Баранкін, будь людиною!

ПОДІЯ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА Шкідник, відомий населенню

Поки ми з Костем Малиніним наввипередки шептали слова заклинання і зосереджувались, коти на чолі з нашою Муською теж не гаяли часу. Обережно ступаючи лапами, вони підкрадались до нас чимраз ближче.

«Гаразд, Мусько, — майнуло в моїй голові, — якщо я лишуся живим, я з тобою дома розрахуюсь!»

Більше про котів я вирішив не думати, бо це заважало мені перетворюватись на метелика. Тепер я всю свою увагу зосередив на квітах, на житті, в якому не треба вити гнізд або битися за шпаківні, а треба тільки пурхати з квітки на квітку, грітися на сонечку і пити солодкий нектар, але замість цього мені, як на зло, в голову весь час ліз проклятий овес, а перед очима поставали горобці, кішки, Венька з рогаткою та інші дрібниці з мого горобиного життя.

Я рознервував, розплющив очі і побачив, що відстань між мною і проклятущими котами значно скоротилась, а я, як був нещасним горобцем, так ним і залишався. Тоді я занервував ще дужче і вирішив більше не заплющувати очі — будь що буде!

Ступивши ще кілька кроків, коти раптом зупинились і почали про щось між собою пирскати і нявчати.

«Радяться, кому кого їсти, — подумав я, — ділять двох горобців на трьох. І хай… Тепер я вже напевне не встигну перетворитися на метелика…» Про всяк випадок я ще кілька разів подумки промовив чарівне заклинання:

Тим часом коти розділились: один став підкрадатися до Костя, а Муська з дружком попрямували до мене. «От хитрюга! Знає, що одна зі мною не впорається… І що я їй такого зробив, — подумав я, не зводячи очей з Муськи, — тільки один раз чорнилом облив і то ненавмисне…»

За три кроки від мене Муська і її помічник зупинилися і завмерли. Вони присіли, вигнули спини трамвайними дугами і замуркотіли. Дряпали залізний дах кігтями, готувалися. «Збираються напасти! Виходить, ми з Костем не встигли перетворитися на метеликів, — подумав я. — Не встигли! Тепер все пропало!..» Мені стало холодно. Тілом забігали мурашки. І я вже подумав, що це останні мурашки в моєму житті… Я вже хотів крикнути: «Прощай, Малинін! Вибач, що я втягнув тебе у цю історію». Та в цю мить з котами трапилося щось незрозуміле: вони вирячили очі, пирснули і, замість того, щоб навально стрибнути вперед, відскочили назад. Шерсть у котів стала дибки; покрутивши зачумлено головами, вони всі разом ще раз підстрибнули на місці і рвонули у вікно на горище.

Коти зникли так несподівано, ніби позад нас з Костем раптом побачили велетенського собаку. Я озирнувся, ніякої собаки позад нас не було. Замість того я угледів крильця метелика, які стирчали за моєю спиною, неначе два вітрила.

То от чому коти так перелякалися: на очах у них із їстівного горобця я перетворився на неїстівного метелика! Встиг усе-таки! От здорово! Я в захваті поворушив маленькими трикутними крильцями і повернувся до Костя Малиніна, щоб поділитися з ним своєю радістю, але від несподіванки витріщив очі. Поруч зі мною, на тому самому місці, де кілька хвилин тому лежав напівживий і ледь чутно цвірінчав горобець Малинін, тепер сидів гарний метелик з величезними трикутними крилами якогось казкового чорно-зеленого кольору. Такого гарного метелика я ще зроду не бачив, навіть на картинках у книжці. Невже Малиніну Костю пощастило перетворитися на таку гарну комаху? Ні, цей метелик, безсумнівно, справжній метелик — одразу видно. А коли це справжній метелик, то де ж тоді мій кращий друг Малинін?.. Чи не впав він од жаху з даху на брук? Я подивився вниз. А раптом Костя в тій метушні непомітно для мене таки встиг зцапати якийсь котяра. Я подивився у вікно, що вело на горище. А може, він злякався котів і перелетів на сусіднє дерево? Я повернувся і почав роздивлятися тополю, яка росла поряд з будинком.

— Чого ти крутишся, як на уроці? — спитав мене раптом казково гарний метелик звичайнісіньким голосом Костя Малиніна.

Я глянув на метелика і не своїм від хвилювання голосом спитав:

— А ти хто такий?

— Та ти що, Баранкін, навмисне не впізнаєш мене, чи що?

— Малинін, це ти?

— А то хто ж! Не впізнав?!

— Спробуй упізнай тебе! Оце так перетворився! А я вже перелякався, думав, з тобою щось трапилося.

— Аякже! Тримай ширше кишеню! — сказав Малинін, розводячи крила й здіймаючи навколо себе вітер.

Я не міг одвести од Костя очей, такий він був незвичайний.

— Костю, — сказав я, — як же ти називаєшся?

— Як я називаюсь? Дуже просто… Зараз згадаю. Крила в мене зверху чорно-зелені?

— Чорно-зелені.

— А спідні?

— Коричнево-чорні.

— З золотими цятками?

— З цятками… І ще на кожному крилі по півмісяця і по цілій веселці.

— Все ясно! Я перетворився на махаона із сімейства вітрильників.

— А я?

— А ти перетворився в цього… Ану, повернись!

Я повернувся. Малинін критично оглянув мене з ніг до голови.

— Так… — сказав він. — Крильця в тебе маленькі, жовтенькі з чорними плямами. Зрозуміло. Ти перетворився на цього… на шкідника.

— На якого шкідника?

— На городнього. Відомого населенню під назвою капусниця із сімейства біланів…

— От тобі й маєш! — обурився я. — Чому це я перетворився на капусника, а ти — на махаона?

— «Чому, чому!» Звідки я знаю! Мабуть, тому, що махаони водяться на Далекому Сході, а я жив три роки в Хабаровську. А капусниці водяться в середній смузі Росії.

— А це точно?

— Точно! В мене ж колекція була! Я всі види метеликів знаю… Я — махаон, а ти — шкідник…

— «Шкідник!» Від тебе багато користі! Коли хочеш знати, то капусником бути навіть краще, ніж махаоном.

— А це чому ж?

— Тому що… тому що… у тебе крила розмальовані, як у дівчинки. Мені, наприклад, з такими крилами було б соромно з'явитися серед хлопців… тобто серед метеликів.

— Соромно — і з'являйся серед своїх!

— І з'явлюся!

Я злетів над дахом і зробив пробне коло над димарем. Крильця, звісно, були в мене не такі зручні й міцні, як у горобця, проте літати на них було на диво приємно. Летиш і весь час провалюєшся у якісь повітряні ями. Провалюєшся і летиш. І від цього в животі у тебе дух захоплює і таке відчуття, наче ти на льоту від радості помираєш. І тому тобі просто як дівчинці хочеться голосно казати чи «ух!», чи «ах!», чи «ох!» Чи просто завищати на радощах.

А попереду на тебе чекає солодкий нектар! Амброзія, можна сказати! І нові повітряні ями! І це дивовижне відчуття, від якого в животі дух-ух-ух перехоплює!.. І свідомість того, що все це, разом узяте, триватиме, скільки ми з Костем захочемо.

І яка різниця, хто ти такий — нешкідливий махаон чи шкідлива капусниця із сімейства біланів? Зрештою, це люди знають, хто з метеликів хто, а самі метелики на метеликах не розуміються. А коли це все так, то — ух! ах! ох! — і молодець Малинін, що напоумив мене стати метеликом.

В цей час до мене підлетів мій кращий друг Кость-махаон-Малинін, і ми почали гойдатися з ним у повітрі на якихось невидимих гойдалках.

— Ну, як? — запитав мене Кость, злітаючи донизу.

— Чудово! — відповів я, підносячись вгору. — Тільки їсти дуже хочеться.

— Ну, це діло поправиме, — сказав Кость. — Ух, зараз я тебе пригощу нектаром. Нектар пити — це тобі не овес дзьобати! Це, брат, знаєш, яка смакота!.. Лапки оближеш! Летімо швидше!

— Летімо! — сказав я. — Щодуху-уху-уху летімо!

— Летімо! — сказав Кость. — Щодуху-ух-уху! Крилом мах-ах-ах! Неначе пух-ух-ух! Щодуху-уху!..

ПОДІЯ ДВАДЦЯТА «Спляча красуня»

Ми з Костем зробили ще одне прощальне коло над горищем і вже збиралися летіти по нектар, як раптом Кость Малинін помітив на стіні будинку маленького жовтенького метелика. Він сидів під залізним жолобом, вчепившись лапками за цегляну стіну і склавши крильця, мов прочитану книгу.

— Справжній! — сказав Кость Малинін. — Не те, що ми з тобою! Привіт метеликам! — крикнув він і помахав у повітрі лапкою. — Це крушинник.

— Ну і добре! — сказав я. — Швидше летімо по нектар!

— Почекай! Треба з ним познайомитись!

— Ото ще… Цей крушинник не він, а вона. А ти, Костю, дівчачур!

— День добрий! — привітався Кость Малинін, і собі чіпляючись лапками за стінку поруч з крушинницею.

— Кость-махаон-дівчачур! Кость-махаон-дівчачур! — дражнив я Малиніна, кружляючи над самою його головою.

— Привіт крушинницям! — сказав Кость, піднімаючи догори на знак вітання обидві лапки.

— Ганьба дівчачурам! — сказав я.

Кость ще раз привітався до крушинниці, однак вона сиділа мовчки і нерухомо, не звертаючи на Малиніна жодної уваги.

— Ну й носа дере! — сказав я. — Так тобі й треба.

— Та ні, вона не дере носа, — сказав Кость, уважно роздивляючись крушинницю. — Вона спить! Авжеж, спить!

— Спляча красуня! Зрозуміло. Прокиньтесь, спляча красуне! З вами хоче познайомитись сам Кость-махаон із сімейства вітрильників!

Я сів поруч з крушинницею і поторсав її лапкою.

— Марно! — сказав Кость. — Тепер її і з гармати не розбудиш. Вона вже на всю зиму заснула.

— Чому це — на всю зиму?

— Тому що у них, у метеликів, такий закон природи!

— Що ти брешеш, Малинін, який ще закон природи?

— Та чесне слово! Всі метелики осінню умирають або засинають до самої весни. У них навіть розклад є, коли кому засинати.

— Стривай, а як же ми з тобою? — стривожився я.

— Що — ми?

— Ми з тобою теж метелики, значить, ми теж заснемо за розкладом?

— Взагалі-то раз ми метелики, значить, теж, мабуть, повинні будемо заснути… коли-небудь.

Мене це «відкриття» просто приголомшило.

— То навіщо ж ми з тобою перетворювалися на метеликів? — загорлав я на Костя. — Якщо ми щомиті можемо заснути, та ще на всю зиму! Ми ж на один день тільки перетворилися, а заснемо раптом — і канікули зимові проспимо, і на ковзанах не покатаємось, і в хокей не пограємо. Ех, Малинін, Малинін!

— Чого ти розходився? — сказав Кость. — Тобі ж поки що спати не хочеться?

— Ні.

— Ну й летімо по нектар, а там видно буде.

— Що значить «там видно буде»? А якщо я засну на льоту і прокинусь аж весною, перетворюсь на людину, а на іспитах що робитиму? З усіх предметів двійок нахапаю через тебе.

— Подумаєш, — сказав Кость, — дома його спати не вкладеш, а тут він, бачите, боїться на льоту заснути. Не бійся, не заснеш. Я відповідаю!

— Не засну?

— Звичайно, не заснеш. Восени засинають які метелики? Звичайні. А ми з тобою метелики незвичайні.

— А які ж ми?

— Ми з тобою людиноподібні метелики, ось які! — закричав на мене Малинін.

— Ну то й що? — запитав я Костя.

— А те, що на людиноподібних метеликів цей закон природи, може статись, і не поширюється!

— Може, не поширюється, а може статись, і поширюється!

Я хотів ще трохи полаяти Костя Малиніна за його легковажність, а надто за те, що він, маючи колекцію, приховав від мене такий жахливий закон природи, але в цей час над нами пролетів галасливий горобець і одразу ж повернув назад. Побачивши горобця, Малинін чомусь ураз знітився і поліз ховатися під дах.

Горобець причепився до стіни недалеко від мене і прицілився в мене одним оком. Пика горобця здалася мені дуже знайомою. Коли він повернувся до мене боком, я помітив, що у горобця немає хвоста. Тепер я його впізнав одразу: це був той самий куций горобець, з котрим я побився на подвір'ї за овес.

— Привіт, чепчик! — крикнув я своєму давньому знайомому. — Ти на мене не сердишся?

— Баранкін, ховайся негайно! — почув я за спиною голос Малиніна. — Він тебе здзьобає!

— Хто це мене здзьобає? Баранкін перед горобцями ніколи… — Не встиг я закінчити фразу, як Кость вилетів з-під даху, схопив мене за лапку і потяг під залізний жолоб.

У ту ж мить безхвостий горобець опинився на тому місці, де я тільки-но сидів. Помітивши, що я зник, він покрутив на всі боки головою, підібрався до сплячої крушинниці, дзьобнув, умить проковтнув і полетів далі, ніби нічого й не сталося. Я подивився з-під даху услід горобцю, потім перевів погляд на Малиніна.

— Я тебе забув попередити, Баранкін, — сказав Кость винуватим голосом, — що справжні горобці дуже люблять їсти метеликів, так що ти не дуже попадайся їм на очі…

Мені, звичайно, дуже кортіло висловити Костю все, що я думав у цю мить і про нього, і про життя метеликів, проте я мовчки склав лапки на грудях і стримався. Зрештою, я не Малинін, це він розпхинькався, коли стомився бути горобцем. А я Баранкін! Коли вже я перетворився на метелика, то я всі труднощі і всілякі нелюдські муки зноситиму мовчки, як справжній мужчина. Окрім того, у мене і сили не було лаятися з Малиніним, так мені хотілося їсти.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША Кепка-зенітка

Почекавши, поки горобець полетить собі далі, ми з Костем обережно вилетіли з-під даху і подалися по нектар до клумби з квітами, що виднілась унизу. Я, як і досі, провалювався на льоту у повітряні ями, однак того відчуття, що я вмираю від радості, у мене тепер не було. І «ухати» мені чомусь раптом розхотілося.

— Птахи тільки зверху небезпечні, — сказав Малинін, — а що ближче до землі, то небезпека менша. На крайній випадок, побачиш горобця — замаскуйся.

«Замаскуйся!» А якщо, поки я їстиму нектар, мене самого з'їдять, тоді як?.. Мені так і кортіло поставити це запитання Малиніну, проте я знову стримався і промовчав. Квіти на клумбі росли рясно, їх тут було багато — і червоних, і білих, і синіх, — і від усіх так смачно пахло нектаром, як від маминого печива на кухні.

У мене від одного лише запаху нектару потекла слина і навіть млосно стало. Я вже не слухав, що говорив мені Кость. Я знайшов найбільшу квітку і закружляв над нею, вибираючи місце для посадки.

— Дави його! — почувся раптом за моєю спиною чийсь пронизливий голос. Я перевернувся в повітрі І І побачив поблизу двох хлопчаків з заступами; вони розмахували кепками й бігли до мене, гупаючи ногами.

— Це непарний шовкопряд! Дави! Я знаю його! — крикнув один з них і, заклавши пальці в рота, пронизливо свиснув.

За словами Костя я був капусником і до непарного шовкопряда не мав ніякого відношення, тож і не звернув на крик хлопчаків уваги. Я знову спокійненько собі перевернувся у повітрі і закружляв над тією самою найбільшою квіткою, від якої так смачно пахло нектаром. В цей час ззаду мене накрила велетенська тінь, щось свиснуло біля крила і сильним поштовхом повітря мене кинуло на землю.

— Ур-ра! Збили! — загорлав один з хлопчаків, махаючи над головою кепкою. Голос хлопчини видався мені підозріливо знайомим.

— Ні, не збили! — сказав другий хлопчина. — Він заховався серед квіток! Шукай!

І голос другого хлопчини мені здався теж знайомим. Я придивився пильніше до винищувачів непарних шовкопрядів і впізнав своїх однокласників — Веньку Смирнова, того самого Веньку, що стріляв у нас з Костем з рогатки, коли ми були ще горобцями, і Генку Коромислова, Веньчиного прихвосня.

«Гаразд, Венько! — подумав я. — Твоє щастя, що я зараз метелик, а то я розрахувався б з тобою за все!» Тим часом Венька й Генка почали нишпорити по траві й шукати мене серед квіток. Проте я не розгубився. Я упав на землю, склав крильця й удав, що я не метелик, а сухий березовий листок. Хлопці тупцяли поруч зі мною, один з них навіть шпурнув мене носаком черевика. Дочекавшись, поки вони повернуться до мене спиною, я змахнув крилами й полетів.

— Ось він! — закричали винищувачі непарних шовкопрядів, але було вже пізно.

Я шугонув високо в повітря і зовсім несподівано опинився поруч з Малиніним.

— Я тобі кричу: «Тікай!» — напався на мене переляканий Кость, — а ти в квітку лізеш!

— Вони ж кричали: «Дави шовкопряда!» — а ти сказав, що я капусник!

— Дуже ці бовдури на метеликах розуміються! — сказав Кость, спускаючись на електричний годинник, що висів на стовпі над клумбою.

Я подивився, котра година, і почесав лапкою потилицю. На годиннику було вже рівно дванадцять, а наше життя знову йшло зовсім не так, як його розмалював Кость Малинін. Їсти хотілося все дужче і дужче, а Венька з Генкою і досі не відходили од клумби. Вони підморгували мені, махали руками, кивали головою і терпляче чекали, коли я знову спущусь на клумбу. Аякже, знайшли дурня! Я сподівався, що їм колись таки набридне чекати й вони підуть геть, і тоді ми з Костем наїмося нектару, проте ці бовдури почали знову свистати, махати кепками й обзивати мене всякими образливими іменами й прізвиськами.

— Від шкідників чую! — крикнув я, розізлившись. — Зінка Фокіна вас у саду на недільник чекає, а ви тут з метеликами забавляєтесь!

Після того Генка запустив у нас кепкою, а Венька спробував вилізти на стовп, але зірвався.

— Тут не поснідаєш, — сказав Кость так, ніби знав, про що я в цю мить думаю.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА Прощавайте, хлопці! Може, більше не побачимось…

— Знаєш що, — сказав я Костю, — давай краще полетимо на який-небудь город. Там зараз добре, все доспіло: і буряки, і морква, і капуста! І квіти там є.

І людей мало.

— Ех ти, капусник нещасний, — сказав Кость. — Та з тобою не можна зараз летіти ні на який город.

— Це ж чому?

— Тому, що зараз на всіх городах таких шкідників, як ти, труять.

— Чим труять?

— Чим? Усілякими хімічними отрутами…

Після таких слів у мене крила так і опустились, а перед очима попливли якісь різнобарвні кружала.

— Що ж це виходить? — скипів я. — На вулиці от-от крила обірвуть, на городах труять, у небі горобці дзьобають… Для чого ж ми перетворювались на метеликів? Щоб з голоду здохнути?.

— Гаразд, Баранкін, — сказав Кость, — не хвилюйся. Пригощу я тебе нектаром! Летімо!

— Куди летімо?

— У шкільний сад!

— Там же наші дерева садять!

— От і добре! Ми там і нектару у квітнику наїмося, і заодно з нашими хлопцями побачимося…

Кость Малинін сказав це так, ніби він страх як сумує за хлопцями з нашого класу.

— В школу то в школу, — погодився я. — Хлопці знайомі! Може, не займуть…

Мені, правда, й самому теж закортіло побачити хлопців. Я навіть не знаю, чому. І хоч у цю мить мені більш за все на світі хотілося їсти, мені раптом ще дуже захотілося пролетіти повз нашу школу, повз вікна рідного класу, з яким у мене було зв'язано стільки чудових спогадів! Хто сказав «чудових»? Хто сказав «повз вікна рідного класу»? Невже це сказав я, Баранкін? Що це зі мною відбувається? Я, здається, вже схибнувся з розуму від цього голоду. Щоб прийти до пам'яті, я взяв і стрепенувся, як собака після купання.

І правильно зробив, бо мої жалібні думки від цього розлетілися у різні боки, немов бризки, і мені одразу полегшало. І тепер я міг думати про зустріч мужньо, без будь-яких переживань, не те що Кость Малинін. У нього, тільки-но він заговорив про хлопців, очі зробилися великі-превеликі і, мені здалося, навіть мокрі-премокрі.

— Там і поснідаємо, — сказав сумно Кость Малинін,

— І пообідаємо, і повечеряємо, — додав я весело, відчуваючи, що одного сніданку мені буде вже замало.

Злетівши з годинника, ми наввипередки подалися до шкільного саду. Перший раз у житті ми летіли з Костем до школи з такою швидкістю, з якою бігли із школи додому. Я, звичайно, був певен, що першим прилечу в сад. Яким же було моє здивування, коли я одразу ж відстав од Малиніна на три будинки. Я спочатку навіть не повірив своїм очам. У нас у класі Кость вважався найслабшим хлопцем, а зі мною на уроках фізкультури ніхто навіть не ризикував змагатися. З фізкультури в мене завжди була п'ятірка. Тільки моя мама чомусь ніколи не визнавала цю п'ятірку за справжню. Я вирішив наддати льоту і замахав своїми жовтими трикутничками, неначе божевільний, однак і це не допомогло. На своїх розмальованих крилах Кость-махаон цього разу летів рівно, як по лінійці, розтинаючи крилами повітря і здіймаючи круг себе просто-таки художній свист, а я, як і раніше, провалювався у повітряні ями, хилитався з боку на бік, перевертався і тихо падав то на одне крило, то на друге.

Помітивши, що я відстав, Кость Малинін, — мені аж соромно стало, — вернувся назад і сказав мені, Баранкіну, першому силачеві нашого класу, слова, котрі я довіку не забуду: «Гей, ти, капуснику! Ти що, не можеш летіти швидше? Що ти весь час відстаєш?» Сказавши це, він на зло мені знову легко обігнав мене, потім знову повернув назад, знову випередив і крикнув: «Баранкін! Ти чого ото летиш, як пиріг з капустою? Дави на всі педалі! Нектар близько!» Цих слів Малиніну я теж ніколи не забуду.

Коли він, гребучи своїми крилами, неначе веслами, ще раз пролетів гордо повз мене, я вхопив його за задні лапи й у такий спосіб причепився до Малиніна на буксир. Переконавшись, що я від нього не відстаю, Кость перестав обзивати мене всякими словечками, і хоч як намагався од мене відірватися, але тепер йому це ніяк не вдавалося.

— Щось важко летіти стало! — сказав Кость, — Видох — вдох-ох-ох-ох!

— А по-моєму, значно легше! — сказав я і подумав: «Хай Кость попрацює за двох, раз у нього такі крила. Я теж торбичив його на своєму хвості, коли був горобцем, а тепер можу і відпочити трошки».

Склавши крила, я летів слідом за Малиніним, отримуючи насолоду від художнього свисту Костевих крил і для годиться коли-не-коли помахуючи своїми рівнобічними трикутничками. Отак на буксирі Кость дотяг мене до самої школи, до того місця, де наш клас садовив дерева.

— Гальмуй! — крикнув я Костю, коли він, відсапуючись, перетягнув мене через верхівку і попрямував повз огорожу до цегляного будинку нашої школи.

Сівши на підвіконня на третьому поверсі, ми підповзли до краю і подивилися вниз.

В саду кипіла робота. Одні, весело перемовляючись, копали ями, другі обережно опускали в землю саджанці і поливали їх із лійок водою. Кость Сергєєв навмисне вимазався землею і кривлявся. І всі сміялись. Всі були задоволені! І всім було хороше!

— Ну й хай працюють! — сказав Кость. — Вони працюють, а ми будемо їсти нектар. Якби вони довідалися, що ми зараз будемо їсти справжній нектар, вони нам напевне позаздрили б…

— Кому це — нам? — спитав я.

— Нам, метеликам… — сказав Кость Малинін непевним голосом.

Я згадав «сплячу красуню», котру проковтнув безхвостий горобець, прислухався до бурчання у своєму голодному животі, поглянув з ненавистю на горобців, що пурхали в шкільному садку, і сказав:

— Авжеж, авжеж. Вони б нам позаздрили… — я сказав це без будь-якого ентузіазму, одвернувся від хлопців і побачив, як у шкільні ворота влетіли на велосипедах Мишко Яковлєв і Алик Новиков (він сидів на багажнику).

Щось голосно викрикуючи, вони підкотили до Зінки Фокіної і, скочивши на землю, почали про щось розповідати їй і всім нашим, що збіглись до них. В саду запанувала тиша. Ніхто більше не сміявся, не жартував, а Кость Сергєєв навіть витер землю з лиця і перестав кривлятися.

— Щось трапилося, — сказав Кость,

Я промовчав. Мишко і Алик, поговоривши із старостою нашого класу, знову сіли на велосипеди і поїхали. Зінка Фокіна подивилась з-під руки їм услід, потім підкликала ще трьох наших хлопців, відібрала у них заступи і дала їм якесь завдання. Хлопці подалися на вулицю і розбіглися в різні боки.

— Шукають когось… — сказав Малинін.

— Не когось, а нас з тобою! — сказав я Костю.

— Ну і хай! — сказав Кость. — Вони хай шукають, а ми тим часом будемо їсти нектар. Летімо!

Я промовчав. Їсти хотілося нестерпно, і нектар був близько. Але і горобці були теж поруч, і їх цвірінчання геть псувало мені апетит.

«Як би вони нас все-таки не з'їли з Костем…» — подумав я, дивлячись на горобців, що пурхали поміж клумбами. Подумав я про одне, а сказав, звісно, зовсім інше.

— Летімо! — сказав я голосно й рішуче і подумки додав тихо: «Прощавайте, хлопці! Якщо нас з Костем з'їдять горобці, то ми, мабуть, більше ніколи не побачимось!..»

Прицілившись на клумбу з квітами, я розпростав крила і шугнув ластівкою з підвіконня донизу, ніби з купальної вишки в крижану воду…

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ Протичхальне щеплення

В повітрі від квітів знову запахло смачним нектаром, як, бувало, на кухні од маминого печива. У мене потекли слинки й знову запаморочилась голова. Я склав крила, взяв приціл на найбільшу квітку і пірнув у неї сторч головою, але промахнувся (не дивно!) і врізався в траву по самі п'яти своїх задніх лап. Довелося вибиратися з трави і починати все спочатку.

Цього разу я видряпався на квітку по стеблині і запустив хоботок у самісіньку середину квітки, туди, де, за моїми підрахунками, мав знаходитись нектар. Проте такого жаданого нектару у квітці не виявилося. Запах нектару був, а самого нектару не було. Пахло гарно, точнісінько, як мамин порожній флакончик з-під духів, а поживитися було нічим. Тоді я і заліз у квітку просто головою, так, що у мене назовні одні крила й ноги стирчали, і почав нишпорити у темряві хоботком по стінках, але в цей час з квітки хтось поліз мені назустріч.

Я вирішив, що це якийсь сторонній метелик устиг раніше від мене залізти у квітку і з'їсти весь нектар. Од самої цієї думки мене просто зло розібрало. Ти через цей нектар, можна сказати, життям ризикуєш, а н тебе його з-під самого носа злизують. Я взяв, і буцнув метелика головою. Той погрозливо загув і буцнув мене, а потім вперся своєю головою в мою голову і вичавив мене з квітки геть, як вичавлюють пасту для зубів із тюбика. Я зі злості ударив крилами по тичинках з такою силою, що пилок квітки здійнявся стовпом і поглинув мене, неначе хмара. Я від цього пилка мало не задихнувся.

— Гаразд, метелику, — сказав я, розганяючи крилами пилок, — тільки-но з'явись на світло, я тобі всі лапи… Ап-ап-чхи!.. Я тобі покажу, як чужий нектар… А-а-п-чхи!..

Поки я чхав, дивлюся — із квітки вилазить… тільки не метелик, а бджола, найсправжнісінька бджола, геть смугаста, неначе вона у піжамі. Вилізла із квітки і ухняпилась у мене своїми буркалами. Вона на мене дивиться, а я сиджу на краю квітки і чхаю на неї і, головне, стриматись ніяк не можу. А бджола, певне, так розгубилась, що навіть гудіти перестала. Я чхаю, а вона лапкою витирається, я чхаю, а вона витирається і мовчить. Разів десять я, напевне, на бджолу чхнув, не менше, а потім отямився і похолов од жаху. «Баранкін, — сказав я сам до себе, — на Кого ти чхаєш, Баранкін? Ти на бджолу чхаєш, нещасний капусник… Ось вона зараз тобі… апчхи!., як зробить протичхальнє щеплення, то знатимеш… як чхати на бджіл!.. Адже тебе, коли ти. був людиною, кусали один раз бджоли, так що ти… знаєш, чим це пахне!..»

«Знаю!» — відповів я сам собі і, як сидів на краю квітки, так і впав навзнак у траву.

Беркицьнувшись кілька разів через голову і хутенько змотавши свій порожній хоботок, я злетів і понад самого травою дременув од бджоли у кущі, подалі від клумб, через доріжку, за дерева, туди, де серед стовбурів маячило щось строкате, схоже на крила Костя.

Я гадав, що Малинін злякався і кинув мене одного посеред клумби: виявляється, його в кущі теж загнала бджола, вона і зараз все ще ганялась за ним і щось грізно гула на своїй бджолиній мові.

«Так йому і треба! — подумав я, спостерігаючи, як бджола настирливо переслідує Костя. — Жаль, що бджола лише одна. Я б зараз сам напустив на Малиніна штук сто бджіл, щоб він наступного разу не молов язиком і не вводив нікого в оману. «Будемо пурхати з квітки на квітку!.. Щодуху! Крилом мах! Неначе пух-ух-ух! Нектару наїмося!..» От і нехай зараз бджола пригостить його таким «нектаром», щоб йому вдруге не закортіло перетворюватися на метелика… Апчхи!»

— Рятуйте! — закричав в цей час Малинін. — Баранкін! Де ти? Ой мамо!

Мені хотілося, щоб бджола довше поганяла Костя і провчила його як слід, проте, коли він зарепетував, та ще таким жалібним голосом, мені його навіть шкода стало. Бджола його вжалить, а він візьме і захворіє або, що ще гірше, помре від бджолиної отрути. Що я з ним тоді робитиму? Іще я згадав, що Малинін не людина, а метелик. Я ж не знаю, як метелики переносять бджолину отруту, а може статись, вони її зовсім не переносять…

Схопивши в лапки легенький сучок, я підлетів до бджоли ззаду і що було сили торохнув її по голові. Бджола від такого удару впала в кущі, а в мене від голоду потемніло в очах і я, завалюючись на один бік, став падати в траву…

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА … Але починає діяти жахливий закон природи

Коли я розплющив очі, я побачив, що лежу на березі великої калюжі, а біля мене сидить мій найкращий друг Малинін і обмахує мене своїми розмальованими крильми.

Взагалі-то я не знаю, навіщо я розплющив очі, бо розплющувати їх мені зовсім не хотілося. І ухати мені теж більше не хотілося. І охати не хотілося. І ахати не хотілося. І бажання пищати від радості теж зникло. А від чого тут пищати? У носі весь час від цього клятого пилка свербить… Ап-чхи!.. І в животі зовсім зникло кудись відчуття, ніби ти вмираєш від радості… Ап-чхи! Тобто, відчуття, що ти вмираєш від чогось, лишилось, тільки от від чого?.. Напевне, від голоду… Все кудись щезло! Тільки одне завмирання духу лишилося. Дух у мене весь час чомусь завмирав і завмирав. І завмирав він чомусь все дужче й дужче. От зараз завмре зовсім і кінець… Ап-чхи! Навіть чхнути сили немає…

— Ти чого лежиш, Баранкін? — спитав мене Кость.

— Захотілось полежати, от і лежу, — сказав я, — Ап-чхи!.. Та що це, ніяк не можу прочхатися.

— Простудився, чи що? — спитав Малинін.

— Не простудився, — сказав я, — а наухахохався-…

Малинін якось сумно-сумно похитав головою, зробив видох — вдох-ох-ох і сказав:

— А знаєш, де ще можна поїсти нектару?

— Іди ти зі своїм нектаром знаєш куди… Ап-чхи!..

Я зміряв Малиніна презирливим поглядом з ніг до голови і мало не розреготався.

Він сидів на березі калюжі, геть обмазаний пилком, одне крило у нього стирчало дибки, а друге звисало, мов вухо в собаки. І вигляд у нього був такий нещасний-пренещасний, що мені його стало знову шкода, та на цей раз я взяв себе в руки.

Зібравши останні сили, я мовчки підповз до калюжі і став з насолодою пити з неї звичайну дощову воду. Малинін попробував ще раз заговорити зі мною, але я тепер на всі його запитання відповідав мовчанням. Я вирішив ніколи в житті взагалі більше не розмовляти з ним.

Я демонстративно пив з калюжі сиру воду (це замість обіцяного нектару!) і розмірковував. Невже я все-таки помилився? Проте ні, не може бути, щоб на землі не існувало такого життя, про яке я мріяв там, на лавочці у дворі. Є таке життя, і я його що б там е. знайду! Просто ми з Малиніним Костем не його шукали. Звичайно, наше перетворення на метеликів і горобців було помилкою. Тепер це цілком ясно. Їх життя тільки збоку виглядало прекрасним, а насправді воно виявилось просто жахливим. Але чому? Я мовчки пив воду, думав, думав і вирішив, що такого життя, про яке ми мріяли з Костем, напевне, взагалі на землі нема…

В цей час повз мене берегом калюжі пробіг мурашка. Мурашка то біг, то зупинявся, а я дивився на нього і з мукою думав: «… Коли такого життя нема на землі, то, може статись, воно є там, під землею, і коли від усяких турбот і напастей не можна втекти на крилах, то, може, від них можна сховатися, ну, приміром, у тому ж мурашнику…»

Я подивився услід мурашці і з сумнівом похитав головою. Сховатися в мурашнику, звичайно, можна, але що робити з мурахами? Вони ж, можна сказати, знамениті трудяги. Скільки я не спостерігав за ними, ніколи не бачив, щоб мурашки просто так сиділи і нічого не робили. Весь час вони чи кудись біжать, чи звідкись повертаються і завжди з собою тягнуть чи листок, чи грудочку землі, або й соснову голку… І на мурашник коли не глянеш, весь час вони його ремонтують, з ранку до вечора…

От перетворишся на мурашку, а вони візьмуть і примусять разом з ними пихтіти на будівництві… Та ні, коли вже ризикнути, то перетворитись на будь-кого, тільки не на мураха!.. А на кого? На кого ж все-таки треба перетворитися, щоб знову не ускочити в таку халепу, з якої ми з Костем ледве ноги винесли. На кого ж треба перетворитися? На кого?..

І тут я раптом згадав, що в той злощасний день на загальних зборах Алик Новиков чомусь обізвав нас трутнями! Трут-ня-ми! Хвилиночку! Хвилиночку! А що таке трутні? А трутні — це, між іншим, і є ті самі створіння, у яких саме таке життя, про яке ми мріяли з Костем на лавочці! І не «здається», а абсолютно точно. Навіть дуже точно! Тому їх і називають трутнями! А коли все це так, тоді чому ж ми перетворювались на горобців і метеликів? От дурні! Які ж ми з Костем були безпросвітні дурні!

— Малинін! — загорлав я (коли я зрозумів нашу помилку, я, звісно, одразу ж перестав сердитись на Костя і вирішив негайно поділитися з ним своїм відкриттям). — Малинін! Ох і дурні ж ми з тобою, Малинін!

— Авжеж, дурні! — охоче погодився зі мною Малинін. — Особливо ти, Баранкін!..

— Так, я просто круглий ідіот, Малинін! І як це мені одразу не спало на думку!.. Скільки даремно часу згаяли!

— Отож-бо! — відгукнувся Кость.

— І навіщо нам з тобою було перетворюватись на горобців і метеликів?

— От я тебе про це і хочу запитати, Баранкін! — сказав Малинін. — Навіщо нам треба було перетворюватись на горобців і метеликів?

— Коли нам одразу ж треба було перетворитись на трутнів!

— Як — на трутнів? Чому — на трутнів? — злякався Кость Малинін.

— Бо трутні тому й називаються трутнями, що вони в житті нічого не роблять або роблять тільки те, що їм захочеться! А ми з тобою на лавочці саме про це і мріяли!

— Знаєш, Баранкін! — сказав Малинін противним голосом. — Я через тебе вже стільки витратив сил на те, щоб нічого не робити, що краще б я весь цей час щось робив!

— Малинін! — закричав я. — Але ж я теж не менше тебе на те сил витратив! А тепер ми перетворимося на трутнів і від усього цього відпочинемо!

— Як перетворимось! — заволав Кость Малинін. — Знову перетворимось? Ну, знаєш, Баранкін! Годі з мене, Баранкін! Я і так за ці два рази наперетворювався по горло!

— Костю! Так ті ж два рази не рахуються! Раз не в того, в кого треба, перетворювались, значить, не рахується!

— Чому це — не рахується!

— Тому, що треба ж нам нарешті перетворитися на того, на кого слід було перетворитися… А перетворитися нам треба було на трутнів!..

— Та на яких трутнів?.. — несподівано спокійно-байдуже спитав Кость.

— Та ти що? — здивувався я. — Не знаєш які бувають трутні?

— Не знаю, які бувають трутні, — відповів Малинін, враз потягуючись і позіхаючи.

— Ну що ти, Костю, — сказав я розгублено, — ти повинен знати, які бувають трутні…

— Чому це, я повинен?.. А сам ти, Баранкін, знаєш?..

Я хотів по інерції обуритися, що я, мовляв, знаю, які бувають трутні, але поперхнувся і нічого не сказав, бо, чесно кажучи, я… я не мав найменшого уявлення, які вони, ті дивні створіння, на котрих нам давно треба було перетворитися з Костем Малиніним! Натомість я сказав зовсім інше.

— Та ти що, Малинін, — сказав я, — пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала про трутнів і малюнки показувала…

— Не пам'ятаю, — сказав Малинін, — і ти не можеш пам'ятати…

— Це чому?

— Тому що на тому уроці ми разом з тобою винаходили нову мову… — Його правда, на тому уроці ми з Костем, дійсно, обоє не слухали Ніну Миколаївну: в цей час ми винаходили нову мову, що її на всій земній кулі розуміли б лише двоє людей — я і Кость Малинін. Зрозуміло, що нам було не до Ніни Миколаївни і її трутнів…

— Зажди, Малинін, — сказав я, — але ж ти інколи поглядав на дошку?

— Ну то й що?

— О, може, ти хоч краєчком ока бачив, який вигляд мають ті трутні?

— Нічого я не запам'ятав, — сказав Малинін, знову потягуючись і позіхаючи.

— А може, ти все це мені навмисне говориш, щоб не перетворюватись на трутнів?

— Ні, слово честі!!!

Це був жахливий удар. Ні я, ні Малинін не мали найменшого уявлення, який вигляд мають трутні, що на них нам треба було перетворюватись…

— То що ж виходить? Виходить, перетворення відміняється? Виходить, перетворення не відбудеться?! А як же ВОНО може відбутися, Баранкін, коли ти не уявляєш, який вигляд має ТЕ, на ЩО ти повинен перетворитися! І навіщо я на тому уроці займався сторонньою справою? Ех, Баранкін, Баранкін! Ніну Миколаївну треба було слухати, а не нову мову винаходити!

— Тру… Тру…» Тру… — раптом ні з того ні з сього забурмотів Малинін собі під ніс. — Згадав, згадав… Бджілки такі маленькі… з кри… з кри… з кри…

З цими словами Малинін якось дивно захитався і почав падати на бік.

— З кри… з кри… з кри… з крилами! — підхопив я. — Правильно, Малинін!

Згадав! Тепер і я згадав малюнок, на якому було зображено трутнів. Він висів на дошці в нашому класі… Це були бджоли, такі маленькі бджілки нашого, чоловічого, так би мовити, роду з невеличкими прозорими крильцями… Все!!! От тепер ми зрештою відпочинемо з Костем як слід! Відпочинемо від усього на світі. Всі надії, весь мій ентузіазм і навіть даремно розтрачені сили — все, все повернулося до мене!

— Вставай, Малинін! — загримав я на Костя. — Нема чого тобі тут розлежуватися! Працювати треба! — сказав я, розуміючи під словом «працювати» те саме єдино необхідне, єдино вірне, єдино не дурне перетворення на трутнів, яке нам треба було зараз здійснити.

— Вставай же, Малинін! — загорлав я, тремтячи від нетерпіння і бажання поповнити Костевою і моєю персоною лави трутнів на земній кулі.

Проте мої радісні крики не справили чомусь на Костя ніякого враження.

Малинін усе ще лежав на боці, щось промурмотів мені у відповідь, проте я не зрозумів жодного слова.

— Що ти говориш? — запитав я його.

— Хри… Хр-ри… — прохропів Кость.

— Костю, та що з тобою? — кинувся я до Малиніна і що сили затряс його за лапку. — Ти що?.. Прикидаєшся, що спиш, чи що? Отже ти не хочеш перетворюватись на трутнів! Ну і грець з тобою! Я і один можу!

— Хр-ри… — одізвався Малинін і тут же почав молоти таку нісенітницю, що я зрозумів: Кость не прикидається, він спить!

Кость Малинін спить! Він заснув. Згадав про трутнів і заснув в останню мить. У таку хвилину! Перед таким перетворенням! Заснув згідно за всіма жахливими правилами й законами природи, за якими восени засинають усі справжні метелики… Заснув і навіть не попередив мене, а ще казав, що цей «закон» на нас, на людиноподібних метеликів, не поширюється, а сам узяв і заснув, як та «спляча красуня», яку проковтнув горобець… Добре, що поблизу нема горобців… Нема! Поки що нема, а чи довго їм з'явитися? Треба будити Костя Малиніна, швидше будити… Будити, поки не пізно, поки не з'явилися кляті горобці!

Я термосив Костя за лапи, я штовхав його в бік, я смикав його за крила, але все марно — Кость Малинін не прокидався. Мені стало моторошно:

— Костю! — зарепетував я. — Прокинься негайно ж! Чуєш? Або ми з тобою на все життя посваримось!

— Хр-р-ри… — сказав Кость Малинін.

«Коли він заснув, як людина, то я його, звісно, розбуджу, — подумав я, — а коли він заснув, як метелик, до самої весни, та ще за розкладом, то я… то я… Його все одно розбуджу! Я повинен його розбудити, хоч би що там було! Треба йому… Що йому треба?.. Ні, треба його! Що його треба?.. Знаю!.. Треба його облити водою!..»

Я злетів з камінчика до калюжі, набрав через хоботок води і раптом почув за кущами голоси хлопців з нашого класу. Вони наближалися…

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА Такий метелик, як я, у них в колекції є

— Несправедливо! — сказав Кость Семенов, виходячи із-за куща. — Ми тут усі працюємо, а Баранкін з Малиніним де-небудь у кіно сидять…

Усі загалдикали, а я подумав: «Вам би таку картину показати, яку ми з Костем бачили!..»

— Правильно говорить Семенов, — сказала Віра Большова. — Коли працювати, то всім, а не працювати, то теж усім…

— Баранкін з Малиніним завіялися, а Смирнов і Пенкін взагалі не з'явилися! — сказав Семенов.

«От ще невчасно приперлись сюди, — подумав я, ховаючись за кущик трави. — Цікаво, довго вони збираються тут стовбичити чи ні?..»

— Та вигнати цього Баранкіна із школи! — закричала Ерка не своїм голосом. — Годі з ним панькатись!

— Куди його виженеш? — сказала Фокіна. — На вулицю, чи що?

— Чому — на вулицю? — відповіла Кузякіна. — Перевести в триста п'ятнадцяту школу…

— А чому в триста п'ятнадцяту? — спитав Кость Семенов.

— Тому, що ми з цією школою змагаємось… От і нехай Баранкін там отримує двійки! Нам це буде навіть вигідно!..

— Значить, ти, Ера, пропонуєш перевести в іншу школу Юркові двійки? — сказала Фокіна. — А що з Баранкіним робити?

— Гаразд, ви тут розбирайтесь, а ми пішли газировку пити! — сказав Кость Семенов.

— Обридло про цього Баранкіна слухати, — додав Валя Череваткін. — Ходімо.

— Юннатів прошу залишитись! — сказала Фокіна.

Хлопці пішли, а дівчатка розсілися на галявинці навкруг Зіни Фокіної, хихикаючи і про щось перемовляючись між собою.

— Тихіше, дівчата! — сказала Зінка Фокіна, розкриваючи товсту книгу. — Не відволікайтесь, будь ласка! Темою нашого сьогоднішнього заняття є…

— Метелики! Метелики! — заверещали дівчата, розмахуючи сачками.

— Правильно! Метелики! — підтвердила Зінка і почала гортати книгу.

Метелики? Це що значить? Це значить… Я і Кость — тема сьогоднішнього заняття… Ну, знаєте! Я ледве не поперхнувся тією самою водою, якою збирався окропити Костя Малиніна. Оце так-так!.. Тепер мені зрозуміло, навіщо ці юннатички-лунатички з собою сачки прихопили: щоб ловити нас, метеликів! Мабуть, тепер будити Костя навіть небезпечно… Я вилив із хоботка воду. Прокинеться ще, крилами замахає спросоння, а дівчата його тут і цапнуть… Що ж з ним робити? От напасть! Сховати його, чи що?.. Ось клаптик газети. Взяти і прикрити його папірцем, щоб ніхто не побачив… Я вчепився у клаптик газети і потяг його до Костя Малиніна.

Зінка Фокіна поправила окуляри, прокашлялась і заходилася читати страшенно противним голосом:

— «Метелики — одне з найцікавіших явищ у світі комах…»

Я зупинився на мить, щоб перевести подих, і знову завзято потяг клаптик газети через стежку. (Найнебезпечніше місце! Хоч би не помітили!) Перетягнувши папірець через стежку, я пірнув у траву і озирнувся. Все ніби було гаразд. Кость, наче нічого й не сталося, хропів уві сні. Дівчата сиділи сумирно. Фокіна і далі бубоніла:

— «… Велике значення метелики мають і для господарської діяльності людини…»

— Ой Зіночка! Метелик! Метелик! — раптом закричала одна з юннаток нелюдським голосом.

Я так і завмер.

— Де? Де метелик? Який метелик? — заверещали разом усі дівчата.

— Та ось! Біля калюжки у траві! Невже не бачите?!

Зінка Фокіна загорнула книжку, втупилась очима у траву і насторожилась, немов міліцейська собака. Я від жаху аж упрів.

«Все пропало! — майнуло у мене в голові. — Котрогось із нас помітили! Але кого? Мене чи Костя?.. Тільки б не Костя, тільки б не Костя!..»

Запанувала тиша. Я стояв, як дурень, біля клаптя газети, витираючи лапою піт з чола, і дивився на дівчат. Мені здавалось, що вони всі дивилися на Костя Малиніна, а я стояв і дивився на них (а що я ще міг робити?).

— Так, — сказала Фокіна, поправляючи окуляри і дивлячись кудись у мій бік, — капусник з сімейства біланів. Не звертайте уваги, дівчата! Такий метелик у нашій колекції є!.. — Вона знову уткнула свого носа у книжку, а я на радощах навіть розізлився.

«У них в колекції є такий метелик, як я!.. Аякже? Тримайте ширше кишеню! Юннатики-лунатики!»

Я показав лапою «носа» дівчатам, котрі після слів Фокіної одразу ж втратили до мене будь-який інтерес. Зрештою, мені це було на руку, тепер я міг, не привертаючи на себе уваги, швиденько прикрити Костя від дівчачих очей клаптем газети.

На рахунок «раз» я підтягнув папірець до Костя, на рахунок «два» я почав піднімати той папірець на ребро.

Але вітер зненацька вирвав папір з моїх лап і поніс над травою.

— Ой Зіночка! — знову заверещала одна з юннаток так, ніби її ужалила змія. — Ви тільки гляньте, який метелик! По-моєму, у нашій колекції такого нема!

— Дівчата! Перестаньте відволікатись! — сказала невдоволено Фокіна. Вона відвела свій погляд од книги та так і закам'яніла з витріщеними очима. — Що таке?.. — зашепотіла вона перелякано. — Не може бути! Ой дівчата! Я, мабуть, сплю! Ущипніть мене!.. Ой подружки! Та це ж ма-ха-он! Справжній Мааков махаон із Уссурійського краю… Як же він тут опинився? Махаон у нашому місті? От диво! Разюче явище! Справжнє відкриття! Тема для наукової доповіді!

Бурмочучи ці слова, Фокіна встигла взяти у когось із дівчат сачок, підвестися, зробити крок уперед і закам'яніти на одній нозі.

І от сталося те, чого я боявся найбільш за все на світі: гурток юннаток на чолі з Зінкою Фокіною помітив сплячого махаона, тобто не махаона, а сплячого Костя Малиніна, і тепер моєму найкращому другові загрожувала, можливо, найсмертельніша із усіх небезпек, які ми зазнали з ним протягом усього цього часу…

— Дівчата! — скомандувала пошепки Зінка Фокіна отетерілим юннаткам. — Оточуйте, тільки тихо… Чур, ловити буду я сама!..

Мовчки, з сачками наготові, дівчата почали оточувати сплячого Малиніна, того самого Костя Малиніна котрого вони, дякуючи своїй недосвідченості, вважали Мааковим махаоном, що чудом залетів у наше місто із далекого Уссурійського краю!..

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА В морилку, потім у сушилку… і в розпрямилку…

— Зараз ми його впіймаємо! — просичала Фокіна, хитаючись на одній нозі й боючись налякати Костя. — Спіймаємо і в морилку, потім у сушилку, потім у розпрямилку…

— Хр-р-ри… — долинув до мене голос Малиніна, що тим часом солодко спав…

Кость спав і навіть не підозрював, яку страшну загибель готувала йому староста нашого класу Зінка Фокіна. Не можна було гаяти жодної миті.

Бо, на нашу біду, повернулися хлопці і теж приєдналися до Зінки Фокіної, і теж висловили палке бажання піймати Костя Малиніна… тобто махаона, і посадити його в морилку. (От лобуряки нещасні! Що завгодно робитимуть, аби не працювати!)

Венька Смирнов і Генка Коромислов, що тільки-но з'явились на дільниці, теж вирішили взяти участь у цій жахливій справі. Венька розштовхав дівчат, глянув на Костя Малиніна і загорлав:

— Та ми ж цього типа недавно з Генкою на вулиці ловили!..

Зінка Фокіна, замість того, щоб зробити Смирнову і Коромислову зауваження з приводу того, що вони запізнилися на недільник, тільки засичала на Веньку, а дівчата, скориставшись плутаниною, відтіснили всіх хлопців у кущі і почали стискати навколо Костя Малиніна смертельне коло.

Що робити?

Я вилетів із трави, підлетів до Зінки Фокіної і, кружляючи біля її правого вуха, почав благати її, щоб вона залишила у спокої Костя Малиніна.

— Зіночко! — просив я. — Зупинись! Це ж не метелик! Не махаон це! Це Малинін!

Проте Зінка Фокіна відмахнулась од мене, як від надоїдливої мухи.

— Дівчата! Та що ж ви робите! — благав я відчайдушно.

Але вони всі ніби поглухли і посліпли: не бачили і не чули мене, ніби я взагалі не існував на світі. Смертельне коло дедалі вужчало.

Я заметався, потім злетів угору, залишилось тільки одне: збити сплюха з каменя — взяти його на таран! Можливо, він хоч від удару прокинеться. Склавши крила, я ринувся вниз, ковзнув над травою і щосили буцнув Костя головою в бік. Від сильного удару в голові у мене все пішло кругом і перед очима попливла веселка, а Кость зірвався з каменя, підскочив, злетів, прокинувся у повітрі і як очамрілий завертів очима.

— Костю! Роби свічку! Свічку роби! — закричав я не своїм голосом.

— Яку свічку? — сказав здивовано Кость Малинін, протираючи заспані очі.

Тоді я схопив його за лапу і потягнув за собою в небо стрімко вгору. І звідки в мене тільки сила взялась. В одну мить я підняв Костя Малиніна, як на ліфті, вище кущів.

Унизу, десь там, під нами, дико верещали.

— Це що, велика перерва? — спитав мене Кость сонним голосом і знову заплющив очі.

— Яка ще перерва? — сказав я, піддаючи Костю ззаду лапою, щоб він хоч трохи прийшов до тями. В очах у мене все ще мінилося північне сяйво. — Ти що, досі не прокинувся, чи як?

— Зараз, зараз! — сказав Малинін. — Зараз я наїмся нектару і сяду за геометрію… А цьому Мишкові треба крила обірвати…

— Якому Мишкові?

— Яковлєву… із сімейства відмінників. Щоб він знав, як погоджуватися підтягати нас у неділю…

Малинін хотів ще щось сказати, але раптом перестав махати крилами, голосно захропів і впав у кущі, в самісіньку гущавину.

— Костю! Не засинай! Пропадеш! — заволав я і пірнув слідом за своїм другом у бузок, чіпляючись на льоту крильми за сучки і листя.

Від удару об гілку Кость знову прокинувся. Гілкою назад і вперед повзали мурашки; вони снували у мене під ногами, і мені довелося двом з них дати гарного запотиличника, щоб вони не лізли не в своє діло у такий, можна сказати, критичний момент.

— Негайно перетворюйся з метелика на трутня, чуєш! — сказав я Костю, розганяючи мурашок.

— На якого трутня? З якого метелика? Ти що, Баранкін, з глузду з'їхав, чи що? — сказав Малинін і завалився на бік.

Певне, у сонного Малиніна так усе переплуталось у голові, що він уже нічого не тямив і взагалі ніс якусь ахінею. Тоді я підняв його на крила:

— Перетворюйся на трутня! Чуєш, Малинін?

— Як це може людина перетворитися на трутня? Ти, Баранкін, фантазей… із сімейства людовеїв… тобто людинаків… тобто… я спати хочу, — пробелькотів Малинін і перевернувся на другий бік.

Було чути, як по саду з виском і криком нишпорили дівчата. Якщо вони помітять у кущах барвисті крила Костя-махаона, ми пропали.

— Ти перетворишся на трутня чи ні? Останній раз тебе питаю! — я знову підняв Малиніна, при цьому я встиг фицнути задніми лапами двох нахабних мурашок, котрі намагалися заповзти мені під живіт.

— Гаразд, Баранкін! — промимрив Кость. — Коли вже тобі так хочеться… Тільки я спочатку посплю…

— Ні, спочатку ти перетворишся на трутня, а потім будеш спати! Слухай мою команду! — я схопив Костя за передні лапи, затряс що було сили, примовляючи: — Повторюй за мною! Повторюй за мною!

— Ось він де заховався! — писнула неподалеку Зінка Фокіна. — Я так і знала, він далеко не полетить! Дівчата, оточуйте кущ!

«Все, нас виявили! Ми пропали! — подумав я. — І Малинін знов заснув! І тепер я вже нічого не зможу вдіяти!»

У мене при одній тільки цій думці опустились крила, і я навіть махнув лапою на мурашок, котрі знову наповзали з усіх боків.

«Хай повзають, — промовив я подумки, — тепер все одно…»

І раптом саме в цю мить я почув сміх Костя Малиніна.

Я з жахом поглянув у його бік — чи не з'їхав він часом уві сні з розуму од усіх цих переживань — і бачу, як дві мурашки повзають біля його живота і лоскочуть Костя своїми вусиками. Вони його, «значить, лоскочуть, а він, значить, сміється, тихо, правда, сміється, але сміється, спить і сміється. От бовдур, і як же я забув, що Кость Малинін найбільш за все на світі лоскоту боїться. Я ще в таборі будив його з допомогою лоскоту. От спасибі мурахам, що нагадали. І, не гаючи більше часу, я всіма чотирма лапами почав лоскотати Костя. Тихий сміх Костя-махаона одразу ж перейшов на регіт, і він прокинувся. Враз прокинувся! І очі розплющив, і вмить сон куди й подівся…

Трясеться весь, регоче, заливається як недоумкуватий, лапами за живіт — хапається і промовляє, захлинаючись од сміху:

— Ой Баранкін! Ха! Ха! Навіщо ти мене лоскочеш? Ха! Ха! Ха!

— Ха! Ха! Ха! — відповідаю я Малиніну.

Мене теж у цю хвилину розібрав сміх — по-перше, на нервовому грунті, по-друге, дуже вже я зрадів, що Кость прокинувся від цього жахливого сну і остаточно прийшов до пам'яті. Я від цієї нервової радості навіть на деякий час забув про смертельну небезпеку, яка все ще загрожувала Костю Малиніну. А головне, хоч Кость і прокинувся, я все одно його лоскотав.

Хто його знає! Перестанеш лоскотати, він візьме й знову засне.

— Та ну вас! — сказав Кость Малинін, відштовхуючи мене і мурашок од себе. — Розлоскоталися тут! Ха-ха! А що то там за галас! Ха-ха-ха!

І тут я знову з жахом згадав про те, що загрожує моєму кращому другові, і не лише згадав, але й зрозумів, що, судячи по голосах, Зінка з дівчатами вже почали оточувати наш кущ.

— Малинін! — гримнув я. — Цієї ж миті зосереджуйся і починай перетворюватись на трутня!

— Чому — на трутня? На якого ще трутня? — спитав Кость, солодко потягаючись.

— Тому, що там Зінка Фокіна з юннатками. Вони тебе як махаона хочуть запроторити в морилку! Потім у сушилку! Потім у розпрямилку!

— Я в морилку? Навіщо в морилку?

— Для колекції! — заверещав я.

При слові «колекція» з Малиніна сон як рукою зняло, і він, очевидно, одразу все, все, все згадав, зрозумів все, все, все, зрозумів і збагнув увесь трагізм становища, в яке ми з ним потрапили. Ще б пак! Що таке колекція, Кость знав добре, адже він сам був колись юннатом і в нього самого колись була така колекція, в яку так хотіла зараз запакувати його Зінка Фокіна.

— Що ж ти мене одразу не розбудив?

— Я ще тебе не розбудив?! Скажи спасибі мурашкам. Це вони мене напоумили… Одне слово, швидше повторюй за мною!

Я кричав Малиніну заклинання в самісіньке вухо, а сам бачив, що він мене зовсім не чує, він, певне, при слові «колекція» від жаху отетерів і не міг второпати, що я від нього хочу.

А Малинін мовчав, мовчав, а затим як заверещить:

Я спочатку навіть не збагнув, що на цей раз ми з Малиніним перетворюємось на зовсім різних комашок, і наші шляхи, як кажуть, розходяться. Я хочу стати трутнем, а Малинін хоче зв'язати своє життя з мурашками! Навіщо він це робить? Невже він не розуміє, що на нього там чекає? Та ні, він, по-моєму, зараз взагалі нічого не розуміє. Він зараз розуміє лише одне: краще бути живим трудягою-мурашкою, ніж метеликом.

Як ви гадаєте, міг я залишити Малиніна одного в такій ситуації? Міг я сам стати виплеканим трутнем, а Малиніну дозволити перетворитися на мураха? Звісно, не міг! Відповідаю я за Малиніна, чи не відповідаю? Відповідаю, та ще як відповідаю, головою своєю відповідаю! Адже це я втягнув його в цю історію, а не він мене.

В цю хвилину за кущами, на довершення всього, розлігся прямо-таки кінський тупіт, тріск сучків і гілок. За листям з усіх боків заметляли різнокольорові сачки, кілька дівчат вилізли з сачками аж на дерево і тим самим відрізали нам з Костем останній шлях до порятунку.

Все! Мені більше нічого не лишалось, як набрати в легені якомога більше повітря і вкласти всі свої останні сили у заклинання, яке в гарячці придумав цей псих Малинін.

залопотів я слідом за Костем Малиніним. —

Ой, я був у цьому не переконаний, зовсім не переконаний! Малинін, що ми з тобою робимо? І навіщо тільки ми з тобою перетворюємось на мурашок?!

Це була остання думка, що майнула в моїй змученій метеликовій голові, що розривалася від турбот, тривог, жаху і хвилювань…