Баранкін, будь людиною!

ПОДІЯ ДЕВ'ЯТА Варто захотіти по-справжньому!..

Сказати правду, в мене все життя виникали в голові усілякі важкоздійснювані бажання й фантазії.

Один час я, наприклад, мріяв винайти такий апарат, з допомогою якого можна було б у будь-якої людини на відстані вимкнути голос. За моїми розрахунками, цей апарат (я його назвав ТИХОФОН БЮ-І — вимикач голосу за системою Баранкіна) мав діяти так: скажімо, сьогодні на уроці вчитель розповідає нам про щось нецікаве і в такий спосіб заважає мені, Баранкіну, думати про щось цікаве; я натискаю в кишені на вимикач тихофону, і голос вчителя зникає. У кого такого апарата нема, той слухає далі, а я у цілковитій тиші спокійно роблю свої справи.

Ось іще приклад: я входжу ранком у клас. Зінка Фокіна напускається на мене і одразу починає читати мені нотацію; я спокійно клацаю вимикачем у кишені і вимикаю голос Фокіної на цілий день…

Мені дуже хотілося винайти такий апарат, проте далі назви в мене чомусь діло не посунулось, можливо, тому, що я не по-справжньому хотів змайструвати такий апарат?

Або ось торік, в останній день літніх канікул, перед тим, як лягти спати, мені, наприклад, страх як закортіло стати дорослим, але не через п'ятнадцять-двадцять років, як стають усі нормальні люди, а завтра ж. Скажімо, так: спати лягаєш іще хлопчаком, прокидаєшся вранці, дивишся — ти вже дорослий, з вусами, і до школи йти не треба… Бажання моє було дуже сильним, навіть уві сні тільки про це й думав. Уранці першого вересня я прокинувся, звичайно, ні світ ні зоря. Глянув — лежу в постелі таким, як і заснув, без вусів, і треба йти до школи…

Були в мене й інші бажання, проте жодне з них не захопило мене ось так по-справжньому, як бажання перетворитися з людини на горобця!..

Я сидів на лавочці нерухомо, зосереджено, думаючи тільки про єдине: «Швидше, швидше перетворитися на горобця». Я чекав, коли настане ця мить, з такою силою, з якою не чекав навіть приходу літніх канікул. А те, що на подвір'ї ось-ось мав з'явитися Мишко Яковлєв, тільки подесятерило мої сили й бажання.

Спочатку я сидів на лавочці просто так, як сидять всі звичайні люди, і не відчував чогось особливого. У голову, як і досі, лізли всілякі неприємні людські думки: і про двійку, і про арифметику, і про Мишка Яковлєва, але я гонив ці думки. Я вважав, що коли вже вирішив твердо перетворитись на горобця, то й думати треба виключно про щось горобине. Через деякий час я помітив, що в мене в голові, нарешті, замість людських думок почали виникати й нелюдські. Наприклад, мені раптом закортіло трошки поцвірінькати, як горобці.

Слідом за думками почали виникати самі по собі і дивні бажання й наміри: то мені хотілося пурхнути з лавочки й трохи політати, а то посидіти на самому вершечку берези чи хоч трохи пожити у шпаківні…

А коли я, за звичкою, спробував знову подумати про що-небудь людське, то в мене, на мій подив, цього разу нічого не вийшло. Арифметика здалася мені безглуздим заняттям. Двійка чомусь зовсім перестала мене турбувати і втратила будь-яке значення, а Мишко Яковлєв став мені уявлятися не знаменитим на цілу школу відмінником, а якимось незграбним і нещасним створінням, котре не вміє навіть робити такої простої речі, як літати в повітрі.

Саме в цей час у мене по ногах почали повзати мурашки. Вони повзали чимраз швидше і швидше. Потім забігали по спині, по руках, по всьому тілі. Раптом зовсім несподівано мені захотілося подзьобати вівса. Так! Так! Вівса! Нечищеного, сирого вівса! І щоб він лежав на землі у пилюці. І щоб його було багато. Загалом, стільки, щоб я міг наклюватися досхочу.

Сиджу я на лавочці із заплющеними очима, по тілі в мене мурашки, як оглашенні, бігають, точнісінько як наші хлопці на великій перерві, а я сиджу й думаю: «Цікаво, що мають означати ці мурашки і цей овес? Мурашки — це ще мені зрозуміло, це я, напевне, ноги одсидів, а до чого тут овес?»

Я навіть мамину вівсяну кашу на молоці з варенням їв удома без будь-якого задоволення. Чому ж мені хочеться сирого вівса? Я ж таки людина, а не кінь! Сиджу, думаю, гадаю, проте нічого сам собі пояснити не можу, бо очі в мене щільно заплющені, і від цього в голові зовсім темно й неясно.

Тоді я подумав: «Чи не скоїлося зі мною чогось такого…» — і вирішив оглянути себе з ніг до голови…

Затамувавши подих, я ледь-ледь розплющив очі і спершу глянув на свої ноги. Дивлюсь — у мене замість ніг, узутих у черевики, босі горобині лапи, і цими лапами я стою босоніж на лавочці як справжнісінький горобець. Я розплющив очі ширше, дивлюсь — замість рук у мене крила. Розплющую очі ще ширше, кручу головою, дивлюся — ззаду стирчить хвіст. Це що ж виходить? Виходить, що я все ж таки перетворився на горобця!

Я — горобець! Я більше не Баранкін! Я справжній, справжнісінький, звичайнісінький горобиний горобець.

То ось чому мені так раптом забажалося вівса: овес — улюблена їжа коней і горобців! Усе зрозуміло! Ні, не все! Це що ж виходить? Виходить, моя мама казала правду. Виходить, коли по-справ-жньо-му захотіти, то можна всього досягти!

Оце-то відкриття! Про таке відкриття варто, мабуть, процвірінчати на ввесь двір. Та що там на ввесь двір — на все місто, навіть на весь світ!

Я розпростав крила! Я випнув груди! Я повернувся в бік Костя Малиніна — і завмер з роззявленим дзьобом.

Мій друг Кость Малинін і далі сидів на лавочці, як звичайнісінька людина… Костю не вдалося перетворитися на горобця! От тобі й раз!

ПОДІЯ ДЕСЯТА Що горобиною мовою означає…

Костю Малиніну не пощастило перетворитися на горобця!

Він дувся, мружився, весь час обмацував себе руками, ледь чутно шепотів собі підніс: «Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця!» —і все марно. А ще квапив мене, а ще галасував на ввесь двір: «Нумо швидше перетворюватись на горобців! Нумо швидше! Негайно!» А сам, як був Малиніним, так і залишився. Тільки почервонів як рак — і більш нічого.

— Малинін! — гримнув я на Костя. — Що таке? Чому ти не перетворюєшся на горобця?..

Але замість цих слів з мого рота вилетіло звичайнісіньке цвірінчання: «Цвірінь-цвірінь! чвит-чвит! Чиу-чиу!»

Повернувши голову, Кость поглянув у мій бік і з подиву аж витріщив очі.

— Баранкін! — сказав він. — Це ти, Баранкін?..

— Чіо! Чіо! Ч'я! Ч'я! — відповів я йому по-горобиному, що означало: «Авжеж я! Не пізнаєш, чи що??!»

Переконавшись, що я не брешу і що я вже не я, а найсправжнісінький горобець, Малинін почервонів ще дужче — мабуть, од заздрощів! — і мало не заплакав.

— Як же це в тебе вийшло? — спитав він, часто кліпаючи очима.

Я відповів:,

— Чень-чень-чень! — Чик-чик-чик!.. (Дуже просто! Чик! Чик! Чик! І готово!)

Потім між мною і Костем відбулась тривала розмова різними мовами:

Кость (із сльозами на очах). Диви, перетворився! От здорово! А чому ж я не перетворився?

Я. Цвірінь! Чим-чирим! (Звідки я знаю!) Цвірінь-чвіть-чить! (Мабуть, хотів не по-справжньому!)

Кость. Чого ти на мене цвікаєш? Говори, по-людськи!

Я. Р-р-р-рчик! Чить-чить-цвім-чим! (Як же я можу говорити по-людськи, коли я горобець!) Цвінь-чіп! Чи-чи-чіп! Чеп-чик!

Кость. Ще «чепчиком» дражнить!

А я зовсім і не дражнив його «чепчиком». Я йому сказав: «Не журись, Малинін! Спробуй ще раз».

Кость почав лаяти мене за те, що я, — не чекаючи його, перетворився на горобця, але я нічого не цвірінькнув у відповідь на те. Мені й самому було прикро. Домовлялись разом перетворитися на горобців — і от маєте. Адже бути горобцем одному не так цікаво, як удвох.

Я змахнув крилами. Злетів. Сів на паркані злий-презлий і повернувся спиною до Костя Малиніна. І треба ж було такому статися, щоб у цю мить на вулиці з-за рогу з'явився на велосипеді Мишко Яковлєв. Я схопився крилами за горлову. Все загинуло! Тепер Малинін уже ніяк не встигне перетворитися.

— Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця! — долинув до мене знизу голос Костя Малиніна.

Не зводячи очей з Мишка Яковлєва, я гукнув Костя з паркана:

— Чим-чим-чим! Чер-личим! Чер-личим! Через-чур! Через-чур! (Пізно! Мишко на велосипеді їде! Зараз він тебе поведе готувати уроки!)

Цвірінькаю, а сам бачу, як Мишко вже заїхав на подвір'я і до лавочки під'їжджає, де сидить нещасний Кость Малинін, тобто не сидить, а повинен був би сидіти… Я кажу «повинен був би», бо коли Мишко Яковлєв підрулив до лавочки, Костя на ній уже не було. Замість Костя на лавочці стояв на тремтячих лапках горобець і, судячи з усього, цей горобець був не горобець, а колишній Кость Малинін. Отже, поки я потерпав і вже ні у що не вірив, Кость Малинін узяв і теж перетворився на горобця з другої, а може, і з третьої спроби. Проте. не так важливо, з якої спроби, важливо, що перетворився.

— Кость, — крикнув Мишко, злазячи з велосипеда, — Малинін! Ти куди подівся? Дивно! Я ж його щойно бачив на лавочці. Авжеж, бачив. Ось його підручники й зошити!

Мишко зібрав книжки й зошити і, не звертаючи уваги на горобця, що сидів поряд (а то ж був зовсім не горобець, а Кость Малинін — от сміхота!), оглянув двір, потім глянув на наше вікно, з якого визирнула моя мама.

— День добрий, Мишко! — сказала мама. — А де ж Юрко й Кость?

— А я саме хотів у вас про них спитати, — сказав Яковлєв. — Підручники й заступи на лавочці лежать, а їх немає…

— От паршивці! — сказала мама. — Певне, на вулицю побігли… Ти, Мишко, заходь до кімнати, вони зараз повернуться!

Мишко поклав Костеві книжки на сідло і пірнув у під'їзд, а я злетів з паркану на лавочку до Костя Малиніна.

— Ір-чик! Ір-чик! Чуть-чуть-чуть! — Сказав я Костю. (Молодець, Малинін! Перетворився-таки!)

Кость процвірінчав у відповідь:

— Че-че-че? (Слово честі?)

— Че-че-че! — сказав я. — Чуф-чуф-чуф! Чи-чи-чи! (Слово честі! Розплющ очі і побачиш!)

І Кость розплющив свої блакитні, мов у дівчиська, очі… Очі в нього так і залишились блакитними! Горобець з блакитними очима! Здорово! Стоїть на лапках, похитується, хвостом сам собі рівновагу допомагає тримати і від подиву все ще ніяк не отямиться.

А я витер крилом піт з лоба й сказав:

— Усе гаразд! (Ч-уфф!)

— Ч-уфф! (Усе гаразд!) — сказав Кость.

Малинін і теж витер крилом лоба.

Ми обнялися і, стрибаючи на радощах, закружляли по лавочці…

ПОДІЯ ОДИНАДЦЯТА Зустріч з куцим

— Зараз наїмося вівса, — сказав я Костю Малиніну, — і чим-чим-чимдуж полетимо!

— Куди?

— Хоч праворуч, хоч ліворуч. Якщо ми з тобою перетворились, то тепер усе можна! — Я підняв крило, одставив лапку й артистично продекламував: — «Ми вольнії пти-ти-ти-ці! Пора, брат, пора! Туди, де за морем біліє гора!..» Одним словом, куди захочем-чем-чем, туди і полетим-тим-тимо! От яке життя!

Малинін засміявся.

— Юр-чик-чик-чику! — сказав він. — На горобця ти перетворився, а дзьоб у тебе лишився кирпатий. Чу-чу-деса!

— Брешеш!

— Ні-чуть, ні-чуть!

— А в тебе очі блакитними лишились, мов у дівчинки! Чеп-чик!

Я пурхнув з лавочки до калюжі і задивився у воду. Дзьоб у мене справді залишився кирпатий і взагалі весь я був якийсь непоказний і сірий, пір'я стовбурчилось на всі боки, і на лобі стирчав чубчик… Кость Малинін мав вигляд зовсім інший: грудка біла, з краваткою, сам чепурненький, з гладеньким пір'ячком, ніби він щойно з перукарні.

Та я на те не зважав: я, і коли був людиною, не вирізнявся особливою вродою і охайністю. Подумаєш, кирпатий то й кирпатий. Скуйовджений то й скуйовджений.

Не в тому річ. А річ у тому, що я го-ро-бець і що тепер ніхто і ніщо мені не може зіпсувати мого пречудового горобиного настрою. А настрій у мене був справді пречудовий! Ще б пак! У голові порожньо — ні клопоту, ні думок, ні переживань! І так цілий день! Цілий день-день-день! Ну і день-день-день! От так день-день-день! Пречу-чу-чудовий день! Че-че-рез-чур чу-чу-до-вий!

Я напився дощової води і вдарив крилом по віддзеркаленому в калюжі власному портретові, заляпавши бризками Костя Малиніна, що стрибав по той бік калюжі.

— Костю-чок-чок-чок! Ну, як життя?

— Пречудове! — зацвірінчав Малинін, теж бризкаючи на мене водою.

— А що я тобі казав? А ти говорив: «Перетворимося краще на метеликів». Давай скупаємося!

— Холодно! Давай краще овес шукати. Дуже-дуже їсти хочеться.

Знайти овес на нашому дворі виявилося нелегко. Мені траплялися і конопляні зернинки, і зернятка з кавуна, і звичайні соняшникові, а от вівса не було.

— Ти чо-чого б'єшся? — почув я раптом за спиною Костин голос. — Юр-чик! Він у мене з хвоста пір'їну висмикнув! Хуліган якийсь.

Я озирнувся і побачив, що недалеко від мене Костя Малиніна ганяє по траві здоровенний безхвостий горобець.

— Я стрибаю, — зацвірінькав Кость, підбігаючи до мене і ховаючись за мою спину, — бачу, в траві овес лежить, нахилився — чую, а мене хтось за хвоста смикає! Хуліганство якесь!

— Ти чо-чого до маленьких чіпляєшся? — спитав я, підскочивши до здоровила-горобця. — Чо-чого ти людям вихідний день-день псуєш?

— Я ні-чо-чого! А чо-чо-го цей малюк на мій овес накинувся? На чу-чужий двір заявилися ще й командують! Щось я вас тут раніше ніколи не помічав!

Я хотів по-доброму пояснити горобцю, чому він раніше не міг нас бачити на подвір'ї, але здоровило-горобець не захотів мене слухати. Він підскочив до мене і, не сказавши й півслова, вдарив мене крилом у груди. Вдарив. Відскочив. Ноги розставив, і крила, щоб більше налякати, настовбурчив.

Але я не розгубився. Я теж розправив крила віялом, хвіст — трубою, підскочив до здорованя, ніс до носа, та як дам йому підніжку! Звичайну людську підніжку. Звісно, здоровань-горобець не знав такого прийому і, хоч він був вищий за мене на цілу голову, впав на траву, мов підкошений. Лежить на лопатках, ноги догори задер і мовчить, і більше не задирається, маленьких не зачіпає. Він гадав, мабуть, що ми з Костем дамо йому доброго прочухана. А мені цього горобця чомусь навіть шкода стало.

— Гей ти, куций! — гукнув я. — Вставай! У нас лежачого не б'ють! Можеш забиратися… А втім-тім-тім можеш і залишитись! Ми тебе зараз пригостимо вівсом. Костю, де овес?

— Тут, у траві. Ось зернятко і ось іще…

Але безхвостий не звернув на мої слова жодної уваги. Він мовчки підвівся, стрепенувся і перелякано пострибав геть.

— Чеп-чик! — крикнув Малинін йому услід, махаючи хвостом.

— Сам ти чеп-чик! — сказав я Костеві, затискаючи лапою золотисту зернинку вівса. — Не міг сам дати здачі-чі!

До мене знову повернувся хороший настрій. І Кость Малинін знову став веселий-превеселий.

— А добряче ти його стук-тук-тук-нув! — сказав Кость, вигрібаючи з трави зернятка вівса. У мене аж слинка потекла від одного тільки виду апетитних зерняток. Я поточив дзьоб об камінь і ще міцніше затиснув у лапці свою зернину. Зараз я її роздзьобаю і з'їм… Зараз!

— Кішка! — почув я за спиною переляканий голос Костя Малиніна і озирнувся…

ПОДІЯ ДВАНАДЦЯТА Кицька Муська хоче мене з'їсти

Так-от, я озирнувся… Дивлюсь, Костя Малиніна вже на землі нема, він уже на акації. Причепився на гілці вниз головою, крилами махає і репетує, немов божевільний:

— Кішка! Позад тебе кішка!

Я повернув голову в інший бік. Од смітника до мене справді скрадалася кішка, звичайнісінька кішка. Тільки я ніяк не міг збагнути, що в цьому жахливого і чому Кость зчинив такий гвалт, ніби на подвір'ї з'явився тигр. Справжній псих цей Малинін. Якби я знав, що він буде таким нервовим горобцем, я б нізащо з ним не зв'язувався.

— Юр-чик! Швидше тікай! — галасував на гілці Кость Малинін.

Кішка підійшла ближче і зупинилась. Я боком підстрибнув до неї. І в цій незнайомій кішці одразу впізнав улюблену мамину кицю Муську. Коли я ще сидів на лавочці як людина, вона плигнула з підвіконня, підійшла до мене і почала тертися об мою ногу, а я її прогнав, щоб не заважала мені думати.

— Здорово, Муська! — зацвірінчав я радісно. — Від-чу-чу-чуваєш, хто я такий, чи ні?.. Ти що, не впізнаєш свого хазяїна, га?.. Та ти не бійся, підійди ближче, я тебе не з'їм! Це ж я! Ну, дивачка! А он на дереві Кость Малинін. Теж не впізнаєш? Костю, не бійся, лети сюди! Це наша Муська!

— Ти збожеволів! — знову заверещав на акації Малинін. — Вона ж тебе з'їсть!

— Мене? Свого хазяїна?! Ти що, з глузду з'їхав!

Не встиг я закінчити фрази, як ззаду на мене накинулось щось важке і з диким муркотінням підм'яло мене. «Муська!» — встиг подумати я і рвонувся з усієї сили вбік і вгору у напрямку до акації, на якій метався і галасував Малинін. Я летів, як камінь з рогатки. Я ледь не збив з дерева свого кращого друга. Добре, що він утримався і не впав додолу. Тим часом я теж встиг учепитися за гілку. З акації я поглянув вниз. Муська била хвостом по траві і муркотіла.

В повітрі повільно, мов рибки в акваріумі, плавали видрані з мого боку маленькі пір'їнки.

— Полу-чив-чив! Полу-чив-чив! — зловтішався Кость Малинін.

— Нічого не розумію, — зацвірінчав я. — Знайома ж кішка… Так би мовити, рідна…

— «Рідна, знайома»… Дякуй, що вислизнув з її кігтів.

— Баранкін перед кішками ніколи не відступав!

— Хоробрий який! Розцві-цві-цвірінчався: «Іди сюди, я тебе не з'їм, дивачка!» Сам дивак! Ти забув, мабуть, що коти їдять горобців?

— Та ні, — сказав я, — просто я ще не звик до того, що я горобець!

— «Не звик», а чому я одразу звик? — сказав Кость і додав: — Ось з'їла б тебе твоя рідненька Муська, що б я твоїй мамі сказав?

Я уявив на мить, що було б, якби мені не пощастило вирватись з Мусьчиних кігтів, і мені стало моторошно. Відверто кажучи, я просто злякався, хоч загроза минула і боятись було вже нічого, але пір'я в мене однак заворушилося і стало дибки.

— Що це з тобою? — спитав мене Кость. — Чого ти наїжачився?

— Жарко! — сказав я, обмахуючись крилом.

Кость знову почав лаяти мене, а я взяв і сховав голову під крило, але в цей час хтось штрикнув мене чимось гострим під бік…

ПОДІЯ ТРИНАДЦЯТА Про що цвірінчать бабусі

Я виглянув з-під крила і побачив поряд старого облізлого горобця.

— Ти,» горобеня жовтодзьобе, — сказав мені старий горобець. — Я тут за тобою ввесь час з берези стежив. Ти що, дур-ник-чик-чик, а чи тільки прикидаєшся?

— А що вам од мене треба?

— А ти не кричи на старших.

— Я не кричу. Це в мене такий голос.

Щоб старий відчепився од мене, я сховав голову під крило, але горобець знову боляче дзьобнув мене по шиї.

— Слухай, коли з тобою говорять старші! Шануй дорослих! Не задавайся…

— А я не задаюсь!

— А що це ти про кішок просторікував? Які можуть бути у горобця знайомі кішки? Ех ви, жовтодзьобі! І чому тільки вас батьки вчать?

Старий підкотив очі і зацвірінчав про те, які в його часи були слухняні і старанні горобенята, такі вони всі були розумні, не задавалися, а тепер всі задаються.

Чи варто було перетворюватись на горобців, щоб слухати цю нік-чем-чем-ну нотацію. І у нас старенькі бабусі, як посідають увечері на лавочці, тільки про те і цвірінчать, тобто балакають.

— Ви чиї діти? Чиї ви? Чиї ви? — запитав мене старий.

— Нічиї! Нічиї! — сказав я, зірвався з гілки і покликав за собою Костя Малиніна.

— Задавайся не задавайся! — сказав Кость, махаючи крилами. — Див-див-дивак якийсь!

Ми закружляли над нашим двором, видивляючись дерево, вільне від горобців. Хоч і я сам був горобцем, але мені чомусь раптом захотілось триматися од них далі. Знайомство з безхвостим і старим справило на мене не дуже приємне враження. А найбільше мене дратувало ось що: від тої миті, як ми перетворились з Костем на горобців, минуло, мабуть, уже півгодини, а наше горобине життя все якось не клеїлося, і взагалі все йшло зовсім не так, як я сподівався. Час іде… Завтра, між іншим, знову до школи…

Костю Малиніну я, звичайно, нічого не сказав. Зрештою, попереду ще цілий день — життя налагодиться, і все буде гаразд. Головне, не варто впадати у відчай і втрачати надію.

Ми покружляли в повітрі і знову сіли на дерево. На дереві не було жодного горобця.

Гілка, на яку ми сіли, виходила до сонця. Сонечко пригрівало, немов улітку.

З задоволенням втягуючи голову в плечі, я вже збирався сховати її під крило, як раптом у мене над вухом щось противно свиснуло. Потім ляснуло. Посипалось листя. Ну, що ще таке? В чому справа? Я розплющив очі і глянув униз.

ПОДІЯ ЧОТИРНАДЦЯТА Далекобійна рогатка з оптичним прицілом

Біля лавочки, на котрій ми нещодавно сиділи з Костем Малиніним, стояв мій сусід по квартирі, пелехатий Венька Смирнов, і противно мружився. В руках у нього була рогатка з оптичним прицілом. Рогатку я впізнав одразу. Ніхто, крім мене, не робив таких далекобійних рогаток.» Веньчину рогатку теж змайстрував я за його власним проханням. Венька дивився на мене в оптичний приціл. Я дивився на Веньку. На Веньчиному обличчі було написано: «Не влучив! А жаль…» Так… Мало того, що мене ледве не з'їла кішка, тепер в мене стріляють з рогатки, зробленої моїми ж руками!

— Ну, зажди, Венько! — цвірінькнув я з дерева. — Стривай, пелехатий! Коли я знову перетворюся на людину, я тобі покажу, як стріляти в мене з рогатки!

Не звертаючи жодної уваги на моє цвірінчання, Венька нагнувся і почав шукати камінця. Ми з Костем перезирнулися і, не домовляючись, кинулися навтьоки. Я вирішив полетіти подалі від нашого двору, від кицьки Муськи, від пелехатого Веньки з рогаткою, від цих негостинних задерикуватих горобців. Ми пролітали один двір за другим. З висоти нашого пташиного польоту з'ясувалося, що в нашому місті кішок було куди більше, ніж я гадав, коли був людиною. Хлопчаків з рогатками теж було чимало. Це відкриття мене засмутило. Із свого невеликого горобиного досвіду я уже встиг зрозуміти, що будь-яке знайомство з кішкою чи рогаткою може погано закінчитися для» горобців.

Малинін мене теж чомусь почав злити. Плентається десь там, у хвості, відстає весь час і взагалі летить з таким виглядом, ніби він мені послугу робить.

— Чо-чо-го ти весь час відстаєш? — не витримав я і напустився на Костя: — Тягучка противна!

— Я стомився!

— «Стомився»!.. Чо-чо-чотири квартали пролетіли, і вже стомився!

— Я не літати стомився. Я стомився бути горобцем!

— Подумаєш! Півгодини як горобець — і вже стомився! А як же горобці бувають усе життя горобцями?! Знав би, то не зв'язувався з тобою!

Я нагледів згори невеличкий сквер і спланерував униз.

— Можеш відпочивати, — сказав я Костю, коли він слідом за мною впав на гілку.

Кость підняв крило і вже хотів сховати під нього голову, та раптом над нами пролунав голос:

— Ось вони де, ледарі! Я їх послала по солому, а вони гріються на сонечку! Славні синочки!..

ПОДІЯ П'ЯТНАДЦЯТА Що буває, коли сини відрікаються од своєї матері

Поглянувши вгору, я побачив гладку горобчиху, що звісилась з сусідньої гілки. Це вона назвала нас своїми синочками.

— А чому ви мовчите, чо-чо-чому ви не відповідаєте своїй матусі?.

— Ні-чо-чо-чого не розумію! — шепнув мені Кость. — Чому вона називає себе нашою матусею?

— А чо-чо-чого тут не розуміти? Певне, вона думає, що ми її горобенята.

— Хіба ми схожі?

— Звідки я знаю…

— Чо-чо-чому ви ховаєтесь од своєї матусі? — щебетала далі горобчиха. — Не бійтесь! Летіть сюди. Хай уже, цього разу я вам нічого не зроблю.

— А може, ми справді схожі на її синів?

— Може…

— Цього ще бракувало! Вибачте, громадянко! — сказав Кость. — Ми не від кого не ховаємося, а вас ми взагалі бачимо вперше!

— Це ще що за громадянка?! — заверещала горобчиха. — Горобці добрії, ви тільки послухайте, як він називає свою матінку!

Горобці, що сиділи цілою зграєю на сусідньому дереві, голосно обурились, а гладка горобчиха так розізлилась, що навіть дзьобнула Костя Малиніна по шиї.

Кость заойкав.

— Ті-ті-тіточко! — заступився я за свого друга. — Че-че-чесне слово, ми не ваші діти. Ну, че-че-чесне-пре-че-чесне!

— Ви тільки погляньте, горобці добрії, і цей не хоче визнавати свою матінку, — запричитала горобчиха, підстрибуючи на гілці і махаючи крильцями.

Горобці заходилися лаяти нас з Костем на всі заставки, а наша «матінка» дала нам такого прочухана, що з нас із Костем пух полетів, як з подушок. Довелося нам з Малиніним узяти свої слова назад і назвати горобчиху «матінкою».

— Отак би одразу! — вмить заспокоїлась горобчиха. — А тепер, синочки, летимо! Учіть-чіть-чіть-ся вити гніздо!

— Як — учить-чить-читься?! — закричали ми з Костем в один голос.

ПОДІЯ ШІСТНАДЦЯТА Ми з Костем вчимося вити гніздо

— Ви що, все забули? — сказала горобчиха. — Вчора ваша матінка вчи-чи-чила вас, як треба вити гніздо, а сьогодні ви витимете самі!

— Оце попались! — цвірінькнув тихо Кость. — Чому ти мені не сказав, що горобці теж вчаться?

— А звідки я знав?

— А ти ж казав, що у горобців чудове життя?

— Це не я, це Ніна Миколаївна казала, — збрехав я. — От причепився!

— Зрештою, ти як хочеш, а я особисто не буду учить-чить-читься вити гніздо! — процвірінчав Кость.

— Хто сказав, що не хоче вить-вить гніздо? — грізно запитала горобчиха, підлітаючи до нас з Костем.

— Це не він сказав, це я сказав! — цвірінькнув я, заступаючи Костя, і додав: — А битися, на мою думку, непедаго-гі-чно!

— Що? Ти де таких слів нахапався?

Горобчиха з усієї сили. дзьобнула мене в спину і погнала нас з Костем на сусіднє дерево, де були заготовлені соломинки, кінські волосини та інші будматеріали.

— Значить-чить, гніздо в'ється так… — защебетала горобчиха. — В дзьобик береться соломинка і згинається в кілечко… Нумо, повторіть, синочки!

— У дзьоб береться соломинка, — процвірінчали ми з Костем хором, — і згинається в кілечко…

Урок розпочався. Ми з Костем, не дивлячись одне на одного, з огидою взяли до рота по соломинці.

«Цікаво, бувають у горобців між уроками перерви?..» — подумав я сумовито, згинаючи соломинку в кільце так, як вчила нас гладка горобчиха.

— По-тім значи-чить!.. — далі Щебетала горобчиха, спритно вкладаючи соломинки. — По-тім, значи-чить!..

Однак що робити «потім», ми так і не довідались, бо в цю мить до нас просто на голови впав з неба огрядний рудий горобець. Гілка, на котрій ми сиділи, так і загойдалася під його вагою.

— Таточко прилетів! Цвіконько наш! Цвіко! Цвіко! Цвіко! — зраділа горобчиха і заметушилася, розгойдуючи гілку ще дужче.

Ми роззявили з Костем від подиву дзьоби і дивилися на рудого Цвіку, котрий, якщо вірити гладкій горобчисі, був нам з Костем рідним таточком…

ПОДІЯ СІМНАДЦЯТА Бійка за шпаківню

— Швидше, синочки! Швидше, горобенятка! — галасував руками дяденько-горобець, поляскуючи себе по товстих ніжках і боках. — Шпаки відлітають у вирій! Звільняється шпаків-ків-ня. Чудова шгіаків-ківня!

— Шпаків-ків-ківня! — радісно зацвірінчала горобчиха. — Моя мрія! Мрія! Мрія!

— Так-так! Шпаківня! Треба тільки встигнути її захопити. Боюсь, доведеться битися! Скоріше в путь-путь-путь! Летим-тим-тимо!

— Летим-тим-тимо! — підхопив я, вирішивши, що вже краще битись за шпаківню, ніж вчитись вити гніздо.

— А може, не варто битися… Може, повчимося краще вити гніздо! — вискнув Костя Малинін.

— Хвіст не доріс старших учити! Хотів би я бачити, якої ти заспіваєш взимку, коли настане холоднеча!

— Еге ж! — підтакнув я рудому горобцеві.

Горобець зірвався з гілки, зіпхнув крилом мене і Костя і, відчайдушно цвірінькаючи, ринувся вперед, показуючи нам напрямок. Горобчиха пристроїлась ззаду, і, тільки-но ми з Костем починали відставати, вона негайно своїм гострим дзьобом підганяла нас і піддавала нам жару.

— Чур-чур не відставати! Чур-чур! Уперед! Чур-чур! — квапив нас рудий горобець, весь час озираючись.

— Гаразд, Юрку, я тобі цього ніколи не забуду! — сказав мені на льоту Кость. — Коли ти на все життя вирішив лишитись горобцем, то залишайся і бийся за свою шпаківню. А я особисто не буду. От виберу момент і втечу! Втечу і годі!

— Тихше, дивак! Усе діло зіпсуєш! Зараз від цього рудого все одно по-хорошому не одчепишся!

— Що ж робити? У мене вже сили більше нема бути горобцем!

— Що робити? Втечемо по дорозі! Чекай сигналу! З Баранкіним не пропадеш!

— Не пропадеш? Якже! З тобою якраз і пропадеш! — простогнав Кость Малинін.

І він, виявилося, казав правду. Ми справді з ним мало не загинули, і все через мене. І навіщо я тільки зголосився битись за ту шпаківню?!

Втекти по дорозі нам, звичайно, не вдалося. Рудий горобець і горобчиха весь час уважно стежили за нами і не давали нам відставати ні на крок. Справа оберталася гірше, ніж я передбачав. Якщо ми встрянемо проти власного бажання в бійку, то я ще, можливо, і вислизну, а Костю напевне дістанеться на горіхи. Він і на землі не боєць, а тим більше з горобцями, та ще в повітрі.

Не встиг я про це подумати, як раптом несподівано поруч почулося відчайдушне цвірінчання, і ми всією «сім'єю» врізались у зграю горобців, що билися в якомусь незнайомому садку за ту саму шпаківню, що про неї мріяли наші «батьки».

Я навіть не знаю, як це вийшло, але ми з Костем раптом опинилися у самій гущі бійки, одразу ж загубивши з поля зору наших «батьків». Праворуч, ліворуч, зверху і знизу, відчайдушно цвірінькаючи, носилися зовсім чужі і незнайомі нам горобці.

Кость Малинін здогадався одразу вчепитися дзьобом у мій хвіст, а то ми напевне загубили б одне одного у цій метушні.

Тягти Костя на буксирі і водночас відбиватися було, звісно, важкувато, однак я досить спритно ухилявся від горобців, що налітали на мене, засипаючи їх всілякими погрозами і прокляттям. Добре, що недавно я прочитав книжку про фігури вищого пілотажу. В цьому горобиному бою все це мені дуже пригодилося…

Я злітав угору за всіма правилами, падав на крило, шугав свічкою, входив у штопор і врешті-решт на бриючому польоті мені вдалося вирватися з горобиного оточення. Кость, побачивши, що загроза минула, відчепився нарешті од мого хвоста, і ми разом з останніх сил пустилися навтьоки од цих проклятущих горобців.

— Бий їх чим-чим-чим попало! — почулися раптом за нашими спинами голоси.

Я озирнувся і побачив, як від птахів, що билися, одділилися чотири горобці і кинулися за нами…

ПОДІЯ ВІСІМНАДЦЯТА Кость Малинін «нацвірінькався»

— Кін-читься це коли-небудь чи ні? — простогнав Малинін, наддаючи льоту.

— Ось ці голосніше за всіх цвірінчали! — крикнув хтось позаду.

Горобці, що гнались за ними, почали заходити нам у хвіст.

— Хлопці! Та ви що! Ми ж тільки цвірінькали! — виправдовувався я на льоту.

— А за чим-чим-чим прилітали?

— Ні за чим-чим-чим. Так просто подивитись!

— Подивитись? От ми зараз вам покажемо!.. Зараз з вас аж пух полетить!

Горобці почали наздоганяти нас, і, напевне, вони б дали нам доброго прочухана, якби я не застосував на льоту оригінальний, бойовий прийом, котрий у льотчиків називається «бочкою». Вибравши зручний момент, я підпустив переслідувачів ближче до себе, потім несподівано для них перевернувся у повітрі на спину і хвицнув ближчого до мене горобця Ногами — горобець відлетів убік і врізався в паркан.

— Ага! — закричав я страшним голосом. — Барр-ранкін у повітрі! Стережись!

Я хвицнув другого — і другий відлетів. Так я летів, і кричав, і хвицався, доки не розкидав у різні боки всіх переслідувачів. Противники, що, звичайно, не мали найменшого уявлення про вищий пілотаж, розгубилися, збилися з швидкості і почали поступово відставати…

Скориставшись з розгубленості горобців, ми наддали льоту і сховались за деревами, в знемозі попадавши на якийсь дах.

З мене клубами валила пара, а серце підскакувало, мов кришка на чайнику.

— Звичайно! — сказав Кость, ледве відсапуючись. — Ти як хочеш, а я особисто нацвірінькався, з мене досить! Годі!

Малинін стукнув дзьобом об дах і, важко дихаючи, заходився лаяти мене за те, ніби я все йому набрехав з три мішки вовни про розпрекрасне життя горобців.

— А ще цілий місяць спостерігав за ними… — сказав Малинін, передразнюючи мене: «У них життя без клопоту! У них життя без турбот!»

— Хіба я винен, — сказав я, — що мені так здавалось!..

А Кость Малинін сказав:

— Я ж казав, що нам треба було одразу на метеликів перетворюватись. Метелики й гнізд не в'ють, і коти їх не їдять, і харчуються вони не вівсом, а солодким нектаром. Ох і смакота, напевно.

Я промовчав. На житті метеликів Кость Малинін розумів більше, ніж я. У нього колись навіть була їх ціла колекція, тільки він проміняв її на марки. Мабуть, Кость мав рацію, і нам дійсно треба було перетворитися одразу на метеликів. Привабливо, звичайно, цілий день літати з квітки на квітку і весь час їсти солодке…

І все-таки, перш ніж почати перетворюватися на метеликів, я хотів розпитати Костя докладніше про їхнє життя. А то як би нам не ускочити вдруге…

— А пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала, — сказав я, — що метелики опилюють квіти…

— Ну й хай собі опилюють! — сказав Кость. — А ми з тобою не будемо! Нема дурних!

Хоч в Костиній відповіді була своя залізна логіка, я все-таки вирішив поставити йому ще одне запитання.

— А як у метеликів з навчанням? — спитав я. — Може, вони теж чому-небудь вчаться?

— Ти ще довго ставитимеш мені запитання? Он уже коти з'явилися! — закричав на мене, немов ошпарений, Кость Малинін.

Я думав, він мене на пушку бере. Дивлюсь — із вікна, що вело на горище, справді вилізли три коти, брудні, мов сажотруси, і почали придивлятися до нас з Костем. Два коти були мені зовсім незнайомі, а третім була наша Муська. Мабуть, вона таки вирішила мене з'їсти. Роздумувати більше було ніколи.

— До перетворення на метеликів приготуватись! — скомандував я свистячим шепотом.

— Приготувались! — одізвався Малинін.

— По-чали! — сказав я.

— Як по-чали? — сказав Кость Малинін. — А які слова казати?

Справді, я геть забув, що моє старе горобине заклинання не годиться для перетворення на метеликів.

— Зараз! — сказав я. — Зараз перероблю…

— Швидше переробляй! — закричав Кость.

— Готово! — сказав я. — Повторюй за мною! «Не хочу бути горобцем! Хочу бути метеликом! Тільки метеликом!..»

— Нескладно виходить! — сказав Кость, з жахом дивлячись на котів, що невблаганно наближалися на нас.

— От опинишся в животі у Муськи, — сказав я, — тоді складно вийде! Повторюй скоріше!

І Кость Малинін, заплющивши від страху очі, чесонув скоромовкою слова мого нескладного чарівного заклинання, випереджаючи мене на кожному слові:

«Аби тільки встигнути! — подумав я. — Аби тільки встигнути перетворитися до того, як нас зцапають коти!..» Це була остання думка, що майнула в моїй змученій горобиній голові, яка розколювалась від турбот, тривог, жаху і хвилювань…