Бумеранг не повертається

11 ТАКСІ ЕЖ 13-13

Гонзалес жив у готелі «Національ». Уважний огляд речей комерсанта не дав ніяких результатів. Зі слів працівників готелю виявилися такі обставини: в день приїзду Гонзалеса у нього обідав літній чоловік в окулярах, одягнений у світлий спортивний костюм. Пообідавши, вони вийшли з готелю разом. У руках гостя бум пакунок, загорнутий у сірий папір. Повернувся комерсант пізно: Кілька днів не виходив з номера. Снідав, обідав і вечеряв комерсант у себе в номері, викликаючи метрдотеля по телефону, бо, не володіючи російською мовою, не міг порозумітися з офіціантом. Третього числа ввечері, приблизно о шостій-сьомій годині, Мехія Гонзалес, попередивши чергового, що він їде на полювання і повернеться тільки під кінець завтрашнього дня, спустився вниз. Швейцар біля вхідних дверей на прохання комерсанта викликав таксі.

З ким Гонзалес поїхав на полювання? Де він дістав необхідне для мисливця спорядження? Все це залишалося таємницею.

За час свого недовгого перебування в Москві комерсант зустрічався лише з однією людиною — Уільямом Едмонсоном. Чому зразу ж після прибуття до Москви Гонзалес замовив обід на дві персони? Значить, вони вже бачилися з Едмонсоном раніше? Чи Гонзалес запросив його на обід по телефону? Всі ці питання саме й хвилювали Нікітіна, коли в номер, де відбувався опит службовців, увійшов збуджений адміністратор поверху і тихо сказав майорові:

— Цей чоловік в окулярах тут. Він прийшов у ресторан і замовив обід.

Нікітін зійшов униз і, відгорнувши край портьєри, уважно оглянув журналіста. Потім підійшов до нього і ввічливо попросив пройти в номер. Коли вони зайшли до кімнати, запрошений Нікітіним працівник посольства, яке представляло інтереси Гондурасу, привітався з журналістом і відрекомендував його майорові.

— Ви розмовляєте російською мовою? — запитав Нікітін журналіста.

— Погано, — відповів той.

— Добре, говоритимемо по-англійськи, — погодився майор. — Прошу вас, пане Едмонсон, відповісти мені на кілька запитань: чи давно ви знаєте Мехію Гонзалеса, молодшого компаньйона фірми Гондурас Фрут компані?

— Я познайомився з ним двадцять сьомого грудня. Перед тим як відповісти на друге запитання, я прошу пояснити мені, на якій підставі ви мене допитуєте? — роздратовано заявив Едмонсон.

Працівник посольства, відкликавши вбік журналіста, пояснив йому обставини. Нікітін уважно прислухався до їх діалога. Після бесіди з працівниками посольства Едмонсон підійшов до Нікітіна і сказав:

— Якщо мої свідчення можуть допомогти слідству, я готовий відповідати.

— Будь ласка, сідайте. Нас цікавить, містер Едмонсон, чи давно ви знаєте Мехію Гонзалеса?

— Я вже сказав вам: вперше побачив містера Гонзалеса двадцять сьомого грудня. До цієї зустрічі ми не були знайомі.

— Але до вашого приходу комерсант замовив обід на дві персони. Чим ви це поясните?

— Я був на Внуковському аеродромі при зустрічі торгових представників Заходу, як кореспондент «Марсонвіль Стар». Познайомившись зі мною, Мехія Гонзалес сказав, що у нього є посилка для мене від моєї дружини Елен Едмонсон. Я спитав, коли я можу взяти її. Він призначив мені п'яту годину вечора. Обід виявився для мене повною несподіванкою. Після обіду ми вийшли разом. Гонзалес попрощався зі мною на площі Революції і взяв таксі.

— Посилку ви одержали?

— Так. Я раб своїх звичок, дружина це знає. Елен прислала мені сигарети «Фатум». Я курю цю марку багато років.

— Ви маєте на увазі цю марку? — запитав Нікітін, діваючи з чемодана комерсанта пачку сигарет.

Так, Гонзалес також курив «Фатум».

Чому ви говорите «курив»? — запитав Нікітін, наголошуючи на минулому часі.

— Я не знаю, чи курить він їх зараз!.. — дедалі більше роздратовуючись, відповів Едмонсон. — Коли ви його знайдете, спитайте про це самі!

— Добре, спитаю обов'язково, — спокійно сказав Нікітін і не менш чемно зауважив:

— Ваша дружина, пане Едмонсон, очевидно, давно знайома з Мехією Гонзалесом?

— Вони не знайомі. Гонзалес був у Марсонвілі в справах своєї фірми, посилка — це просто його люб'язність, — різко кинув Едмонсон.

— Дякую, пане Едмонсон, — підкреслено ввічливо сказав Нікітін і, вже прощаючись, раптово спитав:

— Чи не могли б ви, пане Едмонсон, повідомити слідство, де ви були з третього по сьоме число цього місяця?

— Мені було сказано, що в Радянській країні я можу бувати там, де я захочу! — вже зовсім не стримуючись, відповів Едмонсон.

— Ви маєте рацію, пане Едмонсон, ніхто в нашій країні не посягає на вашу свободу.

Добре розуміючи, що цей допит не дав відчутних результатів, Нікітін вийшов з кімнати і спустився вниз. У вестибюлі йому вдалося з'ясувати, що в день зникнення комерсанта біля дверей чергував швейцар Пожидаєв, що сьогодні він вихідний і тільки завтра прийде на чергування.

Взявши у відділі кадрів домашню адресу Пожидаєва, Нікітін викликав машину з Управління. Чекаючи машину, він прогулювався по Манежній площі. Був погожий зимовий день. Жвава молодь веселими юрбами прямувала в МДУ на новорічний бал.

Сніг ще не встигли зчистити з тротуарів, і він скрипів під ногами, а на площі автонавантажувачі загребущими руками скидали сніг на стрічки транспортерів. Нікітін дуже любив це гомінке клопітливе життя міста. Вулиця підкоряла собі ритм його мислення. Він ішов швидко, ніби кудись поспішаючи, і думав: «Важко сказати, що являє собою Едмонсон. Ще важче визначити його роль у справі зникнення Гонзалеса. У всякому разі, чиясь режисерська рука ставить цей спектакль».

Помітивши, що чергова «Победа» зупинилася біля під'їзду готелю, Нікітін поспішив до машини.

Пожидаєв жив у одному з провулків Мар'їної рощі у старому двоповерховому будинку з двома ганками. Один вів на перший поверх, другий — нагору.

Нікітін потяг за ручку дзвоника і почув, як у глибині приміщення задзеленчало, потім важко заскрипіли сходи, і перед ним з'явився сам Олексій Захарович Пожидаєв, громіздка, висока людина із зовнішністю придворного церемоніймейстера.

Господар запросив Нікітіна піднятися нагору.

В кімнаті було багато субтропічних рослин у горшках, банках, бочках, на вікнах, столах і підставках. Тут було тепло, як в оранжереї.

— У мене до вас, Олексію Захаровичу, дуже делікатна справа, — почав Нікітін, показавши господареві посвідчення. Його добродушні хитруваті очі випромінювали таке дружнє тепло і довірливість, що Олексій Захарович, ще не знаючи, що від нього вимагається, був готовий на все, аби зробити гостеві приємність.

— Третього числа, в суботу, ви, Олексію Захаровичу, на прохання іноземця, що проживає на третьому поверсі готелю, викликали таксі…

— Як же, шановний, добре пам'ятаю. Я йому таксі від готелю «Москва» брав, — охоче відповів Пожидаєв.

— Дуже вас прошу, Олексію Захаровичу, згадайте все по порядку. Що він сказав? Як сів? Куди поїхав? Він же пропав…

— Тобто як пропав? — здивувався Пожидаєв.

— Як у воду впав. Може, ви що-небудь нове скажете. Тільки на вас і надія, — сказав Нікітін.

Задоволений господар потягся до буфета, і на столі з'явився графинчик з горілкою, настояною на апельсинній кірці, і домашні пиріжки на блюді.

— Можу, шановний, розповісти. У мене з цим іноземцем дуже цікава історія вийшла. Пригощайтесь, — сказав Пожидаєв, наливаючи в чарки настойку.

— Спочатку історія, Олексію Захаровичу, а чарочка потім.

— Ну, як хочете, — не без розчарування протяг Пожидаєв і почав розповідати: — Історія, шановний, досить знаменна. Судіть самі: підходить до мене іноземець і говорить своєю мовою: «Прошу терміново таксі!» Ну, таксі, самі розумієте, на всіх мовах — таксі. Я, значить, козирнув та й кажу: «Ол райт», що по-їхньому значить «Гаразд». Іду до готелю «Москва», беру таксі, їдемо ми кругом, тут лівого повороту немає, через площу Революції, Театральну і по Охотному, і всюди світлофори відкриті. Мені ще шофер каже: «Бачиш, заради тебе нам зелена вулиця!» Приїхали. Я йому показую, мовляв, будь-ласка, по-їхньому «пліз». Він іде до дверей, я за ним. Раптом він — шасть назад, навіть мені на ногу наступив, і чую по-іноземному лається. Я через його плече виглянув. Бо цікавлюсь, чого він так злякався, і бачу: шеф-поварів чорний кіт, задерши хвоста і вигнувши спину, повільно так переходить дорогу. Тут я зметикував: іноземець забобонний. Ну, я пройшов поперед нього, відчинив дверці. Він вийшов, сів і поїхав. А коли таксі від'їжджало, мене такий розібрав сміх, що аж кольки в животі почалися…

— Пробачте, Олексію Захаровичу, чого ж вас такий сміх розібрав? — спитав Нікітін.

— А як же, шановний, судіть самі: іноземець забобонний, а номер у таксі двічі тринадцять! Коли таксі поїхало, я номер побачив — від сміху трохи не вмер.

— Так вип'ємо, Олексію Захаровичу, — повеселівши, сказав Нікітін, за російський гумор.

Вони чокиулися і випили.

— То ви кажете, таксі ЕЖ 13–13? — уточнив Нікітін.

— Літери, шановний, не пам'ятаю, а цифри точно 13–13.

— Велике вам спасибі, Олексію Захаровичу. Вважайте мене своїм боржником, — підводячись, сказав Нікітін.

— Куди ж ми, посиділи б, випили ще по чарчині, — гостинно запросив Пожидаєв.

— Не можу, на службі, — навідріз відмовився Нікітін і, попрощавшись із Пожидаєвим, вийшов на вулицю.

Номер машини починався на одиницю, отже таксі було з першого таксомоторного парку. Цей парк містився тут недалеко, за Ризьким вокзалом.

У таксомоторному парку Нікітін з'ясував, що машина ЕЖ 13–13 була першого парку третьої колони. Водій машини Артем Сухов, що працював без напарника, в цей час був у рейсі.

Взявши на всякий випадок домашню адресу водія, Нікітін приїхав на Ризький вокзал. Тут, на стоянці, машини ЕЖ 13–13 не було. Він послідовно об'їхав усі стоянки до площі Маяковського, але безрезультатно. Звернувши праворуч, проїхали по Садовому кільцю до площі Повстання. Тут Нікітін побачив, як чоловік з товстим портфелем сів поруч з шофером у таксі. Виїхавши на вулицю Чайковського, таксі повернуло направо. Це була машина ЕЖ 13–13.

Їх розділяв червоний світлофор, і Нікітін з досадою подивився вслід машині, то швидко віддалялася. Залишилась одна надія, що таксі затримається біля світлофора на Смоленській площі.

Але наздогнати його вдалося тільки біля Зубовської площі, далі Нікітін доїхав за машиною до Серпуховского універмагу. Тут чоловік з товстим портфелем вийшов і розрахувався з шофером. Нікітін ледве встиг вискочити з своєї машини і пересісти в таксі.

— Парк культури, — дав він адресу.

Під'їхавши до парку імені Горького, Нікітін попередив водія:

— Ми тут простоїмо хвилин двадцять, лічильник не вимикайте. Ось моє посвідчення, прошу вас, товаришу Сухов, ознайомтесь.

Шофер прочитав і повернув посвідчення Нікітіну. На серці в нього було неспокійно, машину водити — не воду пити, водою й то буває захлинешся.

Коли Нікітін розповів водієві, що його цікавить, у Сухова відлягло від серця, він закурив, запропонував цигарку Нікітіну і ухильно відповів:

— Та я за ці чотири дні чоловік сто перевіз, якщо не більше.

— А пригадуєте, вас взяв із стоянки біля готелю «Москва» швейцар з «Націоналя»? Ви ще сказали йому: «Бачиш, заради тебе нам всюди зелена вулиця».

— Точно! Я від «Націоналя» якогось громадянина возив, — згадав шофер і навіть зрадів.

— У світлому пальті і сірому капелюсі, — нагадав Нікітін.

— Точно, він.

— Ви пам'ятаєте, куди ви його возили?

— Пам'ятаю, до Київського вокзалу.

— Ви не помітили, куди він направився, вийшовши з машини?

— До приміської каси, дуже поспішав. Казав, що запізнюється на електричку.

— Як? — здивувався Нікітін. — Він говорив російською мовою?

— Як ви зі мною, — дивуючись у свою чергу, відповів Сухов.

— Дякую, товаришу Сухов, ваша домашня адреса у мене є, ви нам ще будете потрібні! — сказав Нікітін, розрахувався по лічильнику і пересів у свою машину.

Ниточка показалася!