Батько Вепр

— АЛЕ ТИ МАШИНА. У ПРЕДМЕТІВ НЕ ІСНУЄ БАЖАНЬ. ДВЕРНА РУЧКА НІЧОГО НЕ ХОЧЕ, ХОЧ І ЯВЛЯЄ СОБОЮ СКЛАДНИЙ МЕХАНІЗМ.

+++ Усі Речі Мають Певні Прагнення +++

— МАЄШ РАЦІЮ, — зауважив Смерть. Він задумався про крихітні червоні пелюстки в чорних глибинах і дочитав до кінця списку.

— ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО БІЛЬШІСТЬ ЦИХ ПРЕДМЕТІВ. ДУМАЮ, МІШОК ТЕЖ.

+++ Дуже Шкода +++

— АЛЕ МИ ДОКЛАДЕМО ВСІХ ЗУСИЛЬ, — сказав Смерть. — ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я БУДУ РАДИЙ, КОЛИ ЦЯ НІЧ ДОБІЖИТЬ КІНЦЯ. ДАРУВАТИ — НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, — він запхав руку в мішок. — ПОДИВИМОСЯ... СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ?

Поклавши руку на руків’я меча, Сюзен обережно піднялася сходами.

Зрозума Впертонза бентежило, що він, чарівник, очікував появи Батька Вепра. Дивовижно, як люди визначають свої ролі, заклацують наручники на своєму досвіді й раз у раз дивуються речам, що випадають на рулетці Всесвіту. «Ось я, — кажуть вони, — простий торговець рибою, змушений керувати велетенським авіалайнером, тому що королівське курча, якого наїлася вся команда, явно не пішло їм на користь. Хто би міг подумати?!» «А ось я, звичайна домогосподарка, яка вийшла лише для того, щоб покласти до банку дохід від продажу Асоціації гаражних розпродажів, утікаю з мільйоном викраденої готівки й привабливим чоловіком з Організації визволення обскубаних курчат. Дивовижно!» «А от і я, найзвичайнісінький хокеїст, раптово усвідомив, що я — Син Божий із п’ятьма сотнями відданих фанатиків у гарній затишній комуні в містечку Просвітлення, Південна Каліфорнія. Хто би міг подумати?»

«Ось я, — подумала Сюзен, — гувернантка з надзвичайно практичним розумом, яка здатна додавати числа знизу догори швидше, ніж більшість людей — згори донизу, видираюся на вершечок зубоподібної вежі, яка належить Зубній Феї, і озброєна мечем Смерті...

Знову все те саме! От хоч би місяць, лише один клятий місяць минув без якихось пригод!»

Згори долинули чиїсь голоси. Один із невідомих згадав про замок.

Вона вийшла на сходовий марш і перехилилася.

Схоже, що тут отаборилися якісь люди. Повсюди були розкидані коробки та спальні мішки. Двоє чоловіків сиділи на ящиках, спостерігаючи за третім, який вовтузився з дверима в одній із вигнутій стін. Один із них був справжнім велетнем, — таких Сюзен іще не бачила, — з тих товстунів, чий вигляд сповіщає: могутня маса під їхнім безформним одягом складається з м’язів, а зовсім не з жиру. А от інший...

— Привіт, — до її вуха долетів його веселий дзвінкий голос. — Як тебе звати?

Дівчина змусила себе повільно повернути голову.

Спершу вона побачила сіре блискуче око. А тоді жовто-біле, із крихітною точкою зіниці.

Власник очей мав приязне рожево-біле обличчя, обрамлене кучерявим волоссям. Насправді воно було досить привабливим, трохи хлоп’ячим, однак як глянути в його різні очі, що втупилися в неї, складалося враження, що їх вкрали в якоїсь іншої людини.

Дівчина повела рукою, але хлопець виявився швидшим і вихопив з її пояса меч разом із піхвами.

— Ох! Ах! — заголосив він, обертаючись і відхиляючись від Сюзен, що спробувала його схопити. — Ну-ну. Оце так. Біла кістяна ручка, абсолютно позбавлене смаку різьблення з черепів та кістки... Друга за вподобанням зброя Смерті, еге ж? Ой леле! Неначе сьогодні Вепроніч! То ти, я так розумію, Сюзен Стогелітська. Аристократичної крові. Мені слід було б вклонитися, — додав він і, пританцьовуючи, позадкував, — але боюся, тоді ти зробиш що-небудь жахливе...

Щось клацнуло, і з боку чарівника біля дверей долинув захоплений крик.

— Так! Ура! Лівою рукою з дерев’яною відмичкою! Як просто!

Він побачив, що навіть Сюзен витріщилася на нього, і нервово кашлянув.

— Цей, я щойно відімкнув п’ятий замок, пане Часначаю! Тепер то не проблема! Вони всього лише засновані на Окультній послідовності Вудлі! Будь-який дурень міг впоратися, якби її знав!

— Я її знаю, — сказав Часначай, не зводячи очей зі Сюзен.

— А...

Фактично не пролунало ні звуку, однак Сюзен майже почула, як чарівник подумки відрікся від щойно сказаного. Перед ним замаячив висновок: Часначай не витрачав ані хвилини на людей, яких він не потребував.

— ...але... з дуже... цікавими... тонкощами, — повільно промовив він. — Так. Дуже хитромудрими. Ну я, цей, поратимуся із шостим замком...

— Як ти дізнався, хто я така? — запитала Сюзен.

— О, дуже легко, — відповів Часначай. — Довідник Твурпа «Пери». Сімейний девіз — «Non temetis messor», або «Не бійся женця». Ми вивчали його на заняттях. Ха, старий Мерісет називав його «Путівник могилами». Звісно, окрім нього ніхто не сміявся. О, так, я про тебе знаю. Досить багато. Твій батько був дуже відомий. Занадто швидко пройшов довгий шлях. Що стосується твого дідуся... наприклад, цей девіз. І це називається хорошим смаком? Тобі, звісно, його боятися не варто. Чи таки варто?

Сюзен спробувала зникнути. Не вдалося. Вона відчувала себе до незручності тілесною.

— Не знаю, про що ти говориш, — відказала вона. — До речі, ти хто?

— Перепрошую. Мене звати Часначай. Джонатан Часначай. До ваших послуг.

Сюзен додала склади у своїй голові.

— Тобто... приблизно п’ята година дня? — запитала вона.

— Ні. Я ж сказав «Часу-не-чай», — заперечив Часначай. — І говорив дуже чітко. Будь ласка, не намагайся мене роздратувати і відвернути мою увагу. Мене можуть роздратувати лише важливі речі. Як успіхи, пане Сіднею? Якщо замки підпорядковуються лише Послідовності Вудлі, то номер шість повинен відкмикатися міддю і синьо-зеленим світлом. Якщо, звісно, у ньому немає якихось тонкощів...

— Гм... зараз спробую, пане Часначаю...

— Думаєш, дідусь намагатиметься тебе врятувати? Гадаєш, додумається? Бачиш, тепер у мене є його меч. Дивовижно...

Пролунало ще одне клацання.

— Шостий замок, пане Часначаю!

— Та невже?

— Ем... спробувати відімкнути сьомий?

— Ну, якщо тобі не важко. Ключем буде чисте біле світло, — сказав Часначай, досі не спускаючи очей зі Сюзен. — Але зараз, ймовірно, це не найважливіше. У будь-якому разі, дякую. Ти дуже мені допоміг.

— Е-е-е...

— Так, можеш іти.

Сюзен зауважила, що Сідней навіть не подумав забрати зі собою книжки та інструменти, але збіг сходами із надзвуковою швидкістю — наче боявся, що йому накажуть повернутися.

— То ти тут лише для цього? — запитала вона. — Для грабунку? Як звичайний злодюжка? — на ньому було вбрання найманця, а розлютити найманця — надзвичайно просто.

Від збудження Часначай аж почав пританцьовувати.

— Злодюжка? Я? Я не злодій, панно. А якби й так, я був би тим, хто краде вогонь у богів.

— У нас уже є вогонь.

— До цього часу вогонь богів точно зазнав удосконалень. А щодо злодіїв... то це про цих чоловіків. Звичайні злодюжки. Досить пристойні, але вам навряд чи захочеться влаштовувати з ними дружні обіди. Це Середній Дейв і експонат «Б» — Банджо. Він уміє розмовляти.

Середній Дейв кивнув Сюзен. Такі погляди вона вже бачила. Можливо, їй вдасться цим скористатися...

Треба щось робити. Навіть її волосся мало хаотичний вигляд. Вона не могла повернутися в часі, стати невидимою, а тепер її підводило власне волосся.

Сюзен була нормальною. Тут вона була такою, якою завжди хотіла бути.

До дідька вчасно!

Перестрибуючи чергову сходинку, Сідней молився. Він не вірив у богів, — здебільшого чарівники неохоче їм потурають, — але однаково молився палкою молитвою атеїста, який сподівається, що помилявся.

Та його ніхто не покликав. І ніхто за ним не побіг.

Повернувшись до звичного стану субкритичного страху, він уповільнився, щоб випадково об щось не перечепитися.

Саме тоді він помітив, що сходинки під ногами перестали бути білими й гладенькими, як зазвичай, а перетворилися на великі плити, вкриті ямами. Світло змінилося, аж раптом сходи закінчилися, і Сідней заточився, опинившись на рівній землі, замість якої мали би бути сходинки.

Його простягнута рука наштовхнулася на крихкі цеглини.

З’явилися привиди минулого, і він зрозумів, де опинився. Сідней був на подвір’ї пансіонату пані Вімблстон. Його мати хотіла, щоб він навчився читати, писати й став чарівником, а ще вона гадала, що довгі кучері на п’ятирічному хлопчику — те, що треба.

Це була зона полювання Ронні Дженкса.

Доросла пам’ять і розуміння говорили, що Ронні був просто дурнуватим семирічним хуліганом з м’язами замість мозку. Однак дитячі очі, що були набагато точнішими, боялися його як сили природи, схожої на землетрус з однією забитою соплями ніздрею, подряпаними колінами, стиснутими кулаками й п’ятьма клітинами мозку, переважно зосередженими на церебральному бурчанні.

О боги. Саме за цим деревом завжди ховався Ронні. Воно було саме таким великим і грізним, яким він його запам’ятав.

Але... якщо хтось і знав, як він тут опинився, то це були боги. Він, можливо, усе ще досить худорлявий, але значно більший за малого Ронні Дженкса. Як би він хотів надавати стусанів цьому негіднику!

Тут раптом тінь заслонила сонце, й він зрозумів, що знову має кучері.

Часначай задумливо подивився на двері.

— Думаю, варто їх відчинити, — сказав він, — після всього того, що ми зробили...

— Ти хочеш керувати дітьми за допомогою зубів, — сказала Сюзен.

— Якщо висловлюватися таким чином, звучить доволі дивно, визнаю, — сказав Часначай. — Але це всього лише симпатична магія. Як гадаєш, твій дідусь спробує тебе врятувати? Ні... сумніваюся, що він зможе. Не тут. Напевно, шлях сюди для нього закритий. Тому він послав тебе?

— Однозначно ні! Він... — Сюзен замовкла. «Ага, послав, — сказала вона собі, почуваючись дурепою. Без сумніву, послав. Він багато чого дізнався про людей, і був досить розумним як на ходячого скелета...

Але... наскільки розумним є Часначай? Можливо, надто захоплений своєю геніальністю, щоб усвідомити, якщо Смерть...» — вона швиденько потамувала цю думку на випадок, що Часначай зможе прочитати це в її очах.

— Сумніваюся, що він спробує, — сказала вона. — Він не такий розумний, як ти, пане Часначаю.

— Часу-не-чай, — автоматично виправив Часначай. — Дуже шкода.

— Гадаєш, тобі вдасться просто так вийти сухим із води?

— Ой лишенько! Вперше чую, щоб люди насправді ставили такі питання, — раптом Часначай максимально наблизився до Сюзен — Я вже вийшов. Батька Вепра більше не існує. І це лише початок. Звісно, ми продовжуватимемо збирати зуби. Наші можливості...

Десь удалині пролунав гуркіт, наче зійшла лавина. Банджо, що дотепер спокійно дрімав, прокинувся, і це спричинило тремтіння його нижніх схилів. Величезні руки, які лежали на колінах, почали стискатися в кулаки.

— Шо-шо? — перепитав він.

Часначай зупинився і на мить навіть здивувався.

— Ти про що?

— Ти сказав, шо Батька Вепра більше не існує, — сказав Банджо й устав, наче гірський хребет, що виріс на стику двох континентів. Його руки залишалися на рівні колін.

Часначай витріщився на нього, а тоді зиркнув на Середнього Дейва.

— Він узагалі знає, за що ми тут взялися? — запитав він. — Ти йому сказав?

Середній Дейв знизав плечима.

— Батько Вепр повинен бути, — сказав Банджо. — Батько Вепр завжди існував.

Сюзен опустила очі. Білим мармуром поповзли сірі плями. Вона стояла в одній із цих сірих плям. Банджо теж. Навколо Часначая підстрибували та вилися цятки, неначе оси над банкою варення.

«Вони щось шукають», — подумала вона.

— Ти ж не віриш у Батька Вепра? — запитав Часначай. — Такий великий хлопчик...

— Вірю, — відказав Банджо. — То шо значить «Батька Вепра більше не існує»?

Часначай тицьнув пальцем у бік Сюзен.

— Це зробила вона, — сказав він. — Вона його вбила.

Така безтурботна наглість її шокувала.

— Ні! — скрикнула вона. — Він...

— Вбила!

— Не вбивала!

— Вбила!

Величезна лиса голова Банджо повернулася до дівчини.

— То шо з Батьком Вепром? — запитав він.

— Сумніваюся, що він мертвий, — сказала Сюзен. — Але через Часначая дуже сильно захворів...

— Яка різниця? — скрикнув Часначай і, танцюючи, позадкував. — Коли все закінчиться, Банджо, ти матимеш стільки подарунків, скільки забажаєш. Повір мені!

— Батько Вепр повинен бути, — прогримів Банджо. — Інакше не буде Вепроночі.

— Це всього лише ще одне свято сонця, — сказав Часначай. — Воно...

Середній Дейв підвівся. Одну руку він поклав на руків’я меча.

— Ми йдемо, Часначаю, — сказав він. — Я і Банджо йдемо геть. Мені це все не подобається. Я нічого не маю проти грабунку чи крадіжки, але це — нечесно. Банджо! Пішли негайно!

— То шо значить «Батька Вепра більше не існує»? — повторив Банджо.

Часначай указав пальцем на Сюзен.

— Схопи її, Банджо. В усьому винна вона!

Банджо зробив кілька кроків у напрямку Сюзен, а тоді зупинився.

— Наша мама казала, шо дівчат бити не можна, — пробурчав він. — Не можна тягнути за волосся...

Часначай закотив своє нормальне око.

Сірість довкола нього, здавалося, уже кипіла, рухаючись слідом за його ногами. Навколо Банджо відбувалося те саме.

«Шукають, — подумала Сюзен.— Як сюди пробратися».

— Схоже, я зрозуміла, хто ти такий, Часначаю, — сказала вона тим самим солодким голоском, яким розмовляла з Банджо. — Схибнута дитина, якої всі бояться?

— Банджо? — гаркнув Часначай. — Я сказав, схопи її...

— Наша мама казала...

— Легко збуджувався і постійно хихотів — навіть хулігани тебе не чіпали, інакше ти божеволів, починав кусатися і копатися, — продовжувала Сюзен. — Дитина, яка не бачила різниці: кинути в кота камінь чи підпалити його.

Вона зраділа, побачивши його роздратований погляд.

— Замовкни! — крикнув він.

— Закладаюся, ніхто не хотів з тобою гратися, — сказала Сюзен. — Дитина без жодного друга. Діти відчувають, що з такими, як ти, щось негаразд, навіть якщо не можуть підібрати правильних слів...

— Я сказав, замовкни! Схопи її, Банджо!

Ось воно. Сюзен почула це в його голосі. Легке тремтіння, якого раніше не було.

— Маленький хлопчик, — продовжила вона, спостерігаючи за його реакцією, — який зазирав під плаття лялькам...

— Неправда!

Банджо помітно занепокоївся.

— Наша мама казала...

— До дідька вашу маму! — гаркнув Часначай.

Задзвеніла сталь — це Середній Дейв витягнув свій меч.

— Що ти сказав про нашу маму? — прошепотів він.

«Тепер йому доведеться концентруватися відразу на трьох», — подумала Сюзен.

— Б’юся об заклад, з тобою ніхто не хотів бавитися, — повторила вона. — Упевнена, деякі речі дорослим доводилося приховувати.

— Банджо! Роби, що тобі наказують! — прокричав Часначай.

Страхітливий чоловік опинився поруч із нею. Вона бачила, як його обличчя скривилося від нерішучості. Його величезні кулаки стискалися і розтискалися, а губи беззвучно ворушилися — у його голові вирувала палка суперечка.

— Наша... наша мама... наша мама казала...

Сірі плями промайнули підлогою й утворили згусток тіней, який темнішав і більшав із дивовижною швидкістю. Він здійнявся над трьома чоловіками й набув форми.

«То ви погано поводилися, маленькі чортенята?»

Над усіма трьома нависла велетенська жінка. В одній м’ясистій руці вона тримала в’язку березового гіляччя, грубого, наче чоловіча рука.

Створіння заревіло.

Середній Дейв поглянув на величезне обличчя Ма Білоліл. Кожна пора була неначе яма. А кожен коричневий зуб нагадував надгробок.

«Ти дозволив йому потрапити в халепу, Дейві? Проявив неуважність?»

— Ні, мамо... мамо, ні... — позадкував він.

«А ти, Банджо, знову ображав дівчаток? Давно тебе не лупцювали...»

Банджо безсило опустився на коліна, його обличчям котилися сльози каяття.

— Пробач, мамо, ну пробач, мамо, ні-і-і-і-і, мамо, пробач, прошу...

Тоді постать знову повернулася до Середнього Дейва.

Із його руки випав меч. А обличчя, схоже, почало танути.

Середній Дейв заплакав.

— Ні, мамо, ні, мамо, ні, мамо, мамо, ні-і-і-і-і...

Він булькнув і впав, хапаючись за груди. А тоді зник.

Часначай розсміявся.

Сюзен торкнулася його плеча, а коли він озирнувся, зі всіх сил зацідила йому по обличчю.

Принаймні в цьому полягав її план. Його рука була швидшою і встигла перехопити її зап’ястя. Відчуття — неначе від удару по бруску заліза.

— О, ні, — сказав він. — Я так не думаю.

Кутиком ока Сюзен побачила, як Банджо повзе до того місця, де щойно був його брат. Ма Білоліл теж зникла.

— Це місце проникає в голову, еге ж? — запитав Часначай. — Воно намацує шляхи, якими зможе з тобою впоратися. Ну а я завжди ладнав зі своєю внутрішньою дитиною.

Простягнувши іншу руку, він схопив її за волосся і потягнув донизу. Сюзен закричала.

— Так набагато веселіше, — прошепотів він.

Сюзен відчула, що його рука послабилася. Пролунав вологий стук, наче на плити впав шмат м’яса, і повз неї на спині пролетів Часначай.

— Не можна тягнути дівчат за волосся, — пробурмотів Банджо. — Це погано.

Часначай підстрибнув, наче акробат, і зупинився біля перил.

Тоді він витягнув меч.

В яскравому світлі вежі лезо здавалося невидимим.

— То всі чутки — правдиві, — сказав він. — Лезо настільки тонке, що його не видно. Ми з тобою так повеселимося! — він помахав мечем перед її обличчям. — Такий яскравий.

— Ти не наважишся його використати. Мій дідусь прийде по тебе, — сказала Сюзен, поволі наближаючись.

Вона побачила, як одне око сіпнулося.

— Він приходить по кожного, але я буду до цього готовий, — сказав Часначай.

— Він дуже цілеспрямований, — сказала Сюзен, підійшовши ще ближче.

— О, людина якраз на мій смак.

— Можливо, пане Часначаю.

Він махнув мечем. У неї не було часу, щоб принаймні пригнутися.

— Він тут не діє, — пояснила вона, коли він здивовано витріщився на неї. — Це лезо тут не існує. Адже тут немає Смерті!

Сюзен заліпила йому ляпаса.

— Привіт! — життєрадісно мовила вона. — Я — твоя внутрішня нянька!

Те, що сталося потім, не можна назвати ударом. Вона просто простягнула руку, схопила його за підборіддя і перекинула через перила.

Він зробив сальто. Сюзен так і не зрозуміла, як йому це вдалося. Часначай якось спромігся знайти точку опори просто в повітрі.

Схопивши її своєю вільною рукою, він підняв Сюзен, і вона полетіла через перила. Дівчина ледве ухопилася за них іншою рукою — хоча пізніше задумувалася над тим, чи перила не впіймали її першими.

Часначай похитувався на її руці, дивлячись догори із задумливим виразом.

Вона побачила, що він стиснув руків’я меча в зубах і потягнувся до пояса...

Питання, чи він достатньо божевільний, щоб спробувати вбити людину, яка його тримає, зникло так само швидко, як і виникло... Вона дриґнула ногою й вдарила його по вуху.

Її рукав почав рватися. Часначай спробував схопитися ще раз. Дівчина знову копнула ногою, і сукня розірвалася. Якусь мить він висів у повітрі, ні за що не тримаючись, а потім, усе ще із виразом людини, що намагається вирішити складну проблему, полетів униз, обертаючись, стаючи все меншим і меншим...

Часначай упав на купу зубів, а ті розліталися по мармуровій підлозі. Якусь мить він іще здригався...

А тоді зник.

Рука, схожа на гроно бананів, перетягнула Сюзен назад через перила.

— Якшо бити дівчат, можна потрапити в халепу, — сказав Банджо. — Не можна ображати дівчаток.

Позаду них щось клацнуло.

Двері широко розчинилися. Підлогою розстелився холодний білий туман.

— Наша мама... — мовив Банджо, намагаючись осмислити ситуацію. — Тут була наша мама...

— Так, — відказала Сюзен.

— Але це не була наша мама, бо нашу маму поховали...

— Так.

— Ми дивилися, як засипали могилу й таке інше.

— Так, — сказала Сюзен і подумала: «Ви мусили в цьому пересвідчитися».

— А куди пішов наш Дейві?

— Гм... в інше місце, Банджо.

— У краще? — нерішуче запитав величезний чоловік.

Сюзен з полегшенням вхопилася за можливість сказати правду або принаймні не цілковиту брехню.

— Можливо, — відповіла вона.

— Краще, ніж тут?

— Цього ніколи не передбачиш. Дехто каже, що плюсів значно більше.

Банджо звернув на неї рожеві поросячі очі. Якусь мить тридцятип’ятирічний чоловік дивився на неї крізь рожеві окуляри п’ятирічки.

— Це добре, — сказав він. — Він зможе знову побачитися з нашою мамою.

Схоже, надмір розмов його ослабив. Банджо обм’як.

— Я хочу додому, — заскиглив він.

Сюзен подивилася на його велике обличчя, вкрите плямами, безнадійно знизала плечима, витягнула з кишені носовичок і піднесла його до рота Банджо.

— Плюнь, — наказала вона. Він підкорився.

Вона протерла хустинкою найбрудніші місця, а тоді засунула її в руку Банджо.

— Як слід висякайся, — запропонувала вона й застережливо відійшла вбік, поки не стихло ехо від вибуху.

— Можеш залишити хустинку собі, — щиросердно додала вона. — І заправ сорочку.

— Так, панно.

— Тепер спускайся вниз і вимети всі зуби з кола. Ти можеш це зробити?

Банджо кивнув.

— Що ти можеш зробити? — перепитала Сюзен.

Банджо зосередився.

— Вимести з кола всі зуби, панно.

— Добре. Давай, біжи.

Сюзен спостерігала, як він повільно рушив униз, а тоді глянула на білі двері. Вона була впевнена, що чарівник так і не дістався до сьомого замка.

Кімната за дверима була абсолютно білою, і туман, що завихрився на рівні її колін, приглушав навіть звуки її кроків.

Там було лише ліжко. Велетенське, на чотирьох стовпцях, із балдахіном, старе й запилене.

Спершу Сюзен здалося, що воно порожнє, а тоді посеред гори подушок вона побачила чиюсь фігуру — начебто сухорлявої старенької в очіпку.

Стара жінка повернула голову й усміхнулася Сюзен.

— Привіт, люба.

Сюзен не пам’ятала бабусю. Мати її батька померла, коли дівчина була ще маленькою, а з боку матері... у неї не існувало бабусі. Але саме таку вона б хотіла мати.

Неприємна реалістична частина її мозку сказала, що такі бабусі навряд чи існували.

Сюзен здалося, що вона почула дитячий сміх. І ще раз. Десь далеко, майже поза межами чутності, бавилися діти. Цей приємний звук завжди її заспокоював.

Звісно, за умови, що ви не чули, про що вони розмовляють.

— Ні, — сказала Сюзен.

— Пробач, люба? — здивувалася старенька.

— Ти не Зубна Фея, — о ні, тут була навіть клаптикова ковдра.

— А хто ж іще, люба?

— Ого, бабусю, ну в тебе й зубища... Лишенько, навіть хустка є.

— Я не розумію, кохана...

— А от про крісло-гойдалку забули, — сказала Сюзен. — Крісло-гойдалка обов’язково повинно бути...

Позаду неї щось ляснуло, а тоді тихенько заскрипіло. Обертатися не було сенсу.

— Якщо я зараз побачу кошеня, що бавиться з клубочком, то це тобі так просто не минеться, — суворо сказала вона й узяла підсвічник, що стояв біля ліжка. Він здався Сюзен доволі важким.

— Не думаю, що ти справжня, — рівним голосом продовжила вона. — Це не місце для маленької старенької у хустині. Ти виникла з моєї голови. Так ти захищаєшся... Порпаєшся в людських головах, шукаючи найдієвіші засоби впливу...

Вона махнула підсвічником, і він пройшов крізь постать у ліжку.

— Бачиш? — запитала вона. — Ти несправжня.

— Я то справжня, люба, — заперечила старенька, міняючи контури. — А от підсвічник — ні.

Сюзен подивилася на змінену бабцю.

— Ні, — сказала дівчина. — Ти, звісно, страшна, але мене не лякаєш. І так теж ні, — бабця раз у раз змінювалася. — Ні, і мій батечко мене теж не лякає. О боги, фантазія вже вичерпалася? Павуки мені подобаються. Змій я не боюся. Собаки? Ні. Щури — чудові, я люблю щурів. Вибач, невже цього взагалі хтось боїться?

Вона схопила нове створіння, і цього разу воно не змінилося. Істота мала вигляд маленької зморшкуватої мавпочки, але з величезними глибокими очима під бровами, що нависали, неначе балкони. Вона мала рідку сіру шерсть. Створіння слабко завовтузилося в руках дівчини й захрипіло.

— Мене непросто злякати, — сказала Сюзен, — але напрочуд легко роздратувати.

Створіння безсило повисло.

— Я... я... — бурмотіло воно.

Сюзен його відпустила.

— Ти — бабай, правда? — запитала вона.

Створіння обвалилося безформною купою, коли дівчина відняла руку.

— Не бабай... а... Бабай, — бурмотіло воно.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Сюзен.

— Верховний Бабай, — відказав той. І лише зараз вона зауважила, наскільки він худорлявий, наскільки вибілена сивиною його сіра шерсть, як шкіра обтягує кості...

— Перший Бабай?

— Я... Там були... Я пам’ятаю землю іншою. Лід. Багато періодів... льоду. А тоді... як там ви їх називаєте? — створіння захрипіло. — ...землі, великі землі... всі різні...

Сюзен присіла на ліжко.

— Ти маєш на увазі континенти?

— ...усі різні.

Чорні запалі очі зиркнули на неї, і раптом створіння піднялося, розмахуючи кістлявими руками.

— Я був темрявою в печері! Я був тінню в деревах! Ти чула про... прадавній крик? Людина кричала, побачивши... мене! Я був... — він скорчився і почав кашляти. — А тоді... з’явилося, знаєш, таке... світле та яскраве... блискавка, яку можна було носити з собою, гаряче крихітне сонечко, і темряви не стало, залишилися лише тіні, з’явилися сокири, сокири в лісі, а потім... а потім...

— Але ж залишилося достатньо бабаїв, — зауважила вона.

— Ховаються під ліжками! Чигають по шафах! Але... — він хапнув повітря, — якби ви бачили мене... у старі добрі часи... коли люди заглиблювалися в печери, щоб намалювати картини полювання... я ревів в їхніх головах... так, що в них аж шлунок випадав із дупи...

— Ну, старі вміння поступово перестають бути потрібними, — серйозно сказала Сюзен.

— ...інші прийшли набагато пізніше... Вони так і не дізналися, що таке первородний страх. Вони знали, — навіть шепочучи, бабаю вдавалося глузувати, — лише темні кути. А я був темрявою! Я був... першим! А потім я став не кращий за них... лякав покоївок, псував сметану, ховався в тіні наприкінці року... але якось, однієї ночі, я задумався: чому?..

Сюзен кивнула. У бабаїв не було особливого інтелекту. Усвідомлення екзистенційної невизначеності займало набагато більше часу в голові, де мозкові клітини настільки повільно рухалися від одного боку черепа до іншого. Але... У дідуся було схоже мислення. Ти постійно перебуваєш серед людей і перестаєш бути таким, яким вони тебе уявляють, прагнучи стати таким, як тобі хочеться. Парасольки та срібні гребінці...

— І ти подумав: у чому суть усього цього? — сказала вона.

— ...лякав дітей... підкрадався... а потім почав за ними спостерігати. У крижані часи дітей було не так і багато... лише великі люди, маленькі люди, але не діти... і... в їхніх головах був інший світ. Ось де опинилися старі добрі часи — в їхніх маленьких голівках. Старі добрі часи. Коли все було молодим.

— І тоді ти вирішив вилізти з-під ліжка...

— Я наглядав за ними... оберігав...

Сюзен зі всіх сил намагалася не здригнутися.

— А зуби?

— О, зубами не варто розкидатися, будь-хто, хто їх знайде, може спричинити багато біди. А мені завжди подобалися діти, я не хотів, щоби хтось їм зашкодив... — бурмотів він. — Я ніколи не хотів зробити їм боляче, просто дивився, охороняв зуби... і... і... іноді сидів тут і слухав їх.

Він продовжував бурмотіти. Сюзен слухала, збентежена й здивована водночас, не знаючи, пожаліти цю істоту, чи — і цей варіант здавався їй привабливішим — розчавити її ногою.

— ...і зуби... вони пам’ятають...

Створіння затремтіло.

— А гроші? — наполягала Сюзен. — Нечасто зустрінеш багатих бабаїв.

— ...гроші повсюди... зариті в норах... старі скарби... у спинках диванів... усе більше й більше... інвестиції... гроші за зуби, дуже важливо, частина магії, робить її безпечною, надійною, інакше це крадіжка... я позначав усі й зберігав у безпеці... а тоді я постарів, але знайшов людей, — бабай вишкірився, і на мить Сюзен стало шкода людей у тих стародавніх печерах. — Вони не ставили запитань, — бубоніло створіння. — Отримували гроші, виконували свою роботу й не ставили ніяких питань...

— Гроші були важливішими, — із розумінням кивнула Сюзен.

— ...а тоді прийшли вони... крадії...

Сюзен більше не могла терпіти. Старі боги змушені йти в ногу з часом...

— Ти маєш жахливий вигляд.

— Щиро дякую.

— Доволі хворий, маю на увазі.

— ...я вже старий... стільки людей, так багато зусиль...

Бабай застогнав.

— ...тут неможливо вмерти, — сказав він, задихаючись. — Залишається лише старіти, слухаючи сміх...

Сюзен кивнула. Це відчувалося в повітрі. Слова до неї не долинали, лише віддалене бурмотіння — ніби з протилежного кінця дуже довгого коридору.

— ...і це місце... воно виросло навколо мене...

— Дерева, — мовила Сюзен. — І небо. Усе з їхніх голів.

— ...помираю... діти... ти повинна...

Постать зникла.

Сюзен якийсь час сиділа, слухаючи гомін дітей удалині.

«Світи віри, — думала вона. — Майже як з устрицями. Усередину потрапляє якась гидота, а згодом навколо неї виростає перлина».

Вона встала й спустилася донизу.

Банджо десь знайшов мітлу та швабру. Коло спорожніло, і чоловік, проявивши дивовижну ініціативність, ретельно відмивав крейду.

— Банджо?

— Так, панно.

— Тобі тут подобається?

— Тут є дерева, панно.

Сюзен вирішила, що це можна зарахувати як «так».

— Тебе не бентежить небо?

Він здивовано подивився на неї.

— А має, панно?

— Банджо, ти вмієш рахувати?

Він вдоволено усміхнувся.

— Так, панно. На пальцях.

— То ти можеш порахувати до... — підказала Сюзен.

— Тринадцяти, панно, — гордо відказав Банджо.

Вона оглянула його величезні ручища.

— Чудово.

«Гаразд, — подумала вона, — а чому б і ні? Він великий і надійний. Та й хіба в нього є інше життя?»

— Думаю, було б непогано, якби ти трішки попрацював замість Зубної Феї, Банджо.

— А з цим не виникне проблем, панно? Зубна Фея не заперечуватиме?

— Ти... працюватимеш, поки вона не повернеться.

— Гаразд, панно.

— Я... приведу людей, які наглядатимуть за тобою, поки ти не призвичаїшся. Здається, їжу привозять на візку. І не дозволяй нікому себе надурити, — вона подивилася на його руки, пробігла очима нижні схили, поки не побачила вершину гори Банджо, і додала: — Хоча сумніваюся, що хто-небудь наважиться.

— Гаразд. Я підтримуватиму порядок, панно. Е-е-е...

Велике рожеве обличчя запитально поглянуло на неї.

— Так, Банджо?

— А мені можна завести цуцика, панно? Одного разу в мене було кошеня, панно, але наша мама втопила його, бо воно було брудним.

У пам’яті Сюзен відразу спливло ім’я.

— Цуцик із кличкою Плямка?

— Так, панно, гарна кличка, панно.

— Гадаю, він з’явиться швидше, ніж ти можеш собі уявити, Банджо.

Схоже, він усьому йняв віру.

— Дякую, панно.

— А тепер мені пора йти.

— Гаразд, панно.

Вона озирнулася й оглянула вежу. Можливо, угіддя Смерті й були похмурими, але, перебуваючи там, ви б нізащо не подумали, що з вами може трапитися щось погане. Ви були поза межами світу, де таке було можливим. Але тут...

Подорослішавши, ви починали боятися лише... логічних речей. Бідності. Хвороб. Того, що вас викриють. Принаймні ви не сходили з розуму, боячись чудовиська під сходами.

Світ сповнений не лише світла й темряви. Чудовий світ дитинства? Він однозначно не був обмеженою версією дорослого.

Цей світ радше був копією дорослого, але написаного великими жирними літерами. Усе було... більшим. І всього було більше.

Вона залишила Банджо мити підлогу й вийшла в цілорічно освітлений світ.

До неї поспішали Сушняк і Фіалка. О Боже розмахував гілкою, наче кийком.

— Тобі це не знадобиться, — сказала Сюзен. Вона усвідомила, наскільки хоче виспатися.

— Ми обговорили ситуацію й вирішили, що повинні повернутися і допомогти, — пояснив Сушняк.

— Ого. Демократична мужність, — сказала Сюзен. — Ну, всі й так зникли. Туди, куди зазвичай вирушають.

О Боже з вдячністю опустив гілку.

— Не те щоб... — почав він.

— Послухайте, ви можете бути корисними, — сказала Сюзен. — Тут справжній безлад. Ідіть і допоможіть Банджо.

— Банджо?

— Він... тепер він керує цим місцем.

Фіалка засміялася.

— Але ж він...

— Він головний, — втомлено сказала Сюзен.

— Чудово, — зрадів Сушняк. — У будь-якому разі, ми завжди можемо сказати йому, що треба робити...

— Ні! Забагато людей казало йому, що робити. Він знає, що потрібно робити. Просто допоможіть йому на старті, гаразд? Але...

«Якщо Батько Вепр повернеться, то ти зникнеш?» — подумала вона, не знаючи, як краще сформулювати це незручне питання.

— Я, цей, вирішив кинути свою стару роботу, — сказав Сушняк. — Гм... я збираюся і далі працювати замість інших богів, що пішли у відпустку, — додав він і благально подивився на Сюзен.

— Дійсно? — та зиркнула на Фіалку. «Ну, можливо, якщо вона в нього вірить... Це може спрацювати. Ніколи не дізнаєшся напевне».

— Чудово, — сказала вона. — Розважайтеся. А я пішла додому. Ну і весела, скажу вам, видалася Вепроніч!

Вона побачила Хропунця — той чекав біля річки.

Аудитори тремтіли від нервування. І, як було прийнято в їхнього виду, коли щось кардинально виходило із ладу й потребувало миттєвого виправлення, вони збиралися і намагалися розібратися, хто винен.

Дехто сказав: Це все...

А тоді замовк.

Аудитори існували завдяки злагоді, а це робило вибір офірного цапа дещо проблематичним. Аж раптом він просвітлів.

Зрештою, якщо винні всі, то, по суті, не винен ніхто. Саме в цьому полягала колективна відповідальність. Можна було охарактеризувати все як невдачу або щось подібне.

Дехто сказав: На жаль, люди можуть нас неправильно зрозуміти. Виникнуть запитання.

Дехто сказав: А що робити зі Смертю? Він же втрутився.

Дехто сказав: Е-е... не зовсім.

Дехто сказав: Облиш. Він втягнув у це дівчину.

Дехто сказав: Е-е... ні. Вона сама себе втягнула.

Дехто сказав: Гаразд, але він їй сказав...

Дехто сказав: Ні. Не говорив. Насправді він спеціально їй не сказав... — він замовк, а потім вилаявся: — Дідько!

Дехто сказав: З іншого боку...

Усі мантії повернулися в його бік: Так?

Дехто сказав: Немає ніяких доказів. Нічого не зафіксовано на папері. Комусь щось стрельнуло в голову, і він вирішив напасти на країну Зубної Феї. Плачевна ситуація, але нас ніяк не стосується. Звісно, ми шоковані.

Дехто сказав: Але залишається Батько Вепр. Це помітять. Виникнуть запитання.

Певний час вони висіли мовчки.

Дехто сказав: Зрештою, ми можемо... — він замовк, відчуваючи відразу від одного тільки слова, але змусив себе продовжити: — ...ризикнути.

«Ліжко, — подумала Сюзен, дивлячись, як повз неї прокочуються тумани. — А вранці — звичайні людські речі, такі як кава й каша. І ліжко. Справжні речі...»

Хропунець зупинився. Якийсь час вона дивилася поверх його вух, а потім смикнула його вперед. Він заіржав, але так і не зрушив з місця.

Його вуздечку схопила рука скелета. За мить матеріалізувався Смерть.

— ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ. ПОТРІБНО ЗРОБИТИ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ. ВОНИ ДОСІ ЙОГО КАТУЮТЬ.

Сюзен обм’якла.

— Хто? Кого?

— СЯДЬ СПЕРЕДУ, Я КЕРУВАТИМУ, — Смерть заліз у сідло й обхопив її, щоб узяти віжки.

— Слухай, я... — почала Сюзен.

— ТАК. Я ЗНАЮ. КОНТРОЛЬ ВІРИ, — сказав Смерть, коли кінь знову рушив уперед. — ЛИШЕ ВКРАЙ ПРИМІТИВНИЙ МОЗОК МІГ ДО ТАКОГО ДОДУМАТИСЯ. ЦІ ЧАРИ НАСТІЛЬКИ СТАРІ, ЩО МАЙЖЕ ПЕРЕСТАЛИ БУТИ ЧАРАМИ. АЛЕ НАСКІЛЬКИ ПРОСТИЙ ШЛЯХ ЗМУСИТИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ ВТРАТИТИ ВІРУ В БАТЬКА ВЕПРА.

— А ти що робив? — запитала Сюзен.

— РОБИВ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН БУВ. ОХОРОНЯВ ПРОСТІР. МІЛЬЙОНИ КИЛИМІВ ЗІ СЛІДАМИ САЖІ, МІЛЬЙОНИ НАПОВНЕНИХ ШКАРПЕТОК, УСІ ЦІ ДАХИ З ДОРІЖКАМИ ВІД САНЕЙ... СТИКНУВШИСЬ ІЗ ТАКИМ, НЕВІРА ВТРАЧАЄ ВСІ ШАНСИ. АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЩО ЩЕ НЕСКОРО ЗАХОЧЕ ЗНОВУ ПЕРЕХИЛИТИ КЕЛИШОК ХЕРЕСУ. ПРИНАЙМНІ БАТЬКОВІ ВЕПРУ БУДЕ КУДИ ПОВЕРТАТИСЯ.

— То що мені тепер робити?

— ТИ МУСИШ ПОВЕРНУТИ БАТЬКА ВЕПРА.

— Для чого? Для миру, доброї волі й дзеленчання чарівних дзвоників? Кому яка різниця! Він просто старий товстий клоун, який звеселяє людей у Вепроніч! Я пережила все лише задля якогось старого, який вештається дитячими спальнями?

— НІ. ЩОБ ЗІЙШЛО СОНЦЕ.

— Але як астрономія пов’язана з Батьком Вепром?

— СТАРІ БОГИ ЙДУТЬ У НОГУ З ЧАСОМ.

Верховний верховик не пішов на Вепронічний бенкет. Він змусив одну зі служниць принести тацю до його кімнати, де він розважався і робив усе те, що зазвичай робить чоловік, коли несподівано опиняється наодинці з особою протилежної статі. Наприклад, намагався до блиску натерти черевики штаниною і почистити брудні нігті іншими нігтями.

— Ще вина, Гвендоліно? Воно майже безалкогольне, — запропонував він, нахилившись над нею.

— Не відмовлюся, пане Верховику.

— Облиш, називай мене Горацієм. Може, принести чогось твоїй курочці?

— Боюся, вона кудись побігла, — сказала Фея Веселощів. — Ой лишенько, я... я... я, напевно, такий нецікавий співрозмовник... — вона шумно висякалася.

— Тут я з тобою абсолютно не погоджуюся! — скрикнув Верховний верховик. От би він хоч трошки прибрав у своїй кімнаті або принаймні зняв найбільш непристойні елементи білизни з опудала носорога.

— Усі були такі добрі, — сказала Фея Веселощів, витираючи хусточкою сльози з очей. — А хто той худий чоловік, який постійно корчив для мене смішні пики?

— Це був Скарбій. Чому б тобі не...

— Мені він здався дуже веселим.

— Це через пігулки з сушеної жаби, він їсть їх жменя за жменею, — зневажливо сповістив Верховний верховик. — Я кажу, чому б тобі не...

— Ой лишенько. Сподіваюся, вони не викликають звикання.

— Упевнений, що він не продовжував би їх поїдати, якби вони викликали звикання, — сказав Верховний верховик. — Але чому б тобі не випити ще один келишок, а тоді... тоді я можу показати тобі пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Там така цікава стеля. Чесне слово!

— Дуже мило з твого боку, — мовила Фея Веселощів. — Думаєш, мене це підбадьорить?

— О так, однозначної — вигукнув Верховний верховик. — Безсумнівно! То я, цей, піду і... просто піду і... я... — він тицьнув кудись у напрямку гардеробної, переминаючись із ноги на ногу.— Я просто піду і, гм... піду... просто...

Він влетів у гардеробну й затраснув за собою двері. Очі нервово оглянули полиці і вішаки.

— Чиста мантія, — бурмотів він, — зачесати обличчя, помити шкарпетки, освіжити волосся, де, чорт забирай, цей лосьйон замість гоління...

По той бік дверей пролунав дивовижний звук — Фея Веселощів знову висякала носа. По цей бік — приглушений крик Верховного верховика, який через поспіх і поганий нюх помилково хлюпнув на обличчя скипидаром, яким переважно лікував ноги.

А десь нагорі маленький пухкий хлопчик із луком, стрілами й навдивовижу неаеродинамічними крилами безрезультатно стукався в зачинене вікно, на якому мороз вимальовував контури доволі привабливої аурієнтальної пані. Сусіднє вікно вже прикрашала крижана ваза із соняшниками.

Один зі столів у Великій залі вже встиг розвалитися. Один зі звичаїв свята полягав у тому, що, попри незліченну кількість змін страв, кожен чарівник міг насолоджуватися їжею з власною швидкістю, завдяки чому особливо повільні не затримували решту. Охочі могли отримати добавку, тож якщо ви особливо вподобали певний суп, то мали можливість годинами брати ще й ще, перш ніж приступити до рибних закусок.

— Як почуваєшся, старий? — поцікавився Декан, який сидів поруч зі Скарбієм. — Знову підсів на сушені пігулки з жаби?

— Я, ем, я, ем, ні, мені не настільки погано, — відповів Скарбій. — Звісно, це була... була справжня несподіванка, коли...

— Шкода, тому що ось твій подарунок на Вепроніч, — сказав Декан, вручаючи йому маленьку коробочку. У ній щось гриміло. — Можеш відкрити зараз, якщо бажаєш.

— О, ну, як приємно...

— Вона від мене, — сказав Декан.

— Яка гарна...

— Знаєш, я придбав це за власні гроші, — сказав Декан, помахавши ніжкою індички.

— Яка прекрасна обгортка...

— Між іншим, коштувала більше долара.

— Оце так...

Скарбій стягнув рештки обгорткового паперу.

— Це коробка для зберігання пігулок із сушеної жаби. На ній навіть є напис «Пігулки з сушеної жаби», бачиш?

Скарбій струснув коробочкою.

— Як мило, — слабко сказав він. — У ній вже є пігулки. Добре придумано. Вони мені знадобляться.

— Ага, — сказав Декан. — Я узяв їх із твого туалетного столика. Зрештою, і так довелося витратити цілий долар!

Скарбій із вдячністю кивнув і поклав маленьку коробку поруч із тарілкою. Цього вечора йому навіть дозволили користуватися ножем. Сьогодні йому дійсно дозволили з’їсти все, а не лише те, що доводиться шкребти дерев’яною ложкою.

У нервовому передчутті він зиркнув на найближче смажене порося і ретельно прилаштував серветку під підборіддя.

— Гм, пробачте, пане Впертонзе, — тремтячим голосом пробурмотів він. — Ви б не могли передати мені яблучний соус?

Просто перед Скарбієм прогримів звук, наче розірвалася цупка тканина, і щось з гуркотом приземлилося на смажене порося. Запечена картопля разом із підливою злетіли у повітря. Яблуко, що покоїлося в свинячому роті, примусово покинуло той рот й вдарило Скарбія прямо в лоб.

Моргнувши кілька разів і опустивши голову, він виявив, що збирається встромити свою виделку в чиюсь голову.

— Ха-ха-ха, — пробурмотів він, а його очі почали поволі скляніти.

Чарівники посунули вбік перекинуті страви й розбитий посуд.

— Він випав просто з повітря!

— Він що, найманець? Це ж не чергова студентська витівка?

— Чому в нього в руках руків’я меча?

— Він що, мертвий?

— Напевно!

— А я так і не скуштував цього лососевого мусу! Ви гляньте! Його нога в ньому! Розбризкав його повсюди! Ви свій будете доїдати?

Зрозум Впертонз пробився крізь натовп. Він знав, що може статися, коли його старші чарівники намагаються комусь допомогти. Вони були наче склянка води для потопельника.

— Йому потрібне повітря! — скрикнув він.

— Звідки нам знати, що воно йому потрібне? — здивувався Декан.

Зрозум приклав вухо до грудей юнака.

— Він не дихає!

— Дихальне заклинання, дихальне заклинання, — пробурмотів Завкаф неточних наук. — Гм... можливо, Прямий Респіратор Спольта? Я його десь тут записав...

Ридикуль простягнув руку через чарівників і витягнув чоловіка в чорній одежі за ногу. Тримаючи невідомого догори дриґом своєю величезною рукою, він сильно ударив його по спині.

Ридикуль зловив здивовані погляди чарівників.

— Робив таке на фермі, — пояснив він. — Рятував козенят.

— Слухай, але... — почав Декан, — я не...

Тіло видало якийсь звук — чи то вдавилося, чи то закашлялося.

— Друзі, звільніть трохи місця! — наказав Архіректор, одним помахом запасної руки очищаючи один зі столів.

— Гей, я так і не спробував це ескафе з креветок! — заволав Викладач новітніх рун.

— Я навіть не підозрював, що воно в нас є, — сказав Завкаф неточних наук. — Хтось, обійдуся без уточнення, Декане, засунув його за м’якопанцирних крабів, щоб усе дісталося тільки йому. Підло, просто мерзенно.

Часначай розплющив очі.

Про його невимовну витримку свідчило те, що він зумів пережити безпосередню близькість носа Ридикуля, який у цю мить заповнював Всесвіт, наче велика рожева планета.

— Пробачте, пробачте, — забурмотів Зрозум, схилившись над постраждалим зі своїм записником, — але це життєво необхідно для розвитку натурфілософії. Ви бачили яскраве світло? Там був світлий тунель? З вами намагалися заговорити якісь померлі родичі? Яке слово найкраще описує...

Ридикуль відтягнув його вбік.

— Що ти робиш, пане Впертонзе?

— Я обов’язково маю поговорити з ним, пане. Він пережив стан, близький до смерті!

— Ми всі його переживаємо. І він називається «життям», — лаконічно відказав Архіректор. — Налийте бідоласі випити й заберіть звідси цей клятий олівець.

— Гм... Це, мабуть, Невидна академія? — запитав Часначай. — А ви всі чарівники?

— А ти лежи, не ворушися, — сказав Ридикуль, але Часначай уже припіднявся на ліктях.

— У мене був меч, — пробурмотів він.

— О, він впав на підлогу, — сказав Декан, тягнучись до нього. — Але він має такий вигляд, ніби... Ой, це зробив я?

Чарівники дивилися, як від столу відвалюється великий кривий кусень. Щось зуміло прорізати все — дерево, тканину, тарілки, столові прилади, навіть їжу. Декан присягався, що від полум’я свічки, що опинилося на шляху невидимого леза, на мить теж лишилася лише половина, поки ґніт не усвідомив, що така поведінка вогню не личить.

Декан підняв руку. Решта чарівників кинулася врозтіч.

— Схоже на тонку синю лінію в повітрі, — здивовано сказав він.

— Вибачте, пане, — сказав Часначай, відбираючи меча. — Але мушу бігти.

І вибіг із зали.

— Далеко йому не забігти, — сказав Викладач новітніх рун. — Головні двері заблоковані Правилами Архіректора Спода.

— Не забігти з мечем, який, схоже, здатний прорізати що завгодно? — здивувався Ридикуль під звуки падіння дверей.

— Цікаво, звідки він тут узявся? — поцікавився Завкаф неточних наук й оглянув рештки святкового бенкету. — Погляньте, як акуратно розрізаний стіл...

— Бу-бу-бу...

Усі обернулися. Скарбій витягнув руку перед собою, виблискуючи гострими кінчиками виделки в напрямку чарівників.

— Приємно усвідомлювати, що новий подарунок так швидко знадобився, — зрадів Декан. — Люди завжди цінують, коли про них пам’ятають.

Синя курка щастя, що зачаїлася під столом, нагидила на черевик Скарбія.

— ЗАВЖДИ Є... ВОРОГИ, — сказав Смерть, їдучи верхи на Хропунцеві, що скакав галопом над крижаними горами.

— Усі вони мертві...

— ІНШІ ВОРОГИ. МОЖЛИВО, ТИ ПРО НИХ ЧУЛА. У НАЙГЛИБШИХ ЦАРИНАХ МОРЯ, ДЕ НЕМАЄ СВІТЛА, ЖИВЕ СТВОРІННЯ, ЩО НЕ МАЄ НІ МОЗКУ, НІ ОЧЕЙ, НІ РОТА. ВОНО НІЧОГО НЕ РОБИТЬ, ПРОСТО ЖИВЕ Й РОЗПУСКАЄ ПЕЛЮСТКИ ІДЕАЛЬНО БАГРЯНОЇ БАРВИ ТАМ, ДЕ НІХТО НЕ МОЖЕ ЇХ ПОБАЧИТИ. ВОНО — НІЩО, ОКРІМ КРИХІТНОГО «ТАК» СЕРЕД НОЧІ. ОДНАК... ОДНАК... У НЬОГО ТАКОЖ Є ВОРОГИ, ЯКІ ВІДЧУВАЮТЬ ДО НЬОГО СТРАШЕННУ, НЕПЕРЕБОРНУ НЕНАВИСТЬ, ЯКІ БАЖАЮТЬ НЕ ЛИШЕ ЩОБ ЙОГО КРИХІТНЕ ЖИТТЯ ЗАВЕРШИЛОСЯ, А ЩОБ ВОНО НІКОЛИ Й НЕ ПОЧИНАЛОСЯ. ПОКИ ВСЕ ЯСНО?

— Ну, так, але...

— ДОБРЕ. А ТЕПЕР УЯВИ, ЩО ВОНИ ДУМАЮТЬ ПРО ЛЮДСТВО.

Сюзен була шокована. Вона ніколи не чула, щоб її дідусь говорив інакше, аніж спокійним тоном. Тепер у його голосі з’явилася гострота.

— Хто такі «вони»? — запитала вона.

— МИ ПОВИННІ ПОСПІШИТИ. У НАС МАЛО ЧАСУ.

— Я гадала, у тебе часу завжди достатньо. Тобто... якщо тобі потрібно щось зупинити, то ти можеш повернутися в часі і...

— І ВТРУТИТИСЯ?

— Ти вже робив це раніше...

— АЛЕ НА ЦЕЙ ЧАС ЗА ЦЕ ВЗЯЛИСЯ ІНШІ. І ВОНИ НЕ МАЮТЬ НА ЦЕ ПРАВА.

— Які інші?

— У НИХ НЕМАЄ ІМЕН. НАЗВЕМО ЇХ АУДИТОРАМИ. ВОНИ КЕРУЮТЬ ВСЕСВІТОМ. СЛІДКУЮТЬ ЗА ТИМ, ЩОБ ПРАЦЮВАЛА ГРАВІТАЦІЯ І КРУТИЛИСЯ АТОМИ — ЧИ ЩО ВОНИ ТАМ РОБЛЯТЬ? І ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ ЖИТТЯ.

— Чому?

— БО ВОНО НЕПРАВИЛЬНЕ. ВОНО ВЗАГАЛІ НІКОЛИ НЕ МАЛО З’ЯВИТИСЯ. ВОНИ ЛЮБЛЯТЬ КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. І ПОНАД УСЕ НЕНАВИДЯТЬ ЛЮДЕЙ, — Смерть зітхнув. — У НИХ ПРАКТИЧНО ВІДСУТНЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.

— Але чому Бать...

— РЕЧІ, В ЯКІ ВИ ВІРИТЕ, — ОСЬ ЩО РОБИТЬ ВАС ЛЮДЬМИ. ХОРОШІ ЧИ ПОГАНІ — РІЗНИЦІ НЕМАЄ.

Туман розвіявся. Їх оточували гострі вершини, освітлені відблисками сонця від снігу.

— Вони схожі на гори, де стояв Замок Кісток, — зауважила вона.

— ЦЕ ВОНИ І Є, — сказав Смерть. — У ПЕВНОМУ СЕНСІ. ВІН ПОВЕРНУВСЯ В МІСЦЕ, ЯКЕ ЗНАВ РАНІШЕ. ДУЖЕ ДАВНО...

Хропунець перейшов на легкий галоп просто над снігом.

— А що ми шукаємо? — запитала Сюзен.

— ДІЗНАЄШСЯ, КОЛИ ПОБАЧИШ.

— Сніг? Дерева? Можна якусь підказку? Навіщо ми тут?

— Я ВЖЕ КАЗАВ. ЩОБ УПЕВНИТИСЯ, ЩО СОНЦЕ ЗІЙДЕ.

— Звичайно, сонце зійде!

— НІ.

— Не існує магії, яка б зупинила сонце!

— ОТ БИ Я БУВ ТАКИЙ РОЗУМНИЙ, ЯК ТИ.

Сюзен роздратовано зиркнула донизу й щось зауважила.

Білий простір перетинали крихітні постаті, вони бігли так, начебто когось переслідували.

— Там... ніби якась погоня... — сповістила вона. — Я бачу якихось тварин, але не розумію, за ким вони...

А тоді вона побачила рух у снігу — розмита темна постать ковзала й ухилялася від переслідувачів. Хропунець опустився, і його копита вже практично зачіпали верхівки сосен, які згиналися від його руху. Він із гуркотом перелетів через ліс, тягнучи за собою хмарину зламаних гілок, змішаних зі снігом.

Тепер, коли вони опустилися, вона могла як слід роздивитися мисливців.

Це були величезні пси. Жертва досі залишалася нечіткою, маневруючи між заметами, намагаючись сховатися в засніжених кущах...

Одна з кучугур вибухнула. Зі снігу з’явилося щось велике, довге й синьо-чорне, наче кит.

— Це ж свиня!

— ВЕПР. ВОНИ ЖЕНУТЬ ЙОГО ДО ОБРИВУ. УЖЕ ДОВЕДЕНІ ДО ВІДЧАЮ.

Вона чула важке дихання загнаного створіння. Собаки не видавали ні звуку.

Із безлічі ран, завданих раніше, на сніг струмувала кров.

— Цей... вепр, — пробурмотіла Сюзен. — ...Він...

— ТАК.

— Вони хочуть убити Батька...

— НЕ ВБИТИ. ВМИРАТИ ВІН ВМІЄ. О, ТАК... У ТАКОМУ ВИГЛЯДІ ВІН ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ. МАЄ БАГАТИЙ ДОСВІД. НІ, ВОНИ ХОЧУТЬ ВІДІБРАТИ ЙОГО РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ, ВІДІБРАТИ ДУШУ, ВІДІБРАТИ ВСЕ. НЕ МОЖНА ЇМ ДОЗВОЛИТИ ЙОГО ЗНИЩИТИ.

— То зупини їх!

— ЦЕ ПОВИННА ЗРОБИТИ ТИ. ЦЕ ПИТАННЯ СТОСУЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЛЮДЕЙ.

Собаки пересувалися дивно. Вони не бігли, а пливли, просуваючись через сніг швидше, ніж дозволяли їхні ноги.

— Вони не схожі на справжніх собак.

— НІ.

— Що ж можу зробити я?

Смерть кивнув головою на вепра. Хропунець майже порівнявся з ним, тримаючись на кілька футів позаду.

Раптово її осінило.

— Я не можу осідлати його! — запротестувала Сюзен.

— ЧОМУ НІ? ТИ Ж ОТРИМАЛА ОСВІТУ.

— І її досить, щоб зрозуміти, що свиня не дозволить себе осідлати!

— ПРОСТЕ НАКОПИЧЕННЯ ФАКТІВ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЩЕ НЕ Є ДОКАЗОМ.

Сюзен зиркнула вперед. Засніжене поле мало вигляд, наче його обрізали.

«ТИ ПОВИННА, — мовив голос дідуся в її голові. — ДОСЯГНУВШИ КРАЮ ОБРИВУ, ВІН ОПИНИТЬСЯ У БЕЗВИХОДІ. НЕ МОЖНА ЦЬОГО ДОПУСТИТИ. РОЗУМІЄШ? ЦЕ НЕСПРАВЖНІ СОБАКИ. ЯКЩО ВОНИ ЙОГО ПІЙМАЮТЬ, ВІН НЕ ПРОСТО ПОМРЕ... ВІН... ЙОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ...»

Сюзен стрибнула. На мить вона зависла в повітрі, широко розпростерши руки, її сукня розвівалася позаду...

Приземлення на спину тварини нагадувало удар об дуже твердий стілець. Вепр на мить захитався, але потім вирівнявся.

Сюзен міцно обхопила його за шию руками й зарила обличчя в гостру щетину. Вона відчувала під собою тепло — наче їхала верхи на печі. Яка смерділа потом, кров’ю і свинею. Так сильно смерділа свинею!

Земля попереду закінчилася.

Вепр проорав сніг на краю обриву, майже скинувши її зі спини, і повернувся мордою до гончаків.

Їх було багато. Сюзен часто стикалася з псами — в її домі тримали стільки собак, скільки в інших зазвичай було килимів. І ці явно не належали до великих добродушних домашніх тваринок.

Вона стиснула його каблуками й схопила за вуха, схожі на пару волохатих лопаток.

— Наліво! — закричала вона й смикнула.

Вона вклала в цей наказ усе, на що була здатна. Непослух означав покарання і сльози.

На її здивування, вепр хрюкнув, став дибки на краю прірви й понісся геть, а гончаки, ковзаючи, рушили слідом.

Попереду було плато. Звідси здавалося, що воно з усіх країв закінчується урвищем і з нього немає виходу — лише один дуже простий і смертельний.

Собаки знову переслідували кабана назирцем.

Сюзен окинула оком сіре, позбавлене світла повітря. Має ж бути вихід, хоч якийсь, хоч десь...

І вона його знайшла.

Це був скелястий перешийок, величезний і загострений, наче лезо ножа, що з’єднував цю рівнину з пагорбами вдалині. Він був гострим і вузьким, просто тонка лінія снігу з крижаними глибинами з обох боків.

Однак це було краще, ніж нічого. Це «нічого» все ж вкривав сніг.

Вепр добіг до краю і зупинився. Сюзен опустила голову й знову пришпорила його каблуками.

Опустивши рило й рухаючи ногами, наче поршнями, звір кинувся бігти хребтом. Шукаючи точку опори, його ноги здіймали хмари снігу. Нестачу грації компенсували надтваринні зусилля, його ноги рухалися, як у танцюриста, що танцював чечітку на ескалаторі, який прямував вниз.

— Правильно, чудово, моло...

Вепр послизнувся. Якусь мить він стояв на двох ногах, чіпляючись іншими за крижану скелю. Сюзен кинулася в інший бік, міцно стискаючи його шию, і відчула, як їх затягує безодня.

Там не було нічого.

«Він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду...» — переконувала вона себе.

Від снігових крихт її очі засльозилися. Ратиця, що зісковзнула, майже хвицьнула її по голові.

«Ні, він цього не зробить, — сказав інший голос. — Впавши зараз, я не заслуговую на те, щоб мене врятували».

Очі істоти опинилися на відстані кількох дюймів. І тут вона зрозуміла...

...У глибинах очей всіх, окрім найбільш незвичних тварин, ви бачите лише власне відлуння. Однак із темних очей навпроти на неї таки хтось подивився...

Ноги черкнули скелю, і вона зосередила всю свою увагу, із останніх сил смикаючись догори. Дівчина з вепром погойдувалися якусь мить, а тоді він повернув рівновагу й погнав уперед по хребту.

Сюзен ризикнула озирнутися.

Собаки продовжували рухатися так само дивно. Вони пересувалися якимись ривками, ніби не послуговувалися м’язами, а перелітали з місця на місце.

«Це не собаки, — подумала вона. — Лише собачі контури».

Під ногами знову щось здригнулося. Догори здійнялася хмара снігу. Світ струснувся. Вона відчула, як вепр напружився, як згрупувалися його м’язи й понесли його вперед, коли гора льоду впереміш із камінням відкололася і почала свій довгий шлях у темну безодню.

Приземляючись, Сюзен злетіла з вепрової спини й звалилася в глибокий сніг. Вона нестямно замахала руками, боячись щомиті зісковзнути у безодню.

Однак її рука намацала гілку, вкриту льодом. За кілька футів від неї, важко дихаючи й видихаючи пару, лежав на боці вепр.

Вона випросталася. Тут перешийок розширювався і перетворювався на пагорб із кількома деревами, вкритими кригою.

Собаки добігли до розриву й закружляли, намагаючись не ковзнути вниз.

Вона розуміла, що вони могли легко перестрибнути цю відстань. Навіть вепру це вдалося, та ще й із нею на спині. Обхопивши гілку обома руками, вона потягнула її на себе; та з тріском відламалася, наче бурулька, і дівчина помахала нею, як кийком.

— Ну ж бо! — скрикнула вона. — Стрибайте! Тільки спробуйте! Ну ж бо!

І один спробував.

Ще при приземленні його вдарила гілка, а потім Сюзен крутнулася і завдала удару згори, збивши вражену тварину з ніг і скинувши її за край.

Якусь мить постать дрижала, а тоді, виючи, щезла з поля зору.

Від люті, змішаної з тріумфом, вона навіть затанцювала.

— Так! Ура! Кому ще? Є охочі?

Решта псів зазирнула їй в очі і вирішила, що ніхто не бажає і охочих більше немає. Нарешті, після однієї-двох нервових спроб, їм вдалося розвернутися, і вони, ковзаючи, рушили до плато.

Їхній шлях перегородила якась постать.

Хвилину тому її там не було, але вона мала такий вигляд, наче стояла тут завжди. Фігура була зроблена зі снігу — із трьох снігових куль, які поклали одна на одну. Замість очей вона мала чорні ґудзики. Ще більше ґудзиків, викладених напівколом, утворили подобу рота. Носом була морквина.

Дві гілочки відповідали за руки.

Принаймні з цієї відстані вони нагадували гілки.

В одній із них стирчала вигнута палиця.

Крук із прикріпленим до тільця вологим клаптиком червоного паперу сів на одну з рук.

— Фіть-фіть? — запропонував він. — Щасливого сонцестояння? Цвінь-цвірінь? Чого ви чекаєте? Приходу Вепроночі?

Собаки позадкували.

Зі сніговика клаптями обсипався сніг, відкриваючи кістляву фігуру в чорній мантії, що розвівалася позаду.

Смерть виплюнув моркву.

— ХО. ХО. ХО.

Сірі тіла стали нечіткими й затремтіли, коли собаки відчайдушно намагалися змінити свою форму.

— НЕ ЗМОГЛИ ВТРИМАТИСЯ? У САМОМУ КІНЦІ? ЦЕ БУЛО ВЕЛИКОЮ ПОМИЛКОЮ.

Він торкнувся коси. На світ з’явилося лезо, голосно клацнувши.

— ЖИТТЯ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ВАС ДІСТАНЕ, — сказав Смерть, роблячи крок вперед. — ВИСЛОВЛЮЮЧИСЬ МЕТАФОРИЧНО, ЗВІСНО. ЦЕ ЗВИЧКА, ВІД ЯКОЇ ВАЖКО ВІДМОВИТИСЯ. ОДНОГО ВДИХУ ЗАВЖДИ БРАКУЄ. ВАМ ЗАВЖДИ ХОЧЕТЬСЯ ВДИХНУТИ ЩЕ РАЗ.

Один зі псів послизнувся на снігу й почав відчайдушно чіплятися, щоб врятуватися від довгого холодного падіння.

— І, РОЗУМІЄТЕ, ЧИМ БІЛЬШЕ ЧІПЛЯЄТЕСЯ ЗА КОЖНИЙ МОМЕНТ, ТИМ ЖИВІШИМИ СТАЄТЕ... І ТУТ ПРИХОДЖУ Я.

Ватажок зграї на мить спромігся стати сірою фігурою в каптурі, але його негайно затягнуло в стару форму.

— СТРАХ — ЦЕ ТЕЖ СИМВОЛ НАДІЇ, — сказав Смерть. — УСІ ТІ ЧУТТЯ, ШИРОКО РОЗКРИТІ ПЕРЕД КОЖНОЮ ЧАСТОЧКОЮ СВІТУ. СЕРЦЕБИТТЯ. РУХ КРОВІ. ХІБА ВИ НЕ ЧУЄТЕ, ЯК ВОНИ ТЯГНУТЬ ВАС НАЗАД?

Аудитору знову вдалося повернути форму на кілька секунд і сказати: Ти не можеш цього зробити, існують правила!

— ТАК. ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА. АЛЕ ВИ ЇХ ПОРУШИЛИ. ЯК ВИ ПОСМІЛИ? ЯК ВИ ПОСМІЛИ?

Лезо коси виділилося у сірому світлі тонким синім контуром.

Смерть підніс тонкий палець до місця, яке задумувалося як його губи, і раптово замислився.

— ТЕПЕР ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛИШЕ ОДНЕ, ОСТАТОЧНЕ ПИТАННЯ, — сказав він.

Він підняв руки і, схоже, виріс. Його очниці спалахнули сяйвом. Коли він заговорив, у горах зійшли лавини.

— ВИ БУЛИ ЧЕМНИМИ... ЧИ НІ?

ХО. ХО. ХО.

Сюзен почула, як вдалині затихає виття.

Вепр лежав у білому снігу, який увесь тепер багрянів кров’ю.

Вона присіла й спробувала підняти його голову.

Він був мертвий. Одне око витріщилося в нікуди. Язик завалився.

Усередині неї наростали ридання. Крихітна частинка Сюзен, внутрішня нянька, переконувала, що це всього лише виснаження, хвилювання і наслідки адреналіну. Не плакати ж їй над мертвою свинею!

Але її інша частина барабанила у бік вепра обома кулаками.

— НІ, ти не можеш! Ми врятували тебе! Смерть не входила в наш план!

Здійнявся вітер.

У ландшафті щось змінилося — під снігом відбувся якийсь рух. Гілки стародавніх дерев легенько колихнулися, струснувши маленькі голочки льоду.

Зійшло сонце.

Світло пронеслося над Сюзен, ніби безгучний вітер. Воно було сліпучим. Дівчина присіла, прикриваючи очі долонею. Велетенська червона куля перетворила кригу на померзлих гілках у вогонь.

Золоте сяйво вдаряло в гірські вершини, перетворюючи кожну на сліпучий, беззвучний вулкан. Воно котилося вперед, проникаючи в долини й несучись схилами, невпинне... Пролунав стогін.

У снігу замість вепра тепер лежав чоловік.

Він був оголений — якщо не враховувати пов’язку зі шкури якоїсь тварини. У нього було довге волосся, заплетене ззаду в товсту косу, настільки просякнуту кров’ю і брудом, що вона стала схожа на повсть. З собачих укусів струмувала кров.

Якусь мить Сюзен просто дивилася, а тоді, міркуючи чимось іншим, аніж головою, методично відірвала від своєї нижньої спідниці кілька смужок, щоб перев’язати найстрашніші рани.

«Справжній талант, — сказала маленька частина її мозку. — Зберігати холодну голову в надзвичайних ситуаціях».

Принаймні холодне щось.

І взагалі, це радше недолік характеру.

Чоловік був вкритий татуюваннями. Сині завитки та спіралі по всьому тілу було ледь видно через кров.

Він розплющив очі й витріщився на небо.

— Ти можеш встати?

Його погляд звернувся на неї. Він спробував ворухнутися, але впав на спину.

Зрештою, їй вдалося допомогти йому сісти. Сюзен закинула його руку собі на плечі й підняла його на ноги. Чоловік захитався. Вона зі всіх сил намагалася ігнорувати запах, який практично валив її з ніг.

Найкраще було спускатися донизу. Навіть якщо його мозок ще не запрацював, то ноги, схоже, зрозуміли план.

Вони пробрели вниз через замерзлі ліси, де сніг світився помаранчевим під променями сонця. Холодна синя темінь усе ще ховалася в заглибинах, схожих на крихітні келишки зими.

Татуйований чоловік поруч із нею раптово булькнув. Він вислизнув з її рук і провалився по коліна в сніг, хапаючись за горло й задихаючись. Його дихання нагадувало шум пили.

— Що на цей раз? Що трапилося? У чому справа?

Він повернувся до неї, закотив очі й знову схопився за горло.

— Щось застрягло? — вона з усієї сили вгатила його по спині, але він опустився на лікті й коліна, намагаючись вдихнути.

Тоді Сюзен схопила його під пахвами, потягнула догори й обхопила за пояс. «О боги, що робити далі, я ж ходила на курси, тепер ніби треба стиснути одну руку в кулак, тоді покласти іншу руку на неї, потягнути догори й натиснути, ось так...»

Чоловік кашлянув, щось вилетіло з його рота, відбилося від дерева й приземлилося в снігу.

Дівчина опустилася на коліна, щоб роздивитися, що це.

Це була маленька чорна квасолина.

Високо на гілці заспівала якась пташка. Вона подивилася догори. В’юрок зістрибнув з неї і перелетів до іншої гілки.

Коли вона озирнулася, чоловік встиг змінитися. Тепер він був одягнений у важкі хутра, мав хутряний каптур та хутряні чоботи. Він спирався на спис із кам’яним вістрям і мав набагато сильніший вигляд.

Через ліс щось бігло, майже непомітне — лише тінь. На мить перед нею вистрибнув білий заєць і рушив іншою доріжкою.

Вона озирнулася. Хутра зникли, і чоловік набув старшого вигляду, хоча очі залишалися колишніми. На ньому були щільні білі ряси, що робили його дуже схожим на священника.

Коли птах знову проспівав, вона не відвернулася. І зрозуміла, що помилялася, думаючи, що чоловік змінюється, наче при перегортанні сторінок. Усі образи з’являлися нараз — і багато інших теж. Побачене залежало від того, як дивитися.

«Ага. Чудово, що я спокійна й звикла до такого, — подумала вона. — Інакше б просто не витримала...»

Тепер вони опинилися на краю лісу.

На певній віддалі від них стояли чотири величезні кабани, випускаючи хмаринки пару, перед саньми, начебто виготовленими з грубо обтесаних дерев. З почорнілої деревини споглядали обличчя, може, висічені каменем, а може, дощем і вітром.

Батько Вепр заліз на сани й всівся. За кілька останніх кроків він значно набрав вагу, і тепер було важко побачити в ньому щось інше, окрім величезного чоловіка в червоній одежі, вкритій крижинками. Лише у випадкових відблисках сніжинок можна було розгледіти шерсть або ікла.

Посовавшись на сидінні, він нагнувся і дістав фальшиву бороду, здивовано її оглядаючи.

— ВИБАЧ, — сказав голос позаду Сюзен. — ЦЕ МОЯ.

Батько Вепр кивнув Смерті, як один ремісник іншому, а тоді кивнув Сюзен. Вона не була впевнена в тому, що їй щойно подякували — це був радше жест визнання, підтвердження того, що було зроблено те, що потрібно було зробити. Але це не була подяка.

Тоді він натягнув віжки, стиснув зуби, і сани рушили.

Вони спостерігали, як ті зникають удалині.

— Я ніби чула, — сказала Сюзен, — що червоно-біле вбрання Батька Вепра придумали зовсім недавно.

— НІ. ПРО НЬОГО ПРОСТО ЗГАДАЛИ.

Тепер Батько Вепр перетворився на червону цятку на іншому боці долини.

— Ну, щодо одягу більше питань немає, — сказала Сюзен. — Але я ще хотіла би знати, суто з наукового інтересу... ти був впевнений, що я виживу, правда?

— Я БУВ ДОВОЛІ ВПЕВНЕНИЙ.

— Чудово.

— Я ПІДКИНУ ТЕБЕ ДОДОМУ, — мовив Смерть за якийсь час.

— Дякую. А тепер... скажи мені...

— ЩО СТАЛОСЯ Б, ЯКБИ ТИ ЙОГО НЕ ВРЯТУВАЛА?

— Так! Сонце однаково зійшло б?

— НІ.

— Облиш. Невже ти думаєш, що я в це повірю? Це ж астрономічний факт.

— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

Вона повернулася до нього.

— Це була довга нічка, дідусю! Я втомилася і хочу нарешті прийняти ванну! А не вислуховувати якісь дурниці!

— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

— Дійсно? І що тоді?

— СВІТ ОСВІТЛЮВАЛА БИ ЗВИЧАЙНА КУЛЯ ПАЛАЮЧОГО ГАЗУ.

Певний час вони йшли мовчки.

— Ага, — беземоційно мовила Сюзен. — Гра слів. А я ж думала, що ти завжди дивишся на все прямолінійно.

— ІНАКШЕ, НІЖ ПРЯМОЛІНІЙНИМ, МЕНЕ НЕ НАЗВЕШ. А ГРА СЛІВ — ТИПОВА ЛЮДСЬКА РОЗВАГА.

— Гаразд, — сказала Сюзен. — Я не дурна. Ти натякаєш, що людям потрібні... фантазії, щоб зробити життя стерпнішим?

— ТИ ДІЙСНО ТАК ГАДАЄШ? ЩО ЦЕ — НАЧЕ ЯКАСЬ РОЖЕВА ПІҐУЛКА? НІ. ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ ФАНТАЗІЇ, ЩОБ БУТИ ЛЮДЬМИ. ЩОБ БУЛО МІСЦЕ, ДЕ ЗАНЕПАЛИЙ ДУХ ЗУСТРІНЕ ЩОРАЗ МОГУТНІШОГО ПРИМАТА.

— Зубні феї? Батьки Вепри? Маленькі...

— ТАК. У ЯКОСТІ ПРАКТИКИ. СПЕРШУ ПОТРІБНО НАВЧИТИСЯ ВІРИТИ В МАЛЕНЬКУ БРЕХНЮ.

— Щоб потім повірити в більшу?

— ТАК. У ПРАВОСУДДЯ. ЖАЛІСТЬ. ОБОВ’ЯЗОК. І ПОДІБНІ РЕЧІ.

— Але це абсолютно різне!

— ТИ ТАК ДУМАЄШ? ТОДІ ВІЗЬМИ ВСЕСВІТ, РОЗІТРИ ЙОГО В НАЙДРІБНІШИЙ ПОРОШОК І ПРОСІЙ КРІЗЬ НАЙМЕНШЕ СИТО. ПІСЛЯ ЧОГО ПОКАЖИ МЕНІ ХОЧ ОДИН АТОМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЧИ МОЛЕКУЛУ ЖАЛОСТІ. ОДНАК... — Смерть махнув рукою. — ОДНАК ТИ ПОВОДИШСЯ, НАЧЕ У СВІТІ ІСНУЄ ІДЕАЛЬНИЙ ПОРЯДОК, НАЧЕ ІСНУЄ ПЕВНА... ПЕВНА ПРАВИЛЬНІСТЬ У ВСЕСВІТІ, ЗА ЯКОЮ МОЖНА СУДИТИ.

— Так, але люди повинні в це вірити, інакше який сенс...

— САМЕ ДО ЦЬОГО Я ВЕДУ.

Вона спробувала зібратися з думками.

— ІСНУЄ МІСЦЕ, ДЕ ДВІ ГАЛАКТИКИ СТИКАЮТЬСЯ ВЖЕ МІЛЬЙОН РОКІВ, — ні сіло ні впало повідомив Смерть. — НЕ НАМАГАЙСЯ ПЕРЕКОНАТИ МЕНЕ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО.

— Так, але люди не думають про це, — сказала Сюзен. «Десь там є ліжко...»

— ПРАВИЛЬНО. ЗІРКИ ВИБУХАЮТЬ, СВІТИ СТИКАЮТЬСЯ, У ВСЬОМУ СВІТІ ЗНАЙДЕТЬСЯ ОБМАЛЬ МІСЦЬ, В ЯКИХ ЛЮДИ МОГЛИ Б ЖИТИ, НЕ БОЯЧИСЬ ЗАМЕРЗНУТИ ЧИ ЗГОРІТИ ЖИВЦЕМ. ОДНАК ТИ ВІРИШ, ЩО... ЩО ЛІЖКО — ЦЕ НОРМАЛЬНА РІЧ. ДИВОВИЖНИЙ ТАЛАНТ.

— Талант?

— О, ТАК. ОСОБЛИВИЙ РІЗНОВИД ТУПОСТІ. ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВЕСЬ ВСЕСВІТ — У ВАС У ГОЛОВАХ.

— З твоїх слів випливає, що ми якісь божевільні, — сказала Сюзен. «Приємне тепле ліжко...»

— НІ. АЛЕ ВАМ НЕОБХІДНО ПОВІРИТИ В РЕЧІ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕМАЄ. ЯК ІНАКШЕ ВОНИ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ? — запитав Смерть, допомагаючи їй залізти на Хропунця.

— Ці гори, — мовила Сюзен, коли кінь здійнявся. — Це справжні гори, чи лише тіні?

— ТАК.

Сюзен знала, що більше він нічого не скаже.

— Слухай... я загубила меч. Десь у країні Зубної Феї.

Смерть стенув плечима.

— Я МОЖУ ЗРОБИТИ ЩЕ ОДИН.

— Дійсно?

— ЗВИЧАЙНО. ПРИНАЙМНІ БУДЕ ЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ. НЕ ТУРБУЙСЯ ПРО ЦЕ.

Верховний верховик бадьоро наспівував під ніс, вдруге зачісуючи свою бороду й щедро сприскуючи її засобом, який мав запах радше препарату витяжки з ласки, а не приємний чоловічий аромат[26] (як він очікував). Після чого він увійшов у кабінет.

— Пробач, що запізнився, але... — почав він.

Там не було нікого. Тільки з дуже-дуже далекої далечіні пролунав звук, наче хтось висякав носа, змішаний із дзинь-дзилинь-дзень-дзелень в’янучої магії.

Сяйво вже озолотило вершечок Вежі мистецтв, коли Хропунець зупинився в повітрі біля балкона дитячої кімнати. Сюзен злізла на прохолодний сніжок і якусь мить стояла, вагаючись. Коли хтось змінює свої плани, щоб підкинути вас додому, вважається ввічливим запросити його досередини. З іншого боку...

— НЕ ЗАЗИРНЕШ ДО МЕНЕ НА ВЕПРОНІЧНУ ВЕЧЕРЮ? — із надією запитав Смерть. — АЛЬБЕРТ УЖЕ СМАЖИТЬ ПУДИНГ.

— Смажить пудинг?

— АЛЬБЕРТ ЗНАЄТЬСЯ НА СМАЖЕНОМУ. А ЩЕ ВІН НІБИТО МАВ ЗВАРИТИ ВАРЕННЯ. ПРИНАЙМНІ ВЕСЬ ЧАС ПРО ЦЕ РОЗВОДИВСЯ.

— Я... е-е... на мене насправді чекають тут, — сказала Сюзен. — Гетри завжди влаштовують багато розваг. Запрошують бізнес-друзів. Напевно, весь день... мені доведеться наглядати за дітьми...

— ХТОСЬ ПОВИНЕН ЦЕ РОБИТИ.

— Не вип’єш чогось, перш ніж піти? — здалася Сюзен.

— ЗА ЦИХ ОБСТАВИН ЧАШЕЧКА КАКАО БУЛА Б ДОРЕЧНОЮ.

— Чудово. На каміні стоїть коробочка з печивом.

Сюзен з полегшенням рушила у маленьку кухню.

Смерть сів у скрипуче плетене крісло, зарив ноги в килим і з цікавістю озирнувся навколо. Він почув подзвякування чашок, тоді звук, схожий на глибокий вдих, після чого запала тиша.

Смерть дістав одне печиво з коробки. З каміна звисали дві заповнені панчохи. Він обмацав їх із професійним задоволенням, а потім знову відкинувся в кріслі й узявся розглядати шпалери в дитячій кімнаті. Схоже, на них, окрім інших представників фауни, зображалися кролики в жилетах. Це його зовсім не здивувало. Смерть час від часу з’являвся власною персоною навіть кроликам, щоб пересвідчитися, що все відбувається, як треба. Однак він ніколи не зустрічав кролика в жилеті. Смерть і не міг очікувати чогось такого — якби не стикався з тим, як люди зображують Всесвіт. Справжнє благословення, що в них не було золотих годинників і циліндрів на додачу!

Люди також полюбляли танцюючих свиней. І ягнят у капелюхах. Однак Смерть знав, що більшість людей сприймала цих тварин виключно як прелюдію до відбивних і ковбаси. Залишалося загадкою, навіщо потрібно одягати їх на дитячих шпалерах. Привіт, любі дітки, це те, що ви незабаром з’їсте... Він відчував, що якби знайшов ключ до цієї таємниці, то значно поглибив би свої знання про людей.

Смерть перевів погляд на двері. На них висіли капелюшок і гувернантське пальто Сюзен. Пальто було сірим, як і капелюх — сірий, круглий і нудний. Смерть не знав аж так багато про людську психіку, але відразу розпізнавав захисне забарвлення, коли його бачив.

Занудність. Тільки люди могли її винайти. Ну і фантазія!

Двері розчахнулися.

На превеликий жах, Смерть побачив, що зі спальні вийшло мале дитя невизначеної статі, тихенько пробрело по підлозі й стягнуло панчохи з каміна.

Воно було вже на півдорозі назад, коли помітило його, після чого зупинилося і почало задумливо оглядати незнайомця.

Він знав, що маленькі діти можуть його бачити, тому що ще не виробили ту зручну вибіркову сліпоту, що виникає при усвідомленні власної смертності. Смерть відчув певне збентеження.

— Ти ж знаєш, у Сюзен є кочерга, — сказала дитина, ніби зі всіх сил прагнучи допомогти.

— НУ-НУ. ДІЙСНО? ОЦЕ ТАК.

— Я дюма... думала, що ви всі про це знаєте. Минь... минулого тижня вона викинула бабая просто за ніздрі.

Смерть спробував це уявити. Він подумав, що, можливо, недочув це речення, але його зміст не ставав ні на крапельку кращим, як би він не переставляв слова.

— Я віддам Гавейну його панчоху, а тоді повернуся — щоб усе побачити, — сказала дитина й вийшла з кімнати.

— ЕМ... СЮЗЕН? — покликав Смерть, шукаючи підтримки.

Сюзен, задкуючи, вийшла з кухні із обгорілим чайником у руці.

За нею стояла якась постать. У напівтемряві лезо меча виблискувало блакитним. Цей блиск відбивався від єдиного скляного ока.

— Ну-ну, — тихо сказав Часначай, зиркаючи на Смерть. — Оце так несподіванка. Сімейна вечеря?

Меч із гудінням ходив вперед-назад.

— Цікаво,— задумався Часначай. — А Смерть можна вбити? Це вкрай особливий меч, і він, безумовно, тут діє... — він на мить затулив рота рукою і тихенько хихикнув. — І, звісно, це не вважатиметься вбивством. Найімовірніше, громадянським актом. Люди ще довго його пам’ятатимуть. Встаньте, пане. Вам, можливо, і притаманна певна невразливість, але я впевнений, що Сюзен безсумнівно може померти, тому на вашому місці я б не придумував щось в останню хвилину.

— Я І Є ЦИМ «ЩОСЬ» В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ, — мовив Смерть, зводячись на ноги.

Часначай обережно його обійшов, виписуючи кінчиком меча маленькі криві в повітрі.

З сусідньої кімнати долинув звук, наче хтось намагався тихенько свиснути.

Сюзен зиркнула на дідуся.

— Не пригадую, щоб вони просили подарунок, який міг так шуміти, — зауважила вона.

— О НІ, У ПАНЧОСІ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ХОЧ ЩОСЬ, ЗДАТНЕ ЯК СЛІД ПОШУМІТИ, — мовив Смерть. — ІНАКШЕ ЩО ТИ РОБИТИМЕШ О 4:30?

— Тут є діти? — поцікавився Часначай. — Ну звісно ж. Покличте їх!

— Нізащо!

— Це буде повчально, — сказав Часначай. — Наче навчально-виховний захід. І коли ваш противник — сам Смерть, інакше, як добрим хлопцем, вас не назвуть.

Він тицьнув мечем у бік Сюзен.

— Я сказав закликати їх!

Сюзен із надією зиркнула на діда. Той кивнув. На мить їй здалося, що в одній із очниць згасло й знову запалало сяйво — підморгування у виконанні Смерті. «У нього є план. Він може зупинити час. Він здатен на все. У нього є план».

— Гавейне? Твайло?

Приглушені голоси в сусідній кімнаті затихли. Почулися кроки, і з-за дверей з’явилося два серйозні урочисті обличчя.

— Ну, заходьте, не соромтеся, кучеряві малюки, — добродушно запросив Часначай.

Гавейн подарував йому металевий погляд.

«Ще одна помилка, — подумала Сюзен. — Якби він назвав їх маленькими негідниками, то відразу здобув би їхню прихильність. Але вони відчувають, коли хтось із них насміхається».

— Я впіймав цього бабая, — сказав Часначай. — Ну і що нам із ним робити, га?

Два обличчя повернулися до Смерті. Твайла запхала до рота великий палець.

— Це всього лише скелет, — критично заявив Гавейн.

Сюзен розтулила рота, і меч хитнувся в її напрямку.

Тож вона вирішила його стулити.

— Так, неприємний, моторошний, жахливий скелет, — сказав Часначай. — Лячно, правда?

Пролунав тихенький цмок — Твайла вийняла палець з рота.

— Він їсть пешево, — сказала вона.

— Печиво, — автоматично виправила Сюзен і почала бездумно похитувати чайником.

— Моторошний кістлявий чоловік у чорній мантії!

— Ти вовтузишся з цим чайником, — сказав він. — Схоже, надумала втнути щось креативне. Будь ласка, опусти його. Повільно.

Сюзен обережно клякнула й поклала чайник на камінну плиту.

— Ха, це не так уже й моторошно, звичайні кістки, — зневажливо сказав Гавейн. — От конюх Віллі з наших конюшень пообіцяв мені дістати справжній кінський череп. Я зроблю з нього капелюх, як у генерала Тактикуса, той, яким він лякав людей. А цей скелет просто стоїть. Навіть не підвиває. А от ти — страшненький. У тебе дуже дивні очі.

— Дійсно? Тоді перевірмо, наскільки страшним я можу бути, — сказав Часначай і підняв меч. Його лезо зблиснуло блакитним вогнем.

Сюзен стиснула кочергу в руці.

Часначай побачив, що вона починає обертатися. Він ступив за спину Смерті, здійняв меч...

Сюзен замахнулася і швиргонула кочергу. Несучись крізь повітря, та зашипіла й заіскрилася.

Тоді вдарила в мантію Смерті й щезла.

Він моргнув.

Часначай посміхнувся Сюзен.

Він обернувся і мрійливо поглянув на меч у своїй руці.

Раптом той випав із його пальців.

Смерть обернувся і впіймав його за руків’я при падінні, перетворивши на висхідну криву.

Часначай витріщився на кочергу в грудях і склався навпіл.

— О, ні, — пробурмотів він. — Вона не могла пройти крізь вас. Крізь стільки ребер та інших кісток!

Знову цмок — Твайла витягнула палець із рота й мовила:

— Вона вбиває лише чудовиськ.

— Зупини час, негайно, — наказала Сюзен.

Смерть клацнув пальцями. Кімната набула сірувато-пурпурової барви знерухомленого часу. Годинник призупинився.

— Ти підморгнув мені! Я думала, у тебе є план!

— ТАК, ЗВІСНО. Я ПЛАНУВАВ ПОДИВИТИСЯ, ЩО ТИ РОБИТИМЕШ ДАЛІ.

— І більше нічого?

— ВСЕРЕДИНІ ТЕБЕ ПРИХОВАНО БАГАТО РЕСУРСІВ. ДО ТОГО Ж ТИ МАЄШ ОСВІТУ.

— Що?

— А Я ДОДАВ БЛИСКУЧІ ЗІРОЧКИ ТА ШУМ. ГАДАВ, ЩО ЦЕ БУДЕ ДОРЕЧНИМ.

— А якби я нічого не зробила?

— ДУМАЮ, Я БИ ЩОСЬ ВИГАДАВ. В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ.

— Це й була остання хвилина!

— ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС ДЛЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ОСТАННЬОЇ ХВИЛИНИ.

— Дітям довелося це все побачити!

— І ЦЕ ПІШЛО ЇМ НА КОРИСТЬ. НЕЗАБАРОМ СВІТ ПОКАЖЕ ЇМ СПРАВЖНІХ ЧУДОВИСЬК. НЕХАЙ ПАМ’ЯТАЮТЬ, ЩО ЗАВЖДИ Є КОЧЕРГА.

— Але вони бачили, що він — людина...

— ГАДАЮ, ВОНИ ЧУДОВО ЗРОЗУМІЛИ, КИМ ВІН БУВ.

Смерть торкнувся Часначая ногою.

— ДОСИТЬ ВДАВАТИ З СЕБЕ МЕРТВОГО, ПАНЕ ЧАСУ-НЕ-ЧАЙ!

Привид найманця вистрибнув, мов чортик із табакерки, божевільно посміхаючись.

— Ви знаєте як правильно!

— ЗВІСНО.

Часначай почав зникати.

— Я ЗАБЕРУ ТІЛО, — сказав Смерть. — ЩОБ УНИКНУТИ НЕЗРУЧНИХ ЗАПИТАНЬ.

— Для чого він це все затіяв? — здивувалася Сюзен. — Заради грошей? Влади?

— ДЕЯКІ ЛЮДИ ГОТОВІ РОБИТИ ВСЕ ПРОСТО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗБІСА ЦІКАВО, — сказав Смерть. — АБО ЗАРАДИ СЛАВИ. АБО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗАБОРОНЕНО.

Смерть підняв труп і перекинув його через плече. Щось із гуркотом упало на камінну плиту. Він обернувся і не наважувався спитати.

— Е-Е... А ТИ СПРАВДІ ЗНАЛА, ЩО КОЧЕРГА ПРОЛЕТИТЬ КРІЗЬ МЕНЕ?

Сюзен усвідомила, що дрижить.

— Звичайно. У цій кімнаті вона має надзвичайну силу.

— І В ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО СУМНІВІВ?

Сюзен замислилася, а потім усміхнулася.

— Я була доволі впевнена, — відповіла вона.

— А, — дідусь якийсь час споглядав її, і їй здалося, що вона побачила в його очах крихітну іскорку невпевненості. — ЗВІСНО, ЗВІСНО. СКАЖИ, А ТИ НЕ ДУМАЛА РОЗШИРИТИ МАСШТАБИ СВОГО ВЧИТЕЛЮВАННЯ?

— Поки не планувала.

Смерть повернувся в напрямку балкона, і, схоже, щось пригадав. Він понишпорив у своїй мантії.

— Я ЗРОБИВ ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ.

Вона простягнула руку й взяла квадратну вологу картонку. З неї стікала вода. Посередині було приклеєно кілька коричневих пір’їн.

— Дякую. Але... що це?

— АЛЬБЕРТ НАПОЛЯГАВ, ЩО НА НІЙ ПОВИНЕН БУТИ СНІГ, АЛЕ ВІН, СУДЯЧИ ЗІ ВСЬОГО, РОЗТАНУВ, — сказав Смерть. — ЦЕ НЕ ЩО ІНШЕ, ЯК ВЕПРОНІЧНА ЛИСТІВКА.

— Ой...

— НА НІЙ ЩЕ ПОВИННА БУЛА БУТИ МАЛИНІВКА, АЛЕ Я НЕ МІГ ЗМУСИТИ її ЗАЛИШИТИСЯ.

— Ах...

— ВОНА ЯВНО НЕ ХОТІЛА ДОЛУЧИТИСЯ ДО СВЯТА.

— Дійсно?..

— УЗАГАЛІ НЕ ПРОНИКЛАСЯ ДУХОМ ВЕПРОНОЧІ.

— О. Гм. Добре. Дідусю?

— ТАК?

— Чому? Навіщо ти все це робив?

Якусь хвилю він мовчки стояв, нібито подумки підбираючи правильні слова.

— ГАДАЮ, ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО З УРОЖАЄМ, — нарешті сказав він. — ТАК. ТОЧНО. І ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НАСТІЛЬКИ ЦІКАВІ, ЩО ВИНАЙШЛИ ЗАНУДНІСТЬ. ДИВОВИЖНО.

— Ох.

— НУ ТОДІ... ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ.

— Ага. Щасливої Вепроночі.

Біля вікна Смерть знову призупинився.

— І НА ДОБРАНІЧ ДІТОЧКАМ... УСІМ І УСЮДИ.

Крук сів на колоду, вкриту сніжком. Його протезні груди з червоного паперу розірвалися і безцільно колихалися позаду нього.

— Навіть не додумався підкинути додому, — пробурмотів він. — Ви тільки подивіться! Скрізь сніг і померзла пустка. Я не пролечу й дюйма. Я можу вмерти від голоду, розумієш! Ха! Люди постійно бідкаються про переробку відходів, але варто спробувати трохи практичної екології, і вони... і... знати... про... це... не... хочуть. Ха! Упевнений, малинівку би підкинули додому. Звичайно!

— ПИСК, — співчутливо сказав Смерть Щурів і принюхався.

Крук спостерігав, як маленька постать у каптурі нишпорить у снігу.

— То я просто так замерзну на смерть? — похмуро запитав він. — Жалюгідний мішок із пір’я з маленькими лапками, що скорчилися від холоду. Мною навіть нікого не нагодуєш і, дозволь нагадати, що серед нашого виду голодна смерть — справжня ганьба...

З-під снігу проступили обриси чогось бруднувато-білого. Щур і далі шкрібся, і на світ з’явилося щось, схоже на вухо.

Крук аж витріщився на нього.

— Це ж вівця! — скрикнув він.

Смерть Щурів кивнув.

— Ціла вівця[27]!

— ПИСК.

— Ого! — скрикнув крук, стрибаючи вперед і божевільно вертячи очима. — Слухай, та вона ще тепла!

Смерть Щурів щасливо поплескав його по крилі.

— ПИСК-ИСК. ИСК-ПИСК...

— Дякую, і тобі теж.

Далеко-далеко звідси й дуже-дуже давно відчинилися двері одного магазину.

З майстерні позаду нього вистрибнув крихітний виробник іграшок і закляк, наче мертвий.

— У ВАС НА ВІТРИНІ СТОЇТЬ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ДЕРЕВ’ЯНИЙ КІНЬ-ГОЙДАЛКА, — сказав новий клієнт.

— А, так, так, так, — продавець нервово поправив свої квадратні окуляри. Він не чув дзвоника, і це його сильно занепокоїло. — Боюся лише, що не можу його вам продати. Це спеціальне замовлення лорда...

— НІ. ЙОГО КУПЛЮ Я.

— Не вийде, оскільки, розумієте...

— У ВАС Є ІНШІ ІГРАШКИ?

— Так, звичайно, але...

— ТОДІ Я БЕРУ КОНЯ. СКІЛЬКИ ТАМ МАВ ЗАПЛАТИТИ ВАШ ЛОРДИК?

— Ну, ми домовилися про дванадцять доларів, але...

— Я ЗАПЛАЧУ П’ЯТДЕСЯТ, — сказав клієнт.

Маленький крамар зупинив протест на півдорозі, бо в ньому прокинулася жадібність. «Інші іграшки дійсно є, — швидко подумав він. — А цей клієнт, — міркував продавець із дивовижною передбачливістю, — явно людина, яка не сприймає слова „ні“ й найчастіше навіть не переймається запитаннями. Лорд Селахій розізлиться, але його зараз тут немає. Натомість незнайомець тут як тут. І з’явився чортзна-як...»

— Ем... ну, за таких обставин... гм... вам його загорнути?

— НІ. ВІЗЬМУ ТАКИМ, ЯК Є. СПАСИБІ. Я ПОВЕРНУСЯ ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ, ЯКЩО НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ.

— Ем... а як ви сюди потрапили? — запитав власник крамниці, знімаючи коня з вітрини.

— ЧЕРЕЗ СТІНУ. НАБАГАТО ЗРУЧНІШЕ, НІЖ ЧЕРЕЗ КАМІН, ЧИ НЕ ТАК?

Привид кинув невеликий дзвінкий мішечок на прилавок і з легкістю підняв коня. Власник магазину був не в стані триматися хоч за щось. Навіть вчорашня вечеря погрожувала його покинути.

Постать оглянула інші полиці.

— ВИ РОБИТЕ ПРЕЧУДОВІ ІГРАШКИ.

— Гм... дякую.

— ДО РЕЧІ, — докинув клієнт перед виходом. — ЗЗОВНІ ЯКИЙСЬ ХЛОПЧИНА ВЖЕ ПРИМЕРЗ НОСОМ ДО ВІТРИНИ. ТРОХИ ТЕПЛОЇ ВОДИ ЗРОБИТЬ ЧУДО.

Смерть вийшов назовні, де його вже чекав Хропунець, і прив’язав іграшкового коня за сідлом.

— АЛЬБЕРТ БУДЕ ДУЖЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ. НЕ МОЖУ ДОЧЕКАТИСЯ, КОЛИ ПОБАЧУ ЙОГО ОБЛИЧЧЯ. ХО. ХО. ХО.

Коли вогні Вепроночі ковзнули вежами Невидної академії, Бібліотекар прослизнув у Велику залу, міцно стискаючи ступнями кілька нотних аркушів.

Коли вогні Вепроночі освітили вежі Невидної академії, Архіректор сів у крісло у своєму кабінеті, зітхнув і зняв черевики.

До біса довга видалася нічка. Відбулося чимало дивного. Наприклад, він уперше побачив, як розплакався Верховний верховик.

Ридикуль зиркнув на двері до нової ванної. Ну, зі зубними проблемами він розібрався і охоче освіжився би приємним теплим душем. А тоді, уже бадьорим і чистим, можна вирушати на органний концерт.

Він зняв капелюх, звідки вивалилася якась істота, легко подзвякуючи. Підлогою покотився невеличкий ґномик.

— О, ще один. А я гадав, що ми вас позбулися назавжди, — сказав Ридикуль. — А ти тут як тут.

Ґном нервово зиркнув на нього.

— Е-е... пригадуєте, щоразу, коли хтось з’являвся внаслідок чарів, лунав звук дзвоників? — запитав той, і вираз його обличчя сповіщав, що він зізнається в чомусь такому, за що обов’язково отримає ляпаса.

— Так?

Ґном підняв кілька крихітних дзвоників і нервово ними помахав. Вони видали дуже сумний дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Прекрасно, правда? Це був я — Ґном Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Забирайся звідси.

— Якщо забажаєте, я можу продемонструвати іскристі жалкі ефекти з пилком?

— Забирайся негайно!

— А як щодо «Дзвонів святого Парнокопитного»? — із відчаєм поцікавився ґном.— Дуже сезонна мелодія. Дуже приємна. Ну ж бо, підспівуй: «Дзвони [дзвін] святого [дзвін]...»

Ридикуль завдав влучного удару гумовою качечкою, і ґном поспішно змився через злив ванни. Із труб долинало все тихіше ехо прокльонів і випадкового подзвякування.

Зрештою, у цілковитій тиші Архіректор стягнув халат.

Коли Бібліотекар закінчив качати воду, резервуари органа вже тріщали по швах. Втішений, він пробрів до сидіння і з величезним задоволенням досліджував клавіші перед своїми очима.

Підхід Клятого Тупака Джонсона до музики нагадував його підхід до будь-якої іншої галузі, яку його геній попестив так само, як пізні заморозки — картопляне поле. Зробіть його голосним, казав він. Зробіть його широчезним. Всеохопним.

Таким чином Великий орган Невидної академії став єдиним у цілому світі, на якому можна було зіграти цілу симфонію для грози та розчавлених жаб.

Тепла вода каскадом стікала з гостроверхої купальної шапочки Маструма Ридикуля.

Пан Джонсон — однозначно, ненавмисне — спроектував ідеальну ванну кімнату — принаймні ідеальну для співу. Ехо та резонуючі труби згладжували будь-який крихітний недолік і нагороджували навіть найслабшого співака розкотистим темношкірим голосом.

Ридикуль заспівав:

— Як вийшов я якось да-да-да-да для того чи сього й узяв да-да-да-да, побачив я ді-і-івку гарненьку, — здається, так і було, — і я...

Труби органа гуділи від стримуваної енергії. Бібліотекар похрускував пальцями. Це тривало якийсь час. Потім він потягнув на себе регулятор тиску.

Гул перетворився на настійливий гуркіт.

Тоді він дуже обережно відпустив зчеплення.

Коли звуки органа дійшли до нього крізь стіну, Ридикуль перестав співати.

«Купальна музика? — подумав він. — Це саме те, що треба!»

Шкода, щоправда, що її приглушали всі ці ванні штукенції.

Саме в цю мить він зауважив невеличкий важіль із написом «Музичні труби».

Ридикуль не був людиною, яка довго задумувалася над тим, як діє якийсь перемикач. Набагато легший і швидший спосіб про це дізнатися — потягнути його, що він і зробив.

Однак, замість музики, яку він очікував почути, Ридикуль був нагороджений лиш кількома великими панелями, які мовчки ковзнули вбік, відкриваючи очам ряди мідних форсунків.

Бібліотекар відгородився від усього світу, мріючи на крилах музики. Його руки та ноги танцювали по клавішах, підбираючись до крещендо, яким закінчувалася перша частина «Катастрофічної сюїти» Буббла.

Одна нога вдарила важіль «Режим прискорення», а друга — клапан циліндра із закисом азоту.

Ридикуль постукав по форсунках.

Нічого не відбулося. Він оглянув пульт управління і усвідомив, що ще не пробував тягнути маленький латунний важіль із написом «Зв’язок з органом».

Тож він це зробив. Однак це не викликало у ванній потік приємного акомпанементу. Пролунав звичайний стукіт і віддалене булькання, яке все наростало й наростало.

Він здався і продовжив намилювати груди.

— Біг оленя, гра... чого? Що...

Пізніше того самого дня він знову забив ванну дошками, прибивши на дверях табличку з написом: «Не використовувати за жодних обставин. Це ВАЖЛИВО».

Однак, прибиваючи двері, Модо не до кінця забивав цвяхи, а залишав стирчати їхні голівки, за які б пізніше вхопилися його плоскогубці — коли йому б наказали їх висмикнути. Він ніколи не гадав і не скаржився, зате чудово розумів, як діє розум чарівників.

Мило вони так і не відшукали.

Зрозум та його товариші-студенти уважно спостерігали за Гексом.

— Знаєш, він ж не може просто так зупинятися, — сказав Адріан «Несамовитий Дронго» Редькосій.

— Мурахи встали й не ворушаться, — сказав Зрозум, зітхнувши. — Гаразд, поверни ту кляту штукенцію.

Адріан обережно помістив маленького пухнастого плюшевого ведмедика над клавіатурою Гекса. Усе відразу закружляло. Мурахи знову почали рух. Миша пискнула.

Вони пробували це вже втретє.

Зрозум знову перечитав єдине речення, написане Гексом.

+++ Мій! В-а-а-а-а! +++

— Сумніваюся, — похмуро сказав він, — що мені хочеться повідомити Архіректору, що ця машина перестає працювати, якщо ми забираємо її пухнастого плюшевого ведмедика. У такому світі мені жити не дуже хочеться.

— Е-е, — сказав Несамовитий Дронго, — ти завжди можеш, знаєш, сказати, що він працює лише з увімкненим ППВ.

— Ти думаєш, що це краще? — неохоче запитав Зрозум. Цей ведмедик навіть близько не нагадував свого живого родича.

— Ти питаєш, чи це краще, ніж «пухнастий плюшевий ведмедик»?

Зрозум кивнув.

— Краще, — погодився він.

З усіх подарунків, які він отримав від Батька Вепра, Гавейн найбільше вподобав скляну кульку.

Сюзен здивувалася: яку таку кульку?

На що він відповів: ну ту кульку, що я знайшов у каміні. Із нею я виграю всі ігри. Схоже, вона рухається якось інакше.

Почав падати свіженький ранковий сніг, а жебраки продовжували вештатися міськими вуличками, хаотично, часом повертаючись туди, звідки щойно прийшли.

Час від часу від когось з них долинала радісна відрижка. На всіх були паперові капелюшки — за винятком Старого Тхора Рона, який свого з’їв.

Із рук у руки кочувала жерстяна банка, повна суміші старих вин та спирту, а також чогось украденого із задвірків фабрики фарб, що на вулиці Федри.

— Гуска була пречудова, — сказав Качур, копирсаючись у зубах.

— Враховуючи качку на твоїй голові, дивно, що ти наважився її з’їсти, — зауважив Домовина Генрі, колупаючись у носі.

— Яку качку? — здивувався Качур.

— А що це таке жирне було? — поцікавився Арнольд Колобок.

— Це, мій любий друже, було «pâté de foie gras». Швидше за все, прямо з Ґеної. І нічо таке.

— Хіба це не від нього ти почав пердіти?

— О, ось і світ високої кухні, — радісно повідомив Качур.

Нарешті вони добрели до чорного входу свого улюбленого ресторану. Качур мрійливо глянув на двері, в його очах відображалися приємні спогади.

— Я вечеряв тут майже кожен день, — сказав він.

— А чому перестав? — поцікавився Домовина Генрі.

— Я... насправді не знаю, — пробурмотів Качур. — Боюся... сталося якесь затуманення. У ті дні я... гадаю, я був кимось іншим. Однак, — сказав він, поплескавши Арнольда по голові, — як кажуть, «краще їсти старі черевики з другом, ніж вола зі стайні з ворогом». Вперед, Роне.

Вони поставили Старого Тхора Рона перед задніми дверима й постукали в них. Коли офіціант відчинив їм, Старий Тхір Рон всміхнувся, демонструючи залишки своїх зубів і знаменитий сморід із рота, який його ніколи не покидав.

— Тисячолітня рука й креветко! — сказав він, торкаючись чола.

— Святкові вітання, — пояснив Качур.

Чоловік уже намірявся зачинити двері, але Арнольд Колобок був тут як тут і стрімко просунув черевик у щілину.[28]

— Ми подумали, що, може, вам хочеться, щоб ми зазирнули на обід й порадували ваших клієнтів веселою вепронічною пісенькою? — запитав Качур. Поруч із ним Домовина Генрі вибухнув одним зі своїх вулканічних нападів кашлю, який навіть звучав по-зеленому. — Звісно, безкоштовно.

— Це ж усе-таки Вепроніч, — сказав Арнольд.

Жебраки, недостойні навіть членства в Гільдії жебраків, жили досить добре — за власними низькими стандартами. Здебільшого все завдяки правильному застосуванню Принципу впевненості. Люди були готові віддати їм усе, що завгодно, щоб вони нарешті пішли.

За кілька хвилин вони рушили далі, штовхаючи щасливого Арнольда, що сидів в оточенні поспішно загорнутих пакунків.

— Люди бувають такими добрими, — сказав Качур.

— Тисячолітня рука й креветко.

Арнольд почав досліджувати благодійні пожертви, поки його товариші об’їжджали візком снігову кашу та кучугури.

— Мені це все щось дуже нагадує... — сказав він.

— Що саме?

— Бруд і старі черевики.

— Дурня! Це ж шикарний хавчик.

— Ага, звісно, — Арнольд певний час жував мовчки. — А раптом ми всі теж стали такими шикарними?

— Не знаю. Ти шикарний, Роне?

— Хулєра.

— Ну, звучить доволі шикарно.

Річку Анк почало тихенько вкривати снігом.

— Однак... З Новим роком, Арнольде!

— З Новим роком, Качуре. І всього найкращого твоїй качці.

— Якій качці?

— З Новим роком, Генрі.

— З Новим роком, Роне.

— Хулєра!

— І благослови нас всіх бог, — сказав Арнольд Колобок. Снігова завіса заховала їх від сторонніх очей.

— Який саме?

— Не знаю. А якого хочеш?

— Качуре!

— Що таке, Генрі?

— То що з тим волом у стайні, якого ти згадував?

— Тобто?

— Яким чином він потрапив до стайні? Трава закінчилася, чи що?

— А... це була просто метафора, Генрі.

— Ніякий не віл?

— Не зовсім. Я мав на увазі...

І тоді залишився лише сніг.

А потім він почав танути на сонці.