Зруйновані зорі

26

Відколи батько й Анн-Марі пішли, ми з Олегом ще годину просиділи на дивані у вітальні, базікаючи про те про се. Хоч убийте, не пам’ятаю, про що саме, верзли всілякі дурниці, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Та попри безцільність і пустопорожність нашої балаканини, мені було дуже добре. Так само, як із татом, коли наприкінці дня після вечері ми сиділи поряд, і я, схиливши голову на його плече, розказувала йому про свої справи, а він — про свої.

Щоправда, була й різниця. З батьком я почувалася тепло, спокійно й затишно. З Олегом мені було гаряче, ніби всередині мене палав вогонь. Замість спокою я чомусь хвилювалася, а до відчуття затишку додавалося легке, приємне збудження… Одне слово, я влипла. Причому капітально. Але, якщо міркувати лоґічно, це було неминуче, як схід сонця. Я й так уже дуже спізнилася, більшість моїх одноліток пройшли через це ще кілька років тому, ну а я була надто захоплена підготовкою до майбутньої кар’єри, щоб звертати увагу на хлопців. І ось тепер минуле наздогнало мене, причому в найневдаліший час, коли я виконувала відповідальне завдання і мені було не до любовних переживань…

Нашу бесіду перервала мелодійна трель — хтось дзвонив у вхідні двері. Я наказала домашньому комп’ютеру вивести картинку з ґанку, ввімкнувся вмонтований у стіну екран, і ми побачили двох несподіваних гостей — струнку дівчину з коротким волоссям і хлопця, на голову вищого від неї, у якого, навпаки, довге волосся було стягнуте на потилиці у хвостик.

— Аня, Сашко… — вражено промовив Олег. — Хай їм чорт! Що вони тут роблять?

І справді, перед нашим будинком стояли Аня Корейко й Сашко Кисельов. Обличчя в обох були схвильовані, губи нервово тремтіли. Раз за разом вони обмінювалися швидкими, нетерплячими поглядами.

— Ну ж бо! — почувся з динаміка напружений голос Ані. — Їх що, немає вдома? Паскудно…

І вона знову натисла кнопку дзвінка.

— Щось трапилося, — сказала я, встаючи з дивана. — Боюсь, якісь серйозні проблеми.

— Тоді чому вони не зв’язалися з нами як звичайно? — задумливо мовив Олег, підводячись слідом за мною. — Чи не могли?… Невже щось з Вейдером?

— Зараз з’ясуємо.

Ми пройшли з вітальні в передпокій, і я відчинила вхідні двері.

— Рейчел, Олеже! — полегшено вигукнула Аня. — Добре, що ви тут. Нам треба негайно поговорити.

Вони швидко пройшли досередини. Я зачинила за ними двері, а коли обернулася, то побачила в Ані пістолет, що виник у її руці немов з повітря. Він був спрямований на мене, а її палець уже приготувався натиснути на гашетку.

Проте Аня припустилася помилки. Вона поквапилася, їй слід було спочатку відійти від мене і тільки тоді діставати зброю. А так ми стояли майже впритул, і я, швидше інстинктивно, ніж усвідомлено, кинулась убік і вибила з її рук пістолет.

Наступної миті я різко викинула ногу й ударила Сашка Кисельова в пах. Поки він корчився від нестерпного болю, я ребром долоні врізала Ані під потилицю — точно в потрібне місце і з необхідною силою, щоб вона відключилася. Потім знову обернулася до Сашка, який тимчасово втратив боєздатність, обхопила його шию й натисла на сонну артерію. Один, два, три, чотири, п’ять — усе, він знепритомнів і повалився біля моїх ніг.

Я відступила на крок, підняла пістолет і, переконавшись, що це паралізатор, а не променевик, вистрілила в Аню, яка вже почала приходити до тями. Потім пригостила розрядом Кисельова й перевірила в обох пульс. Він був у нормі — повільний, розмірений, як у людей, що міцно сплять.

Діставши з правої кишені Сашкової куртки його зброю, я випросталась і глянула на Олега, який стояв непорушно, мов статуя, і з роззявленим ротом дивився на мене.

— Йолоп! — спересердя сказала я. — Тебе що, заціпило? Чому не допоміг? Теж мені, чоловік!

— Я… це… — Він розгублено знизав плечима. — Нічого не розумію! Це ж Аня й Сашко, друзі…

— Які хотіли мене підстрелити. — Я коротко вилаялася. Ні, не грубо, а так, як висловилася б звичайна дівчина, потрапивши в халепу. Але фраза була побудована особливим чином, щоб спрацював аварійний передавач у моїй сережці. — До речі, я також твій друг. Твоя подруга. Мені погрожували зброєю. На чиєму ти боці?

— Заради бога, Рейчел! Ну, звісно ж, на твоєму. Просто я… вибач, я розгубився. Я досі нічого не розумію. Ти була як блискавка, а я…

— Гаразд, замнемо. Краще допоможи відтягти їх у вітальню.

Спочатку ми перенесли Сашка Кисельова і вклали його на диван, а потім так само вчинили і з Анею. Поки ми цим займалися, я розмірковувала над останніми Олеговими словами. „Як блискавка,“ — сказав він. А й справді, надто вже швидко я зреаґувала. До непристойності швидко. Певна річ, я вивчала прийоми рукопашного бою, хорошому солдатові без цього ніяк. Але теорія — одне, а зовсім інше — практика. Я діяла автоматично, не роздумуючи, наче досвідчений боєць, і всі мої рухи були точно прораховані. Як це могло бути? Звідки я набралася такого досвіду? Під гіпнозом, коли вивчала мову? Чи коли мені ставили психоблок?… А якщо так, то що ж іще вони вклали мені в голову?

Ні, після останніх подій я не ображалася на командування. Проте з їхнього боку було б чесніше спочатку запитати моєї згоди. Адже саме так мають чинити виховані й цивілізовані люди…

— Рейчел, — жалісливо озвався Олег, коли ми вклали Аню поруч із Кисельовим, — ти можеш пояснити, що відбувається?

Я зам’ялася.

— Не зовсім. Є деякі припущення, але… Зачекай трохи. Дай мені подумати.

— Гаразд, — кивнув Олег. — Думай.

Аж раптом мене охопила тривога. Ще кілька хвилин тому я надіслала сиґнал SOS, але відповіді на нього — легкого пощипування мочки вуха, мовляв чекайте, йдемо на допомогу, — не було. Чи, може, я не звернула на це уваги? Навряд…

Про всяк випадок я виразно повторила кодову фразу. Олег запитливо глянув на мене, проте змовчав.

Ні за хвилину, ні за дві відповіді не отримала. Моя тривога почала переростати в паніку. Я схопила телефон і набрала батьків номер. Після короткої паузи на дисплеї висвітилося: „Абонент недоступний“. Я повторила спробу ще раз, і ще — результат був незмінний. Я подзвонила Анн-Марі — те ж саме.

О боже, боже, боже!..

Паніка перейшла в жах. Я у відчаї заходила туди-сюди по кімнаті. До Олега нарешті дійшло, що я зовсім не збираюся з думками, а швидше роблю щось протилежне. Він рішуче підступив до мене й міцно вхопив за плечі.

— Що з тобою, Рейчел? Ти вся тремтиш. Заспокойся, не панікуй. Ти дзвонила батькові й матері?

— Так. Вони не відповідають. Їхні телефони мовчать. Я не знаю, що… — Тут мене осяяло. — Придумала! Зараз…

Я знову схопила телефон і набрала номер. На моє величезне полегшення, зв’язок був. Незабаром Валько відповів:

— Так?

— Це я. Впізнав?

— Ти?! — здивувався він. — Господи, як ти могла…

— Припини, зараз не до цього. Приїжджай до мене. Негайно.

— До тебе додому? — уточнив Валько.

— Так, просто сюди.

— Гаразд, їду. — З мого голосу він зрозумів, що сталося щось надзвичайне. — Буду хвилин за двадцять.

— Поквапся, будь ласка, — заблагала я.

— Уже помчав.

Скінчивши розмову, я відчула певне полегшення. Невдовзі тут буде Валько, він у всьому розбереться. Обов’язково розбереться. І знайде спосіб зв’язатися з батьком…

— Кому ти дзвонила? — запитав Олег.

— Одному другові. Він нам допоможе.

— Хто він?

— Його звати Валько.

— Це прізвище чи скорочення від „Валентин“?

— Узагалі прізвище, але тут він має ім’я Валентин.

— Тут? Як це розуміти?

Я обійняла Олега й поклала голову йому на плече.

— Зараз поясню, — сказала я, геть-чисто іґноруючи застережне нашіптування психоблоку. — Усе поясню. Передовсім мене звати не Рейчел, а Рашель…

27

Як завжди, Валько був сама розсудливість.

— А ти не здогадалася зателефонувати Ковальову? — запитав він, вислухавши мою плутану розповідь.

— Здогадалася. Але я не знаю його номера.

— Дурепа! А довідкові навіщо існують? — Він підійшов до побутового терміналу й викликав об’єднану базу даних усіх мережевих компаній Новоросії. — Ковальов зараз — наша єдина ниточка. До твого відома, мій аварійний передавач теж мовчить… Упс!

— Що таке?

— Тут вказано лише номер домашнього відеофону. З його дружиною те саме.

— У нас половина населення не реєструє свої персональні телефони, — вставив своє слівце Олег, який досі сидів тихо, як мишка. Моя історія подіяла на нього ще приголомшливіше, ніж інцидент з Анею Корейко й Сашком Кисельовим. А остаточно його вбила звістка, що мені дев’ятнадцять років і я офіцер космічного флоту — Це від побоювання, що розмови можуть підслуховувати. — Він пирхнув: — Яка наївність! Якщо охранці знадобиться, вона вирахує будь-який телефон, зареєстрований чи ні.

— Дуже кепсько… — Валько почухав потилицю. — Було б непогано зв’язатися з його донькою, але в пам’яті відеофону її номера немає. І записи всіх розмов стерті. Вони автоматично видаляються щодня, о третій ночі. Звичайна практика. А пошукати в базі даних… Як звати доньку Ковальова?

— Олена. А її прізвища я не знаю. Навряд чи вона живе під своїм дівочим, на Новоросії для заміжніх жінок це не прийнято.

— Тоді глухий номер, — резюмував Валько. — У Верхньому Новгороді мешкає близько двадцяти мільйонів людей, і серед них багацько Олен Русланівних. Надто розповсюджені імена. — Він відійшов від терміналу. — Я так розумію, що в Естер мають бути резервні канали зв’язку з нашою розвідкою. Спробую викликати допомогу через неї. Але мені потрібен професійний комп’ютер.

— Нагорі, в моїй кімнаті, — сказала я. — Ходімо.

— Ні, ти залишишся тут. Наглядай за полоненими.

— Так, маєш рацію. Тоді піднімайся сходами, другі двері ліворуч. Тільки не здумай порпатися в моїй білизні.

Уже біля дверей Валько посміхнувся

— До тебе повертається почуття гумору. Це гарний знак.

Він був відсутній не більше п’яти хвилин. За цей час ні Олег, ні я не зронили ні слова й уникали зустрічатися поглядами. Ми обидва почувалися ніяково — мені було соромно, що я цілий місяць водила його за носа, хоча й не з власної волі, а він, схоже, тепер побоювався мене.

Нарешті з передпокою долинув швидкий тупіт ніг, і до вітальні увірвався Валько — блідий, як небіжчик, а його очі гарячково виблискували.

— У чому річ? — наполохалася я. — Що сталося? Ти зв’язався з Естер?

— Ні. Зараз це… небажано. Її краще не втягувати. Я дещо знайшов. Таке…

— Ну, що ж?

— Я підключився через твій термінал до комп’ютера твого батька і подивився, чим він займався перед тим, як піти. Тепер я все зрозумів.

Від нетерпіння я схопила його за комір і добряче струсонула.

— То що ти зрозумів?!

— Ці товариші, — Валько вказав на мирно сплячих поряд Аню й Сашка, — ніякі не доморощені підпільники. Твій батько проаналізував досьє усіх п’яти — Корейко, Кисельова, Іванова, Компактова та Ворушинського — і виявив у їхніх біоґрафіях одну загальну рису. Коротше кажучи, вони зовнішні аґенти й прибули на Новоросію десь три роки тому.

Олег вражено ахнув. А я чомусь одразу заспокоїлася. Від цієї новини ситуація не поліпшилася, але в усякому разі прояснилася.

— Вони не п’ятдесятники, — сказала я.

— Певна річ, ні. Вони люди. Інше питання — звідки, кого представляють і що мають на меті.

— Зараз ми це з’ясуємо. Зараз ми все з’ясуємо. Зачекайте хвильку.

Я вибігла з кімнати, швидко піднялася на другий поверх, увійшла до батьківської спальні, а звідти — до ванної. Попорпавшись в аптечці, знайшла упаковку ін’єкційних ампул з написом: „Диметилатропіну гідрохлорид“. Не найкращий препарат, зате вельми ефективний, який геть позбавляє людину волі й здатності чинити опір. Я не помилилася в Анн-Марі — вона виявилась досить передбачливою і про всяк випадок припасла засіб для „розв’язування язика“. Ще я прихопила з аптечки синергін і повернулася до вітальні.

Там Валько з Олеговою допомогою діловито обшукував наших полонених. На журнальному столику біля дивана вже лежали сережки й каблучка Ані, двійко наручних годинників — витончені жіночі й масивні чоловічі, телефони, медальйон із золотим ланцюжком і кілька пластикових карток.

— Якщо вони аґенти, — пояснив мені Валько, не припиняючи обшуку, — то можуть мати штучки на кшталт наших аварійних передавачів… Ага! Оце вже цікаво.

Він видобув із задньої кишені Аниних штанів якийсь невеликий плаский прилад з трьома сенсорними кнопками та крихітним дисплеєм, на якому висвічувало: „Активно: П Л Т“. Тими ж літерами — П, Л і Т, — були марковані й кнопки.

— Так-так, — задумливо мовив Валько. — Що б це означало?

— Що б не означало, краще не чіпай, — порадила я.

— Загалом ти маєш рацію. Проте пристрій активний, і це мені не подобається. Дуже не подобається.

— Мені також, але…

— Послухайте! — несміливо втрутився Олег. — А П і Л не може означати „паралізатори“ і „лазерна зброя“.

Я запитливо глянула на нього.

— У якому сенсі?

Він зніяковів.

— Ну… У Вейдера є своя секретна віртуальність. Навіть кілька віртуальностей. В одній із них гравці мають захопити військову базу чужинців. І в кожного є ґенератор спеціального захисного поля — в радіусі тридцяти метрів навколо нього ворожі паралізатори і променевики не діють. А наша зброя, звичайно, в повному порядку.

Валько пирхнув.

— Ха! Можна не сумніватися, що з такою перевагою ви щоразу задаєте волохатикам жару. У нас теж не бракує ігор, де хороші хлопці володіють всілякою суперзброєю, за допомогою якої мочать чужинців штабелями. Такі ігри шкідливі, вони розслабляють людину, на підсвідомому рівні вселяють їй помилкове відчуття невразливості. Тому всім нашим військовослужбовцям суворо заборонено брати в них участь. Що ж стосується зброї масового знищення, то тут ми на дві голови вищі за всі Чужі раси. Проте старі добрі паралізатори й усілякі променевики як у нас, так і у чужинців абсолютно однакові, в їхній конструкції ніщо принципово не мінялося вже років п’ятсот, вони надійні й безвідмовні.

На підтвердження своїх слів він дістав з кишені паралізатор, замаскований під звичайний ліхтарик, спрямував його в стіну й натиснув на спуск.

Нічого не сталося. Спантеличено гмикнувши, Валько повторив спробу. Результат був той самий.

Тим часом Олег узяв пістолет Сашка Кисельова й вистрілив у стіну. Пролунав характерний тріск розряду, блиснув синьо-білий спалах.

— Ось бачиш, працює.

Валько притис палець до сенсорної кнопки П приладу. Текст на дисплеї змінився: „Активно: Л Т“. Після цього випробував свій паралізатор — він працював справно.

— Отакої!..

Знову активувавши П, він переконався, що його зброя знову заклинила.

— Круто! Нічого сказати… А Л, означає, „лазерна зброя“? Тоді й справді можна мочити чужинців, як мух. Треба лише уникати пострілів здалеку… — Він повернувся до Олега. — А що таке Т?

Той знизав плечима:

— Не знаю. У тій грі ми мали захист лише проти паралізаторів і променевиків.

Валько задумливо почухав ніс.

— Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?… Ні, безглуздо.

— Тесаки, томагавки, — злорадно припустив Олег.

— Припини! Зараз не час для жартів.

— Саме так, — втрутилася я. — Не час. Ні для жартів, ні для експериментів. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком і Анн-Марі.

— Так, справді, — погодився Валько. Він по черзі натиснув усі три кнопки — П, Л і Т. Дисплей висвітив: „Неактивно“. — От так краще. Ну, і кого допитуватимемо — Корейко чи Кисельова?

— Краще Аню, — запропонував Олег. — З них двох вона явно вища за ранґом. До того ж Сашко мені більше подобається.

— Гаразд, — кивнула я і вказала на конфісковані у полонених дрібнички. — Але спершу треба прибрати їх подалі… Ні, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути і в одязі.

— Ти що, пропонуєш роздягти її? — збентежено запитав Олег.

— Так, повністю. І не червоній, як невинна панночка. Можна подумати, ти ніколи не бачив голих дівчат… Ну, гаразд. Збігай до моєї кімнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливістю.

Поки Олег повернувся, я зняла з Ані весь одяг, включно з білизною. Прикривши наготу дівчини коротким халатиком, попросила винести всі речі в передпокій, а після деяких роздумів звеліла хлопцям відтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, сховані в його одязі жучки спрацюють і від Аниного голосу.

Щільно зачинивши двері вітальні, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всілися справа й зліва, притримуючи її за руки.

— Ноги теж тримаєте, — розпорядилась я. — Нижче колін, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Валько. — Особисто я зовсім не розуміюся на „наркотиках правди“.

— Зате я трохи розуміюся, — відповіла я, дістаючи з упаковки ампули. — Не досконало, але цілком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.

Схиливши Анину голову набік, я зробила їй у шию ін’єкцію синергіну, щоб нейтралізувати дію паралізатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропін.

За півхвилини Аня підвела голову, розплющила очі й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зіниці її очей були розширені, дихання глибоке, прискорене — усе це явно свідчило, що наркотик подіяв.

Вона різко сіпнулася, проте Валько з Олегом надійно тримали її. Аня тихенько заскімлила, з кутика її рота потекла слина.

— Мовчати! — владним тоном наказала я. — Сидіти сумирно. Відповідати на мої запитання. Ти зрозуміла?

— Так.

— Хто ти? Звідки? Розкажи про себе.

— Корейко Анна. Народилася в місті Артемівську, Петропавловський повіт, Христовоздвиженська ґубернія, двадцять шостого серпня три тисячі п’ятсот…

— Ні! — перервала її. — Казати правду. І лише правду. Назви своє справжнє ім’я.

— Я… не можу сказати.

— Ти мусиш. Відповідай!

Вона мляво хитнула головою.

— Мені не можна.

— Чому?

— Заборонено.

— Ким?

— Мною.

— Я знімаю заборону, — сказала я. — Дозволяю відповідати.

— Ти не можеш дозволити. Мені не можна про це говорити.

— Чорт! — озвався Валько. — Вона що, зомбі?

— Ти психокодована? — запитала я.

— Так, — була коротка відповідь.

Овва! Ніколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безініціативної, з притупленою інтуїцією, позбавленої кмітливості та творчої уяви. Якраз навпаки…

— Психокодування пригнічує твої розумові здібності?

— Ні.

— Чому?

— Воно спрацьовує лише тоді, коли потрібно.

— А саме?

— Не можу сказати.

Валько впівголоса прокоментував:

— Якийсь новий спосіб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин він не активний, а починає діяти лише за певних умов. Наприклад, після прийому наркотиків, при сильному алкогольному сп’янінні або тривалому больовому впливові.

— Схоже на те, — погодилася я. — І схоже, що він не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякі питання вона все ж відповідає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.

Аня знову почала сіпатися. Я прикрикнула на неї:

— Сиди сумирно! Підкоряйся мені! Відповідай: що з моїм батьком і Анн-Марі?

— Не можу сказати.

— Проте ти знаєш, що з ними сталося?

— Так.

— Вони… — мій голос зірвався від хвилювання. — Вони живі?

— Так.

— Вони захоплені в полон?

— Не можу сказати.

— Їх полонили твої товариші?

— Не можу сказати.

— Їхньому життю загрожує небезпека?

Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:

— Чи є можливість, що вони загинуть?

— Кожен може померти. Всі ми ходимо під Богом.

— Ач ти, філософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товариші?

Катеґоричне:

— Ні.

— Що ви збираєтеся з ними робити?

Знову мовчання. Я конкретизувала:

— Ви маєте намір відпустити їх на свободу?

— Так.

— Коли?

— Не можу сказати.

— Їх полон продовжиться довго?

— Залежить від обставин.

— Від яких?

— Не можу сказати.

Тут я не витримала й схопила Аню за горло.

— Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти мені скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Інакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозуміла?

— Так.

Я міцніше стисла її горлянку.

— Кажи! Наказую тобі!

— Рожеві слоники… — прохрипіла вона. — Зелені кролики…

Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй голові. Наступної миті перед моїми очима потемніло, підлога під ногами розверзалась, і я полетіла в безодню. Гучно щось ляснуло, і мені задзвеніло у вухах…

Я висіла в пустці, не відчуваючи свого тіла… Хоча ні, тіло я відчувала ,але не відчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвеніти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого… Нарешті я здогадалася розплющити очі й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичній дрімоті. Поруч із нею зависли Валько й Олег.

Саме зависли. Всі ми висіли в невагомості, а навкруги нас оберталася невелика кімната без жодних меблів, без вікон і дверей, з голими стінами та стелею, що випромінювала рівне біле світло. Тобто це ми оберталися посеред кімнати, але, як встановив ще у давні часи Ейнштейн, будь-який рух у природі відносний.

Також разом із нами пливли в невагомості кілька дивних предметів. Один із них, найбільший, дуже скидався на шматок дивана з вітальні Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сиділи Валько, Олег і Аня. Інші предмети, трохи менші, були клаптями килимового покриття і, мабуть, шматками будівельного металопластику.

Наші з Вальком погляди зустрілися. Він щось сказав, проте через дзвін у вухах я нічого не розібрала. Олег незграбно задриґав руками й ногами, мало не вціливши ліктем мені в обличчя. Я вхопила його за плечі, притягала до себе й прокричала на вухо:

— Припини брикатися!

Він розчув і послухався. Блідість його обличчя свідчила про те, що від невагомості його трохи нудить. А може, й не трохи.

Виникла слабка сила тяжіння. Ми поволі опустилися на підлогу, припинивши обертання. Ґравітація поступово зростала. Я сіла і, судомно глитнувши кілька разів, домоглася того, що дзвін у вухах зазвучав тихіше. А Валько вдався до більш дієвого засобу — всунув пальці у вуха й енерґійно подлубався в них.

— Хай йому біс! — вигукнув він. — Це ж телепортація!

— Ти так думаєш? — запитала я.

— А що ще думати? Я точно не втрачав свідомості. Навіть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява — і ми опинилися тут. А телепортація, за визначенням, є миттєве переміщення матеріальних об’єктів у просторі.

— Я теж не втрачав свідомості, — промовив Олег, насилу підіймаючись з підлоги. — Мені стало зле… мені й зараз недобре, але я не відключався.

— А весь цей непотріб, — Валько вказав на шматок дивана й інші предмети навкруги нас, — ми прихопили з собою при телепортації.

Я підвелася й обійшла кімнату по периметру в пошуках виходу. Ані натяку на двері. Швидше за все, відсувалася ціла стіна, але, на жаль, ніяких кнопок для цього я не знайшла.

Я присіла навпочіпки над Анею Корейко, дала їй кілька легеньких ляпасів, щоб вивести її з дрімоти, а потім допомогла сісти на те, що залишилося від дивана.

— Де ми знаходимося?

— Не можу сказати.

— Як ми сюди потрапили?

— Не можу сказати.

Тут Валько зупинив мене:

— Стривай, так ти нічого не доб’єшся. Дай я спробую. — І він звернувся до Ані: — Говорити мені лише правду, ясно?

— Так.

— Нас хтось приніс сюди уві сні?

— Ні.

— Ми приїхали на метро?

— Ні.

— Ми здійснили гіперперехід?

— Ні.

— Ми телепортувалися?

— Не можу сказати.

Ха, супер! У контексті попередніх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.

Валько дістав з кишені штанів злощасний прилад з кнопками П, Л і Т.

— Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?

— Ні.

— А для чого він призначений?

— Не можу сказати.

— І все-таки, він якось пов’язаний з телепортацією?

— Не можу сказати.

— До дідька! — вилаялася я. — Як ти міг, Валько? Я ж цілком зрозуміло наказала тобі віднести все в передпокій.

— Вибач, Рашель. — Він покаянно опустив голову. — Я з неуважності сунув його до кишені. І забув.

— Брешеш! Ти нічого не робиш з неуважності. І ні про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.

— Аня сказала, що прилад тут ні до чого.

— Але не заперечувала зв’язок між ним і телепортацією. Фактично вона підтвердила його.

— Не поспішай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо… Аню, кнопка Т блокує роботу паралізаторів?

— Ні.

— Блокує роботу лазерної зброї?

— Ні.

— Запобігає можливості телепортації?

— Не можу сказати.

Валько глянув на мене.

— Ось тобі й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобі скористатися зброєю або телепортером.

— Але я не маю телепортера.

— А вони думали інакше. В усякому разі, припускали таку можливість. Тому разом із П і Л було активне Т.

— А ти деактивував його!

— Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хіба я міг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна… Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Він знову перевів погляд на Аню. — Як ти здійснила телепортацію?

— Не можу сказати.

— Це біолоґічна властивість твого орґанізму?

— Ні.

— Телепортація здійснюється за допомогою спеціального пристрою?

— Не можу сказати.

— Він знаходиться у твоєму мозку?

— Ні.

Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарешті з’ясували, що пристрій вмонтовано в її ліву гомілкову кістку, а спрацював він від згадки про рожевих слоників і зелених кроликів.

Валько резюмував:

— Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала від Ані натяку, де твій батько з Анн-Марі. От вона й натякнула. Невдовзі ми зустрінемося з ними, але, на жаль, у полоні.

— Між іншим, за нами щось ніхто не поспішає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стіни. — Схоже, наша поява минула непоміченою. А отже, ми ще маємо шанс… Аню, як нам звідси вибратися?

— Не можу сказати.

— І не треба нічого говорити. Просто вийди з цієї кімнати. Зараз же!

Вона зробила спробу встати й мовила.

— Сезам, відчинися.

Стіна, біля якої стояв Олег, відійшла вбік, відкривши прохід у неширокий коридор, вистелений темно-синім килимовим покриттям.

— Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!

Олег трохи сором’язливо всміхнувся й обережно визирнув назовні. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралізатора, і він, як підкошений, звалився долілиць на підлогу.

— Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.

— Стій, Рашель! — гукнув мені вслід Валько. — Та стій ти, дурненька!

Я не послухалася і, звісно, теж потрапила під промінь паралізатора. Але так і не помітила, хто в мене стріляв.

28

Я прокинулася, лежачи навзнак на м’якому дивані. Лівий рукав моєї сорочки був закочений вище ліктя. На згині легенько чухалося, як після ін’єкцій. Поруч зі мною сидів Валько і тримав мене за руку.

Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Нарешті я зробила над собою зусилля і кволо всміхнулася. Він відповів мені широкою усмішкою:

— Привіт. Як самопочуття?

— Паскудне, — сказала я, повільно підіймаючись. — Ти колись потрапляв під паралізатор?

— Бог милував.

— Тоді не зрозумієш.

Я роззирнулася навколо. Ми перебували в просторій, розкішно обставленій кімнаті, на вигляд вітальні, вікна якої виходили на водоспад. Вдалині виднівся каскад гір з оповитими туманним серпанком вершинами. Я могла дати руку на відсіч, що ніколи раніше тут не була, але обстановка здавалася до болю знайомою.

На сусідньому дивані лежав непритомний Олег.

— Нас узяли в полон? — запитала я.

— Ні, тут ми самі. Я більше нікого не знайшов.

— А хто ж підстрелив нас з Олегом?

— Автоматична система охорони. Але тепер можеш не боятися, я вже її приборкав.

— До речі, де ми?

— Ти не повіриш.

Я протерла очі й знову роззирнулася.

— Якщо ти скажеш, що на космічному кораблі, то повірю.

На обличчі Валька відбився подив:

— Як ти здогадалася?

— Це, — помахом руки я обвела всю кімнату, — дуже скидається на кают-компанію. Надміру розкоші, прагнення створити затишну домашню атмосферу, пейзаж у фальшивих вікнах такий ідилічний, що в його реальність важко повірити… Що це за корабель?

— Легкий бойовий крейсер класу CA. Я б навіть сказав, CA-плюс, якби існувала така катеґорія. Надшвидкохідний, надзвичайно маневрений, напханий усіляким озброєнням. Словом, супер-пупер. Називається „Нахімов“.

Я енерґійно струсонула головою, розганяючи туман, який заважав мені думати.

— Якщо не помиляюся, Нахімов — стародавній російський воєначальник. Це славонський корабель?

— А от і ні. Згідно з бортовими записами, він належить до Військово-Космічного Флоту Новоросії.

— Що?! — отетеріла я.

— Те, що почула. Крім того, „Нахімов“ є флаґманом ескадри. Дивно, звичайно, що ескадру очолює легкий крейсер, але не менш дивним є той факт, що в контрольованої чужинцями планети існує власний флот. До твого відома, командиром корабля є капітан першого ранґу Олександр Кисельов, а командувачем ескадри — контр-адмірал Анна Корейко.

— Здуріти можна! — сказала я. — А де він збудований?

— Немає інформації. Взагалі жодних даних про його попередні пересування. Все геть-чисто видалено з пам’яті. Правда, є один маленький слід: його робоча мова російська, але залишилися деякі натяки на те, що спочатку він був анґломовним. Утім, це ні про що не свідчить.

— А як… Ні, давай по черзі. Що сталося після того, як я вирубилася?

— Ну, я відразу вихопив паралізатор, прикрився Анею і почав чекати. Минуло кілька хвилин, але ніхто не з’явився. Я запитав Аню, хто це вас гепнув, і вона відповіла, що автоматика. Потім я почав ставити навідні питання і в результаті з’ясував, що ми перебуваємо на космічному кораблі й, окрім нас, на борту нікого не має бути. Я зажадав, щоб Аня вимкнула охоронну систему. Вона відмовилася. Я намагався її переконати, але вона не відступала. Тоді я вирішив схитрувати: узяв Аню за руку й звелів їй вийти з кімнати, а перед самим виходом голосно сказати: „Ця людина зі мною.“

— І вона послухалася?

— Атож. У неї гнилий психоблок… Ну, певна річ, значно кращий від нашого, але не такий непробивний, як у справжніх кодованих. Здебільшого він спрямований на те, щоб зберегти в таємниці певний масив відомостей. Забігаючи наперед, скажу, що мені так і не вдалося дізнатися в Ані, кого вона представляє і що робить на Новоросії. Я перебрав усі варіанти, які лишень спадали на думку, але вона незмінно відповідала „ні“ і жодного разу — не „можу сказати“. Найімовірніше, її психокод має щодо цього суворі інструкції — все заперечувати… Але повернімося до початку. Аня виконала мій наказ, а охоронна система сприйняла мене як її гостя. Коли ми пройшли в штурманську рубку, Аня за моїм наказом повідомила бортовий комп’ютер, що я маю намір підключитися до нього. Той сприйняв це як розпорядження не перешкоджати моєму входженню в систему.

— Тупа машина.

— Не менш тупа, ніж комп’ютери інших кораблів. Якщо зробити їх надто розумними і дати широку свободу дій, вони здатні такого накоїти, що гай-гай. Я не погрожував Ані, не застосовував проти неї насильства, не чинив замах на її життя, тож комп’ютеру не було про що турбуватися. Звичайно, його система мала багатоступінчастий захист, але проти мене виявилася безсилою. Як не як, а я кібер — і далеко не найгірший.

— Ти перепроґрамував корабельний комп’ютер?

— Ага. І заразом відімкнув телепортаційну камеру — тут вона називається нуль-порталом. Тепер ми можемо не перейматися, що господарі корабля перекинуть до нас на борт ґрупу захоплення. Я спеціально запитав про це Аню. Не навпростець, певна річ, а шляхом непрямих запитань. Телепортація можлива лише в спеціальні портали-приймачі. Ще я з’ясував, що вона відбувається миттєво, а її гранична дальність обернено пропорційна масі об’єкта переміщення. Так, наприклад, коли б у нашій компанії була ще одна людина, ми б залишилися на місці.

— Ми далеко від Новоросії?

— П’ятнадцять з половиною астрономічних одиниць. У напрямку, перпендикулярному до площини екліптики. Словом, за межами системи.

— Ого!

— Але, з іншого боку, це мізер, якщо порівнювати з міжзоряними масштабами. На моє питання, чи можна телепортувати на відстань одного парсека об’єкт масою один ґрам, Аня сказала „ні“, а щодо міліґрама відповідати відмовилася. Уточнити граничну масу я вже не встиг.

— Чому?

Валько винувато зітхнув.

— Вибач, Рашель, я її не втримав.

— Як це? Вона втекла?

— Не зовсім. Я сам її… ну, ніби відіслав. Дія наркотика послабшала, і мені довелося її паралізувати. Але від пострілу спрацював телепортер, і вона зникла. Мабуть, перемістилася в спеціально передбачене для таких випадків місце. Я, ідіот, не додумався заблокувати телепортацію за допомогою того пристрою. Геть забув про нього.

Я присунулася до Валька й обійняла його за плечі.

— Не картай себе. Кожен може помилитися. Я б на твоєму місці… ай, що там казати! Я б навіть не вибралася з тієї кімнати. І вже точно не змогла б підпорядкувати собі корабельний комп’ютер.

Валько всміхнувся й лукаво глянув на мене.

— Так думаєш? А я чув історію про одну дванадцятирічну дівчинку, яка це зробила.

— Лише тому, що їй вдалося вкрасти у батька всі коди доступу… До речі, чого ми тут сидимо? — Я різко підхопилася з дивана. — Ходімо швидше в рубку. Якщо Аня втекла, то незабаром повідомить своїх, що корабель у наших руках. Телепортуватися сюди вони не зможуть, зате цілком здатні атакувати ззовні. Навряд чи це єдиний їхній корабель.

Валько кивнув, підводячись.

— Я теж про це думав. Якщо є флаґман ескадри, то висока ймовірність існування й самої ескадри. І хоча всі системи зовнішнього спостереження свідчать, що в межах їхньої досяжності космос чистий, усе одно краще забиратися звідси. А в пілотуванні та навіґації я, на жаль, цілковитий профан. Зараз ми приведемо до тями Олега і…

— Ні, — сказала я. — У нас обмаль часу. Спершу займемося кораблем, а Олег нехай годинку зачекає. До того ж чим довше він проспить, тим слабший буде постпаралізаційний синдром.

— Власне, я вже поклав корабель на курс, — зауважив Валько.

— Он як? І куди ж ми летимо?

— Просто навмання. Подалі від місця його дрейфу, паралельно до площини екліптики.

— Цього мало. По іонному сліду буде легко вирахувати, в якому напрямі ми полетіли. Тому треба задати змінну траєкторію, тоді нас не зможуть перехопити. А гнатися по самому сліду — справа невдячна і майже безнадійна; для цього переслідувач має значно перевершувати за швидкісними характеристиками переслідуваного.

— Арґумент приймається, — кивнув Валько. — Спершу йдемо в рубку.

Ми вийшли з кают-компанії і стали підійматися спіральними сходами нагору. На таких невеликих крейсерах з чотирма подовжніми ярусами ліфтом користувалися лише затяті ледарі та ще ті, хто мав при собі важкий вантаж. Ми ж були без нічого, тому миттю подолали два прольоти й опинилися на верхньому, першому ярусі, де розташовувалася штурманська рубка.

— Ось, Рашель, поглянь. — Валько вказав на якусь темну пляму посеред коридору, метрів за п’ять від дверей рубки. — Коли я помітив, що дія наркотику послаблюється, то вирішив відвести Аню до лазарету, щоб уколоти їй снодійного. А вона вирвалася й побігла. Ну, я і вистрілив їй услід.

Я підійшла ближче до плями. Насправді це було заглиблення в підлозі, майже правильної параболічної форми, з гладкою, ніби відполірованою поверхнею.

— Прихопила з собою, — прокоментував Валько очевидний факт. — Добре, що я не вистрілив, коли вона була ближче. Тоді б разом із нею вирушив і шматочок мене.

Раптом мені спала одна думка.

— Послухай, але ж при цьому мало добряче рвонути. Коли Аня зникла, на її місці залишилася пустка, а це… це як вакуумна бомба!

— Вибуху не було. Інакше б зараз я з тобою не розмовляв. Зате гучно ляснуло, як і минулого разу, тільки сильніше. Мені капітально заклало вуха. Я думаю, при телепортації відбувається обмін масами. Аня перемістилася кудись, а повітря з того місця перенеслося сюди. Природно, виник перепад тиску.

— Зрозуміло, — сказала я. — Треба чимось законопатити цю діру. А то, чого доброго, хтось із нас забуде про неї й підверне собі ногу. Але з цим ми розберемося згодом. А зараз головне — замести сліди. І, звісна річ, вирішити, що робитимемо далі.

Штурманська рубка „Нахімова“ була просторішою, ніж на колишній батьковій „Зорі Свободи“. Та й сам корабель, судячи з усього, мав значно більші ґабарити, ніж типові легкі крейсери. Катеґорія C на межі В. Ще трохи — і був би крейсер середнього класу з катеґорії напівлегких фреґатів.

Особливістю цієї рубки була наявність додаткового ряду пультів, окрім тих, що були призначені для керування кораблем. Такий собі адміральський місток у мініатюрі. Усі додаткові пульти були мертві, не працював ні один дисплей, не світився жоден вогник.

Простеживши за моїм поглядом, Валько пояснив:

— На даний час командний центр ескадри деактивовано. Корабель функціонує як самостійна бойова одиниця. А зараз іди сюди, Рашель.

Він підвів мене до терміналу праворуч від капітанського крісла, узяв підключений до консолі оптоволоконний шлейф і під’єднав його вільний роз’єм до свого імпланта.

— Усе це тобі добре знайоме, — сказав він. — Насамперед поклади долоні на пластину сканера.

Я підкорилася. Бортовий комп’ютер записав у своїй пам’яті відбитки моїх пальців.

— Так, добре. Тепер трохи нахилися, дивися в центр пластини й не кліпай. Робимо знімок сітківки… Чудово. Пройдися рубкою, повільно обернися навколо, уяви собі, що ти на подіумі… Ах, Рашель, ти чарівна дівчина, але жіночності тобі явно бракує. У тебе хлопчачі манери, хода… Втім, гаразд. Скажи щось. Тільки російською.

— Я ходжу, як можу. І не збираюся виляти стегнами, вигинатися, як кішечка, або трусити грудьми. Я офіцер, а не модель.

Валько гмикнув.

— Ну, трусити грудьми у тебе все одно не вийде. Для цього вони надто маленькі, хоча й дуже гарненькі… Але це так, між іншим. Зразок твого голосу записано. Відтепер ти повновладний командир корабля.

— Хіба це все? — здивувалася я.

— Я спростив процедуру, щоб заощадити час.

— А як же контрольні запитання?

Він посміхнувся.

— Тут я схитрував. Ще до того, як піти тебе будити, відібрав ті питання, на які сам міг дати відповідь, і записав їх у пам’ять.

— Але якщо ти відповів неправильно…

— Ось тобі роздруківка. — З щілини принтера вислизнуло кілька листів паперу, Валько підхопив їх і простяг мені. — Якщо я бодай в одному питанні помилився, можеш відірвати мені вухо.

Я пробігла поглядом першу сторінку. На мій подив, усі відповіді були правильними. А одна з них…

— Валько, негіднику! Ти таки зазирав до моєї шафи?!

— Зовсім ні. А твою пристрасть до рожевої білизни з мереживами я вирахував методом дедукції.

— І як саме?

— Ну, це досить довгий ланцюжок лоґічних висновків…

— Гаразд, тоді розберемося пізніше.

З цими словами я влаштувалася за капітанським пультом і оглянула своє господарство. Мене трохи бентежив російський інтерфейс, але за минулий місяць я досить непогано оволоділа цією мовою, до того ж більшість технічних термінів мали схоже звучання з французькими або анґлійськими, залишалося просто звикнути до їх написання кирилицею.

Мій погляд упав на дані стосовно прискорення. Там було вказано значення 392,0 g.

— Стоп! Тут, здається, помилка.

— Де? — запитав Валько.

— Прискорення. Не там стоїть кома. Має бути 39,20 g.

— Ні, все правильно. Ми летимо з прискоренням під чотири сотні. Ґравікомпенсатори розраховані на номінальне навантаження до восьмиста одиниць. А в критичному режимі можуть витримати й понад тисячу.

— Ой лишенько! — У животі мені аж скрутило, коли я уявила, що з нами буде, якщо раптом відмовлять компенсатори. — Ти впевнений?

— Так сказано в специфікації. А грави працюють у нормі, можеш покластися на мене. Я не лише математик, а й трохи фізик, тож на техніці розуміюся. З пілотуванням корабля я б навряд справився, зате в бортінженери годжуся.

Я трохи заспокоїлася.

— Гм. У такому режимі роботи двигун, напевно, жере силу-силенну пального.

— Менше ніж ти думаєш, але справді жере. Проте поглянь на запаси дейтерію.

Я подивилася й очманіла.

— Це неможливо!

— Але факт. Надщільний стан атомарної речовини досить давно відомий науці, але дотепер вважався нестабільним. А тут, у паливних баках, цілком стабільний. І це ще не все, Рашель. Як тобі подобається озброєння?

Я викликала на екран звіт про стан артилерійських систем і тихо свиснула.

— Чорта лисого! Скільки тут усього… Ха! А навіщо знадобилися аж дві батареї електромаґнітних гармат? Це ж примітивна зброя.

— Це ще як сказати. Спершу оціни їхню потужність.

Я викликала потрібні дані, й очі в мене полізли на лоба.

— Лишенько!.. Як це може бути?

— Я не мав часу детально розбиратися в специфікації. Поки можу сказати лише одне — тут використовується принципово інший метод ґенерації ЕМІ, ніж усі нам відомі.

— А сам корабель? Не постраждає від імпульсу?

— Ні. Він оснащений надійним захистом, який теж базується на якихось нових принципах.

Я зробила паузу, щоб зібратися з думками, і зайнялася добре знайомою мені справою — задіявши бічні маневрові двигуни, розвернула корабель під прямим кутом до напрямку руху. Тепер ми з прискоренням майже 400 g почали відхилятися від первинного курсу по похилій дузі, яка щохвилини ставатиме дедалі крутішою.

— Ходова система просто чудова, — сказала я. — Значно краща, ніж у тих цивільних корит, на яких я літала під час практики. Краща навіть, ніж у „Зорі Свободи“… Послухай, Валько, що ти про все це думаєш?

Він розгублено знизав плечима:

— Чесно кажучи, навіть не знаю, що думати. Ясно одне: жартами тут і не пахне. Все це дуже серйозно. І я не здивуюся, коли виявиться, що Військово-Космічний Флот Новоросії існує.

— Але ким він створений? Очевидно, що не самими хлопцями. Звичайно, можна припустити, що років три тому ґрупа чотирнадцяти — п’ятнадцярічних підлітків оволоділа передовими технолоґіями… Та ні, дурниці! За ними точно хтось стоїть. Ось тільки хто? Може, влада твоєї планети?

— Цілком можливо, — не став заперечувати Валько. — Хоча сумнівно. Адже я казав, що командний інтерфейс спочатку був анґлійським. До того ж я не думаю, що наш уряд має доступ до цих секретних розробок. Ви, ґаллійці й земляни, не бажаєте ділитися ними ні з ким. Авжеж, я чудово розумію, що це розумний запобіжний захід, проте нам, мешканцям решти людських світів, це трохи неприємно. І навіть не трохи.

— До речі, ось тобі й мотив, — зауважила я. — Припустімо, що ваш уряд таки заволодів цими секретами, і вирішив утерти зарозумілим ґаллійцям і землянам носа, готуючи за їх спинами звільнення Новоросії.

— Цікава ідея. Мені вона також спадала на думку. В цю схему непогано вписується підліткова аґентурна мережа — оскільки ставка робиться на цісаревича Павла, то працювати з ним легше його одноліткам. Але як ти поясниш оце? — Валько ткнув пальцем у бік командного центру. — Ескадра під керівництвом контр-адмірала Анни Корейко, вісімнадцяти років. Командир флаґманського корабля — капітан першого ранґу Олександр Кисельов, сімнадцять з половиною років. Наш уряд у дитячі забавки не грає.

— Не лише ваш. Жоден уряд не гратиметься в дитячі ігри.

— Саме так. Тут швидше діє якесь неурядове уґруповання. Скажімо, частина вчених та інженерів, які якраз і займаються цими надсекретними розробками.

— І, можливо, — підхопила я, — щось у них пішло не так. У результаті підлітки-аґенти, яким попервах відводилася другорядна роль, захопили контроль над ситуацією, пошивши своїх старших товаришів у дурні. А ті не наважуються звернутися до влади, сподіваючись, що все ще владнається.

Валько зітхнув.

— Нащо гадати. Усі ці припущення нам зараз не допоможуть. Ми маємо вирішити, що робити далі.

— Що робити, зрозуміло. Мусимо чимшвидше зв’язатися з нашими і все їм повідомити. Питання в іншому: як це зробити? У системі Хорса, безумовно, є багато наших кораблів-розвідників, але вони не афішують своєї присутності. Можна наблизитися до планети, увійти до планетарної мережі й надіслати повідомлення Естер або Ковальову. Але боюся, його перехопить всюдисущий Вейдер.

— Твоя правда.

— Отже, нам залишається одне: летіти до Терри-Ґаллії. Хоча, звісно, ми можемо спробувати повернутися назад на Новоросію. Особисто мене ця перспектива не надихає, але якщо у „Нахімова“ є вдосконалений шатл на зразок того, що був у „Каллісто“…

— Відпадає, — перебив мене Валько. — Тут немає навіть звичайного стелса, є лише два посадкові шатли та ще дві невеликі кур’єрські капсули з автоматичним керуванням, оснащені власними резонансними ґенераторами. І взагалі… Знаєш, Рашель, я маю велику підозру, що ніякої супердосконалої технолоґії стелс не існує в природі.

— Як це?

— Дуже просто. Нас обвели круг пальця. Посадили в звичайний шатл, прокрутили наперед заготовлений запис, а потім, коли ми прийняли снодійне, телепортували на планету. От і все.

Я замислилася.

— Мабуть, так і було. Якщо є телепортація, то нащо ризикувати, користуючись навіть найнадійнішими й найдосконалішими стелсами… От чорт! Вправно ж нас пошили в дурні!

— Не сердься. Це було необхідно. Ми не повинні були знати того, чого знати нам не належить.

— Та розумію, розумію. Але ти лишень уяви собі, як потішалися ті хлопці, Буало і Нарсежак, розігруючи перед нами цю виставу.

— Ще б пак, не надто приємно, — погодився Валько. — Та годі вже емоцій, забудьмо про це. Отже, ти пропонуєш прориватися через дром-зону й летіти до найближчої людської системи?

— Не до найближчої, а до Дельти Октанта. В Об’єднаний Комітет Начальників Штабів. Тільки там ми можемо розповісти все, про що довідалися. Причому лише певним людям. Зараз я займуся розрахунком курсу, а ти збігай розбуди Олега… Втім, ні. — У мене виникла чудова ідея. — Не буди, а доправ сюди. Зробимо це тут.

— Хочеш улаштувати невеличке шоу?

Я почервоніла.

— Ні, не зовсім. Просто так менше доведеться пояснювати. Він сам усе побачить і зрозуміє.

Валько кивнув і рушив був до виходу, аж раптом прозвучала обривиста трель. На месаж-рядку мого тактичного дисплея з’явилося повідомлення: „Отримано команду на самоліквідацію за третьою катеґорією. Відповідно до інструкції команду проіґноровано.“

— Так-так, — проказав Валько. — Рішучі хлопці, нічого не скажеш. Але не безжальні.

Лише зараз я помітила, що не дихаю.

— Що… Поясни, що це означає?

— А хіба не ясно? Вони віддали наказ знищити корабель.

— Ну, це я зрозуміла. А далі?

— Я не дурний і передбачав таку можливість. Тому відшукав і знешкодив усі системи самознищення.

— Припустімо, про це я також здогадалася. Але що означає третя катеґорія?

— Півгодинна фора. Щоб дати нам можливість швиденько сісти на один із шатлів і відчалити. Якраз це я мав на увазі, коли сказав, що вони не безжальні. Вони цінують людське життя. Отже, за свого батька й Анн-Марі можеш не хвилюватися, їх не скривдять. Інше питання — як довго протримають у полоні. Це багато в чому залежить від нас.

Валько вийшов з рубки, а я взялася за складання проґрами для автопілота. З ходовими властивостями „Нахімова“ ми могли б дістатися до дром-зони годин за десять, але я вирішила не витискати з корабля по максимуму й розрахувала курс, що мав зайняти двадцять шість з половиною годин. Швидкісний прорив у дром-зону мене не турбував — на тренажерах це був мій коник, а одного разу я здійснила його в реальній обстановці, хоч і без присутності противника. Після того, як я здала всі нормативи на цивільного пілота, мій інструктор зізнався, що в захваті від мене, щоправда, одразу ж остудив мій запал цілим рядом критичних зауважень і порадив не зазнаватися. Я й не зазнавалася — просто знала собі ціну.

А зараз, навіть за наявності значних альвійських сил, прорив не загрожував нам жодними неприємностями. У нашому розпорядженні були надпотужні ЕМІ-випромінювачі, ефективна дальність враження яких, якщо вірити специфікації, була понад триста тисяч кілометрів. З такою фантастичною зброєю, ми могли б узагалі не здійснювати швидкісний прорив, а без жодного поспіху ввійти до дром-зони й вибрати потрібний нам канал.

Та що там прорив! Тисяча кораблів, подібних до „Нахімова“ чи навіть трохи нижчих за класом, без проблем очистили б систему Хорса від чужинців. Просто дивно і вкрай обурливо, що ці новітні електромаґнітні гармати досі не надійшли на озброєння нашого флоту… Хоча, можливо, їх лише недавно почали випускати й поки тримають у таємниці, щоб передчасно не сполохати ворога. А коли їх набереться достатня кількість, ми воднораз атакуємо всі поневолені людські планети й задамо чужинцям жару по повній проґрамі.

Ну що ж, у такому разі слід утриматися від використання цієї збої при прориві. Застосуємо її, лише, якщо не буде іншого виходу. А насамперед покладемося на мою, хай поки не зовсім зрілу, пілотську майстерність…

Незабаром повернувся Валько з ґравіплатформою, на якій мирно спав Олег. Я миттю зісковзнула з капітанського крісла, попрямувала до аптечки й дістала необхідні препарати.

— Курс уже прокладено, — повідомила я Валькові. — У найближчі двадцять шість годин контакту з ворогом не передбачається. А потім стане гаряче. Іди до реакторного відсіку, проведи планову перевірку ходових двигунів, допоміжних реакторів, резонансного ґенератора — ну, й усього твого господарства.

— Я недавно перевіряв, — зауважив він.

— Перевір ще раз.

— Можу зробити це звідси. Я ж кібер, і для мене не має значення, де я перебуваю фізично.

— Все одно сходи, — наполягала я.

Валько нарешті зрозумів, що я хочу залишитися з Олегом наодинці. Широко посміхнувся, козирнув мені й без подальших суперечок вийшов зі штурманської.

Я пересунула платформу в центр рубки, опустила її трохи нижче, сіла на її край і скомандувала бортовому комп’ютеру закрити нас непрозорою голоґрафічною завісою. Оскільки колір я не вказала, комп’ютер на свій розсуд вибрав темно-синій.

Я закотила Олегів рукав і зробила йому всі належні ін’єкції. Поступово його бліді щоки вкрилися слабким рум’янцем, дихання стало глибшим, рівнішим, повіки затремтіли й піднялися. Наші погляди зустрілися.

— Рейчел… Рашель…

— Привіт. — Я нахилилася, легенько поцілувала його в губи, потім допомогла йому сісти. — Як почуваєшся?

— Кепсько… Ні, добре…

— То кепсько чи добре?

— Ти поруч, отже, добре… До речі, де ми?

— У твоїй мрії.

— Як це?

— Зараз покажу. Пам’ятаєш, я обіцяла подарувати тобі зорі? Так от, я дотримала свого слова. — За моєю командою комп’ютер погасив світло, голоґрафічна завіса зникла, а передня стіна рубки стала прозорою. — Вони твої.

Перед нами в глибинах космосу яскраво сяяли різнокольорові зорі. Ті самі зорі, про які Олег так мріяв і які раніше бачив лише крізь туманну пелену атмосфери. Зорі, що відтепер належали йому нарівні з рештою людства…

Я чекала, що він ось-ось накинеться на мене з розпитуваннями. Але він мовчав. Він мовчав і дивився вперед наче зачарований. А його очі сяяли так само яскраво, як і зорі перед ним.

29

Прокинувшись, я ще кілька хвилин лежала із заплющеними очима, думаючи про те, що могло б статися цієї ночі, але так і не сталося. Напередодні Олег не виявив достатньої наполегливості, і в результаті ми розійшлися спати в різні каюти. А шкода. Було б так приємно прокинутися в його обіймах, і…

Я рішуче відігнала залишки сну і встала з ліжка. Вгамуйся, дівчинко, щось ти надто розійшлася. Свербить в одному місці, га? Ну то потерпи. Трофейний крейсер, що мчить на всіх парах до напханої ворожими кораблями дром-зони, — не найкраще місце для любовних пригод.

Настінний хронометр показував 9:17 ранку за бортовим часом, який точнісінько співпадав з ніколайбурзьким. До початку прориву в дром-зону залишалося трохи більше десяти годин. Екран мого терміналу був порожній, жодних повідомлень не надходило. Отже, все гаразд. Якби щось трапилося, мене б розбудила тривога.

Проте для власного спокою я підключилася до штурманської рубки. Картинка на екрані свідчила, що на кораблі справді все гаразд — у капітанському кріслі привільно розвалився Валько, а Олег сидів на місці другого пілота. Хлопці спокійно розмовляли, і якраз ішлося про мене. Оскільки я була командиром корабля, моє підключення залишилося непоміченим.

— …Мила й чарівна, — говорив Валько. — Справжнє золотко. Але не мій тип.

— Радий чути, що ми не суперники, — сказав Олег. — Та все ж цікаво: що тебе в ній не влаштовує?

— Я не сказав, що вона мене чимось не влаштовує. Просто не мій тип. Мені потрібна не валькірія, а звичайна дівчина. А от Рашель звичайною ніяк не назвеш.

— Авжеж, вона надзвичайна, — з мрійливою усмішкою погодився Олег. Раптово усмішка його зів’яла. — Вона майже на два роки старша від мене.

— Ну, це найменша з твоїх проблем. Куди більше тебе має турбувати її сексуальна інфантильність. У цьому плані вона ще дитина.

— Хочеш сказати, що в неї ще нікого не було?

— Напевно стверджувати не стану, але схоже, що так. Проте не виключаю, що вона з кимось раз-другий переспала. Чи, може, бавилася з подружками, хоча це й не рахується. Але найголовніше, що вона…

Я перервала зв’язок з рубкою і попрямувала до ванної, на ходу стягуючи з себе позичену в Аниному гардеробі нічну сорочку. Обличчя моє паленіло від сорому, а всередині все кипіло від люті. Ну, Валько, стривай! Я ще пригадаю тобі і „сексуальну інфантильність“, і твої гидкі припущення щодо подружок. Ти в мене матимеш…

За чверть години, прийнявши крижаний душ, я охолола й дійшла висновку, що сама винна. Не слід було підслуховувати чужі розмови. Нічого вульґарного й образливого Валько про мене не сказав, він просто ділився з Олегом своїми думками. Звичайна розмова двох хлопців, які відверто обговорювали знайому дівчину. А те, що я підслухала їх, уже моє особисте горе.

Висушивши волосся і вклавши його в нехитру зачіску, я почала порпатися в одежній шафі серед Аниних і Сашкових мундирів, підшуковуючи собі щось відповідне до мого зросту. Це виявилося проблематичним, оскільки Аня була набагато нижча від мене, а Сашко — значно ширшим у плечах і талії. Нарешті в глибинах шафи я знайшла польову форму — сорочку й штани синього кольору, які майже підійшли мені за розміром. З чималим жалем я зняла з коміра адміральські зірки, а натомість почепити було нічого — у капітанській каюті не знайшлося ранґових відзнак для земних мічманів.

Потім я поснідала сандвічами з харчового автомата, випила філіжанку гарячої кави й лише тоді піднялася на верхній ярус. Коли я увійшла до штурманської рубки, Олег зустрів мене захопленою усмішкою

— Доброго ранку, Рашель. Маєш чудовий вигляд.

— Привіт, Олеже, — відповіла я. — Привіт, Валько. Як справи?

Валько звільнив капітанське крісло, зобразив якусь подобу стійки струнко і недбало козирнув.

— Лейтенанте-командоре, мем! Доповідаю: усі бортові системи функціонують нормально, політ проходить відповідно до ґрафіку.

— Годі блазнювати, — сказала я трохи роздратовано. — Ніякий я тобі не лейтенант-командор, а мічман.

Валько поморщився.

— Дурепа ти, а не мічман. Я аж зі шкіри пнувся, так хотів вразити тебе знаннями правил вашого флоту, а виявляється, що ти сама їх не пам’ятаєш.

Нарешті я збагнула й ляснула себе долонею по лобі.

— Хай мені чорт! Я справді дурепа.

— А в чому річ? — поцікавився Олег.

— У ВКС Землі, — пояснив йому Валько, — всі посади чітко розписані за званнями, і жодних винятків, навіть для форсмажорних обставин, не допускається. Наприклад, командувати кораблем такого класу, як „Нахімов“, може лише офіцер не нижчий від лейтенанта-командора — тобто по-нашому капітана третього ранґу. Тому в них існує система подвійних звань — постійних і тимчасових. Так, якщо молодший офіцер за якихось обставин займає старшу офіцерську посаду, то на цей час він автоматично підвищується в чині. Я думав, що Рашель це знає…

— Знаю, — запевнила я. — Просто… просто не зорієнтувалася.

— А я зорієнтувався. І знаючи, як серйозно ти ставишся до таких дрібниць, навіть змайстрував для тебе ці брязкітки. — Він відійшов до задньої стіни рубки, порився в одній із вмонтованих у неї шаф і вручив мені пару позолочених лейткомівських значків у формі дубового листя, погони з двома широкими і однією вузькою нашивками, а також іменну планку з написом „LCDR R. Le Blanc“. — Носи на здоров’я.

— Отакої! — вражено вигукнула я. — Ну просто як справжні… Велике тобі спасибі!

Я вдячно чмокнула його в щоку, потім прикріпила на комір значки йі почепила справа на груди планку, а погони просто поклала на приладову панель поряд із консоллю — у земному флоті їх носили лише разом із білою, вихідною або парадною формою.

— Чим би дитя не тішилося, — поблажливо пробурмотів Валько, проте видно було, що він задоволений моєю реакцією. — Радий, що зміг зробити тобі послугу… А зараз, мем, — продовжив він уже офіційним тоном, — дозвольте залишити вас. Я маю відпочити перед початком прориву.

— Ви вільні, лейтенанте, — відповіла я. — До речі, міг піти й раніше, коли прокинувся Олег.

— Власне, так. Але ми розговорилися про те, про се… Гаразд, іду спатоньки. А ви тут поводьтеся пристойно, без пустощів.

Змовницьки підморгнувши Олегові, Валько відсалютував мені й вийшов з рубки.

Я сіла в капітанське крісло і взялася до стандартної перевірки бортових систем. Корабель уже наблизився до площини екліптики й за дві години мав розпочати гальмування на ґравітаційних рушіях. Це, певна річ, не так ефективно, як із застосуванням термоядерних двигунів, зате ми не ризикували бути виявленими за довгим плазмовим шлейфом.

— Ти пропустила нуль-зв’язок, — через кілька хвилин озвався Олег.

Я відірвала погляд від тактичного дисплея і запитливо глянула на нього.

— Що-що?

— Ну, систему нуль-зв’язку… — він раптом замовк і розгублено посміхнувся. — Вибач, спрацював умовний рефлекс. Це з Вейдерової віртуальності.

— То ви там не лише мочили чужинців, а й літали на кораблях?

— Ага. Літали на кораблях і мочили чужинців. А зв’язок здійснювали за допомогою нуль-хвиль, що миттєво розповсюджувались на будь-які відстані. Дурниці, звісно… Хоча чому дурниці? Адже телепортація, схоже, відбувається миттєво.

— Гм-м… — промугикала я, знову повернулася до дисплея і зажадала від бортового комп’ютера інформацію про стан нуль-зв’язку.

Відповідь з’явилася негайно:

„Система нуль-зв’язку не функціонує, оскільки деактивовано нуль-портал. Розпочати активацію нуль-порталу?“

Я відповіла „ні“, припинила перевірку систем і проказала задумливо:

— Власне, це було очевидно. Ми не знаємо, як проходить телепортація, але вже по суті своїй це явище передбачає миттєвий зв’язок, незалежно від відстані. Коли Аня покликала своїх рожевих слоників і зелених кроликів, їй не довелося чекати дві години, поки сиґнал пролетить п’ятнадцять астроодиниць до корабля. Ми перемістились негайно. Атож, це ясно як день. А я не додумалася.

— Я теж, — сказав Олег. — І Валько.

Я похитала головою.

— Він якраз додумався.

— Тоді чому нам не сказав?

— Бо для нього це елементарно і саме собою зрозуміло. Мабуть, він і в гадці не мав, що ми можемо бути такими недотепами. І знаєш, давай не розчаровувати його. Зробимо вигляд, що відразу здогадалися.

— Гаразд.

Я вже збиралася продовжити перевірку, аж тут мені сяйнула одна слушна думка.

— А у Вейдеровій віртуальності кораблі схожі на цей?

— Не зовсім. Менші за ґабаритами, швидше корвети, ніж легкі крейсери, але дуже наворочені. За ходовими властивостями вони не набагато поступаються „Нахімову“ і також озброєні електромаґнітними гарматами.

— Це було всерйоз? Маю на увазі саму постановку гри.

— Так, цілком. Вейдер жартів не любить. Жодних поблажок, як у звичайних іграх, нічого схожого на deus ex machine[7]. Все як у реальності… звісна річ, за винятком надмірної крутизни наших кораблів. Але „Нахімов“ справді крутий корабель, і навіть нуль-зв’язок є.

— У тім-то й річ, — зітхнула я. — Від усього цього у мене голова йде обертом… А ти ким був у ваших, так би мовити, іграх?

— Капітаном другого ранґу. Командиром крила з чотирнадцяти бойових одиниць.

— Ну і як ви діяли? Успішно?

— Попервах паскудно. Навіть з нашим озброєнням і потужним захистом нам добряче діставалося від альвів. Але за два роки ми добре натренувалися.

— А хто входив до складу твого крила?

— Усі мої хлопці й дівчата. Командири кораблів, другі пілоти й артилеристи. Решта членів екіпажів, включно з бортінженерами, були віртуальними.

— Та-ак… От що, Олеже, продовжуй перевірку систем за мене.

— Слухаюсь, мем! — серйозно відповів він і тут-таки взявся до справи.

З процедурою Олег був знайомий досконало. Він справився швидше, ніж зробила б це я, — почасти через відсутність мовного бар’єру, а почасти тому, що впродовж двох років мав справу з віртуальними моделями кораблів такого типу й добре знав специфіку їхньої конструкції.

Потім ми викликали карту тутешньої дром-зони і взялися разом розраховувати можливі траєкторії, які проходили б через найбільше число каналів другого роду. Таких маршрутів треба було прокласти близько десятка, щоб при підльоті до дром-зони, з огляду на розташування ворожих сил, обрати найбезпечніший.

На це ми витратили решту часу до початку гальмування. У результаті отримали дюжину більш-менш оптимальних маршрутів прориву, які перетинали від п’ятнадцяти до двадцяти ділянок входу-виходу каналів другого роду. У зв’язку з цим наш курс вимагав незначної корекції, здійснити яку я довірила Олегові.

Він діяв чітко і безпомилково, ніби цілісіньке життя провів у пілотському кріслі. Я спостерігала за його роботою із захопленням, до якого дедалі більше додавалася якась негарна, ірраціональна досада. Коли Олег закінчив і з задоволеною усмішкою повернувся до мене, ця досада так виразно відбивалася на моєму обличчі, що він миттю перестав усміхатися.

— Я щось не так зробив, Рашель?

— Ні, все правильно. Просто… — Тут я не витримала. — Хай тобі чорт, це несправедливо! Мені дев’ятнадцять, я на два роки старша від тебе, я все життя вчилася, я тільки цим і займалася, у мене більше не залишалося часу ні на що, хіба на музику, а ти… Ти собі розважався, упадав за дівчатами, грав у футбол, керував підпільною ґрупою, а між іншим займався на віртуальних тренажерах — і керуєш кораблем не гірше від мене.

Зо хвилю Олег розгублено дивився на мене, потім встав, підійшов до мене й узяв мої руки у свої.

— Ну що ти, люба, я… я ж зовсім не такий гарний пілот, як тобі здається. Знаю все лише в теорії, не маю жодного практичного досвіду. Це був перший маневр, який я провів у справжньому космосі, на справжнісінькому кораблі.

Зненацька мені стало соромно. Дуже соромно.

— Ох, вибач, будь ласка. Я мала привітати тебе, а натомість… Я така свиня!

— Ти просто дурненька, — лагідно заперечив він. — Треба ж таке вбити собі в голову. Гаразд, я непогано керую кораблем. Я вмію визначити оптимальний курс. Але це, по суті, все. Більше ні в чому я не розбираюся. Якщо на кораблі відмовить якийсь механізм, я не зможу його полагодити — чи то кавоварку, чи то систему подачі дейтерію в реактор. А ти ж зможеш?

— Мабуть, зможу. Не так, як дипломований бортінженер, але зможу.

— Ото ж бо. І з комп’ютером ти порозумієшся, якщо у нього щось там заскочить. І впораєшся з озброєнням. І надаси медичну допомогу хворим або пораненим. А я можу лише пілотувати. Ну, і ще приготувати більш-менш пристойний обід… До речі, цим я зараз і займуся.

Поцілувавши мене, він вийшов у камбуз. А я, залишившись одна в рубці, останніми словами кляла себе за дурість, еґоїзм і безсердечність. Ні, треба ж бути такою дитиною!..

За півгодини Олег прикотив візок зі свіжим обідом. Як виявилося, готував він не просто пристойно, а пречудово, і я поїла з неабияким апетитом, хоча й не почувалася голодною. Я навіть пожартувала, що за нього небезпечно виходити заміж — з такими кулінарними здібностями він швидко відгодує свою дружину до розмірів пузатого поросятка. У відповідь Олег цілком серйозно заявив, що надалі намагатиметься готувати не так смачно.

Після обіду я вирішила бодай трохи компенсувати свою недавню нетактовність і на весь період гальмування передала командування Олегові, а сама пішла оглядати корабель. Під час цього огляду знайшла комірчину, де зберігалося обмундирування, і змогла нарешті підібрати собі форму, яка цілком відповідала моєму зростові й розмірам.

Переодягнувшись, я вже збиралася продовжити обхід, коли задзвонив настінний інтерком. Ввімкнувши його, я побачила на невеликому екрані обличчя Олега.

— Паскудний хлопчисько! Щойно підглядав за мною?

— А от і ні, — відповів він. — Навіть не знаю, де ти. Просто я попросив комп’ютер викликати тебе.

Тільки зараз я помітила, що він дуже схвильований.

— Щось сталося?

— Так. Але не з кораблем. На планеті. Я тут проглянув записи отриманих радіосиґналів з Новоросії. Якість поганюча, багато перешкод і спотворень, але цілком можна розібрати, що вже другу годину по всіх каналах транслюють „Лебедине озеро“.

— Що-що? — розгублено перепитала я. — Балет Чайковського?

— Так. У класичній постановці.

— І що це значить?

— Ах, вибач. Зовсім забув, що тобі це ні про що не говорить. У нас, коли помирає цар, цілісінький день усюди крутять „Лебедине озеро“. Така традиція, що виникла ще в давні часи. На зразок вашого „Le roi est mort, vіve le roi!“[8] — Ніякої скорботи в його голосі не вчувалося. — Отож Вейдер і компанія почали діяти. І діяти рішуче. Як то кажуть, відразу взяли бика за роги.

Перші альвійські патрулі запеленґували нас за десять мільйонів кілометрів від краю дром-зони. Це було дуже непогано, з огляду на те, як ретельно чужинці охороняли навколишній простір. Ми мчали вперед з божевільною швидкістю в чотирнадцять тисяч кілометрів на секунду, що становило мало не п’ять відсотків від світлової, і до найближчого каналу другого роду нам залишалося всього дванадцять хвилин польоту.

Тільки не подумайте, що я ставила перед собою непосильне завдання встановити рекорд швидкісного прориву. Просто в своїх розрахунках виходила з технічних можливостей „Нахімова“, які були набагато вищими, ніж у стандартних розвідників класу „Зорі Свободи“. Наш трофейний крейсер міг розвивати прискорення до восьмисот одиниць (для порівняння, „Зоря Свободи“ — близько сотні), а отже, мав майже втричі кращу маневреність. До того ж його випромінювач резонансних імпульсів був далекобійнішим — згідно зі специфікацією, він міг відкривати гіперканали на відстані до півтора мільйона кілометрів. Це давало нам добрих дві хвилини на те, щоб підкориґувати курс корабля і спрямувати його точно в горловину каналу. В сумі ці складові значно полегшували нашу задачу, а висока швидкість дозволяла прослизнути буквально під самим носом у ворога, уникнувши вогневого контакту з ним.

Та в крайньому разі ми були готові й до бою. З’єднаний через свій імплант з бортовим комп’ютером, Валько одночасно тримав під контролем ходову частину корабля, захисні системи й усю артилерію, включно з електромаґнітними гарматами. А Олег, окрім того, що страхував мене як другий пілот, уважно стежив за ефіром, прослуховуючи перемовини чужинців. Частина з них велася відкритим текстом, частина була зашифрована, але, як виявилося, пам’ять бортового комп’ютера містила більшість шифрів, якими користувалися альви. Розмовляли вони здебільшого російською та анґлійською, тому Олегові лише зрідка доводилося вдаватися до комп’ютерного перекладу, щоб зрозуміти значення реплік португальською та японською мовами.

— Усе йде до того, що альви мають намір пропустити нас без перешкод, — сказав він. — Вважають, що ми звичайні розвідники й поспішаємо сповістити своє керівництво про загибель царя.

— Тим краще, — пролунав з динаміків голос Валька. Сам він сидів у кріслі офіцера зв’язку із заплющеними очима й відстороненим виразом обличчя, а його розум блукав десь у надрах комп’ютера. — Хоча насправді звістку вже давно відправлено.

— Нуль-зв’язком? — запитала я, не відводячи погляду від тактичного дисплея.

— Авжеж.

— Гадаєш, він діє так далеко?

— Через всю Ґалактику навряд. Але судячи з того, що я тут розкопав, — під „тут“ він явно мав на увазі пам’ять комп’ютера, — десяток парсеків цілком пробивна відстань. Особисто я не сумніваюся, що в одній із сусідніх систем постійно чергують наші кораблі. І щонайменше в одного з них є нуль-приймач.

— Мабуть, так, — погодилася я. — Шкода, що ми не знаємо, де вони.

— Не хитруй, Рашель. Тобі зовсім не шкода.

— Чому це?

— Бо тоді ти вже за кілька годин мусила б скласти з себе капітанські повноваження й попрощатися з цими цяцьками на твоєму комірі. А ти хочеш гордо провести корабель з одного кінця Ґалактики в другий і з помпою вручити ключі від нього самому адміралу Дюбарі. Він похвалить тебе за відвагу й кмітливість, а може, додатково поклопоче перед земним Ґенштабом про твоє підвищення. Мовляв, якось незручно після лейткомівських значків знову надягати мічманські, а ось лейтенантські ще куди не йшло.

Зніяковівши, я проіґнорувала його випад і рівним голосом проказала:

— Вісім хвилин до найближчого каналу. Шість з половиною хвилин до запуску імпульсного випромінювача. П’ять хвилин до ввімкнення ґенератора.

— Готовність усіх ходових систем підтверджую, — озвався Валько. — Почато трьохсотсекундний відлік… До речі, Олеже, ти впевнений, що Вейдер у цій компанії за головного?

— Мені завжди так здавалося. А що?

— Та я все сушу собі голову, вбили вони вашого царя чи тільки викрали. Ми з Вейдером цілий місяць спілкувались у віртуальності, він справив на мене враження хлопця рішучого, жорсткого, але не жорстокого. У всякому разі, не бездумно жорстокого.

— Я теж не помічав за ним такої риси. Вейдер раціоналіст. У всіх своїх вчинках він насамперед керується вигодою й доцільністю.

— А смерть царя йому невигідна, оскільки це створить проблеми у його стосунках з Павлом. Вірно?

— Думаю, так. А якщо відверто, мене мало переймає, живий найясніший государ Олександр Михалич чи ні. Не вважай мене бездушним, просто мені на нього начхати. Головне, щоб він ніколи не повернувся на трон. Я сімнадцять років прожив під його владою, з мене досить.

Дві години тому, слухаючи перемовини між альвійськими кораблями, ми нарешті дізналися, що цар Новоросії Олександр IX сьогодні вранці загинув в авіакатастрофі, коли, як завжди по понеділках, наодинці здійснював прогулянковий політ на своєму невеликому реактивному літаку. Певна річ, його супроводжував ескорт озброєних винищувачів, а з землі підстраховували досвідчені диспетчери, готові будь-якої миті взяти керування на себе, але всі вони виявилися безсилими, коли літак вибухнув у повітрі, а його уламки попадали в море з двадцятикілометрової висоти. Спочатку не виникало сумнівів, що це терористичний акт, але, за останніми даними, в царських покоях було знайдено прощальну записку, і вона начебто була справжньою. Особисто для мене ця записка була переконливим свідченням того, що цар Олександр не вбитий, а викрадений…

— Шість хвилин до каналу. Три хвилини до ввімкнення ґенератора.

Підтверджуючи Олегове припущення, чужинці не намагалися перехопити нас. Утім, з розрахунків комп’ютера випливало, що, попри значну концентрацію альвійських сил у дром-зоні, жоден із кораблів не встигав підійти до нас на відстань, достатню для ведення прицільного вогню. Все-таки в тій скаженій швидкості, з якою ми рухалися, була своя перевага. От коли б кораблі могли так само швидко вилітати з каналу, завдання проникнення в систему значно полегшилося б. Але після гіперпереходу будь-який матеріальний об’єкт опиняється в стані спокою відносно центрального світила. Виняток становлять лише електромаґнітні хвилі, які в будь-якій системі відліку поширюються із швидкістю світла.

— Чотири хвилини до каналу. Шістдесят секунд до ввімкнення ґенератора.

За сім мільйонів кілометрів попереду за нашим курсом один з важких крейсерів випустив нам навперейми з десяток позитронних ракет. Траєкторії семи з них точно перетиналися з нашою. Але це не проблема: кілька поштовхів ходового двигуна з прискоренням 500 g — і ракети пролетять далеко за нашою кормою. Їхня система самонаведення просто не встигне зреаґувати.

Утім, до ракет було ще далеко, а до першого з каналів залишалося всього три мільйони кілометрів.

— Ввімкнення ґенератора, — скомандувала я.

— Є ввімкнення, мем! — відрапортував Валько. — Ґенератор працює в холостому режимі. Розрахункова потужність при вході в канал — півтора теравата. Рекомендую підвищити до двох.

— Рекомендація приймається. Повна готовність до запуску імпульсного випромінювача.

— Випромінювач до роботи готовий.

За один мільйон двісті тисяч кілометрів від першого каналу я послала вперед резонансний імпульс. Через шість секунд прямо за курсом спалахнула блакитна зірочка. Комп’ютерний розрахунок свідчив, що жодних маневрів робити не потрібно — корабель має пройти точно по центру щойно відкритої горловини.

— Оце так здорово! — не втримавшись, вигукнула я. — Нам просто казково пощастило.

— У Вейдерової віртуальності, — зауважив Олег, — канали завжди відкривалися в точці інтерференції.

— Ну, це дурниці, — сказала я. — А ти ще казав: ніяких поблажок, усе як у реальності…

— Рашель! — сердито прикрикнув на мене Валько. — Годі базікати, глянь на екран, роззяво!

Я знов зосередилася на тактичному дисплеї. До входу в канал залишалося сімдесят секунд. Далі йшли його астрофізичні характеристики — довжина (ого! майже одинадцять кілопарсеків) і координати точки виходу. А також попередження: „Увага, система відсутня в Універсальному Каталозі. Місце розташування — зовнішній обід Ґалактичного Ядра. Небезпека четвертого ступеня.“

— Прокляття! — вилаялася я.

Четвертий ступінь небезпеки не обіцяв особливих неприємностей, але я вирішила не ризикувати й коротким поштовхом бічних двигунів трохи відхилила корабель від курсу, щоб оминути цей канал.

— От халепа! А все так вдало складалося…

Я надіслала вперед черговий імпульс до наступного каналу. І знову блакитне сяйво виникло прямо за курсом.

— Дві випадковості — уже закономірність, — приголомшено промимрила я. — Схоже, твій Вейдер нічого не спрощував.

— А я що казав! — вагомо озвався Олег.

— Ну-ну! З таким випромінювачем прорив крізь блоковану дром-зону стає справою не пілотської майстерності, а лише потужності двигунів — що швидше, то краще…

Цього разу параметри каналу були нормальні: довжина — трохи більше тисячі шестисот парсеків, місце виходу — подвійна зоря USCG 253-317846-581, недосліджена, ймовірно, без планет, власна назва відсутня.

— П’ятдесят п’ять секунд до входу в канал, — мовила я.

— Ґенератор працює нормально, — відповів Валько. Потім суворо додав: — Рашель, де були твої очі, коли ти прокладала курс? Якого біса тебе понесло до Ядра?

— Четвертий ступінь — це не страшно, — виправдовувалася я. — Лише високий рівень радіації… І взагалі, я нічого не розумію. На карті дром-зони той канал був позначений як недосліджений. Цей, до речі, також.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Я ж не сліпа. Ось, сам подивися… — Я почала було проводити маніпуляції на консолі, але зупинилася. — Ні, потім. Десять секунд до входу в канал… П’ять секунд… Є!

За передньою стіною рубки всіма барвами веселки запалав гіперпростір. Валько доповів:

— Резонансний ґенератор вийшов на робочу потужність дві цілих і сім сотих теравати. Розрахунковий час гіперпереходу за об’єктивним ґалактичним часом — дві години сорок три хвилини і тридцять одна секунда. За власним бортовим — стандартний півторадобовий інтервал… А тепер зачекай трохи. Зараз я дещо перевірю.

Олег сидів, відкинувшись на спинку крісла, і не відривав погляду від оглядової стіни. Він насолоджувався першими хвилинами першого в своєму житті польоту крізь гіперпростір.

Я не стала відволікати його й вивела на екран потрібну ділянку карти дром-зони. Так, справді — обидва канали були позначені на ній як недосліджені. А комп’ютер видав повідомлення: „Додано два досліджені канали. Обновити схему?“

Хай мені чорт! Невже?…

Зліва, у кріслі зв’язківця, заворушився Валько. Розплющивши очі, він від’єднав від свого імпланта роз’єм і повернувся до мене. Його погляд був розгублений і винуватий.

— Я дурень, Рашель. Тупак. Це ж треба, не додумався перевірити детектор каналів…

— А він, — підхопила я, — вдосконаленої конструкції. Сканує канали не лише першого, а й другого роду.

— Угу. Вже багато століть вважалося безсумнівним фактом, що апріорі неможливо визначити, куди вони ведуть. А тут на тобі — виявляється, що можливо. Тепер ясно, звідки з’явилося так багато нових досліджених каналів, до того ж дуже зручно розташованих. Проте нашим завжди вистачало обережності не афішувати це відкриття. Наприклад, ми летіли на Новоросію шість із гаком діб за бортовим часом, хоча могли потрапити туди за допомогою одного-єдиного затяжного стрибка… І ще. Ти уявляєш, що це означає? Таким чином ми можемо подорожувати до сусідніх ґалактик, перестрибуючи від однієї блукаючої у міжґалактичному просторі зорі до іншої.

„Чистісінька правда,“ — подумала я. — „Так і є. Для цього не потрібні ніякі канали третього роду…“

30

З каналом, який я вибрала для втечі, нам не надто пощастило. Він вів у пустельний, невивчений реґіон на зовнішньому вигині Рукава Стрільця. Тут не було жодної зорі, що відповідала критерієві Лопеса — Слуцького, отже, не було придатних до життя планет, також тут не знайшлося жодних цікавих для астрофізики аномалій, тому протягом усієї історії освоєння Ґалактики цю ділянку оминали своєю увагою як наукові експедиції, так і пошукові ґрупи.

Згідно з картами, що були в пам’яті бортового комп’ютера, найближчий досліджений канал другого роду знаходився за тисячу з гаком парсеків, і найкоротший шлях до нього пролягав через дев’яносто три системи. Навіть якщо ми з Олегом керуватимемо кораблем у дві зміни, по дванадцять годин на добу, то все одно раніше ніж за дев’ять днів до каналу не дістанемося.

Але й на цьому все не закінчувалося. Той канал вів у середину Рукава Лебедя і виходив за вісімдесят парсеків від іншого дослідженого каналу, через який можна було потрапити в Кластер Дачжао, а вже звідти — до основи Шпори Оріона, найвивченішого з усіх реґіонів Ґалактики. Там був досить багатий вибір подальших маршрутів, але в будь-якому разі нам довелося б витратити на політ до Терри-Ґаллії не менше двох тижнів об’єктивного часу.

Якби ми мали у своєму розпорядженні звичайний корабель, у нас не залишалося б іншого вибору, як скористатися цим шляхом. Проте крейсер „Нахімов“ було оснащено вдосконаленим детектором каналів, і це дозволяло нам набагато швидше дістатися до мети — Терри-Ґаллії.

Після виходу з затяжного стрибка ми, маневруючи виключно на ґравітаційному рушії, який не залишав за кораблем іонного сліду, здійснили кілька хаотичних стрибків до сусідніх зірок, щоб остаточно убезпечити себе від можливого переслідування. Біля безіменного блакитного гіганта з десятком планет, позбавлених найменших ознак життя, ми припинили втечу й запустили проґраму сканування дром-зони.

Детектор „Нахімова“ сканував канали досить швидко — майже півтори сотні на секунду, але з урахуванням загальної кількості каналів другого роду виходило, що для дослідження всієї дром-зони знадобиться аж двадцять чотири роки. Ще на самому початку стрибка вирахувавши цю цифру, я засмутилася й вирішила, що з нашого задуму нічого не вийде. Проте Валько швидко мене заспокоїв:

— Поворуши своїми звивинами, Рашель. Ти розумна дівчина, але тобі явно бракує системності мислення. Ти піддалася магії великих чисел, вони приголомшили тебе, і ти втратила здатність до елементарного аналізу. Нам же не потрібні координати всіх каналів, правда? Нам навіть не потрібен якийсь конкретний канал. Усе, що ми шукаємо, це бодай один канал, що виходить неподалік Дельти Октанта. Скажімо, у радіусі двохсот парсеків. Годиться? Тоді порахуємо, що з цього приводу каже статистика. А каже вона наступне: у середньому одна з мільйона дев’ятисот двадцяти тисяч взятих навмання зірок має знаходитися в позначеному нами районі. Ну а скільки часу знадобиться детектору, щоб просканувати ці два мільйони каналів? Якісь там три години сорок хвилин. Дрібниці, погодься. А якщо взяти всі зорі Сектору Один, то взагалі жодних проблем — детектор знаходитиме канали в середньому через кожні півтори хвилини.

І справді, вже на другій хвилині сканування серед кошмарних каталожних найменувань з’явилося щось прийнятне — 513-та Стрільця, відома також як Зоря Корраді. Цей нічим не примітний жовтий карлик був у семистах парсеках від Дельти Октанта й приблизно на такій же відстані від Сонця.

— Оце вже щось, — сказав Валько. — Не супер, звичайно, але все ще попереду. Бачиш, якими оманливими бувають великі числа, Рашель?

— Так, тепер бачу, — погодилася я.

За півгодини назбиралося вже два десятки каналів, що вели в Сектор Один — район Ґалактики в радіусі тисячі парсеків навколо Сонця. Я вже остаточно заспокоїлася. Маючи в своєму розпорядженні прямий шлях до цього сектору, ми могли почуватися як удома.

— Гаразд, — підсумувала я, ледве стримуючи позіхання. — Нехай детектор працює, а я піду відпочину. Олеже, ти лишаєшся за головного. Коли з’явиться канал, що виходить ближче ніж за двісті парсеків від Терри-Ґаллії, розбудиш мене.

— Слухаюся, мем! — чітко, по-війському козирнув він.

Я почвалала у свою каюту, лягла в ліжко й солодко проспала аж вісім годин.

Увесь цей час мене ніхто не турбував, а прокинувшись, я побачила на екрані терміналу повідомлення від Олега:

„Вибач, що не розбудив. Але так було треба — ти сама зрозумієш. А на борту все гаразд. Цілую тебе, зіронько.“

Через цю „зіроньку“ я не змогла по-справжньому розсердитися на нього. Мене ще ніхто так не називав. Для батька я була сонечком, а для Олега стала зіронькою. Це було приємно, мені подобалося бути його зорею…

Тут мій погляд упав на спеціальне цифрове табло, розташоване над дверима каюти. Такі прилади були майже у всіх приміщеннях корабля — вони вели відлік часу кожного гіперпереходу. Зараз табло було ввімкнене, і цифри на ньому свідчили, що вже четверту годину ми перебуваємо в затяжному стрибку. А я, командир корабля, навіть не підозрювала про це!

Квапливо натягнувши штани і взувшись, я вибігла з каюти й кинулася до штурманської рубки, застібаючи на ходу сорочку. Що за неподобство?! Валько з Олегом геть знахабніли, вже зовсім перестали зважати на мене…

У рубці я застала одного лише Олега. Він сидів у капітанському кріслі, проглядаючи щось на тактичному дисплеї, а перед ним, за передньою оглядовою стіною, вигравав барвами гіперпростір.

— Ну і що це значить? — суворо почала я, коли Олег, з винуватим виглядом обернувся до мене. — Бунт на кораблі?

Тихо й коротко, ніби в нерішучості, завила сирена. Бортовий комп’ютер, зачувши магічні слова „бунт на кораблі“, прийшов у стан боєготовності, щоб захистити мене від будь-який зазіхань потенційних бунтівників.

— Чому ж бунт? — несміливо заперечив Олег. — Ти ж передала мені командування без жодних обмежень.

— Ага, — кивнула я, поступово заспокоюючись. Ситуація пояснювалася: це був не бунт, а звичайнісіньке хлоп’яцтво. — І ти скористався цим, щоб самостійно здійснити перехід. Валько, мабуть, теж спить?

— Пішов години чотири тому.

— Ну а ти не зміг утриматися від спокуси, — підсумувала я. — Хлопчисько неслухняний… Що, знайшовся гарний канал?

— Не просто гарний, а майже ідеальний. Ґамма Апуса, сорок парсеків від твоєї рідної Дельти Октанта. Майже поруч.

— Так, справді, — погодилася я. — Буквально шапкою докинути.

Я сіла в капітанське крісло, яке звільнив для мене Олег, і кинула погляд на покази приладів. Резонансний ґенератор працював на максимумі своєї номінальної потужності, що ґарантувало дуже швидке проходження каналу за об’єктивним ґалактичним часом. Украй неекономно, але з нашими запасами дейтерію ми могли собі це дозволити.

— Ви довго сканували дром-зону?

— Чотири години дванадцять хвилин. Коли з’явилася Ґамма Апуса, ми з Вальком вирішили, що кращого варіанта вже не дочекаємося.

— А ще було щось цікаве?

— Сто шістдесят сім зірок з Сектору Один. У цілковитій відповідності до статистики. Також десяток каналів, що виходять недалеко від систем чужинців. А ще… Як тобі подобається таке: зоря з власною назвою, але відсутня в Універсальному Каталозі?

— Маячня! Незареєстрованих зірок, звичайно, вистачає — це і блукаючі оддалік Ґалактичної Спіралі, і розташовані в безпосередній близькості від Ядра. Але якщо зоря не вказана в Каталозі, то звідки в неї може взятися власна назва?

— Саме це нас і спантеличило. Майже відразу після того, як ти пішла, Валько розпорядився, щоб комп’ютер заносив в окремий список зорі без каталожних номерів. Сказав, чи то жартома, чи всерйоз, що подамо заявку на їх відкриття. Таких зірок набралося близько двох сотень — одні координати і більше нічого. Але серед них була одна, у якої є ім’я — Хейна. Це блукаюча зоря на відстані ста тринадцяти кілопарсеків від центру Ґалактики. Нахил — мінус сімдесят два з хвостиком градуси, азимут — двісті двадцять шість, також з хвостиком. Шляхом звичайних астрономічних спостережень знайти її неможливо.

— Гм… Якась інформація про цю зорю є? Треба зробити запит комп’ютерові.

— Ми вже зробили й отримали відповідь, що жодних додаткових даних немає. Лише ім’я й координати. Але Валько не повірив, підключився до комп’ютера і знайшов у його пам’яті посилання на файл із назвою „Хейна“. Проте сам файл був видалений, а всі його сліди ретельно витерті. Уявляєш: корабель пхом напханий надсекретним устаткуванням, а його господарі переймаються тим, як би хтось не пронюхав про якусь блукаючу в міжґалактичному просторі зорю. Ти здогадуєшся, що це означає?

— Здається, здогадуюся, — поволі мовила я. — Можливо, там знаходиться їхня база. І… Так! Можливо, вони відправили туди батька з Анн-Марі.

— Цілком можливо.

Я на хвилину задумалася.

— Мабуть, сама згадка про Хейну була залишена випадково, з неуважності.

— Валько теж так думає. Я з ним згоден.

— А знаєш, яка ймовірність…

— Знаю. Одна тисячна відсотка. Валько торкнувся й цього питання. Ми могли сканувати дром-зону протягом років, а до Хейни черга так і не дійшла б. Але вона трапилася нам серед перших півтора мільйона зірок. Дурням, дітям і п’яницям щастить. Ми, певна річ, не п’яниці, зате дуру в наших головах вистачає, а частково ми ще діти. Нам просто пощастило.

Я знову помовчала, збираючись з думками.

— Найімовірніше, дром-зона Хейни заблокована.

— Можливо, — не став заперечувати Олег.

— А може, й ні. Адже в цієї системи відсутні близькі сусіди, до неї не можна дістатися по каналах першого роду, тож її мешканці мають почуватися безпечно.

— Також правильно.

— Але скоро вони похопляться, — міркувала я. — Рано чи пізно їм спаде на думку, що в пам’яті захопленого нами корабля могла залишитися згадка про їхню секретну базу. Тоді вони точно закупорять усі канали, і до них уже ніяк не доберешся. Згоден?

— Так, — кивнув Олег.

— Ми долетимо до Ґамми Апуса. Об’єктивно це займе небагато часу. При такій потужності ґенератора — години чотири, не більше. Потім п’ять або шість стрибків до однієї з сусідніх з Дельтою зірок. Там завжди є наші патрулі. Вони доправлять нас у локальний простір Терри-Ґаллії. Ми зустрінемося з Дюбарі й усе йому розповімо. Він збере екстрену нараду. Швидко збере, проте це займе певний час. А враховуючи важливість питання, можливо, знадобляться консультації з керівниками урядів. Врешті-решт вони направлять до Хейни ескадру. Або навіть цілий експедиційний корпус. Але буде вже пізно.

— Думаєш, нам слід було летіти просто туди?

— Мабуть. Не знаю. Але мені здається, що ми мали більше шансів бодай про щось довідатися. А там, чого доброго, завдяки раптовій появі нам вдалося б звільнити батька з Анн-Марі. У гіршому ж випадку нас просто зрикошетило б від закритого каналу. Ми втратили б… Скільки часу зайняв би політ до Хейни, ти не рахував?

— Приблизно вісімнадцять з половиною годин на максимальній потужності.

— Ну, втратили б півтори доби. Це вже нічого не вирішує.

Примружившись, Олег пильно подивився на мене.

— Хочеш сказати, що, якби я вчасно розбудив тебе, ти б обрала Хейну?

Подумавши трохи, я заперечно похитала головою.

— Ні. Я полетіла б до Терри-Ґаллії. Мій обов’язок як військового — не кидатися стрімголов у авантюру, а негайно зв’язатися з командуванням і повідомити про все. Заволодівши такою цінною інформацією, я не маю права ризикувати ні собою, ні вами, ні кораблем.

— Отже, я вчинив правильно, — підсумував Олег.

— Так, — із зітханням погодилася я. — Правильно.

— Правильно, що не розбудив тебе, — уточнив він. — Бо інакше ти заборонила б летіти до Хейни.

Від несподіванки я мало не підскочила в кріслі й здивовано втупилася в нього.

— Що?!

— Ото! — незворушно відповів Олег. — Протри свої заспані очі, мій любий командире, й подивися на наш курс.

Нарешті я звернула увагу на тактичний дисплей.

— Отуди к бісу! Та це ж злісне порушення… — Я осіклася.

— Ну? — запитав він мене. — Порушення чого? На відміну від тебе й Валька, я не військовослужбовець. І взагалі неповнолітній. Що з мене взяти?

— Це точно… А Валько знав про твій задум?

— Я запропонував йому свій план, але він сказав, щоб я навіть не думав про це. Потім перевірив стан ходової частини й пішов спати.

— Просто пішов?

— Так.

— Після того, як ти запропонував летіти до Хейни?

— Так.

Я уявила собі цю сцену. „Навіть не думай про це,“ — каже Валько. І зразу за цим: — „Так, що там у нас з двигунами і ґенератором?… Схоже, повний порядок. Тоді гаразд, я пішов спати…“

— Ну, хлопці, ви даєте! — скрушно мовила я. — Один нахабно узурпує командування кораблем, а інший відверто закриває на це очі… І що накажеш з тобою робити, Олеже? Навіть не знаю — чи то відлупцювати тебе, чи то розцілувати.

У відповідь він блиснув усмішкою.

— Можна і те й інше, кохана. Тільки по черзі — спершу побої, а вже потім поцілунки.

Махнувши рукою на всі чортові правила, я зіскочила з капітанського крісла й усілася на коліна до Олега. Через пульти це було не дуже зручно, зате з біса приємно.

Ніжно поцілувавши його в губи, я сказала:

— З побоями, мабуть, зачекаємо. А щодо іншого… Знаєш, коли Валько прокинеться, ми передамо йому вахту, а самі підемо до мене. Серед Аниних ганчірок я знайшла кльову нічну сорочку. Дуже-дуже тонку й зовсім-зовсім прозору. Думаю, вона тобі сподобається.

Олег міцно стиснув мене у своїх обіймах.

— А я думаю, мені більше сподобається те, що буде видно крізь цю сорочку.