Бумеранг не повертається

24 ПРОБУДЖЕННЯ

Коли Маша, спираючись на кизилову паличку, йшла від платформи електрички до дачі Роггльса, її охопило звичайне перед зустріччю з ним нетерпіння і якесь нове, не незнайоме їй почуття тривоги. З часу їх лижної прогулянки минуло два дні. За ці дні Патрік лише один раз подзвонив по телефону і ввічливо запитав про здоров'я.

Непокоячись дедалі більше й більше, вона відчинила хвіртку.

У передвечірніх синявих сутінках здавалося, що високі старі сосни, мов колони, підтримують темний небосхил. Молодий, запорошений снігом ялинник з обох боків облямовував вузеньку, погано розчищену стежку, що вела в глиб ділянки. У вікнах не було світла. Будинок виглядав похмурим і покинутим. З тривогою в серці Маша піднялася на ґанок і відчинила двері. Патрік зустрів її непривітно:

— Не роздягайся, піч не топлена, тут диявольський холод. — Він був у пальті.

Маша сіла в крісло. Роггльс кинув на її коліна плед і, глибоко засунувши руки н кишені пальта, мовчки почав ходити по кімнаті.

Минуло кілька хвилин. Мовчанка стала особливо нестерпною, і Машенька не витримала:

— Ти не радий, що я прийшла?

— Ні, Машенько, як завжди, я радий тобі, але… нам треба серйозно поговорити.

— Ти сумніваєшся, що зі мною можна про щось серйозно говорити?

Не відповівши на її запитання, Роггльс. сказав:

— Ти мусиш сьогодні ж одержати згоду батька на реєстрацію шлюбу, відкладати більше не можна. Візу ти можеш одержати тільки як моя дружина, як Марія Роггльс.

— Розумію.

— Далі: я вважаю, що ти повинна знати все, що стосується твого майбутнього. За заповітом мого батька невелике майно і наш будиночок в Альтаїрі належить моїй матері, Елізабет Роггльс. Під тиском сенатської комісії, ти це знаєш, мати зреклася мене. Ніяких заощаджень у мене особисто немає і…

— У нас, Пат, є руки, і ми вміємо працювати.

— У них є чорний список і реальна можливість позбавити нас будь-якої роботи.

— Хто любить, той бореться і перемагає.

— Перемоги не бувають без поразок.

— Ти боїшся поразок?

— За себе я не боюсь. Я боротимусь, поки у мене вистачить сил.

— Ти боїшся за мене?

— Так.

— Які у тебе для цього підстави?

— У тебе невистачить мужності для цієї боротьби.

— Патрік, я тобі казала…

— Пам'ятаю, — перебив її Роггльс: — «Не задумуючись, я виконаю все, що ти від мене вимагатимеш». Крім того, ти сказала: «… Я вірю в тебе».

— Ти сумніваєшся в цьому?

— Я випробую твою віру і твою мужність.

— Це твоє право.

— І я скористаюся цим правом.

Він ніколи не говорив з нею так різко. Машенька відчула, як від хвилювання похололи її пальці, і, мов недосвідчений боєць перед неминучим ударом, заплющила очі.

— Ти казала, — продовжував Роггльс, — що часто буваєш у батька в його службовому кабінеті. Ти поїдеш зараз в інститут, пройдеш до батька в кабінет і зробиш «Міноксом» фотографії з останньої роботи Андрій Дмитровича, проявиш плівку і завтра до дванадцятої дня принесеш її мені.

Дашенька розплющила очі, подивилась на Патріка й окинула поглядом кімнату. Їй здавалося, що все це сказав не він, а хтось інший, але в кімнаті, крім них, нікого не було, і обличчя Роггльса було спокійне, наче він сказав якусь пусту фразу, що не мала ніякого значення.

— Те, що я вимагаю від тебе, — жахливо, але я хочу знати силу віри в мене і міру твоєї любові. Якщо ти справді любиш і віриш у мене, ти це виконаєш, ти будеш впевнена в тому, що я не використаю цих знімків на шкоду твоєму батькові.

— Ти можеш вимагати такого доказу?!

— Якого завгодно, хай навіть з точки зору моралі він буде підлим. Я хочу знати, що в ім'я нашого кохання ти можеш зробити навіть злочин.

— Ти можеш вимагати від мене навіть підлоти?

— Можу.

— Випробування любові підлістю?!

— Золото випробовують кислотою, і воно не чорніє!

Машенька подивилась йому в очі і побачила в них стільки холодного й чужого розрахунку, що їй стало страшно. Притуливши руку до грудей, вона відчула, як болісно стиснулося серце. Любов їй дала крила, і ось, з великої, карколомної висоти, з неозорих блакитних просторів, вона падає вниз, і в цьому стрімкому падінні, ледве встигаючи побачити і переосмислити знову все те, що сталося, вона думає, і думки її безладні, як клоччя розірваного листа:

«Хто ж він, — думає Машенька, — ворог у личині друга? На що він розраховував? На сліпоту кохання? А що, коли все те, що вона подумала про нього, — помилка, страшна і незаслужена ним образа?! Якщо їй просто чужі безсердечні звичаї його країни і вимога Роггльса — випробування, безжалісна і жорстока перевірка сили її кохання? Ні! — зразу ж відкинула вона цю думку, — любов не може бути настільки жорстокою, всьому є межа!»

І, як завжди в хвилину небезпеки, відчувши дивний спокій, вона сказала:

— Добре, я зроблю ці знімки і принесу тобі плівку, але… я, Патрік, не знаю, над чим працює мій батько.

— Це нова зенітна гармата…

— Звідки ти про це знаєш?

— Із спеціальних журналів. Я читав кілька статей…

— Ще одне запитання, знімки при електричному світлі потребують тривалих експозицій…

— Знімай без діафрагми, з витримкою одна двадцять п'ята секунди. В «Міноксі» плівка чутливістю шістнадцять тисяч.

— Важко повірити, щоб креслення нової зенітної гармати відкрито висіли на стендах у кабінеті батька.

— У звичайні дні було б неможливо, але зараз, коли інститут терміново готує робочі креслення для заводу, можлива всяка необережність.

— Ти це теж прочитав у спеціальних журналах?

Не відповівши, Роггльс одвернувся і почав пильно дивитись у вікно, спостерігаючи за тим, як, шмигаючи між гілками, перегукувалися синиці в саду, як їм вторили клести, викльовуючи насіння з ялинкових шишок. Синиці і клести, влаштовуючись на ніч, поступово вгомонилися. Мовчання в кімнаті стало тяжким.

Машенька подивилась на годинник і підвелася з крісла.

— В такому разі у мене мало часу, поки я доберусь до Москви…

— Я проведу тебе до платформи. В Москву я не поїду, мені треба написати велику статтю для недільних номерів, — сказав Роггльс і, надівши капелюха, вийшов з Машенькою в сад.

Коли вони йшли до платформи електрички, Роггльсу доводилося міцно тримати Машеньку за лікоть. Вона йшла, мов сліпа, часто спотикалась, не бачачи дороги: сльози застилали їй очі.

А Роггльс, дивлячись на Мату, думав: «Сльози. Сльози — це вищий ступінь посмішки, так, здається, говорив Стендаль, а він був знавцем жіночого серця». Але…

Стендаль не знав серця російської жінки, він цього не приховував і сам. Серце російської жінки завжди було іншим. Це серце вело за декабристами їх дружин по етапах сибірських централів. Це серце в лиху годину війни примушувало жінок знімати ватник на лютому морозі, щоб утеплити бетон зауральської будови. Це серце вело Лізу Чайкіну на подвиг і смерть. Та й багато років минуло — змінилася карта нашої країни, змінились і люди, які творчо переробили цю країну.

Забившись у куток вагона і підперши щоку долонею, Машенька дала волю сльозам.

Пасажирів було мало. Худенька, маленька бабуся, зав’язана шаллю поверх плющової потертої шубки, довго приглядалася до Маші, потім, підсівши до неї, співчутливо запитала:

— Зуби?

Почекавши і не одержавши відповіді, стара зітхнула і додала:

— А ти як приїдеш, дочко, настоєм шалфею полощи. Зуб кутній?

— Що, бабусю?

— Зуб болить, кажу, кутній? — ще раз перепитала вона і додала: — Зубний біль — не доведи господи.

— Зубний біль у мене в серці, — тихо сказала Маша і заплющила очі.

Старенька співчутливо позітхала, пересіла на своє місце, — їй хотілося поговорити, а Машенька була мовчазна.

Вийшовши на площу Київського вокзалу, Маша пройшла в метро, увійшла до вестибюля і звідти через вікно уважно оглянула площу. Коли людський потік схлинув, вона вийшла на площу, взяла таксі і дала шоферові адресу батькового інституту.

Подзвонивши батькові з прохідної. Маша сказала;

— Тату, мені треба з тобою поговорити, замов перепустку…

— Машенько, ми поговоримо дома, я буду о шостій, — відповів їй батько.

— Тату, замов мені перепустку, — наполегливо повторила вона.

Вловивши в її інтонації ледве стримувані сльози, Крилов замовив їй перепустку.

Він прийняв її в коридорі біля дверей свого кабінету. Машенька з гіркотою подумала, що раніше він запросто приймав її у себе в кабінеті.

Побачивши по її обличчю, що трапилося щось важливе, Крилов замкнув двері свого кабінету на ключ і, взявши дочку під руку, сказав:

— Ходімо до Анастасії Григорівни, тут нам не дадуть поговорити.

Вислухавши Машу, Шубіна рішуче зняла телефонну трубку.

Каширін стояв біля дзеркала, старанно зав'язуючи галстук. Він рідко коли надівав костюм і зараз у тугому комірці підкрохмаленої сорочки почував себе погано.

Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив з Управління капітан Гаєв. Замість двох діб він впорався за тридцять годин і, подзвонивши полковникові, запитав:

— Товаришу полковник, я можу їхати додому чи накажете доповісти сьогодні?

— Втомився дуже? — спитав Каширін.

— Та ні. Знаєте, коли справа цікава, вона не стомлює.

— Подзвони в гараж, пошли до мене машину і чекай, зараз буду, — сказав Каширін і, натиснувши важіль, набрав номер телефону Нікітіна.

До апарата підійшла Ксеня і, пізнавши Каширіна по голосу, сказала:

— Зараз я вам дам Степана, він заправляє салат на кухні. Прошу вас, Сергію Васильовичу, не запізнюйтесь.

Сьогодні у Нікітіна було сімейне свято. Десять років тому, під Смоленськом, — їхня частина стояла тоді у спаленому вщент хуторі, — в штабній землянці вони справляли своє весілля, Каширін був їхнім посаженим батьком.

Коли Нікітін взяв трубку, Каширін сказав:

— У тебе немає бажання, Степане, проїхатися на півгодини в Управління?

— Сергію Васильовичу, Ксеня образиться…

— Гаєв приїхав, — стримуючи лукаву посмішку, сказав Каширін.

— Та невже?

— Я б за тобою на машині заїхав, — спокушав його Каширін.

— Заїжджайте, чекаю! — відповів Нікітін.

Каширін одягся і вийшов на вулицю.

За цей час Гаєв встиг забігти в перукарню і поголитися. Він чекав їх у прийоиній полковника, бадьорий і надушений одеколоном.

Черговий доповів, що за останню годину кілька разів дзвонила Шубіна і питала полковника.

— Шубіна… Шубіна… — повторив Каширін, намагаючись пригадати, хто б це міг бути, але, так і не згадавши, сказав Гаєву — Ходімо, товаришу капітан, до кабінету, — і, сідаючи в крісло, схвально зауважив — Швидко впорався, молодець! Доповідай.

— О четвертій ранку я прибув на станцію Степ Далекий, — почав Гаєв, — а о шостій попутною машиною дістався до колгоспу, назад виїхав о тринадцятій годині. В основному все відбувалося так, як про це написав Едмонсон. Голова колгоспу Горєлов не лягав спати, він чекав уповноваженого облземвідділу. Замість уповноваженого, як сніг на голову, звалився цей журналіст. Горєлов одвів Едмонсона в свою хату, нагодував і поклав спати, а сам, ніде правди діти, розгубився — не кожного дня до них приїжджають іноземні журналісти. Він подзвонив у район, розбудив секретаря райкому і доповів, мовляв, так і так, — прибув закордонний журналіст і хоче знайомитися з нашим господарством. А треба сказати, колгосп «Нова праця» — такий собі колгосп, відверто кажучи, середній колгосп. Секретар райкому сполохався, подзвонив у область, підняв з постелі першого секретаря обкому, доповів…

— А обком подзвонив у Москву… — підказав Каширін.

— Ні, Сергію Васильовичу, обком у Москву не дзвонив. Секретар обкому зв'язався прямо з Горєловим і сказав: «Покажи цьому іноземному журналістові все, як є. Погані сторони не приховуй, бо в кожному ділі бувають недоліки. Шапку перед ним не ламай, але й не заносся. Тримайся так, як личить за законами російської гостинності. Якщо він не сліпа людина, чесна, то побачить, що у нас більше хорошого, ніж поганого, а якщо він за тридцять сребреннків служить, то… чув я хороше узбецьке прислів'я: «Собака гавкає, а караваи іде!» Нашого руху вперед ніякими наклепами не зупиниш. Зрозумів?» Горєлов зрозумів. Близько трьох днів пробув Едмонсон у колгоспі, жив по черзі то у бригадира тваринницької бригади, то у рільника, то в доярки. З усіма людьми розмовляв, у кожну щілину носа совав. Електричне доїння та автопоїлки на нього особливого враження не справили. «Цим, — каже, — нас не здивуєш». Та ось прийшов він на збори працівників молочної ферми, на порядку денному одне питання — обмін досвідом. На цих зборах доярка Явдоха Шатілова розповіла про те, як вона досягла в середньому на кожну корову понад чотири тисячі кілограмів надою молока. Едмонсон і питає Явдоху: «Як же ви, — каже, — свої секрети розкриваєте, це ж ваш бізнес! Інші вашим секретом скористаються, надій підвищать, тоді вам норми виробітку на трудодень підвищать і заробітки зменшаться!» А Явдоха йому слушно відповідає: «Якщо загальний надій підвищиться, то й прибуток колгоспу буде більший і оплата на трудодень буде вищою. Отже, від цього не одна я, а все наше суспільство користь матиме». От з цього самого виступу Явдохи й почалося для Едмонсона «незвичайне». Виїжджаючи з колгоспу, він з усіма прощався, дякував. Колгоспники залишились ним також задоволені, кажуть: «Дивись-но, яка душевна людина!» Один тільки шофер колгоспний був у поганому настрої і ось чому: він одвозив Едмонсона на вокзал, йому було доручено дорогою завезти до трактористів, що працювали на снігозатриманні, відерце автолу. Шофер поставив відерце в кабіну, посадив журналіста і поїхав. Самі знаєте, шляхи грунтові, не дуже рівні, на вибоїні хлюпнуло автолом і прямо на пальто закордонного гостя. Шофер засмутився, скинув з нього пальто, розстелив його на кабіні, бензином тер що було сили, але… так пляма й залишилася. Рано-вранці дев'ятого числа Едмонсон повернувся в Москву.

— Ну, що скажеш, Степане Федоровичу? — спитав Каширін.

— Та що тут можна сказати? У мене сьогодні сімейне свято, в такий день заведено людині подарунки робити, так кращою подарунка я й не хочу! Завжди хороше на серці, коли з людини пляма сходить.

Пролунав телефонний дзвінок. Полковник узяв грубку.

— Полковник Каширін? — почув він. — З вами говорите Шубіна! Парторг інституту. Дзвоню я вам у недобрій і тривожній справі. Прошу замовити перепустки.

— До ранку почекати не можна? — спитав Каширін.

— І години не мотна! Перепустку на двох, мені та Марії Андріївні Криловій.

— Я зараз запишу… — сказав Каширін і дістав блокнот. — Слухаю, товаришко Шубіна.

Він поклав трубку і замовив перепустки.

— Вечерю, Степане, доведеться відкласти. — Побачивши досаду на обличчі Нікітіна, — додав:

— Непередбачена справа. Думаю, що в дрібницях не турбували б, і, відпустивши капітана Гаєва додому, сказав: — Поки вони приїдуть, давай, Степане, ознайомимося з тим, що пишуть буржуазні газети про зникнення Гонзалеса.

Полковник відкрив сейф, дістав кілька іноземних газет.

Між «Порадами молодим закоханим» і барвистим коміксом у газеті «Гондурас Ньюс» випирали жирні заголовки:

Нижче йшло коротке повідомлення про Гонзалеса, написане в дусі таємничих історій Едгара По. Стаття мала провокаційний і водночас рекламний характер. Третина статті була присвячена Гонзалесу, а дві третини сигаретам «Фатум». Довгі вуха реклами авторові не вдалося приховати навіть за дуже прикрашеною історією зникнення комерсанта.

Газета «Геральд» під заголовком, надрукованим крупним червоним шрифтом: «ЗНИКНЕННЯ ГОНДУРАСЬКОГО КОМЕРСАНТА В МОСКВІ» надрукувала бульварну статейку, повну провокаційних натяків.

У відповідь на запитання «Що могло статися з Мехією Гонзалесом?» марсонвільська газета «Ньюс» вміщувала вигадки відомих детективів. Вигадки були тим сміховиннішими, що прославлені детективи намагалися всерйоз продемонструвати свою професійну проникливість.

Нікітін уже закінчував читати і перекладати газетні вирізки, коли черговий доповів, що в прийомній Шубіна і Крилова.

Каширін підвівся назустріч, тепло привітався, запросив їх сісти на диван, сам сів у крісло напроти.

— Ви вже мені пробачте, що потурбувала вас, товаришу полковнику, невчасно, та ось… — Шубіна показала на Машеньку, — велике лихо у неї… велике…

Почервонілі й припухлі повіки очей, міцно стулені губи Крилової говорили багато про що. Крадькома розглядаючи Машеньку, Нікітін сів трохи віддалік.

— Ну, що ж, Машенько, знаю, нелегко тобі, та нічого не вдієш… Розповідай полковникові все, кожну дрібницю, бо для тебе це, може, й дрібниця, а для нього ниточка. Ти заспокойся, заспокойся…

— Я спокійна. Зовсім спокійна, — сказала Маша.

Голос її був глухий і справді спокійний і тільки щоки, що палали гарячковим рум'янцем, та очі викривали всю силу її хвилювання.

Машенька розповіла про свою першу зустріч з Роггльсом у Великому театрі. Згадка в її розповіді про Роггльса і Едмонсона змусила Нікітіна насторожитися.

Машенька говорила, опустивши очі, лише зрідка кидаючи погляд на Шубіну, ніби черпаючи в ній мужність. Її інтонації були рівними і спокійними, але за цим удаваним спокоєм ховалося стільки болю й гіркоти, що хотілося отак просто обняти її й пригорнути до себе, щоб хоч трохи заспокоїти біль її серця.

Розповідаючи, Машенька іноді зупинялася, пригадуючи якісь сказані ним слова, якусь деталь, що вислизнула з пам'яті, а згадавши, продовжувала говорити.

Нікітін відчув, як гнівно стискаються кулаки, як напружуються його м'язи, спонукаючи до невідкладної, негайної дії.

По тому, як Каширін погладжував великим і вказівним пальцями підборіддя, Нікітін бачив, що і його, вже немолоду бувалу людину, глибоко схвилювала історія Крилової.

Це була історія першого і чистого кохання. Історія втрати віри в людину, що здавалася їй сильним і мужнім борцем за світле майбутнє своєї батьківщини. Історія обдуреного і ображеного почуття.

Машенька кінчила свою розповідь, настала пауза, велика і нестерпно нудна. Каширін встав, мовчки пройшов по кабінету, зупинився коло вікна і одсунув портьєру. Гомінка, сяюча вогнями Москва ніби підкреслювала своїм контрастом важливість і глибину цієї тиші в кабінеті.

— Та-ак! — протяг полковник і, підійшовши до Машеньки, обережно, мов тяжко хворій, сказав: — Я розумію, що вам важко, але попереду ще потрібно буде багато мужності. Вистачить у вас сили?

— Сили у мене вистачить, — відповіла вона.

— Прошу вас сьогодні ж написати все те, що ви тут розповіли, і завтра о дев'ятій годині ранку принести до мене, або ні, краще товариш Нікітін зустрінеться з вами вашого інституту і ви передасте йому до рук, добре?

— Добре, — відповіла вона.

— Як же бути далі? — запитала Шубіна.

— Коли ви маєте зустрітися з Роггльсом? — спитав полковник Машеньку.

— Завтра.

Каширін трохи подумав ї сказав:

— Часу у нас мало. Фотографії креслень, яких він так добивався, мабуть, доведеться зробити… Апарат при вас?

— Так, — Машенька дістала з сумочки «Мінокс» і поклала на стілець.

— Як це «зробити»? — здивувалася Шубіна.

— Як, це я вам потім скажу, а зараз одвезіть додому Крилову і передайте полковникові, що я прошу його чекати нас в інституті.

Вони попрощались і вийшли з кабінету. Нікітін відмітив перепустки і провів їх. Коли він повернувся в кабінет, Каширін, замислившись, сидів у кріслі. Не порушуючи мовчання. Нікітін сів напроти. Хотілося курити, він встав і підійшов до стола, але на звичайному місці цигарок не було.

— Ну от, головна постать починає вимальовуватись, — сказав полковник і додав: — Звичайно, Роггльс має безпосереднє відношення до глухівського злочину. Історія Маші Крилової і смерть інженера Ладигіна — це ланки одного ланцюга. Намагаючись проникнути в науково-дослідний інститут, Роггльс діяв тут, у Москві, а Гонзалес був направлений у Південноуральськ на завод, але мета у них була одна — добути креслення нового виду зенітної зброї.

— Ви серйозно хочете дати йому фотознімки креслень? — спитав Нікітін.

— Звичайно. Не можна ж викликати у нього підозру, він сховає всі кінці, і клубок залишиться нерозплутаним. Ми не знаємо, хто ця людина з обмороженими ногами. Ми не знаємо джерела інформації Роггльса в справах науково-дослідного інституту. Крім того, перш ніж ізолювати Роггльса, треба мати проти нього прямі докази в справі про вбивство інженера Ладигіна. Ну добре, — закінчив Каширін, усі ці питання розв'язуватимемо завтра, а зараз їдьмо в інститут до полковника Крилова, він нас чекає.

На сімейне торжество вони приїхали о дванадцятій ночі. Коли Нікітін одімкнув своїм ключем двері і вони увійшли в прихожу, обох здивувала тиша в квартирі. Вони скинули пальта і пройшли до вітальні.

Стіл був накритий на три особи. Десять свічок на блюді навколо весільного пирога догоріли і опливли. Ксеня, як була в святковому світлому платті, так і заснула на дивані. Хвилясте пасмо її білявого, коротко підстриженого волосся спадало на очі. Трохи розкритий рот і яскравий рум'янець робили її схожою на дівчину-підлітка, а підкладена під щоку долоня доповнювала це враження.

Ксеня працювала за сорок кілометрів од Москви начальником хірургічного відділення великого військового госпіталю. Вона вставала щодня о шостій ранку і дуже стомлювалася. Довге чекання зморило її, і вона непомітно заснула.