Чінгісхан

_{ШЛЯХАМИ ІСТОРІЇ}

_{Нерідко трапляється, що книги, творіння митця ми знаємо значно краще, докладніше, ніж його життя. Так принаймні сталося з одним із зачинателів радянської історичної романістики Василем Яном, чиї твори давно перестали бути надбанням тільки російської літератури, вийшли далеко за межі Вітчизни, видаються й перевидаються багатьма мовами світу і чиє життя мало кому відоме навіть із нас, його співвітчизників.}

_{Василь Григорович Янчевецький (Ян) народився 4 січня 1875 року в Києві, в сім’ї викладача грецької та латинської мов.}

_{За свідченням сучасників, будинок, де ступив перший крок майбутній письменник, стояв недалеко от місця, яке нині займає Київська державна консерваторія. Хатина потопала у вишняку, вікна її виходили до Думського майдану.}

_{Через рік сім’я Янчевецьких переїхала до Петербурга, а невдовзі до Прибалтики — спочатку до Риги, потім до Ревеля (сучасного Таллінна).}

_{Тут, на околиці імперії, в невеликому провінційному місті, на повну силу проявився педагогічний і перекладацький талант Григорія Андрійовича Янчевецького, батька письменника, вихідця з родини українських священиків, що бере свій початок з Волині, з Почаєва, вихованця Київського університету.}

_{Янчевецький-старший блискуче перекладає Ксенофонта, Гомера, інших старогрецьких поетів і філософів, перекладає і видає праці видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського, редагує місячник «Гимназия» та додаток до нього «Педагогический еженедельник», видає газету «Ревельские известия».}

_{Не забували в родині Янчевецьких Україну. «Мої рідні все життя залишалися вірними звичкам і спогадам свого дитинства і юності, — згадував В. Ян. — Тому в домашніх розмовах завжди було чути українські вирази, жарти, пісні, а за столом переважали борщі, вареники, галушки і деруни з вишкварками».}

_{Директор класичної гімназії, прогресивний педагог, Григорій Андрійович прищеплює своїм учням не тільки академічні знання, а й дбає про їхні естетичні смаки, виховує в них почуття патріотизму, служіння народові. Відомо, що він був ініціатором гімназійних спектаклів, поставив «Едіпа» грецькою мовою, у якій, до речі, уперше виступив на сцені одинадцятилітній Василько; здійснив вистави «Аскольдової могили» і «Наталки Полтавки», де Григорій Андрійович зіграв роль Петра.}

_{У всіх цих подіях, що відбувалися в родині та гімназії, активну участь бере майбутній письменник. Разом, із старшим братом Дмитром він виступає на вечорах, їздить на співанки, бігає до друкарні, де випускаються «Ревельские известия», і, зачудований дивом народження газети, проводить там години свого дозвілля. «Я люблю три шуми, — скаже він на схилі літ, — шум моря, шум школи і шум друкарських машин».}

_{Чи не звідти, з тієї друкарні на Морській вулиці в Ревелі, виніс Василь Григорович любов до слова…}

_{Однак про це потім. А поки що пригляньмося до гімназійних турбот Василя Янчевецького. Ось він, зачинившись в «дитячій», захоплено читає «Мандри Одіссея», «Острів скарбів»… а ось — серед рибалок, хуторян записує почуті від них оповіді, легенди, частину з яких згодом надрукує у «Ревельских известиях» під псевдонімами Садко, Крапка та іншими…}

_{Уява хлопцева сповнена картин невідомих країн, островів, подвигів. Одного надвечір’я він разом із своїм товаришем таємно пробирається на борт судна, що відпливає до Бразілії, і тільки випадково, бо їх помітила прикордонна служба, не опиняється там. «Ревель був тихим старовинним містечком з кам’яними будинками під вузькими, дуже високими черепичними дахами, з старовинними лютеранськими кірхами, звідки линули журні, проте чарівливі звуки органа…» — з любов’ю згадуватиме Василь Ян.}

_{У місті був гарний театр, де гастролювали такі знаменитості, як Антон Рубінштейн, Марія Савіна; щоліта сюди приїздив цирк Чіпізеллі, Анатолій Дуров зі своїм потішним «мишачим поїздом».}

_{Григорій Андрійович часто влаштовував з учнями екскурсії по Балтійському узбережжю. А одного разу влітку разом зі своїм другом, директором Київської гімназії, що прибув до Ревеля а групою учнів, влаштував поїздку до Нарви, Дерпта (Тарту), Пскова, звідти маленьким двоколісним пароплавом по Чудському озеру. Зупинялися в Псковсько-Печерському монастирі, біля славетного «воронячого каменя», де відбулося Льодове побоїще, в якому Олександр Невський переміг німецьких псів-лицарів.}

_{Життя ніби нарочито спрямовувало увагу юнака на історію. «У ці ж останні роки гімназійного життя я почав захоплюватися планами художніх творів, зокрема історичних романів, — значно пізніше розповідатиме Ян. — У мене був товстий зошит, до якого я записував раптові образи, сцени і сюжети майбутніх повістей. Туди ж я занотовував особливо вражаючі вирази та цитати».}

_{Здавалося б, письменник уже зрів, формувався, робив перші кроки, перші серйозні заявки. Та не будемо поспішати, бо мине ще не один десяток літ, поки Василь Янчевецький стане Василем Яном, автором талановитих романів та повістей історичного ж таки жанру. Ще буде словесне відділення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, вірші, що їх молодий поет друкуватиме в тих-таки «Ревельских известиях», знайомство з Майковим, Полонським, Григоровичем, Лесковим… Разом із братом Василь видаватиме «Литературный сборник сочинений студентов СП университета» і читатиме, читатиме, читатиме…}

_{Та ось закінчено навчання, у кишені заповітний диплом, перед молодим міщанином відкривається шлях до службової кар’єри. Він повертається до Ревеля, працює в Казенній палаті, батьки приглянули йому й наречену… Однак думки, помисли юнака зайняті іншим, він відчуває, що країна, де народився, зріс, зовсім йому невідома. Чиновник Василь Янчевецький захоплений мрією пізнати Русь, пішки помандрувати до Волги, через вятські ліси до Уралу, а там Сибір, Далекий Схід… «Восени 1898 року, холодного і дощового дня я вирушив у дорогу. В овечому селянському полушубку і високих юхтових чоботях, з брезентовою торбиною за плечима… де зберігалися кварта, мило, трохи їжі, білизна і заповітний зошит для дорожніх нотаток, я змішався з юрбою пішоходів.}

_{Я пішов у село тому, що хотів зблизитися з народом, великим, загадковим, повним незмірних сил, якому, вважав, усі ми, інтелігенти, повинні служити…}

_{Зупиняючись у селянських хатах, я спостерігав щоденний побут селянина, і мені хотілося спізнати самому і збагнути його турботи, радості і смуток…}

_{Все вражало мене з першого погляду».}

_{Так ходили по тодішній імперії народники, перші пропагандисти «соціалістських ідей», перші вісники свободи.}

_{Василь Янчевецький не був ані народником, ні пропагандистом. Його, як мовилося, насамперед цікавила доля селянина-трудівника, його душа, побут, самобутня народна творчість. «В усіх зустрічних селян я бачив під скромною, часто напівжебрацькою, як тоді говорили, «сірячковою» зовнішністю великодушні серця, глибокі думки, наполегливість і намагання вирватися з тяжких лабет злиднів».}

_{Першим на шляху був Новгород, потім злиденне бурлацьке Поволжя… «Трагізм голодаючого російського села полягав у тому, — писав очевидець, — що голод був повсюдний і непомітний. Ні криків, ні стогону, ні шуму. Життя йшло, як завше, спокійно, природно, селяни, мовчазні, похмурі, займалися своїми звичайними справами. Та сьогодні померла дитина в одній хаті, завтра дві бабуні в іншій хаті, потім кілька чоловіків — і все це відбувалося спокійно, непомітно, без стогону і скарг».}

_{Справді трагізм! Повторений через сорок років, за інших часів, але не менш згубний для народу.}

_{Влітку 1899 року Янчевецький на плотах опускається по Дніпру від Орші до Києва, Кременчука, Катеринослава. Він похоплений відвагою плотогонів, спостерігає працю робітників, які прокладали залізницю з Запоріжжі, кілька тижнів блукав по Україні, зокрема місцями, де минуло дитинство батьків, — отже, на Волині, в Кременці та Почаєві.}

_{Десь тут, уже вкотре, він чує легенду про «Зелений Клин» — вільну, щасливу землю, що лежить далеко на сході сонця, зустрічає десятки родин, які, полишивши: рідні місця, товарняками, підводами їдуть шукати оманливого щастя.}

_{Знайомство Василя Янчевещького з Україною, зокрема Дніпром, передані в його оповіданні «На плоту», видрукуваному 1901 року у збірці «Записки пішохода», виданій невеликим тиражем власним коштом у друкарні «Ревельских известий». Оповідання за радянських часів не з'явилося в пресі, нам же воно цікаве як свідчення очевидця. Картини великої ріки, дніпрових берегів, «несхитна тиша плота», легенди і пісні, що їх чує автор, чергуються з описом труднощів і ризику життя плотогонів. «Ось тут на косі хрест стоїть, — розповідає товаришам хлопець, що років десять ходить з плотами на дубі. — Вище цього місця ми дражили якір. Ото як витягнути його треба було на палубу, один з хлопців підхопив кілком і не довів до кінця. Кілок назад відвернувся, ударив його в живіт. Він і звалився в Дніпро і одразу на дно пішов, мов камінь. Ми далі поїхали, його вже не знайти було, наверх не запливав. Потім його рибалки піймали і на косі закопали. В Катеринославі ми розрахувалися і назад по Дніпру пішли. Рибалки нам показали, де його закопали. Ми його відкопали — в нього вже волосся відіпріло. Ми йому в піску яму глибоку вирили, чистим одягом прикрили, хрест великий поставили. Без попа і панахиди. Де тут попа взяти? В селі, дома його поминають».}

_{А ось оповідь іншого плотогона: «Шість чоловік зразу загинуло. Теж коли якір втягували, він лапою за край дуба зачепився і перевернув його догори дном».}

_{Можна зауважувати нечітку композиційну будову оповідання, нарисовість письма, однак своїм фактажем та викривальною силою воно вражає неабияк.}

_{Кореспонденції, оповідання, що їх молодий літератор надсилав петербурзькому «Новому времени» та «Ревельским известиям», здобули йому певне визнання серед журналістських кіл. Наприкінці 1899 року Василю Ядчевецькому було запропоновано,, пішки пройти по Англії, дати звідти серію нарисів. Рік блукає молодий кореспондент (щоправда, не пішки — на велосипеді) південною Англією, зустрічається з Конан Дойлем, працює у всесвітньовідомій бібліотеці Британського музею, де свого часу працювали політичні вигнанці Герцен і Огарьов, де ще зовсім недавно днями просиджував Степняк-Кравчинський.}

_{В бібліотеці Янчевецький познайомився з численними рукописами, книжками з історії Сходу. Це ще більше зміцнило в ньому інтерес до історичної теми. Певне, саме ця причина змусила його після повернення проситися на Схід, побачити на власні очі Середню Азію, що й було здійснено на початку 1902 року.}

_{Вихованець учительської родини, молодий мандрівник, що пішки сходив рівнинну Росію, Василь Янчевецький опиняється в Асхабаді (Ашхабаді), в канцелярії царського намісника генерала Суботіна.}

_{Розпочинається новий, визначальний період життя майбутнього письменника. Як і раніше, він багато мандрує, тепер уже верхи на коні.}

_{Три роки перебування В. Янчевецького в Середній Азії збагатили його знання мов, побуту, культури народів, що населяли ці краї, чіткіше визначили тематику досліджень майбутнього історика-романіста. «Тут же, на цих рівнинах, — зазначав Василь Григорович, — у мене виникли перші плани створення історичних повістей про великих завойовників Азії, які пройшли з перемогою по цих місцях і не залишили після себе нічого, окрім купи руїн і незгасної ненависті в пам’яті людей».}

_{Кореспондентом Янчевецький відправляється на Далекий Схід, в Маньчжурію, на театр російсько-японської війни, невдовзі знову повертається до Середньої Азії, згодом їде до Греції та Єгипту, живе в Константинополі, Бухаресті, в сибірському містечку Урянхай. «… У міру того як я опускався все глибше в народну масу, на мій подив, весь бідний люд, що оточував мене, все піднімався, ставав складнішим, люди виявлялися задушевнішими, серйознішими, типи цікавішими». Ці слова, сказані ще в «Записках пішохода», цілком відповідають враженням, що їх виносив Василь Григорович з останніх мандрів.}

_{У листі до Льва Толстого Янчевецький, захоплений пристрастю мандрувати, закликає великого письменника пішки зміряти землі, де потім побував сам.}

_{Так формувався письменник. До великого свого покликання він ішов складними, тернистими шляхами. Ходіння по Русі та її окраїнах, вчителювання, редагування газети (в Урянхаї), служба сторожем у млині, писарювання чергувалися з наполегливим студіюванням томів і томів історії, журналістикою, писанням п’єс для самодіяльності.}

_{1924 року Василь Янчевецький приїздить до Москви і поринає в літературно-мистецьке життя. Однак це тривав недовго, вже через три роки він їде в Самарканд, де службу економіста поєднує з літературною творчістю, співробітництвом у центральних газетах.}

_{Один з кращих творів Василя Яна (на цей час він уже виступав під цим псевдонімом) — п’єса «Худжум» — в 1931 році був відзначений премією на огляді національних театрів у столиці нашої країни. У п'єсі йшлося про розкріпачення жінки в. умовах радянського ладу.}

_{На початку 40-х років Василь Ян — понадп’ятдесятирічна, збагачена величезним життєвим досвідом людина — приступав до здійснення своєї заповітної мрії — написання повістей і романів про часи і події давноминулі, однак повчальні, хвилюючі з точки зору сучасності.}

_{Подиву гідний письменницький подвиг! І не тільки тому, що митець по-справжньому взявся за перо уже в другому півстолітті свого життя, а головним чином, що, незважаючи на вульгарно-соціологічні концепції, які значною мірою впливали на розвиток молодої радянської історіографії, він розвінчував тенденції і канони, які надміру перебільшували роль особи в історії, на перший план її висували царів, полководців та інших «високостей».}

_{Василь Ян основним героєм своїх творів бере народ, маси, яких він вивчав довго і клопітливо, людей творчої праці й борні. Тому не випадково, що прославлений у віках Александр Македонський постає у повісті «Вогні на курганах» звичайним, буденним, без того ореолу, тих лаврів, які щедро чіпляли на нього придворні історики. Навіть Спартака, цього лицаря відваги і мужності, апостола мук і терпіння, він трактує в однойменній повісті по-новому, по-своєму, позбавивши його атрибутів міщанства, побутовізму, чим позначений цей справді народний герой у відомому романі Джованьйолі та деяких інших тогочасних писаннях.}

_{Актуальною темою часу стає історія, її події — далекі та близькі. На полиці бібліотек і книгарень одні за одним ставали історичні романи і повісті Ол. Толстого, Чапигіна, Форш, Шишкова, Сергєєва-Ценського, Тинянова, Бородіна та інших авторів.}

_{Василь Ян задумав і розпочав серію романів. Перша книжка цього циклу — «Чінгісхан» — побачила світ напередодні війни радянського народу з гітлерівськими загарбниками, 1939 року, друга, «Батий», — 1941-го, а третя — «До «останнього моря»» — вийшла вже після смерті автора, 1955 року.}

_{Трилогію автор справедливо назвав «головною працею» свого життя. У ній знайшла яскраве втілення філософія історії. Тобто соціальні, моральні, гуманістичні концепції епохи і народу, народу і особистості. Втілення наукове і художнє. Письменник не обмежився хронологічним переказом подій і фактів, як це подибуємо в багатьох тогочасних історичних творах, а витворив широку картину, в образах якої виражені одвічні думи і устремління нації. В даному разі — боротьба Росії (Русі) за власну державність, проти іноземних поневолювачів.}

_{Одержимі ідеєю світового панування, сп’янілі від тимчасових успіхів, — підкреслює автор, — татаро-монголи зустріли на Русі незнаний досі масовий опір. Весь народ, від старого до малого, піднявся на захист своїх земель, своєї дідизни, виявляючи при цьому нечуваний героїзм і самовідданість. «Не знаємо… міста, яке б здалося на милість переможця, — зазначав академік Тихомиров. — … Маленький Козельськ затримав величезну рать Батия під своїми стінами на кілька тижнів. Захисники його завдали татарам таких відчутних втрат, що Батий назвав його «злим містом», заборонивши надалі називати Козельськом». І далі: загарбники вели себе, мов у завойованій країні, «данина їх ке задовольняла, їм потрібні були полонені, яких вони перетворювали в рабів і продавали своїх ринках».}

_{Нашестя татаро-монгольських полчищ було трагедією древньо-руської культури, зазначає академік Лихачов. Руйнувалися чудові пам’ятники зодчества, живопису, убожіли мистецтво й література, народно-пісенна творчість.}

_{На показі масового героїзму захисників Русі, розвінчуванні згубності політики завоювань вибудовує В. Ян ідейно-образну систему своєї трилогії. Лейтмотивом її звучать слова про безсмертя, незборимість народу. Зовсім не грізні хани, перед якими тремтить Європа, виступають у ролі головних героїв, а народ, його кращі сини і дочки, носії вищих духовних цінностей. Це і мужній захист Хорезма Джелаль Ед-дін, і рязанський витязь Євпатій Коловрат та його побратим Ратибор, і Савелій Дикорос, Лихар Кудряш, і літописець Хаджи-Рахім, і ряд інших самовідданців. Надто вражає читача епізод, коли молода княгиня Євпраксія з малим сином на руках кидається з терема на «чорніюче каміння внизу». «Звіряча, насильницька політика Чінгісхана приречена на загибель, як противна вищим ідеалам людства», — писав В. Ян. Викриттю і осудженню цієї політики присвячені кращі сторінки трилогії. Мертве поле під Рязанню, де тільки «вовки і ворони продовжували своє криваве пирування», «груддя землі і кам’яних уламків» замість недавніх міст, багряні спалахи пожене — свідчення безплідності тиранії і завойовництва, бездуховності деспотизму, приреченості людиноненависництва.}

_{Композиційно трилогія відповідає хроніці татаро-монгольських завоювань. Перший роман, «Чінгісхан», завершується смертю «Священного Приголомшувача всесвіту», завойовника Сибіру, Північного Китаю, Середньої Азії, Азербайджану, Північного Кавказу. Свою мрію, надію всесвітнього панування («Над всесвітом… простягнеться монгольська рука») Чінгісхан пов’язує з внуком Бату. Останній стає головною дійовою особою другого, однойменного роману («Батий»). Нащадок успішно успадкував ідею предка. Заснувавши Золоту Орду, він у середині XIII ст. захоплює Рязань, Москву, Суздаль, Владимир, проникає на землі Південно-Західної Русі, зруйновує Переяслав і Чернігів. У 1240 р. — Київ. Його намір — «ринутися з усією багатотисячною ордою… на захід сонця», підкорити «другу частину всесвіту». Радо ішли у похід монголи і примкнулі до них загони інших племен. Вони вірили, що впертий і вже осяяний славою щасливого переможного завойовництва Бату-хан пройде в сяєві пожеж грозою по всіх «вечірніх країнах» і дійде аж до «останнього моря», яке омиває «піднос землі»… Там Бату-хан в’їде на плямистому, як барс, коні на вершину кургану і ввіткне свій блискучий спис в підкорену ним землю».}

_{Така маячила мрія. На неї, мов метелики на вогонь, ішли тисячі й тисячі обманутих перспективою легкої наживи, життя за чужий кошт простих ординців. Проте опір дедалі дужчав, знекровлена, але нескорима Русь виявляла нові й нові сили протистояти загарбникам.}

_{Ідея, коли зважити на час написання твору (сорокові роки), аж надто актуальна. У світі вже пахло порохом другої світової, фашизм готувався до стрибка на Схід. Чуття патріотизму, священності обов’язку захисту Вітчизни було як ніколи на часі. Коли настала пора лихоліття, населення златоглавого Києва, радянське воїнство, ніби повторюючи волю своїх попередників, одностайно сказали новітнім завойовникам в сорок першому грізне «Ні!»}

_{Добру половину свого «непереможного війська» згубив Батий під час осади Києва, узяв стольний град лише тоді, як порідшали ряди його захисників, що трималися з останніх сил, разячи ворога «чим і як могли». Рішуче відкидає старий воєвода Ратша пропозицію зберегти власне життя ціною зради. Краще смерть, ніж нице, куплене підступом існування.}

_{Грабіжницькі походи Батия не принесли монголам радості, почуття справжньої перемоги. З пустими саквами повертається додому досвідчений воїн Назир-Кяризек, жалібний плач по загиблих зустрів його на порозі рідної оселі.}

_{Такий фінал «Батия». Його логічне продовження знаходимо в романі «До «останнього моря»», що завершує трилогію. Лейтмотивом твору можуть бути слова-роздум Батия про безсмертність русичів. «Я знищував їх без жалю, — говорить Батий, — а мені повідомляють, що вони піднімають голову, що вони будуються, вони збирають загони».}

_{Уособленням майбутності Русі, її історичного відродження виступає в романі молодий князь Олександр Ярославович (Невський). Талановитий полководець, він однак уникає прямої конфронтації з Батиєм, розуміючи, що Русь ще не в спромозі з ним воювати.}

_{Роман «До «останнього моря»» має свою цікаву історію. В. Ян задумав спочатку книгу під умовною назвою «Золота Орда і Олександр Неспокійний (Олександр Невський)». Рукопис твору під тиском цензурних пресів зазнав однак істотних змін. З нього було вилучено кілька розділів, які не задовольняли тодішніх — сталінських — цінителів літератури. Автор змушений був розділити твір на дві частини, власне, «До «останнього моря»» і «Юність полководця». Від цього книжка, звичайно, багато втратила. Усе ж — і як окремий роман, і як складова трилогія — «До «останнього моря»» користується значною популярністю серед читачів і молодого, і старшого поколінь. Він розкриває історизм патріотизму нашого народу, його велику гордість минулим. «Лице Олександра світилося торжествуючою силою з радістю перемоги. Він піднявся на стременах і з якимсь юним, хлоп’ячим завзяттям високо підкинув шолом, піймав його на лету, затим, повернувши коня, помчав що було духу до того місця, де мали чекати його бойові товариші. Вони скакали вже йому назустріч з радісними вигуками».}

_{Свідком фіналу, про який мріяв Батий, його історичним творцем виступає молода руська сила. Вона незнищенна, за нею майбуття.}

_{Хлібороби й ремісники, будівничі й мисливці, рядове воїнство і філософи — законні володарі землі та її незліченних багатств, справжні її захисники — до такого висновку спонукають глибоко патріотичні, високогуманні твори письменника. «Я намагаюся показати читачеві, головним чином юнацтву, найгероїчніші сторінки минулого країни і народів, яскраві образи борців, які сміливо захищали свою Вітчизну від вторгнення безжальних і грізних завойовників, щоб у героїчних образах захисників люди знаходили гідний приклад для наслідування», — говорив про мету своїх романів Василь Ян.}

_{Справді гуманна, справді велика й велична мета письменника! Давня історія для романіста — справжня пустеля, хіба що: і примітними вже, але досить поплутаними слідами попередників. Василь Ян пішов своїм шляхом. Пішов, розвідав і одкрив для нас вірогідні джерела, з яких черпатиме знання не одне покоління.}

_{Микола Олійник}