Червоний горобець

6

Домініку прийняли до Академії зовнішньої розвідки (АВР) невдовзі після похорону батька. Школа змінила кілька назв під час Холодної війни, від Вищої розвідувальної школи до Інституту червоного стягу та, зрештою, АВР, але ветерани просто називали її сто першою школою. Головний кампус десятиліттями розташовувався на північ від Москви, біля села Челобитєво. На час, коли школа стала АВР, її модернізували, оптимізували навчальний план, лібералізували критерії вступу. Кампус переїхав на розчищену галявину в густому лісі на схід від міста, на двадцять п’ятому кілометрі Горьківського шосе. Тому тепер його називали «двадцять п’ятим кілометром» або просто «лісом».

У перші тижні, повні хвилювань та настороженості, Домініку, єдину жінку, а також дюжину її однокласників возили Москвою та околицями в торохкотливих автобусах ПАЗ із затемненими вікнами. Вони заїжджали крізь автоматичні металеві ворота в безіменні місця, оточені стінами, зареєстровані як лабораторії, науково-дослідні центри чи піонерські молодіжні табори. Ці дні були наповнені лекціями про історію Служби, Росії, Холодної війни та Радянського Союзу.

У той час як головною вимогою під час прийому в колишні школи КГБ була вірність Комуністичній партії, сучасна СВР вимагала від своїх слухачів абсолютної відданості Російській Федерації та зобов’язання захищати її від ворогів, як у самій країні, так і за її межами.

На початковому етапі ідеологічної підготовки стажерів оцінювали не лише за їхніми вміннями, але й за тим, що в старому КГБ назвали б «політичною надійністю». Домініка бездоганно справлялася як з усними, так і письмовими завданнями. В ній відчувалася внутрішня незалежність, нетерпимість до перевірених часом формулювань та диктатів. Інструктор писав, що, перш ніж відповісти на запитання, кадет Єгорова якусь секунду вагається, ніби обмірковуючи, варто відповідати чи ні, а тоді неодмінно дає точну і правильну відповідь.

Домініка знала, що від неї хочуть чути. Гасла в книжках та на дошці були калейдоскопом кольорів, їх легко було класифікувати та запам’ятовувати. Догмати обов’язку, вірності й захисту країни. Вона мала стати членом російської еліти, вчорашніх щита та меча, сьогоднішніх земної кулі й зірки. Її юнацький світогляд колись нажахав її вільнодумного батька – тепер вона це розуміла і, подорослішавши, вже не сприймала ідеологію так, як колись. Тим не менш, вона прагнула проявити себе з найкращого боку.

Початок другого навчального блоку. Уроки повністю перемістилися в кампус на двадцять п’ятому кілометрі, де скупчення довгих низьких будівель з черепичними дахами оточене соснами та березами. Охайні газони розділяли корпуси, гравієві доріжки вели до спортивних майданчиків за будівлями. Кампус починався за кілометр від Горьківського шосе в чотири смуги, ховаючись за високим дерев’яним парканом, пофарбованим в зелене, щоб зливався з деревами. За цим «лісовим парканом» за три кілометри вглиб лісу розтяглися два додаткові ряди залізобетонної огорожі, між якими вільно бігали чорні бельгійські вівчарки. Тих собак можна було роздивитися з вікон маленьких аудиторій, а з кімнат двоповерхових казарм студентам було чути, як вони хекають уночі.

Вона була єдиною жінкою в гуртожитку, тому їй виділили окрему кімнату в кінці коридору, однак ванну та душову доводилося ділити з дванадцятьма чоловіками, тож мусила використовувати безлюдні години зрання та пізно ввечері. Більшість її однокласників були досить мирні. Це були привілейовані сини шанованих родин, хлопці зі зв’язками в Думі, або в Збройних силах, чи Кремлі. Деякі були здібними, дуже здібними, інші навпаки. Було кілька сміливців, що звикли завжди отримувати бажане і які, дивлячись на постать за завісою в душі, були готові ризикнути всім заради траху.

Якось пізно увечері вона потягнулася по свій рушник, який висів на гачку за душовою кабіною у ванній кімнаті. Рушника не було. Раптом кістлявий однокласник з рудуватим волоссям, гевал з Новосибірська, зайшов до кабінки, став у неї за спиною, поклавши руки їй на талію. Вона встигла зрозуміти, що він голий, коли хлопець притиснув її обличчям до стіни та схопив за вологе волосся. Він шепотів, та вона не розуміла, що саме; вона не бачила кольорів. Він сильніше притиснув її, рука ковзнула з талії до грудей. Доки він її стискав, вона думала, чи відчуває він її серцебиття, чи чує її дихання. Її щока була притиснута до білих плиток кабіни, і вона відчувала, як вони змінюються, мов призми під сонячним промінням, стаючи темно-червоними.

Тридюймова конічна ручка крану холодної води завжди хиталася, тож Домініка посмикала її, зрештою відірвавши. Вона обернулася, мокра, важко дихаючи, щоб поглянути йому в очі, її груди впиралися в нього. «Стій, зачекай секунду», – мовила вона хрипло. Він посміхнувся, а Домініка встромила гострий кінець ручки йому в ліве око, прибивши кулаком, і її поглинув блювотно-зелений крик болю й жаху, а він сповз стіною на підлогу, хапаючись за обличчя, підібгавши коліна. «Стій, – повторила вона, глянувши на нього, – я ж просила тебе почекати секунду».

Спроба зґвалтування і виправдана самооборона. Таким було рішення таємної наглядової ради АВР, в автобусах Новосибірська з’явився одноокий кондуктор, а Домініку рада рекомендувала відрахувати з академії. Вона сказала, що не зробила нічого такого, що б спровокувало інцидент, а члени ради – жінка й два чоловіки – підвели на неї свої безпристрасні погляди. З нею знову вчинять так само. Балетна школа, Устинов, тепер АВР, тож Домініка сказала членам ради, що подасть офіційну скаргу. Кому їй скаржитись? Але чутки про інцидент долетіли до Ясенєва, і заступник директора Єгоров вилаявся по телефону такими страшними словами, що Домініка побачила, як із трубки вилітає коричнева патока, і їй повідомили, що вирішено дати їй ще один шанс, випробувальний термін. Відтоді решта класу її ігнорувала, уникала несамовитої, що з неймовірно прямою спиною та ледь помітним кульганням гуляє лісом між будівлями.

Початок третього блоку АВР. Їх збирали в аудиторіях із пластиковими стільцями, звукоізоляційною плиткою на стінах та громіздкими проекторами під стелею. Між склом подвійних віконних панелей купками лежали мертві мухи. Тепер настав час інструктажу зі світової економіки, енергетики, політики, країн третього світу, міжнародних відносин і «глобальних проблем». А також Америки. Попри те, що Сполучені Штати більше не називали ворогом номер один, вони все ще лишались головним конкурентом. Це було єдине, що Росія могла робити, аби підтримувати паритет наддержави. Цих лекцій студенти чекали особливо.

Американці приймали їх за належне, вони ігнорували Росію, намагались маніпулювати нею. Вашингтон втручався в нещодавні вибори, хоч, на щастя, і безрезультатно. Америка підтримувала російських дисидентів і заохочувала підривну діяльність у цей делікатний період російського відродження. Американські військові сили кидали виклик російському суверенітету від Балтики до Японського моря. Нещодавня політика «перезавантаження» була образою, нічого не потрібно було перезавантажувати. Все було просто – Росію треба поважати, Батьківщину треба поважати. Що ж, якщо, будучи агентом СВР, Домініка коли-небудь познайомиться з американцем, вона точно доведе йому, що Росію треба поважати.

Іронія в тому, що Америка занепадає, як казали викладачі. Це вже не великі й могутні США. Перевантажена війнами, потерпаючи економічно, так звана «батьківщина рівності» розвалюється під натиском класової боротьби та отруйної політики суперечливих ідеологій. І дурноголові американці все ще не усвідомлюють, що незабаром Росія знадобиться їм, щоб спинити галоп Китаю, Росія знадобиться, як союзниця в майбутній війні.

Та якщо американці вирішать протистояти Росії, вважаючи її слабкою і кволою, вони дуже здивуються. Один зі студентів у класі не погодився. Він висловив думку, що вчорашні поняття «Сходу та Заходу» застаріли. Крім того, Росія програла Холодну війну, це вже в минулому. В кімнаті запала тиша. Підвівся інший однокласник, його очі блищали. «Звісно ж, Росія не програла Холодну війну, – сказав він. – Війна не закінчилася». Домініка дивилась, як червоні літери піднімаються до стелі. Гарні слова, сильні слова. Цікаво. Холодна війна не закінчилася.

Незабаром Домініку відділили від решти класу. Вона не потребувала допомоги у вивченні іноземних мов, позаяк сама могла викладати розмовну англійську чи французьку. Тож вона пропустила наступний етап. Інструктори помітили її потенціал, передали інформацію керівництву АВР, звідти, натомість, зателефонували до Ясенєва і попросили дозволу Центру допустити Домініку Єгорову – небогу першого заступника директора – до практичної, або ж оперативної фази навчання. Вона могла стати рідкісною кандидаткою, яка пройшла підготовку СВР як оперуповноважена. Не було жодних затримок. Центр уже давно надав необхідні дозволи.

Її допустили до оперативної підготовки, до «реальної сталі», до Гри: вона перейшла в особливу фазу, останню стадію лялечки, перш ніж вилетіти у світ, щоб служити Батьківщині. Час минав непомітно для неї. Здавалося, пори року змінювалися, а вона й не знала. Уроки, лекції, лабораторії, співбесіди налетіли в запаморочливому потоці днів.

Почалося все з безглуздих предметів. Саботаж, вибухові речовини, інфільтрація, усьому цьому почали навчати ще при Сталіні, коли війська вермахту оточили Москву. Потім з’явилося більше практичних занять, справжня робота. Вона вигадувала легенди, шифрувалася, ховала сліди, прокладала маршрути для виявлення ворожого спостереження на вулиці, знаходила сховки, передавала секретні повідомлення, знаходила явки, місця зустрічей, проводила зустрічі з агентами, будувала підходи до вербування. Вона практикувалась у маскуванні та роботі з цифровими комунікаціями, вивчала сигнали й таємні склади зброї. Те, як вона запам’ятовувала деталі, як учила все, приголомшувало.

Інструкторів з рукопашного бою вражали її сила та рівновага. Їх дещо тривожила її постійна напруженість і те, як вона відмовлялась лишатися на підлозі після кидків. Усі чули про інцидент у «лісі», тож чоловіки в класі пильно стежили за її руками та колінами й захищали свою матню, ставши з нею у спарингу. Вона бачила їхні обличчя, бачила зелене дихання їхньої незгоди та страху, доки вони сопли й бурчали в залі. Ніхто добровільно до неї не підходив.

Практичні уроки продовжувались. Її привозили в центр Москви, на вулиці, які слугували живими аудиторіями для відточення основ конспірації, вивчених у брудних кабінетах побіля Ясенєва. Інструкторами з вуличної конспірації ставали старі шпигуни, декому з яких було за сімдесят, і вони вийшли на пенсію десятиліття тому.

Чим складнішими були вправи, тим важче їм було встигати за Домінікою. Вони дивились, як пружні ноги балерини без упину крокують мерехтливими московськими тротуарами. Ледь помітна неприємна кульгавість після гіпсу зникла. Вона була налаштована на успіх. Її обличчя блищало від поту, а сорочка змокла й потемніла між грудьми та біля ребер.

На вулиці їй допомагали кольори. Сині та зелені тони команд у вантажівках для стеження допомагали помічати їх серед натовпів на широких бульварах. Вона водила команди спостереження за носа, ретельно прораховувала час для входу чи виходу з людних платформ метро, зустрічалася з навчальними агентами на брудних сходових майданчиках опівночі, контролювала зустрічі, читала їхні думки. Старигани кривили обличчя й бубоніли: «Фанатичка». А вона сміялася з них, красуня з акуратно зібраним на потилиці волоссям, рівними плечима, вона потайки бачила кольори їхнього захеканого схвалення. Годі вам, старі динозаври. Ці грубі старигани в душі любили її, і вона це знала.

Старезні інструктори мали навчити її, за яких умов доведеться працювати закордоном, чого очікувати на вулиці, як проводити операції в іноземних столицях. «Дурість», – думала Домініка. Яка дурість, що ці старигани, які востаннє були за кордоном ще коли Брежнєв вводив війська в Афганістан, казали їй, чого очікувати на вулицях сучасного Лондона, Нью-Йорка чи Пекіна.

Їй вистачило нахабства обмовитися про таку невідповідність координатору курсу, який наказав їй закрити рота й повідомив про її міркування керівництву. Вона почервоніла від того, яким тоном із нею розмовляють, та розвернулася, розгнівавшись на саму себе. Вона вчилася.

Доки її оцінювали, Домініка взялася за курс психології збору розвідданих, розуміння людської мотивації та виявлення слабких місць. Інструктор на ймення Михайло казав: «Відкривати людський конверт». Це був сорокап’ятирічний психолог СВР із Центру, Домініка була його єдиною студенткою. Він водив її Москвою, і вони разом роздивлялися людей, стежили за їхньою взаємодією. Домініка не розповіла йому про кольори, адже мати ще в дитинстві змусила її заприсягтися ніколи про це не згадувати.

– Звідки, на Бога, тобі це про нього відомо? – спитав Михайло, коли Домініка прошепотіла, що чоловік, який сидить на сусідній лавці в парку, чекає на жінку.

– Просто так здається, – відповіла вона, не пояснивши, що цвітіння пристрасно-пурпурового кольору навколо цього чоловіка спалахнуло, щойно з-за рогу з’явилася жінка. Михайло засміявся і здивовано поглянув, коли її слова виявилися правдою.

Доки Домініка все більше зосереджувалась на цих практичних заняттях, її відточена інтуїція підказувала, що вона має вплив на Михайла. Попри те що він із самого початку поводився як суворий інструктор з Управління Т, вона помічала, як він дивиться на її волосся чи крадькома кидає погляди на її тіло. Вона подумки рахувала, скільки разів він навмисно на неї натикався, чи торкався її плеча, чи клав руку на талію, коли вони заходили у двері. Він випромінював бажання, над його головою та плечима витав темно-малиновий туман.

Вона знала, який чай він любить чи коли йому треба подати окуляри, щоб почитати меню, відчувала його пульс, коли він міцно притискався до неї в заповненому вагоні метро. Вона помічала, як він крадькома дивиться на її нігті, не вкриті лаком, чи як стежить, коли вона знімає туфлю за столиком у кафе.

Спати з ним було дуже ризиковано. Він був інструктором, а на додачу ще й психологом, відповідальним за оцінку її особистості та придатності до служби. Та все ж вона знала, що він мовчатиме, знала, який вплив має на нього, а сама думка про секс, про порушення суворого правила під час підготовки, неабияк збуджувала, куди більше, ніж фізичне задоволення.

Якого було чимало. По обіді, після вуличних занять, вони опинилися у квартирі Михайла, де він жив із батьками та братом, удома нікого не було. Ковдра з його ліжка лежала на підлозі, стегна Домініки тремтіли, волосся обрамляло обличчя, доки вона сідлала його, відчуваючи, як імпульси підіймаються її спиною й опускаються до пальців на ногах, особливо на тій, що колись була зламана. Вона знала, чого хоче, її таємним «я» останнім часом нехтували в школі, на підготовці, в казармі. Вона заманила його в пастку – хто кого проштрикував? – і силою вклала на підлогу, беручи, що хоче й коли хоче. Буде час і для ніжності, воркування й зітхання, але пізніше. А зараз її очі були напівзаплющені, вона зосереджено перетворювала всезростаючий натиск, сильніше, сильніше – давай! ну ж бо! – на раптовий прилив задоволення. Надто чутливий, щоб продовжувати, надто солодкий, щоб зупинятись. В її очах прояснилось, і вона прибрала волосся з обличчя, відчуваючи останні імпульси в стегнах та пальцях ніг. Михайло мовчки лежав під нею, широко розплющивши очі, ніби випадковий перехожий, який не розуміє, що саме щойно побачив.

Згодом, заварюючи чай, він скоса поглядав на неї. Загорнувшись у светр, сидячи за кухонним столом, Домініка простодушно дивилась на нього, і психолог Михайло одразу ж зрозумів, що секс не мав з ним нічого спільного. Як і те, що нікому про нього не розповість, ніколи. І що це ніколи не повториться. Певним чином, Михайло відчув полегшення.

Оперативний курс наближався до кінця, вона майже закінчила третю частину підготовки з трьох обов’язкових. Виснажені пенсіонери, які навчали Домініку, давно назвали її мушкою, тією частиною зброї, крізь яку прицілюються. Вони позитивно оцінили її працьовитість, відзначили її інтелект, її розум, а також почасти неочікувано гостру інтуїцію в роботі на вулиці. Її вірність та відданість Батьківщині були беззаперечними. Один чи два пенсіонери вказали також, що вона нетерпляча. Вона могла б діяти більш аргументовано, слід розвивати гнучкість у підходах до вербування. Один із стариганів написав, що попри її бездоганні результати, на його думку, їй не вистачає істинно патріотичного завзяття. Вроджена незалежність неодмінно візьме гору над її вірністю. Це було просто його відчуття, його враження; жодних прикладів він не надав. Такий коментар відхилили як беззмістовну думку старого дурня. Так чи інакше, Домініці ніколи не показували цих оцінок.

Лишався останній практичний іспит, на вулиці, перевірка того, як вона відточила майстерність роботи під прикриттям. Остання вправа, письмова перевірка й фінальна співбесіда. Вона вже майже пройшла. Та напередодні, на превеликий подив її інструкторів, Домініка зникла: її терміново забрали до Центру, повідомивши лиш, що «викликають для спеціального завдання».

На Домініку чекали в кабінеті в іншому кінці четвертого поверху Ясенєва, біля портретів директорів. Вона постукала у двері з цільного червоного дерева і зайшла всередину. Це була їдальня для керівництва, маленька, обшита деревом, з килимом темно-червоного кольору, без вікон. Полірована деревина та антикварні буфети поблискували від вбудованого освітлення. Дядько Ваня сидів у дальньому кінці обіднього столу, вкритого білосніжною скатертиною і заставленого порцеляною Виноградова. Кришталеві келихи блищали у світлі. Він підвівся зі свого крісла, коли побачив, як Домініка увійшла, і пройшовся уздовж столу, щоб привітати її, міцно обійнявши за плечі.

– Випускниця повернулася додому, – радісно всміхнувся він, тримаючи її на відстані витягнутої руки. – Найкраща в класі, бездоганні оцінки з роботи на вулиці, я знав!

Він вклав її руку у свою і повів кімнатою.

На іншому боці столу сидів ще один чоловік, мовчки курячи сигарету. На вигляд років п’ятдесяти, замість носа він мав укритий червоними венами тетраедр. Очі в нього були тьмяні й водяві, зуби – жовті й криві, від нього віяло фамільярною недбалістю, зверхністю, відточеною десятиліттями радянського бюрократизму. Його краватка була кривою, а колір костюма – вицвіло-коричневим, нагадуючи відлив на пляжі. Він пасував тій газоподібній коричневій бульбашці, що оточувала його в кріслі. Його огортав не колір, а радше суцільна блідість – чорні, сірі й брунатні тони не могли знайти собі спокою. «Нещира людина, – подумала Домініка, – якій не можна довіряти».

Домініка сіла навпроти й зустріла його оцінюючий погляд, не кліпнувши. Ваня сів на своє місце на чолі столу, безтурботно склавши свої лапи перед собою. На відміну від колишнього радянського апаратника навпроти Домініки, Ваня, як завжди, був убраний у витончений перлисто-сірий костюм, блакитну сорочку з накрохмаленим комірцем і темно-синю краватку в дрібний білий горошок. На лацкані в нього була маленька червона стрічка з небесно-блакитною зіркою – за заслуги перед Батьківщиною – за визначний вклад у захист Батьківщини. Ваня підпалив сигарету добре зношеною запальничкою, яку закрив із дзвінким звуком.

– Це полковник Симьонов, – сказав Ваня, киваючи в бік сутулого чоловіка. – Начальник п’ятого відділу.

Симьонов нічого не сказав, а лиш нахилився та збив попіл у мідну попільницю поруч зі своєю тарілкою.

– Ми виявили унікальну можливість для проведення операції, – продовжував Ваня. – Цю справу доручили п’ятому відділу.

Домініка перевела похмурий погляд з Вані на Симьонова.

– Я сказав полковнику, що ти ідеально підходиш для такої операції, особливо, враховуючи, що ти закінчила підготовку в академії з бездоганним результатом. Я вирішив, що вам обом варто зустрітися.

«Що за маячня?» – подумала Домініка.

– Дякую, генерале, – сказала вона. Вона не називала його «дядьком» у присутності старших офіцерів. – Та в мене ще два тижні до завершення навчання. Попереду фінальна вправа та остаточне оцінювання. Я…

– Твоє остаточне оцінювання завершено, – втрутився Ваня. – Повертатися до АВР немає необхідності. Насправді я хочу, щоб ти розпочала додаткову підготовку до цього оперативного завдання з Симьоновим. – Ваня погасив свою сигарету в ідентичній попільниці зі свого боку.

– Генерале, я можу поцікавитись, що це за завдання? – спитала Домініка. Вона дивилась на два холодні обличчя. Вони обоє були надто розумними, щоб розкривати деталі поглядом, але не знали, що ще може бачити Домініка. Їхні кулі вирували навколо їхніх голів.

– Наразі достатньо сказати, що це потенційно важлива справа, конспірація, вкрай делікатна, – сказав Ваня.

– А що за додаткова підготовка? – спитала Домініка. Її голос був тихим, шанобливим. Двері в кінці кімнати прочинилися, і увійшла обслуга, несучи срібну тацю.

– Обід принесли, – сказав Ваня, сідаючи рівніше. – Поговоримо про проект, коли поїмо.

Офіціант підняв кришку й почав накладати паруючі голубці, засмажені до золотого та щедро политі томатним соусом і сметаною.

– Шедевр російської кухні, – сказав Ваня, наливаючи червоне вино зі срібного графина в келих Домініки. Це була шарада: свіжонавчені операційні антени Домініки вібрували. В неї не було апетиту до важкої їжі.

Обід тривав похмурих півгодини. За весь час Симьонов пробуркотів три слова, продовжуючи витріщатися на Домініку через стіл. На його обличчі не було нічого, крім нудьги з ноткою небажання лишатися в цій кімнаті. Закінчивши їсти, він обтер рота серветкою й відсунувся від столу.

– З вашого дозволу, генерале, – сказав він.

Кинувши на Домініку останній оцінювальний погляд і схвально кивнувши, він вийшов з кімнати.

– Вип’ємо чаю у мене в кабінеті, – сказав Ваня, відсовуючи своє крісло. – Там нам буде зручніше.

Домініка обережно сиділа, випрямивши спину, на дивані в кабінеті Вані, перед ними – краєвид ясенєвського лісу. Домініка була вдягнена в чорню спідницю та білу блузку, волосся заколоте – неформальна форма в академії. Дві склянки гарячого чаю в чудових антикварних підстаканниках «Кольчугіно» стояли біля них на столі.

– Батько пишався б тобою, – сказав Ваня, обережно ковтнувши чаю.

– Дякую, – відповіла Домініка, чекаючи.

– Вітаю тебе з таким досягненням, а також зі вступом до Служби.

– Підготовка стала для мене випробуванням, та на краще я не могла й сподіватись, – сказала Домініка. – Я готова взятися за роботу.

Це справді було так. Уже незабаром вона буде на передовій.

– Це завжди честь – служити своїй країні, – сказав він, вказуючи на емблему на лацкані. – Немає більшої честі.

Він уважно подивився на свою небогу.

– Таке, як ця операція з п’ятим відділом, не щодня трапляється, а тим паче з недавніми випускниками.

Він ковтнув чаю.

– Я хочу дізнатися більше, – сказала Домініка.

– Досить сказати, що ця операція – вербування іноземного дипломата. Дуже важливо провести її без викриття, щоб ніхто не помітив руки Служби. Дипломата слід скомпрометувати, ретельно й без помилок.

Його голос став тихішим, серйознішим. Домініка нічого не говорила, чекаючи продовження. Вона не могла розгледіти його слова, вони були неясними і блідими.

– Звісно ж, полковник Симьонов висловив стурбованість щодо твого загального досвіду участі в операціях, який, попри твої бездоганні результати при підготовці, може стати недоліком. Я запевнив його, що моя небога, – він зупинився на цьому слові, щоб показати, як скористався своїм впливом, – просто ідеальна кандидатка. Звісно ж, згодом він визнав логіку використання саме тебе, особливо у світлі рекомендованої мною додаткової підготовки.

Домініка чекала. В який відділ її направлять? Технічні заходи? Мови? Ваня запалив сигарету й випустив дим на стелю.

– Тебе включили до спеціалізованого курсу в Інституті Кона.

Домініка змусила себе заспокоїтися, не виявляючи жодних емоцій, водночас відчувши, як у животі з’явилось дивне відчуття й почало підійматися спиною. Під час підготовки люди пошепки перемовлялися про інститут: колишня державна школа номер чотири, більш відома як школа горобців, де чоловіків та жінок навчали шпигунському звабленню. «Ти посилаєш мене у школу повій», – подумала вона.

– Так звану школу горобців? – спитала Домініка, стримуючи тремтіння в голосі. – Дядьку, я гадала, що вступаю до Служби агентом, що мене призначать до відділу і я почну працювати в розвідці. Там готують проституток, а не агентів.

Вона відчувала, що ось-ось задихнеться.

Ваня спокійно на неї поглянув.

– Сприймай позитивно – ця підготовка відкриє безліч інших можливостей, коли ти почнеш керувати власними операціями в майбутньому.

Він зручніше вмостився на дивані.

– А операція з дипломатом, значить, буде медовою пасткою?

Вона читала про брудні секс-операції в академії.

– Об’єкт дуже сором’язливий. Ми багато місяців оцінювали його слабкості. Полковник Симьонов погоджується, що він людина вразлива.

Домініка застигла.

– Полковник знає, що ви плануєте зі мною зробити, про школу горобців? – вона захитала головою. – Він роздивлявся мене за столом. Був готовий розкрити мені рота й перевірити зуби.

Ваня втрутився, тепер його голос звучав дещо надривно.

– Я впевнений, він дуже вражений, він ветеран. Усі операції по-своєму унікальні. Ще не ухвалено остаточного рішення, як саме слід діяти. У будь-якому разі, для тебе це неабиякий шанс, Домініко.

– Я не можу, – сказала Домініка. – Після попередньої операції, після того, як усе закінчилося, мені знадобилися місяці, щоб забути Устинова.

– Ти згадуєш про це? Ти забула, що я казав? Зітри цей інцидент з пам’яті і ніколи до нього не повертайся, – сказав Ваня. – Я вимагаю повного дотримання цієї умови.

– Я нікому ніколи не обмовилася й словом, – відказала Домініка. – Просто якщо це ще одна з таких операцій, я краще…

– Ти «краще»? Ти тепер випускниця Академії і молодший офіцер служби. Ти прийматимеш призначення, які тобі дають, виконуватимеш накази і свій обов’язок. Ти захищатимеш Батьківщину.

– Я прагну служити Росії, – сказала Домініка. – Просто я не бажаю, щоб мене використовували в таких операціях… Є люди, які займаються цією роботою регулярно, я чула про них. Чому не використати когось із них?

Ваня нахмурився.

– Годі. Більше ні слова. Ти не бачиш, яку можливість я тобі пропоную. Ти думаєш про себе, про свої дитячі клопоти. Будучи офіцером СВР, ти не можеш обирати. Ти лише бездоганно виконуєш накази. Якщо вирішиш відмовитись, якщо дозволиш своїм безглуздим упередженням зламати власну кар’єру, перш ніж вона почнеться, скажи про це зараз. Ми звільнимо тебе, закриємо твій файл, скасуємо пенсію та відберемо привілеї – усі привілеї.

«Скільки разів шию моєї матері пхатимуть у петлю? – подумала Домініка. – Що ще вони їй вчинять, аби змусити мене служити з честю?»

Ваня помітив, як її плечі опустилися.

– Дуже добре, – сказала вона, встаючи. – З вашого дозволу, можна мені йти?

Домініка підвелася і пройшла біля мальовничого вікна до дверей, сонячне світло падало їй на волосся, обрамляючи класичний профіль. Ваня стежив за тим, як вона крокувала килимом – вона що, злегка кульгає? – і на коротку мить зупинилася біля дверей, щоб знову поглянути на нього. Волосся заворушилося в нього на голові, коли він побачив, як її виразні блакитні очі, мов пилка чи скальпель, зупинились на його обличчі на три тривожні секунди. Погляд, мов у вовчиці. Він ніколи не бачив такого погляду за все своє життя. Та перш ніж він устиг щось сказати, вона зникла, мов навіжена, в лісі.