Червоний горобець

9

Наступного ранку Домініка вирушила в «п’ятий», все ще змучена після перельоту з Казані. Минувши довгий коридор штаб-квартири зі світло-зеленими стінами, вона зайшла до кабінету Симьонова, щоб доповісти про себе, та їй повідомили, що полковника немає на місці, і порадили прийти пізніше. Натомість її відіслали до відділу кадрів, потім до реєстру, потім до архіву.

Домініка вийшла з-за рогу в коридорі й наткнулася на самого Симьонова, який розмовляв із сивочолим чоловіком у темно-сірому костюмі. Вона зауважила густі білі брови та зичливу усмішку. Його карі очі звузились, коли Симьонов коротко їх представив: генерал Корчной, голова Американського відділу, молодший лейтенант Єгорова. Вона туманно пригадала ім’я, знаючи про його авторитет. Порівняно з блідою аурою навколо голови Симьонова, Корчной купався в гарячій мантії, яскравішої за яку Домініка ще ні в кого не бачила. Фіолетовий оксамит, насичений і багатий.

– Молодший лейтенант саме повернулася з навчання в Казані, – сказав Симьонов, усміхнувшись. Кожен у Службі розумів, що це означало. Домініка відчула, як кров приливає до обличчя.

– Вона допомагає у вербуванні дипломата, про справу якого я вам розповідав, генерале.

– Не просто допомагаю, – сказала Домініка, глянувши на Симьонова, а потім на Корчного. – Я нещодавно успішно закінчила навчання в «лісі».

Вона не хотіла називати школу горобців, подумки проклинаючи Симьонова. Домініка розуміла, що саме робив Симьонов, та нічого не бачила навколо стариганя. Його важко було читати.

– Я чув про ваші успіхи в академії, молодший лейтенанте, – сказав генерал загадково. – Радий познайомитись.

Корчной сухо та міцно потиснув їй руку. Симьонов подумав, що цей буде першим серед багатьох старших офіцерів, хто спробує залізти їй під блузку. Адже вона працюватиме в канцелярії якогось генерала (та на його шкіряному дивані) вже за якихось шість місяців.

Здивована й приємно вражена словами Корчного, Домініка потиснула генералові руку, подякувала й пішла далі коридором. Очі чоловіків дивилися їй услід.

– Гаряча, мов banya в Якутську, – прошепотів Симьонов, коли Домініка зникла за рогом. – Ви знали, що вона небога заступника директора?

Корчной кивнув.

– Небога чи ні, а намучимось ми з нею, – пробурмотів Симьонов. Корчной промовчав. – Вона хоче бути оперативницею. Але гляньте на неї, вона ж створена, щоб бути горобцем. Тому Єгоров і відіслав її в Казань.

– А француз? – спитав Корчной.

Пирхання.

– Polovaya zapadnya. Звичайна медова пастка. Це справа кількох тижнів. Він бізнесмен, ми вичавимо його досуха, і справу зроблено.

Симьонов кивнув головою в бік коридору.

– Вона хоче прочитати файл, увійти в курс справи. Єдине, куди вона увійде, то це в труси до француза.

Корчной усміхнувся.

– Щасти вам, полковнику, – сказав він, потиснувши руки.

– Дякую, генерале, – відповів Симьонов.

Домініку направили до французької секції п’ятого відділу. Вона дивилась на кут, у якому сходились стіни кімнати без вікон і де стояв старий стіл, на якому – тільки тріснутий дерев’яний ящик для документів. Дві товсті папки грубо кинули їй на стіл. Симьонов нарешті дав дозвіл, щоб скоріше вже спекатись її. Темно-сині папки з чорними діагональними стрічками були геть зношені, кути загнуті, корінці потріпані від сотень спітнілих рук. Osobaya papka. Її перший оперативний файл. Вона відкрила її й почала вбирати слова, кольори.

Об’єктом був Симон Делон, сорок вісім років, перший секретар торгового відділу Посольства Франції в Москві. Делон був одружений, та його жінка лишилася в Парижі. Він зрідка відвідував її у Франції для виконання подружнього обов’язку. Будучи географічним холостяком, Делон одразу впав в око ФСБ. Спочатку до нього приставили одного наглядача, та час минав й інтерес до нього зростав, тож його обвішали жучками. Вони багато часу проводили зі своїм krolik, своїм зайченям. Команда з дванадцяти осіб супроводжувала його на роботу й укладала спати.

З конверта, що лежав між сторінок файлу, випали світлини. Делон прогулюється наодинці біля річки, наодинці спостерігає за фігуристами на катку «Динамо», їсть сам за столом ресторану.

Домініка розгладила зім’яті розвідувальні документи, тонкі листки паперу синього кольору. Завдяки дзеркалу вдалося помітити, як довгонога повія провела рукою по нозі Делона в маленькому ескорт-барі на Кримському Валу. Суб’єкту було некомфортно, він нервував, відмовився (нездатний?) зняти повію, – значилось у записі.

«Бідолашний, воно йому було не треба», – подумала Домініка.

Технічний додаток: аудіоімплантат в електричній розетці у вітальні записав кілька годин звуку: 20:36:29, брязкіт посуду в раковині. 22:12:34, негучно лунає музика. 23:01:47, сон.

Його телефон прослуховували з центральної телефонної станції, позаяк необхідно було записувати щотижневі дзвінки до дружини в Париж. Домініка прочитала стенограму французькою. На одному кінці була роздратована та непривітна мадам Делон, на іншому – маленький і мовчазний Делон.

«Шлюб без сексу, нещасливий, з дратівливою жінкою», – написав на полях невідомий стенограф.

Під час процесу оцінювання справи СВР ліктями пробила собі шлях і оголосила верховенство над ФСБ – це була іноземна справа, не місцева. Наступний том файлу починався з оперативного оцінювання, написаного абревіатурним стилем напівграмотного совєта, типом письма, з якого постійно насміхалися в академії. Потенціал об’єкта з погляду оперативної експлуатації величезний. Не має значних недоліків. Сексуально незадоволений. Доступ до забороненої інформації задовільний. Очікує на скорий вихід на пенсію, неагресивний. Вразливий до шантажу, враховуючи шлюб за вигодою. І таке інше.

Домініка сиділа на стільці, роздивлялася папери й думала про своє навчання в академії. Було зрозуміло, що це невелика справа, невелика ціль, і в підсумку – маленька віддача. Делон міг бути самотнім чоловічком і, можливо, вразливим, та його доступ до посольства – мінімальний. У «п’ятому» не знайшли нічого кращого за цей navoz, цю купу лайна? Це все підлаштував Симьонов, він роздмухав цю справу, це було очевидно. Вона пройшла академію, закінчила школу повій лиш для того, щоб опинитися серед особливого типу проституток? Уся служба буде такою?

Вона спустилася ліфтом до кафетерію, взяла яблуко й вийшла на терасу, на сонячне світло. Сіла подалі від лавок, на низеньку стіну, що тягнулась уздовж паркану, зняла туфлі, заплющила очі й відчула ногами тепло цеглинок.

– Дозволите приєднатися? – промовив голос, трохи налякавши її.

Вона розплющила очі й побачила постать генерала Корчного з американського відділу, що схилилась над нею. Його пальто було застебнуте, і він стояв, поставивши ноги, немов maître d’hôtel.[9] Від сонячного світла колір його фіолетового німба здавався ще насиченішим, з майже помітною текстурою. Домініка одразу ж скочила, схопивши свої балетки, і почала їх взувати.

– Облиште, молодший лейтенанте, – сказав Корчной, засміявшись. – Хотів би я свої зняти і втопити в найближчому ставку.

Домініка розсміялася.

– То в чому проблема?

Корчной дивився на блакитні очі, каштанове волосся і простодушне обличчя. Який стажер насмілиться висловити настільки обурливу пропозицію генералові? Якому випускникові вистачить снаги? А тоді голова управління СВР, відповідального за всі наступальні розвідувальні операції в північній півкулі, нахилився і зняв свої черевики та шкарпетки. Вони сиділи на сонці разом.

– Як просувається ваша робота, молодший лейтенанте? – запитав Корчной, дивлячись на дерева обіч тераси.

– Це мій перший тиждень. У мене є стіл, ящик для документів, я сиджу й читаю файл.

– Твій перший файл. І як тобі, подобається?

– Цікаво, – сказала Домініка, міркуючи про загальну затертість файлу, сумнівні висновки, хибні рекомендації.

– У твоєму голосі якось замало ентузіазму, – сказав Корчной.

– О, ні, навпаки, – запевнила Домініка.

– Але?… – запитав Корчной, злегка повернувшись у її бік. Сонячне світло кидало тонку тінь на його густі брови.

– Гадаю, мені потрібен час, щоб добре ознайомитись з оперативними файлами, – сказала Домініка.

– Тобто? – спитав Корчной. Він поводився м’яко, заспокійливо. Розмовляючи з ним, Домініка почувалася комфортно.

– Прочитавши файл, я не погоджуюся з висновком. Не розумію, як до цього дійшли.

– І з якою частиною ти не згодна?

– Йдеться про мішень низького рівня, – сказала вона, навмисне не розкриваючи надто багато деталей, пам’ятаючи про безпеку. – Він самотній, вразливий, але я не впевнена, що він вартий наших зусиль. У «лісі» часто говорили про марнування оперативних ресурсів, про те, що не слід гаяти час на збиткові завдання.

– Колись були часи, – сказав Корчной, перевіряючи її, – коли жінок не допускали до Академії. Були часи, коли важко було навіть уявити, щоб молодший офіцер читав матеріали незавершеної справи і, тим більше, коментував її.

Він поглянув на полуденне сонце і примружився. Королівський пурпур.

– Вибачте, генерале, – м’яко мовила Домініка. Вона знала, що він не гнівається. – Я не збиралася критикувати чи висловлюватись невідповідним чином.

Вона поглянула на нього – примружений, спокійний, чекає. Інстинктивно вона вирішила розповісти цьому чоловікові про свої переживання.

– Пробачте, генерале, я лише хотіла сказати, що, як на мене, ця справа заслабка. Не розумію, як було зроблено оперативні висновки. Знаю, в мене майже немає досвіду, але це ж очевидно.

Корчной повернувся й поглянув на Домініку – вона була спокійна й упевнена. Він гмикнув.

– Ти й повинна читати, критично оцінюючи справу. А ті ідіоти в академії мають рацію. Нам слід бути ефективнішими. Старі деньки закінчилися. Та нам важко їх забути.

– Не хотіла здатись неввічливою, – сказала Домініка. – Я тільки намагаюся добре виконувати свою роботу.

– І ти маєш рацію, – усміхнувся Корчной. – Приведи до ладу свої думки, обміркуй аргументи й вислови їх. Будуть не схвалювати, та ти продовжуй. Щасти тобі.

Він встав, тримаючи свої черевики та шкарпетки.

– До речі, молодший лейтенанте, як звуть вашу мішень?

Він помітив, що вона вагається.

– Просто цікавлюся.

Домініка одразу ж зрозуміла, що часу грати в новеньку немає. Якщо він ще не знав імені, то міг би з’ясувати за десять секунд.

– Делон, – сказала вона. – Французьке посольство.

– Дякую.

Він розвернувся, тримаючи в руках свої черевики й шкарпетки, і пішов доріжкою далі.

Іншого вона й не очікувала, але труднощі почалися вже під час щоденного ранкового планування. Тримаючи два томи файлу в руках, Домініка увійшла до конференц-зали й сіла в кінці вицвілого столу поряд із трьома офіцерами, вбраними в сірі та коричневі костюми, з п’ятого відділу (відповідальними за Францію, Бенілюкс, Південну Європу та Румунію). Вона відчувала нестачу енергії в кімнаті. У цих чоловіків не було ані емоцій, ані уяви, ані пристрасті.

Усю стіну прикрашала величезна мапа Євразії, а на запиленому столику в кінці кімнати стояло кілька телефонів. Про вродливу випускницю школи горобців уже ходили чутки. Домініка відповіла на їхні погляди, заледве запримітивши кам’яні обличчя, запитливі усмішки. Коричневі, сірі, брудні кольори брудних думок. Посередині столу – дешеві алюмінієві попільниці, по вінця заповнені сигаретними недопалками.

– Будуть якісь попередні коментарі? – спитав Симьонов з іншого краю столу.

Він сидів, не виявляючи ні емоцій, ні будь-якого інтересу, як і тоді, коли Домініка його зустріла вперше. Він поглянув на три обличчя за столом. Усі мовчали. Він повернувся до Домініки, чекаючи на її коментарі. Вона глибоко вдихнула.

– З дозволу полковника, я хотіла б обговорити мішень, – сказала Домініка. Вона чула, як б’ється її серце.

– Ми її оцінили, – сказав Симьонов. Його тон натякав на те, що тонкощі операції Домініки не стосуються.

– Мішень вартісна. Лишилося тільки визначити підхід, – сказав він, дивлячись на офіцера, який сидів поруч.

– Боюся, це не зовсім так, – сказала Домініка.

Голови повернулись в її бік. Це що таке? Позиція? У випускниці Академії? Від горобця? Очі повернулися до Симьонова, очікуючи на реакцію. Буде весело.

Симьонов згорбився над столом, поклавши руки поперед себе. Сьогодні він випромінював слабке жовте сяйво. Цей чоловік не терпів, щоб йому перечили. Його очі були червоні й водяві, сиве волосся лежало копицею на голові.

– Ви тут, товаришу Єгорова, – сказав він, – щоб допомогти визначитись із підходом до француза. Питаннями доступу, обробки та продуктивності будуть займатися офіцери цього відділу.

Він дещо нахилився вперед і поглянув на Домініку. Голови знову повернулись у її напрямку. Звісно, це мав бути кінець дискусії.

Домініка стиснула руки, тримаючи їх на папках файлу, перед собою, щоб ніхто не помітив тремтіння.

– Вибачте, що заперечую, товаришу, – сказала Домініка, повторивши його слово, анахронізм, – але мене призначили для повноцінної участі в цій операції, я оперативний працівник і сподіваюся взяти участь у всіх фазах даної справи.

– Оперативний працівник, кажете? – мовив Симьонов. – Ви випускниця «лісу»?

– Так, – сказала Домініка.

– Коли ви закінчили навчання? – спитав він.

– Разом з останнім випуском, – сказала Домініка.

– А потім?

Симьонов вичікувально оглянув стіл.

– Спеціалізована підготовка.

– Яка саме спеціалізована підготовка? – запитав спокійно Симьонов.

Вона до цього підготувалась заздалегідь. Симьонов чудово знав, де вона була. Він намагався принизити її.

– Я відвідувала базовий курс Інституту Кона, – сказала Домініка, міцно притиснувши губи до зубів. Вона не збиралась плазувати перед цими lichinki, цими опаришами. Подумки вона проклинала дядька Ваню.

– А, так, школа горобців, – сказав Симьонов. – І саме тому ви тут. Щоб взяти участь у вербуванні мішені, Делона.

Один з чоловіків за столом придушив раптову посмішку, хоч і не одразу.

– Перепрошую, полковнику, – сказала Домініка, – та мене призначили до цього відділу повноцінним членом команди.

– Я розумію, – сказав він. – Ви читали papka Делона? Його справу?

– Обидва томи, – сказала Домініка.

– Це схвально, – сказав він. – Які попередні коментарі ви хотіли б додати з приводу його справи чи, можливо, певних її вад?

Дим тягнувся під стелю, в кімнаті настала тиша. Домініка поглянула на обличчя, які її оцінювали.

Вона проковтнула слину.

– Проблема його доступу критична. Мішень, Делон, торговий директор середнього рівня, не має до секретних матеріалів достатнього доступу, щоб виправдати політично делікатну chernota – чорнуху.

– А що вам відомо про шантаж? – запитав Симьонов спокійним голосом, дещо вдоволено. – Тільки те, що вам розповідали в Академії? І все?

– Сам Делон не вартий зусиль, – повторила Домініка.

– Є ряд аналітиків Лінії Р, які з вами не погодяться, – сказав Симьонов, підвищивши тон. – Делон має доступ до комерційних даних Франції та ЄС. Бюджетні показники. Програми. Інвестиційні стратегії, енергетична політика. Ви б знехтували такою інформацією?

Домініка похитала головою.

– Делон не знає нічого такого, чого нам не можуть надати безпосередньо наші низькосортні агенти з торговельних або комерційних установ у Парижі. Такий спосіб буде набагато зручнішим, з погляду загальних вимог, ви не згодні?

Симьонов, спохмурнівши, відкинувся у своєму кріслі.

– Бачу, ви багато чого навчилися в Академії. Отже, ви пропонуєте, щоб відділ не підтверджував дану операцію? Щоб ми відпустили Делона й не вживали ніяких заходів?

– Я лише кажу, що потенційний ризик скомпрометувати західного дипломата в Москві невиправданий його низьким потенціалом як джерела.

– Перечитайте файл ще раз, молодший лейтенанте, – сказав Симьонов. – І повертайтесь, коли зможете додати щось конструктивне.

Усі дивилися на Домініку. Дівчина встала з-за столу, забрала файл і пройшла до дверей. Вона тримала спину рівно й зосередилась на дверній ручці. Зачинивши двері, одразу зачула приглушений гомін і здавлені смішки.

Наступного ранку Домініка підійшла до свого порожнього столу і знайшла в пошарпаному ящику для документів звичайний білий конверт. Вона обережно розкрила його нігтем великого пальця й дістала лист паперу. Красивим почерком, фіолетовим чорнилом було виведено усього кілька слів:

Наступного дня вони знову зібрались за столом, заваленим горою фотографій та звітами агентів спостереження. Попільниці були переповнені. Домініка підійшла до свого місця в кінці столу. Чоловіки її проігнорували. Вони розглядали профіль Делона, без особливого інтересу, час від часу поглядаючи на стінний годинник.

Ні над ким з них не було основних кольорів. Вони проходились його звичками й обговорювали місця, де можна було б встановити контакт. Знуджений, як завжди, Симьонов поглянув на Домініку.

– Отже, молодший лейтенанте, є якісь ідеї стосовно точок контакту? Звісно, якщо ви переглянули свої попередні заперечення з приводу операції.

Домініка заговорила рівним, спокійним голосом.

– Я перечитала файл, полковнику, – сказала вона, – і все ще вважаю, що цей чоловік не найкраща мішень.

Цього разу голови за столом не зреагували. Чоловіки не відводили поглядів від паперів перед собою. «Довго в “п’ятому” вона не протримається, – подумали вони. – А може, і взагалі в Службі».

– Досі лишаєтесь при своєму? Як цікаво, – сказав Симьонов. – Нам слід закинути його справу, це ви нам радите?

– Я цього не казала, – мовила Домініка. – Я вважаю, що навпаки, нам слід зосередитись на ньому як на мішені, експлуатуючи його самотність.

Вона відкрила перед собою папку.

– Та головним об’єктом, кінцевою метою операції, має бути не сам Делон.

– Що за нісенітниця? – сказав Симьонов.

– Це вже є у файлі. Я провела невелике додаткове дослідження, – сказала Домініка.

Симьонов оглянув стіл, потім перевів погляд на неї.

– Справу вже й так ретельно дослідили…

– І виявилось, що у мсьє Делона є донька, – втрутилась Домініка.

– А також дружина, які живуть у Парижі, це нам добре відомо.

– І донька його працює в Міністерстві оборони Франції.

– Сумніваюся, – вимовив Симьонов. – За всією сім’єю слідкували. Паризька резидентура перевірила всі місцеві записи.

– Значить, дещо вони таки проґавили. Їй двадцять п’ять років, незаміжня, живе з матір’ю. Її звуть Сесіль, – сказала Домініка.

– Це безглуздо, – відповів Симьонов.

– У стенограмі її згадують лише раз. Я перевірила іноземні каталоги в Лінії Р, – сказала Домініка, гортаючи сторінки файлу. – Сесіль Деніз Делон значиться в реєстрі вулиці Сен-Домінік. А це центральний реєстр Міністерства оборони.

Домініка подивилась навколо, на обличчя, які втупились у неї.

– А значить, наскільки я зрозуміла, вона має доступ до секретних оборонних бюлетенів, які щодня публікує уряд. Вона одна з тих, хто безпосередньо обробляє французькі військові документи. Ймовірно, вона займається розповсюдженням та зберіганням різноманітних звітів про французький військовий бюджет.

– На даний момент це лише припущення, – сказав Симьонов.

– Ми не знаємо, де французи зберігають свої ядерні секрети, але я не здивуюсь, якщо…

– Немає потреби в безглуздих спекуляціях, – сказав Симьонов. Жовтий туман навколо його голови розростався й темнів. Домініка розуміла, що він роздратований, злий, обачний, як знала й те, що її впертості й непокори вже достатньо для того, щоб вилетіти зі Служби.

У кімнаті запала мертва тиша. Допотопні совєцькі інстинкти Симьонова запрацювали; бюрократ у ньому розраховував комбінації. Його думки вмить набули традиційної природи чиновника КГБ. Ця маленька tsarevna з великим прізвищем робить з мене посміховисько. Що я отримаю в результаті її роботи? Якщо інформація цієї maneken – маріонетки – правдива, винагорода буде неймовірною, але й ризик теж. Операція, націлена на французьке міністерство оборони, має бути затверджена аж згори.

– Якщо це правда, – сказав він різко, – ми можемо отримати додаткову перевагу.

Він говорив так, ніби все знав заздалегідь. Він збив попіл у попільничку.

Вона могла читати його замаслені, вологі думки.

– Я погоджуюся з вами, полковнику. Ось де справжній потенціал Делона, і саме це робить його цінним об’єктом, і через це варто ризикувати, вербуючи його.

Симьонов захитав головою.

– Донька в Парижі, за двадцять п’ять сотень кілометрів.

– Мені здається, це не так уже й далеко, – сказала Домініка, усміхнувшись. – Побачимо.

Симьонову стало не по собі від цієї посмішки.

– Звісно, доведеться розвинути детальніший профіль про стосунки батька й доньки.

– Звісно, дякую, молодший лейтенанте, – сказав Симьонов.

Ще кілька хвилин, і вона захопить весь п’ятий відділ. «Гаразд, – подумав він, – нехай займається підготовчою роботою, скільки влізе». Під час операції він доб’ється, щоб вона опинилась на спині з задертими догори ногами, під об’єктивом камер, і цього буде досить.

– Дуже добре, молодший лейтенанте, оскільки ви розкрили таку цікаву деталь, я б хотів, щоб ви виклали свої думки з приводу контакту з мішенню, з Делоном, – сказав він Домініці.

– З вашого дозволу, полковнику, я вже склала план першого контакту, – сказала Домініка.

– Що ж…

Офіцери п’ятого відділу відкинулися в кріслах і загасили свої недокурені сигарети в попільниці. Господи, чутки про цього горобчика обмежувались блакитними очима, тим, що вона ховала під своєю строгою спідницею, та розміром її грудей. Ніхто нічого не розповідав про її сталеві yaitsa. Вони вийшли з кімнати, залишивши Домініку збирати папери, розкидані на столі, як новеньку, що мала прибрати кімнату. Вона була не проти. Зібрала папери, поклала на пошарпані папки файлу Делона і вийшла з конференц-зали, зачинивши за собою двері.

На Арбаті, за адресою Нікітський бульвар, 12, є маленький ресторан під назвою «Жан-Жак». Щось у стилі французької винарні, шумної, задимленої, наповненої ароматом рагу й тушкованого м’яса. Столики, вкриті білими скатертинами, стоять на чорно-білій кахлевій підлозі майже впритул, а навколо них натикані віденські стільці. Стіни аж до самої стелі вкриті винними пляшками на полицях, а біля вигнутої барної стійки рядком стоять табурети. «Жан-Жак» майже завжди був переповнений москвичами. В обідній час, якщо хтось сидів сам, то дозволяв сісти й незнайомцеві.

Ополудні дощового четверга у «Жан-Жаку» було більше народу, ніж зазвичай. Клієнти стояли на порозі або ж на вулиці, під накриттям, чекаючи, доки звільняться столики. Гамір був неймовірний, сигаретний дим висів у повітрі. Офіціанти снували між столами, відкриваючи пляшки й подаючи страви. Після п’ятнадцятихвилинного очікування Симона Делона з французького посольства в Москві провели до столика на двох у кутку кімнати. За цим столиком сидів молодик, доїдаючи тарілку діжонського рагу з овочами та шматками м’яса. Він вмочав чорний хліб у підливку. Коли Делон сів за стіл, молодик ледве підвів голову, вітаючись.

Попри натовп та шум, Делону подобався цей ресторанчик, він нагадував йому про Париж. Ба більше, російська обідня практика саджати незнайомців разом надавала шанси опинитись поруч з милою студенткою чи привабливою продавчинею. Іноді вони йому навіть усміхалися, ніби знайомі. Принаймні так могло б здатися, якби хтось дивився з іншого кінця кімнати.

Делон замовив келих вина, розглядаючи меню. Молодик по той бік столу оплатив рахунок, витер рота й потягнувся по піджак, що висів на спинці стільця. Делон підвів погляд і побачив, як неймовірна чорнява жінка з крижаними блакитними очима прямує до його столика. Він затамував подих. Жінка сіла на місце, яке щойно звільнив молодик. Її волосся було підібране вгору, а під комірцем красувалось перлове намисто. Під легким плащем на ній була бежева атласна сорочка й темно-шоколадна спідниця з коричневим ремінцем зі шкіри алігатора. Делон ледь не розлив своє вино, коли помітив, як сорочка облягає тіло жінки.

Вона дістала маленькі квадратні окуляри для читання з сумки зі шкіри алігатора; вони тримались на кінчику її носа, доки вона роздивлялась меню. Жінка відчула його погляд і підвела очі. У паніці він заховався за своїм меню. Ще один косий погляд, цього разу на витончені пальці, які тримали меню, на вигин її шиї, її вії за тими рентгенівськими очима. Вона знову на нього поглянула.

– Izvinite, я перепрошую, щось не так? – спитала Домініка російською. Делон захитав головою і соромливо ковтнув слину. На вигляд йому було трохи за п’ятдесят, він мав схоже на солому русяве волосся, велику голову й тонку шию, яка переходила у вузькі округлі плечі. Маленькі чорні оченята, гострий ніс і стиснуті губи, увінчані маленькими вусами, які доповнювали мишачий образ. Один з ріжків його комірця злегка виглядав із синьо-чорного піджака, а вузол його краватки був маленьким і нерівним. Домініка ледь стримувала бажання поправити його комірець і вирівняти краватку. Вона знала дату його народження, тип аспірину, який стояв на поличці над його раковиною у ванній кімнаті, колір покривала на його самотньому ліжку. Що ж, думала вона, він точно схожий на торгового аташе.

Делон ледве міг дивитися їй в очі. Домініка відчула його спробу заговорити. Коли він нарешті наважився, слова вилітали найблідіших відтінків блакиті, не такі волошкові, як ті, що вирізняли Аню в школі горобців. Він глибоко вдихнув, і Домініка приготувалась. Вона вже знала, що оцінила ситуацію правильно, її плани на нього починали втілюватись.

– Я дуже перепрошую, – сказав Делон, – вибачте, але я не говорю російською. Ви говорите англійською?

– Так, звичайно, – відповіла Домініка англійською.

– Et français?[10] – спитав Делон.

– Oui,[11] – сказала Домініка.

– Як добре. Я не хотів витріщатися, – затинаючись, заговорив він французькою. – Я лише подумав, як вам пощастило знайти місце. Ви довго чекали?

– Не дуже, – сказала Домініка, озирнувшись навколо і глянувши на двері. – У будь-якому разі, здається, народу поменшало.