Бора

3

Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М’яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні — на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями — вуха, очі, грива, хвіст, копита…

А ось і те, що шукала — синій, як тоді казали, загальний — зошит. Її дівочий щоденник.

Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе — на комп’ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться — і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять.

Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці.

«Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!»

Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася.

Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима — але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, — як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя — ні.

«Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе — і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину.

Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що збираюся робити у майбутньому. Відповідала йому однозначно, як вчителю, який трапився по дорозі, сама собі дивувалась, що так занудно відповідаю, ніби не про улюблених художників йшлося, а про уроки на завтра. Він мені неприємний, ось у чому діло. Від голосу до манери дивитися на мене. Особливо коли він думає, що я цього не помічаю.

Наступного дня прийшов без дзвінка, без попередження, приніс кілька альбомів. Простягнув, переступивши поріг: „Подивись. Я згодом заберу. А „Олену Кульчицьку“ дарую“.

Довелося впустити, запропонувати чаю. Він гортав сторінки, показував в альбомах улюблені репродукції.

Курт Гюнтер. „Акт. 1930“. Подивись, казав, кілька ліній, кілька плям, нічого зайвого. Фігура оголеної жінки. Запам’ятала саме цю роботу, бо не чекала, що хлопець так просто і природно акцентуватиме на цьому увагу, так само, як на пейзажі чи натюрморті. Ще щось показував, дивувався: мінімум засобів — максимум ефекту.

Френк Бренгвін. „Старий дім“. Графіка. Лише кілька штрихів — а дім як живий, і тінь від нього на землі, і вітер дерева хитає. Мало що запам’ятала з того, що він говорив. Хіба — про лаконічність і простоту. Мистецтво, цитував, починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти.

Дивись, казав, це „Верби взимку“, Олена Кульчицька. Жодної лінії ні забрати — ні додати. Тобі не цікаво? Дякую, кажу, потім подивлюсь. А ці забирай, я вже подивилася. Я не хотіла аби він згодом за ними приходив.

Потім були квитки до театру. Не пішла, мала інші плани. Попереджати треба. Він не образився, навпаки — купив згодом квитки на балет. Від балету я відмовитись не змогла. В Оперному більш-менш нормально себе з ним почувала. Трохи заважав своїми поглядами, раз у раз дивився збоку, а я вдавала, ніби не помічаю.

Потім він домовився з отоларингологом перевірити, чому у мене так часто ангіни трапляються.

Його надмірна опіка мене дратувала, хоча деякі знаки уваги від нього приймала. Прийшов, знову з альбомами та книжками. Показував поганої якості репродукції. „Це Іван Косинін! — тицяв мені до рук, — чула про такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова“».

Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання.

«Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці — „цілую“. Приїхав — і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним — одна річ, але оці жести, слова, погляди — це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях?

Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні — відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра „морська фігура на місці замри!“ — „відімри!“. На чергове моє „ми можемо бути лише друзями“ якось сказав: „Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба“. — „А ти знаєш?“ І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: „Назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном“. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!

Одного разу я залишилась вдома сама. Точно знала, що він прийде.

Дзвінок у двері. Я не відчинила. Визирнула з вікна — він. Через годину-півтори знову хтось подзвонив у двері. Коли ще за годину пролунав дзвінок, я пішла відчиняти, впевнена, що цього разу це точно буде не він. Але це був Володька. „Що сталося? Я вже всюди був, де ти могла б бути…“ І погляд такий турботливий, аж нудить. Мені зовсім не подобаються хлопці такого типу. Все у ньому не подобається, хоч він і розумний, і ерудований, але усе не те, не те».

Бора налила собі велике горня чаю, відрізала кружечок лимона й обережно опустила на паруючу поверхню. В сімнадцять років їй подобались зухвалі батяри. З нахабнуватим поглядом, вдалими дотепами, швидкою реакцією, і щоб на гітарі грав. Він закінчував «Політехніку», батьки вже готували йому місце на заводі, а він поводився, як чемний хлопчик-мистецтвознавець, і не міг наважитись навіть взяти її за руку. Такий тоді ніколи б не міг викликати в ній цікавість.

А його, мабуть, лякала й одночасно приваблювала її зневажлива байдужість. Вона тримала його у напрузі, і саме це мало над ним більшу силу, аніж сотні раз омріяна ним у безсонні ночі, але насправді неіснуюча її прихильність та симпатія, яка рано чи пізно — він хотів у це вірити — мала перерости у кохання. Одного разу Бора поверталась додому з одногрупником Олегом — у них тоді спалахнув короткий роман — вони цілувались на сходах, зупиняючись на кожному повороті. І на одному з майданчиків вона глянула догори і побачила знайому постать — зіщулену, нещасну — Володька дивився у вікно, він навіть не озирнувся, коли Бора з супутником проходили повз нього. По напруженій, закам’янілій спині його було зрозуміло, що він і бачив, і чув, і знав, що саме її підбори зараз стукотять поруч, і якби мав куди сховатись, забився б у шпарку, нічим не видавши своєї присутності.

«Одного дня все закінчилось. Цього аж ніяк не чекала від причіпливого Володьки. Я гортала принесену ним книжку, він мовчки дивився на мене. Я набралась хоробрості: „Володю! Чого ти до мене ходиш?“ — „Ти не хочеш?“ — розгубився він. — „Це нікому не потрібно“. — Він помовчав, а коли заговорив, його голос звучав як чужий: „Ти хочеш сказати, що це тобі не потрібно?..“ Треба було йти до кінця, поставити нарешті усе на свої місця. „Це нікому не потрібно — ні тобі, ні мені“. — „Добре, — сказав він сівшим голосом. — Я піду“. — Метушливо підхопився. Незграбно поспішив до виходу. Я мовчки чекала, поки він взується, у нього все валилося з рук, шнурки не зав’язувались. Вже вийшов і кинувся назад, вхопившись за двері, які вже мовчки зачиняла за ним: „Я люблю тебе!“ Я розгубилась. Промимрила йому, що маю хлопця. Він скривився: „Справа не у цьому“. — „Справа у тому, — сказала я, — що ми ніколи не будемо разом“. Він тримав двері. „Ніколи“, — повторила в обличчя. Я тремтіла від суміші почуттів. „Прощавай“, — сказав він, відпускаючи двері. І пішов, а мені було гірко, я відчувала, як йому боляче. Але водночас мені стало легше — ніби щось важке з душі впало».

Він більше не нагадував про себе. І ніколи вона його більше не бачила. У цьому вона зараз була переконана: ні, не бачились вони після того вечора ніколи.

— Ма, це Катя, вона буде жити з нами.

Голос Влада веселий та впевнений. На півкроку за ним — дівчинка, тримається за його руку, не кремпуючись; а може, вдає, що не кремпується. Їй теж не більше вісімнадцяти. Такого ж зросту, що й син. Чорне волосся до плечей, фарбоване, пряма гривка з невеличким вискубом по косій — рівнобедрений трикутник вирізано з чілки. Юна Клеопатра. Мія з «Кримінального чтива».

— Ходімо чай пити, — каже на це Бора, аби мати час отямитись.

Вона вперше бачить Катю, хоча чула про неї останнім часом не раз. Дівчинка з паралельного класу, але познайомились (у сенсі — заговорили) вони з Владом вже після випускного. До того часу стосунки були на рівні «привіт!» — «привіт!». Катя почала ходити на заняття кінним спортом і побачила на іподромі знайоме обличчя. Два місяці знайомства — і заміж. Вчиться у Політехніці; теж нікуди не хотіла вступати, але мама наполягла.

— Владе, — опускається Бора на табуретку, — ти з батьками Каті говорив про ваше рішення?

— Що будемо жити разом?.. — Влад витягує з холодильника майже усе, що там є. — Наразі ні. Ми ж дорослі люди.

— Саме тому і маєш сказати про твоє… про ваше рішення, про плани на майбутнє…

— Він моїй бабці сказав, — подає голос дівча.

— А мама Каті — в Італії, — Влад вправно звільняє від обгортки пачку масла, посуває до Каті дошку із сиром, показує жестом — наріж. Сам береться краяти хлібину, свіжа паляниця мнеться, кришиться, розпадаючись на нерівні дірчасті окрайці, які важко буде намастити маслом.

Діти вдають, що усе гаразд, їхнє рішення жити разом — просте й логічне, але руки Влада виказують його хвилювання, вони роблять забагато зайвих рухів. Бора з усієї сили намагається бути розсудливою.

— В таких випадках ще таке запитують: на що ви будете жити? — запитує вона.

— Я ж працюю! — у голосі Влада лунає щире здивування.

— Мама мені гроші висилає, — додає Катя.

— Але так рано одружуватись — це… надто серйозно, — Борі важко дається ця розмова, вона намагається вибирати точні слова. Вона хоче запитати про головне, адже юних та недосвідчених можуть підштовхувати до одруження певні обставини, але вона не може сформулювати простого запитання, і тому каже зовсім інше: — Це дуже серйозний крок.

— Ми ж не одружуємося! — заспокоює її Катя. — Може, ще й не підійдемо одне одному.

Бора мовчить.

— До одруження ще далеко, — додає потенційна невістка. — Не хвилюйтеся! Я не вагітна!

— Наразі ми житимемо тут, — підхоплює син. — А далі буде видно.

Щось у погляді Бори змушує його додати, пом’якшивши тон:

— Це серйозно, ма. Ми ж дорослі люди.

Після чаювання син із дівчиною прибирають зі столу і зникають у Владовій кімнаті, зачинивши за собою двері. Цього вечора це виглядає як крапка на попередньому етапі життя. Сухий клацаючий звук стоїть у вухах: шлагбаум опустився, переділивши кордоном дотепер спільну територію.

Бора намагається у своїй кімнаті повернутись до свого роману, але не може написати ані рядочка. Цього вечора вона не здатна увійти у вигаданий нею світ, він зараз далекий, паперовий. Несправжній. Усі думки і відчуття — тут, у тому, що відбувається в її житті.

У кімнаті сина тихо-тихо. І не постукаєш у двері, не запитаєш якусь дурницю, не увірвешся без дозволу, аби ідеєю поділитися. І для роботи пропав вечір. Хіба спробувати розгорнути книжку, дивитися у неї до мигтіння в очах, перечитуючи одне речення знов і знов, так врешті-решт і не вникнувши у зміст.

Прокидається Бора від запаху кави, яким тягне з кухні. Чути легкі стрімкі кроки вздовж коридору, за ними — важке тупотіння, придушений сміх біля вхідних дверей: наздоганяють одне одного чи що? О восьмій ранку.

— Ма! — кричить Влад. — Ми пішли!

Бора виходить зі своєї кімнати, затягуючи пояс халата.

— Куди так рано?

— У басейн. Катя звідти на заняття, а я — на іподром.

Іподром поруч — за кілька хвилин ходьби від будинку. Влад вже років із десять туди бігає, а тепер здійснилась хлоп’яча мрія, тепер стайня на іподромі — місце його роботи. Борі важко примиритись із тим, що Влада не приваблює навчання у вузі. Він впевнений, що й без вищої освіти можна бути щасливим. Можна, звичайно, коли це звучить як абстрактна істина, а не тоді, коли чуєш це від свого сина, розумного та занадто самостійного. Суперечки наразі нічого не дають, вони вже не раз говорили на цю тему, і Бора тимчасово визнала аргументи сина. Після того, як він сказав: вступатиму, коли відчую потребу вчитися далі, а зараз не відчуваю. Весело й впевнено сказав, так, як вчорашнє: це Катя, вона буде жити з нами. Тоном, що не передбачає обговорення.

— Куди син вступає? Вже визначився? — цікавились знайомі. І не приховували щирого подиву в очах: — Нікуди?.. Працюватиме? Де?.. Це що ж, виходить, конюхом?.. — І відбирає мову. Аут, винос тіла. В очах запитання: і як ти це дозволила? Борі б віджартовуватись або уникати прямої відповіді, а вона спочатку відповідала, ніби як виправдовувалась, і дратувалася від себе, а потім навчилась говорити на тему найближчого майбутнього сина спокійно й впевнено. Від сина й навчилась.

Кава закінчилась. Бора розкриває нову упаковку, зосереджено береться до щоденного ранкового ритуалу. Але традиційна кава сьогодні не смакує. І запах притлумлений, не той. Починається ранок нового життя.

За вікном тролейбуса осінь зріє, важчає, набирається темної дощової вологи. Усе менше легкої ажурної бронзи, усе більше принишклого сірого. До нової реальності треба призвичаїтися, змиритися з нею і, приймаючи зміни, знайти нові точки опертя. Які, наприклад? Син подорослішав. Сімнадцять — вже не хлопчик. Залишається довіритись йому і не заважати. Подивитись на події під іншим кутом зору і побачити хороше. Ну що, наприклад? Та хоч би й визнати той незаперечний факт, що у сина — чоловічий характер, він, без сумніву, здатний на вчинок; хіба не цього вона хотіла? Особливо відтоді, як загинув Славко і вона боялась, що без батька важко буде виховати хлопця?

На роботі — аврал. Горять терміни здачі текстів. У повітрі висить загальне роздратування, пахне грозою нез’ясованих стосунків. Ось-ось гряне буря. Аби день остаточно не пропав, треба звідси вшиватися. Скинувши недоправлений текст на флешку, Бора зазирнула у прочинені двері до шефа: попередила — вдома працюватиму. Той затримав на ній відсутній погляд, відірвавшись від своїх думок, відповів нарешті:

— За умови, що ввечері скинеш те, що зробиш. Не встигаємо, хай йому грець!

— У мене щось з Інтернетом, — починає вона і замовкає, наштовхнувшись на кам’яний вираз шефового обличчя. — Але у будь-якому разі текст ввечері буде у тебе, в поштовій скриньці чи на столі.

І пішла зла на себе, ніхто ж за язика не тягнув. Бовкнула — тепер мусить зробити. А згодом, як це буває, переконається, що лихоманили даремно: замовники не поспішатимуть з переглядом тексту та своїми зауваженнями, і тиждень тягтимуть, і два, ніби й не лякали наслідками від зриву домовленостей. Видання за гроші замовників Бора не любила. Краще б їй дали редагувати ще один довідник травозная, який видавництво видає власним коштом.

— Боро, хочете, я вам допоможу?

Пеппі. Та, що працює у піцерії за їжу. Сьогодні на ній кумедний плетений берет, насунутий до самих брів.

— Можу подивитись, що у вас з Інтернетом, — пропонує вона.

— А ти в цьому тямиш?

Руденька так красномовно пирхає, ніби почула відверту дурницю, але усміхається щиро:

— Що сталося?

Бора пояснює.

— Кажіть адресу, — зупиняє її руденька.

І Бора називає нову адресу.

З видавництва вони виходять разом.

— Тільки… — згадала Бора. — Я ще хотіла взуття купити. Забіжу на розпродаж, тут, за рогом, сьогодні знижка — мінус п’ятдесят відсотків. А тоді вже додому.

Руденька глянула на Бору з-під берета, він вже геть наїхав на її мідного кольору брови:

— Мінус п’ятдесят — це у межах якої суми?

— Гривень 600–700, — подумавши, відповіла Бора.

— За рогом — це там? — дівчинка показала напрямок.

Бора кивнула.

— Зрозуміло, — дівчинка відчепила свій велосипед від стійки і, поплескавши долонею по керму, сказала: — Оце моя «седона», знайомтесь, — і без паузи: — Ви ж доросла людина, які, на фіг, п’ятдесят відсотків! Мій товариш купив у Кьольні кеди на розпродажі за 4,99 євро, привіз сюди і здав по приколу власникові цієї крамниці. Це його давній приятель. І що вони зробили?..

Бора запитально кивнула: що вони зробили?

Дівчинці подобалась увага Бори, вона із задоволенням продовжила:

— Вони написали на ціннику цифру 1699, перекреслили і поставили нову ціну — 1499. І того ж дня кеди купили. За ціною літака до Кьольна й назад плюс кеди на додачу. — Дівчинка глянула на черевички Бори. — Якщо до завтра терпить, заведу вас туди, де можна купити суперове взуття за людськими цінами. Чи вам горить?

Дощ вщух, Борі вже не горіло. Обминаючи калюжі, вона йшла до тролейбусної зупинки, коли у кишені задзвонила мобілка.

— Ма, — піднесено пролунав голос сина, — ми хочемо відзначити подію, — (обидва розуміли, яку, без уточнень). — До нас прийдуть, Кубляк подивиться кімнату, а потім підемо у нічний клуб.

— Який Кубляк?

— Той, що у класі ремонт організував, пам’ятаєш?.. Ну Кубляк, ма! Корочє, не суттєво. Вони із Катєю щось там мутять, кажуть — незначні зміни в інтер’єрі. Ти ж не проти?.. Ма, я чого дзвоню: де у нас фужери? Ті, що твоя Світлана з Мілана привезла? Не можу знайти.

З мілких калюж випирало покручене, скоцюрблене листя каштанів, ті іржаві грудки скидались на скинуті вітром мертві пташенята. Каштани Бориного дитинства не хворіли на цю руду недугу, не розсипалися на трухлявий порох раніше часу; вони зберігали класичну довершеність ліній до глибокої осені, а про дрібного винищувача з відповідним ім’ям мінуюча міль ніхто тоді й не чув. Школярки збирали букети каштанового та кленового листя, приносили їх після уроків додому разом із запахом сухої гірчиці осені.

Бора втяглась у роботу і до приїзду велосипедистки встигла відредагувати сторінок десять тексту. Руденька впевнено подзвонила у двері, стояла на порозі усміхнена, з коробкою піци у лівій руці. У небі за її спиною організовано кружляли ворони, немов поміж хмар метлявся гігантський сірий шалик. Велосипед залишила біля ґанку, під вільним від виноградної лози стовпом. З правої долоні дівчинки, піднятої на рівень очей, звисало гроно синього винограду. Вона знімала його губами просто зі свого зап’ястка.

— Смачний? — здивувалась Бора.

— Я люблю такий.

— Тебе як звати? — запитала Бора, впускаючи дівчинку у передпокій.

— Божена, — сказала та, витираючи рукою губи та роздивляючись з цікавістю. — Це вам, — поставила коробку з піцою на тумбочку і залишила зверху голу гілочку від винограду та свій чудернацький берет.

Заляпані болотом кросівки скинула у передпокої, пошукала, у що б перевзутись, нічого не знайшла і рушила до кімнати у шкарпетках.

«Треба капці купити», — подумала Бора.

— Звідки така ворона прикольна? — Божена підійшла до опудала на каміні. — Купили?.. Подарували?.. Замовляли?..

Не дочекавшись відповіді, переключилась на графіку під склом.

— Який смішний малюнок! — тицьнула пальцем у скупчення викривлених будинків. — Дитина малювала?

Бора стенула плечима.

— А що у вас у вежці нагорі? Завжди хотілося побувати у такій маленькій вежці.

— Мабуть, якась таємниця. Як схочеш, потім разом подивимось.

Мала ствердно хитнула головою.

— Ну, показуйте, що з Інтернетом, — Божена трималась, як майстер, що прибув за викликом.

Бора пояснила:

— Кабель — ось він, така штучка — там.

— Яка штучка?.. Ага, роутер маєте. Добре.

Дівчинка перевірила шнури та дроти, розслаблено пройшлась легкими пальцями по клавіатурі, завмерла перед монітором. Щось не виходило, вона підсунула крісло ближче, застукотіла пришвидшено. Двічі телефонувала комусь, консультувалась.

Цікаво, чи має вона у школі прізвисько? Викапана Пеппі Довгапанчоха, але старша від книжкової на кілька років. Розкуйовджене волосся слухняно тримало завдану гелем форму, одне з пасм, на лівій скроні, — світлішого кольору. Кирпатий ніс та щоки вкривало ніжне ластовиння. Доросла самовпевненість поєднувалась із дитячою безпосередністю.

Бора залишила дівчинку, спустившись на кухню, але та прийшла за нею через кілька хвилин.

— Ви за Інтернет не платили вже кілька місяців! — радісно повідомила вона. — Я голову ламаю: що таке, у чому проблема, а у вас Інтернет відключений.

— Я не знала.

— Ви, чесне слово, як не в себе вдома.

— Так воно і є, — погодилась Бора.

Дівчинка усміхнулась: хороший жарт.

— У тій інтернет-фірмі, — повернулася вона до теми, — працює хлопець, що ставив експеримент з дешевими кедами. Зможете завтра до обіду заплатити? Вам одразу й увімкнуть.

«Накрились нові черевички», — подумала Бора і сказала:

— Зможу. А як тебе у школі називають? Божена?

— Божка. А що?

Запитання залишилось без відповіді: мобілка обізвалась, глянула на екран — Лідія.

— Не забула? — заторохкотіла та скоромовкою. — Прийде хлоп тополю пиляти. Післязавтра, раніше не може, у першій половині дня. Будь вдома. Все. Я нагадаю.

З шефом усе залагодилося напрочуд просто: чи то він був у доброму гуморі, чи то і справді не було потреби спішити, але він лише підколов Бору, почувши її голос у слухавці: ось бачиш, ні в чому людина не може бути певна у часи залежності від Інтернету, ну добре, справа терпить, завтра привезеш, навіть після обіду.

Пластунка Божка розпалила вогонь у каміні за одну хвилину. Тут, біля палаючого каміна, вони й засиділися при розмові до темряви. А почалося із запитання Божки: «То ви тут, у цьому домі, не господиня?» І Бора чомусь розповіла цій дівчинці про останні події. Про дім, про сина з Катєю, про коней… Божка слухала уважно, зупиняла наївними, напівдитячими запитаннями або ж навпаки — щось таке зарозуміле тулила — в ній абсолютно органічно поєднувалося одне з другим.

— Коні можуть бути справою життя, — зробила вона висновок. — Я вашого сина розумію. А я, — довірливо повідомила вона, беручи яблуко, — займатимусь глобальною проблемою людства… — голосне хрумтіння. — Безпекою життєдіяльності Інтернету.

Бора підкинула три цурпалки у комин, у стишене полум’я, і, повернувшись на шкіряний диван, сказала:

— Я про це вже не один місяць думаю.

— Про що?

— Про те, що вихід Інтернету з-під контролю людини — справа кількох років.

Божка завзято хрумтіла печивом.

— А-аа. Нє-є. Я про інше… Інтернет з-під контролю не вийде. Навіщо вам про це думати?

І Бора розповіла, що пише книжку, вже третій рік пише і, мабуть, ще довго писатиме, бо знову переробляє, знову їй не подобається.

— І що? — запитала Божка — Про що буде книжка?

— Про кінець світу, — сказала Бора. — Уяви. Одного дня на усій земній кулі зникає Інтернет. Хаос, розгубленість, марні спроби відновити втрачені зв’язки…

— Ні, — знову заперечує дівчинка. — Такого не буде.

— Інтернет не може вийти з-під контролю?

— Не може. Можуть відключити Інтернет в окремій країні, можуть обмежити доступ до певних інтернет-ресурсів, але такого, аби увесь Інтернет накрився — ні. Це… ну як вам пояснити? Якби усі літаки, що зараз у повітрі, одночасно впали на землю. Це неможливо.

— У романі усе можливо. А в житті — й поготів. У художньому творі автор може сказати: а що, якби… І розкрутити ситуацію. Мені цікаво почати з неймовірного чи малоймовірного.

— Гаразд. Припустимо. І з чого у вас ця заворушка починається? — Тон Божки робиться зацікавлено-діловим. — Увесь цей хаос — з чого починається? З якого моменту?

— Одного дня ніхто не може увійти в Інтернет.

— Ні, — заперечує Божка. — Не так. Це міг би бути поетапний процес. Спочатку на Фейсбуці ніхто не побачить стіну, ні свого профілю, ні загальну. Одного дня вона стане білою — жодних повідомлень, жодних постів, жодних фоток… Розумієте? У користувачів виникне враження, що Фейсбук заглючив, але це буде початком кінця. Таке припустити можна.

— Скайп перестане відповідати на запити користувачів, — продовжила Бора. — Сисадміни збожеволіють…

— Це хакери у вас там зроблять? Стіну обвалять?

— Ні. Вона сама впаде, завдяки внутрішнім руйнівним процесам. Вони накопичаться до критичної маси, і одного дня як рвоне!

— Нереально. Але цікаво. Фантастика, одне слово.

— Там не в тому річ, що Інтернет зникне, у мене там власне про Інтернет мало йтиметься, а у тому, як люди собі даватимуть раду у нових умовах.

Зміст деяких Божчиних термінів та фраз Бора навіть не пробувала осягнути, їй не потрібна була така деталізація, навпаки — вона могла виявитися зайвою, здатною розмити вигадану історію напливом надмірних пояснень. Але Борі бракувало знання зайвого, багатьом відомого, однак побаченого під новим кутом зору. Саме у цьому була потреба. І вона несподівано отримала таку співрозмовницю: дівчинка, яка мала певні плани щодо безпеки всесвітньої мережі, охоче розмірковувала на тему: а що, якби…

Вона й про батьків своїх розповіла, про те, що мама з татом — науковці, археологи. Їздять по світу за міжнародними програмами і тепер вже третій тиждень працюють у Румунії. Батьки вважають її дорослою і змирились, що вона за їхньої відсутності залишається у квартирі сама і не переходить жити до бабці на другий кінець міста. З батьками вона виходить на зв’язок по скайпу, а бабусі справно телефонує двічі на день, доповідає, що і як, і ця звичка компенсує недоліки її надмірної самостійності.

Божка і тепер не забула сказати бабусі «добраніч». Вже майже о десятій вечора, після того, як Бора похопилася, глянувши на годинник: так, критична межа, або я проводжаю тебе, або тобі доведеться залишитись, бо в ніч саму не пущу. А мала й зраділа, ніби навмисно тягнула, аби почути пропозицію залишитися.

— Ти не сказала бабусі, що ночуватимеш не вдома? Чи я не почула? — запитала Бора, повертаючись з ванної.

— А яка різниця? — знизала плечима гостя. — Забагато пояснювати. Не хочу бабусю хвилювати.

— Але… Я почувалася б краще, якби ти цього не приховувала.

— Та я й не приховую. Просто не хочу… — замовчала, добираючи слова, — зайвої деталізації. Це усе умовності, вони у житті лише заважають. Завтра вранці заїду додому, перевдягнуся, візьму зошити і піду до школи, які проблеми?

…Засинала Бора, почуваючи себе безпритульною, якій пощастило знайти сухий та теплий нічліг. Це відчуття потрапило до неї листом миттєвого щастя, випадково переплутавши адресата. Воно призначалося іншій людині — тій, що тішиться від самої лишень відсутності холоду, вогкості, протягів й має змогу випростати втомлені ноги. Ось воно, хвилинне щастя! Душею й тілом розлилася чиста радість, не отруєна непевністю і турботами про те, що буде завтра. І таким реальним виявився цей уявний стан, так блискавично переформатував він на цю мить сприйняття світу, що, зі свого надійного прихистку почувши дихання вітру за вікном та шурхіт крапель дощу у траві, Бора подумала не своє: «яка чудова мелодія за вікном», а чуже: «як добре, що маю, де сховатись від негоди».

У бічній кімнаті руденька Божка вмощується на рипучому дивані. До звуків за вікном приєднується уривчаста, ледь вловима музика з навушників її плеєра.