Батько Вепр

— ВЕЧЕРІ?

— Ну, у нас було трохи свинячого жиру, щоб мастити на хліб...

— НАВІТЬ ЯКЩО ТАК, АЛЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ...

Альберт зітхнув.

— Як скажете, пане, як скажете.

Тепер Смерть був обурений.

— УЯВІМО, БАТЬКО ВЕПР ТАКИ ПРИНІС ТОБІ ТОГО ЧУДОВОГО КОНЯ...

— А, тато віддав би його за пару пляшок, — сказав Альберт.

— АЛЕ МИ БУЛИ В ОСЕЛЯХ З КУПОЮ ІГРАШОК І ПРИНЕСЛИ ЦИМ ДІТЯМ ЩЕ БІЛЬШЕ ЗАБАВОК. А В БУДИНКАХ, ЯК ОТ ЦЕЙ, ДІТИ НЕ ОТРИМАЛИ МАЙЖЕ НІЧОГО.

— Коли я був маленький, то віддав би все, щоб отримати таке „майже нічого“, — сказав Альберт.

— МАЄШ НА УВАЗІ, СЛІД РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ?

— Приблизно так, пане. Боги теж так думають. Не давайте їм забагато і скажіть, щоб вони цим задовольнилися. Варення буде завтра, розумієте?

— ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО, — Смерть завагався. — ТОБТО... ЦЕ ПРАВИЛЬНО, РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ. АЛЕ ЩОБ РАДІТИ ЦЬОМУ, ПОТРІБНО ХОЧ ЩОСЬ МАТИ. ЯКИЙ СЕНС РАДІТИ, НІЧОГО НЕ МАЮЧИ?

Це питання завело Альберта в нові глибини соціальної філософії.

— Не знаю, — сказав він. — Гадаю, дехто міг би відповісти, що має місяць, зірки й тому подібне.

— СУМНІВАЮСЯ, ЩО ВОНИ МОГЛИ Б ПРЕД’ЯВИТИ ДОКУМЕНТИ НА ПРАВО ВЛАСНОСТІ.

— Я знаю лише те, що якби тато спіймав нас із великим мішком дорогих іграшок, то надавав би нам по вухам за те, що ми їх буцімто украли.

— ЦЕ ЯКОСЬ... НЕЧЕСНО.

— Таке життя, пане.

— АЛЕ НЕ Я.

— Я мав на увазі, так повинно бути, — сказав Альберт.

— НІ. ТИ МАЄШ НА УВАЗІ, ЩО ТАК БУВАЄ.

Альберт притулився до печі й скрутив одну зі своїх страшних тонких папірос. Краще дати панові самому все владнати. Зрештою, так завжди й відбувалося. Як тоді, зі скрипкою. Три дні пройшли безуспішно — лише жалібні скрипи й порвані струни, після чого він більше ніколи її не торкався. У цьому й полягала проблема. Чим би пан не займався, результат був подібним. Коли йому щось залазило в голову, треба було лише чекати, поки воно звідти не вилізе.

Він думав, що Вепроніч — це... сливовий пудинг, бренді та „хо-хо-хо“, але його розум не міг ігнорувати все інше.

Те, що завдавало йому болю.

— ЦЕ ВЕПРОНІЧ, — сказав Смерть, — І ЛЮДИ ВМИРАЮТЬ НА ВУЛИЦЯХ. ОДНІ БЕНКЕТУЮТЬ В ЗАТИШНИХ ДОМІВКАХ, А В ІНШИХ УЗАГАЛІ НЕМАЄ ДОМУ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Ну, звичайно, це дуже суперечливе питання... — почав Альберт.

— СЕЛЯНИН МАЄ ЖМЕНЬКУ КВАСОЛІ, А КОРОЛЬ СТІЛЬКИ ВСЬОГО, ЩО НАВІТЬ НЕ ПОМІТИТЬ ТІЄЇ ДЕЩИЦІ, ЯКУ ВІДДАВ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Так, але якщо віддати все селянину, то за рік чи два він стане таким самим зарозумілим, як і король... — почав Альберт, цинічний спостерігач людської натури.

— ГРІХ І ЧЕСНОТА? — запитав Смерть. — ЛЕГКО БУТИ ДОБРОЧЕСНИМ, КОЛИ ТИ БАГАТИЙ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

Альберт хотів заперечити. Хотів сказати: „Дійсно? Чому ж тоді є так багато багатіїв-негідників? А бідність — це не обов’язково вада. Коли я був маленьким, ми були бідними, але залишалися чесними. Ну, радше дурними, ніж чесними, якщо казати правду. Але переважно чесними“.

Проте він не заперечив. Пан був не в тому гуморі. Він завжди робив те, що потрібно було зробити.

— Ви самі казали, що ми повинні робити це для того, щоб люди знову повірили... — почав він, затнувся й почав знову. — Говорячи ж про справедливість, пане, ви самі...

— БАГАТИЙ ЧИ БІДНИЙ — ДО ВСІХ Я СТАВЛЮСЯ ОДНАКОВО, — гаркнув Смерть. — АЛЕ ЗАРАЗ НЕ ЧАС СУМУВАТИ. ПОРА ВЕСЕЛИТИСЯ, — він загорнувся у свій червоний плащ. — І РОБИТИ УСЕ ТЕ, ЩО РОБЛЯТЬ У ВЕПРОНІЧ, — додав.

— Тут немає леза, — сказав О Боже. — Лише руків’я меча.

Сюзен відійшла від світла й махнула рукою. У повітрі майнула блискуча блакитна лінія, на мить окресливши край — такий тонкий, що його ледь було видно.

О Боже позадкував.

— Що це?

— О, це те, що може порізати повітря на крихітні шматочки. Може відірвати душу від тіла, тому відійди, будь ласка.

— Звісно, звісно.

Сюзен виловила чорні піхви з підставки для парасольок.

Підставка для парасольок! Тут ніколи не дощило, але в Смерті була підставка для парасольок. Ні в кого зі знайомих Сюзен не було такої підставки. У рейтингу найкорисніших меблів підставка для парасольок була б на останньому місці.

Смерть жив у чорному світі, де усе темне і немає нічого живого, а в його величезній бібліотеці пил і павутина були лише тому, що він створив їх для досягнення відповідного ефекту. На небі ніколи не з’являлося сонце, і повітря було непорушним, однак у нього була підставка для парасольок. А біля ліжка лежала пара срібних гребінців. Він хотів бути чимось більшим, ніж просто кістлявою примарою. Намагався якось окреслити свою особистість, але видав себе, перестарався, наче хлопчик-підліток, який перед виходом використовує одеколон „Несамовитий“.

Дідусь завжди помилявся. Він бачив життя лише ззовні й ніколи не розумів до кінця.

— На вигляд доволі небезпечний, — зауважив О Боже.

Сюзен поклала меч у піхви.

— Сподіваюся, він таким і є, — сказала вона.

— Гм... а куди ми йдемо?

— Кудись, де небо буває лише над головою, — сказала Сюзен. — Я бачила це місце. Нещодавно. Воно мені знайоме.

Вони підійшли до конюшень. Хропунець покірно чекав.

— Я вже казала, що тобі необов’язково йти зі мною — сказала Сюзен, хапаючись за сідло. — Ти ж просто... випадковий спостерігач.

— Але ж я ще й бог похмілля, який вилікувався від похмілля, — сказав О Боже. — Тепер я взагалі ні до чого не придатний.

Він мав такий жалюгідний вигляд, що Сюзен змилостивилася.

— Ну добре. Тоді ходімо.

Вона затягнула його на коня позаду себе.

— Просто тримайся, — наказала Сюзен, а тоді додала: — Але за якесь інше місце.

— Вибач, я щось не те зробив?

— Довго пояснювати, та й ти, ймовірно, не зрозумієш усіх слів. Краще тримайся за талію.

Сюзен дістала часомір Фіалки й піднесла його до очей. Там залишилося ще багато піску, але вона не знала, чи це хороший знак.

Однак знала напевне, що кінь Смерті може дістатися у будь-яку точку Дискосвіту.

Скрип Гексового пера під час письма нагадував звуки павука, збожеволілого від ув’язнення у коробці сірників.

Попри негативне ставлення до того, що відбувалося, певна частина Зрозума Впертонза була сильно вражена.

У минулому, коли Гекс ставав неслухняним під час розрахунків, впадав у механічну депресію і починав видавати речі на кшталт „В +++ Помилка Нестача Сиру +++ І +++ Почати З Початку +++“, Зрозум намагався підходити до проблеми спокійно й логічно.

Йому ніколи не спадало на думку, що можна вдарити Гекса молотком. І саме цим йому зараз пригрозив Ридикуль.

Вражаючим і водночас доволі тривожним було те, що Гекс, схоже, вловив натяк.

— Чудово, — сказав Ридикуль, відкладаючи молоток. — Забудьмо про якусь там „Нестачу динь“. У Великій залі є ціла купа ящиків — бери, скільки хочеш....

— Це дані, а не дині, — підказав Зрозум.

— Що? Якийсь особливий сорт? Ще солодші?

— Ні, ні, так Гекс називає... факти, — сказав Зрозум.

— Чудернацька поведінка, — різко відказав Ридикуль. — Якщо не знаєш відповіді, чому б одразу не сказати: „От тут ти мене й підловив“, „Чорт його знає“ або „Для мене це загадка“? На мою думку, усі ці „Нестачі даних“ — звичайна впертість, — він повернувся до Гекса. — Давай, ти. Помізкуй як слід.

Перо почало писати +++ Недост, а тоді зупинилося. Хвильку потремтівши, воно спустилося на рядок і почало знову.

+++ Візьми До Уваги, Що Це Лише Розрахунки Вголос +++

— Гаразд! — сказав Ридикуль.

+++ Припустімо, Що Кількість Віри У Світі Досягнула Гранично Допустимої Межі +++

— Якась нісенітниця, — здивувався Декан.

— Звучить логічно, — заперечив Ридикуль. — Люди просто... вірять. Очевидно, існує обмеження, у що можна вірити. Я завжди був у цьому переконаний. Що далі?

+++ Істоти З’являються, Коли В Них Вірять +++

— Ага. Можна і так висловитися.

+++ Вони Зникають, Тому Що В Них Перестають Вірити +++

— Звучить логічно, — сказав Ридикуль.

+++ Люди Вірять У Ще Щось — Запит? +++

Ридикуль подивився на решту чарівників. Вони знизали плечима.

— Можливо, — обережно сказав він. — У що тільки люди не вірять.

+++ Відповідно, Якщо Усунути Головний Фокус Віри, З’явиться Ціла Купа Звільненої Віри +++

Ридикуль витріщився на нову фразу.

— Тобто вона... кружляє довкола нас?

Велике колесо з баранячими черепами почало з важкістю повертатися. Мурахи в скляних трубках помітно прискорилися.

— Що відбувається? — запитав Ридикуль гучним шепотом.

— Думаю, Гекс шукає слово „кружляти“, — сказав Зрозум. — Доведеться звернутися до довготривалої пам’яті.

На пружинці спустився великий пісочний годинник.

— А це що? — поцікавився Ридикуль.

— Е-ем... це значить, що Гекс обдумує питання.

— Ага. А це дзижчання? Начебто по той бік стіни.

— Там у нього довготривала пам’ять, Архіректоре.

— І як вона працює?

— Ем... уявіть пам’ять як ряд маленьких поличок або... або... або... отворів, Архіректоре, які можна заповнити знаннями. Ну, ми знайшли спосіб зробити своєрідну пам’ять, яка, цей, чудово взаємодіє з мурахами. Але, що важливіше, вона може збільшуватися залежно від того, скільки інформації ми в неї вкладаємо. Звісно, вона повільніша, але...

— Це дуже гучне дзижчання, — зауважив Декан. — Щось пішло не так?

— Навпаки, усе працює, як треба, — сказав Зрозум. — Це, е-ем, бджолині вулики.

Він кашлянув.

— Різні види пилку, різної товщини мед, розміщення яєць... Дивовижно, скільки інформації можна зберегти в одній комірці сотів.

Зрозум поглянув на них.

— І тут чудовий захист, тому що кожного, хто спробує проникнути всередину, зажалять на смерть. Адріан каже, що коли ми закриємо його на літні канікули, то ще й купу меду назбираємо, — він знову кашлянув. — Ну, для... ка... напок, — пробелькотів Зрозум.

Під їхніми пронизливими поглядами він відчув себе все меншим і червонішим.

Але його врятував Гекс. Пісочний годинник зник, а перо з’явилося й одразу рушило до чорнильниці.

+++ Значить. Кружляє Довкола. І Зрощується +++

— Тобто формує нові центри, — підказав Зрозум.

— І без тебе зрозумів, — сказав Ридикуль. — Дідько. Пам’ятаєте, коли довкола відчувалася значна життєва сила? Навіть штани тебе не слухалися! Отож... звільнена віра кружляє довкола, а ці дияволята користають із неї? Повертаються? І ці домашні боги?

+++ Це Можливо +++

— Добре, тоді в що ж це люди раптово перестали вірити?

+++ Помилка Нестача Сиру +++ Диня +++ Почати З Початку +++

— Ну дякую. Простого „Я не знаю“ було би цілком достатньо, — сказав Ридикуль, відкидаючись назад.

— Мабуть, в одного з найважливіших богів? — роздумував Завкаф неточних наук.

— Ха, якщо це дійсно так, то ми про це незабаром дізнаємося.

— Сьогодні Вепроніч, — сказав Декан. — Гадаю, з Батьком Вепром усе гаразд.

— Ви вірите в нього? — поцікавився Ридикуль.

— Ну, він більше для дітей, — сказав Декан. — Але я впевнений, що всі вони вірять у нього. Особисто я вірив. Кожної Вепроночі вішав наволочку біля каміна...

— Наволочку? — перебив Верховний верховик.

— Ну, у панчоху багато не влізало, — пояснив Декан.

— Так, але цілу наволочку? — не вгавав Верховний верховик.

— Так. І що з того?

— Тільки мені здається, що це було доволі жадібно й егоїстично з вашого боку? У моїй родині вішали крихітні шкарпетки, — сказав Верховний верховик. — І отримували цукрову свинку, іграшкового солдатика, кілька апельсинів... І все. Тоді як хтось гріб подарунки цілими наволочками?

— Замовкніть і перестаньте сперечатися, обидва, — сказав Ридикуль. — Мабуть, перевірити дуже просто. Як би ви довели, що Батько Вепр існує?

— Хтось випив херес, на килимі залишилися сліди від сажі, на даху — від саней, а в наволочці повно подарунків, — сказав Декан.

— Ага, у наволочці, — похмуро пробурмотів Верховний верховик. — Ага. Переконаний, що всі у вашій родині були настільки зверхні, що розгортали свої подарунки лише після святкової вечері? Завжди ставили величезну вепронічну ялинку у вітальні?

— Що, якщо... — почав Ридикуль, але було вже занадто пізно.

— Ну і? — здивовано мовив Декан. — Звичайно, ми чекали кінця вечері...

— Знаєш, мене завжди дратували люди з розкішними вепронічними ялинками. Готовий закластися, що у вас був і той шикарний лускунчик із величезним гвинтом, — сказав Верховний верховик. — Деяким ж людям доводилося обходитися звичайнісіньким вугільним молотком із вбиральні. І обідати вдень, а не влаштовувати пишну вечерю.

— Нічого не поробиш, моя родина просто мала гроші, — сказав Декан, що, можливо, зняло би напругу, якби він не додав: — І стандарти.

— І великі наволочки! — скрикнув Верховний верховик, підстрибуючи від гніву. — Може, ви ще й гостролист купували?

Декан здивовано підняв брови.

— Звичайно! Ми не повзали по городах, обриваючи його з чужих огорож, як деякі, — гаркнув він.

— Це традиція! Частина веселощів!

— Святкувати Вепроніч із вкраденою зеленню?

Ридикуль затулив очі долонею.

Він чув, що це називають „клаустрофобією“. Коли люди під час темних зим занадто довго перебувають у замкнутому просторі, то починають діяти одне одному на нерви. Хоча життя в академії з понад п’ятьма тисячами кімнат, величезною бібліотекою, найкращими кухнями міста, власною пивоварнею, молочною фермою, величезним винним льохом, пральнею, перукарнею, монастирем і більярдом таки відрізнялося від звичного розуміння „скніння в замкнутому просторі“, чарівники могли діяти на нерви один одного, перебуваючи в протилежних кутах величезного поля.

— Просто замовкніть, — сказав він. — Це Вепроніч, а не час для дурних сварок, затямили?

— Аж ніяк, — похмуро заперечив Завкаф неточних наук. — Якраз час для дурних сварок. У нашій родині справжнім щастям була вечеря без репризи на тему „Як шкода, що Генрі не провадить бізнес із нашим Роном“. Або „Чому ніхто не навчив цих дітей користуватися ножем?“ Це була найулюбленіша тема.

— А як же поганий настрій? — нагадав Зрозум Впертонз.

— А, поганий настрій! — пригадав Завкаф неточних наук. — Хіба це Вепроніч, коли гості не сидять набурмосені, втупившись у протилежну стіну?

— Й ігри були жахливими, — додав Зрозум Впертонз.

— Гіршими за дітей, що гамселили одне одного новими іграшками? Жодна Вепроніч не обходилася без хаосу: розкидані колеса, відірвані руки та ноги ляльок, і всі ревуть. Це були справжні побої.

— А ми бавилися в гру „У пошуках тапочка“. Хтось ховав тапочок, а ми мали його знайти. А тоді починалася бійка.

— Це ще не так погано, — сказав Викладач новітніх рун. — Найгірше, коли всі натягали паперові капелюшки. І завжди наставав той момент, коли чиясь страхітлива прабабуся насувала паперовий капелюшок на голову й оглядала всіх із дурнуватою посмішкою, думаючи, який богемний вигляд вона має.

— Зовсім забув про паперові капелюшки, — зізнався Завкаф неточних наук. — Ой леле.

— А тоді хтось пропонував зіграти в настільну гру, — сказав Зрозум.

— Ага. І ніхто ніколи не знав усіх правил.

— Що абсолютно не заважало комусь запропонувати грати на гроші.

— А через п’ять хвилин двоє сварилися і більше не розмовляли одне з одним до кінця життя через якісь два пенси.

— А якесь страшне дитя...

— Знаю, знаю! Якась дитина, якій дозволили приєднатися до дорослих, виграє всі гроші, маленький безжалісний шахрай!

— Так!

— Ем... — почав Зрозум, якого охопила підозра, що саме він був такою дитиною.

— І не забувайте про подарунки, — сказав Завкаф неточних наук, ніби читаючи якийсь внутрішній список жахіть Вепроночі. — Наскільки... наскільки сповненими потенціалу та можливостей вони здавалися в усіх тих обгортках... і тоді ви розгортали їх, і обгортка виявлялася цікавішою за сам подарунок, однак ви були змушені сказати: „Щиро дякую, це саме те, що я хотів!“ На мою думку, дарувати подарунки не приємніше, ніж отримувати їх, зате це менше бентежить.

— Я тут подумав, — сказав Верховний верховик, — що за роки подарував цілу купу подарунків на Вепроніч...

— Ми всі це зробили, — підтвердив Завкаф. — Ви витрачаєте цілий статок на подарунки іншим людей, а розгорнувши папір, отримуєте лише один тапочок дурнуватого кольору та книгу про сірку з вуха.

Ридикуль страшенно здивувався. Він завжди любив Вепроніч у всіх її проявах. Йому подобалося бачити старезних родичів, насолоджуватися їжею, перемагати в іграх на кшталт „Спіймай сусіда в коридорі“ і „Ура веселому лудильнику“. Він завжди першим натягував паперовий капелюшок і вважав, що паперові капелюхи сприяли особливій атмосфері свята. А ще Ридикуль щоразу дуже уважно читав вепронічні листівки й приділяв кілька хвилин на добрі думки про відправників. Слухати думки його побратимів-чарівників... було наче спостерігати за кимось, хто безжалісно руйнує ляльковий будиночок.

— Ну хоч передбачення у вепронічному печиві були веселими... — зважився він.

Вони повернулися, зиркнули на нього і знову відвернулися.

— Якщо у вас почуття гумору, наче в дротяної вішалки, — сказав Верховний верховик.

— Ой леле, — сказав Ридикуль. — Тут точно немає Батька Вепра, якщо ви всі сидите з такими похмурими обличчями. Він би не дозволив людям розгулювати з таким нещасним виглядом.

— Ридикулю, він просто один із старих богів зими, — втомлено сказав Верховний верховик. — А не Фея Веселощів.

Викладач новітніх рун підняв підборіддя з долонь.

— Яка така Фея Веселощів?

— А, це просто історія моєї бабусі, яку вона розповідала в дощові дні, коли ми починали діяти їй на нерви, — пояснив Верховний верховик. — Вона погрожувала: „От покличу Фею Веселощів, якщо ви не...“ — зупинився він, винувато моргаючи.

Архіректор приклав руку до вуха театральним жестом, що означав: „Тихо. Що це я почув?“

— Дзвіночки, — сказав він. — Дякую, Верховний верховику.

— О ні, — простогнав Верховний верховик. — Ні, ні, ні!

Якусь мить вони прислухалися.

— Можливо, нас пронесло, — сказав Зрозум. — Я нічого не чув...

— Так, але ж ви можете уявити її, хіба ні? — запитав Декан. — Щойно ви про неї згадали, у мене в голові з’явився образ. По-перше, у неї неодмінно буде ціла сумка настільних ігор. Або вона запропонує вийти надвір — корисно для здоров’я.

Чарівники здригнулися. Вони не були проти свіжого повітря, особливо коли самі залишалися в приміщенні.

— Така бадьорість мене завжди пригнічувала, — сказав Декан.

— Ну, якщо тут з’явиться якесь бадьоре втілення веселощів, я так просто це не залишу, — сказав Верховний верховик, склавши руки. — Я змирився з чудовиськами, тролями й великими зеленими зубатими створіннями, але не сидітиму спокійно, якщо...

— Привіт!!! Привіт!!!

Таким голосом переважно читають відповідні історії для дітей. Кожен голосний звук був ідеально заокруглений. Було чутно навіть додаткові знаки оклику, народжені відчайдушно безвихідними веселощами. Вони повернули голови.

Фея Веселощів виявилася низенькою повненькою жіночкою у твідовій спідниці та настільки практичних мештах, що вони могли би самі заповнити податкову декларацію. Вона дуже нагадувала першу вчительку, таку, яка пройшла спецпідготовку, навчившись боротися з нервовим нетриманням і маленькими хлопчиками, чий внесок у цей дивовижний світ турботи полягав переважно в регулярному битті дівчаток по голові чимось на кшталт дерев’яних коників. Цю картину доповнював свисток на шнурку довкола її шиї і загальне враження того, що вона в будь-яку мить заплескає в долоні. Крихітні прозоруваті крила, ледь помітні на її спині, були, мабуть, звичайною показухою, але чарівники витріщалися на інше — на її плече.

— Привіт, — повторила вона, але не так впевнено, окинувши їх підозрілим поглядом. — Ви — доволі великі хлопчики, — сказала вона таким тоном, ніби вони виросли їй на зло. Фея моргнула. — Але моя робота полягає в тому, щоб прогнати вашу журбинку, — додала вона, очевидно слідуючи звичному сценарію. Тоді фея, схоже, трохи опанувала себе й продовжила: — Отже, вище бороди, ну ж бо! Я хочу бачити багато яскраво усміхнених облич!!!

Її погляд зустрівся з очима Верховного верховика, обличчя якого, найімовірніше, ніколи в житті не осявала яскрава усмішка. Переважно його вкривав похмурий, сердитий вираз, теперішня версія якого явно заслуговувала медалі.

— Пробачте, мадам, — звернувся Ридикуль. — На вашому плечі сидить курка?

— Це, ем, це, гм, це Синя птаха щастя, — пояснила Фея Веселощів. Тепер її голос трохи тремтів — так говорять ті, хто не дуже то й вірить у свої слова, але однаково продовжує повторювати це, сподіваючись, що це, зрештою, зробить ті слова правдивими.

— Перепрошую, але це ж курка. Жива курка, — сказав Ридикуль. — Вона щойно кудкудахтала.

— Вона синя, — безнадійно повторила фея.

— Ну, принаймні це щира правда, — погодився Ридикуль, так приязно, як тільки було можливо. — Чесно кажучи, я уявляв Синю птаху щастя більш обтічної форми, але не звинувачуватиму вас у цьому.

Фея Веселощів нервово закашлялася і почала крутити один із ґудзиків на своєму практичному вовняному жакеті.

— Може, зіграємо в гру-другу, щоби підняти настрій? — запропонувала вона. — У загадки? Або зробімо конкурс малюнків? Переможець отримає невеликий приз.

— Мадам, ми чарівники, — сказав Верховний верховик. — І не вміємо веселитися.

— Може, шаради? — запропонувала Фея Веселощів. — Чи ви вже в них грали? Як щодо співульок? Хто знає пісеньку: „Пливи-пливи, човнику, до берега“?

Її яскрава усмішка розбилася об похмурі обличчя чарівників.

— Нам так подобається вдавати з себе пана Буркотуна? — з надією додала вона.

— Дуже, — відказав Верховний верховик.

Фея Веселощів обм’якла, почала відчайдушно обмацувати безформні рукави, поки не знайшла зіжмакану хустку. Вона витягла її і витерла очі.

— Знову все не так, — сказала вона, і її підборіддя затремтіло. — У ці дні ніхто не хоче веселитися, а я ж дійсно стараюся! Я склала книгу жартів, маю три коробки одягу для шарад і... і... і щоразу, коли намагаюся підбадьорити людей, це їх бентежить... але я справді докладаю зусиль...

Вона голосно висякалася.

Навіть Верховний верховик змилостивився і набув збентеженого вигляду.

— Е-е... — почав він.

— Хіба дрібка веселощів, ну хоч зрідка, може комусь зашкодити? — запитала Фея Веселощів.

— Е-е... яким чином? — запитав Верховний верховик, почуваючи себе жахливою людиною.

— Існує ж ціла купа приводів для веселощів, — сказала Фея Веселощів, знову висякавши носа.

— Е-е... краплі дощу, захід сонця і таке інше? — озвався Верховний верховик саркастичним тоном, однак не вкладаючи в цю фразу звичної сили. — Дати хустинку? Вона майже чиста.

— Чому б нам не пригостити пані чудовим хересом? — запропонував Ридикуль. — А курочці дамо трішки кукурудзи...

— О ні, я ніколи не п’ю алкоголю, — нажахано сказала Фея Веселощів.

— Справді? — здивувався Ридикуль. — А нас часом це дуже звеселяє. Пане Впертонзе... Підійди сюди на хвильку.

Він поманив його до себе.

— У повітрі явно кружляє ціла купа віри, аж вона з’явилася, — сказав він. — У ній же кілограмів з дев’яносто! Якби ми хотіли зв’язатися з Батьком Вепром, що би ми зробили? Причепили записку до каміна?

— Так, але не сьогодні, пане, — сказав Зрозум. — Він зайнятий — роздає подарунки.

— То ми ніяк не дізнаємося, де він? Дідько, — вилаявся Ридикуль.

— Звичайно, можливо, до нас він ще не встиг завітати, — зауважив Зрозум.

— Завітати до нас? Навіщо? — здивувався Ридикуль.

Бібліотекар натягнув на себе ковдру й згорнувся калачиком.

Як типовий орангутан він сумував за теплом тропічного лісу. Проблема полягала в тому, що він ніколи не бачив тропічних лісів, оскільки перетворився на орангутана в дорослому віці. Однак щось у його кістках знало про них і зовсім не любило холод зими. Однак у тих самих кістках він залишався бібліотекарем і категорично забороняв запалювати вогонь у бібліотеці. У результаті по всій академії щезали подушки та ковдри, зрештою формуючи своєрідний кокон у довідковій секції, в якій примат переживав найхолодніші періоди зими.

Він перевернувся і загорнувся в завіси Скарбія.

Раптом біля його гніздечка щось заскрипіло й зашепотіло.

— Ні, не запалюй лампу.

— А я дивувався, що його весь вечір ніде не видно.

— А, на Вепроніч він завжди лягає спати рано, пане. Ось...

Щось шелеснуло.

— Нам пощастило. Тут пусто, — сказав Зрозум. — Схоже, це одна зі шкарпеток Скарбія.

— Він вішає її щороку?

— Очевидно.

— Але ж він не дитина. Напевно, це просто дитяча простота.

— Можливо, в орангутанів усе інакше, Архіректоре.

— Думаєш, вони і в джунглях їх вішають?

— Сумніваюся, пане. По-перше, там немає димарів.

— І ще в них доволі короткі ноги. Шкарпеткова галузь в орангутанів явно занепадає. Додумалися би вивішувати рукавиці — подарунки текли б рікою. Тоді Батькові Вепру довелося б працювати в дві зміни. Враховуючи довжину їхніх ручищ.

— Чудово, Архіректоре.

— А що це тут... Ой леле, келих хересу! Ну, не пропадати ж добру.

У темряві пролунало булькання.

— Думаю, він призначався Батькові Вепру, пане.

— А банан?

— Гадаю, його залишили кабанам.

— Кабанам?

— Ну так, ви ж знаєте, пане. Я маю на увазі, Довбила, Іклила, Рила та Мордила, — Зрозум зупинився, усвідомлюючи, що дорослий чоловік не повинен пам’ятати про такі речі, — у них зазвичай вірять діти.

— Банани кабанам? Не зовсім традиційно, як гадаєш? Я б давав їм жолуді. Або яблука чи брукву.

— Так, пане, але Бібліотекар любить банани.

— Дуже поживний фрукт, пане Впертонзе.

— Так, пане. Хоча, як би це смішно не прозвучало, це зовсім не фрукт, пане.

— Дійсно?

— Так, пане. З точки зору ботаніки, це особливий підвид риби, пане. Згідно з моєю теорією, він еволюційно пов’язаний із крульською морською голкою, пане, яка, звісно, також жовтої барви і плаває гронами або зграйками.

— І живе на деревах?

— Ну, переважно ні, пане. Банан, очевидно, захопив нову нішу.

— Святі небеса, дійсно? Дивно, але я ніколи не любив банани й завжди ставився до риб із деякою підозрою. Це все пояснює.

— Так, пане.

— А вони нападають на плавців?

— Ніби не чув, пане. Звичайно, можливо, вони достатньо розумні і нападають лише на тих, хто занадто віддалився від берега.

— Тобто зайшли занадто... високо? У бананові хащі?

— Може, і так, пане.

— От підступні.

— Ага, пане.

— Нумо, влаштуймося зручніше, пане Впертонзе.

— Гаразд, пане.

У темряві спалахнув сірник, і Ридикуль запалив свою люльку.

Анк-морпоркські колядники тижнями практикувалися.

Цей звичай, на думку Анаґліпта Гаґс, організаторки найкращої і найдобірнішої групи міських співаків, мав посприяти дружнім стосункам і створенню хорошого настрою.

Завжди слід з обережністю ставитися до людей, які безсоромно говорять про „дружбу та хороший настрій“ як про щось таке, що може допомогти людству, як припарка. Якщо ви втратите пильність хоч на мить, вони негайно організують якісь травневі потанцюльки, і, чесно кажучи, вам не залишиться нічого іншого, як негайно тікати в хащі.

Співаки вже подолали половину Паркового провулка й дійшли до середини „Рожевої курочки“[22], виконуючи її навдивовижу гармонійно. Їхні банки повнилися пожертвами для бідняків міста — або принаймні тієї частини бідняків, яка, на думку пані Гаґс, була достатньо мальовничою, не надто смердючою, і обов’язково сказала б „дякую“. Люди підходили до дверей, щоб послухати спів. Сніг осявало помаранчеве світло. Сніжинки кружляли у світлі ліхтарів. Якщо зняти кришку з цієї картини, усередині точно знайшлося б безліч цукерок. Або принаймні купа печива до кольору до вибору.

Пані Гаґс чула, що колядки належать до древніх традицій, тож нікому не потрібно було пояснювати, що вони означають. Однак вона була певна, що передбачливо позбавила пісні всіх елементів, які могли б збентежити чиїсь чутливі вушка.

Поступово до співаків долинув певний дисонанс.

З-за рогу, ковзаючи й послизаючись на льоді, простувала ще одна група співаків.

Вони марширували під бій іншого барабанщика. Цього барабанщика явно навчали в інших місцях, можливо, навіть інші види на іншій планеті.

На чолі групи був безногий чоловік на маленькому візку, який співав у весь голос і вистукував двома каструлями. То був Арнольд Колобок, штовхав його Домовина Генрі. Арнольд хрипким голосом виспівував зовсім іншу пісню, що раз у раз переривалася нападами немелодійного кашлю. Поряд із ними крокував звичайний на вигляд чоловік у розірваному, брудному, однак таки дорогому одязі, його приємний тенор заглушало крякання качки на його голові. Він відкликався на ім’я Качур, хоча і сам не знав чому, або чому його завжди оточували люди, які, схоже, бачили качок, там де їх, по суті, бути не могло. Позаду, із маленьким сірим песиком на мотузці, простував Старий Тхір Рон, якого всі в Анк-Морпорку вважали найбожевільнішим жебраком серед усіх божевільних жебраків. Очевидно, співати він не вмів, але принаймні намагався лаятися в ритм.

Колядники зупинилися і нажахано за ними спостерігали.

Жебраки продовжували чимчикувати вулицею, і ні вони, ні колядники не помітили, як маленькі чорно-сірі плямки покинули каналізаційні стоки, протиснулися з-під плит і з шумом зникли в темряві ночі. Люди завжди відчували непереборне бажання співати й брязкати предметами в темну пору року, коли всілякі гидкі створіння користали з довгих сірих днів і глибоких тіней, ховаючись і розмножуючись у них. З часом люди навчилися співати гармонійно, але менш ефективно. Той, хто розумів первинну суть співу, просто викрикував і чимось вистукував.

Насправді жебраки не були настільки обізнаними у фольклорних традиціях. Вони просто галасували, небезпідставно сподіваючись, що люди підкинуть їм грошенят, лише щоб вони замовкли. Із загального шуму можна було навіть виділити злагоджену пісню:

— А якщо нема і пенні, — завів йодлем Старий Тхір Рон, — тоді фгхфгх уффг мфмфмф...

Це Качур проявив розсудливість і затиснув Ройові рота.

— Перепрошую, — сказав він, — але цього разу мені не дуже хочеться, щоб люди затраскували двері перед нашими обличчями. До того ж ці рядки не римуються.

Однак найближчі двері все ж затраснули. Інші колядники поспішно рушили до привабливіших місць. „Доброзичливість до ближніх“, — цю фразу придумав хтось, хто явно ніколи не зустрічався зі Старим Тхором Роном.

Жебраки перестали співати, за винятком Арнольда Колобка, який мешкав у своєму крихітному світі.

— Ніхто не знає, як живеться нам, чобіт нам замінив наш харч щоденний...

Але незабаром зміна атмосфери проникнула навіть у його свідомість.

Дерева вдарило поривом сильного вітру, і з них посипався сніг. У повітрі закружляли сніжинки, і жебракам здалося, — оскільки їхній розумовий компас не завжди вказував у напрямку реальності, — що вони почули уривки швидкої розмови.

— Я просто хотів сказати, пане, що це не так просто...

— КРАЩЕ ДАРУВАТИ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ні, пане, лише набагато дорожче. Не можна просто так ходити і...

На засніжену вулицю посипався водоспад предметів.

Жебраки зиркнули на них.

Арнольд Колобок обережно підняв цукрову свиню і відкусив їй рильце. Старий Тхір Рон підозріло оглянув хлопавку, яка відбилася від його капелюха, а потім потряс нею біля вуха.

Качур відкрив мішок солодощів.

— Ого, м’ятні льодяники? — здивувався він.

Домовина Генрі зняв зі своєї шиї зв’язку сосисок.

— Шо за хулєра? — запитав Старий Тхір Рон.

— Це хлопавка, — пояснив пес, чухаючись за вухом. — Треба потягнути за мотузку.

Рон безцільно помахав хлопавкою.

— Ой, дай сюди, — сказав пес, зубами хапаючи її за протилежний кінець.

— Ніфіга собі! — скрикнув Качур, продовжуючи порпатися в кучугурі. — Ціла засмажена свиня! І величезна тареля смаженої картоплі, що дивовижним чином не розбилася! І... ви тільки гляньте... у цій банці що, ікра? Спаржа! Консервовані креветки! О боги! Що в нас там мало бути на вепронічну вечерю, Арнольде?

— Старі чоботи, — відказав Арнольд, відкрив коробку сигар і лизнув їх.

— Просто старі чоботи?

— Ні-ні. Фаршировані брудом, і не простим, а смаженим. Чудовим брудом. Спеціально запасав.

— Тепер у нас буде справжній святковий гусак!

— Чудово. А можна його старими чобітками нафарширувати?

Хлопавка тріснула, і пес, що заміняв мозок Старого Тхора Рона, загарчав.

— Ні, ні, ні, на голову треба надягнути капелюх, а гумореску — прочитати!

— Тисячолітня рука й креветки? — здивувався Рон, передаючи записку Качуру, який вважався інтелектом цієї групи.

Той поглянув на гасло.

— О, так, подивімося... Тут написано: „Поможіть! Поможіть! Поможіть! Я впав в якусь дробилку й втомився бігти в цьому колесі! Поможіть вибра...“, — він кілька разів перевернув клаптик паперу. — Схоже, це все, ну і ще кілька плям.

— Старі дурні жартики, — буркнув пес. — Лупніть хтось Рона по спині. Якщо він і далі буде так реготати, то... а, він уже. Ну, нічого дивного.

Жебраки ще кілька хвилин збирали шинку, банки та пляшки, що загрузли в снігу. Тоді загрузили все на візок Арнольда й рушили вулицею вниз.

— Звідки це все?

— Нині ж Вепроніч?

— Так, але хто вішав шкарпетки?

— Думаю, у нас їх взагалі немає.

— Я підвісив старий чобіт.

— Це рахується?

— Не знаю. Рон його з’їв.

„Я чекаю на Батька Вепра, — подумав Зрозум Впертонз. — Я сиджу в темряві й чекаю на Батька Вепра. Я. Той, хто вірить у натурфілософію. Я можу подумки[23] вирахувати квадратний корінь з 27,4. Мені не варто це робити.

Добре, що я ще не повісив панчоху. Хоча...“

Якусь мить він сидів непорушно, а тоді зняв свій гостроносий мешт і почав стягувати шкарпетку. Думка, що це наукова перевірка цікавої гіпотези, сильно йому допомогла.

— Ще довго, як гадаєш? — пролунав голос Ридикуля з темряви.

— Переважає думка, що поставка має відбутися до півночі, — відповів Зрозум і смикнув шкарпетку.

— З вами все добре, пане Впертонзе?

— Добре, пане. Усе гаразд. Може, у вас знайдеться шпилька? Або маленький цвяшок?

— Сумніваюся.

— Уже не треба. Я знайшов складаний ніж.

Через деякий час Ридикуль почув у темряві якесь пошкрябування.

— Як пишеться слово „електрика“, пане?

Ридикуль на мить задумався.

— Без поняття, ніколи його не писав.

Знову запала тиша, а тоді почувся дзвін. Бібліотекар тихо буркнув уві сні.

— Що ви робите?

— Це просто стукнула лопатка для вугілля.

— Але що ви робите там, у каміні?

— А, я... знаєте, просто... просто дивився. Крихітний... експериментик. Ніколи не знаєш.

— Ніколи не знаєш що?

— Просто ніколи не знаєш, розумієте?

— Інколи таки знаєш, — відповів Ридикуль. — Думаю, тепер я знаю багато того, чого не знав раніше. Дивовижно, про що ми тільки не дізнаємося! Я часто роздумую, про що мені ще доведеться довідатися?

— Ну, ніколи не знаєш.

— Це точно.

Високо над містом Альберт звернувся до Смерті, який, схоже, намагався уникнути його погляду.

— Це були речі не з вашого мішка! Там точно немає сигар, персиків у бренді й страв із модними закордонними назвами!

— Я ВСЕ ДІСТАВ ЗІ СВОГО МІШКА.

Альберт підозріло зиркнув на нього.

— Але спершу ви поклали це все в мішок, га?

— НІ.

— Точно поклали, — наполягав Альберт.

— НІ.

— Поклали все це в мішок.

— НІ.

— Узяли їх десь і поклали в мішок.

— НІ.

— Самі поклали їх туди!

— НІ.

— Поклали!

— АГА.

— Я знав, що ви це зробили. Де ви їх узяли?

— ПРОСТО ЗНАЙШОВ. ВАЛЯЛИСЯ СОБІ БЕЗ ДІЛА.

— З мого досвіду знаю, що цілі засмажені свині просто так на дорозі на валяються.

— ВОНИ Б І ТАК НІКОМУ НЕ ЗНАДОБИЛИСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

— Кілька труб тому ми пролітали над величезним розкішним рестораном...

— ДІЙСНО? НЕ ПРИГАДУЮ.

— І мені здалося, — якщо дозволите висловити таку підозру, — що ви затрималися там довше, ніж зазвичай?

— ДУМАЄШ?

— І як саме воно просто, відкрити лапки, валялося, закрити лапки?

— ПРОСТО... ВАЛЯЛОСЯ. ЗНАЄШ, ЛЕЖАЛО.

— На кухні?

— У ТОМУ МІСЦІ ТОЧНО БУЛО ЩОСЬ КУЛІНАРНЕ, НАСКІЛЬКИ Я ПАМ’ЯТАЮ.

Альберт підняв тремтячий палець.

— Ви поцупили чиюсь вепронічну вечерю, пане!

— Її У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ З’ЇЛИ БИ, — відповів Смерть, виправдовуючись. — ДО ТОГО Ж ТИ СКАЗАВ, ЩО Я МОЛОДЕЦЬ, ОСКІЛЬКИ ВКАЗАВ ТОМУ КОРОЛЮ НА ДВЕРІ.

— Так, але то була трохи інша ситуація, — сказав Альберт уже тихіше. — Але, розумієте, Батько Вепр не для того спускається димоходом, щоб поцупити чиюсь вечерю!

— ЖЕБРАКИ БУДУТЬ ЩАСЛИВІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ну, добре, але...

— ЦЕ НЕ КРАДІЖКА. ЦЕ ПРОСТО... ПЕРЕРОЗПОДІЛ. МАЛЕНЬКА ДОБРА СПРАВА У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ.

— Аж ніяк!

— ТОДІ ЦЕ БУДЕ МАЛЕНЬКИМ ЛИХИМ ВЧИНКОМ У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ. І АБСОЛЮТНО НЕПОМІТНИМ.

— Ви хоч трохи подумали про ту сім’ю, чию вечерю поцупили?

— ЗВІСНО, Я ЗАБЕЗПЕЧИВ ЇМ ЗАМІНУ. Я Ж НЕ ПОВНІСТЮ БЕЗСЕРДЕЧНИЙ. У МЕТАФОРИЧНОМУ СЕНСІ. А ТЕПЕР — ВПЕРЕД І ВГОРУ.

— Ми спускаємося, пане.

— ТОДІ ПОВНИЙ ВПЕРЕД І ВНИЗ.

З’явилися якісь... вихори. Хропунець легко поскакав крізь них, хоча здавалося, що він узагалі не рухався. Неначе висів у повітрі.

— Ой леле, — сказав О Боже слабким голосом.

— Що таке? — запитала Сюзен.

— Спробуй заплющити очі...

Сюзен заплющила очі, тоді підняла руку й торкнулася обличчя.

— Я досі їх бачу...

— А я вже гадав, що проблема в мені. Зазвичай так і є.

Вихори зникли.

Внизу розпростерлися зелені поля.

Саме це було дивним. Вони були занадто зеленими. Сюзен уже кілька разів пролітала над сільською місцевістю, навіть над болотами та джунглями, але ніколи не бачила настільки насиченого зеленого кольору. Якби зелений став найголовнішим кольором, то мав би саме такий вигляд. А ця звивиста штука...

— Це ж не може бути річка! — скрикнула вона.

— А що ж тоді?

— Вона синя!

О Боже ризикнув і зиркнув униз.

— Вода синя, — підтвердив він.

— Нісенітниця!

— Трава завжди зелена, а вода синя... Це я не забув. Це ті речі, які я знаю напевне.

— Ну, у певному сенсі... — Сюзен задумалася. Усім було відомо, що трава — зелена, а вода — синя. Частенько це було далеко не так, але всі вірили в це так само, як і в те, що небо — теж синє.

Подумавши про це, вона припустилася помилки — поглянула догори.

Там було небо. Воно дійсно було синього кольору. А внизу була земля. До речі, справді зелена.

А між ними не було нічого. Ні білого простору. Ні чорної ночі. Просто... нічого, по краю світу. Ну, мозок повідомляв, що небо й земля повинні зустрітися на горизонті, але там була лише порожнеча, яка притягувала око, як розхитаний зуб притягує язик.

А ще там було сонце.

Зависло під небом і плавало над землею.

І воно було жовтим.

Жовтим, як жовтець.

Хропунець приземлився на траві біля річки. А точніше — на зелені. На дотик вона більше нагадувала губку або мох. Він принюхався.

Сюзен зісковзнула з коня, намагаючись не дивитися вгору. Тому звернула погляд на ясно-синю воду.

У ній плавали помаранчеві рибки. Вони мали неправильний вигляд, наче їх створила людина, яка вірить, що риба складається з двох вигнутих ліній, крапки та трикутного хвоста. Вони нагадали їй риб-скелетиків у незворушному ставку Смерті. Риб, які... відповідали їхньому оточенню. І вона бачила їх, попри те, що вода являла собою моноліт кольору, що насправді не мав бути прозорим.

Вона стала навколішки й занурила руку у воду. На дотик — наче звичайна вода, але крізь її пальці текла рідка блакить.

Аж тут Сюзен осягнула, де опинилася. Останній пазл став на своє місце, і всередині неї забуяло знання. Вона знала, яким буде будинок, яким чином у ньому розташовані вікна і як дим виходитиме з труби.

На деревах майже напевне ростимуть яблука. І вони будуть червоними, оскільки всім було відомо, що яблука червоні. А сонце — жовте. А небо — синє. Трава — зелена.

Але існував інший світ, який називали „реальним світом“ ті, хто в нього вірив, в якому небо могло бути будь-яким: від білого до присмерково-червоного чи грозового жовтого. І дерева — то могли бути просто голі гілки — криві патики на фоні неба чи багряні „вогнища“ крон перед заморозками. Сонце могло бути білим, жовтим або помаранчевим. Вода — коричневою, сірою і зеленою...

Ці кольори були весняними, а весна — явно не звичайною весною з „реального світу“. Ці кольори створила весна очей.

— Це дитячий малюнок, — сказала вона.

О Боже осів на зелень.

— Щоразу, коли я дивлюся на ту порожнечу, у мене течуть сльози, — пробурмотів він. — Почуваюся просто жахливо.

— Я сказала, що це дитячий малюнок, — повторила Сюзен.

— О Боже... Схоже, зілля починає вивітрюватися...

— Я бачила сотні таких малюнків, — сказала Сюзен, ігноруючи його. — Зображаєш небо над головою, оскільки бачиш його над собою, а коли в тобі лиш кілька футів зросту, то ти навряд чи роздивишся те небо як слід. Усі говорять тобі, що трава зелена, а вода синя. Такий краєвид зрештою і малюєш. Твайла так малює. Я так малювала. Дідусь зберіг кілька...

Сюзен зупинилася.

— Усі діти це роблять, — пробурмотіла вона. — Ходімо, знайдемо будинок.

— Який будинок? — простогнав О Боже. — І можеш говорити тихіше, будь ласка!

— Має бути будинок, — сказала Сюзен. — Завжди є будинок. З чотирма вікнами. І з труби виходить дим, звивистий, наче спіраль. Слухай, це місце схоже на діду... землі Смерті. Від справжньої географії тут мало що залишилося.

О Боже підійшов до найближчого дерева й стукнувся головою, ніби перевіряючи, чи йому буде боляче.

— А відчуття цілком географічні, — пробурмотів він.

— Ти коли-небудь бачив таке дерево? Велика зелена краплина на коричневій патичці? Наче льодяник! — скрикнула Сюзен, тягнучи його за собою.

— Не знаю. Я вперше бачу дерева. Уф-ф. Щось впало мені на голову, — він зиркнув на землю витріщеними очима.

— Це яблуко, — пояснила вона й зітхнула. — Усі знають, що яблука червоні.

Тут не було кущів, однак були квіти, кожна — із парою зелених листків. Квіти росли окремо, поміж зеленої трави.

Сюзен й О Боже проминули дерева й за вигином річки побачили будинок.

Він не був дуже великим. Мав чотири вікна та двері. Дим змійкою клубочився з труби.

— Знаєш, дивовижно, — сказала Сюзен, розглядаючи будівлю. — Твайла малює такі будинки. А живе в особняку. Я теж малювала схожі будинки. А сама народилася у палаці. Чому?

— Можливо, усі малюють саме цей будинок, — нещасно пробурмотів О Боже.

— Що? Ти дійсно так думаєш? На всіх дитячих малюнках зображено це місце? Воно в наших головах від народження?

— Не питай мене, я просто підтримую розмову, — сказав О Боже.

Сюзен задумалася. В її свідомості пронеслися слова „Що далі?“. Їй слід просто підійти й постукати?

Тут вона зрозуміла, що мислить цілком нормально...

Серед блиску, щебету та дзвону головний офіціант явно почувався не найкраще. Прийшла ціла купа відвідувачів, і персонал повинен був бути в повній готовності: додавати соду в біле вино, щоб утворити дорожезні бульбашки, і різати овочі на крихітні шматочки, щоб підвищити їхню вартість.

Натомість вони збилися в задушливу групку на кухні.

— Де все поділося? — крикнув менеджер. — Хтось пройшовся і по підвалу!

— Вільям сказав, що відчув холодний вітер, — пояснив офіціант. Він щойно сперся об розпечену плиту й тепер повною мірою осягнув значення виразу „розпечена плита“.

— Я дам йому холодний вітер! У нас узагалі нічого не залишилося?

— Тільки рештки...

— Не рештки, а „des curieux et des bouts“, — виправив менеджер.

— Так, точно, ага. І, гм, і, гм...

— Нічого більше?

— Ем... старі черевики. Брудні старі черевики.

— Старі?

— Черевики. Ціла купа, — сказав офіціант. Він відчував, що ситуація починає розпалюватися.

— І звідки в нас взялося це... вінтажне взуття?

— Не знаю. Звідкись з’явилося, пане. Цілісінька піч старих черевиків. У коморі те саме.

— Сотні людей забронювали столики! Усі магазини будуть зачинені! Де шеф-кухар?

— Вільям намагається витягнути його з вбиральні, пане. Він замкнувся в нападі розпачу.

— Щось готується. Чим це пахне?

— Мною, пане.

— Старі черевики... — пробурмотів менеджер. — Старі черевики... старі черевики... Шкіряні? Не дерев’яні чи гумові?

— На вигляд як... звичайні черевики. І купа бруду, пане.

Менеджер зняв куртку.

— Добре. У нас є сметана? Цибуля? Часник? Масло? Старі яловичі кістки? Трохи тіста?

— Ну, та-а...

Менеджер потер руки.

— Чудово, — сказав він, знімаючи з гачка фартух. — Гей, ви! Кип’ятіть воду! Багато води! І знайдіть велетенський молоток! Ти, поріж цибулю! Решта, посортуйте черевики. Мені потрібні язички й підошви. Ми зробимо з них... дайте подумати... „Mousse de la Boue dans une Panier de la Pate de Chaussures“

— І з чого ми його зробимо, пане?

— Грязевий мус у кошику з взуттєвого тіста. Вловлюєш? Ми не винні в тому, що мешканці Квірма не розбирають ресторанну квірмську. Зрештою, це ж не брехня.

— Ну, у певному сенсі... — почав офіціант. Його заразили чесністю ще в ранньому віці.

— Тоді буде „Brodequin roti Fagon Ombres“, — зітхнув менеджер, побачивши жах в очах офіціанта. — Солдатський чобіт на манір Затінків, — переклав він.

— Ем... манір Затінків?

— У бруді. Але якщо приготувати язички окремо, можна отримати ще й „Languette braisee“.

— Ми маємо кілька жіночих мештів, пане, — сказав помічник шефа.

— Чудово... Додайте до меню... Дайте подумати... „Sole d’une Bonne Femme“... і... так... „Servis dans un Coulis de Terre en l’Eau“. Тобто з брудом.

— А що зі шнурівками, пане? — поцікавився інший помічник шефа.

— Молодець, що згадав! Знайдіть десь рецепт спагеті карбонара.

— Пане? — звернувся головний офіціант.

— Я починав шеф-кухарем, — сказав менеджер, піднявши ніж. — Як, думаєш, я зміг дозволити собі придбати це місце? Я знаю, як усе робиться. Привабливий вигляд і правильний соус — і три чверті справи зроблено.

— Але ж це все буде зі старих черевиків! — скрикнув офіціант.

— Із першосортної витриманої яловичини, — виправив його менеджер. — Розм’якшиться за лічені секунди.

— Але ж... але ж... у нас немає супу.

— Бруд. І побільше цибулі.

— А пудинги...

— Бруд. Подивимося, може, нам вдасться його карамелізувати, а раптом вийде?

— Я не можу знайти навіть каву... Хоча сумніваюся, що хтось витримає до кави...

— Бруд. „Cafe de Terre“, — твердо сказав менеджер. — Справжня земляна кава.

— Але вони помітять це, пане!

— Дотепер не помічали, — похмуро відказав менеджер.

— Ми ніколи не вийдемо сухими з води, пане. Ніколи.

У країні, де небо існувало лише над головою, Середній Дейв Білоліл спускав по сходах черговий мішок, повний грошей.

— Тут, певно, кілька тисяч, — зауважив Сітка.

— Сотні тисяч, — відказав Середній Дейв.

— А це що таке? — запитав Котяче Око, відкриваючи коробку. — Якийсь папір, — він штовхнув її вбік.

Середній Дейв зітхнув. Він підтримував класову солідарність, але іноді Котяче Око діяв йому на нерви.

— Це документи на право власності, — сказав він. — І вони набагато дорожчі, ніж гроші.

— Папір дорожчий за гроші? — перепитав Котяче Око. — Ха, завжди думав, що те, що можна спалити, витратити неможливо.

— Зажди, — перебив Сітка. — Я чув про них. Зубна Фея має якусь власність?

— Потрібно ж хоч якось заробляти, — сказав Середній Дейв. — Щоб під подушку по пів долара класти.

— Якщо ми їх украдемо, вони стануть нашими?

— Це питання на засипку? — запитав Котяче Око, вищирившись.

— Так, але... десять тисяч кожному — не так уже й багато, порівняно з усім цим.

— Він не зможе не зауважити...

— Панове.

Вони повернулися. Часначай стояв у дверях.

— Ми просто... ми просто складали це все в купу, — сказав Сітка.

— Звичайно. Знаю. Я ж вам наказав.

— Ага. Саме так. Наказали, — із вдячністю сказав Сітка.

— Так багато всього, — сказав Часначай, усміхнувшись.

Котяче Око закашлявся.

— Мабуть, цілі тисячі, — сказав Середній Дейв. — А що робити з цими правами власності й усім іншим? Подивіться, ось це документ на тютюнову крамницю в провулку Обдирайлівка! В Анк-Морпорку! Я купую там свій тютюн! Старий Наперсток завжди нарікає на оренду!

— Ага. То ви відчинили сейфи, — радісно сказав Часначай.

— Ну... так...

— Чудово. Чудово! — зрадів Часначай. — Я вас не просив, але... чудово. І як, гадаєте, заробляла Зубна Фея? Із допомогою маленьких Гномиків у невідомих шахтах? Чарівне золото? Але воно рано-вранці перетворюється на попіл!

Він розсміявся. Сітка розсміявся. Навіть Середній Дейв розсміявся. А тоді Часначай раптово кинувся на нього, зі всієї сили притискаючи до стіни.

Щось мелькнуло. Він спробував кліпнути, і його ліва повіка раптово перетворилася на згусток болю.

Звичайне око Часначая (якщо його можна було назвати звичайним) опинилося за кілька сантиметрів від його обличчя. Зіниця перетворилася на точку. У ній Середній Дейв розгледів руку Часначая, просто перед своїм обличчям.

Вона стискала ніж. Його лезо було за якусь частку дюйма від правого ока Середнього Дейва.

— Я знаю, люди кажуть, що я вбиваю, щойно погляну, — прошепотів Часначай. — Насправді, краще б я вбив тебе, ніж на тебе дивився, пане Білоліл. Ти стоїш у замку зі щирого золота й наміряєшся вкрасти кілька пенні. Лишенько. І що ж мені з тобою робити?

Він трохи розслабився, але його рука все ще тримала ніж біля ока Середнього Дейва, що й не змигнув.

— Думаєте, вам допоможе Банджо? — запитав він. — Саме так було раніше, га? Але я подобаюся Банджо. Насправді, Банджо — мій друг.

Середньому Дейву вдалося зиркнути за вухо Часначая. Його брат тихенько стояв там із відсутнім виразом обличчям — так завжди було у нього в перервах між наказами або в очікуванні нових думок.

— Мене б сильно засмутило, якби я довідався, що в тебе щодо мене з’явилися негативні думки, — сказав Часначай. — У мене залишилося так мало друзів, пане Середній Дейв.

Він зробив крок назад і щасливо усміхнувся.

— Ну що, мир? — запитав він, а Середній Дейв сповз по стіні. — Поможи йому, Банджо.

Банджо сунув вперед за командою.

— У Банджо серце маленької дитини, — сказав Часначай, ховаючи ножа в глибинах свого вбрання. — Схоже, у мене теж.

Решта застигла на своїх місцях. Вони не рухалися з моменту нападу. Середній Дейв був кремезним чолов’ягою, а Часначай — худий як тріска, але він відірвав Середнього Дейва від землі, як пір’їнку.

— Що стосується грошей, то насправді вони мені абсолютно непотрібні, — сказав Часначай, зручніше вмощуючись на мішку зі сріблом. — Це так, копійки. Можете поділитися ними між собою, і ви, без сумніву, пересваритеся й будете довго й нудно намагатися перехитрити один одного. Лишенько. Так жахливо, коли дружба припиняється.

Він копнув мішок. Той розірвався. Срібло та мідь посипалися дорогою цівкою.

— І ви вихвалятиметеся й будете циндрити їх на жінок і питво, — сказав він, а вони слідкували за монетами, що покотилися в різні боки. — Думка про розумні інвестиції ніколи не прийде до ваших пошрамованих умів...

Банджо щось пробурчав. Навіть Часначай терпляче чекав, поки велетень формулював речення. У результаті пролунало:

— Я маю свинку-скарбничку.

— А що ти робитимеш із мільйоном доларів, Банджо? — запитав Часначай.

Знову бурчання. Банджо скривився.

— Куплю... свинку-скарбничку більшого розміру?

— Молодець, — найманець підвівся. — Ходімо, глянемо, як справи у нашого чарівника.

Він вийшов з кімнати, не озираючись. За мить Банджо рушив за ним.

Інші намагалися не дивитися один одному в очі. Тоді Сітка запитав:

— Він казав, що ми можемо взяти гроші й піти?

— Не будь дурним, ми не встигнемо пройти й десяти метрів, — сказав Середній Дейв, досі тримаючись за обличчя. — Боги, як болить. Схоже, він відрізав повіку... він відрізав кляту повіку...

— Тоді киньмо все й тікаймо! Я не підписувався їздити на тиграх!

— А що ти зробиш, коли він тебе знайде?

— Нащо йому панькатися з такими, як ми?

— На друзів час завжди знайдеться, — гірко зауважив Середній Дейв. — Заради богів, принесіть хто-небудь якусь чисту ганчірку...

— Ну добре, але... але він ж не зможе шукати нас скрізь.

Середній Дейв похитав головою. Він закінчив вуличну академію Анк-Морпорка, і постійні сутички загострили його інтелект й інстинкт самозбереження. Достатньо було поглянути в різні очі Часначая, щоб зрозуміти: якщо він захоче вас знайти, то не буде шукати скрізь. Він шукатиме тільки там, де ви ховатиметеся.

— Чим він так подобається твоєму брату?

Середній Дейв скривився. Банджо завжди робив те, що йому казали, просто тому, що це сказав Середній Дейв. Щонайменше дотепер.

Мабуть, причиною всьому став той удар у барі. Середній Дейв не любив про це згадувати. Він обіцяв матері, що пригляне за Банджо[24], а Банджо тоді підкосився, як дерево при падінні. А коли Середній Дейв підвівся зі стільця, щоб вправити неврівноважений мозок Часначая на місце, то раптом усвідомив, що найманець стоїть позаду з ножем у руці. На очах в усіх. Справжнє приниження, інакше не скажеш...

І тоді Банджо сів, здивовано озираючись, і виплюнув зуб...

— Якби Банджо не ходив би з ним весь час, ми могли б напасти на нього гуртом, — сказав Котяче Око.

Середній Дейв підняв голову, притискаючи хустку до ока.

— Гуртом? — перепитав він.

— Ага, це ти в усьому винен, — продовжив Сітка.

— Справді? То це не ти кричав: „Ого, десять тисяч доларів, я в ділі!“?

— Я не знав, що все буде настільки страшно! Я хочу додому! — позадкував Сітка.

Попри біль і гнів, Середній Дейв вагався. Зазвичай Сітка так не скаржився і не бурчав. Немає сенсу брехати, місце було доволі дивним, а ситуація із зубами — вкрай незвичною, але з Сіткою він пережив важкі часи: їх переслідувала і Варта, і Гільдія Злодіїв, однак Сітка залишався незворушним у будь-якій ситуації. А якби їх схопила Гільдія, то прибила б їм вуха до щиколоток і кинула в річку. У книзі правил Середнього Дейва — доволі тонкій і доповненій уявними чорнилами — не було ситуації, гіршої за цю.

— Що з вами? — здивувався він. — Поводитеся, як маленькі діти!

— Він тепер доставляє мавпам раніше, ніж людям?

— Цікаве зауваження, пане. Можливо, воно лише підтверджує мою теорію, за якою люди насправді походять від мавп, — сказав Зрозум. — Смілива гіпотеза, яка повинна стерти багатовікове невігластво, якби комітет із грантів нарешті дозволив мені найняти човен й обплисти острови...

— Я просто думав, що він доставляє подарунки в алфавітному порядку, — сказав Ридикуль.

У холодний камін посипалася сажа.

— Це, очевидно, він, як думаєш? — продовжив Ридикуль. — Ну, зараз побачимо...

Щось приземлилося в попіл. Поки постать підіймалася, двоє чарівників мовчки стояли в темряві. Зашелестів папір.

— ПОДИВИМОСЯ...

Почувся стук — із рота Ридикуля випала люлька.

— Хто ти, чорт забирай? — скрикнув він. — Пане Впертонзе, запаліть свічку!

— ЗВИЧАЙНО Ж, БАТЬКО ВЕПР. EM. ХО. ХО. ХО. ХТО Б ІЩЕ МІГ БИ СПУСТИТИСЯ ДИМАРЕМ У ЦЮ НІЧ?

— Ти — не він!

— ВІН! ГЛЯНЬ: У МЕНЕ Є БОРОДА, ПОДУШКА Й УСЕ ІНШЕ!

— У тебе дуже худе обличчя!

— Я... Я... НЕЗДУЖАЮ. УСЕ ВІД ХЕРЕСУ. І СТРЕСУ. Я ПРИХВОРІВ.

— Смертельно, я б сказав, — Ридикуль схопив його за бороду. Гумка голосно луснула.

— Це несправжня борода!

— НЕПРАВДА, — із відчаєм відказав Смерть.

— Ось гачки для вух, які, гадаю, завдали тобі багато незручностей!

Ридикуль вимахував викривальним доказом.

— Навіщо ти спускався димарем? — продовжував він. — І то було аж ніяк не вишукано.

Смерть на свій захист помахав маленьким клаптиком паперу.

— „ОФІЦІЙНИЙ ЛИСТ ДО БАТЬКА ВЕПРА“, — СКАЗАНО ТУТ... — почав він, знову зиркнувши на записку. — ДОВОЛІ БАГАТО. ЦЕ ДОВГИЙ СПИСОК. БІБЛІОТЕЧНІ ШТАМПИ, ДОВІДНИКИ, ОЛІВЦІ, БАНАНИ...

— Бібліотекар попросив у Батька Вепра таке? — здивувався Ридикуль. — Чому?

— НЕ ЗНАЮ, — відповів Смерть. Це була дипломатична відповідь. Він тицьнув пальцем в один рядок, який хотів показати Архіректору. Закарлючка орангутана, що мала означати „дупу качки“, мала доволі хитромудрий вигляд.

— У моїй шухляді їх сила-силенна, — задумався Ридикуль. — Завжди з радістю даю олівець будь-кому, якщо він може довести, що використав старий.

— ВОНИ МАЮТЬ ПОКАЗАТИ ВАМ ВІДСУТНІСТЬ ОЛІВЦЯ?

— Звичайно. Якщо комусь необхідні якісь матеріали, варто лише підійти до мене. Ніхто не скаже, що це нерозсудливо з мого боку.

Смерть уважно перевірив список.

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО, — підтвердив він із антропологічною точністю.

— Окрім бананів, звичайно. Я б не тримав рибу у своєму столі.

Смерть подивився на список, а тоді знову на Ридикуля.

— ГАРАЗД? — запитав він, сподіваючись, що обрав правильне слово.

Чарівники чудово знали, коли їм судилося померти.[25] Ридикуль таких передчуттів не мав і, на превеликий жах Зрозума, стусонув Смерть у подушку.

— Чому ти? — поцікавився він. — Що сталося зі старим?

— ГАДАЮ, ВАРТО ВСЕ ТОБІ РОЗПОВІСТИ.

В оселі Смерті почувся шепіт піску, а десь на темній підлозі ледь чутно дзенькнуло скло...

А тоді з неживих тіней долинув різкий запах снігу і стукіт копит.

Сідней ледь не проковтнув язик, коли біля нього з’явився Часначай.

— Є успіхи?

— Хр-р?

— Прошу? — перепитав Часначай.

Сідней оговтався.

— Ем... деякі, — сказав він. — Думаю, ми подолали... гм... один замок.

Часначай блиснув очима.

— Їх начебто всього сім? — поцікавився найманець.

— Так, але... вони наполовину магічні, наполовину реальні, а ще наполовину взагалі не тут... розумієте... певні частини з’являються тут лише на час...

Пан Браун, який трудився над одним із замків, відклав відмичку.

— Не виходить, пане, — сказав він. — Навіть із ломом. Може, варто поїхати в місто й прихопити пару драконів — з ними щось та й вдалося би. Вони б змогли пропалити сталь, якщо правильно вивернути їхні шиї й нагодувати їх вуглецем.

— Мені казали, ти найкращий зломщик у місті, — сказав Часначай.

Банджо, що стояв позаду, наблизився.

Пан Браун трішки збентежився...

— Ну, так, — сказав він. — Але замки переважно не змінюються у процесі роботи над ними.

— І я думав, що ти здатен відчинити будь-який замок, хто б і коли його не створив, — сказав Часначай.

— Якщо це була людина, — різко підкреслив пан Браун. — Або Гном. Я без поняття, хто це створив. Мене не попереджали, що доведеться стикнутися з магією.

— Як шкода, — сказав Часначай. — Тоді мені більше не потрібні твої послуги. Можеш іти додому.

— А мені зовсім не шкода, — пан Браун почав складати свої інструменти в портфель. — А що з оплатою?

— А я тобі щось винен?

— Я прийшов з вами. Не моя вина, що ці чаклуни так усе намудрили. Я повинен отримати хоч щось.

— Ага, чудово, розумію, — мовив Часначай. — Звичайно, ти повинен отримати те, на що заслуговуєш. Банджо?

Банджо рушив вперед, але різко зупинився.

Рука пана Брауна висунулася з мішка, стискаючи ломик.

— Думаєш, мабуть, що я вчора народився, слизький негіднику? — запитав він. — Я знаю таких, як ти. Вважаєш усе грою? Піджартовуєш з усіх й думаєш, що ніхто інший цього не помічає, а ти такий розумаха. Ну то я піду, пане Чайналий. Негайно. І заберу все, що забажаю. І ти мене не зупиниш. І Банджо, без сумніву, теж. Я знав Ма Білоліл ще в старі добрі часи. Думаєш, ти лихий? Підлий? Ма Білоліл відірвала би твої вуха й виплюнула їх у твоє око, самовпевнений мерзотнику. Я працював на неї, так що ти мене не налякаєш. І Банджо, бідоласі, це також не вдасться.

Пан Браун злісно зиркав то на Часначая, то на Банджо, вимахуючи ломом. Сідней зіщулився біля дверей.

Він побачив, як Часначай вишукано кивнув, ніби дякуючи за цю маленьку промову.

— Дякую за те, що висловив свою точку зору, — сказав Часначай. — І вимушений повторити, що моє ім’я вимовляється „Часу-не-чай“. А тепер, Банджо, берися до справи.

Банджо навис над паном Брауном, потягнувся вниз і шарпнув за лом так різко, що висмикнув його з черевиків.

— Гей, ти ж знаєш мене, Банджо! — прохрипів зломщик, борсаючись у повітрі. — Я пам’ятаю тебе ще маленьким, не раз ти сидів у мене на колінах, коли я працював на твою маму...

— Тобі подобаються яблука? — прогримів Банджо.

Браун продовжував боронитися.

— Ти повинен сказати „так“, — наполягав Банджо.

— Так!

— А груші? Ти повинен сказати „так“.

— Гаразд, так!

— Тобі подобається падати зі сходів?

Середній Дейв підняв руки, вимагаючи тиші.

Тоді окинув поглядом банду.

— Це місце вже в печінках сидить, правда? Але ми й раніше бували в поганих місцях, хіба ні?

— Не настільки поганих, — озвався Сітка. — Я ще ні разу не бував там, де було б боляче дивитися на небо. У мене від цього мурашки по шкірі.

— Сітка — плакса, нюні розпустив! — скрикнув Котяче Око.

Решта подивилася на нього. Він нервово кашлянув.

— Вибачте... не знаю, чому я це сказав...

— Якщо ми триматимемося купи, усе буде нормально...

— Сів метелик на травичку... — пробурмотів Котяче Око.

— Що? Що ти верзеш?

— Пробачте... просто вихопилося...

— Я намагаюся сказати, — почав Середній Дейв, — це те, що...

— Персик знову мене покривляє!

— Неправда!

— На злодієві штани горять!

У цю мить відбулося дві події: Середньому Дейвові урвався терпець, а Персик закричав.

Від його штанів підіймалася невелика цівка диму.

Він застрибав, у відчаї плескаючи себе по штанях.

— Хто це зробив? Хто це зробив? — закричав Середній Дейв.

— Я нікого не бачив, — відказав Сітка. — Тобто нікого поруч із ним. Котяче Око щось бовкнув про штани і вогонь, а в наступну секунду...

— Тепер він смокче великий палець! Боягуз! Хоче до матусі! Знаєш, що відбувається з дітьми, які смокчуть палець? Існує таке велике чудовисько з ножицями...

— Кінець балагану! — скрикнув Середній Дейв. — Чорт забирай, наче потрапив у зграю...

Згори почувся чийсь крик. Він тривав і, схоже, поступово наближався, але тоді змінився різким стукотом і періодичними ударами — неначе по кам’яній підлозі гатили кокосами.

Середній Дейв підійшов до дверей саме вчасно, щоб побачити тіло зломщика пана Брауна, що пролетіло повз, рухаючись доволі швидко й не дуже вишукано. За мить за ним пролетіла його сумка. Вдарившись об підлогу, вона відкрилася, й інструменти та відмички, подзенькуючи й відскакуючи, полетіли за своїм покійним власником.

Він рухався доволі швидко й, мабуть, докотився до самого низу сходів. Середній Дейв підняв очі. На два майданчики вище, на протилежному боці величезного сходового прольоту стояв Банджо й дивився на нього.

Банджо не знав різниці між правильним і неправильним. Це завжди вирішував його брат.

— Кхм... бідолаха, напевно, послизнувся, — пробурмотів Середній Дейв.

— Ага, звісно... послизнувся, — промовив Персик.

Він теж подивився вгору.

Дивина. Раніше він їх не помічав. Біла вежа немовби сяяла зсередини. Але тепер з’явилися тіні, що мерехтіли на камені. Усередині каменя.

— Що це було? — запитав він. — Цей звук...

— Який звук?

— Наче... скрегіт ножів, — сказав Персик — Дуже близький.

— Тут тільки ми! — сказав Середній Дейв. — Чого ти боїшся? Нападу ромашок? Ходімо... і допоможемо йому...

Вона не могла пройти крізь двері. Ті опиралися її зусиллям це зробити. Отримавши кілька синців, Сюзен довелося повернути дверну ручку.

Вона почула, як О Боже ахнув від здивування. Сама ж Сюзен уже звикла до будівель, які виявлялися більшими зсередини, ніж здавалися ззовні.

Її дідусь так і не навчився правильно співвідносити розміри.

Після цього її увагу привернули сходи. Вони починалися одні навпроти інших і вели до вершини великої круглої вежі, загубленої в тумані. Ці спіралі немов прямували в нескінченність.

Очі Сюзен повернулися до того, що привернуло її увагу від початку.

До великої конічної купи в центрі приміщення.

Вона була біла. І блищала у прохолодному світлі, що проникало крізь туман.

— Це зуби, — сказала вона.

— Здається, мене зараз знудить, — нещасно промовив О Боже.

— У зубах немає нічого страшного, — сказала Сюзен, хоча насправді думала інакше. Купа була насправді жахливою.

— Я хіба казав, що боюся? У мене просто знову похмілля... О Боже...

Сюзен обережно підійшла до купи.

Це були маленькі зуби. Дитячі зуби. Хто б їх тут не нагромадив, акуратним його не назвеш. Кілька покотилося по підлозі. Вона зрозуміла це, наступивши на них, і тихенький сумний хрускіт позбавив її будь-якого бажання ще раз ступити на зуб.

Істота, яка їх нагромадила, ймовірно також намалювала крейдою навколо цієї огидної купи різноманітні символи.

— Їх так багато, — прошепотів Сушняк.

— Щонайменше двадцять мільйонів, враховуючи розмір середньостатистичного молочного зуба, — відказала Сюзен, шокована, що відповіла майже автоматично.

— Звідки ти це знаєш?

— Об’єм конуса, — пояснила Сюзен. — Пі помножити на квадрат радіуса, помножити на висоту й поділити на три. Закладаюся, панна Дупс не змогла б уявити, що ці знання знадобляться мені в ось такому місці.

— Дивовижно. Ти вирахувала це подумки?

— Щось не так, — тихо мовила Сюзен. — Сумніваюся, що це в стилі Зубної Феї. Стільки зусиль, щоб зібрати зуби, а потім просто скинути їх в отаку купу? Ні. До того ж тут валяється недопалок. А Зубна Фея не з тих, хто крутить папіроси.

Вона подивилася на крейдяні знаки.

Голоси, що пролунали згори, змусили її підняти очі. Їй здалося, що вона побачила, як через перила перехилилася голова й миттєво зникла. Обличчя Сюзен особливо не розгледіла, але воно явно не належало Зубній Феї.

Вона знову зиркнула на крейдяне коло навколо зубів. Хтось хотів зібрати всі зуби в одному місці й намалював коло, щоб показати людям, куди треба йти.

Довкола кола нашкрябали декілька символів.

Сюзен чудово запам’ятовувала дрібні деталі. Ще одна сімейна риса. І маленька деталь, неначе сонна бджола, заворушилася в її пам’яті.

— О, ні, — прошепотіла вона. — Але ніхто б не...

Нагорі хтось пронизливо закричав.

По ближніх сходах прокотилося тіло худого чоловіка середнього віку. Точніше, він раніше був таким, але довгі спіральні сходи не щадять нікого.

Він продовжив ковзати по білому мармуру й зупинився безформною масою.

Сюзен поспішила до тіла, але воно зникло, залишивши по собі лише калюжі крові.

Дзвін нагорі змусив її знову поглянути на сходи. Раз у раз перекручуючись, підстрибуючи, наче лосось у повітрі, донизу летів ломик. Останній десяток сходинок він перелетів і приземлився відразу на плитку, пронизав її гострим кінцем і затремтів.

Сітка хутко піднявся сходами й тепер відсапувався.

— Там унизу якісь люди, пане Часначаю! — прохрипів він. — Дейв й усі інші пішли їх ловити, пане Часначаю!

— Часу-не-чай, — виправив Часначай, не відводячи від чарівника погляд.

— Так, пане!

— Ну і? — озвався Часначай. — Просто покінчіть з ними.

— Ем... одна з них — дівчина, пане.

Часначай і тепер не озирнувся, але слабко махнув рукою.

— Тоді покінчіть з ними якомога ввічливіше.

— Так, пане... так, звичайно... — Сітка закашлявся. — Вам навіть не цікаво довідатися, чому вони тут, пане?

— О боги, ні. Навіщо мені це? А тепер щезни з очей моїх.

Якусь мить Сітка простояв, а тоді хутко зник.

Коли він спустився сходами, йому причувся скрип, наче від старовинних дерев’яних дверей.

Він зблід.

„Це просто двері, — сказала розумна частина його мозку. — Тут їх цілі сотні, хоча, якщо задуматися, жодні з них не скрипіли“.

Інша частина, розташована в темному місці, майже нагорі його спинного мозку, сказала: „Але це не одні з них, і тобі це відомо, бо ти знаєш, що це за двері насправді...“

Він не чув цього скрипу цілих тридцять років.

Сітка тихенько скрикнув і побіг, перестрибуючи чотири сходинки за раз.

Тіні в кутах і заглибинах ставали темнішими.

Сюзен пробігла сходовий марш, тягнучи О Боже за собою.

— Знаєш, що вони тут робили? — запитала вона. — Здогадуєшся, навіщо їм це коло навкруги зубів? Сила... о боги...

— Я не буду цього робити, — твердо заявив головний офіціант.

— Слухай, я куплю тобі кращу пару після Вепроночі...

— Нам потрібні ще два черевики в тісті, для одного „Purée de la Terre“ і ще трьох „Tourte à la Boue“, — швидко випалив офіціант.

— Пироги з брудом! — простогнав головний офіціант. — Не можу повірити, що ми продаємо пироги з брудом. А тепер тобі потрібні мої черевики!

— Не забувай, із вершками й цукром. Справжній смак Анк-Морпорка. Із цих черевиків вийде принаймні чотири порції. Доволі чесно, хіба ж ні? Ми давно уже в шкарпетках...

— Сьомий столик каже, що стейки були чудовими, але трішечки жорсткими, — викрикнув офіціант, пробігаючи повз.

— Гаразд. Наступного разу скористайтеся більшим молотком і кип’ятіть їх трохи довше, — менеджер повернувся до головного офіціанта, що поринув у глибокі страждання. — Послухай, Білле, — сказав він, беручи його за плече. — Це не їжа. Ніхто й не очікує, що отримає їжу. Якби люди хотіли попоїсти, то лишилися б вдома. Вони приходять сюди за атмосферою. Заради вражень. Це не кулінарія, Білле, а кулінарне мистецтво. Це висока кухня. Розумієш? І вони повертатимуться знову.

— Гаразд, але старі черевики...

— Ґноми їдять щурів, — сказав менеджер. — А тролі їдять каміння. В Якдивноляндії існують народи, люди, які харчуються комахами, а на Противажному континенті їдять суп із пташиної слини. А наші черевики принаймні колись були коровою.

— А бруд? — похмуро поцікавився головний офіціант.

— Пригадуєш старе прислів’я, за яким людина повинна з’їсти пуд бруду, перш ніж померти?

— Так, але ж не весь зразу.

— Білле? — люб’язно звернувся менеджер, беручи в руки лопатку.

— Так, босе?

— Знімай ці кляті черевики, негайно!

Коли Сітка дістався до низу вежі, він тремтів, і не лише від зусиль. Він рушив далі, до дверей, але Середній Дейв встиг схопити його за руку.

— Відпусти мене! Він мене переслідує!

— Гляньте на його обличчя, — сказав Котяче Око. — Наче привида побачив!

— Так, але то був не привид, — пробурмотів Сітка. — А набагато гірше, ніж привид...

Середній Дейв дав йому ляпаса.

— Опануй себе! Озирнися! Ніхто тебе не переслідує! Так чи інакше, ми ще здатні поборотися!

З часом жах трішки розвіявся. Сітка озирнувся на сходи. Там нічого не було.

— Добре, — сказав Середній Дейв, спостерігаючи за його обличчям. — Тепер скажи... Що сталося?

Сітка опустив очі.

— Я думав, що мене переслідує шафа, — пробурмотів він. — Ну от, можете сміятися.

Вони не сміялися.

— Яка шафа? — запитав Котяче Око.

— Ой, коли я був маленьким... — Сітка незрозуміло замахав руками. — У нас була така велика шафа, ну ви знаєте. Дубова. У ній було... таке... на дверях було щось... типу... обличчя, — він подивився на такі самі дерев’яні обличчя своїх товаришів. — Тобто не справжнє обличчя, а... всякі такі... візерунки навколо замкової щілини, типу квіточки, листочки й таке інше, але якщо дивитися на нього в... правильний спосіб... складалося обличчя. І цю шафу поставили в мою кімнату, бо вона була дуже великою, і вночі... вночі... вночі...

Вони всі були дорослими — або принаймні прожили кілька десятиліть, що в певних суспільствах дорівнює поняттю дорослості. Але не часто побачиш обличчя, настільки спотворені жахом.

— Ну, вночі? — хрипло озвався Котяче Око.

— ...воно шепотіло — тихо, наче полівка в підземеллі, — озвався Сітка.

Вони перезирнулися.

— Що саме? — запитав Середній Дейв.

— Не знаю! Я завжди ховав голову під подушку! Так чи інакше, це просто дитячі спогади. Наш тато, зрештою, позбувся тієї шафи. Спалив, а я дивився.

Вони подумки здригнулися — як будь-яка людина, чий розум знову повертається до світла.

— Це як я і темрява, — сказав Котяче Око.

— Ой, не починай, — урвав його Середній Дейв. — У будь-якому разі, темряви ти не боїшся. Вона тебе прославила. Ми з тобою в стількох підвалах побували! Ти ж завдяки цьому отримав своє прізвисько. Бо бачиш, як кіт.

— Ну, так... треба ж було рано чи пізно цього позбутися, — сказав Котяче Око. — Коли виростаєш, то усвідомлюєш, що це просто тіні. Однак у нашому підвалі була зовсім інша темрява.

— О, то для дітей існує спеціальна темрява? — поцікавився Середній Дейв. — Не така, з якою ти стикаєшся зараз?

Сарказм не спрацював.

— Ні, — просто відповів Котяче Око. — Не така. У нашому підвалі була інша.

— Наша мама зазвичай лупцювала нас, якщо ми спускалися до підвалу, — сказав Середній Дейв. — Вона тримала там самогонний апарат.

— Так? — якось здалека поцікавився Котяче Око. — Ну, а наш тато лупцював мене, коли я намагався вийти. Усе, досить розмов.

Вони дійшли донизу.

Там не було нікого. І тіла теж.

— Він ж не міг вижити? — озвався Середній Дейв.

— Я бачив, як він пролітав, — сказав Котяче Око. — Шия не повинна так вигинатися...

Він зиркнув нагору.

— Хто це там рухається?

— А що з його шиєю? — тремким голосом запитав Сітка.

— Розділіться! — наказав Середній Дейв. — Кожен на інші сходи. Щоб вони не прошмигнули непоміченими!

— Хто вони? Що вони тут роблять?

— А що ми тут робимо? — почав Персик й озирнувся.

— Прийшли забрати наші гроші? Після всього того, що ми пережили з ним?

— Ага... — докинув Персик, тягнучись позаду. — Ем... ви чули цей звук?

— Який звук?

— Якесь клацання...?

— Ні.

— Ні.

— Ні. Напевно, тобі причулося.

Персик нещасно кивнув.

Він почав підійматися сходами, а його переслідували крихітні тіні, що пробігли каменем.

Сюзен збігла зі сходів і потягнула О Боже коридором із безліччю білих дверей.

— Думаю, вони нас побачили, — сказала вона. — І якщо вони — зубні феї, то це не назвеш розумним прикладом політики рівноправності...

Вона відчинила якісь двері.

У кімнаті не було вікон, але її чудово освітлювали самі стіни. Посередині розташовувалося щось схоже на вітрину з відкинутою кришкою. Підлога була завалена пошматованими картками. Сюзен простягнула руку, підняла одну з них і прочитала: „Томас Агу, 4 роки й майже три чверті, Краєзамкова 9, Сто Лат“. Записка була написана ретельно заокругленими літерами.

Вона вийшла в коридор й увійшла до іншої кімнати, де побачила подібну картину спустошення.

— Тепер ми знаємо, де раніше зберігали зуби, — сказала вона. — До того, як їх зібрали й знесли вниз.

— Навіщо?

Вона зітхнула.

— Це настільки старі чари, що вони вже практично перестали бути чарами, — сказала вона. — Якщо дістати чиюсь волосину, ніготь або зуб — ти зможеш керувати цією людиною.

— То та купа контролює мільйони дітей?

— Ага. І дехто з них уже став дорослим.

— І ти... ти можеш змусити їх думати й робити те, що забажаєш?

— Так, — кивнула Сюзен.

— І можна змусити їх відкрити гаманець тата й перевести вміст за певною адресою?

— Ну, про це я навіть не задумувалася, але, думаю, цілком...

— Або спуститися вниз, розбити всі пляшки в комоді для напоїв і пообіцяти в майбутньому не брати до рота ні краплини? — запитав О Боже з надією.

— Що ти верзеш?

— Добре тобі. Не доводиться щоранку вставати й дивитися, як усе твоє життя змивається в унітаз.

Середній Дейв із Котячим Оком пробігли коридором й зупинилися біля його розвилки.

— Ти підеш сюди, а я...

— Чому ми не можемо піти разом? — запитав Котяче Око.

— Що з вами таке? Минулого разу, у Квірмі, я на власні очі бачив, як ти прогриз горло двом сторожовим псам! Може, тебе ще за руцю взяти? Давай, перевіриш ті двері, а я — ось ці.

Середній Дейв пішов.

Котяче Око зазирнув в інший коридор.

У ньому не було дуже багато дверей. Та й особливо довгим його не назвеш. І, як колись казав Часначай, небезпеки тут немає — хіба що вони принесли її зі собою.

З-за дверей почулися голоси, і Котяче Око зітхнув із полегшенням. Із людьми він здатен впоратися.

Наблизившись до дверей, він почув якийсь звук й озирнувся.

Позаду коридором мчали тіні. Вони спускалися стінами і розтікалися стелею.

Зустрічаючись, тіні ставали все темнішими. І темнішими.

Тоді піднялися. І кинулися на нього.

— Що це було? — поцікавилася Сюзен.

— Хтось наче спробував закричати, — сказав Сушняк.

Сюзен прочинила двері.

Назовні нікого не було.

Однак щось таки рухалося. Вона побачила, як у куті стискається і зникає пляма пітьми, ще одна тінь ховається за рогом. А в центрі коридору стояла пара черевиків.

Черевиків вона не змогла пригадати.

Сюзен принюхалася. Повітря пахло щурами, вологою і цвіллю.

— Пора вибиратися звідси, — сказала вона.

— Як ми знайдемо Фіалку? Тут стільки кімнат...

— Не знаю. Я повинна була... відчути її, але не зуміла. Сюзен зиркнула за ріг коридору. Здалека було чутно крик якихось чоловіків.

Вони знову вислизнули на сходи й піднялися на наступний поверх. Тут було значно більше кімнат, у кожній із яких стояло по прочиненій шафі.

Тіні рухалися по кутах. Здавалося, наче кімнатою м’яко пересувається якесь невидиме джерело світла.

— Це дуже нагадує мені дім твого... гм... твого діда, — сказав О Боже.

— Знаю, — відказала Сюзен. — Там не існує жодних правил, окрім тих, що він вигадав із часом. Сумніваюся, щоб він був щасливий, якби хтось увірвався і розкурочив його бібліотеку...

Вона зупинилася. А коли заговорила знову, її голос набув іншої тональності.

— Це місце створене дітьми, — сказала вона. — І правила залежать від того, у що вірять діти.

— Яке полегшення.

— Думаєш? Але не все буде логічним. У країні Качки душевного пундика качки здатні нести шоколадні яйця, тоді як країна Смерті чорна й похмура, тому що в це вірять люди. Щодо таких речей він додержується строгих традицій. Повсюди черепи та кості. А тут...

— Гарненькі квіти та дивне небо.

— Думаю, далі буде набагато гірше. І набагато дивніше.

— Дивніше, ніж зараз?

— Гадаю, тут неможливо померти.

— Чоловік, що злетів сходами, здався мені доволі мертвим.

— Ну, ти, може, і помреш. Але не тут. Ти... розумієш... потрапиш в інше місце. Зникнеш. Тебе просто перестануть бачити. Приблизно так це розуміють трирічні діти. Дідусь казав, що ще якихось п’ятдесят років тому було інакше. Він розповідав, що за всіма плакальниками часто не було видно ліжка з померлим. А тепер дітям просто кажуть, що бабуся пішла. Цілих три тижні Твайла вірила, що її дядька поховали у Садочку суму за сараєм разом із Бастером, Міпо і трьома Пухлячками.

— Трьома Пухлячками?

— Мишками. Вони, знаєш, часто вмирають, — пояснила Сюзен. — Потрібно виявляти неабияку спритність, щоб підмінити мишку, поки дитина не бачить. Ти дійсно нічого не знаєш?

— Е-е... агов?

Голос долинув із коридору.

Вони наблизилися до наступної кімнати.

Там, на підлозі, прив’язана до ніжки білого стенду, сиділа Фіалка. В її погляді промелькнули страх, здивування, і нарешті вона впізнала дівчину.

— Хіба ти не?..

— Так, так, ми іноді бачилися в „Бірсі“, а коли ти приходила по останній зуб Твайли, то була настільки шокована, що я можу тебе бачити, що мені довелося дати тобі води, щоб заспокоїти, — сказала Сюзен, розв’язуючи мотузки. — Не думаю, що в нас є багато часу.

— А він хто?

О Боже спробував ще більше пригладити своє прилизане волосся.

— А, просто бог, — відповіла Сюзен. — Його звати Сушняк.

— А ти п’єш? — поцікавився О Боже.

— Що це за пита...

— Він питає, щоб вирішити, чи варто тебе ненавидіти, — пояснила Сюзен. — Проблеми богів.

— Ні, я не п’ю, — відповіла Фіалка. — Таке вигадати. У мене навіть є синя стрічка!

О Боже питально зиркнув на Сюзен, піднявши брову.

— Це означає, що вона є членом Ліги помірності Оффлера, — пояснила Сюзен. — А вони дають обітницю ніколи не вживати алкоголь. Не розумію чому. Звичайно, Оффлер — крокодил. Вони не часто ходять в бари. Більше полюбляють воду.

— Ніколи-ніколи не вживати алкоголь? — вражено запитав О Боже.

— Ніколи! — відповіла Фіалка. — Щодо цього питання мій татусь був дуже строгим!

За певний час Сюзен була змушена помахати рукою, щоб перервати їхній надто довгий зоровий контакт.

— Можна продовжувати? — запитала вона. — Гаразд. Фіалко, хто тебе сюди привів?

— Не знаю! Я збирала зуби, як звично, а тоді мені здалося, що хтось мене переслідує, тоді настала суцільна темрява, а коли вона розсіялася, ми були... Ви бачили, що там зовні?

— Так.

— Ну, то ми опинилися там. Мене ніс якийсь велетень. Його кликали Банджо. Він не поганий, а просто трохи... дивний. Ніби... заповільнений. Він просто за мною наглядав. Решта — головорізи. Остерігайтеся того, що зі скляним оком. Усі решта його бояться. За винятком Банджо.

— Зі скляним оком?

— У нього вбрання, наче в найманця. Його звати Часначай. Гадаю, вони намагаються щось вкрасти... Цілу вічність виносили зуби. Маленькі зуби розкидані скрізь... Справжнє жахіття! Дякую, — додала вона, звертаючись до О Боже, який допоміг їй підвестися.

— Вони звалили їх у купу всередині чарівного кола, унизу, — повідомила Сюзен.

Очі та рот Фіалки сформували три літери „о“. Тепер вона нагадувала рожеву кулю для боулінгу.

— Навіщо?

— Гадаю, вони використовують їх, щоб контролювати дітей. За допомогою чарів.

Фіалчин рот розтулився ще ширше.

— Це гидко!

„Жахливо, — подумала Сюзен. — Краще назвати це „жахливим“. „Гидко“ — це дитиняче словечко, яке обирають зазвичай для того, щоб вразити своєю слабкістю всіх чоловіків поблизу“. Вона знала, що думати так — недобре й непродуктивно. Однак Сюзен знала й те, що це — цілком влучне спостереження, від чого ситуація лише погіршувалася.

— Так, — відказала вона.

— Там був чарівник! У гостроверхому капелюсі!

— Думаю, нам варто вивести її звідси, — сказав О Боже голосом, що здався Сюзен перебільшено драматичним.

— Чудова ідея, — погодилася вона. — Ходімо.

Шнурівки на черевиках Котячого Ока були розірвані. Скидалося на те, що його так швидко смикнули вгору, що вони просто не змогли за ним встигнути.

Це сильно хвилювало Середнього Дейва. Так само, як і запах. У вежі нічим не пахло, але у цьому місці відчувався сильний запах грибів.

Він наморщив чоло. Середній Дейв був злодієм і вбивцею, тому мав загострене почуття несправедливості. Він переважно не грабував бідних, і не тільки тому, що в них не було речей, вартих грабунку. При потребі когось налякати, Дейв намагався залишати рани, які ще могли загоїтися. Коли ж йому все-таки доводилося вбивати людей, він докладав усіх зусиль, щоб вони особливо не страждали або принаймні видавали якнайменше звуків.

Останні події починали діяти йому на нерви. Зазвичай він і не задумувався, що вони в нього є. Однак неправильність усього, що відбувалося, пробирала його до кісток.

Та ще й ця пара черевиків — усе, що залишилося від друзяки Котячого Ока.

Він витягнув свій меч.

Тіні, що підкрадалися згори, заворушилися і втекли.

Сюзен вийшла на сходовий майданчик і мало не врізалася в арбалетну стрілу.

— Вийдіть на світло, щоб я вас бачив, — наказав Персик. — Панно, не треба чіпати меча. А то ще поранитеся.

Сюзен спробувала стати невидимою — але зусилля були марними. Зазвичай це ставалося дуже легко, майже автоматично, що призводило до чималих незручностей. Вона могла спокійнісінько читати книгу, поки всі довкола обнишпорювали будинок, намагаючись її відшукати. Але зараз, незважаючи на всі зусилля, вона вперто залишалася видимою.

— Це не твоя вежа, — сказала вона, відступаючи назад.

— Ні, але бачиш цей арбалет? Арбалет — мій. Так що ви йдіть вперед, а я за вами. Пан Часначай уже зачекався.

— Пробачте, але я хочу дещо перевірити, — сказав Сушняк. На превелике здивування Сюзен, він нахилився і торкнувся стріли арбалета.

— Гей! Що ти робиш? — скрикнув Персик, задкуючи.

— Ну так, гострота відчутна, але певні больові відчуття можуть бути частиною нормальної реакції нервових закінчень, — сказав О Боже. — Попереджаю: є ймовірність, що я можу виявитися безсмертним.

— Ага, але ми — ні, — сказала Сюзен.

— Безсмертним? — перепитав Персик. — То як я тобі стрельну в голову, ти не вмреш?

— Ну, якщо висловлюватися таким чином... біль я відчуваю.

— Чудово. Тоді рухайся.

— Коли щось трапиться, — прошепотіла Сюзен, — постарайтеся спуститися і вибратися назовні. Якщо дійде до найгіршого, кінь вас звідси вивезе.

— Якщо щось трапиться, — пошепки виправив О Боже.

— Коли, — наполягала Сюзен.

Персик раз у раз озирався. От якби з’явився хтось із його приятелів — йому одразу полегшало би! Добре, що він хоч залишився з полоненими, а не сам.

Кутиком ока Сюзен побачила, що на сходах з протилежного боку щось рухається. На мить їй здалося, що вона бачить відблиски — наче від світла, що відбивається від металевих лез. Тоді ззаду почулося чиєсь утруднене дихання.

Чоловік з арбалетом непорушно стояв, витріщившись на протилежні сходи.

— Ні, тільки не це, — видихнув він.

— Що це? — запитала Сюзен.

Він зиркнув на неї.

— Ти теж це бачиш?

— Таку штуку з купою лез, що клацають? — уточнила Сюзен.

— О, ні-і-і-і...

— Вона з’явилася лише на мить, — сказала Сюзен. — Тепер зникла, — сказала вона. — Щоб з’явитися деінде, — додала згодом.

— Це Людина-руки-ножиці.

— А хто він? — поцікавився О Боже.

— Ніхто! — гаркнув Персик, намагаючись опанувати себе. — Людини-руки-ножиці не існує, правда?

— Ну... так. Слухай, ти коли був маленьким, часто смоктав палець? — запитала Сюзен. — Бо єдина Людина-руки-ножиці, що мені відома, — це вигадана істота, якою батьки лякають дітей. Кажуть, вона з’являється і...

— Замовкни-замовкни-замовкни, — заблагав Персик, підштовхуючи її арбалетом. — Діти вірять у всякі нісенітниці! Але тепер я дорослий і можу відкоркувати пляшку пива чужими зубами... о боги...

Сюзен почула подзвякування. На цей раз воно прозвучало дуже близько.

Персик заплющив очі.

— У мене за спиною нічого немає? — запитав він тремтячим голосом.

Сюзен відштовхнула Фіалку та Сушняка вбік і шалено замахала рукою в бік сходів.

— Ні, — відповіла вона, коли вони поспішно зникли.

— На сходах ніхто не стоїть?

— Ні!

— Чудово! Якщо побачиш цього одноокого мерзотника, скажи йому, щоб забирав гроші собі!

Він обернувся і побіг геть.

Сюзен повернулася, щоб піднятися сходами, і побачила Людину-руки-ножиці.

Однак він мав далеко не людську подобу й нагадував щось на зразок страуса чи ящірки, що стала на свої задні лапи, і був майже цілком зроблений з лез. Тисячі лез дзенькали в унісон кожного руху створіння.

Довга срібна шия вигнулася, і голова, складена з ножиць, поглянула на дівчину.

— Ти шукаєш не мене, — сказала Сюзен. — Ти — не моє нічне жахіття.

Леза похиталися туди-сюди. Людина-руки-ножиці намагався думати.

— Пригадую, якось ти прийшов по Твайлу, — сказала Сюзен, ступаючи уперед. — Ця клята гувернантка розповіла їй, що стається з маленькими дівчатками, які смокчуть свої пальці, пригадуєш? Пам’ятаєш кочергу? Закладаюся, після цього тобі довелося годинами загострювати свої леза...

Істота опустила голову, обережно обійшла дівчину, настільки ввічливо, наскільки це було можливо, і, подзенькуючи, кинулася донизу сходами, переслідуючи Персика.

А Сюзен побігла догори, на вершечок вежі.

Сідней натягнув зелений фільтр на ліхтар і натиснув маленьким срібним прутиком зі смарагдом на кінчику. Частинка замка перемістилася. Зсередини почулося дзижчання, і щось клацнуло.

Він полегшено зітхнув. Кажуть, що перспектива страти справляє дивовижний вплив на розумову концентрацію, але це — неначе дія сильного заспокійливого, як порівняти з поглядом Часначая.

— Я, гм, думаю, це був третій замок, — сказав він. — Його відчиняє зелене світло. Пригадую дивовижний замок до Зали Мурґле, який можна було відчинити лише за допомогою серцесвітного вітру, хоча це було...

— Я дуже ціную твій досвід, — сказав Часначай. — А інші чотири?

Сідней нервово зиркнув на мовчазного велетня Банджо й облизав губи.

— Ну, звісно, якщо я маю рацію, і замки залежать від певних умов, то ми можемо провести тут роки... — зізнався він. — Припустимо, що їх може зламати, скажімо, лише білявий хлопчик із мишкою в руках? У вівторок, до того ж лише в дощову погоду.

— Ти що, не можеш визначити природу заклинання? — запитав Часначай.

— Так, так, звісно, можу, — Сідней енергійно замахав руками. — Так я і впорався із цим замком. Чари зворотної дії, розумієте? Але потрібно трохи більше часу.

— У нас є ціла купа часу, — відказав Часначай.

— Можливо, знадобиться трошки більше, — сказав Сідней. — Ці процеси дуже, дуже й дуже... складні.

— Ой леле. Якщо у тебе не виходить, то так і скажи, — сказав Часначай.

— Ні! — пискнув Сідней, але швидко опанував себе. — Ні, ні, ні, я впораюся... Упевнений, що незабаром їх відчиню...

— Прекрасно, — відказав Часначай.

Студент-чарівник опустив очі. З тріщини між дверцятами сочилася цівка пари.

— А що там, пане Часначаю?

— Без поняття.

— А. Гаразд, — Сідней похмуро поглянув на четвертий замок. Дивовижно, скільки забутого спливає в пам’яті у присутності такої людини, як Часначай.

— Більше не буде насильницьких смертей? — запитав він, нервово зиркнувши. — Я не зношу вигляду насильницьких смертей!

Часначай заспокійливо обійняв його за плечі.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я на твоєму боці. Насильницька смерть тебе точно не чекає.

— Пане Часначаю?

Він обернувся. Середній Дейв ступив на майданчик.

— У вежі хтось є, — сказав він. — Десь подівся Котяче Око. Без поняття, де він. Я наказав Персику наглядати за сходами, а тепер не знаю, де Сітка.

Часначай глянув на Сіднея, який гарячково копирсався в четвертому замку, намагаючись не померти.

— Навіщо ти мені це розповідаєш? Я думав, що заплатив вам, великим сильним чоловікам, купу грошей, щоб ви з усім цим давали раду.

Губи Середнього Дейва сформували кілька слів, але промовив він інакші:

— Чудово, але з чим нам доведеться стикнутися? Га? Із Старим Відуном, бабаєм чи чимось подібним?

Часначай зітхнув.

— Підозрюю, зі службовцями Зубної Феї, — сказав він.

— Але вони не схожі на тих, що були тут раніше, — сказав Середній Дейв. — Якісь звичайні люди. Ще й, схоже, земля розверзлася і проковтнула Котяче Око, — він на мить замислився. — Тобто стеля, — виправився він.

У його уяві, зазвичай маловживаній, замерехтіли жахливі образи.

Часначай перетнув сходовий марш і поглянув униз. Далеко внизу білим колом виблискувала купа зубів.

— І дівчина зникла, — сказав Середній Дейв.

— Дійсно? Я нібито наказав її вбити.

Середній Дейв завагався. Ма Білоліл навчала синів поважати жінок, делікатних і тендітних істот, і як слід лупцювала хлопців, якщо її неймовірно чутливий радар вловлював тенденції неповаги. А він був насправді неймовірно чутливим. Ма відчувала, що ти робиш через три кімнати — справжнє жахіття для підлітка.

Такі речі залишають слід на все життя. Мамусі Білоліл це точно було під силу. Решті банди ніщо б не перешкодило усунути тих, які стали між ними й великими сумами грошей. Однак усі відчували невимовне обурення через те, що Часначай міг наказати вбити когось лише тому, що той йому більше не потрібний. Не те щоб це було непрофесійно. Тільки найманці могли так вважати. Просто існують вчинки, які можна робити і які — не можна. І цей належав саме до тих, вчиняти які — зась.

— Ми подумали... Ну, ніколи не знаєш...

— Вона нам не потрібна, — сказав Часначай. — Нам і своїх людей вистачає.

Сідней почав гарячково гортати свій записник.

— Так чи так, а це місце — лабіринт... — почав Середній Дейв.

— На жаль, це правда, — відказав Часначай. — Але я певен, що їм вдасться нас знайти. Вони безумовно наміряються вчинити щось героїчне.

Фіалка та О Боже бігли сходами донизу.

— Знаєш, як звідси вибратися? — поцікавилася вона.

— А ти?

— Думаю, тут є таке... м’яке місце. Якщо пройти крізь нього, усвідомлюючи його наявність, то можна вибратися назовні.

— Іти знаєш, де воно?

— Ні! Я ніколи не була тут раніше! При вході мені натягнули мішок на голову! А я ж всього лише збирала зуби з-під подушок! — Фіалка почала схлипувати. — Отримуєш список, п’ятихвилинний інструктаж, а вони ще й стягують з тебе десять пенсів на тиждень за драбину! Знаю, що з маленьким Вільямом Рубіном я припустилася помилки, але вони повинні були сказати, що не треба забирати зуби, які...

— Ем... помилки? — перепитав Сушняк, підганяючи її.

— Він просто спав із головою під подушкою, але вони завжди видають щипці, і ніхто не попередив, що я не повинна...

„У неї безумовно приємний голос, — подумав Сушняк. — Та водночас і на диво скрипучий. Наче слухаєш, як говорить флейта“.

— Думаю, нам краще вибратися звідси пошвидше, — сказав О Боже. — А то нас можуть почути, — натякнув він.

— А які в тебе божественні обов’язки? — запитала Фіалка.

— Ем... ну, я... знаєш, роблю то одне, то інше... — Сушняк намагався мислити, незважаючи на жахливий головний біль. І тоді йому на думку спала ідея — зазвичай такі здаються хорошими лише після значної порції алкоголю. Хоч пила, найімовірніше, якась інша людина, але ідея осінила саме його голову.

— Насправді я фрілансер, — озвався він якомога радіснішими тоном.

— Як можна бути богом-фрілансером?

— Ну, знаєш, якщо інший бог захотів, цей, взяти відгул, то я його заміняю. Ага. Саме це я й роблю.

Його самого вразила власна винахідливість, недоречна за цих обставин.

— О, так. І я такий зайнятий! Аж із ніг падаю. У мене ціла купа замовлень, ти навіть не уявляєш. Коли хтось із богів перетворюється собі на величезного білого бика чи лебедя й вирішує гульнути десь із місяць, завжди звертається до мене: „О, Сушняку, старий, приглянь за всім, поки мене не буде, гаразд? Відповідай на молитви й таке інше“. У мене вільної хвилинки не залишається, але ж хіба відмовишся від роботи у наш час?

Очі Фіалки округлилися від захоплення.

— І зараз ти теж когось заступаєш? — запитала вона.

— Ну, так... взагалі-то, бога похмілля.

— Бога похмілля? Страшне!

Сушняк оглянув свою заплямовану й зім’яту тогу.

— Напевно, так і є... — пробурмотів він.

— Тобі не дуже добре вдається.

— Не варто про це нагадувати.

— Ти створений бути одним із важливіших богів, — із захопленням мовила Фіалка. — Так і бачу тебе замість Іо чи Долі!

Сушняк витріщився на неї, роззявивши рота від подиву.

— З першого погляду ясно, що це не для тебе — бути якимось жахливим дрібним божком, — продовжувала вона. — Ти би міг бути Оффлером, з такими-то литками!

— Дійсно? Я... а, звісно. Інколи я і його заступаю. Звичайно, доводиться чіпляти ікла...

І тут раптом біля його горла опинився меч.

— Що тут у нас? — поцікавився Сітка. — Любовне гніздечко?

— Залиш його в спокої! — закричала Фіалка. — Він бог! Ти сильно пошкодуєш!

Сушняк ковтнув слину, але дуже обережно. Меч був навдивовижу гострим.

— Бог, та? — перепитав Сітка. — Чого саме?

Сушняк знову спробував ковтнути.

— Ну, трохи того, трохи сього, — пробурмотів він.

— Ого, — сказав Сітка. — Ти мене вразив. Розумію, мені доведеться бути вкрай обережним, га? Не дуже хочеться, щоб ти закидав мене блискавками. Це б трохи зіпсувало мої плани...

Сушняк не наважився ворухнути головою. Але куточком ока вловив тіні, що хутко промайнули на стіні.

— Лишенько, невже блискавки закінчилися? — Сітка вищирився. — Ну, знаєш, я ніколи...

Щось заскрипіло.

Обличчя Сітки було всього за кілька дюймів від лиця Сушняка. О Боже миттю побачив, як воно змінилося.

Очі чоловіка закотилися. Губи пролепетали „...ма...“.

Сушняк наважився відступити назад. Меч Сітки не рухався. Він стояв і легко тремтів, як людина, яка хоче обернутися, щоб побачити, що за нею, але ніяк на це не наважиться.

Сам Сушняк у цьому скрипі чогось незвичного не почув.

Він зиркнув на предмет, що стояв на верхньому майданчику.

— Хто її сюди притягнув? — здивувалася Фіалка.

Це була звичайна шафа. З темного дуба, із дещо химерними візерунками, вирізьбленими столяром у прагненні приховати неприховуване — те, що це був просто вертикальний ящик. Це була шафа.

— Може, ти, ну, спробував викликати блискавку, але переплутав літери? — продовжила вона.

— Га? — озвався Сушняк, переводячи погляд з враженого чоловіка на шафу. Вона мала настільки звичайний вигляд, що це було... незвичайно.

— Ну, слово „блискавка“ починається на „б“, а шафа...

Губи Фіалки продовжували ворушитися, хоча назовні не долинало ні звуку. „Мене приваблює дівчина, якій доводиться зупинити всі мозкові процеси, щоб пригадати порядок літер алфавіту, — подумала якась частинка Сушнякового мозку. — З іншого боку, її вабить хлопець у тозі, яка має такий вигляд, ніби на ній влаштувала пікнік сімейка ласок. Тож, мабуть, варто перестати про це хвилюватися“.

Але більша частина його мозку думала: „Чому цей чоловік так белькоче? Заради бога, це ж звичайна шафа!“.

— Ні, ні, — пробурмотів Сітка. — Не хочу!

Меч дзвінко впав на підлогу.

Він відступив назад до сходів, але дуже повільно, наче його м’язи з усіх сил цьому противилися.

— Не хочеш чого? — здивувалася Фіалка.

Сітка обернувся. Сушняк ніколи нічого такого не бачив. Люди могли швидко обертатися, але Сітка крутнувся так, ніби на його голову лягла велетенська рука й розвернула його на сто вісімдесят градусів.

— Ні. Ні. Ні, — заскиглив він.

Похитуючись, Сітка сунув сходами.

— Ви повинні мені допомогти, — прошепотів він.

— У чому справа? — здивувався Сушняк. — Це ж просто шафа. Вона потрібна для того, щоб поскладати в неї весь свій старий одяг і не лишити місця для нового.

Двері шафи різко розчахнулися.

Сітці вдалося простягнути руки та схопити її дверцята, і якусь мить він непорушно стояв.

А тоді одним різким рухом його затягнуло в шафу, і двері зачинилися.

Маленький бронзовий ключик, клацнувши, повернувся в замку.

— Нам потрібно витягнути його, — сказав О Боже, біжучи сходами догори.

— Навіщо? — здивувалася Фіалка. — Вони не дуже приємні люди! Я вже це точно знаю. Коли він приносив мені їжу, то робив... непристойні пропозиції.

— Так, але... — Сушняк ніколи не бачив такого обличчя — лише в дзеркалі. Судячи з вигляду, Сітці було геть зле.

Він повернув ключ і відчинив двері.

— Ой леле...

— Я не хочу це бачити! Я не хочу це бачити! — залопотіла Фіалка, визираючи з-за його плеча.

Простягнувши руку, Сушняк узяв черевики, що спокійненько стояли посередині шафи. Він обережно поставив їх на місце й обійшов шафу навкруги. Ззаду вона була зроблена з фанери. На куті виднівся вицвілий напис „Дратлі та сини“, вулиця Федри, Анк-Морпорк».

— Вона чарівна? — нервово поцікавилася Фіалка.

— Ніколи не бачив чарівних предметів, на яких було зазначено виробника, — зауважив Сушняк.

— Чарівні шафи існують, — нервово продовжила Фіалка. — Увійшовши в них, можна опинитися в чарівній країні.

Сушняк знову опустив очі на черевики.

— Ну... так, — погодився він.

— ГАДАЮ, МЕНІ ВАРТО ВСЕ ПОЯСНИТИ, — сказав Смерть.

— Ага, я теж так думаю, — відказав Ридикуль. — Довкола мене бігають якісь чортенята, поїдаючи шкарпетки й олівці, нещодавно ми витверезили якогось хлопчину, який вірить, що є богом похмілля, а половина моїх чарівників намагається підбадьорити Фею Веселощів. Ми припустили, що щось сталося з Батьком Вепром. Ми мали рацію?

— Гекс мав рацію, Архіректоре, — виправив його Зрозум.

— ГЕКС? ХТО ТАКИЙ ГЕКС?

— Ем... Гекс думає, — точніше, вираховує, — що сьогодні відбулися значні зміни характеру віри, — сказав Зрозум.

Він відчував (сам не знав чому), що Смерті, ймовірно, не особливо до вподоби неживі предмети, здатні мислити.

— ЦЕЙ ПАН ГЕКС НАВДИВОВИЖУ ПРОНИКЛИВИЙ. БАТЬКО ВЕПР ЗАРАЗ... — Смерть зупинився. — ЦЕ СКЛАДНО ОПИСАТИ ЛЮДСЬКИМИ СЛОВАМИ. ВІН ПЕВНОЮ МІРОЮ МЕРТВИЙ, АЛЕ НЕ ПОВНІСТЮ... БОГІВ НЕМОЖЛИВО ВБИТИ. ПРИНАЙМНІ ОСТАТОЧНО. ЙОГО, ТАК БИ МОВИТИ, СИЛЬНО ПОСЛАБИЛИ.

— О боги! — вигукнув Ридикуль. — Кому знадобилося вбивати старого?

— У НЬОГО Є ВОРОГИ.

— Що ж він зробив? Пропустив димохід?

— У КОЖНОГО ЖИВОГО СТВОРІННЯ Є ВОРОГИ.

— У кожнісінького?

— ТАК. У ВСІХ. МОГУТНІ ВОРОГИ. АЛЕ ЦЬОГО РАЗУ ВОНИ ЗАЙШЛИ ЗАНАДТО ДАЛЕКО. ТЕПЕР ВОНИ ПОЧАЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛЮДЕЙ.

— Хто такі «вони»?

— ТІ, ЯКІ ГАДАЮТЬ, ЩО ІДЕАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ — ЦЕ КУПКА КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. ВИ КОЛИ-НЕБУДЬ ЧУЛИ ПРО АУДИТОРІВ?

— Думаю, Скарбій...

— НЕ АУДИТОРІВ ГРОШЕЙ. А АУДИТОРІВ РЕАЛЬНОСТІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ ЖИТТЯ ПЛЯМОЮ ВСЕСВІТУ. ЧУМОЮ. БРУДОМ. ПЕРЕШКОДОЮ НА ШЛЯХУ.

— На шляху чого?

— ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВСЕСВІТОМ.

— А я гадав, що ним управляють заради нас... Ну, насправді, заради Професора прикладної ентропії, але нам дозволили приєднатися, — сказав Ридикуль, у задумі пошкрябавши підборіддя. — І я б зміг управляти цією дивовижною академією, якби ці кляті студенти постійно не плуталися під ногами.

— ОТОЖ-БО.

— Вони хочуть нас позбутися?

— ВОНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВИ БУЛИ... МЕНШ... ЧОРТ, ЗАБУВ ПОТРІБНЕ СЛОВО. БРЕХЛИВИМИ? А БАТЬКО ВЕПР — ВІН ЖЕ СИМВОЛ... — Смерть клацнув пальцями, спричиняючи гучне відлуння, і додав: — МРІЙЛИВОЇ БРЕХНІ?

— Брехливими? — обурився Ридикуль. — І мене це теж стосується? Та я такий чесний, як цей день довгий! Так, що на цей раз?

Зрозум потягнув його за мантію і прошепотів щось на вухо. Ридикуль відкашлявся.

— Мені щойно нагадали, що сьогодні найкоротший день у році, — сказав він. — Однак це ніяк не суперечить тому, що я щойно сказав, хоча я дякую колезі за його безцінну підтримку й постійну готовність виправити незначні, а радше мізерні помилки. Я навдивовижу правдива людина, пане. Промови на засіданнях Ради академії не рахуються.

— Я ПРО ЛЮДСТВО ЗАГАЛОМ. ЕМ... ВОНО ПОСТІЙНО КАЖЕ ВСЕСВІТУ, ЩО ВІН НЕ ТАКИЙ, ЯК Є.

— Ви мене підловили, — сказав Ридикуль. — Хай там як, чому ви взяли на себе цю роботу?

— НУ ХТОСЬ ПОВИНЕН БУВ. ЦЕ БУЛО ЖИТТЄВО НЕОБХІДНО. ЙОГО ПОВИННІ БУЛИ ПОБАЧИТИ. І УВІРУВАТИ. ДО СВІТАНКУ ВІРА В БАТЬКА ВЕПРА ПОВИННА ПОВЕРНУТИСЯ.

— Навіщо? — поцікавився Ридикуль.

— ЩОБ СОНЦЕ ЗІЙШЛО.

Двоє чаклунів витріщилися на нього, роззявивши роти.

— Я ДУЖЕ РІДКО ЖАРТУЮ, — сказав Смерть.

У цю мить звідкись почувся крик жаху.

— Схоже, це Скарбій, — сказав Ридикуль. — А дотепер він так добре тримався!

Причина крику Скарбія лежала на підлозі його спальні.

Це був чоловік. Мертвий чоловік. Живий такого виразу обличчя мати не міг.

Інші чарівники дісталися туди першими, тож Ридикулю довелося проштовхуватися через натовп.

— О боги! — скрикнув він. — Ну і обличчя! Наче він помер від страху! Що ж сталося?

— Ну, — сказав Декан, — наскільки я знаю, Скарбій відчинив свою шафу, і звідти вивалився цей чоловік.

— Справді? Я б не сказав, що наш бідолашний Скарбій настільки страшний.

— Ні, Архіректоре. На нього випав труп.

Скарбій стояв у кутку зі звичним доброзичливо-контуженим виразом обличчя.

— З тобою все добре, старий? — запитав Ридикуль. — Скільки буде одинадцять відсотків від числа 1276?

— Сто сорок і тридцять шість сотих, — негайно відповів Скарбій.

— Чудово, цілий і неушкоджений, — весело мовив Ридикуль.

— Не розумію, чому ви в цьому так упевнені, — сказав Завкаф неточних наук. — Лише те, що він нормально рахує, не означає, що все інше в нормі.

— А це необов’язково, — сказав Ридикуль. — Його робота — цифри. Бідолаха трохи ку-ку, але я читав про такі випадки. Він один із тих божевільних геліїв.

— Геніїв, — терпляче виправив Декан. — Їх називають геніями, Ридикулю.

— Яка різниця. Ці хлопці можуть легко сказати вам, яким днем тижня було перше хрюпня сто років тому...

— ...вівторок... — миттю випалив Скарбій.

— ...але не здатні зав’язати свої шнурівки, — продовжив Ридикуль. — Що труп робив у шафі? Тільки не кажіть «нічого» чи щось настільки ж позбавлене смаку. У нас не було трупів у шафах із часів Архіректора Пряжкія.

— А ми всі попереджали Пряжкія, що замок дуже тугий, — зауважив Декан.

— Цікаво, навіщо Скарбієві взагалі знадобилася шафа о такій порі? — запитав Ридикуль.

Чарівники сором’язливо перезирнулися.

— Ми... грали в «сардинки», Архіректоре, — пояснив Декан.

— А що це?

— Це наче хованки, але, знайшовши когось, потрібно втиснутися поруч із ним, — сказав Декан.

— Я правильно розумію, що мої старші чарівники провели вечір, граючи в хованки? — спитав Ридикуль.

— Ну, не весь вечір, — відповів Завкаф неточних наук. — Ми трохи грали в «бабусині кроки» й «слова», поки Верховний верховик не почав скандал, бо ми не дозволили йому використати слово «підсвічник» для букви «с».

— Дитячі ігри? Друзі, що з вами?

Декан підійшов ближче.

— Це все панна Сміт, — пробурмотів він. — Якщо ми не хотіли брати участі в іграх, вона починала ридати.

— Хто така панна Сміт?

— Фея Веселощів, — пояснив Викладач новітніх рун. — Якщо з нею не погоджуватися, то її губа починає трястися, наче тарілка холодцю. Це нестерпно.

— Тож ми й погодилися, щоб вона не рюмсала, — сказав Декан. — Дивовижно, скільки води може вміститися в одній жінці!

— Коли ми перестаємо веселитися, вона плаче, — сказав Завкаф неточних наук. — Тоді Верховний верховик починає жонглювати.

— Але ж він не вміє жонглювати!

— Саме це допомагає їй хоч трішки звеселитися.

— То ви кажете, що всі мої чарівники клеять із себе дурнів, бавляться у дитячі ігри, щоб підбадьорити якусь схибнуту фею?

— Ну... так.

— Я думав, достатньо плеснути в долоні й сказати, що ви в них вірите, — сказав Ридикуль. — Виправте мене, якщо помиляюся.

— Цього вистачить лише розцяцькованій дрібноті, — сказав Викладач новітніх рун. — Але не феї у мішкуватому кардигані, із рукавів якого стирчить принаймні пів дюжини хустинок.

Ридикуль знову зиркнув на труп.

— Хтось його знає? Підозріло схожий на бандита. І дозволю собі поцікавитися, де його черевики?

Декан дістав маленький скляний кубик із кишені й провів ним по трупу.

— Досить сильне тавматургічне випромінювання, панове, — сказав він. — Думаю, його сюди принесло чарами.

Перевіривши кишені чоловіка, він витягнув жменьку маленьких білих предметів.

— Ого, — здивувався він.

— Зуби? — запитав Ридикуль. — Хто взагалі носить у кишенях зуби?

— Дуже поганий боєць? — припустив Завкаф неточних наук. — Піду по Модо, нехай забере бідолаху.

— Якщо нам вдасться зняти покази з тавмометра, можливо, Гекс... — почав Ридикуль.

— Ридикулю, годі, — сказав Декан, — думаю, не всі проблеми обов’язково вирішувати за допомогою цього клятого мислячого млина.

Смерть оглянув Гекса.

— МАШИНА ДЛЯ МИСЛЕННЯ?

— Гм... ну, так, пане, — сказав Зрозум Впертонз. — Слухайте, коли ви сказали... ну, Гекс здатний повірити в будь-що... але, послухай, сонце ж повинно зійти. Це його робота.

— ЗАЛИШ НАС.

Зрозум позадкував, а тоді притьмом вибіг із кімнати.

Мурахи забігали у трубах. Коліщатка завертілися. Повільно й зі скрипом закрутилося величезне колесо з баранячими черепами. Десь усередині механізму пискнула миша.

— НУ? — озвався Смерть.

За мить ручка почала писати.

+++ Час Великого Червоного Важеля +++ Запит +++

— НІ. КАЖУТЬ, ЩО ТИ — МИСЛИТЕЛЬ. ЛОГІЧНО РОЗКРИЙ СУТЬ ВТРАТИ ЛЮДСЬКОЮ РАСОЮ ВІРИ В БАТЬКА ВЕПРА. ЧИ ЗІЙДЕ СОНЦЕ? ВІДПОВІДАЙ.

Минуло кілька хвилин. Колеса оберталися. Мурахи бігали. Миша пискнула. На пружинці спустився пісковий годинник. Якийсь час він безцільно підстрибував, а тоді смикнувся назад.

+++ Сонце Не Зійде +++, — написав Гекс.

— ПРАВИЛЬНО. ЯКИМ ЧИНОМ ЦЬОМУ МОЖНА ЗАПОБІГТИ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Нормальною Системною Вірою +++

— ЧУДОВО. МАЮ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕБЕ, МАШИНО РОЗУМНА.

+++ Так. Готую Пам’ять Для Записів +++

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?

+++ Людина Сказала Б: Чую Це У Своїх Кістках +++

— ДОБРЕ. СЛУХАЙ ІНСТРУКЦІЮ. ПОВІР У БАТЬКА ВЕПРА.

+++ Так +++

— ТИ ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Так +++

— ТИ... ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ ТАК +++

У чудернацькому сполученні труб і трубочок, із яких складався Гекс, відбулася зміна. Велике колесо зі скрипом встало у нове положення. З-за стіни пролунав гул працьовитих бджіл.

— ДОБРЕ.

Смерть розвернувся, щоб іти геть, але коли Гекс почав несамовито шкрябати пером, зупинився.

Він повернувся і поглянув на літери, що з’явилися на папері.

+++ Любий Батьку Вепре, Принеси Мені +++

— О НІ. ТОБІ НЕ МОЖНА ПИСАТИ ЛИС... — Смерть зупинився і продовжив: — ХОЧА... МОЖЕ, ВСЕ-ТАКИ МОЖНА?

+++ Так. Маю Право +++

Смерть зачекав, поки перо не зупиниться, і взяв до рук аркуш.