Бойова група «Байєрсдорф»

Розділ другий. «В бій на ворога полинем без вагань і каяття»[41]

Бойова група «Байєрсдорф» виступила з Гайделяґеру в день 16 лютого 1944 року і маршем рушила на розташовану поряд залізничну станцію Кочанівка, де вояки разом з важким озброєнням повинні були завантажитися в ешелони.

Цікаво, що про маршрут майбутнього слідування особовому складу офіційно не повідомляли, навіть офіцери підрозділів не знали, куди їх і як спрямують. Через це поміж вояками ходили різні чутки. Так, в артилерійській батареї йшли розмови про різні місця прямування — від Любліна до Перемишля. Серед солдатів піхотного батальйону ходили чутки, що їх прямують на Холмщину, для боротьби з партизанами.

«Галицькі СС ідуть в бій!» — пропагандистський плакат дивізії «Галичина» закликає українців ставати на захист Батьківщини

Про те, який настрій був у особового складу бойової групи в момент початку активних дій, у своїх споминах розповів дивізійник Лев Стеткевич: «Отже, зачислили мене і мого товариша Івася до тої бойової групи. Ми потрапили до 1‑го батальйону фюзилерів сотника[42] Бріштота. Я потрапив до другої сотні, як заступник чотового–німця… Зима досить гостра. Наш транспорт заладовано на станції Дембіца. В хлопців настрій веселий. Пісня йде за піснею. «Хлопці, підемо боротися за славу, за Україну, за її права, за Державу», або «В Закарпаттю радість стала…». Охочих до виїзду було більше, ніж потрібно. Мій колєґа Іван Шиналь, коли довідався, що я їду, прибіг і просив зробити якось так, щоб і він поїхав. Я пішов до ад'ютанта батальйону, поручника Богдана Підгайного, і кажу, що є охочий, а він до мене: «Давайте його сюди, на фронт, охочі все радо бачені». Нам всі заздрили, що трохи виїдемо між людей, і то на частину України»[43].

Піднесений настрій рядових вояків відверто дисонував зі скепсисом деяких офіцерів. Так, під час маршу на станцію артилерійська батарея зіткнулася з начальником оперативного відділу дивізії штурмбаннфюрером СС Гайке. Як згадував Михайло Длябога, він «мене задарма вилаяв за їзду і коней. Я хотів йому пояснити, чому так є, але він навіть не хоче і слухати. Тому відповідаю лише «яволь». Якщо хтось ладував з кіньми і гарматами на потяг, то може собі уявити, як таке ладування відбувається перший раз»[44]. Судячи з усього, Гайке того дня явно був не в настрої.

Усього для перевезення особового складу та озброєння бойової групи були задіяні три потяги. Перший ешелон — це був потяг, на який була завантажена артилерійська батарея, відправився о 16‑й годині 16 лютого і рушив у напрямку Перемишль — Рава-Руська — Томашів. Загалом, усі три ешелони з бойовою групою їхали окремо, а не єдиним залізничним конвоєм.

Було доволі холодно, і хоча вагони з вояками обігрівалися пічками та були застелені соломою, від холоду це рятувало мало, бо вдягнені солдати були доволі легко — штатні шинелі не дуже уберігали від пронизливого холоду. Тому, щоб якось зігрітися, вояки артилерійської батареї тулилися до вогню, а хто не мав такої можливості — до коней.

За спогадами Лева Стеткевича, ешелон, у якому він їхав, складав дві піхотні роти, одну кулеметну роту з мінометним взводом, батарею легких гармат, дві штурмові самохідні гармати, винищувальний протитанковий взвод, відділ постачання і обози. Незрозуміло, що за легкі гармати він мав на увазі, бо артилерія була відправлена окремим потягом, найімовірніше, це просто були протитанкові гармати протитанкового взводу.

Дорогою в потязі у Стеткевича стався забавний випадок: «Поїзд рушив. Бріштот розложився на соломі у вагоні для штабу, час від часу потягає з пляшки і спить. Поручник Качмар міркує, якби–то потягнути з тої пляшки. Я легко витягнув пляшку, зілляв горілку до польової фляжки, а ту розбив і положив на соломі. Потім зняв з гака шолом Бріштота і поклав на розбиту пляшку. Наш командант пробудився і мац за пляшку, а там скло. Він накляв з «ферфлюхтами» і повірив у нашу видумку. Вояки все мають добрі помисли, щоб обдурити начальство»[45].

Ешелони з бойовою групою рухалися повільно, з великими зупинками на станціях. Вранці наступного дня, 17 лютого, перший потяг з артилеристами досяг міста Ярослав. Тут дивізійники дізналися, що навколо багато партизанів, тому командир батареї Палієнко оголосив повну бойову готовність. Щоправда, в цьому випадку стан бойової готовності був доволі відносним, бо, як уже згадувалось, особовий склад батареї був погано навчений, а деякі вояки навіть не пройшли стрілецької підготовки. Проте кожен із солдатів мав по 15 набоїв до гвинтівки, а ще додатково на батарею було виділено 45 ручних гранат[46]. Як видно з усього, разом з артилеристами знаходився і кавалерійський відділ Романа Долинського, бо недарма Михайло Длябога вказував, що розвідники–кіннотники були підпорядковані батареї.

Загроза партизанських нападів зумовила вжиття певних заходів застереження під час переїзду і в інших потягах. Як згадував стрілець Ярослав Овад, у кожному вагоні був призначений вартовий, який, як тільки потяг зупинявся, зіскакував з вагона і з гвинтівкою напоготові проходжувався вздовж вагона до самого моменту відправлення потяга. Іноді навіть, коли потяг вирушав далі, ці вартові не встигали заскочити у свій вагон і їм доводилося чіплятися за драбинку, яка була в кінці кожного вагона, і в такий лихацький спосіб їхати до наступної зупинки, де все повторювалося знову.

Після того як потяг з артилеристами досяг Ярослава, а інші ешелони з Дивізійниками проїхали через Перемишль, з'ясувалося, що радянські партизани підірвали залізничний міст у районі Рави-Руської, і тому бойову групу перепрямували на Любачів, який і зазначили як кінцевий збірний пункт. Через це артилеристи затрималися у Ярославі на зайві півгодини.

Саме потяг з артилеристами першим рушив з Ярослава на Любачів. Як згадував Длябога, їхали «зі страхом» перед партизанським нападом. Ці побоювання виявилися небезпідставними. Коли потяг проїхав міст через Сан біля Сурохіва, то пролунав потужний вибух, який висадив міст у повітря, «мабуть, спрацювала годинникова міна». Таким чином, зв'язок з іншими ешелонами, що транспортували бойову групу, виявився розірваним. Артилеристи рушили далі і коли наблизилися до Любачева, то почули ще два вибухи, «один ближче, другий далі» — це партизани підірвали мости в Башні Долішній, Горішній і Горинці. Всі телефонні лінії також були перервані. А втім, потяг зумів благополучно дістатися станції Любачів і артилеристи почали вивантажуватися. Розвантаження йшло доволі повільно, бо технічні можливості невеличкої місцевої станції давали змогу одночасно розвантажувати лише два вагони.

Знищення партизанами мостів на шляху до Любачева відобразилося на маршруті інших частин бойової групи, бо після цього потяги з дивізійниками були спрямовані на Львів. Ярослав Овад згадував, що «через висадження партизанами якогось мосту, ми мусили їхати кружною дорогою через Львів до Ярослава»[47]. Таким чином, бойова група опинилася несподівано розділена на дві частини: одна частина її виявилася у Любачеві, а друга — у Львові.

Чернівецький вокзал у Львові, куди 18 лютого прибули частини бойової групи

До Львова потяг з ротою Овада їхав повільно і часто зупинявся. Коли ешелон дістався Львова, то зупинився не на головному, а на Чернівецькому вокзалі[48].

Офіцери бойової групи разом з членами Військової управи під час перебування частин групи «Байєрсдорф» у Львові. Крайній зліва — це гауптштурмфюрер СС Карл Бріштот, досвідчений фронтовик, командир піхотного батальйону. Зверніть увагу на щиток з «галицьким левиком», нашитий на його правому рукаві (зазвичай такі щитки нашивали на лівий рукав під орлом СС)

Невідомий офіцер бойової групи з членами Військової управи під час перебування бойової групи. Справа наліво: офіцер, Осип Навроцький, Михайло Хронов'ят, Євген Пиндус

У Львові основні частини бойової групи пробули десь 2–3 дні. Зрозуміло, що поява у Львові підрозділів дивізії, які прямували на свою першу бойову акцію, стала визначною подією для Українського центрального комітету (УЦК) та багатьох українських національних організацій. Що б там не казали щодо боєздатності бойової групи, але вирушення частин дивізії військ СС «Галичина» на фронт стало довершеним фактом для всіх українських національних сил, незважаючи на те, скептично вони дивилися на існування дивізії чи позитивно.

Іванна Гардецька, член жіночої допоміжної ради при Військовій управі, разом з Михайлом Хронов'ятом роздають подарунки воякам дивізії під час перебування бойової групи у Львові

Під час постою на вокзал до вояків приїжджали делегати від УЦК та Військової управи, пересічні громадяни, родичі та друзі вояків, журналісти, фотокореспонденти та волонтери від українських організацій, які роздали воякам подарунки. Іванна Гардецька, член жіночої допоміжної ради при Військовій управі, 28 лютого 1944 року звітувала за роздачу пакунків з подарунками для підрозділів дивізії «Галичина» та 1‑го батальйону 4‑го галицького добровольчого полку СС[49], в період, коли вони перебували у Львові з 18 по 26 лютого 1944 року. Всього було роздано 2000 пакунків, що містили тістечка, печиво, м'ясо, хліб та цигарки. Окремо для охочих (а такими були майже всі) було забезпечено постачання пива. На укомплектування цих пакунків було витрачено 170 кілограмів борошна, 34 кілограми цукру, 23 кілограми масла, 227 кілограмів ковбас та сосисок, 25 000 цигарок та 1927 пляшок пива[50]. Разом із продовольством була організована роздача газет «Львівські вісті», «До перемоги», а також різноманітного роду книжок, брошур тощо.

Вояк приймає подарунок від Іванни Гардецької та її волонтерів

Волонтери дають вояку подарунок

Українські вояки у Львові. Можна почуватися розслаблено та дізнатися з газети свіжі львівські вісті

Для українських вояків перебування у Львові стало дуже сприятливим моментом. Ті з них, які мешкали у Львові, отримали змогу відвідати свої родини та покрасуватися перед родичами та знайомими в есесівському військовому однострої. Перебування у родинно–дружньому колі дуже добре відобразилося на моральному стані вояків. Стрілець Остап Верин з гумором згадував після війни, як його відвідали батьки: поки батько роздавав воякам цигарки та чай, мати створила кумедну ситуацію, вийнявши теплі речі з сумки і почавши його повчати: «Зараз, синку, коли стає холодно, я хочу, щоб ти носив светр… і не забувай змінювати свої шкарпетки», «пиши нам частіше». Навіть через місяці після цих подій його товариші по службі пригадували йому: «Зараз, синку, не забудь одягти свій светр» і «пиши частіше»[51].

Зауважимо, що в цей період губернатор Галичини бригадефюрер СС Отто Вехтер[52] планував використати підрозділи української дивізії для пропагандистського параду у Львові. Однак частини групи Байєрсдорфа, що випадково опинились у галицькій столиці, в цьому задіяні не були, можливо, тому, що термін їх перебування був дуже коротким, а саме перебування — незапланованим. Але 22 лютого 1944 року парадом по місту пройшов 1‑й батальйон 4‑го галицького добровольчого полку СС, який в українській пресі назвали «частиною дивізії СС «Галичина»«[53].

Михайло Хронов'ят разом з унтерштурмфюрером СС (на те, що цей офіцер — німець, вказують його нагороди). На задньому плані можемо бачити ще одного унтерштурмфюрера СС, зверніть увагу на його кавалерійські чоботи зі шпорами

Варто зауважити, що існує доволі поширене твердження, нібито під час перебування у Львові одна стрілецька рота зі складу бойової групи Байєрсдорфа взяла участь в урочистому похованні Отто Бауера та Хайнриха Шнайдера, помічників губернатора Галичини Отто Вехтера, які були вбиті радянським агентом Н. Кузнєцовим 9 лютого 1944 року. Однак це твердження частково помилкове. Похорон відбувся 13 лютого 1944 року, тобто коли бойова група лише формувалась[54]. Як почесну варту для церемонії поховання були відібрані 45 стрільців (найбільш вишколені і на зріст не менше 160 сантиметрів) з 12-ї важкої кулеметної роти 30‑го добровольчого полку СС оберштурмфюрера СС Герберта Шнеллера, у якій служив Ярослав Овад (теж туди відібраний). Вони утворили «почесну роту» (Ehrenkompanie). Ввечері того самого дня губернатор Галичини Вехтер відвідав роту і привітав її командира Шнеллера з тим, що «почесна рота» показала себе дуже гідно. І лише після повернення до Гайделяґера цю роту включили до складу батальйону Бріштота[55].

Один з юних львівських волонтерів прибіг на станцію привітати вояків дивізії. На задньому плані стоїть українець у званні ваффен-обершарфюрер.

Разом з тим у Львові зафіксовано і кілька випадків дезертирства, головно з боку тих українських стрільців, які симпатизували ОУН-УПА. Це стало наслідком пропаганди ОУН, яка наприкінці 1943 — на початку 1944 року розпочала пропагандистську кампанію, закликаючи дивізійників до дезертирства[56]. Про один з таких випадків згадує Овад: стрілець Голіян з Винник, нібито щоб надати собі бойового вигляду перед відвідуванням родичів, позичив у свого командира відділення гвинтівку і разом з нею втік. «Особливо я вважав це тхірством, негідним постави вояка. Але що з тими партійними зробиш? Вони на те і є, щоби підступно вбити, вкрасти чи втекти, вони «вроджені партизани». Якби це було скероване тільки проти ворога, а не проти своїх» — підсумував Овад ставлення справжніх дивізійників до оунівців[57]. Як зауважив один із діячів УЦК Кость Паньківський, «акція ОУН за дезерцією в цій стадії показала, що наш національний організм був здоровий. Дезерція не переступила нормальної норми, яка є в усіх арміях»[58].

Після кількаденної зупинки у Львові мости відновили, і потяги з дивізійниками були спрямовані до Любачева, де їх чекали артилеристи. Перший потяг їхав дуже повільно, з багатьма зупинками, що дратувало вояків. Дорога зайняла приблизно два дні. На станції, за спогадами Овада, їх зустрічало «і інше військо, звичайна піхота, а також наша українська поліція в чорних одностроях і мазепинках». Вояки вишикувалися в лаву, після чого командир роти оберштурмфюрер СС Шнеллер звернувся до них із промовою. «Говорив про відвагу і тому подібне. Сказав, що це буде нашим бойовим хрещенням та побажав нам «вояцького щастя»«[59]. Після «урочистостей» вояки отримали призначення на квартири та були нагодовані: з ротного обозу («тросу») їм видали порції хліба та ковбаси, а з ротної кухні — гарячу страву.

Тут додамо, що в Любачів у цей час були перекинуті підрозділи української поліції з Білгораю і Тарнограду, і, найімовірніше, їх і побачив Овад.

За даними М. Логуша, другий потяг з іншими частинами бойової групи так і не зміг дістатися Любачева, бо партизани підірвали міст через річку Любачівка, десь за п'ять кілометрів на південь від міста. Ешелон зупинився, і воякам довелося вивантажуватися в полі. На щастя, розвідка знайшла для дивізійників недалеко брід через річку, тому частини бойової групи змогли форсувати водну перешкоду і пішим маршем зайшли у Любачів[60].

Про знищення партизанами мостів на Любачів згадував і Лев Стеткевич: «Перед самим Любачевом наш транспорт мусів затриматись, бо польські партизани висадили міст і підірвали рейки. Вони, мабуть, довідалися, що йде потяг. Хлопці вийшли з вагонів на свіже, морозне повітря. Перший раз за кілька місяців зустрічаємо наших, а головно дівчат, що працювали при направі моста і колії. Перед в залицяннях вів Пусьо Крушельницький. Почалось кидання снігу, а роботи не було. Кінець кінцем Бріштот вийшов і всіх розігнав»[61]. За спогадами Стеткевича, шлях було відновлено до вечора, і потяг таки дістався Любачева ввечері того самого дня. Важко сказати, яке з цих двох тверджень найбільш правдиве, бо обидва вони спираються на спогади ветеранів, через багато років після подій. Єдине, що достовірно відомо, це те, що частини бойової групи зосереджувалися в Любачеві більше ніж тиждень і прибували в місто окремо. Так, за спогадами Михайла Длябога, перші частини піхотних підрозділів бойової групи прибули в місто через чотири дні після артилеристів, тобто приблизно 22–23 лютого.

Таким чином, зосередження групи в Любачеві зайняло більше тижня — за цей час прибули всі транспорти з особовим складом, озброєнням та амуніцією, а підрозділи були зібрані разом та відмобілізовані. Свій командний пункт Байєрсдорф розгорнув у будівлі місцевої школи. Місця дислокації частин були добре укріплені — обладнувалися гарматні позиції, встановлювалися кулеметні точки, а піхотинці розміщувалися так, щоб по тривозі відразу зайняти бойове становище. За період постою робилися останні приготування до рейду, особлива увага приділялася перевірці та пристрілці зброї. Це було особливо важливо, тим паче недосвідчені вояки часто байдуже ставилися до стану своєї зброї. Як згадував Володимир Кецун: «якось було важко призвичаїтися, що то була направду небезпечна кампанія, а не якісь вправи»[62]. Так, під час раптової перевірки Байєрсдорф виявив, що в деяких стрільців гвинтівки настільки ржаві, що з них навряд чи можна стріляти. Накази стежити за станом зброї були відразу віддані всім командирам підрозділів під особисту відповідальність.