Божа кара

Сповідь стукача

Почалося все з гірки.

Я вискочив з дому, на ходу надягаючи шапку. Учора ще стояла відлига й довкола аж хлюпотіло, вночі ж похазяйнував добряче мороз, закував усе в кригу, і люди, що поспішали на роботу, вимахували руками, наче птахи крилами, перед тим як злетіти. Балансуючи, щоб не впасти, я пробіг квартал (запізнювався ж!), а потім вирішив зрізати кут, щоб виграти кілька хвилин. Майнув дворами навпростець, минув кілька будинків і спіткнувся на гірці.

Закута у кригу, стежка круто западала донизу. Палахкотіла під сонцем, переливалася холодними зблисками. При одній лише думці, що доведеться нею спускатись, у мене й живіт підібрало. А тут іще голос:

— Дядю, не йдіть!

Малюк. Сидить унизу на санчатах, задирає розчервоніле обличчя.

— А то чому?

— Упадете… Я й то перекинувся.

Він і справді був весь обліплений снігом.

— Краще обійдіть, дядю!

Я глянув на годинник: пів на дев’яту! О дев’ятій на мене чекають студенти. А мені ж іще хвилин двадцять добиратись трамваєм. Та від зупинки ще десять хвилин. Не кажучи вже про те, що треба заскочити на кафедру.

Ех, пан чи пропав!

Притиснувши до боку портфель, ступив на доріжку.

Й одразу ж здалося, наче хтось узяв та й вистрелив мною. Штовхнуло, крутонуло, пожбурило. Вимахуючи щосили руками, я летів як оглашенний, а попереду, підстрибуючи, ще швидше котилася якась темна істотка.

Зупинився аж під гіркою. Стояв мокрий як хлющ, ледь переводячи дух, а поруч лунав дзвінкий сміх малюка. Він аж упав із санчат, сміючись.

— Я ж вам, дядю, казав!

Побрів у сніг, підібрав мою шапку (це вона котилась попереду):

— Ось, дядю, візьміть.

— Дякую, — усміхнувсь через силу. — Ти, бачу, добра дитина.

Обтрусив шапку од снігу, надів. І тільки надяг, як зверху пролунав уже інший голос:

— Тут можна спуститись?

Голос був як дзвіночок. Таким вітають з добрим ранком або з якоюсь особливо радісною подією.

Я глянув догори: червона в’язана шапочка, червоне пальтечко, червоні чобітки, червона сумочка. Вона аж палахкотіла на фоні ясного неба. Якась екзотична квітка — не жінка. Я мимоволі нею замилувався, а вона, тупнувши ніжкою, вже нетерпляче спитала:

— Так можна спуститись?

Уявивши, як вона зараз покотиться, я щосили гукнув:

— Не можна!

— Але ж ви спустились!

— Так то ж я… Я й то ледь втримавсь на ногах… Краще обійдіть.

— Але ж ви не впали.

Ну що за вперта істота!

— Якщо хочете звернуть собі в’язи…

— Але ж ви не звернули!

— Так то ж я. Я все ж таки чоловік, а ви жінка.

Останнього не слід було б, мабуть, казати: не встиг я закінчити, як вона ступила на лід.

Її крутонуло так, наче вона стала на дзиґу. Червона сумочка злетіла під самісіньке небо, пальтечко майнуло червоними полами вище плечей. І, звісно ж, вона одразу впала. Спершу їхала головою донизу, потім її розвернуло, пальтечко, спідниця закотилися десь аж під шию, червонющі, наче пошиті з новісінького прапора, панталони запалахкотіли на сонці. Я мимохіть витріщив очі на те вогняне диво, а вона отак і під’їхала мені під самісінькі ноги.

— З приїздом!

Я зняв шапку й розкланявся. А поруч сміявся, дриґаючи ногами, малюк.

Якусь мить вона ошелешено дивилась на мене. Ні, скоріше крізь мене, нічого ще, мабуть, не бачачи.

— Дуже забились? — нахиливсь я до неї. — Дайте руку.

Погляд її прояснився, лице спалахнуло.

— Одверніться!.. Як вам не стидно!

Отакої, я іще й винен!

Одступивши, я одвернувся. Щось мені не дало одразу ж піти од цієї сердитої жіночки.

— Я ж вас попереджав.

— Нічого ви мене не попереджали! — Вона вже, чутно було, обтрушувалась.

— Хоч ноги цілі?

— А вам хотілося, щоб я й ноги поламала? Ну, знаєте!..

— Пробачте, я запізнююсь, — сказав якомога холодніше. — Надіюсь, вам моя допомога не потрібна?

— Не потрібна. Ідіть, ради Бога!

Пішов уже зовсім сердитий. Не оглянувшись навіть, хоч мені хотілося ще раз подивитись на неї.

Потім, на лекції, а пізніше вже й по дорозі додому, вона вперто спливала на пам’ять. То бачив її на гірці, в снігу, отакою екзотичною квіткою, то вже внизу, з червоними як жар панталонами, і мені чомусь здавалося, що я повівся не так, як слід було б повестися, ну, хоча б ота фраза «з приїздом», хоч я, далебі, й на думці не мав з неї глузувати. Мені чомусь було прикро, що вона на мене розсердилась, хоч, здавалося, що вона для мене? Одна з випадкових зустрічей, які ковзають по нашому життю, не лишаючи жодного сліду.

Вже вдома, коли сів обідати і дружина подала до борщу червону перчину, я одразу ж згадав оту жіночку. Як вона наїхала на мої ноги червоними як жар панталонами.

— Ти чого посміхаєшся?

— Я? Посміхаюсь? Далебі, й не помітив.

І тут нечистий смикнув мене за язика розповісти про гірку.

— Ну й зустріч у мене сьогодні була!

Почувши про жінку в червоному, дружина одразу ж нашорошила вуха. Серйозний сигнал, який повинен був би мене зупинити, але мене, як то кажуть, понесло. І коли я дійшов у своїй розповіді до панталон, обличчя дружини взялося червоними плямами:

— І тобі не сором?

— Причім тут сором? Вона ж сама на мене наїхала!

— А ти, радий, стояв і облизувався!.. Не думала, що ти такий. Заглядати під чужі спідниці…

— Постій!..

Та вона вже не хотіла мене слухати:

— Як тебе студенти й витримують!

— Та постій же!..

— Ти, може, й там заглядаєш студенточкам…

Останнього я не міг уже витримати. Пожбурив перчину, що саме збирався опустити в тарілку, зірвався з-за столу. Пішов до свого кабінету, закипаючи праведним гнівом.

Ми, звісно, невдовзі й помирилися, хоч дружина потім частенько згадувала оті панталони. Її чомусь особливо обурювало те, що вони були червоного кольору.

— Спеціально пошила, щоб ловить чоловіків!

Минав час, жінка в червоному все рідше й рідше спливала на пам’ять, і, коли б не трамвай, життя моє продовжувало б котитись звичною колією.

Я вже згадував, що на роботу мені доводилося добиратись трамваєм. А що таке наш радянський трамвай, та ще в години пік, незнайомій з цим видом транспорту людині не те що важко уявити, а навіть не може приснитися в найстрахітливішому сні. Ми живемо в якомусь перевернутому догори ногами світові, де треба докладати надлюдські зусилля, щоб зробити найзвичайнісіньку річ. Купити, для прикладу, пляшку молока чи сісти в той же трамвай, коли всі поспішають на роботу.

У ті роки вулицями нашого міста снували, поряд з новими, ще довоєнні трамвайчики. З’їжджені так, що не лишалось місця живого, вони якимось чудом не розсипалися на поворотах і тільки тріщали дерев’яними боками. Крім водіїв, тоді були ще й кондуктори з мотками квитків через шию, з важкими чорними сумками, де бряжчали мідяки, наторговані протягом гамірного дня. Щоранку, перед роботою, й щовечора, вже по роботі, кожний трамвайчик брався таким лютим штурмом, що перед ними бліднуть всі атаки часів Вітчизняної. Ламалися двері, вилітали з брязкотом вікна, обривалися сумки й кошики, губилися шапки й капелюхи, густо сипались ґудзики. Віддавлюючи одне одному ноги, пробиваючись кулаками і ліктями, люди перли як знавіснілі, а над їхніми головами лящав відчайдушний крик кондуктора: «Куди претеся?!! Куди?!!»

Мене теж садонули під боки, ще й обізвали свинею. Ніде так охоче і смачно не лаються, як у нашому громадському транспорті. Лайка плаває в спертому од стовповиська повітрі, готова спалахнути од найменшої іскри, вибухнути ланцюговою реакцією, і тоді «друг, товарищ и брат» враз стає твоїм найлютішим ворогом, якому ти готовий на смерть вчепитись у горло. Свинею обізвала мене дамочка («Лезет, как свинья!»), коли я протискавсь досередини. Я, звісно, не став з нею заводитись: з гіркого досвіду знав, скільки помиїв виллється на мою голову, якщо я обізвуся хоч словом. Тож мовчки передав на квиток і вчепився в ремінну петлю, що гойдалась над головою.

Рушили. Вагон смиконуло так, що всіх пасажирів кинуло назад, а тоді наперед. Потім загойдало ритмічніше.

Й одразу ж пролунало вимогливе:

— Ваш білет!.. Ваш білет!..

Ага, ревізори. Як завжди, заходилися ловити «зайців» саме тоді, коли й долоню протиснуть не можна. Вгвинчуються в натовп, огризаються на сердиті зауваження.

— Ваш білет!.. Покажіть ваш білет!..

Одного ревізора вже бачу. Це жінка з виснаженим некрасивим обличчям. Усі злигодні, вся невлаштованість наша полишили на ньому свій слід. Зношена хустка, нужденне пальтечко. І темні, що не чекали вже нічого хорошого, очі.

— Де ваш білет?

Ага, когось таки упіймала.

— Десь подівся, — інший, розгублений голос. — Я ж його щойно поклала до сумочки.

— Шукайте.

— Та кажу ж, що не можу знайти! Все перерила… Я ж брала білет.

— Кондуктор, оця дамочка передавала на білет?

Кондукторша не була б кондукторшею, коли б відповіла ствердно. Вона так само ненавиділа всіх пасажирів, як і ревізорша.

— Не передавала. Хто передав, я того обілетила.

— Як не передавала? Я ж його щойно тримала в руках.

— Вона тримала!.. Знаємо, що такі люблять тримати. Нарядилась як пава, а за копійку подавиться! — Кондукторша вже зверталась до всього вагона.

— Як ви смієте так ображати?!

— Ну, годі! — це вже ревізорша. — Або давайте білет, або ж платіть штраф.

— Та кажу ж, що білет десь подівся!

— Тоді платіть штраф. Три рублі.

— Нема в мене трьох рублів. Візьміть ось карбованець.

— Платіть три рублі, а не карбованець!..

Я починаю пробиватись уперед. Що незабаром маю виходити, а що й цікаво глянути на жертву, яку терзає ревізорша.

— Та кажу ж, що більше немає! — лунає вже поруч.

Вагон смикнуло, ревізоршу кинуло набік, і я побачив жінку в червоному. Схилившись (ось чому я її не побачив одразу), вона продовжувала гарячково нишпорити в сумочці.

— Так будете платити штраф? Чи гукнуть міліціонера?.. Кондуктор, скажи вагоновожатому, щоб зупинив коло міліціонера!

Я підступив упритул, дістав з гаманця три карбованці. Простягнув ревізорші:

— Ось візьміть.

— Що це?

— Три карбованці. Штраф.

— А ти хто такий? — Ревізорша дивиться на мене з такою підозрою, наче я того трояка в когось украв. Витяг непомітно з кишені, їй, мабуть, неохота отак випускати запросто із своїх пазурів жертву. — Я її штрафую — не тебе.

— Я за неї й плачу, — кажу якомога спокійніше. — Може, я їх їй позичаю. Тож беріть три карбованці й одпускайте нас із Богом.

— А де твій білет?

Дістаю квиток. Проїзний. Подаю разом з троячкою.

Ревізорша ще щось бурчить, але я її вже не слухаю: жінка в червоному, схлипнувши, починає проштовхуватись до дверей.

— Як вони сміли!

Стоїмо на зупинці. Ті, що чекали трамвай, поїхали, ті, що вийшли, порозбігалися, а ми лишилися вдвох.

— Я ж брала квиток!

— Заспокойтесь, я вам вірю. Не варт через дрібницю отак переживати. Нервів не вистачить.

— Гарна дрібниця! Вас би отак обзивали!

Лице її ще палає, в очах зблискують сердиті сльози. А я не в силі одірвати од неї очей. Родяться ж таю красуні на світі! Мені аж боляче від думки, що от ми зараз розстанемось і вже ніколи не зустрінемось.

— Як же я віддам вам три карбованці?

— Пусте, — недбало махаю рукою. — Я навіть радий, що чимось відшкодував за оту гірку.

— За яку гірку? — здивувалась вона.

— А ви вже й забули? З якої ви з’їхали…

— Ой! — стиснула вона щоки долонями. — Ой! То це ви?

— З вашого дозволу, — вклонився їй ґречно.

— Уявляю, що ви тоді про мене подумали.

— Клянусь, нічого поганого!

— Так я вам і повірила!

— Чесно, нічого!

— Ну годі про це, — торкнула вона рукавичкою мою руку. — Як же я віддам вам три карбованці?

— Дались вам ті три карбованці!

— Ні, я мушу обов’язково віддати.

— Ну що ж, — врешті наважуюсь я, — якщо вам так пече… Знаєте що: давайте зустрінемось після роботи. У вас коли кінчається робота?

— О пів на шосту.

— Давайте о шостій.

— А де ми зустрінемось?

Я ледь не бовкнув: «Біля інституту», та вчасно подумав про те, що нас там можуть побачити. Студенти, співслужбовці. Згадав про центральний поштамт, біля якого завжди юрмились парочки.

— Біля поштамту. Як ви? Зможете?

— Зможу.

— То я вас чекатиму. О шостій.

— Гаразд. До вечора, — каже вона. І, зісмикнувши рукавичку, подає руку. Долонька у неї тепла й приємна.

Йшов до інституту, і в мені все співало. І вже в інституті, на кафедрі, в аудиторії, думав тільки про неї. Відтоді, як я був одружений, не мав справи з жінками, окрім власної дружини. В мене не було навіть думки завести адюльтер, хоч гарненькі жіночки та дівчата залюбки кокетували зі мною. Отже, я їм був небайдужий. Та я завжди пам’ятав, що одружений, що працюю в інституті і будь-яка любовна пригода могла скінчитися катастрофою. Пригадую, як виключали з аспірантури одного такого бідолаху, від якого завагітніла студентка третього курсу. А він, як на лихо, був ще й одружений. Потім я випадково зустрів його на вулиці. Скнів у якійсь артілі, а подавав же великі надії, ще в аспірантурі почав писати кандидатську. Тож я не дозволяв собі про це навіть подумати і всіх жіночок тримав на потрібній відстані.

А тут як обмарило: весь час думав про зустріч біля поштамту. І хвилювавсь, як юнак.

Що їй маю сказати, як повестися? Не взяти ж троячку і попрощатися. Ще як слід не познайомившись, я вже боявся її втратити.

Думав-думав і надумався запросити її до ресторану. Міг не боятися того, що доведеться пізно повертатись додому. Позавчора провів дружину на поїзд. Поїхала разом з донькою в Чернігів до матері, яка тяжко захворіла. Збиралися пробути біля неї весь місяць: пішла для того у відпустку. Так що я почувався вільним козаком, тим більше що й жили ми хай і в невеличкій, зате ізольованій квартирі. Тож міг повернутись додому коли заманеться.

Лишилося вирішити проблему з грошима. Дружина виділила мені двадцять карбованців («Доживеш до зарплати»), два карбованці я ще вчора потратив на хліб, ковбасу й молоко та сьогодні віддав трояка, виручаючи нову знайому. Тож лишилось п’ятнадцять, не рахуючи дріб’язку. Я зроду-віку не був у ресторані, ще до одруження обходився студентськими їдальнями, де можна було наїстися за карбованець, та кілька разів завів свою майбутню дружину в кафе — вгостив морозивом. Батьки мої весь вік ішачили в колгоспі, не вилазячи зі злиднів, і якщо заводилася в хаті свіжа копійка, на неї чекало стільки дірок, що не знали, яку й затикати. Чи справити сяку-таку одежину, чи полатати взувачку, чи купити порося, а тут ще податок, а тут позика рідній державі, яка, не жаліючи, дерла з них шкіру, — батькам моїм не лишалося нічого іншого, як писати в кожному листі: «Ти вже, синку, якось там тримайся», і я тримався: на студентську нужденну стипендію, коли доводилося рахувати кожну копійку, а потім, по закінченні вузу, й на аспірантську зарплату, якої вистачало тільки на те, щоб якось дотягти від получки до получки, особливо коли надумався одружитись. Ми й весілля справляли — не скликали гостей, а удвох сходили до загсу, а потім пішли у те ж кафе, де од душі наласувались морозивом.

Тож я зроду-віку не був у ресторані, але розумів, що з п’ятнадцятьма карбованцями та ще й з дамою туди й потикатися нічого.

Де ж дістати потрібну суму грошей?

Позичити? Навряд чи вдасться: до зарплати лишались лічені дні, і гаманці в аспірантсько-асистентської братії давно попідтягали животи.

І тут я згадав про гроші, відкладені на костюм.

Костюм шився в найкращому ательє з наймоднішого на той час матер’ялу: темно-синій бостон зі сріблястою іскрою. Я мав захищати у ньому кандидатську дисертацію, над якою працював не рік чи два, а понад десять років.

Не пощастило мені з кандидатською.

Почав писати її ще за життя товариша Сталіна, взяв безпрограшну тему: «Успішна колективізація в західних областях України». Набираючи матер’ял для дисертації, я не стільки їздив по тих областях, скільки висиджував по бібліотеках, гортаючи підшивки обласних та районних газет, де в кожній статті, в кожному нарисі розповідалося про масовий рух до колгоспів: усвідомивши переваги колективного господарювання, люди пливом пливли до артілі. Друкувалися листи й рапорти великому Сталінові, повідомлялося про поголовну колективізацію цілих районів, висловлювались палкі подяки за щасливе заможне життя.

Я акуратно списував ті переможні реляції, не маючи жодного наміру перевірити їхню правильність, бо підсвідомо відчував, що коли копну глибше, то дізнаюся про речі, здатні привести мене не до кандидатської, а до тюремної камери. Підсвідомий сумнів у правдивості нашої преси живився далекими спогадами з власного дитинства, коли засновувався колгосп у моєму рідному селі на Чернігівщині.

Головою сільради в нас був Юхим Заволока, колишній партизан і герой громадянської. На всі свята він виходив з величезним червоним бантом на грудях, наганом у кобурі і важкою при боці шаблюкою. Тато тихцем розповідав, що Заволока був до революції таким конокрадом, що й земля під ним горіла, дядьки, застукавши якось на гарячому, пустили під лід, а воно випливло по течії нижче, недарма ж кажуть, що гівно і у воді не потоне. Після Жовтневої організував не то банду, не то партизанський загін, який не стільки воював проти німців, білих, петлюрівців, скільки грабував заможних селян: виводили корівок і коней, спорожняли комори й хліви, вибивали серед ночі шибки та й устромляли до хати лопату: «Клади, хазяїне, гроші, а то спалимо, а то й кинемо бомбу!» Після громадянської Заволока став головою сільради, царем і богом, супроти якого ні дихни, ані писни. Отож він і скликав усіх людей до сільбуду, коли з району поступила команда: негайно організувати колгосп.

Мені було тоді десять років, і я впросив тата взяти з собою й мене. Пам’ятаю, мати услід ще гукнула:

— Ви ж там недовго!

— Та чого б ми там засиджувались! — відповів матері тато.

Зайшовши у сільбуд, ми з татом примостилися на крайній од дверей лаві: люду набилося стільки, що почало гаснути світло у лампі. Лампа була на столі, стіл — на помості, а за столом уже не сидів — стояв дядько Юхим. З червоним, на всі груди, бантом, шаблюкою і наганом. Наган був уже не в кобурі — лежав на столі, націлений дулом на людей, що сиділи внизу. Погляд дядька Юхима не обіцяв нічого хорошого, а голос — повний погрози. Ми з татом запізнилися, тому почули тільки кінець виголошеної Заволокою промови:

— Вобчем так: хватить базарювати! Заявляю овторитетно: звідси вийде тільки той, хто запишеться до артілі… Микито, замкни двері!

Позаду клацнув замок, у приміщенні стало так тихо, що чутно було, як потріскував у лампі ґнотик.

— А як хто не схоче писатись? — запитав хтось несміливо.

— Хто не схоче, того винесуть наперед ногами, — усміхнувся недобре дядько Юхим. — Оце ви думаєте для чого? — ткнув рукою в наган.

— Патронів не хватить! — гукнуло іззаду.

— Хватить. Ще й остануться. Припас на усіх. Осьо. — Дядько Юхим поліз до кишені, висипав на стіл блискучі набої. Я аж звівся, щоб їх покраще роздивитись, але тато присадив мене рукою по голові. «Сиди!» — засичав перелякано. Дядько ж Юхим, взявши нагана до рук, націлився у крайнього справа: — Ану йди записуватись!

— Я ще трохи подумаю, — мекнув налякано той.

— Ну, подумай-подумай, мені спішить нікуди. — Наган поціливсь-поціливсь у нього, потім пересунувсь на іншого: — А ти чого гузном приклеївся?

— Дак я ж неграмотний!

— А то не біда. Були б руки да ноги. А грамоті вже в артілі научать… Іди, поки не стрельнув!

Отак по одному, по одному та й висмикував з гурту до столу.

Хтось попросився:

— Хоч до вітру пустіть!

— Валяй у штани, — дозволив дядько Юхим. — Сказав: випускаю тіки тих, хто записався.

Дядько, що просився до вітру, наче наврочив: мені теж припекло надвір. Я засовавсь, заскімлив, тато, зібравшись з духом, гукнув і собі:

— Хоть дитину ось випустіть!

На що дядько Юхим відповів:

— Потерпить, не вмре.

Тоді тато пораяв:

— Пускай, синку, потихеньку під себе.

Отак ми й вернулись десь аж під ранок додому: тато — колгоспником, я — з розмазаним по штанях гівенцем…

І як я його не гнав, оцей спогад, коли працював над дисертацією, він знову й знову повертався до мене. «Скільки ж отаких конокрадів організовували колгоспи по західних областях України!» — ворушилася крамольна думка, бо з кожної переможної реляції цілився мені межи очі дядьків Юхимів наган. Я аж мотав головою, проганяючи далекий той спогад, і оглядався боязко на сусідів, які сиділи в бібліотеці: чомусь здавалося, що вони могли якщо не почути, то здогадатись, про що я зараз думаю.

Та все ж, незважаючи на всі сумніви, дисертація була написана, передрукована начисто, оправлена в сап’янову папку й урочисто покладена перед моїм керівником. Уже був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, вже й опоненти дали знати, що приїдуть на захист, і місця в готелі їм заброньовані, аж тут як сніг на голову звалився двадцятий з’їзд партії, виступ Хрущова на ньому, і все пішло шкереберть. Дисертацію почали відфутболювати від консультанта до консультанта, аж поки мій керівник врешті пораяв її переписати, викинувши всі посилання на Сталіна.

Тобто викинути півдисертації.

Ніс я її додому, й пахла вона мені так само, як оті штанці, в яких я повернувся із зборів, скликаних дядьком Юхимом.

Кілька років витратив на те, щоб назбирати тепер уже цитати з доповідей Хрущова, переосмислити роль машинно-тракторних станцій в колективному господарстві, показати безперспективність дрібних господарств, особливо на землях Західної України, й обгрунтувати їхнє злиття у колгоспи-гіганти, а також висвітлити всенародний рух по виконанню основного заклику партії: за кілька років наздогнати й перегнати Америку по виробництву м’яса, молока й усього, що тільки можна жувати. Голови колгоспів, кленучи стиха той заклик, посунули до міст, скуповували по магазинах масло та м’ясо, щоб виконати нав’язані їм згори зобов’язання, цілі череди неіснуючих корів і бичків, сотні тисяч виссаних з пальців свиней та овець мандрували із звіту в звіт, щоб лягти потім в переможні реляції, які стікалися невпинним потоком у Москву, а звідти, зустрічним, пливли вже Зірки, ордени та медалі, я ж пітнів над кандидатською, переробляючи її. І настав нарешті день, коли я поніс керівникові свою працю, оправлену тепер в ледерин, а не сап’ян, бо сап’ян вже не можна було дістати. Керівник її благословив, був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, замовлені в ресторані кілька столів для бенкету (заліз у борги по самісінькі вуха), але тут відбувся пленум, на якому зняли Микиту Хрущова, і вся моя каторжна праця пішла собаці під хвіст. Тоді я вперше в житті напився. Вертався додому й вигукував антипартійні гасла, а потім не одну ніч просинався мокрий од холодного поту: здавалося, що біля під’їзду зупинилась машина, а по сходинах лунає безжалісний тупіт чобіт. Лежав, боячись і дихнути, і вуха в мене ворушились, як у зайця. Врешті, зібравшись із духом, вислизав з-під ковдри, скрадавсь до вікна.

Освітлена ліхтарями вулиця була насторожено порожня, і та порожнеча втягувала мене, як у безодню.

Тепер я працюю над новим варіантом «Колективізації в західних областях України» і молю всіх на світі богів, щоб Леонід Ілліч Брежнєв протримався на світі до того часу, поки я стану кандидатом наук і зарплата моя становитиме не якісь там нещасні сто двадцять карбованців, а двісті вісімдесят чи то й триста. Та мучуся думкою, брати чи не брати оті сто карбованців, відкладені на костюм, у якому я мав захищати кандидатську. Дружина збирала їх кілька місяців — п’ятірочку до п’ятірочки, десяточку до десяточки, відбираючи найновіші, а назбиравши, загорнула старанно в целофан, обв’язала блакитною стрічкою та й засунула в шафу, під білизну, — од спокуси подалі, коли не лишиться навіть на хліб і треба ламати голову, де перехопити хоч троячку до зарплати. В такі хвилини вона стояла на смерть, не дозволяла мені навіть заїкнутись про оті сто карбованців. «Ось захистимо кандидатську», — не раз мріяла вона, і в тій мрії неабияке місце відводилось новому костюмові й сотні, за яку його мали викупити.

Я таки подався за грошима і, їдучи в трамваї, все мучився думкою, чи зумію дістати сотню, щоб покласти на місце до приїзду дружини (ану ж із порога кинеться перевіряти!)… я ледь не вернувся з півдороги, але якась сила вже не одпускала мене, штовхала у спину, вела на квартиру, до шафи — і ось я вже дістаю обв’язаний блакитною стрічкою пакуночок і вибігаю на вулицю.

Потім, на кафедрі, боячись запізнитись, весь час поглядав на годинник. Вийшов за півгодини до шостої, хоч до поштамту ходу було не більше десяти хвилин, і добре зробив, бо на сходинах мене наздогнав лаборант, який довго й нудно став скаржитись на брак наочної літератури, і я ледь одчепився од нього. Майже побіг до поштамту: здавалося, що мій годинник безнадійно відстав і вона, пождавши, пішла. Глянув на годинник уже на поштамті: за п’ятнадцять шоста. Не запізнився, слава Богу.

У багатьох установах та на підприємствах саме кінчалась робота, люди пливом пливли хідниками, я її міг не побачити в натовпі, тому вирішив стати вище, біля однієї з колон, що підпирали портик. Стояв в усіх на виду, мене могли помітити й знайомі викладачі, і студенти і бозна-що про мене подумати, та мене, за натурою дуже обачного, зараз немов підмінили. Мені було байдужісінько, що про мене можуть подумати. Важило тільки одне: прийде вона чи не прийде, побачу її чи не побачу. І коли минула шоста, і чверть на сьому минуло, мені здалося, що все, що не прийде… вона просто насміялася наді мною… навіщо я їй, отакий, здався… забирайся, поки не пізно, додому, в свою порожню двокімнатну квартиру… Та я вперто продовжував стояти, хоч стрілки годинника вже показували пів на сьому і всі, хто проходив мимо (так принаймні здавалось мені), глузливо поглядали на дорослого йолопа, який, наче зелений хлопчисько, пристрибав на побачення.

«Годі!.. Скільки можна!.. Іду!..» — сказав сам до себе, коли стрілка стала підбиратися до сьомої, а ноги геть скрижаніли. Востаннє глянув у поріділий уже натовп: там гарячим вогником зблиснула в’язана шапочка. Мене так і кинуло в жар, я махнув назустріч рукою, скочив на хідник.

— Ох, як я бігла! — сказала вона, сяючи до мене очима. Притулила долоні до палаючих щічок, і той жест личив їй так, як ще жодній жінці не личив. — Ви давно мене ждете?

— Пусте, — відповів я, не зводячи з неї очей. Розумів, що це не дуже красиво, і нічого не міг із собою вдіяти.

— Бідненький, ви, мабуть, замерзли! У вас он і губи посиніли. — Вона жалісливо торкнулася моєї руки, і той дотик пронизав мене наскрізь. — Простіть мені, але наші телепні надумались під кінець дня проводити збори. Ледь вирвалась.

Ми продовжували стояти на хідникові, люди, обтікаючи нас, штовхали то її, то мене.

— Підемо звідси? — врешті сказала вона. — Вам на трамвай?

— Вам же теж.

І ми рушили до трамвайної зупинки. Вже на ходу вона розкрила сумочку, дістала зелену купюру:

— Візьміть. Не знаю, як вам і дякувати.

Я одразу ж згадав про сотню, що лежала в портфелі, й сказав, що не візьму.

— Оце добре! — вигукнула вона. — Беріть і не вигадуйте! Я не люблю бути боржником.

— Не візьму, — не поступався я. — Хіба що ми її разом потратимо.

— Як же ми її можемо потратити? — розсміялась вона.

— Як? — Я вдав, що роздумую. — Ну, хоча б зайти до ресторану.

— До ресторану? З оцією троячкою?

— А це вже хай вас не тривожить.

— Але ж ми не встигли ще як слід познайомитись!

І тоді я сказав їй те, що думав:

— Не знаю, як ви, але мені здається, що я знаю вас тисячу років.

— Боже, яка я стара!

— Пробачте, я не хотів вас образити!

— Гаразд, пробачаю, — легенько вдарила вона мене по руці. — Але наперед будьте з жінками обережнішими. Особливо коли це стосується їхнього віку… Ну, так де той ресторан, де ми маємо прогуляти оцю троячку?

Я знав лише один ресторан. У центрі, в готелі для інтуристів. Та й то лише тому, що частенько мимо нього проходив. Розповідали, що там ціни особливо кусаються, тому його відвідували в основному інтуристи та командирований люд, що мене і влаштовувало: хто-хто, а наш брат викладач туди навряд чи поткнеться, а тим більше — студент. Я ж із своєю сотнею почувався крезом.

Важкі скляні двері були зачинені. Біліла табличка: «Всі місця зайняті». Я все ж постукав у двері, і по той бік вусатим сомиськом виплив швейцар у пишній лівреї. Мені на якусь мить здалося, що у нього навіть зябра ворушаться під обвислими щоками. Я як міг показав йому на мигах, що ми хочемо повечеряти. Швейцар заперечно хитнув головою. «Всі хочуть вечеряти!» — означав, мабуть, той жест. «Покажіть йому п’ятірку, — шепнула моя нова знайома, — може, клюне». Я дістав п’ятірку і притулив її до скла. Сомина голова підпливла ближче, скривилась і потім стала одпливати кудись набік. Я у відчаї застукав і дістав ще одну п’ятірку.

Подіяло. Одчинивши двері, швейцар підставив човником руку, і дві мої п’ятірки наче розтанули в повітрі. Це вже був не суворий сомисько — рідний дядечко, який виглядав нас із самого ранку: метушливо допоміг скинути пальтечко моїй супутниці, а моє благеньке пальто узяв так шанобливо, наче то була шуба з найдорожчого хутра.

Величезний зал осліпив кришталевими люстрами, золотистими портьєрами на високих, під самісіньку стелю, вікнах, білосніжними скатертинами на довгих шеренгах столів. Сяяли тарілки і бокали, виделки й ножі, за столами сиділа така наряджена публіка, що я в своєму дешевенькому костюмчикові враз відчув себе чужорідним тілом, ізгоєм, і вже подумав, чи не повернути назад. Але тут перед нами вигулькнув молодик у чорному смокінгові і з таким ідеальним проділом, наче його викладали волосина по волосині. Міг поклястися, що цього молодика щойно не було поруч, він наче матеріалізувався з нічого, з повітря, з таємничої якоїсь субстанції тільки для того, щоб, осліпивши нас фантастичним проділом своїм, повести до вільного столика. Я йшов за ним, як Христос на Голгофу, і єдине, що іще тримало мене на ногах, це те, що чоловіки й жінки, які сиділи за столиками, дивились не на мене, а на мою супутницю. А вона йшла у вогнистій сукні своїй так вільно й невимушено, наче весь оцей ресторан був збудований спеціально для неї.

Врешті молодик підвів нас до порожнього столика і мої муки скінчились. Я швидше сів на відставлений поштиво стілець і постарався засунути глибше під стіл нечищені свої черевики. Молодик поклав переді мною меню, видрукуване на дорогому папері, там страв було стільки, що мені зарябіло в очах, і, сказавши, що зараз пришле офіціанта, не відійшов, не одступив, а знову наче розтанув у повітрі. І не встиг я як слід роздивитись меню, як на тому ж самому місці теж із нічого виник інший, як дві краплі води подібний на першого, тільки вже не в смокінгові, а в чорному костюмі з білосніжною серветкою на зігнутій руці. Мені на мить здалося, що той, перший, просто взяв та й приставив свою голову до іншого тулуба. Навіть проділ в блискучій чуприні був той же самий.

— Що будемо їсти?

Більшість страв у проклятому меню мені була невідома. Тому я сказав, що покладаюся на його смак.

— Несіть, що у вас посмачніше.

В очах молодика на мить зблиснуло щось схоже на насміх. З тим більшою поштивістю він схилив свою голову.

— Що питимемо? Горілку, коньяк?

— Несіть коньяк, — намацав я сотню в кишені. Ні, вже не сотню — дев’яносто карбованців.

— А дама? Цінандалі, мускат?

Я хотів відповісти, що несіть і те, й те, але вона мене випередила:

— Я теж питиму коньяк. — І всміхнулася вже тільки до мене: — Помирати, так разом.

Офіціант, розставивши тарілочки і фужери, розтанув у повітрі, і ми лишилися за столом наодинці. Я ще почувався дуже скуто, вона ж, подивившись пильно на мене, поклала руку на стіл, догори долонькою:

— То, може, познайомимось? Мене звуть Надя. А вас?

— Віталій. — Я ледь не бовкнув «Віталій Андрійович», а руку так і не наважився потиснути, хоч мені дуже хотілося те зробити. Поруч, за двома зіставленими столиками, гуляли офіцери, і вони все частіше поглядали в наш бік.

Матеріалізувався офіціант, розставив закуски, налив у пузаті келишки золотистий коньяк. Коньяк був пахучий і дуже міцний, мені одразу ж ударило в голову, і я потроху став забувати, який на мені костюм і які черевики. Обличчя Надине наче наблизилось, очі її звабно сяяли, я вже не боявся торкатися її руки, кожен дотик робив цю жінку все ближчою й ближчою.

Заграла музика. Поміж столиками загойдалися пари, за сусідніми столиками зчинився рух. Там, відставивши різко стілець, звівся майор і, перебільшено твердо ступаючи, підійшов до нашого столика.

— Разрешите пригласить вашу даму? — Від нього так і тхнуло самцем.

— Будь ласка, — видушив я із себе.

Обличчя його було дуже вродливе, він, мабуть, не звик, щоб йому відмовляли, бо одразу ж подав Наді руку. Зводячись, Надя ласкаво всміхнулась до мене: «Ось бачите, яка я, і тут не дадуть спокою!» — говорив той усміх. Проте танцювала з явним задоволенням, і чим довше вона танцювала, тим похмурніше ставало мені на душі. Врешті я налив повен келих коньяку і випив не закушуючи. Вогняна рідина розлилася по жилах, вдарила в голову, де й так гули уже джмелики, ледь помітно загойдалися люстри. А музики грали й грали, вони наче найнялися терзати мою душу.

Та ось, слава Богу, закінчили. Майор підвів Надто (він міцно тримав її за лікоть, здавалося, навіть притискав її до себе), вклонився, повернувсь до своєї кумпанії. Надя, розчервоніла, збуджена, весело сяючи очима, сіла, граціозно поправивши сукню.

— Ви тут не скучали без мене?

— Чому б мав скучати? — буркнув похмуро.

— А я, признаюся, жалкувала, що танцювала не з вами. Але ви самі в тому винні. В наступний танець підемо удвох.

— Пробачте, я не танцюю. — Я ще сердивсь на неї: «Бачив, як ти жалкувала!»

— Ви не танцюєте? — щиро здивувалась вона. І засміялася: — Боже, який ви милий!

А в цей час за сусіднім столом наростав п’яний шум. Офіцери розмовляли все голосніше, і я вже виразно чув, як вони билися об заклад із майором: поведе він Надю до наступного танцю чи не поведе.

— Три пляшки коньяку!!!

— Чотири!!!

Надя теж, мабуть, почула, бо гостро зиркнула на сп’янілу громаду, а лоб її перекреслила сердита зморщечка.

Залунала чергова мелодія. За сусіднім столом чекально замовкли, знайомий уже майор став важко зводитись, а в мене чомусь отерпли губи. Надя сиділа вся напружена, вид її не обіцяв нічого хорошого.

— Р-разрешите пригласить вашу даму?

Він уже помітно похитувався.

Я не встиг розтулити рота, як Надя сухо відрізала:

— Дякую, але я не піду.

— Но почему же? — здивувався щиро майор.

— Ви що, не здогадуєтесь? — зиркнула Надя на нього.

— Не догадываюсь.

— Дама не йде танцювати лише тоді, коли вона хоче в туалет!

В житті не бачив такого розгубленого обличчя, майор стояв наче облитий помиями, він, мабуть, не знав, що робити далі, а за сусіднім столом вибухнув утішений регіт: там таки почули, що відповіла йому Надя.

Згодом мимо нас проплив офіціант, несучи на високо піднятій таці чотири пляшки коньяку. А ще трохи згодом там став назрівати скандал. Майор поривався до нас, горлаючи про заплямовану честь мундира, решта його стримувала, вмовляючи, потім всі як по команді звелися й пішли, тягнучи під руки сп’янілого на смерть майора, а в мене відлягло від серця. Я смертельно боявся скандалу, це було б для мене, викладача інституту, катастрофою. Надя ж налила собі коньяку, піднесла фужер до губів і, кивнувши сама до себе, примовила:

— Пей, подлая!

Очі її нестримно сміялись.

— А все ж мені жалко майора, — сказав я трохи згодом. Після того як Надя його одшила, він мені став майже симпатичним.

Обличчя Надине враз стало сердите:

— Терпіти не можу нахаб! А особливо брюнетів.

— Чому саме брюнетів? — Я, слава Богу, був шатеном.

— Бо колишній мій чоловік теж був брюнетом. І найбільшим у світі котярою. Ви можете собі уявити: він вмудрився зрадити мене під час нашого весілля!

Я такого уявити не міг. Тим більше що жодного разу навіть подумки не зрадив власну дружину. Не тільки тому, що я її так уже шалено кохав, а тому, що завжди пам’ятав, де і ким працюю.

— А він мене зрадив. Знаєте звичай: наречена має протанцювати по колу з кожним бажаючим. І поки я, щаслива дурепа, танцювала, він заманив мою найближчу подругу до ванни і там її трахнув.

Оте «трахнув» виломилося з її вуст так природно й невимушено, наче й не було в ньому нічого вульгарного.

— Потім я втратила лік його зрадам.

Сердита хмаринка знову пропливла по її лицю.

— А ви йому… зраджували? — чомусь мені дуже трудно було вимовити останнє слово.

— А я що, схожа на безборонну овечку? — запитала з викликом Надя. — Я постаралась прикрасити його лоба такими рогами, що йому й в’язи набік звернуло!

Признатися, в душі я чекав іншої відповіді. На мить мені стало так прикро, наче Надя зраджувала не чоловіка, а мене.

— Бідний чоловік!

— Бідний! — фиркнула Надя. — Отакі ви усі, лізете під кожну спідницю, а щоб жінці, то зась. Та що ми про це! Він не вартий того, щоб його тут згадували. Так ви й справді не вмієте танцювати?

— Їй-богу, Надю, не вмію. — Ще жодне ім’я не приносило мені такої втіхи.

— Тоді давайте вип’ємо. Я сьогодні хочу напитись.

Вона плеснула мені й собі, торкнулася келихом келиха.

— Вип’ємо за те, щоб ви навчилися танцювати!..

Ми таки допили весь коньяк, хоч нам, може, й не слід було того робити. Залишали зал чи не останні, я королівським жестом кинув десятку в підставлену чоловіком долоню і дав одягнути на себе пальто, як справжній гультяй, який не вилазить із ресторанів. Ми вийшли надвір, у морозняну ніч, притулившись одне до одного… і ніч належала нам… і все місто належало нам… і навіть запізнілий трамвайчик, який нас підібрав, теж належав нам. З головою закушкавшись у величезну хустку, кондукторша дрімала над своєю чорною сумкою, крім неї і нас, у трамваї нікого не було, водій чи то поспішав додому, чи взагалі полюбляв швидку їзду, тільки гнав так, що аж іскри снопами летіли, нам було дуже весело й смішно, сміючись, ми зіскочили в сніг і помахали рукою вслід трамваєві, що прудко біг угору, і пішли порожньою вулицею, і те, що Надя жила майже поруч зі мною, здавалося мені незбагненним чудом, як і те, що я прожив тут добрий десяток років і жодного разу не зустрівся з нею.

Підійшли до будинку (вже не світилося жодне вікно), і Надя просто сказала:

— Ходімо до мене.

І повела мене, як малого, за руку.

Йшов за нею, весь у чеканні того, що мало статись… «Побачила б мене зараз дружина…» Спіткнувся і ледве од ляку не впав. «Куди йду?.. Що роблю?.. Опам’ятайся!..» Чомусь зблиснули в темряві строгі очі завкафедрою, якого ми панічно боялися… «Боже, що б він оце зараз подумав про мене!..» Зблиснули та одразу ж і згасли: я вже не належав собі, а оцій жінці, яка стала мені такою близькою, що я, кого оце не зустрів би, не зміг би розтулити руки й випустити гарячу долоньку.

Третій поверх, таємниче зачаєні двері. Коридор, де ми полишили пальта, наповнена чекальною темрявою кімната з великим, на всю стіну, вікном. Клацнув вимикач, і світло залило всю кімнату, відбилося червоно од підлоги, од стін, од гардин, від усіх предметів, що стояли, висіли, лежали довкола. Кімната враз ожила, заворушилася, заграла вогнями, мене так і обдало всього жаром. Надя одразу ж вимкнула люстру, лишивши тільки настінний світильник, від чого все, що було в кімнаті, наче збіглося, обступило з усіх боків у нетерпеливім чеканні, і нам не лишилося нічого іншого, як кинутись одне одному в обійми.

Те, що потім стала виробляти зі мною в постелі Надя, не йшло в жодне порівняння з тим, що було в мене з дружиною. Дружина моя належить до того типу жінок, які дивляться на секс як на необов’язкову приправу до повсякденної страви. Її можна подати, а можна й не подавати, можна взагалі забути про неї — нічого од того не зміниться.

Колись я вичитав, як мати-англійка повчала свою доньку перед шлюбною ніччю:

— Це жахливо! Але ти заплющ міцніше очі і думай про Англію.

Дружина моя теж, мабуть, в такі хвилини думала про Англію. І дивилася куди завгодно, тільки не на мене. Бо в найвідповідальнішу мить могла скинути мене з себе й сказати:

— Зачекай, он щось повзе по стелі!

А потім, коли з’ясовувалось, що то їй просто привиділось, здивовано запитувала:

— Ти чого одвернувся?

— Нічого! — буркав я в байдуже біліючу стіну.

— Ну, то давай спати. — Й одразу ж засинала з відчуттям виконаного обов’язку.

Як вона змогла завагітніти — не пояснити, мабуть, і найдосвідченішим гінекологам.

Для Наді ж секс був не закускою, а тією основною стравою, заради якої й варто жити на світі. За кілька хвилин вона так мене обробила, що од мене, здавалось, не лишилось нічого, окрім оболочки тілесної. Лежав оглушений, солодко спустошений. Чомусь згадав бачену колись статуетку індійської богині кохання. Аж тепер зрозумів, чому вона була шестирукою. Для того, що виробляла Надя зі мною, двох рук було явно замало.

Вона ж скинула ковдру, потягнулася голим тілом богині:

— Ох, як хороше!

Цілувала й питала:

— Ти мене будеш любити?

Й не давала мені відповісти:

— Будеш, ніде ти не дінешся. Адже я не просто жінка, я — відьма.

А я все ще лежав, не в спромозі поворухнутись. Відчуття, що вперше по-справжньому пізнав жінку, все більше оволодівало мною.

В ту ніч я так і не пішов додому. Коли Надя, врешті награвшись, задрімала, я став обережно вислизати з-під ковдри. Та не встиг узяти сорочку, як вона розплющила очі й спитала:

— Ти куди?.. Не здумай сю ніч мене покидати. — І розсміялася так, наче щойно й не дрімала: — Повинна ж я до кінця розквитатися з тобою за оті три карбованці!..

І до самого ранку ще кілька разів віддавала мені отой борг…

І ту ніч, і другу, і третю, і четверту, і п’яту я проводив у Наді. Поспішав по роботі до трамвайної зупинки і ще здалеку бачив червону шапочку, що чекала на мене. Брались за руки і отак до трамвая й заходили, притулені одне до одного, відгороджені невидимим муром від людей, які товпились, штовхалися, продиралися й лаялись, — нам було світло й хороше, нас зовсім не обходив похмурий цей люд, що злісно клубочився довкола, — ми бачили тільки одне одного, дихали одне одним.

На шостий вечір, коли ми зійшли на зупинці, Надя спитала:

— То куди ми сьогодні підемо?

— Як куди? — здивувавсь щиро я. — Звісно ж, до тебе.

— А тобі не набридло моє ліжко?

Я відповів, що не набридло.

— А мені вже набридло. Я хочу переспати сю ніч на твоєму ліжкові.

У мене, мабуть, був такий ошелешений вид, що вона розсміялась:

— Мушу ж я полежати на місці твоєї дружини! Чи ти, може, не хочеш?

Ну що я мав їй відповісти? Що я дуже боюся своєї дружини? Що при одній лише згадці про неї у мене п’яти холонуть? Чи міг я це їй сказати?

— То йдемо? Чи мені самій вертатись до себе?

Самій? Без мене? Цього я не міг допустити!

Та й дружина ж повернеться не раніше ніж за два тижні. То що мені може загрожувати?

— Їдемо, — нарешті зваживсь я. — Тільки знаєш… мені незручно про це казати…

— Що саме?

— Розумієш, навпроти нас живе сусідка, яка товаришує з моєю дружиною. Не доведи Господи, побачить…

— Не побачить, — заспокоїла Надя. — Я йтиму не разом із тобою, а слідом. Не замикай тільки двері.

Мені одразу ж відлягло на душі. Пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутись, піднявся на свій поверх. Поспіхом дістав ключ, встромив у замок. І тільки встромив, як здалося, що в квартирі хтось є. Стоїть по той бік дверей, прислухається… Дружина!.. Повернулась не попередивши. А внизу вже піднімалася Надя… Хотів висмикнути ключ, метнутися вгору, але тут навпроти клацнув замок і стали відчинятися двері.

Сусідка!.. Не усвідомлюючи, що вже роблю, вихором влетів до своєї квартири.

Стояв посеред коридору, і серце гупало так, що, здається, вилама ребра. Стояв і кляв себе за те, що послухався Надю.

Знову відчинилися двері (я так і підскочив), зайшла тихенько Надя.

— А ти чого не світиш? — спитала здивовано.

— Ти її зустріла? — спитав чомусь пошепки.

— Кого?

— Та сусідку ж!

— Так то була сусідка?

— Та вона ж!.. Де ви зустрілись?

— На ґанку.

— Вона тебе нічого не питала?

— А що вона мала питати? Просто я привіталась до неї…

— Привіталась? Господи, навіщо?

— А хай тепер сушить голову, де мене бачила, — розсміялася Надя.

Вона ще й сміється!..

— Ну і довго ми так стоятимемо?

Я трохи приходжу до тями. Беру Надине пальто, роздягаюся й сам.

— Це наліво у вас кухня? А кімната сюди? — Не чекаючи, поки я відчиню двері, Надя сама заходить до кімнати. — Де у вас вимикач?

Надя вмикає світло, а я кидаюся до вікон, щоб затулити їх шторами.

— Ти так боїшся? — запитує Надя.

— А навіщо, щоб нас хтось бачив? — Хоч із будинку навпроти підгледіти можна хіба що в бінокль: триста метрів, не менше. Та береженого Бог береже.

Надя ж тим часом роздивляється по кімнаті. Все їй тут цікаво, до всього треба доторкнутись.

— Твоя дружина не позбавлена смаку, — врешті каже вона. — От тільки шпалери… Ти не відчуваєш, як од них віє холодом?.. Бр-р. — Надя аж здригнулась, а я вперше подумав, що шпалери в нас і справді не той… — І в спальні такі ж? — Вона уже простувала до спальні. — Я так і думала! — сказала вже звідти. — У твоєї дружини не інакше — риб’яча кров.

Я ступаю слідом і з порога натикаюсь на погляд моєї дружини. Її великий портрет висить навпроти над ліжком. Мені враз стає не по собі, хочеться одступити назад, забігти світ за очі. Надя теж помітила портрет, бо застигла на місці.

Жінки дивляться одна на одну — пильно, незблимно, як можуть дивитися тільки суперниці. Підмічається кожна деталь, кожна риска. Тут уже не приховаєш нічого ні кремом, ні пудрою. Все висвітлюється, наче рентгеном, і одразу ж ставиться нещадний діагноз.

— А вона у тебе ще й на людину схожа, — зверхньо каже Надя. — Як вона в постелі?

Я спаленів так, як не паленів ще, мабуть, ніколи. Боявся вже й глянути на портрет, щоб не зустрітися поглядом з очима дружини. Мені раптом здалося, що вона ожила: все бачить і чує.

Надя ж, не зводячи з портрета очей, повільно почина роздягатися. Скинула червону блузку, опустила під ноги червону спідницю. Гнучко вигинаючись тілом, звільнилася від червоної сорочки, червоних трусів, червоного ліфчика. Все це — додолу, під ноги, навіть не дивлячись, куди воно падає. Стала посеред червоної піни, якась аж вища на зріст, якась аж стрункіша, і тіло її так і засяяло, підсвічене червоними відблисками.

— Де твоя дружина любить лежати?.. Отут?..

Підняла подушку, побачила нічну сорочку:

— Її?.. Ну, звісно ж, її!.. Хто б іще додумався лягати до чоловіка в сорочці! А може, й мені спробувати?

Розгорнула, роздивляючись, потім узяла й наділа на себе. Завелика, сорочка опустилася їй аж на п’яти. Плутаючись у тій сорочці, схожа на дівчинку-підлітка, забралась на ліжко, підповзла до портрета:

— Одвернись. Краще тобі не бачити, що ми тут вироблятимем.

Й розвернула портрет — лицем до стіни.

— А ти чого стоїш? Роздягайся і ходи до мене.

— Хоч сорочку скинь! — простогнав я до неї.

— От цього я якраз і не збираюсь робити! — розсміялась вона. — Повинна ж я хоч сю ніч відчувати себе твоєю дружиною!.. До того ж я хочу, щоб ти мене щоразу згадував, коли твоя надіватиме цю сорочку.

Ми заснули далеко за північ. У Надю наче вселилися всі на світі чорти й чортенята, і вона змусила мене повторити відомий подвиг Геракла, з тією хіба що різницею, що Геракл мав справу з невинними дівчатами, в яких ще не прокинулась жінка, я ж із однією, зате із справжньою бестією, яка пройшла Крим і Рим і всі мідні труби. Так що невідомо, кому із нас було важче: мені чи Гераклові. Тим більше що над головою Геракла не висів портрет його жінки. Хай навіть обернений лицем до стіни. Мені весь час здавалося, що дружина моя пропікає очима картонку, на яку було наклеєне фото. Хотілося зняти, заховати подалі, але хіба ж вирвешся з палких цих обіймів: не встигнеш прийти трохи до тями, як знову жагуча команда: «Ти що, ліг до мене дрімати?»

Давай, новітній Геракле, давай, не вилежуйся!

Ми заснули так міцно, що коли в коридорі залунав електричний дзвінок, то він ніяк не міг прорватися в нашу свідомість. Коли ж я нарешті прокинувся, то спершу подумав, що лежу в Наді, і поторгав її за голе плече: «Надю, хтось дзвонить!» — а вже потім, як Надя схопилась і, як була, у сорочці, пішла до дверей, я нарешті усвідомив, що дзвінок лунає у моїй квартирі. «Жінка!» — вибухнуло в мені. Як я в ту мить не помер, і досі не відаю… «Жінка!..» Злетів з постелі, голий-голісінький метнувся за Надею: перехопити, затримати, не дати їм зустрітись. А дзвінок калатав як скажений… Наздогнав Надю уже в коридорі, вхопив за сорочку, зашипів їй на вухо: «Ховайся під ліжко!..» Й одразу ж згадав про її одяг, що валявся на підлозі… «А це що?» — спитає дружина. Метнувся назад, зафутболив під ліжко червону блузку й труси, спідницю і ліфчик… Надя вже верталась назад… «Під ліжко!.. Швидше під ліжко!..» Побіг в коридор… «Хто там?» — щоб виграти час. По той бік мовчало. «Хто там?» — «Пошта. Вам телеграма». Я весь так і обм’як. Ватяними ногами підступив до дверей, ватяними руками повернув ключ у замкові. Одчинив двері й побачив знайому листоношу.

Очі у неї одразу ж стали як блюдця, а рот розтулився, як у рибини, яку висмикнули з води на берег. Ткнула телеграму й одразу ж побігла донизу, не чекаючи, поки я розпишуся.

Вже зачиняючи двері, я зрозумів, чому в листоноші був такий ошелешений вид: адже я стояв перед нею в чому мати родила. Але навіть це не йшло в жодне порівняння з тим, що на її місці могла б стояти дружина.

Повернувшись до спальні, став читати телеграму. Й досі трусилися руки, стрибали літери.

Писав брат. Повідомляв, що буде проїздом, просив вийти на вокзал.

— Ти чого так ізблід? — поцікавилась Надя.

— Ти б не зблідла! — відповів їй сердито: вона й не думала залазить під ліжко. Лежала, розкинувши руки, в сорочці моєї дружини.

— Йди до мене.

— Ну, знаєш!..

Ледь стримуючись од злості, почав одягатись. Давав собі клятву більше нікого не пускати в квартиру. Пережити таке, як я пережив оце зараз, можна було тільки раз в житті.

Вже на роботі подумав: «Годі!.. Треба кінчати!.. От сьогодні візьму й не вийду до Наді. Хай потроху звикає до того, що нам врешті-решт доведеться розстатись. Незабаром повернеться дружина, і тоді вже й мови не може бути про те, щоб десь ночувати, окрім власного дому».

Та минав день, надходив вечір, і моя рішучість танула. Я не міг уже бути без цієї жінки, не міг пропустити хоч ніч, тим більше що ночей цих лишилося зовсім уже обмаль. Єдине, на що в мене вистачало сили волі, це не приводити її більше до себе додому.

Отак і пролетіли три тижні: в чаду, в гарячім тумані. Я кілька разів збирався завести мову про те, що якось треба кінчати, але щоразу, як бачив її червону шапочку, розумів, що сьогодні не зможу, що це було б понад мої сили: отак узяти й розстатись. Хай уже завтра. Завтра зберуся з духом. Я майже біг їй назустріч, хапав її гарячу долоньку, щоб не випускати, поки ми зайдемо до неї в кімнату, і часто в моїй голові зблискували такі крамольні думки, що я став боятися самого себе. Що добре було б, аби моя дружина десь зникла… Аби я був вільний… Я обзивав себе подумки мерзотником… негідником… і нічого не міг із собою подіяти.

Аж якось Надя сама заговорила про це.

Ми лежали в ліжкові, притулившись одне до одного, а над нами ще ритмічно погойдувався гарячим шепотом пронизаний морок. У ньому ще лунали Надині схлипування, стогін. Морок поволі згортався, опадав на холодну підлогу, червоне світло від нічника омивало розпашілі наші тіла. Ми лежали не рухаючись, без думок, без бажань, спустошені солодкою втомою, коли Надя зненацька звелася на лікоть, схилилася наді мною. Її довге волосся впало мені на обличчя, а невеликі й тугі, як у незайманої дівчини, груди сяйнули мені прямо у очі.

— Коли твоя приїжджає?

— В неділю, — відповів неохоче. Мені чомусь було неприємно, коли вона згадувала мою дружину.

— І ти її підеш зустрічати?

— Піду. Вона ж із дочкою.

— Підеш чи побіжиш?

— Піду… Яке це має значення.

— А я?

— Що ти?

— Що я маю робити? Може, ти й мене візьмеш із собою?

Мене так і підкинуло:

— Ти що, здуріла? Ти розумієш, що ти говориш?

— Так не візьмеш?.. Я так і знала.

Вона звелася, стала вдягатись.

— Ти куди? — спитав ошелешено.

— Піду до подруги. — Вона саме надягала сорочку.

— До якої подруги?

— До подруги. Сьогодні вона іменинниця.

— А я?

— А ти йди додому. Тобі ж треба готуватись до зустрічі з нею.

— Ну, Надю, годі жартувати! — Я ще не вірив, що це — серйозно.

— А я не жартую. — Надя вже надягала блузку. — Треба ж мені відвідать подругу.

— А мені що накажеш робити?! — вже вигукнув я.

— А ти теж збирайся. Не можу ж я тебе лишити в квартирі. — Сказано було таким тоном, наче від мене можна було чекати всього.

Ображений, я теж звівся з ліжка. Одягнувся, взувся, надяг пальто, шапку:

— До побачення.

— До побачення. — Надя навіть не глянула на мене.

Обернувшись до дзеркала, підводила червоною помадою губи.

Я щосили грюкнув дверима (грюкнув подумки), швидко спустився донизу. Сніг сердито рипів під ногами, крижаний східняк обпікав обличчя. Було темно, непривітно, безлюдно.

У ту ніч я майже не спав. Пробував утішитись думкою, що я ж сам цього хотів, що маю тільки радіти цьому, а радості чомусь не було. Зарившись обличчям у темну подушку, я у відчаї думав: «Господи, хоча б швидше приїжджала дружина!» Такий був одиноко-нещасний. У квартирі було як ніколи тоскно та холодно.

А наступного дня, по роботі, пересилив себе і обійшов трамвайну зупинку біля поштамту. Їхав потім у переповненому трамваї, і весь час здавалося, що Надя стоїть поруч.

І знову ніч: одинока, темна, безрадісна.

Як мені її бракувало!

Другого дня не витримав: ледь дочекався кінця лекції, побіг до поштамту. І ще здалеку побачив Надю.

— Привіт! — видихнув я.

— Привіт!

Привіталася так, наче між нами нічого й не сталось. Взяла під руку, міцно притислась. Не поцікавилася навіть, чому я вчора не прийшов. Дивилася щасливо на мене, а губи її були розтулені, як для поцілунку.

— Поїхали?

— До тебе?

— До мене.

І в ту ніч як ніколи була ласкава зі мною. Потім, коли ми лежали знесилені, вона спитала:

— Хочеш, я тобі щось скажу?

— Кажи, — розклеїв я губи.

Поринав у легку ту дрімоту, коли все починає пливти-пливти, ледь погойдуючись, а повіки стають все важчими й важчими.

Надя припала до мене, дмухнула в скроню, перебрала волосся, обкрутила довкола пальця.

— А ти не будеш сердитись?

— Чого б це я мав сердитись? — Слова народжувались мляві, язик ледь повертався. Сон уже по-справжньому брався за мене.

Вона ж притислася ще міцніше, прошепотіла на вухо:

— Я стану матір’ю.

Матір’ю?..

Це слово ковзнуло по сонній свідомості, не лишивши жодного сліду. Знову став поринати в дрімоту, але Надя вже нетерпляче мене торсонула:

— Та ти мене слухаєш?

— Ну, — розтулив важкі повіки. Потягнувся, став позіхати.

— У нас буде дитина!

Сон з голови наче вимело. Я так і застиг із розтуленим ротом.

— Яка ще дитина?

Вже сидів, відкинувши ковдру, хоч не пам’ятаю, коли мене підхопило.

— Отакенька, — показала Надя. — Гарненька-гарненька. І дуже схожа на тебе.

— Хто це тобі сказав?!

— Не кричи, бо злякаєш, — застерегла Надя таким тоном, наче те немовля вже лежало поруч із нами. Провела пестливо по животу, сказала замріяно: — Ми будемо щодня приходити до тебе… Зустрічатимем татка…

Перед моїм зором враз постала жахлива картина: інститут, широкі сходини, заповнені викладачами й студентами, і Надя назустріч, з немовлям на руках… Як дві краплі води схожим на мене…

— Коли ти встигла?

— Встигла, миленький, встигла. Хіба з тобою не встигнеш! Ось дай сюди руку, поклади на живіт.

Я відсмикнув руку так, наче вона пропонувала притулити її до розжареної сковороди. При думці, що там ворушиться зараз щось схоже на пуголовка, при одній лише думці про це мене всього так і пересмикнуло. Бажання будь-що позбавитись цієї істоти з такою силою оволоділо мною, що я знову не витримав і закричав:

— Роби аборт!.. Чуєш, аборт!..

— Аборт? — похитала головою Надя. — Ні, милий, оцього я якраз і не збираюсь робити. Я весь час хотіла мати дитину. Не забувай, що мені скоро вже тридцять років… Та чого ти так переживаєш? Ти ж все одно не любиш свою половину…

— Звідки ти знаєш?

— Інакше ти б не ліг до мене в постіль. В перший же вечір. Забув?.. Тихо-мирно розведетесь, і перейдеш жити до мене.

Так ось що в її голові!

Притьмом зсунувся з ліжка, став натягати штани. Руки трусились, нога ніяк не пролазила в холошу. Надя з видимою цікавістю спостерігала за моїми потугами, потім сказала:

— І довго ти будеш терзати сорочку?

Жбурнув сорочку, ухопив штани. Коли вже одягнувся, вона запитала:

— Ти мене хоч поцілуєш на знак вдячності?

Чорт!.. Чорт!..

Біг порожньою вулицею, давав собі клятву більше не стрічатися з нею. У душі не вірив, що вона завагітніла. Не хотів вірити!..

Надя мовчала цілісінький тиждень.

За цей тиждень повернулася дружина з дочкою, а я збувся золотого годинника.

Годинник цей був подарований мені на тридцятиліття. Моєю ж дружиною. Зняла майже всі гроші з ощадної книжки (збирала на цигейкову шубу — кількарічну мрію свою), купила годинник, віднесла до гравера. Той вирізьбив напис: «Тридцять років найдорожчому». Я цей годинник дуже беріг, навіть коли заводив, то ледь торкався коліщатка, щоб не пошкодити, і от мусив розстатися: іншого виходу не було. До приїзду дружини мав покласти на місце оті сто карбованців, що на костюм, та ще заборгував понад сотню: щодня тратив десятку, як не більше. Надя дуже любила мускатне шампанське (пляшка сім п’ятдесят), плюс півкілограма найдорожчих шоколадних цукерок («Грильяж у шоколаді», «Ану відбери!»), хоч ми їх і не поїдали усі, але купувати двісті чи триста грамів було якось незручно. Отак і незчувся, як втратив більше сот ні карбованців, позичених до зарплати, і треба було їх терміново віддавати, тож як не шкода було, а довелося позбутись годинника. І брехати дружині, що вкрали в трамваї: зрізали з руки, не помітив і коли.

Дружина була дуже засмучена, в неї аж сльози набігли на очі, що траплялось з нею вкрай рідко, а мене дуже мучила совість. І єдине, що хоч трохи мене виправдовувало у власних очах, це те, що з Надією було раз і назавжди покінчено. Я з усіх сил намагався забути про неї, як це не було трудно, особливо в перший вечір, коли повернулась дружина і, збираючись лягти у постіль, дістала з-під подушки й надягла нічну сорочку. Я ледве не крикнув: «Скинь!» — і відчував ту прокляту сорочку всю ніч, бо мені весь час марилось, що поруч не дружина лежить, а Надія. А вранці висмикнув її крадькома з-під подушки, убгав похапцем у портфель і вже на вулиці вкинув до бака із сміттям.

Я ходив на роботу, намагаючись не сідати в трамвай, щоб не зустріти Надію, я щоразу минав, обходячи іншою вулицею, зупинку біля поштамту, я надіявся, що Надія врешті-решт забуде мене, гак, як я намагався забути її, хоч це мені не так легко давалося, бо не раз ловив себе на бажанні кинути все і бігти до неї, але в мене щоразу вистачало здорового глузду стримать себе, сказати: «Не смій! Тобі що, жити набридло?» Я боявся й подумати про те, що б заварилося, коли б про це дізналась дружина. Тож я ходив на роботу й з роботи, оминаючи поштамт, щоразу здригаючись, коли в натовпі зблискувала червона шапочка, чи пальтечко, чи сумка, в мене і в грудях терпло од страху, а коли шапочка — пальтечко — сумка байдуже минала мене, відчував себе так, як відчуває, мабуть, себе солдат, який, наступивши на міну, лишається живий та неушкоджений.

Аж ось одного разу на кафедрі пролунав телефонний дзвінок.

— Вікторе Андрійовичу, вас!

Мене?.. Хто б це міг дзвонити?.. Одразу ж подумав про дружину, чи не скоїлося чого вдома.

— Слухаю.

По той бік мовчало.

— Я слухаю!

В рурці тріснуло, гаряче дихнуло у вухо:

— Здрастуй!.. Упізнаєш?

У мене і в очах потемніло.

— Ти мене чуєш?

— Чую, — видушив з горла.

— Нам треба зустрітись. Сьогодні.

Зустрітись? Але ж мені не можна стрічатися з нею! Я й так відчував себе як після важкої хвороби. Тільки став видужувати, й знову?..

— Пробачте, я не маю часу. — Звертався до неї на «ви», бо здавалось, що вся кафедра нашорошила вуха.

— Тоді я прийду зараз до тебе!

— Ні, ні! — рурка ледь не випала з рук. — Я прийду!.. Зараз іду.

— Чекаю коло поштамту.

Знову тріснуло, глузливо запіпікало.

Йшов до поштамту, і мене розбирала злість. Це ж треба набратись нахабства — дзвонити на кафедру! І ще: звідки вона взнала наш телефон?

Вона стояла, як завжди, вся у червоному. І я вперше подумав: невже їй не приїдається один і той же колір?

— Прийшов? — усміхнулась недобре.

— Прийшов. Але на хвилинку. У мене за півгодини починається лекція. — Лекції сьогодні в мене вже не було. — Що ти хотіла сказати?

— Раніше ти так не поспішав.

— Та кажу ж, лекція!

— Гаразд. Давай пройдемось до того он скверу, бо тут і поговорити не дадуть.

— Давай, але ненадовго.

— Не бійсь, не затримаю.

У сквері вона зупинилась, зісмикнула нервово з руки рукавичку.

— Здогадуєшся, чого я тебе покликала?

Я сказав, що не здогадуюсь.

— То що ти, надумався?

— Що я маю надумуватись?

— Дурника вдаєш? — Очі її були злі і нещадні. — Напакостив — і в кущі?

— Не кричи! — Мені здавалося, що всі люди, які проходили мимо, поглядають у наш бік.

— А я не кричу… Ти ще не знаєш, як я вмію кричати… Поки що я розмовляю з тобою по-доброму. Моїй дитині потрібен тато, і ти на мені маєш одружитися.

— Так я ж одружений!

— Розведешся.

— В мене ж дружина!

— Нічого тій жабі не станеться. Їй так потрібен чоловік, як рибі парасолька. Проживе і без тебе. А моїй дитині потрібен тато. — Так наче та дитина вже народилась.

— Ну гаразд, я подумаю. Тільки не кричи. — Бо мені все здавалось, що вона кричить.

— Думай, тільки недовго… Зажди. — Бо я хотів уже йти. — Сталіна Ульянівна тобі відома?

Мене наче окропом ошпарило.

— Звідки ти її знаєш?

— Знаю, — усміхнулась недобре. — Це моя рідна тітка. Я їй поки що нічого не казала. Так що думай… Думай, поки не пізно!

Повернулась, пішла.

А я все ще стояв, приголомшений.

Сталіна Ульянівна!

Більшого жаху трудно й придумати.

На кафедрі її колись прозивали Орлеанською Дівою. Згодом, коли на політичному обрії з’явилася Маргарет Тетчер, охрестили Залізною Леді. Вона й справді була наче викута з найміцнішого сплаву. Навіть одяг на ній гримів, як залізний. Говорили, що вона так і лишилася незайманою. Бо ніхто не зважувався на ній одружитись: зробити її дамою можна було хіба що свердлом. Побідитовим…

Сталіна. Ульянівна.

Вона прибрала ці дикі ім’я та по батькові в тридцять сьомому, коли її батьків розстріляли. Зреклася їх одразу ж і на честь великого вождя та учителя поміняла нормальне ім’я на Сталіну, а по батькові стала Ульянівною. Об’єднала у своїй основі Сталіна з Леніним. І ніхто в ті роки криваві не міг позмагатися з нею у викритті ворогів народу, їх тавруванні. Навіть рідного брата спровадила вслід за батьками, звинувативши його в симпатії до троцькістів-бухарінців.

Під час війни Сталіна Ульянівна працювала у Смерші. Подейкують, що її остерігалися навіть смершівці. Не кажучи вже про тих нещасних шпигунів-диверсантів, яких вона з насолодою спроваджувала на той світ.

У нас на кафедрі Сталіну Ульянівну боялись гірш, ніж чуми. Вона вміла так роздмухати щонайменшу дрібницю, надати їй такого політичного забарвлення, так її повернути, що вона, та дрібниця, ставала найтяжчим злочином проти держави, комуністичної партії. Винуватець заслуговував якщо не розстрілу, то найсуворішого покарання. Особливо нещадною вона була чомусь до чоловічої половини роду людського.

Пам’ятаю один випадок, який можна було б назвати кумедним, коли б у ньому не взяла найактивнішу участь Залізна Леді.

Було це ще за Хрущова. Наш інститут, як і всі вузи країни, трусила чергова пропасниця: вимагалося наблизити навчання студентів до життя, і всі лекції, навіть з астрономії, обов’язково пов’язувати з повсякденною дійсністю. Навіть математика, коли там не йшлося про підвищення надоїв молока від корів чи суцільний опорос свиней, розцінювалась як ідейно хибна, відірвана від життя. Спускалися строгі циркуляри, засідали численні комісії, збиралися конференції по обміну досвідом — у викладачів голови йшли обертом.

Саме тоді працював на кафедрі фізики молодий доцент. Подавав великі надії, у двадцять п’ять років блискуче захистив кандидатську, в тридцять дописував докторську. Оригінал і дотепник, улюбленець студентської молоді. Коли від нього стали вимагати зв’язку з життям, він узяв і придумав задачки на кшталт ось такої:

«По столу зі швидкістю два сантиметри в секунду біжить самиця таргана. А позаду, її наздоганяючи, зі швидкістю три сантиметри на секунду поспішає сексуально заклопотаний тарган. Відстань між ними — вісімдесят сантиметрів. За який час самець наздожене самицю?»

Успіх тих задачок був колосальний. Переповідаючи їх одне одному, ми від душі сміялися… Сміялись до тих пір, доки про них не дізналася Сталіна Ульянівна.

Як!!! І ви смієтесь?! Та це ж злісна компрометація заходів партії й уряду! Підкоп під саму основу найпередовішої у світі радянської науки! Неприкрите знущання над найсвятішим: виховання нашої молоді в дусі свідомих будівників комунізму!

І пішло. І поїхало.

Партгрупа. Партбюро. Партзбори. Партком. Партконференція.

Райком і міськком. Скрізь доповідач — Сталіна Ульянівна. Виключили з партії, потурили з роботи. Хрест на докторській, хрест на науковій кар’єрі. З трудом влаштувався до технікуму.

Отака вона, Сталіна Ульянівна!

Тож страшно й подумати, що буде зі мною, коли ця мегера дізнається про зв’язок з її племінницею. Про те, що Надія од мене вагітна. То буде кінець усьому. Кінець дисертації, кінець викладацькій діяльності, кінець моєму життю. Бо я не міг уявити себе поза інститутом.

А сім’я? А дружина?

Все обвалиться в прірву.

Я втратив сон, я схуд, став нервовим та роздратованим.

Бо не знав, що робити.

Чекав із дня на день: ось одчиняться двері, і до кафедри ступить Надія. З немовлям на руках.

Хоча — тьху! — яке немовля! Досить буде того, що вона прийде на кафедру сама.

Або надумається піти до дружини. Спитала ж у сквері, під час останньої зустрічі:

— Може, мені самій поговорити з твоєю? Якщо ти не наважуєшся.

Щоразу, приходячи додому та одчиняючи двері квартири, терпнув од страху: ану ж почую голос Надії!

Кожен дзвінок у коридорі примушував здригатись: вона!

Біг поперед дружини: зупинити, затримать, не дати ступити до хати. Не знаю, що б і зробив, коли б вона й справді стояла на порозі. Штовхнув би у груди?.. Грюкнув перед носом дверима? Не знаю, не знаю…

А вона через день дзвонила на кафедру.

— Вікторе Андрійовичу, вас!

Ішов, мимохіть вбираючи голову в плечі. Брав рурку, хрипко видушував:

— Слухаю.

— Це я тебе слухаю! — лунав її голос. — Поговорив із своєю?

Бекав і мекав, що дружини зараз немає… що вона знову поїхала до хворої матері… що нехай ось повернеться… я сам собі був у такі хвилини бридкий і від того ще більше її ненавидів.

Бо мені вже здавалося… Та що там здавалось — був переконаний, що й ота зустріч на гірці, а потім у трамваї — не були випадковими. Що вона спеціально полювала за мною. Без тижня кандидат наук, доцент, а в майбутньому професор і доктор — де ще знайти такого чоловіка! Підстерегла, заманила в заздалегідь розставлені сильця, зв’язала. І тепер не відпустить нізащо.

Іноді така ненависть спалахувала до неї, що ладен був її задушити.

Бо й самому — хоч лягай під трамвай. Або під машину. Коли ішов вулицею, мимохіть тулився до парканів: весь час здавалося, що ноги самі несуть на дорогу, під колеса машин.

І не знаю, чим би все скінчилось. Коли б не полковник.

Полковник жив під нами на другому поверсі. У такій же мишоловці-квартирі, що їх одразу ж прозвали в народі «хрущовками», або «розпашонками». Вузький, що й не розминутись, коридорчик, крихітна, де й двом тісно, кухонька, єдиний, з найбільшої кімнати, балкончик, на який ступиш однією ногою, а другу вже ніде й поставити. Наслідок боротьби з архітектурними надмірностями, доведеної до повного абсурду. Втілення убогого соціалістичного раю, збудованого на сороковому році радянської влади. Але нам, новоселам, і ці нірки здавались надмірною розкішшю, бо я, наприклад, до цього жив з дружиною та маленькою дочкою разом з батьками і молодшою сестрою в одній кімнаті: батьки спали на єдиному ліжкові, бо іншого не було де ставити, донька наша — на столі, сестра — на розкладачці, а ми вдвох — під столом на підлозі. Захочеться обійняти дружину — не спиш, ждеш до глупої ночі, коли всі вже напевно поснуть, та й тоді стережешся, щоб не тріснуло, не шелеснуло. А в туалет серед ночі прокинешся — не знаєш, куди поставити ногу. То зрозуміло, чому крихітна наша квартирка здалася нам раєм. На трьох — дві кімнати! На трьох дві кімнати. Хай навіть більша із них прохідна, — ми тішились нашою квартирою, ми не могли нею намилуватись, і єдине, що псувало нам настрій, це балкон. Не балкон, а якесь приліплене наспіх ластів’яче гніздо.

За проектом він мав бути покритий мармуровою плиткою, але плитку будівники пропили на корені, натомість наляпали цементну стяжку, де цементом і не пахло, тож оте покриття стало одразу кришитись і сипатись, розносячись по всій квартирі. Дружина мила-мила підлогу, а тоді їй урвався терпець: «Що хочеш роби, а приведи балкон до ладу!»

Я попобігав, поки знайшов та вмолив шабашників з ліхтарями-носами. Провів їх одразу ж на кухню, де стояла закуска і випивка, а коли вони допили півлітру, показав їм балкон. Вони потупали по балконі, наче збиралися його завалити, поматюкали злодюг-будівельників і пообіцяли, що «здєлають».

Другого ж дня появились з двома відрами гарячої смоли і шматком лінолеуму. Залили смолою балкон, поклали зверху лінолеум і, пообіцявши, що до Страшного суду триматиметься і що будемо їм весь вік дякувати, взяли десятку і зникли.

Лінолеум і справді тримався, поки стояла прохолода. А як надійшло літо та припекло по-справжньому сонце, смола й попливла. На голови наших сусідів, звичайно ж.

Пам’ятаю, як перелякана дружина заскочила до спальні (повернувшись з роботи, я саме ліг перепочити).

— Глянь, що з нашим балконом!

Я звівся, ступив на балкон і ледь не впав: лінолеум так і поплив під ногами. Схопившись за перила, глянув донизу: смола густо капотіла на білизну, що її розвішала сушити дружина полковника.

Якийсь час ми сиділи притихлі, як миші. Чекали, що от-от загамселять у двері. Потім кинулись збирати смолу. У таз, у відро, в каструлі — у що завгодно, аби пошвидше зібрати. А коли сяк-так зібрали та згорнули перемазаний смолою лінолеум та трохи одмились самі, дружина сказала:

— Спускайся до них пробачатись.

— Іди ти. Тобі якось зручніше.

— Не я ж привела тих бандитів!

— Ну, гаразд… Ну, піду…

Спускався на другий той поверх як на ешафот… Я панічно боявся скандалів та лайок, а що мене зараз лаятимуть, і дуже, не мав у тому жодного сумніву. Та й хто б це радів, коли б його білизну облили смолою!

До того ж я потерпав перед полковником. Не те що боявся, але я уже знав, що він працює в таємничій отій установі, яка простяга свої щупальця до кожного громадянина найвільнішої в світі країни («Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»). І якщо справедливий вислів, що ми всі ходимо під Богом, то і це справедливіший, що ходимо ми під недремним оком Комітету безпеки («И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ»). Зустрічаючись з полковником, я мимохіть намагався прибрати якомога невиннішого виду, а в душі моїй завжди виникав бридкий холодок. Щоразу хотілося вигукнути щось вірнопіддане, щось на зразок: «Слава КПРС!» чи «Хай живуть славні наші органи!» Відчував свою абсолютну беззахисність. Це було вже у мене в крові: перед кожним представником караючих органів, навіть перед рядовим міліціонером, опускати руки по швах.

А тут залили полковника КДБ смолою. Було од чого накласти в штани.

Спустившись на другий поверх, навшпиньках підійшов до важких, оббитих чорним дерматином дверей. Прислухався: лаються? Там стояла тиша, і в мене прокинулася надія, що сусіди ще не повернулися з роботи. Та все ж про всяк випадок торкнувся кнопки дзвінка.

Двері одчинилися одразу ж, наче по той бік вже чекали на мене. Чоловік, який мені одчинив, був не в мундирі — в піжамі, і я з переляку спершу не впізнав у ньому полковника. Подумав: якийсь, мабуть, родич.

— Хазяїн удома?

Чоловік усміхнувся:

— А я що, не схожий на хазяїна?

— Ох, пробачте! — Мені було дуже незручно.

— Нічого, буває.

— Я на хвилинку. — Господи, як йому сказати про ту прокляту смолу?

— Заходьте. Не будемо ж стояти в коридорі?

Провів мене до кімнати, такої прибраної, що в мене й душа отерпла. («Смола!.. Проклята смола!»)

— Так я вас слухаю… сідайте, будь ласка.

Де вже тут сідати! Я зібрався з духом і випалив:

— Ви на балкон виходили?

Полковник охнув, ляснув себе по лобі долонею:

— От чорт, забув! Жінка ж просила ще зранку прибрати білизну. Може, що звалилося в двір? — Він уже йшов до балкона.

— Ні, не звалилось… — Я ступив за ним як прив’язаний.

А полковник уже застиг у дверях. Спина у нього стала дугою, потилиця наїжачилась:

— Што это?!

Досі він розмовляв чистою української мовою. А тепер вдався до російської.

Я заглянув через його плече. Те, що там висіло, можна було назвати чим завгодно, тільки не білизною. Вона важко звисала, щедро заляпана смолою. Смола була й на перилах, і внизу, під ногами, в блискучих чорних озерцях.

— Откуда все это? — спитав ошелешено полковник.

Довелося пояснити «откуда».

На моє здивування, він не розсердився, не кинувся на мене з кулаками. Хоч мав на те повне право. В нього був такий розгублений вид, що мені його стало жалко.

— Что же мне моя Катенька скажет? Она же просила меня убрать все это с балкона…

Уявив його «Катеньку», даму таку солідну і строгу, що кожного разу, коли з нею стрічався, рука сама піднімалась до капелюха чи шапки.

— Что же мне делать?

Я не придумав нічого мудрішого, як пораяти прибрати балкон. Хай «Катенька» хоч цього не побачить. А білизну заховати подалі з очей.

— Давайте я вам допоможу. Несіть ганчірки й відро.

За півгодини і впорались. Я дуже квапився: не хотілося, щоб «Катенька» застала мене в квартирі. Зчистили з перил смолу, зібрали з підлоги, а білизну склали в балію, однесли на кухню, засунули глибше під стіл. Полковник мені ще й дякував, а коли я завів мову про відшкодування, махнув рукою:

— Яке там відшкодування! Вам же дісталось не менше. — Він уже заспокоївся і знову заговорив по-українському.

Після цього випадку ми не те що зблизились, а пройнялися якоюсь взаємною симпатією. Зустрічаючись, не проходили, як то бувало раніше, мимо, а віталися за руку, зупинялись на хвилину чи дві, щоб перекинутись словом про погоду, про останні міжнародні новини, і я не раз думав: «Бач, і серед них люди бувають!» І в душі аж гордився, що в мене такий знайомий.

Тож коли мені зовсім стало непереливки — хоч у петлю головою! — я й подумав про свого сусіда. Думав про те, що органи, в яких він працює, — всесильні, і якщо вже там мені не допоможуть, то мене ніщо не врятує.

Я ще, може, якийсь час вагався б, коли б Надія в черговому своєму дзвінкові на кафедру не запитала:

— Коли твоя приходить додому?

— Для чого це вам? — У мене і в очах потемніло.

— Я хочу зустрітися з нею.

Ця остання погроза й надала мені сміливості відкритися в усьому полковникові…

— Ситуаційка!

Він почухав кінчика носа і якось аж весело глянув на мене.

— І що ж ви думаєте робити?

Відповів, що не знаю і сам. Що безвихідність така — хоч стріляйся!

— Оцього якраз і не треба робити… Це тільки на фронті стрілялись, щоб не здатися в полон. А ви баби злякалися.

«Злякався б і ти!» — подумав похмуро. Я вже розкаювався, що йому відкрився. Що він може зарадити? А полковник знову почухав кінчик носа.

— Гаразд… Спробуємо допомогти… Твердо не обіцяю, але спробуємо. У вас є телефон?

— Службовий.

— Давайте службовий.

Записав до книжечки, суціль помережаної телефонами.

— Вам, можливо, подзвонять… А поки що тримайтесь… Ну баби! — І потис міцно руку.

Минув день, минув другий — дзвінка не було. Зателефонувала Надія, поцікавилась, коли повернеться дружина (я їй знову сплів, що дружина поїхала у відрядження). Відповів, що затримується.

— На скільки?

— Сам поїси що не знаю.

— Для вас обох буде краще, коли вона швидше повернеться! Я терпляча-терпляча, але і в мене може урватись терпець. Ти мене чуєш?

— Чую, — наче в могилу.

Повісила рурку.

А звідти мовчали, і полковник, коли ми з ним зустрічалися, вітався так, наче й не було поміж нами жодної розмови.

Що я пережив за той час, не побажаю й найлютішому ворогові! Я дуже схуд, костюм теліпався на мені, як на опудалові, під очима залягли темні тіні. Дружина все гнала мене до лікаря: «Ти хворий!» Я обіцяв, що обов’язково сходжу, ось тільки трохи звільнюся на роботі. Посилався на лекції, на дисертацію, яку от-от мав захищати, на громадську роботу із студентами, — нас і справді завантажували так, що ми ледве тягнули, та ще й вимагали дбати про підвищення власної кваліфікації, не відставати од світового рівня («Радянська наука — найпередовіша у світі!»), на нас їздили кому тільки не лінь: і деканат, і ректорат, партбюро і партком, райком і міністерство, тож інсульти й інфаркти збирали серед нас найщедріші врожаї, а у мене, на додачу до всього, ще й Надька, її майже щоденні погрози прийти до дружини чи написати заяву на парторганізацію — не знаю, що було для мене страшніше.

Тож довгі, серед ночі, години, повні розпуки й безвиході, і валідол під язиком, і валер’янка (я, що зроду-віку не вживав ніяких ліків, пропахся ними, як аптечний кіоск), і сухість у роті, й синці під очима, й чорні, од яких ні втекти, ні сховатись, думки.

Чортова гірка! Проклята гірка!

І трамвай. І ота ревізорша.

Ну навіщо, навіщо я кинувся до них? Міг же вдати, що нічого не бачу, не чую. Міг пройти мимо — вона все одно мене не впізнала б…

А потім — поштамт. Здерся вище, щоб усі бачили йолопа, якому збрело в голову грати закоханого.

Догрався.

Подзвонили, коли я уже втратив усяку надію.

— Вікторе Андрійовичу, до телефону!

«Надька», — подумав приречено. Хотів сказати, що мене немає, але той йолоп гукнув над самісінькою руркою.

— Слухаю.

— Віктор Андрійович?

Х-ху, слава Богу, не Надька! В мене, як то кажуть, і в очах посвітлішало.

— Так.

— Я дзвоню вам за дорученням вашого сусіда Івана Михайловича. — Боже, який голос приємний!

— Ми зможемо сьогодні зустрітись?

— Зможемо! Зможемо!

— Десь за годину. Вас це влаштовує?

— Звичайно, влаштовує.

— От і добренько. Запам’ятайте адресу…

— Зараз запишу…

— Не треба записувати. Просто запам’ятайте: вулиця Леніна, сім, квартира дванадцять… Леніна, сім, квартира дванадцять. Чекатиму рівно о шостій. Все зрозуміло?

— Все! — Я ладен був цілувати рурку.

— Тоді до зустрічі!

По той бік замовкло, а я все ще стояв коло телефону. Квартира. Чому саме квартира?.. Гаразд, це не моє діло.

Швидко зібрався, пішов. Так квапився, що прийшов на півгодини раніше. Великий, ще дореволюційний будинок, з високими вікнами, мармуровими сходинами, бронзовими ручками. Ліфт із червоного дерева, весь у дзеркалах, в золотих віньєтках, золото давно пооблуплювалось, дзеркала помутнішали, все тріщало й поскрипувало, коли став підніматись, — скільки ж у ньому поколінь переїздило, скільки надій, розчарувань, що давно позникали, розвіялись димом. Третій поверх, просторий, хоч конем грай, майданчик, масивні двері з чорного дерева, цифра дванадцять на потемнілій од часу бронзовій дощечці, ледь помітний, витертий напис «Доктор-гінеколог такий-то». Спершу подумав, що помилився. Ні, таки цифра дванадцять.

Натиснув на кнопку, прислухався: по той бік ні звуку, не те що в наших квартирах зачуханих, двері можна пальцем проткнути… Хотів натиснути ще раз, але двері одчинились безшумно, вже знайомий, з хрипливинкою голос запитав:

— Віктор Андрійович?.. Прошу заходити!

Інтелігентне, приємне обличчя. Не подав навіть виду, що я приперся на півгодини раніше.

— Роздягайтесь… Не замерзли?

— Не замерз. Так поспішав, що аж змокрів.

— Все одно вгощу чаєм… Чи ви, може, любите каву?

— Не турбуйтесь, дякую.

— Ні, в нас так не заведено. Так чай чи кава?

— Чай, якщо можна.

— Зараз заваримо. Прошу до кімнати. Я, знаєте, теж звик до чаю…

Зайшов до великої кімнати. Прибрано, чисто і якось особливо безлюдно. Наче тут ніхто ніколи й не жив. Пізніше довідався: цю квартиру, як і багато інших, органи наймали (чи просто займали) для отаких-от зустрічей, як оце зараз зі мною.

За кілька хвилин повернувся хазяїн. Забув сказати, що він був не у військовому, як я сподівався, а в цивільному, і темно-синій костюм дуже йому пасував. Уніс велику тацю з двома келишками, з пузатою пляшкою, з нарізаним лимоном і коробкою дорогих цукерок, що давно уже не появлялися в кондитерських магазинах. Шоколадні діжечки, наповнені вимоченими у вині вишнями.

— Ковтнем для знайомства? Поки завариться чай. — Він уже наливав у келишки темно-бурштинову рідину. — Вірменський, марочний. З вірменськими коньяками не зрівняється жоден французький… Прошу…

Цокнувся зі мною, понюхав, обережно надпив, заплющив од насолоди очі:

— Божественно!

Коньяк і справді був понад усякі похвали. Скільки живу, такого не пробував.

— Закушуйте!

Підсунув лимон, цукерки, сам же дістав сигарети.

— Палите?

— Дякую, я некурящий.

— А я, грішний, палю. Особливо після такого напою. З вашого дозволу… — Клацнув запальничкою, затягнувсь.

Я ж смоктав дольку лимона, клав до рота цукерки. Подумав про доньку й дружину: принести їм хоча б по одній, хай би попробували. В голові вже приємно шуміло, коньяк робив свою справу…

— Так що там у вас сталося?

Чашки, з яких ми пили чай, вже стояли порожні. Він знову курив («з вашого дозволу») і, примруживши очі, дивився пильно на мене. Слухав, покивував так, наче й не сподівався почути щось інше.

— Да, у вас становище… Не позаздриш.

— Де вже заздрити, — погодився гірко.

— А ви ніколи не задумувались, чому наші жінки такі агресивні?

— Правду сказати — не задумувався. — І аж затнувся од здогаду: — Невже й ви?..

— А я що, з лопуцька? — розсміявся він. — Бувало всього.

І, як не дивно, мені од цього зізнання на душі аж розвиднилось. Не я, виходить, один… Він же спитав:

— Де вона працює?

— В універмазі.

— Це вже легше.

Чому легше, я не міг зрозуміти, а запитать не наважився.

— Що ж, спробуємо вам допомогти. Думаю, що нам вдасться підібрати ключик до цієї агресивної дамочки.

— А поки що — жодної з нею зустрічі. Що б вона вам не говорила. Ладненько?

Ми вже попрощались (я ще нікому так гаряче не тиснув руки), як він мене зупинив:

— Заждіть. Ледь не забув.

Узяв коробку з цукерками, акуратно загорнув у газету.

— Це вашій дружині.

— Що ви!

— Беріть-беріть, ми не збідніємо. Надіюсь, що незабаром побачимось. До речі, ви так і не поцікавились, як мене звати.

— Ох, пробачте!

— Пусте! — розсміявся. — Буває. Зовуть мене Сава Петрович. Якщо вірити метриці. Трохи незвичне ім’я, але що ж поробиш. — І розвів жартівливо руками.

Сава Петрович. До чого ж симпатичне ім’я! А людина яка! От тобі й вір різним вигадкам про наші органи.

Минуло три дні, подзвонила Надька.

— Сволоч ти! — схлипнула і повісила рурку.

Мене так і кинуло в жар: невже подіяло?

З нетерпінням чекав дзвінка — вже від Сави Петровича. Коли заходив на кафедру, телефон тягнув мене до себе як магніт.

І ось він, довгожданий дзвінок:

— Віктор Андрійович?.. Це вас вітає Сава Петрович. Ми сьогодні зможемо зустрітись?

Господи, він ще й питає!

— Коли?

— О вісімнадцятій… Там же…

— Прийду, обов’язково прийду!

— От і ладненько…

Ледь діждався п’ятої. О п’ятій мав читати лекцію, домовився з колегою, щоб підмінив. Сказав: захворіла дружина. І знову прибіг на півгодини раніше.

Той же темно-синій костюм, та ж привітна усмішка.

— Проходьте, проходьте. Чайок уже чекає.

Чекав не тільки чай, а й коньяк, і лимон, й цукерки.

— Ну от, вважайте, що ваша справа полагоджена. — Згадавши щось, розсміявся. — Дамочка ваша виявилась міцненьким горішком: націлилася на вас по-серйозному. Уже збиралася в гості до вашої дружини… До речі, вам на майбутнє порада: ніколи не давайте коханкам своєї адреси… Тож довелося їй нагадати про деякі грішки, допущені нею в універмазі. Кожен грішок — від двох до п’яти років ув’язнення. Аргументик, як то кажуть, серйозний…

— А вона? — У мене пересохло чомусь у роті.

— Подумала-подумала й нарешті погодилась. Мусила погодитись. Зрозуміла, що з нами сваритися не з руки. — Він усміхнувся, роздушив недопалену сигарету в скляній попільничці. — Ото так, Вікторе Андрійовичу.

— Господи, я не знаю, як вам і дякувати! — У мене й очі зволожилися. — Ну як вам віддячити? — Я ладен був його обіймать, цілувати. Вільний! Врятований!

А він знову налив мені й собі коньяку, запалив нову сигарету. Цокнувся, випив, затягнувся димком. Курив, пильно дивлячись на мене. Мені від того погляду стало якось аж не по собі.

— Вікторе Андрійовичу, що ви думаєте про наші органи?

Запитання пролунало настільки несподівано, що я розгубився.

Сидів, не знаючи, що відповісти. А він знову роздушив у попільничці недопалену сигарету.

— Хочете, я відгадаю, що ви про нас думаєте? — І, не чекаючи моєї відповіді, продовжував: — Ви думаєте, що ми — страшна організація, з ніг до голови забризкана кров’ю… Постійте, дозвольте закінчити, — помітив мій протестуючий жест, — яка безжалісно поїдає власний народ. І якщо говорити відверто, то ви багато в чому маєте рацію… коли думаєте про наші органи, які вони були в минулому. Оті всі чекісти, енкаведисти… У тридцяті, в сорокові, в п’ятдесяті навіть роки… Страшна публіка… Масові полювання на так званих «ворогів народу», нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли… Як ви думаєте, в кого гестапівці перейняли душогубки? Звичайно ж, у нас!.. Божевілля… Незбагненне якесь божевілля, кривава вакханалія, яка залила шосту частину земної кулі… Та чи могла така країна мати інші органи, ніж вона мала?!

Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим «я», підказував мені мовчати… зціпити зуби й мовчати… прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:

— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він покивав головою, тільки чомусь не до мене покивав, а до пляшки з недопитим дорогим коньяком, наче закликаючи ту пляшку у свідки.

— Як ви думаєте, чим ми тепер в основному займаємось? — Знову погасив сигарету, і погляд його посвітлішав. — Ловимо шпигунів-диверсантів? Виявляємо міфічних ворогів народу? Ні, вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Ми проводимо широкомасштабні соціологічні дослідження. В обсязі всієї країни…

— Дослідження? — Я не міг приховати свого здивування.

— Так, дослідження, — покивав він головою. — Дуже потрібне для нашого з вами майбутнього. От відбувся пленум ЦК, прийняте рішення. Чи постанова уряду. Наскільки вона відповідає інтересам народу? Як народ її сприймає? Як перетворює в життя? Ми повинні стати тим барометром, який попереджає керівні наші органи, чого їм чекати. Бурі чи ясної погоди…

— А преса?

— А ви вірите нашій пресі? — усміхнувся презирливо. — Одностайне схвалення, з великим піднесенням. Більшої повії у всьому світі немає, аніж наша преса. Нею бридко навіть чоботи чистити. А вона претендує на наші душі… Ні, Вікторе Андрійовичу, єдина реальна сила, яка зможе очистити хворе наше суспільство від бруду минулого, це ми. Для цього ми й проводимо соціологічне дослідження. І я особисто розраховую на вашу допомогу.

— Мою?

— Вашу, Вікторе Андрійовичу.

— Але ж чим я вам зможу бути корисним? Я ж не соціолог.

— А це не суттєво: соціолог ви чи не соціолог. Ми попросимо вас просто збирати інформацію. На вашій же кафедрі. Які в кого думки, хто з чим не згоджується. Не треба навіть узагальнювати — цим займуться інші спеціалісти… То як, Вікторе Андрійовичу?

— Я не знаю, чи зможу…

— Зможете, зможете, — поплескав він мене по плечу. — Не святі горшки ліплять. А ваша Надя таки міцненький горішок! — покрутив головою. — Доведеться за нею якийсь час постежити. Щоб не викинула якогось коника. Це вам ой як непотрібно! У вас же захист дисертації на носі?

Я відчував, як мене заганяють у сильця. Як липка павутина обплутує мене з усіх боків. Я ще пробував борсатись:

— Не знаю, як у мене це вийде: я, на жаль, не належу до спостережливих людей…

— А нам і не потрібен спостерігач. Нам потрібен аналітик, учений. А ви справжній учений…

— Який там учений: і досі не захистив дисертації!

— Захистите обов’язково! Прекрасна робота!

— Хіба ви з нею знайомі? — запитав, полещений: кому не приємно, коли тебе хвалять.

— А як ви думаєте: бути куратором вашого інституту і не цікавитись життям його колективу?.. До речі, як там Сталіна Ульянівна? — розсміявся. — Феноменальна істота! Свою святиню і досі зберіга?

— Святиню?

— Сукню. В якій була на зустрічі із Сталіним.

Прочувши про сукню, я теж не втримався од сміху. Хоч зараз мені було не до цього.

Про ту сукню знав не тільки наш інститут — все місто. Одразу ж після війни Сталіна Ульянівна разом з великою групою військових побувала на прийомі у Сталіна. Заради цієї події нарядилася не у військове, а у трофейну сукню, привезену з поверженої Німеччини. Відтоді сукня не була жодного разу надівана: вона вже належала історії. Сталіна Ульянівна замовила спеціальний сервант, схожий на поставлений «на попа» саркофаг. Із скляними дверцятами та бічними стінками, а в задню, зверху донизу, було вмонтоване дзеркало. Сукня була урочисто повішена, дверцята замкнені, ключ, щоб ніхто не міг доторкнутись до святині, захований поглибше до столу.

Розповідають, що свого часу, ще за життя Сталіна, приходили працівники музею: просили передати як дорогоцінний експонат. Не віддала: «Помру, тоді заберете».

— Зберіга.

— Дивовижна людина! — похитав головою. — А ви кажете, що ваша кафедра не варта соціологічного дослідження. Коли там трапляються такі експонати… Отже, дорогенький Вікторе Андрійовичу, давайте домовимось: ви… ну, раз на місяць… обтяжувати вас не будемо… Ми розуміємо, що людина ви зайнята… тож раз у місяць будете робити своєрідне соціологічне обстеження. Зріз, так би мовити. Про життя вашого колективу, про настрої, найцікавіші розмови. І обов’язково два-три найтиповіші факти. Для ілюстрації. Хто що сказав, коли саме сказано, хто слухав…

— А це навіщо? — Я вже подумки згодився робити дослідження. Але щоб називати прізвища!

— Бачите, інформація має бути абсолютно достовірною. Тому в ній мають бути наведені факти. Ваша ж дисертація не складається лише із загальних положень? Я вас розумію, ви боїтесь таким чином комусь заподіяти зло. Даю вам слово офіцера, що ні в кого й волосина не впаде з голови! Для нас у тисячу разів цінніше отримати правдиву інформацію, ніж когось там посадити, віддати до суду.

Логіка його слів здавалася мені бездоганною. Я не знав, що йому заперечити, а до того ж у голові весь час лунала фраза про те, що за Надькою ще потрібен нагляд та нагляд. Я таке пережив протягом останнього місяця, що при одній лише думці, що подібне може повторитись, мене кидало то в холод, то в жар.

— То як, Вікторе Андрійовичу, згода?

— Та де вже маю діватись.

— От і ладненько! Я знав, що ви розумна людина. — Він узяв пляшку, налив повні келишки. — Вип’ємо за вашу дисертацію! За ваше майбутнє.

Я відчайдушно випив до дна й одразу ж сп’янів. Мусив сп’яніти, щоб прогнати всі сумніви. Повернувся додому і думав приблизно таке: гаразд, якось обійдеться. Зрештою, це залежить од мене. Постараюсь писати соціологічні дослідження так, щоб нікому не нашкодити. Головне — спекався Надьки. От що головне!..

Місяць, відпущений мені Савою Петровичем, збіг дуже швидко. Якраз на цей час припав захист дисертації, а той, хто захищав дисертацію, знає, що це таке. Щоденна біла гарячка, хронічний брак часу, біганина та організація, міжміські телефонні дзвінки до опонентів, щоб не передумали та обов’язково приїхали, пристойні місця у готелі, банкет, який за традицією мав відбутись по захистові, — все це звалилось на мою голову сніговою лавиною, і мені було не до соціологічного дослідження.

Тож коли через місяць мене гукнули до телефону і пролунав уже знайомий голос: «Завтра о шостій. Зможете?.. От і ладненько», — я не те що не мав написаного тексту, взагалі не уявляв, про що писати. В змученій моїй голові було порожньо, як у порожній бочці, жодна думка не збігала на пам’ять. Я спершу запанікував, бо страшенно боявся розгнівати нового мого покровителя (пам’ятав про Надьку!), а потім утішив себе народним отим афоризмом, що Бог не видасть — свиня не з’їсть. Тож лишалося тільки покластися на Господа Бога. Та ще на те, що попереду ціла доба, протягом якої я маю щось та придумати: не йти ж на побачення з порожніми руками!

Я так нічого і не спромігся написати, хоч і сідав кілька разів до столу. Мені просто нічого було написати, кажу ж, що так замотався з дисертацією, що й білого світу не бачив. А тут ще треба наводити факти, що ілюстрували б соціологічні спостереження.

Один факт, щоправда, був, він сам уписувався в те дослідження, але я волів його швидше забути, раз і назавжди викреслити з пам’яті. Йшлося про людину, яку я дуже поважав, яка не раз виручала мене в скрутні години, яку любила вся наша кафедра, від асистентів до професорів. Він нікому ні в чому не міг відмовити, слово «не можу» для нього взагалі не існувало, і в кожного з нас, коли траплялася якась неприємність чи просто якесь питання, що його треба обов’язково вирішити, першою ж думкою, що виникала, було: «Піду до Миколи Петровича».

Микола Петрович був чи не найстаріший на нашій кафедрі. Тому всі ми називали його позаочі «татом». «Ви не бачили тата?» «Тато пораяв не поспішати». «Піду спитаюся в тата». Особливим успіхом він користувався у нашої жіноти. Вони звіряли йому такі таємниці, в які не втаємничували навіть своїх чоловіків. Він їх вислуховував з делікатною усмішкою, в якій була вся його душа, і завжди говорив: «Не побивайтесь, голубонько, все образується». Оте «образується» стало у нас на кафедрі крилатим словом. Що зняло не один стрес із душі.

Він не належав до балакучих людей, не встрявав у суперечки або дискусії, які частенько точились на кафедрі, особливо серед молоді: підійде, послуха, усміхнеться доброю усмішкою своєю і тихенько відійде.

А тут його як прорвало:

— Досягнення! Які досягнення? Наш СРСР давно уже сидить у найбільшій помийній ямі за всю історію людства!

Всі оніміли. Тиша залягла просто-таки могильна. Навіть стіни довкола, здавалось, поблідли од страху.

— Ну, наша республіка… — почав хтось, нервово одкашлявшись: мовчати далі не було уже сил.

— Республіка? — фиркнув наш «тато». — Яка ще республіка? Примітивна колонія. Чому більшовики, якась жалюгідна жменька, так легко втримались при владі? Бо вони рятували «єдіную нєдєлімую». І це зрозуміли великодержавні шовіністи всіх мастей та відтінків. І підтримали більшовиків. Хто організував Червону Армію, хто нею командував? Колишні офіцери та генерали царської армії. Навоювали б ваші Ворошилов та Троцький, коли б не ці генерали!..

Наш гурт став танути на очах. Той раптом згадав, що йому треба готуватись до лекції, той — що мав терміново подзвонити по телефону, той просто зник: от стояла людина і випарувалась… випарувалась так, що од неї не лишилося й сліду. А наймолодший наш лаборант, якого з чиєїсь легкої руки ми прозвали «младєнцем», взявся розповідати анекдот, який саме, я так і не можу пригадати. Всі ми засміялись, мов із примусу, з вдячністю поглядаючи на рожевощокого «младєнца», нам уже здавалося, що, слава Богу, пронесло, але наш «тато» знову розтулив свого крамольного рота:

— А ви знаєте найдовший анекдот? — І випалив: — Доповідь Леоніда Ілліча Брежнєва на черговому з’їзді партії.

Після цього вже всі зрозуміли, що біди не минути. Не тільки «татові», а й усім, хто мав нещастя його слухати. Ми всі враз зчужіли одне одному, відгородилися одне від одного стіною недовіри та страху і вже майже ненавиділи нашого «тата», який накликав на нас біду. Ніяк не могли зрозуміти, що з ним сталося. Збожеволів? Вирішив покінчити життя самогубством? Бо після таких слів лишається тільки в петлю або з мосту у воду. Але нас навіщо тягти за собою? Нас, таких чистих, таких невинних перед комуністичною партією й радянською владою! Ми готові були зараз в цьому клястися одне перед одним. Стати на коліна й бити в підлогу лобами. І єдине, кого нам зараз бракувало, це Залізної Леді. Сталіни Ульянівни. Щоб перекласти всю відповідальність на її залізні плечі. Як би ми всі зітхнули полегшено, коли б вона була серед нас і все те почула. І побачила, як несхвально ми слухали «тата». Як одразу ж відійшли од нього, як стали уникати його і він ходив як зачумлений.

Я ж особисто не витримав. Не підійшов до «тата» на кафедрі — боронь Боже! — а непомітно пішов за ним слідом, коли він вертався додому. Мені було його по-людськи жаль, я знав, що його жде, то, може, ще якось можна врятувати. Хоч як — до ладу і сам не знав. Переконавшись, що нікого знайомого поблизу немає, наздогнав, торкнув за рукав:

— Миколо Петровичу…

— Це ви, голубчику? Теж пішечки додому?

На диво спокійний та ще й усміхнений. Він що, не розуміє, що накоїв?

— Миколо Петровичу, ну як ви так могли? Так необережно висловлюватись?

— А, ви про те, — сказав як про дрібницю, не варту й згадки.

— Невже ви не знаєте, що в нас навіть стіни підслуховують?

Подивився на мене очима дитини:

— Набридло. Набридло, голубчику.

— Що набридло?

— Зайцем бути набридло! Наполоханим зайцем.

— А ви знаєте, що вас жде?

— Не знаю. І знати не хочу. Набридло…

Ну що я міг йому сказати? Попрощавшись нашвидкуруч, оглянувся, чи ніхто нас не бачив, і швиденько рушив додому.

Совість моя була чиста. Я попередив. Я потай гордився своїм вчинком. Аж виріс на голову над своїми колегами.

А Микола Петрович таки народився в сорочці. Його ніде не проробляли, не виключали з партії, не виганяли з інституту. Сталося диво, незбагненне для нашого наполоханого колективу. Навіть Залізна Леді мовчала, хоч їй, напевно ж, хтось та розповів. Невже «тато» десь угорі має таку могутню руку, що не дала його розтерзати?

Вирішив і собі забути про цей прикрий випадок. І коли пролунав знайомий голос та призначив побачення, я ще раз дав собі обіцянку і словом не прохопитись про «тата».

Цього разу на мене чекав не тільки коньяк, а й розкішна закуска. Ікра червона і чорна, балик, сервелат, нарізана тоненькими шматочками шинка, ніжинські хрумкі огірочки і квашені помідори-сливки, — я ще зроду-віку не бачив такої зібраної докупи смакоти. Сава Петрович сяяв не менше, ніж кришталеві келихи, що ніжно горнулися до пузатої пляшки. Потираючи руки, він обійшов довкола столу, з любов’ю подивився на виставлене.

— Сідайте, Вікторе Андрійовичу! Сідайте, дорогий імениннику!

— Пробачте, але мої іменини…

— А дисертація? — перебив він мене. — Мусимо ж ми відзначити успішний захист дисертації?

Признатися, я був щиро зворушений. Не знав, як і дякувати. Та він одмахнувся од моїх слів:

— Пусте… Сідайте швидше до столу, бо в мене вже «Інтернаціонал» в животі! Оте: «Повстаньте, гнані і голодні!» — І розсміявся.

Налив повні келихи, й обличчя його враз споважніло, набуло урочистості:

— За ваш великий успіх, Вікторе Андрійовичу! За те, щоб ми за оцим столом невдовзі відсвяткували й докторську. Будьмо!

Після того, як добряче відзначили захист моєї дисертації, Сава Петрович перейшов до діла:

— А тепер послухаємо вас, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Надіюся, ви щось написали?

Відповів, що не написав. Що дисертація вибила мене зовсім з колії.

— Як же так? — Він був явно розчарований. — Ви поставили мене у дуже незручне становище. Я маю завтра доповідати своєму начальству. Що я йому скажу?

Я не знав, як виправдатися. Сказав лише, що й писати, власне, ні про що. За цей час на кафедрі нічого не скоїлось такого, що варте було б уваги.

— Так-таки нічого й не скоїлось? — подивився він пильно на мене.

— Абсолютно нічого! — Господи, чого я так кричу!

— А якщо трохи подумати?

«Невже він щось знає? — тьохнуло на серці. — Ні, цього не може бути».

А він продовжував пильно дивитись на мене.

— Якщо подумати, Вікторе Андрійовичу? Не поспішайте, може, щось і пригадаєте.

— Мені пригадувати нічого. — Я не впізнавав власного голосу. Сховав руки під стіл, щоб він не помітив, як вони почали в мене тремтіти.

Сава Петрович придушив у попільничці сигарету, осудливо похитав головою:

— Вікторе Андрійовичу, Вікторе Андрійовичу! Що я вам таке зле зробив, що ви зі мною нещирі?

— Та нічого ж не сталося! — крикнув я у відчаї.

— Так-таки нічого?

— Нічого!

— Чесно «нічого»?.. Постійте, не давайте чесного слова, — застережно наставив долоню. — Я вас пожалію… До речі, як там поживає ваш «тато»?

Все!.. Загинув!.. Він усе знає!..

— Як там у нього з помийною ямою? Що в ній сидить весь Радянський Союз?

Я убито мовчав. Сидів розчавлений, знищений. Перед моїми очима промайнула жахна картина: вертаюсь додому, а там — Надька. Прийшла до дружини… І нещадне обличчя Залізної Леді. Родички… Господи, родички!..

— Ми все знаємо, Вікторе Андрійовичу, все. Од нас нічого неможливо приховати. Така вже наша служба, нічого не вдієш. Я по-людському вас розумію, вам було жаль «тата», цієї напрочуд симпатичної, такої доброї людини, яка не раз виручала вас у біді. — Господи, він і це знає! — Але ж я вам казав, що ми не зацікавлені когось там карати чи садовити. От вашого «тата» не посадили ж. Навіть по партійній лінії не зачепили. Пожаліли старого. Хоч нам варто було тільки пальцем ворухнути, щоб од нього й мокрого сліду не лишилося. Ваші б його і загризли. Стерли б у порошок, роздерли б на шмаття — не треба й нацьковувати. Йосиф Віссаріонович так нас видресирував, що й через триста літ не відучимось… Тож нас цікавлять соціологічні дослідження, і більше нічого. З чисто наукового боку. Ну й, звісно, проілюстровані відповідними фактами. Як кожна серйозна наукова робота. — Він дістав нову сигарету, запалив сірника. Не поспішав прикурювати: пильно дивився, як вогонь з усіх боків охоплює тендітну деревинку. Як вона темнішає, обвуглюється, хилить чорну голівку донизу. Коли вогонь підібрався до пальців, кинув у попільничку, зітхнув:

— Ладненько… Не будемо більше про це. Ви культурна людина, і не мені вам читати нотації. До речі, у вас дружина дуже ревнива?

Я відповів, що ні, не ревнива.

— Повезло ж вам! А у мене лютіша тигри. Якби могла, то весь час носила б із собою в «авосьці». Понесла на пляж, пополоскала у воді і, не випускаючи з «авоськи», — додому. Як тільки затримаюсь на роботі, так і давай інтерв’ю: де був, та з ким, та, не доведи Господи, з якоюсь жінкою… — Звівся, розправив плечі, подав мені руку. — Будем прощатись. За місяць зідзвонимось. Хотілося б частіше зустрічатися з вами, але служба не дружба. Тож через місяць. Ладненько?

Вертався додому і давав собі обіцянку не приховувати більше нічого. Писати про все, що почую. Хто б що не сказав. В мене й досі обличчя пашіло від ганьби, що пережив.

Але ж Микола Петрович! Як він міг отак розпустити свого язика! Мовчав, мовчав, і як прорвало. Зайцем, бачите, бути набридло! Побув би ти у моїй шкурі!..

І що головне — все зійшло з рук. За невинніші розмови летіли з роботи…

Ні, тут щось не те. Тут не обійшлося без впливової руки. З’їли б без КДБ, схрумали б — і кісток би не лишилося!.. Тут щось не те…

Вже набагато пізніше я став здогадуватись, в чім справа. Коли мій шеф (я давно уже називав Саву Петровича подумки шефом) звернувся до мене з досить дивним проханням:

— Вікторе Андрійовичу, наскільки нам відомо, ви є куратором студентської молоді…

— Не всіх, не всіх! До мене прикріплена лише група студентів.

— Ладненько, хай група… Чи не могли б ми разом з вами провести невеликий психологічний експеримент?

— Пробачте, який?

— Я дам вам записку. В ній всього три фрази. Треба добре їх запам’ятати і в розмові із студентами вголос сказати. Сказати так, щоб це прозвучало якомога природніше. Нас цікавить, як прореагує молодь.

— А що то за фрази?

— Ось, — подав він папірець. — Прочитайте кілька разів і добре запам’ятайте… Ні-ні, з собою не беріть! — Помітив, що я хотів заховати записку до теки. — Я її одразу ж у вас заберу. Так що запам’ятовуйте тут. А я тим часом пройдусь на кухню.

Він вийшов, я розгорнув папірець. Там було надруковано: «Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму».

Відчув, як у мене стає сторч на голові волосся. Щоб я… Щоб я оце вголос сказав?!

Повернувся Сава Петрович.

— Ну як, запам’ятали? — спитав так, наче підсунув мені невинного дитячого віршика. А не атомну бомбу.

— Але ж я цього не зможу сказати!

— А то чому?

Він ще й питає чому!

— Та ви знаєте, що зі мною там зроблять?! Знаєте?!

— Заспокойтесь, Вікторе Андрійовичу, з вами нічого не зроблять. Даю вам гарантію, що й волосина з вашої голови не впаде. Слово кадебіста в нашій гівняній країні щось іще важить…

Він мене довго вмовляв, поки я нарешті погодився.

А вже по дорозі додому мене наче вдарило: Микола Петрович!.. Невже й він?.. Невже і його змусили завчити оті фрази, на яких я так ганебно спіймався?

Ні, цього бути не може! «Тато» — найдобріша у світі людина…

Але ж чому тоді з його голови і волосина не впала?

Чому?

«Слово кадебіста щось іще важить».

Ішов, і мені здавалося, що назустріч пливом пливуть самі стукачі. Й оця мила жінка стукачка… Й отой солідний дядечко стукач… Й ота юна пара… Й отой учень із ранцем за спиною… й отой… і отой… і ота… Мені вже здавалося, що я божеволію, а розпечений мозок все повторював одні й ті ж слова: «Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму».

Я їх завтра виголошу в присутності прикріпленої групи студентів. Цікаво, хто з них побіжить на мене доносити? Чи, може, пожаліє мене, як я колись пожалів «тата». І буде потім проклинати себе, що змовчав.

Але ж «тато»! Невже таки й він?

Не знаю.

І досі не знаю напевне.

З того часу мене мов підмінили. У душі моїй стався якийсь болісний злам. Чи криз, як після тяжкого захворювання. Я став підозрювати усіх, не довіряти нікому. Навіть у розмові з дружиною вуглилась думка: «А для чого це ти, голубонько, кажеш?»

Всі — негідники, всі готові продати одне одного. Натягають щоранку машкару чесноти й добропорядності, щоб приховати справжнє лице. Відчував похмуре задоволення, пишучи оті соціологічні дослідження. (Соціологічні дослідження! Я давно уже знав їм справжню ціну. Звичайнісінькі доноси, або інформації, як називав делікатно мій шеф. Недарма ж я підписував їх не своїм ім’ям, не проставляв своє вчене звання, а — «інформатор». Тобто — стукач). Я вже не вагаючись вписував до своїх «інформацій» все, що чув, називав усіх підряд, не пропускаючи жодного. Бо, по-перше, не був гарантований од того, що хтось, у свою чергу, не настукає на мене, а по-друге, заради кого я мав ризикувати? Заради оцих людців, які власної тіні бояться, які продадуть мене, не задумуючись, досить тільки їх трохи притиснути? Заради оцих нещирих мурах, які дбають лише про себе, хоч і навчилися виголошувати високі та святі словеса? Спіткнешся, впадеш — затопчуть, не лишиться і сліду. Так пощо їх жаліти?.. Ага, попався, святий та божий! Ходи, голубчику, сюди! До мого звіту. Ми тебе запишемо особливо ретельно, кожну літерку вималюємо, щоб одразу впав і в без того пильне око («От их всевидящего глаза, от их всеслышащих ушей»). Ти бігаєш? Ти метушишся? А ти вже у мене на ниточці! Ти вже в петельці! З якої довіку не виборсатись.

Я писав і писав оті інформації (пробачте: «соціологічні дослідження»), я їх акуратно відносив на різні квартири, в різні райони нашого міста (у мене поступово стало складатися враження, що в кожному будинкові, навіть у під’їзді кожному була така квартира, і в ті квартири можна було поселити всіх людей, що роками, десятками років мучилися в кілометрових чергах на житло. А вони стоять, порожнісінькі, «на особом учете», бо в кожній час від часу з’являється кадебіст, щоб зустрітися із своїм стукачем, інформатором, агентом, поснувати липке павутиння, в якому борсається найвільніший у світі радянський народ: «Я другой такой страны не знаю…»). Я регулярно стрічався із своїм шефом (на людях Савою Петровичем, а там, в таємничій тій організації, невідомо, які в нього посада і чин, він про це не прохопився ніколи й словом), я вів із ним довгі розмови, часом до цинізму відверті («Господи, кого ми оберігаємо! — часом вигукував він. — Ви не уявляєте, які це нікчеми!»), іноді частувався коньячком, до якого він був такий ласий, а частіше — горілкою, бо і в них повіяло нестатками, що невмолимо насувалися на нашу країну… Я давно уже звикся зі своєю новою діяльністю, якщо її можна так назвати, відчуваючи якесь аж задоволення, якусь аж потребу в ній… Я визрів, я дозрів до тієї акції, за яку взялися десь на третьому році нашої дружньої співпраці. Якось він спитав:

— Чи не здається вам, дорогенький Вікторе Андрійовичу, що ми мілко оремо?

На столі знову з’явився дорогий вірменський коньяк і відповідна закуска. Ми вже випили і тепер сиділи блаженно розслаблені.

— Ні-ні, — помітив він мій протестуючий жест. — Я не хочу сказати, що у нас є сумнів щодо вашої порядності й відданості. Я маю на увазі обсяг нашої діяльності. — І провів у повітрі сигаретою, вимальовуючи невелике коло. — Ви — кандидат наук, доцент, фахівець високого класу, тож чи по вас оця робота? Оце длубання в дрібницях: хто що сказав чи хто що подумав… Я не хочу применшувати вартості всього, що ви для нас робите, ви своїми соціологічними дослідженнями багато нам допомогли, але чи не пора нам із вами виходити на вищий, так би мовити, рівень, де ви зможете проявити себе найповніше?..

— Перейти до вас на роботу? — спитав я з сарказмом.

— Боронь Боже! — розсміявся він. — Кожному своє, кожному своє. Ви навіть не уявляєте, яка це проклята робота: ні на годину, ні на хвилину собі не належати. Ото тільки й радості, — показав він на пляшку. — Так що не рвіться, дорогенький Вікторе Андрійовичу, до нас на роботу.

— Тоді що ж?

— Зараз поясню. — Він роздушив сигарету, запалив нову. — От уявіть собі таку ситуацію: минає п’ятнадцять, ну, од сили двадцять років, і ми виходимо в тираж. Усі: од двірника до генсека. Прийдуть інші, оці сучасні школярі та студенти. Хто вони? Які їхні уподобання та настрої? Продовжуватимуть будувати й далі те, над чим ми пітніємо, чи візьмуть і все похерять? Ми повинні, Вікторе Андрійовичу, заглянути на два десятки років наперед, провести широке соціологічне дослідження, яке передбачило б майбутнє нашої країни. Ви згодні зі мною?

— Допустимо, що згоден. — Я все ще не розумів, куди він гне. Виявляти настрої студентської молоді? Але я й так про це пишу чи не в кожній доповідній. — Я, здається, студентів теж не минаю.

— Так, не минаєте. Але цього не досить. Нам потрібні інші масштаби. І ми на вас дуже розраховуємо.

— Яка ж це, пробачте, робота?

— Зараз скажу. — Він звівся, вийшов до іншої кімнати. Повернувся з «дипломатом». Відкрив, дістав товсту папку, поклав перед собою на стіл. Папка була темно-синього кольору, акуратно зав’язана біленькими тасьмочками. Точнісінько в такій я приніс колись до наукового керівника свою дисертацію.

— Вам відомий Іван Дзюба?

— Дзюба? Здається, відомий.

— А ви читали його роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?»?

— Не читав! — поспішив заперечити. — У «Перці» про нього читав: «Великомученик Іван Дзюба». А роботи його не читав. І не цікавився.

— Тоді доведеться прочитати.

— Навіщо?!

— От нащо, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Ми хочемо, щоб із цим рукописом ознайомилось якомога ширше коло студентів. У першу чергу ваші підопічні.

— Ви що, хочете їх усіх перетворити в націоналістів?

— Боронь Боже! Ми хочемо знати, наскільки цей націоналістичний вірус може заразити нашу молодь. Стійка вона до нього чи ні. Щоб потім вжити запобіжних заходів. Провести відповідну профілактику… А вам доведеться прочитати для того, щоб не пошитися в дурні, коли вони вас про щось запитають.

— То я маю пустити цей рукопис в обіг?

— Саме так, дорогенький Вікторе Андрійовичу. І насамперед познайомитися з ним самому. Беріть.

Я взяв папку, і вона здалася мені такою важкою, наче там був не папір, а чавун.

— Гаразд. А як на кафедрі дізнаються, що я пустив цю крамолу в обіг?.. Студентам же роти не зав’яжеш…

— А ви постарайтесь зробити це поакуратніше. Не обов’язково, щоб усі ваші студенти знали, що це пішло з ваших рук. Виберіть одного, найнадійнішого, ви свої кадри мусите знати, і через нього тримайте подальший зв’язок… Ладненько?

Ладненько, де вже маю діватись.

— І ще одне: глядіть не посійте. Щоб не потрапила до випадкових рук. Цей чортів автор заклав таку вибухівку, що спроможна рознести цілу державу.

— Не посію, не бійтесь, — буркнув, ховаючи папку до теки.

Їхав потім у трамваї і весь час лапав теку: на місці?.. Слава Богу, на місці. Чорти б її возили — не я!

А пізно увечері, коли мої лягли спати, засів за читання.

Доти я досить спокійно ставився до національного питання. А якщо сказати по правді, то й зовсім байдуже. Ну яке це має значення, якою мовою ти користуєшся? Ми ж простуємо до повного злиття націй, створення історичної спільності — радянського народу. Де будуть стерті всі національні ознаки, а мовою спілкування буде російська — як найбагатша, найбільш розвинена мова. Вона вже й так стала другою рідною мовою усіх народів Радянського Союзу. Це об’єктивний історичний процес, який не зупинити ніякими потугами, і галасувати про якусь там русифікацію наївно та смішно. Я сам, хоча й навчався колись в українській школі і за національністю українець, давно користуюся лише російською, тим більше що в нашому інституті не лунає жодне українське слово, хіба що серед студентів-селюків, та й то першокурсників, і лише по гуртожитках. Красномовна деталь: зайдеш до них, привітаєшся, щойно ж розмовляли поміж собою по-українському, моментально заговорять російською. А дівчата спалахнуть так, наче я застукав їх на чомусь негарному. Дружина моя теж розмовляє тільки російською, хоч була землячкою самого Тараса Шевченка, а дочку ми віддали до престижної англо-російської школи, де українською мовою й не пахне. Навіть мої родичі, які зрідка навідуються з села, і ті намагаються розмовляти по-російському. Що то за мова — не почуєш і в цирку! Згадуючи оту їхню «руську», ми потім довго давились од сміху.

Тож я з великою долею скепсису почав читати рукопис Дзюби. І мушу зізнатись, що скепсис мій розвіявся з перших же сторінок.

Написано було здорово, якщо не геніально. Я давно не стрічав такого ясного викладу думок, такої відточеної публіцистики. Хоча я багато з чим був не згоден, подумки вступав у суперечку.

Мені, наприклад, був незрозумілий той біль, що просвічувався у кожній фразі, на кожній сторінці. Ну, зникає українська мова, закриваються українські школи, батьки-українці віддають своїх дітей тільки в школи російські. То що ж тут страшного? Яка тут трагедія? Хіба людина помре од того, що зречеться рідної мови? Вона продовжує жити, як і жила, і світ не меркне їй в очах від того, що користується мовою великого народу, який об’єднав довкола себе всі інші народи…

А все ж… А все ж… У мене весь час було таке відчуття, наче мене б’ють по щоках. Навідліг. Долонь не жаліючи. Наче я особисто був винен у тому, над чим так побивався автор.

Що ж тоді казати про юні душі, до рук яких попаде страшний оцей рукопис, коли й мене, смаленого вовка, пропекло до живого! Правду сказав мій шеф: вибухівка. Страшна вибухівка…

Цікаво, сидить уже цей Дзюба чи й досі гуляє на волі?..

Дочитав пізно вночі.

І не міг заснути майже до ранку.

Страшна правда стала поруч з моєю правдою, такою милою й затишною, такою до мене прихильною. І погрожувала її розтоптати. Вирвати мене із звичайного плину життя, зламати все, чого я досягнув, чого з таким трудом добивався, пожбурити в таке жахне невідоме, що наперед зупинялося серце.

Ні-ні, це не для мене!.. Образливо, гірко, але не для мене… Інші… Хай інші… Хай той же Дзюба… Я не належу до тих божевільних, що кидають все і йдуть на тортури. У мене жінка й дитина… До того ж я маю виховувати молоде покоління — майбутнє тієї ж України. Це — моє покликання. А не боротьба, та ще й безнадійна.

Накапав валокардину і заснув десь аж під ранок.

Кілька днів я носив на роботу той рукопис, приглядаючись, кому його дати. Дівчат я відкинув одразу: язиката ця публіка не в спромозі втримати жодної таємниці. Хлопці теж здавалися мені не дуже надійними: молодь — що від неї ждати. Хотів уже прокрастися тихцем до порожньої аудиторії та й покласти цей рукопис так, щоб хтось обов’язково знайшов, та одразу ж передумав. Де гарантія, що переляканий студент не однесе його в деканат, замість того, щоб пустити читати по колу? А крім того, мені потрібен зворотний зв’язок, адже я повинен простежити, як цей рукопис вплине на молодь, наскільки вона стійка до бацил українського буржуазного націоналізму. Тож повинен відшукать юнака, який не тільки умів би тримати язика за зубами, а й повністю мені довіряв би.

Врешті я зупинив свій вибір на студентові першого курсу Сашкові Ткачеві.

Сашко був селюк селюком, від нього й досі пахло селом. Від його благенького костюмчика, нечищених черевиків, з яких, здається, ще не поспадали шматочки чорнозему, що по ньому він ходив у своєму селі. Серед студентів він здавався наймолодшим, зовсім ще дитиною, в нього були такі довірливі очі, що мені ставало аж незручно, коли він дивився на мене. Сидить в першому ряду і не зблимне протягом усієї години: ловить кожне слово твоє, як молитву.

Він став особливо горнутись до мене після того, як я виголосив оті три фрази, продиктовані шефом. Пас мене очима, підстерігав у коридорі, коли я йшов на лекцію.

— Ти кого тут вартуєш? Ану киш на місце! — говорив я йому жартома, і він, щасливий, біг поперед мене до аудиторії.

Тож мені жалко було цієї дитини, мені страх не хотілося підставляти його, але що мав робити? Кому, окрім нього, довіритись?

Вибрав відповідну хвилину і, відвівши набік, спитав, чи не хоче він познайомитись з однією цікавою роботою.

Він так і спалахнув:

— Вікторе Андрійовичу, з радістю!

— Зачекай, не кричи, — оглянувсь я сторожко. І, стишивши голос, продовжував: — Це дуже небезпечна робота. Через неї можуть бути великі неприємності.

— А я не боюся!

«Дитино-дитино, що ти знаєш… Він не боїться!»

— Неприємності можуть бути не стільки тобі, скільки мені. Хто дав почитати?.. Розумієш?

— Розумію, Вікторе Андрійовичу. Я її прочитаю й верну вам одразу ж. Клянусь, ніхто не побачить!

Саме це мене найменше влаштовувало. Я ж мав дослідити, як ця робота сприйматиметься студентською масою.

— Показати її то ти можеш. Але дуже надійним хлопцям. У тебе є такі друзі, які заслуговують на цілковиту довіру?

— Є… Колько Заболотний.

— Не треба, не називай, — підніс я застережно руку. — Будь обережніший з прізвищами. Бо вуха є скрізь… Отож друзям і дай почитати. Я хочу, щоб вам на дещо розкрилися очі… Але про мене нікому й слова… Чуєш, ні слова!

Він ствердно кивнув. Дивився так віддано, що я був уже певен: не проговориться.

— Одкривай свій портфель.

Він похапцем розстебнув старенький портфельчик, з яким, напевно ж, ходив до школи. Я теж розкрив свою теку і, оглянувшись, чи ніхто на нас зараз не дивиться, витяг папку з рукописом:

— Тримай… Гляди ж не посій.

— Не посію, не бійтесь!

Поніс, тулячи замалим не до серця…

Минуло три дні. Час, достатній для того, щоб прочитати рукопис. Навіть коли читати уривками. Я ловив на собі його погляд, йому, мабуть, дуже хотілося заговорити зі мною, але він не насмілювався. Я потримав його на відстані ще чотири дні, щоб він, як то кажуть, дозрів, потім підкликав його й запитав:

— Ти можеш мене провести? — Саме скінчилася лекція.

Він так і розцвів.

— Тоді чекай мене біля виходу. Я зараз вийду.

Але вийти одразу не вдалося. Мене покликали до завідуючого кафедрою, який надумався зібрати викладачів, щоб обговорити чергову інструкцію з Міністерства освіти. Балаканина розтягнунася майже на дві години (мабуть, ніде в світі немає стільки охочих потовкти воду в ступі, як у нас), я полишив кафедру, вже й не надіючись його побачити, а він стоїть біля входу, як укопаний стовпчик.

— Заждався? Пробач.

— Та ніскільки не заждався! Хлопці тіки приставали: яку дівчину ждеш? Потрібні мені ті дівчата!

Вийшли на вулицю. Він весь час забігав трохи наперед, заглядаючи мені в обличчя. Так малі діти дивляться на своїх батьків.

— У тебе є батько?

— Немає. Померли. — Він мов аж соромився, що лишився без батька.

— А сестри? Брати?

— Я в мами один.

— Мати тебе, мабуть, дуже любить?

— Та-а… — опустив низько голову.

— Мене теж дуже любила… Помирала — все дивилась на мене. Ото так, Сашко: поки живі матері, доки й ми не сироти на цім світі. Бережи свою матір!

— Я бережу, — відповів пошепки. — Вони ось мені сала прислали…

— Ой, матері, матері… Ну гаразд, ближче до справи… Ти давно був у паркові? — Ми саме йшли мимо парку.

— Давно.

— Що, дівчата не хочуть ходити?

Він так і спалахнув:

— Потрібні мені ті дівчата! У мене оно заняття…

Ну дитина! Він мені все більше подобався, в мені вже ворушилося каяття, що я йому дав проклятий той рукопис, але зробленого вже не повернути. До того ж мене розбирала чисто наукова цікавість, як ота праця вплинула на хлопця.

Завернули в парк, забралися в один із найглухіших закутків, подалі од люду. Сюди навряд хто поткнеться, стояв тільки обшарпаний дощами й снігами вагончик, в якому працівники парку зберігали, мабуть, інструмент. На дверях вагончика висів великий іржавий замок, а двоє віконець були затулені зсередини газетами, що поруділи од часу. Було саме літо, і до вагончика давно уже, мабуть, не заглядали.

Сіли на лавку, що стояла тут же, під густими кущами. Було тихо, гомін великого міста сюди ледь докочувався, спека, що мордувала на вулицях, губилася в зелених шатах дерев, що нависали над головами, затуляючи небо.

— Є ж такі куточки на світі! А ми ліземо в пекло. — Мені враз захотілося забути про шефа, забути про рукопис… Отак просто посидіти, заплющивши очі, вдихаючи прохолодою напоєне повітря, ні про що на світі не думаючи. Господи, коли б так сталося, щоб і Надька, і шеф, і мої соціологічні дослідження були тільки сном!

Ось розплющу очі — і все зникне, не лишиться й сліду. Але тут кашлянув Сашко, і я повернувся до дійсності.

— Ну як, прочитав?

— Прочитав… Осьо… — Витяг із портфельчика синю папку. — Візьміть.

— Постій, ти ж хотів дати друзям… Мені не спішно.

— А ми його передрукували.

— Як?!

— А Колькова сестра робить друкаркою… Так що в нас уже є свій… І не один…

Після цього міг уже й не питати, сподобався чи ні. Але ж на мене чекав звіт. Який я мусив подати шефові.

— Це який Колько? Заболотний?

— Умгу.

— Ну молодці! То як тобі Дзюба?

— Знаєте, я й досі ходю як у тумані. — Він так сказав: «ходю». — Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?

— Хто нещасний?

— Ми… Україна, народ… За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?

— Побійся Бога, хто нас знищує?

— Знищують, — по-старечому похитав головою. — Ми вже не люди. Ми вже руськоязичний непотріб… Закриваються українські школи… А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте?.. На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець… — У нього вже й сльози навернулись на очі.

— Тебе ж не обзивали?

— Обзивали, ще й як! І в трамваї, і в магазині… Налізли до нас, жеруть, об’їдають, та ще нам по-своєму і слова сказати не смій! Як що, так: «Говорите по-человечески!» Наша мова, виходить, уже й не людська… І що воно за такий народ страшний?

— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу.

Але Сашка як прорвало:

— Еге, не звертати! А ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отєчєствєнную… Русскіє спаслі весь мір… Достіженіє русской наукі… Русского спорта… Культури… Всьо русскоє!.. А де українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє… Та молитись треба на Дзюбу, що він одкрив нам очі!.. Знаєте, ми надумались організувати гурток. По захисту української мови… Та й взагалі України…

— Ой хлопці, глядіть не попадіться! Знаєте, який тепер час.

— Ет, вовків боятись… Ми й журнал випускатимемо. І будемо щонеділі збиратись. — Він обвів поглядом галявину, край якої ми сиділи. — Можна, ми сюди будемо приходити?

— Та приходьте, чи вона моя! Будьте тільки обережніші. Пильнуйте, щоб ніхто не підслухав ваших розмов. — Я щиро їх попереджав, у мене вже боліла за них душа. Діти ж. Не відають, що з вогнем граються.

Ніс свою теку, яка враз поважчала, ніс і думав: які вони ще зелені. Гурток одразу ж, журнал… Чи й я був таким?

А ще думав над тим, про що писатиму в своєму «дослідженні». Хоч наперед знав, що писатиму все. Не пропущу жодного слова. Бо де гарантія, що в той гурток вже не затесався інформатор? Де?..

Сава Петрович прочитав мою інформацію уважно.

— Прекрасно!

Не приховував свого задоволення. Запалив нову сигарету, збуджено став ходити по кімнаті. Зупинився, ткнув у мій бік сигаретою:

— Так де вони будуть збиратись?.. У паркові?

— В парку, біля вагончика.

— Ви мене зможете туди провести?

— Зараз?

— А чого відкладати? Тільки зачекайте хвилинку… — Вийшов, згодом повернувся, несучи тоненьку брошурку. — Ось візьміть своїм гороб’ятам. Хай просвіщаються.

Узяв, глянув на обкладинку: видано в Мюнхені.

— Націоналісти звідти нам засилають. Нещодавно одного впіймали. Півчемодана витрусили!.. То пішли?

Пішли. Він уважно оглянув галявину: лавку, кущі, та особливо його зацікавив вагончик. Постукав у стіни, спробував заглянути у вікна, поторгав замок, наче збирався його відімкнути, для чогось колупнув нігтем фарбу. Витер руки, відійшов, задоволений.

— Ладненько. Так де ваші гороб’ята сидітимуть? Отут?

Немов приміряючись, сів на лавку, подививсь на вагончик.

Одне із віконець жовтіло старою газетою навпроти. Задоволено кивнув головою.

— От і ладненько… Ну що ж, Вікторе Андрійовичу, будемо прощатись. Я ще тут трохи побуду… Да, про брошурку не забудьте. Цікава, скажу вам, брошурка.

— Та вже ж не забуду! — Мені ще ніколи не було так бридко на душі. Ну навіщо я згадав про галявину!

А він ще додав:

— Да, ще одне. Ви сюди більше не приходьте. Не будемо їм заважати. — І розсміявся.

Тож я більше не ходив на галявину — контактував лише з Сашком. Він мені все розповідав, як рідному батькові, приніс навіть перший номер журналу:

— Осьо подивіться! — Очі його світилися гордістю.

Звичайнісінький зошит, списані од руки сторінки. Всі статті (чи дописи) різними почерками: кожну літеру вималювано. Так, бідні, старалися! А заголовки! «Під гнітом Російської імперії», «Україна в ярмі». «Що нам несе русифікація?» Од самих заголовків тхне Карним кодексом…

Хотів уже повернути швидше Сашкові, та згадав свого шефа. Він наче стояв у мене за спиною, заглядав через плече.

— Можна почитати?

— Та беріть! Я для того й приніс.

— Я за кілька днів поверну. — І ще поцікавився: — А яка ж назва вашого журналу?

— А ми іще не придумали.

Вони ще не придумали! Діти! Справжнісінькі діти…

Шеф теж попросив залишити зошит. На один лише день, завтра й оддасть. Не ждучи моєї згоди (та й нащо йому моя згода!), поклав обережно до теки.

За три місяці хлопці випустили три журнали. Останньому вже й назву придумали: «За соборну Україну». Він був уже віддрукований на машинці, розмножений, певно, в кількох примірниках. Тут постаралася, мабуть, сестра Заболотного. Серйозний такий студент, я жодного разу не бачив, щоб він усміхався. В усьому любить докопуватися до суті. Викладачів на лекціях замучував запитаннями. Довкола нього завжди гуртувалася молодь.

Тож приніс Сашко і третій журнал.

А згодом в нашому інституті сталася подія, про яку заговорило все місто.

Прийшов того дня в інститут, простую коридором непоквапом, а назустріч — наш лаборант.

— Ой Вікторе Андрійовичу, що у нас скоїлось!

— Що таке, Славо?

— Листівки, — видихнув Слава.

— Які листівки?

— Листівки хтось по інституту розклеїв. Прийшли вранці — усі стіни в листівках! І на кожній — націоналістичний тризуб.

У мене серце так і тьохнуло: Сашко!

— Що тут було! — продовжував Славко. — Ректора валер’янкою одпоювали, тепер, кажуть, сидить у обкомі. Кадебістів набігло — сотня, не менше. Поздирали листівки, а тепер пішли по гуртожитках: трусити студентів. У нас теж — всі столи перерили… Що ж воно буде, Вікторе Андрійовичу?

Ну от, догрались хлоп’ята… Довидавалися… В той день занять у нашому інституті не було. Викладачі ходили мов у воду опущені, кожен відчував, як над ним збираються хмари. Легко сказати: пригріли націоналістичне кубло!

Під кінець дня знову до мене підбіг Славко (він завжди все узнавав перший):

— Заарештували!

— Кого?

— Студентів… Наших… Шість душ…

— Не знаєш кого?

— Заболотного… Ткача… І ще чотирьох… Цілий мішок літератури взяли. Ой Вікторе Андрійовичу, що ж тепер буде? — Дивиться на мене так, наче і я вже за ґратами. Знає ж, хто був куратором Ткача й Заболотного. — Вони ж тепер весь інститут перетрусять!

Трусили. Набігло начальства з райкому, міськкому, обкому, навіть із цека й міністерства, збори по кафедрах, по деканатах, загальноінститутська партконференція, громи й блискавиці на покаянні голови: виключити з партії, зняти з роботи, заборонити педагогічну діяльність! — обійшлося суворими доганами, та ще зняли з роботи ректора. Мені, що теж отримав сувору догану з занесенням в особову справу («Втрата політичної пильності, занедбана виховна робота серед молоді»), єдиною втіхою могло бути хіба що те, що й Залізній Леді навісили сувору, бо серед заарештованих був і студент з її групи.

Вийшов із міськкому, де цю сувору затвердили: образливо, гірко — за віщо?

— Інакше не можна було, дорогенький Вікторе Андрійовичу, — пояснив шеф під час чергової зустрічі. Був веселий, як ще ніколи. — Що б про вас стали думати, коли б вас обійшли? Отож-бо й воно. А сувора догана… — махнув рукою недбало. — Мине рік, подасте заяву, знімуть.

— Якщо знімуть…

— Знімуть-знімуть! Знімуть, і травою слід заросте.

— Не заросте. До самої смерті.

— Ну навіщо ви так! — поплескав мене по плечу. — Ми своїх людей ніколи на поталу не даємо. Хочете, я вам поворожу? — Взяв мою руку, повернув догори долонею. — Ого! Та вам світить заслужений діяч науки!

— Ви все жартуєте.

— А ми хіба схожі на людей, що жартують?.. Одержите ви, Вікторе Андрійовичу, це звання, обов’язково одержите! А разом і право на пенсію. Та не просту — персональну, республіканського значення. Непоганенько, га?

Коли я, заспокоївшись трохи, виходив, він мене затримав:

— А ваш Сашко молодчина. Про вас ані слова. Так що можете спати спокійно: ніхто ні про що не дізнається.

— А як до суду дійде? — Боявся навіть подумати, що в інституті дізнаються, хто я і що я.

— І там буде все в ажурі. Можете покластись на мене. Ми в цьому, може, зацікавлені більше, ніж ви…

— Ви-то зацікавлені. А суддя? Ану ж стане допитуватись.

— Не стане. Суддя теж буде проінструктований. Так що можете спати спокійно…

Саме цього мені й бракувало: спокійного сну. Що я пережив, коли хлопці сиділи ув’язнені, а потім і під час суду, — не побажаю й найлютішому ворогові. Весь час здавалося, що Сашко не витримає, назове мене, і тоді вже ніщо мені не допоможе. Як після цього явитись на кафедру, дивитися у вічі колегам, студентам? Вони, звісно, нічого не скажуть, побояться, але відчувати щохвилинно, що про тебе все знають, бачити, як враз замовкають при одній появі твоїй, було б понад мої сили.

Та до того ж мені було жалко Сашка, до якого я прив’язався усім серцем. Його довірливі очі весь час пекли мою душу, я не знав, як спокутувати перед ним свою мимовільну провину. Навіщо, ну навіщо я саме йому дав рукопис Дзюби? Наче не було інших студентів. Та хіба я міг думати, що все так обернеться? Що дійде до суду?

Сашко, єдиний у матері син. Часто думав про неї, як вона перенесе оце горе. Дуже, мабуть, схожа на сина, така ж тендітна й беззахисна, — чи довго зламатися, впасти у відчай, у розпуку…

І коли відбувся суд (міліції, розповідали, нагнали — мало не з усієї України)… коли хлопцям присудили по шість-сім років суворих таборів та п’ять років заслання, я вирішив з’їздити до Сашкової матері, зняти хоч частку гріха зі своєї душі. Поспівчувати, допомогти не тільки порадами, а й матеріально. Був уже доцентом, так що міг урвати якусь сотню з сімейного бюджету.

Спершу хотів узнати адресу у відділі кадрів, та одразу ж роздумав. Кадровики — майже всі кадебісти, що вийшли на пенсію, зв’язатися з ними — не обібратись біди, то краще вже звернутись до шефа: хто-хто, а він може взнати адресу.

Шефові мій намір сподобався:

— Непогана ідея! Їдьте й не роздумуйте. Повернетесь — поінформуйте. Нас цікавить, як зреагувало на цю подію село…

Дав адресу ще й двісті карбованців.

— Беріть-беріть, ми не розоримось.

Я хотів до цих двохсот додати ще й свою сотню, а потім роздумав. Вистачить поки що і цих.

Сашкове село було в нашій же області: спершу електричкою, потім годину автобусом. Вийшов у неділю з дому о сьомій, а о десятій був уже на місці.

Село як село: колгоспна садиба, клуб, школа, сільрада, крамниця, великий ставок, оточений з усіх боків садибами, гуси й качки на воді, кури й собаки на вулиці, люди, що зрідка стрічаються (кожне обов’язково привітається), і якась особлива устояна тиша, можлива лише в селі. Зрідка проїде машина, ось і наш автобус прочмихав, зупинився коло крамниці. З нього так і посипались: з клумаками, із кошиками, з мішками. Вийшов і я. Постояв, озираючись, до кого звернутись, підійшов до людей, що сиділи біля крамниці на лаві. Діди і бабки, молодих щось не видно.

— Скажіть, будь ласка, де тут живе Ганна Ткач?

— Це яка Ткач? Мати того осуждьонного?

— Господи, та за що ж його й засудили?

— Було за що. В нас даремно не судять.

— Пограбував когось альбо вбив…

— Та що ви таке кажете! Бога побійтесь!

— Кажу, бо знаю…

Отак. Пограбував або вбив. Іншого й буть не могло. Люди-люди!..

Я не став їм пояснювати, за що засудили Сашка: все одно не зрозуміють. Натомість спитав:

— А де вона живе?

— Ідіть отакечки вулицею. Ідіть, ідіть, а як побачите тополю, що росте коло хати, ото і Ткачиха. У нашому селі ні в кого тополя не росте, тільки в Ткачихи… А ви їй родич, чи як?

— Родич, родич… Бувайте здорові!

— Ходіть на здоровля.

Тополю побачив ще здалеку. І чим ближче підходив, тим вищою вона ставала. Наче росла на очах. Дерева, мимо яких я проходив, — шовковиці, яблуні, вишні, — стояли завмерлі: не ворухне, не війне, а ця зверху донизу стікає сріблястим листям. І тремтить, тремтить, як у пропасниці. Мені стало якось аж не по собі од безголосого того плачу.

Двір теж — німий і порожній, якийсь аж померклий, незважаючи на ясне сонце вгорі, і тільки половина стіни старенької хати святково біліє свіжою крейдою, а друга наче обрізана: чорніє, обшарпана, в патьоках рудої глини. Тут же валяється й відро, все в крейді, і кинута щітка. І такою тугою віяло од недобіленої тієї стіни, такою розпукою чорною, що я зупинивсь мимоволі, не сміючи ступити до двору. Врешті наваживсь, пройшов у ворота, що трималися на чесному слові, ступив у сіни, пригинаючи голову, щоб не вдаритись об низенький одвірок, постукав у двері, вже хатні. Так обережно постукав, наче там лежала важкохвора людина…

Ми сиділи коло столу і розмовляли. Хоча про що можна розмовляти з матір’ю, яка втратила єдиного сина! Вона весь час плакала, сльози котилися по застиглому обличчі, а вона не помічала навіть, що плаче. Я її втішав як міг, казав, що Сашко не довго й сидітиме, що його невдовзі й випустять, хоч сам не вірив у те, що казав, але ж мусив щось говорити — мовчати просто не зміг би, а сказати правду — тим більш. Вона ж повторювала одне й те ж:

— Господи, за що на нас така кара?!

І ще додавала, що раяла йому йти в трактористи, жив би людиною, так не послухався: «Я, мамо, хочу вчитись». Довчився…

І знову як стогін:

— Господи, за що на нас така кара?!

Я ще запитав:

— Ви були на суді?

— Їздила. Так міліція не допустила. Ніззя, не положено. Не положено вже й рідну дитину побачити.

Став давати їй гроші — відмовлялася, ледь умовив. Майже силоміць тицьнув їй двісті карбованців, що пекли мені руки.

— Беріть-беріть, пригодяться. От Сашкові посилку, та й переказ йому не завадить.

Взяла, притулила до грудей:

— Чим же ми вам віддячимо?

Ет, що там дякувати… Самого душили вже сльози.

Попрощавшись, вийшов із двору на вулицю, оглянувся: тополя все ще тремтіла, стікаючи сріблястими сльозами, і здавалося, кінця-краю не буде тому німому плачу.

Чомусь згадалося: «Пограбував альбо вбив». І мене всього пересмикнуло від болю.

Проклята країна! Проклятий народ!

Буде, буде вам дослідження, товаришу шефе, про те, як зреагували на цю подію в селі. Правильно зреагували, як і слід було сподіватись. З таким народом що хочеш роби, хоч у землю затоптуй — кректатиме, а реагуватиме правильно…

Оце, здається, і все. Більше нічого не можу додати. Хіба що те, що добрався додому і, натомлений, змучений, мертво проспав до самого ранку.

P. S. Я давно уже отримую персональну пенсію, хоча й досі працюю консультантом на кафедрі. Охоче спілкуюсь із студентською молоддю, маю двох аспірантів, порвав усякі зв’язки з КДБ: їм уже не до того, щоб провадити «соціологічні дослідження», вони самі от-от попадуть під таке дослідження. Мій колишній шеф, Сава Петрович, теж давно вийшов на пенсію і не озивається до мене. Та й слава Богу, що не озивається.

Сашко Ткач і Микола Заболотний, відбувши по сім років таборів та по п’ять заслання, благополучно повернулися із Сибіру. Сашко одружився, має двох дітей, викладає у технікумі. Мати Сашкова й досі жива. Майже в кожному листі до сина передає мені привіт, називає святою людиною. Заболотний же вдарився в політику і нещодавно висунув свою кандидатуру до Верховної Ради. Як колишній наш студент, він дав згоду зустрітися з колективом нашого вузу і прийшов разом із Сашком, що був його довіреною особою, до актового залу, вщерть переповненого викладачами та студентами. Я сидів у першому ряду, і вони перед тим, як піднятися в президію, підійшли до мене, обняли та поцілували на очах усієї чесної громади. Я був дуже розчулений, а попереду на мене чекало ще більше розчулення.

Коли ректор їх представив та надав першому слово Сашкові, той вийшов на трибуну і звернувся до присутніх з такими ось словами:

— Дорогі друзі! Перш ніж розповісти вам про життєвий шлях нашого кандидата… а він, повірте мені, був ой який нелегкий… я хочу вклонитися людині, без якої, власне, ми й не стали б тими, ким ми зараз є. Людині, яка благословила нас на боротьбу за незалежність України… Вікторе Андрійовичу, дорогий наш, прошу вас звестися, щоб вас усі бачили!

Я звівся, розгублений, і Боже, що тут скоїлось! Зал аж здригнувсь од овацій, всі звелися, мені аплодували, а юна студенточка підбігла до мене й простягнула отакенний букет квітів. Я розкланювався, я не знав, що сказати, і щипало у носі, і сльози навертались на очі.

А потім я повертався трамваєм додому і в голові моїй весь час лунала фраза, що її сказав Заболотний у відповідь на одну з численних записок. Де його запитували, чи держить він зло на тих, що його посадили.

— Не держу. Всі ми жертви однієї системи.

Воістину так! Усі ми жертви нелюдської системи: і колишні судді, й колишні ув’язнені. Системи, в якій були розтоптані, знищені людські цінності, в якій зло перемішалося з добром. Те, що було вчора злом, ставало сьогодні добром, і навпаки. Тож невідомо, творив я своїм хлоп’ятам зло чи, може, сіяв добро. Яке вони сьогодні так успішно пожинають.

Умиротворений, якийсь аж просвітлений прийшов другого дня на кафедру. І тільки прийшов, задзвонив телефон.

— Вікторе Андрійовичу, вас.

Хто це? Сашко? Заболотний?

— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!

Я одразу ж упізнав його голос. В мені все отерпло, здавалося, зупинилось і серце.

— Алло! Алло!.. Ви мене чуєте?

— Чую, — ледь видушив.

— От і ладненько. Ми маємо сьогодні з вами зустрітись.

— Але я не маю часу! — вирвалось у мене. Майже фізично відчув, як петля, якої я, здавалося, позбувся назавжди, знову обляга мою шию. Просунув пальці за комір, послабив краватку.

— Мусите знайти, дорогенький. Це потрібно не стільки мені, скільки вам. Чуєте, вам!

— Гаразд. — Мені вже стало зовсім недобре. — Де зустрінемось?

— От і ладненько. У паркові, в отому закуткові. Пам’ятаєте? О сьомій зможете?

— Зможу.

— Тоді до побачення.

— Що з вами? — спитав аспірант: я все ще стояв, тримаючи рурку.

— Нічого. Нічого… Просто щось із серцем. — Повісив рурку, почовгав до столу. І, може, вперше відчув, який я старий.

Отой закуток відшукав не одразу. Все тут змінилося, і я кілька разів пройшов мимо, поки побачив вагончик.

Він стояв на місці, доживаючи свого віку. Зірвані двері, повибивані вікна, почорнілий, обвалений дах.

— Вікторе Андрійовичу, скільки літ, скільки зим!

Коли б він не озвався, я б його не впізнав. Неохайний, геть поношений одяг, брезкле, землистого кольору обличчя, червоні, як у кролика, очі. А з-під пом’ятого капелюха звисають брудні пасма навіть не сивого — сірого якогось волосся. І густий горілчаний перегар, коли він на мене дихнув. Не змінився лише голос.

— Ну як поживаєте? Вже, мабуть, в академіках? Скільки ж часу відтоді минуло! Пам’ятаєте наш коньячок?

Я не піддався на його сентименти: цей чоловік був мені зараз огидний. Тим більш огидний, що він нагадував минуле, яке я волів раз і назавжди забути.

— Пробачте, ви щось од мене хотіли? — запитав якомога сухіше.

— Ага, ближче, як то кажуть, до справи, — усміхнувся він якоюсь кривою посмішечкою. — Що ж, до справи, то й до справи… Бачите, дорогенький, я пишу мемуари…

— То й пишіть на здоров’я.

— Пишу-пишу, — закивав він головою. — Про нашу з вами спільну роботу пишу. Ви ж були одним із найблискучіших наших агентів. Я вами гордився, Вікторе Андрійовичу!

— Ви що, хочете назвати моє прізвище? — Мені раптом забракло повітря.

— А це буде залежати од вас, дорогенький.

— Що вам треба од мене?!

— Тс-с, навіщо ж так голосно?.. Не мені, дорогенький, а моїм мемуарам. Я не думав, що їх так важко писати. Стільки витрат. Папір, передрук, друкарка… Я заборгував уже триста карбованців. Мотавсь-мотавсь, де дістати, а тоді й подумав: постій, а Віктор Андрійович! Хто тебе й виручить, як не давній твій друг!..

— Ви вимагаєте од мене триста карбованців?

— Ну навіщо ж так, Вікторе Андрійовичу, — вимагаю! Не вимагаю — уклінно прошу. І не дати — позичити. Під майбутній гонорар.

Гонорар! Я не вірив ні в той гонорар, ні в мемуари. Але відчував: діватися нікуди. Що такому варто написати хоча б на кафедру? Чи в ректорат… Мені страшно було про це навіть подумати.

— Гаразд, я дам вам триста карбованців. Але з умовою, що ви про мене забудете. І не дзвонитимете більше на кафедру.

— Забуду, дорогенький, забуду! — Він так зрадів, що у нього й щоки порожевішали.

— Тільки не зараз. При собі в мене немає.

— Коли?

— Завтра. — Вирішив зняти з ощадної книжки. Не така вже й велика сума, щоб одкупитись од цієї тварюки.

— Так я вас тут ждатиму.

— Ждіть.

— Як і сьогодні, о сьомій?

— О сьомій…

Я зняв триста карбованців і відніс йому гроші. І постарався швидше забути про нього.

А десь через місяць знову пролунав телефонний дзвінок:

— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!

Я мовчав. Я одразу ж упізнав його голос.

Самосуд

Було на Вкраїні село, яке двічі зазнало страшного спустошення. Вперше під час Великого Голоду, в тридцять третьому, що викосив пів-України, а вдруге уже під час Вітчизняної. І то не на початку війни, з приходом німця, а десь посередині, коли повернулися наші війська, яких люди цього села чекали з надією й страхом. Чому саме з надією, пояснювати, мабуть, не треба, а от чому із страхом, розповім трохи нижче.

Але для того, щоб усе було зрозуміло, доведеться зробити невеликий екскурс у далеке минуле, аби повніше викласти біографію людини, через яку, власне, те друге спустошення й сталося.

Людину цю звали Данилом, Даньком. І батька його звали Данилом, і діда, і прадіда — весь ланцюжок, що тягся із століття в століття, складався тільки з Данилів, аж до того далекого пращура, який, повертаючись із Запорозької Січі, облюбував оце місце посеред безмежного степу та й зліпив таку-сяку мазанку, щоб було де притулитися душею на старості літ. А що козарлюга він був ще нівроку і не всю кров вицідив у численних січах, то невдовзі й привів до своєї халупи молодесеньку жіночку, якій годився в діди. Та ба! — ще не всохла сила козача, і згодом посеред тієї хатини загойдалась колиска з черговим Даньком, якому й судилося продовжити рід. Бо років за десять старий козарлюга відплив в інший світ, де ні печалі, ні воздиханія. А за рік перед смертю, спокутуючи гріхи, вольнії й невольнії, помандрував далеко на північ та й приволік столітнього дуба, поставив при шляхові хрест в чотири людини заввишки, в три сажні завширшки, і село (за цей час там встигли поселитися й інші) дістало назву Хрестище (не хрест же стояв, а хрестище), яку носило десь аж до кінця двадцятих років неспокійного нашого століття, коли його перейменували в Червону Комуну. (Тоді все, що тільки можна було, перейменовувалось на червоне, наче людям мало було тих потоків невинної крові, які заливали всю землю під час громадянської, в часи комунізму військового, а особливо крові отих дядьків-гречкосїїв, котрі мали нещастя потрапити до кривавих списків твердоздатників. Майже в кожному номері тогочасних газет на останній сторінці з верху до низу були наче маком усіяні прізвища тих, хто лягав з чекістською кулею в лобі. Там так і оголошувалося з епічним спокоєм: «Розстріляні твердоздатники» — своєрідне коріння того кривавого дерева, яке затінило весь світ у тридцятих роках). Перейменував Хрестище на Червону Комуну прапраправнук отого січовика, теж Данило, а в той час ще Данько, через якого й сталася сумна та подія, що спричинила друге спустошення.

Але спершу поведемо мову не про нього, а про його батька Данила: без цього зовсім уже коротенького екскурсу наша розповідь буде далеко не повною.

Ще побіжно додам, що всі ці Данили носили прізвище Сокала. Хтось у їхньому роду не шокав, а сокав, от і охрестили їх Сокалами.

Отже, про Данила, батька Данькового.

Цей Данило прославився тим, що дуже ж ловко грав у підкидного. Не було в селі людини, яка могла б його обіграти. Іде, бувало, вулицею, вимахує лівою, а права завжди у кишені: намацує карти. Карт було в нього кілька колод, і буденних, і празникових, а одну колоду він виносив лише на великі свята, та й то не на кожне: виміняв у цигана за порося і ще й півня дав на додачу. Бо й карти були не звичайні, а особливі: їх можна було навіть прати, і нічого з ними не коїлось. Данило їх, щоправда, не прав — тримав у чистій полотняній шматині та ще й за божницею: щосвята, убравшись та змастивши оливою свого посивілого чуба, побожно діставав з-за ікони пакунок. Клав обережно до кишені й виходив на вулицю. На колодки, де його вже нетерпляче чекали такі ж, як він, картярі.

І домашні вже знали: до півночі не повернеться.

Окрім карт, не було за душею в Данила нічого. Не тримав ні коня, ні вола, бо страх не любив працювати у полі, а свої три десятини, що дістались йому після революції, здавав за половину врожаю сусідові, який з дурного розуму жили рвав на роботі, не знаючи ні буднів, ні свят. «Робить, як віл, а прийде час помирати — нічого не візьме на той світ із собою, — говорив Данило, з сусіда кепкуючи. — Отам я його стріну й спитаю: „То хто із нас, Федоре, був розумніший: я чи ти?“»

У сімнадцятім році Данило міг запросто розжитися й на коней, і на волів. Це коли революція докотилася до України та стали розоряти поміщиків. Побіг услід за людьми і Данило: чого б не побігти? Тільки люди кинулись до стаєнь та корівників, Данила ж занесло до палацу: дуже цікаво було подивитись, як пан жив-поживав. І одразу ж натрапив на вазу, що стояла посеред кімнати, на підставці горіховій. Ваза в два аршини заввишки, з химерними ручками, розмальована знизу аж догори. І чого тільки там не було!

І дерева, й річки, й озера, і птахи, й звірота, ще й люди, на наших людей мов і несхожі: в халатах барвистих, вусаті й з косами. Жінки не жінки, чоловіки не чоловіки — якась порода заморська. І так заворожила та ваза Данила, так йому припала до серця, що він незчувся і сам, як зняв її обережно з підставки та й попер поперед себе додому.

Люди — хто коня, хто волів, чи корову, чи з десяток овечок, а Данило — заморську ту посудину.

Попосміялися ж із нього в селі: ну, розжився Данило!

Тільки даремно сміялись.

Бо пізніше, вже після Бреста, коли на Вкраїну прийшов німець та місцевий поміщик рушив повертать награбоване, крик і стогін котився селом. Кому двадцять шомполів нижче пояса, кому тридцять, а кому й усі п’ятдесят — залежно від того, хто скільки взяв.

Не минули й Данила: пан, капрал з шомполом у руках, два солдати з гвинтівками й багнетами примкнутими. Пан як вазу побачив, то замалим не кинувся цілувати Данила: палац був розгромлений вщент, все побите-потрощене, одна ця ваза й уціліла, а їй ціни не скласти, цілий маєток можна було купити за неї. Так що пан не знав, як і дякувати Данилові, але порядок є порядок, жоден злочин не повинен лишитися непокараним, і поміщик, обернувшись до капрала, показав великого пальця:

— Айн.

— Айнцен? — перепитав його капрал: «айна» іще, мабуть, і не було.

— Айн! Айн! — закричав сердито поміщик, і капрал, ображений, вліпив такого «айна» Данилові, що той як був без штанів, так і вилетів прямо на вулицю.

То після цього Данило зарікся і думати про якусь там худобу. Була єдина корова — спровадив з двору й корову. Якби була путня, може, ще й подумав би, а то жере як не в себе, а молока — дулю з маком! Натка, жінка Данилова, роздоювала-роздоювала бісову твар та й рукою махнула:

— Веди на базар — очі б мої її не бачили!

Данилові що, Данилові торгувати — як попереду танцювати: наловчився в циганів, на підсвинка карти вимінюючи. Налигав корову та й «гей!» у повіт. А там шумить, а там гуде — гуляй, душа, веселися, серце!

Того дня не повернувся додому Данило. Не повернувся і другого дня. «Запив!» — журилася Натка й мала серйозні підстави для тієї зажури: окрім карт, не цурався Данило й оковитої. А коли не прийшов і третього дня, і четвертого, Натка не знала уже, що й думати. Верзлося, що чоловіка уже й живого на світі нема. «Господи, хай уже який прийде, то прийде!»

І дійшла Натчина молитва до Бога: на п’ятий день, якраз по обіді, ступив до хати Данило: пом’ятий, пожований, а в правій руці — вузлик із цукром.

— А гроші? — охнула Натка.

— Ну як ти, Натко, не понімаєш: то се, то те, то кільо сахарю!

Так і збулися корови.

Зате уже в двадцять четвертому, якраз на Великдень, прийняли Данила до партії.

Ввійшов до хати й одразу ж на покуть. Сидить, на жінку й не гляне.

— Що це з тобою? — занепокоїлась Натка.

— Всьо!

— Що всьо?

— Всьо!.. Більше не буду робити!

— А то чого, Господи?

— Осьо червона книжечка. — Дістав із кишені червону книжечку, помахав перед носом у сторопілої Натки.

Того ж дня обмивав із такими, як сам, партквиток. «Водив козу» до глупої ночі, вертався додому коли на двох, а коли й на чотирьох. Книжечки, однак, не загубив: лапав по кишені майже щокроку. А спати лягав — поклав під подушку. І всю ніч верзлося Данилові, наче вони удвох сидять за пляшкою «риковки». Данило — чарку, і книжечка — чарку, Данило — кухоль, і книжечка — кухоль. Набралися так, що під столом і полягали в обнімочку.

Прокинувсь на ранок — одразу ж під подушку рукою. Є! Мов аж полегшало. Тільки де там полегшало: душа горить, голова тріщить, у роті наче сто свиней ночувало.

Повів очима за жінкою. Натка, лиха, як вогонь, поралася біля печі.

Довго збирався з духом:

— Натко, дай похмелитись!

— У Бога проси!

— Дак я ж, Натко, партєйний!

— От і проси як партєйний!

— Натко, не доводь до гріха! Бо візьму й попросю!

— Попроси-попроси! Може, Бог дурніший од мене! — Натка під руку лиху могла сказать і не таке.

— Востаннє питаю: даси?

— Не дам!

— Ну, гляди ж… Дивись, до чого доводиш партєйного!

Зсунувся з ліжка, як був у спідньому, став на коліна:

— Господи, як партєйний безпартєйного просю: дай на похмілля!

— Попроси-попроси, він тобі дасть! — кинула, з хати виходячи, Натка.

Данило вже хотів зірватися вслід, але тут сталося чудо: Бог, який теж, мабуть, побоювався Натки і досі німував на іконі, ожив, підморгнув до Данила та й повів очима собі поза плечі.

«Еге! — враз повеселішав Данило. — Так он де Натка гроші ховає!»

Схопився, поліз притьмом за божницю — є! Видобув вузлик тугенький (Натка чи не зубами затягувала) і притьмом за пазуху. Одягнувся бігцем та й вискочив з хати.

— Ти куди? — Натка од курника.

— На партсобраніє.

Бічком, бічком, щоб не помітила знайду, та й на вулицю. А там уже дорога одна: до повітового центру, в оту установу, де і наллють, і піднесуть, лиш би гроші були.

Є грошики, є! Осьо за пазухою. «Ну Натка, ну сила нечиста, куди додумалась гроші ховати! Отакі вони всі — богомільні!»

Гуляв до пізнього вечора. А вийшов надвір: дорога гойдається, небо хитається, і міліціонер, що біс його зна де і виськався, навпіл роздвоюється.

— Гражданін, ви п’яний!

— Відійди! — простогнав Данило: його вже аж корчило.

Міліціонер натомість узяв Данила за лікоть:

— Гражданін, пройдьомтє!

— Добром прошу — відійди!

Міліціонер і не подумав відходити.

— Одійди, бо як ригону, то від тебе тільки картуз попливе!

Та міліціонер попавсь не з лякливих: ще дужче вчепився у лікоть.

Ну, йому й дісталось: і на мундир, і в чобіт.

Ту ніч провів Данило у вошобойці в міліції. Якби не напивсь перед тим, то навряд чи й заснув би: так натовкли йому боки. Особливо старався отой, що затримав: мундир же новий-новісінький, міліціонер його, мабуть, уперше й одяг. Ішов — очей сам із себе не зводив. А тут оцей анцибол. Від плечей до п’ят «охрестив»…

Начальник міліції, червону книжечку тримаючи, допитувався в Данила з докором:

— Як же ви так? Комуніст — і отаке виробляти!

— Та воно… — не знав, що й сказати, Данило. Сидів перед начальником такий нещасний, такий нещасний, що жалко було на нього й дивитись.

— З горя отак напились? — вів своє далі начальник. — Чи з великих радощів?

«З радощів», — ледь не бемкнув Данило, та вчасно схаменувся. І тут його осяяло:

— Та таке, що і з горя.

— Яке ж у вас горе?

Данило думав-думав, голову звісивши, та Натку й згадав:

— Жінка померла. — А щоб дужче повірив, додав: — Учора і поховали.

Начальник, добра душа, відразу й розжалобився: повернув Данилові книжечку, ще й руку потис на прощання:

— Глядіть не напивайтеся більше. Не підведіть і себе, і мене.

— Та я… Та щоб… — не знав як і дякувати Данило.

Хотів запросити на поминки, та не знав, як до цього поставиться Натка.

Вийшов з міліції, вдихнув на повні груди повітря: х-ху, наче пронесло! І червона книжечка осьо у кишені. Повернув, щоб прямо додому, а ноги в інший бік завертають. Та ще й вузлик, не до кінця випорожнений, муляє в груди. Бісова Натка на його голову той вузлик і наладила!

«Хіба що два шкалики», — здався врешті Данило. І ноги вже зовсім весело понесли його до отієї установи вчорашньої, де й наллють, і піднесуть…

Знати б Данилові, чим воно окошиться, зупинився б таки на другому шкаликові. Прополоскав би душеньку та на світлі очі Натки й з’явився б: «Оце, Натко, то се, то те, та й по вузликові…» Коли б не оті чорти, оті гаспидські душі, що учора помагали йому вузлик спорожнювати, а сьогодні з самого ранку на Данила чекали. Як побачили, то зраділи, мов рідному татові. То що лишалось робити Данилові? «Несіть нам на стіл й одну пляшку, й другу та ще й сякої-такої закуски!» І пішло, і поїхало: і за Натку, хай їй легенько тикнеться, і за начальника міліції, щоб був завжди до нас добрий, а насамперед за Данила. Дружки новоявлені один з-поперед одного лізуть його обнімати, клянуться в любові до гроба, а настав час розплачуватись — їх наче корова язиком злизала. Щойно ж поруч сиділи, а тепер лише порожні чарки та порожні тарілки. Тож розплачуйся, Даниле, сам, на друзів не дуже надійся.

Той, що подавав та підносив, клацав-клацав на рахівниці та й накладав такого, що Натчиного вузлика на одну тільки понюшку. Клявся-божився Данило, що взавтра принесе решту, — не вірять. «Плати, дядьку, зараз, бо міліцію викличемо!» — «Членові партії не вірите!» — згадав Данило червону книжечку. Не вірять, бісові душі. «Лишай документ!» А який документ у Данила? Хіба що та сама книжечка червона. «Осьо візьміть. Тільки глядіть не загубіть, бо голови не зносити ні вам, ні мені!» — «Не загубимо. Принось завтра гроші».

Так і приплуганився додому Данило без червоної книжечки. Проснувся уранці, лап під подушкою — нема! Кинувся до кишень — і кишені порожні. Аж тоді все згадав. І де книжечка, і куди має гроші однести. Він би оце зараз й одніс, біжка побіг би, аби ж були ті гроші прокляті! Хіба в кого позичити?.. Перебрав подумки усіх сусідів та родичів — не позичать. Умиратиме — і копійки не кинуть! В усіх напозичався Данило, всі давно уже й рукою махнули на нього.

Так і не поніс того дня гроші Данило: якось перемелеться. А там ждали-ждали та й однесли червону книжечку в повітком: дивіться, що ваші члени партії витворяють! І довелося Данилові, хоч як жалко було, розлучатися з червоною книжечкою.

Синок його, теж Данило, а тоді ще Данько, так сказав, почувши про татову пригоду із книжечкою:

— Знаєте, мамо, — звертався в основному до матері, — я як виросту, то ніколи не питиму. От.

Іще додав, глевтяком свіжим давлячись:

— Я б їх усіх перерізав!

— Кого, Господи? — жахнулася мати.

— Усіх!

— Та кого «усіх»?

— А чого вони краще од нас живуть? Пиріжки пшеничні жеруть із квасолею, — згадав, певно, що їли його однокласники на великій перерві.

І хоч як журила його мати, навіть Богом страхала, про себе вирішив, що все одно переріже. От хай лишень підросте. А Бог — добереться й до Бога. Данько давно вже перестав боятися Всевишнього, відтоді, як молоденька вчителька їм пояснила, що Бога немає, а є тільки вигадка попів та монахів, які сіють опіюм серед народу. Що таке опіюм, Данько так і не міг уторопати, однак саме слово йому сподобалось дуже і запам’яталося на всеньке життя.

Бога немає, і квит! А попи сіють опіюм.

Як бачимо, класово свідомим Данько став замалим не з колиски. І що більше підростав, то дужче утверджувався у святій своїй ненависті до кожного, хто насмілювався жити краще од нього.

Усіх порівняти! Усіх!

Калоші появилися в селі, коли Данько уже вступив до комсомолу.

Це були перші в Хрестищах калоші: глибокі і блискучі, з червоними рантами, вони лишали чудернацькі сліди, не боячись ні води, ні грязюки. Дітлахи зграєю бігали за щасливим власником химерної взувачки, а баба Вустя Гречиха, вийшовши якось уранці на вулицю, охнула і вхопилась за груди: попід двором на розкислій од дощу дорозі поснувалися небачені досі сліди. Не інакше нечиста сила пройшла — запечатала двір. Того ж дня збігала в церкву, заказала молебень.

Данько теж аж спіткнувся, побачивши вперше калоші.

Стрілися посеред вулиці, навпроти сільради: Данько там уже мав свій закуток як секретар осередку. Закуток весь був обвішаний гаслами, на яких розбитні хлопці й дівчата в міському вбранні закликали сільську молодь до змички, до розгортання класової боротьби на селі, до наступу на релігію та суцільну неграмотність. У тих хлопців та дівчат були дуже рішучі обличчя, вони не стільки закликали, скільки вимагали переходити в наступ, і Данько з дня у день готувався до тієї історичної акції. Тим більше що і зодягнений був не в звичайне вбрання, яке носила парубота села, не в якусь там полотняну сорочку з ганебною вишивкою, а в юнгштурмівку, видану нещодавно Данькові в повіті, з накладними кишенями, підперезану блискучою ремінякою, ще й перекинутим через плече уже іншим тонким ремінцем. Юнгштурмівка сиділа на ньому як влита. Данько наче й народився для того, щоб одного дня влізти в революційну цю одежину та одразу ж і рушити в наступ, одне тільки труїло душу Данькову: в повіті йому не дістались черевики з гамашами, їх недодали до комплекту, тож довелося задовольнитись взувачкою власною, латаною та перелатаною. І хоч як її шмарував щоранку Данько, хоч як чорнив сажею, ганебні латки не зникали і скривлені закаблуки не випрямлялись.

Тож можна було уявити, як дивився Данько на нову, небачену ще досі взувачку!

— Де дістав? — похмуро кивнув на калоші.

Парубок (знай наших!) ще й ногу відставив, хизуючись обновою. Відповів через губу:

— Тато купили.

Був він у празниковому, хоч святом, здається, й не пахло. І картуз з дашком полакованим, і сукняний чорний «пінжак», і такі ж чорні штани, заправлені в хромові чоботи, що тонули в блискучих калошах. Заради калош отих, мабуть, і вбрався.

Данько відірвав від калош заздрісний погляд, непривітно блимнув на парубка. І хоч знав його з малих літ (разом і до школи ходили), парубок цей здався йому зараз чужіший чужого.

— Ти той… Гуляй, та не дуже.

— А то що: заборониш?

— І забороню!

— Овва, який строгий! Комсомолією своєю командуй!.. Засупонився в реміняччя — та вже і начальник.

— Ти мого реміння не чіпай! — сказав Данько з погрозою.

— А то що — покусаєш?

Данько аж задихнувся од гніву. А парубок підняв картуза, погойдав над головою:

— Наше вашим із кісточкою! Та не дуже дмися, а то розірве.

Та й, оминувши, пішов собі далі. Наче Данька й не було.

«Ну, ладно, зараза така! — пік його поглядом у спину Данько. — Ти мені ще попадешся — і калоші тебе не порадують!»

Парубка звали Василем, а прізвище мав Коваленко. Жив через двір од Данька. Ще не так давно його батько був таким же злиднем, як і тато Даньків, і Василь не вилазив з латаного, та після громадянської йому наділили сім гектарів землі (по числу їдоків), і він уп’явся в ту землю руками й зубами. Недосипали, недоїдали і старе, й мале з великої родини Василевої, днюючи й ночуючи в полі, і вже за два, за три роки заремиґали в дворі круторогі воли, заіржали коні, замекали вівці, захрюкали свині. Все росло і родило в Коваленків, як на опарі, а під час жнив навіть снопи і полукіпки здавалися товщими й вищими, аніж у сусідів. І потроху-потроху коваленківська молодь стала вилазити з дрантя: дівки ясніли на свята такими хустками барвистими, що очі вбирали, а парубота одягала нові картузи і взувала хромові чоботи.

Найпрацьовитіший був Василь, отож йому першому й дістались калоші.

«Ладно, заразо, ти в мене поскачеш! — думав Данько, дивлячись в спину Коваленкові. — Дай тільки зачіпку».

Зачіпка невдовзі й трапилась.

Все почалося з хреста. З отого хреста, що його поставив далекий пращур Даньків край дороги при в’їзді в село. Минали роки й роки, спливали століття, сивіли нещодавні ще діти й народжувались нові, щоб у свою чергу посивіти та й лягти до отієї колиски, в якій лежати довіку; земля здригалась од воєн та революцій, схрещувалися шаблі, і густо роїлися кулі, падали не тільки люди — дерева, підтяті нещадним залізом, а хрест стояв і стояв, не грузнучи з часом у землю, — хрест ставав з роками мовби ще вищий, мовби ще міцніший безсмертною плоттю своєю, і вже здавалось, що то й не людські смертні руки поставили його на оцьому узвишші, а якісь інші сили, непідвладні тлінові й часові.

І завжди на ньому, на високо піднятих до неба раменах, полоскався як не один рушник, то два або й три, — рушники ті були з найтоншого полотна, найлюбовніше гаптовані, і часто бувало, що до збляклого рушника матері довірливо горнувся вже доньчин, ясний та свіжий, як і його безжурна ще власниця.

До отого хреста якраз на Великдень і рушила з раннього ранку селом дивовижна процесія. Міцно стиснувши губи, сердито насупившись на тих, хто посмів би з них кепкувати, крокував попереду Данько з червоним прапором через плече. Вид у Данька був такий, наче він щохвилини чекав, що йому хтось заступить дорогу і доведеться давати одкоша. За Даньком пер довжелезну жердину здоровенний парубійко Микита Салій, і обличчя в Микити, на відміну од Данькового, було не насуплене, а ясно усміхнене. Та в селі ніхто й не пам’ятав, щоб Микита кривився чи супився: він і на материному похороні, мабуть би, всміхався. За Микитою, видзвонюючи пилкою, йшов уже й не парубок, а підпарубок Вітька, який і до комсомолу вступив у великій надії одержати таке ж убрання, як у Данька: старий батьків картуз був завеликий для нього, і Вітька однією рукою тримав перекинуту через плече пилку, а другою підбивав догори картуз, що налазив на носа. А вже позаду, вже підтюпцем, щоб не одстати, несла дві лопати єдина дівчина в комсомольському осередкові — Вустя Непрохана, дівка давно уже на виданні, але свати чомусь вперто її оминали. Та Вустя не зневірювалась, терпляче надіючись, що настане і її час, коли свати косяками попливуть до її двору, тож щоосені збирала найбільші в селі гарбузи. Були ще два комсомольці, і вони обіцяли учора Данькові, що прийдуть, але так і не прийшли: злякавшись богомільних батьків, поховалися вдома. Ну, Данько їм покаже, де раки зимують!

Процесія пройшла через усе село («На свій чортячий молебень, чи що?» — дивувалися люди) та й вибралася на шлях уже за селом, завернула до хреста на узвишші. Данько ввіткнув прапор у землю, підійшов до хреста, копнув ногою. Велетенський хрест навіть не здригнувся, він наче й не помітив людських комах, що приповзли до його підніжжя, а дивився почорнілим ликом своїм у світле небо, молячись за всіх живих і померлих в оцьому грішному світі. Тоді Данько, сплюнувши на долоні, сказав Вітьці подати пилку, а Микиті, який усе ще стояв із жердиною, безжурно всміхаючись, сердито скомандував:

— Кинь її к бісу! Чи отак і стовбичитимеш?

Микита ворухнув крутим плечем — і жердина полетіла на землю.

— Давай! — так само строго сказав Данько.

Микита, все ще всміхаючись, узявся з другого кінця за пилку. Наче не дуже й потягнув, та Данько ледве втримавсь на ногах:

— Тихіше, чортяко! Руку вивернеш!

Підійшли впритул до хреста. Данько провів нігтем, де пиляти, кивнув Микиті. Блиснувши сталлю, пилка скреготнула по чорному дереву. Вітька роззявив рота, а Вустя, кинувши на землю лопати, свого рота затулила долонею: очі її стали великі й налякані.

Пиляли довго. Та хоч як старались, спливаючи потом, міцнюще дерево не поступалося сталі, і коли зубці зовсім затупились, Данько, лихий і захеканий, кинув пилку:

— Чорт його ставив! Будемо викопувати.

Перепочивши, взялись за лопати.

Копали до півдня. За минулі століття хрест, здається, пустив корінь у саме серце землі: у вибехканій ямі з головою сховався не тільки Данько, а й Микита. Врешті добрались до дна, обчистили товстелезний, що не обхопити й людині, стовбур. Дерево й тут не піддалося тлінові, було як залізне.

Коли видерлись із ями, захеканий, перемазаний глиною Данько скомандував Микиті:

— Валяй!

Микита з тією ж усмішкою вперся у хрест, почав його розхитувати. Хрест гойдався все дужче, чорні рамена його наче хотіли вхопитись за небо, і вже здавалося, що й небо гойдається разом з хрестом. Ось він геть похилився, на якусь мить застиг у відчайдушній спробі втриматись на місці, потім важко гухнув донизу. Застогнала земля, зойкнуло небо. Вустю вже зовсім трусило, вона зненацька згадала, як минулого року приносила сюди рушник, щоб Всевишній послав їй нареченого, і тепер їй подумалось, що Бог, розгнівавшись, залишить її довіку в дівках. Бо вона таки продовжувала вірити в Бога, вірити потай, наперекір тому, що говорив їй Данько, агітуючи в комсомол. Віра у Бога всоталася в неї з материнським молоком, і її не так легко було витруїти.

Данько висмикнув прапор, міцніше прив’язав його до жердини. Опустили жердину у вириту яму, засипали, втоптали, і прапор тепер висів ще вище, ніж хрест. Милуючись червоним полотнищем, Данько уже думав, як перехожі й проїжджі, а найперше начальство з району, питатимуть, чия це робота. І груди його розпирало од гордощів.

— Ось перейменуємо село — зовсім буде добре, — похвалився Данько комсомольцям. — Покінчили з оцим опіюмом, скоро й за другий візьмемось. — Мав на увазі невелику церкву, яка стояла в центрі села і в якій досі ще правилось.

Ходив у повіт, домагався її закриття, і там пообіцяли його підтримати.

— А що у ній буде? — запитала боязко Вустя.

— Сортир!

Микита реготнув, Вустя ойкнула, а Вітька спіткнувся на рівному.

Вони спускалися в село, а на узвишші гойдався вже прапор, а хрест лежав, немов заново розп’ятий посеред широкого степу. І вже бігла у степ перша жінка, бігла й голосила, немов по покійникові.

Скільки людей перебуло того дня коло прапора й хреста, важко й сказати. Данько лише всміхався: «Хай звикають. Ще не те буде!» — і, поки ліг спати, ходив іменинником. А вранці сам побіг на той пагорб: прискочив Вітька, перелякано вигукнув:

— Хрест!..

— Що — хрест?

— Хрест став на місце!

— А прапор? — закричав уже Данько.

— Прапор лежить… Під хрестом…

Селом же котився поговір, що сталося чудо. Що серед ночі зійшла Божа сила із неба, вирвала отой прапор поганський, а хрест водрузила на місце. Данькові ж ніколи були прислухатись до людських балачок. Данько чесав у повіт, бо телефону в селі ще не було, тож доводилось покладатись тільки на власні ноги.

Повернувся надвечір, та не сам, а з начальником міліції і двома міліціонерами. Прикотили парокінною бричкою, зупинилися перед селом.

— Осьо гляньте, — сказав Данько: губи його аж посмикувались.

Хрест стояв, заново вкопаний, а поруч валявся затоптаний прапор: люди сунули до хреста, не дивлячись під ноги.

— Бачите, що наробили?

Начальник гмикнув під вуса, обійшов довкола хреста, високо задираючи голову. Підняв прапор, обтрусив, кинув до брички:

— Поїхали!

Уже коли їхали принишклим селом, спитав Данька:

— Догадуєшся, хто це міг зробити?

І тут Данька наче стукнуло в голову: ще по дорозі в повіт він завернув до хреста (хотів підібрати прапор, та одразу й роздумав: хай лежить, поки приїде міліція). Довкола було натоптано, як на току, але один слід одразу ж запав йому в око, він наче сплив поверх інших, щоб до часу до пори одпечататись в Даньковій пам’яті.

— Догадуюсь.

— Хто, як не секрет?

— Та-а… є такий… — А слід усе чіткіше виступав перед його внутрішнім зором. Данько бачив його, здається, й на прапорі, жаль, що начальник прапор той обтрусив, перед тим як покласти до брички. «Ну, тепер знатимеш, як наш прапор своїми калошами топтати!» — Данько був уже впевнений, що слід був і на прапорі.

Так і на суді потім засвідчив: Василь Коваленко не тільки зірвав прапор і натомість поставив хреста, а й потоптався навмисне по прапорі. І судді, керуючись правом соціяльного захисту та ще тим, що Василь походив із клясово-ворожої заможної сім’ї, припаяли йому на повну котушку. І Василь, коли його виводили з суду, гукнув Данькові: «Ми ще зустрінемось! Я тебе й на тому світі знайду!» А чи довелось їм зустрітись, довідаємось, мабуть, пізніше.

А поки що Данько, повернувшись із суду додому, знову повалив отой хрест, а щоб більше нікому не закортіло поставити його на місце, присів і на нього нагадив. Якраз посередині, де ледь угадувались якісь словеса, написані кирилицею. Може, й ім’я його далекого пращура. І добився, щоб село йменувалося вже не Хрестищем, а Червоною Комуною.

І ще одна подія сталася того ж літа в Даньковім житті: в повіті йому видали зброю, яку він канючив, відколи вступив до комсомолу. Клясова ж боротьба, куркульня цілиться з усіх боків з обрізів, он і на плакатах намальовано, а він зовсім беззахисний. Йому весь час обіцяли, але чи то не вистачало зброї, щоб озброїти всіх комсомольців, чи ще якась причина, тільки Данько щоразу повертався з повіту беззбройний. Аж уже після того, як він повалив хрест та повісив прапор, як засудили Василя Коваленка, в повіткомі переконалися, що тепер зброя Данькові вкрай необхідна, і виділили йому наган із набоями.

Наган був новий-новісінький, густо змазаний заводським ще мастилом, а на додачу ще й кобура з жовтої шкіри. Данько одразу ж його й почепив на правому боці і, щасливий, рушив додому. Йшов і весь час лапав себе збоку: є наган? Є! Осьо і висить, важко б’є по стегні.

Гоголем пройшовсь по селу.

Вдома не міг намилуватися зброєю. Вертів і так і сяк, прицілюючись в уявлюваного класового ворога, клацав курком та й доклацався, що не помітив, яку барабані лишився набій.

Оглушило, осліпило, запахло порохом. Ліву руку відкинуло так, наче по ній щосили вдарило чимось важким. Вона одразу ж і отерпла, стала наче чужа. А потім гаряче запульсувала долоня, і переляканий на смерть Данько з жахом побачив, як з невеликої ранки виштовхується густа кров. Кров потекла донизу по пальцях, закапотіла на долівку. Данько, кинувши наган, підхопив правицею поранену ліву, заметався по хаті. Ускочила мати. Пораючись надворі, вона почула той постріл, і перша її думка була, чи чогось не скоїлося з сином. Мати ж вихопила із скрині рушник, розрізала навпіл, плачучи й примовляючи, перев’язала синові руку. Долоня враз стала важкою, наче гиря, вона наливалась вогнем, розбухаючи, а од плеча аж донизу стало болісно сіпати. Намотана біла балабуха взялася темною плямою, і пекло уже так, що Данько не витримав і застогнав.

Не спав усю ніч. Боліла нестерпно рука, обсідали гнітючі думки. Що тепер йому скажуть у повіті? Мало того, що відберуть зброю, а ще й виключать з комсомолу. Кар’єра, яка так вдало починалася (Данько уже не міг уявити себе не секретарем осередку, хміль хай невеликої влади уже бив йому в голову)… кар’єра обривалася дурним оцим пострілом. При думці, що замість нього стане Микита чи ще хтось із комсомольців, його аж корчило.

Щось треба робити… Щось треба придумати… В гарячу голову лізли думки, одна химерніша іншої, а рука боліла все дужче і дужче, і він не знав, куди її покласти.

Під ранок, здається, надумався. І коли заплакана мати вдесяте спитала: «Як же, сину, ти так?» — Данько з якоюсь аж злістю, в свою чергу, спитав:

— А ви що, не бачили?

— Та я ж надворі була! — зойкнула мати.

— Тим більш мали бачити!

— Що бачити, сину?

— Як він у мене стрельнув.

— Хто стрельнув, Господи?!

— Куркуль, хто ж іще! — закричав на матір Данько. Він уже сам починав вірити, що не сам у себе вистрелив, а стріляв таки куркуль. В оту шибку, яку його безжурний батечко висадив, та все не знаходив часу вставити. Повіявся ще на тому тижні в далеке село не так на заробітки, як на дармову випивку, і йому й горя немає, що сина його ледь не встрелили.

— Якби не встиг прикритись рукою, то вже й на світі не було б. Цілились же прямо межи очі!

Так і в повіткомі комсомолу сказав, а потім і на суді, коли дійшло до суду. Бо знову в село налетіла міліція, тепер уже майже в повному складі: на голови повітового начальства манною небесною впала звістка, що озвіріла куркульня стріляла у комсомольця. Була надрукована в повітовій газетці на цілу сторінку стаття «Замах озвірілої куркульні на комсомольця», почав готуватися показовий процес, на який мали приїхати кореспонденти із столичних газет, тому начальник міліції, коли Данько врешті сказав, що стріляв, мабуть, батько Василя Коваленка (мстився за сина), відповів Данькові, що одного Коваленка замало.

— З усієї України, вважай, з’їдуться. А ми їм усього одного куркулика? Та нас і кури засміють! Думай, хто ще міг стріляти. Та побільше пиши, що їх, гадів, жаліти!

Довго мудрували над складеним списком. Відібрали ще чотирьох найбагатших.

— От тепер зовсім інша пісня! — весело сказав начальник міліції. — Учись, як воювати з класовим ворогом.

— Ви їх що, арештуєте? — Данька уже мучила совість.

— Ні, на курорт пошлемо! — розсміявся начальник.

Звівся, розправив гімнастерку під ременем, пересунув важку кобуру з «маузером»: «Ну, видужуй, а мені за роботу».

До суду Данько зовсім поправився. Рана затягнулася, тільки скрючило пальці, і коли Данько свідчив на тому процесі, то відкидав чуприну з лоба не правою, а лівою, щоб усім було видно, що зробив клясовий ворог з його рукою. І той жест лишився на все життя: скрюченими пальцями лівої зачісувати волосся.

Тож Данько, раз по раз відкидаючи лівою рукою чуприну, розповідав судові про те, як пізно ввечері сидів за столом, обличчям до вікна, що його і спасло. Бо встиг побачити дуло відріза, націленого межи очі, та й прикритись ось цією рукою…

— І ви упізнали того, хто у вас цілився? — поцікавився суддя.

— Упізнав.

— Кого ви впізнали?

— Старого Коваленка.

— Сину, що ти говориш?! — закричав Коваленко. — Бога побійся!

Бога Данько якраз найменше й боявся.

— А що було потім? — допитувався суддя, осмикнувши підсудного.

— А далі він вистрелив. Ось у цю руку.

— А далі?

— А далі я схопив правою рукою наган і стрельнув у відповідь.

Зал вибухнув оплесками. Аплодував і начальник міліції, хоч і усміхався тихцем. «Далеко, хлопче, підеш!» — немов говорив той усміх.

Куркулів засудили до найвищої міри соціального захисту — розстрілу з конфіскацією майна, а ім’я Данькове прогриміло на всю Україну. Навіть центральні газети згадували про нього: герой класової боротьби на селі. Данько відразу й повірив, що він таки герой, та й як не повірити, коли невдовзі йому запропонували вступити до партії і рекомендацію написав не будь-хто, а сам секретар повіткому.

І ще одна несподівана радість Данькові: коли розпродували конфісковане майно куркульні (старих і малих викидали на вулицю в чому були), то йому безплатно виділили єдину на все село зінгерівську швейну машину. Машині хоч і було вже років із двадцять, але вид мала такий, наче щойно із фабрики, так берегла її куркульня. У батька й очі загорілися на ту машину:

— Давай продамо! Я й покупця знайду. Га?

Данько, однак, і не подумав пристати на батькову пропозицію: згадав, як той продавав колись корову. Поставив машину на стіл, на самому покуті (на стіні вже не образи, а великий портрет Карла Маркса, і мати плювалась щоразу, бачачи ту бородату личину), щоб одразу впадала у око, коли хто надумається ступити до хати. Машина так і простояла до тридцять четвертого року, коли Данька забрали на роботу в район.

Але це ще далеко попереду, а поки що Данько розорив, як і нахвалявся, церкву. А перед цим влаштували вночі засідку та вхопили старенького священика, що вийшов до вітру, та й повалили на землю й одчикрижили овечими ножицями ріденьку вже косу по самісіньку ріпицю. Священик, коли його стригли, по-темному прихвачуючи разом з волоссям і шкіру, плакав, як мала дитина, не так, мабуть, од болю, як од сорому, а вранці, одягнувши рясу, повісивши на шию хрест, пішов за тридцять кілометрів до залізниці та й кинувся під поїзд. Як вийшов, кажуть, за село, то обернувся, вклонивсь до землі: «Простіть мене, люди, як я вас прощаю», ще й поклав хрест на сонні хати, що бовваніли внизу.

Почувши про наглу смерть батюшки, жінки плакали, чоловіки жалісно супились, Данько ж усміхнувся: так йому, довгогривому, й треба!..

Тож, розоривши храм Божий, Данько заходився коло артілі. Дав урочисту обіцянку в повіті, що його село перше стане на рейки колективної праці, недаремно ж носить назву Червона Комуна, — і тепер кров з носа мав виконати свою обіцянку.

Про те, як Данько зганяв до артілі людей, як «умовляв» непокірних, що з усіх сил упиралися проти комуни, можна було б написати окрему повість. Хоча б про ті ж агітбригади, сформовані Даньком в основному з підлітків, комсомольців та комнезаможників та ще з нещасних учителів, які на селі за все у одвіті. Як кожна бригада, озброєна фанерною постаттю Чемберлена («Чемберлея», — казали дядьки), рушала зранку до впертюха — дядька, якому краще головою в петлю, аніж у ту чортячу артіль, і, підійшовши до його двору, дружно кричала:

— Бойкот!.. Бойкот!.. Бойкот!..

І, накричавшись отак, прибивала отого Чемберлея до воріт, і вже ні хазяїнові, ні його сім’ї не те що не вийти на вулицю, а й у двір не поткнутися з хати. Сиди в своїй норі, поки й почорнієш, а худоба хай поздихає од голоду.

Потримається, потримається дядько день-другий та й просить комсомольця, що чергує невідступно в дворі:

— Синку, гукни голову!

І прийде Данько: в юнгштурмівці, в уже хромових чоботях та ще й при наганові:

— Ну що, дядьку, надумались?

— Надумався, як не надуматись.

— То писати в колгосп?

— Пиши… Хоть і в могилу пиши, тіки зніми отого Чемберлея! Бо моя корова вже й ясла погризла…

Отак «агітував» непокірних Данько і таки добився того, що на весну двадцять дев’ятого року, зліквідувавши куркульських недобитків, виславши їм услід кількох підкуркульників та злісних агітаторів супроти радянської влади, рапортував у повіт, що селяни Червоної Комуни дружно і з великою радістю об’єдналися в артілі.

Першими у повіті, а то, може, й окрузі.

Про все це, повторюю, можна було б написати цілу повість, але події нас кличуть вперед, до тридцять другого року, що підніс Данька на багато щаблів угору, підніс так високо, що навіть найближчі друзі (якщо вони в нього були) не насмілилися б його звати Даньком, а тільки Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.

Тож поведемо мову про збори, з яких, власне, й почався стрімкий злет Данька Даниловича.

Збори відбулися в повіткомі, на них були скликані всі комуністи, і стояло на них єдине питання: «Про завдання комуністів у виконанні стрічного пляну хлібопоставок державі».

Данько сидів у першому ряду, так що йому добре було видно всіх членів президії, але не на членів президії дивився жадібно Данько, не на першого секретаря повіткому навіть, а на високого гостя із столиці. Гість і справді був, як жердина, високий і худющий такий, наче всі оті недовиконання та недопостачі, про які йшла мова на зборах, відбивалися на його власнім здоров’ї. Слухаючи промовців, які, наче змовившись, посилалися на те, що був недорід і забрано все, що тільки можна забрати, лишилося тільки на посів та щоб хоч дотягти до нового врожаю, гість усе більше супився, а сірі очі його займалися все лихішим вогнем. Врешті не витримав, щось сердито шепнув секретареві повіткому, і той, миттю зірвавшись, оголосив:

— Слово має секретар Центрального комітету нашої партії!

І перший, піднявши руки над головою, заплескав у долоні.

Секретар ЦК швидко пішов до трибуни, підніс застережно руку: не треба оплесків! не треба! — але зал аплодував гаряче й віддано. Високий гість став за трибуну, прицілився в притихлі ряди нещадним поглядом.

— Товариші, кого я тут чую? Комуністів, вірних бійців більшовицької партії чи агентів куркульні та петлюрівських поплічників? — Густий чорний басище його залунав так несподівано, що Данько аж голову в плечі втягнув. — Ви що собі думаєте, ми повіримо вашим баєчкам, що в селах нема хліба? Пролетаріят вам повірить?

Він, здається, аж задихнувся від одної лиш думки, що в когось могла виникнути така крамольна надія. Ляснув долонею по трибуні, ще більше нахилився до зовсім уже завмерлого залу, нависаючи над головами важкою, довгою тінню:

— Даремні ваші сподіваннячка, товаришочки: не повіримо!..

Потім уже трохи спокійніше продовжував:

— Точиться жорстока, не на життя, а на смерть боротьба з нашим лютим класовим ворогом. Зараз питання стоїть так: хто кого. Або ми його — і тоді побудуємо соціалізм, або він нас — і годі знову в нашій країні запанують капіталісти й поміщики. Так для того ми робили революцію, проливали свою кров у громадянській війні, щоб знову повернутися до старого ладу?! — І вдарив по трибуні, тепер уже кулаком. — Не дозволимо!.. І нічого тут проливати крокодилячі сльози, що селянам загрожує голод! Яким селянам? Куркульським недобиткам, в яких ми заберемо хліб? Так хай поголодують хоч раз, може, стануть не такі пузаті…

— А діти? — несміливо з залу.

— Що — діти? — не зрозумів секретар ЦК.

— Діти теж нехай голодують?

Обличчя секретаря взялося червоними плямами:

— Це провокаційне запитання! Чиї діти? Пролетаря? Незаможника? Чи клясового ворога, петлюрівського недобитка? Чиї діти, питаю я вас? Тут лунали слова, що коли заберемо весь хліб, то в селах почнеться масова голодовка. Це — контрреволюційна пропаганда! В Радянському Союзі голодовки бути не може!

Зал німував, і секретар ЦК знову заспокоївся. Але бас його не посвітлішав:

— Перед нами стоїть історичної ваги завдання: виконати й перевиконати стрічний плян хлібоздачі, рапортувати перед ЦК ВКП(б) й особисто товаришем Сталіном про переможне завершення здачі хліба державі ще до кінця цього року. ЦК КП(б)У покладає всі надії на вас, сільських комуністів. Ми надіємося, що ви це високе довір’я виправдаєте з честю.

Коли високий гість покинув трибуну, секретар повіткому схопився на рівні й знову зааплодував, підіймаючи високо руки. А за ним уже весь зал.

Проаплодували. Секретар повіткому звернувся до присутніх:

— То як, товариші, будемо продовжувати обговорення чи перейдемо до прийняття резолюції?

— Думаю, що поспішати не треба, — втрутився високий гість. — Послухаємо ще товаришів. Може ж, не всі у вас такі маловіри. — І всміхнувся, показуючи, що жартує.

«Пересердився, пересердився», — прокотилося залом полегшено. Комуністи заворушилися, закашляли, пролунав навіть чийсь запізнілий смішок.

— Так хто просить слова, товариші?

Виступати ніхто не поспішав. Переглядались, перешіптувались, а рук не підіймали.

— Чи, може, закінчимо?

І тут Данька наче штовхнуло в спину: «Давай, виступай! Більше такого випадку не буде. Сам секретар ЦК тебе слухатиме!» В Данька враз спітніли долоні, похолонуло в грудях. А рот наповнився слиною.

— То будемо кінчати?

Данькові здалося, що високий гість дивиться прямо на нього. Судомно ковтнув слину з таким відчуттям, наче зараз має стрибнути в прірву, шарпонув до президії руку. Так шарпонув, що аж хруснуло в плечі.

— Ви просите слова? — помітив його руку секретар.

Данько лише кивнув головою: слова застряли у горлі.

— Слово має голова колгоспу імені Жовтневої революції Данило Сокало!

Йшов до помосту — підгиналися ноги. Навіть не дивлячись, відчував уважний погляд секретаря ЦК. Зійшов, учепився в трибуну (все пливло, мов у тумані), закричав:

— Товаришу секретар ЦК!.. — І замовк, не знаючи, що ж далі казати. Думки розліталися навсібіч, він ніяк не міг їх зібрати докупи. — Товаришу секретар ЦК!.. — Ех, знав би високий гість, що Данько ладен життям за нього накласти. Постріляти усіх, на кого він тільки вкаже. — Товаришу секретар ЦК!.. — В залі вже відверто сміялись, і це привело до тями Данька: груди його наповнились злістю: — Ми!.. Комуністи та комсомольці!.. Від імені комуністів та комсомольців села Червона Комуна!.. Ми виконаємо й перевиконаємо стрічний плян хлібозаготівель!.. Удвічі!

Зал так і охнув. Секретар же ЦК схопився за столом:

— Чули?.. Чули, товариші? — І вже до Данька: — Браво, товаришу Сокало! — І заплескав у долоні.

Як зійшов із помосту, як сів на місце, Данько не пам’ятає.

Вже після зборів до нього підбіг верткий порученець:

— Вас кличе секретар ЦК.

«От воно, сталося!» — лоскітно похололо в Данькових грудях. Помітив заздрісні погляди тих, хто почув, що сказав порученець, і наповнився ще більшою втіхою. Вже майже спокійним, майже впевненим у собі зайшов до кабінету першого секретаря повіткому, де на нього чекав високий гість.

Зблизька він був іще вищий. У Данька аж у шиї хруснуло, коли він задер голову, щоб зустрітися з ним поглядом.

— Так ось ви який! Ну, вітаю, вітаю!

Долоня суха і гаряча. Очі теплі й усміхнені. Тільки басище лишився так само густим.

— Як він у вас, товаришу Візний? — повернув голову набік.

Данько теж глянув туди і тільки зараз побачив секретаря повіткому. Вигляд у нього був далеко невеселий, видно було, що одержав доброго прочухана.

— Найкращий наш комуніст, — поспішив відповісти секретар.

— Я так і думав… Отаких би побільше. А що у вас із рукою, товаришу? — бо Данько саме відкинув чуприну, що від великого хвилювання упала на очі.

— Та… — почав був Данько, але секретар повіткому і тут поспішив пояснити:

— То на нього був вчинений замах.

— Стривайте-стривайте, — наморщив лоба секретар ЦК, — це про вас писали газети?.. Читав, читав… Не боїтесь, що повторять?

— Хай тільки спробують! — відповів хвалькувато Данько.

— Ну, молодець, — розсміявся задоволено секретар ЦК. — Отак і треба. Не ми повинні боятися класового ворога, а він хай тремтить перед нами… Так виконаємо плян хлібоздачі?

— Виконаємо! — гаряче пообіцяв Данько. — Умремо, а виконаємо!

— Ну, вмирати нам іще рано. Хай наші клясові вороги помирають. Але спершу повинні віддати нам весь хліб до зернини… До зернини! — повторив з притиском, і очі його стали холодні й нещадні. — А ви, товаришу Візний, допомагайте товаришеві всім чим можете. Такі люди, як товариш Сокало, — золотий фонд нашої партії.

Не на ногах — на крилах полишив повітком Данько. Руку ще грів гарячий потиск високого гостя, в очі світив приязний усміх. «Зроблю! Все зроблю, товаришу секретар! Розіб’юсь, а зроблю!»

В’їжджаючи в рідне село, вже прикидав, з кого почати. Залягали сутінки, і хати, в них поринаючи, наче відступали одна по одній, коли до них наближався Данько, — подалі од вулиці, наче присідали, ховаючись поза спинами. Та Данькові не треба було й придивлятися особливо, де хто живе: «індус» чи колгоспник. Відзначав про себе хати «індусів», з яких треба й починати: шкури дерти, витрушувати все до зернини, незважаючи на сльози й плачі. В ньому ворушився ще не встояний гнів на цих зрадників, що нанесли йому підступного удару в спину: не встиг відрапортувати про поголовний вступ до артілі, як понесли заяви про вихід з колгоспу. І то хай би два чи один — дві третини села полишили колгосп після статті товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів». Благав, умовляв, замалим на коліна не ставав перед кожним, у відповідь чув одне й те саме:

— Відпускайте з колгоспу!

— Ну, гаразд, ідіть, — не витримував Данько. — Тільки знайте: будете проситись назад — ми сто разів подумаємо!

— Не буду. Не діждетесь.

«Не діждемось? — запитував завмерлі хати Данько. — А от і діждались!» І вже наперед уявляв, як падатимуть перед ним на коліна «індуси», благаючи не розоряти дощенту, не підмітати останньої крихти, і як він відповідатиме: «Пізно, дядьку, пізно! Раніш про це треба було думати, коли покидали колгосп».

Отакі мстиві картини малювала уява Данькова, коли він повертався селом, і були вони як ніколи солодкими.

А разом муляла думка, чи зможе виконати обіцяне. Вдвічі перевиконати стрічний план — це не жарт. Він уже розкаювався, що зопалу бовкнув про це, стільки хліба навряд чи й набереться в селі, навіть якщо все підмести до зернини, доведеться потрусити й колгоспників, нічого з ними не скоїться, якось переб’ються до нового врожаю, їм не звикати, хіба не налітали під час громадянської продовольчі загони, хіба не трусили — так трусили, що й кров часто бризкала, особливо із тих, твердоздатників, — пережили, не померли, тільки навчилися заривати у землю зерно… «А мабуть, і зараз ховають», — подумав Данько, і вже вчувається йому в настороженій тиші приглушений шурхіт землі, глухі удари лопат. «Ховайте-ховайте, далеко не заховаєте!» Перекинувсь думками на те, як краще організувати бригади, що рушать трусити хліб по дворах, як їх обов’язково озброїти щупами, отакими, що їх показували в повіткомі, — на три метри можна в землю загнати, хоч зернину та дістануть, якщо закопане… «Завтра ж треба й замовити в кузні щупів з десяток, не менше, а післязавтра зранку і рушити… Дамо, товаришу секретар ЦК, стрічний. Кістьми ляжем — дамо!»

Майже весь наступний день Данько не вилазив із кузні: особисто наглядав, як куються щупи. Зробили один, Данько повертів-повертів, попробував загнати у землю: переробити, не те! Аж за четвертим заходом схвалив: «Отакі й робіть. І щоб на кінці кожного була виїмка для зерна». А поки коваль грів чуба, селом з краю в край, від хати до хати котилася чутка: будуть трусити хліб! І люди, які за роки радянської влади вже звикли до того, що в будь-який час до них можуть удертись і підмести все, що тільки в око впаде, люди, яких уже не раз обдирали до нитки (або віддай, або куля межи очі!), хапали мішки, торби з уцілілим після стрічних-перестрічних планів зерном та й металися по хаті, по стайні, корівнику, клуні, городі, шукаючи потемки (тільки по темному, щоб не вгледіло око лихе!) місця якомога надійнішого. Бо то не просто було зерно — то було життя: його, його жінки, матері, батька, дітей, — хай і впроголодь, аби тільки дотягнути до нового врожаю.

Отак метався по хаті й Петро Зачепіжний, батько шістьох дітей, чоловік висушеної щоденною важкою роботою жінки. Він уже побував і в кошарі: найдуть!.. і в сараї — найдуть теж!.. навіть у хлів заглянув — не минуть і хліва! — і знову повернувся до хати. Була глупа ніч, діти давно уже спали — покотом на широкім полу, убогою рядниною вкриті, бо не давала дихнути рідна влада Петрові, гребла майже все в свої бездонні засіки, лишаючи тільки на посів та щоб не подохли од голоду, жінка Одарка стояла сумною Богородицею, в якої щойно розп’яли Сина, над двома лантухами з кукурудзяними качанами.

— Не знайшов, — сказав їй Петро.

— То, може, під піччю?

— Розвалять і піч.

І тут його погляд, що блукав у відчаї по хаті, зупинивсь на порозі:

— Хіба що отам?

Плюнувши на долоні, заходився копати. Спершу довбав твердющу глину, та не просто довбав, а обережно піддівав кожен корж, щоб потім, коли закопає, так само обережно покласти на місце. Потім пішло веселіше. Чорнозем, зроду-віку не копаний, м’яко піддався лопаті, масно лягав на долівку.

Все глибше й глибше заривався в землю Петро, все вищою й вищою ставала гора землі посеред хати, все частіше й частіше заглядала до ями Одарка.

— Mo’, вистачить?

— Візьму ще на штик, — відповідав щоразу Петро. — Щоб ті песиголовці не дістали.

Брав штик, а за ним і другий, і третій — все здавалося мало. Ось уже й по шию, ось уже й голова зникла, й Одарці вже почало ввижатись, що чоловік не яму копає — могилу. Тільки зблискувала тьмяно лопата, викидаючи землю. Врешті глухо, як з того світу:

— Поможи вибратись.

Одарка лягла на край глибоченної ями, подала чоловікові руку.

Вибравшись, Петро сказав:

— Піду по солому.

Вимостили соломою дно, обклали стіни, обережно спустили лантухи ще й зверху прикрили соломою. Засипали землею, і Петро щоразу спускався до ями, щоб добре втоптати. Щоб не осіло, не видало, коли прийдуть оті душогуби. Потім Одарка замішала глини з кізяками, заходилася мазати всю долівку підряд, щоб ота латка не впала у око. Мало що збреде жінці у голову: не діждавшись свята, взяла та й помазала. І в сінях вимазала, і в другій кімнаті — аж удосвіта розігнулася, сполоснула відро, вимила порепані руки. Роздяглася, тихцем лягла поруч з чоловіком, що, здається, вже спав.

«Господи, Господи! Чим ми перед тобою завинили, Господи!»

Подумала про дітей, що їх попереду жде, — щосили вчепилася зубами у ковдру. Щоб не закричати з розпуки.

Данько ж, теж лігши опівночі (допізна виділяли бригади, домовлялися, хто з ким ітиме, з якого краю починати), одразу ж і заснув. Спав так міцно, що не чув, як прокинулись батьки, як возилася мати, готуючи сніданок. Аж коли вранішнє сонце лягло на міцно заплющені очі, схопився мов на пожежу.

Заспав!

Похапцем одягся (ледь не забув почепити нагана), похапцем поснідав, вискочив з хати.

Сонце вже висіло над деревами, і було воно таке червоне та свіже, що мимоволі хотілося усміхнутись до нього. Але не на сонце дивився Данько, він уже думав, чи всі там зібралися, чи не розійшлися часом, його не діждавшись, і розбирала досада. Але побачив здалеку актив, збитий у гурт, і заспокоївся. Там же стояли й підводи — звозити хліб. А над головами активу, наче списи над військом, виблискували гострі щупи: їх тримали в основному комсомольці. Ну, цим їсти не дай — дай отаку лише забавку! Підійшов, весело привітався:

— Усі зібрались, косарики?

— Та мовби усі.

— Учительок щось не бачу.

— Оно йдуть.

Данько оглянувся і побачив двох учительок. «Таки прийшли», — усміхнувся про себе. Учора відмовлялися — мало не плакали. Казали, що в них уроки, що не можуть кинути дітей. «Вам що дорожче: уроки чи хліб для держави?» — спитав їх суворо Данько…

Ідуть. Спробували б не прийти!

— Так-от… — мовив Данько до присутніх. — Нагадую ще раз: промацувать на кожному кроці.

— І печі валяти?

— І печі… Не переробляться — поставлять нові… І той… не лишати нічого.

— А горох чи квасолю?

— А горох-квасоля не хліб?.. Забирати усе! Щоб знали, як артіль розвалювати!.. Ну, рушили.

Рушили. Дві бригади аж у той край села, Данько ж із своєю зовсім близько, за три хати від правління колгоспу. Хату цю вибрав не випадково: в ній жив Петро Зачепіжний. Що перший вийшов з артілі. А за ним уже інші. От цього й не простить Зачепіжному Данько. Довіку.

З Даньком ішов Микита Салій — ніс лопату, і ще два комсомольці: один теж з лопатою, а другий із щупом. Микита вже виріс із комсомольського віку, а в партію не прийняли: там, у райкомі, бовкнув таке, що Данько досі дивується, як Микиту не посадили. На запитання, який основний обов’язок члена ВКП(б), відповів у святій простоті: «Відбирати хліб у людей».

Було ж за Микиту Данькові!

Тепер Салій у нього за кучера. Й охоронця також. Про всяк випадок. Сила ж як у бугая. Бач, іде, всміхається. Ну, це в нього завжди.

Завернули в двір, не стукаючи, увалились до хати. Там саме лаштувалися снідати: господар уже сидів за столом, обліплений дітлашнею, що страх любила їсти разом із татом! Одарка ж якраз діставала з печі великий чавун. Побачивши непроханих гостей, вона так і закам’яніла з рогачем у руках.

— Хліб та сіль! — глузливо привітався Данько. — Не ждали гостей?

— Чого ж, гостям завжди раді, — відповів Зачепіжний. — Ану, діти, посуньтесь, дайте місце…

— Ми вже поснідали, — перебив Данько господаря. — Знаєте, дядьку, чого ми до вас прийшли?

— Скажете, то взнаю.

— Ми прийшли до вас по хліб. За вами ще двадцять пудів хліба.

Зачепіжний звівся, мовчки поліз за божницю. Дістав якісь папірці.

— Осьо, — простягнув їх Данькові.

— Що це? — хоч Данько уже знав, що це за папірці.

— Я з усім розквитався, — пояснив Зачепіжний. — Ще й п’ятнадцять пудів зверху податку одвіз. Осьо і квитанції.

— Запхніть їх, дядьку, собі в гузно! За вами ще двадцять пудів.

— Нема. І пуда нема. Хіба оте, що на посів.

— Те ми й так заберемо.

— А чим же я сіятиму?

— Прийде весна — повернем назад. У нас буде ціліше… А тепер двадцять пудів оддавайте. Ми вже й підводу оно підігнали.

— Нема. І пуда нема. Хіба що мене з дітьми на підводу кладіть.

— Немає? — перепитав з погрозою Данько. — Глядіть, щоб потім не довелося розкаюватись. Тільки вже буде пізно… Востаннє питаю: дасте хліб державі?

— Який? — простогнав Зачепіжний. — Ми вже давно забули, який він і на смак.

— А от ми нагадаємо… Ану, хлопці, давайте!.. Долівку, долівку спершу промацайте! — помітив, бач, що долівку недавно і мазали.

— Що ви робите, люди?! — зойкнула Одарка. Кинула рогача, метнулася до комсомольців, що довбали щупом долівку. — Чи у вас за душею Бога немає?

— Ану, тітко, відійдіть! — гримнув на неї Данько. — Раніше треба було про Бога думати… Шукайте, хлопці, шукайте!

Шукали. Під піччю, під полом, під столом, попід лавою. А коли підійшли до порога, Зачепіжний зблід як стіна. Одарка ж ухопилася за груди.

— Є! — зраділо вигукнув один з комсомольців, коли щуп м’яко ввійшов у долівку. (Погано ж ти, Петре, утоптував землю!) Загнав метрів на два і замалим не впав: далі щуп провалився в солому.

— Так нема, дядьку хліба?

Зачепіжний пригнічено мовчав.

— Ану, хлопці, копайте!

Тепер уже заходився Микита. Взявши лопату, відгорнув плечем комсомольців. А оскільки не вмістився б у тій, що викопав хазяїн, то вибехкав яму майже на півхати.

Коли відгорнули солому та дістали обидва лантухи, Данько, якого вже аж трусило од злості, вибрав найбільший качан, підійшов до хазяїна:

— Так немає, кажете, хліба? — Його душив гнів, він так ненавидів зараз цього чоловіка, що убив би його на місці. Йому вже здавалось, що Зачепіжний навмисне, аби лише зганьбити його, Сокала, в очах секретаря ЦК, закопав кукурудзу. — А оце що?! — ткнув качаном межи очі.

Зачепіжний схрапнув, наче кінь, одступив од Данька. І тоді Данько, зовсім уже знавіснівши, закричав до Микити:

— Бери його, чого стоїш?!

Заголосила Одарка, закричали діти. Микита, так само всміхаючись, узяв позаду Зачепіжного у ведмежі обійми: ні охнути, ні дихнути. Хапаючи повітря, Зачепіжний широко роззявив рота — Данько щосили загнав йому в рота качан, ще й ударив по качану кулаком. У Зачепіжного враз підігнулись коліна, і коли Микита його одпустив, він упав, наче мертвий, додолу. Ноги били в долівку, фарбуючи у червоне качан, що стирчав йому з рота, пузирилася піна…

— Помре, — сказав Микита, коли, підібравши весь хліб та повантаживши на підводу, залишили двір.

— Чорт його не візьме, не вмре! — відповів сердито Данько.

Зачепіжний таки вмер. Не одразу, а десь за три тижні.

Харкав-харкав кров’ю та й зліг. І, може, то й добре, що вмер, бо не бачитиме, як умиратимуть один по одному його діти, почорнілі, опухлі од голоду, як збожеволіла Одарка ходитиме спорожнілим селом, притискаючи до висохлих грудей трупик найменшого сина, пригойдуючи та пестячи його, поки й сама ляже під тином, і тоді її, ще живу, вкинуть у гарбу, повну трупів, та й одвезуть на кладовище, та й згорнуть до великої ями, бо не було уже ні снаги, ні часу хоронити кожного померлого в окремій могилі.

Вимерла половина села, хоч Данькові й не вдалося дотягнутись до обіцяного секретареві ЦК. Незважаючи на те що під кінець люто трусили вже не тільки «індусів» — і колгоспників. Вигребли навіть гамазей з посівним, звезеним од «індусів».

Біографія мого героя була б далеко не повного, коли б я не торкнувся інтимного боку його життя. Він уже був головою колгоспу, а все ніяк не міг підібрать собі пари. І не тому, що народився калікою чи негожим з лиця: батьки не пожаліли Данькові ні здоров’я, ні вроди, і не одна дівка сохла по ньому, але в крові у Данька з діда-прадіда сиділо: не женись на красивій, а женись на багатій, і він, коли б це було до революції, обов’язково висватав би дівку з багатого роду, щоб і собі вибитися в люди, але з приходом радянської влади все стало з ніг на голову, і багатство було вже не радістю, а прокляттям. Багатших відривали силоміць од землі та й турили туди, де Макар телят не пас, багатших позбавляли всіх прав, прирівнюючи до безсловесної худоби, тільки худобі було легше, худобу хоч годували — поїли та держали в теплі, багатших же викидали у сніг, на мороз, у чому були, в чому стояли, не жаліючи навіть дітей, навіть немовлят з колисок викидали. І не допомагало ні те, що багатство було нажите власним горбом, лютою працею, — раз ти, дядьку, багатший од мене, то хай тепер тебе злидні їдять! Тож Данькові не було жодної рації шукати дівку з багатого роду, тим більше що за багатими й слід прохолов, а засилати сватів до якоїсь хай і першої красуні в селі він теж не поспішав. І не тому, що боявся з’їсти облизня (яка дівка відмовить голові колгоспу, найзавиднішому нареченому села!), а тому, що уже дивився на всіх своїх односельців зверху вниз і не збирався родичатися з якимось там дядьком Савком чи тіткою Гайкою. Данько уже накидав парубоцьким оком своїм на міських дівчат, коли бував у районі, бо здавались вони йому з іншого тіста й зліпленими.

А тут прихильна до нього доля підвернула випадок, про який можна було тільки мріяти.

Коли страшна голодовка минула та настало більш-менш людське життя… ну, не таке уже й людське, але все ж можна було якось жити на світі, бо оті, що вгорі, теж були не з лопуцька, вони розуміли, що, видушивши до кінця села та знищивши останнього дядька, самі ж від голоду й подохнуть, адже земля сама по собі не буде родити… Тож коли ослабла голодна петля на шиї замордованого люду і трохи вільніше дихнулось, появилися по колгоспах комори, де було й борошенце, і до борошенця і де комірник по записках голови відважував тим, хто зажив особливої ласки: чи крупи, чи сальця, чи медку, а то й свіжого м’яса. Пасся з тих комор в основному актив та ще уповноважені з району, які, наче галич, розліталися по селах з кожною кампанією: посівна, жнива, хлібоздача, — недремне око було потрібне завжди, дядька потроху відучали робити з власної охоти та волі, а тільки із страху й примусу. Гуртове — чортове, а на чортове не дуже лежить працювати душа.

Завівся такий гамазей і в Даньковому колгоспі, і, вирушаючи до району, він щоразу набирав повну бричку гостинців, бо не підмажеш — не поїдеш, а підмазувати доводилося кожного разу. І райкомівців, і райвиконкомівців, і міліцію, й прокуратуру, і суд — усі вони на відсутність апетиту не скаржились, особливо на дармове, на колгоспне.

Тож одного разу повіз Данько до району діжечку меду пудів на чотири — «подношеніє» першому. Діжечка видовбана з суцільної липи, щоб не втратив мед ні смаку, ні запаху, ні прозорої золотистості: Данько встиг дізнатись, що перший дуже любить чаювати з медком. То чому б не догодити хорошій людині? Не в райком укотив оту діжечку, мав же всі клепки в голові, а одвіз до чепурненького будинку, що виглядав із-за вишень ситими вікнами, та й попав саме на сніданок (і тут не вмирала доля Данькова!), куди й був ласкаво запрошений.

Снідали вчотирьох: сам секретар, його жінка, єдина їхня дочка і, звісно ж, Данько. Данько не дуже і нітився, бо що не раз гостював у начальства, а що й одягнутий був у щойно справлене, у районі й пошите ж: піджак військового крою, який саме входив у моду, й сині штани-галіфе, і нові хромові чоботи, наче дзеркала, чорні, — все на Данькові аж сяяло, облягаючи ладно його ще не розповнілу статуру. Може, ота одіж привернула увагу секретарської доньки, а може, й обличчя Данькове, бо, повторюю, природа його вродою не обділила, тільки, прощаючись, вона спалахнула й сказала:

— Заїжджайте іще.

А матуся її, од уважного ока якої не сховалось нічого, ще й додала, люб’язно всміхаючись:

— Завжди будемо раді.

Ну, якщо вони раді, то Данько радий тим більше. Вертався додому і вже подумки бачив себе зятем самого секретаря райкому, хазяїна й грози всього району. І його дочку вже бачив не де-небудь, а поруч з собою в ліжкові, як пак її звати? Якесь чудернацьке ім’я, одразу й не пригадаєш… Ага, Розалія. Роза. Не те що Гапка чи Пріська. З грубими, наче дошка, долонями й порепаними п’ятами. У Розалії ж долонька була як пампушечка, Данько аж понюхав свою, коли вийшов на вулицю, — здобою й пахло. Та й уся вона наче замішана на здобному тісті. Тож бачив її вже своєю дружиною, а яка вона, гарна чи ні, не міг би зараз сказати. Ну, та воду з її лиця йому не пити, головне — чия вона дочка і що чекає Данька, коли він стане її чоловіком.

І вже Данько як неділя, так і йде до району, прихопивши щось із комори («Здрастуйте! Оце зарізали кабанчика, то не погребуйте нашою свіжиною»), вже Роза так і горнеться до нього, а її мати назива його тільки зятьком. Уже й секретар, Микола Іванович, закидає слівце, чи не пора Данькові подумати про іншу роботу, не вік же сидіти на тому колгоспі, закида-закида, а потім і прямо питає, як він дивиться на те, щоб перейти працювати в район, бо в районі такі люди он як потрібні, на що Данько з більшовицькою скромністю відповідає, що він перш за все комуніст, тож куди його партія пошле, там і буде робити. Партія послала його на роботу в райком, поки що інструктором, а згодом і завідуючим відділом і віддала йому Розу ще до весілля: гуляли-гуляли допізна у паркові та й той… Данько, зірвавши дівочий вінок, і не подумав би кинути Розу, Данько не з тих, він уже й оком накинув, де вони житимуть після весілля, у якій кімнаті отого будинку з ситими вікнами, але тут на всю країну прогримів постріл у товариша Кірова і по містах, містечках та селах почали хапати тих, хто так чи інакше був причетний до цього лиховісного пострілу.

І хто б міг подумати: взяли і Миколу Івановича, першого секретаря райкому, без двох днів Данькового тестя (не вмирала, не вмирала доля Данькова!). Колька ночей він не спав, обливаючись холодним потом (здавалося, що ось-ось прийдуть і за ним), обходив отой будинок десятою вулицею, щоб не зустрітися з Розою, а тим більш — з її матір’ю, в якої язичок наче бритва, — схуд, змарнів, а виявилось, що й даремно. Чи колишній замах на нього куркульні озвірілої, чи його виступ під час зустрічі з секретарем ЦК запам’ятався представникам з області, тільки на пленумі райкому, що розглядав кадрові питання (зняли всіх секретарів за контакт з клясовим ворогом), рекомендували на посаду першого Сокала Данька Даниловича, і на смерть перелякані члени райкому (кожному могли пришити отой контакт) дружно проголосували за нього.

Тож після того, як Сокало став першим, ніхто навіть подумки не посмів би назвати його Даньком — не будемо називати й ми, а величатимемо віднині Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.

Після історії з Розою (її з матір’ю підмели незабаром славні органи наші та й заслали кудись аж в Середню Азію — теж гора з плечей Данька Даниловича), після того як він повновладним господарем поселився у тому ж будиночку з ситими вікнами, на все, як то кажуть, готове, бо обом жінкам не дозволили навіть зайвої одежини прихопити з собою, перевіз товариш Сокало до себе батьків: обпікшись на Розі, заборонив собі навіть думати про якесь там одруження. Приведеш отаку собі лялю до хати, а потім виявиться, що її любий татусь — ворог народу.

Отак років зо два й просекретарював неодруженим Данько Данилович і ходив би ялівцем до самої війни, коли б якось увечері, засидівшись у райкомі, не наткнувся, виходячи, на прибиральницю, яка, високо підіткнувши спідницю, мила саме підлогу. Сокало як зачепився поглядом об тугі, наче вилиті, литочки прибиральниці, сліпучо-білі стегенця її, так стовпом і став.

Дівчина чи то відчула той погляд, чи просто за чимось обернулася і такими очима війнула в самісіньку душу Данька Даниловича, що в того і кров бухнула в скроні. Відьомські очі — кажуть в народі.

— Ви чого дивитесь?! — весело закричала вона, спідниці, однак, не осмикуючи.

— А куди ж мені дивитись? — запитав розгублено Сокало.

— Ось як дам вам ганчіркою, то одразу засліпить! — ще веселіше закричала вона, не виявляючи не те що страху, а бодай поваги найменшої до першого. — Ич які: за дівчатами підглядати! Проходьте, бо мені треба домити!

Данько Данилович слухняно пройшов (йому чомусь страшенно сподобалось, що ним отак безцеремонно командують) і всю дорогу додому хитав головою: ну й ну! — і всміхався про себе. І за вечерею посміхався, аж батько зауважив: «Що ти там, синашу, таке смішне до рота узяв?» — і, спати лягаючи, коли вже погасили світло, довго дивився у темряву, і йому звідти світили то білі стегна, то відчайдушно веселі очі прибиральниці.

Другого дня він тільки й думав про неї. Не те що весь час думав, весь час думати було ніколи, справ, як завжди, навалилося — вгору ніколи глянути, а коли траплялася вільна хвилина, він на якусь мить завмирав, й одразу ж лунав її дзвінкий голос, ясніло її юне обличчя. Тож цього дня Данько Данилович уже навмисне затримався і хвилювавсь, як молоденький, що вона може не прийти, і майже зненавидів другого, якому теж припекло сидіти допізна.

Врешті другий пішов, і Данько Данилович, поправляючи нервово волосся, вийшов з кабінету.

Вона наче теж чекала на нього. На тому самому місці.

— Прийшли помагати?

— А чому б і не помогти? — набрався духу Данько Данилович.

— То беріть ганчірку та мийте!

Сокало ступив уперед, наче й справді збирався мити підлогу, і вона розсміялася так, що аж сльози набігли на очі.

— Ви завжди такий чудний чи тільки сьогодні?.. Станьте отам, де уже вимито!

Домивала підлогу, а разом цокотіла до нього. Ви не жонаті, еге?.. А чого досі не женитесь?.. А хто вас обпирає-годує?.. А ви не боїтесь їздити на отій машині? (Сокалу виділили саме «емку»). Я б умерла од страху, аби мене посадили до неї… А чого вас усі так бояться? От я вас ніскілечки не боюся… А ви знаєте, де я живу? Недалеко од вас, на тій самій вулиці… Вона щебетала й щебетала, зовсім, здається, не чекаючи, що він відповість, а Данько Данилович слухав її як заворожений. Біс його зна, що робило із ним це веселе дівчисько!

З того вечора Сокало й дня не міг прожити без Галі (так звали дівчину). Та й вона все прихильніше ставилась до нього. І коли одного разу Данько Данилович запитав, чи піде вона за нього заміж, Галя вперше серйозно глянула на нього, в свою чергу спитала:

— А ревнувати не будете?

— Чого б я мав ревнувати?

— Бо я уже мала хлопця.

Новина, як то кажуть, не дуже приємна, але Сокало без цього дівчиська вже не міг прожити і дня. Тож справили комсомольсько-партійне весілля (Галя була комсомолкою), і в затишному будинкові тому появилася молоденька хазяєчка, така метка та рішуча, що батькам скоро й місця не стало: довелося переселитися назад у село, добре, що хати не продали. Сокало дуже швидко примирився з тим, що вона не була уже дівчиною, тим більше що Галя виявилась круглою сиротою, тож із цього боку ніщо не загрожувало успішній кар’єрі Данька Даниловича.

Дітей вони так і не встигли нажити, як почалася війна. Данько Данилович, коли почали евакуйовуватися установи, запропонував і Галі виїжджати на Схід разом із сім’ями начальства районного, але вона рішуче відмовилась: «Якщо уже й їхати, то тільки разом!» Сокало ж евакуюватися повинен був у останню чергу, простеживши за тим, щоб німцеві не лишилось нічого, він до серця узяв заклик товариша Сталіна все палити й нищити, щоб ворога стрічала суцільна пустеля, байдуже, що в пустелі тій лишалися наші ж люди, яким треба було десь жити і щось їсти. Сокало мотався по селах, пильнуючи, щоб не лишилося в полях і клаптика хліба неспаленого, цілого корівника або стайні, наче в тому корівникові або стайні мали жити німці. Сокало, якби його сила та воля, спалив би всі села дощенту, а про те, щоб роздати людям хліб з колгоспних комор чи віддати якусь там худобину, не могло бути й мови. «Німців ждете? Для ворога запасаєтесь?!» — кричав, скаженіючи, Сокало і пускав червоного півня під стріхи гамазеїв та стаєнь, а худобу, яку не встигли погнати на Схід, особисто пристрелював.

Улетів отак і в рідне село і визвірився на Вустю, котра стала замість нього головою колгоспу:

— Чого не евакуювалася? Німців виглядаєш?

Вустя так і не вийшла заміж, в ній назавжди поселилася образа на чоловічу половину роду людського. Всю свою материнську любов вона віддавала поросятам, телятам, курчатам: жоден колгосп не мав такого доглянутого молодняка, як у Вусті. У неї у хаті вічно товклося як не хворе теля, то зачухане порося.

— Зараз же збирайся в дорогу!

Вустині неціловані вуста зав’язалися вузликом:

— Не поїду.

— Ти що?! — закричав Сокало. — Ти думаєш, що кажеш?

— У мене телята лишились.

— Які ще телята?

— Молочні. Не гнати ж їх у дорогу. Пропадуть, — схлипнула Вустя.

— Ти що, лишила телят? Та ти знаєш, що тобі за це буде?! Та тебе розстріляти на місці!..

— Стріляйте. А телят не пожену на погибель.

Ну що робити з божевільною бабою? Сокало полаявсь-полаявсь, потім, щось вирішивши, заспокоївся:

— Пішли.

— Куди? — спитала Вустя: вона вже подумала, що він її зараз стрілятиме.

— До телятника, куди ж іще.

Телят було з півсотні, не менше. Ясні, наче вмивані, мордочки, довірливі очі. Вони так і потяглися до Вусті. Сокало зачинив двері, підпер їх кілком.

— Навіщо ви те зробили? — стривожилась Вустя.

— Зараз побачиш.

Дістав запальничку трофейну, що подарував йому один капітан з частин відступаючих, крутонув коліщатко. Підніс гострий язичок полум’я під стріху.

— Що ви робите?!

Вустя вже не питала — кричала. І не встигла стріха взятись полум’ям, як вона, турнувши Сокала, підскочила, збила полум’я.

— Ти що?! — закричав у свою чергу Данько Данилович. — Ти що собі думаєш?! Ану відійди!

— Не відійду!.. Не пущу!..

Вустя важко дихала, хустка збилася аж на плечі, очі горіли вже зовсім як у божевільної.

— Відійди, кажу!

— Не дам!

Сокало зайшов з іншого боку, Вустя за ним. Ударила по руці, вибила запальничку.

І тоді Данько Данилович вихопив наган. Хотів лише полякати… лише відігнати збожеволілу бабу… та палець смикнувся сам собою і постріл ударив як грім. Вустя гойднулася, впала йому прямо під ноги…

Данько Данилович не йшов до машини — біг. Позаду тріщало полум’я, ревіли телята, Вустя непорушно чорніла під стіною, що теж уже бралась вогнем, Сокалові ж здавалося, що вона біжить за ним вслід: от-от наздожене, вчепиться в горло.

Задихаючись, вскочив до «емки», гукнув шоферові:

— У район! Швидше!

Недалеко й відгазували, як шофер, загальмувавши, перелякано подивився через віконце у небо.

— Що там? — стривожився Сокало.

— Самольот! Німецький!

Відчинив поспіхом дверцята, викотився на дорогу. Сокало вискочив услід, глянув угору. Прямо на нього нісся літак, розсікаючи повітря гострими крилами. Було в ньому щось нещадно осине. Сокало тут же й упав, зариваючись обличчям у пилюку, й одразу ж по ньому, вдавлюючи в твердь, пронеслась чорна тінь, обдала крижаною безвихіддю. Аж тоді почув, як зататакало, забухкало, зашипіло позаду, попереду, сипонуло землею. Нестерпне ревіння понеслось кудись далі, Сокало підхопився, дивуючись, що він ще живий, дико оглянувся.

«Емка» горіла, облита вогнем. Жар стояв такий, що Сокалові обпалило легені, — він одбіг і лише зараз побачив шофера. Той непорушно лежав, обхопивши руками голову, а з порваної потилиці, булькаючи, виливалася кров. Сокало задом-задом одступив іще далі, а потім повернувся й побіг.

Не усвідомлював навіть, що біг не до районного центру — в рідне село.

Добравсь до пагорба, до червоного прапора, що мляво звисав на високому древкові. Упав, хапаючи широко розтуленим ротом гаряче повітря. А коли трохи відхекався і глянув у небо, чи не летить де літак, то побачив прапор й одразу ж зрозумів, куди він забіг. Глянув зацьковано на село, на палаючий телятник, а потім на дорогу за селом, — і там, на дорозі, щось швидко рухалось, і вже віддалений гул грізно бив йому у вуха.

Німці!

Війнув, наче прокинувшись, вітер, прапор ожив, замайорів у повітрі. І від однієї лише думки, що німці зараз побачать цей прапор і почнуть по ньому стріляти, в Данька Даниловича мороз пішов поза шкурою. Схопився, вчепився у древко: зламать, повалити, але древко було наче залізне, і прапор лише погойдувався. Тоді Данько Данилович знову метнувся у степ.

Куди завгодно, тільки подалі од прапора.

Більше тижня блукав степом Сокало. Обходив села, жував зерно, вилущуючи його з важких колосків (аж ось коли він перестав жалкувати, що не вдалося спалити всі хліба), пив воду з невеликих степових джерелець, що сльозилися по глибоких байраках. Заріс густо щетиною, очі здичавіли.

Не поспішав на Схід, щоб пробратися до своїх: весь час думав про Галю. Що вона його жде, що він мусить забрати її з собою.

Лише зараз зрозумів, як любить свою молоденьку дружину. Насиналась щоночі, і він прокидався в сльозах. Весь час чув її голос, її дзвінкий сміх і часто ловив себе на тому, що промовляє до неї. І кружляв, кружляв довкола райцентру, де була його Галя.

Одного разу ночував не сам, а з таким же, як сам, неборакою. Багато тоді блукало їх степами Вкраїни, пробираючись до рідних домівок. Довго приглядались один до одного, поки розговорилися.

Іван, так звали нового знайомого, охоче розповідав про себе. Служив у піхоті, поки німці розколошматили їхній полк так, що лишилися ріжки та ніжки. Іванові пощастило: не вбило, не поранило, не погнали навіть у полон, а приставили до польової кухні рубати дрова й помагати поварові. Повар, щоправда, був скаженющий, як що, так і черпаком по голові, але Іван старався з усіх сил, тим більше що годували од пуза: скільки живе, не їв Іван стільки м’яса та сала. Тож коли німецька частина, перепочивши з десяток днів, рушала далі на схід, її командир підкликав Івана і спитав, чи той хоче до матки. «Еге, так і спитав». А який син не хоче до рідної матері! І командир дав йому «аусвайс», а по-нашому перепустку, щоб ніхто його не чіпав у дорозі, не затримував, а пропускав прямо додому.

— Покажи, — попросив Сокало.

Сиділи, відпочиваючи, під стогом торішньої соломи, від дороги подалі. Сонце вже сідало на обрії, і така первозданна тиша стояла довкола, наче й не було на світі війни.

Іван одстебнув бічну кишеню, дістав акуратно складений аркуш паперу:

— Осьо!

Папір був цупкий, мов залізний. Данько Данилович шанобливо його розгорнув, і перше, що впало йому в око, була велика печатка з орлом і свастикою посередині. А вище друкований латинський алфавіт. Лише три слова були вписані червоним чорнилом, і Сокало, який по-німецькому не кумекав, лише догадався, що то прізвище, ім’я та по батькові нового знайомця.

— Перевіряли?

— Ото, скільки разів! — хвалькувато відповів Іван. — Як село, так і поліція. Давно б уже сидів у тюрязі, аби не вона… Дайте сюди, бо ще помнете!

Сокало неохоче віддав перепустку Йванові. Йому б отаку!..

Вирішили й заночувати під стогом, бо вже зовсім звечоріло. Іван розв’язав важкенного «сидора», став пригощати Сокала:

— Їжте, бо у вас, видать, за душею й крихти немає!

Сокало їв. Свіжий хліб, смак якого він встиг і забути, сало, цибулю. Пиріжки з картоплею. Круто зварені яйця.

— Багато живеш.

— Та люди не жаліють — дають. Зайдеш у село, то вже нагодують.

А він обходить села, мов затаврований. Йому б отакий «аусвайс»!

Не спиться, не спиться Данькові Даниловичу…

Такому й без «аусвайса» нічого не скоїться… Відкритись, розповісти, хто він такий? Ти ж простий собі чоловік, тебе й так не зачеплять, а я секретар райкому. Попросити по-людському… Бо мене, мене розстріляють, як зловлять!.. Ні, не дасть. А якщо й дасть, коли пригрозить наганом, то в перше ж село побіжить у поліцію: «Ловіть секретаря райкому!» Недаремно ж на німців гнув спину. Жаль, не провалили черпаком отим голову. Зрадник!.. Через отаких і війну програємо…

Сопе… С-скотина безсовісна! Що йому до того, що секретаря райкому можуть упіймати й повісити! Лупатиме своїми баньками волячими, роззявлятиме цікавого рота…

І так зримо уявив себе вже під шибеницею, з петлею на шиї, що аж задихнувсь од ненависті до сонного Йвана. «Треба кінчати!» Голова холодна й ясна, він уже знав, що зараз зробить. Бо зрадникові кара одна…

Коли все було скінчено, розстібнув бічну ту кишеню й дістав «аусвайс». Уже відійшов кілька кроків (заснути поруч із трупом не зміг би все одно), як згадав про «сидора». Повернувся, підняв біліючий клунок, закинув за плечі.

Довго йшов, лишаючи за собою подалі стіг. Набрів на невеликий стіжок, з головою зарився в солому й одразу ж заснув.

Мов провалився у яму…

Вранці, прокинувшись, витрушував довго солому, вибирав із чуприни. Поснідав, що було в «сидорі» (про Йвана намагався не думати: зрадник, туди йому й дорога!), пішов не в бік райцентру, а до свого села. Надумався пробратись до батьків (хата на краю села, так що можна непомітно й підкрастися) і попросити матір, щоб сходила по Галю. А вже потім удвох рушати на Схід. Та й у село не зразу заходити, а, підкравшись ярком, роздивитися що і як, а тоді уже йти. Ярочок хоч і неглибокий, але веде майже до садиби батьків.

Ще по дорозі викинув наган. Тепер, коли в нього була перепустка, зброя могла тільки накликать біду.

Добравсь до ярка, йшов, прислухаючись та придивляючись.

І тут сталася зустріч, про яку він побоявся б і подумати. Все що завгодно, тільки не це!

Вони наче сиділи у засідці, на нього чекаючи.

— Стій, хто такий?

Два поліцаї, один у літах, а другий зовсім ще хлопчисько. Дві білі пов’язки з чорними орлами і свастиками. Дві гвинтівки, націлені на нього.

— Документ!

Холонучою рукою дістав «аусвайс». Старший поліцай опустив гвинтівку, взяв документ. Довго вивчав, ворушачи губами.

— А чому Іван?

У Данька Даниловича й губи отерпли. Ледь ворушачи ними, сказав, що таки Йван, бо так його охрестили.

— Іван, — повторив поліцай, і очі його глузливо зблиснули. — А Данька часом не знаєш?

«Пропав!» — зблиснуло в Сокала у голові.

— Якого Данька?

— Не знаєш?.. Зате я добре знаю… Давненько ж ми не зустрічалися з тобою, товаришу Сокало… Ну, з прибуттям!.. Прийшов перевіряти, чи не вкопав я знову хреста замість прапора? Що ти його й обісрав.

І тут наче полуда спала з очей Данька Даниловича: перед ним стояв Василь Коваленко. Постарілий, із сивизною у вусах, але — Коваленко.

— Тата мого за що розстріляв?

— Я не стріляв…

— Не стріляв, тільки під кулю підставив!.. Людської ж крові на тобі! Як тебе й земля носить такого?

Сокало мовчав. Усе у ньому обмерло, все довкола померкло. Подумав про Галю, якої йому вже не бачити, і такою тугою, такою смертною тугою пойнялося все його єство, що хоч зараз у могилу.

— Ну, пішли. Та не здумай втікати! Ану, руки назад!

Спиною, потилицею відчував Данько Данилович націлені в нього гвинтівки. Крок… іще крок… і дві кулі упнуться в нього. Пожбурять на землю, в прах, у небуття.

— Куди ви мене ведете? — врешті не витримав: відчував, що от-от підламаються ноги.

— У район, куди ж іще таку цяцю вести!

Хоч як дивно, відчув полегшення: зараз не вбиватимуть.

Минули хату, що в ній жили батьки Данька Даниловича, пройшли мимо покинутої садиби Петра Зачепіжного, дійшли до хати покійної Вусті.

— Ану стій! — скомандував Коваленко. І гукнув через тин: — Тітко Оксано, а вийдіть сюди!

З хати вийшла Вустина мати. Сиве волосся розпатлене, голова труситься, очі чорніють проваллями.

— А підійдіть-но ближче.

Незатишно, ой як незатишно Данькові Даниловичу! Волів би зараз бути будь-де, навіть у німців у руках, тільки не отут, на нещадно освітленій вулиці перед Вустиною матір’ю, що підходила все ближче і ближче.

— А погляньте, кого я вам привів!

Зупинилась, втупилася моторошними очиськами своїми, впізнала:

— Ой людоньки, він же мою Вустю убив!

Йшла потім за ними слідом, кричала:

— Верни мою дочку! Верни, душогубець!

Забігала то з одного боку, то з другого, поривалася вп’ястися йому в обличчя. Данько Данилович одбивався як міг («сидір» метлявсь мов скажений), а поліцаї й не думали одганяти збожеволілу жінку.

— Душогуб!.. Душогуб!..

На її розпачливий крик стали вибігати жінки. Багато з них одразу ж упізнали Сокала, і вже декотрі прилучили свої голоси до Оксаниного крику. В тієї ж чоловіка загнали в могилу, в тієї сина або дочку, а в тієї після Данькових відвідин уся сім’я од голоду вимерла — тільки могилки край городу.

— Ведуть, ведуть душогуба!

— Та щоб же тебе й земля не носила!

— Оділлються тобі наші муки, оділлються!

Плач, крик наростав, натовп усе більше розпалювався гнівом, і коли вийшли на майдан перед сільрадою, Вустина мама, зовсім знавіснівши, забігла попереду, вхопила Данька Даниловича за барки:

— Оддай мою Вустю!.. Оддай!..

Данько Данилович, відчуваючи, що вона от-от зіб’є його з ніг, одірвав її руки, щосили попхнув. Жінка впала.

— Убив! — зойкнуло в натовпі. — Та скільки ж він буде вбивати?! Хапайте його, жіночки!

Данько Данилович обернувся й побіг. Біг до поліцаїв, що стояли вже не позаду — попереду, біг і кричав:

— Стріляйте!.. Стріляйте!..

Молодший підняв був гвинтівку, але Василь ударив його по руці:

— Облиш!

Отут і настав кінець Данькові Даниловичу. Його наздогнали, збили з ніг, навалилися, і такий заячий вереск сплеснувсь над майданом, що аж здригнулися, здається, хати…

Потім жінки розійшлися, а посеред дороги лишилася купа лахміття, утоптана в землю.

— Дядьку, він уже мертвий? — перелякано спитав молодший поліцай.

— Мертвішого не буває, — відповів суворо Василь. Закинув за плече гвинтівку, скомандував: — Пішли!

— Куди?

— Шукати підводу. Одвеземо в район. В комендатуру. Секретар же, не будь-хто…

Од Василя і довідався німецький комендант про подію в цьому селі. І комендант же переповів почуте кореспондентові берлінської газети, що забився в степовий цей район. Кореспондент написав цілу статтю, не пожалівши уяви, статтю охоче надрукувала берлінська газета, і, вже перекладена з німецької на російську, вона лягла на стіл людини, вуса якої знав увесь світ. Раз і вдруге прочитала та людина статтю, морщачи низького лоба, а потім узяла червоний олівець і написала: «Наказат беспощадно!» Але й цього їй здалося замало, і вона дописала, ламаючи літери: «Сравнят с землей!» Запалила коротку люльку, що її теж знав увесь світ, помахала сірником у повітрі, пахнула димом, і очі її задоволено мружились.

Так була вирішена доля села, що зачаїлося в далеких степах України. Воно ще сном-духом не відало про лиху оту резолюцію, а вслід за фронтовими нашими частинами, які, стікаючи кров’ю, лягаючи трупом, визволяли місто за містом, село за селом, рухався сформований спеціально підрозділ, який і мав виконати наказ вусатого батька народів.

Це були добре споряджені та вгодовані хлопці: з малиновими погонами на підігнаних шинелях, з новісінькими, що досі не знали жодного пострілу, автоматами. Вони не йшли пішки, а їхали «студебекерами», що могутньо ревіли по розбитих дорогах, — росіяни й українці, узбеки й грузини, білоруси й казахи — повний, як то кажуть, Інтернаціонал, але Інтернаціонал не отой, що повзав, стріляв, замерзав і тонув на дорогах війни у посічених кулями, підбитих вітрами куценьких шинельках, а особливий, виплеканий, вишколений лише для того, щоб нещадно карати не загарбника-ворога, а своїх співвітчизників.

І коли село було звільнене і пройшли через нього обвуглені у боях фронтові наші частини, спеціальний підрозділ одразу ж укотив до села. Укотив, оточив з усіх боків, щоб і миша не вислизнула, та за три короткі години й виконав страшну оту резолюцію. Чоловіча половина села, починаючи з дванадцятирічних, була тут же й розстріляна, а жінки з дітьми повантажені на ті ж «студебекери», і колона, завиваючи дужо моторами, рушила вже не на захід, а на схід, до найближчої станції, де її нетерпляче ждав ешелон, сформований з вантажних вагонів. У них і були вкинуті жінки й діти, і ешелон рушив у далеку дорогу — в Сибір. Скільки їх перемерло в дорозі, нікому не взнати, бо ніхто так і не вернувся назад.

Колона залишала село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях.

Кілька днів догорали хати, клуні, комори. Над суцільним пожежиськом колихавсь важкий дим, осипавсь їдкий попіл. А коли перегоріло усе, що мало згоріти, така моторошна тиша залягла над випаленими дощенту садибами, що здавалося — вмерло все живе на землі.

Один тільки солдат і навідався в це прокляте село. Придибав на милицях і довго стояв біля власного випаленого дворища, наче розп’ятий, а потім погойдав за три кілометри, де жила його заміжня сестра. Там узнав усе і з великого горя напився, а напившись, вийшов на вулицю і, б’ючи кулаком в ордени та медалі, що висіли на грудях, кричав: «За що воювали?!»

Та й докричався до того, що загребли і його.

Минули роки й роки, од села не лишилося й сліду. Тільки зруйнована гребля колишнього ставу і на ній одинока старезна верба. З вигорілим чорним дуплом, у якім запросто сховатись людині, покручена та покалічена, позбавлена цілющої вологи, вона вже давно, здавалось, повинна була б усохнути, а от, дивись, усе ще жила. Просиналась щовесни, розпрямляла покручені суглоби свої, викидала до сонця рідкі котики, а потім вкривалася листом.

І ніхто не підійде до неї, ніхто не погладить потрісканий стовбур.

Ба ні, таки підійшли. Нещодавно, видать, побували з племені отих придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що все списують поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живого, до білої кості: «Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами».

Земний уклін вам, Жоро і Гено!

Повість про загублену душу

Будинки стояли схожі один на одного, як унітази. Цегляні п’ятиповерхові потвори («Сіцілізм, кузькіна мать!») з однаковими під’їздами, дверима, балконами, вікнами, з однаковими дахами і цоколями, вони навіювали таку нудьгу безпросвітну, що випадковий перехожий намагався чимшвидше вибратися з цього безликого стовпища. Бо й люди, здавалося, живуть тут такі самі безликі й схожі одне на одного, приречені до кінця своїх днів губитися в отій сірій масі, що її звуть натовпом. Що, зашившись в одну з оцих нірок-квартир, вони висловлюють одні й ті самі думки, жують одну й ту саму їжу, дивляться в одне й те саме вічко телевізора, цього ненаситного Молоха двадцятого століття, і їх можна переставляти, як пішаків на шахівниці, — нічого не зміниться.

Та люди тут жили такі самі, як і всюди: зі своїми характерами, уподобаннями, звичками, вони так само сміялися й плакали, раділи й гнівались, як і мешканці інших кварталів, і коли б оце взяти й переселити Миколу Захаровича Мадюдю та його дружину Надію Іванівну в інший, нормальний будинок, у повнометражну квартиру, в його особистому житті нічого не змінилося б. Він так само підхоплювався б рівно о шостій і робив би півгодинну зарядку, так би снідав о восьмій і ваксував і без того старанно начищені черевики, так би вдягав напрасований мундир, здуваючи щонайменшу пилинку, так би виходив рівно о восьмій на вулицю, хоч квапитися, власне, не було особливої потреби: вже п’ятий рік як на пенсії. І хоч брав із собою Микола Захарович той же «дипломат», що й п’ять років тому, однак у «дипломаті» були тепер не службові папери, а порожні пляшки з-під молока та ще кульки целофанові, бо поспішав він не до штабу, в якому нещодавно служив, а в гастроном, в одну із тих черг, що як появляються з раннього ранку, так і не зникають до пізнього вечора, наче й магазини наші будуються разом із чергами. Він так би потім повертався додому й виставляв акуратно на кухні принесене, шикуючи пляшку до пляшки, пакет до пакета, хоч дружина за хвилину все те прибере й переставить чи то в буфет, чи в холодильник. Він би, повторюю, не поступився і на йоту жодною із звичок, що їх набув за довгі роки служби в місцях, куди його закидала сувора доля військового.

А вона закидала його в такі Богом забуті, безлюдні закутки, що залишалося тільки дивуватись, як там можна й вижити.

То на Курили, молоденьким ще офіцериком, з такою ж юною дружиною: півроку в тісному наметі, де ні розминутись, ні повернутися, де уночі все крижаніло з холоду, а вдень напікало так, що дим ішов з голови, поки побудували заставу і вони поселилися в кімнатці, три на чотири, в якій ледве умістилось металеве односпальне ліжко, дві саморобні табуретки й столик. Та якою затишною здавалася щоразу молоденькому Миколі Захаровичу ця кімнатка, коли він повертався під ранок із почорнілим од морозу обличчям, як тепло дихали й вимита до гарячого блиску підлога з дешевенькою, од порога доріжкою, і сніжно-біла фіранка на єдиному вікні, й електричний паруючий чайник та два алюмінієвих кухлі, що довірливо тулилися один до одного. І Надюша, розімліла зі сну, зустрічала його на порозі, допомагала звільнятися від задубілої шинелі, одтирала задубілі пальці гарячими своїми долоньками. Потім вони сиділи на ліжкові, притулившись одне до одного, пили, обпікаючись, міцно заварений чай, і Микола Захарович відчував себе найщасливішою у світі людиною.

То на Східний Памір, на кордон із Китаєм, де за десятки піднебесних кілометрів не зустріти живої душі й де у первозданному хаосі перемішалися долини й гори. Тут щоденно доводиться складати іспит на виживання, — безконечні сім років на відрізаній від усього світу заставі, де єдиною розвагою для молодої ще жінки могли бути хіба що встановлені статутом щоденні наряди на охорону державних кордонів.

І жодної скарги, жодного докору за всі оті роки — на поламане власне життя розпещеної панянки з великого міста, яка блискуче закінчила консерваторію і якій викладачі пророкували велике майбутнє. Тендітна ця росіяночка, котру щиглем можна було перебити й котра народилася, здавалося, для того, щоб ніжитися в розкошах, вона хоробро пірнула в суворе життя дружини прикордонника з вічною невлаштованістю, з відсутністю найелементарніших побутових умов, коли іноді бракувало кухля води не те щоб сполоснути обличчя, а щоб напитися. Коли за вікном один і той самий краєвид: висушена на камінь долина, замкнена неприступними горами.

І так — день у день, рік у рік… Весна, літо, осінь, зима, не схожі на ті, що в інших горах, в інших долинах, наче проказують: тобі тут місця немає, ти тут пропадеш. Навіть офіцери, здорові, повні сил чоловіки, нерідко спивалися, топлячи в горілці чорну безвихідь. Що вже сказати про неї, живцем вихоплену із світу музеїв, театрів, кіно, затишних, як кубельця, квартир, людних, яскраво освітлених вулиць!

Та вона стоїчно все переносила, в неї це було в генах, чи що: приживатися навіть на камені. Відчувати себе вдома скрізь, хоч куди б її занесло. Де я, там і Росія.

Мадюдя не втомлювався нею гордитись: особливо йому лестило те, що вона, з інтелігентної російської родини, завиграшки поріднилася з ним, колишнім селюком із Кобеляків, який ще у військовому училищі відчував власну неповноцінність, власну ущербність тільки тому, що мав нещастя народитися українцем. З першого ж дня його прозвали хахлом, і так хахлом він училище й закінчив. І хоч у тому слові, як правило, не було ні злоби, ні якоїсь особливої зневаги — просто хахол як ознака твоєї належності до іншої нації, як узбеки, казахи, киргизи — всі поголовно чурки, — воно, слово те, завжди його ранило. Варячись в училищному казані, він щосили намагався позбутись ознак селюка, що видавали його з головою. Особливо отого проклятого українського «г», за яким безпомилково впізнавали, хто він такий. І невдовзі навчився так твердо те «г» вимовляти, що міг би позмагатись з будь-яким росіянином.

Ще на першому курсі його провідала мати. Забилася за сотні кілометрів, вихопившись із глухого села, відрізаного від цивілізованого світу таким чорноземом, що в негоду, в дощі, добратися до нього можна було хіба що на тракторі. У плюшевій чорній «дижурці», у вовняній хустці і стоптаних чоботях, з двома клумаками через плече (клумаки були такі, що коли Мадюдя взяв їх до рук, то аж присів), вона стояла під ворітьми, терпляче виглядаючи сина. Він ще здалеку її упізнав (гаряче хлюпнуло в груди) й одразу ж оглянувся на високі вікна училища: раптом здалося, що весь його курс прилип до тих вікон. Тому і повів свою матір не в двір, не в спальний корпус, як це робили курсанти, а подалі од вікон, попід високим парканом, де ніхто не міг їх угледіти.

І тут Мадюді, який ось уже півроку не був у селі й бачив лише міських жіночок, впало в око, яке в матері старече обличчя. Матері не було іще й сорока, а постав поруч із нею сорокалітню дамочку з міста — небо й земля. Наче всі на світі вітри — і зимові, й осінні, і літні, нещадно холодні й посушливі, — лишали злий слід на цьому обличчі, всі незгоди та клопоти лягали глибокими зморшками, що вже не вигладяться довіку, не затушкуються жодними кремами (та й який там, Господи, крем! Мати не знала б, куди й подітись од сорому, коли б хтось узяв та й намазав кремом їй вид). Матері можна було зараз дати і п’ятдесят, і шістдесят: недарма ж у селі двадцятилітніх жінок звуть уже тітками, чоловіків того ж таки віку — дядьками, а як стукне за сорок, то й зовсім уже баба чи дід.

Ось про що подумав, дивлячись на матір, Мадюдя, і йому стало так її жаль, аж серце щемом узялось, але навіть цей щем не стер невидимої лінії, що пролягла поміж ним, курсантом училища в доладно підігнаній формі, з молодим, чорнобривим обличчям, і цією жінкою, виснаженою щоденною каторжною працею.

Мати все розпитувала, як йому тут, мати не зводила з нього жадібно-люблячих очей, вона весь час доторкалась до нього, гладячи то руку, то плече, і Мадюдю вже мучила совість, що він не повів матір до себе, знав же, яка б це була їй утіха, та при самій лише думці, що її, отаку, побачать із ним поруч, у нього затерпав язик запросити матір до спального корпусу. Він дуже боявся, що мати залишиться на ніч і тоді йому доведеться йти до начальника училища, щоб їй дали притулок, а начальник училища скаже: ну ж бо познайом мене з матір’ю (бувало й таке) — і йому доведеться вести її, отаку, в оцій жахливій «дижурці» і батькових стоптаних чоботях, заляпаних чорноземом, на до блиску начищений паркет, повз курсантів і викладачів… Він так боявся цього, що все не наважувався запитати, чи надовго вона приїхала. А коли врешті наважився й спитав (аж язик прилип до піднебіння), коли мати відповіла: «Я, сину, сьогодні й поїду. Осьо й білет уже куплений», — відчув таку полегкість, що не знав, чим матері й догодити.

— Ви, мабуть, голодні?

— Та я ще в поїзді поїла, — відповіла мати, не зводячи з сина люблячих очей. — Та хіба мені багато треба…

— Ні, — заперечив Мадюдя: хоч тут мав зробити приємне матері. — Ось я збігаю одпрошуся, а ви мене тут заждіть. Тут недалеко й столова.

— Та не треба, синку, я не голодна.

Але Мадюдя лишився невблаганний:

— Стійте тут і нікуди не рипайтесь!

Він уже повернувся бігти, коли мати гукнула у спину:

— Синку, а передача!

Ох ця передача! Грубезні клумаки з сільської ряднини. Мадюдя, хоч які вони були важкі, не перекинув через плече — поніс у руках, чіпляючи ними об землю.

— Мати приїхала? — спитав вартовий.

— Сусідка, — буркнув, спаленівши, Мадюдя.

У спальні, слава Богу, не було жодної душі. Мадюдя похапцем одчинив тумбочку, став викладати принесене. Масло, сало, пиріжки, ковбаса, біла, як сонце, хлібина, що не черствіє тижнями, малосольні хрумкі огірочки, ще й закоркована кукурудзяною затичкою пляшка літрова — цю він сховав подалі…

Напакувавши повнісіньку тумбочку, Мадюдя скрутив тугіше ряднину, ще й загорнув у газету, щоб не мозолила очі, та й побіг одпрошуватись: провести матір додому.

Весь день пробув Мадюдя з матір’ю. Зводив її в їдальню, замовив дві одбивні, два салати, два компоти й два шматки торта, показав матері, як їх учать тримати виделку і ніж: виделку — у лівій, а ніж — у правій, і то не затискати, як вила, в кулаці, а отак, делікатно, на кінчиках пальців, бо з того, як ти тримаєш виделку й ножа, видно одразу, культурна ти людина чи ні. «Ось попробуйте й ви, це не так важко!» Та мати, сільська темнота, одразу й упустила виделку на землю. Зводив і в кіно: іще на дві години ближче до вечора, а потім просто прогулювалися вулицями, подалі од центру, щоб не наткнутися на якогось курсанта знайомого, — находилися так, що ніг під собою не чули, коли нарешті дійшли до вокзалу.

А тут уже й поїзд чекає на матір, і нижнє місце в плацкартному вагоні, й згадка, що матері їхати майже добу, а весь харч у нього в тумбочці. «Та нічого, сину, зі мною не станеться, чи мені вперше!» — оцього вже не міг допустити Мадюдя: вискочив на перон, підбіг до кіоску, купив три бутерброди з ковбасою. Ще й поклав кілька мідяків перед матір’ю на столику: «Оце вам, мамо, на чай». Мати на ті мідяки й не глянула — не зводить із сина очей. «Ти ж, сину, влітку приїдеш?» — «Приїду, мамо, приїду». (Востаннє називав її матір’ю, а вже влітку, коли таки приїхав, — тільки мамашею). «Гляди ж не забувай, бо для мене тільки й сонця, що ти».

Отак і провів Мадюдя матір, і вона більше не приїжджала до нього, бо важко захворіла: полола у ланці колгоспні буряки, коли над самісінькими головами пролетів літак, та якби ж просто пролетів та полякав — а то обсипав чимось ядучим та білим так, що тільки очі було й видно. Жінки до вечора одкашлювалися та лаялись, а згодом одну по одній усю ланку одвезли до районної лікарні. Переполоху було на всеньке село, приїжджав навіть прокурор, тільки прокурор як приїхав, так і поїхав, поївши у голови шашликів та посьорбавши юшки, а вся майже ланка, дванадцять жінок, «стала негожа», як писала синові мати, «ні до роботи в колгоспі, ні дома». Ткнули кожній у зуби по десять карбованців «пенції», пообіцяли з переляку й путівку до санаторію, а тоді все так і заглухло, лишилася тільки хвороба, яка поїдом їсть що вдень, що вночі: ні стояти, ні лежати. Краще було б, мабуть, померти, ніж отак мучитись, єдине, що тримає на світі, це те, що «ти, сину, скоро приїдеш до матері. Просинаюся — про це тільки й думаю, лягаю — то теж».

І Мадюдя таки поїхав до матері, коли настали літні канікули. Поздавав усе на п’ять, голова в нього варила дай Боже, «весь у батька», хвалилася не раз мати, а їй видніше, бо тата Мадюдя вже став забувати, батько загинув ще в сорок першому в липні, лишилася од нього тільки похоронка, ота похоронка ого як помогла, коли вступав до училища (написав же в отій проклятій графі, що перекривала всі дороги в житті, що таки був на окупованій території, і не бачити б Мадюді училища, та ще й прикордонного, куди просівали наче крізь сито, коли б тато не змив своєю кров’ю вину неповнолітнього сина). Мадюдя поїхав до матері, яка, у двадцять три роки лишившись удовою, сином тільки й жила, ним тільки й дихала, тому й заміж не вийшла, і ступив на поріг, з ніг до голови у військовому, вбраний, як то кажуть, з голочки, і весело гаркнув:

— Здравия желаю!

Мати як стояла, так і сіла.

— Щоб же ти був такий здоровий, як мене налякав! Думала, що якийсь москаль до хати ступив.

— Служба, мамашо, служба.

Були й сльози, і обійми, і нашвидкуруч зібране застілля, і сусіди, що забігали глянути на «службу», — все було як і годиться; а перед тим як ступити в двір, ще на підході до рідної хати, впізнав Мадюдя калину, що пишно росла під вікнами, сягаючи стріхи.

Колись ще малим (було тоді йому років зо три, не більше) пішов з матір’ю до лісу по хмиз та й наткнувся на молоденький кущик калини, що ріс у такій гущавині — звірові не продертись, не те що людині. «Ма, калина!» — закричав зраділо малий, бо й кілька ягідок-сережок червоніли на зеленій голівці. Мати здивувалася, як вона тут і виросла, не інакше якийсь птах посіяв зеренце, тільки не судилося тобі тут, бідолашній, і вижити: зачахнеш без простору й сонця. І так жаль стало малому цієї рослинки тендітної, так її жаль, що він ухопив матір за руку: «Ма, візьмемо її додому!» Доти просив, доти канючив, поки мати й погодилася. Сходили по лопату, викопали: «Бери тепер, синку, й неси», — і Миколка, обійнявши з усіх своїх сил кущик, поніс обережно додому, і здавалося здалеку, що не дитина той кущик несе — сама калина простує стежиною, тільки голі ноженята виблискують.

Принесли, посадили, поливали, щоб прийнялася, щовечора, і стала калина рости наввипередки з Миколкою, і цвіла пишно щовесни, а всю осінь, до першого снігу, червоніла яскравими кетягами, і ті кетяги, вже зрізані, аж до весни висіли в коморі на стінах.

Схвильований, Мадюдя не пішов одразу до хати — звернув до калини. Побачив новеньку огорожу довкола куща: під калиною завжди бабрались кури, особливо у спеку, шукаючи прохолоди, вибехкували глибокі ями, тож мати, виглядаючи сина, й захистила калину од птаства, та так уже любовно переплела ті лозини, що огорожа аж ясніла під сонцем…

На Мадюдю так і війнуло далеким дитинством, йому аж сльози набігли на очі — оглянувся, чи ніхто його не бачить: вулиця була порожня, вимерла од літньої спеки…

Прокинувся вранці рівно о сьомій. Лежав, чекаючи звичного «Подйо-ом!», що пружиною викине з ліжка, та команда все не лунала, тоді він подумав, що сьогодні ж вихідний, коли їх будять на годину пізніше, і повернувся був на бік, щоб доспати оцю годину всю до останньої хвилини, аж тут ворухнулася думка, що й ліжко якесь незвичне: м’яке та широке, і ковдра якась не така. Мадюдя розклепив повіки і побачив себе не в казармі, а в кімнаті, і таким затишком війнуло на нього, що аж усміхнувся. Усміхнувся, зібгався в солодкий клубок, ще й очі міцно заплющив: знову заснути — не на відміряну строго годину, а досхочу, але тут до нього долинув якийсь звук: хтось наче шкрібся знадвору в стіну, шарудів, наче миша, і той звук заважав йому знову заснути. Мадюдя ще трохи полежав, зарившись головою в подушку, але звук добиравсь і сюди, шкріб над самісіньким вухом. Він з прикрістю відкинув подушку, натягнув штани, вийшов надвір. І одразу ж побачив матір. Ні, спершу не матір, а стіну. Ще вчора руда та обшарпана, стіна святково біліла навпроти ранкового сонця — хата наче вдягла празникову сорочку, наче взулася в червону, старанно підведену призьбу і стояла посеред зеленого двору така весела й ошатна, що Мадюдя мимоволі замилувався нею. І мати була тут же; вся заляпана крейдою, в одній руці тримала відро, а в другій — щітку.

— Мамашо, вы што? — не так спитав, як дорікнув матері Мадюдя: учора ж скаржилась, що вже й рук не має сил звести.

Мати обернулась до нього, і на її змученому, аж жовтому, обличчі наче ще одне сонце зійшло.

— Та оце білю хату. Бо стидно й перед Богом, і перед людьми. Син приїхав, а хата як у старців.

— Вы ж больны!

— Е-е, сину, ти приїхав — де й хвороба поділася!

Потім вони снідали: давно Мадюдя не ласував такими пухкими та білими варениками. Мати все підкладала та підкладала: не встигне Мадюдя спорожнити тарілку, а вона знову повна. Та й вареники ж! Що вареник, то підсвинок.

Наївся Мадюдя так, що ледь од столу одвалився.

— Та ти ж, мабуть, і не наївся вволю, — журилася мати.

— Вот так! — провів попід горлом Мадюдя.

Його зморив сон, і він попросився в матері:

— Я еще часик сосну.

Проспав майже до вечора. А коли прокинувся та коли пообідали (мати в борщ зарізала спершу одну курку, а потім і другу; здалося, що перша буде не такою наваристою), коли мати переповіла синові останні новини в селі: хто женився, хто виїхав, хто помер, а хто з ким і посварився, — то попросила несміливо:

— Ходімо, сину, до клубу. Там сьогодні кіно привезли.

Мадюдя й усміхнувся про себе: мати зроду-віку не ходила в кіно, «хай ходить той, кому робити нічого», — казала щоразу, а це, бач, потягло і її. Не так, мабуть, у кіно, як похвалитися сином.

— Ти ж тільки хворму надінь! — Начеб він оце узяв та й нап’яв на себе цивільне!

Простували селом. Мати в біленькій празниковій хустині, яка ще більше відтіняла її жовте обличчя, її губи знекровлені, закуті в зморшки. Мадюдя ж високий, стрункий — кров з молоком, весь у військовому, здавався якимось аж чужаком на оцій сільській вулиці. І люди, які йшли назустріч, спершу й не впізнавали його і приглядалися пильно, а тоді вже вітались, на що Мадюдя козиряв і коротко кидав: «Честь имею!» — це в їхньому училищі, серед курсантів, вважалося найвищим шиком — отак привітатись.

Сказав оте «честь имею» й до парубків, які товпились коло клубу. Це були в основному його однокашники, разом і до школи ходили, тільки Мадюді випала доля після школи потрапити до військового училища у великому місті, а ці селюки так і лишились волам хвости крутити. Той тракторист, той шофер, той їздовий, а той і зовсім коло вил — гній викидати з корівника. Хоч і перевдягся у святкове, а гноєм від нього тхне все одно. Отож Мадюді на них згори вниз тільки й дивитися. Не став ручкатись з кожним окремо, а недбало підкинув долоню до скроні:

— Честь имею!

Ну, його парубота одразу «честьімєю» й охрестила. Цим чортам тільки попадись на язик — довіку не одмиєшся. Навіть через рік, коли він знову появився в селі, казали: не Мадюдя, а «честьімєю» приїхав.

Одіспався, од’ївся Мадюдя за час канікул у матері так, що вже й мундир на ньому не сходиться. І ледь не женився.

Діло молоде, наїдне, після материних борщів, пиріжків та вареників серед ночі стало насинатись таке, аж місця собі не знаходив. А тут іще солов’ї — як показились. Серед літа, коли їм уже давно пора було замовкнути, заходились витьохкувати так, що й мертві в могилах заворушилися.

На додачу ще й мати. Ще дожидаючи сина в гості, стала приглядатися та примірятись до сільських дівчат: перебрала всіх до одної. Щоб і красива була, і вдачею лагідна, і похватна до роботи — собі невістку, а синові — жінку. Перебирала, перебирала та й зупинилась на «фершальці», яка недавно в селі й появилась: якщо вже ця синові не до пари, то якої ще шукати!

І то ж хитра: не сказала синові навпрошки, що ось я тебе зведу з гарною дівчиною, а попросила провести її до медпункту. Така, мовляв, слаба, що, гляди, ще й упаде по дорозі.

— Тільки хворму надінь!

Валя, «фершалка», молоденька, сіроока, весела, з важкою косою, перекинутою через плече аж на груди, що туго напинали біленький халатик, з повненькими ясними колінцями, на які чоловікам краще не дивитись… Валя зустріла їх такою усмішкою, що в Мадюді й голова пішла обертом.

Тож між ними й заварилося. Як вечір, так і наваксовує військові свої черевики Мадюдя і припасовує по півгодини перед люстречком кашкета — то так його вдягне, то так, то чуб на лоба напустить, то прибере.

— Я, мамашо, задержусь. Ложитесь спать без меня.

— Іди вже, сину, йди, бо спізнишся. — Та й перехрестить крадькома сина услід: ніщо, кажуть, так не оборонить, не збереже, як хрест материнський.

— Не бойтесь, ничого со мной не случится.

І до матері, й до односельців Мадюдя підкреслено звертався лише по-російському, хоч іноді й проскакували українські слова. Ну, та це діло наживне, ось іще один рік побуде в училищі — так освоїть бажаний «русский», так ним перейметься, що українська уже й слух йому різатиме. «Как-как вы сказали?» — зневажливо морщитиметься. Тож, заспокоївши матір, Мадюдя виходив надвір, назустріч вечірньому сонцю, що, чисте, ясне, якесь аж замріяне, обережно лягало на зелені верхів’я дерев, боячись їх поламати, і здавалося, що весь світ не зводить з того дива заворожених очей.

Повертався коли опівночі, а коли й під ранок. Ішов — губи припухлі обережно торкав: бісова Валя так цілувалася, що й земля під ногами гойдалась. Чи їх там, у медичному, цього спеціально навчають?

Під кінець домовились твердо: як тільки Мадюдя закінчить училище, так і поженяться.

Довго пам’ятав Валю Мадюдя. Снилася майже щоночі, щодня виглядав од неї листа, сам писав регулярно, та згодом образ Валин став трохи тьмяніти, бо прихильна доля взяла та й звела його з Надею — не якоюсь там «фершалкою» з Богом забутого села, яка до ладу й говорити не вміє «на человеческом», а з міською інтелігентною дівчиною-росіяночкою: Мадюдя аж виріс од цього у власних очах. Тож Валі було написано листа: «Извини, дорогая, извини и забудь, что между нами было, ибо встретил я настоящего человека, свою, так сказать, судьбу…» Валя більше й не писала, а коли приїхав другого літа до матері, то дізнався, що його колишня любов перебралась в інше село.

З Надею ж розписався по закінченні училища. Не справляли бучного весілля: просто сходили до загсу, а звідти по чемодани (в Мадюді — один і в Наді — один, ото й усього нажитого ними добра) та й на вокзал, на Москву, до батьків молодої. Надя, щоправда, казала спершу їхати до нього в село, та Мадюдя її переконав, що краще почати з Москви, бо й поїзд же йде на Москву, а не на Київ. І вже в Москві доти відкладав поїздку на батьківщину, доти зволікав, поки не лишилося й часу їхати до матері.

Мадюдя, може, й повіз би молоденьку дружину в рідне село, та якби ж їхній куток не називався Висранцями. Як подумає, що Надя дізнається, що це й чоловік її висранець… У селі ж не приховаєш нічого, рано чи пізно, а їм таки пролунає услід, коли простуватимуть попідручки вулицею: «Куме, а хто то пішов?» — «А ви й не пізнали? Та то ж висранець Микола Мадюдя!» Та голоси ж, голоси: на одному кінці села скаже, а на другому виляски йдуть!

Так і не побувала Надя в чоловіковому селі, не побачила свекрухи. Мати, спасибі їй, невдовзі й померла, і Мадюдю перестала мучити совість. Злітав на похорон (Надя вже була в тяжі), замовив у районному комбінаті пам’ятник, ще й напис лишив: «Анна Николаевна Мадюдя. Помним, скорбим. Сын, невестка». Продав за півціни хату та за тиждень і повернувся.

І більше в село ні ногою. Обірвав за собою з корінням.

Син народився за три роки до смерті генералісимуса Сталіна. Коли єдиний на заставі репродуктор захлинатиметься од тужливих мелодій, а гори довкола здаватимуться особливо мовчазними й скорботними. Мадюдя ходитиме як ніколи розгублений; смерть людини, яка була для нього вища за самого Господа Бога, обвалить увесь світ, він боятиметься й думати, що ж тепер буде — не тільки з ним, а з усією країною. Це все одно що серед білого дня раптом згасло б сонце і в небі замість живодайного вічного світила моторошно зачорніло бездонне провалля.

Сина він ждав, як не ждав, мабуть, жоден батько на світі. Саме сина, а не дочку. І не тільки тому, що син носитиме його прізвище і продовжить його рід, а й ще з однієї потаємної причини, про яку не смів зізнатись нікому. Навіть власній дружині.

Якось Мадюдя прочитав у газеті про жінку з далекого сибірського села, яка народила сина й назвала його Йосипом — на честь великого вождя всіх народів. І, щаслива та горда, послала в Кремль телеграму.

За якийсь час надійшла відповідь від самого товариша Сталіна. Великий вождь дякував жінці, бажав своєму тезкові здоров’я і посилав йому «на зубок» ні багато ні мало — сто тисяч карбованців!

Отоді й загорівся Мадюдя назвати свого майбутнього первістка теж Йосипом. Був не настільки наївний, щоб надіятися на сто тисяч карбованців. Знав, яка злива телеграм проллється на голову товариша Сталіна після тієї замітки: всі жінки віднині намагатимуться родити тільки Йосипів.

Та й не сто тисяч спокусили Мадюдю, хоч такі гроші, звичайно, ніколи не завадили б. Особливо молодому лейтенантові, який нещодавно почав звивати сімейне кубельце. Йому подумалось інше: що майбутнє тієї дитини тепер забезпечене. Бути тезком Великої Людини — самого цього досить, щоб перед тобою запобігливо одчиняли всі двері, хоч би в які лиш постукав. Іще подумав Мадюдя, що не тільки перед дитиною — перед її батьками простеляться всі на світі дороги.

Він теж збирався дати телеграму. Блискавку. Генералісимусові Сталіну. Од лейтенанта Мадюді. Щасливого батька новонародженого Йосипа. Але не одразу на пошту повіз би, а до вищого начальства в загін. Хай прочитають — порадять, як краще написати той текст. Знав наперед: такий факт не лишиться поза увагою не тільки начальства загону, а й округу, і може так статися, що про вчинок патріота й вірного сина товариша Сталіна повідомить не якась там газетка районна, а сама «Красная звезда». Вище мрії Мадюді вже не сягали, для успішної військової кар’єри досить було й цього.

Та Надя, дізнавшись, як хоче назвати первістка чоловік, запротестувала. Коли вона ще вчилась у школі, поруч із нею сидів теж Йосип — справжнісінький дебіл та ще й хуліган. Скільки вона натерпілась од нього! Скільки сліз пролила, роздивляючись зошити, залиті чорнилом! Ні-ні, нехай будь-хто, тільки не Йосип! Їй здавалося, що й син, коли його так назвуть, виросте хуліганом і нездарою.

Записали сина Віленом — на честь Володимира Ілліча Леніна. І, як пізніше виявилось, не прогадали. Бо з часом почалося таке, що, коли б син мав ім’я Йосип, довелося б міняти на інше. Особливо після XX з’їзду, отієї закритої промови Хрущова, що її потім читали по всіх парторганізаціях. Мадюдя повернувся з загону, де відбулися збори, оглушений: весь світ перевернувся догори дном. Бог, якому його привчали молитися з дитинства, вірити так, як батькам не вірять, — виявився зовсім не Богом.

Кому ж тепер вірити? До кого йти? Мадюдя довго не міг знайти місця, і єдине втішало його — це те, що він назвав свого первістка Віленом. Та ще й записав у загсі сина не українцем, а росіянином: «русским». Щоб за ним у майбутньому не було й тіні людини другого сорту.

Сином він міг пишатися. Військова кісточка, вихований у сім’ї військового, у військовому середовищі. Спершу на заставах, де єдиною людиною в цивільному була його мати, потім у загоні. Строгий не по літах чоловічок, який на традиційне запитання, ким він буде, відповідав: прикордонником. Уже в п’ять літ знав статут не гірше від будь-якого солдата, міг завиграшки розібрати й зібрати автомат, від побудки аж до відбою товкся в казармі. Мадюдя замовив малому військову форму: чобітки, штанці-галіфе, гімнастерку, перепоясану портупеєю, військовий кашкет із кокардою, навіть маленьку кобуру з іграшковим пістолетиком, — син аж до училища іншого одягу не визнавав. Коли настав час, Мадюдя добився, щоб Вілена прийняли до суворовського училища, хоч училище це було за тридев’ять земель, в республіканському центрі. Переконав Надю, надто ж і школа не під боком: інтернат у райцентрі, майже за сотню кілометрів. Надя пожурилася-пожурилася та й змушена була погодитись, адже коли вже синові світила доля військового, то вибирати між суворовським училищем і звичайною школою було б просто безглуздям. Сказала тільки, що буде щомісяця їздити в республіканський той центр, і дотримувалася слова. Хіба вже в особливо суворі зими, коли перевали закидало такими снігами, що їх не могла пробити жодна техніка, не їздила до сина.

Вілен приїжджав на десятиденні канікули взимку і на два місяці влітку. І ніколи не забути Мадюді, як вони вперше зустрічали сина.

Стояли жорстокі морози, Надя дуже побивалась, аби Вілен не застудився. Боячись спізнитися, вони виїхали до райцентру, куди приходив автобус, замалим не опівночі, добре, що зупинилися в загоні, а то замерзли б самі. Надя щопівгодини дзвонила на автобусну станцію, врешті не витримала, поїхала на годину раніше й попотанцювала ж на крижаному вітриськові! Коли автобус врешті підкотив і з передніх та задніх дверей посипалися закушкані, вимучені далекою дорогою люди, вони металися од дверей до дверей, щоб перехопити Віленка.

І раптом за їхніми спинами пролунав дзвінкий голосок:

— Здравия желаю!

Обернулися — син!

Стоїть, сяє очима, трима біля скроні випрямлену згідно із статутом долоньку.

Мадюдя хотів ухопити малого, затулити од вітру (стояло ж у самій шинельці, ще й шапку-вушанку не опустило на вуха), та вчасно здогадався, чого зараз більше всього на світі чекає од нього синок. Виструнчився, козирнув серйозно у відповідь. Зате Надя, ламаючи всі субординації, кинулася до малого, обняла, пригорнула, хоч він і видирався з її рук.

Загорнувши Вілена замалим не з головою в зумисне прихопленого кожуха, повезли на заставу.

Привезли, розкушкали, відігрівали в натопленій кімнаті, вгощали всім, що було найсмачнішого, а він усе видирався з материнських обіймів, усе поривався надвір, до солдатів, до собак та коней, за якими, здається, занудьгував більше, аніж за батьками. І, поки не привели силоміць обідати, протовкся в казармі.

Закінчивши суворовське, Вілен не вагався й хвилини: тільки в прикордонне училище! Ще на довгі роки розлуки, ще далі од батька й матері, — лише короткі листи, в яких — жодної скарги, жодного натяку на злигодні чи труднощі, все «о’кей», все нормально. Щоразу син приїжджав усе дорослішим, і, впізнаючи в ньому себе, молодого, Микола Захарович ним потай гордився. Мріяв: син піде ще далі, ніж він; закінчивши на «відмінно» училище, подасть документи до академії. Досить того, що батькові довелося сьорбнути гіркого без академічної освіти: хай у тебе й сто зірок у голові — годі й думати про генеральські погони, отак майором чи підполковником і підеш у відставку. Син мовчки слухав, не заперечував, а коли за нього вже бралася й мати: «Вспомни, сколько мы отмучились на заставах» (Мадюдя служив уже в загоні, в райцентрі, та й то — Боже! — райцентр: великий, продутий всіма вітрами кишлак з єдиною — по коліна пилюки — вулицею)… коли Надія Іванівна бралася теж умовляти сина, відповідав:

— Сперва надо окончить отличником, а потом уже думать об академии.

Пізніше виявилось: лукавив синок, не казав батькам правди. Бо, хоч і закінчив на «відмінно» училище, навіть не думав посилати документи до академії, а подав рапорт, що хоче служить на заставі. «Иначе не мог, — написав у листі. — Не позволила совесть».

Попожурилася ж Надія Іванівна. Найбільше боялась, що син невдало одружиться. Скільки вона перебачила молодесеньких офіцериків, які прямо з порога училища поспішали до загсу. І то добре, як траплялася пристойна пара, а не якась вертихвістка. Обсіє дітьми, зав’яже світ, і — прощай, академіє! «Вот этого вы и не должны бояться, — сміявся Вілен. — Моя невеста еще в люльке лежит».

Отож лишалося покластися хіба що на розважливу синову голову.

Вілен поїхав служити за тридев’ять земель од Паміру — на далекі Карпати. Зустріли цю звістку з полегшенням: все ж там будуть людські умови, Європа ж, а не оцей Богом забутий закуток Азії. Та якби ж не було так далеко! Надія Іванівна не могла й уявити собі, як вона житиме за тисячі кілометрів од єдиного сина. Досі спокійна й урівноважена, взялася за чоловіка: що хочеш роби, а ми повинні бути поруч із Віленом!

Отут і згадав Микола Захарович про виразку шлунка та хронічний бронхіт, нажиті за роки бездоганної служби на Курилах та на Памірі. Подумав, та й став писати рапорт за рапортом, та й дописався б, мабуть, до того, що розгніване начальство без зайвих вагань виперло б його «на гражданку» з мізерною пенсією та без будь-якого притулку. Були такі випадки, були, коли хоч у двірники подавайся, щоб мати такий-сякий дах над головою. Та доля ще опікувалась Мадюдею, і на один з його рапортів лягла доброзичлива резолюція: «Откомандировать в Москву, в распоряжение штаба», а там уже й зовсім фантастично поталанило — зустрів свого однокашника: спали ліжко до ліжка всі роки, проведені в прикордонному училищі.

— Мадюдя?

— Так точно, товарищ генерал!

— Ну зачем же так официально!

Високо, високо злетів однокашник, генеральські погони були наче влиті в пошитий з голочки мундир, випещене обличчя не відало ні курильських вітрів, ні памірських морозів.

— Хочется к сыну поближе?

— Так точно, товарищ генерал! — І обережно додав: — Кажись, заслужил.

— Заслужил, заслужил, — поклав пухку руку, що не знала іншої зброї, крім самописки, на рапорт Мадюді. — Киев подойдет? — примружився лукаво. — По глазам вижу, что подойдет… Ну, ставь, братец, бутылку… Или постой: отужинаем в моей берлоге.

«Берлога» була в центрі Москви, на проспекті Калініна. Щось середнє між храмом і Кремлівським палацом. Видно було: люди тут не просто живуть, а посідають одне з привілейованих місць у вищому світі. Мадюді від люстр, від бра кришталевих і в очах зарябіло.

Хазяїн провів гостя одразу до свого кабінету, від підлоги до стелі обшитого дубом; стіл, крісла, стільці й диван могли правити за музейні експонати, а з портрета на стіні строго дивився генерал-полковник із зіркою Героя на кітелі.

— Бывший муж моей Дашеньки, — поштиво сказав генерал. — Погиб в пятьдесят седьмом. При исполнении…

Впливла до кабінету й «Дашенька» — на добрий десяток літ старша від чоловіка, подала напахчену заморськими парфумами руку. Микола Захарович — знай наших! — приклацнув закаблуками, поштиво приклався губами до того пахучого дива.

— Вот, Дашенька, мой старый товарищ, — запобігливо сказав генерал. — Вместе, так сказать, пуд соли едали. Ты там прикажи, будь добра, соорудить нам закусочку. Отметить событие.

Дашенька як впливла, так і випливла, а Мадюдя став з острахом ждати, коли його покличуть до столу. Уявляв цілий набір різноманітних ножів та виделок (бачив не раз у кінофільмах), боявся оскандалитись. Та в їдальню, слава Богу, не запросили: широко відчинилися двері, й Дашенька вкотила щось подібне до столика на коліщатах, вщерть заставлене тарілочками з мініатюрними бутербродами з баликом та ікрою, з маслинами й нарізаними тонко лимонами. А посередині — графинчик з коричневою рідиною грамів на двісті, не більше, і два пузаті келишки. Генерал узяв побожно графинчик, накапав спершу собі, а тоді вже Мадюді, погрів келишок у долонях, понюхав з видимою насолодою:

— Армянский! Такой и в Кремле не каждый день подают… А помнишь твой самогон?.. Да, брат… — І тим «да, брат» було сказано все. Що ось він, генерал, досяг однієї з вершин, які Мадюді й не світять. — Ну, за твою службу! В стольном граде Киеве. Да не тяни. Собирайся, пока я не передумал.

Микола Захарович і не «тянул»: повернувшись, одразу став збиратись в далеку дорогу. Спершу машиною — до Душанбе, а там — літаком до Борисполя. В Борисполі взяли таксі; як переїжджали Дніпро, в Мадюді співало всередині майже за Гоголем: «Чуден Днепр. Не всякая птица перелетит…» А він, бач, перелетів, щоб осісти у цьому красені-місті, в новому, збудованому щойно будинкові, у виділеній міськрадою двокімнатній квартирі (на двох могли дати й однокімнатну, але він уже був підполковником. Та ще справило враження те, що прислали не будь-звідки — з самої Москви).

Квартиру, щоправда, з генеральською не можна й порівнювати, кишенькова, можна сказати, квартирка. Типова «хрущовка», як її охрестили в народі: з’єднаний санвузол, прохідні кімнатки, кухонька-мишоловка. До стелі ж не те що рукою — тім’ям можна дістати; ходила легенда, що, коли Микиту Сергійовича, людину зовсім невисокого зросту, запитали, скільки повинно бути від підлоги до стелі, він над своєю лисиною долонею й провів: остільки! Той жест одразу ж і став державним стандартом, якого суворо дотримувались всі приймальні комісії. Не доведи Господь, десь виявлять хоч на півсантиметра вище: знесуть геть будинок, стануть будувати новий! Ну, Микиті Сергійовичу, може, й досить, а Мадюді як бути? Вигнало ж на метр дев’яносто! Хоч голову пригинай, заходячи до тієї «хрущовки».

І ще до одного довго не могли звикнуть Мадюді: до повної відсутності звукоізоляції. Не будинок, а суцільна скринька музична: в одному кінці чхнеш — в іншому здоров’я бажають. Не інакше як у КДБ перегородки проектували: і апаратуру для підслуховування ставить не треба. Ніколи не забуде Микола Захарович, як їм привезли піаніно — Надину мрію. Тільки той інструмент сяк-так розмістили, тільки Надія Іванівна торкнула клавіші (була вже одинадцята вечора), як з усіх боків, з усіх, здалося, квартир застукотіли в стіни, в стелю, в підлогу. Надія Іванівна, перелякана, закривкою мало пальці собі не одбила. Кілька днів боялася до піаніно й ступити. Потім уже знайшла вихід: серед дня, коли основна маса людей була на роботі, сідала і, обережно торкаючись клавішів, стиха грала.

Мадюдя теж не лишався в боргу, підключавсь до загального стукоту, коли в якійсь квартирі зчинявся шарварок. А згодом, безпомилково встановлюючи, в якій квартирі регулярно порушують тишу, став приносити з роботи віддруковані попередження. Обводив уже вдома акуратними рамочками й наклеював на двері порушників.

Не діяло з першого разу — наклеював удруге, і втретє наклеював. Поки там замовкали нарешті.

Особливо допікало їм якесь ненормальне дівча за стіною в спальній кімнаті: виспівувало часом до пізньої ночі. Схопиться, бувало, Микола Захарович, постукає люто у стінку — на хвилину замовкне. А потім знову своєї. Голосок деренчливий, як у кози, та ще й немилосердно фальшивить.

— Я с ума скоро сойду! — стогнала Надія Іванівна. — Это хуже боли зубной!

Мадюдя і з дівчам тим розмовляв, і батькам її скаржився — не допомагало нічого. Аж ось їхні муки скінчились: дівча од когось завагітніло і, щоб позбутися плоду, наковталось отрути. Лежало потім у домовині пташеням замордованим. І от до чого може довести людей вічна невлаштованість наша: батькам — горе, Мадюдям же — наче гора з пліч. Уперше спали спокійно.

Надію ж Іванівну, ще коли збирались до Києва, найбільше непокоїло те, що доведеться ламать свою мову. Вивчати чужу.

— Учти: я тогда сразу же уеду!

— Да ничего не придется тебе изучать! — сердився Микола Захарович. — Не к дикарям же мы едем!

— Ну, да! — не вірила Надія Іванівна. — Что же они и говорят все на русском?

— Все не все, а культурные люди на русском только и общаются.

Все одно не повірила. Ще в таксі, коли їхали з Борисполя, прислухалася напружено до мови шофера.

— Вы — русский?

— А какое это имеет значение? — відрізав шофер. — Все теперь русские.

Надія Іванівна й не думала образитись. Зітхнула полегшено. А коли приїхали та занесли речі, попросилась на вулицю.

— Я на минутку: дохну свежим воздухом. Что-то меня прикачало.

— Далеко на заходи! — гукнув їй услід Микола Захарович.

Повернулася сяюча:

— А ты был прав! К кому не обращалась, все нормальным человеческим язиком отвечали.

— А что я тебе говорил! — Мадюдя відчув аж гордість за своїх земляків, які зуміли так догодити Надії Іванівні.

Тож життя на новому місці поступово входило в русло. Тим більше що й до сина шапкою докинути. Ну, не так уже й шапкою — шістсот з гаком кілометрів. Але хіба це тобі на Памірі! Тут сів на поїзд увечері, а вранці вже й на місці.

Вілен писав регулярно. Що задоволений службою, що гори тут теж дуже красиві, хоч проти памірських їх і горами називать не з руки: на Говерлу за півгодини можна зійти. А люди тут такі красиві та горді, що з кожного хоч картину малюй. Особливо захоплювався командиром застави, родом теж із Карпат. Оце чоловік, оце командир! Бровою поведе — всі в той бік так і кинуться. «Неужели и я таким буду?» — «Будешь, голубчик, будешь, — усміхнувся Микола Захарович. — Помнишь, Надюша, как предо мною вся застава по стойке смирно стояла?» Він аж молодшав, читаючи синові листи. Приходячи зі служби, уже з порога питав:

— Есть письмо от Вилена?

— Есть, есть, — відповідала дружина. — Тебя на столе дожидается.

Не кидався одразу читати. Роззувався, роздягався, натягав піжаму та капці, мив старанно руки, аж тоді йшов до столу. Чіпляв на носа важку чорну оправу окулярів (з роками став слабнути зір), брав конверт і завжди сердився на дружину: «Что за привычка — рукой раздирать! Не могла аккуратно разрезать ножом!» Діставав лист і, відкинувшись на високу спинку крісла, читав.

— Слышь, Надюша, ему форму парадную выдали! — кричав до дружини, яка саме готувала вечерю. — Читала?

— Читала! — відгукувалася з кухні Надія Іванівна.

— Вот бы побывать на параде! Посмотреть на Вилена. — І знову замовкав, увіткнувшись окулярами в лист.

Згодом Вілен став відповідати не так часто. Але й тут Микола Захарович не сердивсь на сина. Розумів: на службі буває всяке. Коли не те що писати — здрімнути часу немає.

Десь за півроку Вілен повідомив, що в них велике горе: загинув командир застави. Безглуздою смертю. На стрільбищі. Солдат із новобранців доти грався автоматом, доки й усадив чергу в спину. Солдата, звісно, судитимуть, та командира цим не воскресиш. Лишив по собі молоденьку дружину; рік тому привіз на заставу. Стала всім як сестра, солдати замалим не моляться на неї. Що вона тепер, бідолашна, робитиме?

Через кілька днів ще один лист: «Мама и папа, можете меня поздравить: меня назначили командиром заставы. Работы прибавилось, но думаю — справлюсь. Оксана еще никуда не уехала, да и мы все к ней привязались: будем долго вспоминать, если уедет. Писать теперь буду не так часто, так что вы меня извините».

Листи тепер стали надходити раз на тиждень, а іноді й рідше. I в кожному листі синок не забував згадати Оксану. Яка все ще жила на заставі. «Поймите: здесь лежит ее муж, — наче виправдовувався син. — Мы похоронили его на одной из вершин, что окружают заставу. Оксана подымается туда каждое утро и каждый вечер, какая бы погода ни была. Я даю ей сопровождающего, а часто сам ее сопровождаю. Утешаю ее как могу, но что мои слова по сравнению с ее большим горем!»

— Бедная женщина! — співчутливо зітхнув Микола Захарович. Надія ж Іванівна з кожним листом все більше тривожилась:

— Ты замечаешь, что он о ней только и пишет?.. Нет, надо ехать, пока не поздно!

Вже придбала квиток, коли надійшов ще один лист. Розрізали — випало фото. Молоде жіноче обличчя такої вроди, що Мадюді аж зір обпалило.

— Что это? — піднімаючи фото, запитала Надія Іванівна.

Тіпнула конвертом — випала коротенька записка од сина:

«Мама, папа, знакомьтесь — это Оксана. Со вчерашнего дня моя законная жена. Если бы вы знали, как я счастлив! Надеюсь, что и вам она очень понравится. До скорой встречи. Обнимаем, целуем. Оксана, Вилен».

— Ну вот, — тільки й мовив Микола Захарович. Надія ж Іванівна пожбурила фото на стіл:

— Дождались! Дура я, дура! Все тянула, не ехала. Вот и дождалась! Он же еще мальчишка!.. На могилу ходила!.. Вилен ей нужен был, а не могила!

— Что же нам делать? — спитав розгублено Микола Захарович: в усьому звик покладатись на свою половину.

— Что делать! — пирхнула Надія Іванівна. — Уже все и без нас сделалось… Порадовал сынок!.. С родителями не посоветовавшись.

— Может, послать телеграмму? — запропонував несміливо Микола Захарович. — Поздравить…

— Вот ты и поздравляй. А меня, ради Бога, избавь…

І Мадюдя засів писать телеграму. Писав від обох. «Поздравляем, целуем, желаем большого семейного счастья. Ждем в гости. Мама и папа». Знав, що Надія Іванівна покипить-покипить та й охолоне. Рідний же син, ним тільки й дише.

Вілен привіз їм невістоньку посеред літа, коли ринкові прилавки заповнили ранні огірки й помідори, молоденька картопля й туга, червонобока редиска. Ціни, щоправда, ще «кусались», але заради довгожданих гостей можна було й трусонути сімейним бюджетом. Надія Іванівна притягла повен кошик, ще й м’яса там же купила: на шинку свинини та на печеню телятини. Варила і смажила до пізньої ночі, а другого дня, з раннього ранку, стали накривати на стіл. Заставили салатами, ковбасами й шинкою, голландським сиром і заливною, під лимонником рибою, баликом та ікрою, а в центрі, поруч із вазою з квітами, — дорогий французький коньяк з профілем Наполеона на пляшці, «Чорний доктор» і рожевий мускат, привезені Мадюдею з Криму. В духовці ж стояло тушковане м’ясо із сливами (з язиком проковтнеш!), молоденька картопля. Ще й пиріжечки вигрівались в постелі, накриті подушкою: і з свіжою капустою, і з квашеною, з м’ясом і з рисом та яйцями. Від самого тільки вигляду та запаху почнеш слину ковтати!

І посуд розставлений: тарілки більші й менші, пузатенькі бокали під коньячок, стрункі чарки під вино, — сяє кришталь, виблискує фаянс, матово відсвічують начищені ножі та виделки.

Стіл — не сором посадити й маршалів!

Микола Захарович обійшов востаннє довкола, прискіпливо видивляючись, чи нічого не забули поставити, ще раз поправив стільці, що й так стояли як солдати в шерензі, і лишивсь задоволений. Надія ж Іванівна все чаклувала перед люстерком: скоро їхати на вокзал, зустрічати дорогих гостей. Позавчора просиділа півдня в перукарні, повернулася зла як оса (перукарка взяла поза чергою двох знайомих вертихвісток, примусивши її, «жену подполковника», ждати три довгі години), зате з розкішною зачіскою, і тепер, напарфумлена, підфарбована, аж помолоділа на вид, приміряла то одну сукню, то другу і скаржилася вголос, що сукні всі до одної позбігались у талії. «Не в платьях, голубонька, дело», — хотів зауважити Микола Захарович, та вчасно прикусив язика: давно вже пересвідчився, як болісно сприймає дружина будь-який натяк на старість. Натомість підійшов до іншого люстра, уважно подивився на себе.

Опасистий підполковник із ледь сивими скронями виднівся в тому люстрі, ще й підборіддя одвисло на комір парадного кітеля. Роздобрів, роздобрів Микола Захарович на штабних харчах: навіть ідеально пошитий мундир не міг приховати помітного черевця. Хоч як стерігся, хоч як катував себе щоранковими фізичними вправами, обливався крижаними душами — інспекційні поїздки з ритуальними застіллями давалися взнаки. І хоч скільки картав себе потім Мадюдя, повертаючись із чергового відрядження, зарікався покінчити з цим «безобразием», під час поїздки наступної повторювалось те ж саме. Він уже давно звик до того, що коли його проводжали, то обов’язково вслід за ним заносили до вагона важкенні пакунки, споряджені щедрими господарями, і коли б щось перевернулось на світі та вслід за ним не внесли б нічого, Микола Захарович довго розглядав би порожні полиці, не вірячи власним очам.

«Надо кончать!» — вже вкотре подумав Мадюдя, невдоволено одвертаючись од люстра. Не про пакунки, звісно, подумав, а про застілля.

Надія Іванівна приміряла чергову сукню.

Хвилинна стрілка підбиралася до десятої години.

— Время, Надюша, — показав на годинник дружині.

— Сама знаю, что время! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Ты можешь не торчать над душой?

— Опаздываем ведь! — сказав, страждаючи, Микола Захарович.

— Не опоздаем. — Надія Іванівна почала поратись із сукнею ще повільніше. Для чогось підійшла до вікна, стала уважно роздивлятися тканину проти світла. — Не стой за спиной!

— А где же мне еще стоять? — спитав розгублено Микола Захарович.

— Где угодно, только не надо мной. Я начинаю теряться, когда ты торчишь над душой!

Сукня була врешті вибрана, дійшла черга до брошки. Їх зібралося в Надії Іванівни з добрий десяток.

— Как ты думаешь, с аметистом подойдет к этому платью?

— Подойдет! — не дивлячись, відповів Микола Захарович. «Господи, сколько можно возиться!»

Надія Іванівна одразу ж відклала аметистову брошку. Натомість узяла з сердоліком.

— Еще пять минут — и мы опоздаем! — почав закипати Микола Захарович.

— Не опоздаем, — відповіла Надія Іванівна, приміряючи брошку. То так її тулила, то так.

Тамуючи стогін, Микола Захарович лише зітхнув. «Она это нарочно!» Глянув на годинник: пів на одинадцяту!

— Я готова! — весело сказала Надія Іванівна. — Чего же мы ждем? — Наче він затримував, а не вона.

Збігли з четвертого поверху, скочили до машини.

— Гони! — гаркнув шоферові Мадюдя. Дружина ж сиділа наче медом помазана.

— Колюнька, ты не забыл, в каком вагоне они едут?

— Не забыл! — буркнув Микола Захарович: йому вже й на світі жить не хотілось. Одвернувсь од дружини, похмуро дивився на людей, на машини, будинки, повз які проїжджали.

На перон вибігли разом із поїздом. Все повільніше, повільніше пропливали вагони, переповнені чужими обличчями, що поприлипали до вікон, і нарешті — «Вот они!» — Вілен із невісткою. Однією рукою притримує її за плечі, а другою махає до батьків. Вистрибнув потім із вагона з важенним чемоданом у руці, другу подав Оксані, й усі, хто стояв коло вагона, дивилися тільки на неї. Миколу ж Захаровича знову обпалила краса синової дружини.

— Мама, папа, знакомьтесь: это Оксана! — В голосі сина лунала закохана гордість.

Микола Захарович доторкнувся губами до ніжної щічки (на більше не осмілився), жінки обнялися.

— Ну, как вы доехали?

— Прекрасно! — відповів радісно син. — Правда ж, Оксано?

Оксана, всміхнувшись, кивнула, що правда. Обоє були в тому стані, коли все на світі здавалося прекрасним.

Ще по дорозі, коли їхали додому, Мадюдю щось насторожило. Щось у невістці. Спершу не міг зрозуміти, нарешті втямив. Жінки, сидячи поруч із сином, весь час розмовляли, точніше — говорила в основному Надія Іванівна. Оксана ж лише коротко відповідала на запитання, і відповідала не «на русском», а по-українському. Та ще й західницьким діалектом. «Она что, не знает русского языка? — здивувався Микола Захарович. — Не может этого быть!» Та ще більше його вразило, що Вілен, який раніше слова не чув українського, звертаючись до Оксани, теж намагався говорити українською мовою. Це вже було зовсім незбагненно, за межею нормального, це можна було пояснити хіба що сліпою закоханістю сина.

— Ну что, наговорились? — запитав тихенько дружину, коли молодята зникли у спальні: перевдягтися з дороги.

— Я ничего так и не поняла, что она мне отвечала, — розгублено відповіла Надія Іванівна. — Все равно что с глухонемой… Она что, нарочно?

Микола Захарович лише знизав плечима. Він сам, від народження українець, іноді не міг до ладу втямити, що відповідала невістка. А що вже тоді казати про Надію Іванівну, яка досі не засвоїла жодного українського слова? Та й нащо її, ту мову, засвоювати, коли на вулицях Києва лунає тільки російська? Озовися в людному місці по-українському — мало того, що витріщать очі, ще й обізвуть бандерівцем. Та й невістонька добра: бачила ж, що батьки розмовляють «на великом русском», то невже так важко було відповідати тим же, «могучим»? Хай там, на Памірі, в далекій Азії, в кишлаках глухих, трапляються досі чучмеки, які по-російському анітелень, а це ж усе-таки Європа! Вивчають же російську в школі!.. «Не из националистов случайно?» — аж похололо на душі в Мадюді. Не за себе стривоживсь — за сина: міг же на рівному місці зламати кар’єру. «Только вряд ли», — заспокоїв себе одразу ж. Того, першого її чоловіка і хвилини не тримали б у органах при першій підозрі, що його дружина до чогось такого причетна. З якимось «не советским» душком. «Нет, не может зтого быть! — заспокоїв себе остаточно Микола Захарович. — Просто нашла на девку блажь». Він аж вдячний був зараз тому попередньому її чоловікові, який таким робом перевірив лояльність невістки.

— Так что, пора и к столу? — весело мовив до молодят, які появилися зі спальні. Вілен у костюмі спортивному, якийсь мов аж вищий, стрункіший. Оксана в скромненькому халатикові — все одно очей не одвести од бісової дівчини. — Не возражаете?

— Не возражаем, — засміявся Вілен. — Сперва только умоемся. — І вже до Оксани, яка стояла, мило всміхаючись: — Ходімо подивимось, які тутай умивальники.

Надія Іванівна ледве не впала, почувши оту синову «мову». «Не обращай внимания», — непомітно кивнув до неї Микола Захарович. Та в дружини вже не по-доброму підібгалися губи.

— Она его совсем к рукам прибрала, — шепнула до чоловіка, коли молодята зникли у ванній: звідти долинав їхній сміх, шуміла вода. — Чуяло моє сердце.

— Успокойся, все обойдется, — поклав їй на плече руку Микола Захарович.

Не обійшлось.

Спершу тихо-мирно сиділи за святковим столом: невістка чемненько нахвалювала все, чим її пригощали, і Надія Іванівна подобрішала. Особливо після того, як Оксана розповіла про своїх батьків. Татка встрелили шваби перед тим, як прийшли совіти, матуся погорювала-погорювала та й пішла вслід за татком. То що їй, одинокій, лишалось робити? Мусіла виходити заміж.

— Бедная девочка! — поспівчувала Надія Іванівна, хоч не зрозуміла, мабуть, хто такі шваби й совіти. Та все підкладала невістці то однієї, то іншої страви. — Ешь, Оксаночка, ешь. Вишь, какая ты худенькая! — А потім візьми й розкажи кумедний випадок, що стався з її знайомою. Випадково включила «местное» радіо, а там саме передавали виступ якогось зоотехніка. Послухала, і брови на лоба полізли. Ледь діждалася чоловіка:

— Ти не знаешь, что такое «куркины сучки»?

Довелося ж пополамати чоловікові голову, поки розшолопав, що то йшла мова про курей-несучок.

— Куркины сучки! Хо-хо! — витирав веселі сльози Микола Захарович. Після кількох келишків коньяку на нього зійшов благодушний той настрій, коли все довкола набуло рожевих барв.

Сміявся і син. Невістка ж якось усміхнулася вимушено, поцікавилась:

— А скільки літ вона тутай живе?

— В Києве? — уточнила Надія Іванівна.

— На Україні.

— Лет сорок, не меньше. Правда, Коля?

— І за сорок літ не могла вивчити української мови?

— А зачем ee изучать? — здивувалася щиро Надія Іванівна. — Я вот пятый год здесь живу и прекрасно обхожусь русским.

— Хоча б з поваги до того народу, чий хліб вона їсть! В Англії, гляди, за місяць опанувала б англійську!

— Ну, в Англию я пока не собираюсь! — прийнявши той докір на свою адресу, образилась Надія Іванівна. — Мне и здесь хорошо.

Невістка й замовкла. І вже не усміхалась так мило. Якась наче тінь набігла на її красиве обличчя, похолоднішали очі. «Девка с характером!» — подумав Микола Захарович. І вже на кухні, допомагаючи дружині перемивати посуд (молодята пішли прогулятись), зауважив:

— Вот и нашел сын хохлушку.

— Нет, это не хохлушка! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Это похуже. Это прямая бандеровка! Хлебнем мы еще горя с этой невесткой. Человеческий язык ей не нравится!

Мадюдя хотів заперечити, що ніяка вона не бандерівка, та не посмів. З гіркого досвіду знав: під гарячу руку дружини краще не підлазити. Натомість сказав, підіграючи дружині:

— Бедный Вилен!

— Не бедный, а глупый! — Тарілка так і вищала під пальцями Надії Іванівни. — Искал-искал да и нашел!

— Ну, может, она не такая уже и плохая, — зважився заступитися за невістку Мадюдя.

— Защищай-защищай! Она тебе еще покажет!

І як у воду дивилась.

В понеділок син мав явитися в штаб. Мадюдя, який узяв тижневу відпустку, був вільний, то й зголосився походити з Оксаною по магазинах, дещо купити. Краще, звісно, коли б із невісткою пішла дружина, але Надія Іванівна раптом захворіла. Не те що серйозно захворіла: розболілася голова, видно, на переміну погоди. Це в неї й раніше було, хоч Мадюдя й підозрював у душі, що дружина просто не хоче йти з невісткою. Після тієї розмови злощасної поміж ними заліг холодок. Оксана, звертаючись до свекрухи, не називала її, як годилося б, матір’ю, а по імені та по батькові. Надія ж Іванівна, коли лишалася з чоловіком наодинці, не казала «Оксана» чи навіть «невестка», а — «она». Наче та позбулася вже й імені. Тож Микола Захарович і поїхав із невісткою в центр: спершу трамваєм, а потім у метро.

Повернувшись, не втримався, щоб не розповісти дружині. Хоч потім і кусав себе за язик: нащо підлив масла у вогонь?

— Нахлебался стыда с нашей невесточкой! Сели, понимаешь, в трамвай, а она на весь вагон своим западенским. Люди на нас оглядываются, как на дикарей, мне хоть сквозь землю проваливайся, а ей как с гуся вода! Бесплатный спектакль!.. Спустились в метро — то же самое. Ну, а в универмаге, с продавцами — можешь представить!

— Представляю! — усміхнулась недобре Надія Іванівна.

Вона мов аж була задоволена з того, що дісталося й Миколі Захаровичу.

Вілен з Оксаною недовго й погостювали: зібралися в Крим. Оксана ніколи не бачила моря, то Вілен дістав путівки у санаторій військовий. Лікуватися їм, щоправда, було ні від чого, не ті ще роки, але попляжитись, покупатися в морі не заважало й здоровим.

Провівши молодят, пізно вночі верталися з вокзалу. Їхали спорожнілими вулицями, повз будинки з осліплими вікнами, обезлюділі сквери та парки, і в обох гостро входило почуття самотини. А вдома, вже роздягаючись, Надія Іванівна сумно сказала:

— Вот и потеряли мы сына. Пришел чужой человек и отобрал.

У голосі її бриніли неприховані сльози. І Микола Захарович не знав, що їй відповісти.

Хоч Мадюдя й плекав надію на те, що час візьме своє і примирить дружину з невісткою, однак з роками ворожа відстань між ними ставала все більшою. На їхні листи відповідав лише Вілен, Оксана протягом цих років не озвалася жодним словом. «Мы вас поделили, — незграбно виправдовувався син. — Я отвечаю вам, Оксана — своим родственникам». Окрім батьків, які давно вже померли, родичів у неї було, мабуть, стільки, що не вистачало часу приїхати до Києва разом з Віленом. Навіть коли народився онук, і вони нетерпляче ждали їх уже втрьох, і Надія Іванівна готова була простити невістці її бандерівську мову, навіть тоді до них у відпустку приїхав лише Вілен. Виправдовувався тим, що Оксана недобре себе почуває, що лікарі не радять вирушати їй з немовлям у далеку дорогу.

Далека дорога! Ніч переночувати — і в Києві. Ні, не далека дорога стала причиною, а затятий характер невістоньки, її небажання бачити свекруху й свекра, особливо, мабуть, свекруху.

— Как же вы его хоть назвали? — спитала ображено Надія Іванівна.

— Нормально, — зам’явся Вілен. Був уже капітаном, змужнів, роздався в плечах, мужчина — кров з молоком, хіба така могла бути йому до пари! — Нормально назвали.

— А все же? Или это военная тайна?

— Тарасом. — І одразу ж додав, немов виправдовуючись: — Там это очень распространенное имя.

— Господи, там!.. Она, небось, настояла?

— Почему… Мы вдвоем…

— Вдвоем! — фиркнула Надія Іванівна. — Вы бы его еще Ахмедом назвали!.. Хоть ты скажи что-нибудь! — це вже до Миколи Захаровича, який стояв з таким видом, наче це він назвав онука Тарасом. — Хоть русским его записали? — знов до Білена.

— А какое это имеет значение? — ухилився од прямої відповіді син. І весь оцей час, поки був у батьків, ставився з підкресленою увагою до матері: відчував, мабуть, свою перед нею провину.

Вілен приїжджав до них у кожну відпустку, невістка — жодного разу. Та вони не дуже й ждали її, а от онука… Вілен надсилав і привозив їм фото з власноручними написами: «Нам уже годик». «Нам уже два». Три… Чотири… «Мы идем в первый класс», — Вілен, уже майор, веде маленького чоловічка у шкільній формі, що однією вчепився у татову руку, а в другій тримає букет. «Да, это не суворовское», — зітхнув розчаровано Микола Захарович: мав розмову з сином, цікавився, куди віддадуть онука, доріжка, здається, вторована, чим поганий фах прикордонника, та Вілен ухилився од прямої відповіді: «Мы еще над этим не думали».

— Мы! — сказала, лишившись наодинці з чоловіком, Надія Іванівна. — Она все там решает! Кто бы мог подумать, что наш сын окажется такой тряпкой! Мог бы хоть раз привезти внука.

За онуком вона дуже побивалася, збирала всі його фото, завела навіть альбом у розкішній оправі, вклеювала, обводила кожне фото віньєтками, вимальовувала, як вишивала, — ніколи не думав Микола Захарович, що в дружини проклюнеться ще й талант художниці.

Кілька разів збиралася сама поїхати до онука: «Поеду!» І раз таки з’їздила. Та краще була б і не їхала: за два дні повернулася в сльозах:

— Больше ноги моей там не будет!

Микола Захарович довго допитувався, поки довідався: посварилася на смерть із невісткою. Просила Оксану віддати на літо онука (другий рік уже хлопцеві), а та не згоджувалася. Спершу не хотіла казати чому, та врешті прямо сказала: «Я не хочу, щоб його зрусифікували».

— Так и сказала? — не повірив почутому Микола Захарович.

— Так и сказала!

— Дура!.. А Вилен?

— Вилен!.. Вилен на все ее глазами только и смотрит… Уехала как оплеванная… Ноги моей там больше не будет!

Не один раз побував у невістки та сина в гостях і Микола Захарович: коли випадало службове відрядження на Закарпаття. Одного разу (онукові йшов уже сьомий рочок) завів мову про суворовське. Син наче й не заперечував, сам же колись там навчався, невістка ж і чуть не хотіла:

— Я хочу, щоб мій син виріс свідомим українцем. А не перевертнем.

Микола Захарович хоч і проковтнув мовчки «перевертня», але не простив цього Оксані довіку. Залишившись наодинці з Віленом, прямо сказав:

— Она страшный человек. Законченная националистка.

Вілен насупився так, наче не Оксану — його обізвали націоналістом.

— Отец, а тебе не кажется, что ты неправ?

— Вот-вот, она и тебя уже перевоспитала! Вспомни, кто ты. Ты русский, русский! Твоя мать чистокровная россиянка. Гордиться надо такой матерью.

— А ты?

— Ну, я… Ты ведь знаешь, кем я был до знакомства с твоей матерью? Деревенским парнем, хохлом неотесанным…

— А разве зто так плохо?

— Что плохо?

— Происходить из деревни!

— Мне было плохо… Тебе, к сожалению, этого не понять.

— Отец, ти в родном селе давно был? Мне бы хотелось съездить туда.

— К кому? Твоя бабушка давно умерла. А дед на фронте погиб. Защищая, между прочим, и твою Оксану.

Син пропустив останнє зауваження повз вуха. Допитувався далі:

— А товарищи там твои остались? С которыми в школе учился. Неужели тебя не тянет побывать в родном селе?

— Не тянет! — Розмова ставала для Мадюді дедалі неприємнішою.

— Я иногда думаю, — продовжував син, — кто я такой? Где мои корни? Смотрю на Оксану, и меня зависть берет. Чувствую себя обворованным…

— Что за чушь — корни! — зовсім уже розсердився Микола Захарович. — Ты русский! Русский! И забудь о том, что твой отец был когда-то хохлом!..

Їхав у поїзді — подумки далі сперечався із сином. І чим довше сперечався, тим більше навертався думками в рідне село. До хати, від якої вже, мабуть, і сліду не лишилось. До тихого кладовища, де похована його мати. І баба, і дід. І всі його пращури. Куди він так і не з’їздив жодного разу. Чи стоїть там і досі той пам’ятник, що він його так і не бачив, чи зберігся напис на ньому? А може, за бур’янами й не видно: було на тому кладовищі запущених кілька могил, на яких і хрести погнили, і земля позападалася. То, може, те саме і з могилою матері? Скільки ж років минуло!

«Надо бы съездить!» — муляло йому на душі. І, може, вперше подумав, чи так жив, як слід було жити.

Та під’їхав до Києва, ступив на перон — й інші, звичні, клопоти обсіли голову, й думки про матір, про рідне село поступилися перед іншими думками.

А онук тим часом переходив із класу в клас, ставав усе дорослішим, уже й місця не лишалося в альбомі, коли надійшов лист від Вілена, вже підполковника: «Мама и папа, мы с Оксаной решили послать Тараса на учебу в Киевский университет, на филологический. Надеемся, что он вас не стеснит». Отака приголомшуюче радісна новина потрясла їх обох, особливо Надію Іванівну: нарешті! Нарешті вона діждалась онука! У той день, як прийшов лист, Микола Захарович не встиг із магазину вернутись (уже був на пенсії), а дружина вирішила, де житиме онук.

— Отдадим ему спальню, сами будем жить в проходной. Вот туда поставим диван, на котором будет спать внук, возле окна — письменный стол для занятий. — Вона уже спланувала, де що стоятиме. Мадюді лишилося тільки тягати меблі з кімнати в кімнату, розставляти їх так і сяк, шукаючи зручного місця.

Довелося збути піаніно, яке вже нікуди не можна було втиснути.

— Обойдусь, — махнула рукою Надія Іванівна. — Пианистки из меня все равно не вышло.

Хоч перед тим, як продати, просиділа за піаніно до півночі. Переграла всі, які тільки знала, мелодії.

З дня на день чекали телеграму, щоб їхати на вокзал зустрічати онука. Надія Іванівна бігла до дверей на кожен дзвінок і верталась розчарована («Что они тянут?»). Аж ось нарешті подзвонила знайома листоноша («Бегу, бегу!»), — Мадюдя саме голився, — пролунали в коридорі притишені голоси. «О чем они там?» — встиг лише подумати він, як ранкову тишу роздер нелюдський крик, стогін, за ним — падіння чогось важкого і вже інший, наляканий голос: «Господи!.. Та поможіть же!..» Микола Захарович, упустивши бритву, метнувся в коридор і ледь не впав, перечепившись об непорушне тіло дружини…

Вілен з Оксаною загинули в автокатастрофі по дорозі з Мукачевого в Ужгород. Підлетіли під зустрічний КАМАЗ, водій якого задрімав за кермом, і той так розплющив «Москвича», що не лишилося й місця живого. Одвізши дружину «швидкою допомогою» в лікарню (розмитий інфаркт), Мадюдя полетів на похорон, а повернувся вже ховати Надію Іванівну, яка, не приходячи до пам’яті, на п’яту добу й померла. Жила поруч найдорожча для тебе людина і щезла, лишивши по собі лише розплесканий горбик землі: плач — не доплачешся, кричи — не докричишся. У Мадюді було таке відчуття, немов чиясь нещадна рука обірвала йому всі зв’язки з життям, ввергла в таку безпросвітну пітьму, що хоч самому лягать і вмирати, і таки легше б було, мабуть, померти, ніж отак скніти на світі. Просинався щоночі серед моторошної тиші, наче сам уже лежав у могилі, не витримував — зводився, вмикав світло, щоб прогнати гнітючу пітьму, — і в обох кімнатах вмикав, і на кухні, і в коридорі, і у ванній, була б його воля — освітив би всі вікна в місті, засвітив би всі на світі вогні, — страшно, порожньо було на душі, й душило, душило — до крику, до стогону, до пекучої задухи в грудях.

Коли біль ущух — ні, не біль, а гострота того болю, коли день і ніч перестав увижатись отой горбик землі, подумав Мадюдя про онука. Про останню ниточку, яка зв’язувала його з життям. Похапцем, наче й онук міг загинути, зібрався, полетів літаком (поїздом не витерпів би), знайшов його в спорожнілій кімнаті: їдьмо! Онук не дуже й опирався, все одно збирався до Києва, горе застукало його на чемодані. Сходили тільки на кладовище, до двох свіжих могил, де й вінки не встигли зів’янути, — із двох фото дивилися син і невістка, син — серйозно та пильно, мов збирався щось запитати, а невістка — привітно й усміхнено, наче там, за смертним порогом, відмела все, що було між ними.

— И ваша мать лежит в могиле, — сказав, плачучи, Мадюдя. — Вот так…

Постояли, пожурились та й пішли збиратися в дорогу, бо увечері відходив поїзд на Київ.

Привіз онука додому, завів до кімнати:

— Вот здесь будешь жить. Располагайся.

— А ви?

— А я в проходной. Мне много не надо. — І додав, відчуваючи, як спазми стискають горло: — Так решила твоя бабушка. Она знаешь как тебя ждала!

Сіли снідати. Микола Захарович нашвидкуруч засмажив яєчню (єдине, що вмів, тепер доведеться вчитися), поставив чайник. За сніданком же повів розмову про онукове майбутнє:

— Так где будем учиться?

— В університеті. На філології.

— А может, в училище?

Став переконувати, що онукові таки найкраще навчатися в училищі. Знайома доріжка, вторована дідом і батьком. Дід одтрубив тридцять років, заслужений чекіст, та й батько дослужився до підполковника, загинув, можна сказать, на посту, тож приймуть поза всяким конкурсом, а закінчить відмінником — пошлють до академії.

— Ты пойми: в нашей стране быть военным — великая честь. И материально — не то что на гражданке. Посмотри на меня: какой профессор получает такую пенсию? Обеспечен вот так! — провів по шиї долонею. — А мало было бы — пожалуйста, на любую работу. Полностью зарплата, и пенсия не учитывается. Ты же можешь и до генерала дослужиться. До генерала!.. Ну как?

Онук слухав мовчки, не перебивав, тільки все нижче хилив голову. А коли Мадюдя прямо спитав: «Так будем подавать документы в училище?» — глянув на нього повними сліз очима:

— Мама й тато казали в університет… На філологію…

Так довелося розпрощатися ще з однією мрією. Була, щоправда, надія, що онук не витримає вступних іспитів, зріжеться, сам же казав про сім заяв на одне місце, тоді вже йому нікуди буде діватися, і Мадюдя щоразу нетерпляче запитував: «Ну как?» — «На п’ять!» — відповідав щоразу онук, аж поки ускочив сяючий: зарахували!

Почалися заняття. Онук щоразу біг на лекції, щезаючи з дому майже до вечора. Микола Захарович, який схоплювався на щоденну зарядку, пробував і онука заохотити до цієї корисної процедури, але той став скаржитися, що не висипається: лягав же опівночі.

— Ну сосни, сосни, — відступався Мадюдя. — Дело молодое…

Онук був худий: на чому й шкіра трималась! Тож Мадюді додалося клопоту. Бігав майже щоранку на базар по свіжину, вистоював довгі черги в продовольчих магазинах, намагався готувати калорійніше та якнайсмачніше і згодом навчився варити такі супи та борщі, смажити таку печеню та котлети, що не в кожному ресторані й зготують. Прийде з університету онук, а стіл уже накритий: виставлені строго тарілки та чашки, покладені в строгий рядок виделки й ножі, сніжно біліють серветки.

Онук до пізньої ночі засиджувався над підручниками та конспектами; вмикав магнітофон, ставив платівки з якоюсь не нашою музикою, що дерла слух — оглухнути можна було від отих бугі-вугі, а йому хоч би що: сидить, головою похитує, як вона в нього й витримує! «Ну и молодежь пошла!» — обурювався про себе Мадюдя. Іде парочка, чорт іззаду й розбере, де хлопець, де дівчина, обоє патлаті, обоє у джинсах, кросівках, ще привселюдно й цілуються — тьху! — гидко дивитись. Ці навоюють, коли щось завариться, недарма ж один знайомий казав, що американцям, аби виграти з нами війну, і бомб кидати не треба: варто послати ескадрильї, навантажені джинсами. Афганістан показав, сором казати, не могли впоратися з якимись чучмеками. Мадюдя надивився на них, служачи на Памірі. Протовклися десять років, а воювати так і не навчились. Один був справжній генерал — Громов, та й тому не дали розвернутися. Та і як воювати з отакими, патлатими? Стригти, стригти підряд і в колони — р-рав-няйсь! Був час, коли Сталін виплекав армію, найгрізнішу у світі, — вся Європа тремтіла. Все покотилося в прірву…

Онук теж патли завів, куртка й штани на ньому з якоїсь ряднини, пом’яті-пожовані так, наче він у них і спить, і купається; каже, що тепер модно. В армію б тебе, голубчику, в армію!

І з дідом не йде на контакт. Привітається зранку, немов до чужого, мовчки посніда. «Ну, я побіг!» — ухопить торбу з тієї ж ряднини — і до вечора. Прийде, сяде їсти і обов’язково носом у книжку, так йому, бідолашному, ніколи! Запитає Мадюдя: «Ну, как там наука?» — все ж цікаво, чим живе онук, не чужий же. Одірветься на секунду од книжки: «Нормально», — і знову носом туди ж.

От і всі контакти.

Інколи, щоправда, сам заводив розмову. Але краще б і не заводив!

Якось Микола Захарович дивився телевізор. Передавали урочисте засідання військових. У президії — маршали й генерали, секретарі ЦК. Доповідав сам міністр. Мадюдя з насолодою слухав, наче сам сидів у тому величезному залі, що сяяв орденами й погонами. Аж ось грюкнули двері: повернувся онук. Постояв хвилину за спиною, коротко кинув:

— Звіринець.

І пішов до себе в кімнату.

— Как ты посмел? — крикнув йому в спину Микола Захарович. — Сейчас же извинись!

— Перед ким? — обернувся онук. — Перед телевізором?

— Там же маршалы! — аж задихнувся Мадюдя. — Ма-аршалы!

— Пробачте, не розібрав, — усміхнувсь онук. — Думав, передають із зоопарку. Пардон.

Весь гнів, усе обурення розбивалось об глузливу ввічливість молодого нахаби.

Часом онук приходив не сам — приводив двох-трьох друзів. Таких же патлатих, нечесаних. Зачинялися в кімнаті, вмикали на повну потужність музику, про щось розмовляли. Мадюдя заходив — одразу ж замовкали. Чи, може, мовчали весь час? Біс їх розбере, оцих молодих!

Якось Мадюдя не витримав, навпрошки запитав:

— Молодые люди, вы мне можете ответить, в чем смысл вашей жизни?

Перезирнулись, усміхнулися так, наче він змолов бозна-яку дурницю. Потім один із них, морщачи високого лоба, сказав:

— Питання на засипку. На нього не відповів ще жоден філософ.

— Ну хорошо, — не одступав Микола Захарович. — Тогда ответьте на другой вопрос… Ты можешь хоть на минутку выключить музыку?! — Онук одразу ж вимкнув. — Ответьте вот что… У нас, к примеру, были святыни. В которые искренне верили. Надо было — даже умирали за них. А вы? Вы во что верите?

— А які саме святині? — поцікавився високочолий юнак.

— Ну, Родина… Коммунистическая партия…

— Сталін, — підказав другий, з вогняно-рудою нечесаною шевелюрою.

Всі розсміялися.

— Да, как ни смешно вам, а также и товарищ Сталин. Генералиссимус. Который привел нас к величайшей в мире Победе. Под руководством которого построен социализм.

— А навіщо? — запитав високочолий.

— Как зачем? — розгубився Мадюдя.

— Навіщо ви його будували? Ви нас питали? Нам він, наприклад, до лампочки. Так же, хлопці?

Всі закивали, ясно всміхаючись. І онук, «стервец», закивав.

— Ну, знаєте! — розсердився Мадюдя. — Если уж вам не нужен социализм…

— Не потрібний. Абсолютно не потрібний. Хіба що президентові Горбачову. Який на ньому зациклився.

— Тогда мне с вами и говорить нечего! — закінчив уже зовсім сердито Мадюдя.

Юнак тільки руками розвів. «Що вдієш, — означав, мабуть, той жест. — Отакі ми, як бачите».

Виходили — прощалися чемно. Наче й не було між ними словесної сутички. У Мадюді було таке відчуття, мовби вони його не сприймають всерйоз. Ставились як до дитини, на яку смішно навіть гніватись.

Образливо, боляче. «Для кого мы все это строили? Зачем страдали отцы и деды наши? Чтобы пришли эти, длинноволосые, оплевали наши святыни?»

У відсутність онукову заходив до нього в кімнату, хотів зрозуміти, чим живе цей, власне, чужий йому молодик.

Письмовий стіл, етажерка з книжками. Художні твори, виключно українською мовою. Шевченко, Леся Українка, Франко. Ну, цих Мадюдя вивчав, ще коли жив на селі. Винниченко. Націоналіст і лютий ворог народу. Куліш, Олесь, Хвильовий… А ці хто такі? Теж, мабуть, з націоналістичного кодла. Не читав, не читав. (Мадюдя й тих майже не читав: Шевченка, Лесю Українку, Франка). Програвач, гора платівок з отією жахливою музикою… Два портрети на стіні над столом: батька і матері. Вілен чомусь у цивільному, наче зумисне перевдягся для зустрічі з сином. І кольорові репродукції з іноземних журналів. Чуже, незнайоме життя, далеке од нашої дійсності. Буржуазна пропаганда. «И они на это клюют!» І він, Мадюдя, в цій кімнаті чужий. Вона його виштовхувала геть: отими, на етажерці, книжками, розвішаними по стінах репродукціями. Виходив і довго не знав, куди себе подіти.

Може, тому заохотився грати в доміно. Раніше, коли жива була Надія Іванівна, проходячи сквером, де за грубо збитими столами з ранку до вечора засідали затято доміношники, прикро морщився: треба ж отак убивати час! Тепер же з самого ранку нетерпляче ждав, поки онук збереться на заняття, щоб податися в сквер.

Там уже на нього чекали: генерал і два цивільних напарники. Мадюдя грав у парі з генералом, і вони рідко програвали. Бо, по-перше, грали на гроші, а з генерала важко було видушити навіть копійку, тут він стояв на смерть («Позади Москва!»), а по-друге, між ними двома давно було домовлено: підніме генерал праву брову — став праворуч, ліву підніме — став по ліву руку.

Генерал вийшов на пенсію зовсім молодим, ще за Хрущова. Повернувся з Колими — привіз, крім вагона добра, повен рот чистого золота. Цілісінький скарб. Тільки недовго носив. Вичитав, що золото поступово з’їдається. Стирається, розчиняється слиною. Вставив сталеві щелепи, а золоті дуже вигідно збув. Натомість купив облігації. Трипроцентні, безпрограшні. Тепер клацає сталевими щелепами, аж слухати лячно.

І ще. Коли траплялося, що програвали (а це було дуже рідко), діставав масивний гаман і, розкривши його так, щоб не можна було туди заглянути, вивуджував копійку по копійці. Хоч карбованця, хоч три програє — розплачувався тільки копійками. А виграш гріб весь до себе, довго перераховував, ворушачи губами, потім розкладав на дві купки: одну собі, другу Мадюді. І Мадюді щоразу здавалося, що генералова купка більша.

Місто гуло демонстраціями, кипіло мітингами, гучномовці гриміли над головами палкими промовами, а вони сиділи в своєму сквері, до решти поринаючи в гру.

Хоча й вони не могли не відгукуватися на події довкола.

Заводив розмову один із цивільних: ближче, мабуть, був до життя.

Про тих, що мітингують.

— Кто же там… дупель три… митингует?

— Как кто? — піднімав праву брову (став праворуч!) генерал. — Бандеровцы, кто же еще. Украинского языка им захотелось!.. К стенке их, к стенке! Пулю им в лоб, а не ихнюю мову!

Про студентів, що голодують.

— Матрацы, палатки им посылают! Гробы им надо послать! Гробы!

Про події у Східній Європі.

— Развалили все к чертовой матери! Строили-строили — и развалили. Кровь проливали — за что?.. Эх, проснулся бы Сталин!..

Та найбільше кляли Горбачова. Особливо лютували оті два напарники.

— Все было налажено, всем были обеспечены. Птичьего молока разве что не хватало. Так нет же, надо было этого дьявола генсеком избрать! Перестройки ему захотелось! Доперестраивались, что вся Россия голой задницей светит. Всему миру на потеху.

— Ведь как раньше было? Подходит праздник: Первомай или Октябрьские. Подымешь трубку: «Петро Иваныч? Что там у тебя вкусненького? Икорки, балычка не подкинешь?» — «Будет сделано, Владимир Сергеевич! Присылайте машину». Пошлешь свою персональную, возвращается — полный багажник. Верите, по два холодильника приходилось держать! А сейчас? Откроешь — кефир. Тьфу!

— Обождите, то ли еще будет! Доживем до капитализма — взвоем!

Наслухається отаких розмов Микола Захарович — жити на світі не хочеться.

А тут ще онук…

Кілька днів не заходив до нього в кімнату. А зайшов — онімів: при стіні, під самісіньку стелю, жовто-блакитний прапор, увінчаний тризубом. Не інакше онук носив його на оті збіговиська. А поруч — великий плакат: суціль овальні портрети. Гетьмани України. Підійшов ближче, придивився: Мазепа, Петлюра… Аж затрусило. Зірвав плакат, роздер, пожбурив під ноги. Ухопив прапор, одірвав полотнище від древка, зламав тризуб. Загорнув усю ту бандерівську погань в газету, щоб люди не бачили, одніс на смітник. Викинув і долоні витер.

Онук як ступив до кімнати — зблід, аж ніс загострився.

— Ви не мали права!.. Не мали!..

— Я тебе покажу право! — закричав на нього Мадюдя. — Это моя квартира! И не смей носить сюда всякую бандеровскую дрянь! Посмеешь еще раз — выброшу и тебя!

— Я й без цього піду!

— Иди-иди, сделай милость! Бандеровцы тебя приютят и накормят!

— І піду! Ноги моєї тут більше не буде!

— Скатертью дорожка!

Хоч і кричав, все ж не вірив у душі, що онук проти ночі піде з дому. А він зібрався похапцем і пішов. На діда навіть не глянув.

«Придет, куда он денется!» — заспокоював себе Мадюдя. Лишився ж одяг зимовий, і книжки, і програвач з платівками. Не лягав спати до пізньої ночі: ждав, що онук ось-ось клацне замком. Він би вийшов назустріч, побурчав для годиться ще трохи та й простив би. Все ж своя кров.

Однак онук не приходив. Прокинувся вранці Мадюдя, робив не робив свою щоденну зарядку, снідав не снідав — подався у сквер: сидіти вдома не міг.

Генерал уже стирчав за столом.

— Опаздываем! — сказав невдоволено.

— Я вчера внука прогнал…

— Правильно сделал! — не поцікавившись навіть за віщо, схвалив генерал.

— Фашистами нас обозвал! — Мадюді й справді здавалося, що онук обізвав їх фашистами. Та й хіба не сказав, дивлячись на генералітет: «Звіринець»?

— Во-во! Лагеря разорили, тюрмы разрушили, а тепер плачем! Обождите, еще не то будет. Нет страха, нет! Раньше как: провинился — изволь за решеточку. Собственной тени боялись. Зато был порядок. А теперь?..

— Чуть врагом народа не обозвал…

Почувши знайомий вислів, генерал про всяк випадок одсунувся од Мадюді. Постукав по столу кістяшками.

— Что же они не идут?

— Кто?

— Да напарники, кто же еще? — з прикрістю сказав генерал.

Появились згодом і напарники. Обоє в капелюхах велюрових, у довгополих плащах габардинових. Колись із такого габардину, в Китаї закупленого, високе начальство шило собі плащі.

Генерал змішав на столі доміно, звично запитав:

— Начнем по копеечке?

Мадюдя цього разу грав неуважно: як генерал не смикав бровами, програлись до нитки. Генерал і кричав на Мадюдю, і жбурляв на стіл доміно — того наче обмарило.

Довелося розплачуватися. Мадюдя дістав трояка, поклав і одразу ж пішов, генерал же дотемна вивуджував з гамана свої копійки.

Прийшовши додому, одразу ж заглянув у онукову кімнату. Там було порожньо. Порожньо й голо. Поки Мадюдя грав у доміно, онук таки тут побував. Забрав усе. Не забув навіть древка від прапора.

Hi, не все. Лишив костюм. Новий-новісінький. Світло-сірий, у модну червону клітинку.

Микола Захарович купив його в той же день, коли вони повернулися з Карпат. Приніс, розгорнув:

— Ану примерь!

— Навіщо ви?

— Примерь-примерь!

— Він же, мабуть, дорогий.

— А кому его и носить, как не студенту!

Онук якось аж неохоче вдягнув — костюм сидів на ньому як влитий.

— Импортный, — сказав задоволено Микола Захарович. — Что-что, а шить они, черти, умеют! Не стыдно будет в нем и экзамены сдавать.

І хто його знає, може, й костюм допоміг успішно скласти екзамени. «Встречают все же по одежке…» Онук беріг його, на заняття ходив у лахмітті (як здавалося дідові), костюм же чекав, мабуть, наступних екзаменів. Не дочекався… Сумно висів у порожній шафі.

Іще ніколи не було так гірко Мадюді. Гірко, образливо. За віщо? Що він йому таке погане зробив? Дав притулок — виділив цілу кімнату, годував, зодягав. І ось така дяка…

Не схотів навіть дивитися телевізор. Ліг спати.

Довго вертівся у ліжкові. Чомусь розболілися коліна: як їх не покладеш, болять усе одно. Давалася взнаки служба на Курилах. Майже всі, хто там побував, ставали ревматиками. «Старею, старею. Старость не радость…» Чомусь згадав, що ось уже понад тиждень не провідував могилу дружини: «Завтра пойду обязательно… А кто придет ко мне?.. Кому я буду нужен?.. Этот?.. Разменял деда родного на тряпку бандеровскую!.. Ушел… Ну и уходи, попробуй пожить в общежитии. Если еще место найдется. На стипендию нищенскую. Вспомнишь деда не один раз. Только поздно будет, голубчик!»

Прокинувшись вранці, вперше не став до зарядки. Шуміло в голові, почував себе наче після хвороби. Довго лежав, то поринаючи в мляву дрімоту, то виринаючи з неї, і весь час відчував холодну порожнечу сусідньої кімнати.

«Неужели не придет?»

Весь день підсвідомо прождав онука. Не пішов навіть до магазину, хоч скінчилося молоко й лишився черствий окраєць хліба. Боявся, що піде, а онук явиться і знову зникне.

На третій не витримав — поїхав до університету.

Університет нагадував розтривожений мурашник. Студенти юрмилися гуртами, лунали дзвінкі голоси. «И здесь митингуют, что ли?» Микола Захарович розшукав кафедру (попоштовхавсь, поки допитався). Запитав у молоденької дівчинки, яка сиділа за друкарською машинкою, де знайти студента першого курсу Тараса Мадюдю. Вперше назвав онука на ймення.

Дівчина наморщила носика, щось, мабуть, пригадуючи:

— Мадюдя? Стривайте, Мадюдя…

— Так його зараз в університеті немає, — втрутився молодик, який стояв поруч. — Він голодує.

— Как голодает? — не втямив одразу Микола Захарович.

— Голодує. На площі. Ви що, не знаєте?

Ошелешений, залишив університет. Довго стояв, не знаючи, що робити далі. Врешті вирішив: «Пойду! Пойду и пригоню стервеца домой!» Швидко йшов бульваром Шевченка, спускаючись до Хрещатика. Здавалося, ще ніколи не було так густо людей: пливом пливли хідниками. І ще здавалося, що всі люди йдуть тільки в один бік — до центральної площі.

Він швидко йшов, а в голові в такт ході лунали одні й ті самі слова генерала: «Гробы им послать! Гробы!» — і ніяк не міг їх позбутися.

Голодуючих студентів побачив здалеку. Точніше, не самих студентів, а ціле містечко з різнобарвних наметів, розбите під великим пам’ятником Леніну. Кам’яний Ленін застигло дивився прямо на північ, у бік Москви, а тут, під його постаментом гранітним, вирувало інше життя, майоріли жовто-блакитні полотнища, біліли транспаранти й гасла. Між наметами ходили й лежали на підстилках хлопці та дівчата з білими стрічками на лобах, в усіх були виснажені, бліді обличчя. А в центрі, над найбільшим шатром, звисав прапор із червоним хрестом, і той прапор найбільше переконав Мадюдю, що студенти голодують по-справжньому, що це не дитяча гра, а серйозна, з далекими наслідками акція.

Весь майдан, на якому голодували студенти, був обгороджений шнурівкою, а по цей бік юрмилися збуджені люди, і їх було так багато, що Мадюдя ледь протовпився до огорожі.

— О, й армія появилася!

— І полковник іде голодувати!

— Товаришу полковник! Приєднуйтесь до нас!

Мадюдя не зважав на всі ті репліки: видивився по той бік загорожі високого юнака з червоною пов’язкою на рукаві.

— Товарищ студент, подойдите сюда!

— А українською не можна?

Мадюдя навіть не оглянувся на те дурне зауваження. Стояв, чекав, поки студент підійде поближче.

— Слухаю вас, — чемно сказав молодик.

— Здесь мой внук. Он тоже голодает. Могли бы вы его разыскать?

— А як його звати?

— Мадюдя. Мадюдя Тарас.

— Зараз спробую. Почекайте, будь ласка.

Молодик пішов, а натомість хтось торкнув Мадюдю за рукав. Обернувся: похилого віку чоловік, з білою пов’язкою під сивим волоссям. На лацкані старого піджака — ордени Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни і Червоної Зірки. «Неужели и этот голодает?» — здивувався Микола Захарович.

— Слушаю.

— Товаришу полковник, дозвольте представитися! Гвардії старшина Яровий. Пройшов усю війну від Волги до Берліна… Тричі ранило і двічі вбивало…

— Слушаю вас! — перебив нетерпляче Мадюдя: чимсь цей чоловік був йому неприємний. Чи ота біла стрічка його дратувала (точнісінько така, як у студентів), чи начеплені демонстративно бойові нагороди — тільки не хотілося вступати з ним у розмову.

— Я чув, ви шукаєте онука, — мовив чоловік, усміхаючись приязно. — Там моя онука теж голодує… А вони там засідають, — показав у бік Верховної Ради. — Засідають і нічого не чують, не знають. Чи глухі, чи сліпі, чи в них дітей власних немає? Що воно за порода така? Га, товаришу полковник?

— Не интересовался, не знаю, — відповів холодно Мадюдя. — Честь имею! — Й одвернувсь. Старий йолоп! Білу стрічку начепив!

Повернувся нарешті студент:

— Вашого онука тут немає.

— Где же он?

— Пошукайте біля Верховної Ради. Там наш десант висадився.

«Война! — подумав Мадюдя. — Война настоящая. Уже десанты высаживать начали. Только против кого вы воюєте, мальчики? Кто за вами пойдет?»

Робити нічого — пішов до Верховної Ради.

Чим вище піднімався вулицею, тим густіше ставало народу. І всі сунули до Верховної Ради.

А попереду стояв нестихаючий гул, який чимдалі ставав голосніший, грізніший.

— «Арсенал» підійшов! — лунали збуджені голоси.

— Ну, якщо вже «Арсенал» піднявся, то це, браття, серйозно!

— Цих хочеш не хочеш, а вислухати доведеться!

Двоповерховий будинок Верховної Ради затоплювало людське море. Тисячі облич — збуджених, весело-зухвалих, обернених до великих вікон, за якими то з’являлися, то зникали розгублені постаті.

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!.. — скандував натовп. — Кравчук — до на-ро-ду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..

Над натовпом маяли жовто-блакитні прапори. А попереду, лицем до Верховної Ради, біліло велетенське полотнище, піднесене над людськими головами. Мадюдя проштовхався до того полотнища й побачив знайомий силует пам’ятника Богдану Хмельницькому, що на Софійській площі, — Богдан сидів на коні й простягав праву руку в бік кремлівської башти. Тільки не булаву простягав, а зсукану дулю. І напис великими літерами: «Богдан перебудувався. А ви?»

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!.. — гриміло довкола. — Кравчук — до на-роду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..

«Где же милиция? Где омоновцы? — оглядався Мадюдя розгублено. — Почему не прекратят безобразие?» Омонівців, з їхніми кийками й щитами, не було видно, а міліція густо стояла вздовж Верховної Ради, відгороджуючи її від народу. І ні напружених облич, ні суворо зведених брів. Стоять, усміхаються, беруть цигарки, що простягають їм із натовпу, закурюють і дають прикурити арсенальцям. «Разложились, совсем разложились! Полк бы сюда!»

Мадюдя врешті згадав, чого він сюди йшов. Проштовхався праворуч і побачив на площі перед Верховною Радою з десяток наметів. І постаті з білими стрічками на лобах.

— Товарищ полковник! Дальше нельзя!

— Я к внуку.

— Все равно нельзя. Не положено.

— Позовите старшого! Есть у вас старшой?

Підійшов і «старшой» — підполковник міліції.

— Я — полковник погранвойск, заслуженный чекист, — відрекомендувався Мадюдя. — Меня осмеливаются не пропускать! Как это понять?

— Таков приказ, товарищ полковник. Извините, ничего не могу сделать.

І одразу ж відійшов козирнувши.

«Мерзавец!»

Мадюдя не став більше й принижуватись. Повернувся, продерся крізь натовп, пішов.

Він ішов, а вслід йому било, штовхало у спину вимогливе й грізне:

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!..

От і настав час помирати Мадюді.

Його поклали у військовий шпиталь, у палату для важкохворих. Шість ліжок, шість смертних мук, прощань із життям. Стояла особливо гнітюча тиша, що переривалася тільки болісним стогоном. Всі лежали непорушно: ніхто не сидів, не ходив, не розмовляв із сусідами. Кожен був занурений у себе, в свою невиліковну хворобу. Жовті обличчя з розмитими синіми тінями, спиті мукою очі.

Мадюдю поклали в найдальшому закуткові, біля стіни. Лежав геть нещасний і самотній, бо до тих хоч приходили, тих хоч провідували, його ж — ніхто. Тому й одвертався щоразу до стіни, коли хтось заходив до сусідів: дружина, син, дочка чи просто знайомий. Не бачити, не чути співчутливих розмов, що різали прямо по серцю.

Особливо неприємною була сива жінка, яка майже щодня приходила до найближчого по ліжкові сусіда: довгого, як драбина, і худющого, як смерть, підполковника. Вона схилялася низько над ним, віч-на-віч, і шепотіла, шепотіла — годину, другу, третю, наче поспішала висловити все, що було між ними недоговорено. «Сколько можно!» — стогнав подумки Мадюдя, втупившись очима в байдужу білизну стіни. Біль, що день і ніч кублився в ньому, в такі години ставав особливо нестерпним.

Згадував онука — з образою, із смертною тугою, з пекучим жалем до себе. «Ушел!.. Что я такого ему сделал?..» Сльози мимоволі наверталися на очі, він їх витискав зігнутим пальцем, і вони були не гарячі, як у здорової людини, а холодні, аж крижані. Постійно мерзли руки й ноги, хоч як він їх укривав; холод проникав усе глибше, підступав до серця, а воно билося все глухіше й глухіше…

Перед самою смертю, в одну з останніх хвилин, відпущених долею, йому захотілось калини. Отієї, з-під рідної хати, з куща, що його він приніс із лісу й посадив біля хати ще дитиною. Так захотілося, що здавалося: скуштує зараз хоч ягідку — і смерть відступить. Його синіючі губи заворушилися болісно, смокчучи порожнє повітря, а потім застигли навіки.

Згодом він лежав у великому, для покійників, залі — один на весь зал. Ніхто не заходив, не стояв над труною, не клав у ноги та голову квіти. Стояла ота загусла тиша, яка завжди зависа над небіжчиками, коли вони лежать, усіма забуті, — ні тихих кроків, ні шепоту. Лише перед тим, як виносити, зайшли чотири солдати і стали в почесній варті. Вони байдуже поглядали на виссане мукою, наче з воску виліплене обличчя, на міцно склеплені повіки, за якими не було уже нічого живого: тільки холод і тлін. А на кладовищі, де ховали військових, двоє могильників довбали ломами промерзлу на камінь землю і лаяли покійника, який надумався померти в найлютіші морози.

Потім його підняли й понесли до машини. Засунули під ноги замерзлим солдатам з комендатури, повезли на кладовище. Поспіхом, без промов і сліз, спустили до ями, і музиканти, обпікаючи губи мундштуками, програли кілька тактів похоронного маршу, а солдати звели автомати до неба. Тріснув тричі салют, зганяючи з промерзлих дерев чорне гайвороння, що закружляло вгорі нечистою силою. Всі, хто брав участь у похороні, поспішили до машини, а на кладовищі лишився ще один горбик землі з єдиним казенним вінком від управління прикордонних військ.

З часом над ним поставлять і пам’ятник — безлику піраміду з сірого каменю. І ніхто не підійде, не поцікавиться навіть, хто ж тут похований.

Отак і догниває в землі нікому не потрібний Мадюдя.

Максим та Маруся

Маруся, жінка Максимова, надумалася з великого дива топитись.

Під самісіньким берегом. Тільки бульк — і немає.

Максим спершу подумав, що пірнула. Почекав для годиться, потім гукнув:

— Марусю, ти де?

Ані звуку. Тільки вода шипить унизу.

— Ти що, утопилася?

Знову ні слова у відповідь. Треба, мабуть, діставати. Скинув сорочку, штани: не мочити ж одяг! Поліз у воду. Попопірнав, поки дістав! Коли одкачав та й сам водою одплювався, спитав:

— І чого ти, дурна, туди лізла?

— А я думала — мілько. — Маруся все ще цокотіла зубами.

— Мілько!.. В тому «мілько» сомам тільки водитись! Я сам ледь дна діставав, за тобою пірнаючи… Одягайсь, водолазе, бо ще застудишся.

Максим і оженивсь на Марусі не по любові — з жалю.

До двадцяти шести не одружувався — усе виглядав заморську красуню. «Міс Європу», на менше не згоджувався. Якось побачив на кольоровому фото — серце так і тьохнуло: вона! Саме така йому ввижалася майже щоночі. Знав би адресу — вдарив би телеграму: не поспішай заміж виходити, ось як обмолотимося, так і приїду.

Вирізав фото, повісив над ліжком і щовечора, лягаючи спати, замалим не молився на нього. Красуня усміхалася — серце виймала! І всі дівчата місцеві здавалися Максимові такими курочками сіренькими, що дивитись на них — тільки час марнувати.

Максимові тим більш не пекло упадать за дівчатами, що поруч молоденька удовичка жила. Не встигли з чоловіком і дитинки завести, як той потонув. Удова пожурилась-пожурилась, скільки годилося, а тоді на Максима й накинула оком. Якось повечірком заманила до хати: змазати петлі на дверях, що скрипіли, спать не давали. Ступив до кімнати Максим, а там уже й вікна завішані, й постіль розстелена, і могорич на столі. Такий первачок удовиця клята дістала, що й вола з ніг повалить, не те що людину.

— Так які петлі змазувати? Оці?

— Оці, Максимку, оці! — Тремтить, налягає гарячим плечем. — Максим уже й петель не бачить, квацяє навмання. А як чарку хильнув, то й зовсім у голові замакітрилось.

Удовичка ж і поїсти як слід не дала: вимкнула світло й потягнула Максима до ліжка:

— Ходи-но, Максимочку, сюди, я тебе таким пригощу, що й губи оближеш!

Максим не дуже й опирався: як пригощають, то чого й не попробувати?

Скуштувавши солодкої меді, став такий богомільний, що не пропускав жодної служби. Ще до ладу й не стемніє, а ноги вже самі несуть до знайомої хати. Максим, може, й женився б на тій удовичці, коли б не Маруся. З Марусею ж він познайомився так. Раз у тиждень, у неділю, ходив до клубу на танці. Максим танцював як бог — де воно в нього й бралося, музика сама підказувала, як треба рухатись, здавалось, і землі не торкався підошвами, так легко ніс своє тіло, і дівчата замалим не в чергу до нього записувались. Максим брав то одну, то другу, жодній не надаючи переваги, щоб не образити інших, і додому вертався не в парі, тим більше що удовичка вже чекала на нього. Простував нічною завмерлою вулицею, і така легкість у всьому тілі була, наче він щойно ширяв попід зорями, а оце опустився на землю. Отак і вертався щоразу Максим, вільний як вітер. Аж ось якось на свою голову помітив на тих танцях Марусю. Тулилася сіренькою качечкою попід стіною, і ніхто не підійде до неї, не візьме у танок. Максим раз глянув на дівчину, вдруге… А далі й не витримав:

— Ти чого не танцюєш?

— А ніхто зі мною не хоче, — відповіла засмучено.

— Не хочуть? Ось ми їм зараз покажемо!

Взяв Марусю за руку, повів до чергового танку. Воно ж іще й танцювати не вміло до ладу. Так, бідне, старалося, що ледь губи собі не одкусило. Максимові весь час здавалося, що дівчина підведе до нього обличчя й спитає: «Так я, дядю, танцюю?»

— Як тебе хоч звати? — спитав, до місця проводжаючи.

— Маруся.

— Рано ти, Марусю, дівувати починаєш.

— А мені вже сімнадцятий! — Очі як чисті озерця, і голосок як дзвіночок.

— Ну, дівуй, Марусю, дівуй…

Тільки ж знову стоїть — до стіни приклеїлось. І вже з Максима не зводить погляду. Муляє той погляд Максимові, танцювати не дає. Не втримався, підійшов до неї ще раз:

— Що, не запрошують?

— Не запрошують, — видихнула йому прямо в обличчя.

— Давай-но руку.

Не одпускав, доки й музика скінчилась. А стали розходитись, Максим надвір — і Маруся за ним, Максим на вулицю — і Маруся слідом.

— Ти куди це нарипалась?

— А я тебе проведу.

— Ти?.. Мене?.. — розсміявся Максим: де ж це бачено, щоб дівчина хлопця проводжала! І так цікаво стало Максимові, так весело, що він і руку в лікті зігнув: — Ану покажи, як ти вмієш проводити!

Воно і вчепилося в лікоть — ледь не загойдалось в повітрі.

— А я знаю.

— Що ти знаєш? — аж спіткнувся Максим.

— Знаю, до кого ти йдеш… До Гальки, ге ж?

Ну чудасія! Максимові ще зроду-віку така не стрічалась. Щоб отак до іншої попід руку вела…

Дійшли до знайомих воріт, Максим одчепив свою руку:

— Спасибі, Марусю, що провела. А тепер гуляй додому, бо вже пізно.

А вона й не думає йти:

— Можна, я тебе почекаю?

— Ти що?.. — уже розсердивсь Максим. — Сказав: додому чеши!

— Ти не бійсь, я не ревнива.

Ледь не розреготався Максим. Щоб він та боявся оцього пуголовка!

— Іди, бо лозину візьму!

Повернулась, пішла неохоче.

Ну чудасія!

Побув скільки треба в удовички Максим, вийшов на вулицю — сидить!

Приліпилося до воріт, не ворухнеться.

— Ти що, ненормальна?

— А я не змерзла, — зубами вицокує. — Можна, я тебе додому проведу?

Ну що з бідою робити?

— Ні, дівко, не буде по-твоєму! — відповів якомога строгіше Максим. — Я тебе одведу! Так одведу, що ти й дорогу сюди забудеш! Скажу батькам, аби прип’яли й не випускали з двору!.. Змерзла, гляди?

— Ні, не змерзла. — А сама тремтить. Та й де ж не тремтіти, коли в тоненькій сукенці та ще й з короткими рукавами.

— На ось піджак.

Зняв піджака, на худенькі плечі накинув. Так поли мало не по землі воліклися. І смішно Максимові, й прикрощі розбирають: завтра на роботу рано, заснути б хоч трохи, а тут марудься з оцим лихом. Поки довів, перші півні голоси подали.

— Чеши до хати!

Маруся ж замість того, щоб піти в двір, звела до нього обличчя:

— А ти мене поцілуєш?

— Ще чого!

— Поцілуй!

І щось таке було в Марусинім голосі, що Максим не витримав: нахилився, цьомкнув у лоба.

— Мене ще ніхто не цілував! — зітхнула щасливо Маруся.

Чудасія!

Вертався додому Максим — всю дорогу всміхався. Таке незаймано чисте діткнулося до нього, що не було вже й прикро за прогаяну ніч.

Через тиждень знову на танці понесло. І знову Маруся спробувала за ним ув’язатись, коли додому розходились. Тільки Максим її обдурив:

— Зачекай, мені Миколі щось треба сказати.

Микола — завклубом. Максим і вдав, що вертається в клуб. А сам поза клубом та навпростець до вдовички. Х-ху, здається, спекався!

Не втримався, похваливсь удовиці:

— Ледь одчепився.

— Од кого?

— Та від однієї намаханої. Вчепилось як реп’ях.

— Гляди, щоб на собі не женила! — удовичка ревниво.

— На мені? — розсміявся Максим. — Та мене й чорт не оженить!

— А на мені? — В удовички вже й сльози в очах.

— Ну, хіба на тобі, — потягнувся до неї Максим.

Лягли в постіль. І до світанку майже не спали: удовичка ще ніколи так палко не обіймала Максима.

Вийшов Максим як сніп вимолочений… Вийшов надвір, на всю вулицю позіхаючи, та й остовпів з ротом роздертим: сидить! Знову сидить, до воріт приклеївшись!

— Ти що?! — мало не з кулаками до неї. — Весь час тут сиділа?

— А я терпелива.

Стоїть, задирає до нього обличчя щасливе.

Була б лозина — надавав би по сідниці! А так ухопив за руку, поцупив од двору.

— Ти мене проведеш? — спитала, біжачи за Максимом.

— Я тебе проведу! — аж задихнувся Максим. — Так проведу, що й дорогу сюди забудеш! В тебе стид є?

Дотягнув до воріт, пхнув у двір:

— Іди спати й дорогу туди забудь! Чуєш?

— А ти мене поцілуєш?

Ну, знайшов на свою голову чорта!

— Іди, бо я тебе так поцілую, що й ноги догори задереш!

А тут від хати:

— А хто ото лається?

Максим одразу й присів. І на зігнутих, на зігнутих чесонув подалі од двору.

Вертався додому, а в грудях уже ворушився жаль. Стояло ж по той бік воріт таке нещасне, таке покривджене, що якби оце зараз вернувся та застав на місці, то, мабуть, і не витримав би: діждалася б поцілунку Маруся.

А вона ще кілька разів приходила під ворота вдовички. Вже й поголос покотився селом, вже і вдовиця сказала Максимові, щоб вибирав: або вона, або ота ненормальна, бо люди вже в очі сміються. Та й Максимові кожну ніч починає здаватись, що оце зараз, коли він удовиці груди вминає, Маруся сидить під ворітьми, на нього чекаючи. У Максима вже й душа не лежить — з удовичкою бавитись. Яка тут у біса любов, коли оте дівча навіжене замалим не в ногах стирчить, приглядається, що вони виробляють.

Якось, проводжаючи Марусю додому (а що мав робити?), сказав жартома:

— І чого це ми з тобою без толку ходимо? Пора, мабуть, сватів засилати.

Воно, дурне, й повірило. Проводжаючи Максима після танців до удовички, похвалилося:

— А я батькам усе розказала!

— Що розказала? — Максим уже й забув про вчорашнє.

— Що я за тебе заміж виходю.

Максим ледь не впав. І того вечора не зайшов до знайомої хати.

Отак і висиділа Маруся Максима.

Максим ще надіявся, що батьки не оддадуть за нього Марусю. Їй же й сімнадцяти не сповнилось, куди про той заміж думати! Батько її так сватам і сказав, потилицю чухаючи. Що, мо’, ще трохи пождемо, воно ж мовби ще й не горить. Але мати Марусина, така ж, як і дочка, невеличка на зріст, одразу на чоловіка й насіла:

— А ти забув, яку мене брав? Скільки тоді мені було?.. Стоїш тепер, чухаєшся!

А тут ще Маруся:

— Як не віддасте, то втоплюсь або повішуся!

Тож хотів не хотів, а мусив женитись Максим.

Ну, поженилися, діло, як то кажуть, не хитре. Привів Максим Марусю до двору, а спати їм ніде: батьки Максимові плодили дітей, не думаючи, куди їх потім тулити. То й завели невелику сімейку: дід та баба на печі, що на півхати розсілася, батько й мати на полу, а троє синів і четверо дочок уже на долівці: від столу аж до порога. Унесуть кілька оберемків соломи, розгорнуть, застелять ряднинами і — покотом. Щоранку розбираються, де чиї руки-ноги.

Максим у сім’ї ріс найстаршим, то йому й діставалось найбільше, скільки себе й пам’ятає. Протягом дня тільки й чув: «Максиме, дров урубай!.. Максиме, збігай по воду!.. Максиме, а чого тут помиї стоять?» Максим та Максим, без Максима і сонце не світить.

Терпить, терпить Максим, а тоді й почне на нього накочувать. Обгортає картоплю або дрова рубає — кине сапу чи сокиру і стоїть, очима затуманеними в обрій утупившись.

— Максиме!

— Гов? — наче зі сну.

— Та чи ти там умер, що вже нічого й не чуєш? Гукаю-гукаю, а його як обмарило!

Зітхне важко Максим і знову за сапу чи сокиру.

А коли вже зовсім ставало непереливки, тікав геть із дому. То серед лісу його розшукають: злаштує курінь і живе кілька діб, поки й хлібину доїсть, що з дому поцупив. То витягнуть зі скирти у полі: вибехка таку норяку в соломі, що хоч возом уїжджай! А одного разу вловили за двадцять кілометрів на станції: виглядав попутного поїзда, щоб податися аж на Кавказ, бо за ним, бачте, там і очі прогледіли. Добре, що знайомий міліціонер там служив: упізнав Максима та й привіз мотоциклом додому. Батько тіпав його, тіпав, а тоді пригрозив, що як іще раз із дому повіється, то накине на шияку налигача та отак по всьому селу і вестиме.

Він і в школі виділявся з-поміж інших дітей. Інші слухають учительку — поворухнутись бояться, а Максим втупиться очима у вікно і думками хтозна й де, тільки не на уроці.

Ще в першому класі, на уроці письма, учителька вчила виводити літери. У зошитах, полініяних навкіс. Весь урок палички малювали, щоб рівніші були, не хилилися ні праворуч, ані ліворуч. Діти старались, аж гусло повітря, старався й Максим. Ні в кого, здавалося, не виходило так рівненько та акуратно.

У кінці уроку вчителька дала домашнє завдання: змалювати отими паличками цілу сторінку.

Прийшов додому Максим, пообідав, розкрив зошит.

Списав один рядок. Списав другий. А на третьому й спіткнувся: так стало нудно. Палички й палички, мов нічого іншого й на світі немає! А що, як примальовувати хвостики?.. Одразу стало цікавіше. А вуха?.. А писок?.. Уже не палички — веселі собачки побігли з рядка у рядок. А коли додумався примальовувати роги… і ратиці… гриви, то ще цікавіше стало Максимові.

Того разу він єдиний у класі заробив одиницю.

Уже в шостому загорівся Максим стати розбійником. Таким, як Микола Шугай. Що багатих грабує, а бідним роздає.

Намовив ще двох найнадійніших, щонеділі бігали до Чорного лісу, де під час війни проходила лінія фронту. Знайшли землянку більш-менш уцілілу, прибрали, сякі-такі дверцята навісили. Змайстрували самопали, а з украдених дома ножів — кинджали. Максим же, як отаман, озброївся шаблюкою, знайденою в тому ж лісі.

Коли спорядились до ладу, стали думати, кого грабувати. Перебрали всіх, хто жив у їхньому селі, і виходило так, що грабувати й нікого. Всі бідні, всі обдерті до останньої нитки, всім треба давать, а не обдирати. Голова колгоспу — і той у латаних чоботях ходить.

— Хіба що дядька Федосія?

— А що в дядька?

— Я в них аж двадцять п’ять рублів бачив.

— Бре! — не повірив Максим: таку велику суму грошей трудно було й уявити.

— От їй-богу, що бачив! Коло лавки показували.

— Коли?

— Та ще весною.

— Весною, — протягнув Максим розчаровано. — Вони давно уже про ті гроші й забули. Пропили. — Максим добре знав дядька Федосія.

Так і не надумавши, кого грабувати, чесна компанія склала наготовлену зброю.

Після того випадку Максим наче трохи вгамувався. А тут армія, де вибивають дур з голови (інші просилися, щоб додому поближче, Максим же на запитання, де бажає служити, сказав, що на Курилах, — дальшого місця просто не знав. То й попав на Курили — повернувся як головешка обсмалений). А потім — курси шоферів, а там і напарубкуватись не встиг — мусив на Марусі женитись. Куди тепер з нею діватися? У Марусиних батьків хата велика, місця вистачило б, але Максим і чути не хотів іти приймаком! А в його хаті хіба що на долівці, поміж братами та сестрами. Такими цікавими, що й до ранку повіки не склепили б. Ото був би місяць медовий!

А мо’, на горищі в сараї? На сіні торішньому? Як на Максима, то ліпшої постелі й не треба. А Маруся… Що ж Маруся… Сама знала, за кого заміж ішла.

Протирлувалися все літо на тому горищі, підійшла осінь з дощами холодними й заморозками, треба було думати, як далі бути. Максим і взимку в сарайчику спав би, за шию не капало, та Маруся дивилась по-іншому: їй, як і кожній молодесенькій жіночці, хотілося звити власне кубельце. Щоб і хата своя була, і двір, і город. Маруся, вертаючи з роботи, йде селом, іде та біля особливо причепуреної хати й застигне: в отакій би нам жити!

Ходила-ходила, приглядалася-приглядалась та й видивилася хату до серця. Що в центрі села: поруч і крамниця, й пошта, і ясла, й клуб, а що й хата ошатна, аж сяє. І сарай, і погріб, і комора, і курник, і хлів — усе те акуратно розставлене довкола чистенького дворика, — Маруся вже подумки бачила власних курей та гусей, порося і теличку, що заведуть, як сюди переселяться. Маруся вже наче стояла хазяйкою посеред цього ошатного дворика, в неї вже й долоні свербіли сипати курям зерно чи йти з відерцем до паці, то й учепилася в Максима: ходім та ходім, бо їй уже здавалося, що хтось перебіжить їм дорогу та раніше од них і купить.

— Та чи я тії хати не бачив! — одбивався Максим.

— Ходімо! Ходімо! — замалим не плакала Маруся, тягнучи Максима за руку. — Недорого й хочуть.

І хоч як одбрикувався Максим — мусив іти.

— Ну як? — сяючи очима, спитала Маруся. Максим стояв посеред двору, і на обличчі його не було того захвату, що його сподівалася побачити Маруся.

— Тобі що, не подобається?

Максим покрутив головою, розстебнув ґудзик на комірі:

— Тісно.

— Що тісно? — не зрозуміла Маруся.

— Тісно, як у тюрмі, — сказав Максим з тугою. — І глянути нікуди. Тільки морди сусідів і бачитимеш. Мені ці морди на роботі щодня очі намулюють.

І хоч як вмовляла Маруся, хоч як переконувала, що кращого не знайти («Та ти подивися, яке усе справне!»), Максим казав одне й те саме: тісно.

— Тоді шукай, де просторо! — розсердилася врешті Маруся. — А я на горище більше не полізу!

— А куди ж ти полізеш? — здивувався Максим.

— Вернусь до батьків. Так і знай.

Максимові, мабуть, уже й жаль втрачати Марусю: за літо звик. Того ж таки дня, вже надвечір, покликав:

— Ходімо, я тобі щось покажу!

Узяв Марусю за руку та й повів аж на край села, на той кут, що врізався високим півостровом у заплаву Сули. Хати стояли тут в один ряд, садиби не налазили одна на одну, не заступали виду на луг, на очерети та озера, на невелику річечку, що весело виблискувала внизу попід городами, несучи спроквола чисті води в Сулу. Просторо, широко, аж кортить злетіти над безкінечним цим обширом навстріч сонцю, що, якесь особливо чисте й ясне, сідало на обрії.

— Ну як?

— Ти оцю розвалюху хочеш купити? — ошелешено спитала Маруся: посеред зарослого бур’янищами двора (тільки вовкам і водитись!) сумно світила обшарпаними стінами нужденна хатина.

— А що? Хата як хата. — Максим не на хату дивився — дивився удаль.

— Та ти сюди поверни свою шияку, сюди! Чи тобі вже зовсім повилазило?

Максим із жалем одірвав погляд від обрію, глянув на хату:

— А чим вона тобі погана? Побілимо, приберем — буде не гірша, ніж у людей. Зате оно криниця внизу! Вода як мед.

— Пий її сам, оту воду! Ноги моєї у дворі цьому не буде!

— А я в твою тюрму не піду!.. Де ще ти бачила, щоб отак у дворі лелеки жили? — Біля хати, на акації всохлій, чорніло величезне, до весни порожнє гніздо.

— Господи, йому лелеки в голові! — сплеснула в долоні Маруся. — Залазь у те гніздо та й сиди усю зиму, а я в цій хаті жити не буду!

— Будеш, ніде ти не дінешся, — сказав їй Максим.

І як у воду дивився: поплакала, посварилась Маруся та врешті й погодилась. Тим більше що Максим їй пообіцяв:

— Та ми її так причепуримо, що й не впізнаєш! — Максим поза тим двором просторим, нічим не затуленим, уже себе й уявити не міг. Вийти щоранку з хати, глянути вдалечінь — на цілісінький день сонце в душі!

Сторгували за двісті карбованців та й перебралися. Лягли спати вже поночі: з раннього ранку прибирали та чепурили. Ухоркались так, що не пам’ятали, коли й до ліжка долізли. А проснулась далеко за північ Маруся: писк, цокіт, шурхіт і глухі, як крізь подушку, удари. І темно, як у могилі.

Маруся мов і не з боязких, а тут і мороз поза шкірою.

— Максиме!.. Максиме!..

Спить як убитий. Зарився з головою в подушку — і хоч над вухом стріляй.

А внизу вже все ходором ходить.

Зібралася з духом Маруся і, не злазячи з ліжка, намацала на стіні вимикач. Увімкнула й заверещала щосили: долівка так і ворушилась мишвою. А посередині — вуж. З Максимову руку завтовшки. Чи то від світла, чи од Марусиного вереску миші так і сипонули під ліжко та лаву, а вуж згорнувся в товстенне кільце, націлився на Марусю гострою мордою. Тут уже проснувся й Максим:

— Ти чого?..

— Он!.. Он!.. — показує на долівку Маруся. Не боялася нічого, окрім гадюк та вужів. Після того, як її ще в дитинстві гадюка ужалила.

— Ти диви, вуж! — сказав Максим, груди чухмарячи. — Звідки ти взявся?

— Убий його!.. Вбий!

— Ти що? За що його убивати?

Зсунувся з ліжка, як був босяком, підійшов до вужа. Вуж підняв голову, викидаючи роздвоєний язичок, гострі, як гвіздочки, очі погрозливо зблиснули.

— Ну, чого ти, дурний? — нахилився над ним Максим. — Своїх не впізнав? — Ухопив нижче двох жовтих плям, одірвав од долівки. Вуж загойдався довгим тілом в повітрі, а потім, спружинивши, обвився довкола Максимової руки.

— Максиме!!! — Маруся вже не впізнавала власного голосу. Тулилася до стіни, її всю так і тіпало.

— Ходімо надвір, — мовив Максим до вужа. — Там тобі буде краще. — І поніс його з хати.

— Відніс аж на леваду, — сказав, повернувшись. Заліз під ковдру, солодко потягнувся, спитав Марусю, яка ще підпирала стіну: — А ти чого не лягаєш? Гаси світло й лягай.

Коли ж Маруся погасила світло й лягла і він спробував обняти її, вона мимоволі одсахнулася од чоловіка: раптом здалося, що вуж і досі обвивається довкола Максимової руки.

Вранці невиспана, з синцями попід очима стала збирати свій одяг.

— Ти куди?

Маруся мовчки в’язала великий вузлище.

— Ти що, оглухла? Куди це збираєшся?

— До батьків!.. Ноги моєї тут більше не буде!

— Ти що, вужа злякалася? Так я його одніс аж на леваду.

— А миші?

— Миші?.. Та мишей ми запросто виведемо!

— Як ти їх виведеш?

— Дістану отрути… Або ще краще — кота!

— Справиться твій кіт із цією нечистю! Від них оно долівка ворушиться.

— Справиться. Я такого кота принесу, що за одну ніч усіх мишей передушить. — Максим і справді мав на увазі кота, що цієї весни невідомо звідки появився в селі. Не інакше завезли здалеку: здихатись чорта. Не кіт, а тигряка, на тигра і схожий. Лобище як у ведмедя, а пазурі — страшно й дивитись. Увечері як засвітить очима зеленими з-за якогось куща — мороз поза шкірою. Собаки й ті стали його стороною обходити, а який хотів познайомитись ближче, тікав потім світ за очі з подертим писком.

Перше, що цей кіт зробив, у селі появившись, — зґвалтував усіх кішок. Всі пішли покритками, жодна не лишилась незайманою. Упіймає й цупить в зубах, наче мишу. А береться до діла, то бідна кицька кричить, наче з неї душу виймають.

Та киці — біс із ними, то діло, як то кажуть, котяче. Іншим допік людям приблуда: не було погреба, в який би він не забрався, не стояв глечик, що його він не перекинув би. А пізніше став навідуватися й до курників. Курей чомусь не чіпав: полював за курчатами.

Глевко Пилип, коли той бандюга передушив йому усіх півників, три десятки як викосив, ще й виклав, наче на глум, в акуратний рядочок тих, що не доїв… Так Глевко поклявся, що вмре, а покінчить з анциболом. Зарядив двостволку картеччю та й засів під курником на ніч. Опівночі глипнув: біжить! Приклався, приціливсь, бабахнув — і такий лемент собачий здійнявся до темного неба, що в Глевка й волосся на голові стало сторчма: здалося, що то кіт заволав по-собачому. А тоді підійшов, роздивився — його ж таки собака, Котько. Лежить і язик набік висолопив.

— Не обійшлося без нечистої сили! — сказали в селі. Оцього кота й надумався упіймати Максим. Спершу вислідив стежку, якою той котяра любив ходити. Потім змайстрував міцну клітку, припасувавши дверцята так, щоб вони опустились, як тільки кіт зайде до клітки, і, прив’язавши всередині курча, прилаштував пастку на стежці.

Навідався вранці — сидить! Побачив Максима, заметався по клітці, зашипів і зафоркав, як паровоз збожеволілий. Просовував у отвори то одну лапу, то другу, молотив ними повітря, намагаючись дістати кігтями Максимову руку.

От чорт, як його й нести!

Зняв піджак, накинув на клітку, обережно підняв, поніс. Клітка ходором ходила в руках.

Поставив у сінях, а уже увечері заніс до хати.

— Тікай на ліжко! — сказав Марусі. — Зараз випущу чорта!

Кіт смугастою блискавкою метнувся з клітки, шугнув під ліжко. І вже звідти зашипів на всю хату.

Не спали майже всю ніч: кіт гасав, аж стіни двиготіли. А рано-вранці, ще як слід і не розвиднилось, висадив головою шибку та й утік через вікно.

— Ну й чорт! — сказав Максим, збираючи потовчене шкло. І невідомо, чого більше було в отій фразі: осуду чи захоплення.

А на долівці лежали передушені миші. Викладені в акуратний, від столу аж до порога, рядок: хвіст до хвоста, голова до голови. Тут же валявся і розтерзаний вуж.

— А ти казав: не приповзе! — здригаючись від огиди, дорікнула Маруся.

— Це, мабуть, не той, — відповів Максим зачудовано: своїми ж руками одніс аж на леваду.

Вдруге спіймав кота не такого здичавілого, приніс не в клітці — в руках. Але й цей попався якийсь ненормальний: з першого ж погляду закохався в Марусю. Цілісінькими днями не одходив од неї. Маруся на ферму — і кіт на ферму. Маруся в крамницю — і кіт попереду, хвіст трубою наставивши. Стане Маруся — він їй одразу ж у ноги. Треться, муркоче, тільки й того, що слова не скаже.

А вночі впіймає мишу, з’їсть не з’їсть — обов’язково не забуде Марусю: покладе їй на подушку до рота. Проснеться Маруся, а в неї під щокою миша задушена.

Маруся терпіла-терпіла, а потім, коли кіт їй мишу замалим не в рота впхнув, не витримала:

— Однеси цього чорта де взяв!

Одніс Максим кота на край села, повернувся після роботи додому, а кіт під хатою сидить, виглядає хазяйку.

І знову: проснулась Маруся, а під щокою — миша задушена.

Цього разу одвіз Максим кота аж у сусіднє село, за сім кілометрів. Вийняв з коляски, поставив на землю:

— Шукай, брате, собі іншої хазяйки. Бо моя не хоче їсти мишей.

Кіт жалісно нявкнув — у Максима й серце здригнулось. Нахилився, погладив по спині:

— Пошукай-пошукай, світ не без добрих людей. — Сів на мотоцикла, завів. Цього разу не гнав як на пожежу, їхав повільно, весь час оглядаючись. Кіт непорушно стояв посеред вулиці, дивився Максимові вслід. І не витримало сердце Максимове: розвернув мотоцикла.

— Гуляй до коляски!..

— Дістанеться ж нам на горіхи, — гомонів по дорозі додому. — Ти не знаєш, чого я такий дурний?

Кіт, мабуть, не знав, бо мовчав, сидячи в колясці.

— Погуляй біля хати, поки твоя хазяйка повернеться, — сказав, висаджуючи з коляски кота. — Та не признавайся, що я тебе назад доставив!

А увечері, коли повернулися з роботи та кіт із радісним муркотом кинувся Марусі під ноги, зачудовано поліз п’ятірнею до потилиці:

— Ти диви, знов повернувся! Ну що з ним удієш! Може, хай уже живе, як прибіг?

— Тоді мене світ за очі завозь! — відповіла сердито Маруся.

Максим почухав-почухав потилицю, а заводити мотоцикла не став: жаль стало й Марусю.

— Знаєш що, — сказав їй натомість, — давай поміняємось. Ти лягай біля стіни, а я уже скраю. Не буде ж він через мене перелазити!

— А миші? — спитала Маруся.

— Та що мені миші! Схрумкаю, ще й оближуся!

Так і прижився кіт у Максима й Марусі. Охрестили Мурком. Як заведе — духового оркестру не треба. Особливо коли його пестили. Візьме його Маруся на руки, гладить по шерсті єдвабній, гладить ще й примовляє: «Мурчику, Мурчику, ох ти ж блядунчику мій!» — то він і виводить, аж шибки у вікнах видзвонюють.

Тож Мурчик і звів поголів’я мишаче до терпимого мінімуму.

Можна було б жити спокійно, якби ж хата як хата була. Низька, ще й тісна, і повернутися ніде. Максимові, щоправда, і тут просторо, бо заходив до хати, лиш аби поїсти, поспати; навіть у дощ, в найлютішу хурделицю його й кілком не загнати під стріху… Наставить розхристані груди і все їх ніяк не остудить. Максим до морозів ходить у галошах на босу ногу і навіть узимку не знає, що таке шапка, — носить тільки картуза… Вітер, дощ холоднющий січе, наче кригою, люди в плащах та куфайках, у хустках та шапках зубами вицокують, а Максим у сорочці, на грудях розстебнутій (ґудзики давно розгубив), у піджачкові благенькому, в галошах босоніж осідла мотоцикла і пече вздовж села, тільки вихор здіймається. Скільки падав з того мотоцикла, скільки курей передушив — не каявся. Раз налетів на свиней: поросят троє на смерть, мотоцикл через кермо, а Максим — на свиноматку. Все село качалось од реготу: летить свиноматка, вищить як навіжена, а Максим на ній верхи.

Вирахували з Максима за поросят передушених, ще й пригрозили, що одберуть мотоцикла, як буде гасати селом…

Отож Максимові хата не дуже й потрібна, головне — вид на Сулу з просторого дворища, що западає до лугу, та великий кущ калини при ній: як прикраситься червоними китицями, то й палахкотить усю зиму, в найлютіші морози. Максим зумисне не обривав аж до зими; вийде, гляне — всюди біло, аж сяє, навіть небо, здається, припорошене снігом, а калина стоїть мов жаром обсипана. Не витрима, проб’ється до самого куща (снігу — по пояс), одщипне кілька ягідок: на весь день гіркувато-солодкуватий присмак у роті.

А влітку, як на Максима, то й зовсім можна було обійтися без хати. На землю ліг, небом укрився — кожна травинка голос тобі подає. Не раз і не два, переважно в суботу, казав Марусі увечері:

— Я сьогодні в хаті не спатиму.

— Знову понесе на Сулу? — Маруся сердито.

— Та на Сулу ж. Може, яку рибину вибовтаю. Давно уже риби не пробували.

— І коли ти вгамуєшся?

А ніколи. До самої смерті отак братиме старого кожуха, що дістався од діда, та й пірнатиме в місячну ніч, зорями вишиту. Спускатиметься до сонної річечки, вбираючи босими ногами м’яке та приємне тепло розігрітої за день землі. Зіпхне човен у воду, візьме до рук весло і обережно, щоб не стукнуло, не хлюпнуло, не потривожило настояної на лугових травах пахучої тиші, попливе, попливе в сріблясту прозорість, в інший світ, як у казку. Геть од буднів, од клопотів, од виснажливої роботи щоденної, що засмоктує, як багнюка в болоті, не дає і на світ Божий глянути.

А краса ж яка, Господи! І чого воно люди живуть як сліпі, не бачать нічого?

Пливе отак потихеньку Максим, занурюючи обережно у воду весло, пливе і вбирає у себе всі звуки літньої ночі. Ось сплеснула спросоння рибина… Ось щось прошелестіло в стіні очеретяній… Не інакше — лисиця: вийшла, кумася, вполювати вечерю… Он стривожено крякнула качка, покликала селезня: «Ти куди, старий, дивишся, не чуєш — лисиця?..» Ось над головою промайнуло безгучно, як тінь… Мабуть, що кажан; кажани тільки отак і вміють літати… Затягнув свою набридливу пісню комарик та й примостився на Максимовій шиї… «Лети геть, поки живий!» — махнув обережно рукою Максим: в таку ніч і на комара не піднімалась рука… А човен пливе та й пливе, здається, що й веслувати не треба.

Вигрібся на Сулу, вибрав берег вищий, де очерети трохи одступились од річки, підтягнув човна, щоб не знесло течією, розіслав кожуха та й ліг — обличчям до неба. Сіється тихе зоряне світло, омиває всю душу, і здається Максимові, що вже й тіло його таке ж невагоме й прозоре, як увесь оцей простір довкола. Що він уже й не лежить на землі, а піднявся легенько над нею і пливе, пливе, ледь погойдуючись, над очеретами й заплавами, над усім оцим неполоханим царством, якому кінця-краю немає…

Лежить, широко розплющивши очі, Максим, і йому до сліз шкода людей, які не бачать оцієї краси: позашивались в хати, наче кроти в нори. Тільки кріт од роду сліпий та ще й, мабуть, глухий, то вже його така доля кротяча — весь вік прожити в землі. А ти ж людина, людина! — Бог тебе сотворив не для того, аби ти далі свого носа не бачив. Чи не того люди такі злі та лайливі, що жодного разу не припливуть отак на берег Сули, не прополощуть душу свою в отій тиші великій, не вслухаються в одвічний поклик землі… Коли усі клопоти, всі неприємності, всі образи і біди раптом здадуться такими дрібними, такими не вартими уваги, що не треба їх і брати до серця. Бо ти один раз прийшов у цей світ неосяжний і твоє куценьке життя більше не повториться ніколи.

Ніколи…

Отак лежить лицем до неба Максим, лежить та й незчується, як і засне. І сон теж не такий, як у хаті, — темним клубком, — а легкий та прозорий, пропахчений дикою м’ятою, що поросла густо довкола.

Прокинеться, весь у росі, як і трави довкола, і ще по темному сідає до човна. Доки довеслує, почне й розвиднятись, і Максим, зійшовши на лужок, обов’язково нарве квітів. Та не просто нарве, а підбере квітку до квітки, пелюстку до пелюстки, колір до кольору так, щоб і росу не струсити, та й понесе Марусі. Зайде до ще сонної хати, обережно до ліжка скрадеться, примостить біля щоки, аби вона, очі розплющивши, одразу ті квіти побачила.

Маруся ті квіти одразу й побачить. Побачить і дорікне чоловікові:

— Краще б ти трави телиці вкосив!

Бо де ж це видано, щоб у селі чоловік жінці квіти підносив! Дізнаються — засміють!

І, поспіхом ті квіти прибравши, нишком телиці й згодує.

Іще одне світле віконце в житті Максимовому: телевізор. Клуб кіноподорожей.

Ні в кого на селі ще тоді не було кольорового, тільки в Максима. Змотався аж у Черкаси, виклав усі свої заощадження, привіз, як лялю, в колясці. Того ж дня поїхав до майстра і, коли антену поставили та ввімкнули телевізор (екран так і заграв барвами), сказав Марусі:

— Теперички і в кіно ходити не треба.

Щосуботи, в день показу кіноподорожей, особливо старанно голився. Діставав чисту сорочку, одягав єдиний святковий костюм, взував нові, ще до ладу не розношені черевики, сідав до екрана. І тоді ні заговори до нього, ні підійди. Хай і хата загориться — ухопить щонайперше телевізор. Нестиме й очей з екрана не зводитиме.

Якось (Максим «мандрував» саме по Африці) голові припекло приварювати петлі до металевих дверей в гаражі. Скомандував парубчакові, який саме на мопеді під’їхав:

— Ану змотай до Максима, хай бере апарат та чеше сюди!

Той, радий старатись, і покотив.

— Дядьку Максиме, голова казали, щоб ви брали апарат та чесали до нього!

— А що там горить? — не одводячи погляду од екрана, поцікавився Максим.

— На двері петлі наварювати.

— Передай, що мені зараз ніколи. Як упораюся, так і прийду.

Парубчак до голови:

— Дядьку голово, дядько Максим передали, що їм зараз ніколи!

— Що там у нього? — голова роздратовано. Звик, щоб усяк біг спотикаючись, коли покличе.

— Вони телевізор дивляться.

— Телевізор! — сказивсь голова. — Я йому покажу телевізор! Мотай і скажи, щоб одна нога була там, а друга тут!

Парубійко знов до Максима:

— Голова сказали, щоб одна ваша нога була тут, а друга вже в нього! — закричав із порога.

— Що там горить? — Максим уже й забув, що йому перед цим казав парубійко: леопард саме скрадався до мавпи.

— Та до воріт петлі приварювати!

— До задниці собі хай приварить! — Леопард от-от стрибне на мавпу, а цей недоумок із своїми петлями!

Парубчак і попер до голови. Підкотив, закричав на всю вулицю:

— Дядько Максим передали, щоб ви оті петлі до задниці собі приварили!

Ну як голові отаке почути? Та ще при народові!

І не уникнути б Максимові біди, коли б голову не перевели невдовзі до району: директором птахофабрики. Голова — цар і бог на селі, незважаючи на всі перебудови та розвиток демократії: захоче — помилує, не захоче — зітре в порошок. Тож довелося б Максимові хапати під одну руку телевізор, а під другу Марусю й Мурка та й чухрати світ за очі, коли б голову не взяли до району.

З головою перемололось — накотилася на Максима інша морока: надумалась Маруся будувати нову хату. Аби була не гірша, ніж у людей. І хоч як опирався Максим, хоч як переконував, що і в цій ще можна кілька років пожити, Маруся затялася на своєму: «Або будуймося, або я з двору зійду!» Особливо після того, як із стіни до Марусі виткнувся вуж. Голова в голову.

Хазяйновита Маруся вже і двір обжила: появилися й кури, й гуси, й качата, навіть пара індиків, а в хлівці — паця, а в корівникові — біленька теличка, Марусина тезка… Крутиться жіночка з раннього ранку до пізньої ночі, Максим не знає, коли вона й спить: лягає в постіль — Маруся ще хазяйнує в дворі, проснеться — од жінки вже й слід прохолонув. Бо не тільки ж птиця-худобина, а й город: півгектара, не менше, де одна робота скінчається, а друга вже достигає. Од ранньої весни до пізньої осені Маруся з сапкою й спала б. Та ще й колгосп, ферма, де Маруся телятницею, — щоранку гуркоче машина, жіноту підбираючи. Там теж треба рук та рук: і нагодувать, і напоїть, й прибрати, й почистити, і принести, й однести, та не один раз, а тричі на день. А до того ж іще й не забуть прихопити додому, що погано лежить, бо не вкрадеш — не проживеш; це вже не тільки в свідомість — у кров уїлося протягом існування ладу колгоспного і щезне хіба що разом із колгоспами. Маруся поверталась додому з корзиною повною, а то й з таким клумаком, що в Максима спина тріщала, коли він його пер до корівника. «Та чи тобі більше од усіх треба?» — не раз питав жінку Максим. «А я що, гірша од інших? — одбривала Маруся. — Люди беруть, то не гріх і мені». І Максимові тільки лишалося дивуватись, як той колгосп не розтягнули досі, бо не тільки свої, а й з району, і вище налітають, як те гайвороння, поклювати чужого: не кошиками — машинами цуплять. Максим одному такому аж у Київ повну машину відтарабанив: і картоплю, й капусту, і моркву, й буряк, і борошно, й гречку, ще й меду бочечку та півкабана, — підвіз серед білого дня, на очах усієї міліції київської, і ніхто не підійшов, не поцікавився навіть, а кому ви оце, хлопці, пиряєте? Давно уже, мабуть, звикли до того, що кожної осені до цього будинку багатоповерхового, в якому начальства як трутнів (не просто дрібненькі злодюжки — злодюги в законі), під’їжджають щоденно машини з краденим. То коли уже й ті машинами цуплять, не боячись, то не гріх тоді одщипнути трохи й Марусі од того, що її каторжною працею надбане.

«Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у людей», — казала щоразу Маруся. І про хату те саме сказала: «Люди он строяться, а ми що, гірші од інших?»

Звісно, не гірші. Тож хотів не хотів Максим, а мусив братись до діла.

Міг би звести таку, як сусіди. Діставали правдами-неправдами дерево й цеглу, цемент і шифер, фарбу та шкло та й ставили ошатні будиночки на дві-три кімнати, ще й з верандою («вирандою» — казали в селі), кухнею, а то, гляди, й з ванною, бо вже й воду провели по селу, — все як у місті, за винятком туалету хіба що; скидати штани й сідати під дахом, де сплять і їдять, — не вкладалося в голову жодну, для цього оно за сараєм типова споруда, вітрами підбита, дощами омита, снігами укрита. Батьки наші ходили до неї — ходитимемо й ми, в батьків не одморожувалось — не одморозиться і в нас. Новенькі будинки росли по селу, як гриби по дощеві, подібні один до одного, наче близнята. Ще й у кожного обов’язково залізний півень на димареві, поміняй місцями — не розбереш, де сусідів, де мій.

Тож Максим теж міг би поставити хату таку, як і в людей, і по півня з’їздив би на базар у Черкаси — діло нехитре. Але Максим не був би Максимом, коли б не надумався спорудити таку, якої ще й світ білий не бачив. Ну, світ не світ, а його село то вже напевне. А може, і весь район.

Надумався Максим звести двоповерховий будинок. Бачив щось подібне на кольоровому фото в журналі — довго не міг очей одірвати. Перший поверх із дикого каменю, а над ним, по периметру на метр виступаючи, вже другий — з червоної цегли. І величезний балкон — не в бік вулиці, а на луг, на Сулу. Вийдеш, глянеш — вся краса, весь отой обшир безмежний тобі так у душу й хлюпне.

Іще й вікна як у храмі. Високі, вгорі заокруглені. Від чого будинок здається ще вищий. У небо націлений.

І димар стрімкий посередині. А на димареві вже півень…

Ні, не півень, півні он і так над димарями по всьому селу намозолюють очі. Наче з одного яйця. Торгував ними інвалід у Черкасах — клепав за шаблоном. Максимові ж захотілося чимось таким димар увінчати, щоб у кожного, хто мимо проходитиме, рот розтулявся од подиву.

Спершу надумався страуса. Намалював на папері, так і так приміряв — не підходить. Страус важко сидів на димареві, наче квочка на яйцях.

Перекинувсь думками на оленя. Уявив голову, рогами важкими увінчану, змалював майже півзошита — знову не те. Щось підказувало Максимові, що й птах заморський, і олень північний не приживуться на його димареві.

Мучився-мучився Максим, серед ночі навіть підхоплювався, аж одного разу наче блискавка пітьму освітила: кінь!

З дитинства кохався у конях. Дід Максимів був конюхом, тоді ще в колгоспі тримали цілий табун, і не було більшого щастя малому, коли дід брав його попід руки, одривав од землі та й садовив на коня найсмирнішого:

— Ану, Максиме, покажи, який ти козак!

Максим щосили хапався за гриву, грудочкою прикипав до широкої спини, боячись скотитися з верхотури додолу: земля була хтозна й де унизу. І страшно, і солодко, й щемко холодило у грудях, і хотілося вищати од захвату. Дід вів коня за повід од конюшні до водопою, і здавалось малому Максимові, що він уже пливе у повітрі, під самісіньке небо піднесений.

Максим днював-ночував на конюшні, а коли трохи підріс, то щоліта, під час канікул, ганяв разом із дідом на пашу коней. І так наловчився їздити верхи, що вже не боявся й стригунців необ’їжджених: скочить, прикипить до наче відлитої спини, свисне, вдарить п’ятами в боки — тільки вітер у розхристані груди, тільки тупіт шалений у вухах та порваний простір, що ошматтями ляга під копита.

Потім не стало ні коней, ні діда. Коней пожерли трактори та машини, дід помер од нудьги, од смертної туги за кіньми. Максим був уже підлітком, і дід, лежачи на смертному одрі, не раз стогнав до онука:

— Максиме, ану виглянь у вікно, то не коні мимо пробігли?

— Та які там, діду, коні! — відповідав щоразу Максим. — За ними вже й слід прохолонув.

(Нині, оглядаючись на ті роки далекі, Максим ладен був одкусити собі язика: ну хіба важко було утішити старого, що йому то не вчулося, що коні і справді протупотіли мимо їхнього двору!)

— Е-ех!.. — чи то схлип, чи то стогін виривався з старечих грудей, і дід одвертавсь до стіни…

Дід так і помер — до стіни обличчям…

А в Максима на все життя — незборима туга за кіньми. Не за отими заїждженими шкапами, що лишилися подекуди в колгоспах, а за дужими й гордими, вітрами розчесаними, сонцем облитими, викоханими в безмежних степах та на зелених лугах тваринами, в кожному рухові яких дика, неприборкана сила.

Був такий у колгоспові їхньому, був. Навіть дід з осторогою підходив до нього. Ухопив якось бригадира за густющу чуприну, підняв у повітря — замалим чоловік не облисів. Виводили зі стайні: двоє дужих чоловіків з усіх сил тримали за поводи, а він гриз сталеві вудила, аж піна летіла, а він схрапував дико (здавалось Максимові, що не повітря виривається з розширених ніздрів — вогонь), а він ставав дибки, молотив повітря могутніми копитами й, немов граючись, одривав чоловіків од землі.

— Чорт!.. Сила нечиста! — вигукував у захваті дід.

Нікого не підпускав до себе той звірюга, навіть на діда косував вогняним оком, нікого, окрім Максима.

Малий заходив без страху в дубове стійло, протискався поміж ногами, як між колонами, добирався до ясел, — жеребець нахиляв голову, тепло дихав в обличчя, дотикався губами, такими м’якими та ласкавими, що Максим аж сміявся од насолоди, і не було в цей час ріднішої для нього істоти.

Жеребця звали Ураганом, і в нього й справді було щось від урагану, що все зміта на своєму шляху.

Ось цього Урагана й надумався змайструвати Максим.

І знову — зошит. І знову ескізи, ескізи (як би здивувався Максим, коли б йому сказали, що те, що він малює, має назву «ескізи») — силуети коня, який немов повертався з далеких років до нього. З отого лугу понад Сулою, такого нині пустого й сумного, що дивитись на нього — серце стискається.

Не пробіжить. Не протупоче. Не заірже до самісінького неба.

Ех!..

Одмахувався з прикрістю од дружини, в голові якої одне: он і Яким цеглу дістав, і Петро, а ти що собі думаєш?

— Та одчепися ти од мене з тією цеглякою!

Не будинок майбутній пече зараз Максимові, а кінь. Стоїть як живий перед очима, гаряче диха в обличчя.

— Буде тобі й цегла, і камінь. Осьо лишень змайструю коня…

Дістав оцинкованої бляхи, не один день вирізав та вистукував, навіть серед ночі підхоплювався. Проснеться Маруся, за вікном місячно, ясно, як серед дня, а в дворі щось тюк та тюк, наче дятел. «Господи, знову піднесло! Та чи в нього шило у сідниці, чи колючка у боці?» Максим горів день і ніч, поки одного разу якийсь урочистий, аж на себе не схожий, ступив до хати:

— А йди глянь.

Вирізаний, викутий з бляхи, жеребець стояв як живий. Ні, не стояв — застиг на скаку: ще секунда, ще мить — і знову зірветься, і тоді його ні наздогнати, ні перейняти.

— Ну як? — У голосі Максима вже прорізувалися ревниві нотки.

— Ловкий! — замилувалася Маруся конем. — Як живий!

— А ти казала… — Вдячний, Максим пригорнув Марусю до себе.

— Ти що? Люди побачать! — випручалася з обіймів Маруся.

— Хай бачать! — Максим ладен був обійняти зараз увесь світ. — Ось побачиш, яким він буде угорі, на димареві!

«Ну, слава Богу, теперечки візьметься за хату», — думала Маруся. Уже міркувала, куди поїдуть по цеглу, де діставатимуть того каменю дикого, як підступитися до голови, щоб виписав цементу й лісу (на свого чоловіченька не дуже покладала надію), аж уранці Максим, провідавши коня, вернувся похмурий, як ніч:

— Не те.

— Що не те? — похолола Маруся.

— Кінь не такий! — сказав Максим роздратовано. — Не годиться з бляхи. Блищить, як каструля начищена!

— Та якого ще коня тобі треба! — закричала вже сердито Маруся. — Чіпляй цього й не вигадуй! — Наче вже й хата стояла збудована, й димар стирчав посеред даху.

— Еге, чіпляй… Як я його вже потовк…

У Марусі, що саме поралася коло печі, й горщик випав із рук…

Цього разу Максим дістав десь латуні.

І знову ночі безсонні, бо й кінь на отих ескізах не такий, як уявлявся Максимові. Чогось не вистачало щоразу, щоб був як живий. Максим аж схуд, над конем тим мордуючись. А Марусі вже починало здаватись, що доки вони житимуть, доти її чоловічок прицюцькуватий коня майструватиме.

Максимові й помовчати б: хай би заспокоїлась жінка. Та нечистий смиконув за язика:

— Так! Так і діти не родяться! Ох і дурна ж!

— Еге, дурна! Бери та женись на розумній!

— Та де ж я її, розумну, знайду? — розсміявся Максим.

— Знайдеш… Уже знайшов… По всьому селу дзвін іде, одна я нічого не відаю! — По обличчі Марусиному вже котилися сльози.

— Ти що? — витріщив очі Максим. — Про що дзвін?

— Про навчительку, про кого ж іще!..

Отут, поки Максим прийде до тями, розповімо коротенько про вчительку. Або «навчительку», як ії назвала Маруся.

З’явилася вона в селі минулого літа, якраз перед початком нового навчального року. Прибилася, казали, з великого міста, замалим що не з Києва. Та не сама, а з синком, ще немовлям. «Еге, — зметикували одразу в селі, — та вона не інакше як покритка! Десь, бач, нагуляла та й утекла подалі од сорому». І хоч учителька в той же день, як появилася в селі, розповіла цікавим кумасям, що була таки в шлюбі, та розвелася з чоловіком, — хто тому повірив, а хто й далі тримався попередньої версії: «Покритка, покритка, і не кажіть! І синок у неї байстрюк, на байстрюка он і схожий!» І цим, останнім, вірили охочіше, ніж першим, бо диму, як мовиться, без вогню не буває, бо чого б то їй кидати місто та забиватися в село, де кожне ще з пелюшок цілиться податись до міста. Цей аргумент був найвагоміший, подіяв він і на Марусю, тільки не на Максима:

— Ти що, під спідницю їй заглядала?

— Люди он кажуть…

— Люди!.. Люди й не таке сплетуть, лиш би грязюкою обкидати. В самих чорно в роті, то й іншого сажею мажуть.

— А звідки в неї дитина? — не здавалася Маруся.

— Звідки!.. Звідки й у всіх жінок.

— Так у них же чоловіки.

— А в неї що, не було чоловіка? Вітром надуло?

— Та казала, що був… Що розвелися.

— От бачиш! А ти — покритка!

— Так хіба ж то я, — вже виправдовувалася Маруся. — Люди кажуть…

— Люди!

Максим ще довго не міг заспокоїтись. Спитав за вечерею:

— Так до кого її поселили?

— До Мартинчихи, до кого ж іще. — В їхньому селі якось виходило так, що хто не прибивався — зупинявсь у старої Мартинчихи. Може, тому, що недалечко од сільради й жила, та ще й сама як палець: ні дітей, ні онуків, тільки коза, яка разом із хазяйкою й спить. У більшій кімнаті. А вже в меншій — гості зальотні. Те тиждень, те — місяць, а те, може, й рік, поки знайде собі людськіший притулок чи забереться геть із села. Тож учительку до Мартинчихи одразу й спровадили.

— Знайшли у кого селити! — пирхнув Максим. — Та ще з малою дитиною!

— Ліпше б до нас? У нас же хата нова! — вколола чоловіка Маруся. — На чотири кімнати, ще й кухня і ванна.

Максим одразу і вмовк. Що міг сказати Марусі, коли ще коня до пуття не довів? Два листи латуні зіпсував, не рахуючи бляхи.

А вчителька все не йшла йому з думки. З міста, з асфальту та в їхню багнюку. Пройдуть дощі — одну ногу висмикнеш, другу залишиш. «Як вона, бідолашна, й житиме? Та ще з малою дитиною… Байстрюк!.. Щоб же вам і язики покорчило!»

Вранці йшов до батьків (була саме неділя), не витримав, завернув на ту вулицю, де жила Мартинчиха. Підійшов, а в дворі щось цюкає. Глянув через тин — учителька. В міський одяг вбрана: акуратний жакетик, вузенька спідничка, на голові червоний берет, як він і тримається, а на ногах — черевички модельні. Вчепилася обома руками у важкенну сокиру і цюк-цюк по колоді. Та все кожного разу в іншому місці, здається, що й колода регоче з дроворуба небаченого.

«Довго ж ти, голубонько, отак дрова рубатимеш!» Не витримав, пройшов у ворота, що завжди були навстіж. Привітався, спитав:

— А що це ви робите?

— Та ось рубаю. — Дістала чистеньку хустину, витирає змокрілого лоба.

— А дайте я.

— Що ви, незручно.

— Незручно буде, як ногу собі розпанахаєте. — Максим уже тримав сокиру, приціливсь до колоди. — Ану відійдіть!

За годину нахекав цілісіньку гору.

— Ці спалите — ще позовете.

— Та що ви… Не знаю, як вам і дякувать… Може, зайдете, я вас хоч чаєм почастую?

«Чаєм?» — ледь не розреготався Максим. Ну чудасія! У них у селі якщо і частували, то сорокаградусною, а то й на всі шістдесят. Це коли не казьонкою, а власного виробництва. Такий піднесуть первачок, що люлі-гулі…

— Дякую, до чаїв ми не дуже тут звичні.

А все ж зайшов: цікаво було глянути, як ця зальотна птаха у них влаштувалася.

Чисто, прибрано, все завішано та застелено: невелика кімната аж сяє. Недарма ж у народі кімнати такі називають світлицями. Стіл, два стільці, ліжко, на якому, мабуть, ще пращури Мартинчихи спали, і на ліжкові тому — дитинка у сповитку. Тільки й видно, що соску червону. Стримить непорушно: заснуло мале.

Та не в дитину вп’явся очима Максим — в етажерку, що стояла в кутку, всуціль книжками заставлена.

— Ото все підручники?.. Глянути можна?.. — У дитинстві Максим до книжок був байдужий. Може, тому, що мав справу в основному з підручниками. Алгебра, хімія — суцільна нудота! Максим коли переходив з класу в клас, то підручники, які вже були непотрібні, обов’язково закопував. Чим нудніший підручник, тим глибшу вибехкував яму. Покладе на дно, ногою притопче, землею засипле, ще й хрестика прилаштує на горбочкові. Поки семирічку скінчив, ціле кладовище виросло край городу під лісом.

Аж у шостому потрапив до рук не підручник — Джек Лондон. Доки читав, ходив як у чаду. Марив далеким Клондайком, собачими запряжками, кайлами й лотками для промивання золотоносних пісків. І така на нього напала золота лихоманка, що поцупив якось єдиний тазик із двору, взяв лопату, впріг у возика Котька та й рушив до лісу — промивати пісок.

Золота так і не намив, зате приохотився до книжок. Не до підручників, звісно. За два роки, доки й школу закінчив, перечитав майже половину книжок, що були в бібліотеці, а тоді пішов на роботу в колгосп, а тоді — армія, а тоді — курси шоферів, а тоді одружився з Марусею та придбав телевізор, то вже було не до читання: забув, коли й до бібліотеки заходив.

І ось знову стояв перед книжками. «Як же вона їх на собі й доперла — не надірвалася?» Чотири полиці натоптані так щільно, що й долоні не пропхнути.

Підійшов ближче. Одну висмикнув… другу… «Канада, що пахне смолою…» «Народжена вільною…» Господи, та це ж про левицю, яку він бачив нещодавно у фільмі! Жадібно роздивлявся малюнки, гортав сторінки, поки й учителька повернулась із чайником. Поставив побожно книжку на місце і все поглядав у бік етажерки, сьорбаючи чай.

— Налити іще?

— Дякую, напився отак.

Одставив чашку, пора б уже й прощатись, а очі ніяк не можуть одірватися од етажерки. Не витримав.

— Оце якби почитати.

— То візьміть!

— Що ви. Ще, не доведи Господи, загубиться. — А книжка до рук так і проситься.

— Беріть-беріть!

— Ну, гаразд… Тільки я довгенько читатиму. Знаєте, як у нас із роботою.

— Та читайте хоч і рік, — засміялася учителька. — Прочитаєте цю — візьмете іншу. Он їх скільки у мене. З дитинства збирала.

— Ну, дякую. Тільки дайте в щось загорнути…

Того дня так і не дійшов до батьків Максим: повернув одразу додому. «Почитаю трохи, а тоді вже й піду».

Витер стіл, ще й газету послав. Помив особливо старанно руки, бо звісно, які руки в шофера. Марусі, слава Богу, вдома не було, повіялася в Чорнобай на базар, тож ніхто заважати не буде. Сів до столу — тихо, світло, тільки він та книжка, — одкрив першу сторінку. І забув, хто він і що він…

Читав, поки й Маруся повернулась з базару.

— А чого це кабан вищить як недорізаний? І телиця посеред двору товчеться?

— Вищить?.. Ти диви, а я і не чув. — Максим, сховавши миттю книжку під подушку на ліжкові, глянув у вікно. — Ти диви, одв’язалась! Щойно ж прив’язував.

Вийшов у двір: прив’язати телицю, всипати кабанові, що верещав, аж небо підіймалося, а в голові — левиця і Африка. «Не дасть тепер почитати. Поки й засне». Маруся, яка не прочитала за все життя жодної книжки, терпіть не могла, коли Максим брав щось почитати. Одразу ж знаходила для нього роботу.

За тиждень Максим книжку й упорав. Брав і на роботу: в шофера робота яка? Поки їде машина, доки й робота. А стане — відпочивай, доки навантажать чи розвантажать. То Максим книжку швиденько на кермо та сторінки і ковтає. Ховаючись, щоб ніхто не побачив, бо засміють.

Дочитав останню сторінку, з жалем закрив, ледь діждався неділі, щоб однести учительці.

— Здрастуйте! А несіть вашу сокиру.

— Та що ви! Я ще й ці не попалила.

— Несіть-несіть! — Максим цілився ще на одну книжку, та попросити отак задарма було не з руки.

Коли знову нарубав цілісіньку гору та зайшов випити чаю, то на запитання учительки, чи сподобалась книжка, відповів:

— Не те слово — сподобалась! Я такої цікавої скільки й живу не читав.

Учителька аж розцвіла — так їй приємно було.

— Хочете ще якусь взяти?

— Та незручно якось, — зам’явся Максим.

— Беріть-беріть… От візьміть хоча б цю.

Ця була ще цікавіша. І знову Максим ледь діждався неділі наступної…

А селом поповзла уже чутка: Максим учащає до нової учительки. А чого чоловік до молодої жінки вчащає? Звісно чого!

Порахували навіть дрова. Максимом нарубані. До останньої цурки.

Бігла вулицею, тримаючи рогача, наче списа, і ніщо не могло зупинити зараз Марусю. Вся міліція чорнобаївська на дорозі хай стане — розмете й міліцію.

Налетіла як вихор — і по вікнах! по вікнах! — шибки так і брязнули.

З хати вискочили не Максим та «навчителька» — Мартинчиха:

— А що це ти, суча дочко, робиш?!

Маруся мовчки й далі товкла вікна. А коли Мартинчиха спробувала видерти рогача, Маруся так її шарпонула, що стара заледве не впала.

— Відійдіть!.. Гетьте, бо й голову вам розвалю!..

— Свят, свят, свят! — позадкувала у сіни Мартинчиха. І вже звідти закричала щосили: — Калавур!.. Людоньки добрі, рятуйте, бо ця сатана й хату розвалить!..

Максим про те як почув, не знав, де діватись од гніву та сорому. Не знав, що й зробив би Марусі, коли б вона не втекла до батьків.

«Та будь воно прокляте, отаке життя! Нащо я в цей світ і родився!»

І така чорна безвихідь огорнула Максима, що він сам до себе сказав: «Повішусь!.. Візьму і повішусь!»

Знайшов мотуз та й рушив до лісу. Не попрощавшись із Марусею — бачити її не хотів! Стояли вже сутінки, і здавалось Максимові, що в кожної хати, мимо яких він проходив, не вікна — величезні очиська. Так і зирять, так і пасуть кожен крок, кожен порух.

Вулиця, слава Богу, скінчилася, остання хата глипнула цікавим оком у спину Максимові, який, ступивши до лісу, попрямував до сосни.

У їхньому лісі росла старезна сосна. Ще, мабуть, і лісу не було навкруги, а вона вже стояла. І всі чоловіки їхнього села, коли надумувалися вішатись, вибирали чомусь саме цю деревину.

Не порушив традиції й Максим. Видерся якнайвище, вибрав гілляку потовщу, прив’язав надійніше мотуз, накинув на шию петлю та й стрибнув із деревини.

Сосна терпіла-терпіла, а на Максимові терпець і ввірвався: та чи довго ви, антихристи, на мені будете вішатись?! Узяла та й уламала гілляку. І Максим замість того, щоб загойдатися в повітрі, каменюкою шаснув донизу. Врізався гузном у твердь — земля пішла хвилями. А вже зверху важкенна гілляка — трісь! — по дурній голові!..

A-а, сила нечиста!..

Зірвався на рівні, ухопив зозла гілляку та й, забувши, що вона ж до його шиї й примотузована, пожбурив щосили в соснину. Гілляка об стовбур, і Максим у той же стовбур мордякою…

Отак і живуть Максим та Маруся.

Маруся далі працює телятницею та порає немале своє господарство. Максим шоферує та помагає по домашньому Марусі. А коли на нього накотить, бере весло та кожуха і рушає на Сулу. Це коли навесні, влітку чи восени. А взимку йде полювать кабана чи лисицю. Хоч так і не вистрілив жодного разу: або засне, з головою зарившись у сіно, або так замішується вогняною кумасею, яка вибігла помишкувати в снігу, що й про рушницю забуде.

Завели вони й дитинку: викапаного Максима. З такими очима, що хтозна-куди й дивляться, хтозна-що й бачать. «Росте комусь на лихо!» — каже Маруся.

А ще Маруся помирилася з учителькою. Подружилися — водою тепер не розлити.

А будинок новий?.. Що ж будинок. Хіба на будинкові світ клином зійшовся? Розвалиться цей, тоді нікуди буде діватись Максимові: побудує.

Оце, здається, і все.

Лишилося хіба що додати: Максим перечитав усі книжки, що стоять на етажерці в учительки, і тепер нудить світом. Тож якщо у вас завелася зайва книжка, особливо про звірів та мандри, не пошкодуйте — вишліть Максимові! Він не знати як буде вам вдячний.

Оксана з роду Яновських

Пишемо цю повістину разом: я і Оксана Яновська. Кожне по-своєму. І хай нам Бог допоможе ні на йоту не одступитись од правди.

Я, Оксана Яновська, дама сімдесяти шести літ, пишу ці спогади для письменника — Анатолія Дімарова. Про те, що мій родовід іде через мого діда Кирила Яновського, про що я нікому ніколи не говорила, окрім дорогого Дімарова, бо вважаю, що тут немає ніякої заслуги, а просто так воно є для мене.

Моя душа вболіває за Гоголем, бо він мав дуже тяжке життя, яке йшло по родоводу та й дісталось мені непослабленим.

Жодні душі так не раняться, як душі дітей.

Й Оксана зі славетного роду Яновських повік пам’ятатиме, як вона, до останньої кістоньки обгризена голодом, несла в затиснутій щосили долоньці крихітку хліба, рятуючи її, оту крихітку, од свого завжди голодного ротика.

Несла мамі, яку на людях мусила називати тіткою. Не сміла й притулитись до неї.

Мені в голову вкластись не може, як це трирічна дитина змогла не признаватись до матері.

Єдиної на білому світі рідної людини.

Була ще й бабуся. Яка завжди говорила до ладу та ще й у риму.

Схилялась над нею, малою, пригойдувала і примовляла:

— Козак гуляє, шинкарка носить, носить та й носить, — регоче ніч. «Не пийте, діти! — Вкраїна просить. — Не пийте, рідні, бо проп’єте Січ!» Пропили батька, матір, Вкраїну і душу свою українці, не зосталось ні в голові, ні в кишені, ані в ширінці.

На все життя запам’ятала цей невибагливий віршик-примовку.

А бабуся, опухла од голоду, померла в страшному тридцять третьому році.

Моя мама мусила рятувати становище.

Голод. Пухлі тіла. Трупи на вулицях. Людоїдство. Пограбування. Що робити, куди поткнутись? Безвихідь. Тоді мама підкинула мене в дитячий будинок.

— Ти ж, доню, гляди, не зізнавайся, що я твоя мати. Затям назавжди: я тобі чужа тітка, яку ти ніколи не знала.

А воно оніміло дивилося, приголомшене щойно почутим. «Чому, матусю? Чому?» — ячали її оченята.

— Якщо хтось дізнається, що я твоя мати, мене тоді вб’ють. Ти ж не хочеш, щоб мене вбили?

На довгі-предовгі роки в серці, в маленькій душі, в дитячій свідомості закарбувалося: маму можуть убити. За те, що мама з дворянського роду Яновських. Маму вб’ють, якщо вона хоч словечком обмовиться, чия вона доня.

— Ну й потайне ж дитинище! — дивувались дорослі. — Слова з нього не витягнеш!

А воно затято мовчало. Воно боялося зрадити маму хоч отакуньким словечком.

І щоранку, після сніданку нужденного, несла мамі половину денної пайки хліба.

Затискала щосили в долоньці, рятуючи її, оту половинку, од свого завжди голодного ротика.

Та якби ж тільки од свого!

Коли її завели першого разу до їдальні, вщерть голодними дітьми натовченої… Коли посадили-утиснули поміж такими, як вона, однолітками… Коли в тарілку налили каламутну рідину з єдиною картоплиною, та й то синьою, а поруч поклали хліба окрайчик («Це тобі на весь день!»)… Вона не встигла й ложку опустити в тарілку, як з-за плеча появилася бруднюща рука і згребла той кусник хліба…

Оглянулась, зненацька застукана: здоровенна дівуля наминала її хліб… Її хліб, її!.. Ще й глузливо дивилась на неї.

Довкруж захіхікали.

І другого дня та ж ручища брудна вихопила її пайку з-під самого носа.

Всю ніч проплакала, тихцем витираючи сльози.

А вранці, коли ота рука з’явилася знову, Оксана ухопила її і щосили вчепилася в брудний палець зубами.

І як її не била дівуля, як не товкла по голові кулаком — не одпускала.

Гризла і гризла — до кістки.

Розціпила зуби лише тоді, коли вихователька, прибігши на лемент, затисла щосили їй носа.

Після того випадку ніхто не насмілювався ухопить її пайку.

В чотирнадцять літ я закохалася в Гоголя.

Безоглядно. Безтямно.

Після того як випадково дізналась, що Микола Васильович Гоголь — мій родич.

Або точніше — я його родичка.

А я ж перед тим, як дізналася, зачитувалась його «Вечорами». Ні вдень ні вночі не розставалася з книжкою. Впивалася кожним рядочком. Марила нею наяву і уві сні. І моя матуся, яку я нарешті здобула право називати своєю мамою… Ох, як важко мені спершу давалось це слово!.. Доки я звикла до нього… Моя рідна матуся, за яку я вже не боялася, що її можуть убити… Матуся моя якось сказала:

— А ти знаєш, Оксано, Гоголь — наш родич.

Мене так і стріпонуло:

— Гоголь?

— Так, Гоголь. Микола Васильович. Ми теж із роду Яновських… Тільки нікому про це ні слова!

— Чому, мамо, чому?

— Бо тоді взнають, що ти з дворянського роду. І всі дороги перед тобою будуть перекриті… Ти ж не хочеш, щоб тебе вигнали зі школи?.. А мене вигнали. Коли дізналися, що я дворянка, та ще й уроджена… А я ж була непоганою вчителькою. І мене любили діти… А тепер от замість книжок — ганчірка і віник… Віник і ганчірка… Ти ж не хочеш проміняти Гоголя, — кивнула головою на книжку, що її я мимохіть притисла до грудей, — на ганчірку і віник?

А поки що їй усього лиш неповні чотири. І рано-вранці, ще й сонце не думає сходити, мама підводить її до широчезного двору. І легенько штовхає у спину:

— Іди, і хай тебе Господь береже. І не оглядайся на мене. Ти не знаєш мене, я тобі чужа тьотя.

Як же їй було важко йти! Живіт, мертвою водою налитий, важкенний, як гиря пудова. А ноги як сірничини — от-от обламаються. Стане однією ногою й погойдується: другу боїться од землі одірвати.

А двір неосяжний: іти по ньому та йти до отого будинку великого, який іще спить.

— Ти, дитино, чия?

Дядько. Де він і взявся. Страшний, бородатий, ще й ніс закарлючкою. Як у баби-яги. Навис над нею чорною тінню, ось-ось ухопить і з’їсть. У них у селі кількох дітей уже з’їли.

Шарпонулась, оглянулась, шукаючи маму. Мами не було. Маму теж, мабуть, з’їли.

— Так чия ти?

— Нічия, — писнула мишею. Як її мама навчила.

— Давай сюди руку, нічия!

— А ви мене не з’їсте?

— Ні, ми тут дітей не їмо.

Та й повів до отого будинку ще сонного. А завівши, сказав якійсь тьоті, що тримала ганчірку й відро:

— Ось іще одна — нічия. Забирайте.

Так ії Нічиєю й записали. Вже інші тьоті. Які все допитувались, чи вона каже правду. Що в неї тата-мами немає. Так і записали: Оксана Нічия. До реєстру будинку дитячого, що приймав безпритульних дітей.

В ті ж чотирнадцять років, коли мама розказала про Гоголя, мені стало снитися, що мене живцем поховали. Наче я так міцно заснула, що люди подумали, що я уже мертва. Та й забили в труну, та й поховали.

Аж у могилі я просиналася. Дерла сорочку на грудях, несамовито кричала…

Але хто мене міг з могили почути?..

А почався весь цей жах з того, що я дізналася, як поховали Гоголя.

Його теж поховали живцем. Гоголь заснув сном летаргійним, а люди подумали, що Гоголь помер. Він же й справді так виснажив себе постами й молитвами, що лежав мертвіший мертвого.

— Це в нього в роду, — сказала мама. — Наш спільний прапрадід теж заснув сном летаргійним, і його теж поховали живцем.

Я не відставала від мами, поки вона згодилась розповісти мені про того далекого пращура.

Отож про прапрадіда.

Наш спільний з Миколою Васильовичем прапрадід Кирило Костянтинович Яновський якось надумався провідати свого давнього друга, у якого раптово померла на двадцять років молодша од нього дружина. Яку він любив до нестями. Після цієї події трагічної друг не озивався жодним словечком, хоч прапрадід посилав йому листа за листом.

Друг дуже зрадів появі приятеля, запросив його перекусити з дороги.

Поставив смажене м’ясо, графинчик з наливкою.

Випили за упокій душі Лєночки, стали закушувати.

Їдять та й їдять, раптом друг каже:

— Знаєш, Кирюшо, я так люблю Лєночку, що без неї жити не можу. От відріжу шматок, засмажу, з’їм і так легко на серці… Та ти їж, їж… Це ж стегенце Лєноччине… Хочеш провідати Лєночку?..

Виявляється, він поховав порожню труну, а тіло дружини зберігав у льодникові. Одрізав по шматочкові та щоденно й з’їдав…

Наш прапрадід, звісно, в льодник не пішов. Всю дорогу додому його вивертало, як рукавицю.

А потім важко захворів. Поклали в земську лікарню, де й заснув сном летаргійним. А його лікар у цей час поїхав у далеке село: лікувати дітей, що захворіли на скарлатину. Повернувся, а прапрадід уже в могилі.

Одкопали, та що толку від того. Лежав уже боком, і сорочка на грудях розпанахана. Ще й руки покусані…

А Гоголь, коли його через багато-багато літ одкопали, теж лежав боком…

Не доведи й помилуй — у могилі проснутися!

Поповодила мене мама по бабах-шептухах! Переляк відливала.

Та я сама себе вилікувала. Вирізала шмат картону цупкого і написала на ньому: «Я заснула сном летаргійним. Не ховайте одразу, а заждіть, поки труп почне розкладатися».

Точнісінько так, як заповідав Микола Васильович Гоголь.

Та його, бач, не послухалися.

Повісила картонку на шию, і той сон жахний більше мене не провідував.

Ото так: сімдесят шість років бабі, а вона й досі картонку носить на шиї.

Мамі Оксанчиній пощастило влаштуватися в той же дитячий будинок.

Не вихователькою, ні. Про це вона навіть мріяти не сміла. Дворянське походження прокляттям висіло над нею, вона була вдячна долі, що криваве «чека» проґавило її у свій час, не заарештувало, не знищило, як винищило до коріння всіх її родичів. Тож вона навіть признаватись боялась, що навчалася в Інституті благородних дівиць і здобула блискучу педагогічну освіту.

Маму Оксанчину ота жахна революція, а потім і війна громадянська позбавили всіх найближчих родичів, окрім хворої матері, бабусі Оксанчиної, і вона лишилась одна, чужіша чужої в оцьому світі страшному, що од злоби неміряної пожирав усіх підряд. Мама Оксанчина ніколи не розповідала дочці, як вона вижила в ті лихі роки, лише часом казала: «Краще б я й не родилася!» Вона й Оксанку нажила позашлюбною, тож Оксанка й не відала, хто її тато. Та їй те не дуже й пекло: росла ж серед таких, як і сама, «нічиїх».

Тож мамі Оксанчиній пощастило влаштуватись в той самий дитячий будинок. Не вихователькою, ні, а прибиральницею. У мертвецьку, куди зносили од виснаження померлих дітей. Там вона й жила, поряд з дитячими трупиками, що їх раз на тиждень отой страшний дядько, який налякав так Оксанку, виносив до воза, складав, наче дрова, та й одвозив до ями бездонної.

Скидав усіх гамузом ще й поливав зверху вапном.

Не так для того, щоб висохлі трупики не рознесли зарази якоїсь, а щоб не можна було їх дістати і з’їсти.

Бо одного таки з’їли, був випадок такий, був: старші за віком, з блатняків, що їх виловлювала міліція і приводила до будинку дитячого… Так кілька таких блатняків якось залізли до ями, вибрали найсвіжішого трупика, зварили і з’їли. Тож після того отой дядько страшний і став поливати щедро вапном щойно звалені трупики. Мерла в основному малеча віку Оксанчиного, й Оксанчина мама набагато пізніше казала дочці, як вона й не збожеволіла. Боячись щоразу побачити трупик Оксанчин.

А Оксанка жила — не вмирала і щоранку відділяла від своєї нужденної пайки половинку хліба та потай і відносила матері, щоб мама не померла з голоду.

Якось вона не витримала: втекла. Прийшла до вурків. Ті заходилися її вчити красти. А їй ну ніяк не давалась та наука. То вони її били.

Як її били!

Не витримавши, Оксанка втекла вже од вурків. До будинку дитячого назад. Де її теж часом били. Тільки не примушували красти.

Коли нас усіх гамузом завели до їдальні, я спершу здивувалася, чому малолітки, серед яких мене посадили, миттю хапали свої пайки хліба та й запихали до ротиків. Не жували, ні, а отак і сиділи з ротами набитими, чекаючи супу.

Одразу ж і зрозуміла чому, коли мене обікрали.

Отак я засвоїла перший урок: запихай швидше пайку до рота, якщо не хочеш її втратити!

І довго ж мама по тому, як забрала мене з проклятого будинку отого, відучувала запихати до рота більше, аніж я могла проковтнути.

От ви, Андрійовичу, читали Макаренка? «Педагогічну поему»… Сподобалась?.. А я ту книжку одразу ж зненавиділа. Де голод тридцять третього?.. Де трупи, що завалили пів-України?.. А подивіться, які вгодовані всі його вихованці!..

У нашому будинкові теж гуляв голод. Тільки й того, що так не лютував, як лютував на волі. Викошуючи старих і малих. Нас хоч і тримали надголодь, та все ж годували. А чому так помирали найменші? Бо їх обкрадали старші за віком…

Та ще нас рятувала військова частина, що поруч стояла. От де не відали, що таке голод! Мало того, що вони віддавали всі недоїдки, помиї усі, так ще ми з дня у день порпалися на смітнику тієї частини. За кожну знайдену кісточку вовченятами гризлися.

Ну, ще й трава. Паслися на тій траві, як телята голодні.

От повірите чи не повірите, а на величезному дворищі нашому не росла бодай одна травиночка. Все вищипували!

Ще й бігали до глибокого яру, що заріс бур’янами. Все підряд рвали та їли.

Об’їдяться, було, блекоти чи дурману і робляться як навіжені. Нічого не розуміють, кричать як божевільні. А від блекоти — ще і сліпли…

Після того голоду й половини дітей не лишилося. Коли я згадую оту яму бездонну, в яку скидали померлих дітей, то й досі здається, що земля там ворушиться…

А комуняки прокляті, отой Симоненко, бодай йому й язик усох, на всіх перехрестях кричать, що в тридцять третьому на Вкраїні не було голоду суцільного.

Та хіба ж бандюги зізнаються, скільки вони передушили народу!

Після тридцять третього їсти вже було що, але все одно ми ходили голодні. Бо їжі не вистачало.

Пам’ятаю: вже дев’ять років було, як я зголосилась прибирати в їдальні.

Їдальня була величезна, на кількасот дітей одночасно, і ми, п’ятеро дівчаток, втомлювалися так, що на ногах не стояли. Зате кожній з нас по роботі давали зайву пайку хліба. Ми притуляли ті пайки до грудей, відщипували по крихітці і клали до рота.

Боже, як це було смачно!

Тепер у мене нічого немає, щоб я з їжі щось не любила.

Діти є діти, тож, незважаючи на постійне відчуття голоду, вони не пропускали жодної нагоди погратися.

Особливо любили бігати купатись на річку.

Річка Трубіж тоді була повноводою та глибокою, не те що нині. То вони з води не вилазили.

Плавали навперейми, з високого мосту стрибали, й Оксанка так навчилася пірнати та плавати, що за нею ніхто не міг угнатися. В усьому намагалася бути попереду.

А ще полюбляла гратися в тата.

Брали з подружкою шнур найміцніший, вибігали на вулицю. Підстерігали чоловіка, що йшов наодинці, розганялись навстріч, шнуром йому ноги обплутували.

— Правда ж, ви наш тато?

Чоловіки ніколи не гнівались — сміялися.

А ще до смерті боялися, щоб не обізвали «підером». Не розуміли, що означало це слово, його блатняки з волі принесли, але як обізвуть «підером», то хоч забігай світ за очі.

Від «підера» всі діти одвертатися мусили. Обминати як зачумленого. Якщо ця дитина нещасна насмілювалась напитися води з кухля загального, той кухоль ніхто вже в руки не брав. Зайде в їдальню — ніхто не сідав поруч. У спальні й то ліжко «підера» окремо стояло. На віддалі, коло самих дверей.

А ще була гра у рабів і панів.

Жорстока то була гра!

Старші за віком оголошували молодших своїми рабами.

Раб чи рабиня мусили всі забаганки свого пана виконувати. Замалим не ноги цілувати. І головне — половину пайки за так віддавати. Найласіші шматочки.

Раба можна було бити, знущатися з нього, як тільки душі забаглося, — терпи і не диш!

Дівулі одній, яка вже мала трьох рабинь отаких, забаглося мати четверту: на Оксану оком накинула.

Мабуть, тому, що Оксана була найбідовіша.

Затисла якось у куткові, прошипіла:

— Ти моєю рабинею будеш! Не скоришся — скажу всім, що ти «підер».

З наступного дня стала нову рабиню виховувати. Вимагала, щоб Оксана на коліна перед нею ставала.

— Станеш!.. Станеш!.. — щипалася болісно.

Зіткнулися того ж дня на мостові. Що через Трубіж.

— На коліна!

І з усього маху лясь по обличчю.

Оксана кров витирає, що дзюрчить з носа розбитого, а на коліна не думає ставати.

І коли та ще раз розмахнулась, з усього розгону буц її головою в живіт!

Клубком розлюченим полетіли з мосту та в річку.

Оксана на воді трималася качкою, дівуля ж одразу стала тонути. А тут ще й Оксана під воду пірнула. Ухопила за ноги, що воду мололи, та й потягнула на дно.

Утопила б, коли б не якийсь чоловік, що саме мимо проходив. Стрибонув за ними услід, дівулю за волосся на берег виволік.

Довго ж дівуля воду одкашлювала.

Після того випадку ніхто не пропонував Оксані стати рабинею.

Про «підера» ж і мови бути не могло.

Обізвав би хто — з ротом роздертим побіг би!

А ще я любила коней ганяти на водопій.

Коні для мене справжніми друзями були.

Скидала платтячко і в одній сорочці величезними вилами давала лад у конюшні.

Піт заливав очі, а любов моя до коней палала рожевим цвітом.

Царювала в конюшні Кукла. Це було червоне чудо з чорною гривою, очима чорнющими та чорною мордочкою.

Вечорами коней гнали на водопій. Звичайно, хлопцям діставалися найкращі коні, в тім числі й Кукла, а мені — Циганка. Зла, кусюча тварина, чорна, як жужелиця. Не раз вона мене скидала, а то й кусала.

Та я її таки вкоськала. Окрім мене, нікого не підпускала до себе.

Перед тим як видати паспорт, викликали Оксану в міліцію:

— Надумались прізвище змінити?

— Та яке прізвище! То нас так у дитбудинкові всіх підряд називали. Франківська я! Франківська!

— А Яновська вам не знайома?

— Яновська?.. Знати не знаю!

— Ідіть та подумайте. Органи не годиться обдурювати!

Поверталась у розпачі: не світить їй тепер інститут!

А тут молоденький міліціонер став навідуватись. Обіцяв, що допоможе. Якось заявився увечері:

— Оксано, танцюй! На мазі твоє діло!

Оксана й затанцювати не встигла, як він її на ліжко і повалив. Ну, тут вона й показала йому, як у дитбудинкові одбиватись навчилася! Здичавілою кішкою мордяку зорала. Та ще й куди слід садонула коліном. Рачки додому поповз!

А паспорт вона таки отримала.

Отримала паспорт!

І до інституту вступила.

На доріжку, що вела у доросле життя.

Порцелянові чоловічки

Майже сто років тому в Україні сталася подія, про яку й досі згадується в пресі. Подія настільки незбагненна, що не вкладалася в жодні рамки здорового глузду. Після чергових виборів до Верховної Ради, коли комуністи потерпіли нищівну поразку, вони всі до одного безслідно зникли протягом однієї доби. Зникли, мов випарувались. («Здиміли!» — казали в народі). Од Генсека до рядової фітюльки. Прихопивши з собою всі гасла та прапори — незмінні атрибути їхніх галасливих збіговиськ. Навіть портрети Сталіна, що їх обов’язково носили на чолі святкових колон.

Виник грандіозний скандал. Всесвітня спільнота звинуватила український уряд у геноциді, міжнародні комісії галиччю злетілися в нашу державу: шукати сліди небувалого злочину, в Організації Об’єднаних Націй з нетерпінням ждали результатів перевірки, щоб одразу ж поставити питання про виключення України з членів ООН, застосувати до неї найжорстокіші санкції.

Але всі ті комісії так і повернулися ні з чим. Жодного сліду, жодного бодай натяку, що пролили б хоч краплину світла на вчинений геноцид.

Мені, провідному репортерові всесвітнього телебачення, для якого не існувало таємниць, ця історія столітньої давнини не один рік не давала спокою.

Як так? Зникла безслідно не одна людина, не десяток навіть людей, а тисячі комуністів, з десятками тисяч тих, що завжди за них голосували. Зникли разом із сім’ями, навіть дітьми. Такого історія людства ще не знала, і я, провідний репортер телебачення, не зможу до цього докопатися?

У вільний від роботи час я став відвідувати книгосховища. Годинами сидів перед екранами, переглядаючи підшивки газет столітньої давності, шукаючи хоча б найменшої зачіпки.

Нічого… Нічого… Жодної бодай найтоншої ниточки, вчепившись за яку, можна було б розмотати таємничий клубок.

Доведений до відчаю, я вже хотів полишити марні свої намагання, як одного разу працівниця архіву, втаємничена в мої пошуки, сказала:

— Не знаю, чи вам це щось допоможе, але до нас ходить чоловік, який, здається, щось знає…

— Господи, чого ж ви мовчали?! — У моєму вигукові було стільки знаків оклику, що їх вистачило б на цілу сторінку. — Де я його знайду? Де? Ви маєте його адресу?

— Та вам не потрібна адреса. Він майже щодня приходить до нас, бо працює над дисертацією. Хочете, я вас із ним познайомлю?

— Я — хочу? Я? Та я палаю бажанням з ним познайомитись!

— Тож приходьте завтра на дев’яту. Ми по ньому звіряємо годинник, — розсміялася пані.

Та мені було не до сміху: всю ніч не спав, боячись запізнитися. Мене вже тіпала лихоманка пошуку, мої ніздрі заздалегідь тремтіли в передчутті СЛІДУ. Хай навіть найнепомітнішого. Я бульдогом вчеплюся у нього, не дам йому зникнути.

— Он він, — шепнула пані. — Сидить за екраном. Бажаю успіху.

Мисливський пес так не скрадався до здобичі, як я скрадався до того сивоголового пана. Щоб його не наполохати часом, щоб він не стулився, як равлик: «Нічого не знаю… Ви помилились адресою». Бувало й таке, не раз обпікався… Тож, сто разів вибачившись, що посягнув на його дорогоцінній час, спитав, чи задовольняє його комп’ютер, в екран якого він утупився. Мене, мовляв, це дуже цікавить, бо я з обслуговуючого персоналу книгосховища.

Чолов’яга пильно подивився на мене, очі його наповнились сміхом:

— Не прикидайтесь. Ви — відомий репортер, телезірка. Вас усі знають. Я майже щовечора бачу вас по телевізору. Кажіть прямо, що вам потрібно, бо в мене обмаль часу.

1 я, пан чи пропав, сказав, що мені треба. Чоловік потер лоба, задумався.

— Ви можете почекать дві години?

— Дві години?.. Та я сто літ готовий чекати!

— Ну, так довго не доведеться, — розсміявся чоловік. — Ось закінчу урок («Він сказав „урок“, отже, викладає в якомусь ліцеї!» — зблиснула в мене думка)… і ми з вами ладком поговоримо. Згода?

Наче я міг не погодитись!

За дві години ми сиділи в кав’ярні і розмовляли. Точніше, він говорив, а я слухав. Потаємно ввімкнувши мікрофон, щоб не наполохати. І, повернувшись додому, знову й знову прокручував плівку, боячись пропустити бодай одне слово.

Отже, Карпати. Точніше — Говерла. Його прадід працював там лісником, і одного надвечір’я, ще й сонце не закотилось за гору, побачив він дивовижну процесію. Попереду, з червоними прапорами та гаслами, з портретами Леніна, Сталіна йшли «спиногризи», як величали в народі колишніх керівників компартійних, а вслід за ними сунула темна маса люду, від столітнього діда, який бачив Леніна, до немовляти, що ссало мамину цицю. Процесія сунула мовчки, без галасу, крику, і зникала в лісових хащах, що під Говерлою.

І не встиг прадід подумати, що то йому приверзлося, не встиг і очі продерти, як од процесії не лишилося й сліду…

— Ото така придибенція сталася з моїм пращуром, — закінчив чоловік. — Було то насправді чи приверзлося старому, самі вирішуйте.

— А сліди? Не могло ж не лишитися жодного сліду от тисяч людей, що пройшли? Не летіли ж вони у повітрі?

— А от про це я, милий, і забув спитати у прадіда. Так що пробачте…

Ось я і в Карпатах. У чарівних Карпатах, якими неможливо не милуватися. До неба здіймаються гори, густо вкриті лісами, полонини видзвонюють травами, ласкаві потічки несуть таку воду, що пити її — не напитися.

А колись же ці потічки люто ревіли каламутними водами, колись оці гори нагадували місячні непридатні до життя пейзажі, де замість полонин пересипався мертво пісок, замість пишних лісів волали до неба чорні пеньки.

Чук і двоє Кісів. Чорні діри. Як кажуть астрологи: чим більше вони пожирають, тим стають ненаситнішими.

«Я можу прозвітувати за кожен цент свого багатства, — сказав якось американський мультимільйонер. — Але за перший свій мільйон прозвітуватись не можу. Бо моя дружина од жаху посивіє».

Ці ж не могли б прозвітуватися про всі свої мільярди. З кожної копійки їхньої капає кров, од кожної гривні — занудливий сморід смерті.

А їхні перші… другі… треті дружини… Хто їх рахував! Їхні дружини спокійнісінько приміряють сукні, усипані дорогоцінним камінням, і не сивіють од жаху, геть не думаючи, скільки погублених душ, скільки доль поламаних одсвічує у відполірованих гранях.

Брати Кіси і Чук.

Чим більше вони жерли, тим більше хотілося жерти. Заводи і фабрики, цілі гіганти індустрії зникали в їхніх ненаситних утробах.

Їм були невідомі муки совісті. Єдине, що їх терзало, це — ласий шмат, який потрапив до іншого, такого ж ненаситного рота. А з роками іще й те, що колись же доведеться померти і їхня могила займе два на три, ну двісті на триста метрів, а не розляжеться хоча б на півсвіту.

Чук і двоє Кісів.

Якими ласочками приповзли вони у Карпати на початку своєї фінансової кар’єри! Дивовижне поєднання невситимої захланності з диявольською хитрістю. Яку блакитну локшину розвішували на вуха гуцулів? Якими казковими заробітками спокушали вони цих наївних дітей природи, що скніли в безробітті та безпросвітній бідності!

І по всіх Карпатах, по всіх бескидах, вкритих лісами могутніми, задзвеніли сокири, заспівали пилки. Десятки, сотні ешелонів найціннішого лісу попливли за кордон до тамтешніх Чуків і Кісів, а зворотним потоком — мільйони «зелених», що осідали в бездонних кишенях цих хижаків. Вони, гуцули, радіючи заробленим копійкам, не гадали, не відали навіть, якими руйнівними повенями, якими грізними зсувами, що змітали з лиця землі цілі села, помстяться їм Карпати, оголені після того, як Чук і Кіси, набивші кишені мільйонами доларів, ушиються грабувати інші регіони країни.

Скільки ж довелося докласти зусиль, щоб ліквідувати наслідки діяльності цих хижаків на Карпатах!

Пригадував опис грандіозного суду над Чуком і Кісами, коли прийшов новий Президент. Замість старого, пов’язаного намертво кримінальними кланами. Цілі шпальти газет присвячувалися цьому справедливому судові, тисячі газетних сторінок, пожовклих од часу. Чуків і Кісів засудили на довічне ув’язнення, лишивши їм тоненьку надію на помилування: їх випустять на волю, якщо вони повернуть награбоване. Та мало того, що випустять: знову дозволять займатися чесним бізнесом.

Погодились. Бо ув’язнення вічне, на нужденних тюремних харчах — не мед. По тисячі, по мільйону кидали в державну скарбницю, як скупий жебракові, щоразу скиглячи, що це все, що лишилося.

Кожен долар з них буквально вичавлювали, доки протягом десятка років вони таки розрахувалися з державою.

Присмирілих хижаків випустили на волю, а мільярди, що повернулися, кинули на порятунок Карпат.

І ось: знову видзвонюють ласкаво потічки, знову колишуться густо смереки, манять смарагдовими травами гірські полонини…

Про все це я думав, продираючись хащами до найвищої гори у Карпатах — Говерли, біля підніжжя якої, якщо вірити розповіді сивого того чоловіка, зникли останні на землі комуністи разом з обдуреними ними людьми.

Іще я думав, що комуністична зараза випадково не появляється. Вона, як пліснява, з’являється там, де в житті народів постають негаразди, паразитуючи на бідності. Досить народові зажити нормальним життям, і комуністи зникають безслідно.

Приклад — подія, що сталася в нашій країні століття тому після чергових виборів до Верховної Ради.

Але постій — куди це я простую? Куди продираюся? До Говерли давай, до Говерли, тільки там ти можеш нанюхати давно втрачений слід!

Місяць я протовкся під Говерлою. Допитувався в найстаріших гуцулів, чи не чули вони од своїх дідів-прадідів про дивовижні колони. Обнюхував кожен кущик, промацував кожен сантиметр землі: повинен же лишитися бодай найменший слід! Адже не одна людина пройшла — тисячі, та ще й у колонах. Ого, яку могли витоптати дорогу!

Нічого… Нічого…

Врешті вирішив повертатись додому.

Все! Кінець! Ти не провідний репортер телебачення, а шмаркач нещасний, що вперше впіймав грандіозного облизня!

Похмурий (настрій, хоч вішайся!), скинув рюкзак, приліг біля потічка. Вода щось жебоніла ласкаво, вода заколисувала, і я, таки добряче натомлений, незчувсь, як задрімав.

Прокинувсь од стогону. Схопився, прислухався — тиша. Приверзлося.

Знов зручніше улігся.

І тільки приліг, як виразний стогін од Говерли. Стогін людини, яка помирає.

Зірвався, став продиратися крізь густі кущі ожини. Стогін лунав усе голосніше та голосніше.

На крихітній галявині під високою скелею лежала людина.

З білим мов крейда обличчям, у дивовижному одязі: щось середнє між військовою уніформою і цивільним вбранням. Наглухо застебнутий френч (такі френчі носила партійна еліта за життя останнього диктатора Сталіна), вузькі штани, заправлені в чоботи. На вигляд ще юнак.

Лежав і стогнав.

Переповнений жалем, я опустивсь на коліна:

— Що з вами сталося?.. Ви мене чуєте?..

Юнак розтулив повіки і подивився на мене.

У жодної людини я не бачив таких очей. Великі, майже на півобличчя і блакитні-блакитні. Але блакить ця не була живою, він був наче сліпий, очі його нагадували блискучу емаль стародавніх китайських майстрів. Моє зображення відбивалося в тих очах, як у холодному люстеречкові.

— Що скоїлось? — перепитав я, бо юнак все ще мовчав.

Він ворухнувся, розтулив тонкі, як нитки, губи:

— Я впав.

— Звідки?

— Із скелі.

— Із скелі? Цієї стометрової скелі? І лишився живий?

— Пити! — простогнав юнак.

— Потерпіть, я принесу вам води.

— Ні, віднесіть мене до потічка.

Я завагався. Він був одного зросту зі мною, хтозна, чи вдасться продертися з ним на руках крізь оці густющі кущі. Але ж людина помирає од спраги!..

Поспіхом скинув рюкзак, спробував одірвати його од землі — юнак так і злетів у повітря. Тіло його ніскільки не важило. Він, як листок, погойдуючись, опускався додолу.

— Ой, обережніше!

— Пробачте, але я не знав, що ви такий легкий.

— Не знав, не знав! — запхинькав капризно юнак. — Що я вам, м’яч, щоб отак швиргонуть догори?

Напившись води та сполоснувши лице, юнак ожив.

— Негайно тікаймо!

— Тікаймо? Куди?

— Погляньте угору.

Я глянув у небо. Говерла обкуталась хмарами. Сизі, аж чорні, вони стрімко скочувалися донизу. Ось сліпуча нитка прошила їх наскрізь, пролунав погрозливо грім.

— Буде злива, — сказав новий мій знайомий. — Втікаймо!

— Але ж куди?

— До скелі, де ви мене підібрали.

Вже біля скелі юнак зупинився, глянув під ноги:

— Ховаймося!

— Куди ховатися? — скеля нависала над нами, і я не бачив у ній жодної тріщини, не кажучи вже про печеру.

— Ось сюди! — тупнув ногою юнак, показуючи на крихітну нірку під скелею.

— Отуди? — спитав я зачудовано. — Та туди й миша не пролізе!

Юнак замість відповіді дістав з кишені плескату пляшечку з рідиною блакитного кольору.

— Влийте до рота кілька краплин. Тільки швидше, бо от-от буде злива!

І я — а що лишалось робити? — обережно накапав до рота кілька краплин рідини. Так і не встиг розібрати, яка вона на смак. В голові задзвеніло, все пішло обертом, і я знепритомнів.

Коли отямився, то лежав на землі, а юнак стояв наді мною і нетерпляче тупав ногою:

— Швидше підводьтесь!.. Швидше підводьтесь!..

Я хотів протерти очі, але не міг поворухнути рукою. Хотів звестися, але тіло моє наче приросло до землі.

— Що це зі мною? — спитав перелякано, ледь ворушачи язиком.

— Ну, що там іще? — спитав юнак невдоволено.

Я глянув на нього і ледь не зомлів: у нього зникло обличчя. Замість голови в нього на плечах гойдалася порцелянова куля.

Міцно стулив повіки, думаючи, що то мені привиділося. Розплющив очі: порцелянова куля продовжувала гойдатись наді мною.

— Зводьтесь, бо нас змиє злива, — квапив мене дивовижний юнак тоненьким, як павутинка, голоском. Вам доводилося чути, як озивається чашка з найдорожчої порцеляни, коли до неї діткнутися нігтем? Точнісінько так лунав голосок мого нового знайомого.

— Але ж я не можу звестися, — ледь ворухнув я багатокілограмовим язиком.

Порцеляновий хлопець ляснув себе по чолу:

— Як же я міг забути? Адже вага лишилась та сама. Ви не можете звестися, бо важите в сто разів більше проти вашого зросту.

Я нічого не міг зрозуміти. Вага мого тіла лишилася такою ж, як і була, і в той же час я важу в сто разів більше.

А юнак дістав іншу пляшечку, тепер уже з рожевим напоєм, і влив мені кілька крапель до рота.

По всьому тілу прокотився мелодійний передзвін. Я відразу відчув, як ота неймовірна вага, що приплюскувала мене до землі, враз зникла, а тіло моє стало легке, як всохлий листочок.

— Та зводьтеся ж!

Я легко звівся, оглянувся і застиг. Тепер уже од великого дива: все довкола набуло неймовірних, прямо-таки гігантських розмірів.

У запаморочливій висі губилося верхів’я скелі, з якої скотився юнак. Кожна травинка стала мов дерево, поряд здіймалася зелена гора, всіяна гігантськими квітами. Придивився і впізнав кущ ожини, крізь який я продирався.

І тут щось загуло, зашуміло — прямісінько над головою. Глянув у небо і побачив величезну кулю, що падала прямо на мене.

— Пригніться! — закричав юнак налякано.

Але було вже пізно: куля впала поруч, вибухнула бомбою, бризки обдали мене з ніг до голови, оглушили, осліпили.

— Що це? — запитав я, відпльовуючись.

— Дощова краплина, — відповів сердито юнак, обтрушуючись. — Тікайте, бо он летить ще одна!

— Куди?

— Он туди! — показав у бік скелі юнак.

Я глянув і розтулив од великого подиву рота: під скелею чорнів великий отвір печери.

— Ховаймось! — закричав знову юнак.

Сотні водяних бомб зашуміли, загули над нашими головами.

— А де ж мій рюкзак? — оглянувсь я безпорадно. Я ніяк не міг полишити рюкзак: там була вся необхідна апаратура.

— Візьміть, якщо вдасться його зрушити з місця. Оно він лежить.

— Це мій рюкзак? Ця гора, на яку дертись та дертись?

— Рятуймось! — закричав щосили юнак та й помчав чимдуж до печери.

Оглянувшись, я похолонув од жаху: прямо на мене з ревом, із свистом насувалася гігантська хвиля. З усіх ніг кинувся я до печери, а хвиля вже хижо ревіла за спиною: наздожене, захлесне, закрутить, понесе, як смітинку.

Як я встиг ускочити до печери, не пам’ятаю. Водяна стіна прошуміла мимо, сперте повітря дихнуло у спину, юнак же ухопив мене за руку, потягнув за собою:

— Бігом, а то вода добереться й сюди!

Важко дихаючи, я спускався з юнаком у якесь підземелля, спотикаючись об груддя, б’ючись плечима об камінні стіни.

Згодом юнак зупинився. Я ледь не збив його з ніг, зосліпу налетівши на нього. Довкола панував непролазний морок, було дуже вогко і холодно. Лунко видзвонювали краплини води: кап!.. кап!.. кап!.. Кожна була, мабуть, в пів мого зросту. Уявив зустріч із звичайнісінькою нормального зросту мишею. Або ще страшніш — пацюком.

— Поверніть мені мій зріст!

— Це неможливо, — пролунав мелодійний голос із темряви.

— Чому?

— Якщо ви почнете рости, то ви задушитесь.

— Тоді повертаймо назад. Гроза ж уже, мабуть, минула.

— Це теж неможливо.

— Чому?

— Дізнаєтесь про це пізніше. Ідіть краще за мною.

Я, гірко зітхнувши, знову побрів у темряву. Проклинав ту нещасливу годину, коли стрів юнака. Де він і взявся на мою голову?

Голову… Голову… Я аж похолов од жаху. Здалося, що на плечах у мене така ж порцелянова куля, як і в юнака.

Зупинився, обережно обмацав обличчя.

Ось ніс… Брови… Вуха… Ось рот… Все, слава Богу, на місці.

Аж легше стало йти.

Згодом юнак зупинився, весело сказав:

— А гляньте вперед!

Я спершу нічого не побачив. Та ось у смоляній темряві заясніла малесенька цяточка.

— Бачу! — вигукнув радісно. — Там кінчається оця проклята печера?

— І починається моя країна, — промовив урочисто юнак.

Зраділий, я навіть не став допитуватись, яка там країна. Я майже біг, і цяточка росла та росла, розповзаючись увись та ушир.

— Гоп! — весело вигукнув юнак, вибігаючи з печери. — Гоп!.. От ми і вдома!

Я вискочив услід і застиг од подиву.

Ми стояли на вузенькому виступові, що приліпився до височезної, наче гігантською сокирою обрубаної скелі. Скеля прямовисно підіймалася вгору, до такого ж кам’яного неба, вкритого порцеляною ніжно-блакитного кольору, а посередині… Якраз посередині замість сонця палахкотіли неоновим світлом силуети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, накладені один на одного.

«Невже!» — пронизав мене здогад.

Та не встиг я й рота розтулити, як юнак обернувся до мене і пиховито мовив:

— О щасливий незнайомцю, ти ступив до країни, де повністю побудований комунізм!

— А ото? — ткнув я пальцем у небо. — То ваше сонце?

— Так, то наше сонце. Воно не заходить ніколи, воно вічне, як вічне всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму.

— І в вас немає ні місяця, ні зірок?

Юнак усміхнувся поблажливо:

— Глянь трохи нижче.

Унизу, при самому обрії, мерехтіли відбитим світлом серп і молот. А довкола — червоні п’ятикутні зірки.

— Нам треба спускатись. А то нас ще можуть запідозрити, що ми збираємось повернути назад.

— Хто запідозрить?

— Ті, що все бачать, все чують. Навіть найпотаємніші наші думки… Слава Генсекові! — вигукнув зненацька юнак, і порцелянова стіна за нашими спинами заревіла тисячоголосо: «Слава!.. Слава!.. Слава!..» — і вибухнула бурхливими довготривалими оплесками.

Коли шалена овація врешті вщухла, юнак прошепотів:

— Пошвидше спускаймося. А то прикордонники почнуть стріляти без попередження… І весь час усміхайтесь та вимахуйте вітально руками.

— Але ж я не бачу, по чому спускатись. — Внизу була така прірва, що глянути моторошно.

— По оцих сходинах.

— По оцих?.. По оцій ниточці, що на неї лячно й ступити?

— Саме по них… І майте на увазі: вмонтовані датчики підслухатимуть всі ваші думки, аналізуватимуть всі ваші наміри. Так що всміхайтесь, всміхайтесь і вимахуйте вітально руками. А ще краще — співайте. — І юнак заспівав на повні легені: «Я другой такой страни нє знаю, где так вольна дишит чєлавєк!»

І ми почали спускатися. По сходинах-ниточці. Я всміхавсь як наврочений, вимахував щосили руками і вслід за юнаком горлав оту пісню. І диво дивне — де й подівся той страх, що мене сковував. Я ступав по тих сходинах-ниточці як по хідникові найширшому. А тут ще й стіна нам мелодійно підспівувала.

Не встигли ступити на твердь, як нас оточили — звідкіля вони й узялися — грізні постаті у військовому строї. Щити й шоломи, автомати, націлені в наші груди, чорнющого кольору порцелянові обличчя, червонющі очі, що палахкотять підозрою.

— Не здумайте опиратись, — встиг шепнути юнак. — Стрілятимуть без попередження.

Клацнули наручники, сковуючи наші руки, нас спритно обшукали з верху до низу, навіть, пробачте, боляче посмикали за геніталії, перевіряючи, чи то не гранати висять. Безцеремонно штовхнули дулами автоматів у спини:

— Вперед!.. Крок ліворуч, крок праворуч вважатиметься втечею!

Та який там крок ліворуч-праворуч! Злющі вівчарки гарчать з обох боків, клацають запіненими іклами.

Повели до похмурої споруди з заґратованими вікнами. Взяли відбитки пальців, поклали перед кожним довжелезну анкету з сотнями запитань. Від: «З якими злочинними намірами ви пробралися в нашу країну?» до «Хто ваші найдавніші пращури, в яких партіях вони перебували, чи є у вас родичі за кордоном, чи були ваші діди-прадіди на окупованій території?» і т. д. і т. ін. В мене в очах замерехтіло, в голові замакітрилось від усіх тих питань, що я на них мусив відповідати детально.

Моєму супутникові було значно легше: в нього лише допитувались, які небажані враження він виніс з-за кордону, які сумніви заворушилися в порцеляновій його голові.

Та цим наші муки не скінчилися. Нас повели до іншої кімнати, намертво прив’язали до крісел, обснували сотнями датчиків, і ми повинні були швидко, не задумуючись відповідати на питання, що про них прозвітували в анкетах. Будь-яка неточність — і в сідницю штрикало гострющим шилом. Так що коли я звівся із крісла, сідниці мої нагадували решето.

Врешті мучителі наші задовольнилися, вивели нас із каземату, познімали наручники, і переді мною наче з повітря виникла блакитна постать з тендітною золотою гілочкою, що ніжно видзвонювала.

— О щасливцю з щасливців! Тебе вітає країна, у якій здійснились одвічні мрії всіх гнаних і гноблених. Сміливо ставай на дорогу, що понесе тебе в щасливе майбутнє!

І під ногами моїми заворушилась блакитна дорога. Заворушилась, побігла, помчала — я ледь тримався, щоб не звалитися в глибокий кювет. Звідти стирчали ноги тих, що не втрималися.

Мелькали численні пам’ятники Марксу, Енгельсу, Леніну, Сталіну — всі вони показували правицями в тому напрямі, куди бігла дорога, пропливали гігантські гасла-щити з написами: «Слава КПРС!», «Народ і партія єдині», «Вчення марксизму-ленінізму всепереможне», «Всі дороги ведуть до комунізму». За пам’ятниками, за щитами-гаслами годі було роздивитися, який довкола ландшафт, а тут іще й музика бравурна, а тут іще й оглушливий гімн, отой, що лунав колись на одній шостій кулі земної:

Аж тепер я допетрав, чому ота прикордонна сторожа розмовляла виключно російською мовою. Навіть юнак — не встиг вийти з печери — одразу ж заджеркотів «общєпонятним».

Оглушений і осліплений, я прийшов трохи до тями в центрі велетенського міста.

Дорога виплеснула нас на гігантську площу, оточену хмародерами без жодних вікон-дверей. Суцільні порцелянові стіни найрізноманітніших кольорів та відтінків, а в центрі площі — гігантська постать Леніна, що задер руку до неба. І ні душі.

Та лише ми ступили на площу, як з якогось підземелля повибігали порцелянові чоловічки в червоних мантіях, і безброві, безносі обличчя у них були не менш червоні, аніж мантії. Не сказавши жодного слова, вони стали заламувати мені руки та в’язати.

— Припиніть! — закричав сердито юнак. — Я вам наказую! — Все це, звичайно, було проголошено на «общєпонятном», а мій мозок одразу ж переклав синхронно на українську. Так робитимемо й далі, щоб майбутній читач міг усе розуміти.

Один із тих, на якому була найдовша мантія, підійшов до юнака, поштиво склав долоні і щось йому мовив.

— Але могли б ви хоча б не в’язати? — відповів юнак роздратовано. — Чи відомо вам, що цей чоловік мене врятував?

Знову поштивий уклін і шепіт на вухо.

— Гаразд, — мовив юнак невдоволено. Підійшов до мене, торкнувся плеча: — Чужинцю, — голос його тепер лунав без жодної нотки тепла, — тобі доведеться скоритися найсправедливішому в світі законові нашої країни, що його ще ніхто не смів порушити.

— Що це за закон?

— Згідно з цим законом кожному чужинцеві зв’язують руки і відводять до в’язниці. Але утішся, чужинцю. Позаяк я заступився за тебе, тебе відведуть до елітарної в’язниці для круглоголових. Ще й пов’яжуть руки не червоним, а блакитним шнуром…

— Але що ж я таке вчинив, що мені треба неодмінно в’язати руки?

— Такий наш закон, чужинцю. Раджу не протестувати, бо інакше тобі вставлять кляпа до рота. Спокійно йди до в’язниці, а я поговорю з суддями.

Що мені лишалося робити, як не скоритися? Мені спритно зв’язали за спиною руки, повели до похмурої споруди суціль чорного кольору, тупнули ногами, і чотири суцільні здавалося б стіни зі скреготом почали розсуватися. Розтулилась велетенська пащека, оздоблена гострими, як в акули, зубами, і ми ступили в коридор, що йому не було кінця-краю.

Йшли і йшли, аж доки назустріч виступила жахна в чорному постать. Під балахоном у неї відсвічував череп, вся вона наче вилізла щойно з могили.

— Тут, — глухо сказала вона, і стіна розступилась одразу. — Заходьте, — наказала вона. — Камера давно вас чекає.

Ледь встиг я ступити до камери, як стіна безшумно замкнулася.

— А руки! — закричав я у відчаї. — Розв’яжіть руки!

Але стіна байдуже блищала. Спробував ворухнути руками і відчув, що вони уже вільні.

Прийшовши до тями, я став оглядати своє помешкання. Все у ньому: і стіни, й підлога, і стеля, було вистелене темно-коричневими кахлями. Пізніше довідався, що цей колір символізує тут смерть і скорботу. Я ледь торкнувся стіни, як вона одразу ж озвалась похоронною мелодією. Вслід за нею затужили всі стіни, заридала підлога, застогнала стеля. Камера ридала, стогнала, схлипувала, і годі було десь сховатися од мелодії, що терзала душу. Хотілося обхопити руками голову і, розхитуючись, пригадувати все нехороше та зле, що ти вчинив у своєму житті.

— Чужинцю! — зненацька загриміла наді мною порцелянова стеля. — Хоч за найвищими законами нашої країни тебе слід було одразу ж стратити, однак ти врятував життя круглоголового. Тому до тебе буде проявлене милосердя, наскільки воно можливе в рамках нашого закону. Ти перебуваєш в елітній в’язниці, в камері «люкс», де передбачено все, без чого не може існувати представник найвищої касти. Ти можеш скупатися…

Тут стіна навпроти мов тріснула, безшумно поповзли коричневі плитки, і я побачив велику за розміром нішу з сліпучо-білою ванною, рушниками, мочалками й милом. А з блакитного крана стікала рожева вода.

— Поїсти…

Ще одна ніша появилася в стіні праворуч. На тонюсіньких ніжках стояв невисокий стіл, заставлений блюдами з їжею.

— А якщо захочеться спати…

Тихо розсунулись порцелянові плитки з лівого боку, і я побачив широке ліжко з блакитними подушками та рожевою ковдрою.

— Але не це повинне обсідати твою голову, чужинцю, — посуворішав голос. — Весь час ти повинен пригадувати й каятись, каятись і пригадувати, які наміри привели тебе до нашої країни. Чи не збираєшся ти підбурювати довгоголових? Чи не виношуєш намір посягнути на спокій круглоголових? Чи… про це навіть страшно подумати… може, ти пробрався до нас, щоб вчинити замах на самого Генсека, тисячу літ йому безхмарного життя. Тоді хай саме небо змилостивиться над тобою, бо найсуворіша кара із кар чекає на тебе! Тебе переплавлять на довгоголового і поставлять на найважчу роботу… Думай, чужинцю, думай, бо незабаром ти станеш перед тими, що чинять правосуддя.

Голос змовк, а я все ще стояв, онімілий, і серце моє гупало так, як ще ніколи не гупало.

Трохи заспокоївшись, я вирішив скористатися всіма вигодами елітної камери.

Спершу скупатись. Тільки про це подумав, як стіна розступилась і одразу залунала ніжна мелодія.

Добряче викупавшись, я залишив ванну і скрикнув од несподіванки: замість мого одягу лежали вузенькі штанці, куртка, панчохи і черевики — все темно-коричневого кольору.

— Це — одяг того, що кається, — підказав той же голос. — Одягайся, бо іншого не дадуть.

Я ледве вліз у куртку й штанці. Тканина обхопила мене обручем, скувала всі рухи. А черевики, виготовлені з якоїсь твердющої шкіри, скували ноги залізом.

Тут не хотітимеш — покаєшся!

Вирішив поїсти: був по-справжньому голодний…

Ну, а наївшись, захотів, звісно ж, спати. Пірнув у блакитно-рожеві обійми і одразу ж провалився у сон.

Спав би, мабуть, вік, але до камери зайшов отой жахливий тюремник, ота подоба смерті, і трусонув мене костяною рукою:

— Вставай і йди за мною!

— Куди?

— На суд, — клацнула потвора щелепою. — І попереджаю: не здумай втікати!

Втікати! В оцьому костюмі, що сковує тіло? В оцих черевиках, що вп’ялися залізом? Та мені дай Боже до суду дочеберяти!

Дочеберяв. Ступив до величезної зали з кривавими стінами, зупинився перед масивним столом, що за ним сиділи непорушні, мов із каменю висічені постаті в чорних мантіях. Білі порцелянові голови, моторошно чорніючі очі.

Той, що сидів посередині, глянув на мене.

— Слухай, чужинцю, сюди. Ти повинен говорити правду, тільки правду і нічого крім правди. І дивитися в оце дзеркало.

Переді мною загойдалося дзеркало з ідеально відполірованою чорною поверхнею.

— Якщо казатимеш правду, воно лишатиметься чистим. Якщо ж збрешеш — о, горе тобі! — дзеркало одразу ж помутніє. І той, хто стоїть за тобою, одразу ж знесе тобі голову. Оглянься!

Я оглянувся: позаду стояло уособлення смерті з косою в руках.

— Тож зважуй кожне слово, перед тим як щось сказати. Готовий?

— Готовий, — запищав я, кожною клітиною відчуваючи косу, занесену над головою.

І посипалися запитання… Я вже хитався од втоми, коли пролунало останнє запитання:

— Чи збираєшся ти повернутись додому?

Я завагався, побоюючись, що правдива відповідь розгніває суддів, і клятуще дзеркало одразу ж поблідло.

— Збираюсь! — відповів я поспіхом, вбираючи голову в плечі: мені вчувся вже посвист коси.

Щось схоже на зловтішний усміх промайнуло на блідих обличчях суддів. Вони нахилились один до одного, про щось радячись, потім головний оголосив:

— Суд іде на нараду.

І жоден не звівся з крісла. Крісла розвернулися і вивезли суддів із зали.

— Вони що, безногі? — наважився я запитати супроводжувача.

— Вони мають ноги.

— То, може, їх розбив параліч?

— Вони такі ж здорові, як і ми з тобою.

— Але чому ж тоді вони наче поприставали до крісел?

— Про це ти довідаєшся пізніше, занадто цікавий чужинцю. Якщо взагалі про щось довідаєшся, — хихикнув супроводжуючий.

Та ось урочистий дзвін виповнив залу, а з отвору на кріслах викотили застиглі, як мумії, судді. Той, що сидів у найвищому кріслі, розгорнув пергамент і став читати:

— Іменем країни, що побудувала повний комунізм і де процвітають щасливі народи, тебе, чужинцю, за один лише намір покинути нашу країну варто було б засудити до негайної страти. Але, враховуючи те, що ти врятував круглоголового з найвищої касти, ми тобі даруємо життя. Однак це не означає, що тобі буде дозволено повернутись до твоєї мерзенної країни. Згідно з безсмертним вченням Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, а також з геніальними вказівками Генсека твою недосконалу голову переплавлять на порцелянову круглу або на череп’яну та довгу. Це вже як вирішить Генсек, тисячу років йому життя.

— Але це ще не все, — переждавши бурхливі оплески, продовжував судця. — Тобі дадуть синій одяг того, що пізнає наше життя. І ти протягом тижня будеш знайомитись із звичаями нашої наймогутнішої у світі країни.

Не можна сказати, щоб мене той вирок так порадував. Промайне тиждень, і мені переплавлять голову. На порцелянову, або ще гірш — полив’яну. Замість голови — череп’яний горщок.

— Бр-р-р, — аж здригнувся я від огиди.

І тут мене смикнув за руку юнак, що підійшов непомітно:

— Ходімо!

— Куди, в камеру?

— Ні, ти вже вільний. А я буду твоїм гідом.

— Що ж ми в цей вечір робитимем?

— Мушу тебе одразу поправити, — всміхнувся юнак. — У нас давно уже немає таких понять, як ранки, вечори і ночі. Ми їх давно ліквідували.

— Навіщо?

— Бо вчення Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна не повинне меркнути навіть уночі. До того ж довгоголові страшенно люблять поспати, а це негативно відбивається на їхній працездатності. Мало того, що вони спали всю ніч, вони насмілювалися дрімати ще й на роботі. Сімнадцять годин вони мусять працювати, а сім відведено на розваги та сон… Але вони, невдячні, не хочуть розважатися.

— Не бажають розважатися?

— Так. І всі оті сім годин намагаються проспати. Ми змушені силоміць зганяти їх до будинків розваг та просвіти. На танці, кіно чи курси марксизму-ленінізму… Та годі про це. Чи не хочеш ти оглянути будинок, що в ньому мешкатимеш?

Ще б не хотів!

Поспіхом переодягнувся в синє, і ми полишили дім правосуддя. Перетнули площу, пройшли мимо мавзолею, точнісінької копії того, що в Москві, я ще поцікавився, хто тут лежить.

— Наш перший Генсек Синенко, — відповів урочисто юнак. — Він лежить забальзамований у саркофазі прозорому, щоб ті, що приходять йому вклонитися, могли його бачити. — Щось пригадавши, супутник мій покрутив порцеляновою головою: — Попоморочились, поки вклали його до саркофага. Намозолений язик весь час вилазив із рота… Уявляєте картину: ви схилились шанобливо над ним, а покійний Генсек показує вам язика!

— Уявляю.

— Тож і було вирішено акуратно вирізати язика. Отак без’язикого його в саркофаг і поклали… А ось і ваш дім!

Ми зупинилися перед будинком ніжно-салатного кольору. Юнак тупнув ногою, і стіна розступилася. Ми зайшли досередини.

Тут усе дихало затишком. Простора вітальня з м’якими стільцями та килимами, вазони з різноманітними квітами — рожевими, блакитними, золотистими і сріблястими. Всі вони нагадували дзвіночки на тендітних стеблинах. Досить було мені схилитися над одним із вазонів, як дзвіночки загойдалися, озвались мелодійно. Від кожної квітоньки попливли, попливли у повітрі блакитні, рожеві і золотисті хвильки.

— Боже, як вони пахнуть! — вигукнув я, коли оті хвильки омили моє лице. — Ось трояндою… А оця, блакитна, наче фіалка… А золотиста! Ні, я зроду-віку не чув таких пахощів!..

— Це — пахощі Приємної Втіхи, — пояснив юнак. — Понюхай ще сріблясту, вона пахне Солодкими Мріями та забуттям Похмурої Дійсності.

Я наздогнав срібну хвильку, що повільно гойдалась в повітрі, і мені одразу ж стало безжурно та весело.

Потім ми обійшли весь будинок. Тут було до біса кімнат, одна краща другої, і кожній юнак давав назву:

— Кімната Солодкого Сну… Кімната Приємного Апетиту… Кімната Веселих Розмов… Кімната Сталевих М’язів… Кімната Рожевих Мрій… Кімната блакитних Спогадів…

Я не міг запам’ятати всіх отих назв, бо, повторюю, кімнат було безліч.

— І все це для однієї людини?

— Так, усе це для тебе.

— І всі мешканці твоєї країни мають отакі казкові будинки?

— Ні, в таких будниках мешкають лише круглоголові.

— А довгоголові?

— Довгоголові в таких будинках не живуть. Та їм вони й ні до чого, адже вони тільки й знають, що працювати, їсти та спати. Їм вистачає маленької кімнатки на двох, а то й на чотирьох. Кімнатки ті мають назву «Де Упав, Там і Спи».

— І вони задоволені з отих жител?

— Цілком задоволені.

— Вони самі це кажуть?

— Вони передають це тими, що говорять від їхнього імені… Але про це ти дізнаєшся згодом.

А зараз лягай спати. Ти повинен добре відпочити, бо нас чекає дуже напружений день. Нас прийме Генсек.

— Генсек?

— Так, Генеральний секретар. І від того, чим закінчиться зустріч, залежить, станеш ти круглоголовим чи приєднаєшся до тих, що мають видовжені голови.

Я ступив до кімнати Солодкого Сну, ліг у ліжко, й одразу ж мене заколисала дрімота.

Прокинувся од того, що мене хтось легенько поторгав за плече. Розклепив повіки — юнак.

— Вставай, нам пора йти.

— А яка надворі погода? — поцікавився я, протираючи очі.

І тільки спитав, як стіна навпроти розтанула і я побачив вулицю і постаті з порцеляновими головами, що заклопотано кудись поспішали. Всі вони були круглоголові.

— А де ж довгоголові?

— Довгоголовим сюди вхід заборонений… Поквапся, бо нас чекає зустріч з Генсеком.

— А як його звати?

— Це я тобі скажу за сніданком.

І поки я снідав, він розповів мені історію з Генсеками.

Після смерті першого Генсека Синенка впродовж десятка років у них змінилося з десяток Генсеків. Ті помирали одразу, адже були дуже похилого віку. Тож не встигали ховати одного, як готуйся ховати другого. Той ледь не задушив усіх кукурудзою, так що довелося його потай задушить подушками. А той іще гірше, затіяв перебудову, і так трусив кадрами, що ледь не потрощив порцелянові голови. Думали-гадали та врешті й вирішили послати до Москви таємну експедицію за клоном Генсека, який їх найбільше влаштовував.

— І якого ж із них?

— Леоніда Ілліча Брежнєва… Золотої мрії кожного партійця. Одна лиш біда: клоновані Генсеки недовго живуть. Зараз нами вже править Брежнєв Третій… Кінчай жувати, бо запізнимось!

Ми знову перетнули площу й зупинилися перед величезним, червоного кольору палацом. Пройшовши пильну охорону, яка традиційно обшукала нас з голови до ніг, навіть посмикала за геніталії, дошукуючись вибухівки, довго піднімалися ліфтом, врешті ступили до точнісінької копії Георгіївської зали Московського Кремля. І тільки ступили, як стіна навпроти безшумно розсунулась і урочисто зайшов гурт людей з такими сяючими, такими бездоганно круглими головами, що аж очі сліпило. І попереду, ледь переставляючи ноги (я його одразу впізнав, бо надивився, переглядаючи столітньої давнини кінострічки), важко йшов Леонід Ілліч Брежнєв.

На порцеляновому обличчі його різко виступали товсті чорні брови (недаремно колись його прозвали «бровеносцем»), масні губи весь час плямкали, ворушилася щелепа. Весь одяг його з низу до верху нагадував іконостас: сотні орденів та медалей малиново видзвонювали золотом найвищої проби.

Ось він зупинився, одразу ж застигли й ті, що його супроводжували. Якась рука нап’яла йому окуляри, друга вклала до руки, що тремтіла, аркуш паперу.

Брежнєв підніс той папір до очей, заворушив одвислою щелепою:

— До-ро-гі-є то-ва-рі-щі!..

Знову появилась рука, висмикнула папір, тицьнула другий.

— До-ро-гой то-ва-ріщ! — заворушив Брежнєв щелепою. — Раз-рє-ши-тє по-прі-вєт-ство-вать вас с і-сто-рі-чєс-кім со-би-ті-єм — встрє-чєй с Лє-о-ні-дом І-ллі-чом Брєж-нє-вим. — І повернувся до почту. — Гдє аплодісмєнти? Я не слишу аплодісмєнтов!

Всі гаряче заплескали в долоні.

Брежнєв знов підніс до очей аркуш паперу:

— Раз-рє-ши-тє в честь е-то-го со-би-тія наг-ра-діть вас… А почєму нє меня? — обернувся до почту.

Ті йому щось шанобливо сказали:

— Ага, ясно. На-гра-діть вас мє-да-лью Лєо-ні-да Іл-лі-ча Брєж-нє-ва…

Один з почту спустився з помосту і почепив мені на шию велетенську медаль з профілем Генсека.

— Вітаю! — поздоровив мене юнак, коли ми полишили зал. — Тепер тебе автоматично зараховано до круглоголових.

— З чого ж розпочнемо? — запитав я, коли ми вийшли з палацу. Важкенна медаль боляче била по колінах, і я вже побоювався, що під кінець довжелезного дня всі мої кістки будуть потрощені.

— Почнемо з найнеприємнішого. Але без цього наша екскурсія буде неповною. Тож наберися терпіння, щоб ознайомитись із побутом довгоголових.

Юнак тупнув ногою, і хідник за якісь півгодини виніс нас за місто, поміж суцільні бараки, що довжелезною стрічкою тягнулись до обрію.

— Тут живуть довгоголові?

— Так, довгоголові. Але туди краще нам не заходити. Там такі пахощі, що недовго і знепритомніти. Тож почнемо огляд із ясел та дитячих садочків.

Дорога звернула праворуч і винесла до будинків, ошатніших од бараків.

— Тут кується майбутнє покоління трударів комунізму. Заходь і дивися!

І ми ступили до першого будиночка. До ясел. Це я одразу ж зрозумів по тому, що всі діти, всі до одного, сиділи на горщичках. А поміж ними походжали виховательки, не зводячи поглядів із секундомірів, що тримали в руках.

А на підвищенні, на своєрідній сцені сидів на золотому горщечку один-єдиний малюк, і над ним теж застигла вихователька з секундоміром. Сцена була заквітчана прапорами, звісно ж червоними, вздовж усієї стіни майорів транспарант «Ударник комуністичної праці».

— Він завоював почесне звання Павлика Морозова, — прошепотів шанобливо юнак. — Його попередній рекорд десять хвилин і десять секунд. Зараз він іде на побиття власного рекорду.

— Але для чого це все?

— Для того щоб привчити ще змалечку миттєво заскакувати й вискакувати з туалетів. Ви знаєте, скільки набігає туалето-годин протягом робочого дня?…

Не встиг юнак закінчити мову, як малий зірвався з горщечка.

— Сім хвилин і дві секунди! — закричала вихователька. — Наш герой зробив какашку за сім хвилин і дві секунди! Встановлено новий світовий рекорд!

Малюки, що сиділи на горщичках (не золотих, а фарфорових), дружно зааплодували, а на сцену вибігли дівчатка з букетами квітів.

— Я це злобив на цесть насого любимого дєдуски Блезнєва, — з гордістю прошепелявив малюк.

Гримнув гімн:

Потім на сцені появилося двійко хлоп’ят. Вони підхопили горщок і, піднявши над головами, урочисто понесли за лаштунки. А кореспонденти, що невідомо звідки й набігли, заклацали фотоапаратами.

— Зараз почнеться урочистий мітинг, — сказав юнак. — Ходімо, бо нас ще затопчуть…

Потім ми заходили до інших будинків, знайомилися з іншими рекордсменами… Рекордсменами найшвидшого поглинання кашки-малашки. Рекордсменами найкоротшого сну. Рекордсменами найслухнянішого виконання найбезглуздіших наказів… Кінця-краю не було тим рекордсменам, і я очманів так, що вже не годен був нічого ні дивитися, ані сприймати.

— На сьогодні досить, — зжалився наді мною мій гід. — Завтра підемо до одного з заводів, коли звідти після сімнадцятигодинної робочої зміни виходитимуть довгоголові.

Прийшовши додому, я ледь дочовгав до ліжка: клята медаль так набила коліна, що вони аж попухли.

Другого дня мій супутник ледь мене добудився:

— Годі спати, бо запізнимось! Незабаром закінчиться зміна і довгоголові виходитимуть із заводу. Ти пам’ятаєш вірш Тичини:

Так ми опинилися коло величезного корпусу, що був обнесений високим муром, ще й облицьований полив’яними плитками. Величезні ворота були з блакитної порцеляни, а площа перед ними теж встелена порцеляновими плитками, тільки рожевого кольору.

Вишикувавшись у два ряди, стояли якісь люди в рожевому одязі з ідеальними круглими головами та блакитними крильцями. Кожен тримав у руці срібну квітку.

На порцелянових кулях цвіли рожеві рум’янці, радісно блищали маленькі очиці.

— А чому в них такі маленькі очиці?

— Щоб бачити лише те, що потрібно бачити.

— А для чого вони тут зібралися?

— Це ті, що формують настрій довгоголових.

— Як же вони це роблять?

— Зараз побачиш. Ти помітив квіти у їхніх руках?

— Так.

— Це квіти Солодких Мрій і Забуття Похмурої Дійсності. Лише ці квіти дозволено нюхати довгоголовим.

Заревів гудок, відчинилися ворота, по чотири в ряд випливли довгоголові.

Гнітюче й сумне враження справили вони в першу хвилину. Згорблені постаті, череп’яні голови ледь тримаються на плечах, померклі очі, висушені смертельною втомою вуста. Ледь переставляючи ноги, вони йшли, наче привиди з похмурого потойбічного світу.

І тоді ті, що формували настрій довгоголових, стали кивати рожевими головами, посміхатися солодко, видзвонювати квітами Солодких Мрій та Забуття Похмурої Дійсності.

— О, який у вас прекрасний вид!

— Яке щастя для вас, що ви живете в країні, де остаточно переміг комунізм!

— О, яке ще більш прекрасне життя чекає на вас попереду!

— Коли б ви знали, як дбає про вас геніальний Генсек!

Ніжно видзвонювали квіти, густі хвилі Забуття Похмурої Дійсності та Солодких Мрій огортали довгоголових дурманячими пахощами. Довгоголові ожили, випросталися, очі в них прояснилися, вони стали ступати впевненіше, а тут іще круглоголовий, що крокував на чолі колони, обернувся і скомандував:

— Давай пєсню!

Вдарили дружно ноги, гримнула пісня:

Десь я вже чув оцю пісеньку під час перегляду кінострічки столітньої давнини. Тільки там, якщо мені не зраджує пам’ять, замість «партію ми слушаєм» лунало «дядєньку ми слушаєм».

Потім ми провідали ще кілька заводів і спостерігали, як за секунду вскакували-вискакували під час обідньої перерви до туалетів довгоголові, а бригадири стояли поруч із секундомірами, як миттєво поглинали їжу і чимдуж мчали до верстатів, щоб зберегти дорогоцінні секунди ударної праці.

Третього дня юнак повів мене до палацу, що мав гучну назву Дзеркала Щасливого Життя.

— Тут живуть наші письменники, художники, композитори, — пояснював мені юнак по дорозі. — Для того щоб партія могла краще наглядати за ними, їх зібрали докупи в оцей хмародер. З усім, що вони напишуть або намалюють, спершу знайомляться ті, що мають пильний зір та гострий нюх. Вони й вирішують, який твір піде в світ, а який буде спалений на Вогнищі Пильності.

— Зараз ми підіймемось до найславетнішого поета, якому присвоєно високе звання Найправдивіше Дзеркало. Тільки пам’ятай: ти повинен розхвалювати все, що б він тобі не прочитав.

— А як не сподобається?

— Все одно ти мусиш тремтіти од захоплення і заплющувати од насолоди очі. Бо якщо ти цього не будеш робити, критики, що складають свиту Найправдивішого Дзеркала, схоплять тебе й викинуть у вікно. Подивися, що сталося з тими, хто насмілився несхвально висловитись про творчість Найправдивішого Дзеркала.

Я глянув донизу і побачив гору потрощених скелетів.

— Колись один зарозумілий молодик надумався забратись на дах, щоб звідти прочитать свої вірші. Критики Найправдивішого Дзеркала вхопили нещасного і живцем його згризли, навіть кості його поковтали…

Найправдивіше Дзеркало ми застали посеред величезної вітальні. Все довкола було рожевого й блакитного кольору, тими ж кольорами переливався й одяг уславленого поета, його оточувала численна свита, головним чином літературознавці та критики, і в усієї цієї публіки губи були змащені пахучим єлеєм.

— Як добре, що ви прийшли! — радісно привітав нас поет. — Я написав щойно вірша, який, можливо, й недостойний буде вашого тонкого слуху.

— О свята скромність! О геніальна простота! — заголосили літературознавці та критики, падаючи на коліна довкола Найправдивішого Дзеркала.

— Сподіваюся, що ви будете в захопленні од цього геніального твору, — смикнув мене за полу один з критиків.

У нього були такі щелепи, що у мене мороз сипонув поза шкірою.

— Ви вже танете од насолоди, чи не так? — запитав другий і так клацнув зубами, що я затремтів усім тілом.

Найправдивіше Дзеркало набрав величної пози і, завиваючи, прочитав:

— Геніально!

— Епохально!

— Грандіозно! — заволали літературознавці й критики.

А деякі з них удали, що втратили свідомість, і попадали на підлогу.

Хоч мене розбирав сміх, однак я, пам’ятаючи про кості внизу, теж як міг похвалив поета.

— Вам і справді так сподобався цей вірш? — зрадів поет. — Тоді я вам ще раз його прочитаю.

Тепер уже більшість почту валялася на підлозі. А отой, що клацав до мене сталевою щелепою, молитовно зводячи руки, вигукував:

— Які геніальні думки!.. Яка глибизна образів! Цей вірш лунає рефреном нашій щасливій епосі!..

Потішений поет проводжав нас аж до дверей. Ось він зупинився перед квадратним отвором у підлозі і з насолодою плюнув донизу. Вслід за ним, вихіхікуючи, стали й один з-перед одного плювати літературознавці та критики.

Внизу одразу ж здійнялося ревище. Заплющивши очі, Найправдивіше Дзеркало з насолодою слухав той розлючений крик.

— Куди вони плювалися і що то за крик? — спитав я юнака уже в ліфті.

— Під Найправдивішим Дзеркалом живе інший поет, якому присвоєне звання Правдивого Дзеркала. Вони люто ворогують. І користуються найменшою можливістю обплювати один одного. Ми зараз його провідаємо.

Правдиве Дзеркало саме обтирав обпльовану голову. Порцелянові щічки його пашіли гнівом, очі палахкотіли лютим вогнем. Не менш розлючені були й критики, яким перепало ще більше. Худющі, як хорти, вони аж клацали іклами.

Забачивши нас, Правдиве Дзеркало перестав обтиратися і застиг у позі Роденівського Мислителя.

— Тихше! — зашипіли на нас критики. — Вони творять!

Правдиве Дзеркало враз ожив, заворушив масними губами. Театрально ляснув долонею по чолу і вибіг до сусідньої кімнати.

— Експромт! У них народився експромт! — молитовно зашепотіли критики. — Приготуйтеся слухать геніальний експромт!

Одчинилися двері, велично вплив поет. У відставленій руці він тримав блакитний папір, списаний рожевими літерами.

— Я написав щось краще, ніж отой старий йолоп, — кивнув він на стелю. — Не розумію, як вас не занудило від його «ме-ке-ке»? А рожевий папір, на якому той кретин пише блакитним чорнилом!.. Я ж, як бачите, вживаю лише благородний папір блакитного кольору і рожеве чорнило…

— Слухайте! Слухайте! Слухайте!.. — зашепотіли критики, наставляючи великі од щоденного слухання вуха.

І Правдиве Дзеркало, закочуючи очі під лоба, продекламував:

Повторилася та ж сама сцена, що й нагорі: валялися непритомні критики, другі один з-перед одного вихваляли безсмертні рядки, а потішений поет, проводжаючи нас до виходу, все допитувався:

— Правда ж, «ме-ке-ке» отого старого придурка не може йти в порівняння з моїм «бе-ке-ке»?

— А тепер що, до прозаїків? — запитав я юнака. У голові моїй і досі мекало й бекало.

— Прозаїків ми не тримаємо, — відповів той. — Наша дійсність занадто висока для жалюгідної прози. Як тільки появляється прозаїк-початківець, його одразу ж ловлять і переплавляють на поета або в крайньому разі на критика. Таку практику ввів у життя наш перший Генсек Синенко, що лежить у мавзолеї. Його, страшно й подумати, колись щодня обливали, наче помиями, мерзенною прозою!.. А тепер зайдемо до нашого найвидатнішого художника.

Я завагався. Був досить втомлений, до того ж не знав, що жде мене в художника, якому, як повідомив юнак, за портрет Брежнєва Третього, намальований на полотнищі кілометр на три, присвоєно почесне звання «Найправдивіший Пензель». Та цікавість перемогла, і я погодився.

Художника ми застали за мольбертом. На величезному полотнищі рожевими фарбами вимальовувався корпус заводу. Зі срібних труб здіймався золотий дим, з блакитних воріт виходили веселі люди в розкішному одязі, з круглими порцеляновими головами.

— То хто, екскурсанти? — поцікавився я.

Найправдивіший Пензель захихикав, потішений моїм невіглаством.

— То робітники. Наші робітники, вельмишановний!

— Дозвольте! — заперечив я. — Я на власні очі бачив робітників. Вони всі до одного довгоголові і мають череп’яні голови. До того ж у них сірий засмальцьований одяг.

— Сірий одяг?.. Довгі голови?.. — щиро здивувався художник. — Але ж таких людей взагалі не існує в нашій щасливій країні! Якщо не вірите, то гляньте сюди.

Він тупнув ногою, і величезна стіна стала такою прозорою, що я аж поточився назад, щоб не звалитися в прірву.

— Підійдіть ближче, не бійтесь!

Перемагаючи страх, я підійшов упритул.

— А тепер подивіться донизу.

Під нами було видно завод. Робітники саме поверталися з роботи, голови в них були майже круглі.

— Але ж одяг у них сірий. Не те що на вашій картині.

— Я дотримуюсь методу комуністичного реалізму, — відповів пиховито художник.

— Ви ніколи не спускались донизу?

— А навіщо? Я і так добре бачу. До того ж я звідси краще охоплюю поглядом всю панораму… Ах! Ах! — заметушився раптом художник. — Ви тільки гляньте, якою ефектною рожевою плямою рухається цей натовп на тлі літньої зелені!.. Де моя рожева фарба?.. Куди поділася фарба?..

Побачивши, що художникові не до нас, ми тихенько залишили майстерню.

— Ти задоволений? — поцікавився юнак.

— Більше ніж задоволений! — відповів я з іронією.

— А може, провідаємо того, що творить геніальну музику?

— Дякую, я дуже втомився. До того ж ця клятуща медаль мені геть розбила коліна.

— Тоді все. Спочивати. Завтра йдемо знайомитись, як працюють наші вчені.

— А можна без медалі?

— Не можна. Тебе нікуди не пропустять, до того ж можуть ухопити і як підозрілого типа вкинути до печі, де виплавляють довгоголових.

Вчені теж були зібрані докупи, як і письменники, художники, композитори. Величезні будови займали цілісінький квартал. Науково-дослідні інститути кипіли вченими, як вулики бджолами.

Основна маса вчених трудилася над розробленням нових видів зброї. Від стрілецької до бактеріологічної, від наземної до космічної, від підводної до надводної.

— Навіщо вам космічна зброя? У вас же немає космосу.

— Зате космос є у вас, — відповів злорадно юнак.

— Ну, добре. А для чого вам стільки зброї? З ким ви збираєтесь воювати?

— З усім вашим світом. Ми понесемо всеперемагаюче знамено комунізму в найвіддаленіші закутки земної кулі, де нас ждуть не діждуться уярмлені народи.

— І зробите всіх круглоголовими? — запитав я уїдливо.

— Це залежить від того, як вони нас зустрічатимуть…

З усіх інститутів мій юний супутник обрав інститут зовнішньої розвідки. Аж тепер я здогадався, чому він опинився під Говерлою, де я його спіткав на свою бідну голову.

І мене весь час мучили думки: ще два дні, що були відведені на ознайомлення, — і мене відправлять до печі, де переплавлять на круглоголового. Клята медаль, що весь час била мене по колінах, щохвилини, щомиті мені про це нагадувала, і я вже не знав, куди подітися од гнітючих думок…

Утікати? Та як мені вдасться оминути прикордонну сторожу? Схоплять, засудять і переплавлять. Тільки вже на довгоголового. Тобі подобається з дня у день горлати оте ідіотське: «Партію ми слушалі, хорошо покушалі»? А працювати не розгинаючись по сімнадцять годин на добу?.. Отож-то й воно…

А коли б і вдалося непомітно пробратись до тієї печери, коли б зумів зорієнтуватись у темряві і вибратись по той бік. Що б я робив із своїм крихітним зростом, де кожен пацюк зміг би мене запросто схрумати? А вужі? А гадюки? І як би я вибрався з густої трави, що піднімалася б над моєю головою до самого неба?

— Ти про щось задумався? — донісся до мене голос юнака.

— Ні, то я просто так… Так де ж твій інститут?

— Та ось же він!.. Я поведу тебе до лабораторії найвидатнішого вченого, без геніальних розробок якого наша зовнішня розвідка не була б такою всеохопною та досконалою.

На червонющих дверях до лабораторії мало того що горів застережний напис: «Постороннім ліцам вход строго воспрєщон!», а ще й був намальований череп.

— Йди сміливо, — заохотив мене юнак. — У тебе ж медаль.

І справді: охоронці, що кинулись погрозливо навперейми, вгледівши медаль, козирнули, приклавши долоні до чудернацьких кашкетів.

У лабораторії, якій не було кінця-краю, кипіла робота. Сотні лаборантів ворожили над колбами, перемішуючи якісь рідини, гули вентилятори, витягуючи сморід, блимали тисячами вогнів екрани. А поміж ними повільно походжав найвидатніший вчений, час від часу заглядаючи через плечі заклопотаних працівників. Порцелянова головешка його була вдвічі більша од нормальної, велике чоло нависало над окулярами, і по тому чолі весь час бігали іскорки, збиралися в суцільні сузір’я, яскраво спалахували, і тоді вчений поспіхом кидався до комп’ютера, виклацував щось на клавішах, і по екрану пробігали цифри і знаки, шикувалися в довжелезні стрічки.

Вчений довго водив нас по лабораторії, з гордістю її демонструючи. Показував тисячі слоїків з різноколірними рідинами, і мене особливо зацікавили слоїки з коричневою рідиною, кілька крапель якої досить було, щоб людина стала невидимою. Цим своїм винаходом найгеніальніший особливо гордився, він не втримавсь од спокуси продемонструвать його дію, тож гукнув лаборанта і простягнув йому крихітного слоїка:

— Пий!

Той слухняно випив і одразу ж став танути, зливаючись з повітрям.

Ось його вже ледь видно… Ось він уже наче пляма туману… Ось навіть натяку не лишилося, що отут же щойно була жива істота з плоті й крові.

— Він що, так і лишиться невидимий?

— Так, на кілька годин. Потім моя рідина перестане діяти і він знову проявиться.

Так це ж те, що мені потрібно!

Скориставшись тим, що вчений обернувся до якогось із лаборантів, відповідаючи на його запитання, я ухопив один із слоїків і заховав його до кишені.

І того ж дня, коли юнак запросив мене до себе в гості і з гордістю показував колекцію слоїків, що ними озброюється кожен розвідник, на завдання вирушаючи, я поцупив ще один слоїк. Тепер уже з рідиною, ковтнувши якої я стану нормального зросту.

Ну а тепер ви дідька лисого зробите мене круглоголовим! Самі лізьте до тієї пекельної печі!

Нарешті настав день… От ніяк не одвикну од того, що тут не існує ні вечорів, ні ночей, ані ранків. День, суцільний день, протягом тижня, місяця, року, — вже півсотні років відтоді, як у зеніті засяяли силуети класиків марксизму-ленінізму. Тож нарешті настав день для ознайомлення з побутом тих, хто вирощує хліб і до хліба та годує країну.

Мій супутник ще вчора сказав, що нас уже ждуть у комунгоспі, взірцевому господарстві, куди полюбляв навідуватись Брежнєв Третій для вивчення побуту селян.

— Їдемо у колгосп? — згадав я столітньої давнини назву.

— Забудь про колгоспи, — мовив суворо юнак. — Наше сільське господарство півсотні років тому зробило гігантський стрибок, і в нас тепер не колгоспи, а комунгоспи.

Тож ми схопилися дуже рано, наспіх поснідали і ступили на бруковану зеленими плитками дорогу. Юнак тупнув ногою, дорога ожила, ожила та й понесла нас за місто.

Так ми опинилися біля барака, що бовванів посеред безмежного степу.

Барак був довжелецький, з глухими бетонними стінами, довкола нього вилискував укатаний асфальт: жодного деревця, жодного кущика, навіть травинки.

— Це — наслідок нашої боротьби з одвічним прагненням селян мати приватне господарство, — поясний юнак. — А що породжує приватна власність? Приватна власність, як сказав Ленін, породжує капіталізм. Тож ми й витравили до кінця дрібновласницькі інстинкти. І це, скажу тобі, далося нелегко. Довелося навіть у побуті поповоювати з проклятою приватною власністю. Аж до спільної ковдри, одного на всіх казана, і навіть спільного туалету… Шлюби теж відійшли у далеке минуле…

— А як вони, пробач за вислів, розмножуються?

— Вони не розмножуються.

— ?..?..

— Їх вирощують штучно в пробірках. На людофабриках. — Тут юнак глянув на годинник. — Але помовчім. Зараз буде.

Не встиг він закінчити, як з велетенських динаміків, що чорніли на стінах барака, гримнула оглушлива мелодія:

Розсунулись стіни, і на площі, по чотири у ряд, хлинули безкінечні колони. Чоловіки всі до одного були озброєні лопатами, косами, вилами, жінота — сапами, граблями і відрами.

— Ваші комуни що, не механізовані? — запитав я подивовано.

— Ми давно покінчили з механізацією. Машини лише розбещують, плодять п’яниць та ледацюг. До того ж їхня ручна праця країні обходиться набагато дешевше, аніж механічна.

В усіх чоловіків та жінок, що проходили мимо під «Ать-два!» бригадирів, які крокували поруч колон, були видовжені обличчя, але які обличчя! Темного, землистого кольору, ще й загострені носи, як у небіжчиків.

— Вони що, хронічно недосипають?

— Ти помиляєшся: вони сплять аж по чотири години.

— А решту годин?

— А решту часу натхненно працюють…

Нашу розмову обірвав чоловічок, що невідь-звідки і підкотився. Це вже був не довгоголовий, але й не круглоголовий. Таке щось середнє.

— Знайомтесь, парторг комунгоспу, — представив юнак. — Він поведе нас на взірцеву свиноферму.

Чоловічок закивав ані видовженою, ані круглою головою, ані череп’яною, ані порцеляновою.

— Він водить Брежнєва, — шепнув юнак. — І скоро одержить медаль, що дасть йому право переплавитись на круглоголового.

Отак у супроводі парторга пішли ми до показової свиноферми. Світлі стіни цієї споруди були увішані транспарантами й гаслами, що закликали до комуністичної праці, а найбільший транспарант проголошував, що тут трудиться комсомольсько-молодіжна ланка Олени Вітренко, і закликав усіх свинарок, доярок, телятниць наслідувати її приклад.

— Чим вона славна, ця ланка? — спитав я парторга.

— Щоб не втрачати часу, дівчата ночують разом з поросятами.

— І не бридують?

— Хто, поросята?

— Дівчата!

— Як вони можуть бридувати, коли всиновили всіх поросят і стали їм рідними мамками. І добилися найвищого приросту по всій країні. Сам Леонід Ілліч Брежнєв згадав нашу Олену в черговій промові. Незабаром наша Олена стане Героєм Комуністичної Праці.

Познайомились і з майбутньою героїнею та її комсомольсько-молодіжною ланкою.

Більш виснажених облич мені ще не доводилося бачити. За поросятами підлоги не було видно, вискіт стояв такий, що я моментально оглухнув, а вони, навіжені, лізли до своїх названих мам, ледь з ніг їх не збиваючи, вимагаючи уваги і ласки… Господи, як вони, оці дівчатка зацьковані, тут і сплять?..

А отак: на підлозі на цементній, під поросятами.

— Одну задушили, — приязний усміх не сходив з обличчя парторга. — Вона примушувала поросят штудіювати історію партії. Поросята за це її зненавиділи, змовились і уночі її задушили. Ми їй влаштували пишний похорон, сам Леонід Ілліч Брежнєв прислав своє співчуття.

Довго ж мене похитувало після відвідин зразкової свиноферми!

А потім ми знайомилися з телятницями, які, наслідуючи приклад Олени Вітренко, спали в обнімку з телятами і були геть обсмоктані; з птахівницями, які вмудрялися ночувати серед курей, гусей та індиків і жодного яйця не роздушити при цьому; з пастухами, які ні на крок не одходили од закріпленої за ними худоби. З косарями та полільницями, що з косами, сапками й спали. З орачами та сівачами, які навіть у сні гейкали на волів, що їм насиналися. Або вимахували руками, зерном поля засіваючи. Всюди водив нас невтомний парторг, а потім у закритій їдальні, куди рядовим було зась, частували нас смаженим та вареним, і сільського начальства зібралось як галичі, і в усіх у них були розповнілі обличчя та масні, як вареники, губи, і, тими губами приплямкуючи, вони проголошували безкінечні тости, аж доки нас, геть сп’янілих, вивели попід руки на зелену дорогу та й тупнули дружно ногами.

Як добравсь додому, не пам’ятаю.

І настав сьомий день. Що передував восьмому, коли мені мали переплавити нормальну голову на порцелянову.

Сьогодні я маю знайомитись із тими, що керують цією країною. Тож я загодя встав, поснідав, став чекати молодика.

А ось і він.

— Ідемо?

— Куди?

— Та на екскурсію!

— Нікуди ми сьогодні не йдемо.

— Але ж ти обіцяв познайомити мене з тими, що керують країною.

— І познайомлю. Але для цього не треба виходити з дому. Стій і дивись.

Він тупнув ногою, і передня стіна стала наче танути. І перед очима моїми виникла зала, встелена порцеляновими плитками.

Юнак ще раз тупнув, і на підлозі виник макет усієї країни. Все, мабуть, було точнісінько так, як насправді, тільки зменшено в багато разів.

У центрі — столиця. А від неї врізнобіч простягнулись дороги: і червоні, сині, рожеві, блакитні, й оту, блакитну, я одразу ж упізнав: вона впиралася в рожеву скелю з висіченими східцями, що вели до печери. Он і печера, і крихітний перед нею майданчик, що з нього я ледь не звалився у прірву.

І всюди: на вулицях, на дорогах, біля численних заводів та фабрик, на полях — всюди застиглі постаті довгоголових та круглоголових. Всі вони були наче зненацька застукані сном: той стояв на одній нозі, а другу заніс уперед, той підняв руку, той повернувсь до сусіда та так і застиг з роззявленим ротом, а малюк, що зірвався з дерева, завис у повітрі, головою донизу.

— Який чудовий макет! — сказав я захоплено. — Так і здається, що всі оці люди ось-ось оживуть…

— Оживуть?

І макет ожив. Побігли в усі кінці дороги, потекла рожевою водою ріка, зарухалися люди, а малюк, що досі висів у повітрі, полетів донизу, стукнувся головою об твердь, підскочив, як м’яч, знову стукнувся, обмацуючи порцелянову голову.

— Прекрасно! — вигукнув я. — Але як я побачу тих, що керують?

Юнак тупнув ще раз, і стіни всіх будинків стали прозорі як шкло. І я побачив людей, що були усередині.

Оно поет, Найправдивіше Дзеркало. Він зараз був дуже лихий, щось кричав, гнівно роздираючи рота, а критики розгойдували обшарпаного молодика, збираючись пожбурити його з високості.

А оно художник — Правдиві Фарби. Порпався біля картини, розмішуючи у величезній посудині улюблену рожеву фарбу.

А он… Господи, невже то я? Стою поруч з юнаком, роздивляючись себе самого.

— Так, це ти. Не віриш? А спробуй махнути рукою.

Я махнув рукою, і крихітний чоловічок махнув рукою у відповідь. Дриґнув ногою — той повторив. Я вертів головою, вклонявся — чоловічок дзеркально повторював усі мої жести.

— Тепер тобі зрозуміло, яким чином ті, що керують державою, вмить про все дізнаються?

— Зрозуміло. Перед кожним, мабуть, є отакий макет.

— Ти правильно говориш.

— Але яким чином вони віддають свої накази?

— Дивись!

Молодик схилився над макетом, ухопив мою фігурку, і я скрикнув налякано: величезна рука обхопила мій стан, здушила, піднесла високо вгору, до величезного порцелянового обличчя. Розтулився бездонною прірвою рот, блиснули очі-озера, прогримів оглушливий голос:

— Тепер ти зрозумів, яким чином ті, що керують, віддають свої накази?

— Ой, зрозумів! — запищав я, звиваючись у гігантській руці.

Величезний рот розтягнувся у задоволеному усміхові, рука стрімко опустилась донизу, і я знову стояв поряд з юнаком, а на макеті все ще тремтіла моя постать.

— Пробач, що я тебе трохи налякав. Але інакше ти не відчув би всю силу наказів тих, що керують.

— Пробачаю! — озвавсь я сердито. — Але вдруге прошу мене попереджати. Бо так недовго й померти… Але ти не показав тих, що керують.

— Зараз ти побачиш і це, — мовив юнак і тупнув ногою.

Макет раптом поїхав назустріч, мимо пропливли площі, вулиці, парки, перед нами виріс гігантський будинок, облицьований сніжно-білими порцеляновими плитками. «Совість партії» — червонів гігантський напис на ньому. «Колективний розум партії» — палахкотів ще один напис.

Юнак ще раз тупнув ногою і наче розрізав будинок той навпіл: я побачив численні кабінети, коридори і ліфти, заповнені круглоголовими в сніжно-білому одязі. Всі вони були страшенно заклопотані, хоч нічого не робили, тільки сиділи у кріслах і водили в повітрі руками.

Крісел же було найрізноманітніших форм і розмірів, від стільця до цілої споруди з бронзи, червоного дерева й шкіри. І жодного крісла не було порожнього. Навіть ті, що простували коридорами чи підіймались ліфтами, сиділи у кріслах.

— Вони що, бояться звестися? Щоб не всівся хтось інший?

— І так, і не так. Справа в тому, що в спинку кожного крісла вмонтований колективний розум тих, що керують країною.

— Розум? У кріслах?

— Так, саме у кріслах.

— Але хіба не краще мати розум у голові?

— Не краще. Тим більше що колективний розум в голові не вміщається.

— Тоді в Генсека теж розум вмонтований в спинку крісла?

— Не став крамольних запитань! — суворо попередив юнак. — Не забувай про тих, що все чують і все бачать. Генсек єдиний має розум, незалежний від крісла. Тільки він має право мислити самостійно і висловлювати власні думки. Решта ж повинна лише прислухатися до тих священних думок і керуватися ними у своїй діяльності. І ще знай: не в усіх кріслах однакова кількість колективного розуму. Чим вище крісло, тим більше розуму вмонтовано в спинку. А отже, і в того, хто в ньому сидить.

— Якою б порожньою його голова не була?

— Це навіть краще: в порожню голову легше вкладається мудрість, що вмонтована в спинках.

— А хіба не буває так, що в тих, що керують, збереглися в голові хоч крихти власного розуму?

— Так, — печально зітхнув юнак. — Хоч і зрідка, але трапляється і таке прикре явище. Справа в тому, що в нашому повітрі, яке воно не стерилізоване, літають дуже шкідливі бацили вільного розуму. Точніше, це не бацили навіть, а віруси, що їх неможливо знищити. І коли ті віруси натрапляють на рештки розуму в головах, то находять поживне середовище і починають проростати грибками аналізу, порівнянь і сумнівів…

— А як про це дізнаються?

— У тих, кого вразив вірус, стають прозорими очі, вони проявляють ознаки невдоволення.

— І що з ними роблять?

— Їх спершу пробують вилікувати. У спеціальній лікарні є цілий набір гумових молотів: од кілограмового до пудового. Отими молотами й стукають по голові, намагаючись вибити з неї рештки розуму.

— А коли це не вдається?

— Тоді у безнадійно хворого одгвинчують голову і вкидають до печі. Там віруси гинуть разом з грибками, а їхній носій уже не повертається до власного крісла. Йому підшуковують іншу роботу, звичайно ж таку, що личить круглоголовим…

— А тепер проймися священним трепетом, — мовив юнак, коли трохи спочили та пообідали. — Я покажу тобі нашого Генсека, Брежнєва Третього, за роботою.

Юнак уже не ногою, а лобом стукнув у підлогу, і перед очима виник неосяжний кабінет, прикрашений бюстами Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. За масивним столом, у кріслі, що сліпило очі дорогоцінним камінням та золотом, сидів Генсек Брежнєв. Він щось говорив, ледь ворушачи щелепою, а десяток круглоголових, що сиділи вже за столом нижчим, весь час кивали головами.

— А це хто такі?

— Це ті, що кивають головами.

— Вони що, постійно при Генсекові?

— Так, але не всі. Є такі, що пересиділи й Брежнєва Першого, і Брежнєва Другого, а тепер так само кивають Брежнєву Третьому, а є й висуванці. Коли помирає хтось із тих, хто киває головою або не так нею кивне, тоді збирають усіх, хто киває головою секретарям обкомів, райкомів, парткомів, і влаштовують всесоюзне змагання «Хто краще кивне».

Переможця нагороджують орденом Леніна і вводять до складу тих, що кивають головами самому Генсекові.

— А як Генсек щось не те скаже?

— Все одно кивають головами. — І, нахилившись до вуха, юнак ледь чутно прошепотів: — Чим більшу дурницю ляпне Генсек, тим запопадливіше вони киватимуть. Кожному хочеться їсти хліб з маслом, — хихикнув він.

Оцим хихиканням і завершилася моя екскурсія по країні, де остаточно переміг комунізм.

А посеред умовної ночі, коли вся країна непробудно спала під сонцем Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, я тихенько зібрався, випив слоїк отієї рідини, що робить людину невидимою, і крадькома вийшов на вулицю. Ще встиг глянути у велике дзеркало: подіяла рідина чи не подіяла?

Подіяла!

Знайшов блакитну дорогу, повернувся в бік потрібного напряму і щосили тупнув ногою.

Дорога шарпонула, як схарапуджений кінь, і понесла, понесла: мимо сонних будинків та фабрик, за місто, у степ, суціль втиканий транспарантами й гаслами. До рожевої скелі, до стрімких отих сходин, що вели у печеру.

А вже коли вибрався по той бік, під Говерлу, вбіг у високу, до самого неба траву, згадав про другий слоїк: ось він, рідний, у кишені! Поспіхом дістав, одкоркував, випив і втратив свідомість.

А коли отямився, трава була нормального зросту, і кущі, і дерева, і навіть рюкзак, що терпляче мене дожидався.

Оглянувся на печеру, де під скелею ледь помітна мишача нірка.

«Треба б тут поставити мишоловку, — подумав. — Ловити розвідників і диверсантів, що, напевно ж, будуть сюди пробиратися».

Ну, та це вже справи прикордонників. А мені швидше до екрана, розповісти про дивовижну пригоду, яка зі мною скоїлась.

2003–2004 роки