Бора

13

Симпатія між Ганною Петрівною та Іваном Івановичем розквітла на прихильності до чистоти й порядку та на улюбленій темі: квіти та декоративні кущі. Інше було несуттєвим — різниця у рівні освіченості та ступінь відкритості, зовнішня вишуканість одного та підкреслена простота іншої. Вони швидко перейшли від розмов до діла — узялися вдвох порядкувати у саду, завзято порпалися у землі — щось викопували на зиму, щось пересаджували. Їм бракувало дотепер підтримки одне одного, аби нарешті почати нове діло так натхненно й так невчасно. Хоча, як запевняли вони, осінь для роботи у квітнику та у саду — така ж гаряча пора, як весна. Лише результати отримають пізніше.

Бора з усім погодилась: робіть, як вважаєте за потрібне. І ці двоє пропадали у саду, закинувши усі інші справи. В домі говорили про те саме, і значення багатьох слів Борі були невідомими: спірея, дейция, вейгела… Почувши назву «форзиція», таки не втрималась, втрутилась у розмову: форзицію я знаю, це такі кущики жовтенькі, першими цвітуть навесні, он один такий, якщо не помиляюсь, під парканом. На неї подивились поблажливо, кивнули одночасно: правильно, молодець.

Ганна Петрівна приходила тепер щодня, приносила саджанці кущів — коріння, загорнуте у вогкий папір, тримала у руці, немов крихке скло. Схилившись над шкільним зошитом у клітинку, голова до голови, вони з Іваном Івановичем малювали схеми насадження. Гордій лише хмикав, підсміюючись, — він виявився байдужим до екзотики: зарослий сад байдикуватого господаря, казав, це і є справжній сад. Але не відмовляв у допомозі, узявся лагодити низенький парканчик з порізаних грубих гілок — облаштовувати триярусну клумбу з дерев’яними підпорками.

Під вікном голоси: сперечаються, де навесні найкраще висадити гліцинію. «Яка то гліцинія? — подумала Бора, — як виглядає?» І спустилась у сад. Варто було лише запитати, як Іван Іванович хутко приніс з дому альбом фоторепродукцій Клода Моне і з молодечим завзяттям узявся пояснювати, обережно тицяючи пальцем у глянцеві сторінки: ось вона, гліцинія, у саду художника у Живерні. Він писав цей повитий гліцинією японський місточок безліч разів, при різному освітленні, у різні години доби та у різні сезони. Квіти духмяної, ніжно-бузкової гліцинії, що звисає гронами з поруччя місточка або з верхівки альтанки — це мрія Івана Івановича. Ганна Петрівна слухає його з готовністю однодумця, голова повертається за ним, як сонях за сонцем, очі грають. А Іван Іванович ніби й не помічає нічого, віддає Борі альбом: занесеш додому? — і знову одягає захисні рукавички. До роботи!

Він і так вже багато часу змарнував. Усе життя збирався, але навіть не спробував бодай на крок наблизитись до своєї фантазії. Йому весь час щось заважало, аж поки події останніх місяців не підвели до висновку, що він вже не встигне реалізувати своєї давньої мрії, надто багато часу потребувала вона для втілення, може, й усього життя, такого скороминущого, що встигнути посадити ще можна, а дочекатись результату — вже ні. Іван Іванович, якому не дано було писати фарбами, хотів творити живу картину барвами квітів, кущів та дерев: вона увесь час змінювала б кольорові плями та конфігурацію ліній, щоразу виглядаючи по-іншому. Майже уся територія навколо будинку, де він нещодавно мешкав, належала корисним рослинам, моркві-петрушці, малині-смородині. Лише маленькі клаптики землі за залишковим принципом переходили у володіння рослин, що не давали нічого їстівного, а отже, й не могли претендувати на помітну площу. На тих острівках не було де розгорнутись, а Іван Іванович мріяв масштабно, з розмахом, він прагнув господарювати без жодних обмежень у великому саду, в якому з ранньої весни до пізньої осені щось цвіло б та зеленіло, де буяла б квіткова палітра, на якій він змішував та обирав несподівані та свіжі поєднання кольорів.

І зараз він узявся за діло так натхненно, що Бора раз у раз відволікалась від свого роману — з другого поверху, з вікна своєї кімнати спостерігала, як чоловік та жінка, обоє пенсійного віку, метушились у саду, і сміялись, і сперечалися, як підлітки.

У ванній кімнаті шуміла вода. Було чути, як Іван Іванович наспівує: «Намалюй мені ні-іч, коли падають зо-орі…» Бора крутила в руках опудало ворони, яке невідомо хто заніс до кухні.

— А батьки Володі теж тут жили? — запитала Бора, натиснувши кнопку під крилом чорної ворони. Крила з механічним звуком роз’їхалися.

Ганна Петрівна ствердно хитнула головою. Вона збирала посуд зі столу і була, як завжди, мовчазна та зосереджена на тому, що робить.

— У цьому будинку? — Бора склала крила птаха — механізм відгукнувся сухим клацанням.

Ганна Петрівна ворухнула бровами, стиснувши губи, і знову кивнула.

— А куди вони поділися? — Бора знову натиснула кнопку.

— Та що ви, як маленька! Поламаєте! — дорікнула їй Ганна Петрівна.

Бора слухняно повернула крила ворони на місце й відставила опудало вбік.

— До Севастополя перебралися, — знехотя відповіла Ганна Петрівна, — мама Володі там мала сестру, вже геть стареньку, після неї залишилася квартира.

— Ось як? — здивувалась Бора. — А якщо вони захочуть повернутися до Львова?

— Не захочуть. Вони назавжди туди виїхали. Заради морського клімату.

— То вони самі з Криму?

— Мама Володі з Севастополя, а тато з батьками — з Калуги. Чи з Саратова. Зараз вже точно не скажу. Батьки його батька потрапили до Львова ще до війни, а може, одразу після війни. Сюди їхній завод перевели…

— То ви їх давно знаєте?

— Дуже давно.

— А Володя де похований?

— Хто???

— Володя.

До сліз, до бурякового кольору обличчя закашлялась Ганна Петрівна. Мало не вдавилась. А коли прийшла до тями, коли повірила, що Бора справді нічого не знає, пояснила.

Він вирушив у подорож. На велосипеді. Поклавши собі за десять років проїхати не менше ста країн світу. А може, й жартував, хтозна.

Обличчя Бори пішло червоними плямами.

Вони немов змагалися, хто кого сильніше здивує.

— Ну так, — ще раз підтвердила Ганна Петрівна, порушивши мовчанку. — А ви звідки таку дурню взяли?

— А що я могла подумати?

— Та що завгодно! Але ж не таке! Ви що, документів на дім не бачили?.. Володимир такий впертий, та що ви! Може довго дозрівати, але якщо вже вирішив, все, немає сенсу пручатися — зробить по-своєму, будьте певні, хто-хто, а я це добре знаю. Стільки років поруч!

— А де він ночує?

Ганна Петрівна знітилась.

— Не знаю. Де доведеться. Хоч би й у полі. Він має таке спеціальне легке ліжко-намет, — і подумавши, додала: — У напрямку до Непалу збирався вирушити.

— Але щось же він говорив? — не здавалася Бора. — Якось пояснював? Свої наміри, свій вчинок він мусив якось пояснити.

— Ну що казав? Я, казав, землі не бачив…

— Якої землі?

— Планети.

— То що він — зовсім зник і не дається чути?

— Слухайте, як захоче з вами спілкуватись, дасть якось знати.

— То він сюди колись повернеться?

— Чого б він тоді будинок вам залишав?..

Ганна Петрівна забрала зі столу навіть цукерничку, залишила букет хризантем і тацю з яблуками та абрикосами. У дверях озирнулася.

— Бачили у коморі Бору?..

Бора дивиться на все око, нічого не розуміючи.

— Керамічні літери бачили?

— Н-ні… Що за літери?

— Оце, казав, запитаєш, чи вона погодиться. А тоді поклич майстра, нехай над входом у віньєтці вмурує назву — «Бора», — Ганна Петрівна обвела кухню прискіпливим господарським поглядом — перевірила, чи достатньо чисту залишає територію після себе, і на прощання зауважила: — Про острів Бора-Бора говорив.

— Що за маячня? — Бора знову потягнулась до ворони, намацала кнопку. — Це ж… посередині Тихого океану. Он на карті у вітальні подивіться.

Ганна Петрівна глянула на Бору чи то з осудом, чи то зі співчуттям — і вийшла, нічого не сказавши.

Дощ шкрябався у шибку, немов Кіцмань ледь чутно випускав, прибирав та знову випускав дрібні кігтики. А тоді почалася злива, встала за вікном з шипінням сірою холодною стіною.

— …Їх було восьмеро у Ноєвому ковчезі, — зауважив Іван Іванович, — саме восьмеро.

Про число «вісім» ніхто не знав: ні Бора, ні Лідія, ані Гордій, тим більше, діти не знали — Божка та Митрик, а Ганна Петрівна озвалась: я знаю. Бора з Лідією перезирнулись.

— Сімейство Ноя врятувалось, — далі вів Іван Іванович, — щоб почати новий відлік історії. І це не казка, не легенда, це факт, який залишився в усіх релігіях світу. Люди, які знищили гармонію у своїй душі, загинули. Вісім, саме вісім — знак безкінечності! — врятувалися. Люди отримали ще один шанс щось важливе зрозуміти і виправити.

— А нас теж вісім! — Божка обвела поглядом усіх. — Я, Митрик, Бора, Гордій, Лідія, Іван Іванович, Ганна Петрівна, Кіцмань…

— Тоді дев’ятеро, — усміхнувся Гордій. — Бо моя Альма теж тут.

— Тварин не лічать, — зупинив їх Іван Іванович. — До Ноєва ковчега входили, як відомо, кожної тварі по парі, але людей, власне, було восьмеро: Ной з дружиною та сини з дружинами.

— Хто тоді восьмий? — не вгамовується Божка.

— Боро, — каже Гордій, — а у тебе в романі теж своєрідний всесвітній потоп?

— Ну… так. Кінець старого світу — початок нового.

— І до чого там люди прийдуть після усіх втрат?

— Одне одного набудуть. Усе почнеться спочатку.

— А давайте, — втрутилась з пропозицією Божка, — давайте влаштуємо вечір чесних відповідей. На будь-яке запитання присутні мають відповісти чесно. Або не відповідати взагалі. Сьогодні запитуємо Гордія.

— Знову гра? — усміхається він. — Чому ми постійно граємо, як діти?

— Тому що… — починає Божка і починає накручувати пасмо на вказівний палець. — Тому що у грі ми правдиві, у грі ми такі, які ми є. Іване Івановичу, починайте.

— Гордію, — миттєво озивається Іван Іванович, — чого ви не любите?

— Може, краще я запитання ставитиму?

— Ні, — втручається Божка. — Сьогодні ви відповідаєте. Якщо не хочете відповідати, кажіть: наступне запитання!

— Хм. Спробую. Чого не люблю? Не люблю, коли уся пара йде у свисток.

— Стоп, — каже Божка. — Не зрозуміла. Перепитувати й уточнювати можна. Коли пара йде у свисток?

— Коли язиком помотлошать-помотлошать, покричать-покричать і нічого-нічогісінько не зроблять.

— Ага, — погоджується Божка. — Добре. Далі.

— Коли немає вибору, не люблю.

— Ти завжди говориш правду? — вступає Бора.

— Не завжди, — відповідає Гордій не одразу.

— Ти коли-небудь плачеш? — підхоплює Лідія.

— Наступне запитання.

— Чому ви пішли з роботи? — це вже Іван Іванович. — Якщо не хочете, не відповідайте.

Мовчить Гордій. Зараз скаже: наступне запитання, думає Бора. А ні, починає відповідати:

— За офіційною версією — скорочення штатів, за неофіційною — зловживання алкоголем.

— А насправді?

— А насправді — побився з босом.

— Та ну! — не вірить Божка.

— Кажу, побився. Натовкли пики один одному. Просто на робочому місці. У його кабінеті.

— Я завжди думала, що боси битися не вміють, — дивується Бора.

— Мій екс-бос, виявляється, вміє. Приємно здивував на прощання.

— Може людина докорінно змінитися?

— Ще й як може.

— Які ваші плани на майбутнє?

— Подорож світ за очі.

— Та що це з усіма! — втручається Бора. — Куди усіх несе?..

Колективне інтерв’ю зупиняє телефонний дзвінок. Це Світлана з Італії. Лідія простягає Івану Івановичу мобілку:

— Це вас.

— Дякую, — каже Іван Іванович, і через декілька секунд, протягом яких усі намагаються зробити вигляд, що вони не прислухаються, повторює так само розгублено: — Дякую. Дуже дякую.

І віддає телефон Лідії.

— Що? — каже Лідія.

Іван Іванович проводить долонями по волоссю вгору.

— У мене, друзі, сьогодні день народження. І моя донька про це пам’ятає.

— Двадцять хвилин! — каже Ганна Петрівна, рішучо підводячись. — Рівно двадцять хвилин — і я подаю на стіл смажені пиріжки зі сливами, — вона обсмикує свою синю плетену кофтину і поспішає на кухню.

— Максимум — півгодини! — обертається у дверях.

— Гаразд, — каже Бора, — а я зроблю сільські канапки!

— Во-во! — згадує Божка. — Такі, як ваша бабуся робила. Від першого дня нашого знайомства обіцяєте. Майже три тижні чекаю.

— Ми що, лише три тижні знайомі?

— Цілих три тижні, прикиньте!

І починається суєта: стелять білу скатертину на стіл, несуть тарілки з кухні, ріжуть хліб на канапки… Альма на килимку біля виходу кілька разів міняє положення і починає скавучати, щоб її випустили надвір. Кіцмань гасає по хаті, як навіжений.

Дзвонить мобілка Лідії, знову кличуть Івана Івановича. На цей раз його вітає син, коротко й стримано. Мабуть, сестра попередила.

А Ганна Петрівна вже несе смажені пиріжки, і вечір складається чудово, а коли Лідія дві години потому, постеливши малому на розкладачці у своїй кімнаті, проходить через вітальню з халатом та піжамою у руці до ванної, Іван Іванович зупиняє її проханням:

— Лідуню, дитино, зроби мені послугу: дізнайся, коли у Світлани день народження? 26-го чи 28-го? Ви ж подруги.

Від несподіванки Лідія розгублюється й, призупинившись, відповідає не одразу:

— 28-го. Мені не треба запитувати, я знаю…

І Бора зіщулюється, згадавши, як Лідія говорила їй у кав’ярні: п’ять гривень чайових, щоб зрозумів, що й до чого, а на вулиці: чао, бамбіно, сорі! Зараз вона з усією непримиренністю до чоловічих вад скаже старому: «Я знаю, бо я подруга, а ви ж — батько, і не знаєте! Як ви із вашою феноменальною пам’яттю могли забути, коли день народження вашої доньки?»

Але Лідія мовчить. Виходить з кімнати, а тоді Бора чує її ледь вловний шепіт: «Боже милий…»

Стояли біля хвіртки, перемовляючись, і кожен тримався за свій велосипед. Божка — у широких карлсонівських шортах, у шапці-хатці і хлопець біля неї дивакуватої зовнішності. Окуляри у грубій чорній оправі, штани-шорти відкривають поглядам голі білі литки. З кишень куртки стирчать шнури.

Хлопець поправив окуляри, закинув через раму ногу з розв’язаною шнурівкою на кеді і, не помічаючи цього, покотився вулицею вниз: біла шворка майоріла на вітру.

Божка влетіла до хати з виразом обличчя не питайте, чом я сяю — витримала паузу і таки сама запитала: нікому не цікаво, хто мене проводжав?

— Що з обличчям? — придивилась до неї Бора. — Чому такого кольору? Морквяного соку напилася?

— Класно, правда? — Божка кинула у дзеркало задоволений погляд. — Це крем спеціальний, автозасмага. У нас є що поїсти?

Шия та вуха у Божки були природного кольору, а штучна засмага на обличчі виглядала як маска.

— Де ти його узяла, той крем? — запитала Бора, витягуючи з холодильника котлети.

— Суханова принесла до школи. Ми у туалеті намастилися. Як вам ефект?

— Н-ну… — зам’ялася Бора. — А шия ж біла.

Божка припинила жувати, кинулась до дзеркала.

— От засада! — вона заклопотано розглядала своє зображення, повертаючи обличчя вправо-вліво та витягуючи підборіддя. — Він помітив, як ви думаєте? Блін, я ж отак боком до нього стояла. От блін!

Бора не раз розмірковувала над тим, чому син не зателефонує просто так, без жодної потреби; а коли він нарешті подзвонив, вона налякалась.

— Ма!

Серце Бори мало не вискочило з грудей: що сталося?

— Ма, ти куди зникла? — голос Влада спокійно-піднесений. — День не дзвониш, два мовчиш, що з тобою?

— Усе гаразд, закрутилась. А ви як?

— Зайди, хоч глянеш, що у кімнаті моїй робиться.

— Та я вже дещо бачила. Я вам навіть маяк керамічний купила. З отворами-віконечками. Знизу закладається запалена свічка — і він починає світитися, кличе подорожніх з моря.

— Тобі сподобалась кімната, ма?

— Сподобалась. Той лимонний колір стін вже давно вигорів на сонці, та ще й нерівно. Там вже давно усе просилося до змін.

— Правда? — повеселішав Влад. — А ми до тебе збираємось. Яка адреса, кажи. Я вже трошки вільніший зараз. Печи млинці, прийдемо сьогодні у гості.

«Кілька разів вже тобі ту адресу казала», — думає Бора і радісно повторює назву вулиці та номер дому.

А за півгодини — дзвінок. Знову Влад.

— Ма, відбій! Важлива справа на вечір вилізла.

— …Яка справа?

— Маю прийняти чотирьох приватних скакунів. Двох — української верхової породи і двох — турійської. Коли я матиму власну стайню, у мене обов’язково будуть такі скакуни, це красені, ма. А зараз власник хоче зі мною поспілкуватися. Хороший конюх, — сміється, — тепер на вагу золота!

— Коли прийдете?

— Подзвоню, — і додає, повагавшись: — Цілую.

Спочатку Бора побачила маківку, що неспішно пливла над живоплотом поріділого білосніжника, а тоді побачила чоловіка — той зупинився біля хвіртки й, затримавши погляд на табличці, потер одне око.

— Поклич свого, — сказав безбарвним голосом, рипнувши хвірткою та зупинившись на початку доріжки.

Тепер Бора пізнала його за невиразним обличчям, за байдужим поглядом. Він був одним з тих трьох, на яких пішов Гордій з бензопилкою.

Не встигла поставити на землю таз з випраною білизною й гукнути Гордія, як з-за рогу вже летіла до хвіртки Альма, захлинаючись хриплим гавкотом. Непроханий візитер виявився спритним — вмить опинився за хвірткою, тягнув клямку до себе. Несподівана поява собаки оживила його порожні очі. Було з чого налякатися. Альма справляла зараз враження злого сторожового пса, переконливо видаючи бажане за дійсне. Гордій прикликав її до себе, вона без особливого ентузіазму послухалась, опустивши голову, й слухняно вмостилась збоку викладеної каменем доріжки, але сиділа напружена, не зводячи сторожкого погляду з гостя.

Чоловік за хвірткою щось сказав Гордієві. Упівголоса, не чути було, що саме. Бора навмисно демонструвала свою зацікавленість тим, що відбувається, — ніби Гордій потребував її мовчазної підтримки у себе за спиною, ніби чоловіка з порожніми очима міг стримати її уважний погляд.

Гордій щось відповів й пішов у дім, наказавши собаці «сидіти».

— Що таке? — запитала Бора.

Він махнув рукою, не втручайся, мовляв, усе гаразд. Вийшов із паспортом у руці, показав візитеру розкритий, не випускаючи зі своїх рук.

Чоловік за хвірткою знову потер око, мовчки повернувся й пішов — маківка пропливла над живоплотом у зворотному напрямку.

— Що? — сказала Бора. — Що він хотів?

— Хотів… записати погрози на диктофон, — Гордій підхопив таз з важкою вологою білизною.

— Які погрози? — Бора з Альмою поспішили за ним, повернули за будинок, де вздовж глухої стіни між деревами було натягнуто дві паралельні мотузки.

— Я взяв у товариша годинник…

Ляснуло у повітрі простирадло — Гордій тріпонув ним, аби воно розпрямилося.

— …виглядає як годинник, насправді такий пристрій, що реагує на увімкнутий поблизу диктофон, — повів далі. — Дає підсвітку на циферблат — якщо поруч працює диктофон.

— Для чого їм записувати на диктофон?

— А щоб був доказ, що не вони погрожують, а їм.

Вони розвішували рушники у чотири руки.

— А ти знав про це наперед?

— Здогадувався… Та й розвідка доповіла.

Бора недовірливо глянула: жартує? Ні, обличчя Гордія залишалось незворушним.

Бора хмикнула:

— Тому ти з ним так лагідно поспілкувався?

— Ага. Прошу-перепрошую і жест на додачу. Без слів.

Бора не бачила жесту. Він залишився поза її пильною увагою.

Гордій відставив вбік порожній таз.

Годинника на його руці не було.

— А годинник де? — не зрозуміла Бора.

— У кімнаті, — засміявся Гордій. — Шкода, скло пошкрябати можна. Без індикатора знаю, що у кишені того бовдура диктофон працював. Та хай йому грець! Ну що, відзначимо відступ ворогів?

— А паспорт для чого? — згадала Бора.

— Боро, це не паспорт, це диплом про вищу освіту. Червоний.

— Ану дай сюди свій диплом! — лише тут до неї дійшло: пургу жене, бреше в очі. Мало не вгріла його вздовж спини скрученою підковдрою. — Дай подивлюся, брехло! Що ти йому показав?

Він ухилився, відскочив на безпечну відстань:

— Та що це тебе обходить? Усе ж залагодилось. Більше вони не прийдуть.