Бойова група «Байєрсдорф»

Розділ четвертий. «А ми йдемо далі, і душі наші на плечах»

Як тільки артилеристи прибули до Любачева, артилерійська батарея була перекинута в Острівець, передмістя Любачева, де для гармат були обладнані вогневі позиції, а особовий склад поділено на стійки. Від місцевих мешканців артилеристи дізналися, що партизанські загони перебувають у Цешануві.

Тому одним із головних завдань було проведення розвідувальних рейдів, щоб тримати ситуацію під контролем. Уже під час одного з початкових патрулювань дивізійники наткнулися на розвідувальний загін радянських партизанів, який, за припущенням Романа Долинського, заблукав, не будучи добре поінформованим про появу в цьому районі німецьких сил. Однак відомостей про якесь серйозне бойове зіткнення нема — найімовірніше, сторони обмінялися кількома пострілами і розійшлися. Щодня дивізійники відправляли патрулі в різні сторони для відстеження пересування партизанів. Періодично під час цих патрулювань траплялися зіткнення з окремими партизанськими загонами, чисельністю до 60 осіб, а інколи по ночах маленькі загони партизанських розвідників на конях добирались аж до Любачева. Однак обидві сторони трималися обережно й уникали великих сутичок.

Залізничний вокзал у Любачеві, 1933 рік

Зіткнення біля Любачева стало для радянської сторони сигналом появи в цьому районі потужних німецьких сил. Після цього партизанські відділи почали відходити в район сіл Хмелік — Лукова — Осухи, на схід від Тарнограда. Проте «пильні очі партизанки», часто за допомогою місцевого населення, постійно й уважно стежили за розгортанням та діями есесівської бойової групи і частин, що діяли поряд. Відомий випадок, коли двоє вояків бойової групи, які самовільно покинули розташування підрозділу, були вбиті партизанами[81].

Роман Долинський умовно поділив дії бойової групи за географічною ознакою на три окремих етапи: 1) Цешанув — Тарноград; 2) Тарноград — Білгорай; 3) Білгорай — кордони Щебженецького плоскогір'я[82]. Загалом із таким розподілом можна погодитися.

27 лютого були отримані відомості, що якийсь партизанський загін на санях проскочив біля Любачева і вирушив у напрямку Цешанув — Тарноград. Дані розвідки показували, що Цешанув, який знаходиться всього в 9 кілометрах від Любачева, наразі зайнятий партизанами.

На цей момент бойова група була вже зібрана і готова до виступу. Готуючись до початку активних дій, 27 лютого Байєрсдорф видав спеціальний наказ, який регламентував поведінку солдатів під час антипартизанських акцій та поводження з цивільним населенням. Цей красномовний документ заслуговує того, щоб навести його повністю[83]:

«Наша бойова група є авангардом нашої дивізії. Її добра слава окриє славою всю дивізію та весь український народ, як з другого боку, безславні вчинки обтяжують неславою і дивізію, і народ.

Я не сумніваюсь, що воєнні успіхи нашої бойової групи будуть гідні добровольців. Але побіч воєнних акцій про славу частини рішає теж її поведінка поза воєнними акціями, під час маршу та відпочинку.

Тому наказую таке:

1. Приналежні до бойової групи не сміють засадниче проводити арештів цивільного населення на власну руку. Якщо цього вимагає воєнна необхідність, належить підозрілого типа затримати і доправити його до команди;

2. Стріляти по цивільних особах можна лише в випадках, якщо вони мають зброю і намагаються її використати або якщо вони, незважаючи на наказ зупинитись, втікають;

3. В ніякому разі не можливо затриманих бити або знущатися над ними;

4. Якнайсуворіше забороняється плюндрувати або проводити реквізиції на власну руку;

5. Під час маршу, відпочинку та на позиції не можна без наказу віддалятися від своєї частини. Це загрожує дуже прикрими наслідками для самих стрільців. Не забувайте, що ми знаходимося в околиці, яка до нас є прихильно настроєна. Не забувайте теж, що бандити, яких ми маємо знищити, здебільшого теж вбрані у мундири німецьких солдатів, військ СС та німецької поліції.

За самовільне віддалення від своєї частини доброволець може заплатити своїм життям, як це, на жаль, вже мало місце у двох випадках. Не забувайте, що з нами і на наших флангах введені в дію й інші німецькі частини, через що тим більша є необхідність триматися разом.

6. Я виявив при контролі, що гвинтівки в деяких стрільців є цілковито заржавлені так, що з них навряд чи можна стріляти. Оскільки не дивлячись на мої чисельні вказівки зброя так і не доглянута, я буду притягувати командирів частин до особистої відповідальності за стан зброї.

Закликаю офіцерів та унтер–офіцерів, щоб вони були тверді та вимогливі до себе і того ж вимагали від своїх людей. Не забувайте, що тільки гостро дисциплінована частина може мати великі успіхи при найменших втратах. Брак дисципліни завжди переплачують своїм життям приналежні до частини, а ворог тим відразу скористається.

Байєрсдорф, оберштурмбаннфюрер та командир».

В окремих підрозділах також було вжито жорстких заходів для підтримання дисципліни. У саперній роті Іван Ремболович чітко заявив своїм людям: «Ми весь час перебуваємо у ворожому оточенні, тому будь–яке порушення дисципліни — взяття чужого майна чи вживання горілки — закінчиться військовим трибуналом, не дивлячись, чи це стрілець, чи офіцер»[84].

28 лютого 1944 року бойова група «Байєрсдорф» виступила у свій перший бойовий рейд у загальному напрямку Цешанув — Тарноград — Білгорай, маючи останній як кінцевий пункт.

Погода не дуже сприяла маршу, йшов сніг з дощем. Дорога була важкою — засніжені місця змінювалися чистим льодом і навпаки. Судячи з усього, маршувала група не єдиним кулаком, а розрізненими підрозділами. Перше зіткнення з партизанами відбулося практично відразу. За спогадами Ярослава Овада, коли їхня рота під командуванням оберштурмфюрера СС Шнеллера піднялася на горбок, то була обстріляна з кулеметів і гвинтівок. «Ми зразу ж розсипалися в лаву і залягли, щоб зменшити втрати (тобто зробили все, як їх вчили на вишколі. — Авт.). Поставивши скоростріли на становища (йдеться про станкову версію кулемета MG‑42. — Авт.), відкрили вогонь по нападниках. Казали нам окопуватися. Але де там. Земля замерзла, що важко випорати ямку не то що справжній окоп. Полежали ми так до вечора, добре змерзли і щойно коли добре стемніло, зібрали нас і пішли ми гусаком (один за одним) стежкою в сторону села». Під час цього маршу один зі стрільців підірвався на протипіхотній міні і йому відірвало ногу по коліно. «Крики, зойки, пошуки санітара… А ми йдемо далі, і душі наші на плечах. Ану ж знову хтось стане на міну. А може, і я…»[85]

Служба під час «айнзатцу» швидко перетворилася на безкінечні марші по засніжених дорогах

Іншим підрозділам бойової групи пощастило більше, і Цешанува вони досягли без пригод. Партизани покинули містечко без бою, знищивши відходячи урядові структури та засоби зв'язку. Тут Байєрсдорф і зупинився для вивчення обстановки і розробки подальших планів дій.

Цешанув був польським містечком, українців у ньому було небагато, тому місцеве населення зустріло дивізійників насторожено.

Майже відразу по радіо були отримані повідомлення, що дві великі групи партизанів, чисельністю по 700–800 осіб кожна, намагаються прорватися крізь шлях бойової групи у напрямку Уланова (стик річок Сян і Танев). Оскільки ця місцевість була поза тереном дій бойової групи, найімовірніше, партизани намагалися спокійно пересидіти там якийсь час, тим паче, що Вершигора з Наумовим на своїй зустрічі на початку лютого обговорювали подібну тактику дій — постійно маневрувати по різних районах, щоб німці не встигали перекидати сили і завдяки цьому виходити з-під удару[86].

Офіцер бойової групи, німець, озброєний пістолетом–кулеметом MP‑35.I «Бергманн». Ці пістолети випускали в 30‑х роках для озброєння військ СС та поліції. Усього було випущено 40 000 одиниць. У 1944 році вони вже були рідкістю, хоча ще траплялися на озброєнні поліційних частин і тилових підрозділів

Мабуть, цього самого дня, 28 лютого, Байєрсдорф скликав свій штаб та командирів частин на оперативну нараду, де офіцерам донесли дані розвідки і поставили найближчі тактичні завдання. Насамперед було ухвалено рішення провести глибоку розвідку, до 17 кілометрів у запілля, з метою виявити дислокацію партизанських відділів за напрямком подальшого рейду бойової групи. Здійснювати цю розвідку мали кавалеристи Романа Долинського, який особисто її спланував та якомога швидше рвався у бій, однак, на його розчарування, Байєрсдорф категорично заборонив вступати в бойові зіткнення, хіба що у випадку оборони.

Для цієї розвідувальної місії Долинський створив бойову групу із 75-ти кавалеристів, озброєних гвинтівками, пістолетами–кулеметами та ручними гранатами, посилених важким озброєнням — два важких кулемети і два легких міномети, які «позичили» у піхотному батальйоні Бріштота. Це важке озброєння пересувалося на звичайних санях, що були реквізовані у селян, а коні та погоничі для них були взяті з артилерійського куреня.

Розвідувальний рейд Долинського, за його споминами, розпочався ввечері того ж дня і тривав десь півтори доби. Терен був лісистим, а тому дуже небезпечним, бо існувала загроза партизанської засідки. Для забезпечення майбутнього повернення Долинському навіть довелося залишити кулеметну точку та 15 осіб на розі дорожньої дуги, приблизно в семи кілометрах від Цешанува.

Роман Долинський, колишній функціонер комуністичної партії, що став ваффен–гауптштурмфюрером. Знімок зроблений під час перебування Долинського в таборі військовополонених в Італії. Зверніть увагу на планку з нагородами — добре видно колодки Хреста військових заслуг 2‑го класу з мечами та без них

Наступного дня кавалеристи–розвідники досягли українського села В. (12 кілометрів від Цешанува), де їм повідомили, що минулої ночі повз село на санях та конях проїхала численна група партизанів у напрямку села К. за п'ять кілометрів від Тарнограда. Місцевий хлопчик зголосився побігти в село К., нібито «до тітки позичити дріжджі», щоб розвідати там ситуацію. Десь через три години він повернувся зі звісткою, що в селі К. стоїть великий партизанський загін чисельністю 750–1000 осіб, озброєних легкою зброєю та кулеметами. За словами хлопчика, партизани розташувалися в селі надовго, бо коні були розпряжені, їх чистили та перековували, а люди — одні чистили зброю, інші варили самогон, частина з них навіть були п'яні. Проте нам видається, що відомості про сп'янілих партизанів, які варять самогон, дещо перебільшені і не відповідають дійсності, бо важко уявити, щоб під час далекого рейду в ворожому тилу, де допомоги нізвідки чекати, досвідчені партизани перепилися, в такий спосіб відверто послабивши свою боєздатність.

Після цього Долинський з невеличкою групою розвідників особисто наблизився до цього села, щоб на власні очі побачити, що там коїться. Вони побачили «зле замасковані» кулеметні застави на краю сільського цвинтаря. Долинський писав, що хотів несподівано напасти на село («руки свербіли до атаки, і до того страшенно намовляли мене мої старшини»), але, маючи наказ не вступати у бій, так і не здійснив цього наміру. Однак нам усе це видається відвертою бравадою, бо навряд чи 75 кіннотників змогли б завдати якихось суттєвих втрат партизанському загонові, що більше, ніж у 10 разів переважав їх кількісно. Враховуючи те, що перед селом були облаштовані кулеметні точки, то, найімовірніше, кавалерійський набіг Долинського закінчився б великими втратами з боку дивізійників, без жодного позитивного результату.

Розвідка Долинського біля села К. закінчилася, коли він побачив близько сотні партизанських кіннотників, що рухались у напрямку лісу, в бік Цешанува. Він терміново наказав повертатися і загін у сутінках повернувся до Цешанува, не зробивши жодного пострілу і без втрат. Враховуючи те, що Долинському не заборонялося вступати в бій у разі оборони і те, що він, за його словами, «рвався в бій», вважається дивним, що він не влаштував кулеметну засідку, наприклад, проти згаданої розвідувальної кінної сотні партизанів.

На штабовій нараді Долинський доповів Байєрсдорфу про результати своєї розвідки та представив свій план подальших дій. Він запропонував створити бойову групу чисельністю близько 400–450 вояків зі своїх кавалеристів, піхотинців та мінометників, задіяти штурмові гармати і з ранку наступного дня завдати несподіваного удару по селу К., сподіваючись зненацька зненацька захопити партизанів. За його планом «вся операція повинна була закінчитись до півдня, і, при удачі, лише одиниці з партизанського відділу могли випадково врятуватися». Керівництво і всю відповідальність за цю атаку Долинський брав на себе. Ще перед нарадою Долинський розповів свій план Карлу Бріштоту, який нібито погодився з його доцільністю та особисто погодився взяти участь у цій акції, проте попередивши, що «штаб на чолі зі старим корком (так Бріштот іронічно назвав Байєрсдорфа. — Авт.), напевно, не погодиться». Так і сталося, бо за загальним планом операції Байєрсдорф мав наказ вести атакувальні дії лише тоді, коли його група досягне Білгораю, що мав стати центром розташування бойової групи під час цієї антипартизанської акції. До того ж, враховуючи маневровий характер дій партизанів, навряд чи вони затрималися б у тому селі більше, ніж на добу (до цього моменту ми повернемося трохи пізніше).

Цешанув. Ринкова площа 1941 р.

Поки Долинський проводив свій розвідувальний рейд, інші підрозділи бойової групи проводили патрулювання навколишніх сіл, у пошуках партизанів. Тактика, яку обрав Байєрсдорф, була доволі проста. Польові виходи здійснювалися піхотинцями, а штурмові гармати дислокувалися біля штабу, разом з кількома іншими підрозділами, як потужний резерв, який повинен бути задіяний для миттєвого удару в разі виявлення партизанів. Однак результативність цього плану була нульовою, насамперед тому, що, зазвичай, партизани встигали втекти ще до приходу дивізійників і всі ці патрулювання закінчувалися безрезультатно. Як згадував Овад: «Завжди так було, що коли ми прибули на місце, де мали бути партизани, їх вже не було, бо вчасно втікали звідти. Так ми бавилися з ними, немов кішка з мишкою, але ніяк не могли їх зловити»[87]. Схожі спогади також залишили Стеткевич та Кецун. Стеткевич згадував: «Місцева польська людність сприяла партизанам. Знали вони про всі наші рухи. Партизани були озброєні легкою автоматичною зброєю. Лісами і сніговими дорогами вони просувались легко. Часто користувалися кіньми або навіть саньми. Навпаки, наша група була тяжка до таких операцій. Партизани на неї не зважали»[88]. Кецун, своєю чергою, зауважив, що «партизани, ймовірно, сміялися з нас і бавилися з нами, як кіт з мишею… Для нас… це був добрий вишкіл в маршуванні і виконуванні стійки по ночах»[89]. Отже, усі рядові дивізійники скептично ставилися до результатів своїх дій.

Вояки бойової групи отримали зимову уніформу: замість шинелі — більш зручна парка

Перебування в Цешануві не було для вояків дуже комфортним. Передусім виявилося, що харчове постачання було налагоджено погано, і солдати здебільшого харчувалися сухим пайком. Ті, хто мав гроші, могли купувати продукти у цивільного населення, але звісно, що проблеми у такий спосіб розв'язати не можна було. Іншою проблемою була холодна та снігова тогорічна зима. Як уже згадували, спочатку українці не мали спеціального зимового одягу і тому потерпали від особливо сильних морозів[90]. Уже після повернення з фронту «вояки нарікали, що, не маючи зимового теплого одягу, мусили люто мерзнути, ночуючи на полі, бо до сіл було їм заборонено заходити»[91]. Найімовірніше, це стосувалося тих, хто несли караульну або патрульну службу безпосередньо в лісі або в полі. Пізніше, як свідчать фотодокументи, до бойової групи надійшли теплі та зручні спеціальні зимові парки, які були на обмундируванні військ СС. Іншою проблемою було взуття. Володимир Кецун згадував, що «команда сотні зробила велику помилку, бо видала нам замість черевиків — зимові чоботи (валянки). Чоботи були високі, майже до колін, але зроблені з битого сукна (повстяні). Шкіряними були тільки підошви, накриття пальців та обцасів. Маршуючи снігом, вони перемакали, а висушити їх вночі не було можливості, бо що чотири години треба було йти на стійку»[92]. Але раз на раз не випадало, і в деяких підрозділах солдати одержали чоботи. Проте в Цешануві деякі частини бойової групи, зокрема артилеристи, отримали фільцові чоботи, черевики на дерев'яних підошвах та зимові есесівські парки, що дозволило воякам комфортніше почуватися на морозі. Однак інші підрозділи все ще продовжували носити шинелі і відповідно — потерпати від холоду.

Володимир Кецун — один з чотирьох стрільців дивізії, що залишили спогади про свою службу в групі Байєрсдорфа

Решта дня після повернення відділу Долинського пішла на підготовку до подальшого маршу бойової групи, в напрямку Тарнограда. Тим часом прийшла звістка, що партизани несподівано для німців попрямували до Уланова, який не був передбачений маршрутом бойової групи. У результаті 3‑й партизанський полк під командуванням П. Брайко, діючи спільно з польськими партизанами та підпільниками, захопив Уланів, знищивши там невеличкий німецький гарнізон, що обслуговував радіомаяк, та підірвавши усе радіообладнання[93]. Потім надійшло повідомлення, що партизани також атакували і Тарноград.

Уночі вдарив легкий мороз, а зранку почався снігопад. У таких умовах бойова група довгою колоною вранці вирушила у марш на Тарноград, до якого було близько 20 кілометрів. Усього в Цешануві, за спогадами М. Длябога, вона пробула «дві ночі і день», тому можемо приблизно визначити дату початку маршу — 1 березня 1944 року.

Рухатися доводилося польовими дорогами, бо на головних шляхах партизани знищили всі мости. Марш був дуже важкий для людей і коней, тому що шляхи були завіяні та спустілі, а особовий склад потерпав через відсутність спеціального зимового одягу — штатні шинелі від холоду та вітру не рятували. Дивізійник Остап Верин згадував, як під час маршу йому доводилося притулятися до коней та кутатись у ковдру, щоб сховатися від холодного, пронизливого зимового вітру[94]. Те саме писав і Михайло Длябога: «Сильний морозний вітер мете замерзаючим снігом. Нема де не то загрітися, але навіть заслонитися від вітру. Кожен гармаш пхається до коней, щоб бодай ніс чи вуха погріти. Одначе і коням є зимно і не хотять стояти на одному місці»[95].

Лев Стеткевич під час навчання в 1943 році

Засніженими сільськими дорогами група рухалася доволі повільно, оскільки шляхи були заметені снігом та нерідко заміновані. Так, одна зі штурмових гармат підірвалася на міні та вийшла з ладу. Також група втратила один «Швіммваген», колеса якого відлетіли під час руху засніженими полями. Враховуючи, що «Швіммваґени» якраз і призначалися для руху по бездоріжжю, можна уявити, в яких умовах доводилося діяти українським добровольцям. До того ж, разом з бойовими частинами пересувались артилерія, обози, пересувні кухні, польові медичні та ветеринарні відділи тощо. Коли гармати чи повозки грузли в снігу, то доводилося витрачати чимало часу, щоб їх звільнити. З іншого боку, в разі потреби можна було відразу задіяти допоміжні підрозділи, наприклад, для термінового ремонту чи для надання медичної допомоги. Проте партизани цим користувалися сповна, постійно вислизаючи від переслідувачів, тим паче, що завдяки агентам серед місцевого населення вони були добре поінформовані про маршрути пересування бойової групи. Після війни Лев Стеткевич писав з цього приводу: «Марш через села важкий, бо з обозами, артилерією та кухнями. Думаю, що партизани собі з нас багато не робили, обсервуючи, як то все грузне в снігах»[96].

Дивізійники переходили кордон двох польських воєводств — Люблінського та Підкарпатського - і старий етнографічний кордон Польщі та Галичини. Місцеве населення швидко відреагувало на початок активних бойових дій у цьому районі. Майже будь–який рух між навколишніми містами та селами припинився. Пересування дорогами було обмежене ще й тому, що партизани та польські підпільники активно мінували всі шляхи, до яких могли дістатися. Однак завдяки цьому шляхи були вільні і пересуванню групи нічого не заважало, крім мін та снігу.

Командир піхотного батальйону Карл Бріштот був одним з найбільш відзначених німецьких офіцерів, переведених до української дивізії військ СС. Австрієць з походження, він вступив у СС ще в 1933 році. З 1937 року служив у поліції, у вересні 1940 року був зачислений до поліційної дивізії СС, у лавах якої брав участь у боях на Східному фронті та був відзначений кількома нагородами за хоробрість. Знімок з його особової справи

За спогадами Лева Стеткевича: «По дорозі ми зустрічали цілі попалені села і тільки комини стирчали. Були то українські села, жителі яких ще весною 1940 р. переселились на Україну, заманені більшовицькою пропагандою. Польські партизани попалили такі села, щоб не було куди вертатися. Для них, очевидно, було корисно, що деякі автохтони покинули свої місця»[97]. Про те саме згадував і Володимир Кецун: «Населення сіл було мішане: поляки, українці, римокатолики, православні. Між населенням панувала жахлива ненависть. То й не диво, що, маршуючи крізь села, ми зустрічали згарища будинків, тільки комини стирчали зі снігу»[98]. Зрозуміло, що таки згарища доволі гнітюче діяли на свідомість українських вояків. Тут треба підкреслити, що більшість цивільного населення, незважаючи на національність, мала на меті лише одне — вижити та уникнути конфліктів з військовими чи партизанами.

Тарноград у 1940 році — вояки Вермахту спокійно будують казарму. Через чотири роки Тарноград опинився в епіцентрі активності радянських партизанських загонів, а німці були змушені ховатися за стінами бункерів і чекати, коли їм на допомогу прийдуть українські дивізійники

Кавалерійський підрозділ Долинського був на чолі маршу, проводячи передову розвідку, і він був першим відділом бойової групи, що під вечір цього дня вступив у Тарноград, який партизани вже кілька годин як залишили.

Інші частини розтягнулися на марші. Так, артилерійська батарея отримала наказ виступити в напрямку села Новий Люблинець. Як тільки маршова колона виступила, всі почули два голосні вибухи в напрямку маршу. Як виявив нашвидкуруч відправлений туди кінний розвідувальний загін, партизани підірвали мости до сіл Старий і Новий Люблинець. Тому артилеристам довелося йти обхідним маршрутом через Улазів, який, як виявилося, зайнятий партизанами. Виникла перестрілка, після якої партизани відійшли «з малими втратами». Артилеристи пройшли через Улазів і рушили на Люблинець по важких, заметених снігом, дорогах, де і зупинилися, зробивши 25 замість запланованих спочатку семи кілометрів.

Заклик до захисту своєї Батьківщини від більшовицької загрози постійно лунав з вербувальних плакатів дивізії «Галичина»

Місцеве населення радо вітало українських вояків у німецьких одностроях. Жінки, «нікого не питаючи», почали різати й варити курей, гусей та індиків. Як згадує Длябога, ті з вояків, хто мав гроші, давали їх тим жінкам. Певною проблемою стало те, що деякі старші унтер–офіцери «любили здорово випити», і Длябога справді переймався, що вони зможуть напитися, а це в умовах бойової ситуації було подібно смерті. «Треба було сильної руки, щоб все опанувати і щоб була карність»[99]. Тому після короткої зупинки в Люблинцю артилеристи виступили в напрямку села X., де і зупинилися на ніч. Зранку наступного дня вони виступили на Тарноград. Уже перед самим містом передовий загін артилеристів зіткнувся з невеличким партизанським загоном, внаслідок чого виникла коротка перестрілка. Партизани були розсіяні, а артилеристи вступили в Тарноград.

Тарноград був типовим прикордонним містечком, з наполовину польським та українським населенням. Зараз адміністративний центр міста був знищений та спустошений. Партизанський загін, який напередодні ввечері захопив місто, пограбував та спалив будівлю українського кооперативу, перебив українську поліцію та кількох активних українців. Партизани також позабирали в місцевого населення перини, подушки, зимовий одяг, чоботи тощо. Характерно, що будівля польського кооперативу не постраждала, також не було вбито і жодного поляка. Невеличкий німецький гарнізон теж відсидівся за стінами свого міцного опорного пункту, що його партизани, не маючи артилерії, не могли взяти. Вранці партизани покинули місто. Будучи свідком усього цього, стрілець Ярослав Овад згадував: «Урядові будинки були немов бункери: вікна замуровані цеглою, тільки бійниці чорніють. Деякі хати підпалені, а деякі спалені дотла. Брами загороджені колючим дротом. Казали, що партизани несподівано напали на українську поліцію і вирізали всіх, хто був. Опісля втекли, підпаливши кілька хат та розстрілявши кількох людей»[100].

Ваффен–оберштурмфюрер Богдан Соболевський, командир 2-ї роти. Фото зроблено в 1943 році під час його перебування у вишкільному таборі

Якщо вірити спогадам Долинського, то, спостерігаючи за згарищем, він натякнув Байєрсдорфу, що якби він отримав дозвіл на реалізацію свого плану атаки, то нічого подібного б не сталося. На це Байєрсдорф «зціпив зуби від злості, не відповідаючи мені нічого». Але такий натяк виявляється дуже дивним, враховуючи, що група пройшла маршем майже по теренах, де проходила розвідка Долинського, і жодного супротивника не зустріла, оскільки партизани більш ніж на добу ніде не затримувались. І навіть якщо Байєрсдорф погодився б на реалізацію плану Долинського, то, найімовірніше, ця акція закінчилася б нічим. Партизани все одно покинули село, де розташовувалися, щоб вирушити на Тарноград, тому захопити їх зненацька навряд чи вдалося б, також як і вчасно встигнути до Тарнограда. Зі своєю важкою зброєю дивізійники пересувалися дуже повільно, тим паче враховуючи брак автотранспорту. Дивно, що такий «знавець партизанської тактики», яким себе позиціонував Долинський у своїх спогадах, не врахував цього. Отже, його звинувачення, якщо вони були справді висловлені, повністю безпідставні та нічого, крім подиву німецьких офіцерів, викликати не могли.

Харчове забезпечення було одним із найважливіших питань

На ночівлю бойова група залишилася в Тарнограді. Тим часом українські вояки дізналися від місцевих мешканців, що кооперативне сховище, заповнене продуктами і товарами, залишилося незайманим, бо партизани його так і не помітили, захопивши лише те, що лежало на полицях. Заохочені перспективою роздобути додаткові продукти та цигарки, яких воякам завжди не вистачало, частина дивізійників добровільно взялася допомагати в остаточному гасінні пожежі кооперативної будівлі.

Поки основні частини групи готувалися до постою, Байєрсдорф наказав Долинському терміново провести розвідку стану мосту через ріку Танев на шляху між Тарноградом та Білгораєм. Цей міст кілька днів тому був спалений польськими партизанами, і зараз його відновлювали німецькі армійські сапери. Від стану мосту — чи зможуть частини бойової групи перейти по ньому, залежали майбутні плани акції. Якщо міст ще був не готовий, то треба шукати брід, оскільки доволі стрімкі береги у районі мосту не давали змоги форсувати річку на місці, а пошук броду в лісистому терені забрав би чимало часу. Долинський був роздратований, бо його люди були виснажені, тому намагався сперечатись, однак мусив підкоритися наказу.

Без пригод розвідники досягли якогось села біля Тарнограда. Подальший терен викликав у Долинського підозру, оскільки існувала чимала вірогідність того, що дорога замінована. Тому українці вирішили вдатися до хитрощів. Побачивши на подвір'ї біля крайньої хати сани, навантажені гноєм, Долинський наказав двом кавалеристам приторочити довгими шнурами сани до сідел, самим їхати рівчаками, а сани поволі тягнути серединою дороги. Ця хитрість спрацювала — приблизно у двох кілометрах від села сани наїхали на міну і злетіли в повітря. Втрат чи поранень серед вояків вдалося уникнути. Більше жодних пригод у дорозі не сталося, і група спокійно добралася до мосту.

На переправі кипіла робота — армійські сапери за допомогою мобілізованого місцевого населення активно працювали над відновленням мосту під прикриттям кулеметних застав. Продовжні балки були вже закладені, й одну продовжну половину мосту вже вистилали дубовими брусами. Командир саперів запевнив, що одна половина мосту буде закінчена до ранку, за умови, якщо працюватимуть цілу ніч. Іншого виходу не було, крім як чекати закінчення робіт, оскільки найближчий брід виявився на відстані 6–7 кілометрів у лісовому масиві. Назад група повернулася без перешкод.

2 березня, через кілька годин після повернення, Долинський виїхав у наступну розвідку, під час якої за сім кілометрів від Тарнограда були затримані сани, що їхали з Білгораю. У них перебували окружний лікар, польський фольксдойче, шпитальна сестра полька та м'ясник. Документи в них були в порядку, однак вони все ж таки викликали підозру бо дуже вже вільно ці люди роз'їжджали небезпечними теренами та замінованими шляхами. Долинський наказав їх пропустити, однак відразу направив польовими стежками двох розвідників у Тарноград, щоб вони випередили сани і повідомили на заставі, що цих людей треба направити у штаб для перевірки.

Сани були затримані на в'їзді у Тарноград, і пасажирів привели на допит у штаб бойової групи. У цей час командир групи оберштурмбаннфюрер СС Байєрсдорф та його начальник штабу гауптштурмфюрер СС Кляйнов обходили з перевіркою розташування особового складу, тому допит проводив начальник розвідки, українець, «колишній учасник закарпатських боїв, досвідчений старшина» (Долинський вказав, що прізвище його починалося на Я., але хто це, достовірно невідомо). За даними Долинського, під час обшуку в лікаря знайшли адресу з підпільними явками, нібито апробовану штабом радянських партизанів. Після цього начальник розвідки склав відповідний протокол у присутності ад'ютанта штабу ваффен–оберштурмфюрера Михайла Качмара та ще одного офіцера і за законами військового часу наказав розстріляти лікаря як шпигуна. Вирок був виконаний відразу, судячи з усього, ще до повернення у штаб німецьких офіцерів. На нашу думку, такий поспіх не може не викликати певної підозри, але що там сталося насправді, ми вже навряд чи дізнаємося. Варто зауважити, що, за свідченням польських сучасників, звали цього лікаря Чеслав Кришкевич[101], і він був «далеким від всякої політики і відданий виключно своєму шпиталю та лікарській професії»[102]. Медична сестра та м'ясник були взяті під варту, щоб потім передати їх у Білгораї німецьким слідчим. У майбутньому розстріл лікаря викликав чимало ускладнень та клопотів для бойової групи.

За цими ж польськими свідченнями, українці вбили ще трьох представників польської інтелігенції в Тарнограді. І, за великим рахунком, в нас нема жодних підстав у цьому сумніватися, враховуючи польсько–українське протистояння.