Безслідний Лукас

ЗНИКНЕННЯ Повідомлення четверте

Стюардеси роздавали пасажирам радіонавушники, капці і міні-несесери: пластикова бритва, крем для гоління (15 грам), французький лосьйон (чверть унції), чорна опаска на очі для тих, кого дратує навіть притемнене світло в салоні. Все дуже доречне. Замкнутися в туалеті й як слід поголитися, щоб не лякати Пат джунглями, які він виростив у себе на щоках, поки збирав грейпфрукти. В навушниках ненабридливо лунали «Strangers in the Night» Френка Сінатри. Теж доречно. Політ був нічний, Лукас навмисне вибрав саме цей рейс, щоб якомога непомітніше щезнути з Флорі ди. Навряд щоб команда Ора ще й досі стерегла його саме там, але розумна обережність не завадить.

Вони можуть підстерігати його в сестер у Пенсільванії — туди він і не потикнеться. Зате в Каліфорнії вони аж ніяк його не чекають, а він опиниться саме там! І в Стенфорді буде, і поставить вимогу вести далі свої дослідження на синхротроні!

А Пат його оберігатиме.

Гіркий досвід підказував Лукасові, що в цьому світі він не може мати певності. Не можеш вірити навіть власному банківському рахунку: адже твої кредитні картонки залишилися в руках тих, з Яхти, а нові ти побоявся брати, відклавши це до Каліфорнії. Лукас не без заздрощів поглядав на своїх супутників. Літак забитий ущерть, і всі бадьорі, попри пізній нічний час, всі заклопотані, діловиті, сповнені надій і оптимізму. Сусід по кріслу, з усього видати, клерк якоїсь будівельної фірми, одразу дістав з портфеля калькулятор, стос рожевого, густо задрукованого паперу і взявся за обрахунки. По той бік проходу літнє подружжя, що поверталося з Багамів, обмірковувало проблему купівлі нового будинку. Позаду чутно було ділову розмову двох чоловіків, попереду, здається, сиділи послідовники містера Ора, які посилено дегустували міцні напої. Америка, Америка. Людина не встигає зайняти своє місце в літаку, як уже озирається довкола, шукаючи, де можна потратити гроші або куди їх вкласти, щоб мати прибуток. Споконвіку вважалося, що людей треба любити, а речами користуватися. В Америці все навпаки: люблять речі, а людей використовують.

Чи потрібний цим людям розум? Не знання, не нові й нові їхні накопичення, бо самі знання ще не гарантують мудрості. Вони тільки інструмент для мислення. Америка з перших своїх кроків дбала тільки про бізнес, розвиток і розповсюдження прикладних знань, які приносять негайну матеріальну користь, роблять народ промисливим і діяльним, а державу — сильною і багатою, А хто підніме мисль вище інтересів матеріального житейського вжитку? І чи це потрібно людям, які дивляться на життя, як на дві шальки терезів, що ніколи не зустрічаються: бізнес є бізнес, торгівля є торгівля, жінка є жінка, верблюд є верблюд. Коли одного тібетського ламу, який проповідував теорію переселення душ, спитали, звідки взялися душі американців, надто що чисельність населення тут так бурхливо зростає, він, трохи подумавши, сказав: «А справді! Ви не думали, куди помандрували всі ті мільйони бізонів, яких ви колись повбивали?»

То хто ж ми насправді? Може, ми тільки невиразні відбитки, копії самих себе, і наше оточення теж несправжнє, і міста наші — лише копії справжніх міст, і взагалі нас немає, ми тільки жарт вищих сил, які створили типових американців, щоб виказати свою владу і всемогутність? «Вигляд без форми, відтінь без фарби, спаралізована сила, жести без руху…»

Літак робив посадку в Далласі, і Лукас, потинявшись в безмежжі гігантської споруди аеропорту, вирішив купити собі крислатий техаський капелюх, щоб хоч трохи розважити Пат, яка вжахнеться, побачивши його виснажену постать і покусане москітами обличчя.

А Пат його неодмінно зустрічатиме.

Вже в аеропорту Майамі, за годину до відльоту, Лукас додзвонився до Сан-Франціско і сказав малому Стівові номер свого рейсу і час прибуття. Стів запевнив його, що передасть усе Пат, бо сестричка дико зраділа звістці про з’явлення Лукаса і, здається, з своїми «уезерменами» захопила цього разу вже не простий сквот, а приміщення телефонної компанії і дзвонить звідти щогодини, вимагаючи нових відомостей. Тепер вона захопить, мабуть, аеропорт у Фріско, так що Лукас може летіти спокійно.

Лукас гірко усміхався: спокій — це саме те, чого він тепер, мабуть, ніколи вже не матиме. Абсолютна бідність і покинутість у світі давала незалежність, потрібну для мислення, та, на жаль, не для спокою. Хто він і де тепер його місце? Він, мов пил під вітром, — летить, куди його несе, а попереду — невідомість і тривога. Ще й досі розлунювався в ньому звискливий голос червоном’ясого Олсона: «Прошу взяти до уваги, що ми не тільки обстругуватимемо ваше м’ясо, але й обтинатимемо по шматочку ваш мозок, спостерігаючи, як укорочується ваше мислення. І що ваш світовий розум і ваші надії на рятування людства!» Сірий Ор подавав свій сірий голос: «Ми діємо однозначно для добра Америки!» І цинічний регіт Хантера: «Нам не досить економічного й військового могуття, ми станемо продавати ще й розум! He brain train, а brain trade![65]» Все в них куплене: прихильність, ентузіазм, талант, розум, свобода. Страшні люди, надто що вони анонімні.

Невже він вирвався з їхніх лабет?

Над Арізоною їх наздогнав світанок. Новий день народжував нові надії, пасажири струшували з себе нічну млявість і розслаблення, зготовлялися до нових змагань з демонами комерції, політики, любові і ворожнечі. Бізони ринуться на свої пасовиська.

Над Лукасом схилилася чемна стюардеса, тихо спитала:

— Містер Лукас?

— Так. — Він здригнувся від несподіванки. — Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Надзвичайно просто. Сімнадцятий ряд у відділенні для тих, хто не курить, друге місце. Ви купували квиток, і ці дані були закладені в пам’ять комп’ютера нашої авіакомпанії. Кількох секунд досить, щоб навести довідки.

— Навіщо це? Мене що — шукають? — у нього було бажання вистрибнути з «боїнга» просто на червоні сторчкуваті скелі Арізони.

— Вам радіограма. Таких послуг компанія не надає пасажирам, але для вас зробили виняток.

Вона подала вузеньку смужку паперу. Великі байдужі літери. Але вже перше слово вдарило в саме серце. Голос Пат долетів сюди, за хмари, в далеку далеч, обіймав його, просив, застерігав: «Милий! Вони вже тут. Вертайся. Благаю. Пат».

Він подякував стюардесі і зібгав папірець у кулаці. Він не хайджекер, щоб завернути літак. Навіть ангели ніколи не вертаються з півдороги. «Боїнг» принесе його просто в жаб’ячі обійми містера Ора. Цікаво, як вони справляться з своєю жертвою? Скористаються з послуг агентів ФБР чи наймуть дюжину приватних детективів? До Пат вже добралися. Але вона не тільки зуміла вирватися від них, а ще й послала йому цю неймовірну радіограму. Так ніби він не втікач і нещасний упосліджений, а мало не президент країни. Золота дівчина! Він так рвався до неї. Міг би полетіти до будь-якого штату і покликати Пат до себе. Але йому хотілося саме до Каліфорнії. Може, мріяв жити з Пат у домі під евкаліптами? Аромат, мир, спокій…

Життя жорстоко насміхається з наших намірів. Життя завжди сміється. Серйозна тільки смерть у своїй безнадійній понурості.

Лукас подумав про те, що має величезну перевагу над О ром і його командою. Він вільний від усього. Ніяких речей, ніякої власності, клопотів, а тепер уже й надій. Тільки віра у власні сили. Навіть Пат більше йому не допоможе, бо вони, мабуть, якось обезвладнили її, але вона встигла застерегти Лукаса, а це найголовніше.

Коли виходили з літака, Лукас не пішов у загальному потоці пасажирів, які прямували до ядра аеропорту, а завернув одразу в протилежний бік, опинившись у негустому табунці людей, що купчилися біля сусіднього посадочного отвору. Був надто високий серед цих незнайомих людей і надто чужий їм. Не заховаєшся, не замаскуєшся. Та він і не пробував цього робити. Діяв швидко, не роздумуючи, керуючись тільки інстинктом самозбереження, натхненням відчаю і великою вірою у свою майже геніальну безслідність. Він опинився біля молодої чорношкірої жінки, з чорним дитинчам на руках, а до того ж — ще й з важезною великою торбою на плечі.

— Дозвольте я поможу вам, місіс, — тихо сказав Лукас, беручи собі на руки дитину. Це був хлопчик, і йому, видно, страшенно сподобалося, що цей височенний містер загорнув його в свої могутні обійми. Хлопчик пхнув Лукаса в груди чорненьким тугим кулачком і щасливо засміявся. Його мати не встигла ще нічого сказати, бо людський потік доніс її до входу на трап, де дві у ні формовані контролерки відбирали в пасажирів талони на посадку. Лукас проринув між ними попереду хлопчикової матері, махнувши рукою собі через плече, мовляв, його талон десь там. В літаку він підождав, поки сяде його мимовільна супутниця, хотів подати їй дитину, але хлопчик не хотів відриватися від нього, тоді Лукас спитав:

— Ви не заперечуватимете, коли я сяду біля вас?

— Будь ласка, сідайте.

— Мене звуть Лукас.

— Я — Джейн. А мого сина звуть Чарльз.

— Серйозне ім’я. Я знав одного великого чоловіка, який звався так само.

Лукас вгніздився в крісло, з тривогою стежив за тим, як займають свої місця пасажири. Коли хтось має квиток саме на це місце, доведеться відмовитися від несподіваного притулку біля цієї симпатичної чорної леді. А що коли взагалі не буде жодного вільного місця і його, як безбілетника, з ганьбою виженуть з літака?

Лукасові пощастило. Салон заповнився тільки, наполовину, хлопчик на руках створював ілюзію добропорядності, контролерки, мабуть, не зауважили, що хтось там проник у літак без талона, принаймні Лукаса ніхто не турбував, до того ж старенький «боїнг-737» задеренчав турбінами і рушив у напрямку зльотної смуги.

— Куди цей літак? — нахилившись до вуха Джейн, спитав Лукас.

— А ви що — не знаєте? — здивувалася вона.

— Уявіть собі.

— Як же так?

— Я навіть без квитка.

Вона злякалася за нього ще дужче, ніж він сам.

— Це ж страшно небезпечно!

— Ще небезпечніше було б залишитися там, — махнув у напрямку будівлі аеропорту Лукас. — Я щойно прилетів і мене хотіли схопити.

— Вас переслідують? — тепер вона була його спільницею навіки.

Страх від переслідувань жив у її крові, в історії її народу, вона знала, що це таке, тож коли б могла, то затулила Лукаса від цілого світу. Вона швидко сказала:

— Не бійтесь, я вас не видам нізащо!

— Саме тому я й підійшов до вас, — усміхнувся Лукас.

— Тихше, будь ласка, вас можуть почути.

— Тепер уже не страшно. Ми куди летимо?

«Боїнг» розганявся по бетонній смузі, от-от мав знятися в повітря.

— В Санта-Барбару.

— От і прекрасно! Давно там не був. Колись зупинявся в готелі «Мірамар». Чудо! Ви знаєте «Мірамар»?

— Мені трохи далі від Санта-Барбари. Автобусом.

— Ну, а я в «Мірамар». Чарльз, хочеш зі мною? Завтра ми пішли б на пірс ловити рибу.

— Він ще малий і не розуміє.

Літак пробився в надхмар’я, стюардеси пропонували напої, готувалися нагодувати пасажирів сніданком. Малий Чарльз белькотів щось нерозбірливе. Джейн пояснила:

— Він турбується, щоб ви теж снідали з нами.

— Дякую, Чарльз. Я постараюсь поснідати, щоб мати якомога більше сили. І ти теж повинен добре їсти, коли хочеш бути дужим. Ти хочеш мати багато сили?

У малого горіли від захвату чорні круглі оченята. Лукас мимоволі подумав: чому він не отакий маленький чорний хлопчик?

Аеродром у Санта-Барбарі був провінціальний, домашній якийсь, чи що. З «боїнга» сходили по металевій драбинці просто на спалену сонцем траву. Будівля аеродрому нагадувала мексиканську гасієнду. Червона черепиця, відкрита галерея, щось ніби паті о. Лукас рвався до телефону, щоб дзвонити до Фріско й розшукувати Пат, але довелося махнути рукою. В цьому сонному царстві, мабуть, проіржавіли й телефонні проводи. Подзвонить уже з готелю.

До міста він добрався в мікробусикові. Коли назвав водієві «Мірамар», той здивувався: до такого готелю пасажири мікробуса ніколи не їздили.

— Не переймайся занадто, — заспокоїв його Лукас. Вигляд він мав справді не для дорогих готелів. Хоч перед тим, як поїхати з плантації, виправ свої джинси, а в Майамі купив нову сорочку, деякої пошарпаності позбутися не вдалося. Пат, ясна річ, була б у захваті, бо її просто нудило від напрасованих людей, але Пат немає і нічого немає, крім безпритульності й гоніння.

Мікробус котився понад океаном. Дорога під пальмами, зелені газони, розквітла бегонія, чепурні, мов з поштових листівок, будинки людей середнього і трохи вище, ніж середнього, достатку.

Готель «Мірамар» втулився між шосе і вузькою смужкою океанського пляжу. Між океаном і готелем пролягала, здавалося б, непереборна перешкода: лінія трансконтинентальної залізниці, поїзди між двома океанами — Пацифіком і Атлантичним — з інтервалом у три-п’ять хвилин сто вагонів по сто тонн кожний, залізний перестук коліс, зітхають рейки, вгинається земля, рветься на шмаття простір, для людини — ні місця, ні спокою. А «Мірамар» став так, ніби був там вічно. Вигнувся, повторюючи вигин сталевих рейок, довгим невисоким корпусом, затулився від шосе широколистими банановими деревами, пустив уздовж номерів відкриті тераси, які з одного боку збігали сходами до ресторану, а з другого — до неглибокого тунелю, що виводив просто на пляж. Лукас жив у цьому готелі вже двічі. Вони приїздили пограти з командою Центру вивчення демократичних інституцій. «Мірамар» запам’ятався як химерний барак з вигодами. Дерев’яна кімната без стелі, газовий калорифер замість кондиціонера. У ванній — електробойлер для нагрівання води. Є навіть міні-кухня, де можна зварити каву або підігріти щось із купленого в супермаркеті, коли ліньки йти до ресторану.

В шухляді готельного столика Лукас знайшов папір і кулькову ручку, накидав програму найближчих Дій:

Рука вже тягнулася до телефону, Лукас навіть не глянув, котра година, не подумав, є в Хіганів хтось дома чи немає, цифри набиралися мовби самі собою, і телефонні гудки лунали, ніби музика сфер.

Несподіванно Лукас попав на маму Береніке. Він трохи розгубився. Все ж таки місіс Хіган — це не Стів.

— Місіс Хіган? Це Лукас. Як ся маєте?

— Ах, містер Лукас! — проворкувала мама Беренікс. — Як це мило з вашого боку, що ви подзвонили. Сподіваюся, у вас все гаразд?

— Дякую, місіс Хіган. Стів казав мені, що ви були в Найробі і там зустрілися з Пат?

— Ви навіть не уявляєте, містер Лукас, в якому я захваті від конгресу. Це було грандіозно! Міжнародний конгрес жінок-філантропок. Найблагородніші серця планети в цьому африканському місті, довкола якого на волі гуляють леви, слони, носороги, буфало, леопарди. Уявляєте? Я головувала на одному з засідань. Враження незабутнє!

— А Пат? — несміливо перепинив Лукас потік захватів. — Як же Пат?

— Ви питаєте про це несерйозне дівчисько? Хіба вона що-небуть розуміє? Я пробувала затягти її хоч на одне засідання, але куди там! Вона заявила, що споглядання диких звірів для неї набагато приємніше, ніж нудьга від пустого словоливства. Уявляєте: називати наш надзвичайно плідний обмін думками словоливством!

— Але ви повернулися додому разом? — делікатно поцікавився Лукас.

— Це я привезла її до Штатів. Інакше це дике дівчисько досі б металося там десь між Кенією, Танзанією і ще якимись там первісними країнами.

— Пробачте, місіс Хіган, але я хотів би… Ви не могли б сказати, де тепер Пат? її немає вдома?

— Вдома? Вона взагалі ніколи не живе вдома. Але сьогодні… Стривайте, містер Лукас, але ж, здається, Стів сказав, ніби Пат вас має зустрічати. Де ви, містер Лукас? Звідки дзвоните?

Лукас завагався: казати чи ні? Коли ця банда підслухує всі телефонні розмови Хіганів, то рано чи пізно доберуться й до його вимушеного сховища.

— Я в Санта-Барбарі, — сказав він. — Готель «Мірамар». Коли ваша ласка, місіс Хіган, передайте Пат мій номер телефону. Я ждатиму щовечора. Вдень тут у мене деякі справи.

— Передам неодмінно, — запевнила його мама Веренікс, — мені було приємно почути ваш голос, містер Лукас.

— Тоді що ж казати про мене? — витискуючи з себе всі рештки ґречності, промимрив Лукас.

Він весь зіпрів од цієї розмови і, щоб хоч трохи просвіжитися, вирішив збігати скупатися.

Коли проходив коротким тунельчиком, над головою загримів трансамериканський експрес. Враження було таке, ніби на тебе валиться мало не вся земна куля. Лукас мерщій вискочив на волю, вгрузаючи в тяжкому піску, побіг до океану, тільки біля самої води озирнувся, провів поглядом поїзд. То був ешелон контейнерів. Сталевосірі, зеленкуваті, сріблясті, темно-червоні, мов бичача кров, міцні чотиригранні коробки з ребристої сталі котилися повз нього, виринаючи з-за повороту, ховалися за новим поворотом, мігтіли виразними, видними здалеку написами: «Локхід», «Дженерал Дайнемікс», «Мацусіта», «Міцубісі», «Морфлот. Одесса».

Ешелон з контейнерами пройшов, ось-ось з-за невидимого закруту з’явиться новий експрес, а Лукас. забувши, навіщо він тут, стояв і не міг відвести погляду від рейок, по яких щойно котилися герметично закриті таємничі контейнери з назвами фірм, корпорацій, країн і континентів, їхнє видиво промайнуло в нього перед очима за якусь мить, але не зникло, а мовби розпросторювалося в душі, сповнюючи її нез’ясованою тугою і відчуттям безсилля. Чому людині не дано ось так вільно й могутньо переміщуватися в просторі, полишаючи позад себе непривітні краї, злих людей, сувору долю? Чому не можемо ось так несподівано з’являтися і ще несподіваніше зникати за поворотом, линути далі й далі, нестримно, потужно, вічно?

Жадоба безмежжя народилася в Лукасовій душі, мов жадоба вирію у перелітних птахів, і він подумав, що ось тут згодилося б уміння неймовірної концентрації розуму, про яку мріяв, бо тоді не було б ніяких перепон, самою тільки силою розуму йому вдалося б дифундувати крізь сталеві стінки контейнерів, стати самому сталевим і водночас невагомо-летючим, зникнути з цього узбережжя, щоб зродитися десь в іншому місці, зматеріалізуватися там і тоді, де й коли ти вважатимеш за потрібне.

Лукас аж застогнав од нестерпного болю в душі. Що з ним? Може, ще й досі діють страшні препарати червоном’ясого Олсона? Може, знов тоне він і задихається від стисків анектину і не може вибратися на поверхню, щоб ухопити бодай ковток повітря?

Тоді вже краще втонути в справжньому океані, поволі занурюючись у його води, що пахнуть далекими островами, райськими плодами, тайфунами і загадковістю.

Жбурнувши на пісок товстий готельний рушник, Лукас бігцем кинувся назустріч високій океанській хвилі.

День був довгий — саме для ділових людей. Найперше треба було подбати про кредитні карточки, бо зароблені на плантації гроші вже кінчалися, а видатки тепер зростатимуть щодня й щогодини: адже не досить вирватися на волю — за неї треба ще й платити.

Лукас найняв у прокатній фірмі просторий «Матадор» (велика машина давала відчуття свободи), з’їздив до банку (незграбна споруда, яка псувала листівковий пейзаж Санта-Барбари, вже двічі хтось її підпалював, але пожежники не дали згоріти), одержав нові кредитні карточки, хотів був купити щось з одягу, але махнув рукою і вирішив з’явитися в Центрі вивчення демократичних інституцій так, як був.

Місто лежало в невеликій мальовничій долині, обличчям повернене до океану, а спиною до гір, що становили ніби його природний захист. Захист від чого? Ніхто не знає. Просто люди звикли відгороджу ватися від світу ровами, палісадами, фортечними мурами, а найкраще — горами. Затишно, як дитині в сповитку. І ніхто не думає, що в горах можуть приховуватися загрози й небезпеки, а в Санта-Барбарі, мабуть, не зважали на те, що в довколишніх горах не тільки ранчо президента Сполучених Штатів, але й закрита приватна клініка для наркоманів, і таємнича організація ТЕМПО, яка працює над військовими і політичними проблемами, виконуючи урядові замовлення, тобто плануючи нові війни.

Центр вивчення демократичних інституцій теж був у горах, над Санта-Барбарою, містився у великій білій будівлі (якийсь греко-іспанський стиль, чи що), званій «Ель Парфенон».

Лукас був там ще студентом, тоді дивився на світ з погляду баскетболіста і йому здалося, що люди, зібрані в тому Центрі, страждають якоюсь особливою формою безумства: вони намагаються змінити світ з допомогою слів.

Суть діяльності Центру — діалог. Щодня об 11 годині ранку Роберт Хатчінс дзвонить у звичайний шкільний дзвінок, і всі збираються у великій кімнаті в центрі будівлі за просторим чотирикутним столом під зеленим сукном. Це так звані «зустрічі великого столу», на які запрошуються, крім співробітників Центру, також сторонні, починаючи від місцевих учнів до всесвітньовідомих учених. Кожен намагається проголошувати промови, ніхто нікого не слухає. Говорять про все. Про дно морів і океанів, про революцію в біології, про генетичне експериментування і селекцію, про законодавче регулювання науки, про потребу ввести до конституції положення про право людини на довколишнє середовище, що передбачатиме і біологічні права, наприклад, свободу від генетичних маніпуляцій і психохірургії. Центр не укладає контрактів, не веде прибуткових розробок, не користується асигнуваннями федеральних органів, основне джерело його прибутків — пожертвування від приватних осіб і гонорари за публікації, які часом мають скандальну славу. Скажімо: «Кібернетизація: мовчазне завоювання — страшна картина майбутнього автоматизації».

Тоді Лукас послухав про все це і забув з типово молодіжною легковажністю, але тепер, несподівано опинившись у Санта-Барбарі, все пригадав і навіть здивувався: чому він піддався гіпнозу східних очей міс Суміти і наосліп кинувся в чіпкі обійми фонду «їмансипейшн», а не звернувся одразу до цих незалежних демократичних хлопців з Центру вивчення демократичних свобод? Може, хотів спробувати, як то почуває себе людина, ставши жертвою психофізичних маніпуляцій?

Хатчінс одразу впізнав Лукаса.

— Безслідний Лукас? Хелло! — без здивування, так ніби вони бачилися вчора, привітався він.

— Хелло, — мляво потиснув йому руку Лукас.

— Ти тут з командою?

— Яку ти маєш на увазі команду? Коли піратів з XVII століття, то ці незабаром нагрянуть. Можуть добратися й до вас.

— Я серйозно, — сказав Хатчінс.

— І я серйозно. На якому ти світі живеш? Не бачиш, який у мене вигляд? Чи ти вважаєш, що чоловік може стукати по м’ячу до ста років.

— Тобі до ста ще далеко.

— До едему ще далі. З грою я покінчив. Зацікавився наукою.

— Це прекрасно.

— Наслідки виявилися сумні.

— Це погано.

— Ще гірше: я попав у лабети до якихось темних типів з приватного фонду.

— Це вже просто катастрофа, — зітхнув Хатчінс.

— Ось я й подумав: чи не міг би я приткнутися тут?

— Ти маєш на увазі наш Центр?

— Саме це. Проблема, над якою я сушу голову, може вам сподобатися. Інтелектосфера. Спроба фізично-біологічним шляхом підняти розумовий потенціал людства,

— Це позитивна програма.

— Мабуть, що так.

— А ми працюємо тільки над негативними. Ми виявляємо ті чи інші загрози і пропонуємо шляхи їхнього усунення.

— Зробити людство розумнішим — хіба це не шлях для усунення всіх загроз?

Хатчінс потер підборіддя.

— Це щось занадто грандіозне, щоб його сприймати всерйоз.

— Сприймай як наукову фантастику!

— Може, ненаукову?

— Як тобі сподобається. Але я міг би тут у вас приткнутися?

Хатчінс знову тер підборіддя.

— Бачиш, у нас принцип: до нас ніхто не приїздить без запрошення. Спершу ми запрошуємо, тоді людина приїздить.

— Ну, а я вже приїхав.

— Але ж тебе не запрошували.

— То запросіть!

— Це не так просто. Треба поговорити з президентом Центру Гаррі Ешмаром.

— Ти міг би це зробити?

— Я можу, але обіцяти? — Хатчінс розвів руками.

— Мені чомусь здавалося, що за мою ідею вхопиться весь світ, — невесело усміхнувся Лукас, — тепер тільки починаю осягати межі своєї наївності. Мабуть, ця наївність загнала мене аж сюди, до вашого «Ель Парфенону».

— Можливо, нам щось вдасться для тебе зробити, — заспокоїв його Хатчінс, — ти де зупинився, як тебе знайти?

Лукас сказав і попрощався, не маючи особливої надії ще раз побачити Хатчінса і цю спокійну будівлю в горах.

Він спустився вниз до бухти, поставив машину під пальмами, а сам пішов на широкий дощаний пірс. Це місто багатих людей, попри незграбну будівлю банку і не дуже привабливий муніципалітет, могло собі дозволити потратитися і на розкішні готелі, і на збереження іспанського кварталу сімнадцятого століття, і на екзотичний ресторан «Еспанья», де можна було з’їсти черепаховий суп і каліфорнійського краба, запеченого в горщечку, і, зрештою, на цей пірс, зовсім не схожий на споруди, знані під цим іменем в інших місцях. Розкидистий, з безліччю розгалужень, широкий, мов бульвар під пальмами, забудований якимись хатками, ресторанчиками, будиночками невідомого призначення, пірс був ніби самостійним містечком на палях посеред круглої океанської затоки, там було місце для матросів і рибалок, для пасажирів рейсових теплоходів і власників яхт, для закоханих і самотніх емеритів, для кандидатів у самогубці і найнестримніших фантазерів. До кого міг залічити себе Лукас?

Він вибрав далекий боковий виріжок, сів на розігріті сонцем дошки, роззувся, став дивитися на воду. Коли б мав вудку, може, порибалив? Хоч тут, мабуть, заважали чайки. Своїм ріжучим криком, своєю настирливістю, своєю невтоленою жадобою волі. Все їм мало, все не досить. Ці морські птахи на межі трьох стихій — повітря, води і землі — навіть серед птахів, мабуть, найвільніші. Вони нагадали Лукасові його дитинство ще з більшою виразністю, ніж той чорношкірий хлопчик з літака. Тоді Лукас заздрив птахам з якоюсь варварською безжалістю. Надто ось таким — найвїльнішим. Біля їхньої глиняної гори в Сузах такими птахами були меткі стрижі. Ганяючись за невидимою комашнею, вони стелилися понад самою землею в тісному просторі між глиняною горою і потоком Форбса, а малеча підстерігала їх біля гнізд і довгим горіховим лозинням норовила стьобнути якусь із пташок. Лукас теж вицьвохкував горішиною, може, несвідомо прагнучи отак вицьвохкати з душі всі залишки жорстокості й дикості, успадковані від пращурів. Однак про таке тоді не думалося. Коли їм «щастило» поцілити якогось стрижака, вони влаштовували нещасній жертві пишний похорон, виробивши для цього свій власний ритуал, який не мав нічого спільного з будь-якою з відомих релігій. Вони закопували маленьку пташку глибоко в глину, вдавано плакали, а тоді реготали і дико витанцьовували на могилці. Навіщо вони це робили? Лукас ніколи не думав про це. Що вони тоді вбивали і хоронили? Тільки птахів? А може, вони вбивали політ? Ще не розуміючи загрози, яка приховується для людини в недосяжних швидкостях, вони намагалися знищити цю швидкість, несвідомо намагалися зберегти повільний ритм життя, неквапливий час, без якого людина не може думати, почувати, любити…

З дитинством розлучаєшся назавжди. Без вороття. Розлучився і він, Лукас. Може, для того, щоб довідатися, як вивільнити для людей неквапливий час? Не вбивати політ, — ні! Хай літають ці птахи, і хай летить над ними наш час — час дій, творіння і осяянь. Він хотів би ще прискорити цей обов’язковий час у небувалих концентраціях розуму в тисячі, мільйони разів, хай пролітає, мов тінь від небувалого, хай летить… І хай повільно тече звичний час нашого життя, такий дорогий для нас, час, що робить нас людьми, дітьми і… вченими. І, може, шлючи прокляття на голови авторів пекельних винаходів, згадають колись, що вчені — теж люди. Згадають, здивуються і пожаліють…

Наука… Сьогодні вчений уже не клоун, який плаче від того, що загубив руку, а тоді знаходить її в широкому рукаві. Ми шукаємо тепер те, чого ніколи не губили, чого не було і не могло взагалі бути, коли б не наука.

Коли б не наука… Вона кладе нові цеглини в світобудову, відтворюючи ці цеглини з власної мислі. Містика? Ну, що ж. Хіба питають вугілля про його бажання з’явитися на сонячне світло з похмурих надр землі! І хто чув крики й стогони каменя, який ламають і пиляють для того, щоб він ліг у стіни палаців і соборів? А хто ще вчора зміг би погодитися відкинути закон збереження енергії? Теорія ж відносності робить це легко і просто: імпульс і момент кількості руху і, як наслідок, енергія гравітаційного поля нелокалізована. Своєрідний символізм енергії. Як ентузіазм без лозунгів.

Іноді й людині теж хотілося б бути тільки символом. Декому це вдається. Кому ж? Геніям, деспотам і блаженним?

Лукас над цим не задумувався.

Цілий вечір і цілу ніч ждав він дзвінка від Пат, але телефон мовчав.

Хосе Дельгадо в своїй книжці «Фізичне контролювання розуму» писав: «Хочеться сподіватися, що загроза ядерної катастрофи буде усунена за рахунок того, що досконаліший мозок майбутнього породить нові ідеї».

А сам пропонує вживлювати в мозок електроди і керувати людьми з допомогою електроімпульсів! Тоді людьми легко можуть маніпулювати такі сірі злочинні суб’єкти, як містер Ор. Може, до цього йде світ? Бо це зручно і навіть комфортабельно для в’ялих душ і для нездар. Для нездар найперше. Гуманістичний індивідуалізм Комстока. Ні страждання, ні експлуатації, а тільки своє щастя для кожного.

Яка облуда! Хіба можна говорити про щастя там, де люди — тільки запасні частини для сліпого державного механізму?

Телефон заклято мовчав, зате навіть сюди, в номер «Мірамару», долинав з каюти Лукасових тортур шерех голосу містера Ора: «Ви повністю використовували американський прапор у своїх інтересах, тепер треба однозначно поглянути, чи відповідає ваша поведінка інтересам американського прапора».

Лукас лежав у темній кімнаті, слухав гриміння трансамериканських експресів і велике дихання океану, заплющував очі, викликав уявою образ Пат. Вона з’являлася перед ним, але щоразу безмовна. Волосся в Пат світилося на кінцях, мов німб. У золотому вінку — тонке лице, здивовані очі, ніжні губи.

«Чого ж ти мовчиш, Пат?» — питав її Лукас, а вона не відповідала, і телефон теж мовчав, і все мовчало, тільки гриміли за стіною тяжкі експреси і незграбно дихав океан.

Опинитися в такому райському місці, бути на краю океанських просторів, де немає перепон ні для вітрів, ні для людей, і забратися в цей дерев’яний ящик, який гнітить тобі мозок і душу?

На третій чи на четвертий день, так і не діждавшись дзвінка від Пат, Лукас вийшов із свого добровільного сховища. Особливої свободи він не відчував. Враження було таке, ніби ти в замкненій кімнаті Едгарда По. Визволення було в голосі Пат, може, допоміг би й Хатчінс, коли б подзвонив.

Але телефон мовчав і вдень і вночі.

Лукас вирішив піти повечеряти в готельному ресторані. Коли б пив, то напився б, але вже обійдеться й так. П’яних на світі задосить і без нього.

Вечеря, як і сніданок, була влаштована за принципом «шведського столу». З підносиком у руках обходиш довгі столи з наїдками, береш, що довподоби. Можеш з’їсти на сто доларів або на десять центів, платити однаково треба десять доларів. Скалькульовано за принципом безпрограшної лотереї. Для тих, хто її влаштовує.

Лукасові захотілося поласувати фруктами і сиром, він попрямував туди, де золотилися під тьмавими ресторанними світильниками гори плодів, і коли клав на свою тарілку жовті скибочки папайї, несподівано відчув якусь загрозу.

Він озирнувся майже панічно і мало не впустив тарілку.

Позад нього, зодягнений у новісінький чорний костюм, тримаючи в руках піднос з цілими горами їжі, стояв Хантер і шкірився до Лукаса своїми конячими зубами.

— Ви-и? — не повірив власним очам Лукас.

— В цьому немає найменшого сумніву, — весело заявив Хантер.

— Що ви тут робите?

— Як завжди, збираюся попоїсти.

— Я не про те! Що ви робите тут взагалі?

— Те, що й ви.

— Я рятуюся від таких мерзенних людей, як ви!

— А я женуся за вами, щоб переконати вас, що не належу до мерзенних людей.

— Тоді до кого ж ви належите?

— Ні до кого. Посто сам по собі. Іманентна особа. Вільний, незалежний американець.

— Хіба ви американець!

— Цікаво: а хто ж я?

— Ви… ви… — Лукасові забракло слів. — Я ось тут візьму й задушу вас! Розтопчу, як жабу! Як!..

Хантер зітхнув.

— Ви користуєтеся моєю безсилістю. Коли я голодний, я безсилий не тільки фізично, а й духовно. Давайте нарешті десь сядемо, я з’їм свою убогу вечерю, а тоді спробуємо порозумітися.

— Я не хочу бути з вами під тою самою покрівлею, не те що за тим самим столиком! — вигукнув Лукас.

— Однак доведеться. Ви ж, мабуть, заплатили за готель наперед? Тут такі порядки, як мені відомо.

— Ви вже пронюхали?

— Просто я тут буваю щороку. Тому все знаю.

— Щороку? Не брешіть! Що вам тут робити?

— Уявіть собі: ми щороку проводимо тут свій з’їзд. Нам сподобалося це тихе місце, затишний зал «Мірамару».

— Хто це «ми»? — не повірив Лукас.

— Адвентисти сьомого дня.

— Ви — адвентист?

— Повинен же я кимось бути? От ви, я знаю, католик. Ну, а я — адвентист. Від пророка Єзекиїла: «Невже, переловлюючи душі народу мого, ви спасете душі власні?»

— Може, ви скажете, що містер Ор теж адвентист?

— Цілком можливо. Хоч він і не афішує своїх переконань.

— Вони в нього на обличчі.

— Цікаво: які ж?

— Гумова жуйка!

— В цьому щось.є, — засміявся Хантер. — Мені подобається, що у вас пробуджується почуття гумору. Бо досі я вважав, що ви абсолютно позбавлені здорового глузду і почуття гумору. А так жити не можна. Що це за життя? То ми. десь сядемо?

Непомітно він уже доштовхав Лукаса своїм кістлявим плечем до вільного столика. Лукас скорився. Він повинен був випитати в цього дохляка, чи той прискочив сюди справді випадково і тільки сам, чи слід очікувати й решту.

Хантер нагадував удава, який проковтнув надто великого кролика, але хотів би проковтнути ще більшого, хоч і відчуває, що ось-ось трісне. Але удави мовчать, а Хантер, запихаючись, примудрявся ще й безугавно говорити.

— Поки цей ошалілий світ остаточно сконає, ми повинні пожити, — просторікував він. — Я дивуюся вашій наївності, містер Лукас! Наївності і дурній упертості. Хлопці з Стенфордського синхротрону дещо мені показали й розказали. Пунктирно. Бо ні вони, ні я неспроможні сягнути глибин, які доступні тільки вам. Але вже видно й так! У вас золота голова, містер Лукас. І ваша ідея — це щось унікальне. Цим можна перевернути світ! Які перспективи і які прибутки! Я щасливий, що відкрив вас. Не для фонду «Імансипейшн» і навіть не для людства — я відкрив вас для вас же самого! І треба скористатися з цього, а не бути впертим, як осел. Це просто смішно. Ви можете ставитися до нас як завгодно. Хто ми такі? Маленькі люди. Службовці фонду «Імансипейшн», і більше нічого. Я селекціонер, доктор Ор — координатор, доктор Олсон — дистрибутор, місіс Олсон — комутаторка. Ми чесно робимо свою справу, щоб мати змогу вдовольняти свої маленькі пристрасті. Док Ор п’є свій бурбон і співає про Кеті. Доктор Ол шпигає людей гидотою. Місіс Олсон прагне міняти чоловіків у своїй постелі частіше, ніж простирадла. Ну, а я — попоїсти. В Фріско я завжди йду до ресторану «Голодний тигр». Від самої назви вже збуджується апетит!

Лукас підвівся. Нічого він не почує від цього чоловіка.

Телефон у його номері захлинався від дзвеніння. Лукас, не зачинивши дверей, побіг до столика, вхопив трубку.

— Хелло! Тут Лукас! Це ти, Пат?

Дзвонила мама Беренікс. Голос без філантропійних захватів, сухий, ніби з автоматичного пристрою.

— Містер Лукас? Шкодую, що вимушена повідомити вам…

Він нічого не розумів. Що повідомити? Чому «шкодую»? І що це за голос?

— Місіс Хіган, про що ви? Одну хвилиночку» я тільки зачиню двері. Прошу вас, місіс Хіган.

— Справа в тому, — не відпускаючи його від телефону, повільно промовила мама Беренікс, — справа в тому, що Пат загинула, містер Лукас.

Це було схоже на якийсь жорстокий жарт. Щоправда, матері так не жартують, але ж коли йдеться про смерть їхніх дітей, тоді вони плачуть! Місіс Хіган і в гадці не мала плакати. Принаймні оце тепер, перед телефоном.

Лукас щось став белькотіти в трубку, але мама Беренікс безжально урвала це белькотіння.

— Містер Лукас, слухайте мене уважно. Очевидно, Пат була у відчаї, коли не зустріла вас в аеропорту. Вона так само вразлива, як і я, і, природно, була у відчаї. На знак протесту вона з тими своїми спільниками хотіла висадити в повітря один із сквотів (яке жахливе слово!), але, видно, щось там у них скоїлося, і вони всі загинули разом з будинком. Детективи знайшли в руїнах тільки третю фалангу пальця правої руки Пат. Ми впізнали його по смарагдовій змійці. Пат завжди носила це кілечко, вважаючи його своїм талісманом. Я дуже шкодую…

Може, вона все ж заплаче? І чому урвала на півслові?

Лукас так і стояв у темному номері з трубкою в руці. Крізь незачинені двері вривався до кімнати гуркіт машин на шосе. А може, то гриміла безнадія?

Він поклав трубку. Пішов, зачинив двері. Не знав, куди себе подіти. Про що говорила мама Беренікс? Ага, талісман. Пат вірила, що його талісман врятує її від лиха. Подарований у дні їхньої найбільшої любові. Різдвяні вулиці Грініч-Віліджа. 3атишні крамнички з дріб’язком. Відвідини старого букініста, дарунки Пат йому, Лукасу. Карта подорожей апостола Павла і його подорож у нещастя. І той талісман. Не врятував ні Пат, ні його самого. Як і його ідея не принесла щастя ні людству, ні йому самому. Може, й загибель Пат — теж від його божевільної ідеї? Наслідок і кара за те, що замахнувся на всю світобудову.

Незграбно зігнувшись, він притулився на краю ліжка, обхопив голову руками.

Пам’ять відновлювала події з далини тисячоліть і століть і послужливо розкладала їх перед Лукасом, мовби сплітаючи запону між буттям і небуттям, між бажанням та суттю, між поривом і можливістю. Легендарна Семі рамі да, що прославилася висячими садами Вавілона, хоч насправді ті сади спорудив Навуходоносор для своєї улюбленої дружини Ані ти. Семі рам і да ж увійшла в пам’ять її народу зовсім з іншої причини. Вона була царицею могутньої Ассірії, але влада Семіраміди стала такою всеосяжною, що мимоволі виникала спокуса перехопити її, і, як то часто буває, спокуса виникла в рідного сина цариці Нінія. Він влаштував змову і напав на матір, яка щойно повернулася з невдалого походу на Індію. Семіраміда замкнулася у Вавілоні, пославши проти Нінія свого вірного полководця фінікійця Рабомара. Але Ніній встиг відкрити всі загати і пустити води Євфрату на місто. Кораблі Рабомара розметало шаленими потоками води, сам полководець загинув, військо розбіглося, Ніній входив у Вавілон, не було рятунку. Тоді Семіраміда піднялася на башту над висячими садами і, коли надлетів табун голубів, сплеснула в долоні, стала голубкою і щезла разом з птахами, здобувши безсмертя.

Відтоді ассірійці вважали голуба священним птахом.

В своєму листі з Самарканда Пат розповідала Лукасові про мечеть Бібі-Ханим у столиці Тімура.

Улюблена жона полководця, красуня Бібі-Ханим, вирішила здивувати свого похмурого володаря і, поки він був у’індійському поході, почала спорудження небаченої мечеті, яка б затулила півсвіту. Молодий зодчий, який попервах вкладав усе горіння душі в будівництво, згодом став зволікати, бо це давало йому змогу щодня бачити красуню, чути її голос, бути причиною її гніву, що був для зодчого дорожчий навіть за любов. Бібі-Ханим грозилася, обіцяла всілякі кари молодому зодчому, нарешті почала просити і навіть благати. Цього він уже витримати не міг і пообіцяв, що закінчить мечеть до повернення Тімура, але з одною умовою: вона повинна дозволити поцілувати себе. Бібі-Ханим обурилась, а тоді засміялася. «Які дурні чоловіки, — сказала вона. — Я подарую тобі найкращу з рабинь, будь-яку з жінок Самарканда і всієї імперії великого Тімура. Чому ж ти хочеш поцілувати мене? Глянь на мальовані яйця. Вони тільки зовні різнобарвні, а розбий — усі однакові. Так і жінки». Зодчий відповів їй: «Ось два скляні келихи. Один наповню водою, інший — білим вином. Зовні вони однакові. Але один тільки зволожує уста, інший же обпалює, ніби вогонь. Ось така й любов».

А Тімур слав гінців з вістю, що вже повертається. Не було ради. Бібі-Ханим вимушена була згодитись. Вже коли молодий зодчий нахилився над її лицем, вона встигла затулитися долонею, але поцілунок був такий палючий, що шар од нього проник крізь руку красуні і лишив на її щоці яскравий слід.

Тімур вступав у Самарканд. Купол і мінарети Бібі-Ханим здивували його величчю і блиском, та коли побачив на щоці молодої жони гріховний слід, він забув про все. Хто посмів? Де цей зухвалець! Бібі-Ханим все розповіла повелителеві, але від того він оскаженів ще більше. Негайно послав своїх вірних тілохранителів-барласів, щоб знайшли негідника і вбили. Хтось звістив зодчого, і він з своїм учнем піднявся на мінарет мечеті. Барласи кинулися слідом, дивуючись дурощам цього чоловіка, який сам поліз у пастку. Але нагорі, на вузькому майданчику мінарета, вони знайшли тільки учня зодчого.

— Де зодчий? — закричали барласи.

— Учитель зробив собі крила і полетів у Мешхед, — відповів учень.

Більше зодчого ніхто не бачив.

В 1908 році петербурзського професора Філіпова знайшли мертвим у його лабораторії. На встановлено ніяких слідів ні природної, ні насильницької смерті. Професор мовби вмер з власної волі, звелівши своєму серцю зупинитися. Коли стали знайомитися з його паперами, виявили, що Філіпов відкрив спосіб передачі по радіо ударних хвиль вибуху. Коли доповіли про цей винахід цареві, той злякався і звелів усі папери Філіпова знищити, а лабораторію зруйнувати.

Тільки уявити собі, що сьогодні хтось знав би спосіб передачі на відстань ударних хвиль і енергії атомного вибуху! Руйнівну силу підземних вибухів у Неваді передавати в будь-яку точку земної кулі. Жах!

Професор Філіпов вчасно збагнув, що його страшне відкриття неминуче потрапить до злочинних рук, тому й вирішив, що краще вмерти, ніж дожити до такого.

Недосяжні ми навіть не в смерті, а в зникненні, таємничому, нерозгаданому, як зникнення людей з легенд, великих мандрівників, мучеників і воїнів. Лейкхарта в пустелях Австралії, Амундсена в крижаному безгомінні Арктики, Сент-Екзюпері між двома материками, що відбивалися від фашистської навали.

Отто Дізель, винахідник двигуна, що зветься сьогодні його іменем, мріяв про ідеальний двигун на 75 або й 90 відсотків коефіцієнта корисної дії.

В 1913 році його мрія здійснилася. Взявши портфель, набитий кресленнями ідеального двигуна, він сів на пароплав і поплив до Англії, бо жодна німецька фірма не зацікавилася його винаходом. По дорозі Дізель безслідно зник. Хтось пам’ятав, як він стояв уночі на палубі, далі згадки не йшли. Разом з Дізелем пропав і його портфель. Пошуки не дали нічого. Розслідування зайшло в тупик. Нещасний випадок, самогубство, вбивство німецькими шпигунами, які не хотіли, щоб новий винахід потрапив до рук англійців? Але шпигуни захопили б портфель.

А може, була в Дізеля розмова на пароплаві, і він почув про можливість майбутньої війни і вжахнувся: адже його двигун неодмінно буде застосований на війні, він везтиме людей на смерть, підвозитиме смерть людям, — то чи ж не краще зникнути самому і забрати з собою свій винахід?

В 1928 році У. X. Карозерс винайшов нейлон. Через дев’ять років він покінчив з собою в Філадельфії. Ніхто не міг зрозуміти причини смерті Карозерса. Міг стати найбагатшою людиною в світі, не кажучи вже про славу. Сімейні незгоди? Аби ж то. Могутні корпорації примушували Карозерса виробляти фальшивий нейлон, бо винайдений ним був вічний, ніколи не зношувався, а такий матеріал — смерть для текстильних магнатів.

Карозерс мріяв стати благодійником людства, його змушували стати одним з його ворогів. Чесна душа великого вченого не витримала.

Едвін Армстронг у тридцятих роках відкрив явище частотної модуляції. Це стало на заваді американським радіокомпаніям, які використовували амплітудну модуляцію. Армстронга переслідували всіма відомими засобами вісімнадцять років. 1954 року він покінчив з собою. А через шість років стало відомо, що він здійснив геніальний винахід: радіолокацію, яка діє на великій відстані, незважаючи на кривизну земної поверхні.

Майорана.

25 березня 1938 року тридцятидворічний професор Неаполітанського інституту фізики Етторе Майорана поплив поштовим пароплавом з Неаполя до Палермо. Майорана був сіцілієць, він народився в Катанії, тому подорож до Палермо не могла б викликати нічийого здивування.

Але перед цим Майорана послав директорові інституту Кореллі листа, в якому були такі рядки: «Я збережу про вас теплу пам’ять, принаймні до одинадцятої години сьогоднішнього вечора, і, може, й опісля».

В готелі «Болонья» він залишив листа для рідних: «В мене тільки одне бажання — щоб ви не вдягнулися в чорне. Коли хочете дотриматися звичаю, носіть який-небудь знак трауру, але не більше трьох днів. Після цього, коли зможете, зберігайте пам’ять про мене в своїх серцях і простіть мене».

Майорана безслідно зник, повертаючись з Палермо до Неаполя 26 березня. Таємна поліція проводила розшуки Майорани за особистою вказівкою Муссоліні, але не знайшла нічого.

Хто був Етторе Майорана?

Дружина Енріко Фермі, який власними руками склав перший атомний реактор, Лаура Фермі в своїй книжці «Атоми у нас вдома» пише: «Майорана був геній, арифметичне чудо, сущий оракул по інтуїції і логічній мислі, найгостріший критичний розум на фізичному факультеті».

Він учився з Фермі, працював з Вернером Гейзенбергом, був знайомий з Нільсом Бором, довкола нього точилися розмови про ядерну фізику, Майорана бачив свою перевагу над усіма в цьому питанні, геніальна інтуїція підказувала йому, що природа саме йому відкриває одну з своїх найбільших таємниць, і він жахається сили свого розуму. Розум може бути ще небезпечнішим і загрозливішим, ніж безумство. Геніальний фізик розуміє, що відкриття, яке він зробить, несе загибель людству, водночас він бачить, що година цього відкриття невблаганно наближується, тому Майорана вирішує втекти, врятуватися, зникнути.

Вже по війні один з ченців Калабрійського монастиря ді Сьєрра Сан Бруно сказав журналістові Вітторіо Ністіко, нібито в їхньому монастирі живе один великий учений. Та коли спробували довідатися про того вченого, в монастирі вже його не було. Може, був похований на монастирському кладовищі? Там тридцять хрестів, але могили безіменні. Така традиція. Цікаво, що про цей монастир розповідають, ніби там ховався, рятуючись од мук сумління, американський полковник Пол В. Тіббетс, який на бомбардувальнику Б-29 Енола Гей привіз і скинув на Xіросіму атомну бомбу.

Правда це чи ні, та тільки що спільного між зникненням геніального Майорани і метаннями переслідуваного ериніями полковника?

В листі до Кореллі Майорана вжив слово «зникнення»: «Я прийняв рішення, що стало віднині неминучим. В ньому немає жодної краплини егоїзму, але я віддаю собі звіт в неприємностях, які моє несподіване зникнення може завдати тобі й студентам…»

В 1979 році 25-річний співробітник Ліверморської лабораторії радіації імені Лоуренса Пітер Хагельстайн запропонував конструкцію лазерного пристрою, керованого енергією ядерного вибуху. Хагельстайн вважав, що винайдений ним рентгенівський лазер допоможе в боротьбі з раковими захворюваннями і принесе щастя людям. Через рік стало ясно, що цей лазер являє собою могутній компонент в американському військовому арсеналі, стає ще одною системою зброї, і вже не можна було говорити про якісь високоморальні цілі цього винаходу.

Коли в 1986 році почала реалізовуватися програма «зоряних війн», сором’язливо названа абревіатурою СОІ, Пітер Хагельстайн звільнився з Ліверморської лабораторії.

Він мав тоді, як і Майорана в рік свого зникнення, тридцять два роки.

(Виникає запитання: чи дадуть йому, Лукасові, дожити до тридцяти двох?)

Але чому ж не покінчив з собою Хайрєн Максим, перш ніж винайти кулемет, який скосив мільйони людей у двох світових війнах? І чому не зникнув Ейнштейн, перш ніж написати свого листа про атомну бомбу президентові Рузвельту?

Невже наука — це всього лиш золоті копальні для генералів?

Лукас до ранку так і не заснув. Просидів закам’яніло на ліжку, насилу розспростався, коли за вікном, що виходило на океан, зарожевіло небо.

Скупатися, а там буде видно. Найкраще: полетіти до Фріско, звідти до Стенфорда і попроситися помічником у Широкого Діла. Він навчить ще багатьох бути безслідними, як вітер, як місячний промінь, як безкорисливе добро.

Коли вже виходив з тунелю на пляж, щось примусило його озирнутися.

На терасі «Мірамару» сіріли три невиразні, але такі знайомі Лукасові постаті: розмазана Орова, дохлякувата Хантерова і тугом’яса Олсонова. Ор, Ол, Хан — пишна трійця! Не було з ними Рене: мабуть, хапливо надягає бікіні, щоб бігти на пляж і спокушати Лукаса.

Яка марнота!

Вони помітили, що він побачив їх. Стежили за ним ще тоді, як був у номері, назирці бігли на терасу, хотіли показати, що всі тут, що жертва не втече.

Лукас повернувся до них обличчям і став непорушно. Вони вирішили, що він уже їхній, що ця поза свідчить про його безпорадність, і Олсон на радощах навіть помахав до Лукаса руками, так ніби хотів виказати привітність. Привітність ката.

А Лукас стояв, прислухаючись до могутнього гриміння трансамериканського експресу, що мав от-от з’явитися з-за повороту.

І він справді з’явився, вискочив з рожевого досвітку просто до Лукаса, з убивчою швидкістю поніс повз нього міцні сталеві тіла контейнерів, і спокійні літери на їхніх ребристих боках кликали в Токіо й Одесу, до старовинних ганзейських міст Європи і в Сінгапур, до Дар-ес-Салама й Сіднея, в Каракас і забутий американською історією Чарлстон.

Яка велика земля і який великий розум треба мати, щоб її осягнути!

Коли експрес прогримів, на пляжі не було нікого.

Ті, на терасі, спершу нічого не збагнули, тоді не повірили, тоді й геть ошаліли.

Океан сміявся, сміялися піски пляжу, сміялося рожеве небо: шалійте, шалійте!

Прогримів майже слідом за першим ще один експрес — і знов нікого й нічого.

Першим зірвався з місця містер Ор. Він мовчки кинувся до тунелю. Олсон і Хантер поспішали за ним.

Лукаса не було. Не було слідів. Нічого.

Його шукали довго.

Київ. 1976–1986 рр.