Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

«За два кабельтових звідси!»

До старої пристані вони дісталися без великих зусиль, сторожа не було. Пристань пропахла мазутом, трухлявими дошками, іржавим залізом та якимсь лікарняним запахом. Це морські водорості пахли йодом. Коси їх, висушені сонцем, висіли на стовпах далеко від берега, немов спеціальні позначки, що показували межі осінніх штормів.

Женька не обдурив: навкруги у безладді валялися старі баркаси, шлюпки та ялики. Посередині, немов орел серед ворон, здіймався понівечений торпедний катер, прошитий напрочуд рівними дірками черги з крупнокаліберного кулемета.

Михайло з повагою втупив очі у героїчний торпедний катер. А Женька, невірно витлумачивши його погляд, діловито промовив:

— На ньому?

— На ньому...— гмукнув Михайло.

— А-а,— тямущо кивнув Женька. — Великий... Ось трохи менший! — він, наче гід, ступав попереду свого «дядька», лавіруючи поміж човнами, і махав рукою ліворуч і праворуч. — А ось! А ось! А он той!

Але Михайло не зупинявся.

— Подивися, який човник! — схопив його за рукав Женька.

— Треба біля самого берега шукати, а то на воду не спустимо,— мудро зауважив Михайло.

На березі моря теж було багато човнів. Деякі зовсім розсохлися, відвалилася обшивка, і шпангоути стирчал немов ребра доісторичних рибин.

— Оце човник! — облюбував Женька здоровезну шаланду.

Михайло знову гмукнув.

— А цей? — кинувся Женька до невеликого ялу, який проїли червиці так, що він світився, немов марля.

— А цей — корито, — передражнив його Михайло.

— Ну чому корито? — не розумів Женька.— Полагодимо, і буде човен.

— Ану почекай, — Михайло раптом зацікавився шлюпкою, що лежала на піщаному схилі. Ніс шлюпки був задертий, у кормі стояла темна гнила вода.

— Гарна! — Женька поплескав по облізлому борту і нахабно сказав: — Я її вже давно запримітив.

Михайло обійшов навколо шлюпки і копнув її ногою. Товстим шаром відвалилася смола.

Женька сумно зітхнув. Михайло заліз всередину шлюпки і стукнув підбором по шпангоуту:

— Міцна.

Женька посміхнувся, Михайло постукав по інших шпангоутах і сказав:

— Годиться. Легше цю полагодити, ніж нову побудувати. А вона справді списана?

— Нічийна, — Женька осідлав ніс шлюпки і закричав: — Повний вперед!

— Під парусом підемо! — бурмотів Михайло, вистукуючи борти.— Але ремонту багато... Удвох не впоратися... Слухай, у тебе хлопці надійні є? Сильні?

— Є. Скільки завгодно! — запевнив Женька.

— Багато не треба,— посміхнувся Михайло.— Двох. Надійних.

Із-за піраміди порожніх ящиків вийшов літній чоловік у заяложеній куртці.

— Ми у вас цю шлюпку...— випалив Женька, — заберемо... Назовсім...— злякано додав він.

— Ми можемо заплатити, якщо недорого,— поспішно сказав Михайло.

— Ми вам теж заплатимо, якщо ви від нас цю розвалюху заберете.

— А багато? — машинально спитав Женька.

— Ну гаразд, досить, — чоловік не мав настрою більше жартувати. — Беріть. У нас тут мотлоху вистачає, спалимо, і край.— Він рушив проходом поміж ящиками, рахуючи їх і щось записуючи в книжечку.

— Полундра! — радісно крикнув Михайло.— Наша!

— Ура! — вигукнув Женька.— А як ми її заберемо? — спитав він.

Михайло нічого не відповів. Вони сиділи на борту шлюпки і думали... Сонце спалахувало у зламах брижів. До пристані, прорізаючи тишу гудком, повз замурзаний буксир з червоною смугою на димарі.

Михайло раптом підвівся, не зводячи очей з буксира:

— А куди відвозити, знаєш?

— Так, знаю... Он туди, на покинутий пляж, там ніхто не вештається, мотлоху багато,— мляво відповів Женька.

— Ходімо, — твердо промовив Михайло.

...Капітан буксира, що обережно голився перед люстерком, повернув голову на стук у двері.

Михайло, карбуючи крок, зробив чіткий поворот і, клацнувши підборами, застиг по стойці «струнко».

— Товаришу капітан, дозвольте звернутися?

Капітан скосив очі на Михайла і хоча здивувався, але не подав знаку.

— Дозволяю,— коротко сказав він, продовжуючи голитися.

— У нас піонерське прохання, — дзвінко почав Михайло, — доставити списану посудину...— він замовк, підбираючи слова.— Тут недалеко, а то шлюпку можуть спалити,— подумав і уточнив: — Як мотлох.

— Як що? — перепитав капітан.

— Як непотрібний мотлох,— на всяк випадок знову уточнив Михайло.

— Спалять! — просунув голову крізь відкритий ілюмінатор Женька і зник.

Капітан від несподіванки навіть відсахнувся і порізався.

— Та ви не піонери, а шибеники якісь! — спересердя сказав він, заклеюючи пластирем подряпину. Глянувши на розгубленого Михайла, він пом'якшав. — Мрієш стати моряком?

— Мрію, товаришу капітан.

— Батько, зрозуміло, моряк?

— Ні. Робітник. Про завод імені Лихачова чули? Потомствений москвич, як і я!

— А мати? — посміхнувся капітан.

— Вчителька, товаришу капітан... Адже спалять човен,— жалібно промовив Михайло.

— Спалять! — знову просунувся в ілюмінатор Женька і щез.

Капітан відсахнувся, а Михайло люто погрозив в ілюмінатор кулаком, проклинаючи в душі докучливого племінника.

— Ось що, москвич,— сердито заявив капітан, який заклеював другу подряпину на підборідді. — Чому тебе мати-вчителька вчила? Не чіплятися до зайнятих людей! Все!

— Але ж спалять...— буркнув Михайло, втративши всяку надію.

Двері прочинилися...

— Спалять! — протиснувся до рубки Женька.— Шкода вам, га? Шкода?

— Тьфу ти, чортяка! — капітан кинув бритву на стіл... і раптом зареготав.— Вчепилися з ножем до горла...— задихаючись від сміху, сказав він.— Згоден. Ми зараз відпливаємо на три дні. Повернемося, вивеземо вашу посудину. Вирішено?

— Ні, товаришу капітан,— похитав головою Михайло.

— Не вирішено,— пискнув Женька.

— Що? — здивувався капітан такій невдячності.

— Необхідно вивезти сьогодні, товаришу капітан,— стояв на своєму Михайло.

А Женька завів однієї:

— Спалять.

— Та зрозумійте ж, — капітан схвильовано почав ходити по рубці, навіть забувши витерти мильну піну з обличчя. — Ми зараз запасаємося паливом і відчалюємо.

— Я наполягаю, товаришу капітан,— не здавався Михайло.

— І я,— підтакнув Женька.

— Нам кожна година дорога,— нервував капітан.

— Нам теж, товаришу капітан. Другої нам не знайти, а шлюпку спалити можуть,— торочив Михайло.

— Спалять! — знову заголосив Женька.

— Спалять!!! Спалять!!! — гаркнув капітан.— Сто чортів! Показуйте, де і куди!

Зраділі хлопці вискочили на палубу.

— Нестерчук, віддати швартові! — наказав капітан молодому матросові.

Коли шлюпку повантажили на борт буксира, Михайло і Женька відразу залізли у свою «посудину» і всілися на середню банку, немов боялися, що капітан передумає. Матроси, усміхаючись, дивилися на них.

— Куди? — похмуро пропихтів капітан, стискаючи в зубах люльку.

Михайло схопився:

— Курс зюйд-вест, за два кабельтових звідси!

— На ремонт, — закипів Женька.

— За два? — посміхнувся капітан Михайлу. — А що таке «кабельтові», знаєш?

— Е... — на мить задумався Михайло і жваво процокотів: — Десята частина морської милі, сто вісімдесят п'ять і дві десятих метра.

Капітан похлинувся димом і попростував до рубки. Матроси весело глянули на Михайла.

— Дизель? — не без поважності спитав Михайло, як тільки затремтіла палуба і за кормою запінилася вода.

— Він, — відповів матрос Нестерчук і присів поряд.

— Старий? — Михайло прислухався до гулу.

— Дідок,— погодився Нестерчук.

Пристань попливла назад... Незабаром буксир причалив до пляжу. Заверещали талі, що підняли шлюпку з палуби. Шлюпка тріщала і розгойдувалася.

— Обережніше, обережніше...— благав Михайло.

— А то розвалиться,— суворо попереджав Женька. — А нам на ній плавати.

Кран м'яко опустив шлюпку на пісок поміж гранітних брил у найзатишніше місце, яке вказав Михайло, придивившись до місцевості.

Місце і справді було чудовим — на березі тихої бухточки.

Михайло і Женька попрощалися з капітаном і матросами за руку.

— Щасливого плавання! — побажав на прощання капітан хлопцям.

Буксир відчалив і почав зменшуватися. Михайло, який стояв у шлюпці, семафорив прапорцями, подаючи буксиру якісь сигнали. А Женька, зайшовши по коліна у воду махав сорочкою.

— Ти що передаєш? — спитав Женька.

— Щасливого плавання!

— І я теж,— здивувався Женька.

Віддаляючись, буксир відповів прощальною сиреною сумною, як голос самітнього птаха над безлюдним простором.

«Страшна помста»

Яскраво світило сонце, і тіні були короткі, немов обрублені хвости чорних собак. Борис, Мовчун і Хихикало сиділи під крислатим платаном на набережній. Вологий вітер, який немов з кожною новою хвилею налітав з моря, ворушив листя, і зграї сонячних зайчиків, миготячи, пробігали по похмурих обличчях хлопців, їх обдавало то жаром,то прохолодою.

— Голіруч його не візьмеш,— похмуро промовив Борис.

— Не візьмеш,— підтакнув Хихикало.

— Потрібні найманці,— міркував Борис.— Треба кого-небудь підмовити, дадуть йому по шиї, враз до себе у Москву втече.

Мовчун кивнув.

Борис зацікавлено подивився на двох чоловіків, які зняли рекламний щит «Лейлі і Меджнун» біля кінотеатру навпроти і поставили новий — «Фантомас розбушувався».

Зусібіч до кас заспішили люди.

— За мною! — покликав Борис.

Вже в чому, в чому, а в «наживній» справі голова у Бориса працювала!

Компанія нашкребла в своїх кишенях один карбованець. Потім кілька разів купували і перепродували квитки чимдорожче тим, хто не хоче знемагати у довгій черзі на спеці.

Борька тут не був оригінальний, його батько кожного сезону загрібав у відпочиваючих квартирантів гроші немов лопатою, примовляючи: «Вони в них дурні, грошики. Цілісінький рік складають, дівати нікуди!»

Весело брязкаючи в кишені дрібними грошима, Борис поважно сказав приятелям, віддаляючись від кінотеатру:

— Чотири вісімдесят, як одна копієчка!

— Ділити будемо? — зрадів Хихикало. Мовчун широко Посміхнувся.

— А найманці?! — прищурився Борис.— Забули?!

— Найманці...— розчаровано промовив Хихикало. Мовчун зітхнув.

У приморському скверику сиділи і знемагали від нудьги два патлатих хлопці у джинсах з шкіряними латкам у вигляді сердець і трикутників.

Борис нерішуче підійшов до них.

— Ну чого тобі? — спитав один із них.

— Тут одному врізати треба, щоб на все життя запам'ятав.

— Отзинь! — буркнув парубок, що на їхній «морській» мові значило «відчепися».

— Ми вам за це...— Борис поліз до кишені.

Хлопець скосив очі на гроші. І згріб їх...

— Пішли,— заспішив Борис. І, підморгнувши своїм, прошепотів: — Я їм не всі віддав.

Другий парубок підбадьорливо поплескав свого дружка по плечу і, посміхаючись, теж сказав:

— Ходімо.

— Ну, зараз вони Мишкові тріснуть! — захихикав Славко.

— Та не туди,— кинувся за хлопцями, які пішли в інший бік, Борис.— А он туди.

— Відчалюй! — раптом гаркнули ті.— Чого причепився?

Компанія поспіхом відступила.

— Я ж вам гроші дав...— заскиглив Борис.— Віддайте... або підемо...

— Ну? — гаркнули хлопці.— Зараз як тріснемо!

Вони вже ступили в їхній бік, і компанія відбігла.

— Гроші віддайте! — плаксиво закричав здаля Борис.

Хлопці мовчки показали по величезному кулаку і спокійно рушили геть. Компанія подріботіла за ними, але тут парубків раптом зупинив міліціонер у білому накрохмаленому кашкеті:

— Усе вештаєтеся, ледацюги! Дивитися на вас соромно, місто ганьбите!

Парубки боязко озирнулися на хлопчаків:

— Скоро на роботу оформимося, товаришу старшина! Не вірите, у ЖЕКу спитайте!

— Може, скажемо міліціонеру: гроші у нас відібрали! Він нам зразу повірить! — зашепотів Борису Хихикало.

— ...А якщо хто на нас наговорить,— парубки знову оглянулися на компанію і з притиском промовили: — То ми з ними самі поговоримо! Вік життя не побачать!

— Ходімо звідси,— спересердя промовив Борис.— Плакали наші грошенята.

— Краще нехай грошенята плачуть, ніж ми,— мудро зауважив Хихикало.— А то потім вік життя не бачити!

І компанія попленталася в інший бік.

— Усе їм віддав? — спитав Хихикало. Борис полічив решту дрібних грошей:

— П'ятдесят... сімдесят... Карбованець і одна копійка.

— Те ж на те,— простогнав Хихикало.— Стільки й було. Чотири вісімдесят, як одна копієчка,— передражнив він Бориса.— Варто було за копійку старатися?!

— Не забуду,— знов похмуро процідив Борис.

— Хлопців? — спитав Хихикало.

— Мишка.

Хихикало невесело розсміявся якимсь козлиним смішком. А Мовчун кивнув.

Піонерський патруль

— Чуєш, Мишко,— гаряче казав Женька,— ми як провчили Борьку, мені навіть купатися йти не хочеться. Йди куди бажаєш, ніхто не чіпає, а перехотілося. А тобі? — він помовчав, спостерігаючи, як Мишко розгинає іржаві цвяхи обіценьками і плоскогубцями.— Пішли пірнемо?

— Пірнемо, — розсердився Михайло, кинувши цвях, який тільки що випрямив, у купу інших на дні шлюпки.— А хто в плавання за тебе готуватися буде? Тут, знаєш, яку витримку треба!

— А я про що — не хочу купатися! — перестроївся Женька.

— У вас теплі речі є? — загадково вимовив Михайло.

— Є. А навіщо?

— Спортивний іспит на сонце,— багатозначно промовив Михайло. — Ну, на витримку. Треба до труднощів звикати!

— Звикнемо, — заявив Женька. — Біжімо швидше, поки тітка Клава з ринку не повернулася. В нас у шафі всього повно: два моїх пальта зимових, одне на виріст, шапки, кашне! Ти гадаєш, коли в нас південь, то не холодно?! Буває взимку так холодно, що зуби цокотять: цок-цок-цок! — поцокотів зубами Женька для більшої переконливості.

— Тільки тихо, — попередив Михайло.

Поки вони «добували» теплий одяг, Борис з приятелями теж не дрімав. Зненацька зустрівши на вулиці трьох хлопців і дівчину, на руках у яких були червоні пов'язки «Піонерський патруль», Борис швидко підійшов до них.

— Хлопці,— заклопотано почав він,— тут одного курортника покарати треба.

— Іди, іди,— сказали йому.— Не хулігань.

— Нам не можна,— відповів Борис.— Нам зараз на пароплав, до Азова. А підвалити йому треба обов'язково, щоб на все життя запам'ятав, як маленьких кривдити!

— Маленьких? — разом обернувся патруль.

— Еге ж,— підтвердив Хихикало, який зрозумів Борисів план.— Дошкільнят,— і показав на Мовчуна.

Мовчун кивнув.

— Це він такий здоровий виріс,— продовжував Хихикало,— а сам дошкільник,— покрутив пальцем біля скроні Вітька.— Глухонімий. А з ним ще двоє були, ось на стільки менші.— Виходило, що ті двоє були Мовчуну до пояса.

Мовчун кивнув.

— Ідуть вони вчора, — підхопив Борис.— І нікого не чіпають. Пісню співають, життєрадісні, а слова йому, глухонімому, на папірці пишуть, щоб він не скучав.

— Справді? — піонерський патруль жалісно подивився на Мовчуна. Мовчун кивнув.

— Ходімте, ходімте,— промовив ображений шукач правди Борис.— Я вам покажу, де він ховається!

Патруль попрямував за компанією Бориса.

Борис ішов і розповідав:

— Прізвище — Єнохін. Ім'я — Михайло. По батькові — не відомо. По національності — росіянин, але гірший за американця! Йде наш Вітюня,— Борис штовхнув Мовчуна у живіт, і той зобразив на обличчі безглузду усмішку,— з двома малюками купатися. З милом! — підкреслив Борис.— Лазня у нас в мікрорайоні закрита. А назустріч йому — цей самий Мишко! Ви не дивіться, що Мишко на вигляд маленький! Він на днях трьом пенсіонерам так шнурки позв'язував, що вони тиждень розв'язати не могли! Удав із себе ягня, сів біля кінцевої з аеропорту, порозкладав щітки, баночки з ваксою... «Кому хочеш,— кричить,— почищу, гроші потрібні! Підходьте по одному чи по троє!» А вони, пенсіонери, і підійшли довірливо. Мало того, що він з них гроші величезні взяв — чотири вісімдесят! — він ще їх і по ногах зв'язав! Для сміху,— жахнувся Борис.— Старість йому на в радість!

— Це що! — вторив йому Хихикало.— Вони йдуть,— і теж ткнув Мовчуна пальцем у живіт,— він і двоє зовсім маленьких, а Мишко їм назустріч! «Ану, геть з дороги!» — гаркнув. А там позаду них залізна брама...

Патруль і компанія якраз увійшли в той самий провулок, де Михайло нещодавно випробував свій «нітрогліцерин».

— ...Он там! — вигукнув Борис, перебиваючи Хихикала. — Забігли маленькі хлоп'ята,— він знову показав на Мовчуна, який сопів,— за браму, а Мишко цей, так званий гість нашого міста, немов американський ковбой, виймає із задньої кишені пласку фляжку. Дуже темну,— знизив голос Борис.— А на фляжці... череп і дві кістки намальовані, нижче написано: «Маде ін ЮСА».

— Що? — ахнув патруль.

— Зроблено в Америці,— поблажливо сказав Борис. У капіталістів! Малюки затремтіли, а він як шваркне флягою по брамі! Вибух!!! А малюки,— тут Борис «сплакнув» і змахнув з вій удавані сльози,— замурзані та обірвані, повисли ось на цих деревах і заревіли.

— А Мишко? — сторопів патруль.

— А Мишко? Йому що! Він зареготав, взявши руки в боки! — заявив Борис.— Та ось вона... брама!

Патруль приголомшено втупився в іржаві половини брами, що валялися на землі.

— Молоко-о-о! — закричала коло них молочниця.

— Тьотю, скажіть, будь ласка,— ввічливо звернувся до неї Борис.— Тут нещодавно вибух був, ви чули?

— Іще який! — сплеснула вона руками.— Кажуть, ту німецька бомба під землею лежала! Чутки ходять!

— Чули? — пошепки сказав Борис до патруля.— Бомба... Чутки. У нас на очах він це... сам... Мишком його звуть!

— Де він зараз? — суворо спитала дівчина з кісками.

— Знайдемо,— впевнено промовив Борис.— З-під землі дістанемо. Чванько! Гадає, коли він приїжджий, йому все дозволено! Гліцерином шпурлятися... у живих людей! Правда ж? — згарячу звернувся він до Мовчуна.— Підтвердь! Мовчун кивнув.

— А як же він, глухонімий, а чує?! — з підозрою сказала дівчинка.— Вухами?!

— І зовсім не вухами чує він,— схаменувся Борис.— Він очима по губах розуміє!

— А навіщо йому пісню на папері писали, якщо він і так по губах розуміє? — допитувалась дівчинка.

— Ха,— сказав Борис.— А щоб запам'ятати! Пісні треба десять разів почути, щоб один раз запам'ятати! А записав — твоя!

— А навіщо запам'ятовувати? — все ще сумнівалася дівчинка.— Він же співати не може.

— Може,— сказав Борис. — Він не вголос співає, а про себе! Що, з тобою такого не буває?

— Буває,— призналася дівчинка.

Хихикало хихикнув.

Борис нищівно глянув на нього й поклав руку Мовчунові на плече.

— Він і не те вміє,— розхвастався Борис.— Він уже трохи і наспівувати вміє, одну літеру «у» тягне — і порядок! Ось так: у-у-у-у...— заукав Борис, наспівуючи мелодію пісні «Розквітали яблуні і груші».— Мовчун, підтвердь.

Мовчун кивнув і підхопив мелодію далі:

— У-у-у...

— У-у-у...— підхопили Борис і Хихикало.

Піонерський патруль з якимсь переляком подивився на компанію.

— Ведіть,— дівчинка тупнула ногою.

— Рушили! — вигукнув Борис, і компанія кинулася вперед. А дівчинка, покрутивши пальцем у повітрі, заклопотано сказала:

— Вони тут усі, по-моєму, збожеволіли.

— Я знаю, де вони, знаю,— бубонів Борис, оглядаючись на патруль.— Він із своїм Женькою на покинутому пляжі Щось хімічить.

— Що-що? — перепитала дівчинка.

— Готує щось,— відповів Борис.— Неймовірно страшне!

Мишка і Женьку вони справді побачили на покинутому пляжі. Зодягнуті в теплі кожушки, в шапки, Єнохіни перевертали валуни на самому осонні.

— Чокнулися...— прошепотів Хихикало.

— Я далі не піду,— позадкував Борис, який показав на них здаля. — Бачили??? О, які! Чудиська-страхіття! — він не чекав застати їх в такому вигляді.

Михайло покотив валун у їхній бік, і компанія на всяк випадок швидко помчала назад. І зникла вдалині.

Патруль мимоволі хотів рушити слідом за ними, але становище зобов'язувало бути хоробрим. Дівчинка поправила червону пов'язку на рукаві і не без побоювання пішла назустріч Михайлові. Хлопчики теж поправили пов'язку і рушили слідом за своєю провідницею.

— Що, жарко? — піт заливав Михайлові обличчя, все навкруги розпливалося перед ним, в очах стрибали якісь білі цятки і вибухали червоними фонтанчиками.— Звикай до труднощів! Коли попливемо до Талліна, нам буде не легше — не думай.

— А я вже давно... не думаю,— насилу відповів Женька. — Не можу... думати... Все! — несподівано голосно скрикнув він і почав зривати з себе шарф і розстібати ґудзики на кожусі.— Божеволію!

Підійшов патруль.

— Ти Мишко? — з переляканою сміливістю спитала дівчинка.

— Ну, я, — цятки в очах перестали стрибати, і Михайло побачив перед собою у хиткому мареві піонерський патруль.

— Іди за нами до дитячої кімнати міліції,— наказала дівчинка і, поглянувши на своїх, знову покрутила пальцем у повітрі.— Я ж казала, вони тут усі...

— Навіщо? — здивувався Михайло і важко сів на валун. Сліпучі цятки знову замиготіли в очах.

— Там розберемося,— відповіли йому.

— Пішли! — розсердився Михайло.

Він скочив. І раптом похитнувся.

— Ти що, хворий? — зовсім злякалася дівчинка.

— Ні,— відповів він і знепритомнів.

Женька, який поблажливо глянув на нього, недбало зауважив приголомшеному патрулю:

— Слабкіший за мене виявився... Чого очі витріщили? — раптом закричав він.— Додому несіть! А то відповідати будете! У дитячій кімнаті міліції!

«Ненормальні»

Піонерський патруль, хитаючись від утоми, вніс на руках Михайла у двір. Борис з приятелями, які підглядали крізь щілини паркана, задоволено перезирнулися.

Хлопці і дівчинка поклали «бездиханне» тіло на ґанок, і Борис розвеселився:

— Оце відпрацювали! З доставкою додому!

З хати вибігла тітка Клава:

— Боже ти мій! Живий?

— Сонячний удар,— промовила дівчинка.

— Бреше,— з захопленням вигукнув Борис. — Удар... але не сонячний.

Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.

— Пішли! — сказав Борис.— Більше тут дивитися нема чого.

Пішов і патруль...

— Я ж казала,— сипала словами дівчинка, знову крутячи пальцями у повітрі.— Вони усі з глузду з'їхали. І ті, і ці.

Тітка Клава вилила на Михайла відро води. Він опам'ятався, сів і помотав головою.

— Що скоїлося? — спитали з-за сусідньої огорожі занепокоєні відпускники.

— Нічого, — буркнула тітка Клава. — Хлопчик перегрівся.

І тут прийшов Женька у шапці і кожусі, зігнувшись під тягарем Михайлової одежі.

— Жах! — зойкнула тітка Клава.— Торік сюди землетрус з Туреччини докотився, і то такого не було!

— Бачила? — тихо промовив за огорожею товстий чоловік до своєї не менш товстої дружини, яка тримала за руку опецькуватого нащадка.— Діти в сусідів явно ненормальні.

— Вася, збирай речі,— так само тихо сказала йому дружина, — у нас дитина.

— Ми також їдемо,— пошепки заявила друга пара з дитиною.

— Ану додому! Швидко! — наказала тітка Клава і згребла в оберемок кожухи.— Ну, Михайле... А з тобою, Євгене, ми окремо поговоримо, ось приїдуть татко з мамою! Добре, що скриню не виніс!

— Зате я більш витривалий! — похвастався Женька. Не зважаючи ні на які протести, тітка Клава відразу поклала Михайла в ліжко.

— Ти у мене нікуди сьогодні не підеш. Ти теж вдома посидь! — гримнула вона на Женьку.

— Та я здоровий,— образився Михайло.— Випадкові сталося.

— Лежи, лежи, не хвилюйся... Тисячу разів казала, попереджала: не жартуйте з сонцем!

— Ну, можна, я піду погуляти, — благав Михайло.

— І я,— вторив Женька.

— Нізащо,— тітка Клава рішуче підвелася.— Я за лікарем. — Клацнув ключ у замку, і залунали квапливі крок вниз по сходах. Михайло скочив з ліжка і про всяк випадок посмикав ручку дверей. Ні, двері були надійно замкнені.

— З розгону ми вдвох можемо висадити,— глибокодумно вимовив Женька.

— Ну, ні,— сказав Михайло.— Тоді нас і завтра не випустять.

— Та чого там завтра, — так само глибокодумно вимовні Женька.— Ніколи.

— А ти все-таки витривалий. Міцніший за мене в спеку,— признався Михайло.

Женька розцвів од похвали:

— Я з дитинства на півдні живу!

— Але ти за мене не бійся, я ще загартуюся,— запевнив його Михайло.

— Звичайно, звичайно,— підтакнув Женька. — Я тебе навчу.

— Як? — зацікавився Михайло.

— Ну як...— замислився Женька і, просяявши, відповів: — Як-небудь.

Внизу почулися голоси.

— Товаришу професор, ви тільки не ображайтеся, я ж до вас як до спеціаліста, хоч ви і по сусідству відпочиваючий,— казала комусь тітка Клава.

— Нічого, нічого, будь ласка,— бадьоро відповів літній голос.

Михайло вмить пірнув у постіль. Заскрипіли сходи.

— Добре тут у вас,— зупинився на балкончику сивенький невисокий чоловік.— Як на капітанському містку.

Він посмикав двері і притиснув обличчя до круглого віконця, підсліпувато вдивляючись у глибину кімнати.

— Тут, здається, замкнено... І нікого нема...

— Як-то нема?! — схвилювалася тітка Клава.— Невже втекли?! Я ж замкнула!

Вона гарячково взялася крутити ключем у замку.

— Вони такі... Особливо Михайло. Крізь стіну пройти може! І Женька такий же пройдисвіт!

Женька засміявся. Почувши сміх, тітка Клава заспокоїлася і, мабуть, тому відразу зуміла відімкнути двері.

— Сюди, товаришу професор, — пропустила вона лікаря вперед. — Допоможіть.

Лікар був дуже схожий на Айболіта, от хіба що без халата, і на саквояжі у нього не було червоного хреста.

— На що скаржитесь? — спитав він Женьку.

— Я не скаржуся,— відсахнувся той і прошмигнув за двері на балкончик. Женька боявся лікарів.

— Це я скаржуся,— поспіхом промовила тітка Клава, показуючи пальцем на Михайла.— На нього. Перегрівся!

— Ага...— професор відкрив саквояж. Всередині несподівано пискнуло щось живе.

Тітка Клава здригнулася, а Михайло підвівся і заглянув. У саквояжі були якісь папери, стетоскоп і стояла клітка з морською свинкою.

— І у мене нещодавно жила морська свинка,— радісно повідомив Михайло.

— Втекла? — спитав професор.

— Подарував. У шкільний живий куток.

— Нам не можна,— промовив професор. — Наука.

— Я розумію, — солідно кивнув Михайло. — Генетика?

Професор теж кивнув:

— Мутації,— і сів поряд на стілець.

Так розмовляли вони дуже серйозно, забувши про тітку Клаву. А Женька витріщив на них очі в «ілюмінатор».

— ...Другий рік б'ємося, — охоче розповідав професор.

Він жваво розгортав якісь графіки, показував Михайлові, той з цікавістю дивився, про щось запитував. Тітка Клава вражено дивилася на них, нічого не розуміла, і їй чулося тільки безперервне: ж-ж-ж-ж... А крізь гудіння проривалися загадкові слова: «Повторний дослід... пересадку... лабораторні дослідження...»

— А що тепер робити? — голосно промовила вона. — Я дуже хвилююся!

Професор і Михайло, змовкнувши, здивовано підвели голови.

— Так-так,— схаменувся професор.— Забалакався. Сідайте, — сказав він тітці Клаві.

Вона слухняно сіла. Він узяв її за руку і витяг на ланцюжку з кишені годинник-цибульку. Постежив за секундною стрілкою, дзвінко клацнув кришкою і швиденько виписав рецепт.

— Ось, приймати по чотири рази на день. До побачення... До побачення, юначе. Був дуже радий познайомитися... З акселератом...— він пожував губами, усміхнувся.— Вам більше гуляти треба.— І вийшов.

Тітка Клава, яка не встигла навіть і рота роззявити сиділа як приклеєна на стільці і безглуздо дивилася ні рецепт.

Михайло поглянув.

— Валеріанус, — прочитав він. — Краплі валеріанові дуже заспокоюють.

— Добра людина,— розчулилася тітка Клава.— Ви про що з ним розмовляли?

— Про нуклеїнові кислоти,— відповів Михайло.— Я про них в «Знание — сила» читав.

— В «Известиях» теж було,— згадала тітка. — Це щось зв'язане з живими клітинами, так? — І раптом розсердилася: — Ану, марш на вулицю! Що тобі професор сказав? Сидить тут у чотирьох стінах, немов симулянт!

Михайло прожогом кинувся з кімнати.

А тітка Клава підійшла до шафки. Взяла пляшечку валеріанки і почала капати на ложечку.

«Слівце перепиши...»

У цей день вони ще багато чого встигли зробити. Подружилися з сторожем старої пристані: допомогли йому пофарбувати білою олійною фарбою дві віконні рами у сторожці, поки він сидів на даху та латав діри толлю, прихильно поглядаючи крізь шпарини покрівлі на помічників всередині будиночка. А познайомилися вони дуже просто. Сторож фарбував рами, бурчав на «таке життя»: і дахом, мовляв, треба зайнятися, і вікнами, а у нього тільки дві руки, і сторожка, мовляв, не на сторожку схожа, а на «лігво Змія Горинича». Михайло і Женька саме проходили мимо.

— Хочете, допоможемо? — великодушно запропонував Михайло.

— А вмієш? — засумнівався сторож.

— Та ми з батьком в Дороховому, під Москвою, садовий будиночок побудували самі! — сказав з гордістю Михайло.

— Тримай, — сторож сперечатися не став і квапливо простягнув йому банку з фарбою і пензля.

— Треба дуже! — запізніло заскиглив Женька. — У нас своїх турбот повний рот! А шлюпка?

— Ти, Женько, безглуздий ледар,— зауважив Михайло.— Ми йому допоможемо, а він — нам.

— Це що ж? — зупинився сторож, який було вже поліз на дах.— Баш на баш?

— Ні,— засміявся Михайло.— Але... Ми, відверто кажучи, хотіли у вас якихось дощечок попросити... Із старих човнів,— із запалом підкреслив він.— Все одно їх палять! А вони хоч і старі, але не зовсім. Є що з деталей вибрати, ну, фальшборт там підходящий або шпангоут який. А ще я бачив: непотрібна шпаклівка валяється, шматки смоли! пропадають! А ми їх у справу!

— Хм...— вимовив сторож.— А коли не дам, не допоможете?

— Ні, — дуже щиро заявив Женька.

Михайло гнівно поглянув на нього і твердо сказав:

— Допоможемо. Якщо напросилися, значить, допоможемо.

— Ну, тоді допомагайте,— таємниче гмикнув сторож.

Женька просто замучив Михайла, поки вони допомагали:

— Напросився... Хто тебе за язик довгий тягнув?... Розумний...

Зате коли сторож після роботи особисто віддер від старого яла «майже новий» фальшборт і вручив їм, Женька з удаваною байдужістю сказав Михайлові:

— А ти хотів задарма працювати.

Сторож, видно, захоплений Женьчиною мудрістю (в усякому разі, Женька саме так вважав), подарував їм залишок фарби разом із банкою і дав на користування пензля.

— Обов'язково поверніть, пензель у мене оприбуткований, — немов вибачаючись, промовив він. — Коли що треба, приходьте знову, будь ласка,— він широко показав рукою на «кладовище» човнів,— знайдемо.

— А ви нас знову не примусите працювати? — поцікавився Женька.

Михайло дав щигля йому в лоба, а Женька чомусь став чухати потилицю.

— Ми допоможемо, тільки скажіть, — запевнив Михайло.— А він... він ще маленький, от і...

— Гаразд,— розсміявся сторож. — А ти цього маленького виховуй, бо виросте великий.

— Авжеж, виросту, — здивувався Женька. — Не вік же таким залишатися.

І сторож знову розсміявся.

Фальшборт виявився важким, хоча сонце його добре висушило. Михайло і Женька насилу донесли цю довгу та зігнуту дошку, ледве розвертаючись у вузьких приморських провулках, до своєї безлюдної бухточки.

— Довгенький,— визначив Михайло.

— Сам бачу,— засмутився Женька.— А навіщо тягли, надривалися?!

— Відріжемо,— заспокоював його Михайло.

— А тоді вигин не підійде,— журився Женька, повторюючи: — Тягли... надривалися...

— Розпаримо в окропі і зігнемо як треба,— відмахнувся Михайло.

— Не... загинаєш? — зрадів Женька.— Не брешеш? Звичайно, зігнемо!

— Ще як зігнемо! — в тон йому відповів Михайло і, взявши пензель, почав писати красивими літерами на носі шлюпки кодову назву «НАПАВТАЛ».

...Вночі, коли Михайло і Женька спокійно спали у своїй мансарді, компанія Бориса не дрімала. Ще вдень Хихикало простежив за ними, коли вони несли фальшборт до потаємної бухти.

Водячи променем ліхтарика по назві шлюпки, Борис похмурим голосом гучно прочитав:

— «На-па-втал»...

— Оце назвочка! — присвиснув Хихикало.

Мовчун закивав, у його очах віддзеркалювався місяць, в кожному оці — по місяцю, і дивно було бачити, як зникали ці місяці, коли він нахилявся, щоб краще роздивитися назву шлюпки.

— Назвочка...— повторив Хихикало.— Може, це японська або турецька?

— Розберемося,— процідив Борис.

— А чого розбиратися, давай продірявимо! — запропонував Хихикало.

Глухо і якось незадоволено буркотіло невидиме море, і тільки поблизу можна було помітити білі плями піни.

Борис забрався у шлюпку і поводив ліхтариком.

— Продірявимо,— передражнив він Хихикала.— Мишко тебе продірявить, якщо здогадається, хто... Продірявити завжди встигнемо.

— А навіщо їм шлюпка? — буркнув Хихикало.

— От...— схвально постукав його пальцем по лобі Борис.— Стежити треба.

— Зрозуміло і без стеження,— незворушно промовив Хихикало.

— Ну, навіщо?

— Плавати,— випалив Хихикало.

— Ясно, не літати, — посміхнувся Борис. — Плавати. А куди? Слівце перепиши, розберемося.

І Хихикало, сопучи від зусиль, почав писати хімічним олівцем на трісці секретну і таємну назву.