Балакучий пакунок

Розділ V. Горностаї і грифони

— Повернулись, повернулись! Дякувати Богу! — загукав Г. Г., щойно їх побачив. — Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?

— Успіхи чудові! — щасливо промовив Папуга. — Просто чудові!

— Мій двійник став вам у пригоді? — запитав Г. Г.

— Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, — відказав Папуга.

— Ми принесли заклинання, — Пенелопа простягла Г. Г. свій маленький записник. — Хоч і не знаю, чи знайдете ви в ньому який-небудь сенс.

— Так-так-так… — Г. Г. поправив окуляри і вмостився зручніше. — Хвилинку, дайте-но я почитаю.

Усі стежили за тим, як він читав і безгучно ворушив губами.

— Може, ви бачили драконячі яйця? — пошепки спитала Табіта.

— Ні, — шепнула Пенелопа, — але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.

— Нічого не вдієш, — зітхнула Табіта. — Добре, що хоч так.

— Це надзвичайно цікаво, — озвався нарешті Г. Г. — Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї — це жива зброя проти василісків!

— Тільки не я, — сказав Папуга. — Я ніколи не був про горностаїв високої думки — занудні, мляві, неадекватні, примхливі. Єдиний аргумент на користь спілки з ними — це їхня чисельність. Скільки їх було за останнім переліком, Г. Г., не підкажете?

— Сімсот сімдесят сім, — відповів Г. Г.

— От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! — вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.

— Ага, і ще єдинорогів за компанію — тоді б нам вистачило сил, щоб піти у наступ? — спитав Саймон.

— Хо-хо-хо! — зареготав Папуга. — Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж яка оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!

— Що ж тут смішного? — здивувалася Пенелопа. — Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв усе-таки нам стали би в пригоді. Хіба вони якісь хворі чи що?

— Хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, — втрутився Етельред. — Користі з них у бою, як від гнилих бананів.

— Це занадто грубо, але правдиво, — погодився Папуга. — У горностаїв стільки бойового духу, як, скажімо, в яблуневому цвіті.

— Однак, — заперечив Г. Г., — не варто забувати про властивості рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, але з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… М-м-м… ну…

— Войовничими? — підказав Папуга.

— Саме так, войовничими, — зрадів Г. Г. — Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда — а хто може засумніватись у правдивості великих книг? — то про це має бути згадка в історії Горностайства.

— Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, — сказала Пенелопа, — то, може, нам просто нарвати цієї трави і нагодувати їх, щоб зробити нашими спільниками?

Г. Г. опустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.

— Так, це чудово, моя дорогенька, — сказав він, — але рута росте тільки на Острові вовкулак, а це дуже далеко звідси. До того ж цей острів — один із найнебезпечніших і найбільш негостинних куточків країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож на пошуки рути, не переконавшись напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не припаде до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.

— Отже, насамперед треба вийти на контакт із горностаями, — підсумував Саймон. — Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.

— Щось я в цьому дуже сумніваюся, — буркнув Папуга.

— Я теж, — сказав Г. Г., — але все-таки спробувати варто.

— А вони далеко живуть? — поцікавилась Пенелопа.

— Ні, не дуже далеко, — відповів Папуга, — приблизно за п’ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством — нічого кращого не придумали!

— Ну, в такому разі, — сказала Пенелопа, — я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із головним горностаєм, чи як його там називають.

— Герцог Венслідейл! — промовив Папуга і пирхнув. — Дурнувате створіння.

— Гаразд, із герцогом Венслідейлом, — вела далі Пенелопа. — Я впевнена, що ми гарно поговоримо з ним і нам вдасться його переконати.

Оскільки ніхто нічого кращого не придумав, усі погодилися з цим планом і полягали у ліжка.

Пенелопа довго лежала з розплющеними очима, думаючи про те, що чекає на них завтра. Головна проблема полягала в тому, що всі жителі Міфології були страшенно неорганізовані, тож цілком природно, що василіски, які відрізнялися натомість високою дисциплінованістю, опинилися зараз у кращому становищі. Але водночас вона була переконана, що тільки-но їм вдасться переманити горностаїв на свій бік, вони разом зможуть захопити Замок василісків. Із цією втішною думкою дівчинка й заснула.

Наступного дня рано-вранці троє дітей сіли на своїх єдинорогів і вирушили в дорогу разом із Папугою у Пенелопи на плечі та Етельредом у Пенелопи за плечима: ас-контррозвідник міцно тримався та старанно вдавав, ніби йому зовсім не страшно.

Їхній шлях пролягав крізь Корковий ліс і згодом вивів до надзвичайно цікавого місця. Червоне каміння безладно громадилось тут, утворюючи високі хисткі колони, вежі, а поміж них росли небачені дерева зі стовбурами, схожими на пляшки для вина з довгими шийками.

— Пляшчані дерева, — пояснив Папуга, помітивши подив Пітера. — Ще один винахід Г. Г. Ці стовбури порожнисті і водовідштовхувальні. Достатньо лише знати, яку ви хочете пляшку, вибрати стовбур потрібного розміру, обрубати гілля — і маєте, ось вам пляшка! А дорогою назад вибираєте ще й корок до неї.

— Справді, погодьтеся, Г. Г. просто неймовірний — як тільки він усе це вигадує! — захоплено вигукнула Пенелопа.

— О, це ще дрібнички, — легковажно кинув Папуга. — Далі на північний схід у нас росте два різновиди коробкового живоплоту.

— Аж два? — перепитав Саймон.

— Так, — кивнув Папуга, — картонні та дерев’яні. Вибирай собі яку завгодно коробку і зривай її просто з живоплоту. Разом із кришкою, звісно.

Тим часом стежка вивела їх до виступу на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид: у долині, огорнута вранішнім туманом, лежала країна Міфологія, а довкола, скільки сягало око, сяяло золотом величезне море, то тут, то там поцятковане групками островів.

— Оце і є Горностайство, — повідомив Папуга і широко повів крилом. — Багато в чому це один із найпрекрасніших куточків Міфології. Я повсякчас повторюю Г. Г., що треба тут нагорі збудувати собі маленький літній будиночок для відпочинку. Горностаї не заперечували б.

Вони пройшли звивистою стежкою поміж пляшкодерев і оминули якесь хистке нагромадження каміння. І раптом просто перед ними та — що найцікавіше — спиною до них, ніби з-під землі, виринув горностай-вартовий із величезним важким списом на плечі.

Горностай був вбраний у блакитну оксамитову уніформу з блискучими мідними ґудзиками, на голові у нього красувався капелюх із довгим зеленим пером.

— Гей, там! — заволав Папуга. — Еге-гей!

Реакції у відповідь чекати не довелося. Горностай підскочив майже на висоту власного зросту, впустив спис, пронизливо зойкнув, втиснувся в каміння, заплющив очі і притиснув лапу до серця.

— Здаюсь! — запищав він. — Капітулюю! Я все віддам, усе скажу. Тільки, будь ласка, не чіпайте мене.

— Дурню, це ж я, Папуга, — сказав на це Папуга.

— Якщо ви не будете мене зачіпати, герцог винагородить вас, — лепетав горностай із міцно заплющеними очима. — І мої мама з татом винагородять вас… І ще моя тітонька винагородить вас… І троє моїх небожів винагородять вас…

— Ти безпорадна придуркувата бестія, — вибухнув Папуга. — Це ж я, Папуга!

— Що? — із заплющеними очима перепитав горностай. — Папуга?

— Ага, — сказав Папуга. — Досить істерики!

Горностай боязко розплющив одне око, потім обидва і кліпнув.

— Це й справді ти, Папуго, — отямився він. — А що це за створіннячка з тобою?

— Діти, — пояснив Папуга.

— Вони кусаються? — спитав горностай тремтливим голосом, схопив спис і наставив його на непроханих гостей. — Якщо вони кусаються, то я не хочу мати з ними нічого спільного. Скажи їм, що я битимусь на смерть. Скажи їм, який гострий у мене спис. Скажи їм, який я лютий, коли гніваюся.

— Вони аж ніяк не небезпечні, дурню, — Папуга вже потрохи дратувався. — А тепер пропусти нас: ми тут, щоб зустрітися з Венслідейлом.

— Будь ласка, друзі, все гаразд, — погодився вартовий тремтячим голосом. — Другий поворот ліворуч біля наступної купи каміння.

— Мушу зізнатися, тепер я розумію, що ви мали на увазі, говорячи, що вони не надто хоробрі, — сказав Пітер, коли вони трохи відійшли.

— Так, — погодився Саймон, — знадобилась би ціла гора рути, щоб змусити цього вартового битися.

Вони обійшли ще одне нагромадження каміння і раптом опинилися серед такої краси, що вражено застигли на місці. Велика ділянка лісу була розчищена, а посеред неї лежав розкішний, ідеально влаштований парк із ретельно підстриженими кущиками, бездоганно рівними гравійними доріжками, старанно прополеними клумбами барвистих квіток, із водограями і декоративними ставками.

Посеред парку красувався чарівний будиночок часів королеви Єлизавети, збудований наполовину з дерева, наполовину з цегли, з білосніжними стінами й агатово-чорними кроквами, з череп’яним дахом, на якому виднілися два вигнуті комини брунатного кольору. Безліч вікон відблискували і сяяли на сонці. Якби ви набрели на такий будиночок десь в англійському передмісті, ви б також звернули увагу на нього, але натрапити на нього зненацька отут, серед природного ландшафту Міфології, — це було вражаюче! Але найбільше дивувало те, що все довкола було дуже мініатюрне. Живоплоти — лише п’ятнадцять сантиметрів заввишки, водограї — завбільшки з балію, а сам будиночок ніби ляльковий.

— Ха, — посміхнувся Папуга, намилувавшись реакцією супутників. — Здивовані, га? Справді, будиночок по-своєму вельми симпатичний. Це палац горностаїв, резиденція Венслідейла, герцога Горностайського.

— Чому в нього таке дивне ім’я? — поцікавився Саймон.

— Тобто чому його назвали на честь сиру[12]? Це справді кумедно. Просто його батько обожнював сир. І навіть хотів назвати сина Камамбером[13], але мама була категорично проти, — пояснив Папуга. — Бачите, ці горностаї — справжні гурмани. А єдинорогів краще залишити тут, за огорожею. Не хотілося б, аби вони витолочили цей райський сад своїми копитами.

Діти зійшли на землю і, обережно ступаючи, рушили далі цим чудово доглянутим садом.

— Яка розкіш, панночко, — трепетно промовив Етельред, вражений усім довкола. — Я б теж хотів мати такий будиночок.

— Так, тут справді чудово, — погодилась Пенелопа.

Папуга рішучим кроком зійшов на ґанок, підняв дзьобом молоточок і голосно постукав.

— Ідіть геть! — пронизливо заверещав хтось із-за дверей. — Забирайтеся! Вдома нікого нема, так і знайте. Усі коштовності вже переправили в гори, а дім стережуть п’ятдесят кровожерних горностаїв, озброєних до зубів. І взагалі тут нікого нема, тому йдіть собі геть.

— Венслідейле, не нюняй! — гукнув Папуга. — Це я, Папуга, хочу з тобою поговорити.

— Папуга? — перепитав голос. — Папуга? Ти певен?

— Звісно, певен! — роздратовано вигукнув Папуга.

— А як мені знати, що ти справді Папуга?

— Хіба я назвався би Папугою, якби не був Папугою?

— О, справді! — погодився голос. — Я про це якось не подумав.

— То відмикай же двері! — наполягав Папуга.

Почулося брязкання здоровенної в’язки ключів, залізний скрегіт замків, відсовування засовів — нарешті двері прочинилися і на порозі з’явився сам Венслідейл, герцог Горностайський. На ньому був багряний оксамитовий мундир, короткі штани, багряний капелюх із вигнутим жовтим пером та пишні мережива на комірі й манжетах. За ним вийшла його дружина в розкішній рожево-ліловій сукні з криноліном та з діамантовою тіарою на голові між двох тендітних вушок.

— А чому, — здивовано спитала Пенелопа, — чому вони білі? Я завжди думала, що горностаї брунатні.

— Е, ні, панночко, — пояснив Етельред, — це ерміни, горностаї-аристократи. Усі вони білі, зокрема й представники герцогської родини. А звичайні посполиті горностаї коричневі.

— Ага, зрозуміло, — сказала Пенелопа.

Тим часом Венслідейл радісно обіймав Папугу.

— Мій любий друже! — вигукував він. — Мій найлюбіший друже! Як чудово бачити тебе живим і здоровим! Ми тут чули жахливі розповіді про те, що з вами сталося. Нібито василіски спалили вас усіх, викрали великі книги, перетворили Г. Г. на малесеньку непомітну хмаринку. І, повір мені, друже, ми були просто розлючені, правда ж, Вініфред?

— Так, — кивнула герцогиня. — Я ніколи не бачила свого чоловіка таким сердитим.

— Я аж почорнів від злості, запевняю тебе. Я весь трусився від несамовитого гніву, скажи, Вінні!

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — це було щось неймовірне!

— Я зі своїми вірними підданими мушу вирушити туди й поставити на місце тих брутальних василісків! — вигукнув я з піною на губах і вдарив об стіл кулаком, правда, Вінні?

— Так, Венслідейле, — відповіла герцогиня, — з піною.

— Я дам їм такого прочухана, що вони назавжди собі затямлять! Добрячого прочухана! — горлав я. Правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — добрячого.

— Усі василіски стануть синьо-зеленими від синців, — заприсягнувся я, — навіть якщо мені доведеться лупцювати їх голими лапами, — пригадуєш, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — голими лапами.

— Чудово, я радий застати тебе в такому настрої, — сказав Папуга, — бо ми, власне, за тим і прийшли, щоб покликати тебе на бій із василісками.

Венслідейл раптово зігнувся навпіл і схопився за поперек.

— Мій любий друже, — прокректав він, — я ж казав, що давно вже тих василісків був би сам на капусту порубав, мій любий, на капусту! Але, ой, в мене знову напад радикуліту, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — напад радикуліту.

— А я й не знав, що ти хворієш на радикуліт, — здивувався Папуга.

— Я страдник, друже, — простогнав Венслідейл. — Я справжній мученик. Коли в мене починається напад, я зовсім не можу рухатись. Біль пекельний, мій любий друже, просто пекельний. Але я тримаюся страшенно мужньо, скажи їм, Вінні!

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред. — Надзвичайно мужньо.

— Спробуй попрасувати собі спину гарячою праскою — кажуть, це допомагає від радикуліту, — порекомендувала Пенелопа.

— Ой, вони вміють розмовляти! — перелякано вигукнув Венслідейл і відскочив до дверей. — Хто це такі, Папуго?

— Це діти, — відповів той.

— Вони кусаються? — кволим голосом спитав Венслідейл. — Якщо кусаються, то тримай їх на ланцюзі. Ніколи не знаєш, чим можна заразитися, якщо хтось такий тебе вкусить.

— Не мели дурниць, — сказав Папуга. — Вони хочуть нам допомогти. Але ви теж повинні нам допомогти, бо інакше ми василісків не здолаємо.

— Мій любий друже, думками і душею я завжди з тобою, — промовив герцог. — Хоча якби не той жахливий радикуліт, я негайно виступив би на чолі мого хороброго війська, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — повторила Вініфред, — хороброго.

— Ну, досить уже цих нісенітниць про радикуліт, — не стерпів Папуга. — Я хочу знати, що тобі відомо про руту.

— Про руту? — повторив Венслідейл. — Ти сказав «рута»? Яка рута?

— Це рослина, яка, кажуть, позитивно впливає на горностаїв, — пояснив Папуга. — Вона додає їм, тобто вам, снаги і відваги.

— Хи-хи-хи, — засміявся Венслідейл, дістав із кишеньки хустинку та почав нею обвіювати собі обличчя. — Ти завжди такий кумедний, Папуго, в тебе такий вигадливий розум! Хи-хи-хи! Треба ж таке: рослина, що додає снаги.

— Зараз я покажу тобі вигадливий розум, — сердито перебив його Папуга. — Ти, плаксивий, нікчемний, дурноверхий Венслідейле, вислухай мене. Рута — це така чудодійна рослина. Коли ви, горностаї, з’їсте її, вона додасть вам сили і відваги, і тоді ви зможете нападати на василісків. Так каже Велика книга чарів. А тепер я хочу знати, чи є яка-небудь згадка про це у вашій дурній історії Горностайства.

— Як цікаво, — сказав Венслідейл. — Як цікаво. Рута може зробити нас хоробрими? Ні, звичайно, як ви здогадуєтеся, нічого такого нам не знадобиться. Ні-ні, звичайно, ми не такі хоробрі, як леви, ми, горностаї, миролюбні, але коли нас розізлити, о! Присягаюсь Юпітером, тоді начувайтесь!

— Власне, в тому-то й полягає проблема, — зауважив Папуга. — Послухай, Венслідейле, не мели дурниць, будь ласка. Ходімо зараз же подивимось ваші хроніки. Ти ж маєш їх у своїй бібліотеці, чи не так?

— Так-так, маю, — відповів Венслідейл. — Але є одна річ, розумієш…

— Що таке? — спитав Папуга.

Венслідейл нахилився і голосно прошепотів Папузі на вухо:

— Неможливо запросити їх у гості, отих… Оті істоти, що прийшли з тобою, — вони просто велетні… Вони нам меблі потрощать… налякають милу Вінні…

— Добре-добре, — погодився Папуга. — Якщо діти обійдуть будинок і там, з іншого боку, ляжуть на галявині, то зможуть зазирати в бібліотеку крізь вікна.

— Тільки скажи їм, щоб лягали на галявину дуже обережно, — попросив Венслідейл. — Це моє поле для гри в крокет.

Папуга пішов за господарями в дім, а діти обійшли будинок і полягали на крокетній галявині. Крізь відчинені вікна вони побачили велику бібліотеку, обшиту дубом і заповнену книгами від підлоги до самої стелі. Невдовзі туди увійшли Венслідейл із Папугою.

— Так, — сказав Венслідейл. — Хроніки стоять он там, високо, на десятій, одинадцятій і дванадцятій полицях. Ми, горностаї, маємо солідну історію, не те що деякі, в кого, правду кажучи, історія така коротка, ніби їх ніколи й не було на світі.

— До роботи, — сказав Папуга. — Алфавітний покажчик є?

— Є, — Венслідейл витяг грубий брунатний том. — Ось він.

Герцог добув із кишені лорнет і подивився крізь скельця, тоді розгорнув книгу і взявся гортати сторінки.

— Зараз подивимося, зараз, — бурмотів він, — рута, рута, рута…

— Ти дивишся на літеру «л», — зупинив його Папуга. — А треба на «р».

— Так і є, який же я роззява, — Венслідейл так засоромився, аж ніс у нього почервонів. — Чого це я вирішив шукати на «л»?

— Ось воно, є! — переможно вигукнув Папуга. — «Рута, застосування — для подолання василісків, том дев’яносто п’ятий, сторінка вісім тисяч чотириста двадцять четверта».

— Присягаюся Юпітером, хто б міг припустити, що вона тут є, — сказав Венслідейл. — Як це захопливо! Моє маленьке серце аж підстрибує в грудях, запевняю вас. Кажеш, том дев’яносто п’ятий? Ага, то це дванадцята полиця, зараз я приставлю драбинку.

Він поставив драбинку, виліз по ній, витяг великий грубий том, обережно спустився з ним і передав книгу Папузі. Той поклав її на столі і розгорнув.

— Та-а-к, зараз ми побачимо, що там є, — сказав Папуга. — Сторінка 8424, ось, слухайте: «У ті дні полиновий горностай, придворний аптекар, відкрив, що рослина рута, якщо її вживати у відповідних дозах, робить і без того бравих і відважних горностаїв у п’ятдесят разів хоробрішими. Настій рути, випитий перед боєм, забезпечував горностаям перемогу, особливо над василісками, очевидно тому, що ця трава робить укус горностая смертельним для василісків. Однак василіски, бажаючи помститися, спалили поля, засіяні рутою, і відтоді від цієї цінної рослини не лишилося й сліду. І відтоді також василіски взяли собі гасло „Хай не настане той день“, маючи на увазі, що той день, коли рута знову виросте у країні Міфології, стане найгіршим в їхньому житті».

— Присягаюся перукою і накладними кучерями, — зітхнув Венслідейл. — Хто б міг подумати?

Він впав у крісло і почав обмахуватися хустинкою.

— Уявіть собі мене в п’ятдесят разів хоробрішим, ніж я є! Ніхто ж не зможе встояти проти мене! Ого! Тоді я навіть візьму і… і… і вкушу за ногу головного василіска. Як шкода, що цієї дивовижної, чудодійної рослини вже не існує. Не для мене, ви ж розумієте, що я й без того достатньо хоробрий, але я турбуюся про своє військо. Хоча і мої вояки теж відважні по-своєму, але часом потрібне щось таке, що їх би надихнуло — трішки чогось такого.

— Якщо вартовий, якого ми зустріли, — зразок відваги твоїх вояків, то добре було б мати для них трохи рути — про всяк випадок, — сказав Папуга.

— Вартовий? — перепитав Венслідейл. — Ага, ти про нашого бідолашного Вілфреда. У нього слабкі нерви, нещасний хлопчик, він просто суцільний клубок нервів. Відколи він знайшов муху в супі, став сам не свій.

— Але річ у тім, що… — промовив Папуга, — що ми знаємо, де росте рута.

— Та невже?! — захоплено заверещав Венслідейл. — О мій шляхетний Папуго!

— А тепер скажи: якщо ми роздобудемо руту, ти і твої підлеглі погодитеся вживати її, щоб допомогти нам у боротьбі з василісками? — запитав Папуга.

— А ти твердо знаєш, що ця трава подіє потрібним чином? — знервовано поцікавився Венслідейл. — Я дбаю про тебе, дорогий мій Папуго, я дуже не хотів би давати обіцянки, яких не зможу дотримати.

— Я певен, що трава подіє, — сказав Папуга. — Зрештою, так написано у ваших власних «Хроніках Горностайства».

— О, так, у «Хроніках», — із сумнівом промовив Венслідейл. — Розумієш, із тими старими істориками, літописцями, безперечно, мудрими і взагалі… є все-таки одна маленька проблема: вони не завжди вловлюють різницю між дійсністю і фантазіями. Я був би просто щасливий допомогти тобі, дорогий друже, як ти сам розумієш, чесно і самовіддано, за звичайних обставин ніщо інше не могло б принести мені більшої…

— Слухай-но, — перебив його Папуга. — Це наш єдиний шанс перемогти василісків. Якщо ми роздобудемо руту, ти скуштуєш її?

— Ну, добре вже, гаразд, — погодився Венслідейл і поквапливо додав: — Не я сам, звісно, бо в мене радикуліт, але можна буде випробувати її дію на котромусь із садівників.

— Хвалити Бога, — зітхнув Папуга. — Нарешті ти спромігся на розумне слово.

— Коли ви її принесете? — поцікавився Венслідейл. — Мушу зізнатися, я вже чекаю цього з нетерпінням. Ви тільки уявіть, як це буде захопливо, якщо трава подіє. Кожен із нас стане в п’ятдесят разів хоробрішим! Ух-х-х, у мене просто голова йде обертом, щойно подумаю про це.

— Ну, досить, не захоплюйся надміру, — сказав Папуга. — Нам ще треба її знайти.

— І, власне, тут я можу стати тобі в пригоді, мій дорогенький Папуго, — натхненно промовив Венслідейл. — Можна мені піти з вами і допомогти збирати траву? І ви, скажімо, будете її зрізати, а я складатиму в кошики чи щось таке?

— Ми б залюбки взяли тебе, — сказав Папуга. — Ми були б просто щасливі! Нам справді знадобиться підмога, зважаючи на те, де росте рута.

— А де ж вона росте, друже? — поцікавився Венслідейл.

— На галявині посеред Мандрагорового лісу на Острові вовкулак, — лиховісно промовив Папуга.

— Ой-ой-ой! — раптом заверещав Венслідейл, згинаючись вдвоє і хапаючись за поперек. — Ой, моя спина, я вмираю! О, які муки, о-о-о-о!

Не вгаваючи ні на мить, із криками та зойками він доплентався до дивана й ліг, а на чоло собі поклав мереживну хустинку.

— Ох-ох-ох, — простогнав нещасний. — Ох, мій дорогий Папуго, які муки, який біль! Ти бачиш перед собою підкошеного хворобою мученика горностая, якому вже, мабуть, недовго залишилося топтати ряст. Ой-ой-ой, і страшно подумати, що мій радикуліт так розгулявся саме тоді, коли я міг стати тобі в пригоді! О, як мені соромно. Ой, як болить! О, як я страждаю! Я вмираю!

— Та помовч уже нарешті, — обірвав його Папуга. — Я тебе підманув. Ми на тебе не розраховували.

— Ні? — зрадів Венслідейл і сів на дивані, ще й досі з хустинкою на лобі. — То ти просто пожартував з мене? Тоді це дуже несимпатичний жарт, мій любий Папуго, мушу тобі сказати. Насміхатися з чужого радикуліту, особливо під час гострого нападу, — це дуже брутально і жорстоко.

— Не страшно, переживеш, — весело промовив Папуга. — А тепер, оскільки ти надто хворий, щоб пригостити нас чаєм, ми вже підемо.

— Любий друже, — прошепотів Венслідейл, — за звичайних обставин я був би щасливий пригостити тебе чаєм, але ти привів цих здоровенних… здоровенних… істот. Вони ж випхають із дому й нас самих. Не уявляю, як ти можеш всюди водити їх за собою. Як ти казав вони називаються?

— Діти, — сказав Папуга, — знаєш, такі маленькі люди.

— Ти хочеш сказати, що вони ще більші можуть вирости? — перелякано вигукнув Венслідейл. — Мене від цього просто дрижаки б’ють. Не знаю, хто захотів би їх тримати в домі — хіба хтось має дуже великий будинок.

— Ну, гаразд. Хоч би там що було, дякую тобі за все, — сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до своїх єдинорогів, осідлали їх і поїхали.

— Що ж, — підсумував Папуга, — схоже, справа потроху просувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів — нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п’ятдесяти. Це спокійне працьовите плем’я. Якщо ми заручимося їхньою підтримкою, це буде вже чималий успіх.

— А які вони, ті грифони? — спитав Пітер.

— Н-у-у-у, — задумався Папуга, — як на мене, доволі симпатичні створіння: тулуб лева, а голова і крила — як у орла. До речі, крила в наших грифонів суто декоративні, літати, звичайно, вони не можуть. Колись грифони мали пурпурове забарвлення, але наші радше піщаної масті. Як я вже казав, вони лагідні і працьовиті, головне їхнє завдання — добувати і накопичувати золото. Золото має для них величезне значення: розумієте, з нього вони роблять свої гнізда. Так, без золота грифони вимерли би.

— І більше нічого вони не роблять? — спитав Саймон.

— Ні, — відповів Папуга. — Вони добрі поважні хлопці, але майже повністю позбавлені почуття гумору. Бачите, коли Г. Г. започаткував Міфологію, грифони вже майже вимерли, і нам ледве вдалося відшукати три пари — лише три! — у Швейцарських Альпах. От вони й прибули сюди і заснували колонію. Вони розробляють єдине в Міфології родовище золота і роблять це надзвичайно вправно.

Поки вершники собі балакали, єдинороги перетнули вузьку ущелину, порослу мішаним лісом із пляшковими і корковими деревами. Й ось ущелина плавно перейшла у відкриту маленьку долину. Перед очима мандрівників постало незвичайне видовище. По лівий бік долини у скелі виднілося безліч тунелів, що вели вглиб, — очевидно, це були шахти. Безперервна процесія вагонеток, які пірнали в тунель порожніми, а виринали звідти навантажені до самого верху великими лискучими шматками золотої руди, свідчила про це. Вагонетки добігали до центру долини, а там на семи велетенських багаттях булькали і клекотіли сім гігантських казанів.

Тільки-но наповнені вагонетки під’їжджали до казанів, троє грифонів лопатами скидали туди золото, і воно миттєво плавилось. Із другого боку ще троє грифонів загрібали рідке золото черпаками, схожими на великі ложки з довгими ручками, і виливали його в форми, подібні на цеглини. Коли золото застигало і тверднуло, інші троє грифонів витягали бруски з форм, складали їх у вагонетки і везли до велетенської печери, розташованої по правий бік долини. Тут, імовірно, був неоціненний золотий склад: вхід охороняли аж дванадцять грифонів — вони лежали обабіч непорушно, мов статуї, і тільки пильно стежили за усім довкола блискучими золотими очима.

Щойно один із вартових угледів невеличку кавалькаду єдинорогів, відразу підхопився, розправив крила і тричі протрубив у тонкий золотий ріжок. Усі грифони негайно покинули свої справи й обступили прибульців, а з шахт почали виходити все нові й нові грифони, вкриті іскристим золотим пилом. Невдовзі гості стояли в оточенні приблизно п’ятдесяти грифонів. Діти готові були погодитися з Папугою щодо зовнішності цих істот: вони справді були гарні — завбільшки з дуже великих собак, із тулубом лева і в лев’ячій шкурі пісочного кольору. Великі орлині голови, яким надавали грізного вигляду міцні вигнуті дзьоби, все-таки викликали симпатію завдяки виразним великим очам. Крила свої грифони час від часу здіймали над головою, розправляли і сплескували ними, як це роблять великі хижі птахи.

— Доброго ранку, доброго ранку, золотарі-грифони, — звернувся до них Папуга, коли всі зібралися. — Я привіз вам вітання від Г. Г.

Грифони всі як один відповіли низькими розкотистими, як у левів, голосами:

— Доброго ранку! — і виштовхнули наперед оратора.

— Ми є страшно раді бачити вас, герр Папуга, — промовив він глибоким басом.

— Є! Так є! — хором вигукнули грифони, киваючи головами.

— Ми чули, що василіски вбили вас і Г. Г. що ви двоє є вбиті, і ми були дуже сумні, — вів далі оратор.

— Ми обидва — і я, як бачите, і Г. Г. — при доброму здоров’ї, — сказав Папуга. — Єдине лихо — василіски зробилися зовсім некеровані.

— То є дуже погано, — сказав грифон. — Василіски не мають бути зовсім некеровані.

— Звичайно, — продовжував Папуга. — Але вони, до того ж, викрали наші великі книги і тримають їх у своєму замку. Ми збираємося відібрати книги — я разом із цими дітьми.

— Друзі герра Папуги є наші друзі теж, — сказав грифон і вклонився.

— Василіскам треба дати добрий урок, — вів далі Папуга. — Ми не можемо дозволити їм керувати країною. Вони вже відкладають по одному яйцю щодня. Хто знає, чим це скінчиться! Наступним кроком може бути заборона на використання золота для будування гнізд.

— Що? — рикнули грифони в один голос. — Ми не є на то згодні.

— Отакі-от справи, — підсумував Папуга. — І, власне, цьому ми намагаємось покласти край. Ми вже заручилися підтримкою єдинорогів і жаб, а також горностаїв, і тепер хотіли б знати, чи можемо сподіватися і на вашу допомогу?

Грифони порадилися між собою низькими розкотистими голосами, помахали крилами, поклацали дзьобами. Нарешті оратор звернувся до Папуги:

— Ми є згодні. Ми будемо приєднатися до вас. Ми думаємо, що керування василісків не є добре для Міфології. Ми є чекати ваших інструкцій.

— Дякую вам, — озвався Папуга. — Ми дамо вам знати, коли настане час.

— Ми завжди є до ваших послуг, — відповів грифон і вклонився.

Діти їхали верхи, віддаляючись від долини, і постійно чули «тук-тук-тук» — перестук грифонових молотів глибоко під землею, а також булькотіння і клекотіння розплавленого золота, що кипіло в гігантських казанах.

— Фантастика! — захоплено вигукнув Пітер, коли вони покинули долину. — Грифони мені подобаються — вони — як люди, на яких можна покластися у важку хвилину.

— Вони зануди, проте надійні, — сказав Папуга.

— Ну, то ми, виходить, назбирали вже ціле військо, — зауважив Саймон. — Разом із єдинорогами, горностаями і грифонами у нас майже тисяча воїнів.

— І всі вони нам знадобляться, — сказав Папуга. — Василіски просто так не здадуться. Їхній замок надійний і неприступний.

— Що означає «неприступний»? — втрутився Етельред, підстрибуючи вгору-вниз позаду Пенелопи на спині в її єдинорога.

— Це означає, що в нього нелегко проникнути, — пояснила Пенелопа.

— Хо-хо, авжеж, нелегко! — вигукнув Етельред. — А як же та труба, що я вам показував?

— Боюсь, вони вже знайшли її і закрили, — сказав Папуга.

— Гаразд, тоді я ось що скажу, — стрепенувся Етельред. — Не така вже я нікчемна жаба, як дехто тут гадає. Ще малим пуголовком я бавився скрізь у замку, облазив там кожну шпаринку. І чого вже я не знаю про замок, того взагалі краще не знати, тож я вам кажу: не такий він уже й неп… неп… словом, не такий, як вам здається.

— Ну, побачимо, — промовив Папуга. — Коли будемо розробляти план вирішального бою, твої знання будуть особливо доречні.

Вони їхали крізь густі зарості Коркового лісу, аж раптом єдинороги, які весь час чвалали цілком безтурботно, зненацька зупинились, позадкували і затупцювали на місці.

— Еге-гей! — вигукнув Папуга. — Що таке?

Несподівано два єдинороги, ті, що везли Саймона і Пітера з Папугою на плечі, стрімголов кинулись у гущавину. Єдиноріг Пенелопи став дибки, скинув дівчинку з Етельредом і теж галопом поскакав за ними. Пенелопа звалилася в кущі і так вдарилась, що аж світ їй потьмарився, а Етельред, міцно стискаючи в лапах її аптечку, гримнувся головою об землю і, очманілий, так і розпластався посеред стежки. Пенелопа якраз хотіла встати і підійти до свого підопічного, щоб перевірити, що з ним, підвела очі — і похолола від жаху. Із-за повороту з Коркового лісу вийшли три василіски. Вони крокували розмірено, їхня луска скреготала, а дикі очі світилися. Пенелопа залізла назад у кущі й завмерла, сподіваючись, що василіски не звернуть уваги на Етельреда, хоча він лежав просто їм поперек дороги, і сподіватися було марно. Як на зло, він саме підвівся і стогнучи взявся чухати свою бідолашну голову. Тут василіски до нього й підскочили.

— Гар-р! — рикнув грубим і огидним голосом той, що йшов попереду. — А ти хто такий?

— Я перуанський торговець фруктами, мандрую тут і збираю вантаж місячної моркви, — миттю заторохтів Етельред упевненим голосом.

— Щось ти не дуже схожий на перуанського торговця фруктами, — сказав перший василіск, втупившись у нього, — маленькі язички диму і полум’я лоскотали його ніздрі. — Ти значно більше нагадуєш жабу.

— Гаразд, я відкрию вам таємницю, — сказав Етельред посміхаючись. — Але спершу чи не могли б ви трохи відхилити вбік свого дзьоба? Я не хотів би присмалити капелюха.

— Давай, говори, — василіск трохи відсунувся. — Що за таємниця?

— Ну, гаразд, — сказав Етельред. — Я — жаба, це правда. А вдаю перуанського торговця фруктами, бо я тут інкогніто.

— Що? — гаркнув василіск.

— Я замаскований, переодягнений, — пояснив Етельред.

— Чому? — запитав василіск.

— Тому що я тут виконую дуже важливе завдання, ось чому. Я особисто несу дуже коштовний подарунок для головного василіска.

— Який ще подарунок? — поцікавився василіск.

— Повний набір для майстра контррозвідки, — відповів Етельред, поплескуючи по аптечці. — Тут є таке спорядження, яке може перетворити вас на австралійського вівчаря у відпустці або на литовського посла в Того — лише за мить!

— Я тобі, жабо, не вірю! — гримнув василіск. — Показуй, що там у тебе!

Пенелопа затамувала подих: вона добре знала, що в сумці Етельреда немає нічого, крім медичних засобів. Вона подумала було, що їхній друг пропав, бо коли василіски побачать, що він має, відразу ж заарештують його, якщо не гірше.

— Я так не можу, — запротестував Етельред. — Це нечемно і непристойно — показувати комусь чужі подарунки.

— Якщо ти мені не покажеш, що там, я тебе заарештую, — сказав василіск.

— Ну-у-у, — завагався Етельред, вочевидь, зволікаючи. — Ви не маєте права заарештувати мене. Що я вчинив?

— Ми тут вартуємо. І саме тому маємо повне право заарештувати тебе, — повідомив василіск. — Коли тебе поведуть на страту, твою провину буде зачитано вголос, щоб ти міг усе добре почути. Відкривай сумку.

— Ага, ну, тоді гаразд, — невдоволено пробурмотів Етельред. Він відкрив сумку і висипав усе, що в ній було, на землю, а три василіски нахилилися, допитливо розглядаючи вміст аптечки своїми бляклими жовтавими очима.

— Що це таке? — спитав один із них, тицяючи пальцем у пакет вати.

— Це накладне волосся, — одразу викрутився Етельред. — Начепи його на голову — і вмить перетворишся на сивого діда.

— А це? — другий василіск показав на бинти.

— Бинти, — відповів Етельред. — Достатньо лише обмотатися ними — і вмить станеш схожий на пораненого бійця. Обмотай ними голову — і навіть рідна матуся тебе не впізнає.

— А це що? — запитав третій василіск, показуючи пляшечку з йодом.

— Індуський грим, — не роздумуючи, відказав Етельред. — Натри ним обличчя, намотай два бинти довкола голови, як тюрбан, причепи рубінчик або два посеред лоба — і ти вже викапаний махараджа, так що навіть слон не відрізнить.

— А оце? — перший василіск кивнув на ще одну маленьку пляшечку.

Пенелопа знала, що в тій пляшчині лавандова вода, яку вона прихопила, аби мати під рукою щось охолоджуюче і заспокійливе, якщо в когось трапиться сонячний удар чи розболиться голова.

— Як що? Це невидиме чорнило, — пояснив Етельред.

— Чому тоді його видно? — допитувався василіск.

— Бо це не саме чорнило має бути невидиме, а те, що ним написано, — пояснив Етельред.

— Я тобі не вірю, — сказав василіск. — Відкрий-но пляшечку, ми перевіримо, як ти напишеш щось невидиме.

— Який ви недовірливий народ! — пробурчав Етельред. — Ну, як ви прочитаєте, що я напишу, коли напис буде невидимий?

Однак він взяв пляшку, відкрив її… І раптом сталося щось надзвичайне. Усі троє василісків позадкували, з очей у них бризнули сльози і вони почали нестримно чхати. Коли вони чхали, з їхніх ніздрів виривалися потужні струмені диму і вогню. Етельред, тримаючи пляшечку лавандової води в одній лапі та притримуючи другою на голові циліндр, спритно перестрибував із місця на місце, щоб не спектися на шкварку.

«Цікаво, — подумала Пенелопа, — чому вони зараз поводяться точнісінько так само, як той василіск, що гнався за Септімусом? Мабуть, через запах лавандової води. Очевидно, я тоді ненароком хлюпнула нею собі на одяг».

Тим часом василіски корчились у муках. Вони ледве дихали, зі свистом, задихаючись, очі їхні сльозилися, вони чхали довгими струменями полум’я. Нарешті розвернулися і, бризкаючи вогнем на всі боки, побігли геть, у глибину Коркового лісу.

— От чорт! — видихнув Етельред, спантеличено проводжаючи їх поглядом. — Оце фокус! Чого вони, га?

— Етельреде, — вигукнула Пенелопа, вибираючись із кущів, які де-не-де потрохи тліли. — Я ще ніколи в житті не бачила такого хороброго воїна, як ти!

— Та що там, панночко, дрібниці, — промовив Етельред і зашарівся.

— Ти не тільки відважно тримався, а й зробив важливе відкриття: ти відкрив речовину, якої не терплять василіски, і це нам дуже допоможе в битві, — сказала Пенелопа.

— Ви, панночко, маєте на увазі лавандову воду? — перепитав Етельред. — Так, мушу визнати, видно було, що вона допекла їх до живого.

— Я ще не дуже знаю, як її застосувати, — зізналася Пенелопа, — але впевнена, що хто-небудь із наших придумає, як це краще зробити.

І тут з’явилися Пітер і Саймон: вони мчали через ліс щодуху, а їх наздоганяв єдиноріг Пенелопи.

— Пенні, з тобою все добре? — кричав біжучи Саймон.

— Усе чудово, — відгукнулася вона.

— І все ці дурнуваті єдинороги, — скрикнув Пітер. — Вони, бачте, вловили запах василісків…

Його голос раптом завмер, коли хлопець побачив обсмалені кущі та обвуглені дерева.

— Ага, отже, єдинороги не помилилися: тут були василіски.

— Так, і якби не наш відважний Етельред, то хтозна, чим би все скінчилося, — сказала Пенелопа, сідаючи верхи на єдинорога.

— Ну, припиніть, панночко, будь ласка, — сказав Етельред, вмощуючись позаду Пенелопи. — Ви вже зовсім мене засоромили…

— Етельред зробив дуже важливе відкриття, — вела далі Пенелопа. — Але тут залишатися не слід — кожної хвилини можуть знову з’явитися василіски. Ось повернемося в Кришталеві печери, і я все розповім.

— Тоді вперед! — скомандував Папуга. — Повний уперед!

І вони галопом помчали до Кришталевих печер.