Божа кара

Перепишіть мене в українця

— А вгадайте, скільки мені років?

Вгадував би я твої роки! Коли б моя сила та воля, я б тебе зараз в оцю річку — сторч головою!

Сиджу в чому мати народила, зігріваю проти травневого сонця дрижаки. Поруч, на високому березі, сохне мій одяг. Тут же і гумові чоботи. Як я їх не загубив у воді, й досі не знаю. Пірнув — тільки солом’яний бриль загойдавсь на поверхні.

Сохне й бриль.

А окуляри не сохнуть.

З сумом дивлюся на воду. Там, десь на дні, лишилися мої окуляри. Нові-новісінькі, з цейсівськими сонцезахисними скельцями: чим ясніше надворі, тим вони стають темнішими. Я за ними полював майже два роки, за самі лише скельця одвалив спекулянтові (пробачте — бізнесменові) купу грошей. Вперше, можна сказати, надяг — і от маєш!

Пірнуть? Спробувати знайти?

Бр-р-р…

При одній лише згадці про це мене починають знову бити дрижаки. Досить того, що вже раз пірнув.

А все оцей чорт! Стоїть, виблискує веселою лисиною.

— Так скільки мені років?

Скільки років? Я вже зогрівся, і злість моя потроху згасає. Дивлюсь більш уважно на свого випадкового супутника. Коли б не лисина, взята в береги кучерявого чубчика, йому можна було б дати п’ятдесят, а то й сорок п’ять. Тож, накинувши п’ять років, не так відповідаю, як запитую:

— П’ятдесят п’ять?

— Ха, п’ятдесят п’ять! А сімдесят один не хочете?

— Сімдесят один? Як же ви так збереглися?

— Бо їм траву.

Що він їсть траву, це я вже бачив. Жує, як корова. Коли йшли до човна, весь час нахилявся. То кульбабу зірве, то подорожник, то глуху кропиву. І до рота, до рота. Надибав люцерну — зірвав цілий жмут:

— Найкорисніша для людини рослина!

— Як ви її їсте?

— А отак! Ось скуштуйте самі.

Зірвав, розжував обережно. До самісінького човна плювався: полин полином.

— Полин, до речі, теж дуже корисний… Я коли пішов на обстеження, то лікарі роти пороззявляли од подиву: шлунок — як у дитини. «Чєм ви пітаєтєсь?» — «В основному травою». Сміються, не вірять…

— Як ви оцю капость їсте?

— А треба звикнути.

Він і зараз, поки я сохну, нишпорить очима в траві. Нарвав дикої м’яти: жує й очі мружить від вдоволення.

Послав же мені Господь супутника!

Не Господь, а Василь. Що навпроти й живе. Зранку гукнув через паркан:

— Андрійовичу, ви збирались на річку! Прихопіть Петровича. Чоловік, скільки живе, на човні не плавав. — Поруч з Василем блищала тепер уже знайома лисина.

Мені страх не хотілося брати когось із собою на той човен, та відмовити не міг: човен же Василів.

— Ви й справді на човні ніколи не плавали?

— Плавав, тільки на шлюпці. А на човні не пробував.

— Тоді сідайте обережно попереду і, головне, — не хапайтесь за борти, коли човен хитається. Бо перекинемось… Сіли?

— Еге. — Лисина блищала, як дзеркальце.

— То попливли.

Попливли! Я не встиг і десяток разів махнути веслом, як він простягнув руку до рогозини, що витикалася з води. Човен гойднувся, Петрович одразу ж учепився в борт, човен став цапки, і я шубовснув у воду. Дістав дна чи не дістав — не пам’ятаю, але пірнув так, що тільки бриль загойдався на хвилях.

Добре ж, що хоч сонце пригріває по-літньому!..

— І давно ви отак пасетесь? — питаю Петровича.

— З дитинства. З тридцять третього року. Ви ж моїх літ, то мусите пам’ятати той голод.

Пам’ятаю. Тягав опухлі нош, наче колоди.

— А мене трава тільки й спасала. Якої трави я тільки не перепробував! І варив, і сиру жував. Мати померла, сестра старша померла, а я вцілів…

— А батько?

— Батька убив ще в тридцятому році дядько Тодось. Його найближчий товариш. Разом були на війні, в одному окопі гибіли, з одного казанка фронтову юшку сьорбали. Тато мій, коли повернувся з війни, осів у селі, а дядько Тодось записався в комуністи та й подавсь до району: на людей наганом помахувати. З’явився і в нашім селі, вчепився у тата: «Пишись до артілі!» Бо на мого тата весь наш куток оглядався: «Як Петренко запишеться, то підемо й ми». А в тата й воли, і коняка, і плуг, і сівалка: йому та артіль як болячка на боці. Умовляв-умовляв дядько Тодось, навіть тюрмою погрожував, а одного вечора покликав на розмову, вивів за село та в потилицю татові й вистрелив…

Поховали ми тата…

Ну, а тоді голодовка. Першою вмерла Тетяна, старша сестра. У нас іще вистачило сил покласти її на візок та одвезти на кладовище до тата. Пам’ятаю: мати й сльози не зронила, тільки губи до крові покусала. «Мамо, — просив, — не гризіть губи!» А вона гризе та й гризе…

Ну, поховали Тетяну, а вслід за нею злягла і мати. Все просила води, напитися ніяк не могла. Лежить, сухенька, маленька, де й вода та дівається, і все просить: «Посидь коло мене!.. Посидь!..» Я й сидів скільки міг. Бо затіяв копати могилу.

Могилу, еге ж. На городі, під вишнею. Поки сили були, щоб не лишити матір непохованою. Широку могилу копав: на матір і на себе. Матір сюди положу та й сам поруч ляжу. Копну й перепочину… Копну й перепочину… «Господи, зроби так, щоб мати ще пожила трохи на світі! Доки оцю яму закінчу…»

Аж якось мати підкликала до себе. Взяла за руку й каже:

— Синку, слухай сюди, що я надумалась. Мені все одно помирати, то ти мене вбий. Оно і сокира. Не бійся, мені не буде боляче. Убий та й їж потихеньку. В отому горнятку вари, що я кашу варила. Може ж, хоч ти виживеш…

Зараз я так думаю, що мати тоді втратила глузд. А тоді мене як обварило у грудях — вискочив з хати, упав на траву і вию — землю гризу…

А сокиру того ж дня втопив у ставку…

Докопав-таки яму, як не важко було. Намостив соломи — мамі й собі. Дві подушки у голови, ряднину велику на двох — нічого не жалко було, нікому лишати. І тільки скінчив яму ту облаштовувати, як і мама померла. Ховав — по дошці спускав, бо не втримав би. Висадив на дошку — мама донизу ногами й поїхала. А я її за руки притримував, щоб не звалилася. Поклав на солому, підбив подушку під голову, вкрив рядниною, під боки підтикав. Потім ледь вибрався з ями. Коли б не дошка — так і лишився б поряд з матір’ю…

Поховав ото матір, а сам іще дихаю. Пасусь на траві, а вночі, коли всі поснуть, прокрадусь до верби — та до дупла.

Верба в кінці сусідового городу росла, в діда Омелька. Старезна, а дупло таке, що людина сховається запросто. То дід Омелько в те дупло й заховав качани кукурудзяні. Ними й жив. Вночі візьме качан, облущить та на жорнах потихеньку змеле. Разом із кукурудзою. Та кору дубову, щоб більше наїдку було. Ви бачили коли-небудь жорна, Андрійовичу?.. Я б ті жорна, коли б знайшов, отой камінь важенний спрацьований, у золото найвищої проби оправив би та на стіні у головному музеї й повісив би. Щоб нічого більше не висіло — тільки темні жорна на білій стіні. Та ще, може, лампада, як під образом Божим. Скільком вони, оті жорна, життя врятували!

Ідіть, люди, молітеся…

Аякже…

Упіймав мене дід якось серед ночі. З качаном у руці. Бив уже, бив. І по голові, й по спині, й по ребрах — тільки тріщало. Я ж за єдине боявся: що качан з руки випущу. Вчепився в качана. Убий, а не вирвеш.

Бив мене дід, бив та ще й пригрозив на прощання: «Ще раз зловлю — голову геть відкручу!» І одкрутив би, я ж йому життя з кожним качаном укорочував…

І не лишилось мені нічого іншого, як тікати з села. Од вірної смерті.

Подався на залізницю, щоб добратися до якогось великого міста. Чутка була, що в містах хліба навалом. Добрався, надибав порожній вагон та до нього й заліз. І коли б той вагон хоч тиждень постояв на місці, викинули б мене, мертвого, мов тріску. А так проснувся, чую — стукоче. Їду. А куди їду, не знаю…

Отак і заїхав я аж у Росію. І то мені підвезло, що не виявили та по дорозі не викинули. Обіч всіх залізниць, що вели з України, шпалами мертві люди лежали.

Одного не можу пойняти. Ну, Сталін, ну, мстив Україні, а решта? Скільки ж це треба було нечистого люду підняти, щоб голод такий влаштувать! Які матері їх родили — своїх душити?

І підібрали мене там не люди порядні, а вурки. Погодували тиждень, на ноги поставили, а тоді й повели на «дєло», а по-простому — красти. Тільки я — ну ніяк — красти не міг! Штовхають мене вуркагани під боки, показують, де погано лежить, — підбігай і хапай, а в мене руки-ноги мов дерев’яні зробились. Не можу вкрасти — хоч ти мене вбий!

Ну, вони мені, назад повернувшись, боки й натовкли. Так пом’яли, що лежав — кров’ю одхаркував.

Очухався, звівся, знову на базар повели. І знову я нічого вкрасти не міг.

Так би, мабуть, і затовкли б мене до смерті, коли б не міліція. Влаштували облаву, перехапали усіх до одного, вошивих, обідраних, — та в дитбудинок.

Там мене й записали: не Петренком — Петровим; і не українцем — «русским». Отак руським я до сімдесяти літ землю й топтав. Женився на руській, дітей народив русаками, як і матір рідну по-людському називати — забув. Не «мати», а «мать». Мать-перемать. Матюкалися ж у тому краю по-чорному. Дитя ще й на ноги не стане, а вже пре матюком. Одбери у них мат — поніміють…

Отак і жив приймаком, що спить при порозі та каже котові: «Посунься!»

— А тоді додому потягло?

— Потягло, Андрійовичу. Та й нічого мене уже там не тримало. Жінка померла, діти розлетілися, лишився — як палець. То не витримав, спродав, що було, та додому й майнув.

— А як же мова? Важко було освоювать заново?

— Важко? Та вона в мені всі оці роки дрімала! Як ступив на рідну землю, як хлюпонуло в душу — одразу прокинулась.

— Андрійовичу! Андрійовичу! — Ми вже попрощалися. — А заждіть… Не підкажете, до кого звернутися: переписатися в українця? То до кого звернутися?

Галя дивиться «Багатих…»

Галя дивиться мексиканський серіал «Багаті теж плачуть». Дивиться так, як жодна жінка не дивиться.

Коли починають демонструвати чергову серію цього стихійного лиха (тричі на тиждень!), жіноча половина хутора вимирає. Ні в дворі, ні тим більше на вулиці не забіліє хустка, не промайне спідниця чи кофта. Жінки всі зашиваються в хати, влипають очима в екрани телевізорів. І даремно розгніваний голова ганяє «бобика» од хати до хати: жінок в тих хатах і духу немає, вони всі як одна перенеслися в далеку Мексику, де живе і страждає Мар’яна.

Феноменальний успіх мексиканського цього серіалу в жіночої половини роду людського найточніше пояснив Василь, Галин чоловік:

— Та ви хіба не знаєте, чого нашим жінкам так кіно це до серця припало? Бо в ньому чоловіків обсирають!..

Хай пробачать мені цнотливі читачі вульгарне це слово: не один день шукав я йому пристойну заміну. «Обкидають грязюкою»? Ні, не те. «Обгиджують»? Знову ж не те. «Обкакують»? Зовсім не годиться. З цими словами, особливо з останнім, Василь вже не був би й Василем. Це все одно що замість обшморганого піджака, з якого Василь не вилазить ні в будні, ні в свята, нарядити його в парадний фрак, ще й краватку-метелика почепити під шию. Пустити селом — кури подохнуть од реготу!

Тож лишаємо Василеві його слово вульгарне, а Галю й не пробуймо одірвати од телевізора: Галя давно уже там, в екзотичній країні, де багаті так красиво вміють плакати, що в Галі душа розривається навпіл:

— Та що ж вони, лярви, з нею зробили?

Цей вигук стосується головної героїні Мар’яни, бо Галя з першої ж серії душею прикипіла до неї.

Тож дістається од Галі усім. Усім, крім Мар’яни. Пустити б Галю в той багатий будинок, вона там лад навела б:

— Всіх порозганяла б к чортовій матері!

Щоб упоратися до початку чергової серії, Галя схоплюється на годину раніше: не о п’ятій, а о четвертій. Мар’яна ще спить у своїй розкішній постелі, а Галя, плеснувши на розпашіле зі сну обличчя холодної води, летить на кухню, де й крутиться дзиґою. Треба ж і сніданок та обід зготувати (збалуваний Галею Василь ніколи не їстиме вчорашнє), і двом пацям чавуняку наварити, й корову здоїти та одігнати на пашу, й теличку на лузі припнути, й гусей погодувати, й качву, що жеруть як не в себе («Коли ви вже повиздихаєте!»), і курям насипати, — Галя часом не знає, за що й ухопитись. Весь ранок товчеться, як у ката в стовпах, щоб вирвати оті сорок хвилин, коли вона сяде до телевізора. Бо не встигне скінчитись кіно, а вже під вікнами гуде автобус, що возить жінок на роботу в колгосп. Галя часто не встигає й поснідати: ухопить шмат хліба та й жує по дорозі. А в автобусі тільки й мови, що про Мар’яну. І Галин голос перекриває усі голоси.

Бо Мар’яна Галі вже як рідна сестра. І багато в них спільного.

Мар’яна щодня прийма ванну, ніжачись в піні рожевій, і в Галі є ванна: оцинковане залізне корито, відер на п’ять, у якому Галя раз на місяць і купається. Нагріє в печі воду візьме шмат мила господарського (до туалетного вже й не доступишся) та й шмарується. Взимку вода після того, як з неї вилізе Галя, ще й на воду схожа, а влітку — дьоготь дьогтем. Протягом літа Галя біля птиці-худоби, коло свого городу та на колгоспному полі: повертається часто — тільки очі блищать. А на току — зерно перевіювать! Пилюга — сонця не видно. Наковтається Галя тієї пилюки — тиждень одхаркує. А що вже на тілі, на ногах та на руках, і не питайте. То де ж тій воді чистою бути?

Мар’яна, вилізши з ванни, годину возиться з манікюром. Галя ж вправляється значно швидше: одгризе поламаний ніготь, виплюне, та й по манікюрові.

Є у Галі й люстро, таке ж, як у заморської посестри, перед яким Мар’яна щоранку красується — намилуватись на себе не може… Ну трохи не таке, таке люстро в Галиній хаті й не стане, а шматочок скельця, вмазаний в стіну. Галя коли гляне похапцем у нього, а коли й забуде. Та й дивитись особливої охоти немає, бо люстерко те зроблене так, що перекошує Галине лице пополам: верхня частина ліворуч, а нижня — праворуч. Гляне Галя на себе та й плюне!

Ну, а зачіска у Мар’яни набагато вишуканіша, тут уже нічого не скажеш. Особливо в другій половині серіалу, коли Мар’яна стала дуже вже страждати, а Галя слізьми заливатись, за неї переживаючи. Збере Галя похапцем не менш пишне, ніж у Мар’яни, волосся у вузлик, приколе на потилиці — ото й увесь перманент.

А що таке педикюр, Галя й чуть не чувала. Та й не народилась ще майстриня, яка змогла б привести до ладу, ще й лаком покрити її чорні, покалічені, поламані нігті: все літо босоніж на ріллі та на городі, не розлучаючись із сапою, — який уже там педикюр! В одному лише позаздрила Галя Мар’яні: коли та стала збиратись у театр. Галя в театрі не була зроду-віку, тож, коли побачила, як нарядилась Мар’яна, до театру збираючись, не витримала, сказала чоловікові:

— Оце б мені хоч раз у житті вдягти таке! А опісля можна й померти.

— До свиней чи до корови? — спитав Галю Василь.

— До тебе, дурного! — одрізала Галя.

Галя така — за словом не полізе в кишеню! Якось повезла пальця в районну лікарню: став наривати, дві ночі й на волосинку заснути не дав. Терпіла-терпіла, а тоді й не витримала:

— Вези, Василю, в больницю!

Поїхали. Доки сиділа у черзі до хірурга, ледь не зомліла.

— Чого це ви стогнете? — до неї хірург. — А якби на фронті вам пальця відірвало?

— А вам якби язика!

Хірургові й заціпило. Чистив Галиного пальця — воду в роті тримав.

Галя теж мовчала — терпіла. Бо давно уже звикла до болю. Їй і каміння вирізали з нирок, і грижу вправляли, на важкій роботі нажиту, — натерпілась усього. А що печінка болить, особливо після того, як намахається сапою, то й не питайте…

Особливо переживала Галя, коли у Мар’яни, а точніше — в артистки, яка грала Мар’яну, її улюблену сумочку вкрали, з якою вона не розлучалася ніколи. Сумочка ж така красивезна, що очі вбирає, в ній усе, що жінці щохвилинно потрібно: і помада, і пудра, і крем, і хусточка, й люстерко, і ще якісь брязкальця. Мар’яна дуже елегантно її під рукою носила.

І от ту сумочку вкрали. В Москві. Коли артистка в Росію приїхала.

Було ж сліз — і в артистки, і в Галі!

— Щоб же їм і руки повсихали!

В Галі теж є улюблена сумка. Сумкою, щоправда, й назвати якось не з руки. На півцентнера, не менше. Латаний-перелатаний мішок, такий похватний! Як набехкає буряків чи качанів кукурудзяних, пре — очі рогом і спина дугою. Донесе, кине на землю, за те місце, де печінка, ухопиться:

— Господи, хоч би померти швидше! Ні вихідного, ні прохідного…

Галя ридма ридала над гіркою долею Мар’яни…

А дід Марко лаштує сандалети

Дід Марко лаштує собі сандалети.

Знайшов у коморі зношені на смерть черевики: союзки геть погнили, передки одвалились, тільки халявки з дірочками для шнурків та стоптані підошви. Дід Марко довго їх розглядав, прикидаючи в думці, куди б їх прилаштувати. Халявки ж зовсім іще справні, хоч і зносились до білого, та й підошви мовби нічого, то нащо ж їх викидати? Хотів уже покласти на місце, та глянув на свої босі ноги й подумав: а чи не злаштувати сандалети?

Сандалети дід Марко недавно й бачив: приїжджав у них син. Ловка штука, нічого не скажеш: як не жарко надворі, а нога не пітніє. Дід Марко довго цмокав, сандалети ті розглядаючи, хотів уже попросити сина, щоб купив такі ж і йому, та вчасно прикусив язика: взувачка та на великі гроші тягнула, в діда Марка не було особливих достатків, а в сина — дві дочки й син. Всіх одягнути-взути — жодної зарплати не вистачить.

Поцмокав-поцмокав дід Марко над ловкою взувачкою та й поставив обережно на місце.

А це — як з неба звалилось!

Надів на ноги, поворушив пальцями: в самісінький раз! Ось тільки підошви якось припасувати, щоб не ляпали. Приладнати якісь шлеї. Пошастав-пошастав по комірчині, знайшов ремінця. Носив іще парубком, щоб штани не спадали, коли за дівками ганявся, а женився, вбився у колодки — одніс ремінь у комірчину, бо вже не сходився. Товстим, щоправда, дід Марко ніколи не був, а все ж з роками роздався ушир, то парубоцький той ремінець і став закороткий.

Ремінець геть потріскавсь од часу, а все ще міцний — не вгризеш. Посмикав-посмикав його дід Марко та назад і поклав: жалко стало псувати. Ану ж ще знадобиться!

Дід Марко скільки й живе нічого так запросто не викине. Загляньте до нього в комору: не комора — крамниця. Всі речі, що йому вірно служили, або акуратно на гвіздках розвішані, або складені на полицях. Он і хомут од коня, що його в тридцятому одвів до колгоспу. Коня в новому одвів, а старий приберіг («Хай висить, їсти не просить»). А ондечки ярмо для волів — це вже повоєнна реліквія. В перші роки після війни не так тракторами, як кіньми-волами возили-орали. Дід Марко з десяток літ і проходив коло волів. А коли волів погнали на бойню, підібрав ярмо з занозами та й, надівши на шию, приволік у ту ж комірчину.

Нещодавно приходили — просили в музей. Дід Марко подумав-подумав — не дав. Раз просять, значить комусь воно іще нужне. Гляди, і йому пригодиться. Недарма ж у колгоспі половина тракторів та комбайнів на полиці зуби позакидали. Надумаються знову волів заводити, то й не знатимуть, у що їх і впрягти. А дід Марко тут як тут.

Отак воно у селі: сьогодні валяється, викинути руки ніяк не доходять, а завтра вдень з вогнем за ним бігаєш…

Пошастав-пошастав по комірчині — знайшов подрану брезентину. Була колись плащ-наметом, носив її у війну. Скільки разів захищала вона його від дощів та холодних вітрів, скільки разів нею вкривався, лаштуючись до тривожного сну фронтового прямо на мокрій землі. Вкриється, зігріється, засне — і хоч би тобі яка болячка вчепилася!

Врятувала вона життя дідові Маркові. Це коли його посікло наскрізь осколками і він кров’ю спливав. Німці сипали міни — голови не підняти, то два санітари накотили його на той плащик солдатський та й поволокли по-пластунському. Видерли, можна сказати, у смерті з зубів. «Ще б чверть години на місці полежав — була б тобі вічная пам’ять!» — сказав йому лікар, осколки виколупуючи.

То як викидати солдатську ту одежину? Носив її дід Марко до суцільних дірок, вже повернувшись додому, та й по тому склав акуратно, відніс в комірчину.

Осьо вона, не згнила, збереглася. Вміли ж колись речі робити!

Продивився, промацав, понюхав — і досі порохом пахне.

Ну, ця ще послужить!

Став лаштувати з неї шлеї на пальці. Вирізав, утроє згорнув, заходився зшивати суровою ниткою.

Підбіг онук, що приїхав з Черкас разом з невісткою:

— Што ты, дед, делаешь?

Бач яке: ніяк не хоче розмовляти по-нашому! В перший же день заявив, до діда звертаючись:

— Не разговаривай со мной на этом плохом языке!

— Цей плохой язик тебе, дристуна, зодягає і годує! — розсердивсь дід Марко. — Походи та послухай, якою мовою сільські люди говорять!

Замовкло, надулось, на діда й не гляне. А коли повернулася невістка з крамниці, кинулось притьмом до неї:

— Мама, мамочка, меня дед обругал!

— За что же он тебя обругал?

— Что я на его языке не разговариваю.

Невістка теж, хоч і з сусіднього села родом, ні слова по-українському. Як вступала до Полтавського педінституту на російську, там першого ж дня попередили:

— Услышим хоть слово по-украински — отчислим немедленно!

Дівчата і стали сахатися рідної мови як чуми. Додому приїхали — жодним словом українським не забруднили свої вуста нафарбовані.

І діточок потім, повиходивши заміж, — «только на русском!» Оберігали од української, вже їм і не рідної, як од хвороби.

Отакий у діда Марка онук! Дасть Бог, виросте — рідну матір забуде.

Бачив таких недавно, коли плив по Сулі. Вивернулись на піскові: кабани кабанами. І діточки як поросята вгодовані. А про жінок що вже й казати: задниця в кожної, що у ворота, навстіж одчинені, боком тільки й протиснутись.

Побачили діда Марка, гукнули:

— Ты, дед, откудова?

— З того ж корита, що й ви! — дід Марко у відповідь.

— Це з якого ж корита? — Бач, одразу й рідну мову згадали!

— З отого. Ваше отакенне, а моє отакуньке.

Не образились. Сміялися навіть.

— Давай сюда, дед, выпьешь пивка!

Од пива дід Марко ніколи не відмовлявся. Та ще дармового.

Пристав, вицмулив пляшку холодного. Погомонів про те про се. Видно, що люди як люди.

Тільки чому ж воно як перебереться до міста, та ще, не доведи Господи, у якесь начальство, так і переходить одразу на «руську»? Мода така чи, як у тому Полтавському, одразу ж наказують: плюнь, одвернися й забудь?

Дивні діла твої, Господи!

Дід Марко кілька літ перед тим, як загнали в колгосп, по-людськи й пожив: сам собі був хазяїном. Як не важко доводилось (спинався на ноги), а попихачем нікому не був, і оте кляте: «Біжу! Біжу!» — на команду начальничка кожного на вустах його й не ночувало. А посмів би тоді хто скомандувати — ого! — дід Марко такого дав би одкоша, що той і дорогу до його двору забув би!

Сидить дід Марко, шиє, головою облисілою похитує…

Та ось шлеї готові. Лишилося тільки їх до підошов припасувати. Тут сурова нитка не годиться. За тиждень згорить. Тут дратва потрібна. А для дратви що: конопляне клоччя й смола.

В їхньому хуторі давно вже забули, як коноплі ті й тіпати. Пускали, скошені, під осінні дощі та під сніг, а весною, як добре просохнуть, возили на фабрику. А все ж у діда Марка десь клоччя було. Не могло не бути. Десь завалялось з років повоєнних. Раз драчка й досі в клуні стоїть, то й клоччя має висіти.

Сходив до клуні: так і є, висить на бантині. Приставив драбину, зняв разом з гніздом ластів’ячим: ластів’ята давно уже вилупились і гніздо встигли залишити, так що дід Марко не согрішив проти птаства, — сів дратву сукати. Зсукав, просмолив, а тоді за шило й ну пришивати до підошов.

До обіду і впорався. Приміряв — якраз по нозі. Зверху халявки зашнуровані, а внизу з-під шлей виглядають розплескані пальці. Попоходив по білому світу, попотоптав святу землю.

Роздивляється дід Марко свої сандалети, роздивляється й думає. Що оце якби у такі кожного депутата взути. Плюща не минаючи. І не давати іншої взувачки ні влітку, ні взимку: ходіть, сучі діти, поки народу не полегшає! А то такі уже всі за народ, так за ним, бідолашні, горюють! А спитати: чого ж ти, такий мордатий, коли за народ переживаєш, ночі не спиш? Людина коли за щось вболіває, то сохне на корені, а цей як вилізе на трибуну, то не розбереш, де пика, а де трибуна. Вони про народ так думають, як я про свою корову: як лучче здоїти…

Намилувавшись отак сандалетами, рушив дід Марко в крамницю. Іде єдиною вулицею, іде мимо хат, садків та городів, і здається йому, що кожен клаптик землі стогне голосами людськими. Тут і жіночі, й чоловічі, а найбільше тоненьких дитячих. Скільки народу видушив страшний отой голод, скільки люду потім пішло на війну та не повернулось додому! По два, по три чоловіки з кожної хати.

Не хутір — цвинтар суцільний.

Дід Марко сіяв колись на городі жито-пшеницю, та згодом відмовився. Як вийшов одного разу на город пшеницею помилуватися, що густою щіткою стояла, як глянув — так у серце і вдарило. Зеленіє пшениця, як килим, а в трьох місцях така зелена, аж чорна. І згадав дід Марко, що саме там було три могили: першої жінки і двох маленьких синів. Які померли від голоду. Поховав на городі: не було сил на кладовище відвезти. Пізніше вже, як сам звівся на ноги, переховав: на кладовище одвіз.

Перестав на городі сіять пшеницю.

А в кого посіяна — так і дивись: то там пляма могильна чорніє, то там…

Дивні діла твої, Господи!

Іде дід Марко у нових сандалетах, головою сам до себе похитує.

Мерзляк

Мерзляк і зиму, й літо ходить у шапці-вушанці. Взимку підв’язує так, що видно лише кінчик синюшного носа, влітку ж попускає зав’язку, але вуха не підніма все одно. А як іде, то наче йому хто ноги переставляє. Тому, мабуть, завжди пасе задніх: люди попереду, а кроків десять за ними — Мерзляк.

Іде — ледве дихає, а до розмови устряне, то треба приставляти долоню до вуха, щоб щось почути. Скаже слово і вмовкне, збираючись з силами. Скаже і вмовкне.

— Страдний чоловік! — жаліє його Омельківна.

— Прикидається! — відповідає Василь сердито. Василь Мерзляка терпіти не може: той пише на нього анонімки. Іде мимо двору, наче нікуди й не дивиться — тільки під ноги, щоб не перечепитися об якусь тріску та не впасти, а видивиться те, чого й хазяїн не бачить. Й обов’язково напише. Та не куди — до району.

— Писатель! — додає з серцем Василь.

— Так то ж, може, й не він?

— Він! Його вже й спалити грозились. Думаєте, тільки на мене пише? Півхутора обписав!

Крім анонімок, ще страшенно любить Мерзляк слухати, як хтось із кимсь свариться. Як десь лайка лунає, там і шукай Мерзляка. Стоїть, шапку відгорне, долоню наставить до вуха, очі мружить від насолоди. Іноді, бува, не витрима, встряне:

— Та що ти його лаєш? Ти його кілком по голові!

Якось вибравсь до Києва. На консультацію. Направили з лікарні районної, бо Мерзляк своїх лікарів на віру не брав і вже на них не раз писав анонімки. Що не так лікують, людей до смерті доводять. Щоб оправдати дорогу, прихопив дві сотні яєць. Добрався до Бессарабки, щоб спродатися, а там якраз п’яні м’ясники, що м’ясо рубають, сварку затіяли. Над люком, що веде у підвал. Куди забиту худобу спускають. Мерзляк про все на світі й забув: підступає поближче, щоб краще чути, як міські люди сваряться. Мало не голову поміж ними встромив.

М’ясники сварились-сварились, а тоді й перейшли до бійки. Один як махонув кулачищем та й кресонув Мерзляка по голові помилково — той з яйцями в люк так і мелькнув…

Хотів написати на м’ясників, та поки вигрібся, поки обчистився од жовтків та білків — од тих забіяк уже і слід прохолов.

А колись Мерзляк ходив попереду інших. Особливо на свята. Революційні. Інших свят не визнавав.

Одягав празниковий костюм (шістдесят рублів одвалив у магазині), чіпляв дві медалі: «За победу над фашистской Германией» і «За боевые заслуги». Останню Мерзляк одержав уже після війни, коли нагороджували всіх інвалідів. Знімав портрет Сталіна, що висів на божниці в рамці дубовій (ікони давно порубав та попалив) і ніс той портрет аж до клубу, куди сходились люди на мітинг. Ставав поперед усіх перед трибуною, повернувши товариша Сталіна лицем до тієї ж трибуни, і начальство сільське, яке виступало, починало заїкатись від страху: ану ж щось ляпнеш не так!

Якось ховали голову їхнього колгоспу. Голова умів дружити з начальством районним, то йому й похорон справили по першому розряду. Сам секретар райкому приїхав, постояв у варті почесній. А як винесли з клубу до тієї ж трибуни на траурний мітинг, то й Мерзляк тут як тут: трима портрет Сталіна, мов ікону. Сталін дивиться на тих, хто виступає, не зблимне, і Мерзляк не блимає — дивиться.

Секретар, який теж виступив, об портрет той і спіткнувся:

— Ми сьогодні прощаємося з нашим дорогим товаришем Сталіном…

Бовкнув — і язик зателіпався у роті. А народ так і охнув.

Секретар, розповідають, і до райцентру з похорону того не доїхав: перестріли браві хлопці в блакитних погонах та й припровадили прямо у в’язницю. Судили, дали двадцять п’ять років за заклик до терористичного акту супроти товариша Сталіна.

Після цього Мерзляка на хуторі стали ще більше боятись. Як з’явиться з портретом на вулиці, так усі од нього, як миші, ховаються.

І начальство сільське не лінилося догодить Мерзлякові. Йому й город першому зорють, і дровець привезуть, і сінця для корови підкинуть, і поросят пару виділять — як могли догоджали. Новий голова на що був скупий, а й той ні в чому не відмовляв Мерзлякові: біс його зна, куди він завтра з портретом припреться!

Отак і жив Мерзляк, не тужив аж до смерті товариша Сталіна. До двадцятого з’їзду. Коли не тільки тов. Сталіну, а й Мерзлякові урвалося. Ніхто тепер йому першому не зоре город, не підкине дровець чи пару кабанчиків. Тож як не тужити за Сталіним? Як не писать анонімки? Тим більше що народ розсобачився — управи на нього немає.

Недавно підійшла черга пасти корів, а Мерзлякова корова взяла та й захворіла. То чого він має пасти?

Не вийшов.

А оклигала корова, вигнав на пашу, в череду, то пастухи її батогами з череди. Посміли б раніше отак?

Ну, Мерзляк і написав. На одного, що жене самогон, а на другого, що сіткою рибу ловить. Браконьєрствує. Хоч у самого дві сітки і шість ятерів.

Приїжджали, трусили, шукали. Знайшли не знайшли, а страху нагнали.

Ото так: знатимете, як зобижати Мерзляка! Мерзляк тихший води, нижчий трави, а за правду стане горою!

А портрет товариша Сталіна давно з божниці прибрав. Не порвав, не спалив — старанно замотав у целофан та на дно скрині й сховав.

Мерзляк все надіється, що на старе переміниться.

Мерзляк жде свого часу.

Хвиномен

Хвиномен побив свою жінку. Так потовк, що одвезли в лікарню.

А почалося все з книжки. З книжки, будь вона неладна!

Якось поїхав Хвиномен до Чорнобая. На базар. Щось продати, щось купити, послухати, що розумні люди говорять. Хвиноменові їсти не дай — дай лиш устряти до розмови. Змалку такий був цікавий: де дорослі зберуться, там і Хвиноменові вуха.

Продав не продав, купив не купив, а до чайної заглянув. Це вже, як каже Хвиномен, «обов’язательно». Вихилив шкалик «московської», запив двома кухлями пива — світ довкола розвиднівся. Вийшов Хвиномен з чайної і вперся чолом у крамницю. Книжкову.

Був би тверезий — і не ступив би до неї. Після четвертого, коли для Хвиномена вся наука скінчилася, він книжки в руках не тримав. І жив — не тужив. А тут як наврочило. Не інакше клята «московська» підштовхнула у спину: «Ану ж, що там люди купують? За чим вони душаться?»

Люду, щоправда, особливо й не було: дві якісь дамочки крою міського та чоловік в окулярах, не інакше — учитель. Та ще та, що книжками торгує. А книжок, а книжок! У Хвиномена і в очах зарябіло. Роздати всім по одній — кожному в районі дісталося б. Ще лишилося б і на розплід.

Хвиномен хотів уже повернутись та вийти, аж тут та, що книжками торгує, взяла та до нього й озвалась:

— Ви якусь книжку хотіли?

Хвиномен жодної не хотів. Ще в школі охоту одбили. Та оті дві дамочки взяли й теж обернулись до нього. І чоловік в окулярах. Дивиться — очей не одводить. Хвиномен випнув груди і — знай наших! — сказав:

— А продайте книжку й мені! — Яку?

— Отсю! — ткнув навмання пальцем.

Одвалив трояка, взяв під пахву, вийшов надвір. Хотів роздивитися, що купив, та стало незручно: люди ж навкруг! Знайшов скверик — мовби нікого, примостився на лаві, з-під пахви книжку дістав: «Феномени в природі».

«Феномени»… Хвиномен такого слова зроду не чував, чорт його й вимовить! Став гортати сторінки, роздивлятись кольорові малюнки. Один яскравіший другого. «Треба таки почитати». Бо що гроші вгатив, півлітра, вважай, можна було купити, а що й стала розбирати цікавість. Що ж воно за «хвиномени» такі?..

Їхав додому автобусом — книжку під полою ховав. Щоб не побачили та не засміяли.

І, додому прийшовши, потай од жінки до комірчини заніс.

І весь час: робить щось, а про книжку і згадає.

Вирвав вільну хвилину (жінка саме з двору повіялася), дістав книжку, до хати поніс. Розгорнув, почав читати.

І незчувся, як жінка повернулась додому: ледве встиг книжку під подушку сховати. Ніколи не думав, що отаке може діятись на білому світі. І вулкани, і смерчі, що машини, як тріски, до хмар піднімають та за кілометри й переносять. А землетруси! А оті хвилі гігантські, як вони пак і називаються… Що накочуються раптом з океану на берег і все геть змивають. Отак проживеш вік і помреш тумак тумаком…

Щось із місяць Хвиномен ту книжку читав. Потай, щоб жінка не застукала та на глум не взяла. І чим довше читав, тим більше йому світ довколишній роздавався ушир. А коли добрався до будови Всесвіту, до планет, зірок та галактик, то й зовсім у голові замакітрилось.

Особливо вразило Хвиномена те місце, де розповідалося, що наш весь світ колись був зібраний в отакусіньку «точку». А потім узяв та й вибухнув. І мільярди років уже «розлітається». На всі боки. Розлітається-розлітається, а тоді почне стискатися. Поки знову «в точку» збереться. Таку безкінечно малу, що коли її покласти на вістря голки, то те вістря було б для неї як поле футбольне для зерняти макового.

— Господи-и, та що ж воно діється! А ми в грязі та гнояці, в небо не глянемо. Як ті свині, прости Господи!

Аж схуд Хвиномен. Аж сон став втрачати.

І, кому тільки міг, став розповідати про те, що в книжці написано. Про явища «хвиноменальні». А особливо про Всесвіт, який «розлітається».

Ну, люди й стали потихеньку сміятися з нього. Як із несповна розуму. І одразу ж прозвали Хвиноменом.

Особливо любили кепкувати дядьки. Як зберуться в неділю до гурту, так Хвиномена й кличуть. Наллють чарку-другу, тоді й просять:

— А розкажи нам про «точку»!

Хвиномен і починає розказувать — руками вимахувати…

Сміху — до неділі наступної!

Жінка довідалася, на Хвиномена насипалась:

— Що ти там мелеш? Людям уже й цирку не треба!

— Я мелю, я? Осьо в книжці написано. З неї я вичитав!

— Читав, та догори дриґом! У тебе все вверх ногами!

Завівсь Хвиномен, метнувся до комірчини, приніс книжку. Тиче під ніс жінці:

— Осьо на, сама прочитай!

— Тю на тебе! Дурень її написав, дурні хай читають!

— Ні, ти прочитай! Прочитай! — Хвиномен гарячково гортав сторінки. — Про точку, осьо! — Розгорнув, ще й нігтем окреслив. — Осьо, прочитай!

— Кажу ж, що хай її такі, як ти, дурні читають!

— Ні, ти таки прочитаєш! — Та хоп жінку за косу. Нагнув до книжки, по рядках носом водить: — Читай, заразо, читай!

— Не читатиму!.. Тьху тобі на неї!

Вцілила саме в те місце, де «точка» описана. Весь Всесвіт, можна сказати, заплювала, вража личина!

Ну, Хвиномен їй і врізав! Приварив — тільки голі п’яти мелькнули…

Жінка ще в лікарні лежала, коли потягли Хвиномена на праведний суд. Ішов — книжку притискав до грудей. Покаже отам — одразу ж зрозуміють, що ну ніяк не можна було жінку не провчити! Це ж наука! Наука!.. А вона — чорною слиною!..

У суддівському кріслі не суддя, а суддиха сиділа. Пропав Хвиномен!

— Розкажіть, за що ви жінку побили?

— За науку.

— То за це треба бити?

— Та вона ж науку всю обплювала!

— Як обплювала? Конкретніше розкажіть.

Хвиномен може й конкретніше.

— Знацця так… Про це осьо і в книжці написано… Світ із чого состоїть? Із зірок. А зірки що роблять? Зірки не висять на місці, як ото ми усі думаємо, а розлітаються…

— Ви нам лекцію про зірки не читайте! — стала сердитися суддя. — Ви по суті кажіть!

— А я по суті й кажу. Світ із чого состоїть? Із зірок… А зірки розлітаються. А чого вони розлітаються?.. Бо вибух був… — Хвиномен уже зовсім завівся, став розмахувати руками. А суддя його зупиня й зупиня. Хвиномен терпів-терпів, а тоді й не витримав:

— Ви, як я бачу, така ж, як і моя жінка, дурна!

Ну, йому й припаяли півроку в’язниці.

Матиме тепер час розмірковувати над будовою Всесвіту. І над точкою, яка на вістрі голки як макове зерня посеред поля футбольного.

Василь возить сіно

Василь і Галя возять сіно. «Нивою», з причепом. Причіп Василь змайстрував сам: фабричний не дуже для села годиться, та й спробуй його, чорта, дістати.

До слова: все, що є у дворі, Василевими руками й зроблене. Він і столяр, і тесля, і слюсар, і токар — немає такої професії, яку б не освоїв Василь. От тільки ніяк не научиться інструмент класти на місце. Де майструє, там і покине. А потім ходить, шукає, сердиться:

— Хто взяв молоток?

Або:

— Не бачили, де подівся рубанок?

— Я скоро в борщеві струмент твій знаходитиму! — вичитує Галя.

Тож наклали сіна з горою, Василь сів за руля, а Галю примостив зверху на сіні: щоб не розтрусилось по дорозі.

Забачивши «Ниву», я ухопив вила й побіг до стодоли: помогти вкинути сіно.

Василь підкотив, вийшов з машини:

— О, а де Галя?

Ні Галі, ні вил, за які вона трималася, ні доброї півкопички сіна на причепі не було.

— Де ж вона ділася?

— По дорозі загубили, — висловив я припущення. — Поїдемо, бо, може, забилася.

— Не забилася, там м’яко. — Василь уже складав сіно.

Спорожнивши причеп, поїхали шукати Галю.

Галя сердитою квочкою сиділа посеред розкиданого сіна. Однією рукою все ще трималася за вила, другою розтирала забитого бока.

— Упала? — спитав Василь зачудовано.

— Злетіла! — відповіла розлючена Галя.

— Я ж казав: тримайся за вила.

— А я за якого чорта трималася?

— То чого не гукнула?

— Я не гукала? Кричала — голос зірвала! Так ти вилупив свої баньки баранячі та й покотив — не оглянувсь!

— Ти диви, — роздивлявсь Василь вила. — Я ж їх мовби добре встромляв…

— В гузно собі так устромляв би!

Я відійшов, щоб далі не слухати. Коли Галя розгнівається дуже, то краще відійти десь подалі.

Дід Черепок косить пшеницю

Дід Черепок косить пшеницю. Пшениця стоїть як стіна, одклепана добре коса так і видзвонює. Косить — душа радується.

Аж летить сусідський хлопчина:

— Діду!.. Діду!.. Швидше біжіть, ваші баба вмирають!

— Пожде…

Дід саме набрав смаку до роботи.

Хоронили Надю

Надька, сусідка, копала картоплю. Сонячно, тепло, як серед літа, ще й вітерець повіває ласкавий: то волосся пригладить, то щоки легенько торкнеться. Надя копала-копала, а потім, натомившись, лягла перепочити. Голічерева, прямо на теплу ріллю. Прикрила очі хустиною й незчулась, як заснула.

Мимо йшов Хвиномен. «Та й смачно ж бісова молодиця лежить!» Став, придивився: лежить, не ворушиться. Мов і не дихає. «Вмерла, чи що?» Підійти б, роздивитись, так не з руки. Хтось побачить — таке наплетуть, що й за місяць не одплюєшся.

Стоїть Хвиномен — не зна, що робити.

Аж біжить Наталка. Вона завжди не ходить, а бігає.

— Наталко, ходь-но сюди! — позвав її Хвиномен. — Поглянь, як оно Надька лежить.

— Ой Боже, померла! — сплеснула руками Наталка.

— Та ти підійди подивись, а тоді уже божкатимеш!

— Померла, померла, я здалеку бачу! Скочу до Вальки, бо я мертвих боюся.

Побігла, Вальку гукнула:

— Валько! Валько! Там Надька померла! Як упала голічерева, так і лежить — не ворушиться. Побігли, бо я мертвих боюсь.

Біжать уже вдвох. На бігу перегукуються:

— Од чого ж вона, бідолашна?

— Од серця, од чого ж іще! — Наталку не раз за серце хапало.

— Отак рано вмерти! Це ж треба труну лаштувати.

— Як притягнем до хати, то я до Якима і скочу.

Ніхто на хуторі не міг змайструвати таку ловку труну, як Яким. Покійник як ляже, то за руки тягни — не захоче вилазити. Яким же, добряче хильнувши, завжди говорив:

— Як на мене, то кращої людини, аніж покійник, і на світі нема! Коли ж хто цікавився, чому саме покійник, він наставляв великого пальця (а ніготь на тому пальцеві як копито у коня) та й водив перед носом того, хто запитував:

— А ти коли чув, щоб покійника словом лихим поминали?..

Так що труну для Надьки замовляти тільки Якимові… Підбігли, засапані, ледь дух переводять:

— Лежить?

— Та лежить. Не ворухнулась ні разу.

— Го-оспо-ди, отак рано вмерти!

— Та ви підійдіть! — Хвиномен нетерпляче.

Пішли. Валька попереду, Наталка позаду. Як підступили за кілька кроків, Валька тихенько й позвала:

— Надю, Надю, ти жива чи вже вмерла?

— Та? — підхопилася Надька.

Жінки як стояли, так і посідали в ріллю.

Валька гикала до вечора, Наталка ж всю ніч пила валер’янку.

Цить, стара!

Баба Улька поїдом їсть свого чоловіка:

— Ти і невдатний, ти і нестулений! Тебе й люди цураються, з тебе й кури сміються! Де ти й узявся на мою бідну голівоньку! Зав’язав мені світ, що й сонця у небі не бачу!

Отак вичитує діда баба Улька.

Дід же одмовчується. Слухає — тільки крекче. А як зовсім непереливки стане, тоді й каже одну й ту ж фразу:

— Цить, стара, бо найду собі іншу!

І баба Улька враз замовкає. Чи то вірить в сексуальні потенції свого чоловіка, чи то ще яка причина, тільки дія фрази цієї на неї й справді магічна: протягом дня, аж коли й спати лягають, ні пари з вуст.

А вранці знов за своє:

— Ти і нестулений, ти і невдатний, в тебе із рук усе валиться, я з тобою вік прожила — прогорювала!..

Дід терпить, мовчить, збирається з силами на сакраментальну ту фразу.

Якось баба Улька так розійшлася, що не помогло уже й дідове «цить!».

— Шукай-шукай, щоб тебе пранці шукали! Хто за тебе старого, дурного і піде!

Отоді дід, до живого допечений, і врізав бабі:

— Цить, стара, бо вже пошти найдена!

Баба Улька тиждень після цього мовчала.

Перевтілення

— Ти вже йдеш?

— Іду, котику, йду. Не нудьгуй, я незабаром вернуся.

Дружина, напомаджена, наманікюрена, цмокнула його в щоку і зацокотіла донизу по сходинах. А він, як був у трусах (зібрався ж спати), все ще стояв у дверях, проводжаючи її поглядом.

І раптом з-під ніг:

— Ня-ав!

Підскочив — ударився тім’ям в одвірок. Глянув донизу.

Киця! Біла як сніг, ще й очі блакитні. Тернулась об ноги, господаркою пішла до кімнати.

— Тпрусь! — кинувся вслід.

І ледь не зомлів: блакитноока красуня, гола-голісінька, стояла посеред кімнати і, всміхаючись, розкривала навстріч жагучі обійми.

«Господи, хоча б дружина затрималася!» — зблиснула думка, коли падав із нею (тіло до тіла) в розстелене ліжко.

А дружина, вийшовши з дому, одразу ж перевтілилась у кішку. Видерлася на дах дев’ятиповерхового будинку, усілась якраз над тим місцем, де стояло їхнє ліжко і на якому мав зараз спати її чоловік.

Граціозно сиділа, вдаючи, що не помічає котів, які ходили довкруж, волаючи пісню закоханих.

І від пісні тієї матюкалися сонні сусіди й валували оскаженіло собаки.

Ці жінки

Ледь пропхалася в двері, почалапала звично до люстра. Люстро понуро глипнуло («Ох, як ти мені наостогидла!») та й стало рахувати зморшки на старечому обличчі.

— Господи, верни мою молодість! Хоч на день, хоч на годинку. Чи тобі це так важко зробити?

І гаряча молитва її долетіла до Господа Бога.

Люстро привітно сяйнуло навстріч, милуючись струнким юним тілом. Люстро невспромозі було одірвати свого погляду од розквітлого, без жодної зморшки, обличчя. «Пройдуся вулицею — всі чоловіки попадають!» — заспівало у ній.

А згодом, у чому мати народила, клякла на колінах, била покаянні поклони:

— Господи, верни мою старість! У чому ж я поткнуся на люди? Що ж я тепер зодягатиму?..

— Ох ці жінки! — зітхав скрушно Бог, повертаючи старість.

Хрестини

«Мерседес» останньої моделі підкотив до монастиря, що на Московській. Підкотив, замалим не розштовхавши інші машини, та й зупинився, погірдливо чмихнувши. І тоді з салону розкішного в костюмі од Версаче, в черевиках із крокодилячої шкіри на грішну землю ступило щось… Щось таке випещене та одгодоване, що вже й на людину не схоже. Ступило та й стало одчиняти всі дверцята машини, піднімати капот, одкривати багажник, наче під’їхало не до храму Божого, а до майстерні з ремонту машин.

— Выходи, чего ждешь?

І тут із того ж салону розкішного вивалилось не менш одгодоване вже статі жіночої. У супермодному одязі та ще й обвішане золотом. А за нею уже дитя тієї ж породи бройлерної.

— Айн момент!

Та до храму й посунуло, ні на кого не дивлячись. Трапився б хтось на дорозі — переступило й не зблимнуло б.

Невдовзі й з’явилося: обіч дріботів попик з такою рідкою борідкою, що пальців би вистачило порахувати всі волосини.

— Значит так: освяти мою тачку как следует. Не жалей водицы.

Попик став бризкати щедро кропилом: на шиби, дверцята, на капот і мотор. Не забув покропити й салон.

— А колеса?

Попик, зігнувшись, покропив і колеса. Замалим не помив їх святою водою.

— Лады… Держи баксы.

Ткнув у долоню наставлену долари, вслід за сімейством сів до салону. Гаркнув мотором, поїхав на світло червоне.

Не встиг далеко й од’їхати: лопнула-вибухнула шина. «Мерседес» повело-повело та й уліпило фарою в дерево.

Вискочив як обпечений:

— Растуда ж твою мать!

І метнувся до храму: лаятись з попиком, а то, гляди, і з самим Господом Богом.

«Є таки Бог на світі!» — подумав я втішено.

Анкета

Я закохався в Юлю. Безтямно, безоглядно. Як закохалася більшість чоловіків України.

Залізна Леді! Жанна Д’Арк! Якій Бог судив порятувать Україну. Уособлення жіночності з елегантною косою довкруж голівки.

Недарма ж хтось із славетних астрологів (чи не Глоба?) прорік, що Україну порятує жінка. Лише жінка. І ніхто, окрім жінки.

Я давно розчарувався в чоловіках, що очолювали нашу державу. Якісь вони всі безхребетні. Недороблені. «Недоколихані», — як сказала Галя-сусідка.

А от Юля!!!

День і ніч марив Юлею. Та й домарився до того, що вирішив написати про неї повість. Не виборчу агітку, наспіх нашкрябану журналістською братією, що забудеться одразу ж по виборах, а повноцінну художню повість. За якою читачі стояли б у чергах. Щоб, розкривши першу сторінку, не могли одірватися до сторінки останньої.

Але як зустрітися з Юлею? Як її вмовити виділити час для сповіді про власне життя? З усіма плюсами й мінусами, без яких не обходяться навіть генії.

Як?

І тут на допомогу прийшла моя дружина: вона навчала студентку, яка нині працювала у виборчому блоці Юлі.

Домовились, прийшли. Там нас радо зустріли, сказали, що організувати зустріч їм «без проблем». Тим більше що Юлія Володимирівна нині поверхом вище, в республіканському штабі. Збігали наверх і принесли… довжелецький сувій паперу.

— Що це?

— Анкета. Заповніть, не оминувши жодного питання.

— Анкета?.. — Я ще не вірив, що переді мною диявольський витвір часів деспота Сталіна. Пам’ятаєте оте: «Чи були на окупованій території?» Густі запитання цілились у мою душу отруйними списами.

Хотів звестись і піти… Але ж повість! Повість!!!

Гаразд, ми не горді. Проковтнемо й це. От тільки цікаво, чи і в молодості хлопці, які упадали за Юлею, змушені були заповнювати анкети?.. Зціпивши зуби, заповнив.

— Зачекайте хвилинку. Зараз вас покличуть.

А мені чомусь розхотілося стрічатися з Юлею.

Але ж повість! Повість!

Повернулись як у воду опущені:

— Ви пробачте, але Юлія Володимирівна вас зараз прийняти не може. Коли зможе — подзвонять.

Повертався додому з таким відчуттям, наче мене добряче виваляли в болоті. Ще й натикали мордою в грязь: «Знай своє місце, смерде!»

Минув день… другий… третій… Минув тиждень… другий минув… Од Юлі ні слуху ні духу.

Повість майбутня згасала, все рідше з’являлася в снах. Частіше снилося, що я заповнюю, будь вони не ладні, анкети.

Повість уже тліла жариною.

Аж через місяць — дзвінок:

— Юлія Володимирівна прийме вас сьогодні о вісімнадцятій.

— Передайте Юлії Володимирівні, — відповів я якомога спокійніше, — що я рівно о вісімнадцятій жду її у себе вдома. Хай подивиться, як живуть сучасні письменники. До речі, — не витримав (отже клятий язик!), — передайте, хай не боїться. Я її не зґвалтую.

Не прийшла.

Невже побоялась?

Намовив

Я зі своїм другом, Анатолієм Іллічем Костенком, якось чаркувався із місцевими рибалками. На високому березі Сули, коло багаття. По той бік ледь мріло село, звідки рибалки.

Випили по одному шкаликові, по другому — розговорилися.

— Як поживаєте? — поцікавився Анатолій Ілліч.

— Та яка там в чорта житуха, коли наш голова жить не дає!

— Звірюка — не голова!

— Еге ж… Як що, так і матом, а то і в морду заліпить. Не одному носа звернув.

— А ви що, не знаєте, що робити? — спалахнув Анатолій Ілліч, якого і сталінські табори не укоськали.

— А що такому вдієш, як у нього все начальство в кишені?

— Та перестріньте смерком, зв’яжіть і в Сулу головою! Хай раків годує!

— Та воно, канешно, так… — зам’ялись дядьки. — Тіки ж якось боязко. Все ж начальство у нього в кишені.

— То ж отак вам, трясогузам, і треба! — схопився на ноги Анатолій Ілліч. Плюнув, ще й ногою розтер.

Лаявся, поки й повернулися додому.

— Ну що воно за народ отакий! Хто хоче, той і товче. А ми тільки сопемо та облизуємось…

А за тиждень по хутору, де ми зупинялися, новина: у сусідньому селі голову топили. Перестріли смерком, набили мордяку та в Сулу головою!

— Утопили? — Костенко з надією.

— Та ні, вигреблось, стерво.

— Тьху!.. Учи їх, учи — як об стіну горохом.

Що є в тата

Ніхто так ґрунтовно не збирається в дорогу, як моя люба дружинонька. Їдемо на тиждень — на півроку пакуємось.

— Ану ж похолодає!

Це серед літа! Спека в тіні — тридцять шість.

І теплий одяг мандрує до чемоданиська — двом дядькам не підняти.

— Ти ще валянки запакуй! — стогну над чемоданом: мені ж це убоїсько перти!

— Що ти розумієш! Похолодає, тоді попотанцюєш… Цікаво, як у них там із харчами. — Під Вінницею, де полиці магазинів тріщать од їстівного.

Напакована й сумка пудова: консервів десяток, та крупа, та сухе молоко, та масла п’ять пачок… замалим сухарів не насушила.

— Цікаво, в них кури несуться? Може, хоч два десятки яєчок прихопити?

— Та несуться, несуться! — стогну у відчаї.

— А ти що їх, щупав?.. Треба до Каті подзвонити, може, в її тата і кури не водяться.

Їдемо до Катиного свекра, в якого, за висловом Каті, «і хата пахне книжками».

Набирає номер телефону. Міжміський. У Вінницю.

— Катя?.. Катю, ви мене чуєте?.. Катю, у вашого тата є яйця?.. Катю!.. Алло, де ви поділися?..

Рурка ошелешено піпікала.

А я сидів на підлозі. Гикав од сміху.

— А ти чого регочеш? — Поверх окулярів — строгий погляд учительки на учня-бешкетника.

— Та ти хоч розумієш, про що ти спитала?

Дружина якийсь час здивовано дивиться на мене. Потім сама починає нестримно сміятись.

— Господи, отаке зморозити!.. А все ти зі своїм стогоном! — І, пересміявшись: — Ти ж не здумай про це написати! У тебе вистачить розуму…

Вистачило.

Щоб про отаке та не написати!

Хлівець

Майже все літо провозився з хлівцем. Поставив не ген у дворі, подалі від ока людського, а на видноті, при дорозі.

Стіни тільки й того, що не облизані. Ще й полаковані. Дверцята різьблені, віконце у візерунчастій рамочці приязно світить на вулицю. А попід стріхою підбито фарбованою дошкою. Ще й стріха (очеретина до очеретини) переливається золотом.

Ох і хлівець!

Ну ж і хлівець!

Милуватись не намилуватись.

Хто не йде — оком зачепиться.

І ми зупиняли машину та милувались.

А другоріч проїжджаємо мимо — немає хлівця!

— А де подівся хлівець?

— Як де подівся? Добрі люди спалили.

Родичка

Ще про Катю з Вінниці.

У Каті двоє діток: Андрійко й Софійка. Коли я Софійку вперше побачив, вона ще не ходила до школи. Отакий собі пуп’янок, до всього страшенно цікавий.

Я їй у подарунок привіз свою книжечку: «Блакитна дитина». Найбільше вразив її в тій книжечці епізод, коли Толька Дімаров, учень п’ятого класу, проковтнув живе жабеня. Взяв те жабеня до рота, щоб полякати дівчат-однокласниць, а тут завуч, що його діти найбільше боялися:

— А чого в тебе щоки наче м’ячі?

Толька з переляку те жабеня і проковтнув.

Тож, коли другого року ми приїхали в гості до Каті й Тараса Ткачуків, Софійка одразу ж у мою руку вчепилася:

— Побігли!

— Куди, Софійко?

— Я знайшла місце, де отакенні жаби стрибають. Упіймаємо найбільшу (дитячий максималізм!), і ви її ковтнете.

Що мав робити — пішов. Не розчаровувати ж дитину.

А Софійка, добра душа, ще по дорозі:

— Ви ж її не жуйте, бо їй дуже болітиме. Отак проковтніть.

Ішов і молив всіх на світі богів, щоб поміж отих жаб величезних трапилася хоч одна дрібнесенька жабка. «Не помреш, — втішав я себе подумки. — Французи ж он щодня їдять — не вмирають».

— Немає, — сказала, ледь не плачучи, Софійка, довівши мене до болота.

— То їх, Софійко, хтось поперед нас поковтав.

Так і поїхав, не поласувавши жабою.

А це, сміючись, обізвалася з Вінниці Катя (Софійка вже пішла до першого класу):

— Ви знаєте, що Софійка на уроці заявила?.. «А мій родич, письменник Дімаров, живі жаби ковтає!»

Реклама! Братове письменники, зеленійте од заздрощів!

На хресті

Це скоїлось на Миргородщині.

У двадцяті роки, коли лютували продзагони, вигрібаючи весь хліб до зернини, в одному з сіл розп’яли серед ночі священика.

Вивели за село на узвишшя, де стояв заздалегідь укопаний хрест, та й прибили до того хреста вухналями.

Розп’яли за те, що буцімто священик намовляв парафіян ховати хліб, не давати до Москви ненаситної.

Священик до ранку й сконав.

І село збунтувалося.

Особливо жінота (українські жінки завжди попереду йшли).

Розігнали продзагін, як не одстрілювались, а головного чекіста зловили і розп’яли в свою чергу. Не на хресті — на шкільному нужникові. Ще й насадили на головешку великий чавун із лайном.

«Господи, — думаю, — як же здрібнів мій народ за роки, що минули з двадцятих!»

Борьчин хазяїн

Вигулює собаку. Секунда в секунду виводить надвір. І рівно через сорок хвилин луна невмолима команда:

— Борька, за мной!

Пес — Борька, Борис.

Так охрестив на честь Єльцина.

— Я б его, сына рассучего, вот на этом поводке всю жизнь бы водил!

Поводок не простий — металевий. І ошийник унизаний гострими шипами. Борька йде за господарем наче шовковий.

— Развалить Советский Союз! Весь мир перед нами дрожал!

Розмовляє принципово російською. Хоч увесь вік в Україні прожив, українську «на дух» не переносить. Кожного, хто українською заговорить, подумки обзиває «бендерой».

— Жаль, не всех перевешали!.. В Сибирь не сослали к едреной матери!.. Борька, за мной!

І віддаляється широчезною спиною.

Він давно вже на пенсії. Тридцять тисяч тугриків. «Гривень», — умре — не вимовить. Полковник у відставці. Заробив зірки на погони в Західній. «Искореняя бандитов». Жалкує, що не встиг усіх передушити. Всіх «западенцев».

Тому й дихає пеклом.

На мене, на тебе — на всіх, хто насмілюється вважати себе українцем.

Як воно президентом…

На всі заставки кляв Ющенка. Лаяв із смаком, добираючи слова найдошкульніші. Всі негаразди свого життя невлаштованого, навіть те, що розпалась сім’я, валив на Президента.

— Ну, гаразд, — сказав я йому. — Нехай Ющенко винен у всьому. Навіть у тому, що кури дохнуть од грипу пташиного… А от уявіть, що вас узяли та й обрали Президентом…

— Мене? — вирячив очі.

— Вас!.. Вас!.. Що б ви робили, коли б стали Президентом?

Блимав, блимав, потім спитав з викликом:

— А ви що б робили?

— Я на другий день узяв би й застрелився.

Заціпило.

Згодом неохоче сказав:

— Ну, і я, мабуть, застрелився б…

Отож-то й воно.

«Одуванчики» Божі

З Печерської лаври, окупованої промосковською єпархією, вив’юнився хресний хід. Попереду — простоволосі чоловіки з хрестом і корогвами, ще й з портретом «проффессора». Януковича, кого ж іще! За ним — піп-чорноризник: на обличчі — «благолепие», очі зведені в небо. До Бога! До Бога! А за ним чередою смиренною «одуванчики» Божі. Всі в чорних хустках, губи молитовно ворушаться. Йдуть, відсторонені від усього земного, гріховного.

Аж назустріч чолов’яга напідпитку:

— І куди це ви, голубоньки мої, чеберяєте? До пекла чи до раю?

Боже, що тут зчинилося! «Одувачники» враз на землю гріховну спустились. Тичуть, як списами, пальцями, люто плюються:

— Изьщи!.. Изыди, сатана!..

— До пекла!.. До пекла!.. — регоче чолов’яга. — Он і люципера намальованого несете! — Це про портрет Януковича.

Такої лютої лайки я не чув, відколи й живу. Ухопили б — розтерзали б на шмаття! І ще довго оглядались — плювалися вслід нечестивцеві.

«Одуванчики» Божі. Воїни віри московської. Попадешся таким — роздеруть і затопчуть!

Хворобоголік

Страх не люблю лягати в лікарню!

Мало того, що в тебе виявлять десяток хвороб, про які ти й гадки не маєш, та ще й підселять до хворобоголіка. Який не просто любить хворіти, а хворобами тільки й живе. Про них тільки й стогне. I не повірить нізащо, що хтось більш хворий, ніж він:

— Прикидається. Теж мені хворий знайшовся!

Один такий мене до смерті замучив: день і ніч про свої хвороби торочив. Ідеш на сніданок, а він навздогін:

— Что-то у меня стул подозрительный. Не хотите взглянуть?

Кашлянеш ненароком — обов’язково обізветься:

— А вы проверялись на предмет туберкулезной палочки?

Я й виписався передчасно з лікарні. Боявся: здурію! І коли вже зібрався, коли попрощався, він мене зупинив на порозі:

— Вы ж забыли мой телефон записать!

— ?

— Будете названивать, справляться о моем здоровье.

Вийшов з лікарні — пожбурив записаний телефон у кущі.

І ви думаєте, не розшукав мого телефону?

Дзвонить щотижня, терзає мою нещасну дружину (я прикинувся глухим).

Отоді я і вигадав оце: «хворобоголік». На кшалт «трудоголіка».

Певна зона

А це кілька розповідей Володимира Савича Попика. Фельдшера з села Великої Севастьянівки. Що під Хрестинівкою. На Черкащині. Ми з ним та його дружиною милою не один рік дружимо заочно.

Прийшла якось до нього доярка. Назовемо її Василиною. Не стара ще вдовиця, що любила до чоловіків підморгувати.

— О-йо-йой!.. Поможіть, Савичу!

— Що таке?

— Поперека замкнуло.

Ішіас. Прописати б уколи, так не переносить уколів. Навіть пігулок не хоче ковтати: боїться, що в горлі застрянуть.

— Знаєш що, молодице, пропишу я тобі бджоли. Налови бджіл на пасіці та й прикладай до певної зони.

— А поможе?

— Мусить помогти!

— От спасибочко вам! Що б ми без вас і робили.

А це йде мимо Василининого двору (на виклик до хворого), чує, а з кукурудзиння густого:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

І знов за хвилину:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

— Василино, що ви там робите?

— Та бджоли пускаю за пазуху… Вже семеро роздушила.

— Та я ж вам казав не за пазуху, а на певну зону саджати!

— Еге, на певну зону! А фуражери силос задарма будуть возити?

Василина найчастіше до фуражерів підморгувала. Не задарма, а за дровця чи за силос.

На воді

Селом прокотилася чутка: баба Вірка записалася в штунди.

— Еге ж, у штунди, в штунди. Вірте чи ні, а тричі на день випливає на озеро. Не ряску збирати чи ятері трусити, а молитися.

Випливе на середину озера, задере мордяку до небес та їхньому богові й молиться.

— Бабо, а чого це ви на озеро плавати внадились?

— Та ви ж мені самі прописали щодня по тридцять крапель приймати. На воді. Отож я на воді й приймаю… Та й пекучі ж, дай вам Боже здоровлячка! Пів’язика обсмалила.

Зарізали півня

Сусід наріпився, щоб я свого півня зарізав.

— Ріжте, Савичу, свого душогуба, бо спасу немає. Внадилася, вража личина, на моєму городі буряки обскубувати.

Що мав робити — зарізав. Хоч і жаль було: на всеньке село парубок. Став патрати, а в нього повне воло колорадських жуків! Сусід як глянув — ухопився за голову:

— Краще б ви мене, дурного, зарізали!

Голова потім лаявся: отакого півня угробити! Та його треба було в академію до Києва везти! Переворот у науці робити!

Своя компанія

Бригадира тракторної бригади загітували у партію. КПРС. Прийшов у райком партії. На бюро зачитали анкетні дані, почали з’ясовувати політичну підкованість:

— Хто такий Леонід Ілліч Брєжнєв?

Відповів як по писаному.

— А Щербицький, Володимир Васильович?

Теж не спіткнувся.

— А ім’я й по батькові товариша Суслова?

Змовкнув.

— А назовіть прізвище нашого секретаря обкому партії?

Теж мовчить. Потилицю чухмарить. Потім:

— А можна спитати?

— Питайте.

— А хто такий Драченко Іван?

Не знають.

— А такий?.. — теж називає свого односельця.

Мовчать теж. Перезираються.

— А такий?.. А такий?.. От бачите, як воно получається: у вас своя компанія, а в мене — своя.

Так і залишивсь поза партією.

«Окромя отих»

Написав оце «Свою компанію» та й згадав інший карколомний випадок, що стався вже в Києві.

Дід Арсен… Так величали в письменницькому колі Арсена Олексійовича Іщука, великого демократа ще й характерника…

Доктора наук, професора, декана Київського університету… Так от. Викликали діда Арсена «на килим» у ЦК. Проробляти за занедбану ідеологічну роботу серед колективу кафедри, прояви українського буржуазного націоналізму. (А спробуй українську літературу, того ж Франка чи Шевченка, у ті часи вивчати без проявів!)

Великий кабінет прикрашений портретами Маркса, Енгельса, Леніна, Хрущова; трохи осторонь і менший розміром — портрет першого секретаря ЦК України Шелеста.

Пісочили-пісочили діда, добиваючись покаяння в усіх мислимих і немислимих гріхах: «Осознайте свои ошибки!» Особливо розорявся щойно переведений з області (забув його прізвище). Такі землю рили, щоб вислужитись, піднятися по службовій драбині. Крив Арсена Олексійовича на «общепонятном».

Іщук слухав — ні пари з вуст.

Та коли отой висуванець сказав: «Этот разжиревший Ищук», — Арсен Олексійович, худющий як тріска, не витримав. Показав на портрети, що стіну прикрашували, і сердито промовив:

— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к ібеной матері!

Врятував Іщука, як це не дивно, сам Шелест: обмежились доганою. Чи не тому, що Арсен Олексійович і на його портрет показав, коли проголошував сакраментальну ту фразу?

Фронтовий лист

Цього фронтового трикутника із штемпелем воєнної цензури я знайшов у своїх добрих друзів Вінничуків із Вінничини.

Написаний цей лист вісімнадцятого червня 1944 року. Напередодні чергового наступу наших військ.

Лист пущений от Тарасюка Мефодія до своєї дружини Каті.

Останні два слова — «покищо живий» — цензура недбало закреслила. Це ж не така уже й таємниця військова. Усі поки що живі.

Тарасюк Мефодій загинув у червні 1944 року.

«Пал смертью храбрых». Коли їх, підметених по селах, безоружних погнали на кулемети німецькі.

В один і той же день похоронками усі ці села й засипало.

Родове дерево

«Це я, Сашко Вінничук.

Я учень 3 класу.

Я люблю добре поїсти, поспати і погратися, і дивитися бойовики.

Найбільше мені подобаються книжки „Робінзон Крузо“ Дефо, „Двадцять тисяч льє під водою“ Ж. Берна, „Три товстуни“ Ю. Олеші та „Гаргантюа і Пантагрюель“ Франсуа Рабле.

Ще я люблю грати в футбол і войнушки, кататися на санках і купатися.

І ще я люблю відмінно вчитися (явно підказане мамою).

Колись люди вважали, що нашими прабатьками були перші люди Адам і Єва, які були ніби корінням велетенського дерева — поколінь усіх наступних людей. І ми, і наші батьки, і наші бабусі та дідусі, і їхні батьки — всі ми є маленькими гілочками великого дерева, яке називається Україною. Ось таким є дерево мого роду:

І коли я намалював оце дерево, то пообіцяв татові й мамі роби ти усе, аби воно не усохло.

Сашко Вінничук».

Олександр Вінничук, блискучий студент Інституту міжнародних відносин, гордість тата й мами, трагічно загинув два роки тому.

А дерево стоїть, не всихає. Лишилася ж сестра, ще й брати-сестри двоюрідні.

«Хитрые хахлы»

Розмова на вулиці.

— Ну вы ж, хахлы, и хитрые! Каждый второй — пенсионер. Вот у нас, в России, в три раза меньше пенсионеров. Работать надо, а не сидеть на шее народа, что трудится!

— А ви порахуйте, шановний, скільки ваших відставників по війні у нас в Україні осіло. Хуторами столипінськими довкруж кожного міста.

— Ну, дак они же вашу Украину освобождали…

— А скільки набилося з Сибіру та Колими! Пенсіонерів новоспечених. І всю цю ораву «хитрі хахли» годувати повинні…

Не схотів далі й слухати. Буркнув щось про Бандеру, одвернувся, потюпав.

«На человеческом»

А це розповів мені Микола Лукаш. Поліглот, перекладач геніальний.

Пішов якось у магазин — хліба купити. Черга — самі жіночки.

— Пробачте, мої дорогенькі, за якою красунею буду?

— А вы что, не можете спросить на языке человеческом?

— Можно и на человеческом. За которой блядью мне занять очередь?

— Тебе не розтерзали? — запитав, сміючись.

— А чого мали розтерзати? Я ж на «человеческом» запитав.

Щось виймає

Жінка. Зупинилася вночі посеред тротуару, несамовито кричить.

— Жіночко, що з вами?

— Ой, там мужчина в кущах!

— То й що?

— Та він щось виймає!

— Пробігайте, а я тут постою.

Побігла щодуху.

А згодом з кущів виходить чолов’яга. Явно під мухою. Обтрушує штани, лається:

— Чортова баба, отак налякала! Штани обісцяв з переляку.

Що зробив чорт

На привокзальній площі в райцентрі, вщерть захаращеній людом, двоє намагаються перейнять жеребця схарапудженого.

— Іване, що ти там моняєшся?! Жени у мій бік!

— Не можу!

— А чому?!

— Чорт людей понасирав на дорозі!

Вік прожив, а так містко не навчився висловлюватись.

Не шестірка

Іде літня жінка. А два хлоп’яки, років по дев’ять, валяються в снігові.

— Що ви робите, хлоп’ята? Застудитесь!

— Я, бабусю, не застуджуся.

— А то чого не застудишся?

— Бо я — п’яний.

— О Господи, хто ж тебе напоїв?

— А я сьогодні іменинник. Родичі зібралися, чаркуються, п’ють, а я що — шестірка?

Жінка пішла, головою похитуючи. Оглянулась: іменинник знов у снігові. Качається, ногами вибрикує.

Гусятниця

Придбав гусятницю.

Він рік за нею полював: умовляв генерала продати.

Генерал привіз рушницю з війни. Хвалився, що сам Герінг із нею на полювання ходив.

Не рушниця — гармата двоствольна. Танки такою підбивати, а не гусей. Двометрові стволи. Ложе пудове. Золоті гуси по тому ложі летять. А в кожну гільзу шклянка бездимного пороху влазить. Не кажучи вже про шріт.

Генерал з неї жодного разу не вистрілив: хотів ще пожити на світі.

А цьому тільки з нею і полювати. Наїв барило таке, що й трактором з місця не зрушиш. І задниця наче в слона. Для «противєсу». Ще й мав «Мерседеса» шикарного, хороми кількамільйонні. То йому що, з отими голодранцями рівнятись? Які полюють із «тулками», мотузяччям перев’язаними.

Врешті вмовив. Одвалив десять тисяч зелених.

Спорядивсь урочисто на відкриття полювання, поїхав.

Тільки місце зайняв — припекло, куди й царі пішки ходили. «По-большому».

Вчора ж чаркувались до пізнього. А де чарка, там і наїдків гора. Він і наминав — боявся сп’яніти. Щоб руки не трусилися, коли стане на «зорьку».

«Хай ти згориш!»

Метнувся в кущі разом з гусятницею: ану ж качки налетять! І тільки усівся, вони й налетіли. Хмарою.

Він навскид і смалонув.

Бабахнуло — земля загойдалася. Трьох крижнів з неба змело. Йому ж плече одбило і до землі припечатало.

Та якби ж тільки до землі! А то по вчорашній вечері розмазало. Встиг отакенну купу накласти.

Вертався додому без трусів і штанів. Під регіт мисливців.

Продає тепер гусятницю. Дешево. Майже за безцінь. Придбати не хочете?

Не копай ями!

Зарплату отримав. Тисячу гривень. П’ятірками. Пачка — в руку не влазить.

— А можна крупнішими?

— За крупнішими під церкву паняй! — позаду із черги.

— Бери-бери, менше проп’єш!

Узяв. Ледве в кишеню улізла. По дорозі додому дощ намочив. Не дощ — злива суцільна. А він же без парасольки. Та ще й піджачок наче решето. До нитки промок. І гроші розквасило. Хоч як долонею прикривав.

Порозклеював, заслав увесь стіл, щоб просохли.

А тут сусіда принесло:

— О, а це що в тебе?

— Гроші, не бачиш! Надрукував та й розклав, щоб просохли.

— Фальшиві?

— А то ж які.

— Дай одну.

— Та бери хоч і десять!

Узяв та одразу ж і побіг до міліції:

— Ви тут куняєте, а у вас під носом гроші фальшиві друкують. Осьо подивіться!

Вся міліція стала на вуха! Бригадою налетіла.

— Фальшиві?

— Та вже ж що не справжні!

— Сам друкував?

— Звісно, що сам.

— А де верстат?

— У сусіда. Сусід узяв, теж без копійки сидить.

До сусіда рвонули. Всю квартиру догори дном перевернули. Ні грошей, ні верстата. Зате апарат самогонний знайшли. І самогонки три бутлі.

Розібралися. Його покартали за жарти й одпустили, а сусіда на триста гривень оштрафували.

Ото так: не копай ями іншому, бо сам до неї ускочиш.

Отака правда

А це ще одна про самогонку історія.

Надумався нагнати до іменин. Бо казьонки не накупишся. Приладнав апарат, включив газ, воду холодну — закапало, задзюркало: дух по кухні пішов, хоч сідай і закушуй!

А тут у двері дзвінок.

«Кого чорти принесли?»

Завмер, дихнути боїться.

А воно подзвонило і вдруге… І втретє дзеленькнуло.

Потім затихло.

«Пішло, слава Богу!»

І тільки отак подумав, як у двері чимось металевим зашкрябало. Роззувся поспіхом, до дверей навшпиньки підкрався. У вічко заглянув.

Злодій!.. Точно злодюга!.. (Сусіда обікрали три тижні тому. Отак же у двері дзвонили: перевіряли, чи є хто дома).

Нахилилося, ключі до замка підбирає.

«Ну, я ж тебе пригощу!»

Ухопив топірець, причаївся.

І тільки двері прочинилися, тільки-но голова з’явилась — тюк обушком по маківці!

Злодій під ноги і ліг.

Доки той не очуняв, зателефонував до міліції.

Прибігли одразу ж. Пов’язали злодія, а виходити не поспішають: принюхуються. Один аж облизався:

— Самогоночка?

— Та жену на іменини. Ви ж знаєте, які тепер статки.

— Нарушаете, громадянин. Положено штраф.

Як не вмовляв, склали акта.

Отака правда на світі! Він їм злодія живого впіймав, а вони замість дяки штраф присобачили!

Скарб

Німці, що зайняли Київ, з центру міста їх виселили. На Поділ. В одноповерховий будинок зачовганий. У квартиру однокімнатну. Коридорчик, кімната, кухонька і туалет. Звідси теж хтось встиг евакуюватися. Лишили стіл, чотири стільці, ліжко двоспальне і на півстіни — шафа з червоного дерева. Шафа явно із якогось палацу привезена: бронзою вся розцяцькована.

Доки жили в окупації, молодша за ту шафу переживала найбільше: ану ж німці заберуть! Що потім казати господарям, як наші повернуться? Продали? Проїли?

— Не повернуться, — втішала старша молодшу. — 3 Бабиного яру не повертаються.

Ну, з горем-бідою пережили окупацію: повернулися наші. І в перший же день вимогливо постукали в двері.

Одчинили — двоє військових. Капітан і жінка-лейтенант. З мішками заплічними. Німецькими.

— Смерш. Контрразведка.

Не питаючи, до кімнати пройшли. Перед шафою зупинилися.

— Она? — спитав капітан.

— Она, родная!.. Она!..

— Тогда займемся.

Капітан скинув заплічний мішок, дістав інструменти. Одчинив дверцята важкенні, заходився люстро знімати. Люстро — два метри заввишки. Так акуратно та впевнено знімав, наче все життя цим займався.

І коли зняв оте люстро, обидві жінки, старша і молодша, внутрішньо охнули: по всій кімнаті сяйнуло золотом. Блюда, тарелі, чарки, підстаканники — чого тільки там не було! Ще й металеві шкатулочки поперев’язувані.

Виймали, акуратно складали до заплічних мішків. Жінка-лейтенант замалим не цілувала кожну шкатулочку. Так за ними, видать, знудьгувалася.

Набили мішки, завдали на плечі, рушили. Не попрощавшись навіть. Мов їх і не було на білому світі. Ну, точнісінько німці!

Довго сиділи: мовчазні, ошелешені. Потім старша спитала:

— Впізнала?

— Щось не пригадую.

— Продавщиця з торгсіну. Золото-срібло на хліб та крупи вимінювала. Під час голодовки. Я їй золотий ланцюжок однесла. За хлібину із сої. Просила хоч кілька цукерок для дитини хворої — не дала.

Другий кухоль

Ятка із пивом бочковим. Натовп спраглих під яткою. Чолов’яга статури Кличка дістає з кишені пачку десяток:

— Два кухлі… Другий по тому, як цей осушу…

Хова гроші недбало, не помічає, що ті гроші вже злодій пасе. Притерся до чолов’яги позаду, мов теж за пивом, обережно запускає пальці в кишеню. Ті, що у черзі, завмерли: витягне? не витягне?

Чоловік же жадібно п’є, йому не до грошей…

Я ледь не гукнув: «Чоловіче, отямся, тебе ж обкрадають!» — але тут гаряче дихнуло в потилицю. Розтулю рота — бритвою по очах зароблю. Таке вже було, читав…

Пальці залазять все глибше, глибше… от уже й долоня пірнула… І тут — хоп! — величезна долоня Кличка накриває руку злодюжки.

Злодій ойкає, пробує висмикнути руку, та де там: чолов’яга стискає її, як обценьками.

— О, й ти, куме, за пивом?

«Кум» аж звивається.

— Так тому й бути — вгощаю. — І до продавця: — Ану налий кумові другу! — Бере кухоль повний: — На!.. Пий, поки я добрий… Пий-пий, заплачено…

Де діватися злодієві: п’є, захлинається. А той тримав руку нещасного, поки й кухоль спорожнів.

— А тепер паняй додому! Жінка ж жде не діждеться.

І злодій побіг, підвиваючи. Поніс руку розплющену.

Довго ж він пива до рота не братиме!

За Шекспіром

Сусідка по столу — вертлява москвичка. Очима так і стриже. Не встигла до санаторію приїхати — хахаля завела. Ходять попідручки, труться, як селезні. Замалим не в одну лікувальну ванну разом залазять.

І майже щодня бігає на пошту: дзвонить чоловікові. Разом із хахалем.

У правій рурку тримає, в лівій — руку хахаля.

— Как ты там?.. Ты не представляешь, как я по тебе соскучилась!..

З чоловіком — словами, з хахалем — морзянкою.

Виходять із пошти — регочуть.

Сусідка по палаті не витримала. Дізналась адресу, написала її чоловікові. Все описала!

Трагедія — хоч Шекспіра гукай!

Зурочили

А це розповіла дружина.

Підселили її в санаторії до літньої жіночки. Жіночка маленька, дрібненька, позаду піонерка, а попереду пенсіонерка. Лице як у бабусі, ще й щічки, як у мопса, звисають. І жодного зуба в роті. А басище такий, що дружина спершу злякалась: подумала, що до чоловічої палати помилково заскочила.

Жіночка працювала кравчинею: обшивала дружин обласного начальства. То й привезла грошей неміряно. Лікуватись так лікуватись!

Записалася на всі, які тільки були, процедури. Грязі, ванни, голкотерапія, масажі, сеанси гіпнозу, промивання, магнітотерапія, фізкультура щоденна… Коли вона і встигала всі ті процедури прийняти!

Та ще й щовечора — на співи, на танці. Як заведе «Степом, степом…» — куди тій Кириченко!

Танцювати ж — молодих обтанцює. Скине тапочки і в шкарпетках тоненьких — аж підошви лящать.

Прийде в палату, ляже і стогне:

— Оце ж мене хтось зурочив! Руками-ногами ворухнути не можу.

Всі тисячі на лікування потратила!

До копійки копієчка

Жив скупий чоловік: сто разів гівенце понюха, доки наважиться викинуть. Якось підрахував, скільки він на трамваї-тролейбуси тратить, та й ухопився за голову:

— Це ж по дві гривні щоденно… Сімсот двадцять гривень в году!

Прочитав одного разу про чоловіка мудрого, якого теж контролери-кондуктори обдирали до нитки.

Дак той чоловік що придумав: став замість дрібноти сотню возити!

Кондуктор тик-мик, а розміняти не може.

Задарма їздити став!

Узяв і собі до кишені сотнягу.

І справді: кондукторша лається, а розміняти не може.

Живою легендою поміж працівниками трамваїв-тролейбусів став.

Їздив отак, їздив, та й напав на таку ж, як сам, мудрагельку.

Що вона, зараза, зробила: повну торбу копійок наміняла! Рівно десять тисяч, до копійки копієчка.

І коли він їй простягнув свою сотню, вона йому торбу й відважила. Разом з квитком.

Сидить тепер, копійки ті рахує. Збивається щоразу із ліку, починає спочатку. А ви спробуйте десять тисяч копійок порахувати, не збитися. Спробуйте!

З вітерцем

Директорові припекло дружину до району відправити. А тут чорт машину вломив. Гукнув Василя, тракториста, що мимо проходив:

— Василю, підкинь мою до району!

Василь, радий старатись, замалим не галопом додому побіг.

«Оце повезло! — співала душа. — Тепер уже точно лісу дадуть, не відмовлять».

До радгоспу саме ліс завезли. Отакенні колоди. А Василеві три куби до зарізу потрібні!

Скочив у двір, мотоцикла з гаража викотив. Звірюка — не машина. Німецька. Ще й коляска: хоч сиди, хоч лежи.

Гукнув жінці, щоб килимок винесла. Той, що позавчора купили. Вимостив, як під царицю.

Під’їхав, а директорова вже на ґанку стоїть. Нарядилась, як пава. До району ж, а не в стодолу.

— Сідайте, просю! — рукою помахав над коляскою. — Не мулько?.. Я вас мигцем доставлю… З вітерцем!..

«Ех, прокачу!»

Одне село проскочили, друге, у вухах тільки свистіло. А за третім — крутий поворот. І біля повороту отого — хмара гусей. Ходять, травичку пощипують.

То Василеві б і загальмувати, а він газонув. Показати директоровій, як ми їздити вміємо. На одному колесі можем проїхати!

Василь в поворот уписався, а коляска, будь вона проклята, одірвавшись, з директоровою в табун полетіла.

А гуси що роблять, коли перелякані на смерть?

Правильно, вгадали!

Директорова ж на додачу ще й до силосної ями вкотилася. Гусячим лайном геть обліплена.

А ви кажете: на білому світі чорта немає. А ото хто сидить? За пузо ухопився, регоче. Милуючись, як директорова вигрібається з силосу.

Так і впіймав Василь замість лісу отакенного облизня. Ще й коляску вщент потовкло.

Чим би дитя…

Біля станції «Університетська» до тролейбуса набивсь гурт студентів. Притисли мене до дверей, регочуть, штовхаються. Терплю.

Що ж із них взяти? Молодість! І зненацька — смик мене позаду за куртку.

Оглянувсь: всі серйозні, наче на лекції. Перед професором строгим. І я, мовляв, не я. Повернувсь до дверей — ледь чутний смішок поза спиною. Ще сильніше смикнуло. Ну, це вже занадто!

— Яке це немовля отак розважається? Ще з одного боку посмикай… Посмикай, посмикай: чим би дитя не втішалося, лише б не плакало!

Вискочили на першій зупинці. Товкли в спину того, що надумався отак зі мною побавитись, і реготали.

Вже не з мене — із нього.

Вампір

Ця жіночка ніяк на вампіра не схожа була. Коли до вагона заходила. Пристойно вдягнена, обличчя нормальне. Ікла теж не витикаються з рота. А зайшла до тролейбуса — і почалося! Спершу не пропускала поперед себе дитину. Малюка років п’яти.

— Куда прешь? Не видишь, что старшие заходят?

Бідне дитя так і заклякло на приступці. А вона вже на молоденьку матусю насипалась:

— Ты как ребенка воспитываешь? Бандита хочешь вырастить?

Молоденька жіночка не знає, що й відповісти. Розгубилася, бідолашна: почервоніла, сльози в очах.

— Та чого ви до неї чіпляєтесь? — втрутилась кондукторша. — Ще й дитину невинну облаяли.

— А ты помолчала бы! Твое дело пассажиров обслуживать, а не совать своего носа куда не следует!

— Не тикайте, я з вами не пасла свиней! — вже завелася й кондукторша.

— Господи, і що воно за люди! — якась бабуся. — Чубляться, лаються, спасу немає…

— Тебя, старой, еще тут не хватало! Катаешься бесплатно, так языка прикуси!

Тут і я вже не витримав:

— Люди, вам не доводилось стрічати вампіра? Ось він, помилуйтесь!

Моє щастя, що сходив на зупинці наступній. Погризла б і кості! Вампір! Точно вампір!

Вискочив, а вагон од лайки хитається: вампірша таки добилась свого. Збурила людей, енергію тепер з них спиває. На весь день заправляється.

«По женському»

Дідові Арсену, доктору філологічних наук, професорові, дружина не довіряє й цибулину на базарі купити. Таке утелющить, що хоч смійся, хоч плач.

Хіба що часнику. Пару головок, не більше.

А дідові, кров з носа, потрібно Бессарабський ринок відвідувати. Для підвищення кваліфікації. Мовної. Переконаний, що ніде такої запашної української мови не почуєш, як на базарі.

Ходить двічі на тиждень. Як на службу.

Іде поміж рядами, вибирає жіночок поязикатіших. Прицінюється:

— Почому яблука?

— Руп десять кіло.

— А чого так дешево?

Візьме яблуко, з усіх боків обнюхає, назад покладе:

— Купив би, аби дорожче було.

Жінота сміється. Жартує, душу одводить. Попостій цілісінький день за прилавком! А дід суне далі.

— Почому ваше курча? — На курку, що й два кіло потягне.

— Курча! — обурено жіночка. — Я її, як рідну дитину, одгодовувала!

— Краденим?

Жіночка не витримує — лається. А дідові того тільки й треба.

Не забуде й м’ясних прилавків. Вибере кусень найбільший, з усіх боків обмацає:

— Зважте оцей.

М’ясник покладе на ваги артистично, до стрілки пильно придивиться (ми без обману):

— Два триста!

— А мені двадцять грамів…

Одержує од м’ясника порцію лайки. Та ще й навздогін пораду про те, що саме треба зважити дідові.

Якось мою дружину зустрів. На Бессарабці.

— О, Альоша! — Арсен Олексійович усіх знайомих жінок йменував тільки Альошами. — А ти звідки виськався?

— Та дещо купити.

— Купуй, тільки крепко торгуйся. З мене приклад бери.

Попрощався, пішов.

— Хто це? — поцікавилась жінота, що за прилавком. — Такий жартун — спасу немає!

— Учений, — пояснила дружина. — Філолог.

— Ми ж так і знали, що він по женському.

Артистка

Печерський ринок. Уже майже порожній. Повертаюся од яток з повною сумкою. Назустріч бабуля ледь дибає. Замерзло нещасне, втомилося. Очі сльозяться, носом підшморгує. На плечі — отакенна в’язка цибулі.

— Голубчику, беріть ось цибульку! Руки-ноги не держать! Оддам задарма.

— Давненько торгуєте?

— Та з самого ранку… Купуйте, не пожалієте. Цибулька як перемита… Руки-ноги не держать…

Стислося серце, купив. Хоч наперед знав, що жінка лаятиметься. Три отакенні вінки вдома висять.

— То, може, й часничок заберете? — ледь не ридає стара. — Руки-ноги не держать…

Підійшла якраз якась жіночка. Уже вдвох із старою вмовили часник той купити.

— Дай же вам, Боже, здоровлячка! Вік за вас Бога молитиму!

Згадав, що масла ще треба купити.

Купив, повертаюся: бабуля знайома. Нещасне, згорблене, і отакенний разок цибулі через плече.

— Мужчина, купіть цибулю!.. Руки-ноги не держать…

— Ну, бабцю, ви ж і артистка! Вам тільки в драмтеатр та на сцену!

Впізнала, очі молодо зблиснули:

— А вас не обманиш — не продаси!

Партієчка

У селі її називали Партієчкою.

Тож про Партієчку і поведемо нашу мову правдиву.

Найяскравіший спомин дитинства.

Сніг. Мороз. І гурт розлючених дядьків, що ведуть її тата до річки.

А вона біжить вслід за матір’ю, яка, простоволоса, розхристана, так страшно кричить, що й вона починає захлинатися криком.

Потім був лід, що скував їхню річку, була ополонка, що дихала чорною смертю, і тато стояв перед нею навколішках, наче збирався молитись. І один із дядьків заносить над татом сокиру.

І тут материн крик заполошний струсонув небеса:

— Не вбивайте!.. Ой, не вбивайте!..

Тоді отой, що з сокирою, схилився над татом і запитав:

— Бачиш оту ополонку?

Внизу по течії парувала ще одна ополонка. Тато мотнув головою, що бачить.

— То бери і пірнай… Допливеш — твоє щастя… Живи.

І тато мовчки став роздягатися. Роззувся, роздягнувся, лишився лише в підштанках. Шапки на ньому вже не було: шапку збили ще по дорозі. І пірнув в ополонку.

Мати, сходячи криком, метнулась до тієї, до другої, а вона — вслід за матір’ю. Схилившись над ополонкою, мати тягнула болісну нитку:

— І-і-і-і-і-і…

Тата не було й не було… Вічність минула, а тата все не було… Та ось тато вибулькнув оглушеним сомом. Вирячені очі, вуса обвислі… Лежав на льоду, із стогоном відкашлював воду.

За тиждень тата спалила гарячка.

І за цей тиждень вона зненавиділа всіх односельців. Усіх до одного!

В тридцять другому настав її зоряний час. Уже комсомолкою, вона лютувала, вигрібаючи все, що можна було вкинути до рота. Не жаліла ні малих, ні старих. Півсела лютим голодом видушила!

В тридцять четвертому, після вбивства Кірова, не одного спровадила на Соловки чи до Сибіру.

А в тридцять сьомому, вже комуністкою, так боролася з ворогами народу, що, коли б її сила та воля, всіх підряд об’явила б тими ворогами. Привчила дядьків, які поки що на волі лишалися, ночувати не вдома — в картоплі: «чорний ворон» в основному приїжджав серед ночі.

І в «енкаведе» її називали любовно: «Наша Партієчка».

У сорок першому дощенту спалила весь хліб, що дозрівав на неосяжному полі колгоспному. Всі громадські будівлі спалила, навіть школу і клуб. Не встигла тільки попалить всі садиби, щоб лишити по собі цвинтар суцільний.

Після війни, повернувшись з евакуації, теж сил не жаліла, виконуючи «постановления партии и правительства».

Особливо в голодному сорок сьомому році.

Все життя пам’ятала про тата. Що був конокрадом.

А нині лежить на кладовищі під перекошеною тумбою. З п’ятикутною зіркою побляклою. І могила її заросла бур’янами, і люди ту могилу стороною обходять, навіть сучасні комуністи з району не провідують. Наче вона, та могила, зачумлена.

Надумалась заміж

Стала і руки в боки:

— Я не піду в садок!

— А то чому?

— Бо я заміж за Сашуню виходжу.

— І що ж ти в тім заміжжі робитимеш?

— Дітей родитиму, от! Одну собі, одну Сашуні, одну тобі, одну таткові, одну бабусі, а одну дідусеві.

Дорогі читачі!

Якщо вам потрібна дитина, то не зволікайте, надсилайте замовлення.

Наречена слів на вітер не кидає.

Пробки до пугача

Давно це було, а й досі, бач, пам’ятаю. Такі речі чомусь найдовше зберігаються в пам’яті.

Маляр, що працював на заводі автобусному, попросив свого товариша привезти малому пробки до пугача. Тоді ще пугачі продавалися — дітям забавка. І пробки — набої до пугачів.

Як з рушниці бабахкало!

Ну, товариш і привіз, не забув. Шість пачок пробок, щоб надовше вистачило. На роботу відніс.

А маляр саме перемішував фарбу. В бочці отакенній.

— Купив?

— Купив. Держи, тільки гляди, обережніше. Бо й руку одпанахати може! Це ж не одна пробка, а п’ятдесят!

Подякував маляр. До задньої кишені штанів запакував. Знов нахилився, фарбу розмішує. Тільки задниця над бочкою стирчить. Пробігав мимо напарник:

— Куме, здоров!

Та ногою по задниці.

Пробки всі до одної й рвонули. Штанів як не було, маляр головою у фарбу пірнув. Напарника ж потім аж у підвалі знайшли: сидів, тулив до ноги черевика розпанаханого.

Бабуля

Помираючи, бідкалась:

— Як же ти без мене і житимеш? Тебе ж і кури загребуть.

— Не загребуть. Одну вже знайшов — не гребеться.

— Та ти ж сам їй під ноги лягатимеш! Дитино-дитино, на кого я тебе полишаю…

— Бабулю-бабулю, ти ви хоч на тому світі за мною не бідкайтесь! Надьці краще присніться. Гризе — спасу немає!

— Що це твоя баба насинатися стала? Сварить, прокльонами очі виймає. Чи я так уже тебе гризу, що бабу з того світу покликав? Хоч іди до психолога.

Сходила. Накупила пігулок. Ковтає й ковтає, а баба все сниться та сниться. Пеклом погрожує. Збожеволіти можна!

Знову наснилась онукові:

— Гризе?

— Не гризе, бабулю. Як шовкова стала!

— То й живіть собі з Богом.

«Ах, какая женщина!»

Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидатик наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.

Типова «синя панчоха». Тільки й того, що вдалося похапцем вискочити заміж, похапцем народити дитину. Декрет не досиділа — так поривалася до приладів, до аудиторії, заповненої обличчями юними, прикутими до неї очима… Аспірантура… Тема дисертації, що від неї відхрещувалися чоловіки: «Це хіба що жінка може осилити!» Працювала — доби бракувало. Прикипала до приладів, над кожним взірцем трусилася — дихнути боялась… Завершила — всім аж не вірилось: нове слово в науці!.. І, як завершення успіху, — доповідь на всесоюзній конференції фізиків.

У Москві зореносній. «Альма-матері» всіх на світі наук.

Піднімалась на подіум — ноги підгиналися.

Спускалась із подіуму — щоки палахкотіли.

Сиділа — студила щоки долонями.

Оголосили наступне прізвище, і на подіум ступив упевнено ВІН.

Жіноча частина залу, оці виссані наукою попелюшки, подумки охнула, заворушилася, поправляючи зачіски, сукенки, жакетики, блузочки, потягнулася поспіхом до сумочок, де лежали усі прибамбаси: фарбувати дзьобики, чистити пір’ячко… Жіноча частина завмерла, не зводячи з НЬОГО очей… А вона подумала, що такого красеня їй ще не доводилось бачити.

Аж не вірилося, що він — не артист…

По закінченні конференції… Всіх отих семінарів, доповідей, повідомлень… Стежила, щоб нічого не вґавити, — чекав звіт на кафедрі… Після офіціозу заключного, коли САМ президент Академії наук всесоюзних возсідав у президії… Після всіх отих днів напружених, коли й голова ішла обертом… Запросили на товариську вечерю.

До ресторану.

А вона ж зроду-віку не була в ресторані!

Коли ще до заміжжя один із залицяльників запросив до ресторану — щиро обурилась: «Ви що собі дозволяєте?!» На тверде її переконання, до ресторанів водили тільки жінок легкої поведінки.

А тут — грандіозний готель, зведений на честь вічної дружби з Китаєм… А тут — ресторан на всю губу…

А тут — офіціанти у смокінгах: не інакше кандидатські позахищали… А тут — страви заморські: їли — палички з рук вислизали…

Пили не пили, їли не їли — здригнулись од мелодії танго.

І голос у мегафон:

— Мужчины, приглашайте женщин!

Жінота так і завмерла куріпками.

ВІН наче матеріалізувався з повітря. Сяйнув очима синющими, ґречно вклонився до неї:

— Разрешите?

Як ВІН танцював!.. Як вона танцювала!..

Невагоме тіло її, переповнене музикою, відчувало кожен порух партнера… Кожне ЙОГО підсвідоме бажання…

ВІН на якомусь «па» запаморочливому легенько притиснув її до себе і на вухо:

До готелю верталася — серце співало!

Минуло п’ять років.

Вона уже доктор наук, професор, автор численних статей та монографії… На її роботи посилаються молоді пошукачі кандидатської… Колишні студенти озиваються з усього Союзу… В неї, окрім лекцій, — найбільша на весь інститут лабораторія, оснащена найновішими приладами, аспіранти, лаборанти, інженери… Та й то дай Боже справитися з архіважливою темою, замовленою провідним інститутом московським… Ані вихідних, ані прохідних — з ранку до півночі, з ранку до півночі. Добре, що хоч чоловік не ревнивий. Ото тільки й того, що, біжучи на роботу, цьомкне у чоло синка-першокласника, а з чоловіком, теж уже доктором наук, забула, коли й цілувалась, — не до дурниць за наукою…

Та ще іноді десь посеред ночі, уві сні чи дрімоті, зблимне спокусливий вогник і пролунає мелодія танго, а за нею і зваблива пісенька…

І щось стріпонеться у ній, і вона довго лежатиме, розплющивши очі…

Але все те траплялося все рідше і рідше, все тьмяніше й тьмяніше зблимував вогник, все тихіше й тихіше лунала мелодія, а від голосу, що наспівував звабливу пісеньку, не лишилося, здавалось, і сліду…

Тож на чергову конференцію… До Москви… В альма-матер усіх на світі наук… Приїхала впевнена у собі тридцятидвохлітня жінка, яка успішно подолала не одну наукову щаблину… І доповідала не затинаючись… І вичерпно відповідала на всі запитання… Навіть найкаверзніші… І під схвальні оплески збігла із подіуму… І, навіть до кінця не досидівши, поїхала в науково-дослідний інститут, що був замовником чергової теми: домовлятись про прилади, конче необхідні для проведення дослідів.

Устигла побувати й на заключному засіданні конференції. І багато з нею віталося, навіть наукові світила не оминали її своєю увагою.

А потім була традиційна товариська вечеря, а точніше — банкет у ресторані готелю «Пекін», зведеному на честь тепер уже недружнього Китаю («Хай ще дякують всі оті „ході“, що не знесли к бісу, щоб і сліду не залишилося!..» Замість готелю чергового вздовж кордону тепер уже не дуже дружнього Китаю поспіхом зводилися доти і дзоти).

Вона розшукала віддалений столик, що за ним колись сиділа куріпкою… Гай-гай, скільки часу минуло!.. І вела цікаву розмову з сусідом, лисина якого сяяла науковою мудрістю… І не здригнулася навіть, коли залунала мелодія танго… Забулося… Перегоріло… Зітліло… Легким туманцем розвіялось…

Та не встигла відповісти на запитання сусіда, як з п’ятилітньої давності… з отого майже забутого вечора… виникнув ВІН…

Шанобливо вклонився — і душа її стріпонулась метеликом.

Протанцювали весь вечір…

Він її запрошував до непристойності часто, і вона нічого не могла із собою вдіяти…

А під кінець, вже прощаючись, затримав її помолоділу долоньку в своїй:

— Милая… Хорошая… Незабвенная… Вы сами не знаете, какая вы!.. Какая вы!..

Стояла, застигло дивилась, як він розчинявся у натовпі…

Додому верталася — не спала всю ніч…

На конференцію наступну не поїхала: прикинулася хворою…

Боялася: зустрінуться — не витримає… зірветься… накоїть дурниць…

Минали роки і роки. А ласкава пісенька, ним наспівана, не переставала навідуватись… Особливо ночами, коли вона, одинока, лежала в охололій постелі…

Давно спали нарізно, щоб не заважати одне одному…

І гіркло на душі від усвідомлення, що її оминуло найяскравіше… найважливіше… найсвятіше…

Для чого вона, власне, і народилася жінкою.

Полоз

Сталося це на Памірі, в найглухішому закуткові, куди навіть птахи потикатись боялися.

Сталося це в одному з саїв найдикіших, назва якого, коли перекласти з таджицької на українську, звучатиме приблизно так: «Підеш — не вернешся». Бо смерть тут хапає за п’яти майже на кожному кроці.

Сай цей, завдовжки з сотню кілометрів, розрубував навпіл шеститисячники, покриті вічними снігами. І вдень, під палючим сонцем, що ті сніги плавить, реве таким потоком шаленим, що холоне на серці. Не втримаєшся, скотишся — розмаже по валунах, водою облизаних. А вночі, посеред космічного холоду, ледь дзюрчить миролюбивим потічком — перебрідай, де захочеш.

Сталося це рано-вранці, коли сніговики угорі палахкотіли такими вогнями, що хотілося на них помолитися, а тут, унизу, ще ворушилася темрява і кожен крок треба промацувати, щоб не звернути собі карк.

Сталося це другого дня, після тривожного сну в альпіністській рукавичці — наметикові, що його ми ледь приліпили під скелею, на порівняно плескатому п’ятачкові: крок назад — головою в потік, крок уперед — грудьми об скелю… З брилою багатотонного граніту на маківці, що аж похитується, роздумуючи: упасти донизу та й розплескати двох божевільних, що не знайшли кращого місця для сну, чи потриматися ще трохи.

Не знайшли.

Хоч не одну годину шукали… Тут зупинитися?.. Тут?..

Ми, двоє фанатиків, двоє пошукачів кольорового каміння, і подалися в цей сай негостинний, в цей найдикіший із саїв, куди й нога людська не ступала, бо таджики, яким ще не набридло життя, обходили його стороною. А ми, бач, подерлися: нас манило нестримно кольорове каміння, розсипане в кінці уже саю бічного, що впадав у цей, основний. Скарнове поле, піднесене на п’ять тисяч метрів до неба, в свій час розвідане Скригитілем (повість «Вершини»), і на полі тому — агатові мигдалини рідкісних кольорів та рисунків.

Онікси, сардери, сапфірини.

Заповітна мрія античних художників, що вирізьблювали камеї та геми.

Одна камея Гонзага варта нині всіх скарбів світу!

Дорога й насправді була вбивчою. Смерть і справді частенько хапала за п’яти.

Величезний лобище, що на ньому поповисів, ледь не зірвавшись донизу. Видерся — тіло огидно тремтіло. Серце бухало так, що темніло в очах…

Гори рухливого щебеню, що їх слід гірським цапом-кіїком долати. Заґавишся, стрибнеш не на той камінь — прощайся з життям!..

Ниточкою поличка приліпилась до скелі над прірвою: альпініст маму попокличе, ступивши на неї!..

Лютий вітрище, що налітає зненацька, коли ти балансуєш над урвищем…

Скільки в той день подолали кілометрів, знали тільки ноги набряклі… Знали тільки треконі, розтоптані на камінні гострющому… Знало тіло, набубнявіле смертельною втомою. У синцях та подряпинах…

Скригитіль іще мирно посапував, а я вже ящіркою вивільнився зі спальника. Гюрзою виповз із наметика. На чотирьох!.. На чотирьох!.. Подалі од урвища.

І вже там, згадавши, що я все ж гомо сапієнс, звівся на ноги.

Та й застиг, та й онімів перед вічністю. Перед урочистим дійством природи.

Палахкотіли сніги на шеститисячниках, світло нестримно стікало донизу, на очах танула, здавалося, навіки застигла похмурість.

Я, щоб хоч трохи зігрітись (холод ще хапав добряче за спину), вирішив, поки спить Скригитіль, пройтися до отого он вигину: а раптом за ним — бічний сай. Мета нашої мандрівки виснажливої.

Пішов обережно ступаючи (зламати ногу — раз плюнути), обігнув і застиг: за десяток метрів попереду чорнів двометровий полоз.

Мисливець із сталевими м’язами, що обіймає на смерть всіх істот. На людину, розповідали таджики, і то нападе не вагаючись.

Я аж здригнувся від огиди, від остраху. Що передалися мені на генному рівні від далеких пращурів, які тисячі, а то й мільйон років тому потерпали від отруйного гаддя.

Тож до успадкованих огиди та страху додалася ще й ненависть: вирішив убити зміюку.

Тим більше що вбити його можна було запросто: полоз лежав непорушно, полоз щойно виповз із схову, де протягом жорстокої памірської ночі його люто сковував холод. Виповз, мабуть, стрічати сонце, що мало повернути його до життя…

Підібрав важку камінюку, затис у правиці. І став скрадатись до полоза.

Крок за кроком… крок за кроком… прикипівши зором до плескатої голови.

«Цілити в голову… Тільки у голову!..» — напружено дзвеніло в мені.

І коли залишилося всього кілька кроків, коли я вже звів руку, голова ворухнулася раптом, з натугою, з шурхотом стала повертати до мене…

Повернулась, обезсиліло впала. Лежала, застигла, — світилися тільки очі.

Прикипіла до мене поглядом живих тих очей. Вони гіпнотизували мене, пропікаючи навскрізь, вони таким німим криком волали до мене, що голос той пронизував серце: «Не вбивай!.. Не вбивай!.. Дай мені перед смертю погрітись на сонці!..»

І правиця моя мимоволі здригнулась… І камінь покотився донизу…

Щезнув страх, зникла огида. Я наче заново глянув на досконале тіло, що оживало під ласкавим поглядом сонця. Щось підказало мені, що я можу без остраху до нього наблизитись… навіть поруч присісти… І я наблизився, і присів, і рука моя сама собою потягнулася до його голови…

Він звів голову навстріч, притулився довірливо до моєї долоні…

І ми вже були не людина й змія… Не змія і людина, одвічною ворожнечею роз’єднані, двоє найдорожчих одна одній істот, взаємною любов’ю побратаних.

Одинокі… На весь світ — одинокі. На всю землю, дощенту спустошену, без жодної ознаки життя…

І для кожного з нас було б найбільшою трагедією одне одного втратити.

Ми, породжені сонцем, злютовані сонцем.

Півцеглини

Хоч відтоді минули роки і роки, а долоню мою ще й досі печуть оті півцеглини.

Нас, необмундированих, здорових, хворих, а то й зовсім калік (я — інвалід війни в двадцять літ, на одне вухо глухий після контузії лютої, напівсліпий, начинений німецькими осколками так, що і в могилі не гнитиму — ржавітиму)… «Годен!», «Годен!..» Німцеві не до того буде, щоб розбиратися, хто «годен», а хто «не годен», німець в усіх підряд цілитиметься… То й підмітали всі звільнені села від чоловіків, як страшні голодовки не підмітали… В батальйони… В полки… У дивізії… Та й гнали «за Родину, за Сталина, мать-перемать», снарядів на артпідготовку жаліючи. «Немцев хлебом-солью встречали? Искупайте вину своей кровью!»

«Искупали». Землю трупом вкривали… Кров’ю поїли… Весною так вода не текла, як наша кров текла тої зими…

Тож нас, необмундированих, молодих і старих, калік і здорових, зігнаних у полк неозброєний, весь день турили по морозу по лютому, та й привели вже уночі у якесь містечко, дощенту зруйноване, та й наказали «рассредотачиваться» по будинках безлюдних і вже там чекати до ранку.

І ми, душ із двадцять, «рассредоточились» в одному з будинків, що його не минули ні снаряди, ні бомби: могильно чорнів вибитими дверима та вікнами, ще й дах зірваний, і прокладали зубами ніч безкінечну, протупотіли взувачками зношеними, а став займатись світанок ворожий — зібрали на площі та й наказали чекати на зброю.

Привезли і «зброю» на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати.

— По одной!.. По одной!.. — покрикував старшина з мордякою, що цеглини просила.

Ще всі й не встигли цеглою тією озброїтись, як на двох жеребцях, на двох уходжених огирах, що вилискували ситою шерстю, з’явилися командир і комісар.

Вони, мабуть, встигли добряче поснідати, ще й хильнути отієї «для сугреву»: обличчя червоні, і кожушки добротні розстебнуті. Так їм, мабуть, душно було на морозі сорокаградусному.

— Вооружились, орлы?

«Орлы» проймалися дрижаками, «орлы» чорніли од холоду.

— Сейчас согреетесь… Слушайте боевое задание!

Виявляється, нам належало тепер уже «сосредоточиться скрытно», за будинки ховаючись, на березі водосховища — велетенського озера, скутого кригою, — і чекати сигналу — ракети. І коли та ракета злетить, висипати дружно на кригу та й бігти щодуху до височезної, по той бік водосховища, огорожі, за якою, пробивши амбразури у цеглі, залягли з кулеметами німці. І, добігши, жбурляти через огорожу цеглини. Фріци подумають, що то гранати, фріци повтикаються мордами в землю, чекаючи вибухів, а ми орлами — через паркан: «Хенде хох! Оддавай зброю, якщо життя не набридло!»

— Ясно, братья славяне?

Ясно. Ясніше ясного ясно.

Дивились на кригу, що на ній не сховатися й миші, і в грудях холонуло.

— И не вздумайте паниковать! Видали, что вас ждет, если побегите обратно?

«Видали» й це. «Сосредотачиваясь», мимо добре обладнаних шанців проходили. Де через кожні три кроки — кулемет, нам у спини націлений. І очі недобре примружені.

Злетіла ракета, жахнула прямо над головами. І ми — раз живеш, раз і помирати! — сипонули на кригу…

На кулемети німецькі.

Хекали один одному в спини… Хекали приреченою на погибель отарою… І попереду смерть… І позаду смерть… А німці мовчали… а німці мовчали… і те лиховісне мовчання було страшніше од неминучої смерті…

Німці, підпустивши впритул, сіконули з кулеметів… Нещадним кинджальним вогнем…

Передні, вогнем отим скошені, попадали, кригу вкривши суціль, а кулемети строчили, а кулемети косили, і ми падали, падали, падали… Падали, щоб більше не звестися…

Я, що вже встиг понюхати пороху, поспішив упасти живцем та сховатися за тим, хто біг попереду, а тепер лежав трупом… Кулі все поціляли й поціляли у нього — він щоразу здригавсь, як живий…

Лежав, прикипівши обличчям до криги, геть обсипаний кригою, що її люто довбали кулі…

Чорно дихнуло… Чорно накрило… І я розчинився у чорному…

Пізніше, коли німців обійшли з обох флангів… П’ятсот душ полягло… П’ятсот душ… «Да что их жалеть!..» Пізніше, коли мене підібрали непритомного, вибухом міни контуженого та й повезли до шпиталю… Я, по дорозі отямившись, викинув до біса оті півцеглини. Що її продовжував і напівмертвий стискати.

І не знав, кому дякувати, що лишився живий: Богові чи материнській молитві.

А тепер, через багато-багато років, уже й жалію, що викинув оті півцеглини.

Я б одніс ту «зброю» до музею.

Як взірець наймасовішої зброї (принаймні в історії України), за допомогою якої ми кували перемогу над ворогом.

Кували, з ціною геть не рахуючись.

«А что их жалеть!» — повік лунатиме в пам’яті.

Німчики, голубчики…

Ніде так химерно не переплітається смішне зі страшним, як на війні. Сама ж смерть іноді аж ніби ховається під блазенську личину, що й не знаєш: сміятися чи криком кричати.

Отож помандруємо в далекий рік сорок третій, коли в село над Дінцем, що в ньому жила Наталка, прийшли німці, не спитавшись у тієї ж Наталки дозволу, потикатися їм сюди чи не потикатися. Бо такої жінки, як Наталка, ще й білий світ не родив. Мало того, що бригадири колгоспу десятою дорогою Наталку обходили, а й сам голова, цар і Бог на селі, остерігався з нею зв’язуватись.

Ну, німці як заглянули в село, так і подалися, поставивши, людей не питаючи, старосту та кількох поліцаїв. Це діло звичне, начальство ніколи з людьми не радиться… Німці навіть колгосп не розпустили, як дехто із старших надіявся, німці не такими дурними були, щоб руйнувати дармове — чортове… Наказали лишень, щоб був «орднунг»: щоб усі до одного на дармову роботу виходили, як і досі ходили. Та щоб у першу чергу зібрали врожай і весь до зернини здали німецькій армії в подяку за те, що визволила їх від жидів та комуністів. Жидів, щоправда, у тому селі зроду-віку не бачили, а комуністи всі повтікали.

«Здиміли!» — казали в селі.

І люди звично вийшли у поле, де замість бригадирів пильнували їх уже поліцаї, і Наталка, на диво, пішла, хоч і кричала, що їй остогидло задаремно гнуть спину, пішла, ще й снопи в’язала — перевесла свистіли. І жінота сичала на неї, що перед німцями вислуговується, а Наталка просто не вміла по-іншому. Наталка була люта на роботу на будь-яку, тож і намагалася якомога швидше з нею покінчити…

Пов’язавши отак до обіду, Наталка розігнула спину і голосно мовила:

— Все! Трудодень заробила!

Та додому й пішла, на весь лан виспівуючи:

І поліцаї її не затримували, бо зв’яжися з Наталкою — білому світові будеш не радий.

А з німцем що учудила!

З німцем, з отим, що наїжджав перевіряти, чи не лінькують.

Який щоразу до Наталки підходив на її роботу помилуватись. Та все: «Гут!..» «Гут!..»

Іншого слова мовби й не знав. Він же по-нашому ні бе ані ме. Ні бельмеса по-нашому!

Одного разу приїхав без перекладача: захворів чи встрелили? На мигах розмовляв з поліцаями. А до Наталки таки підійшов, не міг оминути Наталки!

— Гут!.. Зер гут!..

Тут Наталці й урвався терпець:

— Що ти все гуткаєш?.. Снопи поміг би перев’язувати, а не гуткати!

— Гут!.. Гут!.. — кивав на те німець.

— Таке, — скривилась Наталка. — Дурний піп, дурна його й молитва… Не хочеш снопи в’язати — котись ковбасою в Німеччину!

Попореготала ж жінота, коли німець додому поїхав: ну Наталка, ну сатана!

Поліцаї і ті од сміху роти затуляли.

Ну, німці були та й загули, німці, яким добряче намилили шиї, окопалися аж по той бік Дінця, а по цей, край села, що в ньому Наталка жила, уже наші окопуватися стали: почалися позиційні бої, коли гармати пострілювали знехотя, бережучи набої для наступальних боїв.

Отоді якась голова розумна й скомандувала із отих крайніх хат, попід якими прокладені шанці чорніли, повиселяти людей. Дуже ж боялася розумна та голова, щоб хтось із завербованих німаками не вгледів якогось секрету та на той бік Дінця й передав.

Отож серед ночі й рушили підводи з обозу, а попереду — солдати на чолі з лейтенантом-смершівцем, з командою строгою: півгодини на збори — і на підводу! Усім до одного! Хоч плач, хоч скач, а хапай, що попадеться під руки, та з хати і вимітайся!

У той час розмова коротка була: як що, то й до стінки.

Почали нишком, щоб не почув німець. Нишком би й закінчили, аби не нарвалися на Наталку. Яка жила в одній із тих крайніх хат. Сама. Чоловік же як пішов на війну, то ні слуху од нього, ні духу.

Рогом уперлася:

— Убивайте, а хати не кину!

Пробували вмовити — тільки час даремно потратили. А ніч же коротка, скоро світатиме. Лейтенант і скомандував:

— Взять ее!.. Связать и на телегу!..

Солдати й кинулись виконувати ту сердиту команду. Та спробуй здичавілу кішку зв’язати!

— Вы что, таку вашу мать! — оскаженів лейтенант. — Связать не способны?.. Вот так надо вязать!

Ухопив за руку Наталку, став за спину заломлювати. Крутонулася зовсім уже знавісніла молодиця та й переорала мордяку лейтенантові. Не лишила й місцини живої!

А тоді — до дверей, з ніг солдатів збиваючи.

У двір вискочила — понеслася донизу. В бік Дінця.

— Німчики, голубчики, ря-атуйте!

Ледь наздогнали.

Повалили, скидали реміняччя із себе: руки-ноги в’язати.

Понесли, як колоду (Наталка й тут намагалась пручатися), та на підводу й пожбурили. Голічерева, лицем догори.

Один ноги осідлав, щоб не скотилася, а другий, реготнувши, на обличчя вмостився:

— Нюш-нюш, паренек, русский душок!

Наталка й нюхнула — зубами в оте учепилася…

В оте саме… В оте!.. Солдатик — кулею з воза! Мінометом завив! Не нашим — німецьким. Що його солдати прозвали «Ванюшею». На противагу «Катюші». Такої голосистої пари ще не відала жодна війна. Завиють — душу виймають!

(Мене досі розбирає цікавість: як вона, сатана, оте зубами дістала?)

І почесала Наталка без пересадки на Колиму.

Оформлена Смершем як шпигунка німецька.

Мало того, що до фашистів утекти намагалася, ще й голубчиками їх називала!

Гріх — непростимий.

Лейтенант же довго ходив, перев’язаний навскіс:

— Понимаешь, зацепило осколком!

А солдатика, що ледь не позбувся чоловічої гідності, нагородили медаллю. «За боевые заслуги».

Ото й таке на війні тій траплялося.

Входження в ринок

Першим у ринок зопалу вшелешкавсь я.

Не спитавши мудрої своєї дружини.

Реклама задовбала. З ранку до вечора. Вкрадливий баритон обсотував мою свідомість, умовляв, переконував, що без цього приладу я жити не зможу. Йому день і ніч не давали спокою мої болячки, він про них тільки й думав.

Доконала мене його довірлива розповідь про той апарат.

Створений для космонавтів, надсекретний прилад оцей надійшов нещодавно у вільний продаж. Його не так легко дістати, бо вмить розкуповують, але оскільки я до них вчасно звернувся, то вони для мене забронювали екземпляр.

— Скільки ж він коштує? — перепитую в гендляра телефоном. Я вже дозрів, прилад той уже й спати мені не давав.

— Всього чотири тисячі, — не забарився той. І швиденько додав: — Але це тільки для вас. Так він набагато дорожчий.

— У мене чотирьох тисяч немає, — сказав я розчаровано. І поклав рурку.

За годину — знов його голос:

— Анатолію Андрійовичу, — він уже знав моє ім’я та по батькові. — Оскільки ви інвалід Вітчизняної, ми вирішили продати вам по собівартості. Без жодних націнок. Всього дві тисячі… Лади?

Ще б не «лади»! Дві тисячі в мене були. На ліки.

— Тільки після обіду приносьте.

Після обіду дружина збиралася до дітей.

Принесли хромоване чудо. Я його одразу ж і заховав, вирішивши потроху підготувати дружину.

А наступного дня знову дзвінок. І щебет жіночий:

— Вітаю вас із приладом!

— Дякую. А хто це?

— Я пробачаюсь, але стався недогляд. Щоб користуватися приладом, необхідно приймати пігулки.

— Скільки з мене?

— Дві тисячі гривень. Щорічно.

Пожбуривши рурку, я дістав куплену з дурної голови заразу і довго копав її ногою.

А дружина, коли я їй усе розповів, покрутила біля скроні пальцем:

— Ти в мене неможливий! Треба ж отак утелющитись!

Не заперечував. Запхнув здуру придбаного чорта в куток, завалив книжками.

А за півроку настала моя черга крутити пальцем біля скроні: дружина теж ушелешкалась.

Зроду-віку не бачив її такою ошелешеною. Ходила з таким виглядом, наче перед нею весь світ завалився. Її, що сім разів зміряє, та й то ще раз переміря… Її, Євдокію Несторівну… Обвели довкруж пальця, наче дитину!

Купила електромасажер. Китайський. За три тисячі. Віддала ще й подякувала, що дві тисячі скинули як ветерану війни. А заглянула до універмагу — стоять голуб’ята по чотириста гривень штука.

І другого ж дня по телефону щебет жіночий. Про пігулки в дві з половиною тисячі гривень ціною.

— Ринкові стосунки, моя дорогенька, — втішав дружину як міг.

Ринкові стосунки…

Гонорар

За роки незалежності я написав п’ять книжок, не одержавши за свою каторжну працю копійки щербатої. Добре, що за кордоном знаходилися спонсори, які й фінансували видання цих книжок, окрім гонорарів, звичайно. А то жодна книга моя не побачила б світу: наші скоробагатьки презирливо гнуть кирпу, коли книга не на «русском».

А тепер ближче до діла.

Два місяці тому я зламав праву руку. Хоч би де мене чорти носили, хоч на які гори видирався, од Тянь-Шаню аж до Паміру, — повертавсь неушкоджений. А тут Богові ввірвався терпець і я біля дому, перед порогом, так брязнувся об асфальт, що й пальці повискакували.

Ну — рентген, ну — гіпс од ліктя до кінчиків пальців, ну — замість правиці біла балабуха, що я її мусів шість тижнів вичукикувати.

А тут дружина зібралася на Лісовий базар, і я ув’язався за нею: хоч лівою допоможу щось піднести.

Доїхали, стали виходити з метро, дружина й зачепилася коло бабусь, що торгували всякою всячиною просто на сходах. А мене — штовх, штовх — боляче в лікоть! Терпів-терпів та й вирішив піднятись до виходу і вже там почекати дружину.

Піднявся, об одвірок обперся, звично правицю причукикуючи лівою.

Коли — тиць — щось холодне в долоню.

Глянув: бабуся. Віддаляється, хрестячись.

Долоню розтулив: двадцять п’ять копійок.

Не став наздоганяти стару та переконувати, що я не жебрак. Діждався дружини та й подав їй монетку:

— Тримай мій перший за роки незалежності гонорар. Перший та, мабуть, і останній. Гіпс невдовзі знімуть — з чим я під церкву ходитиму?

Перші гулі

Міля Золотоверха, найкрасивіша дівчина десятого «Б» та ще й кругла відмінниця, передала на останньому уроці (ми навчалися в другу зміну) записку: «Толік! Проведеш мене додому?» Вона ще й питає!

Повернувшись до Мілі, я закивав головою так, що вона, моя голівонька, ледь не закотилась під парту.

Та одразу ж згадав, де живе Міля, і голова моя міцно приросла до тулуба. Міля мешкала не на Верхньому виселкові, а на Нижньому, що мав назву Гнидівка, парубота якого ворогувала люто з паруботою Верхнього. Про те, щоб провести дівчину в Гнидівку, нам, із Верхнього, і в голову збрести не могло. Спіймають, поб’ють, а то й покалічать.

А тут — Міля, найкрасивіша дівчина десятого «Б».

А тут — всесоюзна премія за вірш «Починається юність».

А тут — сам директор школи назвав мене гордістю школи.

А тут усі хлопці десятого «Б» хвалилися: «Це наш поет!», а дівчата зацікавлено зиркали на мою персону. Ну як після цього відмовити Мілі? Засміють!

І я, вже коли стемніло, повів Мілю додому. На Гнидівку. Де аж кишіло босотою.

Міля щось щебетала — я ж здригався од кожної тіні.

Міля весело дріботіла — я ішов наче з примусу.

Х-ху, довів нарешті. Попрощався поспіхом та й дременув назад. І коли вже здавалося, що от-от скінчиться Гнидівка, мене й перестріли. Оточили, затисли, поцікавились:

— Умієш кукурікать?

Пробелькотів, що умію.

— Ану закукурікай!

Закукурікав, по-півнячому витягаючи шию.

— Годиться.

Підвели до паркана високого, підсадили на вузенький дашок. За три кроки будинок чорнів великим вікном — там уже спали.

— Кукурікай! — І шилом у задницю.

— Ку-ку-ріку-у-у! — заволав у вікно. — Ку-ку-ріку-у-у!! — заголосив щодуху, одержавши чергову ін’єкцію.

Вікно враз освітилося. Щось майнуло по той бік, брязнула клямка, і на ґанок вискочив розлючений хазяїн.

Матюкаючись, підбіг до паркана, і гнидівська босота попхнула мене йому прямо на голову.

Хазяїн не скрутив одразу мою півнячу шию. Він, вочевидь, прочитав мого вірша, що за нього мене преміювала Москва. Натомість згріб мене за поетичну чуприну, доволік до хвіртки і колінищем чавунним дав такого копняка, що я не півнем — поросям кувікнув, вилітаючи на вулицю.

Не встиг, стогнучи, звестись на рівні, як мене знову оточила босота. Поставила раком, дала сірника і наказала міряти сірником тим дорогу додому. Ще й співати при цьому популярну на той час пісеньку: «Легко на сердце от песни веселой». А щоб рухався веселіше, осідлали пацаном, і той нещадно молотив п’ятами в боки.

Вам доводилося сірником міряти дорогу додому? Хоча б метрів двадцять проміряти?

А я міряв майже до ранку. І голосив оту веселу пісеньку, що її зненавидів на всеньке життя.

Наврочене яйце

А сталося це на Богом забутому хуторі, де я і дружина замолювали свої партійні гріхи.

З ранньої весни до пізньої осені.

Не тому, що нас так уже мучила совість, — совість завжди можна прилюляти, гляньте хоча б на комуністів сучасних… А тому, що в нас, городян, досить було оселитись на хуторі, як обзивався інстинкт хлібороба.

Тож ми шпарко заходилися хазяйнувати на землі, на отому майже гектарові, де бур’яни аж гули та замість людей хазяйнували лисиці. Орали і сіяли, копали й садили, вирощували хліб і до хліба, ще й курей повен двір напустили, паця, симпатія жінчина, у хлівцеві зарохкала, і нещадна війна з жуком колорадським, із пирієм та щирицею, — вгору глянути ніколи, кожен день хоч доточуй, про радіо-телевізор забудь і не згадуй, хіба що перекинешся словом із сусідами, привітними й не дуже; яких Бог послав, з тими і вживайся.

Найчастіше спілкувалися з сусідкою Надькою, яка жила через вулицю.

Надька наче й жінка не зла, але все, що попадало під руку, сварила по-чорному.

Особливо діставалося гусям.

Що й жеруть як у прірву: не встигнеш одігнати до річки — плавали не плавали, та й швиденько назад: сип їсти, хазяйко!

Що й несуться на сміх курям — гороб’ячі й то більші.

— А гиля, бодай ви всі поздихали! — так Надька щоранку турить до річки гусей мимо нашого двору.

Якось я спустився до Гівнянки, симпатичної річечки, що наш город обціловувала делікатними хвильками. Глядь: яйце у воді. Ледь в долоню вмістилося, коли я його вивудив. Страуси в нас розплодились, чи що? Невже Надьчина гуска з переляку знесла?

— Надько! — гукнув, до сусідського двору піднявшись. — Погляньте, які яйця ваші гуси несуть! А ви на них грішите!

Анітелень. Не інакше як Надька на городі зашилася, з бур’янами воює, весь світ кленучи.

Подумав-подумав та обережно яйце те й поклав. Перед вікном, що світило на вулицю. Хай помилується хазяйка та не кляне тих нещасних гусей.

Ну, а що далі було, то не доведи й помилуй!

Угледіла Надька яйце. Одразу ж угледіла: від тих очей ніщо не сховається.

Наврочене! Якась личина наврочила та їй під хату й підкинула.

Що робити?!

А до ворожки!.. До баби-шептухи… Хай пораїть, як лихо одвести.

Ворожка пораїла так:

— Ото як побачиш яку, що на яйце витріщається ще й губами ворушить, то хапай те яйце та на її голові й розтовчи.

Повернулася Надька, за вікном причаїлась.

Іде! Баба Палажка, свічечка Божа. Будень надворі, а вона в празниковому. Не інакше до Божого храму — гріхи всіх хуторян одмолювати. Така богомільна, що аж!

Тиць — зупинилася! На яйце баньки свої вилупила. Ще й губами ворушить.

«Вона!!!»

Не встигла баба й двір поминути, як Надька її й наздогнала. Та з усього маху яйцем по голові!.. По голові!.. Ще й по писку — жовтком!..

Крику!.. Ґвалту!.. Хутір трусився…

А я?

Що ж я…

Я мовчав — беріг свою лисину.

Надька така: не пожаліє яєць!

Вони такі!

Мій правнук — вихованець дитячого садочка.

Не по літах серйозна людина.

Скаже що — хоч стій, хоч падай.

Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.

Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.

Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.

— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.

Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.

— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..

А це вже нещодавно — останній рік у садочку.

— Ти там не нудьгуєш?

Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:

— Не заважай!

А мене розбирає стареча цікавість:

— А в тебе там дівчина є?

— Є.

— А як її звати?

— Олюня.

— І давно вона в тебе?

— Два роки.

— І що ви збираєтесь робити після садочка?

— Поженимось.

— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.

— У тебе, дідусю.

— А я вам не заважатиму?

— А ти, дідусю, помреш.

— А як не помру?

— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!

Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»

Випадок у лікарні

Не терплю хропунів.

Можуть же полікуватися! Можуть!

Не лікуються, труять іншим життя.

Мені підселили хропуна з хропунів.

Мені, у якого сон наче в зайця!

Рип — і я вже схопився.

Трісь — і я вже на рівних.

Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.

А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.

Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.

Поскаржився черговому лікареві.

— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.

Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!

Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.

Те, що треба!

Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.

Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…

Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко.

Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п’ятої (завжди прокидався о п’ятій) та потихеньку й змотаюсь.

Послався, ліг і провалився у сон.

І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.

Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.

Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги…

Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?

А мені довелося.

Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.

Одкачували сестричку до ранку.

Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:

— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!

Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.

Зате тиша вночі, як у могилі.

Кр-р-расота!

Випив і закусив

Сталося це під час минулої війни, коли наші війська великою кров’ю звільнили столицю України. Коли до Києва повертались евакуйовані і розпочалася вже інша війна: за вільні квартири.

Народний артист у виснажливій тій війні участі не брав: йому одразу ж вручили ключі од квартири в будинку недалеко від театру Франка, і він поринув у творче життя цього уславленого театру.

Зголодніла за життям духовним публіка валом валила в театр, кожна вистава — аншлаг, артисти працювали на межі людських сил, тож не дивно, що чоловіча половина після кожної майже вистави до півночі водила «козу».

Міфічну істоту, яка не повернеться в стайню, доки не провідає всі тогочасні шалмани, де рікою лилися горілка й вино, а на закусь, щоб не одразу п’яніли, подавали так звані «лєдєнци», що ними тільки броню пробивати у танках, а не гризти чи смоктати.

Народний артист теж залюбки водив ту «козу» й повертався додому під добрячою мухою, коли дружина і діти вже спали.

Світло часто вимикали, і народний артист, долаючи сходини, обтикував ключем всі підряд двері, шукаючи знайомого вічка в замкові, а потім увалювався в коридор, притримуючи стіни, щоб не звалились на голову, та й будив щоразу дружину:

— Мамуню, що є погризти? Кишка кишці дулю показує.

Мамуня, уже звикла до цих походеньок, сонно відповідала:

— Хліб на столі… Баночка з маслом на підвіконні… І дай нам спокій…

— Спасибі, мамуню, ти мене врятувала! — театрально вклонявся народний артист і тьопав на кухню.

Навпомацки знаходив хліб, баночку з маслом, ще й на ложку натрапляв.

А цього разу їв і подумки лаяв дружину, що не могла спробувати масло, перш аніж купувати, — майже всі продукти носили з тогочасного Євбазу. Масло було гірке, як смертна кара, ще й смерділо якимось чортовинням…

Впоравшися з маслом, завалився спати.

А вранці його ледь добудилася дружина:

— Сеня!.. Сеня!.. Як ти себе почуваєш?

— Нормально, — відповів народний артист, позіхаючи.

— Та ти хоч знаєш, що ти з’їв?!

— Масло.

— Не масло, а мазь од корости, що я нею мажу дітей!..

Розповідають, що в народного артиста весь день слина котилася з рота, як у скаженого вовка.

А на масло відтоді дивитись не міг:

— В труні я його бачив!

Класово ворожий напій

Їдальня паровозоремонтного заводу стояла поруч із нашою школою.

Помпезна споруда з гігантськими колонами, з величезними вікнами, з високою, десь аж під хмари, стелею.

Пам’ятаю перші та, мабуть, і останні відвідини тієї їдальні.

Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вигляд. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричало: «У нас не крадуть!»

Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже примостившися до столика, я зрозумів, чому не «крадуть». На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу, і на кожній тарілці вибито: «Украдено в їдальні № 1». Ножів не було, мабуть покрали, зате в кожній виделці було по одному лише зубцеві, а ложки світили акуратно просвердленими дірками.

Підійшов до буфету і видивився страву, якої зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.

Какао! Класово ворожий напій, що ним ласували капіталісти й поміщики. Вся ота нечисть, зліквідована Жовтневою революцією. «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!»

Не пробував ані ананасів, ані рябчиків, класово ворожі ці страви були ліквідовані разом із буржуазією, а от какао якимось чином уціліло та й підступно пробралося в пролетарську нашу їдальню.

То як же його не скуштувати!

— Мені оте, — тремтячою рукою показав на півлітрові чашки із какао.

— Скільки?

Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що, поки розпробую, решту розметуть.

— Чотири.

— Не обдме? — питає буфетниця.

— Питаєте! — чую глузливе за спиною. — Та йому відро дай — видме ще й вилиже.

Черга незлостиво сміється, а я несу на таці дорогоцінний напій, пильнуючи, аби не пролити й краплини.

Сів до столу, взяв першу чашку, підніс до молитовно наставлених вуст.

Що вам, хлопці, сказать про какао? Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги Стародавньої Греції. П’ючи остогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік, і канючити в мене заважало лиш те, що вони були богами, а не простими смертними. Тільки Афродіта, страшенно схожа на Вальку Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишавсь непохитний, як тичинівська скеля, бо «когда я єм, то глух і нєм».

Напій виявився не тільки неймовірно смачним, а й до біса наїдним. Після другої чашки відчув, що шлунок наповнився вщерть. Але не лишати ж на сміх ворогам дві чашки какао!

Тож, сито зітхнувши, тягну третю.

Після третьої какао стояло під горлом…

Очі рогом лізли, коли допивав четверту…

Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися праворуч-ліворуч, люди з обличчями кольору какао теж п’яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао.

Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко та Кость Карпенко.

— А ми боялися, що ти запізнишся! — сяйнула до мене поглядом Валя.

— Ще б чого! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.

Став із Валею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.

— Ось послухайте новий анекдот, — обізвався Карпенко.

Анекдот був дуже смішний, всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вінця, реготнув і я. Реготнув — та й торохнув щосили…

Валя підскочила як обпечена. Підходив поїзд, а мені здавалося, що люди вибігли на непристойний той звук.

Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитись од сорому. І коли ми нарешті вдерлись до вагона (у вагони робітничого поїзда не сідали, а вдиралися), коли нарешті поїзд рушив з місця та й затрюхикав по роз’їждженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров — так мені хотілося, щоб усі забули про ганебний той випадок. Аж доки якийсь робітник врешті не витримав:

— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!

Але й тоді чорт продовжував штрикати мене гострими ріжками. І коли поїзд зупинився на черговому полустанкові й Валя стрибнула на перон, я висунувся по пояс у вікно і гукнув:

— Передайте нашим, щоб наклали вашим!

Отут роботяга й не витримав. Ухопив за вухо робітничо-селянськими обценьками-пальцями і так його крутонув, що воно ледь утрималося на моїй головешці. Та ще й укресав пролетарським кулаком (цвяхи таким кулаком забивати!) по моїй дрібнобуржуазній балдешці.

Найнещаснішою у світі істотою я волікся додому, відставши од гурту. Волікся і гірко роздумував, що це ж тільки какао обпився, а якби ще обжерся класово ворожими ананасами й рябчиками?!.

Біля люстра

Молода мати, пильно дивлячись у люстро, підфарбовує вії та брови. Поряд треться малюк.

— Мамо, ти мене на базарі купила?

— На базарі… На базарі…

— Як підеш на базар, то ще одного купи.

— Для чого? — дивується мати.

— Ти його собі залиши, а мене бабусі віддай.

Німа сцена.

У басейні

В лікувальному басейні плавають чоловіки й жінки. Під пильним наглядом жінки-інструктора.

Глухий як пень дід поспіхом роздягається, обмивається під душем і, забувши натягнути плавки, з’являється в басейні.

— Плавки надіньте! — гукає інструкторша.

— Га?! — притуливши долоню до вуха, дід танком суне на неї.

— Плавки!! Плавки!!!

Дід врешті почув, повертається до кабіни.

Знову виходить: голий-голісінький.

— Хтось плавки поцупив!

Махнувши рукою, інструкторша дозволяє йому опуститись у воду.

— Женщини, не лякайтесь: він безопасний!

Бен Ладен і Буш

У мого великого друга Володі Базилевського не один уже рік живуть два коти.

Один чорнющий як диявол, другий біліший од снігу. І Володя охрестив чорного Бен Ладеном, а білого — Бушем.

І чи оті невдалі прізвиська, чи ще з якоїсь потаємної причини, відомої лише її власникам, коти, відколи живуть у Володі, ведуть між собою нещадну, не на життя, а на смерть, війну. Не доступаючись жодною йотою міченої-переміченої території.

Так і пильнуй, щоб шляхи цих дияволів не перетнулися. Забачивши один одного, вигинають дугами спини, ставлять трубами хвости, наїжачують вуса, оскаженіло вищать, шкребуть кігтями землю. І кидаються один на одного.

Лютий чорно-білий клубок, щедро розсипаючи шерсть, а то й бризкаючи навсібіч кров’ю, несамовито котиться подвір’ям, доки його не роздере навпіл господар.

В обох понадкушувано вуха, обоє в шрамах суцільних, що прикрашають груди затятих вояк.

Це — на дачі, де кілька соток землі — арена для гладіаторів.

А коли настає зима і Володя разом із котами перебирається на квартиру, що в Києві?

Буш поселяється в одній кімнаті, Бен Ладен — у другій. Обоє одразу ж старанно мітять свою територію. По кілька разів на день старанно мітять. Аромат стоїть — не продихнеш. Буш день і ніч чатує під дверима своєї кімнати, Бен Ладен — під своїми. І, не доведи Господи, хтось із сім’ї необережно прочинить двері — чорно-білий клубок, змітаючи все на своєму шляху, покотиться від стінки до стінки.

— Володю, як ви можете жити в такому щоденному пеклі? — якось поцікавився в нього.

— А що мені робити, коли жалію обох, — зітхає скрушно Володя.

І пише поезії, осяяні геніальними строфами.

Який місяць надворі

Історія ця сталася в ті далекі часи, коли більшовики розкуркуленням, примусовою колективізацією та страшною голодовкою ледь не познищували села. Коли в селах цих опустілих закривалися школи, бо нікого було вчити. Замість семирічок чи навіть десятирічок ледь жевріли початкові, та й ті муляли більшовикам очі: не так викладають, по-старорежимному. Галиччю літали по тих школах зачуханих інспектори збільшовичених установ освітянських, не цікавлячись насамперед тим, як учні засвоюють арифметику, фізику чи інші буржуазні дисципліни, а передусім тим, чи знають вони, хто такий Сталін, Каганович, Молотов, Калінін та інші достойники «от Москви до самих до окраїн».

Отож в одну із сільських шкіл прикотив такий інспектор та й, зайшовши до класу, поцікавився майже з порога:

— Діти, а хто такий Сталін?

Діти дружно відповіли. Вже були політично підковані.

— А хто голова раднаркому?

— А хто такий товариш Ворошилов?

Відповідали як по писаному, хоч що б спитав.

Інспектор залишився задоволений. Вже виходячи з класу (змокріла вчителька дріботіла слідом), раптом обернувся й запитав:

— А який місяць надворі?

Отут діти й зам’ялися: пори року вони не проходили. Не встигли, вивчаючи вождів.

— Що, ніхто так і не скаже, який зараз місяць надворі?

Обмерла вчителька, яка стояла позаду інспектора, стала гарячково тицяти себе в груди вказівним пальцем: «Грудень! Грудень!..»

— ЦИЦЕНЬ!!! — зраділо закричали діти.