Бумеранг не повертається

15 ДОЛЯ СТУКАЄ

Машенька прокинулася раніше, ніж звичайно. Вона розплющила очі з думкою про те, що сьогодні один з найвизначніших днів її життя.

Дівчина розуміла, що, поєднуючи своє майбутнє з долею Патріка Роггльса, вона обирає нелегкий шлях. Ще не знаючи, звідки їй чекати лиха, Маша відчувала, що воно насувається, і на обрії, який відкрився перед нею, збираються зловісні хмари негоди.

«Так доля стукає у двері», пригадались їй слова Бетховена, і, наче перший гуркіт грому, вона знову почула цю тему в музиці. Чотиризвучна фраза симфонії, тривожна і хвилююча, невідступно переслідувала її, перепліталася з її майбутнім, приходила до неї уві сні, чергуючись то з катуваннями у в'язниці Марсонвіля, то з урочистим ходом по вулицях чужих міст.

До зустрічі з Патріком залишалося небагато часу. Скинувши ковдру, дівчина сіла у ліжку і побачила записку від батька, залишену біля будильника:

Записка викликала тривожне почуття. Чи не довідався батько про Патріка? А що як Люба йому сказала? Учора вдень, коли вони говорили на цю тему, Люба попередила, що вона розповість про все Андрієві Дмитровичу, якщо Машенька не зробить цього сама.

Як була в сорочці, тільки взувши хатні туфлі, Маша поспішила до батькового кабінету. Вона зняла трубку телефону і набрала помер Гараніної.

— Любо, ти? Здрастуй! Ти розмовляла вчора з батьком? — різко спитала Маша і, почувши ствердну відповідь, поклала трубку.

Годинник у кутку кімнати зазвучав так, немов старечі легені набрали повітря, щоб відкашлятися часом, потім пробив половину. До зустрічі з Патріком лишалося тридцять хвилин. Маша пішла було до дверей, потім нерішуче зупинилася на порозі, подумала і повернулась назад.

Їй було соромно свого вчинку. Розмова Люби з батьком була викликана тривогою за її долю; як вона не зрозуміла цього відразу?

Маша набрала помер телефону і, почувши голос подруги, сказала:

— Любонько, вибач мені. Я зранку нервую. Мені хотілося поговорити з батьком тоді, коли самій стане все зрозумілим.

— Ти хотіла поставити батька перед готовим фактом? — здивувалася Люба.

Маша відчула як спалахнули її щоки. Їх взаємини з батьком мали характер хорошої, задушевної дружби.

— Ти мене не так зрозуміла. Батько спитав би мене, що я збираюся робити, а я… Ну, словом, для мене ще не все ясно, я тільки сьогодні знатиму… Вибач мені, Любо, я поспішаю. Ввечері подзвоню тобі, — несподівано закінчила вона і, почувши відбій, — це Люба поклала трубку, — полегшено зітхнула.

Повільно пішла вона з кімнати і знову затрималася на порозі. Дзвонити втретє було б щонайменше нерозумно.

Поставивши чайник на невеликий вогонь, Маша вмилася, потім, одягнувшись з особливою старанністю, розчесавши і виклавши волосся, випила на кухні склянку чаю. В міру того, як стрілка наближалася до одинадцятої, хвилювання дедалі сильніше і сильніше охоплювало дівчину, вона навіть не вимила після себе посуд і, вже одягши шубку, похапцем прибрала ліжко.

Біля Устинського мосту, де він мав її чекати, Патріка не було, але коли Маша підійшла ближче, то побачила його в машині. Він одчинив дверці і, взявши її за руку, притяг до себе.

День обіцяв бути ясним. На небі — ані хмаринки. Тепло, і з дахів по-весняному капає. Зграйка білосніжних турманів, піднята з голубника, якийсь час летіла попереду їх машини, немов провісниця миру і щастя. Вчорашній сніг ще лежав на парапеті набережної, виблискуючи на сонці, переливаючись веселими, алмазними вогниками.

Патрік обняв дівчину, і вона довірливо пригорнулася до нього, але, побачивши себе в дзеркальці водія, відсунулась, показавши очима на шофера.

Вони їхали мовчки, попереду в них було багато часу, цілий день. Виїхавши на шосе і все набираючи швидкість, машина скоро залишила місто позаду. Після цілої години швидкої їзди, що захоплювала дух, Патрік зупинив машину і розрахувався з водієм. Вони пішли пішки.

Роггльс взимку наймав дачу. Тут він ходив на лижах і, користуючись самітністю й тишею, писав свої нариси. Дача була розташована в старому змішаному лісі, кілометрів за три від шосе.

Легенький вітрець поривами здіймав дрібний сніжний пил. Роггльс і Машенька йшли, взявшись за руки. Машенька відчувала, як дедалі зростаюче хвилювання примушує сильніше битися її серце. Сьогодні був звичайний буденний день, але відчуття свята прийшло зранку і не залишало її ні на мить.

Лісова стежка непомітно вивела їх на широку просіку. Тут пахло житлом і по нових соснових стовпах, що не встигли ще побуріти, мчали рівні лінії проводів.

— Ось, Машенько, мій котедж! — сказав Патрік. — Потягнувши за мотузку, він підняв клямку, відчинив хвіртку і запросив дівчину увійти.

Коли, сухо клацнувши, клямка за ними захлопнулась, Машенька здригнулася і на мить відчула острах.

Але, йдучи розчищеною вузькою стежкою до будиночка, що весело виблискував вікнами на сонці, вона вже забула це пересторожливе відчуття.

У кімнаті було тепло. Біля великої кахельної печі стояло два плетених крісла з строкатими подушками і столик, накритий на двох. Тут був улюблений Машин яблуневий напій, коньяк для Патріка і легка закуска.

Коли Машенька ввійшла в кімнату і роздивилася біля ніг її, немов ручний, улігся яскравим сонячним промінь. «Це добра ознака», подумала вона, скидаючи шубку.

Патрік посадив дівчину в крісло, дбайливо накинув на її ноги строкатий шотландський плед і налив у чарки коньяк.

— Це ти мені? — здивувалася дівчина.

— Тільки одну, першу. Сьогодні, в цей незвичайний для нас день, ми з тобою, Машенько, не можемо пити сидр, — наполягай Роггльс.

— Мені не хотілося б, Пат, хоч трошечки бути напідпитку, навіть от стілечки, — Машенька показала на мізинці нескінченно малу величину і додала. — Мені хочеться бути рівною тобі. Тільки великим зусиллям волі я можу піднятися і стати поруч з тобою. Сьогодні я говорю піднесено, немов віршами. Ось що може зробити велике почуття з маленькою людиною.

Урочистість тону підкреслювало її вбрання. Машенька була одягнена так само, як і в перший день їх знайомства у Великому театрі. Нарядна, перша в її житті така по-жіночому кокетлива сукня в цій обстановці могла бути або недоречно смішною, або особливо значущою.

— Добре, Машенько, ми питимемо сидр — шампанське бідних, — посміхаючись, погодився Роггльс. — Але чому ти називаєш себе «маленькою людиною»?

— Значущість людини визначається тим, що вона зробила…

— Ти тільки-но ступила на поріг життя…

— Це однаково. До чого я себе готую? Ось я мріяла стати літературним перекладачем, а тепер? Яке місце у твоєму житті припаде на мою долю?

— Якщо це питання ти ставиш серйозно, я тобі відповім: боюся, що ні яхти для розваги, ні спортивного автомобіля, ні вілли на березі Атлантики я не зможу тобі дати, моя дорога Мері…

Він вперше назвав її так, і Машенька відчула, що між нею і її домом лягло якесь відчуження. Так між молом і кораблем, що відпливає, з'являється холодна смуга води.

— Я не зумію дати тобі всього того, що хотілося б, але…

— Але, Патрік, вілли, яхти і розкішні автомобілі ніколи не захоплювали моєї уяви!

— Чого ж ти хочеш?

— Рівної долі в тому, що чекає тебе на батьківщині. Ти не віриш у мої сили?

— Не вірю. За океаном мене чекає чорний список, злобні переслідування Моріса Поджа і безробіття…

— Хіба письменник, що віддав своє перо служінню правді, може бути безробітним?

— Ти не дала мені докінчити — і боротьба.

Машенька пожвавішала, на смуглявому її обличчі спалахнув рум'янець, вона схопилася з словами:

Вона читала ці рядки, і в збудженій її свідомості сміливий парус одиноко боровся в смертельній сутичці з бурею. Відчутий більше, ніж усвідомлений, цей образ в уявленні дівчини зливався в один романтичний образ її героя.

Роггльс вийняв з кишені коробочку, обклеєну сап'яном, і дістав з неї перстень. Це був великий ізумруд у віночку дрібних, але чистої води брильянтів. Патрік надів Машеньці на палець перстень і, повернувши його камінцем вниз, додав:

— У Росії заведено в таких випадках дарувати обручку, вона ніби кільце одного подружнього ланцюга. Якщо захочеш, ти зможеш носити її так.

— Патрік, це дуже дорогий перстень, — сказала вона і посміхнулася власній дурості.

Патрік передав Машеньці бокал. Ніби підкреслюючи урочистість цієї хвилини, вони підвелися. Сонячний зайчик перебрався ближче до них, на кахельну піч, і заблискотів на гранях бокалів.

— За наше маленьке щастя в цьому великому і незатишному світі! — промовив Роггльс.

Вони чокнулися. Випивши великий бокал холодного сидру, Машенька віддихалася і сказала:

— Світ незатишний для нероб, мій дорогий Пат. А для тих, хто хоче працювати над його перебудовою, — світ чудовий!

— Однак ти випила?

— Я випила за наше щастя. Мій дорогий, ти не знаєш, як я тебе люблю!.. — Їй вдалося подолати звичайну для неї соромливість. Машенька завжди слухала і мовчала, сьогодні ж їй хотілося говорити. — Коли я вперше побачила море, я розплакалась. Я здавалася собі піщинкою перед величезним морем, що впиралося просто в обрій. Коли кілька днів тому я заглянула в своє серце, то побачила, що почуття моє таке ж величезне, як море дитячих згадок. Любов — більша за мене, я задихаюся під її тягарем. Я знала, що коли-небудь це прийде, але воно прийшло, і я розгубилася. Пат, що я робитиму з таким почуттям? Мені здається, що світ знову розкривається через тебе! Я читаю і думаю, а щоб сказав Пат, прочитавши цю книгу? Я бачу вродливу жінку і думаю: хотів би Пат, щоб я була такою ж вродливою? Я читаю газету і, спалахуючи гнівом проти лицемірства ваших сенаторів, думаю: мій Пат боротиметься з вами! Все, що я бачу: небо, сніг, дерева, цей сонячний зайчик, я хочу побачити, Пат, твоїми очима і зрозуміти знову! Пат, за що мені, такій маленькій і некрасивій, — таке велике і світле щастя?!

Роггльс не дав їй договорити. Він підняв її на руки і цілував її шию, очі, губи… Вона ще намагалася йому сказати щось головне, важливе, значуще, але, відповівши на його поцілунки, забула все, що хотіла сказати. Вона ще боролася з ним, але в неї не було більше сил для цієї боротьби…

Коли Машенька окинула поглядом стіни кімнати, сонячного проміння не було, зайчик пішов, лише ненадовго затримавшись на підвіконні, і в кімнаті стало без нього похмуро й сумно. Вона облизнула язиком пересохлі губи і попросила:

— Пити…

Патрік палив їй бокал сидру, сів на край дивана і, підтримуючи її, ніби хвору, допоміг напитися. Вона уважно подивилась на нього і вловила в його обличчі якісь нові, раніше невідомі їй риси.

Від холодного сидру Машеньку охопив озноб. Помітивши її стан, Патрік відкрив димар, потім дверці груби, де на колосниках лежали наготовлені соснові поліпа, і чиркнув сірником біля берестяного лубу. Густо почадивши, берест спалахнув, весело затріщав, і полум'я охопило тонко порубані дрова. Стало затишніше. Запахло смоляним димком.

Машенька відчувала слабість, наче після тяжкої, виснажливої хвороби. Хотілося отак лежати, не думаючи ні про що, у приємній знемозі. Але всупереч її бажанню, думки прийшли і все наполегливіше вимагали відповіді. Вона пригадала батькову записку і зрозуміла, що розмова з батьком цього вечора буде важчою, ніж була б учора. Мати померла, коли Машеньці було дев'ять років. Спогади, пов'язані з матір'ю, викликали в неї фізичне відчуття тепла. Ось і зараз, пригадавши матір, вона мовчки кинула пильний погляд на тремтячий вогник груби. Мовчав і Патрік, оберігаючи цю чутку, напружену тишу.

Дивлячись на вогонь, Машенька думала: сосна, згоряючи, віддає тепло, одержане під сонця. А я тепло своє віддам тобі, мій дорогий, мій коханий. Насилу підвівши погляд під вогню, вона розглядала Патріка.

У кімнаті посутеніло. На відливаючому бронзою кучерявому волоссі Патріка грали відблиски полум'я.

Машенька в думках повертається до самої себе, але не відчуває жалю. Пора її юності минула; інші шляхи — інші дороги. Вона не відчуває страху за своє майбутнє, і лише майбутня розмова з батьком торкає серце холодком.

З батьком вона зникла ділитися всім, і добрим і поганим. Андрієві Дмитровичу завжди вдавалося якимось безпомилковим почуттям залишатися на рівні її найрізноманітніших інтересів. Вона могла поділитися з батьком, як з найкращим другом, потаємними думками, не боячись, що він її не зрозуміє або, ще гірше, — осміє. Батько завжди був близький до ходу її думок і разом з нею розбирався в тому, що її хвилювало. Чому ж вона не сказала про Патріка? Чому? Так і не діставши відповіді на це запитання, вона все ж зрозуміла — розмову з батьком відкладати далі не можна.

Наче відгадуючи її думки, Роггльс обережно сказав:

— Машенько, може тобі важко, і з Андрієм Дмитровичем мені слід поговорити самому?

Співчуття Патріка її зачепило. Не дивлячись на нього, Маша відповіла:

— Я не ображаюся, Пат, і розумію, — тобі стало шкода мене, і ти хочеш полегшити мені це завдання. Мабуть, так буває в житті — якось, побачивши людину слабкою, втрачають назавжди віру в її духовні сили. Дякую, Піїт, з батьком я поговорю сама.

Машенька рішуче підвелася з дивана. І хоч дров у грубі було цілком достатньо, Патрік сказав:

— Я, Машенько, принесу дров, — і вийшов з кімнати.

Коли через деякий час він повернувся з невеликим оберемком дров, Машенька, сувора й підтягнута, сиділа в кріслі. Вкладаючи дрова у грубу, він став біля Машеньки навколішки. Вона притягнула до себе голову Патріка і, заплющивши очі, поцілувала його в губи, які ще зберегли запах морозної свіжості, гіркуватого димку бересту і якихось ледве вловимих тонких і невідомих духів.