Бойова група «Байєрсдорф»

Розділ перший. Формування бойової групи

Наприкінці січня 1944 року 14-та добровольча дивізія військ СС «Галичина» проходила навчання і тренування в навчальному таборі Гайделяґер, поблизу міста Дембіца. На цей момент у її лавах налічувалося близько 12 634 військовослужбовців[6], з яких 10 000 в усіх рангах були українцями. У вказаний час молоді добровольці загалом уже отримали загальний військовий вишкіл, ті з них, хто був відібраний для навчання окремих військових спеціальностей, поверталися з фахового вишколу, а унтер–офіцери й офіцери — з перевишколу. Однак навчання вояків окремих військових спеціальностей та підготовка технічних спеціалістів ще тривала. Частини та підрозділи дивізії перебували на початковій стадії формування.

Фріц Фрайтаґ

В останній тиждень січня 1944 року командир дивізії оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ[7] був скерований на навчання на 9‑й набір курсів командирів дивізій у Гіршберґу, в Сілезії[8]. Тут він навчався із 3 лютого по 1 березня 1944 року[9]. На період його відсутності обов'язки командира дивізії виконував оберштурмбаннфюрер СС Фрідріх Байєрсдорф, командир 14‑го добровольчого артилерійського полку СС, який на той момент був найстаршим командиром полку в дивізії. Під його керівництвом дивізія мала продовжувати вишкіл та формування. Хоча Байєрсдорф перебував у дивізії лише шість тижнів, але вже встиг показати себе досвідченим фахівцем з підготовки артилеристів.

Фрідріх Байєрсдорф не мав великого бойового досвіду Другої світової війни. Проте він вирішив особисто очолити бойову групу

Тим часом, на старих польських кордонах значно активізувалися радянські партизани. Ще влітку та восени 1943 року партизанське з'єднання під командуванням С. Ковпака пройшло рейдом майже всю територію Західної України. Через кілька місяців, 5 січня 1944 року, в Західний рейд (або, як його ще називали — Львівсько-Варшавський рейд) виступила «Перша українська партизанська дивізія імені Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака», під командуванням підполковника П. Вершигори, давнього соратника Ковпака. Основною метою рейду було проведення диверсійних та терористичних актів у східній Польщі та в північно–західній Україні: руйнування шосейних та залізничних мостів, переривання армійських ліній постачання та зв'язку, нищення невеличких німецьких гарнізонів. Іншим завданням було збирання розвідувальної інформації для Червоної армії щодо пересування німецьких військ у цьому регіоні та настроїв місцевого населення перед потенційним поверненням сюди радянської влади.

Партизанська дивізія вирушила в рейд у зимові холоди та по важких теренах, але, незважаючи на це, її рух був доволі стрімким, і вже 20 січня загони Вершигори розпочали диверсійну діяльність у районі Володимир-Волинського залізничного вузла, створивши загрозу на кордонах польського Генерал-Губернаторства. До того ж, на початку лютого в цей район вийшло партизанське з'єднання генерала М. Наумова. Обидва партизанські командири домовилися діяти спільно, а 9 лютого партизанські загони Вершигори ввійшли у Львівську область[10].

Така ситуація викликала велике занепокоєння німецької влади. Виший фюрер СС і поліції у Генерал-Губернаторстві[11] обергруппенфюрер СС Вільгельм Коппе зустрівся з рейхсфюрером СС Гіммлером, щоб обговорити питання протидії партизанській загрозі. Гіммлер наголосив, що партизанів треба знищити «будь–яким засобом»[12]. У розмові рейхсфюрер СС згадав, що в Гайделяґері якраз формується галицька дивізія військ СС і припустив можливість створення на її базі бойової групи для боротьби з радянськими партизанами. Швидкий на дію Коппе, для якого партизанська загроза в цей момент була дуже актуальною і серйозною проблемою, тут же ухопився за це припущення рейхсфюрера СС і почав діяти, оформивши цей натяк у наказ, нібито від імені Гіммлера.

Вищий фюрер СС і поліції на Сході обергруппенфюрер СС Вільгельм Коппе рішуче підійшов до питання знищення партизанів. Саме з його ініціативи була створена бойова група «Байєрсдорф»

Увечері 9 лютого 1944 року Коппе зателефонував комендантові навчального табору Гайделяґер бригадефюреру СС Бернгарду Фоссу, щоб він передав у штаб дивізії «Галичина» наказ — за 24 години створити бойову групу для участі в антипартизанській акції. Сам наказ був нібито за підписом рейхсфюрера СС Гіммлера: «Дивізія негайно сформує бойову групу з метою поборення партизанських загонів генерала Ковпака, які пробилися на територію Генерал-Губернаторства. Сила бойової групи: один піхотний полк, підсилений дивізіоном легкої артилерії та саперними і протитанковими відділами. Бойова група буде підпорядкована Вищому фюреру СС і поліції в Генерал-Губернаторстві»[13].

Майже відразу бригадефюрер СС Фосс зв'язався по радіо з Головним оперативним управлінням СС у Берліні із запитанням: чи є офіційний наказ Гіммлера на формування бойової групи з дивізії «Галичина», чи ні. Звідти відповіли, що такого наказу нема. З цього приводу Фосс писав у своєму звіті від 16 березня 1944 року: «Наказ для формування бойової групи був відданий по телефону обергруппенфюрером СС Коппе, який у цьому питанні був повністю підтриманий Головним оперативним управлінням СС. Я передав цей наказ у штаб 14-ї дивізії. Усі подальші зносини відбувалися напряму між Коппе та 14‑ю дивізією. На вимогу обергруппенфюрера СС Коппе я по телефону обіцяв йому посилити бойову групу чотирма штурмовими гарматами. Жодне письмове підтвердження з цієї справи відсутнє»[14]. Такими були передумови створення бойової групи.

Бернгард Фосс, бригадефюрер СС та комендант навчального табору військ СС Гайделяґер, де формувалися дивізія та бойова група

Офіцери штабу дивізії сприйняли цей наказ у штики. Байєрсдорф відразу повідомив штаб Коппе у Кракові, що дивізія не може створити таку бойову групу, оскільки особовий склад ще остаточно ненавчений, готових з'єднань нема, а необхідні зброя і транспорт для забезпечення мобільності такої кількості вояків — відсутні[15]. Однак Коппе швидко відхилив усі заперечення, наголосивши, що це розпорядження надійшло особисто від Гіммлера. Після цього сперечатися вже не було сенсу — наказ потрібно було виконувати.

До формування групи штаб дивізії приступив цієї самої ночі на 10 лютого 1944 року. Здебільшого це проходило на папері — розписувалася структура підрозділів, ішло обговорення яких офіцерів до них відправити, яке спорядження та озброєння виділити. Кілька годин пішло на наради з командирами частин, після чого Байєрсдорф доповів у Краків, що зможе виставити значно «полегшену» бойову групу, ніж та, що вимагав Коппе. Дивізія мала технічну можливість виставити лише один збірний піхотний батальйон, підсилений однією батареєю легкої артилерії, однак оскільки командний склад батальйону треба було призначати з нуля, то бойова група може бути готова до маршу не через зазначені 24 години, а через 48 годин. При цьому Байєрсдорф чітко зазначив, що жодної бойової вартості ця група не матиме, необхідного транспорту нема, тому командуванню не треба мати жодних ілюзій з її приводу і що особисто він не може нести відповідальність за її дії. Всю відповідальність за формування бойової групи має нести вище керівництво.

Після цього Коппе пішов на компроміс — з ранку з його штабу в Кракові прийшло повідомлення, що дивізії дається трохи більше часу на формування бойової групи[16], поки не будуть вжиті всі необхідні заходи, підібраний персонал і не владнані труднощі з транспортом, хоча і зазначалося, що бойова група повинна бути готова в найближчий час. Після цієї звістки настрій у штабі дивізії значно поліпшився — всі думали, що минулося. Судячи з подальших подій, у цей проміжок часу дивізія отримувала потрібне їй озброєння, спорядження та амуніцію.

Минуло кілька днів, і 15 лютого у штаб Байєрсдорфа прийшов новий наказ від Коппе (і знову нібито за дорученням рейхсфюрера СС Гіммлера): сформувати бойову групу, підпорядковану Коппе, і впродовж 24 годин відправити її в район на північний захід від Львова для боротьби з партизанами[17]. Так що всі попередні застереження штабу дивізії щодо небоєздатності дивізійної бойової групи не були взяті до уваги.

15 лютого о 22:00 ваффен–штурмбаннфюрер Микола Палієнко, командир 4‑го артилерійського дивізіону 14‑го артилерійського полку СС, разом з ваффен–унтерштурмфюрерами Михайлом Длябогою, Сергієм Росликом та Василем Крайчиком були викликані у штаб дивізії до Байєрсдорфа. Там Палієнко дізнався, що формується бойова група під командуванням самого Байєрсдорфа, в який він та його офіцери візьмуть участь. Артилеристи отримали чіткий наказ до 12:00 16 лютого створити артилерійську батарею із 6 гармат. При цьому Байєрсдорф заборонив будити вояків, а готувати батарею до маршу повинні були лише офіцери та унтер–офіцери.

На прикладі формування артилерійської батареї ми можемо проаналізувати, як створювалася бойова група. За спогадами Михайла Длябога[18], завдання це було не легке, бо в той момент 14‑й артилерійський полк СС ще перебував у стадії формування, а його вояки почали тренуватись як екіпажі гармат лише з кінця 1943 року, а до того проходили базовий вишкіл. До того ж, на той момент полк не мав достатньої кількості возів та коней для транспортування гармат. Усе це вони мали терміново отримати та утворити збірну батарею за 14 годин. У наявності був тільки особовий склад, однак вояки, каноніри та їздові майже не мали ніякого вишколу. Варто зазначити, що забезпечення під час формування бойової групи було на високому рівні, бо все необхідне — зброю, упряж та амуніцію — артилеристи отримали ще до ранку, з дивізійного батальйону постачання. Найважчим завданням було складання упряжі, бо виявилося, що ніхто того робити не вмів, і ваффен–унтерштурмфюрер Длябога особисто був змушений складати упряж на коні за допомогою навчального малюнка. Ця деталь свідчить про те, що підготовка особового складу артилерійського полку була на дуже низькому рівні, і тому керівництво дивізії мало рацію, коли постійно про це наголошувало.

Вранці, коли рядові вояки прокинулися, Длябога, як старший батарейний офіцер, вишукував солдатів і розподілив між ними службові обов'язки. До 11 години ранку артилерійська батарея була готова до маршу, але її боєздатність була під великим питанням. Між їздовими і візниками виявилися такі вояки, що не мали жодного вишколу, а працювати з кіньми розпочали нещодавно, добре що хоч знали, з якого боку до коня підходити. Деякі з вояків навіть не пройшли ще стрілецької підготовки. Тому до їздових було переведено кілька українських унтер–офіцерів, які пройшли вишколи. Понад те, коні, які були прикріплені для батареї, виявилися неїждженими. Коли батарея вирушила на станцію Дембіца для завантаження у потяг, постала доволі сумна картина: «Їздові сидять перший раз на коні, одні коні тягнуть вперед, а другі назад, одні скачуть, а другі лягають на землю. З такими кіньми треба їхати на фронт!»[19] Якщо в такій ситуації опинилися артилеристи, то що вже казати про інші підрозділи бойової групи?

Незважаючи на всі свої попередні заяви та застереження, командування бойовою групою (і водночас відповідальність за її дії) взяв на себе оберштурмбаннфюрер СС Байєрсдорф. Це показовий факт, бо Байєрсдорф міг би призначити на посаду командира кого завгодно з інших командирів полків, але вирішив особисто очолити це формування. Тому, за німецькою традицією, бойова група отримала назву за його іменем — бойова група «Байєрсдорф». Кого він залишив замість себе тимчасово командувати дивізією, точно невідомо, але, найімовірніше, це був начальник оперативного відділу штурмбаннфюрер СС Вольф-Дітріх Гайке[20].

Бойова група «Байєрсдорф» складалася з таких частин (зауважимо, що інформацію стосовно чисельності підрозділів узято нами зі спогадів Романа Долинського[21], однак вона може бути не зовсім точною):

Штаб групи. Начальником штабу групи був 43-річний гауптштурмфюрер СС Йоханнес Кляйнов, один із найздібніших німецьких офіцерів в українській дивізії. Інші штабові посади займали українці: начальник розвідки (прізвище невідоме), ад'ютант — ваффен–оберштурмфюрер Михайло Качмар[22], капелан — ваффен–унтерштурмфюрер доктор Іван-Всеволод Дурбак. Офіцером зв'язку, що координував взаємозв'язки між штабом дивізії та штабом бойової групи, був ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, який добровільно зголосився на цю посаду[23]. Особистим перекладачем Байєрсдорфа був український стрілець Юліан Чорний із підрозділу охорони штабу, який знав німецьку та польську мови. Також при штабі знаходився воєнний кореспондент Роман Тилявський. Загальна чисельність персоналу штабу з почетом та охороною сягала 50 осіб.

Шапка облікової картки гауптштурмфюрера СС Йоганнеса Кляйнова. Зверніть увагу на його особистий номер у СС — він був одним з ветеранів організації. Кляйнов доволі суперечлива постать в історії української дивізії, однак усі факти свідчать, що це був компетентний, здібний і сміливий офіцер

Піхотний батальйон. Складався з чотирьох рот, одна з яких була важкою (взводи легких і важких кулеметів, мінометний та саперний взводи). До складу батальйону також входив господарчий відділ для постачання харчів і перевезення солдатського реманенту. Загальна чисельність батальйону сягала близько 500 осіб. Командир — 29-річний гауптштурмфюрер СС Карл Бріштот. Він був одним із найдосвідченіших німецьких офіцерів дивізії, відзначений Германським хрестом у золоті за бої проти Червоної армії на Ленінградському фронті. Командиром 2-ї роти був ваффен–гауптштурмфюрер Богдан Соболевський, а важкої роти — 32-річний оберштурмфюрер СС Герберт Шнеллер, який раніше служив в полку СС «Вестланд», а зараз був командиром 12-ї роти 30‑го добровольчого полку СС. Пост офіцера для спеціальних доручень посідав 22-річний унтерштурмфюрер СС Отто Беккер. Як згадував вояк протитанкового взводу Лев Стеткевич: «Він уособлював зарозумілий тип німця «юберменша». Легковажив всіх не–німців, а навіть старшин. Дуже часто сотник Бріштот мусів його вгамовувати»[24]. За непідтвердженими даними ад'ютантом батальйону був ваффен–унтерштурмфюрер Богдан Підгайний, а серед інших офіцерів батальйону — ваффен–оберштурмфюрер Остап Чучкевич.

Легка артилерійська батарея з шести 105‑мм легких польових гаубиць leFH 18/40 на кінній тязі. Батарея складалася із двох взводів, по три гармати у кожному. Командиром батареї був 48-річний ваффен–штурмбаннфюрер Микола Палієнко. Це був один з найдосвідченіших українських офіцерів військ СС, ветеран Російської імператорської армії, в лавах якої воював у Першу світову війну, армії УНР та Війська Польського, де в 1934 році закінчив академію Генерального штабу. Михайло Длябога обійняв посаду вогневого офіцера, а Сергій Рослик та Василь Крайчик очолили взводи. Пізніше, коли бойова група прибула у Любачів, Палієнко фактично перейшов до її штабу, а функції командира батареї перебрав на себе Длябога. Загальна чисельність особового складу батареї сягала близько 300 осіб, з яких майже всі були українці — лише один унтер–офіцер був німцем[25].

Протитанковий взвод мав дві гармати. Командир — ваффен–унтерштурмфюрер Іван Тарнавський (41 рік).

Саперна рота під командуванням 47-річного ваффен–гауптштурмфюрера Івана Ремболовича, колишнього царського офіцера та учасника Визвольних змагань 1917–1920 років. Загальна чисельність роти сягала близько 250 вояків. Серед офіцерів роти був 37-річний ваффен–оберштурмфюрер Юрій Черкашин.

Микола Палієнко, командир артилерійської батареї і один з небагатьох компетентних українських офіцерів військ СС. На знімку він у ранзі ваффен–штурмбаннфюрера на посаді командира 4‑го артилерійського дивізіону 14‑го артилерійського полку військ СС. Це був один з найдосвідченіших та авторитетних українських старшин. Загинув під Бродами

Кавалерійський розвідувальний підрозділ чисельністю 120 вояків, під командуванням 43-річного ваффен–гауптштурмфюрера Романа Долинського[26]. За спогадами Длябога, цей підрозділ був приділений до артилерійської батареї, однак, судячи зі споминів самого Долинського, існував він окремо.

Телефонний взвод зв'язку чисельністю 35 осіб під командуванням ваффен–унтерштурмфюрера Адріана Демчука.

Польовий санітарний взвод чисельністю 35 осіб.

Ветеринарне відділення чисельністю 15 осіб під командуванням 38-річного ваффен–унтерштурмфюрера доктора Володимира Кішка.

Господарська рота постачання та забезпечення чисельністю близько 100 осіб під командуванням ваффен–оберштурмфюрера Остапа Поляківа-Сквірського (41 рік).

За деякими даними, групі були надані чотири штурмові самохідні гармати, які були на оснащенні табору Гайделяґер. Найімовірніше, це були самохідки Stug‑III старих модифікацій, що їх використовували для навчальних цілей. Цікаво, що Роман Долинський згадує про танки, які були надані бойовій групі, називаючи їх «Тиграми», хоча зрозуміло, що ніяких «Тигрів» там і близько не було, як і танків інших сучасних типів — на той момент вони були конче потрібні на фронті. Вочевидь, що за «Тигри» Долинський прийняв саме ці штурмові гармати. Жодних відомостей про те, хто командував цим штурмовим відділом, нема, але за свідченнями самохідки зазвичай перебували при штабі бойової групи та надавалися на підсилення піхотних рот.

Зауважимо, що в українській історіографії вважають, що до складу бойової групи було введено два батальйони замість одного і що цим другим батальйоном командував Іван Ремболович. Ця інформація поширилася ще з ветеранських спогадів. Однак насправді батальйон у групі був лише один, а також окремо існували саперна рота та протитанковий взвод, які помилково «об'єднали» в окремий батальйон українські ветерани.

Командир саперної роти ваффен–гауптштурмфюрер Іван Ремболович. На жаль, нема жодної світлини Ремболовича часів його служби в дивізії. На цьому знімку 1916 року молодий Ремболович у званні штабс–капітана Російської імператорської армії. В Першу світову війну був нагороджений орденами Святого Станіслава та Святої Анни (обидва III ступеня) та орденом Святого Володимира IV ступеня. У Другу світову німці нагородили його Хрестом військових заслуг 2‑го класу з мечами

Бойова група формувалася з вояків усіх частин української дивізії. Переважна більшість українських добровольців сприйняла новину про формування бойової групи з великим захопленням, ставлячись до цього як до закінчення нудного військового навчання і початку захопливих вправ та пригод. Добровольців було багато в усіх званнях, навіть серед тих, хто за посадою міг би спокійно цього оминути. Так, стрілець Зенон Врублевський, який служив при штабі дивізії та закінчив водійські курси, дізнався, що від штабу дивізії одна машина йде на «айнзатц». Водій для неї вже був призначений, але Врублевський зміг з ним домовитись і домігся, щоб її водієм призначили саме його. На той момент Врублевський відверто нудьгував, служачи у штабі, і рвався в бій. Йому було доручено стати водієм командира саперної роти Івана Ремболовича[27].

До складу бойової групи відбирали найдосвідченіших офіцерів, унтер–офіцерів та солдатів як німецьких, так і українських. Українці віддавали перевагу колишнім старшинам, які мали бойовий досвід в армії УНР, УГА, Військові Польському або в Червоній армії і пройшли свій фаховий перевишкіл. Не всі з них обіймали офіцерські посади. Так, у бойову групу зголосився 37-річний колишній капітан Війська Польського Ярослав Кубашевський[28], який мав ступінь унтер–офіцера (офіцерське звання ваффен–унтерштурмфюрера він отримав лише в середині 1944 року). Внаслідок цього, українські вояки, відібрані до участі у групі, мали здебільшого поважний вік як для своїх ланок: рядові — 24–30 років, унтер–офіцери — до 35 років, а офіцери — 30–50 років. Як ми побачили, переважна кількість командирів частин були українцями, що свідчить про доволі високу довіру німців до українських офіцерів. Зауважимо, що в цілому рівень кваліфікації більшості українських офіцерів був незадовільний і не відповідав високим вимогам, що висувалися до офіцерів у військах СС (особливо це стосується ветеранів УГА та армії УНР), тому до бойової групи відібрали справді тільки найкращих та компетентних.

Зенон Врублевський, доброволець бойової групи та водій Івана Ремболовича

Аналіз кількості особового складу групи, яку наводить Роман Долинський, дозволяє нам не погодитися із загальноприйнятою кількістю її особового складу — близько 2000 осіб[29]. Тому, на нашу думку, її чисельність сягала близько 1500–1600 військовослужбовців, з яких, за даними Долинського, безпосередньо бойовий склад дорівнював 1200 вояків[30]. Водночас, за даними рукопису «Хроніка дивізії «Галичина», 1943–1944 роки», чисельність вояків дивізії, що боролися проти партизанів, на 21 березня 1944 року вказана як 1300 осіб[31]. Історик А. Боляновський оцінив приблизну чисельність групи в 1500 вояків[32].

Архівні фото свідчать, що на момент відправлення на «айнзатц», вояки бойової групи були пристойно оснащені, але до зими вони були погано екіпіровані. Так, на цей момент солдати були обмундировані у шинелі, які не дуже допомагали зігрітися в морози. Як головні убори вояки мали пілотки, а для бойових патрулювань — сталеві шоломи. Як згадував Ярослав Овад, цей шолом добре сидів на голові і в ньому зовсім не було зимно[33]. Незадовільне зимове обмундирування призвело до того, що в майбутньому вояки потерпали від холодів.

Боєзапас амуніції для легких гармат дорівнював 500 снарядів[34]. На озброєнні стрілецьких частин група мала 32 кулемети MG‑34 та MG‑42, які можна було використовувати як легкі (тобто ручні), так і важкі (станкові), 16 – 50‑мм та 80‑мм мінометів, автоматичну зброю для унтер–офіцерів і найбільш підготовлених стрільців та стандартні німецькі гвинтівки Kar 98. Також на озброєнні 2-ї роти піхотного батальйону була певна кількість застарілих кулеметів MG‑08 — версія станкового кулемету «Максим» часів Першої світової війни. В цілому, як згадував дивізійник Володимир Кецун: «Ми були дуже добре випосажені модерною зброєю»[35]. Однак група була малорухомою, оскільки автотранспорту не вистачало — в ній усього було близько 12 вантажівок та кілька позашляховиків «Швіммваґен». Артилерія та обози («троси») пересувалися кіньми, а піхотинці взагалі повинні були йти пішки. Єдиним справді рухомим підрозділом був кавалерійський розвідувальний загін Романа Долинського.

За кілька днів до відправлення бойової групи трапився доволі кумедний випадок. Саме в цей час у дивізію надійшли спеціальні відзнаки — «галицькі левики», які повинні були стати національною відзнакою українських вояків у військах СС. Байєрсдорф тут же наказав особовому складу, враховуючи і німців, нашити ці відзнаки на рукави. Оскільки жодних інструкцій як і куди нашивати ці «левики» не було, то їх помилково нашили на низ правового рукава (мабуть, за старим німецьким стандартом нашивки почесної стрічки з назвою дивізії). Пізніше їх перешили вже правильно — на лівий рукав під есесівським орлом, але в бойовій групі емблеми носили внизу правового рукава. Але тут головне, що емблема дивізії вперше дебютувала на полі бою саме в бойовій групі «Байєрсдорф».

Те, що Гіммлер насправді не віддавав жодного конкретного наказу про формування бойової групи, а все це була імпровізація Коппе, у штабі дивізії з'ясували лише через кілька днів, уже після повернення Фрайтаґа з навчання. Коли про це дізналися, начальник оперативного відділу дивізії Гайке був здивований, а Фрайтаґ обурився і заявив, що особисто він би не став виконувати цей наказ, бо відразу зрозумів би, про що йдеться. Хоча, з другого боку, обергруппенфюрера СС Коппе цілком можна зрозуміти — по–перше, він мав проблему з партизанами і намагався розв'язати її всіма засобами, що були у його розпорядженні. А по–друге, у зв'язку з наближенням фронту до Галичини, східні області Генерал-Губернаторства перетворилося на прифронтову зону, і тому їх треба було максимально швидко очистити від партизанських загонів, щоб вони не перекривали шляхи постачання армії на фронті. Тому не дивно, що Фосс зауважив у своєму згаданому вище звіті, що Головне оперативне управління СС підтримує ідею щодо формування даної бойової групи.

У цьому сенсі варто зауважити, що намагання командування СС у Генерал-Губернаторстві сформувати бойову групу на базі української дивізії не було чимось незвичним. У німецькій армії це була поширена практика, коли для особливих завдань утворювались окремі бойові групи, а після виконання завдання — така група розпускалась і її вояки поверталися до своїх з'єднань. На цей час у німців уже була відпрацьована тактика успішних антипартизанських акцій у зимовий період, для яких часто використовували збірні бойові групи із дивізій, що проходили переформування чи вишкіл. Зрозуміло, що у штабі Коппе сподівалися на успіх і для цього вирішили задіяти всі наявні сили, що були у «зоні видимості». І навпаки, було б доволі дивно, якщо б частини дивізії, навіть якщо вони ще перебували у стані формування, не задіяли б у цій акції, просто залишивши їх у тилу.

Загалом, бойова група «Байєрсдорф» своїм складом і силою цілком відповідала встановленому перед нею завданню — боротьбі з партизанами. Поширені твердження на зразок думки Юрія Тис-Крохмалюка, що «на противагу досвідченому партизанові, вишколеному у спеціальних школах, наші новобранці без бойового досвіду не могли мати ніякого тактичного значення»[36], не мають під собою особливих підстав. Українські офіцери мали чималий бойовий досвід минулих літ. Для безпосередніх дій на фронті проти регулярних частин Червоної армії вони не підходили, але в боротьбі з партизанами їхній досвід був цілком корисним.

Те саме стосується і німецького командного складу. Серйозний бойовий досвід Другої світової війни мав лише командир батальйону Карл Бріштот. Він відзначився як командир 5-ї роти 1‑го стрілецького поліційного полку СС поліційної дивізії СС, на цій посаді був нагороджений Германським хрестом у золоті (29 серпня 1942 року), що його вручали за особисту хоробрість на полі бою. Також впродовж 1941–1942 років Бріштот отримав три поранення на Східному фронті. Другим за бойовим досвідом був начальник штабу групи Йоханнес Кляйнов, нагороджений Залізним хрестом 2‑го класу та медаллю «За зимову кампанію на Східному фронті 1941–1942 років», що їх він отримав під час служби в 1‑му піхотному полку СС «Тотенкопф» в дивізії СС «Тотенкопф»[37].

Командир групи, 52-річний Фрідріх Байєрсдорф, був досвідченим ветераном–артилеристом Першої світової війни, однак більшу частину Другої світової війни він прокомандував запасним поліційним артилерійським дивізіоном в Амерсфурте (Нідерланди), з середини вересня 1941 року і до переведення в дивізію «Галичина»[38]. Він ідеально підходив для формування артилерійського полку (як помітив історик М. Логуш, «Байєрсдорф вимагав досконалості» під час навчання своїх вояків[39]), але на цей момент важко було сказати, як Байєрсдорф проявить себе на полі бою з Червоною армією. А втім, нема жодних сумнівів, що він був досвідченим офіцером. Загалом, характеризуючи німецько–український командний склад групи, треба підкреслити, що хоча всі вони і не були професійними спеціалістами з антипартизанської боротьби, однак були цілком спроможні виконати поставлені перед ними завдання.

Саме тому нам видається, що відверте небажання Байєрсдорфа та його штабу формувати бойову групу для боротьби з партизанами не мало жодних підстав. І справді, партизанські загони діяли на ворожій місцевості і не мали важкого озброєння, тому навряд чи могли представляти серйозну загрозу навіть для не дуже добре навчених піхотинців, які перебували під командуванням досвідчених офіцерів. Німецькі й українські офіцери у штабі дивізії не могли цього не розуміти. Цікаво, що Роман Долинський зауважив, що партизанська група «якісно силою доброї дивізії не становила жодної небезпеки та являла малу вартість»[40]. На наш погляд, найімовірніше, Байєрсдорф побоювався, що його бойову групу терміново відправлять на фронт проти Червоної армії, оскільки у Вермахті впродовж війни таке відбувалося постійно, коли щоб заткнути пролом в обороні, в бій кидали все, що було під рукою, незважаючи на рівень боєздатності цих підрозділів. До протидії регулярним частинам Червоної армії бойова група української дивізії військ СС справді ще була не готова.