Бора

4

Десь внизу, в глибині будинку, скрапує вода з несправного крана. Бора глянула на годинник й відкинула ковдру. Ще не вистачало, аби мала спізнилась до школи! Намацавши ногами капці, пішла у сусідню кімнату будити свою гостю. Божка розплющила очі — безтямний погляд, забула, де вона є. Довгі руді вії учора ховалися під шаром чорної туші, яку Божка змила перед сном. У чотирнадцять років з особливим завзяттям псують банальними втручаннями природну красу, особливо таких виняткових, кольору міді, вій.

— А-а-а, — дійшло до Божки, — все, встаю.

Вона бубонить у мобілку, виходячи з ванної, піднімаючись нагору та спускаючись на кухню. Після Божки у ванній залишилась вода на підлозі, захляпана зубною пастою раковина та цівочка води з погано закрученого крана.

Бора мовчки витерла підлогу, нагодувала дівчинку яєчнею, провела до хвіртки, домовившись про похід за новим взуттям. Велосипед стрімко покотився вулицею вниз, Бора провела його поглядом і повернулась у будинок. Там стояла оглушлива тиша.

Відчинила вікно у своїй кімнаті. Над парком піднімалося сонце, заливаючи ніжною позолотою вологі від нічного дощу верхівки дерев, повитий плющем паркан, хризантеми у траві та повалену тополю. На широкому підвіконні знову вляглися дві постелі. Бора попідкидала подушки, перевертаючи та енергійно збиваючи їх долонями — й сама здивувалась, звідки узялась нова звичка, як ніби здавна існуючі у будинку правила самі підказали, що слід робити.

Взялася обдзвонювати своїх.

Влад відгукнувся не одразу; почувши його заспаний голос, Бора згадала, що вони вчора відзначали «особливу подію» й лягли, мабуть, пізно. Син пробурмотів: «угу, угу», так остаточно й не прокинувшись.

Мама, навпаки, відгукнулась бадьорим піднесенням: у них ранок був у розпалі. Мама прала фіранки, тато витягував з пилососа затягнуту шкарпетку.

Про те, що у горлі дряпає, Бора сказала лише Лідії, набравши її номер, та й то лише тому, що вона запитала про самопочуття. Подруга сприйняла почуте як керівництво до дії. Заявилася несподівано — яскрава, усміхнена, у ледь чутній хмарці гіркуватих парфумів. Привезла меду, лимонів та калини — три пучки стиглих кетягів, зв’язаних докупи ниткою.

— Тобі — від нашого саду. Став чайник.

— Як я люблю калину, — зраділа Бора. — Запарю її як чай. Будеш зі мною? Чи тобі звичайного чаю?

— Мені — чорного, міцного. Я запаху калини не люблю.

— Та що ти! — засміялась Бора. — Калина пахне чоловіком. Трохи шкарпетками, трохи спермою, трохи чимось невловимим, що не піддається визначенню.

Лідія похитала головою, здійнявши брови, й заходилася різати лимон. З привезених новин одна була такою: телефонувала Світлана з Мілану. Просила влаштувати батька у будинок престарілих.

— …людей похилого віку, — автоматично виправила Бора.

Лідія відмахнулася:

— Яка різниця.

— Якого батька? — дійшло до Бори. — У неї хіба є батько?

Світлана була Лідиною подругою дитинства. Бора саме так сприймала її, через Лідію; бо напряму вони, мабуть, і не товаришували б. Колись з нотками ревнощів у голосі Світлана сказала Борі та Лідії: це ви такі нерозлийвода не тому, що жіноча дружба і усе таке інше, а тому, що між вами ніколи не ставав чоловік. «У якому сенсі?» — поцікавилась Бора. — «Вам подобаються різні типи чоловіків, — пояснила Світлана. — Неможливість збігів у симпатії до чоловіків — основа жіночої дружби. У цьому секрет вашого взаєморозуміння».

Зараз Світлана потребувала допомоги. Її батько — Бора вперше почула цю історію — пішов з сім’ї, коли діти були зовсім маленькі, виїхав зі Стрия в якесь інше районне містечко, викликавши бурю розмов, бо його нова жінка була років на десять старшою, мала двох дітей і була далеко не такою привабливою, як Світланина мати. «Пороблено», — шепотілися жінки. — «Ноги його більше не буде у нашому домі! — погрожувала мама Світлани, — і з дітьми йому більше не бачитись!..» У місті подивувались сенсації, язиками поплескали — та й забули; інші надзвичайні події місцевого масштабу витіснили цю новину. І ось тепер, тридцять років потому, коли померла друга дружина Світланиного батька, на світ вилізло, що будинок переписаний на її дітей, — спільних у них не було, — а ті за першої ж нагоди нагадали вітчиму, що у нього у Стрию залишилося житло, й показали йому його ж паспорт зі штампом про виписку.

Як лише вдалося таке прокрутити?

Старий потрапив до лікарні, у кардіологічне відділення, тепер він у реабілітаційному центрі. Світлана просить прилаштувати його у будинок престарілих, бо він не хоче повертатись туди, де його не чекають.

— А брат Світлани? — згадала Бора. — Що він?

— Живе у Стрию. У нього сім’я, діти, він чути ні про що не хоче. Каже: а хто це? Я, каже, того батька на вулиці б не впізнав… Нема кому дати раду з тим старим, — підвела риску Лідія. — Закину тебе на роботу і поїду з’ясовувати, що можна зробити.

Руки на кермі у мажорських шкіряних рукавичках — Лідія привезла Бору у видавництво на своєму «Фольксвагені-гольфі» і, перехилившись через звільнене пасажирське сидіння, гукнула навздогін, відчинивши дверцята: передзвони, коли назад, може, заїду!

Про існування взуттєвої крамнички у напівпідвальному приміщенні за два квартали від видавництва Бора й не здогадувалась. Взуття, виставлене на поличках, справді було якісним та недорогим. Йшла за чобітками, але до душі припали теплі черевички на зручних широких підборах — Бора міряла їх, сором’язливо посунувши подалі під лавку старе взуття. Пройшлася взад-вперед і вже не захотіла перевзуватися. Заощадила на покупці рівно стільки, аби придбати дві пари капців та повернути борг за Інтернет. Старе взуття сховала у новенький хрусткий пакет — і акуратно опустила його у смітник на виході з крамнички, мало не переплутавши з пакетом із капцями. Божчина обізнаність у побутовій науці справила на неї ще більше враження, аніж учорашня компетентність у сфері соціальних мереж та інших інтернет-премудростей. Виявляється, ця мала пристосувалась до життя. Чи так завжди буває при батьках, зосереджених на собі?

На хвилі піднесення Бора готова була засісти за роботу. Але жодної сторінки написати не вдалося.

Божка приїхала за своїм плеєром — забула його у горішній кімнаті.

Лідія подзвонила:

— Ти вже вдома?.. Слухай, біда з тим дідом. У реабілітаційному центрі його більше не можуть тримати, скільки можна, кажуть, забирайте! В одному геріатричному центрі його не приймають, бо усіх документів немає. У другому подібному пансіонаті — ремонт. Треба кілька днів того діда десь «перетримати».

Так і сказала: «перетримати», як про песика чи котика, господарів якого тиждень-другий не буде вдома.

— Заберу його до Стрия, — невпевнено мовила Лідія, помовчавши. — Ну, а куди його?

Тиша у слухавці. Чути, як десь там біля Лідії ворони каркають та автівки гудуть.

— Та вези вже сюди, — озивається Бора. — Тільки ненадовго!

У кімнаті на першому поверсі, звідки йдуть вгору сходи, буде старому тимчасовий прихисток. Бо куди ж його, справді? Три кімнатки на другому поверсі — «дівоча» територія.

Вікно долішньої кімнати виходить у сад, як і вікно кімнати Бори нагорі. Шафу навіть не знадобилося звільняти від речей, вона була майже порожньою — окрім двох ковдр та акордеона «Weltmeister», нічого там не знайшли, хіба щітку до одягу на одній з полиць, ніби у готелі. Божка дістала акордеон — він зблиснув бордовими лаковими боками та металевими ажурними насадками з вензелями. Сухо клацнули чорно-білі клавіші, акордеон зітхнув, втягнувши й випустивши повітря зі своїх застояних легень. З дзвінким стуком впала на акордеон одна з пластмасових жабок-заколок з голови Божки. Її сьогоднішня фішка — ефектна зачіска: двома десятками дрібних заколок схоплено перекручені пасма — волосся стовбурчиться навсібіч. Це виглядає стильно.

Підготувалися як слід, знайшли ще дві подушки нагорі, у кімнаті Божки, зі стосу білизни витягли чисту постіль. Що ще треба старій людині? Хіба кашу.

Поставили варити гречку на молоці.

Дід виявився доволі моложавим чоловіком похилого віку. Схожим на президента Кравчука.

— Дозвольте відрекомендуватися: Іван Іванович Стахура, — вклонився, піднявши капелюха.

Зовсім він не був подібний на хворого, приниженого та упослідженого старця. Спина рівна, густий сивий чуб, зачесаний вгору, і жодних ознак залисин. Бора звернула на це увагу, коли гість нахилився, аби поставити на підлогу свою валізу — неочікувано сучасного вигляду. Лідія опустила поруч великий паперовий пакет з речами.

— Ходімо, покажу вам вашу кімнату, — голосом покоївки сказала Бора й, щоб пом’якшити несподіваний ефект, усміхнулась.

Іван Іванович з готовністю рушив за нею, уважно обдивився кімнату, помацав ковдру, складену на дивані, покосився у бік сходів і запитав:

— А іншої кімнати у вас немає?

Бора здивовано скинула брови.

— Я сказала Івану Івановичу, що він може зупинитися тут на кілька днів, — втрутилась Лідія.

— Якщо ціна, — розважливо додав Іван Іванович, — буде помірною.

І це була лише прелюдія до трагікомічної сцени, яка тут-таки й відбулася. Її імпровізований повтор разом з прологом — тепер вже у Божчиному виконанні — можна було побачити за годину після подій. Вона ж зіграла її на «біс» наступного дня, вже у доповненому та вдосконаленому вигляді. І згодом театр одного актора не раз зривав аплодисменти вдячних глядачів, частина яких були того вечора небайдужими учасниками реальних подій.

Божка починає цю сценку зі стуку в уявні двері. Обличчя її зберігає невимушено-серйозний вигляд — їй це, на диво, вдається, що промовисто свідчить про неабиякий акторський талант.

«Дозвольте відрекомендуватися, — неспішно починає вона низьким голосом, обводячи присутніх уважним поглядом, а ті вже починають стримано усміхатися. — Іван Іванович Стахура!» — «Ходімо, — змінює виконавиця інтермедії голос і з привітною усмішкою присідає у кніксені, — я покажу вам вашу кімнату…»

(«Та невже я так ходжу?» — кожного разу вставляє у цьому місці Бора.) Покрутивши стегнами, Божка зупиняє хід на місці, з її обличчя сходить усмішка, вона роздивляється навсібіч, хмуриться і каже низьким голосом: «Чи немає у вас інших кімнат? Ця мені не підходить! Ну що це: сходи (робить зневажливий жест правою рукою). Прохідний двір!» У цьому місці театр одного актора щоразу вдається до деяких імпровізацій, стрімко підбираючись до кульмінаційного моменту. «Що? — обурено вигукує Божка. — Що ви сказали?!» — і миттєво переключається на схвильований дискант: «Я! Сказала! Що Іван Іванович зможе тут зупинитись!» Вираз обличчя артистки знову змінюється, і вона розважливо додає низьким голосом: «Якщо зійдемось у ціні…»

Їй вдається у блискавичному темпі міняти маски, різними голосами, у різному темпі та з різним виразом обличчя: «Тут вам не готель! І не цеє! Не мебльовані кімнати!» — «Боро, ти не зрозуміла!» — «У мене… гроші є…» — «Що ви собі дозволяєте?» — «Я не хочу безкоштовно». — «Лідко!» — «Боро!» — «Ну добре, шановні, я згоден на цю кімнату. Двісті гривень за тиждень, включно із зміною постільної білизни та вранішньою кавою. І ні гривнею більше».

Вперше цю Божчину моновиставу глядачі побачили того ж вечора, вже після з’ясування, що й до чого і хто що мав на увазі.

— Отже, я ваш гість, — зрозумів нарешті Іван Іванович. — Вибачте! Я ж вирішив, що мене везуть подивитись житло, яке я винайму на кілька днів. Ще раз прошу вибачити…

Банячок каші, звареної для гостя, розділили на усіх, — призабутий запах гречки з молоком вирішив за усіх питання, що на вечерю. Коли дійшло до чаю, Божка раптом пурхнула, прикривши долонею рота, розреготалась, встала і вперше видала, сама-одна в усіх ролях, сценку «Знайомство з Іваном Івановичем».

Засиділись так, що Божка знову залишилась. Лідка, здивувавшись, як швидко збіг час, по телефону перевірила у дітей уроки і таки подалася до Стрия — їй додому година їзди.

Бора розкладала на кухні по поличках чистий посуд, прислухаючись до звуків з вітальні — Божка з Іваном Івановичем щось жваво обговорювали.

— …не у буквальному сенсі, — перші слова, які добре почула Бора, повертаючись до кімнати з каміном.

Іван Іванович зробив паузу, посмикуючи себе за кудлату брову, і повів далі:

— Не в сенсі — катастрофа, метеоритний дощ чи війна, ні. Принаймні я так думаю. Але це, безумовно, буде суд світу цьому, як казав Матвій. Година спокуси, щоб випробувати тих, хто живе на землі. Кожному доведеться замислитись над тим, у чому полягає його особистий ratio vivendi.

Божка примружилась.

— Сенс життя, — переклав Іван Іванович з латини.

— Боро, чуєте? — Божка сиділа, обпершись руками на стіл, колінами — у крісло. — Чуєте? Іван Іванович каже, що буде другий всесвітній потоп.

— Не так буквально. Я кажу, що на початку ХХІ століття на людство чекає велике випробування. Друге за масштабністю після всесвітнього потопу. Але ж це не новина.

Божка виразно скосила погляд на Бору. Бора не відреагувала.

— Хоча і перший потоп теж був не стільки природним катаклізмом, скільки явищем морального рівня. Загинули ті, хто вбили свої душі, хто був причетний до руйнування світової гармонії, — Іван Іванович смикнув себе за брову і забрав руку, ніби згадав, що це погана звичка.

— Усі ж тоді практично загинули! — Божка поміняла позу, спустивши ноги під стіл. — Виходить, усі знищили свої душі?

— Окрім Ноя та його сім’ї! — підняв палець вгору Іван Іванович. — Люди надто довго випробовували терпіння вищої сили.

— Ну не знаю… А може, тепер кінець світу означатиме щось зовсім інше… — озвалась Божка.

— У сенсі? — рука Івана Івановича знову потяглась до брови.

— Наприклад, покарання втратою чогось дуже важливого та звичного, без чого більшість людей вже не уявляють свого життя…

— Скажімо, мобільного зв’язку? — уточнив Іван Іванович.

— Або Інтернету, — підказала Божка. — Це ж тоді буде все, гаси світло! Повний хаос та всесвітня безпорадність.

— Ні. На такий подарунок людство не заслуговує, — відказав Іван Іванович. — Це не кара.

— А Бора книжку про це пише… Нічого, що я про це кажу? — озирнулась на Бору.

— Непогано було б спочатку дозволу запитати, — озвалась нарешті Бора.

— Ну ви ж усе одно з Іваном Івановичем на цю тему вийдете, то для чого усі ці проміжні етапи?

Іван Іванович зберігає делікатне мовчання.

— Ну це ж казки, про всесвітній потоп! — повертається до теми Божка, струсонувши волоссям. Дві жабки-заколки зі стукотом летять на стіл.

— Які ж це казки? — мало не ображається Іван Іванович. — Неповних дванадцять тисяч років тому на землі стався глобальний катаклізм. Про це свідчать усі священні писання світу, в тому числі Біблія. І наука має докази цьому. Геологічні. Після нового глобального потрясіння почнуться нові часи.

— Іване Івановичу, — каже Бора, — а ви хто у минулому? Чим ви займалися?

— Латину в медучилищі викладав. І за покликом душі — в гімназії факультатив з історії живопису. Улюблена тема: художники-примітивісти. А потім почалися скорочення… І я пішов на пенсію.

Дрова у каміні дзвінко вистрілюють, ніби хтось у куті кімнати зламав суху гілку.

— А ви цього катаклізму боїтеся? — не відступається Божка.

— Я? — здивовано каже Іван Іванович. І починає сміятися. — O sancta simplicitas! — у нього навіть сльози виступають на очах. — «О свята простота!»

Божка й собі усміхається, трохи здивовано: що, мовляв, такого смішного сказала? Поправляє напівзруйновану зачіску. Бора мовчить.

— Я… — Іван Іванович витягує з кишені білосніжний носовичок і витирає очі. — Я, дівчата, цього іспиту не складу. Я його вже успішно завалив. Хоч бійся, хоч не бійся.

Вночі Бора чує, як внизу крутиться Іван Іванович, як ледь чутно судомно переводить дух, підхоплюється, човгає на кухню, а повернувшись — чути рипіння канапи — завмирає. Сидить, мабуть. Довго-довго сидить нерухомий.

Про те, що привело його у цей дім, вони того вечора навіть не згадували.

У розпал ранкових зборів Божці вдається ще й по телефону теревенити — метушиться у своїй кімнаті з мобілкою біля вуха. Бора ловить уривки фраз, дивуючись, які беззмістовні розмови може вести розумничка Божка, коли думає, що її ніхто, окрім співрозмовниці, не чує.

— Давай, давай, — пирскає Божка. — Що нє? Що нє? Усі умови виконано. Ну і ти сама ж перевірила, усе чесно.

Бора щойно піднялася до себе — шукає флешку, вона десь тут могла випасти, біля столика із ноутбуком. Їй добре чути, як з-за прочинених дверей Божка під’юджує товаришку:

— Ага. Не викручуйся тепер!

Бора стає на коліна, зазирає під канапу і бачить свою флешку — онде куди вона залетіла. Чим би її звідти дістати?

Регіт з сусідньої кімнати.

— Ну, а ти тіпа не перевірила! Ти ж перевірила! Не вірила — й перевірила.

Як часом по-дурному виглядають збоку чужі розмови, матінко рідна… Бора бере зі столу журнал та підсуває його під диван: трошки бракує, аби дотягнутись до флешки.

— Все! Розмови закінчено, — переходить у наступ Божка, у неї щось падає на підлогу з глухим звуком, мабуть, підручник або мобільник — ні не мобільник, бо розмова триває: — Сказано було: двічі переночувати деінде. Я виграла. Два рази, і не вдома, і не у бабці. Ти мені тепер винна бажання. За першої ж вимоги виконуєш. Проспорила, то визнай програш!

Борі нарешті вдається підчепити флешку кутом журналу, вона виштовхує її, підбирає і, затиснувши у долоні, спускається сходами донизу, намагаючись ступати тихіше. З вікна долішньої кімнати їй видно, як Іван Іванович, прогулюючись у саду, видивляється щось у заростях барвінку під стіною.

— Боро! — чути через кілька хвилин Божчин голос з передпокою. — Боро, я йду!

— Щасливо! — відгукується Бора з кухні.

— Мене що, ніхто й проводжати не вийде? — не заспокоюється Божка.

— У мене молоко на плиті, — відповідає Бора.

— У-у! — невдоволено озивається Божка. — Ловіть своє молоко. А я пішла!

Бора стоїть біля плити — газ вимкнутий, усі конфорки вільні, жодного банячка. Навіть чайник стоїть собі збоку, на підставці, біля заварника у червоних маках, біля великого горнятка з намальованими на ньому півнем та куркою.