми пожертвуємо ними задля порятунку решти людства. Люди налякані, зрозумій це. Нас дуже мало, щоб воювати з вами за правилами, дотримуючись принципів гуманізму, коли у ваших руках така страшна зброя. Якраз перед моїм відльотом стало відомо про скликання позачергового засідання обох палат Національних Зборів Терри-Ґаллії, а на порядок денний винесене одне-єдине питання — ухвалення резолюції, що зобов’яже уряд вжити адекватних заходів. Пояснювати тобі, що означає вислів „адекватні заходи“, гадаю, немає необхідності. Можна не сумніватися, що парламенти решти планет ухвалять аналоґічні рішення.
Знову запала мовчанка. Шелестов перетравлював мій ультиматум. Вірніше, ультиматум нашого керівництва.
— Ти хочеш сказати, що секрет кваркової бомби ми отримали від одного з ваших? — нарешті підсумував він. — Ти навіть не припускаєш, що її винайшли наші вчені? Звідки у тебе така впевненість?
— У цьому впевнений не я, а ті, хто надіслав мене, хто знає більше, ніж я. Ці люди виклали мені свої арґументи, і я визнав їх слушними. Вони уповноважили мене розповісти все тобі, щоб і ти міг переконатися.
— Я слухаю тебе, друже-Стефане.
— Отже, — почав я, намагаючись дослівно пригадати те, що говорив мені адмірал Дюбарі, — понад сто років тому, ще на початку війни, ґаллійські вчені зробили одне фундаментальне відкриття. Це відкриття було випадковим, воно на багато століть, а може, й тисячоліть, випередило розвиток сучасної науки. Похідними цього відкриття стали такі розробки, як технолоґія керування каналами, синтез кваркової речовини для странґлетних запалів, принцип ґенерації квазіґлюонів, за яким згодом створили ґлюонну бомбу, і багато іншого. Якби альвійські вчені зробили таке саме відкриття, тоді ваш уряд ні за що не пішов би на застосування странґлетного запалу.
— Чому? Не розумію.
— Бо ваші лідери не дурні, вони б не стали показувати людям, що альви володіють такими знаннями. Знаннями, які в майбутньому дозволили б вам винайти спосіб стиснення каналів і захистити всі свої системи від зовнішнього вторгнення. Ці знання дали б вам безліч найдосконаліших технолоґій, які й не снилися іншим расам. Враховуючи чисельність вашого народу, це зробило б вас безперечними володарями Ґалактики, а ми, люди, знову перетворилися б на парій. — Я похитав головою. — Ні, Григорію. Якби це було так, ви б не застосовували странґлетний запал, а обмежилися ядерним бомбардуванням кількох менш значних ґаббарських світів. Ви б таємно займалися створенням стискувачів каналів, щоб одного чудового дня решта рас із жахом виявила, що всі ваші дром-зони надійно заблоковані. От тоді б ви задали жару і ґаббарам, і людям. Перших ви подолали б своєю технічною перевагою, а нас — чисельністю.
— А якщо припустити, що ми таки зробили це відкриття, — сказав Шелестов. — Просто наш уряд погарячкував з атакою на Джейхану.
— Це виключено. Подумай трохи, і ти сам усе зрозумієш. Коли знаєш те, що я розповів, хіба важко наперед прорахувати реакцію людей? Вона очевидна, вона напрошується сама собою: негайно знищити всіх альвів, поки вони ще вразливі, поки не навчилися блокувати свої дром-зони і не винайшли ґлюонної бомби. І те, що твій уряд (в якому, повторюю, сидять далеко не дурні) не передбачив такої різкої реакції, свідчить про одне: ви не зробили цього відкриття, вам узагалі невідомо, що странґлетний запал безпосередньо пов’язаний з рештою наших розробок.
Альв замислився.
— Що ж, у твоїх словах є резон. Але ти не врахував одного.
— Чого ж?
— Ти сам казав про терориста, який сидить на термоядерній бомбі. Припустімо, ви почнете нас знищувати. А ми у відповідь заявимо: зупиніться, інакше ми підірвемо до дідька всю Ґалактику.
— Ну підривайте, біс із вами. Ви всі загинете, а ми врятуємося. Ми втечемо так далеко, що вам нас ніяк не дістати. Ми почнемо нове життя в інших ґалактиках.
— В інших ґалактиках?! — вражено перепитав Шелестов.
— Так, друже мій альве, саме так. Якби ви зробили це відкриття, то знали б, що в перспективі воно дає змогу досягти сусідніх ґалактик. Не відразу, не в найближчі роки, але з часом. І ваше керівництво чудово розуміло б, що шантаж не спрацює, що ми, коли не залишиться нічого іншого, самі підемо на знищення нашої Ґалактики, тільки б позбутися вас, щоб ви більше нам не загрожували. Отож, Григорію, моли того бога, в якого ти віруєш, щоб ваша кваркова бомба виявилася не більше ніж нашим странґлетним запалом, секрет якого ви отримали від людини-зрадника. І ти мусиш допомогти нам знайти його, щоб ми заспокоїлися і не вдавалися до крайніх заходів проти вашого народу. Інакше почнеться така бійня, яку вже ніхто не зможе зупинити.
…Три дні потому з донесень аґентів я дізнався, що альв Шелестов подав у відставку зі своєї нинішньої посади під тим приводом, що основну роботу з облаштування переселенців уже завершено, а зрештою справ упорається і його заступник. Сам Григорій на швидкохідному кур’єрському кораблі відлетів на Альвію, щоб повернутися до своїх обов’язків депутата Ґенеральної Асамблеї Альвійськой Федерації, де він представляв партію „Новий шлях“. Було зрозуміло, що Шелестов серйозно поставився до моїх слів про готовність людей винищити всіх альвів і сповнився рішучості врятувати свій народ.