Балакучий пакунок

Розділ ІІ. Поїзд до країни Міфології

— Отже, — почав Папуга, — це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив своє чародійське навчання. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож немає нічого надприродного в тому, що саме він був найкращим серед студентів, пройшов навчальний курс із найбільшими успіхами й отримав, крім інших відзнак, орден Мерліна.

— Це що, найвища нагорода? — спитала Пенелопа.

— Цей орден засвідчує, що його власник — майже такий самий вправний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал завершив Університет магії з відзнакою і нагородами (серед яких були і три книги, про які я вже згадував, а також шпилястий капелюх і чарівна паличка), старий учитель попросив його обрати спеціалізацію і зробити на цьому ім’я. На ту пору країна кишіла нікудишніми чародіями, усі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. Після довгих роздумів Генджіст вирішив присвятити себе вичаровуванню міфічних істот, бо в ті часи ніхто цього ще не робив.

— Які це «міфічні істоти»? — прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.

— Нереальні, уявні, наприклад, морський дракон, — прошепотів Саймон у відповідь.

— Невдовзі, — вів далі Папуга, — коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся у русалки, кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він був найкращим спеціалістом у цій галузі. Щиро кажучи, саме він підготував левову частку інформації для Історії чотириногих бестій Топселла, але Топселл не віддав йому належне. Професійні ревнощі — ось головна причина, — Папуга замовк, заліз дзьобом під крило, витяг мініатюрну золоту табакерку, вдихнув дрібку тютюну і немилосердно чхнув у свою картату хустинку.

— Я ж казала, що без плаща ти застудишся, — сердито буркнула Дульчібелла. — Чому ти не прислухаєшся до слушних порад?

Папуга не звертав на неї уваги.

— Однак через кілька років, — провадив він, — Генджіст Ганнібал несподівано знайшов успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він помітив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І невдовзі збагнув: це означає, що люди перестали йому вірити.

Папуга замовк і подивився на дітей пильним і поважним поглядом.

— Я не розумію, — зізнався Саймон і насупився. — По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.

— Дурненький хлопчику, — відказав на це Папуга, — вони існують тоді, коли люди в них вірять.

— Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати лише тому, що ти в нього віриш, — вперто стояв на своєму Саймон.

— Не тільки ти, а й безліч інших людей цього не розуміє, — сказав Папуга. — Але подумай лише: колись ніхто не вірив у паровий двигун чи в пароплав, правда ж? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава — і тоді… р-р-раз!

— Гримить! — озвалася Дульчібелла.

— А потім парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Так само було і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але коли люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! — і їхня популяція зникла.

— О, знову гримить! — скрикнула Дульчібелла. — Може, зайдеш всередину чи так і стирчатимеш під блискавками?

— Ой, та помовч уже ти! — роздратовано кинув Папуга. — Краще візьми і сплети собі щось.

— Що-що? — перепитала Дульчібелла.

— Нічого! — відказав Папуга.

— Добре, я сплету запинало! — промовила вона. — Я завжди хотіла мати запинало!

— Невдовзі справи пішли геть погано, — повернувся до розповіді Папуга, — і Генджіст Ганнібал мало не збожеволів: єдинорогів залишилося лише чотири пари, морських драконів не можна було відшукати ніде ні за які гроші — це жахливо! І все це тому, що не залишилось нікого, хто б у них вірив.

— І як же пан Джанкетберрі зарадив цьому? — зацікавлено спитала Пенелопа.

Папуга обережно озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і таємничо прикрив дзьоба крилом:

— Він заснував нову країну і назвав її Міфологією… — прошепотів хрипкувато.

— І де ж вона? — поцікавилася Пенелопа.

— І як усе вирішилось? — запитав Пітер.

— Чекайте, чекайте, — сказав Папуга, — на все свій час!

— Ти бува не бачив мого зразка для плетіння запинала? Га? — гукнула Дульчібелла.

— Ні! — люто відповів Папуга. — Не бачив!!! — він пройшовся вгору-вниз по ґратах клітки, заклавши крила за спину, і зупинився.

— Що ж, Генджіст Ганнібал знайшов свою Міфологію зовсім випадково. Він ходив собі пагорбами і дійшов до якогось провалля. Спустившись туди просто з цікавості, він побачив велетенську печеру під землею, з величезним підземним морем, поцяткованим острівцями. І раптом зрозумів: це саме те, що він шукав. Зрештою, світ скоро стане таким маловірним і таким перенаселеним, що не залишиться місця навіть для справжніх тварин. То що вже й казати про міфічних істот? Тож Генджіст Ганнібал став володарем цих печер і за допомогою кількох могутніх замовлянь облаштував свою країну і зробив її придатною для життя, навіть дуже зручною. Тоді всі міфічні істоти, що вціліли на той час, спустилися в печеру, отримали свій острів або клаптик моря і зажили щасливо… Бачите, поки ми вірили одне в одного, ми були в безпеці, — Папуга замовк, витер сльози і гучно висякався.

— Я ж тобі казала, що ти застудишся! — крикнула Дульчібелла. — Ти чуєш мене чи ні? О Боже!

— Наш уряд, якщо його можна так назвати, — продовжував Папуга, — складався з трьох великих книг (я казав, що книги ці вміють говорити) і Генджіста Ганнібала Джанкетберрі. Це був дуже добрий, чесний і справедливий уряд. Як я вже згадував, мене призначили хранителем слів, і моя робота полягала, між іншим, і в тому, щоб кожні сто років виходити в реальний світ, а потім звітувати про те, що там діється. Отже, ми з Дульчібеллою саме зупинилися в мого двоюрідного брата, який живе в Індії. Він знається з Махараджею Джайпуру. Уявіть собі жахливого сноба із закордонним паспортом, «роллс-ройсом» і всякою всячиною. Але він тримав мене в курсі щодо найсвіжіших подій на Далекому Сході. Хоч би там що було, ми повернулися з цієї подорожі додому… і відгадайте, що там застали?

Діти мовчали, затамувавши подих.

— Ми застали, — сказав Папуга таємничим, урочистим і сумним голосом, — ось що: повстання василісків. І це ще не все — повстанці викрали наші три великі книги. Ви можете уявити щось жахливіше, небезпечніше і загрозливіше?

— Ні! — заворожено видихнули діти, бо з дзьоба Папуги це прозвучало, як звістка про кінець світу.

— Я теж, — погодився він.

— Але, будь ласка, — попросила Пенелопа, — перш ніж продовжувати, поясни нам, хто такі василіски?

— Так, Папуго, будь ласка! — підхопили брати.

— Добре! — погодився Папуга. — Що ж, повинен зізнатися, хоча ми, жителі країни Міфології, сповідуємо принцип «живи сам і дай жити іншому», проте, мушу визнати, що насправді василіски ніколи мені не подобалися: галасливі, брутальні, самозакохані, марнославні — такий їхній загальний портрет. До того ж неохайні, вічно дихають вогнем, легковажно ставляться до всього та ще й небезпечні. А їхня зовнішність? Вельми неприваблива, як на мене. Вони завбільшки десь такі, як ви, з тулубом півня, хвостом дракона, а замість пір’я — луска. Зазвичай луска у них різнобарвна — і червона, і золота, і зелена, якщо хочете знати. На мій погляд, це надто крикливо і вульгарно.

— А навіщо вони дихають вогнем? — спитав Пітер.

— Я не знаю цього достеменно, — відповів Папуга. — Мабуть, вони просто щось таке собі придумали, але насправді це досить небезпечно, повинен вам сказати. Генджіст Ганнібал хотів збудувати для них спеціальний вогнетривкий замок — і хай би вони у ньому жили. Перше своє житло василіски спалили дощенту через двадцять чотири години після того, як заселилися. І тепер вони мешкають у замку Г. Г., звикаючи до життя у замкненому просторі, поки господар не переселить їх у Кришталеві печери. Але мені здається, що вони і цей дім урешті-решт спалять на попіл.

— То вони такі небезпечні, що страшно бути з ними поряд? — спитала Пенелопа.

— Ні, якщо контролювати їхню чисельність, — відповів Папуга. — Ми ніколи не допускаємо більше десяти дюжин[4] одночасно в одному приміщенні.

— Але як це вам вдається? — спитав Саймон.

— Це передбачено одним із наших законів, — відповів Папуга, — скільки має бути єдинорогів, скільки мандрейків, скільки василісків і так далі. Ми змушені були це зробити, інакше ці істоти витіснили б нас. Бачте, це єдиний спосіб зберегти сталу чисельність жителів Міфології. Уявіть собі, ці василіски постійно силкуються добитись зростання своєї популяції, завжди звертаються до Г. Г. зі всякими історіями про те, що їх нікому купати. І це справді серйозна проблема. Розумієте, василіски вилуплюються із яєць, які знесли два золоті півники. Звичайно, це тупі птахи — вони тільки й знають, що цілими днями сидіти і час від часу кукурікати, як дурники. Але раз на сто років кожен із них має знести яйце.

— А я думала, яйця несуть тільки кури, — зніяковіло зауважила Пенелопа.

— Кури несуть яйця, з яких вилуплюються курчата, — виправив її Папуга. — А золоті півники несуть яйця, з яких вилуплюються василіски.

Ця відповідь так спантеличила Пенелопу, що вона вирішила більше ні про що не запитувати.

— Золотий півник має знести яйце з василіском — і все, на цьому його місія вичерпана, — пояснював Папуга. — Тоді він зо два рази хвалькувато кукурікає і передає яйце в лапи жабам.

— Жабам? — вигукнула Пенелопа, тепер уже зовсім спантеличена.

— І що жаби роблять з ним далі? — спитав Саймон.

— Висиджують, що ж іще? — відповів Папуга. — Єдине, на що вони здатні, ті жаби, безмозкі безхребетні створіння. Єдине, що вони роблять добре, — висиджують яйця з василісками. Але знаєте, якщо ви й далі збираєтесь перебивати мене, я ніколи не закінчу цю розповідь.

— Пробач, — промовили діти з каяттям у голосі й принишкли.

— І ось, — вів далі Папуга, — одного разу василіски вирішили, що коли їм вдасться прибрати до рук Велику книгу чарів, то вона підкаже, як зробити так, аби золоті півники несли яйця щодня. Вони змовилися з жабами — а це, як відомо, легковажні, безглузді, піддатливі створіння — і разом не тільки захопили золотих півників, а й викрали три великі книги нашої країни. Коли ми з Дульчібеллою повернулися, нападники вже замкнули своїх бранців у замку й отримували яйця з майбутніми василісками, як… ніби… ну, як…

— Як на птахофермі, — підказав Саймон.

— Точно, саме так, — підтвердив Папуга. — За останніми підрахунками, у них зараз двадцять п’ять яєць. По одному щодня. Уся наша країна Міфологія скоро буде перенаселена василісками, якщо ми якось цьому не зарадимо, тобто якщо я не зараджу цьому. Розумієте, вже десь останні років двісті Г. Г. дуже слабкий і неуважний та залишає дедалі більше поточних справ на мене. Але я нічого не можу вдіяти без наших великих книг. Тому ми з Дульчібеллою надумали піти і вкласти трохи розуму в дурнуваті голови василісків, але посеред ночі нас схопили їхні поплічники, пришелепуваті, бридкі й нахабні жаби, загорнули нас у жахливий пакувальний папір і кинули в річку. Я Папуга! Кров у мені кипить від гніву! Чекайте-чекайте, кляті жабиська, я ще дістану вас своїми крилами!

— А що ж із паном Джанкетберрі? — запитала Пенелопа. — Бідолашний, що з ним сталося?

— Він був у відчаї, нещасний мій друг, — сказав Папуга. — Він сидів у своїй чарівній печері й тримав на руках дракониху, яка билася в істериці. Більше його я не бачив.

— Дракониху? — перепитав Пітер, він досі ніяковів у присутності цих незрозумілих створінь.

— Табіту, останню з драконів, — пояснив Папуга. — Досить мила по-своєму тваринка, але дуже непрактична. Вона дозволила василіскам забрати яйця, а коли зрозуміла, яку дурницю вчинила, то, як і слід було сподіватися, впала в істерику. Ніякої витримки в цих драконів.

— А ти не думаєш, що треба повертатися якнайшвидше? — тривожно запитала Пенелопа. — Поки малі василіски не вилупились?

— Думаю! — відказав Папуга. — Але я не можу цього зробити без сторонньої допомоги!

— Ми тобі допоможемо! — вигукнула Пенелопа. — Ми зробимо все, що треба, чи не так, Пітере, Саймоне?

— Так! — відповіли хлопці. — Що завгодно, ти тільки скажи!

— Які ви добрі! — сердечно мовив Папуга, втираючи сльози. — Дуже-дуже добрі…

— Хоча, правду кажучи, я зовсім не збирався тебе супроводжувати! — пожартував Пітер. — І допомагати впоратися з василісками!

— Так-так! — підхопив Саймон. — І з мерзенними жабами!

— То як, Папуго, можна нам поїхати з тобою? — запитала Пенелопа. — Я маю на увазі, що ми готові стати тобі в пригоді.

— Дорогі мої діточки! — Папуга розчулився до краю. — Ви такі шляхетні, такі великодушні… Звичайно, я буду радий, якщо ви зможете поїхати з нами. І буду невимовно вдячний за допомогу.

— Чудово! — вигукнув Пітер, підстрибуючи на радощах. — Усе, вирішено! Тільки як ми туди дістанемось?

— Поїздом, — підказав Папуга.

— Поїздом?! — вражено перепитали діти.

— Так. Спочатку тільки стежка вела до нашого входу. Але згодом проклали залізничну колію. Вузькоколійку, звичайно ж. Вона пролягає зовсім поруч із входом до країни Міфології, отже, мадам Гортензія підвезе нас просто до потайного місця, розумієте? Вона француженка, але з кращих із них. Якщо чесно — сам я не згадаю дороги до входу. Я добираюсь туди іншим шляхом. Але мадам Гортензія знає дорогу. Вона зараз на пенсії, живе у селі Дайкофта.

— Ага, я її бачила! Вона зараз у нашому селі. Тобто у селі, найближчому до нашої вілли! — радісно скрикнула Пенелопа. — Ти говориш про той симпатичний маленький паротяжик, що стоїть на платформі біля залізничної станції? Це його ти називаєш мадам Гортензія?

— Так-так! — зрадів Папуга. — То як вона там?

— Добре, — відказала Пенелопа. — Вона гарненька.

— Ми ніколи не показували машинам нашого входу, — сказав Папуга. — Ненадійні вони, ці машини, але старенька мадам Гортензія — добра душа. Вона зібрана не так, як теперішні поїзди. Якщо ми виїдемо сьогодні вночі, то вона відвезе нас до самісінького входу в Міфологію. А там уже підемо пішки — вздовж річки.

— Якщо там є річка, то чому б нам не попливти човном? — поцікавився Саймон.

— Ой, якби ж ми його мали, то попливли би, — зітхнув Папуга.

— Але ми маємо! — радісно вигукнув Пітер. — У нас є човен, він тут, за цією піщаною дюною.

— Та ви жартуєте!!! — не повірив Папуга.

— Ні, — сказала Пенелопа. — Можеш сам піти і пересвідчитись.

Папуга з вершечка золотої клітки злетів над піщаною дюною, виграючи на сонці всіма барвами веселки. Швидко глянув на човен, повернувся і знову вмостився на верхівці клітки.

— Тобі вже не можна так літати, у твоєму віці, — буркнула Дульчібелла. — Скільки разів я про це казала!

— Це грандіозно! — вигукнув Папуга, трохи захеканий. — Чудово! Якраз те, що нам потрібно: надувний, та ще й такого гарного кольору. Діти, який же я радий, що ми з вами зустрілися!

— Ми теж дуже раді! — сказала Пенелопа.

— А тепер треба розробити план, — нагадав Папуга. — Ось що я пропоную. Якби ви були такі добрі та заховали нас із Дульчібеллою у клітці десь біля дороги, а опівночі повернулися, то ми б усі разом пішли до села Дайкофта і попросили мадам Гортензію підвезти нас до входу в країну Міфологію. А далі вже самі попливемо човном. Як вам такий досконалий план?

— Супер! — вигукнув Саймон і посміхнувся.

— Ми із Саймоном беремо на себе зброю і спорядження, — заявив Пітер. — А Пенелопа відповідатиме за харчі та речі першої необхідності.

— О Боже, — Саймон здригнувся від несподіваної думки, — але скільки часу триватиме ця подорож?

— Думаю, кілька днів, — відповів Папуга. — А що?

— А як же твій тато, Пенні? — спитав Саймон. — Як йому це пояснити?

— Дуже просто, — заспокоїла його Пенелопа. — Він якось казав мені, що коли ви приїдете, ми можемо взяти намет і влаштувати собі на пляжі кемпінг на кілька днів. І тепер нам потрібно тільки сказати, що ми підхоплюємо цю ідею і влаштовуємо кемпінг. Словом, у цьому покладіться на мене.

— Отже, вирішено. Пора братись до роботи, — діловито сказав Пітер.

Діти обережно винесли клітку на пагорб і заховали в заростях мирта. Відтак попливли назад, до свого берега, випустили повітря з човна і понесли його додому. Як Пенелопа й передбачала, дядечко Генрі не заперечував щодо їхнього наміру влаштувати кемпінг на пляжі.

— Зараз саме місяць уповні, — говорила Пенелопа, — і ми зможемо провести кілька ночей на березі, а тобі зовсім не варто за нас хвилюватися.

— Так, я не хвилюватимусь, — відповів дядечко Генрі. — Я у вашому віці дуже любив такі місячні ночі на пляжі. Чудові були часи! Бажаю вам гарно розважитись.

Діти всі разом пішли до спальні хлопчиків готувати і пакувати спорядження. Саймон змайстрував три списи — тісно примотав загострені кухонні ножі до бамбукових палиць. А Пітер зробив катапульту з рогатої маслинової гілки та міцної гуми, яку йому дала Пенелопа. А ще вони взяли зі собою три ліхтарики, компас і скриньку з найнеобхіднішими речами, куди поклали всілякі пластирі, бинти, вату і три великі коробки сірників. Папуга запевнив, що коли вони дістануться до Кришталевих печер, оселі Г. Г., їжі буде вдосталь. Тому діти прихопили харчів стільки, щоб вистачило на одну добу, і таких, які не треба готувати — родзинки, горіхи і шоколад. А тоді посідали на ліжка і стали чекати…

Щойно пробило північ, вони крадькома вибралися з дому і пішли вниз місячною стежкою, несучи із собою зброю, спорядження і найважливішу річ — човен. Підійшовши до миртових кущів, де залишили Папугу, діти помітили дивне світіння, ніби від туристського багаття, а коли підкралися ближче, побачили, що Папуга запалив дві свічки в канделябрах на клавесині і награє тиху ніжну мелодію, а Дульчібелла ледь чутно йому підспівує. Це була така зворушлива і мила сцена: відблиски свічок на ґратах золотої клітки, клавесин із палісандрового дерева, увесь цей мініатюрний інтер’єр, приємна музика і солодкий ніжний голосок Дульчібелли — дітям аж шкода стало турбувати Папугу, хоча вони й розуміли, що мають це зробити.

— А ось і ви, — промовив Папуга, вгледівши їх, обірвав мелодію гліссандо[5] зліва направо через усі клавіші й опустив кришку клавесина. — Ну, значить, пора в дорогу.

Діти підняли клітку (Папуга вмостився на ній) і рушили до села Дайкофта, розташованого за милю звідти. Незабаром вони опинились у селі і пішли тихими вузькими вуличками до маленької залізничної станції, де на невеличкій платформі з двома поручнями — спеціально, щоб за них триматися, — застигла у всій красі мадам Гортензія, схожа більше на велетенську яскраву іграшку, ніж на справжню машину.

— Так, це вона, — зрадів Папуга. — Здається, трохи поржавіла, відколи ми бачилися востаннє. А може, це просто ефект від місячного світла.

— Нема ніякої іржі! — заспокоїла його Пенелопа. — Вона була добре змащена і вигляд мала пречудовий, коли я її бачила; так, вона прекрасно збереглася.

— Це добре, — сказав Папуга, — тоді я піду і спробую розбудити нашу стару панну.

Із цими словами він випурхнув угору й опустився на буфер мадам Гортензії.

— Мої вітання, дорогенька Гортензіє, люба моя квіточко, прокидайся, час настав, — загукав Папуга. — Розплющуй свої осяйні очі й рушаймо з нами!..

Мадам Гортензія спросоння так голосно і гостро зойкнула, що переляканий Папуга ледь не звалився з буфера.

— Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! — волала мадам Гортензія. — Напасники знову тут!

— Тут-тут, — сказав Папуга, — заспокойся. Бо зараз усе село піднімеш на ноги.

— О, мон дью[6], це ти, — промовила мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. — Мон дью, ось воно, моє життя, сповнене страху, коли довкола самі злодії, як тоді серед ночі.

— І як гадаєш, хто це був? — поцікавився Папуга. — Може, «Ракета» Стівенсона завітала до тебе з візитом?

— О, мон Папуже, — посміхнулася мадам Гортензія, — ти завжди жартуєш. Ти й сам добре знаєш, що така чудова машина як я, та ще й у такому досконалому стані, привертає до себе увагу, нест-се па[7]? Якось уночі мені вже доводилось гукати на допомогу. Тут з’явилися двоє чоловіків із Лондонського наукового музею, вони хотіли — як би це сказати? — викрасти мене. Але я почала кричати, кричати — і селяни врятували мене. Кажу тобі, паротяги, такі як я, не мають у житті спокою. Я ж не з тих тупих дизельних машинерій.

— Звісно, ні, — запевнив її Папуга. — Хто би посмів таке припустити? Ти, поза всіма сумнівами, найпрекрасніший маленький паротяжик, який мені тільки доводилось коли-небудь бачити, і я готовий прибути на перший твій поклик, ти ж знаєш.

— О Папуже, — зітхнула мадам Гортензія, — ти завжди вмієш сказати жінці приємне, ти такий галантний, такий милий, мон браве[8] Папуже.

— А тепер, — сказав Папуга, — дозволь познайомити тебе з моїми друзями, ось вони: Пітер, Саймон і Пенелопа.

Мадам Гортензія пильно оглянула дітлахів.

— Хлопці симпатичні, пристойні, — сказала вона нарешті, — особливо той, чорнявий: він схожий на мого першого машиніста. А дівчинка? Гм… якась сіренька… і вся голова в іржі — бідолашна дитина…

— Це моє волосся і, уявіть собі, такого воно кольору, — обурилася Пенелопа.

— Ну-ну, в нас тут не конкурс краси, — примирливо промовив Папуга. — Ми прийшли просити твоєї підтримки, дорогенька Гортензіє.

— Для тебе, мон браве Папуже, я готова на все, — запевнила мадам Гортензія.

— Добре, дякую, — кивнув Папуга, — тоді відвези нас у Міфологію.

— Що? — вигукнула мадам Гортензія. — Знятись зі свого насидженого місця, теплого і затишного, щоб тягтися у якусь долину? Мені, пенсіонерці? Мені? У моєму віці пускати пару? Но! Но! Но! Нізащо! Кажу тобі, друже, навіть не проси!

Вони довго переконували її: Папуга сипав компліментами і підлещувався до маленького паротяжика, а діти обходили зусібіч, розповідаючи, яка вона прекрасна, відважна і як потрібна Міфології… І все це була правда.

— Ну, що ж, — не витримала мадам Гортензія, — добре, я готова на це заради вас. Але як мені спуститись із цієї комфортної платформи, яку змайстрували спеціально для мене?

— О, це просто, — сказав Пітер, — дві дерев’яні дошки — і з вашою спритністю та майстерністю ми вас миттю спустимо.

— Мон дью, він такий самий підлабузник, як ти, Папуже, — сказала мадам Гортензія. — Ну, гаразд, напевно, це доля. Несіть свої пристосування — і вперед!

Хлопці мерщій принесли дві дошки і змайстрували щось схоже на рейки, по яких мадам Гортензія мала скотитися з платформи. А тоді всі стали позаду і взялися її підпихати.

— О всі святі! О платформочко! — зойкала мадам Гортензія. — Дужче, дужче, ви мусите мене зіпхнути. Альорс, іще, іще разочок!

Нарешті її невеличкі колеса почали набирати обертів, порипуючи та пахкаючи, вона зісковзнула по дерев’яних рейках і, важко відсапуючись, зупинилася внизу.

— Чудово! — вигукнув Пітер. — Тепер ще кілька ярдів — і ви будете на гарній зручній колії.

— Ну-ну, — хекала мадам Гортензія, — чого я тільки не робила для цього Папуже!

Поки Пітер і Саймон умовляли мадам Гортензію стати на колію, Пенелопа і Папуга нишпорили по станції, шукаючи пальне, без якого маленький двигунець не запрацював би. Вугілля не було, але врешті-решт вони знайшли купку маслинових полінець, взяли оберемок і завантажили в бункер мадам Гортензії.

— Обережно! Обережніше! Не подряпай фарбу, — пропахкала мадам Гортензія, — бункер свіжопофарбований. Його фарбували кілька днів тому.

Нарешті паротяг по зав’язку завантажили паливом і котел мадам Гортензії наповнили водою зі станційного крана — отже, все було готове до подорожі. Тільки всередині діти зрозуміли, яка ж мадам Гортензія малесенька: коли Папугу і його клітку запхнули в кабінку машиніста, там залишилося так мало місця, що вони ледь втиснулись туди зі своїм спорядженням.

— Усі на місці? — запитала мадам Гортензія. — Тоді, Пітере, будь ласка, розпали вогонь у топці!

— З радістю, мадам, — відповів Пітер.

Насправді вони із Саймоном давно захоплювалися залізницею і були неймовірно щасливі від самої лише думки про те, що можна проїхатися на мадам Гортензії. А право бути її машиністами вони сприймали за велику честь. Хлопці обережно підпалили клапоть паперу, обклали його хмизом із маслинового дерева, а потім корою і всіляко вмовляли розгорітись. Тоді виклали зверху полінця — і за кілька хвилин вогонь уже палахкотів у топці.

— Присягаюся спальним вагоном! — сказала мадам Гортензія, набравши повні легені диму і випустивши його через димар. — Коли все в голові переплуталось, нема нічого кращого за добру затяжку.

Незабаром бойлер розігрівся і мадам Гортензія тріумфально вигукнула:

— Ух-х-чух-х-чух-х!

Папуга аж замилувався:

— Чудово! Люба Гортензіє, у тебе просто чарівний голос.

— Підлабузник, — проспівала мадам Гортензія. — Ух-х-чух-х-чух-х!

— А тепер, Пітере, — скомандував Папуга, — трішки відпусти гальма, а ти, Саймоне, додай пари.

Колеса закрутилися — спочатку зовсім помаленьку, але щоразу швидше і швидше.

— Більше чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, чух-х-чух-х пари! — гукнула мадам Гортензія. — Відпустіть, чух-х-чух-х, чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма, чух-х-чух-х, більше пари чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве. Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чахх-ха-чух-х-пах-чухх-ха…

— Чудово, — вигукнув Саймон. — Віват мадам Гортензії!

— Віват! Віват! — підхопив Папуга.

— Ти ковтнув пігулку? — писнула Дульчібелла до Папуги. — Сам знаєш, що в поїзді тебе завжди нудить…

А маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огортаючись хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі маслинові поліна. Так вони мчали до гірського хребта, пурпурово-чорного у місячному світлі.

Подорож була страшенно захопливою. Вузька колія повертала то туди, то сюди: то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і збігала в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами мерехтіли зеленкуваті вогники світлячків, а крізь рев водоспадів і пахкання мадам Гортензії пробивалося тужливе «пугу-пугу» окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.

— Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-х-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, — важко дихаючи, промовила мадам Гортензія, — більше пари.

Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав за собою слід, наче хвіст комети.

— Ха-ха! — сміявся Папуга, а мадам Гортензія мчала дедалі швидше, і її зграбні колеса виспівували на рейках.

— Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість. Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!

— Підлабузник, — грайливо пропахкала мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла «ту-ту-у-у», висловлюючи так свою радість.

Коли позаду лишилась добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пахкати, сопіти й нарешті зупинилася в клубах пари.

— О всі святі! О моє купе! — видихнула вона, й пара огорнула її, мов срібна хмаринка в місячному сяйві. — Треба хвильку перепочити — і, будь ласка, принесіть мені тим часом напитися.

Пітер і Саймон побігли до найближчого водоспаду по воду для мадам Гортензії.

І коли її бойлер наповнили, вона змогла рушити далі.

— Це вже недалечко, правда, Гортензіє? — запитав Папуга, коли вони знову сіли у потяг.

— Так, ще трошки, — відповіла вона і, попахкуючи, вперто повзла вгору.

Невдовзі шлях вирівнявся. З одного боку простяглася глибока ущелина, де поміж скель вилася річка — пінилась, жебоніла і мерехтіла в місячному сяйві. Зненацька перед ними ніби нізвідки вигулькнула скеля з двома тунелями, схожими на дві усміхнені пащі. У цьому місці колія роздвоювалась і зникала в тунелях.

Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:

— Хлоп’ята, будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, — пропахкала вона. — Нам потрібен лівий тунель.

Пітер із Саймоном злізли і спільними зусиллями, бо перемикач був дуже тугий, перевели стрілку. А потім знову повернулись у потяг.

Мадам Гортензія рушила. Повільно, скрегочучи колесами, проїхала стрілку і знову почала набирати швидкість.

Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи свого рота, і Пенелопа — не з остраху, а просто через надмір емоцій, — взяла Пітера і Саймона за руки. А тоді — шух-х-х! — вони пірнули в тунель, і мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.

— Агов! — обурився Папуга, — ти чого?

— Це сигнал для кажанів, — пояснила мадам Гортензія. — Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.

Їхати тунелем у темряві було дуже страшно. Яскрава латочка світла лежала лише біля топки мадам Гортензії, а кволий промінь фари падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.

Незабаром мадам Гортензія знову пронизливо свиснула.

— Будь ласка, натисніть на гальма, але поволі! — гукнула вона. — Ми на місці.

Пітер і Саймон повільно загальмували, і маленький потяг, хрипкувато відсапуючись, зупинився в клубах пари.

— Країна Міфологія! Кінцева зупинка! Усі виходимо! — закричав Папуга, і голос його луною відбився в тунелі — раз і ще раз.

— Як тут вогко і неприємно, — поскаржилась Дульчібелла. — Тобі треба було вдягти плащ. Якщо застудишся — нарікай на себе.

Діти вилізли з вагончика, забрали свої речі та клітку з Папугою, а тоді обступили мадам Гортензію і заходилися прощатися.

— Для мене ви найкраща у світі, — сказала Пенелопа, — і це була просто розкішна подорож. Дуже вам дякую.

— Нема за що, донечко, — відповіла мадам Гортензія. — Я хотіла довести, що хоч ми й старі, але все-таки ще щось можемо, нест-се па?

— Мадам Гортензіє, побути вашим машиністом — це для мене велика честь! — зізнався Пітер.

— Неабиякий привілей і велика честь, мадам, — додав і собі Саймон.

— Ви керували дуже добре, — відповіла мадам Гортензія, — справді, я задоволена!

— Гортензіє, — сказав Папуга, — я сам, мої друзі і вся Міфологія глибоко вдячні тобі. Ми ніколи тебе не забудемо.

— Любий Папуже, — відповіла мадам Гортензія, — ти ж знаєш, що заради тебе я завжди готова на все.

— А ти зумієш сама повернутись назад? — запитав Папуга.

— Так, мон браве, я зумію — як там у вас кажуть? — скотитися вниз. Ну, а ви ж, глядіть, не заблукайте. Вам далі тунелем, а тоді ліворуч — через якихось кільканадцять метрів.

— Гаразд, — сказав Папуга, — тоді ми пішли. Бувай, Гортензіє, і спасибі тобі ще раз.

— До зустрічі, мон Папуже, бон чен[9], бажаю успіху, — мадам Гортензія розчулено зітхнула і послала їм повітряний поцілунок.

Діти позасвічували ліхтарики і рушили тунелем. Пройшовши приблизно футів сто п’ятдесят, Папуга вигукнув:

— Це тут! Ось він, вхід у Міфологію!

Діти спрямували ліхтарики туди, де зупинився Папуга, і побачили в кам’яній стіні тунелю розколину в три фути завширшки і шість заввишки, схожу на вузьку церковну браму.

— Це прикордонний пост, — пояснив Папуга. — Ще п’ять хвилин ходу — і ми в Міфології.

Тунель був дуже вузький, тому їм довелося просуватися вервечкою. Пітер ішов перший, з ліхтариком і кліткою в руках. За ним — Пенелопа з Папугою на плечі. Вона несла харчі, аптечку і зброю. Замикав ходу Саймон, він тягнув човен.

— Рухайтесь трохи тихіше, — хрипкувато прошепотів Папуга. — Василіски вельми легковажні істоти, тому я, звісно, дуже сумніваюсь, але все-таки вони могли виставити варту, щоби бути певними, що я не повернусь.

Вони зайшли за ріг, та раптом Пітер так різко зупинився, що Саймон і Пенелопа налетіли одне на одного.

— Що сталось? — запитала Пенелопа.

— Т-с-с-с, — прошепотів Пітер, — там попереду світло.

— Дай-но я гляну, — Папуга перелетів на плече до Пітера.

Усі затамували подих, поки Папуга вдивлявся в далечінь.

— Ні, все нормально, це не світло. Це вхід, — нарешті сказав він. — Бачите, ми застали світанок.

— Світанок? — запитав Пітер. — Папуго, ти впевнений? Зараз пів на другу ночі. Занадто рано для світанку.

— Це в звичайному світі рано, — відповів Папуга. — А тут, у Міфології, світає цілий день. Тільки вночі темно.

— Що ти таке кажеш? У вас цілий день суцільний світанок? — перепитала Пенелопа.

— Ну, — почав Папуга, — коли Г. Г. вчився на чарівника, то мав звичку вставати на світанні, й невдовзі відкрив для себе, що це найкраща пора доби: усе таке свіже, умиротворене, увесь світ довкола такий яскравий після доброго нічного сну. Тому, створюючи Міфологію, він вирішив, що тут буде світати весь час, крім восьми нічних годин. Зараз самі побачите, про що я кажу.

Урешті-решт вони вийшли з тунелю і зупинилися, засліплені видовищем, що відкрилося їхнім очам. Небо (тобто те, що тут вважали небом) було лагідного жовтувато-зеленого кольору і подекуди мінилося ніжно-блакитним. По ньому пливли купки маленьких, пухкеньких, затишних хмаринок, жовтавих, білих і блідо-рожевих. Сонце (тобто те, що тут вважали сонцем) нерухомо висіло просто над обрієм і кидало довкола дивовижне тонке мереживо золотих промінців. Поблизу маленький рожевуватий струмочок спливав із теракотово-червоних скель каскадами казкових водограїв. І кожен водограй падав у глибокий тихий ставочок, повний лінивих синіх риб із багряними плавцями і хвостами. Трава під ногами була оксамитово-пурпурова, як верес, ніжна, пружна і ніби щойно скошена. Усе довкола було всіяне барвистими квітами, їхні пелюстки, здавалось, зроблені зі скла, а поміж квітів то тут, то там виглядали грибочки яскравого лимонно-жовтого кольору із чорними цятками. Далі долину перетинав ліс, де росли дерева з великим блакитним листям і стовбурами шоколадного кольору, які здалеку видавалися вузлуватими і нерівними. Ген далеко-далеко на обрії ледве мріло у вранішній імлі щось величне, блискуче і мерехтливе, і діти здогадалися, що це те саме велике внутрішнє море, про яке розповідав Папуга.

— О, яка краса! — видихнула Пенелопа. — Я такого не бачила навіть уві сні!

— Погляньте, які барви, — сказав Саймон. — Фантастика, правда?

— А небо, — вигукнув Пітер, — таке враження, ніби ці хмарки так мальовничо порозставляла чиясь рука.

— Так і є, — сказав Папуга, — їх переставляють п’ять разів на день, щоб вони не встигли нам набриднути. Ще тут є чотири різні заходи сонця, з чотирьох сторін світу, тож ті, кому подобається червоний захід сонця, дивляться в один бік, а кому лимонний, жовтий чи зелений — в інші. Це дуже зручно.

— Мені здається, що Міфологія неймовірно прекрасна, — сказала Пенелопа. — Не дивно, що ви любите свою країну і так пишаєтесь нею.

— Так-так, — зніяковівши підтвердив Папуга. — Знаєш, я живу тут дуже давно. Я вже ніби зрісся з цією землею. Тому й не хочу, щоб ці жахливі василіски отримали владу над нею.

— Ми з тобою, — сказав Пітер, — і чим швидше ми їх здолаємо, тим краще. Що робити далі, Папуго?

— Ну, — замислено промовив той, — якщо йти за течією струмка, то ми опинимось на березі головної річки і зможемо спустити на воду човен. І тоді, якщо пам’ять мене не зраджує — а мене вбити мало за те, що я не взяв карти, — ми попливемо вниз за течією, через долину феніксів, до пагорбів місячних телят і лук єдинорогів. А звідти вже зовсім близько до Кришталевих печер, лише кілька хвилин пішки. Але мушу вас застерегти, що там, у долині феніксів, нас у двох місцях чекають дуже небезпечні пороги, і я не знаю, як їх оминути. Сподіваюся, ви вмієте керувати човном?

— Усе буде добре, — запевнив Пітер.

— Я теж так думаю, — сказав Саймон. — Якщо ми разом сядемо на весла, то зможемо проскочити будь-які пороги.

— Тоді рушаймо, — гукнув Папуга, — тримаймося якнайближче до дерев. Раптом тут поблизу василіски! А якщо ви їх зустрінете, пам’ятайте: вони можуть вивергати полум’я на відстань до восьми футів.

— Вісім футів?! — скрикнула Пенелопа. — О Боже, це ж як вогнемет!

— Так і є, — сказав Папуга. — Колись вони ще вміли вбивати поглядом, але ми поклали цьому край, коли створили Міфологію. Усе добре в міру, як каже Г. Г. Жахливо, що вони тиняються тут і палять усе, що бачать, своїми необережними подихами, але, на щастя, тепер хоч не вбивають всіх підряд самим лише поглядом.

— Не розумію, як ви дозволили їм опинитися в Міфології? — здивувалася Пенелопа. — Чого ви сподівалися від зграї страшних і небезпечних тварюк?

— О ні, тут не можна відбирати чи перебирати, — сказав Папуга. — Хоча декому, зокрема мені, можна, але ми створили Міфологію для всіх міфічних істот і не маємо права бути упередженими. Ми можемо лише, по-перше, контролювати їхню чисельність, що, звичайно, полегшує справу, і, по-друге, селити їх там, де вони можуть завдати якнайменше шкоди. Це просто нещасний випадок, що василіски повстали. У будь-якому разі є надія, що з вашою допомогою нам вдасться їх зупинити.

Так вони собі розмовляли, спускаючись тим часом у долину і минаючи маленькі водоспади й невеличкі потічки, аж поки не дійшли до перших дерев. Діти розглядали їх із величезним подивом.

— Ага! — вигукнув Папуга, — здивовані? Я так і думав. Це коркові дерева. Зараз у звичайному світі вся технологія виготовлення корків дуже застаріла, якщо дозволите покритикувати. У вас спочатку обдирають із дерева кору, а тоді вирізають із неї корки. Це дуже трудомісткий процес. Тому коли ми опинились тут, Г. Г. серед інших чудес вирішив створити чарівні коркові дерева, щоби зберегти сили і час. Тут, як бачите, корки ростуть безпосередньо на корі дерев, і всі різних розмірів.

Діти роззирнулися довкола і переконалися, що Папуга каже правду. На стовбурі і гілках кожного дерева росли корки різноманітних розмірів та форм: там були і малесенькі, до лікарських пляшечок, і корки до шампанського, і до вина, й великі пласкі грубі корки до банок із джемом, консервованими фруктами чи медом.

— Це економить багато часу, мушу вам сказати, — провадив Папуга, — коли, наприклад, ви робите джем чи щось там іще, то просто приходите в такий корковий ліс і збираєте (скільки треба) корки потрібного розміру і форми. На їхньому місці виростають нові майже миттєво — тобто це нескінченний урожай. І з травою так само: вона теж виростає знову відразу після того, як її з’їсть єдиноріг чи місячне теля. І так постійно. І трава завжди одної, гарної, зручної висоти, якраз такої, щоб не намочити ніг. А квіти — теж винахід Г. Г. Повірте, він дуже-дуже вигадливий чарівник. Ось зірвіть квітку — і ви одразу зрозумієте, що я маю на увазі.

Пенелопа нахилилася і нарвала невеличкий букетик прекрасних різнобарвних квітів.

— Понюхай, — сказав Папуга.

Пенелопа піднесла квіти до носа і їй здалося, що вона ніколи в житті не відчувала такого солодкого і приємного аромату, як той, що линув від цих маленьких квіточок.

— Вони вічні, — сказав Папуга. — Можеш покласти їх на стіл, і вони ніколи не зів’януть та будуть пахнути вічно, а коли тобі набриднуть — просто викинь їх. Давай, кинь їх куди-небудь.

Пенелопа кинула букетик квітів на пурпурову траву, і вони відразу піднялися: кожна квіточка випустила маленькі, схожі на ниточки корінці, які вросли в землю, — і за якусь мить на тому місці вже квітла ціла клумба.

— Жодних втрат і всього вдосталь, — підморгнув Папуга. — Так само і з деревами. Якщо вам треба розпалити вогнище, то достатньо зрубати кілька гілок із першого-ліпшого дерева, а на їхньому місці миттю відростають нові. Це рятує дерева від жахливого обрубаного вигляду, такого, як у вашому світі. Тому в нас тут усе таке новеньке і свіже.

Тим часом річечка, вздовж якої вони йшли, вивела їх через корковий ліс до берега головної ріки.

Ця ріка мала широке плесо, текла повільно, а золотава вода її була така прозора, що діти, стоячи на березі, бачили на дні порцеляново-білих і зелених крабів, що розгулювали разом із смугастими багряно-чорно-жовтими жуками — кожен плавав чи повзав туди-сюди, зайнятий своїми справами.

— Звідси нам відпливати? — запитав Пітер.

— Так, — відповів Папуга. — Звідси десь зо три милі до долини феніксів, а звідти ще зо п’ять до пагорбів місячних телят.

Саймон розгорнув човен і разом із Пітером і Пенелопою напомпував його. Тоді човен спустили на золотаву воду, поклали в нього клітку, припаси, сіли самі, відштовхнулись від берега і попливли. Мабуть, зі всього, що пережила Пенелопа у країні Міфології, найбільше їй запам’яталася подорож річкою до долини феніксів: береги, встелені пурпуровою травою, а у траві — різнобарв’я квітів. Дивні вузлуваті коркові дерева, верхні гілки яких вкривав сіро-зелений фосфоресцентний мох, звисаючи донизу довгими пасмами, а великі листки скидались на коралово-рожеві й зелені орхідеї. Тихий плюскіт води під веслами, довгі змієвидні пагони жовтих водоростей, і краби, й заклопотані жуки — все це вона чула й бачила у воді і над водою. Це були дивовижні враження.

Однак невдовзі корковий ліс порідів, а далі й зовсім зник, і вони потрапили в іншу, пустельну місцевість із теракотово-червоними скелями, які виднілись ще здалеку. Тут, у розколинах і ущелинах скель, росли кумедні кактуси чудернацьких кольорів і форм.

— Ще трошки — і ми будемо в долині феніксів, — сказав Папуга. — Сподіваюся, у нас знайдеться щось таке, під чим можна було б заховатись?

— Заховатись? — перепитала Пенелопа. — Але від чого? Нам щось загрожує?

— Ну, фенікси загалом досить-таки миролюбні, — сказав Папуга, — але там кругом літає їхній попіл.

— Попіл? — вигукнув Пітер. — Тільки не кажи, що тут ще хтось, крім василісків, дихає вогнем.

— Ні-ні-ні, — заспокоїв його Папуга. — Не скажу. Це тільки фенікси, бідолашні створіння… Ви ж знаєте, фенікси живуть у середньому по п’ятсот років, а тоді повертаються до свого гнізда, вмощуються там і зненацька згоряють у полум’ї разом із гніздом, перетворюючись на попіл, а з попелу постає новий фенікс. А оскільки таким чином вони самі контролюють свою чисельність, то Г. Г. вирішив, що задля уникнення проблем із лісовими пожежами найпростіше буде виділити в їхнє цілковите володіння окрему долину, й оце, власне, через неї пролягає наш шлях. Запевняю вас, це буде яскраве видовище, але, як я й казав, у повітрі там літатиме попіл і згар. Треба бути пильними.

Ріка текла все далі й далі, Пітер і Саймон гребли повільно і впевнено, скелясті береги обабіч ставали дедалі вищими, а течія — стрімкішою.

— Уже недалечко, — сказав Папуга. — Уже зовсім недалечко. До речі, може, в когось є якась хустина чи щось таке?

— Є, — відказала Пенелопа.

— Добре, то зав’яжися нею, — порадив Папуга. — Про всяк випадок. Ми ж не хочемо, щоби твоє чудове волосся обгоріло.

Аж раптом, ледве вони похопилися, річка звузилась, течія прискорилась, а береги стали ще крутішими.

— Попереду пороги! — загорлав Папуга.

І справді, червоні скелі стирчали, ніби ікла, а золотава вода бризкала, пінилась і вирувала навколо них. Пітер і Саймон старанно маневрували, намагаючись провести човен через пороги так, щоб не потрапити у вир. Їм це насилу вдалося, і невдовзі їхній човен знову несла спокійна течія, а річка широко розлилась між високими кручами.

— Неймовірно! — вигукнув Пітер, витираючи чоло. — Я боявся, що ми не впораємося.

— Слава Богу, все скінчилося, — зітхнув Саймон.

— Скінчилось? — посміхнувся Папуга. — Це були тільки перші пороги. Далі, коли ми вже пропливемо повз долину, будуть ще одні.

Човен круто повернув і виніс мандрівників у долину феніксів. Те, що відкрилося їхнім очам, виявилось настільки неймовірним, що Пітер і Саймон відклали весла і застигли зачудовані, розглядаючи разом із Пенелопою казковий світ, який зустрічав їх по обидва боки річки.

Уздовж берегів по всій долині сиділи фенікси, схожі на великих барвистих блискучих орлів із розправленими крилами або на бакланів, що сідають на скелі і сушать пір’я. У гнізді під кожним птахом палахкотів і танцював вогонь. То тут, то там котресь гніздо вибухало полум’ям, наче вулкан. Величезні стовпи помаранчевого, блакитного і жовтого вогню охоплювали птаха, який сидів у гнізді, і перетворювали його на попіл. А фенікс і далі сидів на тому самому місці, але вже наче скульптурний портрет на повен зріст, зроблений із сірого та білого попелу. Полум’я гасло, фенікс поволі починав осипатись: спочатку падали кілька пір’їн із його крил, а далі весь птах валився додолу у гніздо зі звуком, схожим на довге тихе зітхання. Минало кілька секунд — і раптом полум’я з’являлось знову, і діти бачили із середини річки, як звідти пробивається маленький різнобарвний фенікс. Він обтрушував крильця, похитувався з боку в бік, доки полум’я зовсім не згасало, а тоді здіймався вгору, літаючи радісно та щасливо сюди-туди над усією долиною, мов ластівка, а з ним іще сотня нових феніксів. Але, як Папуга і попереджав, тут було трохи небезпечно, бо коли котрийсь фенікс згоряв, розсипався і падав у гніздо, іскри й жар розліталися навсібіч і з шипінням падали в річку довкола човна.

— О, як гарно, Папуго, — вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, який із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, осяйний і прекрасний.

— Я ніколи не бачив такої краси, — сказав Пітер. — Виходить, що постійно котрийсь зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?

— Ну, насправді це одна й та сама пташка, — відповів Папуга. — Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г. Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п’ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову. Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди своїй країні. Харчуються переважно нектаром. Напрочуд гарні створіння.

Хоча наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували жар від полум’я феніксів. Через долину вони пливли приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.

— Обережно, — стривожено сказав Папуга, — тут украй небезпечне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут втримаємось, далі все буде гаразд.

— Ти все закріпила, Пенні?! — запитав Саймон.

— Так, — відповіла дівчинка, — все. Тільки не знаю, що робити з речами в клітці.

— О, з ними нічого не треба робити, — заспокоїв її Папуга. — У мене там усе зафіксовано навіки.

Поки вони розмовляли, їхній човен зносило все ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів спопелілий фенікс із розпростертими крилами. Раптом човен черкнув об берег просто біля його гнізда.

— Агов! — гукнув Пітер. — Обережно!

— Відштовхнись, відштовхнись мерщій, — закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.

Але було вже пізно. Гіганьський фенікс уже почав обвалюватись і з моторошним «в-вух-х-х» упав у гніздо і частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.

— Веслуй на середину річки, давай, на середину! — кричав Саймон. — Швидше, швидше!

Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було повно гарячого попелу, він пашів і димів, і нічого вже не можна було вдіяти. Раптом — «бах!», а тоді «ш-ш-ш-ш» — мандрівники відчули, як човен м’якне і здувається під ними.

— Обережно! Стережись!

Течія підхопила човен, який спускався на очах, закрутила його, потягла вниз і раптом… човна під ними не стало… Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.