Баранкін, будь людиною!

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА, неприємна для Зінки Фокіної і рятівна для нас з Костем

— Зіночко! — просичала котрась з дівчат за кущем. — А коли полетить капусник, що з ним робити?

Говорячи про капусника, дівчата, звісно, мали на увазі мене, Баранкіна. Для мене це запитання прозвучало так: «Зіночко, а коли полетить Юрко Баранкін, що з ним робити?»

— Теж у морилку! — відповіла Зінка Фокіна. — Махаон буде у нас експонатом, а на капусникові я вчитиму вас працювати з розпрямилкою.

«Діждався, Баранкін!» — подумав я, прислухаючись до звуків, що долітали з-за куща. З усього було видно, що там закінчувались останні приготування до штурму бузкового куща: брязкали флакони, шурхотіли коробки для пакування метеликів, долітали страшні запитання і ще страшніші відповіді.

— Зіночко, а, якщо махаон (тобто Кость Малинін) потрапить у сачок, можна його за крила брати?

— Ні в якому разі! Треба, щоб у метелика були не потерті крила… Приготуйте морилки! Ніно, у кого булавки для наколювання?..

— У мене.

— Приготуй булавки!

— Ой, я боюсь!

— Катю, візьми у неї булавки!.. Зою, веди спостереження!..

— Я й так веду!

— Всі готові?

— Вссссі! — засичали дівчата, неначе змії.

— Відкрити морилки!

Морилки були відкриті — в повітрі запахло тютюном. Хтось голосно чхнув. Хтось сказав: «Ой, я боюсь!» Одна дівчинка пожалилася кропивою і заойкала. На неї всі зацитькали. З тріском обережно розсунулись гілки.

— Де вони?.

— Ось!

— Де? Не бачу! На нижній гілці?

— Та ні! Вище!

— Вище?

— Нижче!

— Ще нижче! Праворуч! Тепер ліворуч! Он там біля сухого листка два метелики!..

— Ой дівчата! Справді!..

— Тихіше ви там!

Гілки розсовувались, шурхотіння посилювалось, і розчервоніле лице Фокіної, подряпане, у павутинні, з'явилось у гущавині бузку; очі, неначе у божевільної, забігали по листках.

— Ну, що там, що там, що там?.. — зацокали з усіх боків дівчата.

— Нічого… — сказала Зінка Фокіна розгублено. — Нікого!..

Звичайно, якби Зінка Фокіна уважніше придивилася до того місця, на якому вона сама, на власні очі, кілька хвилин тому бачила двох метеликів, то вона при бажанні могла б помітити двох маленьких чорненьких мурашок, що вчепилися всіма лапками у шорстку кору бузку, але Фокіній було не до мурашок.

Вона ще раз пробігла сумними очима по гілках і, глибоко зітхаючи, промовила:

— Як крізь землю провалились… Нікого!

— Як це — нікого?.. А ми хто такі? — прошепотів один мурашка іншому. Мурашка з голубими очима, розсміявся, поворушив вусиками й поплескав лапкою по плечу мураха з чорними очима.

Мурашка з чорними очима глянув на розгублене лице Зінки Фокіної, теж поворушив вусиками й нічого не сказав.

— Дивина! — прошепотіла Зінка Фокіна. — Я ж своїми очима бачила… Не могли ж вони крізь землю провалитися!.. — Вона ще раз обнишпорила весь кущ мокрими від сліз очищами й сказала: —Хай йому дідько! Хай йому дідько!

— Лається! — зрадів мурашка з голубими очима (це був, звичайно, Кость Малинін). — Лається! — сказав він, потираючи лапки. — Зін-зін-зінка Фокіна згадала дідька аж два рази! От здорово!

Кость підкрутив вусики, ляснув мурашку з чорними очима по спині (це був, звичайно, я, Баранкін!) і весь затрясся від беззвучного сміху. Зінка Фокіна ступила крок назад. Бузок із свистом зімкнувся, і ми з Костем залишилися одні на сучку, що гойдався, неначе у шторм.

— Урра! — зрадів Кость Малинін. — Небезпека повітряного нападу минула! Відбій!

Кость Малинін радів, радів, як людина, тобто він радів, як мурашка, що уникнув смертельної небезпеки, коли був ще метеликом. Його веселий голос нагадував сигнали електрозумера.

Хоч я теж, як і Кость, уникнув смертельної небезпеки і встиг вчасно перетворитися на мурашку, проте я не дуже радів: адже якщо ми встигли перетворитися на мурашок, то ми з таким же успіхом могли стати і трутнями. Від мурашиного життя я не чекав нічого хорошого, тому я не поділяв Костевого захоплення і насупившись сказав:

— Ех, Малинін! Що ти наробив, Малинін!

— А що я? — прозузнів весело Малинін. — Що я, за власним бажанням заснув, чи що? Це ж закон природи!

— Та я не про закон природи! Я кажу: «І навіщо ми тільки через тебе перетворилися на мурашок, а не на трутнів?»

— Якби тобі загрожу-жу-жувало потрапити до колекції, чи став би ти вибирати, на кого тобі перетворюватись…

Я на це нічого не сказав Малиніну, адже в його словах, безумовно, була правда.

— І взагалі, Баранкін, — вів далі Кость, — трутні — це щось на зразок мурашок, тільки з крилами, а нам з тобою крила ні до чого, ми з тобою досхочу налітались на цих крилах. Давай же краще заповзем-зем-зем від усього світу під землю, у мурашник. Там ми з тобою, сподіваюсь, нікого не зустрінемо — ні юннатів, ні відмінників, ні котів, ні горобців…

— Дуже ти заховаєшся у мурашнику, — налетів я на Малиніна: його дурні міркування мене просто розізлили… — «Завповзем-зем-зем»!.. Ти хіба не знаєш, що мурашки — це най… найпрацьовитіші комашки у всьому світі? І що їх щодня примушує працювати цей, як його, інстинкт?

— Чому не знаю? — почав виправдовуватись Малинін. — Дуже навіть знаю, що мурашки трудяги. Але сьогодні вихідний день!

Така заява Костя Малиніна була для мене зовсім несподіваною.

— Ну то й що, що вихідний? — стушувався я.

— А у вихідний вони, мабуть, не працюють!

— Значить, по-твоєму, у вихідний день інстинкт на мурашок не діє, так?

— Знаєш, Баранкін, — сказав Малинін переконано, — я взагалі вважаю, що ніякого інстинкту немає.

— Як — немає? — знову розгубився я. — Нам же його викладають у школі.

— Ну то й що, що викладають?.. Просто цей інстинкт усі вчителі навмисне вигадали, щоб нам запитання ставити на уроках! Кумекаєш?

Коли Малинін мені все це пояснив, я одразу ж почав «кумекать»: а може, справді, ніякого інстинкту у мурашок немає взагалі, а вихідний день, навпаки, є… А якщо вихідний день у мурашок є, тоді нема нічого страшного в тому, що ми перетворилися не на трутнів, а на мурашок… Авжеж, у них є вихідний день!.. А може, все-таки нема? Я спробував уявити собі життя без вихідних днів і не зміг. Ще я згадав бесіду, котру в школі проводив з нами лікар. Бесіда була про те, що треба обов'язково відпочивати кожного вихідного дня. Коли вже людям треба відпочивати кожного вихідного дня, то мурахам і поготів: адже вони такі маленькі й немічні. Ні! Звичайно, у мурашок повинен бути вихідний день, він у них, звичайно, є! А коли вихідний є, то, мабуть, усе гаразд! І можна не вішати носа, тобто вуса, і можна бігти в мурашник і зайняти там окрему кімнату, і починати там ходити на голові, і взагалі робити все, що тобі здумається. Здорово я розвеселився від цих думок.

— Малинін! — прозузнів я, стрибаючи з гілки на землю. — Зараз ми розшукаємо з тобою мурашник, займемо окрему кімнату, зачинимось, замкнемо двері і…

— У них же нема, напевне, дверей і замків у кімнатах, — засумнівався Кость.

— Байдуже, — сказав я, розвеселившись ще дужче. — Важливо, що кімнати є, а вже відгородитися чим-небудь од усього на світі ми зуміємо! Ми з тобою метелики вчені і горобці стріляні, нас тепер на полові не проведеш!

Я побіг по землі, на радощах футбольнув якесь сім'ячко, що нагадувало м'яч.

Кость Малинін прийняв мою передачу і відпасував сім'ячко назад. Тільки тут, на землі, я як слід роздивився Костя-мураха. Він увесь блищав так, ніби його начистили ваксою, як чоботи, і талія у нього була дуже кумедна — тонюсінька-претонюсінька, як у дівчиська, і лапок було одразу шість штук. «Це дуже здорово, що у мурашок по шість лапок, — подумав я, — У футбол зручно грати. А надто бити по воротях з усіх шести лап. І у воротях стояти теж зручно: на двох лапках стоїш, чотирма ловиш м'яч…»

На підтвердження своєї думки я підстрибнув у повітрі і ловко прийняв на груди сім'ячко-м'яч усіма чотирма лапками зразу. В обнімку з м'ячем я упав на землю і покотився, заливаючись сміхом від задоволення.

— Куча мала! — крикнув Кость Малинін і впав на мене.

Ми почали було борушкатися, але тут я помітив, що з лісу, тобто з трави, назустріч нам вийшло чоловік шість мурашок. Я, звичайно, дуже зрадів. Скочив на ноги.

— Привіт, хлопці! — крикнув я мурашкам, піднімаючи на знак вітання всі чотири лапки. Потім я вдарив по м'ячу лапкою і сказав: —Може, з нагоди вихідного у футбол зіграємо?.. Вас скільки чоловік? Шестеро? І нас двоє! Якраз! Розділимось на дві команди по чотири! Чур, я — центр нападу!

Справжні мурашки якось дивно поглянули на мене, поплескали одне одного вусиками, пошепталися між собою, позадкували й тихо зникли в заростях трави.

Ми з Костем побігли їх доганяти, але в сусідньому лісі, тобто в траві, вже нікого не було, зате зовсім поряд унизу, під гіркою, ми надибали стежку, якою безперервно снували мурашки туди й сюди.

Одні з них, що були менші на зріст, несли на собі грудочки землі, палички, листочки, соснові голки. Інші мурашки, широкоплечі, з великими головами й могутніми щелепами, тягли гусениць, мертвих мух і жуків…

— Що це вони, Малинін? — насторожившись, спитав я Костя. — Працюють, чи що?

— Та ти що, Баранкін, — відповів Малинін, — це вони гуляють уздовж своєї головної вулиці.

— Як — гуляють? — з сумнівом запитав я.

— А так. Сьогодні ж неділя!

— А навіщо ж вони тягнуть на собі всякі колоди й каміння, якщо сьогодні вихідний?..

Малинін промовчав.

— А як на мене, то вони не гуляють, а працюють…

— Та ти що, Баранкін, — обурився Малинін, — робота може бути у вихідний день?

— А колоди на плечах, а каміння? — спитав я Малиніна.

— А колоди… — відповів Малинін. — А дрючки… Це у них так заведено, гуляти з колодами на плечах!

— Заведено? — перепитав я, потім потер очі лапками, придивився пильніше до мурашок, і серце моє защеміло від лихого передчуття.

Це передчуття виникло в мене і від того, що я побачив, а ще від слів Малиніна, котрі він сказав, дивлячись на мурашник.

— Знаєш що, Баранкін, — сказав Кость, — давай краще не підемо до мурашника, давай краще гуляти самі, де-небудь там… — І Кость махнув у бік, зовсім протилежний тому, де знаходився мурашник.

Власне, я і сам хотів запропонувати це Костю, просто він трохи випередив мене з цією пропозицією, тому я, не вагаючись ані секунди, сказав:

— Давай, Малинін, давай! Включай, Малинін, задній хід. «Поки не пізно», — хотів додати я, але промовчав.

Ми хотіли позадкувати геть від мурашника, проте тут з нами обома трапилось щось незрозуміле: замість того, щоб задкувати назад, ми почали задкувати вперед, до мурашника. Я ясно відчував, що роблю це всупереч власному бажанню, відчував і розумів, однак нічого не міг з собою вдіяти, бо якась невідома сила поволі, крок за кроком, стала наближати нас з Костем до мурашника.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА Ми ремонтуємо мурашник

Повільно, нехотя, всупереч власному бажанню ми наближалися з Костем до мурашок, що снували взад і вперед, і з кожним кроком мені ставало дедалі ясніше, що всі мурашки, всі до одного, зайняті ділом, тобто працюють, не дивлячись на те, що для всіх людей цей день був вихідний.

Мурашки працювали, працювали, трудилися, і заперечувати це було просто безглуздям. Непомітно ми опинилися в самісінькому центрі головної мурашкової вулиці, так близько до мурашок, що було чути, як вони голосно пихтять під своїми нелегкими ношами. Поряд з нами, наприклад, ціла бригада тягла додому здоровенну бабку. І хоч мурашки з цієї бригади метушилися, як дівчиська, заважали одне одному, а головне, тягли бабку в різні боки, не дивлячись на те, бабка якимось чудом усе ж посувалася в напрямку до мурашника.

— Працюють мурахи! — сказав я Костю. ^Мурашки працювали! Працювали всі без винятку!

Ніхто з них не огинався, ніхто не займався сторонніми справами або балачками, ніхто не грався, не лежав під кущем і не загорав на сонечку, а головне, ніхто ніким не командував і ніхто ні на кого не кричав, як наша Зінка Фокіна.

Ви б послухали, який вона галас зчиняє на кожному суботнику!

— Працюють! — сказав я Костю Малиніну.

— Ну і що, що працюють! — огризнувся Кость. — Темні, от і працюють. Неосвічені істоти! Мабуть, навіть не знають, що таке неділя. А ми з тобою освічені! Ми з тобою працювати не будемо!

— І інстинкт, значить, існує, — сказав я дуже серйозно. — Раз вони йому підкоряються, значить, ВІН існує!

— Ну і хай собі підкоряються! А ми не будемо нікому підкорятися! — сказав завзято Кость Малинін.

Я взагалі-то теж, як і Кость Малинін, був переконаний, що інстинктові можна і не підкорятися, навіть коли він і існує насправді… Яким же було моє здивування, коли мені ні з того ні з сього цілком несподівано страх як закортіло взятися до роботи разом з темними і неосвіченими мурашками. Це бажання було сильним і непереборним. Мені здавалось, що коли я цієї ж миті не візьмусь до роботи, не підніму на плече який-небудь вантаж і не почну працювати, як всі мурашки, то я просто помру на місці.

Підхопивши з землі суху гілку, я мовчки поклав її на плече і потяг до мурашника. І тут мені одразу стало легше, ніби гора з плечей впала! Стало навіть якось весело і приємно. Щось подібне трапилось і з Костем Малиніним, тобто коли спочатку я підняв на плече сучок, він подивився на мене, як на божевільного, а потім теж раптом з незвичайною енергією і бажанням підхопив гілку з другого кінця і став мовчки допомагати мені, падаючи і зашпортуючись на кожному кроці.

Сучок був важкий, як справжня колода, він знай чіплявся за траву, за каміння, зривався з плечей, проте ми, сопучи, тягли його з величезним задоволенням, поки не дотягли до підземного ходу, що вів до самого мурашника. Біля входу в мурашник двоє мурахів ухопили нашу колоду й потягли в темряву, а ми з Костем повернули назад і побігли по новий будівельний матеріал.

Ось так! Ось таким побитом приєдналися ми з Костем до мурашок, що «гуляли» по головній вулиці, і почали разом з ними.»гуляти» з усяким сміттям на плечах, то віддаляючись від мурашника, то знову повертаючись до нього. Взад і вперед! Взад і вперед! З гілками, з сосновими голками на плечах, з сухими листочками, з грудочками землі бігали ми, неначе заведені, і навіть перестали говорити один з одним, так захопилися ми цією роботою.

Чесно кажучи, працювати під керівництвом інстинкту — справа малоцікава і, я б сказав, дурна. Голову твою весь час ніби сверлить одна фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін». Піднімай, Баранкін!..» А НАВІЩО «тягни»? ДЛЯ ЧОГО «тягни»? Ти нічого не розумієш, а розуміти тобі весь час щось не дає, заважає, а через це ти почуваєш себе просто дурнем і навіть кретином… Один раз лише на мене найшло просвітлення, це коли мені набридло тягати колоди на плечах і я швиденько змайстрував для нас з Костем ноші, проте тупість в голові не зникала, і фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін! Піднімай, Баранкін!..» — гула в моїм мозку і надсадно свердлила його.

Вдруге на мене найшло просвітлення, коли я хотів спитати у Малиніна (якщо вже він втравив мене у цю мурашину історію), чи довго ще ганятиме нас цей проклятущий інстинкт, але потім я з великим трудом сам згадав недавно прочитану книгу «Пароль схрещених антен», де чорним по білому написано, що мурашок інстинкт примушує працювати доти, доки сонце не сяде за обрій…

Не знаю, можливо, ми б з Костем і звикли в цей день до мурашиного конвейєра і працювали б аж до заходу сонця, аби не одна пригода, яка трапилась, коли ми удвадцяте чи втридцяте поверталися з ношами до мурашника. Саме в цей час повз наш (наш!) мурашник проходив Венька Смирнов. Нічого доброго від нього, звісно, не могло бути. Не встиг я про це подумати, як Венька, насвистуючи, штурхонув двічі руків'ям заступа у мурашник і, насвистуючи, пішов геть.

Що тут з нами сталося! З «нами»… Це я маю на увазі не лише нас з Костем, а всіх мурахів. Що тут з нами усіма сталося! Ми одразу всі як один, як по команді, я-я-як запсихували, як занервували, як заметушилися і я-я-як кинулися всі перевиконувати норми по ремонту нашого спільного мурашника. Було таке враження, що інстинкт через цього дурноверхого Веньку взяв нас усіх і перевів з першої швидкості на третю, і тому ми всі запрацювали з у десять раз більшою силою.

Коли я все це відчув, мені так і закортіло влупити Малиніна ношами по спині, але при всьому, бажанні зробити цього я не зміг, бо ноші з другого кінця тримав Кость Малинін, а мою голову настійно свердлила фраза: «Давай, Баранкін! Скоріше давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Баранкін! Давай швидше! Давай! Давай! Швидше! Швидше!..» І потім хоч би як я сердився на Костя, я б ніколи не зміг не те що ударити його, але навіть пальцем торкнути.

Адже він разом зі мною мчить зараз на третій швидкості, і його бідолашну голову в цю хвилину, мабуть, теж свердлить та проклятуща фраза: «Давай скоріше, Малинін! Давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Малинін! Давай! Давай! Давай! Швидше! Швидше! Швидше!..»

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТА Це був, мабуть, найсвоєрідніший «бунт» на землі

Все!

Все загинуло!!! Всі мої надії, всі мої мрії і фантазії — все загинуло! Я зрозумів, я остаточно утвердився в тому, що такого життя, про яке я мріяв, сидячи на лавочці й чекаючи на Мишка Яковлєва, такого життя нема і не може бути ніде — ні на землі, ні під землею… Ні в горобців, ні у метеликів, ні у мурашок!.. І у трутнів теж, певне, немає такого життя. І такого стану, коли можна нічого не робити, теж, напевне, не існує, бо, коли б ми з Костем навіть і були б зараз трутнями, а не мурахами, «ми б однак з ним намагались нічого не робити, а для того, щоб нічого не робити, як я переконався, треба було стільки робити, що вже краще щось робити, аніж намагатися нічого не робити…

… Немає такого життя! І не варто його шукати! І часу на те марнувати не варто! Воно не існує! А коли все це так, то навіщо ж тоді я і мій кращий друг Кость Малинін і досі ще мурахи? Чому це ми на третій швидкості все ще ремонтуємо мурашник, у котрому навіть не збираємось жити? Навіщо ми обливаємося потом і падаємо від знемоги?

Пора! Пора вертатися, поки не скоїлося якої-небудь жахливої несподіванки. У цих птахів і комашок кожної миті може трапитись таке, що потім і кісток не збереш. Я оглянувся на Костя Малиніна. Малинін мовчав, він ні про що мене не питав, він не сердився на мене за те, що втретє ускочив у таку халепу, він не лаяв і не проклинав мене, і це було найтяжче. Вже б краще він мене розніс за все в пух і прах.

Але Кость мовчав, ніби води в рот набрав. Він комашився, навантажувався, розвантажувався, знову навантажувався і знову розвантажувався, носив, тягав, перетягував, не відстаючи від мене ні на крок. Кость працював, як звичайнісінький роботяга-мурах.

«Треба зупинитись! — подумав я. — Негайно припинити роботу і зупинитися. Треба заощадити сили для нашого повернення. А то цей інстинкт до вечора заганяє нас з Костем до смерті, так, що не поворухнеш ні рукою, ні ногою… Зрештою, хай цьому інстинктові звичайні мурашки підкоряються бездумно, а ми ЙОМУ доведемо, що ми з Малиніним розумні істоти. Доведемо! А як ми йому доведемо, коли від мого цього самого розуму в голові уже майже нічого не залишилося! І думок ніяких, окрім: «Тягни! Неси! Піднімай!..» От я і тягну, несу, піднімаю, а сам собі тихенько наказую: «Думай, Баранкін, думай!.. На зло цьому самому інстинкту! Не підкоряйся йому! Не підкоряйся!..»

І ось тут-то в моїй голові при слові «не підкоряйся» раптом миттєво виник план змови, може, єдиної у своєму роді на всій земній кулі. Я вирішив проти інстинкту підняти справжній бунт і справжнє повстання!

Я зупинився на бігу з оберемком соснових голок! Я підвівся на задні лапи. Я випростав свою стомлену спину, і закричав голосно, на все поле бою, як Петро Перший під Полтавою.

— Малинін! — скомандував я. — Скидай з себе сміття! Буде!

— «Буде»? А що буде? — закліпав очима байдужий до всього Кость.

— Бунт буде! Ось що буде! Змова!

— Проти кого змова?

— Проти ІНСТИНКТУ!

— А що таке «змова»? — спитав Малинін.

От тобі й маєш! Видно, у Костя від цього мурашиного життя вже почав ум за розум заходити, коли він забув значення таких звичайних людських слів. Тоді я швиденько нагадав йому значення слова «змова» і пояснив йому, що це значить. Кость тупо вислухав мене і тупо спитав.

— А яка змова?

— Що значить — яка? Звичайна!.. Тобто не звичайна, а смертельна — он яка! Розумієш?

— А що значить смертельна? — знову поставив мені запитання Кость.

— Смертельна — це значить: ми краще з тобою помремо, але не підкоримось інстинкту!

— А що таке «не підкоримось»? Як це не підкоримось? — Малинін подивився на мене сумними очима і з недовірою зітхнув.

— Ну, дуже просто! Розумієш, він, інстинкт, буде нас, мене і тебе, навантажувати… Розумієш, навантажувати!

— Навантажувати — це я розумію, — сказав Кость.

— Ну, от! — зрадів я. — Він, інстинкт, буде нас навантажувати і примушувати працювати, а ми, я і ти, будемо йому не підкорятися… Не підкорятися — розумієш?..

— А як — не підкорятися?

— А ось так не підкорятися! Ось так! Дивись!

Я взяв і скинув оберемок соснових голок з плечей на землю. Кость Малинін спочатку поглянув на мене, як на збожеволілого мурашку, потім важко про щось подумав і тихенько опустив на землю березовий листочок. Потім ми разом збігли з мурашкової доріжки вбік. Інстинкт, звичайно, хотів тут же примусити мене підняти голки, але я йому не підкорився. Кость Малинін стояв, напружившись, поруч зі мною, потім враз закрутився на місці, як собака, що хоче піймати себе за хвіст.

— Чого ти крутишся? — спитав я Малиніна.

— Дуже хочеться повернутися і підняти листок, — прошепотів Малинін.

— Не підкоряйся нізащо! Переборюй!

— Я й так переборюю.

— Молодець! — похвалив я Малиніна. — Залазь під кущ трави. Йди сюди.

Важко дихаючи і переборюючи на кожному кроці опір інстинкту, Кость над силу дістався до мене і вчепився в мене всіма шістьма лапами. Я підтягнув до себе березовий листок і накрився ним з головою, наче ковдрою, щоб нас ніхто не побачив.

— А тепер, — сказав я гарячковим шепотом, — а тепер, Малинін, зосередься і повторюй за мною:

Голосно схлипнувши, Кость глибоко зітхнув і замість чарівних слів заклинання сказав:

— Ой мамочко!..

— Чого ти? — спитав я.

— Мене за ноги хтось смикає!..

Я був подумав, що то до Костя знову інстинкт причепився. Підняв березовий листок, виглянув назовні, дивлюся — ні, не інстинкт, а якийсь зовсім незнайомий мурашка схопив Костя за ногу (тобто за задню лапку) і тягне з усієї сили…

ПОДІЯ ТРИДЦЯТА, небувала і нечувана на весь мурашник

Я думав, що мені легко вдасться відбитись од мураха, однак я помилився. Мурашка виявився дуже настирливим. Він і мене теж ухопив за одну лапку.

Я йому, звичайно, пригрозив: «Відчепись! А то гірше буде!», а він все тягне й тягне, потім смикати почав, потім узяв і стяг з нас ковдру, тобто березовий листок. Я, звісно, розізлився і скочив на ноги; старий мурашка обстукав нас з Костем з ніг до голови вусиками, немов лікар, і питає:

— Ви що, захворіли?

— Ні, — кажу, — я особисто здоровий…

— А чому ж ви лежите?

— А ми відпочиваємо!

— А чому ви відпочиваєте, коли всі працюють?

— А тому, що сьогодні неділя, — сказав я.

— Яка неділя? — не зрозумів мурашка.

— Вихідний день, — пояснив я.

— Який вихідний? Чому вихідний?

— Звичайний день відпочинку, — сказав я.

Звістка про те, що двоє мурахів під час роботи вклалися спати, одразу ж облетіла весь мурашник. Ця подія, мабуть, була настільки небувалою і нечуваною, що на нас прийшли подивитися всі мурашки. Одні оточили мене і Костя на галявинці щільним кільцем і повитріщали на нас очі, інші повилазили на квіти й траву і розглядали нас згори.

— Що таке вихідний день? — допитував мене прискіпливий мурашка.

— Вихідний день — це такий день, коли ніхто не працює, — пояснив я мурахам, і чим більше я їм пояснював, тим менше вони мене розуміли. — Взагалі, — сказав я, — коли ми жили там, ми в цей день ніколи не працювали.

— Де це «там»?

— Там! — я махнув лапкою у бік великого мурованого будинку. — Там… Он у тому мурашнику з цегли, тобто не в мурашнику, а в тому… людяшнику…

Я вкінець заплутався і замовк. У натовпі мурашок почулися голоси:

— Підозріло! Підозріло!

— Хто вони такі?

— Треба розібратися, розібратися!

— Не треба розбиратися, відірвати їм ноги, і кінець!

— Вони не ми, вони чужі! Вони і говорять не по-нашому!

— Треба розібратись, розібратись! Поки старі мурахи радилися між собою, що з нами робити, натовп галасував. Поки натовп галасував, а старі мурахи радилися, я встиг шепнути Костю:

— Малинін, повторюй за мною слова, поки не пізно:

Але Малинін Кость ніби оглух. Він з жахом дивився на старих мурашок, що радились між собою трохи оддалік, і нічого не чув.

Тоді я теж замовк. Не міг же я вчинити інакше, тим більше, що в цей час старі мурахи скінчили раду і один з них зі словами «слухайте всі!» знову підійшов до нас з Костем.

— Слухайте всі! — сказав він. — Ось ці двоє, — старий показав лапою у наш бік, — ці двоє ледацюг, не дочекавшись Місяця, припинили роботу в самий розпал Сонячного Світла!.. Не дочекавшись заходу Сонця, вони покинули працювати і вляглися спати, накрившись березовим листом. Я старий мураха, але я ніколи не чув від ще старіших мурах, щоб у нашому мурашнику коли-небудь стався такий небачений на власні очі, нечуваний на власні вуха злочин!

Натовп грізно загув.

— Слухайте всі! — повторив старий мурах. — Рада старійшин Мурахів засудила цих двох злочинців до смертної кари!..

Натовп мурашок схвально загув. Кость Малинін не встиг писнути, як до нього і до мене підскочило штук десять мурашок. Не кажучи ні слова, вони схопили нас з Костем за ноги, перевернули і понесли геть від мурашника.

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША Ось що таке мирмики і ось що таке Кость Малинін

Не знаю, чим би все це скінчилося (я навіть боюся здогадуватися, чим би все це могло скінчитися!), коли б мурашка, що сидів на високій квітці, не вигукнув:

— Мирмики ідуть! Мирмики! Мирмики!!!

При слові «мирмики» мурашки, що волокли мене і Костя, якось дивно задрижали з ніг до голови і кинули нас на землю. Потім вони заметалися у всі боки, замахали тремтячими вусиками й кумедно задриґали ногами. Все це було схоже на якийсь ритуальний танок воїнів-дикунів. Поплескуючи один одного вусиками, підводячись на задні лапки, пританцьовуючи і приймаючи час від часу страшні, загрозливі пози, мурашки повторювали один за одним дивне, незрозуміле слово, яке вимовив мурашка, що сидів на квітці: «Мирмики Мирмики!» Потім вони всі як один попадали з задніх лап на всі шість і чкурнули хто куди: в кущі трави, забувши про нас з Костем. Ще мить, і мурашки всі як один поховались за стовбурами травинок. Галявина спорожніла. Ми лишились самі.

Не знаю чому, але й мені передалося те тривожне передчуття, котре охопило всіх мурашок при слові «мирмики».

— Лізь за мною! Тільки тихо… Без галасу, — сказав я Костю Малиніну, видираючись на квітку, що росла поблизу, і оглядаючи все навкруг.

— Чому тихо? — запитав Малинін, поспішаючи слідом за мною.

— Так, про всяк випадок, — сказав я, не здогадуючись про те, що моя передбачливість рівно через хвилину врятує нам з Костем життя. — Лізь вище!

— А я хіба не лізу вище? — огризнувся Малинін.

Видершись на листок, я хотів було піднятися ще вище, як раптом помітив унизу, під нами, чорного кульгавого мураха і всіх інших наших «конвоїрів». Вони вийшли з густої трави, якось незвично задкуючи спинами. Розсипались ланцюжком і зупинилися. Звісивши голови з листка, ми з Костем стали спостерігати за дивною поведінкою чорних мурашок. Вони стояли нерухомо, ніби солдати, що приготувалися до бою, і в ту ж мить з трав'яного листка виповзло штук п'ятнадцятеро здоровенних червонясто-рудих мурахів. Виповзли і теж зупинилися. Те, що сталося далі, нагадувало коротенький кіножурнал про війну.

Руді мурахи, як хорти, накинулись на чорних, ляскаючи своїми здоровенними щелепами, неначе кліщами. Не встиг я кліпнути, як по землі покотилися, наче м'ячики, голови чорних мурашок. З усіх чорноголових солдатів уцілів лише один кульгавий. Певне, це був досвідчений вояка, так спритно відбивався він від двох рудих, що насідали на нього. Одному з них він навіть примудрився вчепитися у вусики, і той від болю завертівся дзигою по землі, але в цей час ще двоє рудих підбігли допомогти своїм і, схопивши кульгавого за задні лапи, розпластали його на землі.

Чорний стрепенувся, але тут ще один рудий мирмик плигнув йому на спину, і з чорними мурашками все було скінчено.

Руді з переможним виглядом огляділися на всі боки, поворушили вусиками й заходилися мовчки струшувати пил з боків і лап і опоряджатися.

Я відповз від краю листка, почуваючи, як інстинкт, той самий інстинкт, котрий ми нещодавно перемогли з Костем Малиніним, починає знову пробуджуватись в мені, і не тільки починає пробуджуватись, але, здається, посилає мене в бій на допомогу нашим чорноголовим мурашкам. Ще секунда, і я неодмінно плигнув би з квітки просто на спини рудим мирмикам, проте я не плигнув з квітки, я взяв і, як минулого разу, переборов у собі інстинкт, бо це було з його боку безперечною дурістю — посилати мене одного в бій проти цілого загону мирмиків. І потім я твердо знав: якщо я нападу на рудоголових, то інстинкт примусить, звичайно, і Костя устряти в бійку, а вже де-де, а в бійці з мирмиками Малиніну дістанеться, це напевне.

Поки я в думках боровся з інстинктом, мирмики встигли сховатися у гущавині трави, і галявина знову спорожніла. Обережно, навшпиньки, ми з Костем швидко видерлись на самісіньку маківку квітки і ледве не ахнули. Виявляється, руді мурашки встигли оточити мурашник з усіх боків. На галявинах і в траві вже точилося справжнє жорстоке бойовисько.

— Війна, Малинін! — сказав я.

— Війна, Баранкін! — сказав Кость Малинін.

Хоч рудих солдатів на полі бою було значно менше, зате вони були міцніші, дужчі й набагато досвідченіші за чорних мурашок. Поступово, крок за кроком, вони тіснили чорних мурашок, що відступали до мурашника. Галявини, взяті з бою рудими мирмиками, були геть усіяні чорними трупами. Вони лежали на землі в найрізноманітніших позах. Поранені дриґали ногами, ледь ворушили щелепами.

— Гади! — закричав раптом Малинін, зводячись на задні лапи. — От гади! Маленьких б'ють!

Я схопив Малиніна про всяк випадок за лапу і відтяг від краю спостережного пункту.

А бій тим часом розгорявся. Противники хапали один одного за ноги, робили підніжку, відкушували вусики і вгризалися в горло мертвою хваткою.

— Вперед, чорнопузі! Не бійтеся їх! Бий рудих! — верещав Кость, вириваючись у мене з рук. — Бий загарбників!

А чорнопузі справді були молодці. Вони дуже швидко зуміли пристосуватись до мирмиків і бились тепер як леви, користуючи свою чисельну перевагу. Вп'ятьох або вшістьох вони дружно кидалися на рудого здорованя, за ноги й за руки розпластували його на землі і вбивали.

— Так їх! Так їх! — загорлав і я.

— Вперед чорнопузі! — галасував Кость.

— Урра! — закричали ми разом з Костем. Руді почали відступати.

Я заклав лапку в рота і оглушливо свиснув. Кость застрибав на радощах по квітці, закружляв і раптом зупинився, неначе вкопаний.

— Дивись! — сказав він, показуючи у протилежний від мурашника бік.

Я глянув униз і побачив за горбом величезний загін мирмиків, що поспішали до своїх на підмогу. І це в ту хвилину, коли чорні примусили відступити рудих по всьому фронту. Якщо ця армія рудоголових встигне на допомогу, чорним прийдеться туго. Нам з Костем теж прийдеться не солодко: адже ми з ним теж чорні мурашки. Кругом війна, а ми розсілися, наче в кіно, і дивимось.

Якби зараз я і Кость були людьми, а не мурашками, ми могли б чорним допомогти як слід, а так яка від нас користь? А може, і буде користь? Якщо зараз узяти на себе командування чорними мурашками, може, і вийде інша картина. Воно, правда, чорні хотіли нас з Костем стратити, ну та хто старе згадає… Це вони не зі зла, а за діло. Взагалі-то вони славні хлопці!

І б'ються здорово, тільки дуже вже якось інстинктивно, не тямлять що й до чого, і головнокомандуючого у них нема, кожен сам за себе, а коли б їм зараз командира, отоді вони показали б цим рудим мирмикам, де раки зимують!

А що, коли нам взяти командування на себе? Я — головнокомандуючий, Кость — начальник штабу. Та ні, Кость Малинін, напевне, злякається — який з нього начальник штабу! Ні, вже краще швидше перетворитися на людей, перетворитись і відігнати цих рудоголових він мурашника.

— Малинін! — подав я команду, не одриваючи очей від бойовиська. — Повторюй Малинін!

— Баранкін, за мною! Смерть мирмикам! — почув я за спиною відчайдушний крик Костя Малиніна.

Я оглянувся, але було вже пізно. Зі словами: «Баранкін, за мною! Смерть мирмикам!» — Кость плигнув з квітки і, підхопивши на льоту сучок-дрючок, ринувся напереріз загонові рудих мурахів-розбійників на з'єднання з чорними мурашками!

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА Ми потрапляємо в оточення

«Інстинкт!» — майнуло в моїй голові. Невже в Костя Малиніна заговорив інстинкт і не лише заговорив, але і погнав його на війну? Ні! Я занадто добре знав Костя Малиніна, щоб так подумати. Кость у житті був не дуже сміливий, і ніякий інстинкт не міг примусити його встряти в бійку. Просто цього разу в Костя заговорила ЛЮ-ДИ-НА, адже в кожній людині має заговорити людина, коли на її очах здоровані зобижають маленьких, та ще таких малих і справжніх роботяг, якими є чорнопузі мурашки. Так! В Костя заговорила ЛЮ-ДИ-НА! Ну, Малинін! Молодець, Малинін! На відстані почув мої думки і кинувся в-саму гущавину бою на виручку чорним мурахам. Не роздумуючи жодної секунди, я теж плигнув з квітки й помчав навздогін за Малиніним, вниз схилом гори.

З гори було добре видно, як величезний загін рудоголових почав заходити в тил чорним мурашкам. Треба було, хай би чого це коштувало, попередити про це НАШИХ. Замість того, щоб іти на з'єднання з чорними мурашками, Кость раптом шалено рвонув ліворуч і помчав один назустріч мирмикам, що наступали по всьому фронту.

— Кость! — кричав я на бігу. — Малинін! Почекай! Не в той бік наступаєш! Куди ти? Уб'ють! Кость! Зупинись!

Та Кость Малинін наче й не чув мене.

— Вперед! На ворогів! Бий фашистів! — вищав він, розмахуючи сучком-дрючком і наддаючи швидкості. Він мчав підстрибом, якимось кінським чвалом, залишаючи позад себе клуби пилу.

Загін мирмиків помітив чорного мурашку, що біг їм напереріз, і одразу ж змінив напрямок руху. Перестроївшись на ходу, мирмики про щось швидко порадились між собою і помчали назустріч Костю Малині-ну. Зараз вони зіткнуться, і голова Костя Малиніна, відрубана страшною щелепою, покотиться по траві… Взявши у підкову Малиніна, що нетямлячи себе летів їм назустріч, мирмики таким маневром зовсім відрізали нас від своїх.

Тепер все вирішувала швидкість. У три тигрячих скоки я наздогнав Костя, схопив його за задні лапи і потягнув геть за горб, до маленького струмочка. Переправившись через бурхливий потік на березовому листку, я стягнув Малиніна за ноги на берег і заховав у траві в той самий час, коли на протилежний берег висипали руді мурахи, що переслідували нас. Для більшої безпеки я одволік Костя глибше у ліс, кинув на землю.

Кость Малинін сидів з очманілим виглядом на траві, очі в нього були вибалушені так, ніби він все ще мчав подумки назустріч мирмикам.

— Ех ти, вояка! — сказав я, видираючи з Костевих лап дрючок. — Розмурашився! Зараз як торохну тебе по макітрі, щоб ти більше не ліз куди не слід. Треба було йти на з'єднання з нашими, а ти… Ех, Малинін!..

Я, певне, і справді вліпив би Костю ляпаса, аби в гущавині трави в цю мить не майнула спина рудого мирмика. Я повернув голову. Із кущів висунулась руда морда і хижо поворушила величезними щелепами. Праворуч і ліворуч теж повилазили руді мурахи… От тобі й раз! Виходить, їм теж вдалося переправитися через ручай і не лише переправитися, але й оточити нас з усіх боків.

— Лізь на квітку! — тихо шепнув я Малиніну. — Одразу зосереджуйся і негайно перетворюйся на людину!

— А ти?

— Я прикриватиму твій відхід. Сам бачиш, в яке становище потрапили. Лізь!

Кость шмигнув по стеблині вгору, я — за ним. Мирмики почули шарудіння і позадирали догори свої руді морди. Один з них, щоб краще бачити, став на задні лапи.

— Лізь вище, — шепнув я Костю, — помітили гади! Лізь на квітку і там швидше перетворюйся…

Поки Малинін здирався на верхівку квітки, мирмики оточили стебло і мовчки один за одним почали підніматися слідом за нами.

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ Десять великих на двох маленьких і павутинка-літак

— Ех, ви! — крикнув я, звішуючись з листка. — Десять здорованів на двох малюків… Не соромно?

Мирмики мовчки піднімалися по стеблині. На відстані двох-трьох сантиметрів од мене вони зупинилися і заскреготали щелепами. «Цікаво! Чи встигне Малинін перетворитися на людину, чи ні? — подумав я, перекидаючи дрючка з однієї лапи в другу. — А нічого він без мене і не зуміє і не встигне…»

— Ти, рудий! — крикнув я найбільшому мирмику, — давай один на один! Я тебе викликаю!

Рудий здоровань, не кажучи ні слова, зробив крок уперед і розімкнув щелепу. Я розмахнувся і що було сили влупив його дрючком по голові. Мирмик похитнувся і без жодного звуку, звалився на землю. Місце збитого в ту ж мить мовчки зайняли двоє рудоголових мурахів. Я вже приготувався їх як слід зустріти, раптом чую — згори голос Малиніна:

— Юрко, обережніше! Третій мирмик ззаду заходить…

Вискочивши на листок, я трьома ударами збив трьох мирмиків із стебла і крикнув:

— Малинін, ти чому не перетворюєшся на людину, чому не виконуєш мого наказу?

— А я без тебе все одно не буду ні на кого перетворюватись! — долинув згори Костів голос.

— А я кажу, будеш! — закричав я, відбиваючись од мирмиків, що тисли на мене, і вилазячи на віночок квітки.

Все, далі відступати нікуди. Внизу, під нами, мирмики, вгорі — небо, посередині — ми з Костем Малиніним.

— Це чому ж ти не будеш перетворюватись? — гримнув я на Малиніна, але в цей час із-за пелюстки вигулькнула руда голова і хижо вертіла очима. — Малинін, негайно перетворюйся! — і влупив мирмика дрючком по черепу. Мирмик зник.

— Перетворюватися, так разом! — сказав Кость Малинін.

Звідкілясь з іншого боку знову вилізла голова мирмика.

— Разом не встигнемо! — і ткнув мураха дрючком, неначе шпагою.

Мирмик сховався.

— А один я не буду! — сказав Малинін.

Я розмахнувся що було-сили, згадав дідька лисого і так улупив мирмика, що саме висунувся з-за пелюстки, що дрючок переломився. Мирмик гепнувся на землю, а у мене замість грізного сучка-дрючка залишився жалюгідний цурпалок.

Ми відступили з Костем аж до середини ромашки.

Захищатися більше було нічим, а мирмики ніби здогадались про це. Чотири руді голови одночасно з різних боків висунулись між пелюстками. Ми з Костем обнялися.

— Кінець! — сказав Малинін. — Прощай, Баранкін! Я навіть не став заспокоювати свого кращого друга: все було схоже на те, що нам з Костем Малиніним настав кінець. Унизу — мирмики, вгорі — небо, між мирмиками і небом — ми з Костем. Аби перескочити на сусідню квітку, так не доскочиш, далеко… Ще можна плигнути з квітки на землю, але мирмики, що кишіли в траві, того тільки й чекали. Адже стільки разів нам з Костем вдавалося уникати смертельної небезпеки, хай чудом, але вдавалося! Невже цього разу я не знайду виходу зі становища, невже нам з Костем Малиніним судилося загинути так безглуздо ось тут, на квітці ромашки, за кілька кроків од нашого людського життя?

Невже ВСЕ, ВСЕ, що ми пережили, про що довідались, загине марно?!

— Тримайся, Малинін! Зараз ми покажемо цим мирмикам, як гинуть справжні хлопці!

Я підвівся на задні лапи, щоб зустріти, як годиться, цих мирмиків, і вдарився головою об туго Натягнуту під вітром павутину: вона зачепилася за пелюсточку і звисала над квіткою, неначе ниточка з чарівного килима-літака.

— Малинін! — крикнув я Кості, і Кость на цей раз зрозумів мене без зайвих слів.

Він шмигонув по павутині вгору, я — за ним. Лишилося тільки перекусити павутинку… І я її перекусив. І павутинка полетіла в ту мить, коли чотири мирмики одночасно кинулися на нас з усіх боків. Мирмик, що цілився відтяти мені голову, тільки ковзнув щелепами по моїй нозі. Чотири щелепи, кожна з них нагадувала залізну пастку, клацнули ще раз, однак було вже пізно. Ми з Костем піднялися в повітря. Я глянув на галявину і не повірив своїм очам: виявляється, поки ми з Малиніним відбивалися на квітці від чисельно переважаючих сил рудоголових, чорні мурашки встигли наголову розбити мирмиків і повернулися до своїх звичних занять.

Війна закінчилася так же несподівано, як і почалася, і тільки поранені мурашки та санітари, що відтягали мертвих подалі від мурашника, нагадували про те, що всього кілька хвилин тому на цих галявинах точилася жахлива битва.

Маленька ниточка з павутинного килима-літака відносила нас з Костем все далі і далі од ромашки у бік мурашника.

заспівав я на весь голос.

підхопив Малинін, —

І в цей час за спиною в мене почувся якийсь жахливий свист. Густа хвиля повітря штовхнула мене в бік, перевернула догори ногами, завертіла дзигою і зірвала з павутини. Перевернувшись кілька разів через голову, я встиг помітити, як здоровенний стриж умить задзьобнув Костя Малиніна і шугонув у небо…

Коли я зрозумів, що скоїлось, мені стало млосно, я знепритомнів і впав на землю…