Червоногрудка

ЕПІЗОД 59

Весна почала свій наступ пізно. Тала вода задзюркотіла в жолобах уздовж тротуарів лише в кінці березня. У квітні весь сніг розтанув аж до берега Согнсванна. Але потім весні знову довелося відступити. Знову випав сніг, і просто посеред міста утворилися великі замети. Сонце розтопило їх лише за кілька тижнів. Смерділо відталим собачим лайном і торішнім сміттям; вітер, розганяючись на відкритих ділянках Ірьон-ланслейрет та побіля Галереї Осло, здіймав пил і пісок і примушував перехожих терти очі й відпльовуватись. Люди обговорювали матір-одиначку, яка, можливо, стане королевою, і чемпіонат Європи з футболу. А в поліції обговорювали, хто як провів Великдень, яка сміхотворна чергова надбавка до зарплати, і прикидалися, що все як раніше.

Все було не так, як раніше.

Харрі сидів у кабінеті, закинувши ноги на стіл, і дивився на вулицю: на безхмарний день, на натовпи підстаркуватих тіточок у недоладних капелюхах, що запруджували хідники вранці, на таксі, які їдуть на жовте світло, — на всі ті дрібниці, що надають містові фальшиво-безтурботного вигляду. Харрі давно вже це не давало спокою — невже він єдиний, кого місто не зуміло обдурити? Від дня похорону Елен минуло шість тижнів, але, дивлячись у вікно, Харрі не бачив жодних змін.

У двері постукали. Харрі не відповів, але двері все одно відчинилися. Увійшов начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер.

— Чув, ти повернувся?

Харрі поглянув на один з червоних автобусів на зупинці. На боці автобуса була реклама: «Стуребранн — страхування життя».

— Шефе, поясніть мені, чому кажуть: «страхування життя»? — запитав Харрі. — Якщо насправді йдеться про страхуванні смерті.

Мьоллер зітхнув і сів на крайчик столу.

— Чому ти не поставиш сюди ще одного стільця, Харрі?

— Люди швидше переходять до справи, коли стоять, — відповів Харрі, не відвертаючись од вікна.

— Ми чекали, що ти прийдеш на похорон, Харрі.

— У мене змінилися плани, — сказав Харрі, більше самому собі, ніж Мьоллеру. — Певен, що я туди і прямував. І коли я поглянув довкола і побачив похмурих людей, то на якусь мить навіть подумав, що прийшов. Але раптом побачив, що переді мною стоїть Майя і чекає на замовлення.

— Я десь так і подумав, — сказав Мьоллер.

По бурому газону, тицяючи носом у траву і задерши догори хвоста, біг цуцик. Хоч комусь подобається весна в Осло.

— Що потім? — запитав Мьоллер. — Ми давненько від тебе нічого не чули.

Харрі знизав плечима:

— Я був зайнятий. У мене з’явилася сусідка по квартирі — однокрила синиця. А ще я сидів і слухав давні записи на моєму автовідповідачі. Виявляється, усі повідомлення за ці два роки вміщаються на півгодинній плівці. І всі без винятку — від Елен. Сумно, правда? Ну-у. Може, звичайно, я неточно висловився. Сумно те, що мене не було вдома, коли вона телефонувала востаннє. Ви знали, що Елен його вирахувала? — Вперше Харрі обернувся і поглянув на Мьоллера. — Ви ж пам’ятаєте Елен?

Мьоллер зітхнув:

— Ми всі пам’ятаємо Елен, Харрі. І я пам’ятаю, яке повідомлення вона залишила на твоєму автовідповідачі і як ти заявив КРИПОСівцям, що йшлося про того посередника в справі із зброєю. Якщо ми ще не знайшли вбивцю, зовсім не означає, що ми її забули, Харрі. Весь КРИПОС і відділ убивств весь час на ногах, ми майже не спимо. Якби ти поглянув, як ми працюємо, ти б так не говорив. — Тієї ж миті Мьоллер пошкодував про сказане. — Я не мав на увазі…

— Та ні, мали. Звичайно, ви маєте рацію.

Харрі провів рукою по обличчю:

— Учора ввечері слухав її повідомлення. Не розумію, навіщо вона телефонувала. Там вона дає мені багато порад: що я повинен і не повинен їсти, що потрібно не забувати годувати пташок, узятися до методики Екмана і Фрізена. Знаєте, хто такі Екман і Фрізен?

Мьоллер знову похитав головою.

— Двоє психологів, які з’ясували, що, коли ти усміхаєшся, м’язи обличчя стимулюють у мозку якісь хімічні реакції, які, у свою чергу, дають тобі позитивне світовідчування і сприяють життєрадісності. Загалом, вони довели давню істину: коли ти усміхаєшся світові, світ усміхається у відповідь. І вона якось змогла переконати мене в цьому.

Харрі поглянув на Мьоллера.

— Сумно?

— Жахливо.

Обоє спробували посміхнутися і на якийсь час замовкли.

— Ви, напевно, прийшли щось сказати мені, шефе. Що саме?

Мьоллер зіскочив зі столу і заходив по кабінету.

— Після перевірки алібі список з тридцяти чотирьох прізвищ скоротився до дванадцяти. Нормально?

— Нормально.

— Аналіз ДНК тієї лупи з шапки дав нам групу крові її власника. Така група — у чотирьох людей у списку. Ми взяли аналізи крові цих чотирьох і відправили перевірити на ДНК. Результати будуть сьогодні.

— Справді?

Я сподіваюся.

У кабінеті стало тихо, було чути лише, як скриплять гумові підошви Мьоллера, коли він повертається на каблуках.

— А версію, що Елен убив її хлопець, КРИПОС уже відкинув? — запитав Харрі.

— Ми перевірили і його ДНК.

— Ми повертаємося до того, з чого почали?

— У якомусь сенсі, так.

Харрі знову відвернувся до вікна. З величезного в’яза здійнялася зграя дроздів і полетіла на захід, у бік готелю «Плаза».

— А може, шапка — хибний слід? — припустив Харрі. — Я ніяк не можу зрозуміти, як злочинець, який не залишив більше жодних доказів і навіть не полінувався розмазати свої сліди на снігу, міг виявитися таким йолопом, щоб забути власну шапку всього за кілька метрів од жертви.

— Все може бути. Але на шапці — кров Елен, це ми визначили напевно.

Харрі побачив, як цуцик біжить назад, нюхаючи той-таки слід. Десь посередині газону він зупинився, деякий час із сумнівом водив по землі носом, потім нарешті побіг ліворуч і зник з очей.

— Отже, почнімо з шапки, — сказав Харрі. — До нашого списку можна додати тих, кого притягували або затримували за тяжкі тілесні. За останні десять років. Перевірте і фюльке Акерсхус. І потурбуйтеся…

— Харрі…

— Що?

— Ти вже не працюєш у відділі вбивств. Розслідуванням займається КРИПОС. Ти просиш мене пхатися в чужий хлів.

Харрі, нічого не відповівши, повільно кивнув. Він пильно дивився у вікно, кудись у бік Екеберґа.

— Харрі?

— Шефе, вам коли-небудь хотілося опинитися зовсім не там, де ви є? Хоча б цієї задрипаної весни.

Мьоллер зупинився і посміхнувся:

— Коли вже ти запитав, скажу, що мені завжди хотілося перебратись до Бергена. Та й дітям там було б ліпше.

— Але й там вам хотілося б працювати в поліції, правильно?

— Звісно.

— Тому що такі, як ми, ні до чого іншого не придатні?

Мьоллер знизав плечима:

— Напевно.

— А Елен була придатна. Я часто думав про те, яка це витрата людських ресурсів — таким, як вона, працювати в поліції. Що вона робила? Ловила поганих хлопців і дівчат. Це заняття для нас з вами, Мьоллере, але не для неї. Розумієте, про що я?

Мьоллер підійшов до вікна і став поряд з Харрі.

— Гадаю, у травні погода налагодиться, — промовив він.

— Так, — відгукнувся Харрі.

Годинник на Ґрьонланнській церкві вибив другу.

— Спробую підключити Халворсена, — сказав Мьоллер.

ЕПІЗОД 60

Зі свого тривалого і великого досвіду спілкування з жіночою статтю Бернт Браннхьоуґ засвоїв: якщо він не просто хоче жінку, але ладний добиватися її будь-що, на те можливі чотири причини — або вона гарніша за всіх решту, або сексуально задовольняє його краще за всіх решту, або з нею Браннхьоуґ повніше почуває себе чоловіком, або (що було найважливіше) їй подобається інший.

Браннхьоуґ вирішив, що останнє саме стосується Ракель Фьоуке.

Якось у січні він зателефонував їй під приводом, що йому потрібна доповідь про нового військового аташе при російському посольстві в Осло. Ракель обіцяла надіслати йому доповідь, але Браннхьоуґ заперечив, що такі відомості передаються лише в усній формі. Позаяк це було у п’ятницю ввечері, він запропонував їй зустрітися за кухликом пива в «Континенталі». Так він довідався, що Ракель — мати-одиначка. Вона просто відмовилася від запрошення, сказавши, що їй потрібно відвезти сина до дитячого садка, тоді Браннхьоуґ лукаво зауважив:

— Я вважав, у жінок вашого покоління для цього є чоловік!

Хоча прямо вона і не відповіла, з її слів Браннхьоуґ зрозумів, що чоловіка у неї немає.

Браннхьоуґ поклав слухавку, задоволений результатом, хоча досадував на себе за це: «ваше покоління», — він тим самим підкреслив їхню різницю у віці.

Потім він зателефонував Курту Мейрику й обережно, як тільки міг, став вивуджувати у нього інформацію про фрекен Фьоуке, не дуже, втім, турбуючись, що навряд чи вдасться бути таким обережним, щоб Мейрик не зауважив каверзи.

Як завжди, Мейрик виявився добре обізнаний. Два роки Ракель пропрацювала в одному з Браннхьоуґом міністерстві, вона була перекладачем при норвезькому посольстві в Москві. Там вона вийшла заміж за росіянина, молодого професора, фахівця з генної інженерії, котрий узяв її штурмом і відразу ж втілив свої теорії на практиці, зробивши їй дитину. Але в самого професора виявився ген, що відповідає за схильність до алкоголізму та фізичних способів аргументації, — тому родинне щастя тривало недовго. Вирішивши не повторювати помилки своїх численних сестер у нещасті, Ракель Фьоуке не стала ані чекати, ані прощати, ані намагатися зрозуміти, — і як тільки чоловік уперше вдарив її, вона пішла з квартири з Олегом на руках. Чоловік через впливових родичів заявив свої батьківські права на Олега, і коли б не дипломатичний імунітет, Ракелі навряд чи вдалося б виїхати з Росії разом із сином.

Коли Мейрик сказав, що на вимогу чоловіка Ракелі порушили справу, Браннхьоуґ пригадав, що у нього в шухляді столу лежала якась повістка до російського суду. Але тоді Ракель була всього лише перекладачем, і Браннхьоуґ передав цю справу далі по інстанції, не звернувши уваги на її ім’я. Щойно Мейрик сказав, що листування про батьківські права між російськими і норвезькими структурами все ще триває, Браннхьоуґ швидко згорнув розмову і набрав номер юридичного відділу.

Зателефонувавши Ракелі наступного разу, Браннхьоуґ запросив її на вечерю, тепер уже без жодного приводу. Діставши ввічливу, але тверду відмову і цього разу, Браннхьоуґ зачитав адресованого їй листа, підписаного керівником юридичного відділу. У листі говорилося, що Міністерство закордонних справ через стільки часу, «зважаючи на людські почуття російських родичів Олега», вирішило дати хід справі про батьківські права. Це означало, що Ракелі й Олегові треба з’явитися до російського суду, де буде винесено остаточну ухвалу.

Чотири дні по тому Ракель зателефонувала Браннхьоуґу і попросила його зустрітися з нею в особистій справі. Той відповів, що найближчими днями дуже зайнятий, і запитав, чи не може Ракель зо два тижні зачекати. Але вона своїм ввічливим професійним тоном, за яким ледве вгадувалося хвилювання, наполягла на тому, що їм потрібно зустрітися так скоро, як тільки можливо, і Браннхьоуґ після деякого роздумування сказав, що єдино можливий варіант — бар у готелі «Континенталь» у п’ятницю о шостій вечора. Там Браннхьоуґ замовив їм обом джина з тоніком, а Ракель тим часом викладала йому свою проблему, при цьому в її манері досить виразно проступав, як здалося Браннхьоуґу, справжній, майже звіриний материнський відчай. Він поважно кивав, щосили намагався вдавати очима співчуття і, улучивши момент, по-батьківськи взяв її руку в свою. Ракель здригнулася, але він ніби не помітив, і сказав їй, що, на жаль, не може змінювати рішення начальників відділів, але, зрозуміло, зробить усе від нього залежне, аби запобігти розгляду її справи в російському суді. І підкреслив, що, зважаючи на політичну вагу родичів її колишнього чоловіка, цілком поділяє її побоювання, що ухвала суду може бути винесена не на її користь. Браннхьоуґ як заворожений дивився в її карі, вологі від сліз очі і раптом подумав, що в житті не бачив нічого гарнішого. Але коли він запропонував продовжити спілкування вечерею в ресторані, Ракель відмовилася. Решту вечора, нудну і нецікаву, Браннхьоуґ провів у готельному номері за склянкою віскі і кабельним телебаченням.

Наступного ранку Браннхьоуґ зателефонував російському послу і сказав, що в МЗС у справі про батьківські права на Олега Фьоуке-Гусєва з’явилися внутрішні розбіжності, і попросив його викласти в листі, якого рішення у цій справі вимагає російська сторона. Посол уперше чув про цей розгляд, але, зрозуміло, пообіцяв виконати прохання головного радника, у тому числі надіслати відповідний запит. За тиждень прийшов лист, у якому російська сторона заявляла, що Ракель і Олег повинні з’явитися до російського суду. Браннхьоуґ тут же відправив одну копію начальнику юридичного відділу, а другу — Ракелі Фьоуке. Цього разу вона зателефонувала наступного ж дня. Вислухавши її, Браннхьоуґ відповів, що будь-яке його втручання в цю справу йтиме врозріз з його дипломатичною роботою і що говорити про це по телефону — нерозсудливо і необачно.

— Ви знаєте, у мене в самого дітей немає, — сказав він. — Але судячи з того, як ви описуєте Олега, це славний хлопчисько.

— Якби ви його побачили, ви б… — почала Ракель.

— У цьому немає нічого неможливого. Я випадково побачив вашу адресу на конверті і довідався, що ви живете на Холменколлвеєн, а звідти зовсім близько до Нурберґа.

На тому кінці зволікали з відповіддю, але Браннхьоуґ відчував, що перевага тепер у нього:

— Скажімо, завтра увечері, годині о дев’ятій?

Після довгої паузи Ракель відповіла:

— О дев’ятій годині вечора шестилітній дитині належить спати.

Замість цього вони домовилися зустрітися о шостій. Олег виявився чудово вихованим хлопчиком, карооким, як мати. Але та, на Браннхьоуґову прикрість, не хотіла ні відхилятися від розмови про повістку, ані відправляти Олега в ліжко. Мабуть, сина посаджено на диван для підстрахування. І ще Браннхьоуґу не сподобалося, як хлопчик на нього дивився. Під кінець Браннхьоуґ вирішив, що облога — річ довга, і, вже стоячи в дверях, зробив ще одну спробу. Він заглянув у її глибокі очі і сказав:

— Ракеле, ти не просто вродлива жінка. Ти дуже хоробра людина. Я просто хочу, аби ти знала, як високо я тебе ціную.

Браннхьоуґ не знав, як тлумачити її погляд, але скористався миттю, щоб схилитися до неї і поцілувати її в щоку. Реакція була двозначною. Вуста посміхалися, Ракель подякувала за комплімент, але очі були холодними.

— Вибачте, що затримала вас так надовго, Браннхьоуґе, — додала вона. — Вас, напевно, чекає дружина.

Браннхьоуґ вирішив, що дасть Ракелі деякий час на роздуми, про що недвозначно натякнув їй, але вона так і не зателефонувала. Замість цього йому несподівано надійшов запит з російського посольства. Росіяни вимагали відповіді, і Браннхьоуґ зрозумів, що своїм нагадуванням вдихнув нове життя в справу Олега Фьоуке-Гусєва. Шкода, шкода, — та якщо вже так сталося, чому 6 цим не скористатися. Він зателефонував Ракелі до ПВТ і розповів їй про розвиток подій.

Минуло кілька тижнів, і він знову опинився на Холменколлвеєн, в дерев’яному особняку, набагато більшому і похмурішому, ніж його власний. Цього разу Олег уже був у ліжку. Здавалося, Ракель почуває себе більш розкуто. Браннхьоуґу навіть вдалося звернути розмову на особисті теми і вельми доречно втрутити, що його стосунки з дружиною виродилися в платонічні, адже час від часу потрібно дослухатися не до холодного розуму, а до тіла і серця, — коли його перервав несподіваний дзвінок у двері, Ракель пішла відчиняти і провела у вітальню високого чоловіка, коротко, майже наголо стриженого, з налитими кров’ю очима. Ракель відрекомендувала його як колегу по СБП. Браннхьоуґу в цьому хлопцеві все не сподобалось: і як він урвав його мову; і що він був п’яний; і що він сидів на дивані і, як раніше Олег, витріщався на Браннхьоуґа, не кажучи ані слова. Але найбільше йому не подобалося те, як змінилася Ракель: вона просвітліла на лиці, збігала по каву і весело сміялася з його загадкових односкладових відповідей, ніби з геніальних жартів. І коли вона говорила, що забороняє йому їхати додому самому, в її голосі чулося справжнє занепокоєння. Єдине, що в цьому типові Браннхьоуґу сподобалося, було те, що він так само раптово пішов, і потім, почувши, як за вікном заревів його автомобіль, Браннхьоуґ вирішив, що хлопцеві вистачить люб’язності розбитися по дорозі. Але шкода, завдана розмові, виявилася непоправною, і Браннхьоуґу так і не вдалося повернути розмову в попереднє русло. Коли Браннхьоуґуже їхав додому, йому згадався власний давній постулат: чоловік вирішує, що зобов’язаний завоювати жінку з однієї з чотирьох причин. І найважливіша з них — їй подобається інший чоловік.

Коли наступного дня Браннхьоуґ зателефонував Куртові Мейрику і запитав, що це за довготелесий стрижений блондин, той спочатку дуже здивувався, а потім розреготався. Тому що це той самий хлопець, якого він, Мейрик, сам просив підвищити в званні і перевести до СБП. Іронія долі, звичайно, але доля попри всю свою іронію іноді залежить від головного радника Королівського міністерства закордонних справ. Помітно повеселівши, Браннхьоуґ поклав слухавку, насвистуючи, вийшов у коридор і дійшов до зали засідань менше ніж за сімдесят секунд.

ЕПІЗОД 61

Харрі став на порозі свого колишнього кабінету і поглянув на білявого хлопця в кріслі Елен. Хлопець буквально уп’явся в комп’ютер і не звернув на Харрі жодної уваги, поки той не відкашлявся.

— То, значить, Халворсен — це ти? — запитав Харрі.

— Так, — відповів хлопець і запитливо поглянув на нього.

— Переведений із Стейнк’ера?

— Так точно.

— Харрі Холе. Я раніше сидів там, де зараз ти, лише в іншому кріслі.

— Воно зламалося.

Харрі посміхнувся:

— Воно завжди було зламане. Б’ярне Мьоллер просив тебе перевірити дещо у справі Елен Єльтен.

— Дещо? — недовірливо перепитав Халворсен. — Я тут три дні працював безвилазно.

Харрі сів у своє старе крісло, яке тепер стояло біля столу Елен. Уперше він побачив, який вигляд мав кабінет для неї.

— І що ти знайшов, Халворсене?

Халворсен спохмурнів.

— Гаразд, — сказав Харрі. — Ця інформація була потрібна мені — хочеш, можеш запитати в Мьоллера.

Обличчя Халворсена прояснилося.

— Ну звичайно, ти Холе з СБП! Вибач, що не зрозумів одразу. — Його хлоп’яче лице розпливлося в широкій посмішці. — Я пам’ятаю ту австралійську справу. Коли ж то було?

— Мені здається, що вчора. Але, як мовиться…

— Ах так, список! — Халворсен поплескав по стосу роздруків. — Тут усі, кого приводили до поліції, притягували до суду або засуджували за тяжкі тілесні в останні десять років. Більш як тисячу імен. Якраз це було зробити найпростіше, складніше з’ясувати, хто з них голиться наголо — цього в протоколах не пишуть. Будуть потрібні тижні…

Харрі відкинувся на спинку крісла:

— Розумію. Але в комп’ютер вноситься код застосованої зброї. Виокрем тільки тих, хто використовував ударну, і подивився, скільки залишиться.

— Я й сам думав запропонувати це Мьоллеру, коли побачив, який цей список довгий. Здебільшого ці злочинці використовували ножі, стволи або просто кулаки. Новий список буде готовий за кілька годин.

Харрі підвівся.

— Чудово, — сказав він. — Не пам’ятаю внутрішнього номера мого кабінету, але його можна знайти в довіднику. І коли наступного разу в тебе з’явиться гарна пропозиція, не бійся її висловити. Ми, столичні, не такі кмітливі.

Халворсен невпевнено засміявся.

ЕПІЗОД 62

Дощ із самісінького ранку періщив по вулицях, і лише опівдні яскраві промені сонця раптом прорвалися крізь обложні хмари, і за мить на небі вже не було ані хмаринки. Харрі сидів, закинувши ноги на стіл, а руки — за голову, і вселяв собі, що думає про гвинтівку Меркліна. Але думки його вилітали у вікно і линули уздовж вимитих дощем вулиць, що пахли теплим мокрим асфальтом, уздовж залізничних колій, нагору схилом Холменколлена, де в тіні ялин де-не-де ще лежав сірими плямами сніг і де вони з Олегом і Ракеллю напередодні стрибали через розмиті весняні стежки, намагаючись не попасти в глибокі брудні калюжі. Харрі неясно пам’ятав, що у віці Олега і сам ходив на такі недільні прогулянки. Якщо це були довгі прогулянки і вони із Сеструнчиком стомлювалися, батько клав на нижнє віття ялиночок шматочки шоколаду. Сеструнчик досі вірить, що шоколадки ростуть на деревах.

У перші візити Харрі Олег з ним майже не розмовляв. Це було навіть добре — Харрі і сам не знав, що сказати хлопчикові. Спільна тема знайшлася, коли Харрі зауважив, що в Олега в «геймбої» є «тетріс», і безсовісно, безжалісно обійшов шестилітнього хлопчака більш ніж на сорок тисяч очок. Після цього Олег став випитувати у нього всілякі речі типу «чому сніг білий» і так далі — чому дорослі так зосереджено морщать лоба, що на ніяковіння вже не залишається сил. Коли під час останньої прогулянки Олег помітив зайця-біляка і побіг за ним, Харрі узяв Ракель за руку: рука була холодна, а долоня — гаряча. Вона схилила голову набік і, розгойдуючи руки вперед і назад, усміхнулась йому, ніби хотіла сказати: «Це ми ненавсправжки». Відчувши, що, побачивши перехожих, Ракель якось напружилася, Харрі випустив її руку. Потім вони випили какао у «Фроґнерсетері», й Олег запитав, чому приходить весна.

Того дня Харрі запросив Ракель повечеряти разом. Удруге. Вперше вона сказала, що подумає, потім зателефонувала і відмовилася. Цього разу вона теж сказала, що подумає, але, у всякому разі, не відмовилася. Поки.

Задзвонив телефон. Дзвонив Халворсен. Йому плутався язик, він вибачався, що тільки-но прокинувся.

— Ось перевірив сімдесятьох із ста десяти підозрюваних у заподіянні тяжких тілесних тупим предметом, — сказав він. — Голених знайшов поки лише вісім.

— Як ти їх шукав?

— Обдзвонював. Подумати тільки, скільки народу можна застати вдома о четвертій ночі! — І Халворсен невпевнено засміявся, не чуючи відповіді співрозмовника.

— Ти що, дзвонив додому кожному? — нарешті запитав Харрі.

— Авжеж, — сказав Халворсен. — Додому або на мобільник. Подумати тільки, у скількох…

Харрі перебив його:

— І ти просто просив цих громил люб’язно надати поліції свої особливі прикмети?

— Не зовсім. Я говорив, що ми шукаємо підозрюваного з довгим рудим волоссям, і запитував, чи не перефарбовували вони волосся, — відповів Халворсен.

— Не зрозумів.

— Якщо ти голений, що ти відповіси?

— Гм, — сказав Харрі. — Та у вас там у Стейнк’єрі справді народ тямущий.

Знову невпевнений сміх.

— Надішли список факсом, — попросив Харрі.

— Відразу ж, — щойно мені його повернуть.

— Повернуть?

— Один поліцейський з нашого відділу. Він сидів і мене чекав. Мабуть, йому він терміново знадобився.

— А я думав, що справою Єльтен займається КРИПОС, — сказав Харрі.

— Очевидно, ні.

— А що це за поліцейський?

— Здається, його звуть Воґен чи щось подібне, — відповів Халворсен.

— У відділі вбивств жодного Воґена немає. Часом не Волер?

— Точно, — сказав Халворсен і, зрозуміло, додав: — Подумати тільки, скільки нових імен…

Найбільше Харрі хотілося вилаяти цього молокососа за те, що передає матеріали слідства людям, яких навіть не знає, як звуть. Але момент для прочухана був непідходящий. Хлопець три ночі поспіль не спав і тепер, напевно, падав з ніг від утоми.

— Ти добре попрацював, — сказав Харрі, збираючись покласти слухавку.

— Зачекай! Твій номер факсу?

Харрі виглянув у вікно. Над Екеберґом знову збиралися хмари.

— Знайдеш у довіднику, — відповів він.

Щойно Харрі поклав слухавку, телефон зателенькав знову. Тепер це був Мейрик, він велів Харрі зайти до нього «цієї ж хвилини».

— Як там твоя доповідь про неонацистів? — запитав Мейрик, тільки-но побачив Харрі у дверях.

— Погано, — відповів Харрі і всівся у крісло. З-за голови Мейрика на нього дивився портрет норвезької королівської пари. — На клавіатурі западає клавіша «Є», — додав Харрі.

Мейрик увічливо посміхнувся, як король на портреті, і велів поки з доповіддю не квапитися.

— У мене тут для тебе інша справа. Мені щойно телефонував голова інформаційного відділу Об’єднання профспілок Норвегії. Сьогодні половина керівництва отримала факсом повідомлення з погрозою розправи. Підписані цифрами 88 — відоме кодування «хайль Гітлер». Таке відбувається не вперше, але цього разу справа просочилася в пресу. Телефонують уже сюди. Ми з’ясували, що розсипку робили із суспільного факсимільного апарата в Кліппані. Значить, до погрози треба поставитися серйозно.

— Кліппан?

— Містечко за три милі на схід від Хельсингборґа. Населення — шістнадцять тисяч. Головний розсадник нацизму в Швеції. Деякі тамтешні родини — нацисти з тридцятих років. Місце паломництва наших неонацистів — їздять подивитися, набратися досвіду. Коротше, Харрі, збирай валізи. — У Холе з’явилося неприємне передчуття. — Поїдеш шпигувати. Проникнеш у їхнє середовище. Твою легенду вже розробляють. Будь готовий до того, що тобі доведеться побути там деякий час. Ми вже попросили наших шведських колег підшукати тобі житло.

— Шпигувати, — повторив Харрі. Він не вірив власним вухам. — Який з мене шпигун, Мейрику? Я слідчий. Чи ви забули?

Було помітно, що Мейрик уже втомився посміхатися.

— Ти швидко навчишся, Харрі, це не проблема. Вважай це цікавим і корисним досвідом.

— Гм. І надовго це?

— На кілька місяців. Максимум на шість.

— На шість?! — вибухнув Харрі.

— Спокійно, Харрі. У тебе ж немає родини, немає…

— І хто зі мною в команді?

Мейрик похитав головою.

— Жодної команди. Ти поїдеш сам, так найнадійніше. А доповідати будеш особисто мені.

Харрі потер шию.

— Але чому я, Мейрику? У вас же цілий відділ фахівців із шпигунства і правих екстремістів.

— Колись треба порушувати правила.

— А як же гвинтівка Меркліна? У нас з’явився слід, що веде до старого нациста, а тут ці погрози, підписані «хайль Гітлер». Якби я не був зайнятий…

— Буде так, як я скажу, Харрі. — Мейрик більше не посміхався.

Щось тут негаразд. Харрі нюхом чув це, але не міг сказати, що саме і чому йому не подобається. Він підвівся, Мейрик теж.

— їдеш цими вихідними. — Мейрик простягнув йому руку.

Харрі подумав, що це зовсім уже дивно, про це ж раптом подумав і Мейрик. На обличчі начальника застигло збентеження. Але тепер було вже пізно, його рука з розчепіреними пальцями безпорадно висіла в повітрі, і Харрі швидко потис 11, — просто щоб скоріше усунути незручність.

Коли Харрі йшов приймальнею повз Лінду, та гукнула, що на його полиці для листів лежить факс, і Харрі на ходу схопив його. Список Халворсена. Проходячи коридором, Харрі переглядав імена, одночасно роздумуючи, що доброго можуть йому дати півроку з неонацистами у глухому закутку на півдні Швеції. Це не потрібно тому Харрі, який вирішив кинути пити. І тому, що чекає відповіді від Ракелі на запрошення на вечерю. І вже напевно — тому, хто полює на вбивцю Елен. Несподівано Харрі зупинився.

Останнє ім’я…

Не дивно, що в списку зустрілося ім’я давнього знайомого, але тут було й дещо інше. Щось клацнуло — цей звук лунав щоразу, коли він, почистивши свій «Сміт-Вессон» 38-го калібру, збирав його знову. Клацання, що ніби говорить: «Усе сходиться».

Харрі увійшов до кабінету й одразу ж зателефонував Халворсену. Той записав його питання і пообіцяв передзвонити, як тільки щось з’явиться.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він чув стукіт власного серця. Зазвичай Харрі було це не до снаги — скласти єдину картину зі шматочків інформації, зовні ніскільки не пов’язаних один з одним. Потрібне було натхнення. Коли за чверть години зателефонував Халворсен, Харрі здавалося, ніби збігло вже кілька годин.

— Саме так, — говорив Халворсен. — Один з відбитків, які слідча група знайшла на стежці, — від армійських черевиків «Комбат бутс» сорок п’ятого розміру. Марку вдалося встановити, тому що відбиток був від майже нового черевика.

— А ти знаєш, хто носить «Комбат бутс»?

— Ну так, звичайно, хлопці з НАТО — у Стейнк’єрі вони часто спеціально замовляють ці черевики. А ще я бачив, що їх носять деякі англійські футбольні фанати.

— Правильно. Ще скінхеди. Коричневі. Неонацисти. У тебе є які-небудь фотографії?

— Чотири штуки. Дві з Акерської культмайстерні і дві з демонстрації перед «Бліцом» у дев’яносто другому.

— Там хто-небудь є в шапці?

— Так, ті, що з Акера.

— Шапки в’язані?

— Зараз подивлюся.

У слухавці почулося шелестіння. Харрі став благати про себе.

— Більше схоже на берет, — нарешті сказав Халворсен.

— Певен? — запитав Харрі, навіть не намагаючись приховати розчарування.

Халворсен був цілком певен, і Харрі голосно вилаявся.

— Але, може, допоможуть чоботи? — обережно поцікавився Халворсен.

— Убивця викинув чоботи, якщо тільки він не ідіот. А те, що він розмазав свої сліди по снігу, доводить, що він зовсім не ідіот.

Харрі затарабанив по телефону. Він знову відчув цю дивну упевненість, що знає, хто вбивця. Харрі розумів, що це відчуття небезпечне. Небезпечне, тому що припиняєш сумніватися, чути ці тихі голоси, що сигналять про внутрішні протиріччя, про те, що в картині, як і раніше, не все сходиться. Сумнів — як холодний душ, а нікому не хочеться потрапити під холодний душ, коли от-от зловиш убивцю. Адже Харрі стільки разів був упевнений у своїх припущеннях. І помилявся.

Халворсен заговорив знову:

— Військові в Стейнк’єрі замовляли «Комбат бутс» прямо із США, так що навряд чи знайдеться багато магазинів, у яких можна їх купити. А якщо ці черевики були майже нові…

Харрі миттєво зрозумів хід його думок:

— Чудово, Халворсене! Знайди магазини, які ними торгують, почни з армійських. Потім пройдися по них з фотографіями, розпитай, чи не продавали кому-небудь з цих хлопців черевики в останні місяці.

— Харрі… е-е…

— Так, знаю, спочатку слід погодити з Мьоллером.

Харрі розумів, що знайти продавця, який пам’ятав би всіх, хто купував у нього взуття, майже неможливо. Завдання полегшується, якщо у покупця на потилиці татуювання «Sieg Heil», але все одно рано чи пізно Халворсену доведеться засвоїти, що, коли розслідуєш убивство, у дев’яноста дев’яти випадках зі ста йдеш хибним слідом. Харрі поклав слухавку і зателефонував Мьоллеру. Вислухавши аргументи Харрі, начальник відділку поліції відкашлявся і сказав:

— Приємно чути, що бодай у чомусь ви з Томом Волером сходитеся.

— Що?!

— Він телефонував мені півгодини тому і говорив приблизно те саме, що й ти зараз. Я дав йому дозвіл привести для допиту Сверре Ульсена.

— Чорт…

— Що таке?

Харрі сам не знав. 1 коли Мьоллер запитав прямим текстом — чи не хоче він що-небудь сказати, Харрі промимрив: «На все добре», — поклав слухавку і втупився у вікно. На Швейгордс-ґате починався час пік. Харрі вихопив поглядом з натовпу чоловіка в сірому пальті і старомодному капелюсі і проводжав його поглядом, доки той зник з очей. Харрі відчував, що пульс прийшов у норму. Кліппан. Про нього він уже майже забув, але тепер пригадав, і голова заболіла, як з похмілля. Захотілося набрати робочий телефон Ракелі, але він відтрутив од себе цю думку.

І тут сталося дивне.

Краєм ока Харрі зауважив зовні якийсь рух і відразу ж поглянув у вікно. Спочатку він не зрозумів, що це, — лише побачив, як щось нестримно наближається. Харрі відкрив був рота, але не зміг ані сказати, ані крикнути. Почувся приглушений стук у шибку. Харрі подивився на вологу плямку на склі і прилиплу до нього сіру пір’їнку, що тріпотіла на весняному вітрі. Харрі завмер. Потім схопив свою куртку і побіг до ліфта.

ЕПІЗОД 63

Сверре Ульсен зробив приймач гучніше. Він неквапливо перегортав журнал «Жіноча мода», який узяв у матері. По радіо говорили про листи з погрозами, що їх отримали лідери профспілок. Над вікном вітальні, з дірки в ринві, капотіла вода. Ульсен засміявся. Звук такий самий, як у квартирі Роя Квінсета, в якого течуть водопровідні труби. Цікаво, він що-небудь уже полагодив?

Ульсен поглянув на годинник. Увечері він збирався піти до «Герберта». Грошей в Ульсена майже не залишилося, але цього тижня він полагодив старий пилосос, так що, можливо, мати позичить йому сотеньку. Щоб цей Принц здох! Від останнього разу, як він пообіцяв Сверре віддати гроші «за два дні», минуло вже два тижні. А ті, кому Сверре сам був винен, уже почали погрожувати йому. І, що найгірше, його столик у піцерії «У Герберта» почали займати інші. З дня нальоту на «Денніс-кебаб» спливло вже багацько часу.

Сидячи в піцерії востаннє, Ульсен ледве стримався, щоб не схопитися і не загорлати: це він убив тітку з поліції. І як бризнула фонтаном кров від останнього удару, і як вона кричала, вмираючи. Правда, тоді Ульсен не знав, що вона з поліції. І від вигляду крові його мало не знудило, — але про ці подробиці нема чого розводитись.

Щоб йому здохнути, цьому Принцові! Адже він знав, що ця баба — із нишпорок.

Сверре заробив ці сорок тисяч, ніхто й не думав цього заперечувати, але він — що він міг зробити? Після того що сталося, Принц заборонив Сверре телефонувати йому. Для безпеки, доки все вляжеться, пояснив він.

На вулиці верескливо скрипнула хвіртка. Сверре підвівся, вимкнув радіо і поспішив до дверей. Підіймаючись по сходах, він почув кроки матері у дворі. Коли Сверре вже був у себе в кімнаті, в замку брязнули ключі. Поки мати копошилася внизу, Сверре стояв посеред кімнати і дивився на себе в дзеркало. Він провів рукою по тімені — щітка короткого, з міліметр завдовжки, волосся колола пальці. Ульсен вирішив для себе: навіть якщо він і отримає ті сорок тисяч, він влаштується на роботу. Йому набридло стирчати вдома і скоро набриднуть «соратники» в піцерії «У Герберта». У професійному училищі Ульсен здобув спеціальність електрика, він непогано ремонтує електроприлади. Багатьом електрикам потрібні учні й помічники. За кілька тижнів волосся відросте, і татуювання «Sieg Heil» на потилиці не буде видно.

Так, волосся. Він раптом пригадав, як цієї ночі йому телефонував поліцейський з трьоннелазькою вимовою і запитував, чи не руде у нього волосся! Вранці, прокинувшись, Сверре вирішив був, що все це йому наснилося, але за сніданком мати запитала, хто це ще дзвонить йому о четвертій ночі.

Сверре перевів погляд із дзеркала на стіни. Фотографія фюрера, плакат з концерту Бурзума, прапор зі свастикою, залізні хрести і плакати «Blood & Honour», змальовані з тих, що друкували у війну за наказом Йозефа Геббельса. Вперше Сверре подумав, що його кімната схожа на кімнату підлітка. Якщо замість фашистського прапора повісити плакат «Манчестер Юнайтед», а замість Генріха Гіммлера — Девіда Бекхема, можна буде подумати, що тут живе чотирнадцятилітній пацан.

— Сверре! — погукала мати.

Ульсен заплющив очі.

— Сверре!

Знову та ж картина. Вона постійно перед очима.

— Що! — крикнув він так голосно, що заболіла голова.

— Тут з тобою прийшли поговорити!

Тут? З ним? Сверре розплющив очі і нерішуче поглянув на своє відображення в дзеркалі. Але сюди ніхто не міг прийти. Наскільки Ульсен пам’ятав, він нікому не розповідав, де живе. Серце загупало. Може, знову цей трьоннелазький поліцейський?

Ульсен уже попрямував до дверей, коли вони розчахнулися.

— Добридень, Ульсене.

У вікні над сходами горіло весняне призахідне сонце, і Сверре міг розрізнити лише силует гостя. Але голос він упізнав одразу.

— Ти не радий мене бачити? — Принц зачинив за собою двері і з цікавістю поглянув на стіни. — Ну в тебе й кімнатка.

— Чому вона тебе впустила…

— Я показав твоїй матері ось це. — Принц помахав посвідченням із позолоченим гербом на блакитному тлі. На звороті картки стояло: «ПОЛІЦІЯ».

— О чорт, — проковтнув слину Сверре. — Справжнє?

— Почім я знаю? Розслабся, Ульсене. Присядь.

Принц указав йому на ліжко, а сам сів верхи на стілець біля письмового столу.

— Навіщо ти прийшов? — запитав Сверре, сідаючи на дальній ріжок ліжка.

— А ти як гадаєш? — Принц широко посміхнувся йому. — Треба розрахуватися з тобою, Ульсене.

— Розрахуватися?

Сверре все не міг отямитися. Звідки Принц довідався, що він живе тут? А ще це посвідчення. Сверре знову поглянув на Принца і раптом подумав, що той цілком може працювати в поліції — незмінна посмішка, холодний погляд, штучна засмага, накачані м’язи, коротка куртка з м’якої чорної шкіри, сині штани. Дивно, що Ульсен не здогадувався раніше.

— Так. — Принц посміхався й далі. — Треба розрахуватися. — Він дістав з внутрішньої кишені конверт і простягнув його Сверре.

— Нарешті. — Сверре на мить нервово посміхнувся і сунув у конверт руку. — Що це? — запитав він, дістаючи складений аркуш паперу.

— Список восьми людей, до яких незабаром навідаються хлопці з відділу вбивств і напевно візьмуть кров на аналіз ДНК, щоб звірити з ДНК лупи з твоєї шапки, яку вони знайшли на місці злочину.

— Моєї шапки? Ти ж казав, що знайшов її в машині і спалив!

Сверре з жахом подивився на Принца. Той з винуватим виглядом похитав головою.

— Виходить, я повернувся на місце злочину. Там стояла молода, перелякана до смерті парочка і чекала поліцію. Мабуть, я впустив шапку в сніг за кілька метрів од тіла.

Сверре схопився за голову.

— Тебе щось бентежить, Ульсене?

Сверре кивнув і спробував посміхнутися, але губи не слухалися.

— Мені пояснити?

Сверре знову кивнув.

— Коли вбивають поліцейського, справа розслідується першочерговим порядком. Убивцю шукають, доки знайдуть — не важливо, скільки на це піде часу. У посадовій інструкції цього не прописано, але сищики ніколи не зупиняються перед вибором засобів, коли жертва — хтось із них. Непросто вбивати поліцейських — адже слідаки не вгамуються, поки не схоплять… — він указав на Сверре, — винного. — Це питання часу. І я вирішив допомогти слідству, щоб тобі не так довго довелося чекати.

— Але…

— Ти, напевно, думаєш, з чого б мені допомагати поліції, — адже, ясна річ, ти відразу здаси мене, щоб тобі скостили строк?

Сверре проковтнув слину; Він спробував зрозуміти почуте, але воно ніяк не хотіло вкладатися у голові.

— Звичайно, це задачка не з простих. — Принц провів пальцем по ордену Залізного хреста, що висів на стіні, — дешевій підробці. — Зрозуміло, я міг би пристрелити тебе відразу ж після вбивства. Але тоді поліція зрозуміла 6, що у тебе є спільник, який хоче замести сліди, і полювання 6 тривало. — Він зняв Залізний хрест із стіни і начепив на шию, поверх шкіряної куртки. — Був інший варіант — самому «розкрити» цю справу, пристрелити тебе під час арешту і обставити все так, ніби ти намагався чинити опір. Проблема в тому, що, коли б я розкрив справу самотужки, це здалося б надто дивним. З’явилися б усілякі підозри, тим паче що я був останнім, хто бачив Елен Єльтен живою. — Раптом він розсміявся. — Не трусися ти так, Ульсене! Я ж говорю, що цей варіант я відкинув. Я вирішив просто посидіти осторонь, але постійно поглядати — вирахували тебе чи ще ні. Щойно вони підберуться дуже близько, я збирався долучитися до гри і на останньому етапі перехопити естафетну паличку. До речі, на твій слід наткнувся той п’яничка, що зараз працює в СБП.

— Так ти… лягавий?

— Даси поносити? — Принц указав на Залізний хрест. — Викинь з голови! Я перш за все вояк, як і ти, Ульсене. У корабля має бути міцний корпус. Маленької течі вистачить, аби він пішов на дно. Зараз я розповів тобі, хто я такий. Розумієш, що це означає?

У Сверре так пересохло в роті і в горлі, що він більше не міг ковтати. Його охопив страх. Смертельний страх.

— Це означає, що я не можу випустити тебе з цієї кімнати живим. Розумієш?

— Так. — Голос у Сверре став хрипким. — А мої г-гроші…

Принц сунув руку під куртку і дістав пістолет:

— Сиди спокійно.

Він підійшов до ліжка, сів поряд зі Сверре і, тримаючи пістолет обома руками, направив дуло на двері.

— Пістолет Глюка, найточніша зброя у світі. Лише вчора отримав його з Німеччини. Номер сточений. На чорному ринку коштує вісім тисяч крон. Вважай, що це перший внесок.

Пролунало клацання, Сверре здригнувся і, широко розплющивши очі, втупився у маленьку щілину в дверях. У смужці сонячного світла, яка, мов лазерний промінь, виходила із щілини і пронизувала кімнату, танцював пил.

— На. — Принц кинув пістолет Сверре, підвівся і відійшов до дверей. — Тримай міцніше. Правда, ідеально збалансований?

Сверре безвільно вчепився в рукоятку пістолета. По спині горохом котився піт. «Стеля тече», — от і все, про що він думав: куля проробила ще одну дірку в стелі, а вони з матір’ю досі не домовляться з ремонтниками. Ульсен думав про це і чекав. Він заплющив очі.

— Сверре!

«У неї такий голос, ніби вона випила. — Він стиснув пістолет. — У неї завжди такий голос». Ульсен знову розплющив очі і побачив, як Принц, ніби у сповільненій зйомці, розвернувся біля дверей — обома руками він тримав блискучий чорний «Сміт-Вессон».

— Сверре!

З дула вихопилось жовте полум’я. Ульсен уявив собі матір, яка стоїть внизу біля сходів. За мить куля влучила йому в лоб, вийшла через потилицю, через слово «Heil» в татуюванні «Sieg Heil», пробила дерев’яну панель облицювання, пройшла крізь утеплювач і застрягла в зовнішній стіні. Але у цей момент Сверре Ульсен був уже мертвий.

ЕПІЗОД 64

Харрі ледве виканючив паперовий стаканчик кави у слідчої групи. Зараз, стоячи перед маленьким непоказним будиночком на Круклівеєн, що в Б’єрке, Харрі дивився, як молодий поліцейський, залізши на драбину, відзначає в даху отвір, через який вийшла куля. Вже почали збиратися зіваки, і навколо будинку про всяк випадок натягнули жовті стрічки загорожі. Людину на драбині осявали промені призахідного сонця, але сам будинок містився в низині, і там, де стояв Харрі, було прохолодно.

— Значить, ти прийшов відразу ж після того, як це сталося? — почув Харрі голос позаду себе. Обернувшись, він побачив Б’ярне Мьоллера. Начальник відділу поліції тепер рідко виїздив на місце злочину, але Харрі багато разів чув, що слідчий Мьоллер гарний. Натякали, що краще б він ним і залишався. Харрі простягнув Мьоллеру свою каву, але той відмовився.

— Так, я прийшов хвилин за п’ять, — відповів Харрі. — Хто вам це розповів?

— Центр оповіщення. Там сказали, ти попросив підкріплення відразу після того, як Волер повідомив про перестрілку.

Харрі кивнув на червоний спортивний автомобіль біля воріт.

— Коли я під’їхав, то побачив машину Волера. Я знав, що він поїхав сюди, і думав, що все гаразд. Але коли я вийшов з машини, то почув якесь страшне завивання. Спершу я подумав, що виє який-небудь собака в сусідньому дворі, але, підходячи до будинку, зрозумів, що звук іде звідти і що виє не собака, а людина. Я не став випробовувати долю, а попросив підкріплення з Екернської поліцейської дільниці.

— Це ридала мати?

Харрі кивнув:

— У неї була істерика. Ми витратили хвилин тридцять, аби заспокоїти її і добитися чогось зрозумілого. Зараз вона у вітальні, з нею розмовляє Вебер.

— Старий сентиментальний Вебер?

— Вебер — чолов’яга що треба. Він бурчить на роботі, але з людьми в подібних ситуаціях уміє поводитися як ніхто інший.

— Знаю. Я просто жартую. Як там Волер?

Харрі знизав плечима.

Зрозуміло, — сказав Мьоллер. — Волера так просто не проб’єш. Це добре. Зайдімо всередину, погляньмо?

— Я там уже був.

— Значить, будеш показувати.

Помаленьку (бо Мьоллер дорогою вітався з кожним із колег, з якими давно не бачився) вони дісталися до другого поверху.

У спальні було не проштовхатися від експертів слідчої групи, раз у раз спалахували бліци фотоапаратів. На ліжку лежав шматок чорного пластика з нанесеним на нього білим контуром.

Мьоллер поглянув на прикрашені нацистськими атрибутами стіни кімнати. «О Боже!» — пробурмотів він.

— Сверре Ульсен, як я розумію, голосував не за Робітничу партію, — прокоментував Харрі.

— Не чіпай нічого, Б’ярне! — гримнув голос, — Харрі впізнав старшого техніка-криміналіста. — Пам’ятаєш, як було минулого разу?

Мьоллер пам’ятав, у всякому разі, він добродушно розсміявся.

— Коли Волер увійшов до кімнати, Сверре Ульсен сидів на ліжку, — почав Харрі. — Волер, як він сам говорить, став біля дверей і запитав Ульсена, де той був у ніч вбивства Елен. Ульсен нібито не пам’ятав числа, і Волер розпитував його далі, доки нарешті стало ясно, що в Ульсена немає жодного алібі. За словами Волера, коли він запропонував Ульсену пройти з ним до дільниці і дати свідчення, той зненацька дістав револьвер, мабуть, з-під подушки, і відкрив вогонь. Куля пройшла у Волера над плечем і прострілила двері — ось отвір, — а потім і дах. Тоді Волер, за його словами, вихопив табельний пістолет і вистрелив в Ульсена, доки той не встиг знову спустити курок.

— Непогана реакція. І влучний постріл, як мені сказали.

— Прямо в лоб, — підтвердив Харрі.

— Втім, це й не дивно. У Волера був кращий результат на осінніх стрільбах.

— Ви забуваєте про мій результат, — сухо сказав Харрі.

— Ну як, Рональде? — гукнув Мьоллер, звертаючись до старшого техніка.

— Гадаю, особливих проблем не буде. — Експерт підвівся і, крекчучи, випростав спину. — Куля, якою вбито Ульсена, застрягла в стіні. Та, що прострелила двері, вилетіла через дах. Ми спробуємо відшукати і її — балістикам буде чим завтра зайнятися. Кут пострілу, принаймні, збігається.

— Гм… Дякую.

— Нема за що, Б’ярне. Як поживає твоя дружина?

Мьоллер розповів, як поживає його дружина, і для годиться поцікавився, як поживає технікова дружина, але, наскільки Харрі було відомо, в того жодної дружини не було.

Торік чотири судмедексперти розлучилися з дружинами. В їдальні жартували, що через трупний запах.

На вулиці вони побачили Вебера. Він самотньо стояв з чашкою кави і розглядав людину на драбині.

— Як справи, Вебере? — запитав Мьоллер.

Вебер примружився, ніби роздумуючи, відповідати йому чи ні.

— З нею все нормально, — відповів він і знову поглянув на людину на драбині. — Звичайно, вона говорить, що не розуміє цього, що її син не зносив вигляду крові і все таке інше, але що стосується викладу фактів — тут усе гаразд.

— Гм. — Мьоллер узяв Харрі під лікоть. — Пройдімося.

Вони попленталися вулицею вниз. Це був квартал двоповерхових будиночків з палісадниками, і лише в самому кінці вулиці стояли два багатоквартирних будинки. Мимо у бік поліцейських машин з увімкнутими блималками промчали на велосипедах кілька розпашілих підлітків. Дочекавшись, поки вони від’їдуть на чималу відстань, Мьоллер запитав:

— Здається, ти не дуже радий, що ми дісталися до вбивці Елен.

— Чому тут радіти? По-перше, ми до кінця не впевнені, що вбивця — Сверре Ульсен. Аналіз ДНК…

— Аналіз ДНК покаже, що це він. Що ще, Харрі?

— Нічого, шефе.

Мьоллер зупинився:

— Правда?

— Правда.

Мьоллер кивнув на будинок:

— Ти вважаєш, що Ульсен дешево відбувся, діставши кулю в лоб?

— Я нічого не вважаю, шефе! — раптом розлютився Харрі.

— Викладай! — проричав Мьоллер.

— Я думаю, що все це просто смішно!

Мьоллер наморщив лоба:

— Що смішно?

— Такий досвідчений поліцейський, як Волер, — Харрі, стишивши голос, говорив повільно, виразно виділяючи кожне слово, — і раптом сам-один їде поговорити і по змозі затримати людину, підозрювану у вбивстві. Це порушення всіх писаних і неписаних правил.

— І що ти хочеш цим сказати? Що Том Волер сам влаштував провокацію? Ти гадаєш, що, змусивши Ульсена дістати зброю, Волер хотів помститися за Елен? Ти тому весь час повторював «за словами Волера», «за словами Волера» — ніби ми, поліцейські, ставимо під сумнів слово колеги? А половині слідчої групи довелося це слухати.

Вони стояли і дивились один на одного. Мьоллер був майже того ж зросту, що й Харрі.

— Я лише сказав, що це просто смішно, — сказав Харрі і розвернувся. — Це все.

— Досить, Харрі! Не знаю, навіщо ти приїхав сюди за Волером, якщо підозрював, що щось подібне може статися. Але я знаю одне: більше я не бажаю про це чути. Я взагалі не бажаю чути від тебе жодних інсинуацій відносно будь-кого. Ясно?

Харрі подивився на будинок Ульсенів. Жовтий, нижчий за інші будинки, і живопліт теж нижчий, ніж у сусідів. Серед будинків на цій залитій призахідним сонцем вулиці будиночок Ульсенів здавався беззахисним. І самотнім. У повітрі гірко пахло багаттям, з іподрому Б’єрке доносилися уривки металевих фраз із динаміків.

Харрі знизав плечима:

— Перепрошую. Я… загалом, ви знаєте.

Мьоллер поклав руку йому на плече.

— Вона була краща за нас усіх. Я знаю, Харрі.

ЕПІЗОД 65

Старий тримав у руках «Афтенпостен». Він захоплено читав про фаворитів на майбутніх перегонах, коли помітив, що до його столика підійшла офіціантка.

— Добрий день, — сказала вона і поставила перед ним півлітровий кухоль пива. Як завжди, не кажучи ні слова, старий пильно дивився на офіціантку, поки та рахувала дрібняки, якими він з нею розплатився. Вік цієї жінки було важко визначити, але старий припустив, що їй більше тридцяти п’яти, але менше сорока. Вигляд у неї такий, ніби життя в неї не легше, ніж у відвідувачів ресторану. Мабуть, натерпілася за ці роки. Але вона все одно посміхалася. Офіціантка пішла, і старий, роззираючись, відсьорбнув із кухля.

Він поглянув на годинник. Підвівся, підійшов до телефону-автомата в дальньому кутку ресторану, опустив у нього три крони, набрав номер і став чекати. Після трьох гудків слухавку взяли, і він почув її голос:

— Юль.

— Сіґне?

— Так.

З її голосу він зрозумів, що вона вже боїться, що вона впізнала, хто говорить. Він телефонував уже вшосте — може, вона вже вловила його графік і сьогодні чекала його дзвінка?

— Це Даніель, — сказав старий.

— Хто це? Що вам потрібно? — задихаючись, запитала вона.

— Я ж кажу, це Даніель. Я лише хотів знову почути те, що ти говорила того разу. Пам’ятаєш?

— Припиніть. Даніель помер.

— «Зберігати вірність і в смерті», Сіґне. Не до смерті, а в смерті.

— Я дзвоню до поліції.

Він повісив слухавку. Потім надягнув капелюх і пальто і вийшов на залиту сонцем вулицю. У парку Санктхансхьоуґен уже розпустилися перші бруньки. Все було як раніше.

ЕПІЗОД 66

На тлі рівного ресторанного гулу — гомону голосів, дзвенькоту столових приборів і човгання метушливих офіціантів — сміх Ракелі лунав якось по-особливому.

— …І не на жарт перелякався, коли побачив, що хтось залишив мені повідомлення на автовідповідач, — говорив Харрі. — Ну, ти знаєш, там блимає такий вогник. А потім на всю кімнату розлягається твій командний голос. — Харрі перейшов на бас. — «Це Ракель. Зустрічаємося в „Діннері“ в п’ятницю о восьмій вечора. Одягнися пристойніше і не забудь гаманець». Ти до смерті налякала Хельге, мені довелося дати йому подвійну порцію корму, щоб заспокоївся.

— Я так не говорила! — із сміхом заперечила Ракель.

— Ну, приблизно так.

— Ні. Це все через тебе, через твій автовідповідач. — Вона теж спробувала заговорити басом: — «Це Холе. Говоріть». Це так… так…

— Harry?[50]— Правильно!

Це була чудова вечеря, чудовий вечір, і ось настав час усе зіпсувати, подумав Харрі.

— Мейрик відправляє мене до Швеції, шпигувати за нацистами, — сказав Харрі, крутячи в руці склянку. — На шість місяців. Від’їжджаю цими вихідними.

— А-а.

Харрі уразило, що на її обличчі не відбилося жодних почуттів.

— Сьогодні телефонував Сеструнчику і батькові, розповів їм, — вів далі Харрі. — Батько поговорив зі мною і навіть побажав успіху.

— Це добре. — Ракель ледь посміхнулась і заглибилась у вивчення меню. — Олег за тобою нудьгуватиме, — додала вона тихо.

Харрі підвів очі, але зловити її погляду не зміг.

— А ти? — запитав він.

Ракель усміхнулася.

— Тут є бананове морозиво а-ля Сичуань, — сказала вона.

— Замов два.

— Я теж за тобою нудьгуватиму, — сказала вона, переводячи погляд на іншу сторінку меню.

— Дуже?

Вона знизала плечима.

Харрі повторив запитання. Він побачив, як Ракель набрала повітря в груди, вже зібралася відповісти, але видихнула. Потім вдихнула знову. Нарешті вона сказала:

— Вибач, Харрі, але зараз у мене в житті є місце лише для одного чоловіка. Маленького чоловіка, якому шість років.

Немов крижаною водою облила.

— Ще раз, — сказав він. — Я не міг помилитися аж так.

Ракель одірвала погляд від меню і поглянула на Харрі здивовано.

— Ти і я. — Харрі нахилився до неї. — Тут, зараз. Ми фліртуємо. Нам добре разом. Але ми хочемо більшого. Ти хочеш більшого.

— Можливо.

— Не можливо, а напевно. Ти хочеш усього.

— І що з цього виходить?

— «Що з цього виходить»? Це ти мені поясни, «що з цього виходить», Ракеле. За кілька днів я виїжджаю до якогось шведського глухого закутка. Я людина невибаглива — просто хочу знати, чи буде, до чого повертатися восени.

їхні очі зустрілись, цього разу він зміг утримати її погляд. Вони довго дивилися одне на одного, і врешті-решт Ракель відклала меню вбік.

— Вибач. Мені не хотілося, щоб так вийшло. Розумію, це звучить дико, але… альтернативи немає.

— Що за альтернатива?

— Зробити те, що мені хочеться. Поїхати з тобою додому, роздягнути тебе і кохати тебе всю ніч.

Останні слова вона прошепотіла тихо і швидко. Нібито вона могла скільки завгодно довго не говорити їх, — але сказати їх можна було лише так. Прямо і відверто.

— А друга ніч? — запитав Харрі. — А решта ночей? Завтра, післязавтра, і за тиждень, і…

— Припини! — Вона сердито насупилася. — Ти повинен зрозуміти, Харрі. Це неможливо.

— Ну звісно ж. — Харрі дістав сигарету і закурив. Він дозволив Ракелі провести рукою по його щоці, губах. Обережний дотик відчувався як ляпас і відзивався німим болем.

— Річ не в тобі, Харрі. Якось я подумала, що один раз можна. Зважила всі «за» і «проти». Це стосунки двох дорослих людей. І більше вони нікого не обходять. Це ні до чого не зобов’язувало. До того ж з чоловіком, який подобається мені більше, ніж будь-хто з того часу… з того часу, як я розлучилася з Олеговим батьком. Тому я знаю, що одним разом справа не кінчиться. А це… це неможливо.

Ракель замовкла.

— Це через те, що Олегів батько був алкоголіком? — поцікавився Харрі.

— Чому ти про це запитуєш?

— Не знаю. Це могло б пояснити, чому ти не хочеш зі мною зв’язуватися. Не в сенсі, що ти вже досить пожила з алкашем, аби зрозуміти, що я — поганий варіант, але…

Ракель поклала свою руку на його.

— Ти зовсім не поганий варіант, Харрі. Не в цьому річ.

— А в чому тоді?

— Ми бачимося востаннє. Ось у чому річ. Ми не будемо більше зустрічатись.

Вона поглянула на нього. Тепер Харрі зрозумів. Сльози, які блищали в кутиках її очей, були не від сміху.

— І це все? — Харрі спробував посміхнутися. — Чи ти, як і всі у СБП, засекречена?

Ракель кивнула.

До їхнього столика підійшов офіціант, але, очевидячки зрозумівши, що зробив це невчасно, знову одійшов.

Ракель відкрила рот, збираючись щось сказати. Харрі побачив, що вона ладна заплакати. Ракель закусила нижню губу, поклала на стіл серветку, ривком відсунула стілець, підвелася і, ні слова не кажучи, пішла. Харрі сидів і дивився на серветку. Мабуть, вона довго стискала її в руці, подумав він. Серветка, зібгана жмутом. Харрі довго дивився на кульку, а та розгорталась, ніби біла паперова квітка.

ЕПІЗОД 67

Коли офіцера поліції Халворсена розбудив телефонний дзвінок, мерехтливі цифри на електронному будильнику показували 01.20.

— Це Холе. Я тебе розбудив?

— Та ні, — ні на мить не замислюючись, збрехав Халворсен.

— Я тут роздумував про Сверре Ульсена.

Судячи з хапливого дихання і шуму машин на тому кінці, Харрі йшов по вулиці.

— Знаю, що тобі потрібно, — сказав Халворсен. — Сверре Ульсен купив пару черевик «Комбат бутс» у магазині «Цілком таємно» по вулиці Генрік-Ібсенс-ґате. Ульсена впізнали на фотографії і навіть повідомили нам дату покупки. Виявилось, перед Різдвом КРИПОСівці вже побували там і перевіряли його алібі з приводу справи Халлґріма Дале. Але сьогодні я вже відправив про це факс.

— Я знаю, зараз я саме повертаюся звідти.

— Зараз? Хіба ти не збирався піти цього вечора до ресторану?

— Ну. Ми повечеряли по-швидкому.

— І ти повернувся на роботу? — недовірливо запитав Халворсен.

— Ну так, звичайно. Твій факс навів мене на деякі роздуми. Не міг би ти довідатися для мене ще дещо?

Халворсен застогнав. По-перше, Мьоллер недвозначно дав зрозуміти, що Харрі Холе більше не можна підпускати до справи Елен Єльтен. А по-друге, була субота, завтра — вихідний.

— Халворсене, ти мене чуєш?

— Авжеж.

— Уявляю, що тобі сказав Мьоллер. Наплюй на це. У тебе є можливість дізнатися дещо новеньке про роботу слідчого.

— Харрі, річ у тім, що…

— Помовч і послухай, Халворсене.

Халворсен подумки вилаявся. І приготувався слухати.

ЕПІЗОД 68

Ще в передпокої, вішаючи куртку на порожній вішак, Харрі вловив запах свіжосмаженої кави.

— Спасибі, що відгукнулися так швидко, Фьоуке.

— Та годі вам, — буркнув з кухні господар. — Таким старим, як я, завжди приємно допомогти молодим. Якщо, звичайно, я можу вам допомогти.

Фьоуке налив каву у два великих кухлі і сів біля кухонного столу. Харрі провів кінчиками пальців по важкій темній дубовій стільниці.

— З Провансу, — похвалився Фьоуке. — Дружині подобалися французькі селянські меблі.

— Чудовий стіл. У вашої дружини був добрий смак.

Фьоуке посміхнувся:

— Ви одружені, Холе? Ні? І не були одружені? Я б на вашому місці з цим не затягував. Знаєте, від самотнього життя можна з’їхати з глузду. — Він розсміявся. — Я знаю, про що кажу. Мені було тридцять, коли я одружився. Я одружився пізно. У травні п’ятдесят п’ятого.

Фьоуке показав на одну з фотокарток, що висіли над кухонним столом.

— Так це ваша дружина? — здивувався Харрі. — А я думав, це Ракель.

Фьоуке здивовано витріщився на нього, потім сказав:

— Авжеж, звичайно. Зовсім забув, що ви з Ракеллю знайомі по СБП.

Вони пішли у вітальню. Від минулого разу стоси паперів ще підросли і тепер громадились на всіх стільцях, крім того, що стояв коло бюро. Фьоуке розчистив місце біля захаращеного журнального столика.

— Що-небудь з’ясували про тих людей, про яких я вам говорив минулого разу? — запитав він.

Харрі коротко розповів йому про це, потім додав:

— Тим часом у нас з’являються нові обставини. Убили жінку-поліцейського.

— Я щось читав у газеті.

— Це конкретна справа, схоже, вже розкрита, ми чекаємо лише результатів аналізу ДНК. Фьоуке, ви вірите у збіги?

— Не надто.

— Я теж. Тому коли у двох, здавалося б, не пов’язаних одна з одною справах раптом з’являються одні і ті ж люди, я починаю ставити собі питання. Того вечора, коли вбили нашу співробітницю, Елен Єльтен, вона залишила мені на автовідповідач повідомлення: «Тепер йому не втекти».

— Юхан Борґен?[51]— Що? А, це? Ні, не думаю. Вона допомагала шукати людину, пов’язану з придбанням гвинтівки Меркліна. Звичайно, необов’язково, що між цією людиною і вбивцею є якийсь зв’язок, але таке припущення само напрошується, враховуючи, що вона так наполегливо намагалася зв’язатися зі мною. Цю справу я розслідував уже декілька тижнів, але саме того вечора вона кілька разів намагалася додзвонитись до мене. Судячи з її голосу, вона була чимось схвильована. Можливо, відчувала, що їй загрожує небезпека. — Харрі провів пальцем по столу. — Одного з людей у вашому списку, Халлґріма Дале, минулої осені вбили. Під аркою, де знайшли його труп, серед іншого виявили залишки блювотних мас. Спочатку жодного зв’язку з убивством не побачили: група крові не збігалася, а образ холоднокровного професійного вбивці ніяк не в’язався з людиною, яку нудить на місці злочину. Але КРИПОС, зрозуміло, не став відкидати можливості, що це блювота вбивці, і слину відправили на аналіз ДНК. Сьогодні вранці мій колега порівняв результати цього аналізу з аналізом ДНК лупи з шапки, яку ми знайшли на місці вбивства нашої співробітниці. Результати ідентичні.

Харрі замовк і поглянув на співрозмовника.

— Розумію, — сказав Фьоуке. — Ви, мабуть, гадаєте, що вбивця — одна й та сама людина.

— Ні. Я вважаю лише, що між цими вбивствами є якийсь зв’язок, що Сверре Ульсен обидва рази опинився поблизу не випадково.

— А чому він не міг бути вбивцею в обох випадках?

— Зрозуміло, міг, але між актами насильства, до яких Сверре Ульсен був причетний раніше, і вбивством Халлґріма Дале є велика різниця. Ви коли-небудь бачили, які ушкодження завдає удар бейсбольною бітою? Від удару цим порівняно м’яким дерев’яним предметом ламаються кістки, розриваються такі внутрішні органи, як печінка і нирки. Але шкіра найчастіше залишається цілою, і жертва вмирає від внутрішньої кровотечі. Халлґріму Дале перерізали сонну артерію. Від такого вбивства кров жертви витікає назовні. Розумієте?

— Так, але мені незрозуміло, що ви хочете цим сказати.

— Мати Сверре Ульсена говорила одному нашому співробітникові, що її син не зносив вигляду крові.

Фьоуке, що зібрався вже сьорбнути кави, поставив кухоль на стіл:

— Так, але…

— Знаю, про що ви думаєте. Що він все одно міг зробити це, а те, що він не зносив вигляду крові, чудово пояснює, чому його знудило. Але суть у тому, що вбивця блискуче володів ножем. Як сказав патологоанатом, це була ідеальна хірургічна операція, яку може виконати лише професіонал.

Фьоуке повільно кивнув.

— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він.

— У вас, здається, є якісь міркування? — запитав Харрі.

— Я, здається, знаю, навіщо ви сюди прийшли. Ви вважаєте, що це вбивство зробив один з легіонерів, котрі були в Зеннхаймі.

— Так. Це можливо?

— Цілком. — Фьоуке обхопив кухоль двома руками. Його погляд забігав по кімнаті. — Той, кого ви не знайшли. Гюдбранн Юхансен. Я розповідав, за що ми прозвали його Червоногрудкою.

— Ви могли б розповісти про нього детальніше?

— Так. Але спочатку — ще кави.

ЕПІЗОД 69

— Хто там? — почулося за дверима. Голос тихий, наляканий. Харрі пригадав її постать у вікні.

— Це Холе. Я вам телефонував.

Двері трохи прочинились.

— Вибачте, я…

— Все гаразд, я розумію.

Сіґне Юль відчинила двері повністю, і Харрі увійшов до передпокою.

— Евена немає, — винувато посміхнулась вона.

— Так, ви говорили по телефону, — сказав Харрі. — Я хотів би поговорити з вами.

— Зі мною?

— Якщо можна, пані Юль.

Літня жінка повела його у вітальню. Її волосся, густе і сиве, було заплетене в косу і зібране в пучок старомодною шпилькою. Дивлячись на тілисту Сіґне Юль, що йшла, мов качка, перевальцем, Харрі подумав про домашній затишок і смачну їжу.

Коли вони увійшли до вітальні, Бурре підвів голову.

— Ваш чоловік пішов кудись сам, без собаки? — запитав Харрі.

— Так, він ніколи не бере Бурре, коли йде до кафе, — відповіла Сіґне Юль. — Сідайте.

— Кафе?

— Він щось занадився туди останнім часом, — посміхнулась господиня. — Він читає там газети. Каже, що це краще, ніж годинами сидьма сидіти вдома.

— Ну, в цьому щось є.

— Це правда. І ще, думаю, там можна трохи помріяти.

— Про що помріяти?

— Звідки я знаю? Можна, наприклад, думати, що ти знову молодий, сидиш і п’єш каву у вуличному кафе в Парижі або Відні. — Вона знову на мить винувато посміхнулася. — Ну та годі про це. До речі, хочете кави?

— Так, дякую.

Сіґне Юль пішла на кухню, а Харрі заходився вивчати картини і фотографії на стінах. Над каміном висів портрет чоловіка в чорній мантії. Минулого разу Харрі не звернув уваги на цю картину. Людина в мантії стояла в трохи трагічній позі, ніби дивлячись на щось далеке, невидиме художникові. Харрі підійшов до картини ближче. На маленькій мідній табличці внизу рами було написано: «Голов. лікар Корнеліус Юль. 1885–1959».

— Це дідусь Евена, — сказала Сіґне Юль, заходячи до кімнати з тацею для кави.

— Зрозуміло. У вас тут багато портретів.

— Та вже ж. — Господиня поставила тацю на стіл. — На малюнку поруч — Евенів дідусь по материній лінії, лікар Вернер Шуман. Він був одним із засновників Уллеволської лікарні в тисяча вісімсот вісімдесят п’ятому.

— А це?

— Юнас Шуман. Головний лікар Головного державного шпиталю.

— А ваші родичі?

Сіґне Юль здивовано поглянула на Харрі:

— Даруйте?

— Де тут портрети ваших родичів?

— Вони… висять не тут. Хочете вершків?

— Ні, дякую.

Харрі сів.

— Я б хотів поговорити з вами про війну, — сказав він.

— Може, не треба, — вихопилося в Сіґне Юль.

— Розумію, але це важливо. То ви згодні?

— Там побачимо, — відповіла вона, розливаючи каву в дві чашки.

— У війну ви були медсестрою…

— Так, фельдшеркою. Зрадницею батьківщини.

Харрі поглянув на неї. Очі Сіґне Юль спокійно дивились на нього.

— Усього нас було душ чотириста. Після війни нам усім дали по кілька років в’язниці. Хоча Міжнародний Червоний Хрест і просив норвезькі власті припинити кримінальне переслідування. Норвезький Червоний Хрест склав нам свої вибачення лише в дев’яностому. Евенів батько — он його портрет, завдяки своїм зв’язкам добився, аби мені скоротили строк, у тому числі за те, що навесні сорок п’ятого я допомогла двом пораненим з Опору. І ще за те, що ніколи не була членом Національного об’єднання. Ви хотіли запитати ще про щось?

Харрі сидів, утупившись в чашку. Він раптом подумав, як спокійно живеться в деяких районах Осло.

— Мене цікавить не стільки ваша історія, пані Юль. Ви пам’ятаєте норвезького легіонера на ім’я Гюдбранн Юхансен?

Сіґне Юль здригнулася, і Харрі зрозумів, що попав у точку.

— Що саме ви хочете’знати? — запитала Сіґне Юль, намагаючись не показувати хвилювання.

— А ваш чоловік не розповідав вам?

— Евен ніколи нічого мені не розповідає.

— Добре. Я збираю інформацію про тих норвезьких легіонерів, які до відправлення на фронт проходили вишкіл у Зеннхаймі.

— Зеннхайм, — пошепки повторила Сіґне Юль. — Там був Даніель.

— Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.

— Хто це такий?

— Колишній легіонер, а потім — учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.

Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.

— Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, — сказала вона. — Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. — Вона всміхнулася. — Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».

— Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?

— Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти — всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.

Останнє, що мені запам’яталося, — як його везуть у вантажівці і його заросле щетиною обличчя виглядає з-під ковдри. Вантажівка буксувала по весняній багнюці і лише за годину доїхала до найближчого повороту і зникла з очей.

Бурре поклав голову господині на коліна і дивився на неї сумними очима.

— І більше ви його не бачили і нічого про нього не чули?

Сіґне Юль повільно піднесла фарфорову чашку до губ, надпила трохи і знову поставила чашку на стіл. Її рука тремтіла — ледь помітно.

— Через кілька місяців я отримала від нього листівку, — відповіла вона. — Він писав, що у нього залишилися деякі речі Даніеля, у тому числі російська формена шапка, — щось подібне до трофея. Дивно трішки — але на війні таке не рідкість.

— Ця листівка, вона у вас…

Сіґне Юль похитала головою.

— Ви пам’ятаєте зворотну адресу?

— Ні. Пам’ятаю лише, що, прочитавши її, я подумала про щось зелене й сільське і вирішила, що в Гюдбранна все добре.

Харрі підвівся.

— А як цей Фьоуке про мене дізнався? — запитала Сіґне Юль.

— Ну-у… — Харрі навіть не знав, як про це розповісти, але господиня випередила його.

— Всі легіонери чули про мене. — Вона посміхнулась, але її очі були сумні. — Про жінку, яка запродала душу дияволові, аби їй скостили строк. Адже вони так думають?

— Не знаю, — сказав Харрі. Він відчув, що час іти. Подумати тільки, вони за якихось два квартали від галасливого Рінґвеєна, а тихо, як на березі гірського озера!

— Знаєте, я так його більше і не побачила, — сказала Сіґне Юль. — Даніеля. Після того, як він помер.

Вона зосередилася на якійсь точці перед собою.

— Військовий медик передав мені його привітання з Новим роком, а через три дні я побачила Даніеля в списку загиблих. Я в це не повірила, відмовлялася вірити, доки не побачу його труп. І мене привезли до братської могили на ділянці «Північ», де спалювали мерців. Я спустилася в могилу і почала його шукати. Я йшла від одного обгорілого трупа до іншого і заглядала в їхні порожні чорні очні западини. Але Даніеля серед них не було. Мені сказали, що я навряд чи змогла б його впізнати, але я відповіла, що вони помиляються. Тоді мені сказали, що його, напевно, поклали в одну з тих могил, які вже засипали землею. Не знаю, але я його так і не побачила.

Вона здригнулася, Харрі відкашлявся:

— Дякую за каву, пані Юль.

Вона провела його до дверей. Одягаючись у передпокої, Харрі намагався знайти бодай у якомусь із портретів на стіні риси Сіґне Юль, але марно.

— Евену потрібно про це знати? — запитала вона, відкриваючи Харрі двері.

Харрі здивовано поглянув на неї.

— Я маю на увазі — про те, про що ми з вами говорили? — поквапилася пояснити господиня. — Про війну і… Даніеля.

— Ну-у… Якщо вам цього не хочеться, то не варто.

— Але він помітить, що ви приходили. Давайте просто скажемо, що ви почекали його, а потім пішли у своїх справах?

У її погляді читалося благання. І щось іще.

Що саме, Харрі зрозумів, лише коли виїхав на Рінґвеєн, відхилив скло звичному оглушливому ревінню автомобілів, і нещодавня тиша миттю пощезла з пам’яті. Страх. У очах Сіґне Юль був страх. Вона чогось боїться.

ЕПІЗОД 70

Бернт Браннхьоуґ постукав ножем по вінцях кришталевого келиха, відсунув стілець і, піднісши до губ серветку, відкашлявся. Він ледь помітно посміхався, заздалегідь передчуваючи кожен пасаж своєї промови, зверненої до гостей: начальника поліції округу Осло Анни Стьорксен з чоловіком і Курта Мейрика з дружиною.

— Дорогі друзі й колеги!

Краєчком ока він бачив, як його дружина силувано посміхається гостям, ніби бажаючи сказати: «Шкода, що вам доводиться це вислуховувати, але я нічим не можу вам зарадити».

Цього вечора Браннхьоуґ говорив про дружбу і солідарність. Про те, як важливо силам добра бути вірними обов’язку і протистояти тій посередності, безвідповідальності і некомпетентності на вищому рівні, які за демократичної форми державного устрою неминучі. Адже марно сподіватися, що всі ці вибрані голосуванням домогосподарки і селяни зрозуміють усю складність будови того механізму, яким їх настановили керувати.

— Найбільше досягнення демократії — вона сама, — сказав Браннхьоуґ. Це формулювання він у когось безсоромно поцупив, а тепер видавав за своє. — Але це не означає, що в демократії немає своїх втрат. Коли каменяр стає міністром фінансів…

Час від часу він поглядав, чи слухає його начальник поліції, потім розповідав яку-небудь забавну історію про демократизацію в одній з колишніх африканських колоній, де колись був послом. Браннхьоуґ машинально переказував те, що вже не раз промовляв в інших компаніях, а зараз думки його, як і в останні кілька тижнів, займала Ракель Фьоуке.

Вона була міцним бастіоном, і Браннхьоуґу вже почало здаватися, що краще припинити облогу. Він і так згаяв на неї забагато часу.

Браннхьоуґ згадував свої останні маневри. Нічого б не вийшло, якби начальником СБП не був Курт Мейрик. По-перше, слід було прибрати цього Харрі Холе. Прибрати з дороги, геть з-перед очей, подалі від Осло, від Ракелі і всіх решти.

Браннхьоуґ зателефонував Курту і сказав, що джерело в редакції «Даґбладет» повідомило йому, що в журналістському середовищі ходять чутки, ніби восени, під час візиту Клінтона до Осло, «щось станеться». Потрібно швидко вжити заходів, заховати Холе туди, де преса до нього не дістанеться, чи не так?

Курт гмикнув і відповів: «Т-а-а-к». Урешті-решт, доки про ту справу не забуто, у Браннхьоуґа на руках усі козирі. Взагалі-то Браннхьоуґ сумнівався, що Мейрик хоч стілечки йому повірив. Але це його надто не турбувало. За кілька днів Курт подзвонив і сказав, що Харрі Холе відправлено «на фронт» — у якийсь глухий закуток у Швеції. Браннхьоуґ потирав руки. Тепер ніщо не могло завадити його планам щодо Ракелі.

— Наша демократія — як гарненька, усмішлива, але трохи наївна дівчинка. Те, що сили добра тримаються разом, зовсім не означає, що владу в нашому суспільстві захопила еліта. Ні, це просто єдина гарантія того, що нашу донечку-демократію не обдурять і влада не перейде до рук небажаних людей. Саме тому вірність обов’язку, ця напівзабута чеснота, в нашому колі не лише бажана, а й цілком необхідна. Так, наш обов’язок…

Коли всі усілися в глибокі крісла у вітальні, Браннхьоуґ пустив по колу свій портсигар з кубинськими сигарами, подарунок норвезького генерального консула в Гавані.

— Кубинки скручують їх стегнами, — підморгнувши, шепнув Браннхьоуґ чоловікові Анни Стьорксен, але той, здається, не зрозумів. Він був якийсь скутий і нудний, цей її чоловік, як його там звуть? Подвійне ім’я. Господи, невже забув? Тур-Ерік! Його звуть Тур-Ерік! — Ще коньяку, Тур-Еріку?

Тур-Ерік стримано посміхнувся своїми підібраними тонкими губами і похитав головою. Напевно, аскет із тих, хто пробігає по п’ятдесят кілометрів щотижня, подумав Браннхьоуґ. Усе в цій людині було пісним: тіло, обличчя, рідке волосся. Браннхьоуґ бачив, як під час його промови Тур-Ерік переглядався з дружиною, ніби натякаючи на щось, відоме лише їм двом. Необов’язково, що це має стосунок до його промови.

— Розумно, — незадоволено сказав Браннхьоуґ. — Слід думати і про завтрашній день, чи не так?

Раптом у дверях з’явилася Ельса:

— Тебе до телефону, Бернте.

— У нас гості, Ельсо.

— Це з «Даґбладет».

— Я візьму слухавку в кабінеті.

Телефонували із служби новин, якась незнайома йому жінка. Судячи з голосу, молода. Браннхьоуґ спробував уявити її собі. Вона запитувала про демонстрацію, яка проходила цього вечора біля австрійського посольства навпроти Йорґа Хайдера і ультраправої Партії свободи, що увійшла до уряду. Журналістка просила Браннхьоуґа дати свої коментарі для завтрашнього випуску газети.

— Пане Браннхьоуґ, як ви вважаєте, це може визначити курс норвезько-австрійських стосунків?

Браннхьоуґ заплющив очі. Як завжди, журналісти закидають вудку, хоча і Браннхьоуґ і вони чудово знають, що він не клюне, — у нього надто великий досвід. Браннхьоуґ відчував, що сп’янів, голова була легка, досить було заплющити очі, як перед ними пропливали плями світла, але говорити це не заважало.

— Це питання політичної оцінки, і воно вирішується не співробітниками МЗС, — відповів він.

Мовчанка. Браннхьоуґу сподобався голос журналістки. Він відчував, що вона блондинка.

— Але, маючи такий великий досвід у питаннях міжнародних відносин, ви можете припустити, які кроки зробить норвезький уряд?

Браннхьоуґ знав, що відповісти. До болю просте: «Я не хочу загадувати».

Ні більше ні менше. Це просто смішно. На місці Браннхьоуґа не варто так довго роздумувати над питанням, на яке він уже не раз давав відповідь. Молоді журналісти зазвичай думають над потрібним питанням півночі, потім задають саме це і вірять, що вони перші, хто про це запитує. І всім їм подобається, коли Браннхьоуґ роздумує, перш ніж дати ту відповідь, яку він давав уже сто разів: «Я не хочу загадувати».

Браннхьоуґ здивувався, що ще не сказав їй цих слів. Але в голосі журналістки було щось особливе, і Браннхьоуґу захотілося піти їй назустріч. Вона сказала, що він має «такий великий досвід». Цікаво, вона сама вирішила зателефонувати саме йому, Бернту Браннхьоуґу?

— Як головний радник Міністерства закордонних справ, я дотримуюся думки, що наші відносини з Австрією залишаться попередніми, — відповів Браннхьоуґ. — Але очевидно, що й інші країни реагують на останні події в Австрії. І попри те, що у нас зберігаються дипломатичні відносини з країною, це не означає, що ми схвалюємо те, що в ній відбувається.

— Так, адже ми підтримуємо дипломатичні відносини і з деякими військовими диктатурами, — відповіла журналістка. — Але тоді чому така бурхлива реакція була цього разу?

— Причини потрібно шукати в недавньому минулому Австрії. — Тут потрібно зробити паузу. Пауза. — Проблема нацизму Більшість істориків сходяться на думці, що у Другій світовій війні Австрія була союзником гітлерівської Німеччини.

— Хіба Австрію не окупували, як і Норвегію?

Раптом Браннхьоуґ зрозумів, що не знає, як тепер у школах викладають історію Другої світової. Очевидно, погано.

— Перепрошую, нагадайте ще раз, як вас звуть? — попросив він. Мабуть, останній келих був зайвий. Дівчина знову назвалася, і Браннхьоуґ провадив далі: — Так от, Наташо, дозвольте мені спочатку дещо пояснити вам. Ви знаєте, що таке «аншлюс»? Це означає, що Австрію не окупували у звичайному розумінні цього слова. У березні тридцять восьмого німці просто увійшли до країни, не зустрівши практично жодного опору, і залишалися там до кінця війни.

— Але ж з Норвегією було приблизно те ж саме?

Браннхьоуґ був шокований. Вона говорила з такою впевненістю, ніскільки не соромлячись власного невігластва.

— Ні, — протягнув Браннхьоуґ, ніби розмовляючи з важкою дитиною. — 3 Норвегією було не те ж саме. У Норвегії ми захищалися, в Лондоні був норвезький уряд і король, і вони постійно зверталися до нас по радіо і підбадьорювали тих, хто боровся тут. — Він зрозумів, що висловився невдало, і додав: — У Норвегії проти загарбників піднявся весь народ. Звичайно, були покидьки, які надягли німецьку форму і перейшли на бік німців, але такі можуть бути у будь-якій країні.

У Норвегії сили добра об’єдналися довкола людей, які керували Опором, ведучи народ до демократії. Ці люди були вірні своєму обов’язку, що, врешті-решт, і врятувало Норвегію. Найбільше досягнення демократії — вона сама. Викресліть те, що я сказав про короля, Наташо.

— Значить, ви хочете сказати, що всі, хто воював за німців, — покидьки?

Що їй взагалі потрібно? Браннхьоуґ вирішив, що розмову час згортати.

— Я хочу сказати лише те, що квіслінґи легко відбулися — нетривалим тюремним ув’язненням. У тих країнах, де я був послом, таких зрадників ставили до стінки — всіх до одного. І я зовсім не певен, що подібні кроки не пішли б на користь і Норвегії. Але повернімося до початкової теми, Наташо. Ви просили мене дати вам коментар. Отже, Міністерство закордонних справ ніяк не коментує демонстрацію, що відбулась нещодавно, так само як і появу нових членів в уряді Австрії. Вибачте, Наташо, але у мене зараз гості…

Наташа вибачила, і він поклав слухавку.

Коли Браннхьоуґ повернувся у вітальню, гості вже збиралися розходитися.

— Як, уже? — широко посміхнувся господар, але не став нікого утримувати. Він втомився.

Проводячи гостей до дверей, Браннхьоуґ палко потис руку начальнику поліції і сказав, що вона завжди може звертатися до нього, якщо у неї виникнуть труднощі, хоча їх поки не виникало, але…

Перед тим, як заснути, Браннхьоуґ подумав про Ракель Фьоуке. І про її поліцейського, якого він прибрав з дороги. Браннхьоуґ заснув з посмішкою на губах, але прокинувся з жахливим головним болем.

ЕПІЗОД 71

Людей у вагоні було небагато, Харрі сів коло вікна.

Дівчина, що сиділа відразу за ним, зняла навушники, і Харрі чув голос співця, але не музику. У Сіднеї фахівець з підслуховування пояснював Харрі, що коли людина слухає тихі звуки, її вухо налаштовується на частоту звучання людського голосу.

Є щось утішливе в тому, що останнє, що чуєш перед тим, як поринути в тишу, — це людський голос, подумав Харрі.

Дощ малював на склі зиґзаґи. Харрі дивився на мокрі поля і пірнаючі між стовпами дроти.

На пероні у Фредрікстаді грав оркестр. Провідник пояснив, що тут музиканти зазвичай репетирують перед Днем Конституції.

У Харрі була з собою лише сумка з одягом. Мейрик сказав, що в його квартирці у Кліппані є все необхідне: телевізор, музичний центр і навіть деякі книги.

— «Майн кампф» і таке інше, — з посмішкою пояснив Мейрик..

Ракелі Харрі так і не подзвонив, хоча йому страшенно хотілося почути її голос. Останній звук перед тишею.

«Наступна зупинка — Халден», — оголосив гугнявий голос. Його перервав фальшивий, верескливий звук. Потяг почав гальмувати.

Харрі водив пальцем по склу, повторюючи про себе ці слова: «фальшивий, верескливий звук». Верескливий, фальшивий звук. Звук, верескливий і…

Звук не може бути фальшивим, подумав Харрі. Він може лунати фальшиво лише тоді, коли поруч інші звуки. Навіть Елен, людині з найкращим музичним слухом, потрібно було кілька звуків, щоб почути музику. Навіть вона не могла з упевненістю сказати про окремо взятий звук, що він нестрункий, неправильний, фальшивий.

І все одно у вухах Харрі стояла ця нота, гучна, фальшива, що різала слух. Нота в голосі Мейрика, який відправляв його до Кліппана, аби шпигувати за можливим відправником факсу — через кілька якихось газетних заголовків. Сьогодні Харрі переглядав газети: про листи з погрозами, довкола яких чотири дні тому було стільки галасу, всі вже забули. Замість цього «Даґбладет» писала про ненависть Лассе К’юса до Норвегії і заяву головного радника МЗС Бернта Браннхьоуґа про те, що державних зрадників слід ставити до стінки.

І ще дещо здавалося Харрі фальшивим. І просто він сам себе в цьому переконав. Те, як Ракель попрощалася з ним у «Діннері», вираз її очей, це напівосвідчення в коханні, — перш ніж залишити його наодинці з відчуттям поразки і рахунком на вісімсот крон, який вона хотіла сплатити сама. Усе це разом ніяк не в’язалося. Але, може, він помиляється? Ракель була у Харрі вдома, бачила, як він п’є, слухала, як він, захлинаючись сльозами, розповідав про загиблу колежанку, з якою не був знайомий і двох років і яка була в його житті єдиним другом. Як зворушливо! Не варто так відкриватися перед іншими людьми. Але якщо Ракель подумала, що з Харрі у неї будуть суцільні проблеми, чому не припинила їхні стосунки відразу ж?

Як завжди, від особистих проблем Харрі поринав у роботу. Він десь читав, що певному типові чоловіків таке властиве. Напевно, тому вихідні він проводив, розробляючи схеми конспірації і моделі поведінки, намагаючись звалити до однієї купи всі невирішені проблеми: гвинтівку Меркліна, вбивство Елен і Халлґріма Дале; купа пахла злецьки. Ще зворушливіше!

Харрі поглянув на розгорнуту газету. Портрет головного радника МЗС. У рисах обличчя щось знайоме.

Харрі потер підборіддя. З досвіду він знав, коли розслідування заходить у глухий кут, мозок починає вибудовувати якісь власні асоціативні зв’язки. А розслідування щодо гвинтівки Меркліна справді зайшло в глухий кут — тут уже напевно постарався Мейрик. Він відразу називав це «порожньою справою». Керівник СБП визнав, що краще відправити Харрі до Швеції — шпигувати за неврівноваженими пацанами і писати доповіді про неонацистів. Прокляття!

«…Платформа справа».

А що, коли він зараз просто зійде з потяга? Що такого страшного може статися? МЗС і СБП так давно тремтять від страху, що хтось дізнається про торішній випадок на переїзді через Алнабрю, що Мейрик не посміє чіпати Харрі. А щодо Ракелі… Щодо Ракелі — тут незрозуміло.

Останній стогін потяга замовк, і у вагоні настала цілковита тиша. Двері відчинилися і зачинилися. Харрі сидів на своєму місці. Цю пісню, з навушників, він десь чув раніше. Чув багато разів. Але не міг пригадати де.

ЕПІЗОД 72

Болі застали старого зненацька, він мало не задихнувся. Скорчившись, він лежав горілиць, закусивши кулак, щоб не закричати. Він лежав, силкуючись не втратити притомність, над ним хвилями мчали смуги світла і темряви. Захиталося небо, час ніби пришвидшився, по небу пробігали хмари, і зірки ряхтіли крізь їхній сизий серпанок, була ніч, потім день, потім знову ніч. Нарешті напад минув, він відчув запах сирої землі і зрозумів, що ще живий.

Полежав трохи, відсапався. Спітніла сорочка липнула до тіла. Старий перекинувся на живіт і знову поглянув униз, на будинок.

Великий, чорний, дерев’яний. Старий лежав і дивився на нього з самого ранку. Він знав, що вдома тільки дружина. Але світло все одно горіло в усіх вікнах, і на першому, і на другому поверсі. Вона запалила світло, щойно почало темніти, і старий подумав, що вона, мабуть, боїться темряви.

Він і сам боявся. Ні, не темряви, її він не боявся ніколи. Йому стало страшно, коли час пришвидшився. І коли почалися болі. Вони завжди починалися несподівано, старий ще не навчився передбачати їх, справлятися з ними. І не знав, чи можливо це в принципі. А час? Старий намагався не думати про клітини, які ділились, ділились, ділились.

На небі з’явився блідий місяць. Старий поглянув на годинник. Пів на восьму. Скоро зовсім стемніє — доведеться діждатися ранку. Значить, доведеться заночувати у своєму курені. Старий поглянув на зведену ним споруду. Два роздвоєних півметрових ялинових кілки, розсохою догори. На них обрубана соснова гілляка, з боків її підпирають ще три великі сучки. Зверху все накрито ялиновим гіллям. Така споруда захищає від дощу, холоду і поглядів випадкових перехожих. На її побудову він витратив з півгодини.

Небезпеку бути поміченим з дороги або із сусідніх будинків старий усерйоз не сприймав. Щоб помітити курінь між дерев з трьохсот метрів, потрібний був орлиний зір. Але про всяк випадок старий прикрив вхід у курінь хмизом, а ствол гвинтівки обмотав ганчіркою, щоб сталь не зблиснула у променях призахідного сонця.

Він знову поглянув на годинник. І де його носить?!

Бернт Браннхьоуґ повертів у руках склянку і знову поглянув на годинник. І де її носить?!

Вони домовилися на пів на восьму, а вже за чверть восьма. Він одним духом допив віскі і налив собі ще склянку. Він сам розпорядився доставити йому це віскі в номер. «Джеймсон», — єдине пристойне віскі з Ірландії. Браннхьоуґ налив собі ще склянку. І де її носить?! Після статті в «Даґбладет» його телефон розривався від дзвінків. Правда, більшість підтримувала Браннхьоуґа, але під кінець він зателефонував редактору «Даґбладет», колишньому однокласнику, і відразу ж заявив, що його процитували неправильно, і зажадав спростування. Він пообіцяв надати газеті внутрішню інформацію про позицію міністра закордонних справ на саміті ЄЕС. Редактор сказав, що подумає. За годину він передзвонив і сказав, що Наташа, новенька журналістка, визнає, що зрозуміла Браннхьоуґа неправильно. Становище було врятовано.

Браннхьоуґ зробив великий ковток, потримав віскі у роті, брутальний і водночас ніжний смак лоскотав піднебіння. Браннхьоуґ окинув поглядом кімнату. Скільки ночей він тут провів? Скільки разів він прокидався на цьому розкішному і надто м’якому ліжку з головним болем від надміру випитого? І просив жінку, яка лежала поруч (якщо вона ще лежала), викликати ліфт на другий поверх, у залу для сніданків, і звідти сходами спуститись до виходу, аби виглядало так, ніби вона повертається з ділового сніданку, а не з гостьового номера. Про всяк випадок.

Браннхьоуґ налив собі ще віскі.

Ракель — зовсім інша річ. Її він не хотів спроваджувати до зали для сніданків.

У двері тихо постукали. Браннхьоуґ підвівся, ще раз поглянув на ексклюзивну золотаво-жовту ковдру, відчув миттєвий спалах злості, але тут-таки угамував його і чотирма кроками досяг дверей. Поглянув у дзеркало, провів язиком по білих зубах, пригладив пальцем брови і відчинив двері.

Вона стояла, прихилившись до стіни. Пальто розстебнуте, під ним червоне шерстяне плаття. Браннхьоуґ просив її надіти що-небудь червоне. Під очима тіні, на вустах іронічна посмішка. Браннхьоуґ був здивований — такою він її раніше не бачив. Ракель ніби добряче випила або наковталася якихось пігулок. Тепер вона тупо дивилась на нього, а коли сказала, що мало не помилилася дверима, Браннхьоуґ ледве впізнав її голос. Він узяв Ракель під руку, вона вирвалася, і він провів її до кімнати, обійнявши за талію. Вона сіла на диван.

— Хочеш випити? — запитав Браннхьоуґ.

— Звичайно, — відповіла вона в ніс. — Чи ти хочеш роздягнути мене відразу?

Браннхьоуґ нічого не відповів і налив їй склянку віскі. Він зрозумів, чого вона добивається. Але якщо вона думає, що цим зіпсує йому настрій, то помиляється. За її роль заплачено. Ну звісно, приємніше, якби вона грала роль, якій віддавали перевагу більшість його жінок в МЗС, — невинної дівчини, яка не змогла встояти перед непереможною чарівливістю і чуттєвим натиском начальника. Але головне — що вона нарешті здалася. Браннхьоуґ був надто старий, аби вірити в романтичні дурниці. Все, чим ці жінки відрізняються одна від одної, — це цілі та інтереси: комусь потрібна влада, комусь кар’єра, комусь батьківські права на сина.

Його ніколи не бентежило, що жінки лише вдавали, ніби божеволіють від нього. Адже він прагнув до цього. Він — головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ. Він усе життя домагався цього, чорт забирай! І те, що Ракель зараз поводилася, як знята ним шльондра, нічого не змінювало.

— Прошу вибачити, але мені доведеться це зробити. — Браннхьоуґ кинув у її склянку два кубики льоду. — Коли ти навчишся поводитися зі мною, то зміниш свою думку. Але спочатку дозволь мені дати тобі перший урок, розповісти про себе і свої принципи. — Він простягнув їй склянку. — Дехто йде по життю опустивши голову і уткнувши ніс, вони задовольняються крихтами і недоїдками. Інші, такі як я, зводяться на ноги, підходять до столу і сідають на свої законні місця. Нас менше, тому що наш вибір змушує нас бути жорстокими, а ця жорстокість потребує сили, щоб порвати з ідеями соціал-демократії і рівності, в яких нас виховували. Але якщо вирішувати, відмовитися від моралі чи плазувати, я вибираю відмову від короткозорого моралізму, — він не дозволяє досягти того, до чого я прагну. Думаю, ти зрозумієш: ця позиція гідна поваги.

Ракель одним духом випила віскі.

— Холе ніколи не стояв для тебе на заваді, — сказала вона. — Ми з ним були просто гарними друзями.

— Гадаю, ти брешеш. — Браннхьоуґ із сумнівом поглянув на простягнуту нею склянку, але налив у неї знову. — А ти маєш бути моєю неподільно. Зрозумій мене правильно; коли я вирішив, що ти повинна порвати всі стосунки з Холе, то зробив це не з ревнощів, а швидше задля чистоти. Так чи інакше, там, у Швеції — чи куди там його послав Мейрик, — йому нічого не загрожує. — Браннхьоуґ коротко розсміявся. — Чому ти так дивишся на мене, Ракеле? Я ж не цар Давид, а Холе не… як, ти сказала, звали того, кого цар Давид відправив на смерть?

— Урія, — пробурмотіла Ракель.

— Саме так. Він загинув на війні, правильно?

— Інакше не вийшла б красива історія, — сказала вона, уткнувшись у склянку.

— Чудово. Але тут ніхто не загине. А цар Давид і Вірсавія, якщо не помиляюся, жили відносно щасливо.

Браннхьоуґ сів поруч на диван і пальцем підняв її підборіддя.

— Скажи мені, Ракеле, як це ти так добре пам’ятаєш біблейські історії?

— Гарна освіта, — відповіла вона, мотнула головою і ривком зняла плаття.

Браннхьоуґ проковтнув слину і поглянув на неї. Вона була прекрасна — у білій білизні. Він сам попросив, аби вона наділа білу нижню білизну — вона підкреслювала її золотисту засмагу. І не подумаєш, що вона народжувала. Але те, що вона народжувала, годувала груддю дитину, робило її в очах Браннхьоуґа ще привабливішою. Вона здавалася бездоганною.

— Нас ніщо не підганяє, — сказав він і поклав руку на її коліно. На її обличчі не відбилося нічого, але Браннхьоуґ відчував, що всередині вона заціпеніла.

— Роби що хочеш, — відповіла Ракель, знизавши плечима.

— Показати тобі спочатку лист?

Браннхьоуґ кивнув на стіл, де лежав брунатний конверт з печаткою російського посольства. У короткому листі посол Володимир Александров повідомляв Ракель Фьоуке, що їй не варто приходити до суду з приводу встановлення батьківських прав на Олега Фьоуке-Гусєва, позаяк справу відкладено на невизначений термін внаслідок завантаженості судів. Добитися цього було нелегко. Довелося нагадати Александрову про кілька послуг, наданих тому Браннхьоуґом. І пообіцяти ще кілька послуг з тих, які головний радник норвезького МЗС взагалі-то навряд чи міг собі дозволити.

— Я сподіваюся на вас, — сказала Ракель. — Можна вважати цю справу закінченою?

Коли рука Браннхьоуґа доторкнулася до її щоки, Ракель лише моргнула. Вона обм’якла, як лялька.

Браннхьоуґ, потираючи руку, роздивлявся її.

— Ти недурна, Ракеле, — сказав він. — І я виходжу з того, що ти розумієш, що це все тимчасово, що ще за півроку справа почнеться знову. Нова повістка може прийти коли завгодно, досить мені підняти слухавку і набрати номер.

Ракель поглянула на нього, і він нарешті побачив у її мертвих очах ознаки життя.

— Я думаю, що діждуся вибачень, — сказав він.

Її груди піднялися і опустились, губи тремтіли, в очах з’явилися сльози.

— Ну? — зажадав він.

— Вибач, — ледве чутно сказала вона.

— Говори голосніше.

— Вибач.

Браннхьоуґ посміхнувся.

— Так, так, Ракеле. — Він витер з її щоки сльозу. — Вже краще. Просто вчись поводитися зі мною. Я хочу, щоб ми були друзями. Розумієш, Ракеле?

Вона кивнула.

— Справді?

Вона хлипнула і знову кивнула.

— Добре.

Браннхьоуґ підвівся і розстебнув пасок.

Ніч випала морозна, і старий заліз у спальний мішок. Він лежав на товстій підстилці з ялинового гілля, але холод від землі пронизував тіло. Ноги закоцюбли, і час від часу йому доводилося перевертатися з боку на бік, щоб не заклякло й тіло.

У всіх вікнах будинку, як і раніше, світилось, однак довкола стало так темно, що старий майже нічого не бачив у приціл. Але не так уже все безнадійно. Якщо господар сьогодні повернеться додому, то повернеться машиною, а над воротами розвернутого до лісу гаража горить лампа. Хоча світла від неї небагато, його цілком вистачить.

Старий повернувся на спину. Навкруги було тихо. Коли під’їде машина, він почує. Тільки б не заснути. Від цих нападів він зовсім знесилів. Але він не засне. Раніше він ніколи не засинав у караулі. Ніколи. Нахлинула ненависть, і від неї немов стало тепліше. Це була особлива ненависть, не та, яка постійно горіла в ньому низьким незагасаючим полум’ям, випалюючи непотрібні думки, щоб ті не заступали перспективу. Ні, ця ненависть була іншою — вона палала так яскраво, що старий злякався, раптом він не зможе приборкати це почуття. Він знав, що імпульсам піддаватися не можна, слід діяти холоднокровно.

Він дивився на зоряне небо між ялинових стовбурів. Було тихо. Так тихо і холодно. Він помре. Вони всі помруть. Це хороша думка, і він ухопився за неї. Потім його очі заплющилися, і він заснув.

Браннхьоуґ дивився на кришталеву люстру під стелею. У кришталі відбивалося сяйво неонової реклами. Так тихо. Так холодно.

— Тепер можеш іти, — сказав Браннхьоуґ.

Він не поглянув на Ракель, лише почув, як вона відкинула ковдру, відчув, що вона встала з ліжка. Потім почув, як вона надягає одяг. Ракель не промовила ні слова. Ані коли він узявся до неї, ані коли він наказав їй відповідати йому тим самим. Браннхьоуґ бачив її широко розплющені чорні очі. Чорні від страху. Від ненависті. Від цього Браннхьоуґу стало так моторошно, що він не…

Спочатку він вдавав, що все гаразд, і чекав, коли прийде це почуття. Думав про своїх колишніх жінок, це завжди допомагало. Але почуття не приходило, і нарешті він попросив її облишити спроби. Браннхьоуґ не міг більше терпіти таке приниження.

Вона підкорялась йому, як робот. Просто виконувала свою частину угоди, ні більше ні менше. Нічого, до закінчення терміну давності справи про батьківські права — півроку. Часу в нього досить. Не варто нервувати, попереду — інші дні, інші ночі.

Браннхьоуґ почав усе спочатку. Йому не треба було так багато пити, він уже не відчував ані її, ані своїх пестощів.

Він наказав Ракелі піти у ванну, зробив їм обом коктейль. Тепла вода, мильна піна. Браннхьоуґ довго говорив про те, яка Ракель вродлива. Вона не сказала ні слова. Так тихо. Так холодно. І вода незабаром стала холодною, Браннхьоуґ витер Ракель і знову потягнув її в ліжко. Він відчував її тіло — сухе і скулене від холоду. Вона здригнулася, Браннхьоуґ зрозумів, що вона почала щось відчувати. Нарешті. Його руки ковзали по її тілу все нижче і нижче. Потім він знову побачив її очі. Великі, чорні, мертві. Вона незворушно дивилася на якусь цятку на стелі. І знову все було зіпсовано. Браннхьоуґу захотілося вдарити її, дати їй ляпаса, щоб шкіра спалахнула, щоб в очі повернулось життя.

Він почув, як Ракель узяла зі столу листа, розстебнула сумочку.

— Наступного разу не потрібно буде пити так багато, — сказав Браннхьоуґ. — Це й тебе стосується.

Вона не відповіла.

— Наступного тижня, Ракеле. На цьому ж місці, у цей же час. Не забудеш?

— Як я можу забути, — відповіла вона.

Почулися кроки, відчинились і зачинилася двері. Ракель пішла.

Браннхьоуґ підвівся, приготував собі ще один коктейль. Содова з «Джеймсоном» — єдине пристойне… Він обережно випив його. Потім знову ліг.

Було близько півночі. Браннхьоуґ заплющив очі, але сон не йшов. Із сусіднього номера доносилися якісь звуки — мабуть, дивилися телевізор. Платний канал для дорослих. А можливо, й ні. Стогони цілком натуральні. За вікном почувся виск поліцейської сирени. Чорт! Браннхьоуґ заворочався. На цьому м’якому ліжку спина завжди затікає. Йому ніколи не подобалося спати тут, не тільки через ліжко. Ця жовта кімната завжди була і залишалася готельним номером, чужим місцем.

Браннхьоуґ сказав дружині, що йде на зустріч у Ларвіку. На її запитання, в якому готелі вони житимуть, він, як завжди, відповів, що в готелі «Ріка». І додав, що зателефонує їй, якщо буде не надто пізно. Але ж ти знаєш, люба, що таке ці офіційні вечері.

Втім, його дружині нема на що скаржитись, Браннхьоуґ забезпечив їй таке життя, на яке Ельса навряд чи могла сподіватися, зважаючи на своє минуле. Вона побачила світ, пожила в розкішних посольських готелях з величезним штатом прислуги, побувала в найкрасивіших містах світу, вивчила мови. Їй у своєму житті не довелося й пальцем поворухнути. Що б вона робила без чоловіка? Вона, людина, що ніколи в житті не працювала! Браннхьоуґ був для неї опертям у житті, родиною, коротше кажучи, всім. І його не надто турбувало, що думає Ельса.

Проте цієї хвилини Браннхьоуґ думав про неї. Зараз йому хотілося бути з нею. Відчувати поруч її знайоме, тепле тіло, її руку на своїх грудях.

Браннхьоуґ знову поглянув на годинник. Можна сказати, що вечеря закінчилася рано, і він вирішив поїхати додому. До того ж вона буде рада, вона так не любить залишатися вночі сама в їхньому великому будинку.

Браннхьоуґ лежав і слухав звуки із сусідньої кімнати. Потім швидко підвівся і почав одягатись.

Старий уже не старий. Він танцює. Грає повільний вальс, вона притислася щокою до його шиї. Вони танцюють вже довго, вони спітніли, її дотики обпалюють. Він відчуває, що вона усміхається. Йому хочеться танцювати і танцювати, аж доки будинок згорить дотла, доки почнеться новий день, доки вони розплющать очі і побачать, що обоє тепер в зовсім іншому місці.

Вона шепче йому щось, але музика грає надто голосно.

— Що? — запитує він.

— Прокидайся, — шепче вона йому майже у вухо.

Старий розплющив очі. Кілька разів моргнув у темряві і почув, як під’їздить автомобіль. Він перекинувся на живіт, тихо зітхнув, заледве витягнув з-під себе руку. Його розбудило клацання гаражного замка. Старий побачив, як «Вольво» в’їжджає в гараж, як за машиною змикається темрява. Права рука оніміла. За кілька секунд ця людина знову вийде, при світлі ліхтаря замикатиме гараж, а потім… буде надто пізно.

Старий несамовито смиконув «блискавку» спального мішка, вивільнив ліву руку. У кров бризнув адреналін, але сон, як і раніше, огортав свідомість м’яким серпанком, притлумлюючи звуки і роблячи все довкола розмитим. Двері гаража зачинилися.

Тепер обидві руки були вільні. Було світло від зірок, старий дістав гвинтівку і почав цілитись. Швидше, швидше! Він притиснувся щокою до приклада, поглянув у приціл. Нічого не видно. Він моргнув. Тремтячими пальцями розмотав ганчірку, яку накрутив на приціл, щоб лінза не обмерзла. Так! Знову щоку — до приклада. Що тепер? Гараж не у фокусі, напевно, збився настрій. Старий почув, як клацнув гаражний замок. Відрегулювавши приціл, старий побачив у фокусі чоловіка. Високий, широкоплечий, у чорному вовняному пальті. Він стояв, повернувшись до старого спиною. Старий ще кілька разів моргнув. Сон, як і раніше, висів перед очима легким туманом.

Старий хотів, щоб чоловік повернувся до нього обличчям, щоб не вийшло помилки. Палець намацав курок. З тією зброєю, до якої він звик, було простіше, тоді він цілився і стріляв не замислюючись, як машина. Старий намагався дихати рівніше. Убити людину неважко. Якщо у тебе вже є досвід. Коли 1863 року почалася битва під Ґеттісберґом, дві роти новачків, стоячи за п’ятдесят метрів один навпроти одного, довго стріляли, але ні поранених, ані убитих не було. Не тому, що не вміли стріляти, а тому, що вони стріляли поверх голів. Вони просто не могли переступити межу і вбити людину. Але коли один вояк усе ж зробив це…

Чоловік біля гаража обернувся. У приціл здавалося, ніби він дивиться прямо на старого. Жодного сумніву, це та сама людина. Її торс займав майже все перехрестя прицілу. Туман перед очима почав розвіюватись, старий затримав дихання й обережно натиснув на курок. Влучити потрібно з першого пострілу, тому що поза цією смужкою світла перед гаражем не було видно геть нічого. Час завмер. Бернт Браннхьоуґ був небіжчиком. Тепер сон пішов остаточно.

У якусь тисячну частку секунди старому здалося, що він робить щось не те. Курок зупинився. Старий натиснув сильніше, але курок не рухався далі. Запобіжник. Старий знав, що тепер надто пізно. Він намацав запобіжник великим пальцем і підняв його. Потім втупився в приціл на порожню смужку світла. Браннхьоуґ пішов, він прямував до ґанку, який був з другого боку будинку, вниз по дорозі.

Старий зморгнув. Серце гупало в ребра, як молоток. Він видихнув повітря з ниючих легенів. Проспав! Він знову зморгнув. Тепер усе навколо пливло в якомусь мареві. Слабак! Старий безсило ударив кулаком по землі. Коли тепла сльоза впала на тильний бік долоні, старий зрозумів, що плаче.

ЕПІЗОД 73

Харрі прокинувся.

За мить він зрозумів, де він. Замикаючи вчора увечері двері на ключ, він спочатку думав, що заснути тут буде неможливо. Від вулиці спальню відділяла лише тонка стіна і вікно з одинарним склом. Але щойно закрився магазин навпроти, вулиця ніби вимерла: ані машин, ані людей.

На вечерю Харрі розігрів у духовці куплену в магазині піцу, про себе посміявшись: треба ж — сидіти у Швеції і їсти італійську їжу, приготовлену в Норвегії. Потім він увімкнув запилений телевізор, який стояв у кутку на ящику з-під пива. Телевізор працював абияк: на всіх обличчях проступали зелені плями. Харрі подивився документальний фільм, де дівчина розповідає, як її старший брат у 70-ті роки вирушив у навколосвітню подорож і надсилав їй листи з усіх куточків Землі: з Парижа, де він жив з клошарами; з ізраїльського кібуца; з Індії, яку він об’їхав у потязі; з Копенгагена, де дійшов до відчаю. Фільм був зроблений нехитро. Трохи динаміки, але переважно — статична картинка і меланхолійний голос за кадром. Напевно, Харрі наснився цей фільм, бо, коли він прокинувся, у нього перед очима все ще стояли ці обличчя і пейзажі.

Звук, що розбудив Харрі, доносився з кишені його пальта, що висіло на спинці стільця. Порожню кімнату наповнював пронизливий писк. Хоча обігрівач працював на повну потужність, у кімнаті було холодно. Харрі встав з дивана і витягнув з пальта мобільний телефон.

— Алло?

Мовчання.

— Алло?

На тому кінці мовчки дихали в слухавку.

— Це ти, Сеструнчику? — Лише вона могла зателефонувати йому серед ночі. — Щось сталося? З Хельге?

У Харрі були сумніви, коли він вирішив залишити пташку сестрі. Але Сеструнчик була така рада і пообіцяла, що доглядатиме Хельге. Та ні, це не сестра. Вона так не дихає в слухавку. І вона б йому відповіла.

— Хто це?

Як і раніше, мовчання.

Він уже збирався покласти слухавку, але раптом дихання на тому кінці урвалося, ніби людина хотіла розридатися. Харрі сів на диван. Крізь щілинку між тонкими синіми занавісками горіла неонова вивіска магазина навпроти.

На столику поряд з диваном лежала пачка сигарет. Харрі дістав одну, закурив і ліг на диван. На тому кінці почали тихо схлипувати. Харрі зробив глибоку затяжку.

— Ну-ну, — сказав він.

За вікном проїхав автомобіль. Напевно, «Вольво», подумав Харрі. Він укрив ноги ковдрою і почав розповідати історію про дівчинку та її старшого брата — як він її запам’ятав. Коли Харрі закінчив, жінка на тому кінці більше не плакала, а коли він побажав їй «на добраніч», зв’язок припинився.

Коли мобільний телефон задзвонив знову, була вже дев’ята година, на вулиці було світло. Харрі намацав телефон під ногами.

Говорив Мейрик. У його голосі вчувалося хвилювання.

— Негайно повертайся до Осло, — сказав він. — Здається, твоя мерклинівська гвинтівка засвітилася знову.