Звірі

8

Я саме завершив огляд речей та документів упольованих мною мисливців на демонів, коли почув, як поверхом вище відчиняють двері й Макс обіцяє обов’язково зайти ввечері.

Молодець. Обробив дівчинку.

Я тихенько свиснув. Він швиденько попрощався і спустився до мене. Зупинився біля тіл, зацікавлено оглянув їх, нахиливши голову набік (було в цьому жесті щось від собаки… недарма вони його люблять… певно, мають за свого). Спитав:

— Ти їх убив?

— Ні, — я підняв одне тіло попід пахви, — я їх воскресив. Бери другого й тягни у куток.

Макс здивовано підняв брову, але щодо воскресіння не перепитував, мовчки взявся до справи.

Якщо він мене таки не дурить, то з нього й справді непоганий напарник. Мовчазний, слухняний, кмітливий… І вірити йому хотілося, і працювати з ним було легко, але ж час… Час, який ніколи не зникає просто так, не дозволяв мені бачити у хлопцеві нікого, крім імовірного супротивника.

Ми вклали їх у куточку. Я набрав «02» й повідомив, що бомжі в під’їзді вчинили бійку й тепер двоє з них валяються на підлозі, а третій кудись утік. Я повідомив адресу будинку, досьє на сусідів-алкоголіків (вигаданих, звісно), поскаржився на сантехніка Миколу, який багато п’є й постійно кудись зникає, та висловився щодо незадовільної роботи нашої міліції, яка існує, між іншим, коштом наших податків. Мені пообіцяли з бомжами, сусідами та сантехніком Миколою розібратися, роботу у структурі налагодити, надалі стояти на варті та всіляко пильнувати.

Дивно, як не послали під три чорти… Я верз у слухавку таку фігню, що сам себе ладен був послати… Ех, люблю діставати людей, коли перебуваю у гарному настрої. Принаймні щодо сантехніка Миколи тепер не надто перейматимуться…

— Що далі? — спитав Макс, коли ми вийшли на вулицю та взяли курс на зупинку. Настрій стрімко погіршувався.

Ненавиджу громадський транспорт та шефів, які крадуть недопитаних полонених разом з автівками…

— Коли йдемо в гості? — спитав я у відповідь.

— Увечері… тільки… Тільки вона мене одного запросила… на вечерю…

— Все ясно. Свічки, романтика… Думаю, впораєшся без мене.

Макс злегка почервонів. Господи, він іще вмів червоніти!

— Мабуть, — знизав плечима, — а потім що?

— Не мабуть, а «буде зроблено», — виправив його я. — А потім укладеш дитину спати й тихесенько відчиниш мені двері. Будемо проводити детальний обшук.

Він серйозно кивнув:

— Буде зроблено!

— От і добренько. А тепер бігом купувати свічки та складати романтичні вірші. І не забудь вино. Багато вина. Вона має міцно заснути.

Він широко посміхнувся й повторив:

— Буде зроблено!

Я зупинився, уважно подивився на нього.

— Слухай, — сказав я, — а вона ж тобі подобається!

— Подобається, — винувато посміхнувся Макс.

— Я маю нагадувати про можливість виникнення потреби в її ліквідації? — поцікавився я.

— Хіба це проблема? — здивувався Макс. — Треба буде — ліквідуємо.

— Незважаючи на те, що вона тобі подобається?

— Ну звісно… — мої питання здавалися йому дивними. — Ти хіба не так робив?

Я? А як я робив? Я взагалі не пам’ятав такого, щоб мені колись подобався хтось із об’єктів. Певно, об’єкти мені траплялися такі — негідні симпатії… Втім, хіба не всі люди такі? Кожного з них є за що вбити… Просто не на всіх знайдеться по вбивці… Та й важкувато буде декого з них убити. Не один убивця на нього буде потрібен, а ціла армія…

— Коли вкладеш її у ліжечко, набери мене на телефон і скинь. Я буду під будинком, — сказав я. — Давай, до зв’язку!

— Куди ти? — розгубився Макс.

— Як куди? — розгубився у відповідь я. — Спати! Якщо ти не в курсі, то сьогодні вночі мені не дав виспатися один неповнолітній алкоголік.

— А мені куди?

— Та за свічками ж! Індиго…

Я сунув руки до кишень, розвернувся й повільно рушив уздовж дороги. Треба було подумати. Треба було залишитися врешті-решт на самоті й укотре спробувати розкласти все по поличках.

Макс знову довго дивився мені в спину. І знову його погляд був неприємно гострим, відчутним. Так дивляться перед тим, як натиснути на курок. Не подобалася йому, видно, моя спина… Певно, весь я йому не подобався. Так само, як і він мені. Цікаво, чого б це? Просто взаємна неприязнь чи щось більше?

Я прямував уздовж дороги, повз гарчання та гуркіт машин, повз людські натовпи та сірі одноманітні будівлі. Треба було думати, будувати теорії, знову вигрібатися з абсурду…

Але — як? Адже все вже передумав, усі варіанти передивився, поскладав та розібрав усі можливі логічні ланцюжки. Вперше в житті мене поглинула втома. Не та повсякденна, схожа на ледь помітний тупий біль, інша — величезна, безвихідна, темна. Втома не від мого пошарпаного життя — від справи, що почала здаватися міцнішою за мої зуби. Від нерозуміння.

Від розгубленості.

Раптом захотілося когось убити. Просто так. За те, що штовхнув у натовпі, за те, що наступив на ногу, за те, що косо поглянув, за те, що потрапив під руку, за те, що ходить без каски… Просто так, аби довести собі, що можу хоч щось…

Хоча б убивати…

Отакої, сказав я собі, приїхали. Здається, оце і все.

Завтра — до психолога, післязавтра — на пенсію. Я — надто небезпечний, щоб мати право на нервові зриви.

Треба щось робити… Коли не допомагають адекватні методи розбору справи, треба братися за радикальні. Що б такого радикального мені зробити? Може, й справді когось убити? Справі не допоможе, зате мені як полегшає…

Коли задзвонив «червоний», я зрадів. Усе було не так у цій справі. Навіть періодичні спалахи радості від цього клятого дзеленчання замість звичної роздратованості. Усе було шкереберть.

— Спекався дитини? — насмішкувато спитав шеф.

— Ви про яку? Їх щось забагато довкола останнім часом, я в них плутаюся…

— Про обох, — відповів Жарох і швидко, доки я не встиг почати лекцію про вживання однини та множини, додав: — А тепер давай бігом до мене, введемо тебе в курс справи.

Введемо? Жарох теж сказився і тепер із собою на «ви»? Чи знову гості в халупі? Цікаво… У будь-якому разі — цікаво…

— О! — зрадів я. — Як вчасно! Втім, як завжди…

— Ти далеко?

Ніби так важко вистежити…

— Далеко. Можна мені гелікоптер? Я десь чув, що супергерої літають на гелікоптерах…

— Так то супергерої… — зітхнув Жарох. — У тебе є 30 хвилин. Не запізнюйся. Бо почнемо без тебе.

Я уявив собі, що шеф таки сказився й почне вводити в курс справи самого себе, якщо я спізнюся. Посміхнувся.

Скажений Жарох — це, звісно, страшно. Але ж як весело!

Вбивати когось перехотілося, я зупинився біля дороги й підняв руку. Шкода, що поруч немає Макса. Загіпнотизував би якогось таксиста, не довелося б платити гроші. І, що найприємніше, всю дорогу слухати якісь теревені. Чомусь мені завжди трапляються балакучі водії. Від яких, між іншим, у мені знову прокидається жага до вбивства…

Я запізнився на п’ять хвилин. Та звичного розносу не отримав. Жарох не любив сварити своїх перед чужими.

Навіть за запізнення на п’ять хвилин. А чужих у халупі було стільки, скільки раніше я й уявити не міг. Їх було троє. І всі витріщилися на мене, щойно я увійшов. Я з переляку аж ляпнув:

— Добрий вечір вашій хаті!

Ніхто навіть не посміхнувся. Судячи з усього, справи в нас були кепські…

У Жароха зібрався майже весь керівний склад Контори.

Шеф сидів у своєму незмінному кріслі із не менш незмінною люлькою в зубах, навпроти нього, спираючись на підвіконня, стояв Доктор Зло, моє улюблене крісло окупував Нестор, а на невеличкому пуфі біля каміна влаштувався абсолютно незнайомий мені бородатий дядько. Жарох виглядав, як завжди, роздратованим і зібраним водночас, Доктор Зло лагідно посміхався мені (у, зміюка!), Нестор лише швидко ковзнув поглядом по мені, а тоді знову втупився у підлогу, бородатий дядько розглядав зацікавлено.

— Проходь, сідай, — наказав Жарох.

— Привіт, синку, — з тією ж зміїною посмішкою звернувся до мене Док, — радий тебе бачити. Дякую за вітання, які постійно від тебе отримую.

— А поцілунків від мене не передавали? — засмутився я. — Я так просив поцьомати вас у щічку… чи в носа? Так, здається, в носа…

— Джокере! — обірвав мене Нестор.

От із ким краще було не заїдатися.

Я моментально закрив рота й сів на підлогу — аби не витрачати час на пересування меблів.

Я моментально згадав, де я і хто мене оточує. Нестор ніколи не намагався приховати себе за тією м’якістю, якою так щільно обгорнулися і Жарох, і Доктор Зло. Нестор був собою. Нестор був дияволом. Лисим, кремезним, сповненим жорстокої ненависті й несамовитої енергії дияволом. Нестора боялися всі. Навіть я.

— Прокрутіть йому запис, — наказав Нестор.

— А варто? — невпевнено спитав бородатий дядько. Він іще ніби хотів щось додати, але Нестор відрізав:

— Варто.

Жарох клацнув пультом. Це був запис нашої розмови з Анею. Тієї, з якої зникло півгодини. Втім, на записі цей час не зник. Він залишився — тишею. Мертвою тишею, що аж дзеленчить у вухах.

Тишу я слухав хвилин п’ять. Усі мовчали.

— Далі буде щось цікавіше? — спитав я.

— А це недостатньо цікаво? — всміхнувся Жарох.

— Ні, просто це я вже почув.

— І що скажеш? — поцікавився бородань.

— Можливо, нас приспали…

Я не знав, що сказати. Я був розгублений. На якусь мить мені здалося, що це таки жарохова перевірка. Але — лише на мить. Надто серйозні люди зібралися в халупі, надто накрученими виглядали вони всі, навіть посмішка Дока була надто натягнутою. Щось насправді відбувалося. І малолітнє індиго сказало правду: світ таки не обертався навколо мене. І чомусь це було приємно. Приємно, що не дурять, що не тестують, що довіряють справу з тим, чого самі бояться. Так-так, бояться. Як інакше пояснити щільну, майже відчутну на дотик, шалену напругу, що висить у вітальні мого Жароха?

— Ще варіанти? — спитав Нестор.

— Час зупинився, — відповів я. І сам здивувався, як легко, як природно це в мене прозвучало. Набагато природніше, ніж попереднє «приспали».

— Ти так просто про це говориш, — зазначив Док, відкидаючи назад довгі світлі патли. Цікаво, подумав я, патлатість у Санаторії — це родинне? Що ж, Док, на відміну від Макса, хоча б знав, що таке шампунь і гребінець…

— У вас є інші варіанти? — підняв брову я.

Чесно кажучи, дуже хотілося почути: «Звісно, є!» Дуже хотілося, аби великі й розумні дядьки швиденько все роз’яснили, розклали по поличках, постукали мене, дурника, по лобі й дали якесь наступне завдання.

— Ще сьогодні ти стверджував, що час — це суб’єктивне й абстрактне поняття, — нагадав Док.

От причепився!

— Факти вплинули на мою думку, — ледь роздратовано пояснив я, — вам це не подобається?

— Простота сприйняття, — повідомив Жарох бороданю, кивнувши на мене, — одна з найнеобхідніших якостей для роботи.

Бородань покивав у відповідь.

— Ми тут про мене говоримо чи про справу? — не втримався я. Здається, світ знову переходив на мою орбіту, і це починало дратувати. Вищий ступінь егоїзму — дратуватися, коли навколо тебе обертається світ…

— Про справу, — м’яко посміхнувся мені Док, знову відкинув патли й устромив у зуби цигарку. Це в нього означало кінець розмові.

Високе керівництво перезирнулося. Здається, вони не знали, з чого починати. Чи не встигли вирішити між собою, що мені можна чути, а що — ні.

«Та чого ви, хлопці? — хотілося сказати мені. — Чого соромитеся? Давайте вже, кажіть усе. Я вже знаю стільки ваших брудних таємниць, що ще одна аж ніяк не змінить мого ставлення до вас, шановні шефи. Та яке там ставлення?

Так, ви моральні потвори з прогресуючою параноєю, я це з дитинства знаю… Але — яке там ставлення? В мене все одно немає нікого, крім вас. І ви пречудово це знаєте. Батьків не обирають, хлопці, а ви — всі ви — як не крути, мої батьки.

Напевно, навіть ти, невідомий бороданю, ти також брав участь у моєму створенні, хоч не особисту, але брав… Тож — до біса сором’язливість, хлопці. Не я вас обрав, але мені з вами жити. І воювати на вашому боці…»

Мій пафосний внутрішній монолог, як і паузу, що затягнулася, обірвав Жарох.

— Тебе тут взагалі не має бути, — повідомив він мені (ага, подумки всміхнувся я, «вас тут не стояло»), — та нам довелося запросити тебе, аби ти припинив свої вибрики та взявся до справи. Твоє завдання — мовчки прослухати все, про що ми тут теревенимо, й повірити в реальність того, що відбувається. Бо, хочеш ти цього чи ні, але тобі з цим працювати. А не гаяти час на пустопорожні параноїдальні здогадки.

Ого! Повірити! Таких завдань мені ще не ставили. Ще ніхто й ніколи не наказував мені починати у щось вірити…

Що ж, усе колись трапляється вперше. А про параною — це він загнув. Не йому тут розпинатися про параною. Адже, якби сам на неї не страждав, увів би мене в курс справи на самому початку. Так ні, треба було зашифруватися, треба було пхнути мені під носа волохату потвору, а далі — роби, Джокере, що знаєш. І лише коли ситуація дійшла до останньої межі абсурду, коли я ледь не поліз на стіну від відчаю, коли майже почав кидатися на людей, мій любий шеф спромігся таки пересилити свою психічну хворобу, помножену на роки служби на благо батьківщини.

Доки я сердився на Жароха, вони повернулися до дискусії, яку я перервав своєю появою декілька хвилин тому. І дискусія, треба відзначити, була цікавою. Ніколи ще не бачив обличчя моїх шефів, коли вони не могли щось узгодити між собою. Раніше вони завжди поставали переді мною всі разом — упевненим монолітом, злагодженим механізмом, однодумцями й соратниками в усьому, що стосується справи.

Тепер же корпоративний дух кудись зник. Вони сперечалися. Вони майже сварилися. Здавалося, ще трохи — й полізуть одне на одного з кулаками, пістолетами та давніми особистими образами.

Спокій зберігав лише бородань. Він мовчав, намагаючись уважно вислухати всі думки й аргументи. А це було нелегко — шефи перебивали одне одного на півслові, говорили хором, хрипіли, шипіли й бризкали слиною.

Найактивнішим був Док. Кудись поділася його лагідність і м’якість — пухнастий кіт перетворився на тигра. Він навіть ходив кімнатою, як тигр по клітці, та ледь не гарчав.

Він хотів залишити дівчинку собі. Завезти у Санаторій та почати роботу над нею.

— Доки ще не пізно! — казав він. — Зрозумійте: кожна секунда віддаляє її від нас! Ще трохи — і ми не зможемо контролювати її!

— А чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. Він з крісла не підіймався, але його напругу видавали руки — вони постійно перебували в русі. Якщо Жарох не жестикулював, доводячи свою правоту, то набивав люльку, якщо не набивав люльку, то витрушував її.

— Чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. — Ти ж навіть не знаєш, ким вона є зараз! Ми навіть не намалювали мінімальний психологічний портрет! Дай їм доробити свою справу!

— Який, до біса, портрет?! — стукав важким кулаком себе по коліну Нестор. — Ви що?! Прийдіть до тями! Портрети ми з людей малюємо! Вона що — людина?!

— Людина! — заступався за малу Док. — Просто інша!

— Ти бачив, як її народжувала жінка? Ти бачив, звідкіля вона взялася? Звідкіля всі вони взялися? Їх же просто підсунули нам!

— Хто? — в’їдливо цікавився Жарох. — Прибульці?

— А якщо й прибульці!

— Та припиніть же! — гарчав Док. — Які, в біса, прибульці?! Людина вона! Просто не схожа на нас! Можливо, це взагалі новий етап еволюції!

— Тоді нам тим більше потрібно її прибрати! — нервувався Нестор. — Адже нові види знищують старі, а ми, виходить, старий вид! Я не хочу, аби мене знищувала якась малолітка!

— З ними можна співпрацювати! — ледь не стогнав Док, який аж почервонів від такої жвавої бесіди.

От зараз як схопить у тебе серце, весело думав я, як впадеш ти на підлогу… Може, хоч тоді до тебе дійде, що ти — смертний, що ти — не всесильний, що ти — не бог…

Може, до всіх вас дійде…

— Як? — цікавився Нестор. — Як, поясни мені? Ти зможеш контролювати її? Ти зможеш бути для неї авторитетом?

— Те ж саме ти і про проект «Джокер» колись казав! — нагадував Жарох. — Пам’ятаєш — «діти-індиго, жодних авторитетів, жодних правил, надрозумні, надактивні, вони нас не слухатимуть і взагалі повбивають»! Пам’ятаєш? І що? Бачиш — працюємо! Нормально працюємо!

— Це — інше! — кричав Нестор. — Вони хоч людьми були! А ці… Їх навіть собаки бояться! Бо відчувають! А ми чомусь до своїх інстинктів не прислухаємось!

Ці? Їх? То таких, як наша Аня, і справді було декілька… І з жодним з них вони не встановили контакту…

— Чого тут сперечатися? — питав Док, дещо заспокоюючись. — Давайте її мені. Там і тести всі проведемо, а як щось піде не так — і вбити буде легше.

— А ти впевнений? — цікавився Жарох. — Ти впевнений, що легше? Впевнений, що її взагалі можна вбити?

— То давайте перевіримо! — сплескував долонями Нестор. — От давайте візьмемо й спробуємо вбити! Якщо вийде — будемо знати, як їх убивати. І розітнемо, подивимося, яке воно там усередині…

Ага… І жодного з них досі не вдалося вбити. Принаймні не вдалося отримати труп для розтину.

Справа ставала все цікавішою. Розгубленість поступово перетворювалася на азарт. Я вже сприймав об’єкт як серйозну мішень, я вже був готовий до наказу «ліквідувати», до бойових дій, до нормальної роботи, за якою, як виявилося, встиг скучити набагато сильніше, ніж здавалося кілька днів тому.

А вони все кричали. Все сперечалися.

— Авторитет! — кричав Нестор. — Контроль! Джокера не змогли б контролювати нормальні люди! Тільки ми! А цим і нас буде замало! Вони ж узагалі з людьми не спілкуються! Їм це нецікаво! Не-ці-ка-во!

— Чому ж? — дивувався Док. — Вони розмовляють…

— Лише тоді, коли в цьому є потреба, — зазначав Жарох, — життєва необхідність. Але їм і справді нецікаво спілкуватися заради спілкування!

— От! — тицяв у нього пальцем Нестор, радіючи несподіваній підтримці. — Вірно! От і Джокер скаже — вона не говорила з ним! Їй було нецікаво!

— З Максом говорила, — спробував подати репліку я.

Але від мене відмахнулися.

— То з Максом, — ледь чутно буркнув Док.

Посмішка тріумфатора ледь не з’явилася на моєму обличчі. То я був правий. Господи, як же це чудово — відчувати, що я був правий!

Макса вони встигли взяти на короткий ланцюжок, а її — ні. І це — єдина відмінність між ними. Він — не просто дитина-індиго. Він — із тих, нових, страшних. Єдиний, кого підхопили з дитинства, кого встигли навернути у свою віру. І вбити його зараз шкода, аби розчленувати й подивитися, що там усередині… І службові повноваження він має право перевищувати — нехай лише й надалі залишається на цьому короткому ланцюжку…

З іншого боку — дивно в них усе виходить. Якщо ситуація настільки критична, Макса треба досліджувати. Живого чи мертвого. І якнайшвидше. Чому вони не чіпають його?

Невже робота, яку він виконує для Контори, настільки серйозна? Можливо… І дуже можливо, що замінити його в разі ліквідації просто не буде кому… Чому ж тоді Док, який так воліє отримати Аню для своїх дослідів, не наводить аргументів про успішні досліди з Максом? Чи вони були не надто успішними? І як бути з заявою про прибульців? Адже Макс не з дитбудинку… Його не могли підкинути. Його народила мати — людина, жінка, звичайна людська жінка… То він — не з них? Я знову почав плутатися.

На якусь мить щось блимнуло в думках. Здогадка, яка водночас пояснювала все це й була дуже простою. Надто простою. Я загубив її. Не встиг вчасно зловити й загубив.

Прокрутити всю цю розмову в голові ще раз, поставив собі завдання я, прокрутити, наново знайти, впіймати за хвоста та витягнути на світло цю здогадку.

Шефи, здається, нарешті видихалися. Заспокоїлися, помовчали.

— Я схиляюся до пропозиції Нестора, — нарешті сказав Жарох. — Думаю, ліквідація — найкращий вихід…

— Ні! — різко перервав його Док. — Ні! Я категорично проти. Я хочу дослідити її. Я візьму відповідальність на себе. Всю відповідальність.

Він обернувся до бороданя й повідомив:

— Вона потрібна мені.

— Навіщо? — нарешті озвався зі свого кутка бородань.

— Невже неясно? Нам треба співпрацювати з ними. Співпрацювати, а не знищувати!

Вперше в житті я відчув до Дока щось підозріло схоже на симпатію. Я навіть зрозумів, чому він так лагідно всміхався до мене сьогодні — він знав, що вони будуть проти, а я можу стати союзником. Він був непоганим психологом, наш Док. І річ була, звісно, не в симпатіях чи антипатіях до дівчинки.

Річ була у сприйнятті її як нового фрагмента реальності.

Так, Макс був правий, світ не обертався навколо мене. Та, що найцікавіше, світ не обертався вже й навколо моїх шефів. І вони почали усвідомлювати це. Тільки змиритися з цим фактом їм було важко. Тому й бігали вони, тому й сперечалися, бризкаючи слиною й забувши про мою присутність. І лише Док, учений, розумник, експериментатор, був зацікавлений цим явищем. Не наляканий — зацікавлений. Інші — боялися.

До криків, до істерик, до нервового виснаження. Світ ішов на них війною. Не країни, не люди, не уряди, не армії — увесь світ. Адже все, що не оберталося навколо моїх шефів, вони вважали потенційною загрозою по факту. І ця війна ще не почалася. Світ лише готувався до неї — він створював своїх джокерів. Принаймні саме так вони бачили наш об’єкт. Усі, крім Дока.

Що бачив я? Я бачив, що вони постарішали. Я бачив, що вони знають, що постарішали, але не хочуть визнати цього. Не про країну вони зараз турбувалися, не про людство — про себе. Їм не хотілося вимирати. Милі мої розгублені динозаври… І Док знав, що я побачу це. Док робив ставку на мою молодість. І був правий.

— А ти що думаєш? — раптом звернувся до мене бородань.

Ні, він точно був тут головним. Хто ж він такий? Чому я його не знаю?

— Я думаю, що ви перебільшуєте ступінь загрози, — чесно відповів я. — Гадаю, що мені… нам потрібно ще трохи часу, аби встановити з об’єктом нормальний контакт.

Не знаю, кому це було потрібно, мені це було просто цікаво.

Ніколи в житті не спілкувався з особою, яка так лякала б моїх шефів. Жарохове обличчя скам’яніло. У Нестора, судячи з важкого погляду з-під лоба, виникло непереборне бажання разом з об’єктом ліквідувати й мене. Док голосно зітхнув, чи то з полегшенням, чи то з жалем (він хотів особисто досліджувати об’єкт, без втручання якихось там джокерів).

— Скільки часу? — поцікавився бородань.

— Добу, — швидко відповів я, — не більше.

Бородань помовчав, прискіпливо оглядаючи мене, тоді звівся на ноги.

— Добре, — сказав він, звертаючись до всіх разом, — ви маєте добу. Чекаю на ваші звіти. Після цього прийматимемо рішення. Більше ніяких зборів — конференц-зв’язку вистачить. І більше ніяких… — він швидко й гостро глянув на мене, — ніяких зайвих осіб. Усе.

Він кивнув, прощаючись, і вийшов. Нестор недобре зиркнув на мене, підхопився й майже вибіг за бороданем.

Здається, він ще сподівався переконати його змінити думку.

Док підморгнув мені, встромив у зуби чергову цигарку та неквапом рушив до дверей. Жарох деякий час мовчав, вивчаючи підлогу. Я чекав.

— Ти впевнений, що впораєшся? — нарешті спитав він, не підіймаючи погляду.

— Ображаєте, — всміхнувся я.

— Ти взагалі зрозумів хоч щось із того, що тут відбувалося? — він нервувався.

— Ображаєте, — повторив я.

Жарох нарешті глянув на мене, відвів очі, тяжко зітхнув і відмахнувся:

— Пішов геть!