Божа кара

Спокута

Коли б вона знала, чим все це закінчиться…

Коли б вона знала…

Пісок і вода… золото й синь… і молодий Бог, який виходить із хвилі морської до неї.

І — бухтонька.

Де лише вони, обласкані сонцем, обціловані сонцем, позолочені сонцем, що впродовж безкінечно-кінечного дня світить лише для них… Сходить лише для них… Закохано й віддано…

Обганяючи ранок, поспіша їх зустріти. Ще по дорозі до моря. Бо й там, в таємничих глибинах підводних, думало лише про них… Ними тільки і марило…

А небо!..

Такої блакиті бездонної вона ще не бачила. Хіба що вві сні…

Та й сни були тут не такі, як удома. Як тиждень… два тижні тому. Бо вона і вві сні відчувала його ласкаву присутність: рука до руки, тіло до тіла, подих до подиху… І свої губенята, що брунькувались нестримним бажанням його обціловувати…

Вона й своє тіло любила лиш тому, що воно вже їй не належало…

Йому!.. Тільки йому!.. До останнього нігтика… До клітинки останньої…

І коли прощалися з бухтою, вона свою єдину прикрасу (срібні сережки) потай зарила під скелю. Принесла їх у жертву…

А потім був поїзд. Абсолютно не схожий на всі поїзди, що їх вона бачила досі. Кожен вагон наче скупаний в морі, морем пахло і зовні, й всередині, довкола аж сяяло од засмаглих облич, приязних усміхів, закоханих поглядів. Наче дивовижний поїзд оцей зібрав тільки пошлюблених, які щойно відсвяткували свій місяць медовий.

«Ох, яка ж я щаслива!»

Вони й познайомились не так, як усі. У цьому принаймні вона була переконана.

Їй уже починало здаватись, що взагалі не існує хлопців, гідних якоїсь уваги.

Викосила, вигубила дощенту люта війна, лишилися хіба що каліки. Та оті, що їх і в ступі не влучиш. І ціни їм зараз не скласти. Вишуковували, винюховували, як би одружитись повигідніше. Щоб і красива була (коханка в постелі), й хазяйновита (хазяйка на кухні), щоб мала квартиру, бажано в центрі, і щоб її татусь був цабе неабияке: надійна щабелька до кар’єри успішної.

Замалим не заморську царівну винюхували.

А вона ж не була ні царівною, а ні красунею. Хоч ледь не пов’язала своє життя з отаким людоловом. Добре ж, що схаменулася вчасно!

Краще вже так: вузеньке ліжко дівоче, що старітиме разом із нею, маленька кімнатка на трьох, таких же, як і вона, незаміжніх, і робота, робота, робота, якій вона до кінця себе віддаватиме. І навчання заочне у вузі.

Про кіно, про театр годі й думати.

Синя панчоха?

Що ж, синім панчохам теж треба якось жити на світі.

А тут — зустріч раптова.

Він стояв у гурті чоловіків — вона, поспішаючи, вирізнила тільки його.

«Є ще такі хлопці на світі!»

Хоч пройшла мимо, ледь глянувши, могла б присягтися, що упізнає його з першого ж погляду.

І на всю ніч, до ранку самісінького — щемом переповнене серце. Так, наче втратила щось найцінніше в житті.

А потім вона поспішала на поїзд. Зібралась до хворої матері, яка прислала листа. Не мати прислала — сестра. «Ти хоча б навідалась, мама ж тільки тобою і марить!»

Оте «марить» всерйоз її налякало. Відпросилась у директора школи, зібралася похапцем і на вокзал.

А там черги до кас — кілометрові, наче все місто вирішило саме сьогодні зрушити з місця.

«Як же я до мами поїду?»

У розпачі застигла посеред залу.

— Не пощастило з квитком?

Оглянулась: ВІН!

Стоїть, усміхається приязно.

— Вам на який поїзд?.. Стійте на місці, спробую допомогти.

А вона й без цього застигла на місці.

(Потім він сказав, що такого втілення розпачу не було на весь зал. Тим більше що втілення це мало напрочуд миле обличчя).

Повертавсь, вимахуючи переможно квитком:

— Побігли!.. Бо запізнимось.

Підхопив її валізку зашморгану, побіг попереду.

Уже в тамбурі згадала про гроші:

— А гроші!.. Гроші за квиток!..

Полізла до сумочки, боючись, що от-от рушить поїзд і вона не встигне розрахуватись.

— Потім! — недбало відмахнувся рукою. — Ви коли повертаєтесь?

— За два дні!

— Точно?

Кивнула, що точно.

— Я вас зустріну!.. Щасливої!..

Потяг уже рушив, і він майже біг поряд з вагоном.

Мама, здається, тому й захворіла, що вік доні не бачила. Яку любила найдужче, потай нею гордилася. Вона єдина приносила додому лише відмінні оцінки, здобула хоч і неповну, та все ж вищу освіту. Як здобувала, про це свідчив лиш одяг, що його доводилось ушивати та звужувати. Бо які статки у мами — вдови, що не діждалася чоловіка із фронту! «Пропав безвісти», то й не платили навіть злиденної пенсії.

Мама враз ожила, вгледівши свого «мазунчика». Тримала за руку, наче боялася, що дочка ось-ось зведеться і зникне. Весь звіт оддавала за тиху розмову з дочкою.

А вона, невдячна, навіть розмовляючи з мамою, думала про нього.

«Невже це кохання?»

Перед тим, як сідати до поїзда, однесла до перукарні останню десятку. Перманент, манікюр-педикюр, хоч могла й обійтись без останнього: не буде ж перед ним роззуватися!

Сама на себе задивилася в люстро: «А я ще мов би й нічого!»

Пальцем послинила брови і вперше вийшла надвір нормальною дівчиною. Не панчохою синьою.

Їхала в плацкартному — сидячи спала-дрімала. Щоб не зіпсувати зачіску. І все в ній стискалось: зустріне?.. Роздумає?..

Перон, майже порожній, поплив, поплив, смикнувся, застиг.

Не зустрів!..

Валізка, харчами натовчена (мама була переконана, що вона голодує і досі), валізка мовби ще дужче поважчала, обриваючи руку.

«Теж мені красуня заморська!»

Зупинилася посеред залу — поміняти руку. І хоч люди з обох боків обтікали її, й розмовляли, і кричали, й сміялися — нічого не чула, не бачила. Оглушлива тиша опустилась на неї, відділила од світу. Що застиг, здається, навіки.

— Пробачте, що запізнився!

Довкола враз усе ожило, зарухалось, гаряча хвиля так і хлюпонула у груди, а він усміхався до неї, голублячи поглядом.

— Давайте вашу валізку. — Ухопив, аж присів. — Ви що, цеглу везете?.. Ходімо, бо нас тут і затовчуть.

Поцікавився одразу ж:

— Паспорт при вас?

— При мені.

— Дайте сюди.

— Навіщо?

— На виході міліція. Перевіря документи.

І хоч давно уже скінчилась війна, коли зупиняли на кожному кроці, вона не здивувалась ніскілечки: дістала із сумочки паспорт.

— Отак буде краще. — Чомусь одразу ж сховав паспорт до бічної кишені.

Міліції вже не було. Та вона одразу ж і забула про паспорт. Йшла поруч з ним, ловила на собі його погляди. Весь час переживала за перманент: уцілів?.. Не розкуйовдився?..

Зупинилися перед якимось будинком.

— Заскочимо на секунду. Мені треба документи оддати.

Не здивувалася, чому і їй треба заскакувати. Покірно пішла. Зупинилися вже в коридорі перед дверима високими.

— Тут, — сказав він.

Дістав її паспорт, глянув мигцем на першу й останню сторінки:

— Оксана?.. Вік мріяв зустріти Оксану!

Штовхнув двері, і вони зі скрипом-рипом неохоче впустили їх досередини.

Кімната, вузька, як пенал. Вичовгана доріжка до єдиного канцелярського столу та двох рахітичних стільців перед ним. Голі-голісінькі стіни з височезним, як у соборі, вікном… Ні, на стіні, що навпроти, засиджений мухами плакат ще з воєнних часів: червоноармієць у шоломі націлився пальцем їм прямо межи очі: «А ты записался на фронт?»

За столом — жінка віку невиразного.

Звелася, ступила назустріч:

— Зустріли, Олег Павлович?

— Зустрів, зустрів… Познайомтесь.

І поки Оксана тисла руку збляклої жіночки, Олег додав до її паспорта свій та й ляснув ними по столу:

— Можна без церемоній?.. Запитань і відповідей?.. У нас усе давно вирішено.

— Гаразд, гаразд, — заквапилась жіночка.

Взяла паспорти, стала щось записувати до товстелезної книжки. «Регистрация смертей, разводов, браков, рождений», — прочитала Оксана на палітурці, коли жіночка закрила книжку. Оцій збляклій жіночці, мов присипаній попелом, таки й справді більше личило реєструвати смерті-розлучення.

— Вітаю з законним браком! — повернула їм паспорти.

— Дякую, Ніно Василівно! — цьомкнув її в щоку Олег. — Шампанське за мною.

Вийшла на вулицю Оксана — зовсім ошелешена. Все було наче в тумані, наче й не з нею це щойно скоїлось. Не помітила навіть, як пройшли повз школу, де вона викладала, повз будинок, в якому жила, здається, трохи отямилась, коли піднялись на другий поверх вже будинку іншого й Олег відчинив двері:

— Ось тут я й живу… А це — твоя кімната…

Кімната гола-голісінька, лише на підлозі кинуті недбало газети та на шнурові під стелею теліпалася лампочка.

«Як же тут жити?» — безпорадно оглянулась.

А він, опустивши на підлогу валізку, повів її до сусідньої:

— А це вже моя.

Хоч ця сяк-так умебльована.

Сказати, що дуже, то ні (свідомість потроху поверталась до неї, у ній уже просиналася жінка, господиня гніздечка сімейного), спасибі, що хоч є на чому сидіти та спати… Спати?.. Та на ліжкові ж отому тісно й одному!.. Та ще стіл посередині: пляшка вермуту, дві тарілки, як слід і не вимиті, дві виделки, два кухлі, нарізаний хліб на газеті…

— Треба ж відсвяткувати одруження, — сказав, мов виправдовуючись. — Сідай до столу, я зараз.

І подався на кухню.

Постояла-постояла, що мала робити — сіла. Тернула пальцем по стільниці — палець враз узявся сірим. Дістала хустину, витерла хоч із столу пилюку.

За спиною зашкварчало: появився Олег. Ніс величезну сковороду, повну яєчні. Вбухав зо два десятки яєць, як не більше…

Він побіг до редакції: конче потрібно було здати в номер якусь бздушку-замітку, Оксана ж заходилася порядкувати у квартирі. Що прибиралася, мабуть, ще до війни.

Прибирала і сама себе запитувала: «Коли ж він мене поцілує?»

Цьомкнув же в загсі оту сіреньку курочку, а не її.

І ще в неї було таке відчуття, наче вона просто зайшла сюди в гості. Ось прибере, візьме валізку, що сиротою стояла в сусідній кімнаті, і піде додому.

Таке все було нереальне.

Пізніше, набагато пізніше вона поцікавилась:

— Що тебе так у шию гнало женитися?

Відповів не задумуючись. Оксана вже звикла до того, що на будь-яке запитання у нього завжди була готова відповідь. Скаже, а потім уже думає, що він сказав.

— Тебе й кулі не могли наздогнати! — сміялась Оксана.

А й не могли! Повернувся з фронту — подряпини жодної. Тож і тут: відповів не задумуючись:

— Для цього були дві важливі обставини.

— Які, якщо не секрет?

— Не секрет… По-перше — закохався нестямно…

— Отак з першого погляду і закохався?

— Ні, там, у вокзалі, коли я тебе вперше побачив, мені тебе стало жалко. До щему у серці! Така ти була нещасна й беззахисна… А коли ти поїхала, коли тебе не було три дні, отоді я й закохався по-справжньому. Страшенно боявся, що ти назавжди залишишся коло хворої матері. А я ж і адреси твоєї не мав…

Вона одразу ж повірила, що отак можна закохатися. Згадала себе, там, біля хворої матері. Але — щоб сходу до загсу!..

— А по-друге?

— По-друге, почали квартири ущільнювати. Підселяти тих, що стояли у чергах. А в мене ж двокімнатна на одного…

Ось воно що!

— Ти ж і жук!

Аж тепер зрозуміла, чому він так квапився її прописати. Другого ж дня прописав!

Сказав би раніше про це — смертельно образилася б.

— Так я ж тебе по-справжньому полюбив! — переконував гаряче.

А її не треба було й переконувати.

У перший же вечір, коли знову заїли вермут жахливою яєчнею тією, він запитав:

— Ти могла б ще трохи пожити у себе? Доки я умеблюю кімнату. Сама бачиш, на чому я сплю…

«Оце так заміжжя! Чоловік у перший же вечір виряджає із дому!» Однак не заперечила.

Олег провів її до гуртожитку з наполовину спорожнілою валізкою: вирішила, щоб він хоч обідав по-людськи. «Хоч тепер поцілує?»

Поцілував!

Тицьнувся губами холодними, притис, наче боявся затриматись…

— То я побіг… Завтра ж о сьомій вечора… — По дорозі домовилися сходити в кіно.

— Біжи, — сказала прикро Оксана. Дивилася вслід, і чомусь їй хотілося плакати.

А потім вона була йому вдячна за оті десять днів. Коли губи його ставали все тепліші й тепліші. Коли щовечора йшли у кіно чи то парком гуляли і деревина кожна їм кланялась. А в неділю — на річці цілісінький день, де він учив її плавати, і в перший же день ледь не втопив. Потягнув на глибоке, а вона ж вище колін зроду-віку не заходила у воду.

Вона засинала й просиналася з думкою про зустріч наступну, і дівчата, які жили разом з нею, все допитувались, в кого вона отак закохалася, а вона соромилася їм признатись, що вже заміжня, їй самій починало здаватись, що одруження ще жде їх попереду, — аж до того дня, коли розпочалися канікули, і він приніс їй два квитки на поїзд у Крим, до Феодосії.

— Ледь відпросився в редактора. Їдемо завтра.

— Завтра? — жахнулась Оксана. — Та мені ж треба зібратись.

— Та що там збиратись! Я вже дав телеграму, щоб зустрічали.

— Телеграму?.. Кому?

— Однокашникові. Разом училися. Він там редактором. Зустріне й прилаштує де слід.

Рано-вранці заскочив (поїзд о сьомій), вихопив її майже з постелі (збиралася — всю ніч очей не зімкнула), у вагоні одразу ж з усіма перезнайомився, і всі уже знали, що вони щойно одружені, і поступилися їм місцем найкращим, і кожне запрошувало скуштувати смачненького, а у Феодосії їх справді зустрів однокашник, такий же яснооко веселий, як і Олег, і запхнув до «вілліса», що нагадував пофарбованого в зелене жука на колесах, і повіз за кілька десятків кілометрів до татарського селища, що примостилось над морем (татарами тут і не пахло: вивезли всіх до одного, бо розгнівали Сталіна. Навіть Героя Радянського Союзу, разом з росіянкою дружиною, з якою він одразу ж по шлюбові приїхав на деньок погостювати в батьків), і вони, облаштувавшись сяк-так, одразу ж до моря й побігли, й облюбували крихітну бухтоньку, якій Оксана в знак великої вдячності подарувала срібні сережки.

Вони досхочу й накохатися не встигли: Олега викликали до військкомату та й запроторили на перепідготовку командного складу.

— Привезу ще одну зірочку, — нахвалявсь, сміючись. А їй хотілося плакати:

— Я ж тебе й провідать не зможу! Бо не поруч — десь на Кавказі.

— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.

Все в нього біжить!

Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.

І в кінці — обов’язкова приписка: «А як пожива наше ліжечко?»

Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.

До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.

Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.

Й от же плем’я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.

І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.

З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов’язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу («Е, хто ж так за іменинницю п’є? До дна треба, до дна!») напрочуд смачного вина.

І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп’яніла.

— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.

Довів до будинку, піднявся по сходинах…

— Дякую, я вже сама.

А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.

— Дайте я, — прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно… «Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!» — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе…

Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.

Згодом зсунулася з постелі пом’ятої, побрела важко до ванни…

Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте «Ні!» в розпачі билось під черепом.

Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.

Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався… Хай пізніше… Ну хоч трохи пізніше… З якими очима його зустрічатиму?..)… За оцей тиждень вона позбулася ліжка.

Антикварного. З берези карельської.

Не могла не те що спати — дивитись на нього!

А як доведеться лягати з Олегом?..

Краще померти!

За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: «А ліжко куди поділося?» — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.

— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали…

Не знала… Нічого не знала… Знала тільки одне: клопи її ледь не з’їли…

Це був жах, про який не варто і згадувати!

Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.

— А на чому ми спатимемо?

— На підлозі. — Бо оте, парубоцьке, затовчене, Олег сам відніс другові, який спав на газетах. Не забирати ж назад. Та вони на ньому й не вмістяться. Навіть «валетами».

— Гаразд, — не довго тужив за антикваріатом Олег. — Дістанемо інше… Металеве…

І, пославши газети, а зверху — постіль, вляглись на підлозі.

Олег невдовзі заснув, нею натішившись, а Оксана всю ніч плакала. Тихенько, щоб не розбудити Олега…

Здавалося, що життя безнадійно поламане, що між нею й Олегом виросла непробивна стіна, яку ні повалити, ні переступити.

Спершу хотіла звільнитися з школи… Зустрічатися щоденно з отим було понад її сили: так його ненавиділа!.. До того ж здавалося, що всі уже все знають… Панічно боялася, що хтось про те розкаже Олегові, який мав звичку заходити за нею після уроків. Але куди влаштуєшся, коли українська школа одна-єдина в їхньому місті?..

І основна подія, що сталася вже після місячних, що їх Оксана чекала — не могла дочекатись, — вона завагітніла.

Збожеволіла б, коли б те сталось раніше!

І, дитину виношуючи, — від Олега, Олега, Олега! — дзвеніло у ній, — потроху до тями приходила.

Не те що забула зовсім, таке неможливо забути, але відчуття гостре жаху, нестерпної перед Олегом провини, коли лишалось одне: упасти перед ним на коліна і в усьому зізнатися, а потім піти… на край світу забігти… потроху зникало у часові, огорталося мовби туманом, не так її терзало і мучило.

Їй уже починало здаватись, що з появою дитини все зникне, забудеться…

І пологи, неймовірно важкі пологи, коли вона ніяк не могла розродитись… коли потуги то накочувались гарячими хвилями, то відступали… щоб вона не померла одразу, а довше помучилась… а дитина все ніяк не хотіла полишити материнського лона, в якому їй було так зручно і затишно… Пологи ці вона сприйняла як спокуту, і в потьмареній свідомості билось одне: «Так тобі й треба!.. Так тобі й треба!..»

І довге, нескінченно довге одужання, коли до болісно набряклих грудей не доторкнутися — не те що годувати дитину (годували інші, які поруч лежали), — теж сприйняла як спокуту.

А він засипав її квітами.

Щодня — отакенний букет… Щодня — коротенька, всього з одного слова записка: «Дякую!.. Дякую!.. Дякую!..»

І коли вона врешті одужала, коли винесла обережно акуратний пакуночок, у якому мирно посапував маленький Олежик, посадив її в таксі… Не в «Победу» — до машини розкішної, що возила пошлюблених, хоч до їхнього дому — три кроки ступити…

Коли вона помітила, що в сина різного кольору очі? Коли її вдарило в груди… горло здушило… вогнем обпекли синові очі? Висмикнула з ліжечка, побігла до світла («Здалося!.. Примарилось!..») — на неї дивилися різного кольору очі. Одне — світліше, друге — темніше. Помітив і Олег:

— Ось поглянь, як нам синок догодив! Одне око твоє, а друге моє.

Уже глянула… Ліпше б осліпла!..

Син підростав — тулився до тата.

Без «жука» вже й заснути не міг:

— Та, жук!..

Олег схилявся над ліжечком, натхненно виводив:

Малий так і засинав, тримаючись за татів палець.

Син підростав — з кожним роком ставав все більш схожим на того: і очі, і брови над переніссям шнурочком…

Все ще не вірила, що таке могло скоїтись. Адже були місячні!

Якось прочитала про молоду сім’ю, що розпалася. Після того, як народилась дитина. Мати цієї дитини до шлюбу гуляла із негром, і хоч від нього не завагітніла, все одно, вийшовши заміж за іншого, народила чорношкіре дитя.

Поверталась з роботи — підгиналися ноги в колінах: Олег уже все знає. Одчинить двері — побачить його нещадне обличчя. Не зважувалась одразу ж зайти до квартири. Стояла, вслухалася: вдома Олег чи ще не прийшов…

Сама себе не впізнавала — дратувала кожна дрібниця.

Часто пуштрила сина (було за що пуштрити!), весь час зривалась на крик, й одного разу, коли його до школи відводила (найчастіше робив те Олег) і щось йому по дорозі вичитувала, син, зупинившись, сказав:

— Ти мене, мамо, не любиш!

Як по обличчі ударив!..

Якось син прийшов зі школи — від нього тютюном так і несло.

— Ти куриш?! Куриш?! — Лясь-лясь по обличчі. — Господи, за що мені така кара!

Ледь діждалась Олега.

— Дожилися! Хоч ти йому щось скажи!

Олег обійняв сина за плечі, повів до кімнати сусідньої. Що йому там казав, про що розмовляли, так і не довідалась. Тільки вийшов син — сліз повні очі.

— Я ніколи — ніколи не буду курити!

Повертаючись із школи, ще з порога запитував:

— Татко вдома?

Біг до татка — ділитись новинами свіжими.

Без татка вже й дихнути не міг.

А татко — без нього.

З року в рік, з місяця в місяць — череда днів безпросвітних. Без сподівань, без надії. Три богині, три парки, пряли нещадно тонку ниточку її долі лихої і в будь-яку мить могли її обірвати.

Щоб не збожеволіла, лишали їй щороку невелике віконце: місяць у Карпатах. Куди вона втікала разом з чоловіком та сином. Бо Олег мав усього місяць відпустки.

Воліла довіку лишатися тут. В найглухішому закуткові, де лише гори, небо, звірі і птахи.

Переїхати ж до іншого міста — годі й надіятись. Олега уже призначили головним редактором, Олег став би дибки.

Його дружно ненавиділи учні.

Особливо за те, що чіплявся до кожної, на їхній погляд, дрібниці. Зупиняв, довго й нудно вичитував. А то й вів до директора.

І тоді виклик до школи батьків — забезпечений.

За очі називали Чумою.

— Чума йде, тікаймо!

— Хлопці, Чума!

Навіть завуч якось йому зауважила:

— Вікторе Семеновичу, чи не здається вам, що ви переборщуєте?

— Олено Петрівно, я педагог, а не нянька!

Оксана ж намагалася з ним не стрічатись. Десятою дорогою обходити.

Як вона його ненавиділа!

І коли син якось сказав:

— Мамо, а Віктор Семенович дуже погана людина!

Коли син це сказав — не заперечила. Не обірвала сердито: отаке — про учителя!

— Він і справді нехороша людина. Ти од нього, синку, подалі…

Найбільше боялась, що вони стануть поруч…

І настав рік тринадцятий…

Олег нагло загинув, коли був у відрядженні. Їхній «Москвич» лоб у лоб зіткнувся із вантажівкою. Загорівся, зім’ятий, — не врятувався ніхто. Усіх так і ховали: в домовинах запаяних. Три могили — три невигойні рани. Тужна мелодія не могла заглушити ридань.

Вона лише не плакала. Застигла у горі, і туга, слізьми нерозбавлена, так палила їй серце, що воно от-от мало згоріти…

А згодом повісився син: знайшлись добрі люди, які просвітили, хто його справжній батько. Лишив по собі коротку, як подих останній, записку: «Ти нас зрадила!.. Зрадила!.. Зра…» На останньому слові зламалось перо, і він пожбурив ручку додолу…

І свідомість потьмарилась. І в голові ревіло, гуло, боляче било у скроні: «Зрадила!!! Зрадила!!! Зрадила!!!»

Баба Ониська і четверо її чоловіків

Є на одному з сільських кладовищ, що не перетворилися на уособлення людської гордині, де пам’ятник вивершується над пам’ятником, де камінь душить камінь, де на кожному кроці так і кричить пиховите: «Я!.. Я!.. Я!..»

Є на одному з сільських кладовищ, по-домашньому привітному й затишному, де спочивають і очі, й душа, де влягаються пристрасті, що терзають людину впродовж її життя окаянного… Є на кладовищі оцьому, де навіть вітер-розбійник, налетівши із степу, втихомирено крила складає, а птахи співають упівголоса… Дак на кладовищі оцьому є чотири могили, одна старша другої, але всі доглянуті так, наче в них лежать щойно поховані: і травичка акуратно прополена, й свіжі квіти насаджені, й пісочком доріжки посипані, й рушниками біленькими хрести всі пов’язані… Вони, оті чотири могили, так рядочком і горбляться, розмовляючи між собою тихо та мирно, а позаду приліпилися ще дві могилки. Ці зовсім манюсінькі, наче діти їх насипали, граючись, діти там і лежать, що в один день народилися, в один і загинули, і двох рочків не проживши на світі.

Попереду ж — ще одне місце. Чекає на бабу Ониську, яка й ляже там, упокоївшись…

І тоді вони всі ключем журавлиним злинуть до неба та й полетять — полетять до Господа-Бога, який у свій час їх і покликав з цього світу юдолі та сліз.

Але їм, могилам отим, треба набратись терпіння: баба Ониська ще мотається світом, бо не виробила всіх трудоднів, ще з колиски присуджених нещадною владою, хоч тими трудоднями пустопорожніми наче вже і не пахло, але робота є роботою, клопоти — клопотами: обсідають щоденно з раннього ранку до пізнього вечора.

— Вмирать — день терять, — каже баба Ониська.

— І померти не дадуть, — каже баба Ониська.

Так що чоловіки її, а заодно й дітки хай ще пождуть-почекають, доки баба Ониська до останньої краплиночки виробиться і тоді лиш складе руки на грудях усохлих і тихенько, щоб не завдавать клопоту іншим, віддасть Богові душу.

Тож доки баба Ониська ще мотається світом, я покваплюся розповісти про її чоловіків, бо хто ж мені, окрім неї, розкаже: які вони були, як з Ониською жили-поживали…

Чи думала вона, чи гадала отак рано заміж вискакувати?

Та й хто сказав: «Рано»?

Хто це сказав, коли дівка — як грім, дівка — як вихор — чи на городі, чи в полі? Коли не вона од роботи, а робота од неї піт утирає? Коли її ще в колисці не так рідна мати, як та ж робота гойдала? Коли робота, ледь переступивши поріг, замертво падала в ліжко, а вона бігла на вулицю та й витанцьовувала до самого ранку? Коли в неї аж жижки трусилися: «Заміж!»

Так хто сказав: «Рано»?

А Петро? Петро про що думав? Її одноліток. Який іще й першої пари штанів не зносив. Парубоцьких вусиків не завів. Ще й голос ламавсь, як у півника…

Петро про що думав?

А про те ж, що й Ониська!

І хоч «женили» обох легкі на розправу батьки: її черезсідельником, його вишневим пужалном, що його на свою біду Петро й вирізав, — все одно в один голос про весілля співали. Та покваптесь, бо в отій книзі, що в сільраді лежить, от-от і місця для них не залишиться!

Плюнули батьки та придурків і поженили. Ще й (багатенькі були) звели їм хатину. І поля нарізали, і корову, і пару волів: хазяйнуйте, коли вам так припекло!

А вони й нахазяйнуватись не встигли — колективізація.

Оте «гуртове — чортове», що й у сні найлихішому не могло їм наснитися. Коли все із дворів червона мітла вимітала, — хіба що котів та собак усуспільнить лишилося.

Батьків, які найбільш опиралися, розкуркулили та до Сибіру і потарабанили. А їх, молодих, пожаліли. Хазяйнуйте в колгоспі, трудодні заробляйте!

А тут тридцять другий… А тут тридцять третій…

Краще й не згадувати.

Та як не згадаєш, коли осьо, на кладовищі під боком, могили ячать?

Петро перший не витримав. Петро першим ліг до могили. Опух од голоду — в домовину не влазив. Так мертвою водою перед смертю налилося обличчя, що й очей не знайти. Ворушив вустами набряклими, як дитина хліба просив. Хоч крихітку. Затис би в губах та з присмаком хліба на той світ і пішов би…

Довго лежав під ледь приплесканим горбиком. Без хреста. Лісу не вистачило б — хрести над усіма могилами ставити!

Ну, а діти?.. Двійко дітей, хлопчик та дівчинка, які в один час і народилися, ненадовго й пережили свого молоденького тата. Не померли своєю, голодною, смертю — сусідка із’їла. Заманила до хати та й порізала.

Ониська лиш кісточки позбирала обгризені. Коли сусідку забрала міліція. Реберце до реберця, гомілочку до гомілочки: це — Ганнусина, це — Василькова… Ні, це — Василькова…

Глянути збоку: збожеволіла жіночка. Кісточками дітей своїх грається. З гробика в гробик перекладає.

Ледь одірвали Ониську од гробиків.

«Бог розбереться, дитино… Бог порахує…»

У той рік тридцять третій люди, які од голоду пухли, прикипали серцями до Бога. До єдиної втіхи, що лишилась на цьому світі страшному. Надії останньої.

Сповзалися до обезглавлених храмів і там помирали. Землю трупом вкривали. Щоранку звозили гарбами до братських могил, до ям онімілих, а вони наповзали та й наповзали: мов з усього світу сповзалися.

Ониська теж отак поповзла б, коли б настала її година остання. Онисьці теж не лишилося на цьому світі нічого, окрім гарячої віри у Бога. У те, що на тім світі вона припаде до Петра, пригорне до серця Василька та Ганнусю.

Ониську тільки віра у Бога на цім світі й тримала.

З другим своїм чоловіком, Миколою, Ониська не прожила і півроку. Люди про нього казали, що він не при своєму, чи наврочений, чи з-за вугла дурним мішком прибитий.

Усе правди дошуковувався. Усе ставив під сумнів.

Ще в п’ятому класі учителька, яка викладала історію, розповіла, як тяжко людям жилось за кріпаччини.

— Ви навіть уявити не можете, як бідували ваші пращури, — патетично вигукувала. — 3 п’яти нажатих снопів чотири оддавали панові, а один лишали собі.

Микола і тут вирішив перевірити, як саме бідували люди за панщини. Уже вдома сів до столу та й став рахувати.

Отже, сніп. Скільки зерна з снопа намолочують?

Та не менш кілограма.

— Мамо, а скільки в день снопів нажинали?

— За день?.. Та якщо попотіти, то й п’ять кіп.

— А в копі скільки снопів?

— У копі?.. Дай Бог пам’яті… Снопів, мабуть, сорок…

Отже, сорок на п’ять, то й виходить двісті снопів. Поділити на п’ять: сорок кілограмів зерна.

— А скільки вам на трудодень цього року дали?

— По півкіло, дай Бог пам’яті.

— А на панщині по сорок кілограмів на трудодень випадало!

— Е-е, синку, не дожить нам до панщини, — зажурилася мати.

Ішов до школи Микола — діливсь новиною із стрічними:

— А ви знаєте, скільки заробляли люди хліба за панщини? По два з половиною пуди!

— Ну-у… А де це ти вичитав?

— Учителька сказала.

Показав і учительці.

Учительку, розказують, відливали водою. А Миколу довго дражнили «п’ятим снопом».

Ну, а далі — гірше. І те не так, і те не по правді. Все боліло, все душу пекло. Став писати листи. Та не будь-кому — Сталінові. «От приїдьте до нас та розберіться, хто нами керує. Бандит на бандитові, злодій на злодієві. Останню шкіру здирають з колгоспника».

Сталін читав не читав, усі листи назад відфутболював. Тим же бандитам-злодюгам. Що давно на Миколу зуби гострили. «Правду шукаєш? Ми тобі покажемо правду!»

У тридцять сьомому, коли судили троцькістів-бухарінців та шкідників-диверсантів, пов’язали й Миколу.

У колгоспі стодола серед ночі згоріла: все зерно в попіл пішло. Набігло з району: шукати диверсанта-троцькіста, — і все начальство сільське, усе до одного дружно ткнуло пальцем у Миколу.

І судили Миколу, і присудили до смертної кари.

Аж в область Ониська достукувалась: тіло забрати та поховати по-християнському. Не віддали:

— Єму і в нас хорошо лежать.

І насипала Ониська поряд з могилою Петра ще один горбик. Поставила хрест, написала на ньому, що лежить тут убієнний раб божий Микола, мир праху його…

— Вам хоч сказали, за що його розстріляли? — запитав я бабу Ониську, коли вона вперше привела мене на кладовище.

— Сказали, як не сказати… Що був таксістом…

— Таксістом?

— Таксістом, таксістом…

Господи, аж тепер я утямив, чому бабу Ониську прозвали «таксісткою».

Цей був найвеселіший. Завжди усміхався, щоб там не скоїлось.

— Та не журися, жінко, бо й очі виплачеш!

Або:

— Хіба це горе!.. Не бачила ти смаленого вовка!..

Легко жилося Онисьці з веселим оцим чоловіком. Будь-яку сварку в жарт переводив.

І з цим, наче наврочило, не прожила і півроку. І дитинки не встигла завести.

У сороковому забрали до армії. Бо вже тоді запахло війною. З німцем, а з ким же іще.

Василь, веселенький, п’яненький, пішов, витанцьовуючи:

— Як полізуть — за тиждень упораємось.

Ще й співав:

Невдовзі й листа прислав. Трикутничок, ще і без марки. Що в армії не житуха — малина. Годують безплатно тричі на день, ще й серед дня спати вкладають. Командири навшпиньках ходять, сон стережуть. Одна тільки біда, що жінки під боком немає. «Та осьо повернуся, то надолужимо…»

«А німець так мене налякався, що й воювати роздумав…»

То не журися, Онисько.

А як не журитись… Як не журитись Онисьці, коли город досі не зораний. Коли голова сказав почекати, поки на колгоспному полі упораються. Доведеться брати лопату та самій город той і скопувати.

Озвавсь знову трикутничком:

«Копай, жінко, копай. Тільки не на всю лопату, а на півштика. Бо я по всьому городу зброю позакопував. Пулімйоти й гвинтівки. Та ще й гранат два ящики… То як, бува, викопаєш — обратно закопуй. У хазяйстві воно все знадобиться…»

В Ониськи і руки трусилися, коли лопату на півштика заганяла…

Недовго й копала. Налетіло міліції, як тої галечі, та всі до одного з лопатами. Перекопали город — до вечора й упорались.

Забралися, матюкаючись…

— Та я ж вас хоч пиріжечками вгощу! — кричала вслід їм Ониська.

— В задницю собі їх позапихай!

Ото, які люті…

А другого дня — ще один лист Василів:

«Скопали… А тепер, жінко, сади й не журися…»

Хоч Василь і писав, що німець роздумав починати з нами війну… Особливо ж як дізнався, що його, Василя, забрали до армії… Таки діждались війни. І від чоловіка — жодної вісточки. Виглядала листоношу — ночей не спала.

— Немає, тітко… Немає…

А він же аж на границі, в нього ж перша куля летіла!

— Та подивися пильніше, мо’, де засунувся!

— Та кажу ж, що немає!..

Врешті діждалася. Чужою рукою написаний. Не горюй, жінко, бо твій чоловік загинув смертю хоробрих!..

І виплескала ще один горбик Ониська. І на хресті теж написала: «Раб убієнний».

Вже про заміжжя й не думала.

Та й яке там заміжжя, коли викосило всіх чоловіків! Лишилися тільки підлітки та ветхі діди.

Особливо коли прийшли визволителі.

— Нємцев ждалі?.. Хлєбом-солью встрєчалі?..

Та усіх, всіх до одного, на фронт.

І, безоружних, — в атаку. «Іскупать віну кров’ю».

— А што іх жалєть!..

Жоден, вважай, не вцілів. Всі одразу ж стали «героями».

Засипали село похоронки — листям осіннім.

То яке там заміжжя Онисьці!

Он дівчат незаміжніх — хоч греблю гати.

Як, бувало, мужик якийсь приб’ється до хутора, то й двох кроків не ступить. Спутають і одразу ж до ліжка. Не придивлятимуться навіть, який він із себе. Здоровий чи покалічений.

А от же перепало й Онисьці: мужик майже цілий попався. Тільки й того, що рука одпанахана та вибите око.

Та він і тим, що лишилося, бачив краще, ніж дехто двома. Все помітить, все визирить. Особливо оте, що і в горі розраїть, і сум прибере.

— Тобі й одного ока забагато! — лаялась Ониська, пляшку спорожнілу знаходячи.

А він і не одгавкнеться. Вже веселий, вже під мухою, пригортав до себе Ониську. Як вона не одбрикувалась.

— Та моя ж дорогесенька!.. Моя золотесенька!.. Хочеш, я тобі «Як баба решетом воду носить» станцюю?

Розкарячить ноги та й піде навприсядки. Мертвий, не те що Ониська, сміятиметься.

Танцював — цирку не треба.

Особливо оте «Як баба решетом воду носить».

Або «Дойдьом до Берліна». Як солдат перевзувається, готуючись до Берліна дотопати.

Такі плакати під кінець війни майже в кожній сільраді висіли.

Сидить хвацький солдат, перевзува чоботи хромові (не інакше генерала роззув). А під низом написано: «Дойдьом до Берліна!»

То Павло й вигуцикував гузном, аж курява йшла.

Дотанцювався. Згорів од горілки.

Поховала й цього. Одтужила, одплакала та й зав’язала з заміжжям.

А тепер уже й про бабу Ониську.

Скільки сіл обходив, а не бачив такого двору доглянутого. Кожна квітонька обцілована, кожна травинка пригладжена. Курей-гусей повно, а ніщо не потоптано.

— Та чи ви їх, бабо, оддавали до війська, що вони в ногу ходять — у шкоду не звернуть?

— А віддавала, — сміється баба Ониська ротом беззубим. — Вони в мене муштровані.

Ну й хата. Наче щодня її баба оновлює. Сяє білими стінами. Віконцями підморгує весело. А город — не знайти й бур’янини! І голова майже щодня бабу провідує:

— Поможіть, буряки постікають!

Адже в баби Ониськи й сапа найгостріша. Од неї й ланкові одхрещуються: заганяє до смерті. За нею вполоти — хіба що біжка.

А фартушки! Вся жінота носить фартушки, пошиті бабою Ониською. Бо куди тим крамничним!..

Баба Ониська теж помре у свій час. Помре лише тоді, коли до останньої крихітки роботу всю виробить.

Складе руки на грудях та й тихенько спочине.

Щоб людей не тривожити.

І летітиме баба Ониська попереду ключа журавлиного, до Господа Бога летітиме. Який прийме, утішить, зігріє — воздасть за всі роки прожиті.

Хутірський роман

І є в нього тракторець та ще й жінка під боком.

Ні, краще отак:

І є в нього жінка під боком та ще й тракторець.

До армії все це і склеїлось.

Діло молоде, гаряче, кров аж кипить у туго напнутих жилах, ну і той…

І то ж скажіть: мов і любові не було особливої, зо два рази тільки й потанцювали у клубові та разок додому провів, навіть про поцілунки-обійми не думаючи, бо назавтра ж — кроком руш! — до армії… Тож все, може, й обійшлося б тихо та мирно, дак солов’ї ж… Де вони в біса і виськались, мов із всього світу злетілися і таке над ними ушкварили, що і в старій голові замакітрилося б. Ну, а про їхні, молоді, необачні, і казати нічого.

Хвать-похвать, смик-посмик, а вже й спеклося й зварилося.

— Женюся, — пообіцяв він, щоб утішити, — як тіки вернуся із армії, так до сільради й змотаємось. Мона і завтра, дак неділя, і замкнено.

Та вона мов не дуже й журилася. Інші дівчата сльози втирали, вона ж усміхалася, махаючи хустиною вслід, і хустина ота, доки у війську служив, весь час перед очима спалахувала.

А тут іще й лист. Коротенький, сором’язливий, як перший поцілунок дівочий. «Ваню, Ваню, що ж ми наробили з тобою! Ти на край світу забився, а я впала у тяж! Що ж мені тато-мати казатимуть?»

Не вагався й хвилини: відписав, щоб родила. Хлопця чи дівчину… Ні, ліпше хлопця, татові молодому на радість… А він уже тут постарається, щоб пошвидше дали «увольнітєльну», — миттю додому змотається. Отоді разом все і обкрутять: і весілля, й хрестини.

Не витримав, капітанові — командирові роти доповів за статутом:

— Товаришу капітан, дозвольте звернутись!.. У мене буде дитина! Синаша…

— У тебе? — в капітана і щелепа геть одвалилася.

— Та не в мене… У Тані моєї.

— Х-ху! — витер лоба капітан. — Так, знаєш, і до інфаркту недовго.

Довго ж по тому кепкували із нього бійці. Цікавились, коли будуть роди. Обіцяли на пелюшки онучі пожертвувати.

Та він на те не дуже зважав. «Смійтесь, смійтесь… Осьо народить Танюша синашу, тоді й посмієтесь на кутні».

Подумки називав Таню лише Танюшею. І краявся думкою, що не зможе її захистити. Од злих наговорів, що напевно ж котяться хутором. Од рідних батька і матері, що їдять її поїдом.

Аж тут ще один лист:

«Ой Ванюньцю, що ж я наробила!..»

Аборт… Синашу закололи-зарізали…

Як ножем у серце ударила!

Писала, що перехворіла тяжко, геть кров’ю зійшла, думала, що й не виживе. Не в лікарні ж робила — в баби-шептухи, в’язальною спицею, кривава доріжка аж додому прослалася…

«Ой Іваньцю, що ж я наробила!..»

Ходив, наче громом прибитий. «От вернуся додому, впіймаю ту бабу — пополам роздеру!..»

Ну, одслужив, ну, додому приїхав, ну, виплакалась у нього на грудях: кожа та кості… «Та чи тебе на голоднім пайку тут тримали?..» Ну, до сільради розписатись сходили і весілля зіграли, Танюшиних батьків ледь не втопили, коли, п’яні, до річки на возику вивезли та в річку і перекинули, візком тим накривши. Тесть, щоправда, який горілки надудлився, закоркованою пляшкою за течією поплив, теща ж, яка, маніжачись, винце ледь пригублювала, пішла на дно каменюкою. Витягли — ледь одкачали. А в першу ж ніч утішав молоденьку дружину, що годі… годі вже побиватися, от поживуть — увесь хутір дітлашнею засиплять… Двір будуть обдзвонювати, оченятами сяяти…

День по дневі, місяць по місяцеві, рік по рокові, а Таня, худенька як трісонька, — як на ній і спідниця тримається! — так і не спромоглася вступити у тяж. І хата, і двір — пустка пусткою.

А теперечки уже й про тракторець.

Іван ще змалку кохався у техніці. Все металеве, що гуло, чмихало, рухалось, його заворожувало. Кинеться мати: куди дитинище завіялось? — а воно з самого ранку в бригаді у тракторній розважа трактористів. Тягне його до заліза, наче магнітом. А коли хто догадається посадити на трактора, що стоїть на ремонті, то й зовсім свято малому. Диркатиме з ранку до вечора.

Прийде додому, як чортеня, у мастилі. Тільки оченята горять.

Одшмага його мати під руку сердиту, а за день чи за два — знову в бригаді.

На тракториста і вивчився.

І в армії прослужив, не вилазячи з танка.

А повернувшись із служби — знову в бригаду, у тракторну.

— Мені вже здається, що я сплю не з чоловіком, а з трактором, — сміялась Тетяна.

Тепер уже не Таня-Танюша, а Тетяна.

Сорок років же стукнуло, де вони й узялися. А йому то й поготів.

Ну, перестройка-настройка, зліквідували колгоспи та розпаювали поле суспільне: по три гектари на брата (у голови сховані, в сейфі), а заодно і тракторна розпалася, бо й трактори, хоч і залізні, — не вічні, й Іван спершу не знав, до чого руки прикласти. А потім коло городу заходився: електронасоса доп’яв, труби проклав, кнопку натиснув — і дощ, не відрами воду тягати. З усього хутора збігались дивитися. Вітряк надумавсь поставити — електрику гнати, бо відключали раз по раз, до каганців хутір привчаючи…

А далі?

Далі що, коли душа за трактором тужить?

Мучився-мучився та й вирішив змайструвать тракторця.

Не «Білоруса» чи «ХТЗ», що у дворі й не розвернулися б, а невеличкого, похватного, яким і город зорать-заскородити, і все необхідне до двору привезти. Бо держава поки начухається отакі тракторці випускати, то на розпайованих гектарах і бороди виростуть.

Отут автора так і тягне посперечатися з вельми мудрими вченими, які твердять, що всі ідеї, продукт нашого мозку, так і лишаються в мозкові. Не ширяють, як птахи, по білому світу, запліднюючи голови інші.

А чим тоді пояснити, що Іван, який зроду-віку не читав відомого роману Ільфа й Петрова, один з героїв якого із деталей машинки друкарської склав мотоцикла… Чим пояснити, що Іван і собі затіяв сотворить щось подібне? Тільки не друкарську машинку узяв (машинки такої не було і в конторі), а керогаз, дерев’яне корито і граблі дерев’яні ж. Узяв та й змайстрував із деталей тих тракторця.

Залив соляркою, крутонув ручку, і тракторець, чмихнувши весело, так ушкварив по вулиці, що Іванові ледь удалося його наздогнати.

З того часу і повелося: не тільки себе, а й весь хутір, вважайте, тракторець обслуговував.

Це — в будні.

А в неділю, та ще й на канікули, коли дітей з усіх кінців до хутора звозять і аж кишить дітлашнею… Отоді щонеділі Іван причепурює свого тракторця, ще й гіллям зеленим заквітчує і, сам у празникове вдягнувшись, цілісінький день ката дітлашню. Натовче повен кузов, ще й на коліна примостить.

Дивляться люди — головами співчутливо похитують.

Якось наснилось Іванові, що поруч не жінка, сільрадою дана лежить, а Валька-крамарка. Її ще на хуторі звали касиршею. Молоде було, дурне, прибирати контору прилаштоване, якось увечорі мила підлогу в бухгалтерії, глип — сейф рота роззявив. Сейф забули замкнути! І десятка в сейфі тім світиться. Тож Валька, яка зроду-віку більше карбованця в руках не тримала, і спокусилася. Десятка ж сама просилась до рук!

Її, Вальку, бухгалтерша одразу ж на рахівниці і вирахувала. Не віддали, щоправда, до суду, не посадили, а з контори потурили. Та й прозвали касиршею.

Оця Валька-касирша, теперечки вже мати двох дорослих синів-близнюків та до того ж і вдова, і наснилась Іванові.

Лежить наче поруч, стегном обпікає, а він її як не тужиться — обійняти не може. Живіт — як гора! І в животі у тому близнята вигуцикують. П’ятеро… Їй-божечку ж п’ятеро! Двійко в спідничках, а трійко в штанцях.

Гульк — а вони вже в дворі!

Гульк — а вони вже на тракторцеві:

— Тату, катай…

Проснувся — весь день од жінки очі ховав.

Валька щоранку, до крамниці мандруючи, мимо їхнього двору велосипедом порипувала. Ну, рипиш, то й рипи, йому було байдужісінько. А після сну наче полуда спала з очей — закохався.

Не так у Вальку, як у задницю її неосяжну. Не те що Тетяна, в якої ні позаду, ні спереду. Гузенце в чайній ложці можна втопити.

Не вірите, що закохався у задницю?

А яка деталь у жінки найкрасномовніша, коли вона велосипеда сідлає?

Отож-то й воно…

Приворожило Івана. Обмарило.

Щоранку вибігав до воріт — боявся Вальку прозівати.

Далі — більше. Вже і ввечері, коли вона мала додому вертатись, у воротах стовбичив.

— Іване, що ти там загубив? — кликала жінка.

— Та ворота… — мацав дошки. — Ворота треба полагодити.

— Так полагодь! Не колядуй з ранку до вечора.

Еге ж, не колядуй. Коли Іван до воріт наче прив’язаний. Отією вірьовочкою, що й дихнуть не дає.

Згодом став до крамниці вчащати. По сірники. Накупив сірників — півсвіту можна за димом пустити. А згодом і мила: весь хутір намилити.

І так норовив до крамниці податися, щоб застати, коли Валька й замок уже навішувала.

— Запізнився?.. То я уже завтра заскочу… Давайте ж хоч лесипеда поможу докотити.

Іде поруч — слова зайвого із себе видушити не може. І Валька, бісова личина, мовчить. Тільки лукаво всміхається.

Раз провів, вдруге — і по хуторі дзвоном: Іван на старість сказився. До касирші став женихатися.

— Ну-у-у…

— От вам і «ну»! В обнімочку ходять.

— А Танька?

А Тетяна, жінка Іванова, про рогач і не думає. Про отой, що за нього в першу чергу жінота хапається: суперниці вікна трощить. Тетяна — слухайте, люди! — коли Йван якось захворів та голосом кволим її попросив до крамниці сходити — Вальку додому провести, — і не подумала дертись на стінку. Вдягнулася і до крамниці. І хутір од великого дива язика проковтнув: ідуть дві подружки, тихенько-мирненько про щось розмовляють, ледь не цілуються.

1 поки Іван лежав хворий, з отих тихих-мирних розмов народилося от що: Іван уже в лікарні очунював, коли Тетяна виписала брата-вдівця. З району сусіднього. Пожежу притьмом гасити. У перший же день його і послала в крамницю. Велосипеда Вальці додому котити.

Ох і весілля ж було! Хоч мовби й не скликали нікого (не молоденькі ж обоє!), а весь хутір, вважайте, зійшовся. Й Іван, що одужати встиг, так упився, як ще ніколи в житті не впивався.

А тракторець?.. Що ж тракторець… Тракторець і оре, і сіє, й відвозить-привозить, весь куток обслуговуючи. А щонеділі, особливо під час літніх канікул, ката дітлашню.

Це вже «обов’язатєльно», як каже дід Черепок.

Сага про Джоя

Ти пам’ятаєш, друзяко, своє далеке дитинство?

Коли ти, одірваний жорстоко від мамки, плакав невтішно, шукаючи цицьку губами.

Коли тихенько поскімлював, пригадуючи її ніжний язик, що так любовно тебе вилизував.

Пам’ятаєш?

А юність свою?

Коли кров грала у жилах, і весь світ слався під ноги…

Пам’ятаєш луг широчезний з озерцями-блюдечками, куди ми припливли за печерицями: я, дружина і ти? Пливли вузенькою річкою, що впадала в Сулу, і ти щоразу поривався стрибнути у жабуриння, в зело, у ряску — за водяними курочками, що безстрашно бігали поруч, а я, веслуючи, гукав до дружини, щоб тримала за вуха. Бо тебе за вуха лиш можна і вдержати, такі вони були довжелецькі. Пам’ятаєш, як ти стрибонув уже на берег і помчав, помчав, замалим не в повітря злітаючи, і вуха твої аж палахкотіли на сонці, а озерця вибризкувались на зелену травицю… І дзвеніла під тобою земля, і перелякано розліталась вся ота нечисть, що чаїлась в траві… Ти літав, не знаючи втоми, і юна кров кипіла в жилах твоїх, і очі горіли од захвату.

І потім ти хлебтав воду і не міг нахлебтатись…

Гай-гай, коли все те було і куди воно поділося! Час, братухо, така штука химерна, що ні зупинити його, ні повернути. Не встигнеш оглянутись, а вже й по життю…

Хіба ще лишаються спогади…

Та не дивись ти на мене своїми очима космічними, не виймай мою душу! Я тужу за тими днями благословенним не менше од тебе.

І пригадую… Пригадую… Пригадую…

Пам’ятаєш Омельківну? Як вона ледь Сонця ногами не збила?

Воно аж сахнулося, Сонце, налякане до смерті. І добре, що не дременуло, не сховалось за обрієм, а то що б ми робили у темряві?

Що б робили оті дивовижні істоти, які оточили тебе, од захвату охкаючи? У тебе ж лиш голова витикалася з кулька целофанового, тобі дуже хотілось пі-пі, але ти ніяк не міг задню ніжку задерти, бо отой, що тебе вніс до двору, притискав тебе до грудей, так, наче боявся впустити. Земля ж ген-ген унизу, аж в голові паморочиться!.. Ти дивився на них, не розуміючи, чому вони всі такі збуджені й так кричать, адже ж їм не хотілось пі-пі, бо не задирали ноги. А вони, перебиваючи одне одного, по черзі гладили тебе по голівці і згадували якісь гроші, ще про них отой, який тримав тебе на руках, сказав гордовито:

— Я за нього п’ятсот карбованців одвалив!

— Аж п’ятсот! — сплеснула руками ота, у фартушкові.

— Це спанієль. Чистокровний. З паспортом.

— Отаке мале — і вже з паспортом!

— Вигорнув усі до копієчки гроші! — поскаржилась та, що їхала разом із вами в машині. Всю дорогу тримала тебе на руках. Час від часу цілуючи в лобика. Що таке гроші, ти не знав. Не доводилось нюхати.

— Як же його ви назвали?

— Джой. По-англійському — радість.

Зачувши слово «Джой», ти ворухнув хвостиком. Уже затямив, що це твоє ім’я. Добре, що хвіст коротенький, рухається вільно в кулькові…

Але коли ж його спустять додолу? Невже вони не догадуються, як він хоче пі-пі?

Врешті догадались, спустили.

Він одразу ж задер задню ніжку, і очі його були при цьому серйозні, як у професора, що розгадував якусь світову таємницю.

Підійшла ще одна, теж у фартушкові, і фартушок той пахнув дуже смачно, хоч Джой як не принюхувався, так і не міг втямити, чим же.

— Ой, який красивенний! Як його величати?

— Джоєм. Це спанієль. На качок полюватимем.

— Джойчику, ти будеш бабу провідувати? Будеш, ге?

Джой ворухнув хвостиком ввічливо: буде.

— А я тебе молочком пригощатиму.

Джоїв хвостик замиготів, закрутився. Адже мова йшла про молоко. Материнське. Од якого йому так важко одвикати. Він ще не знав, що це — молоко од корови. Страшної істоти рогатої, зростом до неба, яку він щоразу обгавкуватиме, за парканом ховаючись.

Омельківна (так звали оту з смачним фартухом)… Омельківна стала щось говорити: Джой зрозумів, що це — не до нього.

Ворухнув хвостиком, пробачаючись на всяк випадок, пішов у траву, обнюхуючи кожен сантиметр.

Було дуже жарко. Ні війне, ні шелесне. Джой побродив-побродив та й вирішив сховатися в тінь. Найгустіша тінь була позаду Омельківни. Він під її ногами і влігся.

І тут Омельківна стала прощатися. Одступила, перечепилась об Джоя та й задерла ноги до неба.

— А щоб ти здох!

Пішла, охкаючи, а Джой все ще сидів, ображений: мало того, що ледь не задушили, так ще й смерті йому побажали!

А пам’ятаєш свою першу гадюку?

Не вужа, вуж — безборонна тваринка, тільки й того, що сичить, обороняючись, а справжню отруйну гадюку.

Як ти розігнався в кущі, та й налетів на гадюку. Що, скрутившись пружиною, метнулася тобі назустріч голівкою-списом.

Інстинкт тобі підказав, що тварина ця дуже небезпечна. Далекі пращури, про яких ти навіть гадки не мав… пращури, що їх жалили в свій час отруйні гадюки, враз озвалися застережними голосами: не підходь! Тримайся подалі!

Але поклик мисливця залунав у тобі: це — здобич. Яку ти мусиш узяти.

Не впусти!.. Не взівай!

Він, цей поклик могутній, помножений на тисячолітній досвід пращурів, підказав тобі, як треба діяти.

Ти став гавкати. Шерсть на загривку наїжачилась грізно, очі налилися люттю. Гавкаючи, ти став імітувати, що ось зараз вчепишся в змію іклами. Наскакував, зберігаючи, однак, безпечну дистанцію. Щоб смертельне жало тебе не дістало.

Змія раз по раз викидала гострого списа в твій бік, змія все лютіше сичала, крижані очі її дихали смертю.

А ти заходився довкруж неї кружляти. Кружляти і гавкати.

Кружляти, як вихор, аж у тебе змія замиготіла в очах.

У гадюки теж голова пішла обертом од твого кружляння шаленого, вона стала все частіш помилятися, викидаючи списа у порожнечу.

Ось черговий невдалий кидок, гадюка на мить підставила шию.

«Вперед!» — команда мисливця.

Ти метнувся вперед, учепився іклами в потилицю. Пружний тулуб гадюки вмить обплів твою ногу, і ти, напружившись, щоб не впасти, перехопив тулуб нижче, став люто тіпати ворога.

Хруснув хребет, змія враз обм’якла, безсило повисла в зубах.

Випустив з пащі, одскочив: змія не ворушилася.

Не хотілося їсти, бо ти добряче поснідав. Подумав-подумав, прислуховуючись до шлунка переповненого: ні, краще сховати.

Нагорнув носом землю ще й листям присипав. Погавкав сердито на ворона, що кружляв над головою: «Це моя здобич!»

Задер ніжку, місце помітив, побіг. Ти й досі облизуєшся, згадуючи смак перемоги.

Ну й довгий же в тебе, діду, язик — очі можеш дістати!

Пригадуєш, як ми вмирали од сміху, коли мій внук узяв та й намазав тобі медом носа? З низу аж до верху. Сантиметрів десять, якщо не більше. І як ти заходився того носа облизувати. Язик запросто діставав аж до лоба, навіть в очі залазив, ти очманіло тряс головою, а ми сміялись до сліз.

Онук ще побіг по мед, але дружина пригрозила і йому носа медом намазати:

— Годі над твариною знущатись!

А ти, блаженна душа, і не подумав образитись. Весело гавкав невдовзі, за внуком ганяючись.

Ти знаєш, про що я часто думав, на тебе дивлячись? Що Бог сотворив отаких, як ти, псин спеціально для того, щоб продемонструвати людям, як треба любить своїх ближніх.

Всіх без винятку.

Хто б до нас не прийшов, ти його зустрічаєш як найдорожчого родича. Од твого гавкоту аж вікна бряжчать: та погляньте, погляньте, хто до нас завітав! Ти ладен його обіймати за ноги, а якщо й пощастить — то й поцілувати у вухо. У губи — ні, бо мало чим може смердіти із рота! Тютюновим димом, горілкою чи іншою бридотою. Й, окрім того, мало якої нечисті можна од людей набратися. Хоча б того СНІДу.

А так — лизь-лизь у вухо.

Так ти любиш людей…

Гадюк же не любиш.

Ну, гаразд, з гадюччям все ясно. Все ясно з гадюками. Тепер ти їх і очі заплющивши, упізнаєш, зміюк.

А вчительку? Не забув свою першу вчительку? Училку, як кажуть деякі комп’ютеризовані придурки.

Гарчить, що не забув.

Та й де ж забути той перший і останній урок!

Училка… Тьху, й до мене приліпилось це слово паскудне!.. Учителька була така красивенна, як сказала б Омельківна, що ти так і прикипів до неї очима. Довго принюхувався, аж чорний п’ятачок ворушився, підкрадаючись все ближче і ближче, а вона не звертала жоднісінької уваги на тебе. Ворушила сріблястими крильцями, вигиналась кокетливо станом, з-під спіднички, помережаної яскравими смугами, витикався симпатичний задочок.

І тобі захотілося задок той лизнути.

Спершу понюхав. Задок пахнув медом. Солодким-солодким.

Гавкнув питально, учителька — нуль уваги на тебе.

Тоді ти обережненько ткнувся носом в задок.

Й одлетів. Й перевернувся на спину.

І завищав на весь світ пронизливим собачим плачем.

А ви б не вищали, коли б вас у кінчик носа вжалила зненацька оса?

На вискіт той, що долітав аж до неба, повилітали з хати хто тільки був.

Допитувалися, що з тобою, хто тебе скривдив, а ти вищав і щосили трусив головою. І ніс твій все більше наливався вогнем.

— Бджола, мабуть, вкусила, — сказав син.

— Ні, скорше оса… Або шершень… Від бджоли жало лишилося б.

Син одразу ж погодився, що таки оса… а то й шершень. А тобі од цього не стало легше. Ніс став важкий, наче гиря, і ти не знав, куди з отим носом поткнутись….

З того часу ти десятою дорогою обходив тих підступних істот. Училок!

Бодай вони всі передохли!

Це ти навчився в Омельківни — лаятись. Подумки. Бо не вмів вимовляти слова. Що їх понавидумували люди хтозна й для чого.

Скорше, мабуть, для того, щоб одне одного лаяти.

Ну, хіба ж він винен у тому, що народився собакою. Джоєм, а не Василем чи Галиною. Що ніяк не научиться витирати лапи, заходячи в хату. Зате сам подає їх мити. Неприємна процедура, але мусиш терпіти, коли народився собакою.

Що крутиться весь час під ногами, і хазяйка за це тебе пуштрить… І погрожує віником. «Це ти наслідив?.. Я не встигаю прибирати!..»

І частенько тебе таки частує віником, але ти на неї не ображаєшся навіть. Ти її так любиш, що ладен за неї й життя віддати. А вона, бач, тебе віником…

Ти забиваєшся під крісло і гірко роздумуєш над своєю собачою долею. Над тим, чому люди часто не відгукуються на ласку ласкою.

Чому їх дратує, наприклад, твоя звичка класти на коліна голову, дивлячись закохано й віддано, — завжди скидають з колін твою голову, ще й скаржаться, що ти їм послинив штани або спідницю.

Або оте: «Не наскакуй!», що луна повсякчас.

А як же інакше можна продемонструвати свою гарячу любов?

Що він не зробить — все не так, все не по-їхньому.

От привезла хазяйка курчат. Не отих маленьких, пухкеньких, які самі просяться до рота. А цибатих перестарків. Він, Джой, косував-косував на них оком: обдурили хазяйку! Замість усіх білих підсунули кілька чорних. На качок диких схожих.

Заходився та й видушив чорних. Та й виклав у акуратний рядочок. А найцибатіше поніс у зубах хазяйці: «Ось глянь, як тебе обдурили!»

Крику було — не доведи Господи і помилуй!..

Ти важко зітхаєш… Ти заплющуєш очі… Ти поринаєш в дрімоту… Ткнувшись носом у прохолодну підлогу.

Наступного року Джой появився на дачі зовсім дорослою псиною. Ну, не такою вже й дорослою, але роки собачі вп’ятеро куціші од людських. То й вік собачий набагато коротший. Опановуй науку життя в перший же рік, якщо хочеш жити на світі.

Не впізнавали ми Джоя.

Привезли курчат — косував лише оком. Та хвостом нервово посмикував. Запам’ятав, що які б вони не були: білі, чорні, зозулясті, рябенькі — всі до одного свої. Упаси Боже чіпати! Зате як влетять чужий півник чи курочка до нашого двору — капець! Як не втікатиме, як не кудкудакатиме — упіймає й придушить.

А не лізь у мій двір!

Саме — «мій». Бо з першого ж дня оголосив себе хазяїном двору.

З раннього ранку, вискочивши з хати, обов’язково оббіжить увесь двір по периметру, винюхуючи шкоду. Появу якогось заброди непроханого. Що гірший татарина.

У першу чергу очистив двір од гадюччя. Од зміюк та вужів. Хоч я йому і втокмачував, що вужів чіпати не слід, вуж — мирна істота, корисна навіть, бо ловить мишву. Тож придивляйся пильніше: як тільки дві жовтогарячі цяточки на потилиці, то не чіпай. Душив все одно. Був, мабуть, дальтоніком. Не розбирав кольорів.

Ганяв горобців, що курей обкрадали, зерно усе скльовуючи. Та ще, мабуть, за те, що кричали: «Жив!.. Жив!..» — коли Христос помирав.

Жодного не вдалося впіймати. Хоч ганявся — із шкіри вискакував.

Ну, а постійний ворог — їжак, бродяга безпашпортний, космополітище безрідний — до істерики Джоя доводив.

Ліз і ліз у наш двір, найменшу шпаринку знаходячи. Я вже й затикав їх, шпаринки, і сітку рибальську навішував — не помагало нічого. Як ніч — так і в дворі.

І кожного ранку — безплатний концерт. Поп-музика — оглухнути можна.

Терпів-терпів, затуляючи вуха подушкою, — не помагало нічого.

Вибігав у двір: де той задрипанець? Ага, он де. З глибочезної ями, що її встигає вирити Джой, вилітає ошмаття.

Підбігаю, сердитий: так і є! Колючий клубок, що його ні вхопить, ні вкусити, і Джой під нього люто землю підкопує. Весь у землі, як мара.

— Джой, фу!

Гавкіт ще лютіший у відповідь. І груддя — замалим мені у обличчя не летить.

— Вилазь, Джой!

Нуль уваги.

Ну, зажди ж, паразите!

Біжу по відро, повне води наливаю і назад. Виливаю все зозла до ями.

Джой виліта як обшпарений, щосили обтрушується.

«У тебе совість є?». — «А в тебе? Хто тебе, отакого, купатиме? Сажотрус сажотрусом!»

Залажу до ями, пробую взять їжака. «Та не колися, дурню, я тебе не вбиваю — рятую!» Закочую колючий клубок у відро, виношу за двір.

Щоразу подалі одношу. В надії, що не знайде дороги.

Знаходить.

І знову безплатний концерт. На весь хутір. Хочеш — вуха затикай, хочеш — слухай.

Іще був у Джоя ворог номер два (а може, й один) — котяра сусідський. Ми його прозвали Корсаром: цупив усе, що погано лежало.

Якось я навудив карасиків, пустив до ванни старої, що стояла в дворі, накрив шифериною. Хай плавають — завтра посмажимо.

А вранці — шиферина на землі і карасика жодного.

А залишиш у дворі молоко — як не вип’є, то перекине. Та ось появився Джой і оголосив Корсарові священну війну. «Джихад» мусульманський.

І почалося…

Кіт стрімголов злітав на абрикосу, вмощувався зручненько на гілляці. Кіт слухав, мружачи відьомські очі, а Джой шаленів унизу. Кіт спокійненько «вмивався», а Джой голос зривав.

— Сходи прожени! — стогнала дружина. — У мене й голова незабаром розвалиться.

Розвалювалась голова і в сусідки, хазяйки котової:

— Та прив’яжіть свого чорта, бо збожеволіти можна!

«Кота свого прив’яжіть!» — ледь не виривалося в мене.

Зціпивши зуби, вилажу на абрикосу. А ви знаєте, що то є: вилазити на абрикосу? Поміж гілля густе, отакенними колючками усіяне?

Спробуйте!

Я до кота, кіт од мене. Я вгору, а він іще вище. Ось уже й гілка згинається — нікуди далі залазить котові. Шипить, як паротяг збожеволілий.

— Кицю, кицю!.. Ходи сюди, кицю, щоб ти на цій гілляці й повісився!

Кіт стрибонув мені прямо на голову. На лисину. Проїхався кігтями та й на сусідню гілляку. А з гілляки — відчайдушний стрибок через тин та до себе у двір.

Я мацаю переорану лисину, і мені хочеться погавкати люто із Джоєм…

Я вже згадував, що у Джоя бас як у Шаляпіна. Або ще точніше — як у лева розлюченого. Хто його не вгледить — до землі присяде од страху.

Тож в найулюбленішій забаві, що її вигадав Джой, головна роль належала голосові.

З раннього ранку Джой займає позицію. Під парканом, що відгороджує наш двір од вулиці. Гукай — з місця не зрушить. Хіба що зиркне з досадою: ти що, не знаєш, що от-от ітимуть корови?

І ось вона, хвилина очікувана!

Корови сунуть рогатою річкою, а Джой люто наліта на штахетини. Реве своїм унікальним басюрою, аж дерева хиляться.

Штахетини ось-ось не витримають, тріснуть усі до одної, випустять Джоя на вулицю, і тоді від череди лишаться копита та роги.

А вони, звиклі до собачого гавкоту, що супроводжує їх вздовж усього хутора, лиш очима косують. Хіба що яка націлиться на Джоя рогами (ото Джоєві свято!), махне недбало хвостом.

— Ну що, з’їв? — кепкую з Джоя.

Джой удає, що йому просто лінь усерйоз заводитись. Задирає лапу й демонстративно поливає штахетини.

А от телиця…

Телиця — то вже всерйоз.

Сусідка щоранку телицю на луки виводила, і невідомо було, хто кого веде: хазяйка телицю чи телиця хазяйку.

А якщо телиця лякалася, то й зовсім комедія: телиця устриб — і хазяйка устриб.

— Руки пообривала! — скаржилась щоразу хазяйка.

Тож телиця із Джоєм не інакше як змовились: Джоєві гавкати, телиці — лякатися.

Ідуть вони мирно удвох повз наш двір: телиця й хазяйка. Телиця — ягнятком покірним, присипляє увагу хазяйки. А Джой причаївсь за парканом.

Порівнялися, і тут починається цирк.

Джой як вискочить, як ревоне. Телиця, вдаючи, що вона страшенно злякалася, виконує таке сальто-курбет, що куди тим гімнастам! І сусідка за нею — сальто-курбет. А потім телиця як ушкварить галопом. І сусідка за нею галопом. Вчепившись щосили в налигача, щоб не впустити.

— Припніть свого чорта! — гукала не раз, телицю виводячи.

А «чорт» вже причаївся під парканом. І такими очима на мене дивиться, коли я його до хати тягну силоміць, що в мене й серце стискається…

— Що, Джой, було діло?

Джой тільки зітхає…

А взагалі ми з Джоєм душа в душу живемо. Разом і їмо, тільки й того, що не з однієї тарілки.

— Толю, їсти! — гукає дружина.

Джой зривається, біжить поперед мене.

Якось дружина покликала — я не почув.

Улетів Джой! «Гав-гав! — їсти ж он кличуть!»

Разом спимо, тільки й того, що не під однією ковдрою.

Хоча, коли навідаються син та невістка, він обов’язково вкладеться в них у ногах.

Якось гостювали мої друзі Володя та Галя. Вкладаються спати, і Джой тут як тут.

— Проженіть, бо спати не дасть.

— Нічого, він нам не завадить.

Джой делікатно примостився в ногах.

Заснули. А вранці Галя, ще й очей не розплющивши, повернулася цьомкнути чоловіка у щічку, та й поцілувала Джоя у морду. Ліз усю ніч попід ковдрою та поміж ними і влігся…

А ще ми любимо телевізор дивитись. У мене крісло, і в Джоя крісло. Тільки я дивлюсь на екран, а Джой солодко спить. Задком до екрана. «Ну що там цікавого!.. Президенти… прем’єри… А з чим їх їдять?..»

Якось дружина склала на моєму кріслі білизну. Я всівся на Джоєвому.

Підбіг Джой. Сів навпроти, став гіпнотизувати мене своїми очима космічними: «Злазь!»

Я — нуль уваги.

Тоді він заходився спихати мене передніми лапами. Хоч-не-хоч довелося місце звільняти.

Ліг, розвернувся. До екрана задком. «А що там цікавого!»

А даремно він зневажав телевізор. Міг би стати співаком першокласним. Заслуженим, а то й народним. Слух же як у Паганіні. Басище як у Шаляпіна.

Якось серед ночі ми проснулись од лютого гавкоту. Ухопивши ліхтарик, я побіг до дверей, випустив Джоя. Він майнув у темряву, де перелякано кудкудакали кури.

«Грабіжники!.. Курей крадуть!..»

Прихопив і сокиру, побіг, присвічуючи електричним ліхтариком. За сіткою металися кури. Ґвалт стояв такий, що аж у вухах лящало. Лиш півень не рухався — харчав, наче вішальник. І під ним щось ворушилося. Щось темне й невиразне.

А Джой налітав на дверцята, аж сітка стогнала.

Одімкнув дверцята:

— Джой, фас!

Джой блискавкою метнувся до півня.

Коли я ускочив слідом, Джой тіпав у зубах якийсь чорний кавалок.

Ще тіпнув кілька разів, кинув на землю.

Я присвітив.

Фредка!

Фредка сусідова, в якої зуби як бритви. Ухопила якось сусіда за палець — пальця як не було.

Задушену фредку я поніс сусідові: хай шиє шапку чергову, тим шапкам ціни не складеш. А півня довелося прирізати. Без ноги півень не півень.

Дружина зварила півня і віддала Джоєві. У подяку за те, що він врятував решту курчат.

І ще про ганьбу, що раптово звалилася на голову Джоя.

Ганьбу, яку він пам’ятатиме до самого скону.

Все почалося з шуліки.

Шуліка, щоб йому й крила зламалися, внадився хапати наших курчат.

Одне ухопив… друге… а третє вихопив прямо з-під ніг моєї дружини.

— А ви заведіть півня, — пораяли їй. — Півень усіх шулік одганятиме.

Поїхали на ринок. Довго ходили та приглядалися. Врешті надибали: звірюка — не півень. Гребінь горить, і дзьоб наче спис.

— Продається?

— Та продаю, бо він скоро й мені повикльовує очі! Хоч у двір не виходь.

Ну, саме такого нам і треба!

Сторгувались, купили, привезли. Пустили до курячого царства.

А тут — ти в двір. Як же без тебе!

Півень, тебе вгледівши, киркнув погрозливо і метнувсь навперейми.

Зустрілись, завмерли: два гладіатори на арені стародавнього римського цирку. Ти загарчав, гострі ікла демонструючи, та півень і не подумав злякатись. Націлився дзьобом гострющим прямо тобі межи очі, виставив шпори — смертельні кинджали: ану, давай, налітай!

А довкруж, глядачами, курчата. Всі до одного за півня вболівають.

Ще й горобці і ті заохочують півня: «Убий його! Вбий!»

А за тебе хто, Джою, боліє?

А ніхто!

Я й то рота роззявив, чекаючи, ану ж хто переможе.

І ти врешті не витримав: задком, задком та й забрався з арени.

Півень залопотів крилами, закукурікав переможно і гучно, курчата всі до одного заплескали в долоні, горобці понесли звістку про твою ганебну поразку, а ти поплівсь, мов прибитий.

І відтоді перед тим, як вийти у двір, виглядав обережно: а чи не стоїть півень поблизу.

А це вже — про секс.

Бо що це за оповідання сучасне без сексу! Коли навіть літературні діди починають кидатися в секс, наче збоченці.

Тож і мені доведеться вдатися до сексу. Хоч Джой на мене й гарчатиме. Та в іншому разі цьому оповіданню світу не бачити.

Тож, од гріха перехрестившись, почнемо.

Джой закохався у Чапу.

Коли б Джой жив з батьками, вони йому голову прогризли б за цей крок необачний. Дамочка ж удвічі старша од Джоя, у неї діти йому однолітки.

Та любові не закажеш. Не закажеш любові!

Тож Джой і закохався у Чапу.

З раннього ранку, не поснідавши навіть (річ небувала!), летів до паркану і завмирав, даму серця визирюючи. Гукай не гукай — не обернеться навіть.

Нарешті появляється Чапа. Про це сигналізує мені Джоїв цурупалок: миготить так, що от-от відірветься. А вона, бісова личина, іде, вдаючи, що Джоя не помічає. Як обтяжена роками дама іде, якій не до любощів.

А для кого ж тоді прилизалася? Навела манікюр-педикюр? Ще й бант червоний нав’язала на голову? Для кого?

Джой уражений на смерть тим бантом. Присідає, вихляючи тулубом, гребе землю, аж трава розлітається, а вона — нуль уваги на Джоя.

Тут не витримує серце і в мене:

— Ходім прогуляємось.

Вдягаю нашийник, чіпляю повідок. Без повідка ані кроку: лисиці полюють на курей, а люди грішили на Джоя.

Джой цупить мене, як трактор, наздоганяючи Чапу. А вона не оглянеться навіть.

Наздоганяємо врешті.

Чапа, аж тепер угледівши Джоя, поспіхом сідає на землю. Чим — самі розумієте. То вона так береже свою цноту жіночу. Джой довкруг неї — в’юном. Джой не знає, на яку і ступити. А вона на Джоя навіть не гляне. Лиш досадливо морщить кирпатого носика: «Як мені всі ви набридли!»

Кінчається тим, що Чапа зводиться і йде в конюшину. Там поселились кроти: аж чорніє од горбиків.

Як вона дізнається, під яким горбиком сидить зараз кріт, одному Богу відомо. Але щоразу безпомилково вириває крота. Вибехкує яму — по шию дорослому. А Джой сидить поруч, не зводячи з Чапи закоханого погляду.

Не знаю, чим все це скінчилося б. Джой змарнів, перевівся ні на що, лиш ребра та шкіра, таке, хоч до лікаря. Психіатра… Джой став сам на себе не схожий, під парканом гибіючи… І я вже боявся, що Джой отак і загине.

Аж тут появився класичний трикутник, що без нього не обходиться жоден письменник.

Уособлення того трикутника — Цезар вів свій родовід ще з часів Стародавнього Риму, і коли він появився на вулиці в позолоченому ошийнику ще й з медаллю на грудях… коли він гордовито мимо нашого двору пройшовся попідручки із сяючою Чапою, я зрозумів, що козирі Джоєві биті.

— Пішли, Джой… Плюнь, розітри і забудь…

Джой глянув очима померклими та й поплентав за мною, похнюпившись.

Спішу поділитися новиною останньою: Джой подався в політику. Записався в «зелені».

Так-так, у «зелені»!

У партію, що висуває своїх кандидатів до Верховної Ради. За списками партійними.

— Зарплата ж — ого! Пенсія — ого-го! Роботи ж — тільки й того, що місце відсиджуй. Та натискай одну з кнопок. Яку — й то підкажуть. Ще й лапу притиснуть.

Не знаю, розраховував Джой чи не розраховував стати депутатом (а чим він гірший од інших!.. Надивився, наслухався, аж хотілося гавкнути), але до своїх партійних обов’язків поставився дуже серйозно.

Син повернувся з полювання без жодної качки.

Досі — вцілив не вцілив, а Джой «вал» забезпечував. Підбере всіх підранків, усі болота обнишпорить.

Аж трусився — на полювання.

Якось без нього попливли на риболовлю — доки й повернулися, проплакав під хвірткою.

А це — як одрізало.

Підпливли, з човна вилізли. Син взувся у чоботи: забрідати в болота, взяв рушницю:

— Джой, рушили!

Джой — ані з місця.

— Джой, на полювання!

Джой задком, задком та у човен. Забився під лавку, вдає, що не чує. Син спробував його витягнути за загривок — гарчить.

Одяг нашийник, силоміць поволік за собою.

Краще був би й не волік! Джой як тільки побачить, що качки налітають, так щонайвище й підскакує: «Куди ви, дурні! Не бачите смерті?»

Один крижень таки налетів, як Джой йому не сигналив. Був, мабуть, короткозорий, окуляри загубив… Та й упав ганчіркою, влучним пострілом збитий.

— Джой, апорт! — скомандував син.

Джой (а що мав робити) поліз у воду, поплив. Довго кружляв довкруж крижня в надії, що той оживе та й полетить.

— Апорт, Джой!

Знехотя підібрав мертвого птаха та й поплив до протилежного берега. Виніс, поклав на сухе і назад.

Так і не приніс синові крижня убитого.

Син поклявся більше на полювання Джоя не брати. А Джой теж поклявся. Що більше вбитої качки й до рота не візьме.

Оце, здається, і все про нашого Джоя.

Лежить поруч, не зводить з мене космічних очей: «Все пишеш?.. А навіщо?.. Кому вона потрібна, ота твоя писанина?.. Краще пішли погуляємо… Ти знаєш, яку я нірку нанюхав на схилі?.. Золото — нірка!.. Побігли?»

Побігли, друзяко, побігли. Тільки не дуже біжи, бо я щось став задихатися. Та й на тобі вже світить сивизна.

Роки… Роки, друзяко… Як скажені збігають… Не наздоженеш, не затримаєш… Незчуєшся, як і тебе зариють в отаку ж нірку, до якої ти так поспішаєш…

Тож не квапся, друзяко… Не квапся…

Помирав Джой.

У муках, в судомах, що корчили тіло.

Стогнав, як людина, і з його таких нещодавно ясних, таких життєрадісних досі очей котилися сльози.

— Де?.. Де в тебе болить?.. — питав, сам ледь не плачучи.

А він не міг відповісти.

— Ну навіщо?.. Навіщо ти проковтнув оту кульку?..

Не встиг вихопить її з його до всього цікавого рота.

— Краще б я її проковтнув!

Джой стогнав і кімната розбухала од стогону.

Іноді зводивсь над силу, заплітаючись, підходив до мене, тикався головою гарячою поміж колін.

Шукав порятунку.

А що я міг вдіяти? Що?

Їх, ті кульки, за наказом нашого мера двірники безголові розсипали густо по місту. По всіх скверах, вулицях, парках.

Скільки потруїлося милої звіроти домашньої! Скільки птаства загинуло!

Трупики… трупики… трупики… Грудочки життя коштовного. Вас совість не мучить, пане голово?

Ви спокійно спите?

А Джой не спить третю ніч.

І третю добу не бере нічого до рота.

Невістка надзвонює, син пропонує забрати на дачу: може, на повітрі на свіжому, на ласкавій травичці не так буде мучитись.

І я не витримую: забирайте, одвозьте…

Коли син хотів підняти Джоя та однести в машину, той наче все втямив. Підповз до мене і став лизати — цілувати коліна.

А потім дивився на мене з машини. Пильно… Незблимно… Прощався навіки…

Син повіз Джоя, а я, гамуючи сльози, вернувся у враз спорожнілу квартиру.

У кімнату, пропечену стогоном Джоя.

Обвуглену муками Джоя.

Пане голово, спробуйте в такій кімнаті добу-другу пожити!

А я живу п’ятий рік!

Ще дві доби одмучився Джой.

Син пропадав на роботі, невістці теж треба було конче затриматись у Києві, вона умовила сестру підмінити її. І в ту ніч останню Джой, який помирав у дворі, віднесений подалі від ока людського… Джой зібрав сили останні й поповз… Повз усю ніч: до хвіртки, у якій мали появитися невістка і син.

Доповз і, прикипівши головою до хвіртки, помер…

Отак і лишився ледь помітний горбик у лісі.

Весною чи влітку ще можна за нього зачепитися оком, а взимку, коли замете, захурделить, засипле все снігом, — од Джоя не лишається й сліду.

Таке життя.

Таке, мої хороші, на цім світі життя.

Тукало

Спершу — коротенький витяг з біографії Тукала.

Тукало всю війну пройшов з першого ж дня і до останнього. Навіть над отією воронкою, що в ній Гітлер згорів, пощастило постояти. Трупа, щоправда, вже не було. Труп обгорілий встигли свої «робята» прибрати та й переправити спецрейсом у Москву. На очі Генералісимуса. Щоб понюхав, чим перемога по-справжньому пахне. Душу потішив.

А жаль, що передчасно прибрали. Тукало обов’язково б пальця в трупа відтяв. На сувенір.

— Вот, — показував би дітям, онукам і правнукам. — Он этим пальцем по карте водил. На нашу страну стрелы нацеливал. Я его и отпанахал. Я, Тукало… Вот…

Тож Тукало всю війну, «от звонка до звонка», пройшов неушкоджений.

До переможного салюту. «Залпа из сорока восьми орудий».

Не можна сказати, щоб кулі над ним не свистіли. Чи осколки повітря не краяли.

Було. Було усього. І свистіло, й вибухало, і фуркало. Бо Тукало в тилу не відсиджувався.

Не відсиджувався, «как некоторые», Тукало!

Бійців у атаку женуть («мать-перемать!»), а він позаду за кулеметом. Намозолене око прищурює. «Дрогнут», назад побіжать — отоді кулемет Тукалів і заговорить. Такі прошви покладе акуратні — жоден «паникер» не вціліє! Усіх до одного снопами повалить!

— Молодец, Тукало! — похвалить командир перед строєм. Після того як Тукало усіх, що лишились живими, в німецькі окопи позаганяє. «Вперед! Вперед, таку вашу мать!» — аж ревів кулемет, кулями в спини підстьобуючи.

До війни «Служу советскому народу!» кричав, але Вождь, на народ свій дуже розгнівавшись (половина виявилась ворогами народу!), наказав своїм вірним воїнам не народу служити зрадливому, а Союзу Радянському.

— Служу Советскому Союзу! — гаркав Тукало, випинаючи груди, де медаль «За отвагу» приємно поблискувала. А згодом і друга серце погладила. Війна, жаль, скінчилася швидко, а то дослужився б і до третьої — порівнявся б з Героєм Радянського Союзу.

Скінчилася війна, стали демобілізовувать масово, навіть до «заградотрядів» черга дійшла, — Тукалові хоч у петлю головою.

Це що ж, знову в село, в гречкосії? Крутити хвости волам, не вилазити з грязі? Так за що ж він тоді воював? Медалі на груди навішував?

«За что?» — гімнастерку рвав подумки. Аж сипались ґудзики. Порятунку не бачив.

А він, порятунок, поруч ходив.

Командир! Той, що подяки йому виголошував.

Коли Тукало командирові останній чемоданисько, трофеями набитий, до машини допер, той поцікавився:

— Пойдешь в надзиратели?

У Луб’янці перед війною служив командир. У тюрмі найелітнішій. В Москві зореносній.

Тукало від несподіваних радощів ледь «Служу Советскому Союзу» не гаркнув.

— Тогда запиши адресок… Вызову… Жди…

Не довго і ждав: надійшла телеграма. Не листоноша — міліціонер на мотоциклі привіз.

Козирнув, ще й попросив розписатись.

— Вот, — сказав сестрі Тукало. — Москва вызывает. Врагов народа стеречь.

У Москві йому нову форму дали, ремінь з волячої шкіри, щоб не обривали ключі, взули у хромові чоботи.

— Красавец! — похвалив командир. — Жених хоть куда. Невесту ищи.

— Есть, невесту искать! — гаркнув Тукало.

Став приглядатись. Щоб москвичка була. Ну й той, щоб з квартирою. А вона недалеко від нього й ходила. Їсти щодня подавала. «Пулеметчица Анка» — так її прозивали в закритій їдальні, що до неї був прикріплений Тукало. В отих, у доступних для народу робочого — пусті щі та компот чортзна з чого, а в них щі — ложкою не повернеш, та котлети, та одбивні, та какао. Наїдались од пуза.

Анку ж прозвали «пулеметчицей» за те, що в неї рот не закривався ніколи. Ти їй слово, а вона тобі — десять.

Ну, Тукалові не звикати до кулемета. Всю війну з ним в обнімочку.

А в Анки й квартира недалеко од центру. Й «обратно ж» — провірена. На всіх ситах просіяна. Бо кого завгодно до їдальні їхньої працювати не візьмуть. Щоб цінні кадри не потравила.

Тож Тукало і придивлявся недовго. Перестрів якось по роботі, закаблуками клацнув:

— Разрешите на вас ожениться?

Пирхнула з несподіванки і «разрешила».

Зажили на всю губу, купу дітей настрочили. «Девочки» — в Анку, «мальчики» — в Тукала.

Анка продовжувала працювати в їдальні: щоденно повні корзини доставляла їстівного.

Тукало теж роботою був задоволений дуже.

По-перше, елітна тюрма. Шпаною й не пахне. Такі сідають до камер, що до них, коли на волі гуляли, й не підступишся. У «Чайках» каталися, міліція честь оддавала. А тут Тукало веде їх до камери, ключами побрязкує в спини: «Не разговаривать!.. Не оглядываться!..»

А по-друге, через день на роботу. День — на службі, день — удома.

І форма ж. «Шествует» Тукало вулицею — всяк його оминає.

Ну й зарплата. І преміальні. І пайки. І медаль «За выслугу лет». Дослужився до пенсії — нагрудний значок чекіста почесного. І значок цей він завжди носив поверх усіх нагород…

Оце поки що і все, щоб так-сяк познайомитися з Тукалом. Щоб він, вам руку потиснувши, сказав неодмінно:

— Благосклонен к вашему расположению.

Почув колись, як один офіцер отак привітав другого. Культура!

Вже на пенсію вийшовши, згадав про Галину. Сестру.

Ну, сестру й раніше не забував: переписувався зрідка. Анка страшно боялася, що нав’яжеться — не одчепляться. Навіть матері хоронити не їздив: послав телеграму. Що «соболезнует».

А це Галина прислала чергового листа: кликала в гості. На цілісіньке літо. Залишилась як палець одна на хазяйстві (чоловік помер, син на Далекому Сході), ні до кого й словом обмовитись. «У мене й корівка, і гуси, й гиндики, і курей повен двір, так що буде що їсти і пити», — спокушала сестра.

У Тукала й защеміло на серці. Побувати на «родине», з сестрою обнятися…

Анка спершу — на дибки:

— А сад?

Мали під Москвою земельну ділянку — горобцеві повернутись ніде. Та Анці більше й не треба: кохалася в квітах. Не ділянка — суцільний квітник. Отакенні букети дітям розвозила, що давно вже окремо жили.

— К черту на кулички борща похлебать? Не поеду!

Тукало не борщами-варениками — переконав її іншим.

Дістав чистий аркуш паперу, взяв ручку:

— Слушай сюда…

— Нечего слушать!

— Нет, ты послушай!

Усадовив силоміць, запитав:

— Ты сколько получаешь на пенсию?

— А ты что, не знаешь? — єрепенилась Анка.

— Я спрашиваю: сколько? — підняв голос Тукало. — Спрашиваю — должна отвечать.

Анка сказала.

— Записываем… Теперь моя пенсия — тоже запишем… Теперь сложим. — Довго морщив лоба, пенсії докупи складаючи. — Вот, посмотри!.. Ну, а если умножить на три… На три месяца, что там проживем?..

— А жить на что будем? — дійшло нарешті до Анки.

— Как — на что!.. Ты что, письмо сестры не читала?.. На дармовом будем жить!

Переконав таки. Анка теж гроші не віяла: берегла кожну копієчку.

— Это же подарок надо твоей сестре, — зажурилася.

— Подарок! — чмихнув Тукало. — Да она и без подарка будет нам рада.

Не довго й збирались — поїхали.

У Києві пересадка: дві години електричку чекати.

На екскурсійний автобус — час убивати? Шиї намулювати?

— Знаешь что, поехали на Лукьяновку. Я давно мечтал киевскую тюрьму посмотреть.

Тюрма виявилась так собі. Як для столиці — нікудишня тюрма! Куди там їй проти Луб’янки!

— Вот… Эти хахлы и тюрьму не могут соорудить человеческую.

Сам себе давно уже вважав «русским». І дітей повписував у метрики «Тукаловыми».

Потовклись біля в’язниці, обміряли її навіть по периметру та й на вокзал. Тукало ще хотів зайти, «представиться», але Анка боялася, що запізняться на електричку.

Ну, а в райцентрі, куди вони добралися електричкою, як і годилося: сльози й обійми.

— Ой братику, як же ти постарів!

Тукало теж сльозу видушив: «скупую, мужскую».

— Не плачь, сестренка, мы еще поживем, едрить твою мать!.. А это моя благоверная… Автобусом едем?

— Еге ж, автобусом наїздишся. Бензину немає!

— Неужели подводой?

— Підводою, підводою. Там такий жеребець, що за півгодини домчить. — Вивела на площу привокзальну, підвела до чорної «Волги».

— Оце сусід, спасибі йому, згодився підвезти. Він зараз буде: мотонувся на пошту.

— Ну вы живете! На «Волгах» катаєтесь!

— Катаємось, та не всі. Сусід із Черкас у нас дачу будує. Там такий домище вибехкує, що і в Черкасах не побачиш!

— Ворует, — сказав переконано Тукало.

— Та Бог святий знає. Не спіймали — не злодій.

Але Тукало стояв на своєму:

— Ворует! Теперь только слепой не ворует.

Аж ось і сусід. У костюмі джинсовому.

Познайомились. Сіли. Поїхали.

Тукало, коли райцентр проїжджали, поцікавився:

— А где у вас тюрьма?

— Яка тюрма? — Галя. — Тюрми тут зроду-віку не було.

— Как же вы живете без тюрьмы?

Аня — штовх непомітно у бока:

— Что ты несешь? Вон мужчина поглядывать начал.

А Галя, розумниця, одразу ж перевела мову на інше.

Ну й зажили у сестри: як сир у маслі каталися. Галя годувала їх як на заріз, щодня щось новеньке вигадувала.

Анка, спасибі їй, одразу ж зіспівалася з Галею: торохкотіли з ранку до вечора, як кулемети. Анка — на «чисто русском», Галя — на «хохландском наречии». Не так одна одну, як самі себе слухали.

Сестра ж часто скаржилась братові на сільське начальство. Гребуть під себе — впину не мають. Купили оно телевізор для клубу — не простояв і тижня: до голови помандрував.

— Не бояться нічого!

— Сажать надо!.. Сажать!.. — казав щораз Тукало. — Эх, Сталин умер!.. Жиды отравили… Евреи… Секешь?

Галя «сікла» — головою кивала. Хоч жодного єврея живого не бачила.

— Перестройку затеяли, Советский Союз развалили! — продовжував обурюватись Тукало. — Такую страну угробить!… Весь мир дрожал перед нами… А сейчас?.. Тьфу!..

Щодня, полежавши після обіду, щоб сальце зав’язалось, зодягав свій мундир із значком чекіста почесного, взував чоботи, до гарячого блиску начищені, і на самі брови — картуз. З дашком полакованим. І, строгий, ішов до крамниці. Де збиралися пенсіонери. Колишні його однокашники. На побрехеньки. В основному про те, що воно в світі коїться і як жити далі.

Прислухались до Тукала. Як-не-як — із самої Москви. Всесоюзної столиці недавньої. Збирачки «русских» земель. Та й чужими не гребувала — охоче приєднувала.

Тукало говорив, як у землю гвіздки забивав. Заб’є ще й закаблуком придушить:

— Рассея стояла и будет стоять!.. А энтих всех — к стенке!..

Та невдовзі походи до крамниці урвалися. Урвались походи. 3 банальної, здавалося б, причини.

Украли картуз.

Серед білого дня нечиста сила поцупила!.

Тукало повісив його на кілок, з магазину вернувшись, щоб просохнув. Кинувся згодом: нема картуза! Кілок стоїть, а картуз наче випарувався.

— Где картуз? — закричав. — Кто посмел?

Ні Аня, ні Галя картуза не чіпали.

— Своровали!.. Украли!.. Голову сняли с плечей!..

Галя одразу ж на дітлашню стала грішити. Ганяють селом — впину на них немає. Так і лізуть у шкоду.

Тільки кого не розпитували — ніхто не бачив, не чув.

Як під землю провалився картуз!

Усю ніч не спав Тукало. А на ранок до дільничного міліціонера пішов. Простоволосий. Хоч Галя вслід і кричала, щоб Оверкову кепку надів, — страмитись не став.

— Вот… — сказав строго дільничному. — Вот, обокрали… Ищите злодея.

Дільничний щось не дуже загорівся шукать злодія. Тут он повнісіньку машину зерна з-під носа поцупили, а цей — з картузом!

— Та-ак, — сказав на те Тукало. — Не хотите при исполнении?.. Буду жаловаться!

Пішов до голови.

— Вот… Украли картуз… Форменный… Участковый пренебрегает обязанностями…

— Та якби тільки й лиха, що ваш картуз! — заступивсь голова за дільничного. — Тут он машину зерна, дядьку, вкрали — слідів не лишили!

— Не хотите искать?.. Буду жаловаться!

— Та жалуйтесь хоч і Господу Богу! Нам і без вашого картуза вистачає мороки. — І до секретарки з досадою: — Валю, дзвонили з району? — Ідіть, мовляв, дядьку, не морочте голову.

Тукала особливо оте «дядьку» образило. Був би у картузі — голова сто разів би подумав, перш ніж дядьком його обзивати.

— Буду жаловаться! — повторив уже з притиском.

Голова, глянувши в Тукалові очі бетонні, зрозумів, що від нього не відкараскається. Ухопив рурку нервово, набрав номер дільничного:

— Якимовичу! Тут у мене Тукало… — Замовк, слухаючи, що йому говорить дільничний. Поморщивсь з досадою: — Та поможи ти їм той проклятий картуз найти, бо спокою не матимем! — Кинув рурку на важіль. — Ідіть, дядьку, до дільничного.

Знову — «дядьку»!

«Ну, ты меня попомнишь!»

Не пішов до дільничного. Чекав до вечора: принесе? не принесе?

Не приніс!

«Та-ак…»

На ранок рушив у райцентр. До міліції.

Його пробували не пропустить до начальника: зайнятий. Тукало так глянув на чергового, що в того й мурахи по спині пробігли. «Меня?.. Чекиста заслуженного?..» Без дозволу в двері попер.

— Разрешите? Заслуженный чекист из Москвы. Арсений Иванович Тукало! Благосклонен к вашему расположению.

Майор, начальник, од привітання такого й очі вирячив.

— Так что ж оно получается, товарищ майор? Ворье безнаказанно разгуливает?

Не допоміг і начальник. Не допоміг чи не схотів?

— Буду жаловаться, — пригрозив йому на прощання.

Ходив до адміністрації — там теж руками розводили. Обшук влаштовувати, село перетрушувати — ніхто не дасть на таке ордер. І то з-за чого? З-за картуза?

— Буду жаловаться, — сказав і їм Тукало.

Повернувся в село з твердим наміром рушити завтра ж у область.

«Сыскать не могут!» — кипіло у ньому. Та дали б йому волю, він і без міліції картуз розшукав би! Посадив би якогось бешкетника в льох, як його мати саджала в свій час… Льох у сестри глибочезний, серед літа холодом віє, карцер — не льох… Потримав би у темряві — враз розколовся б!

«Порядки, мать вашу! Вор вора покрывает… Ничего, вы еще не знаете Тукала!»

До генерала, начальника обласного відділення міліції, два дні добивався.

Добився. «Предстал».

Генерал довго не міг уторопати, про який картуз іде мова. А коли уторопав, розлючено в район подзвонив:

— Мені що, роботи немає: картузи шукати?! Та хоч з голови своєї зніми, а картуза надінь чоловікові!..

Начальник районної міліції, майор, коли вручав картуза (нового-новісінького), дивився куди завгодно, тільки не на Тукала. Але йому на те наплювати. «Плюнуть и растереть». Головне — картуз на голові як улитий. «Форменный». «С красным околышем». «Окантовочкой синей». «С козырьком полакированным».

Добравсь до села — мимо сільради повільно «прошествовал».

«Вот… Картуз… Вот… На голове…»

А той картуз, що пропав, ну ніяк не давав спокою Тукалові! Ловив пацанів, обіцяв кожному спровадить до карцера. «На перевоспитание».

І таки добився свого: хтось підкрався вночі та на кілок картуза і повісив. Із биркою: «Забирай, щоб ти сказився!»

Одбули у сестри рівно три місяці. Як на курорті побували. На всьому готовому. Ні копієчки не потративши. А на другий рік знов гостювати приїхали. «Понравилось очень». І я побачив Тукала коло магазину. Вимахував кулаками, осатаніло вигукував:

— Рассея стояла и будет стоять, мать-перемать!..

Голгофа

Все почалося зі світлини.

Прислав її з Миргорода нині покійний поет Антон Шевченко, автор пронизливих збірок поезій (одна із тих збірок так і називалася: «Несу свій хрест»), на долю якого випало стільки випробувань, що й десятьом було б забагато. І голодне дитинство, і рік тридцять третій, і в’язниця, і табори, і непроникний мур підозри й байдужості («ворог народу»), і єдине, що не давало йому не те що загинути… загинути не штука… озвіріти, зненавидіти весь рід людський… це потаємна віра у Бога, яка зігрівала змучене серце шукача-правдолюба.

Я регулярно з ним переписувався, він писав дуже ощадно, ба навіть скупо, ніколи на лиху долю не скаржачись, наче боявся мого співчуття, й одного разу переслав світлину, дбайливо в картон запечатану, і до світлини тієї записочку:

«Впізнаєте свого дядька? Це — отець Миколай Базилевський з парафіянами».

А як я міг дядька свого упізнати, навіть не рідного, а чоловіка сестри моєї матусі, тьоті Ані, як ласкаво ми її називали, з якою матуся моя жила душа в душу? Як я міг упізнать свого дядька, коли ми і зустрілися всього раз у житті?

Зустрілися, Господи! Та мені і двох рочків не було на той час! Що я міг запам’ятати, малий! Хіба що неймовірно теплі, неймовірно ласкаві руки, що підкидали мене під самісіньку стелю, і я вищав од ляку і насолоди.

Дотик тих рук дивовижних зберіг на всеньке життя.

А тут, на світлині, дядько стоїть набагато-багато молодший од мене сьогоднішнього.

Вдивляюся пильно (сімдесят п’ять років світлині!), і крізь затужавілу плівку часу починають поступово проступати риси знайомі: не мого далекого дядька, а мого брата двоюрідного, теж Анатолія. Красеня, якому ота краса добре-таки псувала життя.

Тільки й того, що Анатолій не завів отакої молодої борідки, і вуса не ласкали шовковисто губів, і волосся не спадало пишно на плечі, — ох, якими очима дивилися, мабуть, Божі овечки на свого душепастиря!

Вдивляюся жадібно в отця Миколая, по-місцевому — батюшку, як на Вкраїні іменують священиків, яких люблять по-справжньому. Вдивляюся в людей, які його оточили: поважних чоловіків і літніх жінок, дівчат, усіх до єдиної у віночках, у намисті з дукачів та коралів, — дивляться на мене просвітлено, вознесені Божою службою над усіма житейськими клопотами та негараздами, і мене проймає жаль, що я не можу разом з ними постояти, прилучившись до вічності в Божому храмі.

І ще — дві картини.

Отець Миколай увійшов у моє свідоме життя двома писаними олією картинами, що висіли на стіні нашої тісної оселі. Чотири лобуряки на дві кімнатки, де й повернутися ніде, та матуся моя, яку мої двоюрідні брати називали тьотюсею, та тьотя Аня, дружина покійного о. Миколая, що його ми ніколи й не згадували. Хіба що вечорами, пошепки, потай, оглядаючись боязко на стіни, з неодмінним: «Ви ж, дітки, глядіть, нікому ні слова, бо лиха не обберемося!»

Картини висіли на стіні, і я щоранку завмирав перед ними, зачарований, — так магічно діяли вони на мене.

На одній був зображений вовк-сіроманець. Уночі, серед синіх снігів. Вовк тоскно вив, задираючи голову до холодного неба, і такою тугою, такою безвихіддю віяло од тієї картини, що в мене й серце холонуло…

А друга… Друга струмувала теплом.

Літня зоряна ніч, повний місяць у небі, кінь, споряджений у далеку дорогу, козак при коні в облаштунках військових, у високій шапці смушевій. І дівчина, що припала до грудей козакові.

Ех, чому не я на картині отій! Чому я не козак, у військове вбраний? З шаблюкою при боці, з мушкетом за плечима, і Валя Чмовжова, моя однокласниця, з якою ми зустрічаємося поглядами (аж душа обмирає!) припадає до моїх мужніх грудей!

Виходжу надвір як у тумані, і не наостогидла торба з книжками — два пістолі приємно обтяжують благенький мій поясок.

Я уже знав, що ті дві картини тьоті Ані подарували, коли вона виходила заміж. І коли вона втікала із Миргорода од долі лихої з двома дітьми на руках, то нічого не захопила з собою. Нічого, окрім цих двох картин.

Вже пізніше, дорослому, матуся під великим-великим секретом, оглядаючись звично на стіни, сказала, що картини оті не даровані: їх написав о. Миколай.

— То він що, був ще й художником?

— Не тільки художником, сину, — відповіла сумовито матуся. — Ще й на скрипці грав. Як візьме скрипку до рук, то й душа обмирає.

І вмовкла, і не сказала більше нічого, хоч мені страшенно кортіло довідатись, хто ж він був, мій дядько по матусиній сестрі. І чому так рано помер. Лишивши молоденьку дружину з двома дітьми на руках.

Отак по крихті, по крихті з матусиних несміливих спогадів (вона до смерті оглядалась на стіни) і склалася в мене більш-менш повна картина короткого життя о. Миколая. Батюшки, як називали його в очі й заочі парафіяни.

Ще до більшовицького перевороту пекельного, закінчивши блискуче Петербурзьку духовну академію, о. Миколай не залишився на кафедрі, хоч йому там і слалась успішна доріжка кар’єри духовної. Поїхав на батьківщину, в Миргород, в глухе провінційне містечко, де час застиг у велетенській калюжі, описаній Гоголем. Та й висвятився на предстоятеля єдиного собору — стародавньої церкви, яка пам’ятала Хмельниччину.

Перед цим одружився (обов’язкова умова) з дочкою священика, що посідав чи не найбіднішу парафію Миргородщини: вогнисті очі молодого священика були буквально осліплені юною красою, що розквітла під ласкавим сонцем України.

— Він ніколи не казав «Малоросія», — ділилася спогадами матуся. — Тільки — Вкраїна. А Шевченків «Кобзар» лежав поряд із Біблією.

Як ми збігалися, коли тьотя Аня заходжувалась розчісувать косу! Дивилися зачудовано на золотисту ріку, що водограєм спадала із голови аж до підлоги, закриваючи постать, і кожному хотілося хоч пальцем торкнутися до того водограю. Здавалося, що й палець був би весь позолочений.

Тьотю Аню, тьотю Аню! Ви вже не один десяток років лежите у могилі, а мені все не віриться, що коси вашої торкнувсь тлін. Адже щире золото непідвладне ні тліну, ні часові!

Одружившись, молодий священик найняв невеличку, на три кімнати, хатину серед столітнього саду. Хатина була така ж стара, як і сад. Тільки й того, що стіни з неопаленої цегли та дах з черепиці, вкритої мохом. Замість підлоги ж — глиняна долівка. Вони так і не встигли нажити якихось статків, необхідних у хазяйстві: ударила революція, а за нею — громадянська війна.

Хазяїн же, одинокий удівець, у тій хаті майже не жив. Взимку тулився в коморі, а з ранньої весни до пізньої осені вирушав у мандри по святих місцях. Аж до Єрусалима добрався — вклонитися гробу Господньому.

Одгриміла громадянська війна, одстрілялася, густо могилами сіючи, в усе, що жило й дихало, люди стали оживати потроху, хоч влада нова до кісток обдирала, зате хоч не стріляла масово, не вішала, — розстрілювала тільки твердоздатників, отих хліборобів нещасних, що не хотіли віддавати останнє зерно, ними ж і вирощене. В людях знову став просинатися Бог, і вони звично потяглися за останньою втіхою до храмів, і ще ніколи в Миргородському соборі не тіснилося стільки народу, слухаючи проникливі проповіді священика. Докочувалися до глухих хуторів, прихожани з інших парафій воліли хоч раз побувати в миргородському храмі, послухати вогнисте слово о. Миколая.

Усе життя о. Миколай — глибоко віруючий… Ще в дитинстві, коли при смерті лежала матуся, якась жінка сказала йому: «Молися, дитино, молися. Бог твою молитву обов’язково почує». І він, малий, ніс своє серце гаряче до Бога: «Боженьку, спаси мою маму! Як же я без неї житиму, Боженьку!». І Бог почув відчайдушний голос малого, і матуся видужала, а він дав обіцянку Богові стати Його слугою… То ж за все своє життя о. Миколай не заподіяв нікому зла і навіть припустити не міг, що знайдеться на світі людина, яка б його зненавиділа.

Але сатана, що вчинив заколот в надії роздмухати «пожар мировой», а потім і війну громадянську, під час якої брат ішов на брата, а син на батька, сатана, який скаламутив життя в одній із країн найбогомольніших, посіявши класову ненависть, підняв на поверхню всіх покидьків та й дав їм волю творити суд і розправу іменем революції.

Один з таких покидьків і появився у Миргороді. Вже в кінці громадянської.

Морячок з Балтійського флоту, замалим не з самої «Аврори». Обвішаний навхрест кулеметними стрічками і «маузером» у дерев’яній кобурі, що била його по коліні. Очолив страхітливе чека, де люди зникали, як комахи, де не було порятунку нікому. З перших же своїх кроків у Миргороді він оголосив класовим ворогом Бога, а що Бог сидів надто високо, щоб його устрелити з «маузера», то всю свою класову ненависть зосередив на о. Миколаєві.

Спершу спробував його розвінчати шляхом привселюдних дискусій.

Тоді було дуже модно: побивати священиків на прилюдних дискусіях, демонструючи людові, що релігія — «опіум», що і Бога як такого немає, його вигадали служителі культу, щоб експлуатувати забобонних людей.

Був призначений день дискусії, сповіщаючи про неї, рясно висіли оголошення, морячок піднявсь на трибуну «во всеоружии» — не так знань (які там знання після початкової школи, звідки його витурили за абсолютну непридатність до навчання)… Піднявсь на трибуну, обвішаний кулеметними стрічками, «маузером» та ще й шаблюкою, роздобутою в музеї місцевому. Морячок, окрім зброї, мав ще й два убивчі аргументи, що ними сподівався підрубати під корінь попа, — «Бога нет!» і «Религия — опиюм!»

І як же важко було дискутувати о. Миколаю, який поза вищою академічною освітою вивчав усіх філософів світу, в тім числі і Маркса та Енгельса. Як важко було о. Миколаю дискутувати з цим гомо-примітивусом, який на всі докази священика, на всі екскурси в минуле, сучасне й майбутнє твердив як папуга одне: «Бога нет, а религия опиюм!» Врешті о. Миколай не витримав, і коли його опонент вишкріб із свого вузьколобого сховища ще одну фразу — «Человек произошел от обезьяны», о. Миколай, важко зітхнувши, сказав:

— Та воно й видно.

І площа гримнула таким реготом, що аж повітря здригнулося.

На тому дискусія й скінчилася.

Скінчилась дискусія!

Бо, як тільки начальник чека розтуляв мавпоподібного рота, люди аж хилились од реготу.

Коли ж о. Миколай сходив з трибуни, посоромлений його опонент кинув погрозливо:

— Ну, ты меня, поп, попомнишь! Попомнишь, сеятель опиюма!

Не довго довелося і ждати. Десь на третій день чи, може, й на четвертий, вийшовши вранці надвір, побачив о. Миколай пришпилений до дверей аркуш паперу.

Чорним обведена рамка, череп і кості вгорі, серп і молот внизу, а поміж ними — три фрази: «Поп! Убирайся к чертовой матери из Миргорода! Если тебе жизнь дорога. Даем 10 дней».

Тьотя Аня у сльози. Тьотя Аня стала благати переїхати подалі од Миргорода — їм скрізь будуть раді.

— Дитино-дитино, — сказав о. Миколай, провівши пестливо долонею по голівці дружини, — вони тільки й ждуть, щоб я одступився од Бога.

— Так вони ж тебе вб’ють! — зойкнула тьотя Аня.

— На все воля Божа. Без волі Божої й волосина не впаде з голови.

І як не плакала тьотя Аня, як не благала — пішов правити службу.

А на ранок — знову пришпилений аркуш паперу. Та ж сама траурна рамка, той череп і кості, ті ж серп і молот. Але слова тепер інші: «Поп! Тебе осталось жить девять дней!»

І так — кожного ранку. Вісім… Сім… Шість… П’ять… Чотири… Три… Два… Безжальний хронометр відраховував моторошні цифри, тьотя Аня зійшла вся сльозами, обхоплюючи щосили свого чоловіка. Не пустити!.. Затримати!.. Порятувати!.. Тьотя Аня ночі не спала, здригаючись при кожному шарудінні, а о. Миколай продовжував правити Божу службу, й голос його лунав усе натхненніше, все проникливіше.

У той останній день, в той страшний чорний день, обведений траурною рамкою («Готовься, поп, к смерти!»), о. Миколай після служби проголосив проповідь про любов до ближнього («Полюбіте і ворогів ваших!»). І, благословляючи парафіян, мовив:

— Прощайте, мої дорогі, Бог кличе мене до себе! І не побивайтесь за мною: я і там молитиму за вас милостивого Отця нашого, Вседержителя всього живого.

Того вечора як ніколи довго молився. Діти давно уже спали, лягла й тьотя Аня. Лежала в напрузі, не склеплюючи очей, здригалася од сухих ридань, благала подумки Бога: «Господи, спаси, порятуй!.. Візьми мене, Господи, а його не чіпай!..» А коли о. Миколай врешті скінчив молитись і приліг на постіль, прикипіла до нього всім змученим тілом своїм.

А серед ночі у дворі щось голосно тріснуло. Тьотя Аня, що була задрімала, схопилася — серце як не вискочить! — о. Миколай уже йшов до дверей.

— Не йди! — заволала пошепки тьотя Аня. — Не йди!

О. Миколай одчинив двері. Одчинив, став на поріг, і один за одним тріснули постріли.

О. Миколай упав як підкошений, в примарному лампадному світлі було видно, як із рота полилась чорна кров, він іще жив (кулі всі до одної вп’ялися в живіт, щоб «поп» не помер смертю легкою, а довше помучився), він іще дихав, і тьотя Аня метнулась надвір — кликати на допомогу людей.

Кулаки збивала, стукаючи у ворота, била, аж тріщали дошки: «Ой людоньки, рятуйте отця Миколая!» — вікна в хатах німо чорніли, за вікнами наче все вимерло.

Врешті озвався один із сусідів. Балагула Мошко, який не раз возив о. Миколая у віддалені села. Метнувся до стайні, впріг у воза коня, підкотив до їхнього двору.

Удвох перенесли на підводу непритомного о. Миколая. Мошко взяв коня за вуздечку, повів до лікарні, а тьотя Аня сиділа на возі, притримуючи голову чоловіка.

Вибігла чергова сестра. Вже втрьох занесли до лікарні, опустили на ліжко. Сестра одразу ж метнулась по лікаря.

Повернулась одна. Лікар, дізнавшись, кого привезли, відмовився йти до лікарні. Як його не благала богомільна сестра.

О. Миколай прожив до самого ранку. Лежав, стікаючи кров’ю. Тьотя Аня сиділа поруч, стискаючи його руку. І рука, що обпікала, поступово холонула… холонула… холонула…

— Я разом з ним помирала, — відповіла якось тьотя Аня матусі моїй. На її:

— Як ти, нещасна, в ту ніч і не збожеволіла!

Поховали о. Миколая біля собору. Поставили гранітний надгробок і хрест мармуровий поставили, і, як не дивно, і надгробок, і хрест стояли непотривожені (та й досі стоять) всі роки радянської влади.

І з ранньої весни до перших снігів на могилі о. Миколая завжди лежали скромні букетики квітів.

А ще: парафіяни, поховавши о. Миколая, замовили місцевому художникові ікону. І художник намалював о. Миколая з його добрим усміхом, й ікона висіла у притворі храму, і люди, заходячи, хрестились до неї. Аж десь у шістдесятих у соборі з’явився новий настоятель, уже промосковського штибу, зняв ту ікону та й знищив.

Оце, здається, і все, що я по крихті зібрав про о. Миколая.

А дзвони гудуть… А дзвони гудуть…

І тими дзвонами озивається до мене безсмертна душа о. Миколая.

Великодень, двадцять сьомого квітня, дві тисячі третього року.

Ригорович

Ніде не бувають люди такими залежними од начальства місцевого, як на селі. У місті що, в місті вік проживеш, голову районної адміністрації жодного разу не вгледиш. І тобі байдужісінько, який він із себе. Добрий чи злий, скупий або щедрий. Навіть якщо припече, коли кров з носа треба побачитись, то легше зустрітися з привидом, аніж з головою.

Бо ти для нього — хамса. Тюлька бочкова, що продається по десятку штук на копійку. Пилюка, яку він струшує з себе після чергового заходу.

Він про тебе якщо і згадає, то хіба що на свято або перед виборами. Отоді й озоветься листівкою (за твій же рахунок), в якій ти й шановний, і дорогий, і без тебе він і кроку ступити не може. Бо він тебе так любить, що й ночі не спить — тільки про твій добробут і дбає.

Одержували? Читали? Розчулювались? Складали докупи — хоч стіни обклеюй замість шпалер.

І майже в кожній — обов’язкове запрошення: заходьте на раду-розраду, ми завжди вас раді зустріти. Прийняти в обійми гарячі.

Хоч раз зайти спробували?

Ваше щастя, якщо не пробували.

Місяць, рік уб’єте — не прорветесь! Крізь залізобетонний заслон намуштрованих церберів. Так закрутять, так заморочать вам голову, що ви й білому світові не будете раді.

Тож лишається хіба що тішитись у думці, що ви із своєю бідою незалежні од голови. Що ви скнієте самі по собі, а він десь у четвертому вимірі — сам по собі.

А в селі? У селі о-го-го! У селі про тебе знають більше, ніж твоя рідна жінка. І коли ти чарку випив, і коли до молодиці моргнув. У селі ти наче рентгеном просвічений. Вдягнеш нові підштаники — і то голові донесуть. Що ти для чогось в підштаники ті нарядився, на роботу виходячи.

Все знає про всіх голова. І кожне все знає про голову. Бо інакше не проживеш. Бо кожен твій крок од ласки сільського начальства залежить. Бо ти отією ласкою-неласкою, мов павутинням, обплутаний.

Тож не дивно, що поява нового голови у селі — подія масштабу космічного.

Цього теж привезли як кота у мішку. Як усіх попередніх привозили. Немов з інкубатора. Спеціально спорудженого: голів колгоспів висиджувати.

Витрусили прямо на зборах: хто за? хто проти? Тих, хто «проти», і рахувати не стали. Та їх, вважайте, що й не було. Проголосуй лишень проти — потім руку кусатимеш. Оту, що здуру підняв.

Сват із райкому, щоправда, перед тим, як голосувати, представив. Солов’єм розливався. І такий, і сякий, і замалим медом не мазаний. Вчений: академію щойно скінчив. І кришталево чистий: красти не буде. Ще і в рот — жодної краплі спиртного. Оцей уже точно ваш колгосп на ноги поставить!

Люди вірили не вірили — більш приглядалися. Що воно за диво таке, що не п’є і не краде.

Що скінчив академію щойно, одразу ж не повірили. Молоде, аж зелене, та ще й нежонате. (Це — жіночки, у яких доні на виданні). Ще й красивий мов намальований. (Це, звісно, дівчата). Ну, що горілки до рота не бере, то ви нам казочок не розказуйте! Горілку тільки гуси не п’ють. (Це вже дядьки). Несолідний якийсь, несолідний. Он у сусідів — ото голова! Вже і в машину не влазить! (Це — парторг з агрономом). Нічого, побуде — то вилюдніє. (Це — комірник. У якого вже й півкабанчика налаштовано представникові з райкому).

Ну, проголосували, обрали, поплескали в долоні, голову нового вітаючи. Та й стали розходитись.

І розмов було, розмов — до самого ранку.

Ох і шпарко ж заходивсь хазяйнувати новий голова!

Спершу взявся дисципліну наводити.

У селі як. У селі ще відтоді, коли гуртове-чортове заводили та у шию до спільного турили, люди звикли працювати з-під батога. Щоранку бригадири двори обгавкували, женучи на колгоспщину-панщину. Доки намотаються, доки начухаються — півдня і збіжить. Та ще й роблять як мокре горить. Вродить не вродить — спершу державі, до пельки її ненаситної, потім — під урожай наступного року, потім — фураж для худоби, а що лишиться — те уже людям. На трудодні пустопорожні.

То й жили в основному з присадибних городів. Та хазяйства домашнього. Сіяли навіть і озимі та ярі — такі врожаї вмудрялись збирати, що куди тій Європі!

То новий голова думав-гадав та й надумався, як людей на роботу скликати.

Рано-вранці, ще й півні дрімали, сів з баяном до «бобика», міліціонера дільничного за руль посадивши, та й покотив вздовж села, на баяні наярюючи. Ще й на повний голос ним же складену пісню співаючи. Голос мав сатанюра, хоч народного артиста присвоюй.

Голова реве грамофоном, міліціонер щосили підспівує, ще й сигналом підігрує, фари рвуть темряву — усеньке село у двори повискакувало.

А згодом завелися і підголоски: парторг, агроном і зоотехнік. Голоси оцих трьох не дуже, але — стараються. Мертвого збудять.

І пішов поголос по всьому району: як новий голова людей на роботу скликає.

Докотилось і до першого. Що мав прізвище Пасічник. Завжди був насуплений та невдоволений, наче його день і ніч бджоли кусали.

Якось пізно ввечері вийшов з райкому (засидівся, ждучи дзвінка керівного з області), а з сусіднього закладу, де торгували пивом на розлив і на винос, вискочив один з пиворізів та до постаменту вождя революції, що перед райкомом стояв, і пристроївся.

— Ти що робиш, негіднику?

— А ти хто такий?

— Я Пасічник!

— А мені меду не треба…

Другого ж дня установу оту симпатичну зрили бульдозером. Щоб не обсцикали вождя революції. А завідувачеві райторгвідділом припаяли строгача з попередженням.

Так отой секретар, якого й тіні боялися, поцікавився:

— Піснями на роботу зганяєш?.. Ну, співай-співай, подивимося, що восени заспіваєш… Озимину пересіяв?

Вимерзла озимина до ноги в усьому районі. Надійшла строга команда: зорати і пересіяти.

Він і зорав, і пересіяв, чи не перший в районі, а отой лан, що западав у долину лісом захищений, поради старих людей послухавшись, вирішив на свій ризик і страх не чіпати.

І вродила там озимина на диво. По п’ятдесят центнерів з гектара.

На бюро райкому їхав — солов’ї в серці витьохкували.

У приймальній сиділи голови колгоспів. Нічого хорошого од виклику в райком не чекаючи.

— О! А тебе для чого покликали?

— Слухати будуть.

— Теж соловейко знайшовся: його будуть слухати! Ї…ти тебе будуть, а не слухати!

І як у воду дивилися: вліпили сувору догану.

— За віщо? — ошелешено мекнув.

— За те, що не виконав директиви райкому, — пояснили йому популярно. — Яка команда була? Зорати і пересіяти… Кожен як стане директиви порушувати, знаєш куди докотитися можна?

Вийшов з райкому з першою на носі зарубкою.

Друга зарубка появилася пізніше. Коли почали збирати врожай. Гаряча пора, кожна година в рахунок, кожну зернину намагався вивезти з поля, а люди, вже звиклі до концерту щоденного, знову взялись за старе: спершу своє попорають, а тоді вже на колгоспне біжать.

Та ще й самогонка, будь вона проклята! То один попідтинню валяється, то другий, а вранці вийде до трактора чи до комбайна, то й трактор-комбайн кривуляють, як п’яні. Один селом як проїхався — паркани як корова язиком злизала.

І на всі лайки-нагінки відповідь одна й та ж:

— А за що надривать собі жили? За оті грами нещасні?

Обіцяв дати по кілограмові на трудодень — не вірили.

Та й як було в те повірити, коли обіцянками-цяцянками їх весь вік годували!

«Видам аванс! — вирішив згарячу. — По півкіла на трудодень!»

О, люди тут веселіше заворушились-забігали, Кожен з мішком один поперед одного. І на роботу стали справніше виходити. І пить стали менше. Навіть віялки загули на току веселіше. Не кажучи вже про трактори та комбайни.

Не встиг і порадуватись — прикотив прокурор:

— Хто дозволив святу заповідь порушувати?.. Будем судити!

— Ну й судіть!.. А люди голодні робити не хочуть. Скотина й та негодована стане.

Прокуророві все те — мимо вуха. У прокурора один закон: карати й не милувати.

Поїхав злий, наче шершень. Що, по-перше, таки й справді державним злочином пахло (хліб роздав, не виконавши першу заповідь!), а по-друге, не пообідав. Бо інші голови як? Інші голови, як тільки прокурор появиться, — морг кому слід. І не встигнуть поговорити, як голова гостя дорогого замалим не попідручки бере: закусити, чим колгоспний бозя послав.

А цей? Навіть не поцікавився, обідав прокурор чи не обідав. Люди, бач, у нього голодні… А прокурор хто — не людина?

І машина порожня як скажена підскакувала. Злості йому додавала.

«Розсобачились!.. Карати й не милувати!..»

Цього разу поїхав на виклик терміновий в райком — солов’ї в душі не витьохкували.

Ну й молотили — ледь не виключили з партії.

— Та ти хоч розумієш, на що замахнувся? — суворо допитувались.

Зрозумів. Одержавши строгача з попередженням.

Ще одна зарубка на носі.

Протягом кількох років назбирав тих зарубок — місця живого не вистачало б. Коли б мав носа кирпатого.

То за те, що здумав корів поміняти. Що давали молока менше, ніж кози. Спродав цих, що тільки харчі переводили, сентименталок завів: дійки до землі одвисають, по відру молока за кожним надоєм дають. Порахували корів у районі: ґвалт! каравул! Зменшив удвічі поголів’я худоби! Проти запланованого, в усіх звітах записаного. Про те, що молока став більше давати, і слухать не стали.

Догану!

З людьми порадившись, скоротив площу озимих, сортовими травами засіяв, зібрав, змолотив, наміняв стільки пшениці, що вистачило з головою і державі, й собі, — знову в усі дзвони ударили: весь район підвів, потягнув звітну цифру донизу.

Догана!

Змотався до Києва, домовився з овочевою базою, сортовими помідорами засадив десять гектарів — не дали і врожай зібрати. Виставили заслін міліцейський, машини київські назад завернули — погнили помідори!

І знову ж — догана!

Єдине втішало: з кожним роком отих зарубок на носі ставало все менше й менше.

Розумнішав. Пізнавав велику ту істину, що без вказівки начальства — жодного кроку.

А він-таки й справді приїхав до села нежонатий.

Хоч не можна сказати, що в нього дівчат не було.

Були фотомоделі, були, як же без цього! Одна із них навіть труїтися пробувала: півкухля валер’янки хильнула. За всі студентські роки одіспалася.

Жодній не вдалося його присушити.

А на п’ятому курсі заварилось таке, що хоч святих з академії тої винось. Прямо як за Шекспіром. «Ромео й Джульєтта».

Йому вже пішов двадцять п’ятий, а їй ледь сповнилось двадцять. Він — холостяк переконаний, вона — вже заміжня.

Вискочила зопалу за доцента, кандидата наук, та ще й на двадцять років старшого. Не з любові (яка там любов!) — з дівочого телячого захоплення.

Бог, що спускався з Олімпу наукового, до жовторотих студентиків. Лектор вогнистий, що будь-яку аудиторію заворожував. В усіх дівчат серця обмирали від одного його погляду. А він її «запримітив». Як тут нещасній голівоньці не піти обертом!

Рік був потрібний, щоб зрозуміти, що втяла дурницю. Добре, що хоч дитинки не встигли нажити: йому за дисертацією докторською було не до дітей.

Ну й щеміло серце, щеміло в молодесенької лаборанточки. Яка до того ж ще й навчалася на заочному. За коханням, за справжнім, що його не пізнала.

Адже й «бог» був невдовзі розвінчаний. Який з ночі в ніч поруч хропів, а до сніданку ходив у підштаниках.

Та ще й по годині в туалеті просиджував: усе звик робити ґрунтовно й непоквапом. І лікувався од геморою.

А тут — студент, мов царевич із казки. А тут Амур… Ну, не той, що про рід людський дбає, а той, що виконує план по зростанню поголів’я худоби. З отакенними стрілами — списами, що на смерть вражають. Бугаїв збиває з копит. То як тій жіночці утриматися?

Ледь не до катастрофи сімейної справа дійшла. Коли доцент, одірвавшись нарешті од дисертації, побачив, яке полум’я у нього під боком палає. Та й постарався після державних екзаменів того, хто хмиз підкидав, подалі спровадити. Хоч сам же рекомендував його в аспіранти.

Так і появився в селі вчорашній студент Данько, якого нещодавно ота жіночка ніжно «Дань» називала. Наче в ласкавий дзвіночок видзвонювала.

Ну, не будуть же селяни й собі його Даньком величати. Краще отак, як усіх попередніх голів: по батькові. Ригоровичем — від Григорія.

І поставили Ригоровича, як очеретину худющого, на поправку до молочниці Марфи. Що сепаратором відала. До неї всіх гостей заїжджих спроваджували.

А у Марфи — Люба. Єдина дочка, що заміжжя вже спробувала. Куценьке те заміжжя було: не встигла й оглянутись, як чоловік її й полишив молодою вдовицею. Під чаркою любив на мотоциклі гасати, от і почаркувався з вербою. В мотоцикла й колеса поодлітали.

Потужила, пожурилася Люба та й пішла на роботу. Не сапою в полі вимахувати чи дійки коровам одсмикувати, а в контору, до начальства під боки.

Жінота, на роботу рушаючи, наряджалася в що постаріше. По самісінькі очі хустки нав’язувала. Черевики розбиті взувала. А то й босяком. Люба ж у всьому новому, у модному, ще й губи підмазувала і брови наводила. Чоловікам очі зривала. Не один підкочувався, залицятися пробував. Та Люба собі ціну знала: за будь-кого не збиралася заміж.

А тут — молоденький Ригорович. Та ще й нежонатий до того ж. Та ще й не будь-хто, а голова. Цар і бог у селі.

А тут мати до нього вже як до зятька майбутнього примірятися стала. Вершками заходилась одпоювати. Ще й стежила, щоб дочка і вдома в модельних черевичках ходила… А тут ще й подружки стали жартома Любу називать головихою…

Ну, куди Любі діватися?

Та і йому: не до клубу ж на танці парубоцького чуба начісувати. Дівчат попід верби водити. Голова ж, і кури сміятимуться.

Ну, він і той…

Не до сільради, щоправда, повів, а посадив у машину та й покотив до району: розписуватись. І весілля скромне там же зіграли. Гостями тільки потрібні люди були. Сам секретар, який не скупивсь на догани, за весільного батька сидів.

Повернулася Люба з того весілля вже головихою. Всіх красунь сільських, що на Ригоровича око гострили, коритом накривши.

За роки роз’ївся Ригорович — не впізнати. Пузце навіть нажив. Керівного мозоля.

Та й як було не нажити, коли майже щотижня — гості на колгоспний поріг. Непрохані й прохані. Більше прохані. Яким попокланяйся, доки завітати погодяться. Без яких ні тракторця не дістати, ні запчастин, ні труб, ані шиферу. Все по блату, все з-під поли.

Та мало того, що гостюють довсеру, ще й кожному — гостинця додому. Кабанчика з ферми, меду з колгоспної пасіки, коропців із ставка.

Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками.

— Робіть що хочете, а я в тюрму не збираюся!

— Ну й забирайся к чортовій матері! З своїми руками чистенькими. Ми грамотнішого свиснемо.

Цей уже не боявся нічого. У цього й вовки завелися. А лисиці так ті табунами ходили.

Згодом не витримала, збунтувалася Люба. Це ж легко сказати: щотижня гостей повна хата! Руки одвалювались: готувать, прибирать, подавати.

— Або я, або гості! Приведеш — на поріг не пущу!

Пробував пояснити, що не для себе — для колгоспу старається. Для народного блага. Та хіба жінці щось утовчеш? Дістав брезентини, став водити гостей на природу. На лужечок до озера — сьорбати юшку. В лісок на галявину — смакувать шашликами. На курячі пупи, на карасі у сметані, на вареники, що плавали в маслі. Під коньячок, під горілоньку. Обпивалися, об’їдалися — колодами на травичці одлежувались.

Зате його в усіх установах районних, а пізніше і в обласних стрічали як рідного. Що не попросить — з-під землі діставали. Ну й він, звісно, не з порожніми руками являвся: машина задком землю орала.

Ну, а в Києві — там народ посолідніший.

Поламався капітально комбайн перед жнивами — хоч плач, хоч кричи. Сюди-туди мотонувся: треба їхать до Києва. Добився аж до заступника міністра, той ні пообіцяв, ні відмовив: сказав, що треба подумати.

— Ти от що: заскоч до мене додому ввечері. Там потолкуємо.

Ригорович — за коньяком найдорожчим. Ригорович із шофером всю закуску, що привіз у машині, в квартиру міністерську попер.

Замміністра Ригоровича одразу ж на кухню повів (жінка визирнула, грюкнула дверима сердито).

— Ну, куди я оце, що ти навіз, кластиму? Бачиш, який холодильник?

Ще й дверцята відкрив, старенький «Донбас» демонструючи.

Стали пити-закушувати, чим колгоспний бозя послав. Ригорович обережно на комбайн натякає, хазяїн на холодильник мову переводить. Німецький. Імпортний. Що стоїть на базі. На нього чекає. А в нього грошей катма.

— А комбайн — це тобі не сіялка-віялка. Всі комбайни на обліку строгому… Та де вже тебе дівати: приїжджай через тиждень, щось, може, й придумаємо.

Поїхав ні з чим. Перед цим ще на базу навідався: на заморське диво помилуватись. Ціна — о-йо-йой! Але що ж мав робити, коли без комбайна, хоч одразу готуй сухарі.

І — пан чи пропав — посушивши з бригадиром голови, вигорнув гроші з колгоспної каси та й купив холодильник німецький.

Гроші ж на шифер списали. Ферми перекривати.

Отак зустрічав щедро гостей і рік, і другий, і третій Ригорович. Всі проблеми вирішуючи мимохідь. З прокурором і з тим подружився. З отим, що і чхнути не встигне, як з усіх кінців району йому «Будьте здорові!» — голови колгоспів гукають.

А потім — ледь не урвалося…

Почалась антиалкогольна кампанія. Що її Горбачов розкочегарив. Виноградники до пня повирубували, фабрики, що гнали горілку, на безалкогольні напої перекваліфіковували. Самогонщиків до в’язниць пакували. З вертольотів навіть принюхувались, що п’ють на весіллях. Начальство, яке звикло випивати й закушувати, животи попідтягувало.

Забудь про галявини. Забудь про лужечки. Серед дерев найгустіших помітять, серед очеретів найвищих вгледять.

Хоч у петлю головою Ригоровичу.

Мудрі голови й нагадали про яр серед лісу колгоспного. Що в ньому партизани під час окупації од німців ховалися. Чорт ногу зламає, в той яр пробираючись.

Дістав дачний будиночок, у найдальшому кінці яру поставив, стежку до нього проклав. «Тропу Хошіміна». У будиночку тому і стіл на двадцять персон, і лави широкі під керівні задниці, і мангали під шашличок, і казанище під юшку, і стаканчиків батареї, тарілок-мисок незліченно, — нічого для дорогих гостей не забуто.

А щоб хтось не застукав — при самій дорозі, на тополі найвищій, — пункт спостережний.

Ще зранку в той день, коли гості мали приїхати, Іван, сторож колгоспний, «по совместітєльству» на тополю ту видирався. Сидів пугачем до пізнього вечора, щоб якась мана не застукала.

Мавпою видиратись-спускатись навчився.

Та якось не встерігся — на суху гілляку обперся. Шаснув донизу — ребра потовк. Одвезли до лікарні, провалявся два місяці в гіпсі. Головний лікар на прохання Ригоровича скликав комісію, признали інвалідом другої групи, пенсію вибили (усе село тій пенсії заздрило), зажив на повну губу «інвалідом труда». Мало що пенсія, ще й Ригорович не забуває: все, що треба, виписувати.

— Ти хоча б мордяку таку не наїдав, — якось зауважив. — Бо скостять інваліда — пожену на роботу.

— Та я ж старався, Ригоровичу…

Потроху-потроху оточив себе тими, що «старалися». Що за нього у вогонь і у воду. Актив кишеньковий. Не треба й командувати — досить бровою повести.

Давно уже звикнув, що його слово — закон.

Та й як тому слову законом не бути, коли без Ригоровича кроку не ступиш.

Город зорати — Ригоровичу кланяйся.

Пшеницю зібрати — паняй до Ригоровича.

Дровець з лісу на зиму — знову ж Ригорович.

А машину: до млина змолоти пшеницю на борошно. А дерть для свиней та для птиці. А на базар. А в лікарню…

Знову ж таки Ригорович!

Все на ньому замкнулося.

І коли землю розпаювали та акти на людей повиписували і Ригорович ті акти замість того, щоб людям роздати, у сейф заховав — ніхто і не писнув.

І коли котедж собі надумавсь споруджувати. Двоповерховий, на вісім кімнат, з літньою кухнею й гаражем під «Волгу» вже власну (нова-новісінька «Волга», їздив колгоспною, а цю беріг, хіба що у відпустку з сім’єю до моря)… Коли заробітчани-гуцули замість того, щоб колгоспний тік будувати, день і ніч будинок той зводили… Жоден рота не розтулив. Перемовлялися потай, головами хитали осудливо, а щоб уголос та ще на зборах спитати про цеглу, що її тільки на собори пускати, чи вікна дзеркальні, або черепицю червону замість сірого шиферу, та все, вважайте, за безцінь, якщо бухгалтерії вірити, то таких охочих — питати — щось не знаходилось.

Запанів, роз’ївся Ригорович — уже йому тісно і в «Волзі». І Люба не одставала од нього: щоразу сукні, спідниці розпорювала. Сідало наїла квадратно-гніздове: в двері тільки боком пролазить. Свій «актив» теж завела: забула, з якого боку і сапку тримати. Прибіжать, город увесь вилижуть, землю крізь пальці просіють. Поможуть і посадити, й зібрати.

Й остання новина.

Ригорович став депутатом. Та не районної ради, а обласної. Голосів процент найвищий зібрав. Розтикавши свій актив по лічильних комісіях.

Тепер його й прокурор не укусить: дзуськи!

«Божа кара»

Він появився в селі як з неба звалився.

Зайшов до контори, замалим не двері ногою одчинив до Самого (секретарка не встигла й рота розтулити):

— Електрик потрібний?

— А ти що, ними торгуєш? — спитав сердито Ригорович: ніхто так до нього в кабінет не насмілювався. Хіба що якесь цабе із району. Чи з області.

— Прошу не тикати… Ви шукали електрика?

— Ну, шукав, — відповів неохоче Ригорович. Був нещодавно електрик, довелося в шию витурити: спився.

— Я — електрик… Дипломований… Ось…

І трудову книжку під носа.

Заглянув Ригорович в книжку — замалим не свиснув: п’ятнадцять літ стажу і суцільні подяки. Ще й не звідки-небудь, не з колгоспу зачуханого, а з гіганта індустрії: комбінату хімічного. Що півобласті випарами ядучими труїть.

Було від чого витріщить очі: люди в міста розбігаються, а цей — у село.

— Чим проштрафились? — перейшов на «ви» Ригорович. Тикав і старому, й малому: усім, хто нижче нього стояв. Як і на нього тикали ті, що вище стояли.

— Нічим… За власним бажанням… Ледь одпустили… Понімаєте, яка заковика, — не чекаючи запрошення, підсунув стільця, сів очі в очі. — Син у мене родився калікою. Руки-ноги покручені, і хребет повело. Доктора, ні дна їм, ні покришки, тільки руками розводили. Куди не возив… Ну, я й той… Вобщем, взявся сам лікувати… Процедурами водними. І само собою — масажами. Немовлям у ванну плавать пускав… Жінка пробі кричить, а я його, як каченя, учу плавати…

— Вилікували? — зацікавився Ригорович: вперше зустрівся з таким диваком.

— Вилічив! — ляснув по столу, аж ручка підскочила. — На ноги поставив! З олімпіади спортивної медалю привіз. Ось… — поліз до кишені нагрудної, вийняв медаль, у хустину загорнену старанно.

— А чого в село потягнуло?

— В село?.. Та подалі од хімії!.. Що од неї й синок народився калікою. На чисте повітря… На воду… Та й ліс тут у вас… Гриби, видать, водяться?..

— Та щось наче є. — Ригорович ніколи грибів не збирав. Несолідно. Хіба що із сковорідки. Під самогонку. Закусь — ой-ой!

Ще раз глянув у книжку, поставив основне запитання:

— Горілкою балуєтесь?

— Кинув… Як син народився… Не п’ю й не курю.

«Наче й справді правду каже, — придивився пильніше Ригорович. — Ніс мовби не синій і пальці не засмалені». «Беру!» Повагався трохи для виду, потилицю почухав:

— Один уже є на приміті, але так тому й бути — пишіть заяву.

Іще поцікавився:

— Де жити збираєтесь?

— Та якусь розвалюху знайду…

«Розвалюху»! Та в Ригоровича півсела порожнім стоїть. У сільраді, в отій книзі, що в ній реєструють і шлюби, й народження, одні лише похоронки. Школу давно вже закрили, дітей скоро будуть в музеях показувати. Хати, як дзвіночки, стоять із забитими вікнами. А цей — розвалюху.

— Вибирайте, яка вам приглянеться. Дам команду — в сільраді оформлять.

Електрик новий недовго хату й шукав. Проминув справні хати, що у центрі стояли, й оселився-таки в розвалюсі. Аж на кінці села.

Зате до річки — два кроки. І луг — замалим не від порога. А простір — тільки небо і ліс, що на обрії. Повітря ж — задихнутися можна од кисню…

І почалася кумедія. Для села, що придивлялося пильно до міських зайд — кожен крок стерегло.

Вранці, ледь сонце витикалось на обрії, золотячи трави білі од інію — рання весна, ночами ще морозенко безборонно розгулює… Так рано-вранці вискакують батько й синок голі-голісінькі з хати, тільки й того, що в трусах, і біжать, біжать довкруг двору. Наче за ними розлючений собака женеться. Аж п’яти в обох миготять. А потім — на луг. До річки, на берег найвищий. І вже з того берега сторч головою у воду. Крижану: руку встромиш — обварить.

— Ух!.. Ух!.. — руками щосили вимахують, пірнаючи й плаваючи.

— Кр-ра-со-ота! — аж виляски йдуть.

Вискочать з річки і, не витираючись, додому галопом. Тільки мокрі труси лопотять.

Ну, ви тільки скажіть: є цар у голові в того електрика? Виростив циганчука — не дитину: вітер, дощ навпіл зі снігом, а воно простоволосе й сорочка розхристана.

А намаханий таточко ще й нахваляється:

— Піддубний росте!

Як та бідолашна жінка й витримує.

Витримує. Очі виплакала, голос скричала, коли він немовля привчав до води. Як жабеня у ванну вкидав. А воно й не захлинулося жодного разу. Тільки оченята заплющувало та бульки пускало. Ще й усміхалося… Го-оспо-оди-и!..

І ще з одного не втомлювалося дивуватись село: електрик таки й справді спиртного до рота не брав.

У селі як? У селі за все звикли розплачуватись пляшкою. З отим, самогоном, що й коня зіб’є з копит.

Бо грошима воно якось і не з руки. Та й які там гроші в селі! Копійки понадкушувані.

А цей — горілки ні-ні — за спасибі все зробить.

Та що це я все: електрик, електрик! Наче людина й імені не має. Василь Іванович він. А прізвище його — Колодій. Колодій його прізвище.

Ну, а синочка його, що Піддубним росте, звати Іваном. На честь діда назвали. Жінка ж — Євдокія. Явдоха або Дунька по-нашому. От і познайомились.

І став Колодій, як у казці мовиться, жить-поживать, добра наживать.

Ну, щоб добра, то не дуже, яке там добро у колгоспі, що на ноги ніяк зіп’ястись не може! Як не старався Ригорович, який давно уже звикнувши по струнці перед начальством ходити. На все життя на носі собі зарубав, що за будь-яку ініціативу власними боками розплачуватись доводиться. Яке там життя у колгоспі, що наче вже й не колгосп, а якесь товариство, назву якого тверезим і не вимовиш, вщент розруйноване, і як його ставить на ноги, навіть сам Президент не докумекає разом із Кабінетом Міністрів та Верховною Радою… Яке там у біса життя, коли сам Ригорович каже, що в селі одні неліквіди та баби позапенсійного віку, які вже на ладан дихають, та дебіли, та алкоголіки — як і хазяйнувати з такими кадрами! Один порятунок — укласти договір із варягами — бізнесменами спритними, які і техніку приженуть, і зорють, і посіють, і зберуть, і змолотять, і вершечки всі заберуть, а людям, власникам отих паїв, що на них акти в Ригоровича в сейфі лежать, людям — дуля із маком! Самі корінці.

А скільки Ригорович собі до кишені поклав — піди догадайся.

Ото тільки й твого, що город та власне хазяйство.

Заходився хазяйнувати і Василь Іванович, переконавшись, що з роботи в колгоспі не збагатієш.

Спершу хату, оту розвалюху, до ладу привів. Фундамент підвів, щоб землю вікна не цілували, та й вікна, сліпаки сліпаками, поміняв на фабричні, піч переклав. Жінки, спасибі їм, помогли Дуні побілити і всередині, й зовні — засвітилась, засяяла хата великодньою крашанкою.

Ну, й город зорати-засадити устигли. Не гірш, ніж в сусідів. Зазеленіло, повитикавши голівки з масного чорнозему, — любо-мило дивитися.

І поросятко невдозі зарохкало, й каченята, курчата по двору золотистими кульками розсипались, і козу завели породисту: вим’ям землю мете і молока щоденно по п’ять літрів дає.

А Колодієві замало й цього: надумався розводити пасіку. Якось вичитав, що Підцубний медом з пергою силу накачував.

На першому ж роєві обпікся добряче.

Наче й правильно ящик підставив, у який надумався рій зібрати, і водою побризкав, а трусонув — бджоли не в ящик посипались — Колодієві на голову.

Добре ж, що поруч відро з водою стояло. Намацав, ухопив, вилив на голову. До річки наосліп помчав…

Попоносив же замість голови футбольний м’яч на плечах!

Не одступився все одно. Таку мав натуру: за що не візьметься, мусить до кінця діло довести. Через «не можу». Через «умри, а зроби»!

Отак потроху-потроху обжився Василь Іванович. Все в нього до ладу: і синок тільки відмінні оцінки приносить, і Дуняша з ранку до вечора дзиґою, в руках все горить, і з сусідами — жодної сварки, і як тільки де дроти обірвалися чи замкнуло — притьмом біжить рятувати. За так, за спасибі, горілки ні-ні. А добра слава, як і лиха, завжди попереду котиться.

Навіть Ригорович з ним шанобливо вітатися став.

Ну, що, здавалося б, ще чоловікові треба? Живи, працюй, на сина єдиного радуйся, та ще й дружина мила під боком… Ну, якщо коли й погризе, то не без цього — жінки, вони всі охочі об чоловіка зуби точити.

А так: як не натомляться за день, як не облягає дрімота, як не кличе до себе постіль, обов’язково:

— Ходімо, Дуню, на лавочку.

Вийдуть із хати, сядуть — тиша довкруж, аж дзвенить. І повітря легені полоще. Дихаєш — не можеш надихатись. Мовчки посидять, як ніколи споріднені, і — до постелі…

То що, здавалося б, ще чоловікові треба?

Так ні ж — встряв у політику.

Єдиний на всеньке село три газети виписував: «Народну газету», «Сільські вісті» та обласну. Ну, обласна, та мало займалась політикою. Все більше як хазяйнувати повчала. Василь Іванович для того її й передплатив — кріпко в науку вірив.

А ці дві газети про політику криком кричали. На кожній сторінці.

Вийде Василь Іванович, начитавшись газет, вийде очманілий на вулицю. З головою опухлою вийде. Та й підсяде до дядьків, що покурити до гурту зібралися. Про се, про те побалакати. Здебільшого про своє, про сільське, про клопоти, що обсідають щоденно.

Про те, що грошей катма: ні за що в крамниці й солі купити.

Що без світла живуть: через день вимикають електрику. А воно ж і до худобини вночі треба навідатись, і лоба не побить об одвірок. Та й воду доводиться з річки тягати… Добре ж, що хоч річка під боком.

— Еге ж, то у тебе під боком! З вікна відром можна дістати. А з нашого кутка спробуй! Поки наносиш, то й ноги одвалюються…

Що молокозавод, який щоранку присилає машину по молоко від корівок людських, махлює безбожно. По тридцять копійок за літр, щитай, що задаром. Невигідно й корову держати…

Що трактори всі стоять, бо нема запчастин. Запчастини, щоправда, то є, запчастин у районі навалом, так у колгоспній касі вітер висвистує…

— Свистітиме, коли солярка од зерна утричі дорожча… Весь урожай іде на солярку.

— Учора просив машину, підкинуть дровець — бензину катма…

— Кому — катма, а кому — хоч залийся.

— Коней… Коней треба заводити.

— Коні на ковбаси пішли.

Й обов’язкова примовка:

— Що не кажіть, а при Брежнєву таки лучче жилося.

Отут Колодій і не витримав:

— При Брежнєву!.. Та ми вже тоді до ями котилися! Тільки й того, що не встигли звалитись на самісіньке дно.

— Що на дні, то на дні. Не знати, коли й виберемось.

— Хе, чого захотіли — вибратись!.. Та ви подивіться, хто нами керує. Президент, що ні в тин ні в ворота?.. Депутати, які тіки дбають про те, щоб власні кишені набити зеленими?.. Чи начальство районне, яке усі ферми пожерло-спустошило?

— Та воно мовби так, — обережно дядьки. — Воно конешно…

— Мовби!.. А хто їх поставив? Хто за них голоси віддав? Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!

Розпалиться Колодій — кулаками вимахує. Всіх підряд, не оглядаючись, криє.

І дядьки потроху-потроху до тих «політбесід» починають звикати. Вже не так озираються. Погоджуються, що таки щось треба робити.

Бо — розор. Безвихідь суцільна. Грабіж всенародний.

— Що робити? — гне Колодій свою лінію. — Знизу треба починати! Ізнизу!

Докотилися ті розмови і до Ригоровича. Перестрів якось Колодія, буркнув:

— Зайдіть!

Не хотів, видать, розмовляти при свідках. Що вже й вуха понашорошували.

— Що ви там язиком дурним плещете?

— Собака плеще — не я! — спалахнув Колодій.

У Ригоровича й жовна заграли:

— Ви от що: робіть своє діло, а народ не підбурюйте. Бо так і догратися можна…

— Не лякайте, я уже ляканий! А до того, що я говорю, вам діла немає.

Вискочив Колодій — грюкнув дверима. І довго по тому ця розмова кипіла у ньому. Уночі навіть заснути не міг.

Пригадував усе, що йому люди розповідали тихцем, «по шекрету».

І про отой схрон посеред лісу, куди начальство «тропу Хошіміна» проклало.

І про двоповерховий будинок, що на всеньке село безсовісно вікнами світить. Що його заробітчани з Карпат збудували замість критого току. А хто платив за роботу? Звісно ж, із каси колгоспної.

І про «Волгу» новісіньку.

І про трикімнатну квартиру, що її дочці у Києві купив, коли віддавав заміж.

А скільки ж це грошви довелося з кишені вигорнути! Де він їх взяв?

І про крамничку, що стояла як лялечка. Де вона ділася? Таж Ригорович її віддав прокуророві! Тому, бач, цегла на свинарник потрібна була. От і розібрав до цеглини крамничку, сорок гривень заплативши у касу.

А голова сільради!.. Хто ж, як не Ригорович, свого шофера на голову сільради пропхнув. Був Митьком — Митьком і лишився. Для Ригоровича, звісно. Всі його команди виконує…

Ну, а з паюванням землі то суцільна кумедія. Походіть, попитайте в людей, де його пай. Хіба що на бумазі отій, що у сейфі Ригоровича. Разом з актами. Що їх люди і в очі не бачили.

Був колгосп — колгосп і лишився. Тільки що назву змінили.

Думав, мучився Колодій — ніяк не міг заспокоїтись.

У газету писати?

Колись писав, пробував. Надрукували, а толку? На ньому ж усе й окошилося. Причепились до чогось, розряд понизили.

Дзвонить до району?.. В область?.. У Київ?..

Аякже, додзвонишся!..

Все в один клубок зав’язалося, всі продані й куплені.

Колись до Президента достукався — листа написав. Знайомого в Києві попросив однести в канцелярію — не довіряв уже й пошті…

І що з того вийшло? Пшик з того вийшов! Переслали листа, відфутболили тим, на кого він у листі тому й скаржився, — вживіть заходів, повідомте.

Вжили… Повідомили… Місяць тягали: допитувались, чого це він надумався Президента тривожити…

Народ! Народ піднімати — нема іншого виходу!

І настав день виборів, коли вирішувалась доля села.

Ригорович «Волгу» свою не пожалів: пенсіонерів на голосування привозив-відвозив.

Дров майже в кожен двір завіз — де й солярки дістав.

Газ обіцяв у кожну хату провести.

З усіма запросто ручкався.

Колодій же ішов на голосування переконаний у перемозі. Майже всі двори обходив, пояснюючи, що і до чого. Всі з ним погоджувалися, всі! Бабусі вслід хрестили: «Помагай тобі Бог, чоловіче добрий!»

Не зупинило і те, що уночі хтось усі вулики водою по вінця залив.

І листи підкидні з погрозою хату спалити.

Дуня перевелася нінащо: ночі не спала.

А він тільки зціплював зуби: «Переможемо — всіх до нігтя притиснемо!»

Проголосували, порахували: два проценти за нього.

Вертався додому — руки од гніву трусилися: «Та пропадіть ви пропадом, щоб я підставляв за вас голову! Хочете жити в болоті — здихайте в болоті!»

Поспіхом, за безцінь, спродався і виїхав.

І зітхнув полегшено Ригорович: збувся «Божої кари».

Печатка

Історія ця сталася на початку війни, під час навального наступу німців. Герой її, типова радянська людина, пройшов усі щаблі тогочасного виховання: спершу піонерський загін, потім — комсомолія, а далі вже й членство в комуністичній партії з короткою приставкою «б». Тож герой цієї історії засвоїв усі істини марксистсько-ленінського вчення, аж до «Короткого курсу» включно, вони ввійшли йому в плоть і кров, стали його непохитною вірою. Він щиро вірив у те, що класова боротьба триватиме, допоки й сонце світитиме, що наш устрій — найсправедливіший і тому завоює весь світ, і до слова друкованого, а особливо до слова, що йшло із центру, з Москви, ставився зі святою побожністю. Тому й усі накази, що спускалися згори, виконував беззастережно. І коли б його ще в тридцять сьомому заарештували і сказали б, що він ворог народу, він би повірив і в це… Не те що повірив би, а просто б подумав, що так, знацця, й треба, що це необхідно для партії, членом якої він був, і, не вагаючись, підписував би усі свідчення, що йому підсовував би слідчий.

Отже, герой наш, повторюю, був типовою радянською людиною й історія, що з ним сталася, могла статися з кожним із нас.

Війна застукала його на посаді голови колгоспу, неподалік від Житомира. У перший же день він подався у військкомат: проситися на фронт, але там йому сказали, що він заброньований і повинен тут, у тилу, кувати неминучу й швидку перемогу над ворогом. Поткнувсь до райкому, та краще б не потикався: там на нього нагримали, натупотіли ногами («Ти що, мудріший од нас хочеш бути?»), і він, підкорившись суворій дисципліні партійній, так і повернувся в рідне село «незасватаним» та ще й з намиленою шиєю.

Отут потрібен невеликий відступ, щоб поближче познайомитися із нашим героєм. Заповнити його, так би мовити, анкету.

Він народився 1915 року в родині селян-бідняків. Отож класово чисте походження було йому забезпечене. В 1928 році став піонером, а вже в тридцятому, в розпалі класової боротьби на селі, вступив до комсомолу. Брав активну участь в колективізації, очолив молодіжний загін по викачуванню лишків прихованого хліба в тридцять другому — тридцять третьому роках, був помічений і посланий на короткотермінові курси комсомольського активу. У 1936 році прийнятий до лав ВКП(б), а через рік його поставили головою колгоспу в рідному селі, що неподалік од Житомира. Замість голови, який виявився «прихованим ворогом народу»: під час голодовки намагався врятувати своїх односельців од неминучої смерті. За кордоном не був, родичів не мав, одружився на дівчині теж походження класово чистого і на початок війни прижив з нею двійко класово чистих дітей.

Іще треба додати до цієї анкети, хоч це й не вимагалося, що герой наш од природи не був обділений совістю. «Як людям, так і нам», — казав завжди жінці, коли та починала скаржитись, що і того нема, і того, що який ти голова після цього. Жив у батьковій хаті, чи не найубогішій на все село, ходив, як усі, в домотканому, лише чоботи міняв майже щороку. Чоботи на ньому горіли, бо він єдиний з усіх голів колгоспів не заводив собі фаетона, навіть коня не сідлав, а все пішечком, пішечком — поки поля всі оббігає, то весь у милі й вертається. Від того, мабуть, і худющий був, як гончак.

Колгосп його був чи не найбідніший у всьому районі: суцільні супіски, крім картоплі, нічого не родило, та ще тютюн та льон. А щороку здай державі і хліб, і м’ясо, й молоко. Молоко-м’ясо здавали своє, що-що, а на сіножаті не скаржились, хліб же завжди купували на гроші, виручені за льон та той же тютюн. І до зернини останньої виконували святу заповідь: спершу державі, а якщо лишиться, то вже собі. Собі не лишалось нічого, богомільним жінкам навіть не було з чого спекти потаємної паски, печеного хліба теж в село не завозили, виручав той же Житомир, що лежав за п’ятнадцять кілометрів. Схопиться жіночка десь серед ночі, на плечі два кошелі: один попереду, другий позаду — та й біжка до міста на ринок. У кошелях і цибулька молода, і щавель, і кріп, і редиска, ще звечора в акуратні пучечки пов’язані. «Дамочко, осьо в мене беріть! Щойно ж на городі зібрала!» Уторгує якусь копійчину щербату, купить одну-дві хлібини (більше й не одпускали) і бадьореньким галопцем додому. Прибіга, їла — не їла, за граблі, за сапку — та на роботу. Щоб, не доведи Господи, не запізнитися. Саме тоді вийшов указ про запізнення та прогули, що й до села докотився. Запізнився — знімають п’ять трудоднів, горбом твоїм і зароблених. Знімуть раз, удруге знімуть, а там глядь — і не виробив мінімуму! Ну, а того, хто не виробив, карали на всю котушку: виключали з колгоспу. Збирай, чоловіче, манатки та й паняй до Сибіру.

Отак і жили — горя не знали.

Вже під час війни, в перерві між боями, зібравшись до гурту, пригадували: «Ех, не вміли ми як слід цінувати тієї житухи! На двох ходили, на пузі не повзали!»

Отож люди жили в основному із власних городів, що зеленіли при кожній хатині, на що герой наш, совіслива людина, поки що заплющував очі. Спустять інструкцію — він і з городами поведе нещадну війну, поки що ж наказу такого не спускали і можна було на це дивитись впівока.

Героя нашого звали Петром, по батькові величали Івановичем, а прізвище мав Тимошенко. Дружину ж його, яка вчителювала, звали Людмилою, теж Іванівною. Діток же — Галею і Васильком.

Тож віднині ми зватимемо його, незважаючи на молоді роки, Петром Івановичем. Бо де це видано, щоб голову колгоспу звали просто Петром чи Грицьком. Бригадира й то величають по батькові.

Отже, Тимошенко Петро Іванович.

У перший же день війни він наказав повісити в конторі карту Європи. Наготували цілу купу червоних прапорців, щоб помічати переможну ходу нашої армії. Але жоден прапорець так і не знадобився, наші війська чомусь не поспішали громити ворога на його території, а вели вже на нашій оборонні бої, і чутки, одна тривожніша другої, стали докочуватися до села. Появився Львівський напрям, потім ще ближче і ще, по шосе, що вело з заходу через Житомир на Київ, сунули валки втікачів, які розповідали таке, що не хотілося й вірити. Аж ось на заході загримотіло грозово. Спершу ледь чутно, лише вночі, а тоді вже і вдень. І Петро Іванович, не на жарт стривожений, подзвонив у райком.

— Не панікуйте! — строго осмикнули його. — То наші війська заманюють ворога вглиб території, щоб потім могутнім ударом його розгромити.

А другого дня той же голос райкомівський наказав готуватися до евакуації. Терміново. Не гаючись.

— Вивезти все під мітлу! А решту спалити!

— А свиноматки? — спитав у відчаї Петро Іванович. — Три десятки свиноматок поросних, куди їх?

— Спалити!

— Може, людям роздати? — Наказ спалити ніяк не вкладався Тимошенкові в голові.

— Щоб німцям дісталися?! Ворога годувати збираєтесь?! Глядіть, Тимошенко, щоб не довелось покласти квитка!

Тим розмова й скінчилася.

Ще кілька діб проходив, краючись серцем, Петро Іванович. Уже погнали череду великої рогатої худоби, табун коней і отару овець, а на свиноматок ну ніяк не піднімалась рука, хоч дзвонили з райкому щодня! Він ще більше схуд, почорнів на лиці, рухи його стали нервово-похапливими. І лиш тоді, як загриміло майже поруч і по шосе посунули наші війська, що відступали, переймав командирів, умовляв забрати свиней: «Ти што, рєхнулся? Люді гібнут, а єму свіньї…!» Лише тоді він врешті зважився.

Ви чули, як вищать свині, коли їх смажать живцем? Краще не чути й не бачити!

Після того, як обвуглилася остання жердина з колгоспних будівель, настала черга і йому вирушати на схід. Посадив дружину з дітьми на підводу, сказав добратись до села на Полтавщині, де жила його сестра. Взяли тільки найнеобхідніше, бо виїжджали ж ненадовго: ось-ось наші війська поженуть німців…

— А ти? — плачучи, питала Людмила Іванівна. — Як ми без тебе?

— Їдьте, їдьте, я вас наздожену. Тільки на хвильку заскочу в райком, здам печатку.

Печатку Петро Іванович завжди носив з собою: не довіряв навіть залізній скрині, що стояла в конторі і в якій зберігалися гроші та всі документи. До скрині тієї мав ключ і бухгалтер: мало що збреде чоловікові в голову! Візьме та й пристукне де не треба печатку! Мороки тоді не обберешся. Тож печатка завжди була при ньому. Жінка нашила навіть спеціальну кишеньку. Лягав спати — діставав, клав під голови, щоб часом не витягли діти. І, проснувшись, в першу чергу думав: «А печатка?» Лап-лап під подушкою: є! Осьо вона, рідна!

Страшну силу мала та кругла штуковина. У нашому житті основне — документ. Без документа й людина не людина. Нуль без палички — ось вона хто! А документ без печатки? Клаптик паперу, підтертись і викинуть. Тож печатка всьому голова. Усьому живому та мертвому. Петро Іванович носив печатку як ікону. І не пришльопував не глядя, лиш би щось було написано, ні! Сто разів перечитає та подумає: ставить — не ставить? Аж тоді розстебне потаємну кишеньку, дістане печатку, в ганчірочку чорну акуратно сповиту, похукає, мов поцілує, та й тоді рука на хвилинку над папером зависне: а може, не ставить? Ну ладно, де вже моє не пропадало, поставлю. Іди, чоловіче, та радій, що став віднині повноцінною людиною.

Так що печатку Петро Іванович беріг більше, ніж власне життя.

А тут фронт. А тут німці під боком. А тут можуть і вбити або — ще гірше — узяти в полон. Обшукають і знайдуть печатку. Доказуй потім, що її не добровільно фашистам оддав. Живого судитимуть, а за мертвого розправляться з дітьми та дружиною.

Тож Петро Іванович ніяк не міг поїхати разом з сім’єю. Як серце не краялось.

Того ж дня, вирядивши Людмилу Іванівну й дітей, подався в райком. Саме в райком, а не в райраду: давно звикнув до того, що всім керує райком, а секретар — цар і бог у районі. Йшов селом, і з кожного двору виглядали люди, і в очах кожного читав: «Утікаєш? А ми?» І той осуд німий аж пригинав його голову. Вернеться в село вже наприкінці війни, нікому не вийматиме очі, що був в окупації. Пам’ятатиме, як ішов онімілим селом, не сміючи людям глянути в очі.

А вибрався за село на бруківку, то й там було не легше. Нескінченним потоком рухалися машини, підводи, брели змучені люди: все на схід та на схід. А позаду, їх наздоганяючи, гримотіло погрозливо, обволікало весь небосхил пилюкою й димом. Якийсь дідок з очима божевільного причепився по дорозі до Петра Івановича, випитуючи, чи німців немає попереду. «Та одчепіться, діду, од мене, я знаю стільки ж, скільки й ви!» Ледь одв’язався, а люди сунули й сунули в безвість.

Вимотаний, як ніколи натомлений, ледь добравсь до райкому.

Райком зустрів його розчахнутими навстіж дверима, осиротілим пам’ятником Леніну. Вождь революції щосили стискав в одній руці свою кепочку, а другою сердито тикав у бік Києва: «Туди бляді чкурнули! Туди!» — Ленін під гарячу руку і не таке міг сказати.

В приміщенні, кабінетах — сліди панічної втечі. Висунуті шухляди, перевернуті стільці. Вікна поодчинювані всі до одного — через вікна стрибали, чи що? «Не панікувати!..» Ну й ну!

На підлозі — якісь документи, підшивки газет. Затоптані так, наче по них табун коней прогнали. А в першого, в його кабінеті, у сейфі відкритому — гора райкомівських бланків. Бери і пиши що завгодно.

Вийшов з райкому пригнічений, не знаючи, куди далі податись. Що робити з печаткою, яка муляла в груди, весь час про себе нагадуючи? Знищити. Зарити у землю? А як потім докажеш, що не загубив або, ще гірше, — не передав німцям? Лишалася надія несмілива, що когось застане у виконкомі райради.

У виконкомі застукав лише сторожа.

Тикав печатку, просив дати розписку.

— Бог з тобою, синку, я й розписатись не вмію. Хрестики ставлю. Паняй у Київ, вони туди всі дременули. Там їх і знайдеш.

Тож не лишалось нічого іншого, як податись до Києва.

Вже за Житомиром капітан і два лейтенанти перехоплювали військових, при зброї і без, що втікали в напрямі Києва. Зупинили й Тимошенка.

— Кто такой? Документи!

Дістав посвідчення, подав капітанові.

— Прєдсєдатєль колхоза? Што ж, прєдсєдатєль, прідьотся нємного і тєбє повоєвать. Задержим нємца до пріхода наших частєй.

— Дак я ж без оружія, — озвався несміливо Петро Іванович. Намагався говорити по-російському: раз чоловік говорить російською, то й ми до нього тією ж. Що ми, не люди?

— Нічаво… Лейтенант, бєрі єво вторим номером в пулємьотний расчот!

Цим несподіваним поворотом долі Петро Іванович був такий приголомшений, що на мить і про печатку забув. Його, голову колгоспу, ще й заброньованого, та в рядові!

Згадав про печатку уже в окопі, куди його привів лейтенант.

— Товаришу лейтенант, мне к капітану!

— Зачєм?

— По очєнь важному дєлу.

— Бєгі. Одна нога там, вторая здєсь!

Довго не наважувався підступить до капітана. Той, сердитий, вичитував сержанта:

— Ти хоть понімаєш, што такоє позіция?

Врешті помітив Тимошенка:

— Чєво тібє?

— Товаріщ капітан, у меня печать.

— Какая у чорта печать?

— Печать колхоза. Прімітє єйо, а мне дайте распіску.

— Да сунь ти єйо себе в задніцу! — оскаженів капітан. — Люді гібнут, а он с пєчатью распоносілся! Марш к пулємьоту!

І Петро Іванович як побитий підтюпцем вернувся в окоп.

Довго не міг прийти до тями. Образа пекла, аж щоки горіли. «Сказав би ти мені це в тридцять сьомому!» А тут ще напарник став бурчати, що чортзна-кого йому в поміч прислали.

— Ти хоч бачив, що таке кулемет?.. Я так і знав!.. Дивися сюди: ось в цих коробках стрічки з набоями, будеш мені подавати… Та не так, не донизу, а догори набоями! Розшолопав?

Кулемет стояв на бруствері, націлившись коротеньким рильцем на бруківку, що вела з Житомира. «Максим». Петро Іванович не раз бачив такий кулемет у кінофільмах з часів громадянської. Глянув донизу, на порожню поки що бруківку, що круто загинала праворуч, і тоскно й незатишно стало йому на душі.

— А що, наших військ там уже немає?

— Ха! Знайшов, де шукати наші війська! Змоталися всі. Нами дірку заткнули, — сердито сплюнув напарник. — Ти, я бачу, й пороху не нюхав?

— А ти?

— Нюхаю від самого кордону. Оце ти в мене вже п’ятий.

— Убило? — ледь не зойкнув Петро Іванович.

— Ні, по голівці погладило.

«А печатка? З печаткою як?» — подумав, холонучи, Петро Іванович. Уявив себе вже після бою: лежить, мертвий, а німець дістає з його кишені печатку.

— З такими командирами, мать їх за ногу! — вів далі тим часом напарник. — Війська підійдуть, аякже!.. Поки начухаються, од нас мокре місце зостанеться. Чуєш, гуде?

Попереду й справді гуло. Глухо й погрозливо. Продовжував горіти Житомир: весь небосхил затягнуто димом. Напарник висунувся з окопу, притулив долоню до вуха.

— Здається, танки… Підуть танки — хана!

Петро Іванович бачив і танки. У кіно. Не ворожі — наші. Все одно дивитися було моторошно, як вони чавили людей, наче комах.

залунала в голові бадьора пісенька про трьох наших танкістів. Петро Іванович аж головою мотонув, мелодію оту проганяючи, та вона лізла нахабно у вуха, гриміла у ньому.

— Як же ми од них одбиватимемось? — спитав розгублено.

— Кулаками! — буркнув напарник.

Петрові Івановичу стало зовсім незатишно. Намацав печатку. Вона ворушилася на грудях наче жива. І важкий, грізний гул. Од якого й земля двиготіла.

Танки!

І лєтєлі назємь самураї…

І тут Петрові Івановичу захотілося раптом до вітру.

— Ти чого вертишся? — спитав сердито напарник.

— Надвір… — згораючи від сорому, відповів Петро Іванович.

— «Швидка Настя»?.. Буває… Мотай в оті кущі!.. Та не засиджуйся! — гукнув уже в спину.

За окопами, в неглибокому вияркові, густо зеленіли кущі. Петро Іванович скотився у виярок, розсупонився, присів. Позаду вже аж ревіло. Ляснув переляканий постріл, хтось закричав: «Нє стрелять!» Печатка затіпалась, налякано в груди б’ючи, і Петро Іванович, підхопивши штани, дременув уздовж виярка. Куди завгодно, тільки подалі від окопів, де на нього чекала неминуча погибель, а печатка попаде ворогу в руки. І в спину била йому, штовхала рясна стрілянина, що знялася над окопами…

Він таки добрався до Києва і здав печатку, і вже київським військкоматом був направлений в діючу армію, і провоював майже три роки. Після третього важкого поранення інвалідом повернувся в рідне село і знову очолив колгосп, аж до виходу на заслужену пенсію. Перша дружина Петра Івановича так і не добралася з обома дітьми до сестри — десь по дорозі загинули, і Петро Іванович вже по війні одружився вдруге, на жінці скупій та ще й злій, яка його їла поїдом аж до самої смерті.

Ховали його всім селом, і люди хвалили на поминках:

— Гарний був голова. Строгий.

— А з нашим народом без строгості й ніззя…

І ще пригадували: коли помирав — марив печаткою.

Лемко

Перед війною діло було. У панській Польщі, як писалося тоді в наших газетах.

Молодий лемко Микола лісником влаштувавсь працювати. Попобігав, роботи шукаючи: на убогих моргах земельки пісної не розхазяйнуєшся. А він народився тринадцятим: чортова дюжина. Добре, що родич далекий (вік за нього молитись!) кому треба словечко замовив — узяли лісником на роботу. Робота не каторжна, і на кожному дереві як не кожух, то мешти висять. Молодий лемко Микола за цю роботу зубами вчепився: таке щастя раз у житті випадає, та й то далеко не всім. Кожну деревину як дитину власну стеріг. Кожного оленя пас.

А тут — вовки завелися, звідки вони і набігли! Цілісінька тічка вовків. Оленів ріжуть, зайців-лисиць підмітають. До людської худоби добралися. Собак навіть крали. От-от на людей почнуть нападати.

Молодий лемко Микола ударив на сполох, побіг до пана директора.

Директора дуже та звістка розгнівала: ногами тупотів на Миколу. Собаки то, а не вовки! Собаки, пся крев!

Директор в літах уже був: півроку лишилось до пенсії. То йому що — теж ґвалт піднімати, облави влаштовувати? Гляди, ще й пенсію зріжуть, що розвів у лісі вовків.

Молодому лемкові Миколі й послухатися б. Погодитися з паном директором, що то таки собаки, а не вовки. А він затявсь на своєму.

Зарядив свого кріса шприцом, що присипляє звіроту, та й приволік панові директору до кабінету сіроманця найбільшого:

— Оце що, не вовк?

— Забери! Забери, пся крев, собаку! — затупотів ногами директор.

І чи то від крику шаленого, чи від тупоту лютого вовк візьми і прокинься…

Молодого лемка Миколу з люстри знімали. А пан директор зламав собі карк. Стрибонув у вікно з другого поверху, на плечах раму виніс. Ну хто ж після цього лемка дурного на роботі триматиме?..

Не довго й без роботи в батьків на шиї сидів: війна заварилася.

Військо польське, що нахвалялося гоноровито німецькі танки посікти на локшину шаблюками, за тиждень-другий розколошматили. А тут ще й совіти з іншого боку підперли, швабам руку дружби подавши.

Куди діватися лемкові?

І завербувався Микола на роботу в ту ж Швабію. Фюрерові переможну зброю кувати.

Як він її там кував, розповідать не любив. Німці їх усіх, завербованих, вважали за бидло. У чорному тілі тримали. Тільки й того, що не за колючими дротами. Як полонених з совітів: ті мухами дохли, палить не встигали.

Ще й відпускали зрідка до міста, якщо не проштрафишся. З пов’язкою «остарбайтера» на лівій руці. Красива пов’язка, готичними літерами виписана, а Микола її перед кожним поліціянтом за спину ховав: боявся, що ухоплять за карк — та до поліції.

Ходив містечком ошатним, вітрини крамниць роздивлявся, куди тільки німцям заходить дозволено. На виставлені наїдки потай облизувався. Виду не подавав, який голодний не був. Не втрачав постави уродженої. Не будь-хто — лемко іде!

Ходив-ходив молодий лемко Микола містечком ошатним та й виходив дівчину, яку звали Вірою, а прізвище — Лепська. Чистокровна полька, тільки з тих, що на тамтій Україні жили, під совітами. Багато тоді поляків було там розкидано, то вже потім, після війни, у Польщу повибиралися.

А він спершу не знав, що вона полька. Думав — німкеня. «Ти диви, і серед них є отакі файні дівчата!» В очах утопитися запросто. Та акуратне ж, акуратне, мов щойно скупане. Ще й фартушок накрохмалений. І бантик біленький на голівці русявій.

Котить коляску, а в колясці — мале німченя.

Раз обігнав лемко Микола красуню — обернувся, назустріч пройшовся… Обігнав удруге… А третього разу заговорити наважився.

Німецькою. Сленгом. Що ним тубільці зроду-віку розмовляють з колонізаторами.

Дівча й зупинилося — Миколу в очах своїх утопило.

— Цо пан муві? — озвалась по-польськи.

У молодого лемка Миколи й душа заспівала.

І почали вони уже вдвох немовля німецьке вигулювати.

Як скінчилась війна, забрав Микола Лепську Віруньку до себе на Лемківщину. У велику сім’ю, що у тісняві, як бджоли у вуликові. На морги злиденні, на землю пісну, що каміння тільки й родить.

Дивилася-дивилася на те лихо Вірунька та й стала чоловіка знаджувати на свою батьківщину. Де землю не моргами — гектарами міряють. Де чорнозем — хоч на хліб намазуй. Де тільки татко і мамка її, єдину доньку, виглядають. Де річка сумирна і тиха, а не ось ця, що під боком реве: от-от хати позносить. Де луг — до самого неба. І трави на лугові тому — косиш не перекосиш…

Слухав-слухав молодий лемко Микола про річки молочні й кисільні береги та й вирішив їхати.

У поруйнованім війною селі опинився. Що його уже совітська влада дотла обдирала. Не гірше німецької. Де таки й справді чорнозем — хоч намазуй на хліб, і ріка замалим не тече молоком, і поля гектарами, а не моргами зміряні. Золото, золото, куди не ступи, а людяки якісь аж пришиблені по тому золоту ходять.

Довго ж намагався зрозуміти молодий лемко Микола, що і до чого…

Ну й став жити — куди мав діватися? На Лемківщину? Так там таке заварилося, що лемки білому світу не раді були. Новий польський уряд, збільшовичений, провів операцію «Вісла». Щоб не плодились бандерівці. У совітів навчившись, підігнали ешелони та лемків усіх, усіх до одного, на піски неродючі в бік моря Балтійського й виселили: «Хазяйнуйте, пся крев, якщо шануватись не вміли!»

Скільки їх там перемерло, стражденних!..

А тут людей давно шануватись совіти навчили: як не дерли три шкіри — мовчали. Хіба що зберуться, хильнуть по чарчині та «Ой ти, Галю…» заголосять одне поперед одного. Мов до тієї Галі і моляться. Що їх, життям люто покривджених, тільки й тримала на світі…

Та ще крадуть, прости мене Господи! З гуртового, з суспільного. Бо не вкрадеш — не проживеш… Вже як нічого не несеш під полою з роботи, то якось воно і невдобно.

Тож Микола і став приживатися у світі цьому дивовижному. Звикати якось до нього.

Став ходити на роботу в колгосп — зароблять трудодні пустопорожні. І потроху-потроху теж красти навчився. Вірунька в штани потаємні кишені нашила: відро зерна влазило! А жінота — за пазухами та попід спідницями. Як миші носили.

Миколу спершу совість мучила. Ніс зерно в тій кишені, а довкола мов «Злодюга! Злодюга!» кричало. Та згодом звикнув.

Людяка — вона до всього звикає.

Жили в хаті саманній, по війні наспіх зліпленій. Віруньчині батьки невдовзі й померли, та хата недовго була спорожнілою. Лемко Микола беріг сімейну традицію: настругав дітлашні повну хату. Та всі у нього, у бахура. Родила — тіло тріщало.

А в неділю наряджався в святковий костюм, привезений із Швабії, взував мешти блискучі, а на голову — капелюха з пір’їною, і леґінь леґенем поважки селом походжав. Молоденьким вдовичкам (скільки ж їх війна розплодила!) очі зривав. Що ладні були його разом з костюмом отим на свої груди сирітські покласти. Спали і снили про лемка.

Ох і ревнувала ж Вірунька! Ох і пильнувала, щоб якась відьма-розлучниця чоловіка не вкрала!

Було усього: і сварок, і крику, і сліз. А він лиш усміхався у вуса (бач, і вуса завів парубоцького):

— Та не журись, жінко, не змилиться…

«А шляк би тебе трафив! Заодно з тим, що намилюєш!»

Лемченят півсела напустив. Так принаймні Вірунька вважала. До якої дитини не приглянеться — лемчисько викапаний. Хоч під своє крило всіх збирай.

А потім про лемка Миколу село все заговорило.

Та що там село! По району прокотилося, дійшло аж до області.

Довкола села, що в ньому став жити Микола із жінкою Вірою, лежали якісь химерні ґрунти. З одного боку — чорнозем по шию, з другого — пісок перемитий. Гектарів п’ятсот, як не більше. Ріка тисячі років по заплаві гуляла та й нагорнула гори піску.

Нічого на полі тім не родило. Що не пробували сіяти — горіло на пню.

На нього давно і рукою махнули: нам і чорнозему вистачить.

Лемкові ж Миколі, який звикнув землю скупими моргами міряти, оте поле порожнє — колючкою в оці. Не раз його кроками міряв, прикидав, що й де садити. Отут сосна ростиме, а тут, на заболоченому, вільха. Озолотитися можна!

Мову заводив — сміялись, одмахувались.

А тут Сталін перетворювати природу надумався. Лісосмугами всю країну покрити.

Микола, лемко, й ожив. До району дійшов — переконував.

Одмахувались. Дай, чоловіче, нам спокій із своїми гектарами, тут немає чим лісосмуги засаджувати.

Ходив-ходив, страждав-страждав лемко Микола та листа й накатав. У Москву. Сталінові. Цісареві над усіма цісарями.

Дальше району той лист і не дійшов.

Перехопили, до отієї установи стали тягати, що з неї наперед ногами виносять. Хто це йому пораяв такого листа написати? Вождя народів тривожити? Не вірили, що він сам до такого додумався.

Вже й статтю йому шили: диверсант німецько-англійський, надумався сталінський план перетворення природи зірвати. Вже й тюрма його ждала або куля в потилицю. Та Микола, на щастя своє, зізнався, що він не один лист, а два написав. Щоб хоч один до високого адресата дійшов.

Кинулися шукать другий лист — немає листа! Прозівали, проґавили, уже, мабуть, у Москві. Ану ж батько народів і справді той лист прочитає? Та й спитає із них, як уміє питати.

І загуло, завертілося.

З переляку великого кинули всю техніку, що нею лісосмуги прокладати збиралися, на піщане те поле, будь воно й прокляте, саджанців скільки треба навезли. За тиждень упорались.

І зазеленів, підростаючи, ліс на полі досі порожньому, село од зимових вітрів захищаючи. І стали плодитись у ньому не тільки гриби, од маслят аж до білих, а навіть звірота набігла. І зайці, й лисиці, і борсуки товстопузі, навіть лосі та сарни почали гостювати. І начальство районне уже вище начальство в ліс той привозити стало: хвастатись, як вони геніальний сталінський план у життя втілюють.

У газетах дзвонили, кричали по радіо. Про лемка ж Миколу — ані словечка.

Тільки люди про те пам’ятали, хоч скільки літ уже збігло.

Збираються до лісу по глицю на розпал чи по ті ж сироїжки-маслята, не забувають сказати, що до Лемкового лісу рушають.

А він хату нову будувати надумався.

Бо ця уже зовсім розвалюхою стала, дітлашня всі стіни оббила. У дощі стеля протікає, як решето, от-от обвалиться.

Батько Сталін давно уже вмер, у Москві став царювати Микита. Кукурудзою ледь не задушив неосяжну країну. А потім (все було йому мало) цілину в Казахстані засівати затіяв. Степи переорати, де зроду-віку казахи табуни свої випасали. Засіять пшеницею. Чорні бурі до неба підняти.

Тоді все швидко робилося: спершу зроблять, тоді чухмарять потилиці. Добре, що не встигли північні річки «вспять» повернути — затопили б і Європу, і Азію. Встигли тільки Дніпро в суцільне болото перетворити. Що тепер з тими болотами робити, сам Господь не докумекає.

Ну, а дядькові Лемкові (не Миколою ж сорокап’ятилітнього чоловіка кликати!)… дядькові Лемкові нова хата на серце лягла.

П’ятикімнатна. З «вирандою» й літньою кухнею. Ще й з опаленням паровим. Замість печі, що на півхати розсілася і паливо жере як не в себе. Піч у літній кухні можна поставити, бо без печі ні спекти, ні зварити.

Тільки де ж тих грошей дістати — нову хату ставити?

В колгоспі що заробиш, те й проїси — не встигнеш оглянутись…

«А поїду на цілину! Там гроші, кажуть, загрібають лопатами. І руки робочі потрібні».

Не довго й збирався — поїхав. Хоч Віра вслід криком кричала. Що бахурі з’їдять її з кісточками.

Та сльозам жіночим вірити — на світі не жити.

Два сезони одбув на цілині Лемко Микола. Не пив, не гуляв — гроші докупи складав. Привозив — і на ощадкнижку. Щоб набігали проценти.

А тут Микиту зняли. Брежнєв прийшов: БАМ прокладати затіяв. Через сибірську тайгу, ліси й вічні мерзлоти. Подалі од кордону з братнім Китаєм, з яким Микита на смерть посваритися встиг. Ледь не скінчилось війною. Ото була б дружба!

Знову поклик на весь Союз неосяжний: БАМ прокладати.

Лемко й собі став у далеку дорогу збиратись — за копійкою свіжою. Але жінка на порозі трупом лягла: або я, або БАМ! Та й діти за поли вхопилися.

Тож лишалося ждати, що набіжить потрібна сума з процентами, отоді уже й братись за новий будинок.

І таки діждався б, терпцю не позичати, коли б не перебудова. Коли б не Горбачов, не Павлов, що його мордяка в найширший екран телевізора не влазила. Вигребли усі гроші з республік, всі до копієчки вигребли, навіть ті, що на похорон собі старі люди збирали, і ті підмели — забрали в Москву, не лишилося й сліду. Слід-то, щоправда, лишився: в кишенях бездонних. В отих, що при владі.

Ну, а Лемкові — дуля з маком. Та ще обіцянка-цяцянка: через двісті літ повернути.

Плакала Лемкова омріяна хата нова, плакала. А заодно і Віруня журилася, що здуру державі повірив, яка зроду-віку людей обманювала, гроші їй задаремно одніс.

Та журись не журись, а жить якось треба. Діти розлетілись, розбіглися, а вони, старі, лишилися вдвох.

Хазяйнували на своїх сотках — город наче лялечка. Кожна стеблина-рослина доглянута. Сто раз прополена, сто раз полита. Щоранку на той город Лемко виходить лелекою. Сапку придумав: ручка по шию. Щоб за кожним кроком не кланятись. Коси не пожалів на ту сапку: чорнозем під нею пливе, як пісок.

І Віра поруч: те-те-те зозулястою курочкою.

А сіно косити заходяться — в Лемка й коса найгостріша. Бриє — не косить. Рядки як по шнуркові кладе.

Вивершить Лемко два-три стіжки, як вилиже вивершить, а тоді уже Віра до діла береться. Перевесла зладнає — коси дівочі, ще й безсмертники повплітає у кожне. І стоять копички ошатні, перевеслами тими підперезані. Як дівчата стоять. Що до шлюбу убралися.

А зайдіть до лемка у двір, на грушу помилуйтесь. Вся у щепах, отакенні груші медом стікають… А слива! Хто ж, окрім діда Лемка (тепер уже дід, на селі рано старіють: не встигнеш влізти у штани та оженитися, як ти уже — дядько. Хоч під носом ще голо-голісінько)… Хто ж, окрім Лемка, додумався на абрикосу-дичку, сливу щепити?

А він узяв та й прищепив.

І родить тепер та щеплена сливка угорки — ну такі, як кулак!

А квітник, що від вулиці! А коза наче скупана. А бройлерні кури з індиків завбільшки. А ошатні комірчина, сарайчик, хлівець, де рохкає паця рожева: щодня умивають.

— В тих Лемків сам Бог у дворі хазяйнує! — не втомлювалось дивуватись село.

А що хата стара, так і цю оновили: очеретяною стріхою світить.

Та й навіщо їм, двом, нова хата? Діти розбіглись світ за очі, онуків навіть лише зрідка привозять, не дадуть і натішитись: «Ніколи, ніколи!» З’їздив колись, ще на початку перебудови лихої, з’їздив до одного з синів, що жив на Донбасі, та недовго там і просидів:

— Щоб я у черзі за хлібом душився!

З хлібом тоді сутужно було, хоч Горбачов на вуха локшину й навішував, звечора за хлібом черги займали. Пам’ятаєте? Пішов старий Лемко по хліб ні світ ні зоря — сто дев’ятнадцятим став у тій черзі! На долоні вивели цифру.

Плюнув та й зібрався додому.

Селом новина прокотилася. Така — хоч падай, хоч стій.

— Лемчиха здуріла: на чоловіка в суд подала.

— В суд?

— Еге ж, у суд, прости мене Господи. Розводу требує…

Ну, в суд не в суд, а таки й справді хазяйство ділити затіяли. І двір навпіл, і город навпіл, і живність усю пополам. Порося хоч навпіл розпилюй.

І, звісно ж, хату.

Баба Вірка, Лемчиха, захопила сіни й кімнатку, а дідові — кімнату глуху. Ще й двері «бухветом» підперла: «Не діждешся, холера ясна, у двері ходити. Лазь у вікно».

Де діватися дідові — поліз.

А за що пересварилися, в селі так і не довідались. Та вони й самі до ладу не пам’ятали за віщо. В сім’ї як? В сім’ї вже як пересваряться, то хоч ножі з очей прибирай. Найлютішими ворогами стають.

А тут Лемко якось не втримався: бабу Вірку, яку пальцем за все життя не чіпав, лопатою нижче спини погладив. Вроді ж не здорово і вдарив, а крику було на всеньке село. Віра смертельно образилась: гонорову шляхтянку по задниці лопатою врізати! Баба поперека перев’язала, ходила та охкала, що чоловік їй хребет перебив.

Поділились (восени діло було), озимину стали сіяти: кожне окремо. Лемко на своєму шматочку за якусь годину і впорався, а Лемчиха сусідку на поміч покликала. Ідуть одна біля одної, дрик-дрик… дрик-дрик зерном на всі сторони…

Дивився-дивився Лемко, дививсь та й не витримав: «Отак дрик-дрик сієте, дрик-дрик і ростиме!»

Узяв шаньку з зерном, жінок замалим не в шию потурив.

Іде непоспіхом Лемко, широко по земельці ступає. І за кожним кроком — щедрий помах руки. Щоб зерно протікало між пальцями, висівалося рівно.

Пересіяв і те, що вони надридрикали.

А на осінь отакенна пшениця вродила. Кинулась Лемчиха її жать-молотити та й сплеснула руками: не заїде комбайн! Її ж смужечка городу за чоловіковою, що від вулиці.

А він, Лемко, і про це за дурну бабу подумав: весною навпроти клаптя, що на ньому озимина зеленіла, посіяв ячмінь. Зібрав — от і прохід для комбайна.

Що іще про Лемка можна додати?

Хіба що те, що він по-сусідськи моїй дружині кошика сплів.

Хоч на виставку кошик!

Лозина до лозини так припасована, що мак не просіється.

Ще й узор кольоровим дротом уплів. Очей не відірвеш.

Оце, здається, і все.

Все про Лемка Миколу. Який до самої смерті не переставав дивуватись, як же це треба народ затовкти, щоб він, цей народ, розучився жити по-людському.

Ага, ще одне. Ледь не забув, уже й отакенну крапку поставив.

У діда Лемка два брати за кордоном жили. В Канаді. Писали, в гості запрошували.

Не поїхав. З тієї причини, що брати набагато краще од нього жили.

Лемко — він скорше умре, аніж старцюватиме.

Отакий народ у чужинецькі піски закопати?!