Балакучий пакунок

Розділ ІІІ. Місячні телята та єдинороги

Пенелопа отямилася й побачила, що лежить на піщаному березі у Пітера на колінах. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось під ніс.

— Вона опритомніла, — з виразним полегшенням сказав Саймон.

— Як ти, Пенні? — схвильовано запитав Пітер.

— Пенелопо, дорогенька, скажи щось, — попросив Папуга, зазираючи їй в очі заплаканими очима. Його яскраве пір’я промокло наскрізь.

Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.

— Зі мною все гаразд, як же інакше? — сказала Пенелопа, сіла і відразу відчула жахливу втому і головний біль. — Просто почуваюся так, ніби випила піврічки і мене потовкло об пороги.

— Надзвичайно влучний опис, як на мене, — вигукнув Папуга. — Це достеменно те, що з тобою і сталося.

— Де ми? — запитала Пенелопа озираючись.

— Ну, коли човен потонув, нас протягнуло течією через пороги, — сказав Пітер. — Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелось пірнати за тобою. Ми якось витягли тебе і разом допливли до берега.

Берег, на якому вони опинилися, довгий і вузький, завширшки з річку, тягнувся вздовж течії скільки сягало око. Туди ж, усім на подив і втіху, викинуло і їхні речі разом із непотрібним тепер човном.

— Що ж нам робити без човна? — озвався Саймон.

— Усе можна буде полагодити, коли ми відшукаємо місячних телят, — нервово кинув Папуга.

— Що це за місячні телята? — поцікавилась Пенелопа, марно силкуючись викрутити свій одяг.

— Не знаю, — відповів Пітер, — Папуга постійно згадує про них, ніби ми приїхали сюди лише заради місячних телят.

— Мій любий Пітере, — церемонно мовив Папуга, — якщо я скажу, що місячні телята — це, безперечно, один із найважливіших здобутків генія Г. Г. і що вони, поза сумнівом, найважливіші тварини для сільського господарства й економіки країни Міфології, то ти зрозумієш, чому нам конче потрібно їх знайти?

— Ні, — відповів Пітер.

— Ти винятково нетямущий хлопець, — розсердився Папуга. — Зараз я полечу від вас шукати череду місячних телят. Будь ласка, почекайте мене тут.

З цими словами Папуга гордо зайшов у мокру клітку і відчинив буфет епохи Людовіка XV.

— Якщо ти полетиш мокрісінький — точно застудишся, — пророкувала Дульчібелла. — І взагалі, у твоєму віці шкідливо літати, тим більше так далеко.

— Тихо будь, — обірвав її Папуга. — Ти, здається, моя співачка і господиня, а не наглядач і ментор. Куди ти поділа мою підзорну трубу?

— Вона там, де ти її поклав, — у шафі. І ти не маєш права так зі мною розмовляти. Я гарую тут із ранку до ночі, і яка мені за все дяка? Га? А ти тільки те й робиш, що намагаєшся нас потопити і додаєш усім зайвого клопоту. Поглянь лишень на нашу клітку. Вона вся мокра, килим пропав… Доведеться сушити ліжко. Але хіба це тебе хвилює? Ні! Тобі в голові тільки льотання тут і там зі своєю підзорною трубою. У твоєму віці пора вже й порозумнішати. А ти поводишся, наче якийсь жовтодзьоб.

Нарешті, перебравши цілу колекцію дивного одягу і всіляких дрібничок, Папуга дістав із шафи гарну підзорну трубу в мідній оправі й обережно затиснув її в дзьобі.

— На рожвідку, — не зовсім чітко сказав він дітям. — Шкоро повернушь. На вашому мішчі я б тим чашом пошнідав.

Після такої настанови Папуга злетів, і його крила в сонячному промінні мінилися всіма кольорами веселки. Пенелопі сподобалась підказка про сніданок, до того ж ніхто не знав, коли і де їм випаде така нагода. Тож вона дістала велику плитку шоколаду, жменьку родзинок, жменьку мигдалю і влаштувала імпровізований пікнік. Діти взялися до їжі — і тільки зараз відчули, як насправді зголодніли. Дульчібелла від шоколаду, горішків і родзинок відмовилась.

— А стрибунця у вас часом немає? — замріяно запитала вона. — Чи двійко мушок?

— На жаль, нема, — відказала Пенелопа.

— Ох, я так і знала, — сказала Дульчібелла. — Але не біда…

Після сніданку діти порозкладали свої речі сушитися на піску. І незабаром почули знайомий голос:

— Агов, люди, агов! — це прилетів Папуга і дуже вправно приземлився на березі.

— Чудові новини, — відсапуючись, промовив він і переклав підзорну трубу з дзьоба під крило. — За півмилі звідси пасеться череда місячних телят. Спочатку я їх не помітив, бо ці дурнуваті створіння ховалися під деревами.

— Добре, — сказав Пітер, — то що нам робити далі?

— Далі нам треба роздобути желе, — відповів Папуга.

— Желе? — перепитав Саймон. — Ти справді сказав «желе»?

— Так, — нетерпляче підтвердив Папуга. — Ви з Пітером підете зі мною, а Пенелопа з Дульчібеллою залишаться тут.

— Ні, — рішуче заперечила Пенелопа. — Якщо ви підете на пошуки місячних телят чи якогось желе, чи чогось там іще, то і я піду з вами.

— Ну, нехай, — кивнув Папуга, — тоді тут побуде Дульчібелла.

— Ні, нізащо, — не погодилась павучиха. — А якщо раптом сюди припливе крокодил?

— Тут нема крокодилів, і ти це чудово знаєш, — дорікнув їй Папуга.

— Розумієш, Дульчібеллочко, — втрутилася Пенелопа, — якщо ти все-таки залишишся тут, Папуга буде ще кращої думки про тебе.

Дульчібелла повагалась хвильку і погодилась:

— Гаразд, я залишаюсь, але за умови, що ви повернетесь не пізніше, ніж через три дні.

— Тоді ходімо, — зрадів Папуга. — Вам доведеться перебрести річку аж до протилежного берега, он до тої мілини, а тоді я покажу, де шукати череду.

Вони залишили Дульчібеллу стерегти речі, а самі перейшли річку вбрід і рушили далі пурпуровими травами поміж розсипів квіток до далекого коркового лісу.

— А хто такі ці місячні телята? — поцікавилась Пенелопа в Папуги, що сидів у неї на плечі.

— Це найкорисніші у світі створіння, — відповів Папуга, — але мушу сказати, що це радше результат випадку, ніж задуму. Розумієш, це були перші дні існування країни Міфології, коли Г. Г. створював всілякі корисні речі, такі як, наприклад, коркові дерева. І він захотів створити корову, в якої молоко ніколи б не закінчувалося, але за основу мусив взяти міфічне місячне теля, така була ідея. Але, на лихо, сталося так, що в цей особливий день Г. Г. загубив окуляри, і тому ненароком зліпив докупи три чи чотири заклинання. Проте виявилось, що все вдалося якнайкраще. Бідолашний Г. Г. тоді дуже засмутився. А згодом усі переконалися, що це його найдосконаліший і найуспішніший винахід.

Вони йшли поміж деревами туди, звідки долинало дзеленчання дзвіночків і тихе мукання — як від звичайної череди на пасовиську. Й ось перед ними — галявина, а на ній пасуться місячні телята. Діти вражено витріщились на них.

— Трохи дивні на перший погляд, правда ж? — гордо запитав Папуга.

— Дивні? Та це найфантастичніші створіння у світі! — відказав Пітер.

— Здається, ніби їх зліпили з різних кавалків і часточок усього, що тільки є, — сказала Пенелопа.

Місячні телята скидалися на гігантських темно-зелених равликів із надзвичайно гарними золотими і зеленими мушлями на спинах, але замість ріжок спереду, як у звичайних слимаків, у них красувались вгодовані телячі голови з бурштиновими рогами і копицею кучерів між ними. Місячні телята з великими, темними, вологими очима повільно плазували по пурпуровій траві, як слимаки, і скубли траву, ніби корови. Час від часу якесь теля підіймало голову і задушевно мукало: «Му-у-у».

— Вони небезпечні? — спитав Саймон, зачаровано дивлячись на них.

— Господи, звичайно, ні, — вигукнув Папуга. — Це найдобріші і найтупіші створіння у всій країні, але, на відміну від найдобріших і найтупіших людей, вони надзвичайно корисні.

— А яка від них користь? — запитала Пенелопа.

— Молоко, — відповів Папуга, — і місячне желе — мабуть, одна з найкорисніших субстанцій, відомих нині.

— А звідки у них тече молоко? — замислено спитав Пітер.

— Із мушель. На кожній мушлі є три крани: на двох написано «гаряче» і «холодне», достатньо повернути краник — і потече гаряче чи холодне молоко, на будь-який смак.

— А третій кран? — запитав Саймон.

— Вершки.

— О Боже! — Пітер обожнював вершки, — вони справді надзвичайно корисні.

— А желе, — запитала Пенелопа, — звідки береться?

— Ох, — зітхнув Папуга, — ви бачили, як слимак залишає за собою слизький слід? Вони роблять так само, тільки після них залишається місячне желе, та й то лише тоді, коли їх попросять.

— Фе, — скривилась Пенелопа. — А навіщо вам так багато желе?

— Воно застигає пластами, — пояснив Папуга, — і стає найціннішим матеріалом. Перш за все, воно має здатність залишатись холодним у спеку і теплим у холод.

— Що? — вражено перепитав Пітер.

— Я кажу, що коли з нього зробити дім, одяг чи щось таке, — пояснив Папуга, — то в ньому буде тепло в холодну погоду і прохолодно у спеку.

— Це добре, — замислено промовив Саймон.

— Пласти желе просто збирають і складають у стоси, — вів далі Папуга, — а коли треба, беруть один пласт і з нього щось вичаровують.

— Вичаровують? — перепитала Пенелопа. — Як це розуміти?

— Зараз покажу, — сказав Папуга. — Підійдіть-но ближче.

Вони підійшли до телят. Дивні створіння підняли голови і приязно глянули на них. Вони скубли траву і час від часу мелодійно мукали: «Му-у-у-у». Діти помітили телячого ватажка. Він був більший від решти, а на шиї в нього висів великий золотий дзвіночок із написом «Ватажок».

— Добридень, — привітався Папуга.

Ватажок втупився в нього і протяжно привітався: «Му-у-у-у-у».

— Не дуже цікавий співрозмовник, — прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. — Занадто обмежений словниковий запас.

Ватажок і далі привітно дивився на них.

— А тепер, друже, — продовжив Папуга, — подаруй нам кілька пластин желе. Будь ласка.

Ватажок із розумінням кивнув головою, а тоді повернувся до череди і протяжно, співуче замукав. Усі телята відразу стали в коло, голова до хвоста, а ватажок зайняв місце в центрі. Коли всі приготувалися, ватажок завів свою пісню — почав гойдати головою туди-сюди так, щоб дзеленькав дзвоник, і подавав голос: «Му-у-у, му-у-у, му-у-у». І тоді вся череда ковзала по колу і хором енергійно мукала: «Му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у».

Усе це лунало занадто гучно і навіть гнітюче, але діти помітили, що під час ковзання щораз інше місячне теля залишає слід, схожий на нефритово-зелений рідкий клей, а наступне теля розкачує його на тонкі гладенькі прозорі листи.

— Добре, добре, вже досить! Дякую! — гукнув Папуга, намагаючись перекричати хорове мукання.

Місячні телята, трохи спантеличені, зупинилися, їхні голоси завмерли, а на траві залишилося зо два десятки пластів, схожих на тонке і крихке зелене скло.

— Ніяк не можуть навчитися рахувати, — роздратовано сказав Папуга. — Ну, нехай, усе одно знадобиться.

Пенелопа підняла одну пластину й відчула, що вона пружна й легка, мов павутина.

— О, воно схоже на пластмасу!

— Краще за пластмасу, — сказав Папуга. — Бо коли ти вичаруєш із нього все, що треба, тобі досить просто викинути його з голови, щоб воно зникло без сліду і нічим не псувало пейзажу.

— Що означає «викинути з голови»? — запитав Пітер.

— Зараз покажу. Візьмемо дві пластини, більше нам не знадобиться, а решту спробуємо ліквідувати. Дивіться…

Діти заворожено спостерігали, як Папуга ходив від одної пластини желе до іншої, зосереджено дивився на кожну і промовляв: «Щезни». І пластина миттю скручувалася, меншала, аж поки не зникала зовсім зі звуком, схожим на вибух маленької повітряної кульки.

— Неймовірно! — вигукнув Саймон.

— Я ніколи такого не бачив, — сказав Пітер.

— То ти просто кажеш їм, що робити? — запитала Пенелопа.

— Так, — сказав Папуга і витер крилом чоло. — Але для цього слід сконцентруватися. І тоді можна вичаровувати з нього що заманеться, будь-яку річ — тільки й того. Дивіться!

Він підійшов до однієї з двох пластин місячного желе й простягнув крило.

— Дай мені два шматки розміром дев’ятнадцять на шістнадцять дюймів, — сказав він, і пластина слухняно відірвала від себе два шматки вказаного розміру.

Папуга перелетів на плече до Пенелопи.

— А тепер, — сказав він, — стійте тихо, поки я не вичарую з них що-небудь.

Діти затамували подих.

— Що ти вичаровуєш? — не витримав Саймон.

— Відра! — сказав Папуга.

Діти уважно стежили, як шматки желе змінювали колір із ясно-зеленого на темно-зелений, а тоді раптом згорнулися і почали вигинатися, скручуватися, підстрибувати й обертатися по-всякому. Після цього вони здійснили якийсь дуже складний рух — почулось легеньке «пах-х!» — і на траві вже стояли два готові маленькі гарненькі відерця.

— Слухайте, це ж просто диво! — захоплено вигукнув Пітер.

— Тепер я не дивуюся, що ви вважаєте желе таким цінним, — зауважив Саймон.

— Це найпрактичніша річ, я такого навіть уявити не могла, — додала Пенелопа.

Папуга тим часом набрав в одне цеберко холодного молока, а в інше — вершків із мушлі котрогось теляти. Тоді мандрівники подякували череді, яка в унісон ввічливо промовила «му-у-у», прихопили желе і попрямували назад до річки і того берега, де залишили свої речі.

— Ага, ось і ви, — сказала Дульчібелла, коли вони повернулись. — Не дуже поспішали, так? Я вже збиралася посилати за вами пошукову групу.

— Як би ти змогла послати за нами пошукову групу? Ти екзальтована й егоцентрична павучиха, — сказав Папуга.

— Ми принесли тобі вершків, — поквапливо сказала Пенелопа.

— Вершків? — повторила павучиха. — Як мило. Але тлю на закуску не принесли, ні?

— На жаль, ні, — серйозно відповіла Пенелопа.

— Ну, що ж, — зітхнула Дульчібелла. — Я так і думала, це легко було передбачити.

Тим часом Папуга максимально сконцентрувався і вичарував із желе новий розкішний човен, на який усі відразу завантажили спорядження, Папужину клітку, вмостилися самі і попливли далі.

— Йо-хо-хо і всяка всячина, — радісно вигукнув Папуга. — Ще трохи — і ми доберемося до лук єдинорогів, а звідти ще якихось півгодини пішки вгору до Кришталевих печер.

— Я вже так хочу побачити єдинорогів, — зітхнула Пенелопа. Вона гладила долонею осяйну золотаву воду, а Пітер і Саймон налягали на весла.

— Так, мушу визнати, єдинороги дуже красиві тварини, — розважливо сказав Папуга. — Але дуже-дуже пихаті і набундючені, якщо ви розумієте, про що я. Ну, тобто вони завжди тримаються свого кола. Сноби! Завжди кажуть «а нас це не стосується» — хоча насправді стосується, бо, щиро кажучи, в країні Міфології усе всіх стосується. Я маю на увазі, що всі ми маємо довіряти одне одному, інакше просто зникнемо, хіба ні?

— Може, вони просто занадто сором’язливі? — припустила Пенелопа.

— Сором’язливі? Ні, це не про них, — обурився Папуга. — Вони просто ледарі. Коли я прийшов до них поговорити про василісків, знаєте, що вони сказали? Мене це просто розлютило. Вони сказали: «А яке нам до того діло? Це ваша з Г. Г. справа — вгамовувати непокірних». Ха! Я їм ще покажу непокірних, коли ми повернемося до влади.

— Ліс закінчується, — сказав Пітер. — Здається, ми виходимо на відкритий простір.

— Що ж, доведеться мені полетіти розвідати околиці, — зітхнув Папуга, взяв підзорну трубу і випурхнув, а за кілька хвилин повернувся. Хвацько покружляв над човном і сів Пенелопі на плече.

— Усе спокійно, — сказав він. — Нічого не видно. Пливіть он туди, до бухточки — там і пристанемо.

Так вони й зробили, після чого витягли на берег човен, спустили його, спакували та й почимчикували далі горбистими луками, серед розкиданих то тут, то там блакитних кущів у яскраво-червоних квітках, великих, немов соняшники. За дві милі попереду здіймався хребет лісистих гір, і там, запевняв Папуга, були Кришталеві печери. Хоча сонце ніскілечки не піднялося над обрієм, проте чомусь потеплішало, і хлопці відчули, яка це тяжка праця — нести Папужину домівку з усім начинням та ще й своє спорядження і човен на додачу. Коли вони дійшли до того місця, де, як казав Папуга, стояла позначка, що означала рівно половину дороги, мудрий птах дозволив їм перепочити. Діти з радістю поскидали на землю пакунки, полягали в затінку великого блакитного куща і вгамували спрагу молоком місячних телят, якого їм уже давно кортіло.

— Я тільки прогуляюсь на вершину пагорба і подивлюсь, чи шлях відкритий, — сказала Пенелопа. — А ви тим часом гарно відпочиньте.

— Будь обережна, — застеріг її Пітер. — Не відходь далеко.

— Та ну, тут відкрита місцевість, не думаю, що їй щось загрожує,— заспокоїв їх Папуга і сів на клітку подрімати.

— Добре, я все одно далеко не піду, — пообіцяла Пенелопа.

— Дай нам знати, коли побачиш щось цікаве, — ліниво промимрив Саймон у півсні. — І якщо натрапиш на василіска, не забудь втекти.

— Не бійся, не забуду.

Пенелопа поволі підіймалася схилом, насолоджуючись запашним повітрям, прекрасними барвами неба і м’якою пружною травою під ногами. Опинившись на вершечку пагорба, дівчинка глянула вниз і замилувалася долиною, що відкрилась перед її очима, та мальовничим різнобарвним пейзажем — ліловою травою, блакитними кущами і багряними квітами. Аж раптом вона помітила маленьку тваринку, яка перестрибувала з куща на кущ так прудко, що Пенелопа не встигла як слід її роздивитися. Дівчина зачаїлася в блакитних заростях і вирішила тихенько почекати, доки тваринка не з’явиться знову. Незабаром це трапилось, і Пенелопі перехопило подих від подиву й захоплення! Виявилось, що це маленький єдиноріг лавандового кольору з великими темно-синіми очима. Його грива і хвіст були немов золоте прядиво, а тонкий ріг нагадував красиво скручений напівпрозорий золотавий пагін цукрової тростини. Єдиноріг застиг, кожен його мускул був напружений, вуха нашорошені, ніздрі розширені. Він озирнувся назад, туди, звідки примчав. Очевидно, хтось його наздоганяв, і малий не був певен, чи відірвався він від переслідувача. І тут Пенелопа відчула, як кров холоне їй у жилах, бо на вершечок пагорба, поважно ступаючи, точнісінько ніби здоровенний барвистий півень, вийшов василіск. Він зупинився і подивився навколо, його жорстокі смарагдово-золоті очі сяяли, а луска виблискувала на сонці багрянцем і золотом. Коли василіск повернув голову, щоб роззирнутися довкола, Пенелопа почула тихе хрупання і скреготіння його луски, побачила пасма блакитного диму, що здіймався з його ніздрів, і мерехтіння жовтогарячого полум’я, яке то спалахувало, то гасло в такт із диханням.

Єдиноріг, напевно, теж побачив його, бо відразу озирнувся і поскакав долиною, то застрибуючи в блакитні кущі, то вистрибуючи з них, аж поки, захеканий, не зупинився недалечко від того місця, де причаїлася Пенелопа. Дівчинка бачила, як ворушились його ніздрі, як надимались і опадали боки, чула, як він сопе. Очевидно, василіск уже довго гнався за ним.

Тим часом василіск оглянув долину, по-котячому поводив туди-сюди роздвоєним кінчиком хвоста, відтак опустив свою велику півнячу голову до землі і почав нюшити та стиха рикати низьким нутряним голосом. Пенелопа від жаху аж завмерла. Єдиноріг теж почув цей звук, але, видно, так втомився, що не міг бігти далі, тільки впав на землю і прищулив вуха, а очі його наполохано розширились. І тут василіск, вочевидь, нанюшив слід, бо звитяжно кукурікнув, аж кров похолола в жилах, а потім чимдуж побіг.

Пенелопа опинилася в дуже скрутному становищі. Вона щиро хотіла допомогти маленькому єдинорогові, але знала, що кожен її крок, найменший рух може привернути увагу василіска та стати фатальним і для маленького єдинорога, і для неї самої. Проте дівчинка все-таки обмірковувала план — хоч і небезпечний, зате надійний. Вона помітила, що василіск виявився не дуже вправним слідопитом — кілька разів зовсім губив слід і блукав по колу, стиха квокчучи. Значить, якби їй вдалося перебити запах єдинорога, василіск міг би остаточно загубити його слід. Але був лише один спосіб це зробити: перебити запах єдинорога своїм власним. Вона розуміла, що план дуже ризикований, і якщо він провалиться, то розлючений василіск може спалити їх обох. Але Пенелопа знала і те, що якщо довго думати про це — і про ризик теж, — то відвага може її покинути, тому дівчинка підхопилася з місця, зигзагами побігла поміж кущів туди, де лежав єдиноріг, і взяла його на руки. Малий, мабуть, подумав, що на нього знову хтось напав, ще якийсь василіск, перелякано стиха заіржав і заходився буцати її рогом та брикатися.

— Перестань битися, дурнику, — прошепотіла Пенелопа. — Перестань, заспокойся. Я твій друг. Я хочу тобі допомогти.

При слові «друг» єдиноріг перестав битись і тихо ліг у неї на руках, лише зиркаючи великими і наляканими темно-синіми, як фіалки, очима.

— Друг? — тихо перепитав він. — Друг?

— Так, — шепнула Пенелопа. — Лежи тихенько, я спробую тебе врятувати.

Єдиноріг був маленький, як фокстер’єр, але, як на зло, досить важкий, і Пенелопа швидко це відчула. Вона задкувала схилом, перебігаючи від куща до куща тільки тоді, коли василіск нахиляв голову і принюхувався, бо побоювалась, що в нього може виявитися гострий зір. Захекана, вона дісталася до вершини й вирішила переконатись, чи спрацював її план. Дівчинка боялась навіть подумати, що станеться, якщо василіск піде по її слідах. Василіск саме підходив до того місця, де Пенелопа взяла на руки єдинорога, і тепер вона стежила за ним, тамуючи подих. Василіск опустив дзьоб до землі, обнюхуючи все довкола, аж зненацька став дибки і перелякано заревів. Його очі заплющилися, він несподівано сильно чхнув. Полум’я і дим вирвалися з його ніздрів і випалили велику чорну пляму на пурпуровій траві. Він чхав нестримно, знову й знову, і за кожним разом спалював траву або кущі. На превеликий подив Пенелопи, він ніяк не міг зупинитись і поводився так, наче в нього стався страшний напад алергії. Нарешті з його очей потекли сльози, і він, голосно чхаючи, повернувся і кинувся геть, залишаючи за собою випалену траву й обгорілі кущі.

— От і добре, — сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. — Не знала, що від мене так тхне. Але, хоч би там що було, ворог таки втік.

— Дякую, ти врятувала мені життя, — сказав єдиноріг приємним голосочком. — Ти дуже добра і дуже смілива.

— Ну, не знаю, — відказала Пенелопа, — нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?

— Наш табун он там, — показав єдиноріг. — Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.

— Що-що ти хотів? — перепитала Пенелопа.

— Побуцатись, — повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз так, що його ріг зблиснув. — Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться великий турнір із буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?

— Кронпринц? — здивовано перепитала Пенелопа.

— Ага, — відповів малий. — Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама — король і королева.

— Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, — суворо сказала Пенелопа. — Подумай тільки — кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.

— Я розумію, — промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, — але мені необхідно було попрактикуватися в буцанні, а корковий ліс — ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.

— А твої мама і тато знають, що ти тут? — запитала Пенелопа.

— Ні, — відповів Септімус. — Я їм не казав. Вони завжди зчиняють таку бучу!

— Але вони, мабуть, уже місця собі не знаходять! Послухай, тобі треба чимскоріш бігти до них.

— Так, я знаю, — погодився Септімус. — Але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї вини мене переслідував василіск.

— Добре, — відповіла Пенелопа. — Але чому ж він тебе переслідував?

— Він казав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали важіль впливу на єдинорогів, — відповів Септімус. — І йому все-таки один раз вдалося впіймати мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живим, розумієш? І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?

Пенелопа здригнулася від цих слів.

— Так, дуже гарні. Що ж, краще тобі піти зі мною до моїх друзів, а ми вже якось спробуємо повернути тебе в сім’ю.

І вони пішли до гурту. Септімус весело вистрибував довкола Пенелопи і, здавалося, зовсім забув, якої небезпеки йому щойно пощастило уникнути. Коли вони прийшли, Пітер і Саймон не зводили з них захоплених поглядів, бо вперше в житті побачили справжнього єдинорога, та ще й почули, як ризикувала Пенелопа, щоб врятувати його від василіска.

— Слово честі, я б неодмінно всіх вас покликала, якби могла, — виправдовувалась Пенелопа, — але я не мала часу. Я мусила діяти негайно.

— Сподіваюсь, це дурнувате створіння хоча б подякувало тобі, — суворо сказав Папуга. — Такий легковажний бешкетник не заслуговує на порятунок.

Але Септімус цього не чув. Він знайшов під кущами якусь калюжку і зачаровано милувався своїм відображенням.

— Вони всі однакові, ці єдинороги, — похмуро буркнув Папуга. — Усі як один самозакохані і марнославні. Дайте їм дзеркало чи будь-що, у чому можна побачити своє відображення, і вони будуть милуватися собою, ніби загіпнотизовані.

— Але він ще дитина, — сказала Пенелопа. — І, мусиш визнати, він справді невимовно гарний.

— Вони всі такі, — сказав Папуга. — Особливо його тато і мама. Гаразд, думаю, нам пора в дорогу, ще ж треба повернути цього шибеника в сім’ю.

І вони рушили вперед, а Септімус усе вибрикував довкола них.

— Як думаєш, Пенелопо, мені краще тримати ріг так чи отак — як гарніше? — всоте запитав він.

— Якщо ти не замовкнеш, — розлютився Папуга, — то я візьму в Пенелопи ножиці й обстрижу тобі хвіст і гриву.

Ця жахлива погроза справила бажаний вплив на Септімуса, він зробився дуже слухняним і навіть запитав Пенелопу, чи можна йому щось понести.

Їхній шлях пролягав між величезними блакитними кущами, аж раптом щось загриміло й земля під ногами задвигтіла.

Перш ніж хтось встиг поворухнутись, табун лавандових і білих єдинорогів, проламуючись крізь кущі, протупотів копитами і різко спинився за п’ять футів від наших мандрівників, так що ті опинилися всередині частоколу з гострих золотих рогів, загрозливо націлених на них.

— Агов! Тихіше! — закричав Папуга. — Зупиніться! Що це за дурниці? Це ж ми!

Тісне коло єдинорогів розступилося, і з-поміж них вийшов дуже великий єдиноріг прекрасного глибокого лавандового кольору, з хвостом і гривою, ніби з медового бурштину, а його спірально закручений ріг сяяв, як новісінька золота монета. Було зрозуміло, що це і є король єдинорогів, а той стрункий білий єдиноріг із золотим хвостом і гривою, що стояв поруч, — королева.

— Жартуєш, Папуго, невже це ти? — здивовано запитав король.

— Звичайно, це я, а ти що думав? — запитав Папуга.

— Нам сказали, що коли василіски захопили владу, ти втік із країни, — сказав король.

— Що?! — обурився Папуга. — Я? Тобто я втік з країни?

— Ну, це, звичайно, на тебе не схоже, — провадив єдиноріг, — але сам Г. Г. зізнався, що ти зник і не залишив навіть прощальної записки, а василіски сказали, що ти втік.

— Я їм покажу, як я «втік», коли повернуся до влади, — грізно гукнув Папуга.

— Так, — підхопив Пітер, — ми їм завдамо жару, Папуго, не турбуйся.

— Це василіскам ще доведеться втікати, коли ми їх втихомиримо, — докинув Саймон. — Вони ж такі тупі, що одного вже обдурила навіть моя сестричка.

— Гей! Обережніше! — обурилась Пенелопа, — що означає «навіть моя сестричка»?

— Пробач, я не те мав на увазі, я не хотів тебе образити, — поквапливо виправдовувався Саймон. — Я мав на увазі, що це доводить, наскільки василіски тупі та як легко їх можна обдурити.

— Пенелопа врятувала мене від василіска, — сказав Септімус і почав розповідати (з деякими перебільшеннями), як усе було.

— Усі ми, єдинороги, в боргу перед тобою, — сказав король, і очі його заблищали. — Віднині кожен єдиноріг у країні Міфології до твоїх послуг. Тільки попроси, ми ладні зробити все, щоб виконати твоє бажання. А поки що ці четверо моїх підданих до ваших послуг — по одному на кожного з вас, щоб їхати верхи, та ще один для Папуги і спорядження.

— Красно дякую, Ваша Величносте, — сказала Пенелопа. — Ви дуже щедрі. Сподіваюся, мені можна попросити вас про маленьку послугу?

— Говори, — промовив єдиноріг. — Буду радий виконати будь-яке твоє бажання.

— Тоді, будь ласка, я дуже прошу вас разом із вашими підданими приєднатися до нас із Папугою, Саймоном і Пітером, щоб спільними силами перемогти цих невихованих і небезпечних василісків!

— Узагалі, ми, єдинороги, зазвичай тримаємося окремо, у своєму колі, — сказав король. — Ми не втручаємося в чужі справи. Але якщо ти цього бажаєш — а ти врятувала мого сина від василіска, — то я урочисто присягаюся, що всі єдинороги в Міфології, зі мною разом, служитимуть вам, аж поки ми не переможемо василісків.

— Щиро дякую, — сказала Пенелопа, — я дуже, дуже, дуже вам вдячна.

— Оце штука! — вигукнув Папуга. — Оце удача! Разом ми зможемо підкорити і знищити цих вогнедишних, нікчемних і неслухняних василісків.

Діти поклали спорядження і клітку Папуги на широку спину єдинорога та осідлали інших трьох.

— Пам’ятайте, — сказав король, — коли вам знадобиться наша допомога, дайте нам знати, і ми відразу прибудемо. Півтори сотні гострих рогів у вашому розпорядженні.

— Дякую, Ваша Величносте, — сказала Пенелопа.

— Ми зв’яжемося з вами, щойно розробимо з Г. Г. план операції, — пообіцяв Папуга. — А тепер, будь ласка, скажи своїм підлеглим, щоб ні пари з уст про те, що ви нас бачили. Знаєте, несподіванка — це половина успіху.

— Жоден єдиноріг про це нікому не розкаже, — запевнив його король.

— Тоді рушаймо! — скомандував Папуга і сів Пенелопі на плече. — Чим швидше ми доберемось до Кришталевих печер, тим краще.

І невеличка кавалькада єдинорогів із дітьми та спорядженням на спинах рушила до лісистих гір, що височіли десь за півмилі звідти.

— Було дуже розумно з твого боку заручитися підтримкою єдинорогів, — шепнув Папуга на вухо Пенелопі. — Ти надзвичайно кмітлива дівчинка!

— Але як нерозумно було з їхнього боку не підтримати нас відразу, — пошепки відповіла Пенелопа. — Зрештою, Міфологія так само їхня країна, як і ваша, то чому ж вони самі не здогадались прийти вам на допомогу?

— Правду кажеш, — сказав Папуга. — Так і є. Але навіть із їхньою допомогою нам доведеться боротися що є сили, аби подолати василісків. Вони, мабуть, дуже впевнені у власній могутності, якщо ризикнули розлютити єдинорогів спробою викрасти Септімуса.

— Добре, а в Міфології часом немає ще тварин, які могли б нас підтримати? — запитав Пітер, який їхав поруч із Пенелопою, тимчасом як Саймон брав ліворуч.

— Та нібито є, — відповів Папуга, — але від них мало користі. Ну, скажімо, місячні телята. Вони дуже корисні створіння, але нічим не можуть нам допомогти. Можливо, грифони приєднаються до нас, це була б добра підтримка. Дракони теж могли б нам допомогти, якби Табіта не зробила такої дурниці.

— А що такого зробила Табіта? — запитав Саймон.

— Розкажу, коли прийдемо на місце, — відповів Папуга. — Нам залишилося тільки проминути оці дерева.

Вони йшли крізь зарості коркових дерев і раптом побачили довгасту теракотово-червону скелю, а в ній — аркоподібний вхід у печеру. Підійшовши ближче, друзі помітили, що вся трава при вході в печеру випалена, а кущі почорнілі й обгорілі.

— Знову ці василіски, — вибухнув гнівом Папуга. — Вони були тут і намагалися дістатися до Г. Г. Гляньте лишень, як вони спалили підлісок.

— Надіюсь, вони не заподіяли містеру Джанкетберрі ніякої шкоди, — сказала Пенелопа, з острахом згадуючи рев василіска, який переслідував Септімуса.

— Думаю, ні, — відповів Папуга. — Кришталеві печери особливі. У них не можна зайти ззовні і вийти зсередини.

Як і багато іншого в Міфології, це звучало дуже дивно, і діти сказали про це Папузі.

— Розумієте, — пояснив той, — коли ми знайшли їх, це були звичайні печери, але Г. Г. придумав щось схоже на рідкі кристали, які можна було видувати, як мильні бульбашки, а через певний час вони твердли. Г. Г. так пишався цим винаходом, що заповнив цим усі печери. І тому коли заходиш сюди, то ніби йдеш крізь гігантські мильні бульбашки. Вони прозорі, тож ти бачиш, куди йдеш, але потрапити всередину дуже важко, якщо не знаєш, куди звертати. Як у прозорому лабіринті. Тільки я і Г. Г. знаємо, як можна сюди зайти і як вийти.

Тепер вони опинилися перед входом до величезної печери, і діти побачили, що вона справді неначе наповнена гігантськими мильними бульбашками, прозорими, з веселковими відблисками.

— А тепер, хлопці, — сказав Папуга єдинорогам, — попасіться краще тут тихенько, поки ми вас не покличемо.

Єдинороги дружно покивали і пішли в корковий ліс.

— Ходімо за мною, — сказав Папуга, витягнувши із шафки компас.

Діти зібрали спорядження, клітку і спустилися слідом за Папугою в Кришталеві печери.

Пенелопі здавалося, ніби вони йдуть крізь прозору хмару. Обабіч виднілись відгалуження, начебто без кінця-краю, але куди б вони не звернули, скрізь, ніби в лабіринті, натикались на стіни, вкриті пінявими кристалами.

— Третій справа, другий зліва, п’ятий справа, четвертий зліва, — бурмотів дорогою Папуга, уважно вдивляючись у компас.

Кришталеві коридори освітлювало тьмяне зелене світло, Саймон здивувався і запитав у Папуги, звідки воно.

— Це світлячки, — пояснив Папуга. — Г. Г. віддав їм усю стелю за умови, що вони освітлюватимуть коридори. Звісно, головні відділи освітлюються грибами.

— Грибами? — перепитав Пітер.

— Так, люмінесцентні гриби дають дуже гарне і приємне світло, — відказав Папуга.

Вони вже дуже глибоко зайшли у печери, кришталеві бульбашки дедалі більшали. І за якусь мить крізь багато шарів прозорих кристалів пробилося яскраве біле світло.

— Майже прийшли, — бурмотів Папуга, — майже прийшли. Б’юся об заклад, бідолашному Г. Г. було погано тут без мене. Але ми вже тут, і скоро вирішимо цю проблему.

Вони звернули за ріг і опинились у величезній овальній кришталевій залі, освітленій купками білих люмінесцентних грибів, що звисали зі стелі. Тут було два напівкруглі алькови[10], які теж кудись вели. У головній залі стояв довгий стіл і багато стільців зі спинками, змайстрованих зі срібного дерева, а також кілька зручних низеньких диванів з яскравими гаптованими подушками. У першому півкруглому алькові стояла величезна кухонна плита, на ній вирувало безліч різноманітних баняків і каструль, а над нею висіло щось схоже на курячі стегенця, ковбаси та вінки цибулі. У другому алькові розміщувалась лабораторія: пальники, реторти, пробірки, товкачик і ступка та море пляшечок із травами й мінералами різних кольорів.

Спиною до них стояв низенький огрядний чоловічок у чорній із золотом мантії, такому самому чорно-золотому капелюсі, із луком, більшим за нього, та стрілою в руках.

— Стій! — закричав він, недоладно розмахуючи луком і стрілою. — Стій! Ще один крок — і я випущу стрілу тобі в горлянку, ти, бридкий непокірний василіску!

— О Боже, — промовив Папуга. — Він знову загубив окуляри.

— Стій! Наблизишся бодай на крок — і я пристрелю тебе! — Г. Г. знову потрусив луком.

— Г. Г.! — озвався Папуга, — це я, Папуга!

Г. Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники похмурі та високі й худі, як чаплі), виявилося, що у Г. Г. веселе кругле обличчя, довжелезна сива борода аж до пояса та довге сизе волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, просвічує лисина.

— Паскудний василіску! — закричав чарівник, дико озираючись. — Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну маніпуляцію?

— О Боже, — сказав Папуга, — як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі ніколи не знімав їх.

З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г. Г. на плече.

— Це я, справді я, Папуга. Я повернувся! — сказав Папуга йому на вухо.

— Папуго, Папуго, невже це ти? — запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.

— Авжеж! — відповів Папуга.

— Ох, Папуго, я такий щасливий, що ти повернувся!

— І я щасливий, що повернувся, — сказав Папуга.

— Ну, ну… — Г. Г. голосно висякався і сів у крісло. — Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і вже не сумнівався, що ці жахливі василіски спалили тебе.

— Це все жаби, — пояснив Папуга, — вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір і кинули в річку.

— Яка брутальність, яке нахабство, — Г. Г. заходився нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від гніву. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.

— Дякую, дякую, це дуже люб’язно, — промимрив Г. Г. — І що було далі, Папуго?

— Ну, — сказав Папуга, — нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці хороші діти.

— Які діти? — запитав чарівник, роззираючись довкола.

— Ті, що стоять ось тут, біля вас, — терпляче пояснив Папуга.

— О Боже, то це діти? — запитав Г. Г. — А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? — запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.

— Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, — підсумував Папуга. — Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б тут зараз не було.

— Тоді я ваш боржник, — сказав Г. Г., намагаючись знайти і потиснути руку стільцю. — Я в неоплатному боргу перед вами.

— А тепер, перш ніж ми продовжимо, дозвольте мені відшукати ваші окуляри. Де ви їх залишили? Де ви востаннє їх бачили? — допитувався Папуга.

— Не знаю, не можу згадати, — безпорадно визнав чарівник. — Спочатку я розбирався з василісками і загубив першу пару. Потім я говорив із Табітою — мушу вам сказати, вона жахлива істеричка! — і загубив другу пару. Потім я одягнув запасні окуляри, але вже забув, куди їх поклав.

— Добре, стійте на місці, поки я не повернусь, — сказав Папуга, — бо ще знову вдаритесь.

Птах літав по кімнаті і заглядав скрізь, куди тільки міг, у пошуках окулярів.

— Ви часом не хочете сісти, містере Джанкетберрі? — запитала Пенелопа й поклала руку чарівникові на плече. — Ось тут є диван.

— Е… Так, дякую, — сказав Г. Г., — тільки, будь ласка, звіть мене Г. Г., як усі.

— Дякую, — сказала Пенелопа і допомогла йому сісти на диван.

— Ти дівчинка? — зрозумів Г. Г., вдивляючись їй в обличчя.

— Так, — посміхнулася Пенелопа. — Мене кличуть Пенелопою, а це мої двоюрідні брати Пітер і Саймон.

— Вітаю, вітаю, — покивав чарівник туди, де стояли Пітер і Саймон. — Я подумав, якщо ти дівчинка, то, може, ти б змогла заспокоїти Табіту? Розумієш, як жінка жінку?

— Ну, я ще ніколи не заспокоювала драконів, — схвильовано відповіла Пенелопа. — Я не зовсім впевнена, що мені це вдасться, розумієте?

— А я впевнений, — Г. Г. широко всміхнувся. — У тебе такий гарний голос. Як це великодушно з твого боку — запропонувати допомогу. Я відведу тебе до неї, коли отримаю окуляри.

Цієї миті Папуга налетів на них із окулярами в дзьобі.

— Ось, тримайте, — гукнув він і віддав знахідку господареві. — Вони були в банці з-під джему із місячної моркви. Як вони там опинилися?

— Ой, так-так… — сказав Г. Г. і радісно начепив окуляри. — Я вже згадав, як вони там опинились: я сам поклав їх туди, бо це було найбільш невідповідне місце для окулярів, і я думав, що завдяки цьому відразу згадаю, де їх залишив.

Папуга тяжко зітхнув, бо знав, що це було не вперше.

— Які ж ви гарні дітки, — сказав чарівник, посміхаючись їм, як маленький товстенький Миколай. — Хлопчики такі симпатичні, дівчинка така гарнесенька. Та ще й у кожного інший колір волосся, а це дуже зручно, бо так я зможу розрізняти вас, навіть коли загублю окуляри. Дайте-но мені пригледітись, я мушу запам’ятати: Пенелопа руденька, Пітер чорнявий кучерявий, так, а Саймон, очевидно, білявий. Так, так, я неодмінно запам’ятаю це за якийсь тиждень-два.

— Облишмо це на потім, — сказав Папуга. — А зараз розкажіть нам, що тут відбувається.

— Ну, — захихотів Г. Г., — у василісків почалися невеличкі проблеми. Вони заволоділи заклинаннями для яєць, і це, звісно ж, тривожно, але відколи у них з’явилася Книга чарів, відтоді почали виникати амбіції. А ти ж знаєш, які вони незграбні. Вони переплутали всі заклинання і поки второпали, що й до чого, встигли перетворити одного вартового на пучок місячної моркви, а ще одного — на маленьке коркове деревце, розколене блискавкою.

— Ха-ха-ха! — зареготав Папуга, плескаючи себе крилами по боках. — Оце так штука! А що далі?

— Потім вони прийшли сюди і хотіли змусити мене спуститися до них, щоб читати їм заклинання, — обурено розповідав Г. Г. — Але я заховався тут, і вони побоялися піти за мною.

— Питання в тому, — сказав Папуга, — що нам тепер робити?

— Ну, — сказав чарівник, — ти ж сам знаєш, що без Книги цілющих трав Гепсібара і Великої книги чарів я нічого не можу вдіяти. А василіски, якщо їм вірити, тримають усі книги в підземеллі свого замку і, треба думати, надійно їх охороняють. Я уявлення не маю, як нам їх звідти забрати, а без них ми безпорадні, як діти.

— Невже ви не можете пригадати жодного заклинання? — запитав Папуга.

— Ні, — сумно відповів Г. Г. — Коли живеш так довго, як я, то пам’ять починає тебе підводити. І це жахливо. Я пригадую, що у Великій книзі чарів є спеціальна формула проти василісків, але ніяк не можу її пригадати дослівно.

— Ану ж, — втішав його Папуга, — раптом вам це все-таки вдасться?

— Ні, — ще сумніше відповів чарівник. — Я вже старався пригадати, і не раз, але все марно.

— Нічого, — бадьоро сказав Папуга, — не засмучуйтеся, ми щось придумаємо. А зараз, може б, ви приготували яку-небудь розкішну страву з місячної моркви, як ви вмієте?

— Звичайно, без проблем, — сказав Г. Г. — Але спершу я відведу Пітера до Табіти, вона складе їй гарну жіночу компанію.

— Тобто, мабуть, Пенелопу? — виправив його Папуга.

— Оцю, білявеньку, так? — перепитав Г. Г.

— Ні-ні, руденьку, — сказав Папуга.

— Ага, так, так, звичайно, — заметушився чарівник. — Ходімо, Пенелопо, дорогенька.

— Іди, — підбадьорив її Папуга. — Табіта не заподіє тобі нічого лихого.

Але Пенелопі, незважаючи на слова Папуги, було дуже страшно йти слідом за Г. Г. кришталевим лабіринтом.

— Я розмістив її у східному крилі, — важко дихаючи сказав Г. Г. — Бо воно, по-перше, вогнетривке, а по-друге, звукоізольоване.

Пенелопа збагнула всі переваги такого рішення, коли вони дійшли до східного крила. Гамір, який зчинила там нещасна дракониха, годі було уявити:

— О-о-ой, ой-ой-ой! Гоу-у-у! — почула Пенелопа її ревіння.

— М-м-м-м! Ого-го-ой! У-у-у! О найтупіша, найдурніша дракониха у світі — це я. О-о-ой! У-у-у! Яка ж я ідіотка, дурепа… О-о-о-о!

Г. Г. завів Пенелопу в кімнату, облаштовану як спальня. Там стояло величезне ліжко на чотирьох ніжках, а на ньому лежала дракониха і ридма ридала. Вона була не така здоровенна, як Пенелопа собі уявляла. Як виявилось, Табіта за розміром була не більша за поні. Тулуб у неї яскравого брунатно-рожевого кольору, а вздовж всієї спини, від голови до кінчика хвоста, — зигзаг із золотої та зеленої луски. Її величезні очі, ніби з блакитної порцеляни, були повні сліз.

— Дивись, поглянь-но, Табіто, — сказав Г. Г., — кого я тобі привів. Це дівчинка, і звати її Пенелопа.

— Добрий день, як справи? — сказала Пенелопа.

— Ніяк, це вас не стосується. У-у-у-о-о! — заревла Табіта. Сльози збігали по щоках і випаровувалися від вогню з її ніздрів. — Немає на світі другої такої нікудишньої драконихи, як я. О-о-о-у-у!

— Можливо, — ввічливо продовжила Пенелопа, — якби ти поділилася зі мною своїм горем, то йому можна було б зарадити. Розумієш, я разом із братами прийшла сюди, щоб вам допомогти.

— Ти така добра, — ковтала сльози Табіта, — а я така самотня і нещасна, й ніхто вже не зможе мені допомогти, а я сама в цьому винна. О-о-о-у-у! У-у-у!.. І тут уже… — у-у-у! у-о-о-о! — нічого… — г-у-у! г-у-у! — не вдієш! О-о-ой-ой!

— Усе одно, — наполягала Пенелопа, — краще розкажи мені про всяк випадок. Сльозами горю не зарадиш.

Табіта дістала з-під подушки величезний носовичок і добряче висякалась, а хустинка відразу спалахнула. Пенелопі й Г. Г. довелося затоптувати вогонь, і це дуже роздратувало Г. Г.

— Наче я не казав їй користуватися вогнетривкими хустинками, я ж її сто разів просив! — обурився він. — Усі ці вогнедишні істоти такі неуважні, ти собі не уявляєш.

— Правильно, так і треба, г-у-у-у, ображай мене, коли моє серце розбите, о-о-о-о! Мене — останню з роду драконів, — ридма ридала Табіта. — Сварися, кричи на мене о-о-о-о! Кволу, беззахисну, останню зі свого роду!

— От лихо! — сказав Г. Г., — хоч що я кажу, все не так. Добре, я залишаю тебе з нею наодинці. Якщо буду потрібен, подзвони в дзвоник. Коли що термінове — дзвони п’ять разів.

Г. Г. поквапом утік, а Пенелопа обережно сіла на ліжко біля Табіти.

— Слухай, Табіто, — сказала вона лагідно й водночас впевнено. — Ці ридання тільки пригнічують тебе, але не вирішують твоїх проблем. А якщо ти зараз опануєш себе і розкажеш, що сталося, то, я впевнена, ми зможемо тобі допомогти.

— Добре, — сказала Табіта, глибоко і нерівно зітхнувши, аж полум’я вирвалося їй із носа, ніби пелюстки троянди. — Ось що: час від часу всі дракони зникають — усі, крім одного. І тоді той останній, він чи вона, стає хранителем яєць, які зносять усі дракони, один за одним, перед тим як зникнути. Мене обрали хранителькою яєць, і я цим дуже пишалась, бо це така велика відповідальність — знати, що майбутнє всіх драконів у твоїх руках, в одному кошику.

— Так, це величезна відповідальність, — серйозно сказала Пенелопа.

— Так-от, я саме підіймалася сюди і несла яйця — їх завжди висиджують у Кришталевих печерах, — аж раптом зустріла василісків. Я з ними взагалі ніколи нормально не спілкуюся, бо вони такі грубіяни, нечеми… Але вони сказали мені, що до головного плану внесено зміни й тому вони прийшли, щоб забрати яйця до Замку василісків, де їх тепер і мають висиджувати. І я, безголова дурепа, віддала їм яйця, а тоді — о-о-у-у, у-у-у, г-у-у! — вони забрали їх і втекли, сказавши, що не збираються нічого висиджувати, і що — у-у-м-м, о-о-у-у, у-у-у! — що драконів більше ніколи не буде… г-у-у, г-у-у, г-у-у!

— Підступні тварюки! — гнівно промовила Пенелопа, а Табіта знову голосно розридалась. — Але не переживай, ми разом із моїми братами плануємо проникнути в Замок василісків, повернути всі великі книги і врятувати драконячі яйця.

— Справді? Ви це зробите? — зраділа Табіта. — Але як?

— Ну, ми… — почала Пенелопа, але примовкла. Краєм ока помітила, що в затінку великої шафи в кутку щось ворухнулося.

— Скажи, — промовила вона, — тут, у Кришталевих печерах, є ще хтось, крім вас?

— Хтось іще? — замислено перепитала Табіта. — Ні, тільки я і Г. Г. А що таке?

Пенелопа, не мовлячи й слова, підійшла до дзвінка і натиснула кнопку п’ять разів. За кілька секунд почулося тупотіння, двері рвучко відчинились і Пітер, Саймон, Г. Г. та Папуга увірвалися до кімнати.

— Що сталося? — вигукнув Г. Г.

— Так, які проблеми? — запитали хлопці.

— Зачиніть двері, — сказала Пенелопа.

Вони зачинили двері й обступили Пенелопу.

— Ну? — сказав Саймон.

— Тут шпигун, — спокійно промовила Пенелопа. — Він ховається біля шафи.