Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

«Плакати завтра будете!»

У цьому червні Женьці минуло дев'ять років, але він був ось уже майже два тижні чи не найнещаснішою людиною на світі. А йому ж так щастило. Живе він біля Чорного моря, хлопчаки всієї країни напевно йому заздрять. Батько у нього — капітан далекого плавання, хлопчаки всього міста Женьці заздрять. А друзі у Женьки які: другокласники брати-двійнята Мошкіни — в лупу не відрізнити, і навіть говорять одне і те ж в один голос,— хлопчаки всієї вулиці йому заздрять. І зовнішність у Женьки молодецька, гляне в дзеркало — викапаний Котовський, тільки в дитинстві, без вусів, ну й волосся густіше! А тут маєш!

Поки Женька не перейшов у третій клас, все було гаразд. Раніше він грався собі у дворі з Мошкіними. Ніхто його не чіпав.

А вулиця — це не подвір'я. Тут свої порядки. Вони встановлені плечистим п'ятикласником Борисом та його компанією: четвертокласниками Вітькою Мовчуном і Славкою Хихикалом. Такі прізвиська їм дали за те, що Вітька весь час мовчить, а Славка хихикає. «Відчаюги», як називає їх Женьчина тітка.

За останній рік Женька витягнувся аж на півголови. Побачивши, що Женька виріс, Борис і «компанія» відразу за нього взялися. Тільки і втіха: від них не він один, а вся вулиця стогнала, усі школярі з молодших класів. Будь-коли «компанія» може ні за що ні про що тобі гучного щигля по макітрі дати; смикнути дівчисько за косу, якщо вона є; відняти склянку газованої води біля автомату; вибити з рук у пилюку вершкове морозиво або поставити тебе у довжелезну чергу за квитками в кіно — для себе. З нудьги вони розважалися, як могли. Добре хоч те, що вони годинами грали в доміно, як пенсіонери, біля будинку Мовчуна, тоді вони нікого не чіпали. Звичайно, якщо ти не йдеш повз них. А як же тут не пройти, якщо це найкоротша дорога до моря, а будинок Мовчуна — останній на вулиці. В обхід — за годину не обійдеш, довкола понабудовано санаторіїв, пансіонатів, скрізь височенна огорожа. А біля воріт сердиті дядьки у кашкетах чергують, зараз до тебе: «Ти куди, хлопчику? Ти тут відпочиваєш? Іди звідси, не бешкетуй, у нас пляж закритий!..» А хто бешкетує? Борька з компанією, коли до моря не пропускає. Минаєш їх тихесенько, майже не дихаєш, а вони — гнилими яблуками. Їм кричиш:

— Вас же не чіпають!

— Як же не чіпаєш?!— обурюються вони.— А сам повз нас ідеш! Хто тобі дозволив?

Женьчина тітка Клава, сестра його мами, багато разів Борьчиному батькові скаржилася, а вій одне твердить:

— Я в хлоп'ячі справи не втручаюся. Та коли ви наполягаєте, можу свого балбеса просто на ваших очах відшмагати.— І грізно додавав: — Так, що й не встане!

— Не треба, не треба,— враз лякалася тітка Клава.— Може, я помилилася.

— Ото ж бо й воно,— басив він.— Краще дивитися треба. А ще ходять...— І кричав навздогін:— Окуляри купіть!

А потім говорив Борьці:

— За те, що я тебе врятував, ти сьогодні візок із фруктами на базар повезеш! — Батько його був дуже зажерливий, цілими днями стовбичив на базарі. І взагалі Борьчина родина влітку спала на розкладачках на подвір'ї — увесь будинок здавали дачникам-«дикунам», від підлоги до даху, разом із горищем. І літню кухню, і сарай, і навіс дров'яний. Собачу будку, мабуть, здали б, але ж її у них не було.

Тітка Клава називала Бориса «переростком».

— Розуму в нього менше,— пояснювала вона Женьці,— ніж зросту.

— Отже, він недоросток,— сперечався з нею Женька.— У нього розум не виріс.

Спробував би він це самому Борисові сказати!

Якби Женьчин батько, капітан, знав, що таке станеться, нізащо не пішов би в далеке плавання. А може, і пішов, але, йдучи, сказав би:

— Син моряка повинен твердо на ногах стояти, а не рюмсати.

Ні, він, Женька, не став би батькові жалітися. От мамі він, мабуть, розказав би... Ну, щоб порадитись. Але мама поїхала до батька в місто Жданов, де його сухогруз після повернення став на терміновий ремонт.

Ні батька зараз у Женьки, ні матері, а життя все гіршає, і ніяка тітка Клава не може дати йому допомоги. Хіба з Борькою, Мовчуном та Хихикалом порозумієшся? Адже у Вітьки Мовчуна ще й величезний пес, щось середнє між догом та вівчаркою! Стане на задні лапи і, мабуть, буде вищий від Женьчиного тата. Ну, може, і не вищий. Та коли він вуха нашорошить, то вже точно! І кличка моторошна — Фантомас.

Ось нещодавно загоряли на гальці безлюдного дикого пляжу брати-близнюки Мошкіни і Женька. І раптом з'являються Борис, Хихикало та Мовчун із своїм псом.

— Я додому! — схопився Женька.

— І я! — підвелися Мошкіни.

— Стій! — посміхнувся Борис.

Вони зупинилися.

— До мене! — наказав Борис.

Вони підбігли. Він не поспішаючи роздяґся.

— Натріть мене,— і вийняв з кишені баночку вазеліну.

Хихикало захихикав, Мовчун кивнув, а Фантомас подивився на хазяїна, теж кивнув, роззявив зубасту пащеку і, мабуть, глузуючи, висунув довгий і рожевий язик.

Довелось підкоритися... Мошкіни натирали Борису ноги, а Женька — спину.

— Сильніше!

І вони, здригнувшись, так натиснули, що... Борис упав.

Хихикало хотів захихикати, щось пробулькотів, але схаменувся і похмуро засопів. Мовчун хотів кивнути, але схаменувся і насупив брови. Фантомас, подивившись на хазяїна, також хотів кивнути, але передумав і насупив брови. І загарчав так, ніби пересипав у пащі морську гальку.

— Так...— загрозливо процідив Борис, не встаючи.

Женька і Мошкіни, в душі тремтячи від «діла рук своїх», запобігливо дивилися на нього.

— За це...— сказав Борис, подумавши,— раби віднесуть мене в море.

«Раби» підхопили його і, спотикаючись, внесли в море. Він посидів трохи біля берега, поворушив у воді пальцями ніг і заявив:

— А тепер я хочу... яєчню з-під курки.

Хихикало знову захихикав. А Мовчун і пес кивнули.

Мошкіних і Женьку як вітром здуло. Спробуй не виконай Борьчин наказ! І так життя нема, а тоді і поготів не буде!!! Не перший раз, знали, що робити. Нашкребли вісімнадцять копійок — і в магазин. Купили два яйця і до Женьки. Тітка Клава тримала у повітці трьох курей. Але хіба в неї допросишся?.. І не спитавшись яйця не візьмеш, вони лічені. Тітка добре знає, скільки кури за день несуть.

Тому Женька, взявши у повітці два яйця, поклав на їхнє місце куповані, з магазину.

Тріщить біля моря маленьке вогнище. Апетитно шкварчить на листу жерсті яєчня. Борис знімає паличкою пробу. Фантомас глитає слину.

— Сіль! — коротко вимовляє Борис. Мошкіни і Женька зриваються з місця.

— І квасу! Тільки холоднющого! З ізюмом! — кричить Борис навздогін.

А потім... А потім тітка Клава спокійно відібрала у Женьки сільницю та дзбан з квасом, спокійно поставила все на ґанок і дала любому племіннику такого шльопанця, що він мимоволі вилетів на вулицю, де його занепокоєно чекали брати Мошкіни.

Після цього випадку Женьці від Бориса зовсім життя не стало. Мабуть тому, що довелося з'їсти несолену яєчню. Та ще без квасу з ізюмом.

Увечері тітка Клава спробувала підлеститися до племінника, у таких випадках вона чомусь звала себе бабусею:

— Ну, ти чого? Образився на бабусю? Я тобі зараз яєчню зроблю.

Вона увійшла в повітку. Вийшла. На долоні в неї лежало два яйця. Вона приголомшено дивилася на них. На яйцях був штамп: «Made in Poland». Це означало: «Зроблено в Польщі».

Або інший випадок, що трапився зовсім недавно, третього дня. Сидів восьмирічний Женьчин сусід Кеша на причалі з вудочкою. А Борька, Мовчун, Хихикало і пес Фантомас підкралися до нього.

— Голос,— шепнув Борис на вухо Фантомасу.

Пес оглушливо гаркнув, і Кеша з переляку полетів у воду разом з вудкою. Він відчайдушно борсався, безгучно роззявляючи рота. Борис умить стрибнув і витяг його на берег.

— Я тебе врятував,— гордовито заявив він переляканому Кеші.— Мені медалі не треба. І, якщо спитають, хто тебе врятував, кажи: «Невідомий». А половину всієї риби, яку спіймаєш, мені тепер принось. Ти мені життям зобов'язаний!

— Дякую, — розгублено промимрив Кеша.— Я — гаразд.

— Ловись, рибко, велика й маленька,— привітно побажав йому удачі Борис і попрямував до друзів, які, посміхаючись, стояли біля причалу.

Поряд стрибали через мотузку дівчатка.

— Ану...— суворо наказав Борис. Хихикало і Мовчун вихопили у дівчаток скакалку і розтягнули її впоперек причалу.

— Олімпійські змагання з «плиг-скоку» урочисто вважаю,— Борис вийняв з кишені складаннй ніж і перерізав мотузку,— відкритими!

Дівчатка заплакали. Фантомас загарчав, і вони замовкли.

Компанія пішла далі. На їхньому шляху кипіла робота: брати-близнюки Мошкіни будували «Ейфелеву башту» з паличок і мокрого піску.

— Розвалиться... от-от,— переживав їхній єдиний глядач Женька.

— У мене не розвалиться,— в один голос самовпевпено відповіли Мошкіни.— Я вмію.

Вони настільки захопилися, що не помітили, як до них підійшла Борьчина компанія. Борис виставив ногу вперед і підморгнув Мовчуну. Мовчун кивнув і підморгнув псові Фантомасу. Фантомас кивнув і оглушливо гавкнув за Женьчиною спиною. Женька відсахнувся, зачепився за підставлену Борисом ногу і впав на башту, поховавши її під собою.

— Яку башту зруйнували! — захникали брати Мошкіни.

— Башта Крилова! Подумаєш!— зареготав Борис, відваживши кожному по щиглю.

Хихикало захихикав. Мовчун кивнув. А пес Фантомас посміхнувся своєю дурною собачою посмішкою.

Вночі Женька побачив сон, схожий на дійсність. А на дійсність він був схожий тому, що був у Женьки в Москві старший двоюрідний брат Мишко. І навіть не Мишко. А дядько Миша. Миша — син рідного батькового дядька, отже, Мита теж, напевно, дядько?! Скільки йому було років, Женька точно не знав, але знав, що багато! Може, чотирнадцять, а може, п'ятнадцять. Його кожного року запрошують до них на море в гості, а він все ніяк вибратися не може. То в нього спортивні змагання, то батьки не пускають. Тож Женьчина мама вже тільки за звичкою в листах питала: «Коли ж до нас на море Мишко приїде?..» І цього літа його запрошувала, але поки що відповіді не було. І ось сниться Женьці, що — уявіть собі!— цей дядько Миша нарешті приїздить до нього. А дядько Миша — не хто-небудь, а відомий спортсмен-яхтсмен! Була навіть така фотографія в журналі «Піонер»: дядько Миша на швертботі класу «Оптиміст» штурмує хвилі Московського моря. Він гордо натягує шкоти, і кожен кулак у нього на знімку трохи менший великого кавуна.

«Мій двоюрідний дядько приїздить!— кричить Женька уві сні хуліганам. — 3 Москви! Сьогодні! Всім перепаде! І тобі, і тобі, і тобі! — перелічує Женька кривдників.— Тобі теж дістанеться, безхвостий!» — погрожує Женька і псові Фантомасу...

Стоїть біля зруйнованої піщаної башти Борьчина компанія.

Ву-у-у!— завиває вітер, майже вихор, майже смерч, майже самум, прихопивши з собою Фантомаса.

Перед Борьчиною компанією, що затремтіла від страху, схрестивши на грудях могутні руки, з'являється паруб'яга — дядько Миша — у піонерській панамі, коротких штанях і кедах. А плечі в нього завширшки з футбольні ворота. Паруб'яга, ступивши крок, спотикається об величезний валун. Розлючений, він піднімає його і жбурляє в море, валун падає десь в територіальних водах Туреччини.

Далі дядько Миша, широко розчепіривши пальці, спирається однією рукою на потилиці Мовчуна і Хихикала, другою — на голову Бориса і легко робить гімнастичний кут. Компанія хуліганів одразу ж занурюється по груди у пісок.

Борис, Мовчун і Хихикало смикаються, не можуть вивільнитися і жалісно дивляться услід паруб'язі, який незворушно йде собі зі словами: «Зробив діло, гуляй сміло!»

...Женька прокинувся. Тітка Клава трясла його за плече.

— До тебе Мишко прилітає з Москви,— зацокотіла вона.— Завтра ввечері зустрічаємо. От добре, разом відпочиватимете. Він за тобою догляне.

Як кажуть, сон у руку!

— Плакати завтра будуть! — зраділо скрикнув Женька.

«Я на тебе сподівався...»

Борьчина компанія, як завжди, грала в доміно, а пес Фантомас страшенно позіхав від нудьги.

Женька, розмахуючи торішнім заповітним журналом «Піонер», як прапором перемоги, запально вигукнув здаля:

— Гей ви! Стережіться! Завтра ввечері мій дядько прилітає з Москви! — Він розгорнув журнал на потрібній сторінці і показав фотографію.— Ось він, дядечко, ось він! Він вам дасть!

Борис, Мовчун, Хихикало і Фантомас підвелися.

— І тобі, Борько, дасть! І тобі, Мовчуне, шию намилить, і тобі, Хихикало! — тріумфував Женька.— І тобі, Фантомасе безхвостий!..

— Покажи дядечка свого ближче, не бійся! — вкрадливо проказав Борис.

— Я йому все розповім, усе! — кричав Женька, необачно не помічаючи, що Мовчун і Хихикало прослизнули в Борьчин двір. Адже з цього двору легко проникнути до сусіднього і вийти за Женьчиною спиною, відрізавши всяку спробу втекти.

— Все розповім, все! — святковим голосом горлав Женька.

Борис зробив крок до нього, Женька позадкував і автоматично промимрив:

— Все розповім...— але вже не так упевнено, як раніше.

— Ну, покажи свого дядька, Єнохін,— заспокійливо посміхнувся Борис.

І в цей момент підступні Мовчун і Хихикало, вискочивши з воріт сусіднього двору, мертвою хваткою вчепилися в журнал.

Женька помчав геть з обкладинкою в руці, обертаючись і голосячи:

— Плакати!.. Плакати будете завтра!.. І післязавтра плакатимете!..

Мовчун і Хихикало шанобливо піднесли журнал Борису. Він глянув на фотографію парубка, який стискував шкоти в «кавунових» кулаках, і, затинаючись, прочитав підпис:

— Чемпіон Москви... в класі швертботів «Оптиміст»... Михайло... Єнохін...

Не відводячи погляду від кулачищ на знімку, Хихикало здавлено промовив:

— Все збігається — Єнохін.

— Коли прилітає московський? — занепокоєно запитав Борис.

— А-а...— відчужено сказав Хихикало,— коли б не прилетів, все одно нам кінець. А він нас не втопить? — злякано запитав він Мовчуна.— Втопить?

Мовчун похмуро кивнув. І собака кивнув.

Цілий день вони перебирали можливі варіанти страшної помсти Женьчиного дядька.

— А він додумається ще й так зробити,— жахався Борис,— схопить кобеля за хвіст і так ним нас відшмагає — бувайте здорові!

— Це що...— бубонів Хихикало,— як молосне кожному по сопатці, ніс буде, як гумовий, без хряща!

А Мовчун кивав.

Увечері на другий день, за годину до прибуття в місто автобуса з аеропорту, Борьчина компанія сховалася за спинкою лавки. Тут їх ніхто не міг помітити. Зате через щілини можна було спокійно стежити за автобусною зупинкою.

Вони настільки очманіли від страху, що, коли прибув потрібний автобус і першим з нього вийшов здоровезний негр, Хихикало штовхнув Бориса ліктем у бік:

— Він???

Борис непевно відповів:

— Мало схожий.

Потім вийшли Женька з тіткою. За ними сипнув потік приїжджих.

— Щось я його не бачу,— заспокоївся Борис.— Женьку бачу, а дядька немає.

— Чекайте тут, я кефіру куплю,— сказала тітка Клава. І поспішила в молочний магазин.

Женька похмуро дивився, як велетень-негр піднімає свою величезну валізу, схожу на середньовічну скриню з скарбами. За валізкою стояв старший дядько Миша. Дядько, дядько... а ще старший... Мишка-Мишуня, а не Михайло Потапович.

Компанія здивовано втупилася очима в Михайла.

— Мужичок-малючок,— хмикнув Борька. Хихикало захихикав, Мовчун кивнув.

— І обличчя настирливе,— продовжував Борис.

— Виходить, боягуз, — визначив Хихикало. — Я теж завжди настирливий, коли боюся. Боягуз — хто ж іще?!

— Мамин синок,— глузливо зауважив Борис.— Дивись-дивись, як продільчик зачесаний, як штанці напрасовані, чисто тобі театр! Хи-ги!..

— А ти на Женьку глянь,— реготнув Хихикало.— Кінець світу!

На нього було шкода дивитися. Ще в аеропорту він був так прикро вражений, що всю дорогу до міста не розмовляв з Михайлом. А тут не витримав.

— На фотографії ти більший був,— протягнув Женька,— пам'ятаєш, які кулаки!

— Перспектива, — коротко відповів Михайло, з цікавістю роздивляючись навколо.

— Що?

— Ти ось зараз поблизу,— охоче пояснив Михайло.— Якщо тебе звідси фотографувати, ти вищий за ліхтар на знімку будеш...

— Тобі точно тринадцять? — з сумнівом спитав Женька.

— Дванадцять з половиною, — зітхнув Михайло. — А що?

— Маленький ти якийсь,— недовірливо зауважив Женька.— Я на тебе надіявся, а ти маленький. Підвів...

— Ну, чого ти такий сумний? Ти що, боїшся мене?

— Ні,— сумно промовив Женька і повторив: — Маленький ти якийсь...

— Наполеон теж маленький був,— відрізав Мишко.

— Так то ж Наполеон,— невтішно проказав Женька.

Пробираючись у натовпі, Борьчина компанія, осміхаючись, підійшла до Мишка та Женьки.

Женька завмер.

— У мене є старший брат, він ходить вранці в дитячий садок,— голосно сказав Борис, зневажливо окинувши Михайла поглядом з ніг до голови. Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.

Женька позадкував. Михайло теж мимоволі відступив і несподівано відрубав:

— Рот по вуха і губи в маслі. З таким розумом ходять в ясла.

Хихикало закудахкав. Борис глянув на нього, і той безгучно почав рухати ротом, стримуючи сміх.

Борис поставив ногу на лавку і розв'язав довгий шнурок черевика. Мовчун і Хихикало зробили те ж саме, не розуміючи поки що, в чому тут справа. Але вони звикли у всьому наслідувати свого ватажка.

— Шнурочки нам зав'яжи. Бантиком,— підкреслив Борис.

Перезирнувшись, Хихикало і Мовчун схопили Михайла за плечі і зігнули його до черевиків, що були поставлені поряд.

— Давай-давай, зав'язуй,— хихикнув Хихикало.— Всі три черевики.— А Мовчун кивнув тричі.

Михайло слухняно почав зав'язувати шнурки. Женька, скам'янівши, дивився на Бориса, як жаба на пітона.

— Журнальчик подивимося,— веселився Борис, дістаючи з-за пазухи заповітний журнал з фотографією Михайла.

— Схожий... Схожий дядько.

Тітка Клава вийшла з магазину з авоською, наповненого пляшками кефіру.

— Хлопчики!— гучно покликала вона, озираючись навколо.

— Тіточко Клаво! — закричав Женька.

Борис, Мовчун і Хихикало рвонулися вбік і враз гепнулися на землю. Вони відчайдушно брикалися ногами, неспроможні звільнитися один від одного — Михайло зв'язав разом шнурки їхніх черевиків.

— Ку-ку! — сказав Михайло, взяв свою валізку і пішов слідом за Женькою до тітки Клави.

Борис, Мовчун і Хихикало сиділи біля урни для сміття і похмуро розв'язували шнурки.

— Морський вузол. Мертвий,— пожалівся Хихикало.— На жаль, Фантомаса не взяли. Я зубами не дотягнуся, а він би запросто...

Борис мовчки витягнув із кишені хусточку і зав'язав вузлик, дивлячись услід Михайлу:

— Не забуду.

«Напавтал»

Женьчина кімната містилася на горищі. Дах будинку був високий, ось і зробили колись на горищі кімнату. — Мансарда — по-науковому, — заявив Женька, коли вони тягли нагору розкладачку для Михайла. Житло Михайлу сподобалось: стіни — навскіс, як в курені, кругле вікно, схоже на ілюмінатор, а до маленького балкончика, що нагадував капітанський місток, веде з двору вузька драбина з поручнями із канатів, яку він відразу ж охрестив штормтрапом. Звідси, зверху, видно було порт з вогнями великих пароплавів. Їхні багатоярусні вогні віддзеркалювались у воді, і тому пароплави здавалися здаля хмарочосами. Вітер надував фіранки, було чути невгамовне бурмотіння моря. Вулицею проїжджали машини, вихоплюючи світлом фар книжки у розкритому Михайловому чемодані, книжечки та брошурки: «Оснащення парусників», «Словник морських термінів», «Як побудувати шлюпку», «Таємничий острів» Жюля Верна, а ще — компас, сигнальні прапорці, морський прапор та підзорну трубу з мідними колінцями, що позеленіли від часу. А Михайло при світлі кишенькового ліхтарика стелив на підлогу географічну карту.

— Може, лампу засвітити? — пошепки спитав Женька. У темряві і навіть у півтемряві чомусь завжди мимоволі стишуєш голос.

— Не треба. Так цікавіше,— не підводячи голови, відповів Михайло теж пошепки. І показав Женьці на загадкову ламану лінію, прокладену червоним олівцем на карті.— Отже... З Чорного моря через Керченську протоку виходимо в Азовське... Перетинаємо... — він показував шлях олівцем.— Далі — Дон... Волго-Донський канал... Волга... Саратов, Куйбишев, Ульяновськ, Казань... Горький... Ярославль...

Женька зачаровано дивився і слухав.

— Проминаємо Рибінське водосховище... І Волго-Балтійським каналом потрапляємо в Онезьке озеро. Потім по річці Свир — в Ладозьке озеро... Тепер по Неві повз Ленінград — у Фінську затоку... А потім — Копорська губа... Нарвська затока... І в Талліні!

— Клуб кіноподорожей! Розірви мене атом! — захоплено сказав Женька, розвинутий не по роках за допомогою телевізора. Він не пропускав майже жодної цікавої передачі, майже жодного фільму. І, мабуть, саме тому іноді закидав «слівце», здавалося б, не властиве його вікові. Що не кажіть, а кінець XX століття вже не за горами. «Атомні» діти!

— Не клуб і не кіно, а наша справжня подорож,— суворо зауважив у відповідь Михайло.— У Таллін.

— У Таллін? Наша?! — ахнув Женька і ліг на підлогу поряд з Михайлом.— Там незабаром на Олімпіаду з усього світу яхти зберуться! От би подивитись — не по телевізору!

— А ти гадаєш, навіщо я сюди приїхав, га? Навіщо тобі водний шлях на карті в Таллін показував?

— Навіщо-навіщо... Я думав, просто так... Цікаво все ж таки...

— Ще б пак... Але не все ж таки,— усміхнувся Михайло.— Будуємо парусну шлюпку, тренуємося і... рушаємо до Талліна. Уявляєш? — Мрійливо промовив він.— Звідусіль приїдуть або прилетять парусну регату дивитися. А ми припливемо!

— Через усю країну? — з сумнівом промовив Женька, подивившись на карту.

— Це ще тільки початок,— відмахнувся Михайло.— Проба сил... А потім ми, може, і в кругосвітню махнемо!

Женька уявив собі, як вони з Михайлом під парусом штурмують бурхливий океан, як виблискують у небі блискавки, як періщить злива... А шлюпка іде точно за компасом. Женька — за штурвалом. «Який курс, капітане?» — голосно кричить він Михайлові, перекриваючи гуркіт бурі. «Зюйд-вест! — кричить Михайло. — Так тримати!».— «Єсть, так тримати!» — кричить Женька, затиснувши в зубах коротку матроську люльку. «Мис Горн! — кричить Михайло.— Візьми крутіше до підвітряного боку».— «Єсть, капітане!» — кричить Женька. Стихає буря... Підступний мис Горн залишається позаду... Шлюпка пливе по спокійній морській гладіні. Китобійний корабель, що пропливає повз них, салютує на їх честь із китобійної гармати. «Друзі-болгари»,— говорить Михайло, опустивши підзорну трубу. Все далі й далі мчить шлюпка, а під нею... обертається земна куля.

— Але це коли ще... А поки що ось, дивись! — пролунав голос Михайла, і Женька опам'ятався.

Михайло поклав перед ним величезний альбом, на обкладинці було написано великими красивими літерами: «НАПАВТАЛ».

— «На-па-втал»,— прочитав Женька.— А що це таке?

— Кодова назва. Шифр. На парусах в Таллін! — гордовито пояснив Михайло.

— Мишко...— засовався Женька, продовжуючи сумніватися.— А ми плавання витримаємо?

— Люди океани перепливали — витримували. А ми у себе вдома і поготів повинні витримати!.. Французький доктор Бомбар витримав, англійський старик Чичестер витримав, його англійська королева нагородила медаллю! — гаряче говорив Мишко, перегортаючи альбом і показуючи фотокартки знаменитих мореплавців.— Тур Хейєрдал на «Ра» плавав із Сенкевичем! Олександр Роуд теж витримав! А наші на човні «Щелья»! Або ось капітан Емілія!

— Емілія? — здивувався Женька.— Капітан?

— Ну, знаменита бабуся! Сімдесятирічна! Вона з Англії в австралійський порт Дарвін припливла! Сама!

— Уплав? — витріщив очі Женька. — Брасом чи кролем?

— На яхті, дурнику, — благодушно мовив Михайло.— Дивися, скільки пропливла!— І Михайло на око провів олівцем по карті лінію від Лондона до порту Дарвін, вказуючи шлях бабусі Емілії.

Женька, розчепіривши пальці циркулем, виміряв відстань, яку вона пройшла. Потім зміряв на карті шлях, позначений Михайлом: їм доведеться пройти більше.

— Е-е... — протяг Женька. — А нам от скільки! — він широко розвів руки.— Але ж...— він задумався, — адже ми можемо в будь-який день додому повернути. Пливемо, скільки зможемо, так?

Михайло з жалем подивився на нього.

— Ти чого хвилюєшся?! Якихось тисячі чотири кілометрів, найбільше! Якби хоча б по сто кілометрів у день плисти, то днів за сорок допливемо.

— Сто — в день?! — знову засумнівався Женька.

— Десять годин по десять кілометрів на годину — ось і сто! Навіть мало,— пояснив Михайло.— Ну, буває непередбачене. Буває... Додаємо ще днів двадцять... Отже, за два місяці допливемо!.. Дорослі не такі відстані долали! Без води, без їжі! І довели, що можна! А хлопці ще ні! Ось ми і доведемо! Всьому світові!

— Без води, без їжі? — злякався Женька.

— Ото ж то й воно, з водою і з їжею, — буркнув Михайло. — Ну, та ще все попереду! — підбадьорився він.— Через декілька років, я ж тобі казав, навколо світу гайнемо, коли після плавання до Талліна досвіду наберемося!

— От мій батько через два роки здивується, коли раптом, повернувшися з плавання, довідається, що я в плавання пішов! — розсміявся Женька.— А я зможу парусом керувати?

— Зможеш. Навчу... Я вже три роки в нашому яхт-клубі на швертботі ходжу. Досвіду не займати,— солідно сказав Михайло.

Вони мріяли, сперечалися і не підозрювали, що в цей момент зловмисна Борисова компанія готувала жахливу помсту.

Борис, Мовчун і Хихикало потайки дісталися до них у двір. Тітка Клава дуже боялася пожеж, і тому біля ґанку на стіні з давніх-давен висів вогнегасник великих розмірів. Борис і Хихикало обережно зняли його, а Мовчун заліз на дерево, що розкинуло своє гілля просто над будинком, і переліз звідти на дах. Потім він спустив приятелям мотузку, і вони прив'язали до неї вогнегасник. Мовчун, зручно вмостившися на самому краю даху, підтягнув до себе вогнегасник і став обережно опускати його на підвіконня Женьчиного вікна таким чином, щоб, ударившись бойком, вогнегасник випалив прямо в кімнату.

Зловтішно посміхаючись, Борис і Хихикало стояли біля будинку і дивилися на тіні «ворогів», що миготіли у відчиненому вікні.

Мовчун вдарив бойком об підвіконня, вогнегасник заревів, але в цю мить перекрутився мотузок, і струмінь ударив не в кімнату, а вниз, на Бориса і Хихикала.

Пролунали нестямні зойки! Почулися гуркіт вогнегасника, що впав на землю, і квапливі кроки Мовчуна на даху!

Висунувшись з вікна, Михайло і Женька з подивом дивилися на «вмилені» постаті, що тікали геть.

— Вони!..— жахнувшись, здогадався Женька.— Я з тобою куди хочеш згоден пливти... аби від Борьки якнайдалі.

А Михайло раптом зареготав, хапаючись за живіт.

— Ой, помру-у!!! — завивав він від сміху.

На ґанок вискочила перелякана тітка Клава.

— Пожежа? — вона розгублено втупила очі у вогнегасник, який ще викидав піну.— Ну треба ж... сам з гвіздка зірвавсь!

Раптом затріщало дерево, Мовчун разом із зламаною гілкою звалився на кущі троянд і майнув за огорожу.

Тітка Клава сіла на ґанок.

— Бачили? Мавпа.

— Ой, не можу! Тримайте мене! — стогнали у вікні Михайло і Женька, захлинаючись від реготу.— Мавпа! Цілих три! Ха-ха-ха-а!

— А ви не смійтеся,— образилась тітка Клава.— Сліпі? Як стрибнула! Їх, знаєте, стільки в Криму розплодилось! І в газеті писали! Вони до нас із Сухумського заповідника перебралися. Людиноподібні шимпанзе! Помітили? Дуже на людину була схожа!

І побігла до сусідки розповідати про мавпу.

«Нікуди ми не попливемо!»

Рано-вранці, коли дзвінкоголосі молочниці кричали всьому місту: «Молоко-о!», Михайло та Женька подалися до моря.

— Сонцем не захоплюватись,— попередила тітка Клава.— Особливо ти, Михайле. Згориш! Ясно?

— Добре,— відгукнувся він уже за ворітьми.

— Обідати о другій, не запізнюйтесь! — тітка Клава скрушно взялася наводити порядок у потолоченому «мавпою» розарії.

Яке ж було її здивування, коли на шипах троянд і уламках гілля вона знайшла загадкові клапті! Якби була змога прикласти їх до дірок штанів та сорочки Мовчуна, то вона... невідомо, що зробила б з ним за свої улюблені троянди!

А Михайло з Женькою ішли до моря, воно неправдоподібно підносилося високо над будинками, відділене від неба тонкою ниткою горизонту. І здавалося, що коли цю ниточку раптом переріже своїм кілем якийсь кораблик, море і небо зіллються.

— Я тут гроші привіз,— розповідав Михайло Женьці,— на шкільних сніданках за рік заощадив, старався менше їсти... Десять карбованців.

— Ого! — здивувався Женька.

— Мало,— засмучувався Михайло, — на чверть паруса. А на шлюпку і зовсім не вистачить. Знаєш, на неї скільки матеріалів піде?!

— Багато,— підтвердив Женька.— Кілька тисяч.

— Чого кілька тисяч? — здивувався Михайло.— Карбованців?

— Ні-і, матеріалів,— незворушно відповів Женька.

— Дивак ти,— засміявся Михайло і знов посерйознішав: — Добре б стару шлюпку знайти і полагодити. У тебе нічого на прикметі немає?

— Є! — з жаром промовив Женька. — На покинутій пристані їх навалом! Там усякі,— заквапився він,— і маленькі, і великі, і шаланди рибальські, і ялики, і баркаси, і плоскодонки.

— Живемо! — зраділо вигукнув Михайло.

Женька зиркнув скоса на підзорну трубу, що стирчала з кишені Мишка, і попросив:

— Дай подивитися, га? Ти не думай, я не просто так. Я хочу на стару пристань подивитися: чергує сьогодні сторож чи ні.

— Сторож,— засмутився Михайло,— хто ж нам шлюпку віддасть, коли сторож. Якщо їх охороняють, виходить, вони потрібні.

— Попросимо, — переконував його Женька.— Купимо йому півлітра, він і віддасть.

Михайло навіть здригнувся:

— У тебе божевільних в роду не було?

— Не було,— з гідністю сказав Женька. — А-а, це ти про півлітра. Я ж у «Крокодилі» скільки разів на малюнках сторожів бачив. Вони усі п'яниці з червоними носами, а в кишені пляшка. Сторожа без пляшки ніколи не малюють! Йому навмисно її дають різні шахраї, щоб він не побачив, як вони склад грабують!

— Але ж ми не шахраї і не грабіжники,— обурювався Михайло.

Женька спантеличено сказав:

— Справді...

— Випросимо,— тепер уже Михайло почав його заспокоювати.— А рибалки, може, нам парус дадуть, подертий який-небудь, непотрібний.

— А ми полагодимо! — підхопив Женька. — Не маленькі!

Вони повернули за ріг, і раптом Женька зупинився, злякано витріщивши очі.

— Нікуди ми не попливемо! — у відчаї вихопилося у нього.

Прямо перед ними, упоперек дороги, зловісно стояла Борьчина компанія. Михайло і Женька заворожено дивилися, як Борис, посміхаючись, повільно витягував з кишені хустку з «пам'ятним» вузликом.

— Сказав: не забуду,— процідив він, розмірено плескаючи вузликом по долоні.

— Мишко, біжи! — скрикнув Женька і помчав щодуху геть. Він петляв із провулка в провулок, перебігав чужими дворами, лякаючи курей, що з кудахканням розбігалися, перелазив через паркани, пірнав у якісь хвіртки, підворіття, і йому весь час здавалося, що за ним лунає тупіт погоні.

Коли Женька, знесилившись, зупинився і озирнувся, ніяких переслідувачів не було. І він не міг збагнути, здалося йому чи насправді за ним гналися й відстали.

Женька поплентався назад, додому. Чим ближче він підходив до свого дому, тим більше ятрили його заячу душу безжалісні думки: «Злякався? Кинув Мишка самого! Мишко, певно, і втекти не міг, тому що міста не знає! Ні, спише тепер його Мишко на берег!»

Коли він вийшов на свою вулицю, то побачив Михайла. Старший «дядько» повільно піднімався до будинку, і його спина виглядала такою засмаглою, що Женька мало не схлипнув.

Він побіг за Михайлом і, наздогнавши, пробурмотів:

— Я ж казав, не пропустять...

Михайло мовчки крокував, не обертаючись до Женьки, що дріботів позаду. А той жалібно виправдовувався:

— Від Борьки нікуди не сховаєшся, і човна у нас не буде ніякого — зламають. Вони нікому проходу не дають: і Кольці лисому, і Кеші-рибалці, і Вовочці, і ГІетюні великому! А дівчаток не перелічити!

— Скільки всіх? — так само не обертаючись, запитав Михайло.

— Зараз полічу! — Женька, нахмуривши лоба, почав зосереджено загинати пальці і безгучно ворушити губами.— Разом зі мною... Двадцять сім! — нарешті полічив він.

Михайло обернувся:

— Двадцять вісім.

Під оком у нього красувався синець.

«Психічна атака»

Коли б ви знали, скільки потрібно часу й енергії, щоб зібрати всіх ображених і скривджених — двадцять сім хлопців і дівчат! Півдня збирали! З ніг падали від утоми! А скільки треба терпіння, щоб умовити всіх до одного виступити проти компанії Бориса?! Півдня умовляли! Язики в роті не вміщалися, так розпухли!

— У них собака величезний! — твердив Кеша-рибалка.

— Та не нацькують вони на людей! Кому до тюрми бажається? — хрипко доказував Михайло.

— А у Борьки кулаки які!..— в один голос тягли брати Мошкіни. — Як стукне мене!

— А в нас, порахуйте, скільки кулаків! П'ятдесят вісім з Женьчиними проти шести! На п'ятдесят два кулаки більше! — переконував Михайло.

Це подіяло. Полічили кулаки, справді, виходило на п'ятдесят два більше!

— Веди! — кричав Кеша-рибалка, люто піднявши над головою довгу вудку.

— Вперед, за мною! — заволав маленький пузатий хлопчик, підвівшись на педалях триколісного велосипеда і розмахуючи дерев'яною шаблею.

Натовп хлопчиків і дівчат, мов дев'ятий вал, мчав вулицею до моря, вбираючи в себе на шляху все нових і нових, не охоплених Женьчиними підрахунками дітей, що почули про великий наступ.

— У них сила, тому що вони завжди втрьох! — збуджено говорив Михайло своїй «армії».— А нас он скільки!

— Не наважаться тепер нас лупцювати по одному! — радів Женька.

«Армія» повернула за ріг і сповільнила рух, побачивши компанію Бориса, яка, як завжди, грала в доміно на лавочці біля залізної брами.

— Уря-а! — пузатий хлопчик на велосипеді, який опинився попереду всіх, різко загальмував і обернувся, за клично змахнувши своєю шаблею.— Уря-уря-а!

Перші ряди зупинилися, але останні натискали, і натовп невпинно насувався на лавочку.

— Ну? — багатозначно сказав Михайло хуліганам. А вони, неуважно поглянувши на натовп, знову схилилися над кісточками.

— Риба! — Борис оглушливо стукнув кісточкою по лавочці.

Весь натовп, крім Михайла, здригнувся.

— Мамо...— пискнула якась дівчинка, впустивши ляльку.

— На порох зітремо! — самітньо вигукнув Женька із самої гущі «наступаючих».

Борис підвівся.

— Рахую до трьох, — ліниво вимовив він і гаркнув: — Рраз!!!

У натовпі хтось нервово скрикнув, і всі вмить повернули назад. Гурт з вереском кинувся тікати.

Даремно Михайло кричав, намагаючись зупинити втікачів.

— Не бійтеся, нас же багато!

Вся його «армія» поспішала швидше дременути, причому пузатий хлопчик знову їхав попереду на своєму велосипеді. І, може, тому, що їхав він швидке, всі мимоволі рівнялися на нього.

«Поле битви» було вкрите покинутими в паніці пластмасовими гвинтівками, автоматами, кулеметами «максим» на великих колесах і «бойовими» ракетами з гумовими присосками.

Михайло знов залишився один, навіть Женька його кинув. Борис, реготнувши, вирвав у Михайла підзорну трубу і сказав:

— Іди гуляй, поки я добрий. — І додав: — Паганель,— образливо натякаючи на зріст Мишка. Адже, як відомо, жюльвернівський вчений Паганель був дуже довгим.

Михайло хоробро спробував повернути трубу. Але Мовчун та Хихикало, схопивши його за плечі, так разом штовхнули, що він мимоволі пробіг кілька метрів, поки його не зупинила лунка залізна брама.

Компанія спокійнісінько пройшла у двір Мовчуна. Хвіртка зачинилася, дзенькнула защіпка.

Михайло переліз через паркан.

Женька, котрий спостерігав здаля, з-за дерева, побачив, як відчинилася хвіртка і Михайла виштовхнули. Він знову переліз. Знову відчинилася хвіртка, знову показався Михайло, що вчепився в підзорну трубу. Супротивник, якого Женька не бачив, тягнув її до себе, а Михайло до себе. Вона розсунулась на всю довжину — крак! — і Михайло гепнувся на землю. Трубу розірвали навпіл.

Михайло знову поліз на паркан. До нього з грізним риком кинувся випущений з дому пес Фантомас. Михайло поспіхом зіскочив на вулицю. Тепер і йому довелося відступити.

Він поплентався додому, а його спина була такою зажуреною, що Женька мало не схлипнув, наздогнав Мишка і заскиглив:

— Вони нас тепер кожного дня лупцюватимуть! І разом, і по одному!

«Нітрогліцерин»

Посутеніло. Далекий шум моря враз наблизився. На веранді засвітили лампочку, навкруги неї хороводом заснували засліплені метелики, жучки і мошка.

Михайло сидів на розкладачці з товстенною книгою «Таємничий острів», але думки його були десь дуже далеко.

Рядки розпливалися перед очима. І тільки один чітко виступав на сторінці: «Що ж робити?» — промові матрос».

— Що ж робити? — тихо промовив Михайло.

Женька неспокійно засовався на ліжку і якось глухо сказав:

— Миш, я боягуз?

— Ти? Боягуз. І я боягуз. Ти Борьки злякався, а я собаки.

— Ні, я не боягуз,— засопів Женька. — Я просто його боюся.

Раптом Михайло зацікавлено уткнувся в розгорнуту перед ним книгу.

— «Щоб одержати...— голосно читав він,— сірчану кислоту, інженеру залишилося зробити ще тільки одну операцію».— Він гарячково перегорнув сторінку.— Так. «Сайрес Сміт приніс товаришам посудину з рідиною і коротко сказав: «Ось вам нітрогліцерин!» Справді, це був нітрогліцерин — жахлива речовина, яка мала в десять разів більшу вибухову силу, ніж порох, і заподіяла вже так багато лиха».

Михайло підвів голову, очі в нього блищали. Женька прочалапав босоніж до нього і з цікавістю подивився на малюнок у книзі, який зображав вибух.

— Оце так! — захопився Женька.

— Почекай,— відмахнувся Михайло, якого осяяла якась ідея, і знову схилився над книгою. — Так... «Складання суміші Сайрес Сміт здійснив сам. Так... «Сірчаний колчедан, пірит, азотна кислота, гліцерин і вода прісна»... І вода прісна, — задумливо повторив Михайло.— Є рецепт! Жень, подивися, тітка Клава лягла спати?

— Зараз,— Женька підбіг до вікна і визирнув. Світла на веранді не було.

— Одягайся,— схопився Михайло.— Гайда!

— Куди?

— Потім дізнаєшся,— Михайло швидко заходився вдягатися.

Хлопці тихенько спустилися по сходах, таких рипучих в цей пізній вечір. Вдень вони чомусь не рипіли. Навшпиньки пройшли двір і вийшли за хвіртку, що теж неймовірно рипіла тепер. Вдень вона чомусь не рипіла. Безлюдно було на вулиці. І кожний скрадливий крок лунав у пітьмі.

Під ногами тепер рипів шлак, пісок і галька, які також чомусь не риплять удень. Вони підкралися до залізної брами біля будинку Мовчуна, де звичайно збиралася Борьчина компанія. І ця брама, виявляється, теж рипіла. Та ще як! Вітер розгойдував іржаві стулки, і вони гарчали, немов цепні пси.

Женька прослизнув у двір, відчуваючи, як калатає в грудях серце, як воно не хоче, щоб Женька входив у двір. Але утретє Женька не міг зрадити Михайла. Навіть безмірна полохливість має свої межі. Тим більше вони таке задумали, таке! Коли Михайло сказав йому дорогою про те, що вони зроблять, Женька з радощів аж затрусився.

— Ну чого ти? — почувся Михайлів шепіт з вулиці.— Швидше!

Михайло намалював на брамі крейдою коло, а Женька з двору тихенько постукав зігнутим пальцем по брамі.

— Вище, — промовив Михайло.

Женька постукав вище.

— Нижче.

Женька постукав нижче.

— Лівіше,— наказав Михайло.

Женька постукав лівіше.

— Добре! — промовив Михайло.

І Женька теж намалював крейдою коло на брамі з двору, яке точнісінько збігалося з Мишковим колом на вулиці.

Михайло прослизнув у двір. При світлі місяця було видно валуни, які укріплювали піщаний укіс. Таких валунів у кожному дворі — хоч греблю гати.

— Вибирай, що підходить за вагою,— промовив Михайло. Женька ухопився за найбільший.

— Не зможеш,— пробурчав Мишко і обрав для нього трохи менший.

Женька зважив камінь на руках:

— Підійде.

Михайло поклав камінь метрів за три від брами.

— Докинеш?

— За-запросто,— затинаючись від хвилювання, відпов Женька.

— Чур, за моєю командою. Як скажу: три! — кидай.

Вони вийшли на вулицю і попрямували додому, вже не криючись. Поглядали один на одного, підморгували, посміхалися і по-змовницьки прикладали палець до губів. Бруківка тепер зовсім уже не страшно, а немовби задирливо, весело і підбадьорливо поскрипувала під ногами товаришів.

Цілу ніч Женьці снилися вибухи і гранатні, і снарядні.. І термоядерні.

«Шлях вільний»

Настав ранок, з чіткими межами тіні і світла в усіх подвір'ях, гомоном дня, що пробуджувався, з мовчанням спокійного моря і криками півнів. Михайло і Женька йшли вулицею.

— Гадаєш, вийде? — хвилювався Женька.

— Ще як гримне! — упевнено заявляв Михайло.

На перехресті двох провулків вони міцно потиснули один одному руки.

— Не забудь,— попередив Михайло,— рахую до трьох. Бий в ту ж точку.

— Не схиблю,— промовив Женька. І вони розсталися. Женька повернув у правий провулок, Михайло — в лівий. Він навмисне не поспішав, очікуючи, коли Женька, який петляв дворами, підкрадеться до тієї самої залізної брами, що була навпроти будинку Мовчуна.

Біля цієї брами на лавочці, як здавна повелося, вже грали у доміно Борис, Мовчун та Хихикало. Пес Фантомас ліниво лежав на землі, косив оком на мух, які пролітали мимо, і для острашки клацав зубами. Побачивши Мишка, Борис направив на нього половинку підзорної труби і сказав:

— Труба твої діла,— підвівся і, скорчивши звірячу пику, затупотів ногами: так звичайно лякають зовсім маленьких.

Пес теж підвівся і несамовито позіхнув з такою нудьгою, що моряк, який проходив мимо, теж позіхнув і осудливо подивився скоса на нього.

Михайло рішуче підійшов до лавки і засунув руку в кишеню.

— Зрозумів,— «догадався» Борис, повернувся до своїх і манірно промовив: — Підмазується. Від підзорної труби хвіст приніс. Так-то! — підморгнув він Михайлові.

Пес знову позіхнув, і Борис, стримуючись, щоб не позіхнути, гримнув:

— Фантомас, адзусь!

Михайло з величезною обережністю дістав із кишені пробірку з прозорою рідиною і, не кваплячись, відкоркував її.

— Нітрогліцерин, — коротко повідомив він. — Вибухає від струсу.

— Ой-ой-ой! — глузливо голосив Борис і, позадкувавши впав на послужливо підставлені руки Мовчуна і Хихикала.— Зараз від нас яма залишиться. Ой Мишенько, помилуй, — молив він, — вибач мені, будь ласка, я біль не буду, Мишенько! Я хороший, Мишенько!

— Віддай трубу, — спокійно промовив Михайло.

— Я добрий, Мишенько! — стогнав Борис, який входив у смак.— Пробач мені, будь ласка.

— Віддай трубу,— повторив Михайло.

— Яку трубу? — «дивувався» Борис, поглядом закликаючи дружків у свідки. — Цю? Зараз, зараз, зараз, увага... Знімаю. Знімок завтра, за п'ять карбованців. Кольоровий!

— Дякую,— сказав Михайло. — Ось тепер розумію, нарешті, вислів «клеїти Ваньку».

— Яку Ваньку? — розгубився Борис.

— Клеїти дурня, — пояснив Михайло.

— Я тебе не клеїв, — знайшовся Борис.— А можу.

— Вибухає! — знову підняв Мишко пробірку.

— Ох-ох-ох! Боюся! Вітю,— обернувся до Мовчуна, хихикаючи, Хихикало. — Подивися, я не блідий? Га?

Мовчун кивнув, посміхнувся.

— Ох, блідий! — захникав Хихикало. — Що зі мною буде?!

Михайло відкоркував пробірку:

— Віддайте трубу. Рахую до трьох.

Борис, Мовчун і Хихикало, ставши на коліна і розгойдуючись з одного боку в другий, дружно протяжно заскиглили:

— А-а-а-а-а...

— Раз, — сказав Михайло, крадькома подивившись на крейдяне коло на брамі. А за брамою стояв Женька, який замахнувся шматком граніту. В руках у нього був не вчорашній камінь, який вибрав Михайло. Женька на вся випадок взяв майже вдвоє більший, руки в нього тремтіли від напруги.

— Два, — сказав Михайло.

— Два з половиною,— зареготав Борис.

— Три! — і Михайло плеснув крапельку з пробірки на браму в намічене вчора ввечері коло.

Пролунав страшенний гуркіт!!! Усіх запорошило іржею — це Женька з того боку кинув важезний камінь! Брама, металево схлипнувши, повалилася!

Що тут зчинилося! Борьчина компанія і пес Фантомас, обганяючи один одного, вихором помчали геть. Переляканий Михайло, який не чекав такого ефекту, теж кинувся навтіки. Ноги, немов самі по собі, стрімко понесли його навздогін за нерозлучною трійкою і Фантомасом. А Женька, вжахнувшись, блискавично шмигнув у дірку в паркані.

Михайло, мимоволі наздогнавши Борисову компанію, спіткнувся і...

— Тримай! — закричав Борис і заліг, закриваючи голову руками.

Хихикало і Мовчун дбайливо підтримали Михайла. Борис підвівся і почав обтрушуватися.

— Хуліган...— бурмотів Борис. — У нього в кишені цей... гліцерин вибуховий, а він спотикається. Нас не жалко, себе пожалій!

— Ти там щось про трубу казав,— байдуже, наче ненароком, «згадав» Михайло.

Борис метушливо дістав з-за пазухи половинку підзорної труби, але підходити не став — кинув здаля. Михайло мовчки спіймав, повернувся і пішов до моря.

Женька знайшов Михайла на березі. Хвилі розбивалися біля його ніг, а він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився вдалечінь, немов бувалий капітан далекого плавання.

— Ух, упарився. В горлі пересохло,— весело сказав Женька.

Михайло, усміхнувшись, дістав пробірку. Женька відкрив її і осушив одним духом.

— Добра! — він розстебнув сорочку і поляскав себе по пузу.— Вода прісна, колодязна!

А Михайло витяг з-за пазухи свої сигнальні прапорі і щось радо просемафорив безлюдному морю.

— Що? — спитав Женька.

— Шлях вільний!