Червоногрудка

ЕПІЗОД 23

Хелена Ланґ швидко котила столик-візок до палати номер чотири. Вікна були відчинені, і вона вдихала свіжий аромат недавно скошеної трави. Руйнуванням і смертю сьогодні не пахне. Минув рік від першого бомбардування Відня. Останніми тижнями бомбили щоразу, коли випадала ясна ніч. Хоча шпиталь Рудольфа II розташовувався за кілька кілометрів від центру міста, прихований від війни в зеленому Віденському лісі, дим міських пожеж перебивав запахи літа.

Хелена проминула поворот і посміхнулася лікарю Брокхарду, той, схоже, хотів зупинитися й поговорити, тож вона прискорила ходу. Щоразу, зустрічаючись віч-на-віч з Брокхардом, з його нерухомим поглядом із-за скелець окулярів, що ніби свердлив її, вона почувалася незатишно. Її мати ніяк не могла зрозуміти, чому дочка уникає цього молодого, такого перспективного лікаря, тим більше що Брокхард походив з вельми заможної віденської сім’ї. Але Хелені не подобався ані Брокхард, ані його родина, ані спроби матері використати її як зворотний квиток у пристойне товариство. Мати вважала: у всьому, що сталося, винна війна. Війна була винна в тому, що батько Хелени, Генріх Ланґ, втратив своїх єврейських кредиторів так зненацька, що не зміг розплатитися з іншими кредиторами в погоджені строки. Але проблеми з грішми змусили його імпровізувати, він написав своїм єврейським банкірам, щоб вони переказали заарештовані австрійським урядом облігації Ланґу. Тож тепер Хенрік Ланґ сидів у в’язниці за змову з ворогами рейху — євреями.

На відміну від матері, Хелена сумувала більше за батьком, ніж за тим становищем, яке посідала сім’я. Вона, наприклад, зовсім не сумувала за бучними бенкетами, з їхніми напівдорослими світськими розмовами і вічними спробами прилаштувати її за якого-небудь багатенького розпещеного хлопчика.

Вона поглянула на годинник і наддала ходи. Маленька пташка, яка, мабуть, залетіла через відчинене вікно, сиділа зараз високо під стелею на одному з абажурів і безтурботно співала свою пісеньку. У такі дні Хелені навіть не вірилося, що там, зовні, йде війна. Може, тому, що ці щільні шереги ялин надійно відгороджували від усього, що не хотілося б бачити. Але варто було зайти до якоїсь з палат, як відразу ставало зрозуміло, що це була ілюзія миру. Разом з понівеченими тілами, понівеченими душами поранених вояків сюди приходила війна. Спершу Хелена була вислуховувала їхні історії, твердо переконана в тому, що їй вистачить стійкості й віри, щоб полегшити їхні страждання. Але всі розповідали одну й ту саму нескінченну, кошмарну казку про те, що доводиться пережити людині на цьому світі, які муки уготовані тим, хто виживе. Лише мертвим зараз легко. Тоді Хелена перестала слухати їх. Вона просто прикидалася, що слухає, поки міняла бинти, міряла температуру і давала їм ліки та їжу. А коли вони спали, вона намагалася навіть не дивитися на них, адже їхні обличчя самі продовжували їхні розповіді навіть уві сні. Вона читала страждання в блідих молодих, зовсім хлоп’ячих фізіономіях, жорстокість — в згрубілих, суворих лицях, і бажання померти — в понівечених болем рисах того, хто нараз дізнався, що йому відріжуть ногу.

Але все одно вона йшла легко, швидко. Може, тому, що було літо, може, тому, що лікар щойно сказав, яка вона сьогодні вродлива. Чи вся річ у цьому норвезькому пацієнтові в четвертій палаті, який скоро посміхнеться їй і скаже «Guten Morgen»[31] своєю смішною каліченою німецькою. Потім він снідатиме, довго дивлячись на неї, поки вона ходитиме від ліжка до ліжка, обходячи інших хворих, кожного підбадьорюючи кількома теплими словами. І що п’ять-шість секунд вона оглядатиметься на нього, і, якщо він посміхнеться їй, вона посміхнеться йому у відповідь і продовжить свою роботу, ніби нічого не відбувається. Нічого. І в той же час для неї це — все. Лише думка про ці короткі погляди підтримувала її всі ці дні і додавала їй снаги сміятися, коли жахливо обгорілий капітан Хадлер, лежачи на ліжку біля дверей, жартома питався, коли ж із фронту надішлють його геніталії.

Вона зайшла в поворотні двері четвертої палати. Сонячне світло, що переповнювало приміщення, забарвило все у білий колір: стіни, стелю, простирадла — все мерехтіло. «Прямо як у раю», — подумала вона.

— Guten Morgen[32], Helena.

Вона посміхнулася йому. Він сидів на стільці коло ліжка й читав книгу.

— Ти добре виспався, Уріє? — весело спитала вона.

— Як ведмідь, — відповів він.

— Ведмідь?

— Так. У цьому… як це по-німецьки? Ну, де вони сплять узимку?

— А, барліг.

— Еге ж, у барлозі.

Бони обоє засміялися. Хелена знала, що всі пацієнти дивляться на них, що їй не можна приділяти йому більше часу, ніж решті.

— А голова? Сьогодні трохи краще, чи не так?

— Так, усе краще й краще. Я, бач, скоро стану таким самим вродливим, яким був раніше.

Вона пам’ятала, яким він до них потрапив. Тоді здавалося, йому просто не вижити з такою дірою в лобі. Вона підійшла, щоб налити йому чаю в кухоль, але ненавмисно перекинула його.

— Ей! — розсміявся він. — Ти що, вчора допізна танцювала?

Вона підвела голову. Він весело підморгнув їй.

— Так, — сказала вона і почервоніла через те, що так по-дурному збрехала.

— А що ви тут танцюєте, у Відні?

— Я хотіла сказати, ні, я зовсім не танцювала. Я просто пізно заснула.

— Ви ж тут танцюєте вальс. Авжеж, віденський вальс.

— Так, це правда, — сказала вона, дивлячись на градусник.

— Так. — Він підвівся й заспівав. Решта дивилися зі своїх ліжок. Пісня лунала незнайомою їм мовою, але він співав таким теплим красивим голосом. А пацієнти, які вже одужували, схвально вигукували й сміялися, спостерігаючи, як він кружляє по кімнаті маленькими, обережними кроками, від чого пояс його халата сповз на підлогу.

— Зараз же сядь на місце, Уріє, інакше я відправлю тебе прямо на Східний фронт! — гримнула вона суворо.

Він слухняно підійшов і сів. Насправді його ім’я було не Урія, але він наполягав, щоб його називали саме так.

— А ти вмієш рейнлендер? — запитав він.

— Рейнлендер?

— Це такий танець, який прийшов до нас із Рейну. Хочеш, я покажу тобі?

— Ти сидітимеш, доки не одужаєш!

— А потім я поїду з тобою до Відня і навчу тебе танцювати рейнлендер.

Він полюбляв сидіти на веранді сонячними днями, і вже неабияк засмаг, так що на його веселому обличчі зараз яскраво виблискували білі зуби.

— Я думаю, ти вже достатньо одужав, щоб відправити тебе назад на фронт, — парирувала вона, але все одно на її щоках виступив рум’янець. Вона встала, щоб продовжити обхід, а він раптом узяв її за руку.

— Скажи «так», — прошепотів він.

Вона дзвінко засміялася і, відмахнувшись від нього, підійшла до сусіднього ліжка. Серце маленькою пташкою виспівувало у неї в грудях.

— Ну? — сказав лікар Брокхард, відірвавши погляд від паперів, коли вона увійшла до його кабінету. Як завжди; вона не змогла зрозуміти, чим було це «ну»: питанням, вступом до довшого питання чи просто вигуком. Тому вона нічого не відповіла і просто стала біля дверей.

— Ви мене запитували, лікарю?

— Чому ти й далі говориш мені «ви», Хелено? — Брокхард зітхнув і посміхнувся. — Господи, ми ж знаємо один одного з дитинства.

— Навіщо ви мене викликали?

— Я вирішив, що норвежця з четвертої палати час виписувати.

— Зрозуміло.

Вона ніяк не відреагувала на це — навіщо? Люди перебувають тут доти, доки не одужають. Або не помруть. Це лікарняні будні.

— П'ять днів тому я повідомив про це у вермахт, і вже отримали нове розпорядження.

— Швидко. — Її голос був рівним і спокійним.

— Так, там украй потрібні нові вояки. Ми битимемося до останнього.

— Так, — сказала вона. І про себе подумала: «Ми битимемося до останнього, а ти, двадцятирічний здоровий хлопець, сидиш тут, за сто миль від фронту, і виконуєш роботу, яка могла б бути цілком до снаги сімдесятирічному старигану. Дякувати герові Брокхарду-старшому».

— Я думав попросити тебе передати йому цю новину, ви, здається, знайшли спільну мову.

Вона спіймала його вивчаючий погляд.

— А все-таки що ти в ньому знайшла, Хелено? Чим він кращий за решту чотириста вояків, які лежать у цьому шпиталі? — Вона хотіла заперечити, та він випередив її: — Вибач, Хелено, це, звичайно, не моє діло. Але просто з природної цікавості. Мені… — він узяв ручку, повертів її перед собою в кінчиках пальців, обернувся і виглянув у вікно, — просто цікаво, чим тобі так сподобався цей іноземний авантюрист, який зрадив власну країну, аби лише добитися прихильності переможця. Розумієш, про що я кажу? До речі, як там справи у твоєї матері?

Хелена проковтнула слину, перш ніж відповісти:

— Вам не варто турбуватися про мою матір, лікарю. Якщо ви дасте мені це розпорядження, я передам йому.

Брокхард обернувся до неї. Він узяв листа, який лежав перед ним на письмовому столі.

— Його відправляють у Третю танкову дивізію до Угорщини. Знаєш, що це означає?

Вона наморщила лоба:

— Третя танкова дивізія? Він доброволець військ СС. Чому його приписують до регулярної армії вермахту?

Брокхард знизав плечима:

— У такий час кожен повинен робити все, що може, і виконувати ті завдання, які ставляться. Чи, може, ти не згодна, Хелено?

— Що ви маєте на увазі?

— Він же піхотинець? Отже, бігтиме за цими танками, а не сидітиме в них. Один мій друг — він був на Україні — розповідав, що вони щодня стріляють по росіянах, доки кулемети не розжарюються, що трупи лежать уже купами, а цей людський потік не слабшає, і ніщо не може зупинити наступ.

Вона ледь стрималася, щоб не вирвати цього листа з Брокхардових рук і не розірвати його на шматки.

— Можливо, такій дівчині, як ти, варто бути розсудливішою і не прив’язуватися так до людини, якої ти напевно більше ніколи не побачиш. Ця шаль тобі вельми личить, Хелено. Фамільна штучка?

— Я приємно здивована вашим співчуттям, лікарю, але запевняю вас, що воно цілком зайве. Я не маю жодних особливих почуттів до цього пацієнта. Час подавати обід, тож, з вашого дозволу…

— Хелено, Хелено… — Брокхард похитав головою і посміхнувся. — Ти й справді гадаєш, що я сліпий? Ти думаєш, мені легко дивитися, яких страждань це тобі завдає? Близька дружба між нашими родинами змушує мене відчувати якийсь особливий зв’язок між нами. І це зближує нас, Хелено. Інакше я не розмовляв би з тобою так щиро. Вибач, але ти не могла не зрозуміти, що я маю до тебе певні теплі почуття, і…

— Досить!

— Що?

Хелена зачинила за собою двері й підвищила голос:

— Я тут з доброї волі, Брокхарде, і я не з тих медсестер, з якими ви можете гратися, як забажаєте. Давайте сюди листа і кажіть, що вам треба, або я зараз же йду звідси.

— Дорога моя Хелено, — у Брокхарда був заклопотаний вигляд. — Ти не розумієш, що це залежить від тебе?

— Від мене?

— Виписувати когось чи ні — справа суб’єктивна. Особливо якщо це стосується такого поранення в голову.

— Розумію.

— Я можу виписати його й через три місяці, а хто знає, буде взагалі через три місяці який-небудь Східний фронт чи ні?

Вона здивовано зиркнула на Брокхарда.

— Ти ж уважно читаєш Біблію, Хелено. Тож знаєш історію про царя Давіда, який зажадав Вірсавію, хоча вона була заміжня за одним з його воїнів? Він наказав своїм генералам послати мужа в першій шерензі на війні, щоб того вбили. І тоді цар зміг без перешкод до неї засвататися.

— І що це означає?

— Нічого. Нічого, Хелено. Я не збираюся посилати твого обранця на фронт, якщо він поки що не зовсім здоровий. Або кого-небудь ще з цієї ж причини. Я мав на увазі саме це. А оскільки ти не гірше за мене знаєш, яке в цього пацієнта нараз здоров’я, я подумав: вислухаю спершу, що ти скажеш, а далі прийму рішення. Якщо ти вважаєш, що йому ще зарано на фронт, я, можливо, надішлю вермахту інший рапорт.

Схоже, до неї повільно доходило те, що він казав.

— Ну ж бо, Хелено?

Вона ледве могла зрозуміти це: він що, хоче використовувати Урію як заручника, щоб домогтися її? Довго він це придумував? Може, він вирішив це вже дуже давно і просто чекав відповідного моменту? І потім, як хто йому потрібна Хелена? Як дружина чи коханка?

— Ну? — запитав Брокхард.

Думки юрмилися в її голові, намагаючись знайти вихід з лабіринту. Але Брокхард перекрив усі виходи. Зрозуміло. Він не схожий на дурня. Поки він заради неї вигороджує Урію, вона муситиме підкорятися йому в усьому. Адже рішення просто відкладається на певний час. А якщо Урія покине шпиталь, Брокхарду буде нічим тиснути на неї. Тиснути? Господи, та вона ледь-ледь знайома з цим норвежцем. І не знає, що він відчуває до неї.

— Я… — почала вона.

— Що?

Він подався вперед. Вона хотіла продовжити, сказати, що хоче бути вільною, але щось її зупинило. І за секунду вона зрозуміла що. Це все брехня. Брехня, що вона хоче бути вільною; брехня, що вона не знає, що відчуває до неї Урія; брехня, що людина повинна змиритися з усім і жити далі; все це — брехня. Вона прикусила нижню губу, відчувши, як та починає тремтіти.

ЕПІЗОД 24

Була дванадцята година, коли Харрі Холе вийшов з трамвая біля готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-ґате, помітивши, як низьке ранкове сонце зблиснуло у вікнах будівлі Державної лікарні і знову сховалося за хмарами. Він востаннє заходив до свого кабінету. Щоб востаннє навести лад, перевірити, чи все він узяв з собою, — так він говорив сам собі.

Але всі його нечисленні особисті речі вже лежали в пластиковому пакеті, який він відніс додому ще вчора. У коридорах було порожньо. Всі, окрім чергових, готувалися вдома до останнього свята тисячоліття. З бильця стільця звисав серпантин — нагадування про вчорашній прощальний вечір, який, звісно ж, організувала Елен. Стримане заключне слово Б’ярне Мьоллера не надто пасувало до блакитних повітряних кульок і торта зі свічками, але цієї короткої промови цілком вистачило. Здається, начальник боявся виглядати пихатим чи сентиментальним. І Харрі усвідомлював, що ніколи не почувався більш незручно, ніж у той момент, коли Мьоллер вітав його з новим призначенням і бажав йому успіху в СБП. І навіть саркастична посмішечка Тома Волера, і розуміюче похитування головами в задніх рядах не могли зробити його приниження ще більшим.

Цього разу він прийшов до кабінету, просто щоб посидіти тут востаннє, на цьому старому рипучому стільці, в цій кімнаті, де він пробув майже сім років. Від цієї думки Харрі здригнувся. Уся ця сентиментальність тільки ще раз нагадувала йому про те, що він старіє.

Харрі пройшов по Хольберґс-ґате, потім звернув ліворуч, на Софієс-ґате. Більшість будинків на цій вузькій вуличці на початку століття були будинками робітників. Багато років їх не ремонтували. Але після того, як ціни на житло підскочили так, що незаможним молодим сім’ям, у яких бракувало коштів, щоб жити на Майорстуа, довелося переїхати сюди, цей район трохи облагородився. Тепер фасади були доведені до ладу. У всіх будинків, окрім одного — дому номер вісім. Дому Харрі. Самого Харрі це аніскільки не бентежило.

Він замкнув вхідні двері на ключ і відкрив поштову скриньку внизу біля сходів. Рахунок за піцу й конверт від міського казначейства Осло, в якому (він знав це наперед) було нагадування про оплату паркування за минулий місяць. Він пішов угору, тихо чортихаючись на ходу. У свого дядечка, якого він, відверто кажучи, гаразд і не знав, він купив за викидною ціною п’ятнадцятирічний «Форд-ескорт». Іржавий, з паскудним зчепленням, зате з елегантним відкидним верхом. Але відтоді він, здається, частіше оплачував рахунки за паркування й ремонт, ніж їздив по місту. До того ж стара розвалина частенько не хотіла заводитися, а ставити її він мусив тільки в якихось вибалках, щоб вона, бува, не скотилася.

Він замкнув двері. Жив у спартанській двокімнатній квартирі. Прибрана, чиста, вискоблена дерев’яна підлога, жодних килимів. Єдиною прикрасою на стінах було фото матері й Сеструнчика і плакат «Хрещений батько», який він поцупив у кінотеатрі «Сюмра» у свої шістнадцять. Тут не було квітів, каміна й різних милих дрібничок. Він якось був почепив дошку, куди хотів вішати листівки, фотографії й афоризми, на які натрапляєш у житті. Такі дошки він бачив удома в інших людей. Коли з’ясувалося, що він не отримує листівок і в принципі не любить фотографувати, він вирізав цитату з Бьйорнебу[33]:

І цей ріст потужностей — усього лише вираження, що означає зростання нашого знання законів природи.

Це знання = жах.

Харрі поглянув на автовідповідач, переконався, що жодних повідомлень не приходило (нерозумно було б чекати чогось іншого), розстебнув сорочку, кинув її в кошик для брудної білизни і взяв з акуратного стосика в шафі свіжу.

Залишивши автовідповідач увімкненим (на той випадок, коли раптом зателефонують зі служби соціологічного опитування), Харрі знову відімкнув двері й вийшов на вулицю.

Без будь-якого сентиментального підтексту він купив у Алі в кіоску останні газети тисячоліття і почимчикував вулицею Довре-ґате. По Валдемар-Транес-ґате поспішали додому люди з останніми в цьому тисячолітті покупками. Щось ворухнулося у Харрі всередині, коли він переступав поріг ресторану «Скрьодер» і йому в обличчя повіяло вологим людським теплом. Народу було багато, але він помітив, що його улюблений столик скоро звільниться, тож попрямував до нього. Літній чоловік, який підвівся з-за столу і тепер надягав капелюх, глянув на Харрі з-під сивих кущуватих брів і мовчки кивнув, перш ніж піти. Столик стояв біля вікна, і вдень він, на відміну від багатьох інших у цьому тьмяному приміщенні, був достатньо освітлений, щоб читати за ним газети. Не встиг він сісти, як поруч з’явилася Майя.

— Привіт, Харрі. — Вона стукнула по скатертині сірим кулаком. — Будеш страву дня?

— Якщо кухар сьогодні тверезий.

— Тверезий. Що-небудь питимеш?

— А як же! — Він на мить підвів очі: — Що сьогодні порадиш?

— Значать, так. — Вона стала руки в боки і голосно, виразно продекламувала: — Усупереч тому, що думають люди, насправді в цьому місті найчистіша питна вода у всій країні. І найчистіша вона в будівлях, побудованих на рубежі століть. Таких, як наша.

— А хто тобі це сказав, Майє?

— Взагалі-то ти, Харрі, — хрипко й щиро засміялася вона. — Втім, ця автоцистерна саме для тебе. — Останні слова вона мовила досить тихо, записала замовлення і зникла.

Оскільки в останніх газетах було повно різної нісенітниці про міленіум, Харрі вирішив почитати «Даґсавісен». На шостій сторінці він натрапив на велику фотографію одинокого дерев’яного дороговказу з намальованою на ньому свастикою. На одній стрілці було написано: «Осло — 2611 км», на іншій — «Ленінград — 5 км».

Під статтею внизу стояв підпис Евена Юля, професора історії. Заголовок далекий від лаконізму: «Виникнення умов для зростання безробіття в Західній Європі».

Харрі й раніше бачив ім’я Юля в газетах. Він був неперевершеним експертом у своїй сфері — тобто у всьому, що стосується «Національного об’єднання» та історії німецької окупації Норвегії. Харрі пробіг газету до кінця, але не знайшов нічого цікавого і повернувся до статті Юля. Це був коментар до того, про що писалося в минулому числі: про зміцнення позиції неонацистів у Швеції. Юль писав, яким чином неонацизм, що був занедбаний по всій Європі в 90-х, поки тривало зростання економіки, зараз відроджується і міцніє. Він відзначав відмінну рису нової хвилі — сильну ідеологічну базу. Якщо у 80-х неонацизм був не більш ніж своєрідною модою — на підліткові угруповання, уніформу, голені потилиці та анахронізм на зразок «зіг хайль», то нова хвиля організована і продумана. У нових наці є економічна підтримка, що складається далеко не з коштів окремих лідерів і спонсорів. Крім того, новий рух — це не просто реакція на такі проблеми суспільства, як безробіття та імміграція, писав Юль. Мета цього руху — створення альтернативи соціал-демократії. Гасло — заклик озброюватися в моральному, військовому і расовому сенсі. Як приклад морального занепаду — занепад християнства плюс ВІЛ і зростання наркоманії. І образ ворога дещо інший: прибічники Євросоюзу, які стирають національні та расові кордони; НАТО, що простягнув руку російським і слов’янським «недолюдям»; і нові азіатські капіталісти, що змінили євреїв як світових банкірів.

Майя принесла обід.

— Картопляні фрикадельки? — запитав Харрі й поглянув на сірі грудочки, що лежали на підстилці з китайської капусти, политі салатним соусом.

— Фірмова страва «Скрьодера», — сказала Майя. — Лишилися відучора. З Новим роком!

Харрі відгородився газетою, щоб поїсти, але тільки-но відкусив від одного з цих шматків целюлози, як почув з-за газети голос:

— Трясця його матері!

Харрі визирнув із-за газети. За сусіднім столиком сидів Могіканин і дивився прямо на нього. Може, він сидів тут увесь цей час, Харрі, проте, не помічав, щоб він заходив. Його звали Останній з могікан, бо він був, мабуть, останнім у своєму роді. Раніше він був військовим моряком, двічі його корабель торпедували, а всі його товариші вже давно були на тому світі, — це Харрі дізнався від Майї. Старий сидів у своєму незмінному пальті, як завжди, і взимку і влітку. Кінець його цапиної борідки звисав у склянку з пивом, а на його обличчі — такому худому, що череп випинав з-під шкіри, — проступала сітка капілярів, таких червоних ліній на білій мов крейда шкірі. З-під старечих повік на Харрі вирячилися червоні банькаті очі.

— Трясця, кажу! — повторив він.

За своє життя Харрі чув стільки п’яної маячні, що перестав звертати особливу увагу на те, що варнякають завсідники «Скрьодера», але цього разу щось було не так. За ті роки, що він ходив сюди, це були, мабуть, перші розбірливі слова, які він почув від Могіканина. Навіть після того, як колись минулої зими Харрі вночі наткнувся на нього, сплячого під стіною будинку на Довре-ґате, і, видно, врятував старого від смерті на морозі, той відтоді лише кивав йому при зустрічі. Зараз, схоже, Могіканин уже вважав, що достатньо висловився на сьогодні, бо знову замовк і зосередився на склянці з пивом. Харрі озирнувся і нахилився до його столика:

— Пам’ятаєш мене, Конраде Оснесе?

Старий хрюкнув і подивився перед собою, нічого не відповівши.

— Я знайшов тебе на вулиці в заметі минулої зими. Було мінус вісімнадцять.

Могіканин звів очі на стелю.

— Там ще погане освітлення, тож я тебе ледве побачив. Ти міг врізати дуба, Оснесе.

Могіканин заплющив одне червоне око, а другим хижо зиркнув на Харрі, потім підняв півлітрову склянку.

— Справді? Ну, тоді щиро дякую.

Він обережно відпив. Відтак обережно поставив склянку на стіл, ретельно прицілюючись, ніби склянка мала стояти на якомусь чітко визначеному місці.

— У бандитів треба стріляти, — сказав він.

— Навіть так? У кого ж?

Могіканин тицьнув скарлюченим пальцем у газету Харрі. Харрі обернув її до себе. На першій сторінці було велике фото бритоголового шведського неонациста.

— Всіх їх до стінки! — Могіканин ляснув долонею по столу, хтось обернувся на них.

Харрі заспокійливо махнув рукою.

— Це просто пацани, Оснесе. Заспокойся. Новий рік на носі.

— Пацани? А знаєш, ким були ми? Німцям було однаково. К’єллю було дев’ятнадцять. А Оскару — двадцять два. Треба перестріляти їх, поки їх не стало більше. Це хвороба, ти повинен прибити її в зародку.

Він тицьнув вказівним пальцем у Харрі.

— Сидів тут один з них — де ти зараз. Нічого — такі не здихають! Ти як по-гик-цейський мусиш їх усіх переловити!

— А звідки ти знаєш, що я з поліції? — здивувався Харрі.

— Я ж читаю газети. Ти пристрелив тут одного типа за містом. Це добре, але й тут треба прикінчити кількох.

— Щось ти розбазікався сьогодні, Оснесе.

Могіканин закрив рота, ще раз невдоволено поглянув на Харрі, обернувся до стіни і заходився розглядати пейзаж у рамці — краєвид Юнґсторґет. Харрі зрозумів, що розмову закінчено, кивнув Майї, щоб та принесла каву, і поглянув на годинник. Нове тисячоліття от-от настане. О четвертій «Скрьодер» зачинився на «новорічні заходи», як свідчила табличка, яку повісили на вхідних дверях. Харрі подивився на знайомі обличчя довкола себе. Як видно, усі гості вже зібралися.

ЕПІЗОД 25

Четверту палату сповнювало хропіння. Було тихіше, ніж зазвичай вночі, ніхто не стогнав від болю, не прокидався з криком від кошмарів. Не було чути й міської сирени повітряної тривоги. Якщо цієї ночі не бомбардуватимуть, усе пройде значно простіше. Вона навшпиньки прокралася в палату, стала край ліжка і подивилася на нього. Він сидів у ліжку і при тьмяному світлі нічника з таким захопленням читав книгу, що не помічав нічого довкола. А поруч у мороці стояла вона. І на душі у неї теж був морок.

Помітив він її, коли перегортав сторінку. Він посміхнувся й відразу ж відклав книгу.

— Доброго вечора, Хелено. Я не знав, що ти сьогодні чергуєш.

Вона приклала палець до губ і підійшла ближче.

— А ти що, знаєш, коли хто чергує? — пошепки спитала вона.

Він посміхнувся.

— Я не знаю про інших. Я знаю лише, коли чергуєш ти.

— І коли ж?

— Середа, п’ятниця і неділя, потім понеділок і четвер. Потім знову середа, п’ятниця і неділя. Не лякайся, це щось на кшталт комплімента. Таж тут і голову більше нічим зайняти. А ще я знаю, коли Хадлеру ставлять клізму.

Вона тихо розсміялася.

— А ти не знаєш, що тебе виписують?

Він здивовано подивився на неї.

— Тебе посилають до Угорщини, — прошепотіла вона. — У Третю танкову дивізію.

— Танкову дивізію? Але ж це вермахт. Мене не можуть туди направити, я норвежець.

— Я знаю.

— А навіщо мені до Угорщини, я…

— Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.

— Але ж це якась помилка. Це…

Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.

— Це не моя війна, — сказав він, зціпивши зуби.

— І це я знаю, — прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.

— Що ти там робиш? — запитав він.

— Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.

— Часу?

— Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.

Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.

— Що відбувається, Хелено?

Вона проковтнула слину.

— І чому ти сьогодні не в халаті?

Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях — у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, — не його війна.

— Нам, звичайно, слід було б запізнати один одного трохи краще, — сказала вона й поклала свою руку на його, а він міцно обхопив її. — Але ми не маємо такої розкоші, як час. — Вона стискала його руку. — За годину вирушає потяг до Парижа. Я купила два квитки. Там живе мій учитель.

— Твій учитель?

— Це довга й заплутана історія, але він нас прихистить.

— Як це «прихистить»?

— Ми зможемо пожити в нього. Він живе одинаком. І, як я знаю, у нього загалом немає друзів. У тебе паспорт із собою?

— Що? Я…

У нього був вигляд, ніби він з неба впав, ніби він думав, що задрімав за книгою про цього обідранця і тепер бачить сон.

— Так, він зі мною.

— Чудово. Ми доїдемо за два дні, місця вже замовлено, і їжі у нас достатньо.

Він глибоко вдихнув:

— Але чому Париж?

— Це велике місто, де можна легко сховатися. Послухай, у машині лежить дещо з одягу мого батька, і ти зможеш переодягнутися в цивільне. Його розмір взуття…

— Ні. — Він підвів руку, і її тихі, але палкі слова урвалися на півслові. Вона, затамувавши подих, вдивлялася в задумливе обличчя. — Ні, — повторив він пошепки. — Це просто нерозумно.

— Але… — У неї раптом ніби клубок підкотився до горла.

— Краще поїхати у військовій формі, — продовжував він. — Молодий чоловік у цивільному викличе більше підозр.

Вона так зраділа, що не знаходила слів, і тільки міцніше стискала його руку. Її серце стукало так дико й гучно, що захотілося на нього шикнути.

— І ще дещо, — сказав він, тихо спускаючи ноги з ліжка.

— Що?

— Ти мене кохаєш?

— Так.

— Добре, — сказав він, надягаючи куртку.

ЕПІЗОД 26

Харрі роззирнувся. Він подивився на охайні полички, де стрункими рядами в хронологічному порядку стояли теки. На стіни, де висіли дипломи й нагороди за незмінно успішну кар’єру. На чорно-біле фото Курта Мейрика у формі майора Сухопутних військ, що вітав короля Олафа, — фотокартка висіла над столом, щоб кожен, хто входить, звертав на неї увагу. Обдивившись кабінет, Харрі сів і обернувся до дверей.

— Е, даруйте, що змусив чекати, Холе. Не треба вставати.

Це був Мейрик. Уставати Харрі й не збирався.

— Ну, — сказав Мейрик, усівшись за стіл. — Як минув перший тиждень на новому місці?

Мейрик сидів прямо і так старанно щирив свої великі жовті зуби, ніби йому вже давно не доводилося посміхатися.

— Дуже нудно, — відповів Харрі.

— Он як? — Мейрик був здивований. — Невже все так погано?

— Ну, кава у вас тут краща, ніж у нас унизу.

— Тобто у відділі вбивств?

— Перепрошую, — похопився Харрі. — Ніяк не звикну, що тепер «ми» — це СБП.

— Так, так, просто крихту терпіння. Це стосується як першого, так і другого. Чи не так, Холе?

Харрі кивнув. Навіщо битися з вітряками? У всякому разі, в перший місяць на новій посаді. Як він і сподівався, йому дістався кабінет аж у кінці коридору, тож він майже не бачив, чим займаються інші. Його робота полягала в тому, щоб читати рапорти з регіональних відділень СБП і приймати нехитрі рішення — посилати їх далі по інстанції чи ні. А інструкція Мейрика це визначала просто: якщо це не повна маячня, документ потрібно передавати далі. Інакше кажучи, Харрі отримав посаду фільтра. На цьому тижні надійшло три рапорти. Він намагався читати їх як можна повільніше, але все одно неможливо розтягувати цю бредню нескінченно. Один рапорт був з Тронхейма, в ньому йшлося про нове підслуховуюче обладнання, з яким ніхто не вміє поводитися після того, як звільнився фахівець із прослушки. Харрі пропустив його далі по інстанції. В іншому йшлося про німецького підприємця в Бергені, з якого офіційно зняли всі підозри після того, як він реалізував партію карнизів, заради чого, за його твердженнями, і приїхав. Харрі пропустив далі й його. Третій рапорт надійшов зі Східної Норвегії, з поліцейської дільниці в Шиєні. Ще надійшло кілька скарг від туристів із Сільяна, які минулими вихідними чули постріли. Оскільки мисливський сезон ще не розпочався, поліція почала розслідування і виявила в лісі стріляні гільзи невідомого типу. Гільзи направили на експертизу в КРИПОС[34], і там їх визначили як патронні гільзи для гвинтівки Меркліна, дуже рідкісної тепер зброї.

Харрі пустив і цей рапорт далі по інстанції, але спочатку зняв копію для себе.

— Та взагалі поговорити я мав намір про одну листівку, яка потрапила до нас у руки, — вів далі тим часом Мейрик. — Неонацисти планують влаштувати погром у мечетях тут, в Осло, на сімнадцяте травня[35]. Цього року на сімнадцяте травня припадає якесь там мусульманське свято, і деякі батьки-іммігранти не пускають дітей на дитячу ходу, тому що їм треба йти в мечеть.

— Ід.

— Що-що?

— Ід аль-адха. Свято. Щось подібне до мусульманського святвечора.

— То ти мусульманин?

— Ні. Але торік я був на святі в сусіда. Вони пакистанці. Вони подумали, що мені, напевно, нудно буде святкувати ід самому.

— Справді? Гм… — Мейрик начепив свої окуляри-хамелеони. — Ось ця листівка. Вони пишуть, що сімнадцятого неприпустимо відзначати що-небудь, окрім Дня Конституції. І що «чорних» розвелося неміряно, але вони ухиляються від обов’язку кожного норвезького громадянина…

— …горлопанити гучне «ура Норвегії», проходячи вулицями, — додав Харрі, дістаючи пачку сигарет. Він помітив попільничку на книжковій шафі, і Мейрик кивнув у відповідь на його запитальний погляд. Харрі подумав, затягнувся і спробував уявити собі, як кровоносні судини легенів жадібно всотують нікотин. Життя скорочувалося, і думка про те, що він ніколи не кине курити, сповнювала його дивною веселістю. Може, наплювати на попередження на упаковці — не найбільш екстравагантна витівка, але принаймні він може її собі дозволити.

— Спробуй що-небудь дізнатися, — сказав Мейрик.

— Чудово. Але попереджаю: я погано тримаю себе в руках, коли маю справу з цими бритоголовими.

— Хе-хе. — Мейрик знову вищирив свої великі жовті зуби, і Харрі нарешті зрозумів, кого він йому нагадує: коня у костюмі. — Хе-хе.

— І ще дещо, — додав Харрі. — Це стосується доповіді про гільзи, які знайшли в Сільяні. Від гвинтівки Меркліна.

— Я, здається, щось чув про це, ну-ну?

— Я тут сам навів довідки.

— Справді?

Харрі відчув байдужість, з якою це було сказано.

— Я перевірив списки зброї за останній рік. Про гвинтівки Меркліна в Норвегії там нічого не зазначено.

— І не дивно. Цей список взагалі-то вже перевірили в СБП, після того як ти відправив рапорт по інстанції, Холе. Це не твоя робота.

— Може, й ні. Просто добре б тому, хто цим тепер займається, зробити запит щодо відомостей про контрабанду зброї через Інтерпол.

— Інтерпол? Навіщо він нам?

— Такі гвинтівки не імпортуються до Норвегії. Отже, ця потрапила сюди контрабандно.

Харрі дістав з нагрудної кишені роздруківку.

— Ось список замовлень, який Інтерпол виявив під час облави в одного торговця зброєю з Йоханнесбурґа в листопаді. Ось. Гвинтівка Меркліна. І місце призначення: Осло.

— Гм. Звідки це в тебе?

— З сайта Інтерполу в Інтернеті. Доступного всім у СБП, хто цим цікавиться.

— Он як? — Мейрик секунду дивився на Харрі, а потім почав вивчати роздруківку. — Це добре й здорово, але контрабанда зброї — це не наша справа, Холе. Якби ти знав, скільки незаконних стволів щороку конфіскує відділ зброї…

— Шістсот одинадцять, — сказав Харрі.

— Шістсот одинадцять?

— За минулий рік. І це лише в окрузі Осло. Дві третини відбирають у злочинців — в основному малокаліберна стрілецька зброя, пневматичні гвинтівки та обрізи. В середньому конфіскується по одному стволу на день. У дев’яностих це число зросло майже вдвічі.

— Чудово. Тоді ти розумієш, що ми в СБП не можемо займатися незареєстрованою гвинтівкою десь у фюльке Бускеруд.

Голос у Мейрика був неприродно спокійний.

Харрі випустив з рота хмарку диму і поглядом провів її до стелі.

— Сільян — у фюльке Телемарк.

Мейрик зціпив зуби.

— Холе, ти телефонував до Митної служби?

— Ні.

Мейрик подивився на наручний годинник — грубу, неоковирну сталеву штуковину, якої, гадав Харрі, шеф удостоївся за довгу і добросовісну службу.

— Тоді я раджу тобі це зробити. Це їхня справа. А зараз у мене є далеко важливіші…

— Мейрику, а вам відомо, що таке гвинтівка Меркліна?

Харрі побачив, як начальник СБП зарухав бровами вгору-вниз, ніби дивуючись, що розмова досі триває. І навіть відчув рух повітря, як від вітряного млина.

— Це все одно не моя справа, Холе. Зв’яжися з…

І тільки зараз Курт Мейрик, здається, згадав, що він — єдиний начальник над Холе.

— Гвинтівка Меркліна, — вів далі Харрі, — це німецька напівавтоматична мисливська рушниця, яка патронами калібру шістнадцять міліметрів б’є сильніше, ніж будь-яка інша гвинтівка. Вона розрахована на полювання на великого звіра, як, наприклад, буйвіл або слон. Першу гвинтівку виготовили в сімдесятому році, але відтоді було випущено тільки близько трьохсот одиниць, перш ніж німецькі власті заборонили продаж гвинтівки в сімдесят третьому. Причина була в тому, що ця гвинтівка — за умови незначного доопрацювання — разом з мерклінівським оптичним прицілом перетворюється на справжнє знаряддя вбивства і вже до сімдесят третього встигла стати улюбленою зброєю для вчинення замахів. Із цих трьохсот рушниць щонайменше сто потрапили до рук найманих убивць і терористичних організацій, таких як «Баадер-Майнхоф» та «Червоні бригади».

— Гм. Кажеш, сто? — Мейрик простягнув роздруківку назад Харрі. — Тобто дві третини власників використали гвинтівки за їх прямим призначенням. Для полювання.

— Це не та зброя, з якою ходять на лося чи ще на когось у Норвегії, Мейрику.

— Справді? А чом би й ні?

Цікаво, чому Мейрик усе ще опирається, замість того щоб запропонувати йому почати розслідування. І навіщо йому самому це так потрібно. Може, й немає ніякої особливої причини. Може, він просто ставав старим буркотуном. Усе одно зараз Мейрик більше скидається на няньку, якій добре платять і яка боїться, щоб її підопічний гівнюк не вшелепався в яку-небудь халепу. Харрі задумливо дивився на довгий стержень сигаретного попелу, що хилився до килима.

— По-перше, полювання не входить до улюблених занять норвезьких мільйонерів. Мерклінівська гвинтівка разом з прицілом коштує близько ста п’ятдесяти тисяч німецьких марок, тобто майже як новий «Мерседес». А кожен патрон коштує дев’яносто марок. А по-друге, лось, убитий шістнадцятиміліметровою кулею, має такий вигляд, ніби його переїхав потяг. Досить паскудний вигляд.

— Хе-хе. — Здається, Мейрик вирішив змінити тактику. Тепер він ‘відкинувся на спинку крісла, сплів пальці рук на блискучій маківці, ніби показуючи, що він зовсім не проти, аби Холе його трохи розважив. Харрі підвівся, дотягся до попільнички, узяв її і знову сів.

— Звичайно, може бути, що стріляв який-небудь недоумкуватий колекціонер зброї, щоб просто перевірити нову гвинтівку, а потім почепити її під скло у себе на віллі й ніколи більше не використовувати. Та чи варто виходити з цього?

Мейрик похитав головою з боку в бік:

— Отже, ти пропонуєш виходити з того, що просто зараз по Норвегії розгулює професійний убивця?

Харрі похитав головою:

— Я просто пропоную дозволити мені проїхатися до Шієна і оглянути те місце. До того ж я сумніваюся, що там працював професіонал.

— Он як?

— Професіонали зазвичай прибирають за собою. А залишити стріляні гільзи — те саме що залишити візитну картку. Але якщо ця гвинтівка у непрофесіонала, тоді все значно спрощується.

Мейрик кілька разів щось промимрив і нарешті здався, кивнувши:

— Гаразд. І тримай мене в курсі з приводу наших неонацистів.

Харрі загасив сигарету. На попільничці, зробленій у вигляді гондоли, було написано: «Венеція, Італія».

ЕПІЗОД 27

Родина з п’яти чоловік зійшла з потяга, і вони раптом залишилися в купе самі. Потяг повільно рушив і поїхав далі. Хелена сіла до вікна, але в такій темряві багато вона не побачила — лише контури будинків уздовж залізниці. Він сидів прямо навпроти і дивився на неї з ледве помітною посмішкою.

— Ви добре тут усе затемнили в Австрії, — сказав він. — Не видно ані вогника.

Вона зітхнула:

— Ми добре зробили те, що нам сказали.

Вона поглянула на годинник. Скоро друга.

— Наступний — Зальцбурґ, — сказала вона. — Він стоїть просто на німецькому кордоні. А потім…

— Мюнхен, Цюріх, Базель, Франція і Париж. Ти це повторюєш вчетверте.

Він нахилився до неї й потис її руку.

— Все буде добре, ось побачиш. Сідай сюди.

Не відпускаючи його руки, вона пересіла і поклала голову йому на плече. Він виглядав зовсім інакше в цій формі.

— Отже, цей Брокхард уже встиг надіслати зведення за черговий тиждень?

— Так, учора він говорив, що відішле його вечірньою поштою.

— А навіщо такий поспіх?

— Ну, щоб краще контролювати ситуацію — і мене. Кожного тижня мені доводилося придумувати для нього нові підстави, щоб тобі подовжили лікування, розумієш?

— Так, розумію, — відповів він, і вона побачила, як він зціпив зуби.

— Не говорімо більше про Брокхарда, — сказала вона. — Краще розкажи що-небудь.

Вона погладила його по щоці, він важко зітхнув.

— Що ти хочеш почути?

— Що завгодно.

Розповіді. Ними він привертав її цікавість у шпиталі Рудольфа II. Вони були несхожі на історії інших вояків. Урія розповідав про сміливість, дружбу і надію. Як одного дня він прийшов з караулу і побачив, що на грудях його найкращого друга сидить тхір і хоче перегризти йому горлянку. До нього було метрів десять, а в земляному укритті було темно, хоч в око стрель. Але в нього не залишалося вибору: він звів гвинтівку і розрядив увесь магазин. Тхора вони з’їли наступного дня.

Таких історій було багато, Хелена не пам’ятала їх усі, але пам’ятала, як їй цікаво було їх слухати. Яскраві, забавні, хоча деякі, як їй здавалося, не цілком достовірні. Але вона їм вірила, бо це як протиотрута проти інших розповідей — про втрачені долі і безглузду смерть.

Поки затемнений потяг, неквапом погойдуючись і тремтячи на стиках, котився крізь ніч нещодавно відремонтованими рейками, Урія розповідав про те, як він якось застрелив російського снайпера на нічийній смузі, виліз з окопу і поховав цього більшовика-безбожника по-християнськи, заспівав псалом і все таке інше.

— Я чув, як росіяни аплодували мені з того боку, — говорив Урія. — Так гарно я співав того вечора.

— Правда? — сміючись, запитала вона.

— Краще, ніж в оперному театрі.

— Все ти брешеш.

Урія пригорнув її до себе і тихо заспівав їй на вухо:

А далі замовк і втупився в темне вікно. Хелена розуміла, що його думки десь далеко, і не відволікала його. Вона поклала руку йому на груди.

Так-так, так-так, так-так.

Ніби хтось гнався за ними по рейках, щоб схопити і повернути назад.

Вона боялася. Не стільки невідомості, яка чекала їх попереду, скільки цього невідомого чоловіка, до якого вона зараз пригорталася. Тепер, коли він був так близько, все те, що їй бачилося в ньому на відстані, кудись зникало.

Вона хотіла почути, як б’ється його серце, але колеса так гуркотали, що залишалося просто повірити, що там усередині є серце. Вона посміхнулася самій собі і відчула радісний трепет усередині. Яке миле, чудове безумство! Вона зовсім нічого не знає про нього — він анічогісінько про себе не розповідав, окрім хіба що цих історій.

Від його куртки пахло вогкістю, і вона раптом подумала, що так має пахнути форма вояка, який деякий час пролежав мертвим на полі бою. Або навіть у могилі. Звідки ці думки? Вона так довго була в напруженні, що тільки зараз відчула, як сильно втомилася.

— Спи, — сказав він, ніби у відповідь на її думки.

— Гаразд. — їй здалося, що, коли вона занурилася в сон, десь далеко почулася сирена повітряної тривогу.

— Га?

Вона почула свій власний голос, відчула, як Урія термосить її, і швидко прокинулася.

— Будь ласка, квитки.

— А, — тільки й могла сказати вона. Вона намагалася опанувати себе, але помітила, як підозріло на неї косував контролер, поки вона гарячково шукала квиток у сумочці. Нарешті вона знайшла ті два жовтих квитки, які сама купила на вокзалі у Відні, і подала їх контролерові. Він переглядав квитки, погойдуючись у такт руху потяга. Дещо довше, ніж звичайно, Хелені це не подобалося.

— Їдете до Парижа? — запитав він. — Разом?

— Так, — відповів Урія.

Контролер — літній чоловік — уважно подивився на них.

— Ви не австрієць, як я чую.

— Ні, норвежець.

— А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.

— Так, дякую. Це правда.

— І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?

— Так, я був на Східному фронті. На півночі.

— Невже? І де ж на півночі?

— Під Ленінградом.

— Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..

— Подругою.

— Так, саме з подругою. За звільнювальними?

— Так.

Контролер пробив квитки.

— З Відня? — запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.

Вона кивнула.

— Я бачу, ви католичка. — Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. — Моя дружина теж католичка.

Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:

— Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?

— Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.

— Так-так. У католицькому шпиталі?

— Так. Шпиталь Рудо…

— Так, — обірвала його Хелена. — Католицький шпиталь.

— Гм.

«Чому він не йде геть?» — подумала Хелена.

Контролер знову відкашлявся.

— Щось іще? — нарешті спитав його Урія.

— Це не моя справа, але я сподіваюся, ви не забули з собою документи про те, що у вас є дозвіл?

— Документи? — перепитала Хелена. Вона двічі їздила до Франції з батьком, і їм ніколи не було потрібно нічого, крім паспортів.

— Так, у вас, ймовірно, не буде жодних проблем, фройляйн, але вашому другу у формі необхідні папери про те, де розташована його частина і куди він їде.

— Ну звісно ж, у нас є з собою документи, — відповіла вона. — Чи ви думаєте, що ми поїдемо без них?

— Ні-ні, що ви, — поспішно сказав контролер. — Просто хотів нагадати. Тому що всього зо два дні тому… — він кинув швидкий погляд на норвежця, — затримали молодого чоловіка, в якого, очевидно, не було при собі якогось розпорядження, його визнали дезертиром, схопили на пероні і розстріляли.

— Ви жартуєте?

— На жаль. Не хочу лякати вас, але війна є війна. Та якщо у вас усе гаразд, то вам не треба ні про що турбуватися, коли ми перетинатимемо німецький кордон після Зальцбурга.

Вагон трохи гойднуло, контролер, щоб не впасти, ухопився за одвірок. Троє мовчки дивилися одне на одного.

— Отже, перша перевірка буде тоді? — запитав нарешті Урія. — Після Зальцбурга?

Контролер кивнув.

— Дякую, — сказав Урія.

Контролер відкашлявся:

— У мене теж був син, ваш ровесник. Він загинув на Східному фронті, на Дніпрі.

— Мої співчуття.

— Ну, даруйте, що розбудив вас, фройляйн. Мін гер?

Він узяв під козирок і пішов далі.

Хелена поглянула на двері. Потім закрила обличчя руками.

— Ну чому я така дурепа! — схлипувала вона.

— Ну, ну. — Він обійняв її за плечі. — Це я повинен був подумати про документи. Я ж мав знати, що мені не можна просто так швендяти по країні.

— А якщо ти розповіси їм про хворобу і про те, що хочеш поїхати до Парижа? Це ж частина Третього рейху, це ж…

— Тоді вони подзвонять до шпиталю, Брокхард скаже, що я втік.

Вона припала до нього і заплакала ще сильніше. Він погладив її по довгому русявому волоссю.

— До того ж я повинен був розуміти, що все це надто добре, щоб бути правдою, — сказав він. — Я маю на увазі: я і сестра Хелена — в Парижі? — Вона відчула, що зараз він посміхається. — Ні, скоро я прокинуся в лікарняному ліжку і подумаю, що все просто сон. І буду радий, коли ти принесеш мені сніданок. До того ж завтра у тебе нічне чергування, не забула? І тоді я розповім тобі про те, як колись Даніель поцупив у шведів три денних пайки.

Вона підвела мокре від сліз обличчя.

— Поцілуй мене, Уріє.

ЕПІЗОД 28

Харрі знову подивився на годинник і обережно збільшив швидкість. Зустріч призначалася на четверту годину, тобто півгодини тому. Те, що залишилося від шипів на покришках, зі страшним звуком врізалося в лід. Хоча Харрі проїхав по цій звивистій обледенілій дорозі якихось шість кілометрів, йому здавалося, що він їде по ній уже кілька годин. Від дешевих сонячних окулярів, куплених на заправній станції, не було жодної користі, очі страшенно боліли від яскравого снігу.

Нарешті він побачив на узбіччі поліцейську машину з шиєнськими номерами, обережно натиснув на гальмо, зупинився прямо за нею і дістав з даху автомобіля лижі. Старі трьоннелазькі лижі, на які він не ставав років п’ятнадцять. І здається, стільки ж не змащував. Зараз усе мастило перетворилося на якусь сіру клейку масу. Він знайшов лижню, яка, як йому й сказали, вела від дороги до дачного будиночка. Але лижі ніби приклеїлися до лижні — він ледве міг зрушити з місця. Сонце вже майже сховалося за верховіттям ялин, коли він нарешті дістався будиночка. На сходах чорного зрубу сиділи двоє чоловіків у куртках з капюшонами і хлопчик, якому Харрі, що був поганим знавцем підліткового віку, дав би від дванадцяти до шістнадцяти.

— Ове Бертельсен? — запитав Харрі і знесилено сперся на палиці, відсапуючись.

— Тут, — сказав один з чоловіків і помахав рукою. — А це дільничний Фоллдал.

Другий чоловік спокійно кивнув.

Харрі припустив, що хлопчик — той самий, що знайшов гільзи.

— Непогано вибратися сюди із задушливого Осло, га? — запитав Бертельсен.

Харрі дістав пачку сигарет.

— Гадаю, значно приємніше вибратися сюди із задушливого Шиєна.

Фоллдал зняв кашкет і випрямив спину.

Бертельсен посміхнувся:

— Не вірте небилицям: у Шиєні повітря чистіше, ніж у будь-якому норвезькому місті.

Харрі прикрив сірник рукою і запалив сигарету.

— Невже? Наступного разу знатиму. То ви щось знайшли?

— Це тут недалеко.

Всі троє стали на лижі й пішли по лижні, що вела на лісову галявину. Попереду йшов Фоллдал. Він і вказав палицею на чорний камінь, сантиметрів двадцять якого виднілося із замету.

— Хлопчик знайшов гільзи в снігу коло того каменя. Вважаю, стріляв мисливець, який пішов у ліс тренуватися. Бачите сліди поруч? Нового снігу не було вже тиждень, так що сліди, скоріш за все, того, хто стріляв. Схоже, у нього широкі телемаркські лижі.

Харрі присів навпочіпки і провів пальцем по каменю в тому місці, де його торкалася лижня.

— Гм. Або старі дерев’яні.

— Гадаєте?

Харрі підняв маленьку тріску.

— Отакої! — Сказав Фоллдал і поглянув на Бертельсена.

Харрі обернувся до хлопчика. На ньому були мішкуваті штани з дебелого сукна, з кишенями всюди, й насунута аж на вуха хутряна шапка.

— З якого боку каменя ти знайшов гільзи?

Хлопчик показав. Харрі зняв лижі й ліг спиною на сніг. Небо стало блакитним, як і завжди взимку перед самим заходом сонця. Він повернувся на бік і, примружившись, поглянув поверх каменя. На просіку, по якій вони прийшли. На просіці стояли три пеньки.

— Ви знайшли кулі або дірки від них?

Фоллдал почухав потилицю:

— Ви маєте на увазі, оглянули ми кожне дерево навколо в радіусі на півкілометра звідси чи ні?

Бертельсен обережно прикрив рота рукавичкою. Харрі обтрусив попіл і поглянув на тліючу сигарету.

— Ні, я маю на увазі, чи перевірили ви он ті пеньки.

— А з якого дива нам перевіряти саме їх? — запитав Фоллдал.

— З такого, що мерклінівська гвинтівка — найважча мисливська зброя. Вона важить п’ятнадцять кілограмів, так що стоячи з неї стріляти не будеш, тож резонно припустити, що він лежав і спирався на цей камінь. Мерклінівська гвинтівка викидає стріляні гільзи праворуч. І, оскільки гільзи лежали з цього боку каменя, він повинен був стріляти в тому напрямі, звідки ми прийшли. Тоді, що цілком зрозуміло, мішень, по якій він стріляв, могла стояти на одному з тих пеньків. Ви іншої думки?

Бертельсен і Фоллдал перезирнулися.

— Зараз поглянемо, — сказав Бертельсен.

— Якщо ту діру зробив не диявольських розмірів короїд… — сказав Бертельсен за три хвилини, — то, без сумніву, диявольських розмірів куля.

Він сидів на колінах у снігу перед пеньком і колупав у ньому пальцем.

— Чорт, куля зайшла глибоко, я не можу її намацати!

— Подивіться туди, — порадив Харрі.

— Навіщо?

— На те, щоб перевірити, чи не пройшла вона наскрізь.

— Крізь цей товстенний пень?

— Просто погляньте, чи видно світло.

За спиною в себе Харрі чув, як сопе Фоллдал. Бертельсен приклав око до діри.

— О Боже правий…

— Що-небудь видно? — запитав Фоллдал.

— Та я бачу половину Сільяна!

Харрі обернувся до Фоллдала, але той відвернувся і сплюнув.

Бертельсен підвівся з колін.

— Так від такого жоден бронежилет не врятує… — простогнав він.

— Ніщо не врятує, — сказав Харрі. — Тільки броня. — Він загасив сигарету об сухий пень і уточнив: — Тільки товста броня.

Він стояв, спираючись на палиці, і намагався розковзати лижі.

— Треба погомоніти з людьми із сусідніх будиночків, — говорив Бертельсен. — Може, хто-небудь що-небудь бачив. Або добровільно признається, що десь дістав цю чортову гвинтівку.

— Після торішньої амністії зі зброї… — почав був Фоллдал, та Бертельсен зиркнув на нього, і він замовк.

— Ми можемо ще чимось допомогти? — запитав Бертельсен Харрі.

— Ну… — Харрі тоскно поглянув на дорогу. — Як щодо того, щоб трохи поштовхати машину?

ЕПІЗОД 29

Хелена Ланґ ніби все це вже бачила. Порозчиняні вікна, теплий весняний ранок сповнює коридор духом свіжоскошеної трави. Останні два тижні постійно тривали бомбардування, але зараз вона не відчувала запаху диму. У руці вона несла листа. Чудового листа! Навіть старша медсестра — страшна буркотуха — і та посміхнулася на Хеленине привітне «Guten Morgen».

Лікар Брокхард здивовано звів очі від паперів, коли Хелена без стуку влетіла в його кабінет.

— Ну? — сказав він, зняв окуляри, закусив дужку і поглянув на неї, як завше, не мигаючи.

Хелена сіла.

— Крістофере, — почала вона. Вона давно не називала його на ім’я, хіба що колись давно, як вони обоє були дітьми. — Я хочу дещо розповісти тобі.

— Чудово, — відповів він. — Я саме цього й чекав.

Вона знала, чого він чекав. Пояснень, чому вона ще не виконала його бажання і не прийшла до його квартири в головній будівлі лікарняного містечка, адже він подовжив термін перебування Урії в лікарні вдвічі. Хелена сказала, що побоялася виходити через бомбардування. Тоді він сказав, що сам може прийти до неї в літній будиночок її матері — на це вона, звичайно, не погодилася.

— Я все розповім, — сказала вона.

— Все? — перепитав він, ледь посміхнувшись.

«Ні, — подумала вона. — Майже все».

— Того ранку Урія…

— Його звуть не Урією, Хелено.

— Того ранку він відлучився, а ви тут здійняли тривогу, пам’ятаєш?

— Звичайно.

Брокхард відклав окуляри на край аркуша перед собою, так щоб оправа лежала паралельно краю аркуша.

— Я вважав за потрібне повідомити про зникнення у військову поліцію. Але він знову з’явився тут і почав розповідати, ніби півночі блукав лісом.

— Це було не так. Він приїхав на нічному потязі із Зальцбурга.

— Справді? — Брокхард незворушно відкинувся на спинку крісла — він не любив видавати своє здивування.

— Ще до півночі він сів на потяг з Відня, зійшов у Зальцбурзі, де прочекав півгодини і повернувся так само нічним потягом назад. О дев’ятій він уже був на вокзалі Хауптбанґоф.

— Гм. — Брокхард поглянув на ручку, яку вертів у кінчиках пальців. — І як він пояснив цю ідіотську витівку?

— Ну, — сказала Хелена, навіть не намагаючись приховати посмішку. — Ти, напевно, пам’ятаєш, що того ранку я теж спізнилася на роботу.

— Та-ак.

— Я так само приїхала із Зальцбурга.

— І ти?

— Так.

— Гадаю, ти повинна це пояснити, Хелено.

Вона розповідала, а сама дивилася на вказівний палець Брокхарда. Як з-під кінчика пера виступає крапля крові.

— Зрозуміло, — сказав Брокхард, коли вона замовкла. — Хотіли виїхати до Парижа. І як довго ви збиралися там ховатися?

— Так далеко наперед ми не думали. Але Урія хотів, щоб ми поїхали до Америки. До Нью-Йорка.

Брокхард сухо розсміявся.

— Яка ти розумна дівчинка, Хелено. Я розумію, що цей зрадник засліпив тебе своїми солодкими казками про Америку. Та знаєш що?

— Ні.

— Я тобі прощаю. — І продовжував, дивлячись на її здивоване обличчя: — Так, я вибачив тобі. Ти, напевно, заслуговуєш на покарання, але я знаю, що таке дівоче серце.

— Але я прийшла не за прощенням.

— Як там твоя мати? їй, мабуть, важко самій. Скільки років присудили твоєму батькові? Здається, три?

— Чотири. Крістофере, ти можеш дослухати мене до кінця?

— Благаю тебе, Хелено, не роби і не говори нічого, про що потім шкодуватимеш. Те, що ти поки що сказала, нічого не змінює, наша угода залишається колишньою.

— Ні! — Хелена підхопилася на ноги так рвучко, що впав стілець. Потім кинула на стіл той самий лист, який весь цей час стискала в руці.

— Дивися! У тебе більше немає влади наді мною. І над Урією.

Брокхард поглянув на лист. Розкритий коричневий конверт ні про що йому не говорив. Він дістав з нього папір, надів окуляри і почав читати:

Брокхард двічі глянув на підпис. Сам Генріх Гіммлер! Він підняв аркуш на світло.

— Можеш подзвонити і з’ясувати, коли хочеш, але повір мені, лист справжній, — запевнила Хелена.

З відчиненого вікна долинав спів пташок у саду. Брокхард, кілька разів кашлянувши, нарешті запитав:

— Отже, ви написали листа начальнику поліції до Норвегії?

— Не я. Урія. Я просто відшукала потрібну адресу і відправила її.

— Відправила листа?

— Так. Тобто ні, не зовсім. Телеграфувала.

— Запит повністю?

— Так.

— Отакої. Але ж це… дуже дорого.

— Так, дорого, зате швидко.

— Генріх Гіммлер… — повторив він, скоріш для себе, ніж для неї.

— Я стомилася, Крістофере.

Знову сухий сміх.

— Та невже? Хіба ти не добилася того, чого хотіла?

— Я прийшла просити тебе про послугу, Крістофере.

— Це ж про яку?

— Урія хоче, щоб я поїхала з ним до Норвегії. Для отримання дозволу на виїзд мені потрібна рекомендація від шпиталю.

— Отже, боїшся, що я тепер вставлятиму тобі палиці в колеса?

— Твій батько входить до керівництва лікарні.

— Так, я можу наробити вам проблем. — Він потер підборіддя. Його нерухомий погляд зосередився на якійсь цяточці на її чолі.

— Тобі все одно нас не зупинити, Крістофере. Ми з Урією кохаємо одне одного. Розумієш?

— Навіщо мені робити послугу солдатській дівці?

Хелена застигла з відкритим ротом. І хай вона почула це від чоловіка, якого зневажала, і хай він говорив несвідомо — все одно ці слова боляче, мов ляпас, ударили її. Але перш ніж вона встигла відповісти, Брокхард поморщився — ніби це вдарили його.

— Пробач, Хелено. Я… чорт! — Він раптом відвернувся від неї.

Зараз Хелені найбільше хотілося встати й піти, але вона не знаходила слів, без яких цього зробити було не можна. Він продовжував з напругою в голосі:

— Я не хотів образити тебе, Хелено.

— Крістофере…

— Ти не розумієш. Я сказав це не тому, що зарозумілий, а тому що в мене є певні риси, які, я впевнений, ти з часом навчишся цінувати. Може, я надто далеко зайшов, але згадай: я завжди бажав для тебе всього найкращого.

Вона дивилася на його спину. На білий халат, заширокий як на його вузькі похилі плечі. Вона подумала про того Крістофера, якого знала в дитинстві. У того були гарні чорні кучерики і пристойний костюм уже в дванадцять років. Якось улітку їй навіть здалося, що вона в нього закохалася!

Вона повільно й нервово видихнула. Їй захотілося підійти до нього, але вона зупинилася. Чому вона має жаліти цю людину? Ні, вона знає чому. Тому що її власне серце переповнилося щастям, що прийшло до неї само. А Крістофер Брокхард, який усе своє життя ганявся за щастям, так і залишився самотнім.

— Крістофере, я піду?

— Так. Звичайно. Роби свою справу, Хелено.

Вона встала і попрямувала до дверей.

— А я робитиму свою, — закінчив він.

ЕПІЗОД 30

Райт вилаявся. Він уже перепробував усі кнопки епідіаскопа, щоб зробити картину чіткішою, — все марно.

Хтось відкашлявся:

— Райте, напевно, річ у знімку, а не в проекторі.

— Гаразд, взагалі, це Андреас Хохнер, — сказав Райт і з-під руки подивився на присутніх. У кімнаті без вікон тепер, коли світло вимкнули, зовсім нічого не стало видно. Наскільки Райт знав, цю кімнату неможливо й прослухати, а це зараз було особливо актуально.

Крім нього самого — лейтенанта Служби розвідки Міноборони Андреаса Райта — в кімнаті було тільки троє: майор розвідки Борд Овесен, Харрі Холе — новий хлопець у СБП, і сам начальник СБП Курт Мейрик. Саме Холе тоді надіслав йому факсом ім’я цього торговця зброєю в Йоханнесбурзі. І відтоді щодня смикає. Мабуть, серед співробітників СБП встигла прижитися думка, що Служба розвідки Міноборони — не більше ніж відділ СБП. Вони, здається, не читали, що це дві рівноправні організації, що співпрацюють. А Райт читав. Отже під кінець він заявив цьому новачкові, що не надто важливі справи можуть і зачекати. За півгодини зателефонував сам Мейрик і сказав, що справа — особливо важлива. Що, не можна було сказати це відразу?

На нечіткому чорно-білому знімку на екрані вгадувався чоловік, що йшов до ресторану. Схоже, фотографували крізь скло автомобіля. У чоловіка було широке грубувате обличчя з темними очима і великим, але нечітким носом, з-під якого звисали густі чорні вуса.

— Андреас Хохнер, народився 1954 року в Зімбабве, батьки — німці, — прочитав Райт виписку, яку прихопив із собою. — Раніше служив найманцем у Конго та ПАР, контрабандою зброї займається, мабуть, із середини вісімдесятих. У дев’ятнадцять років разом з шістьма товаришами проходив у справі про вбивство чорношкірого хлопчика в Кіншасі, але був відпущений за браком доказів. Був двічі одружений і розлучений. Його роботодавці в Йоханнесбурзі підозрюються в постачанні зенітних комплексів до Сирії та купівлі хімічної зброї в Іраку. Стверджується, ніби вони продавали стрілецьку зброю Караджичу під час війни в Боснії й готували снайперів для штурму Сараєва. Остання інформація не підтверджена.

— Будь ласка, без подробиць, — сказав Мейрик і поглянув на годинник. Усе дуже затягується, адже Райт не прочитав ще й першого аркуша.

— Добре. — Райт почав гортати папери. — Ось. Андреас Хохнер, як і троє його спільників, був затриманий під час облави у магазині зброї в Йоханнесбурзі у грудні. Тоді ж було знайдено зашифрований список замовлень, де одним з пунктів значиться гвинтівка марки «Мерклін», і позначка — «Осло». І дата: «21 грудня». Все.

Запала тиша, стало чутно, як гуде епідіаскоп. Хтось кашлянув — судячи зі звуку, Борд Овесен. Райт знову прикрив очі долонею.

— А звідки нам відомо, що саме Хохнер причетний до всього цього? — запитав Овесен.

У темряві пролунав гучний голос Харрі Холе:

— Я говорив з інспектором Есаясом Берном з Хіллброу, Йоханнесбург. Він розповів мені, що після арешту обшукали всіх, хто був замішаний у цій справі. І у квартирі Хохнера знайшли цікавий паспорт. З його фотографією, але зовсім, іншим ім’ям.

— Контрабандист з підробленим паспортом не така вже й сенсація, — сказав Овесен.

— Мене в ньому значно більше цікавлять штампи. «Осло, Норвегія. Десяте грудня».

— Отже, він бував в Осло, — підсумував Мейрик. — У списках його клієнтів значиться норвежець, і ми знайшли стріляні гільзи від цієї супергвинтівки. Тобто ми можемо припустити, що Андреас Хохнер приїжджав до Норвегії, де й відбулася оборудка. Але хто ж той норвежець зі списку?

— На жаль, у цьому списку замовлень не писали повних імен і адрес, — знову почувся голос Харрі. — Покупець з Осло значиться там як «Урія» — зрозуміло, це просто кодове ім’я. І, як повідомляє інспектор Бьорн, Хохнер зовсім не збирається бодай щось розповідати.

— А я гадав, що поліція в Йоханнесбурзі має в своєму розпорядженні ефективні методи дізнання, — проказав Овесен.

— Можливо. Та Хохнер, безсумнівно, ризикує значно більшим, якщо почне говорити, ніж якщо мовчатиме. Список покупців довгий…

— Я чув, у ПАР для допиту використовують струм, — сказав Райт. — Під ноги, на соски і… мгу. Нестерпний, тобто пекельний біль. До речі, хто-небудь може увімкнути світло?

Харрі:

— Якщо в справі фігурує купівля хімічної зброї у Хусейна, тоді ця ділова поїздка з гвинтівкою до Осло — суща дурниця. На жаль, але мені здається, африканці прибережуть струм для більш важливих питань. До того ж Хохнеру зовсім не обов’язково знати, хто такий Урія. А оскільки ми теж цього не знаємо, нашим наступним питанням буде: «Що він задумав? Замах? Теракт?»

— Чи грабіж, — додав Мейрик.

— З мерклінівською гвинтівкою? — здивувався Овесен. — Це все одно що з гармати бити по горобцях.

— Може, вбивство, пов’язане з наркотиками, — висловив припущення Райт.

— Навряд чи, — відповів Харрі. — Щоб убити того, кого в Швеції пильнували як зіницю ока кращі охоронці, вистачило простого пістолета. І вбивцю Пальме досі не знайдено. Так навіщо потрібна закордонна гвинтівка, вартістю півмільйона крон, заради того, щоб кокнути кого-небудь тут?

— 1 що ти про це думаєш, Харрі?

— Можливо, їхня мета — не норвежець, а який-небудь іноземець. На нього постійно полюють, але на батьківщині вбити не можуть — надто добре там його охороняють. Той, кого, на їхню думку, простіше вбити в маленькій, миролюбній країні, де заходи безпеки не такі жорсткі.

— Хто ж він? — запитав Овесен. — Таких важливих іноземних гостей у Норвегії зараз немає.

— І не передбачається в найближчому майбутньому, — додав Мейрик.

— А може, вони передбачаються у віддаленому, — парирував Харрі.

— Але зброя вже місяць як потрапила до країни, — сказав Овесен. — Щось не збігається: іноземні терористи приїхали до Норвегії за місяць до здійснення теракту.

— Може, це не іноземні терористи, а якийсь норвежець?

— У Норвегії немає такої людини, яка зважилася б на щось подібне, — заперечив Райт, намагаючись намацати на стіні вимикач.

— Тож-то й воно, — відповів Харрі.

— Тобто?

— Уявіть собі відомого міжнародного терориста, який має намір убити когось у себе в країні, а цей хтось виїжджає до Норвегії. Таємна поліція стежить за кожним кроком цього терориста, тож замість того, щоб намагатися перетнути кордон, він зв’язується з норвезькою організацією, в якої ті самі мотиви, що й у нього самого. І те, що ця організація складається з дилетантів, насправді плюс, адже терорист упевнений: таємна поліція не приділятиме їм великої уваги.

— Так, стріляні гільзи свідчать на користь дилетанта, — кивнув Мейрик.

— Терорист і дилетант домовляються про те, що терорист фінансує купівлю дорогої зброї і тим самим обрубує всі нитки — більше ніщо на нього вивести не може. Отже, він у цій грі нічим не ризикує, окрім хіба що грошей.

— А раптом цей дилетант не зможе виконати завдання? — запитав Овесен. — Або замість цього продасть зброю і злиняє з грошима?

— Така небезпека, звичайно, існує, але давайте виходити з того, що замовник вважає дилетанта справжнім фанатиком. Можливо, у нього є й особисті мотиви, щоб добровільно ризикувати життям заради всього цього.

— Забавне припущення, — зауважив Овесен. — І як це перевірити?

— Ніяк. Я кажу про людину, про яку нам нічого не відомо. Не можна вгадати її логіку, якщо вона взагалі у неї є.

— Чудово, — усміхнувся Мейрик. — А є ще якісь ідеї, як ця зброя могла опинитися в Норвегії?

— Та скільки завгодно, — відповів Харрі. — Але цей варіант може виявитися самим немислимим.

— Так, так, — зітхнув Мейрик. — Наша робота — це полювання на привидів. Отже, треба спробувати розговорити цього Хохнера. Я потелефоную кільком… ой.

Райт нарешті знайшов вимикач, і кімнату залило сліпуче біле світло.

ЕПІЗОД 31

Хелена стояла в спальні перед люстром і розглядала своє віддзеркалення. Найбільшим її бажанням зараз було, щоб вікно було відчинене й можна було почути лункі кроки по доріжці, що вела до будинку. Але мати вимагала зачиняти вікна щільно. Хелена поглянула на фотографію батька на туалетному столику перед дзеркалом. Її завжди вражало те, яким він був на ній — молодий і безвинний.

Вона заколола волосся простою шпилькою, як завжди. А може, зараз вона має виглядати інакше? Беатріса вшила материне червоне муслінове плаття, добре припасувавши до стрункої Хелениної постаті. Мати була в цьому платті, коли зустрілася з батьком. Ці спогади здавалися неймовірними, далекими і в той же час сумними. Може, тому, що тепер, говорячи про це, мати ніби розповідала про двох зовсім інших людей — двох вродливих закоханих людей, які гадали, ніби знають, що чекає їх попереду.

Хелена зняла шпильку і стріпнула головою так, що каштанове волосся впало на обличчя. Задзеленчав дверний дзвіночок. Почулися кроки Беатріси в залі. Хелена впала на ліжко. У животі зробилося лоскітно. Давно з нею такого не було — вона знову почувалася чотирнадцятилітнім закоханим дівчам! Знизу чулися приглушені розмови, різкий, у ніс, голос матері, бряжчання вішаків — це Беатріса вішає до шафи його шинель. «Шинель!» — подумала Хелена. Він носить шинель, хоча на вулиці вже не перший день така спека, якої раніше ніколи не бувало навіть у серпні.

Вона просто лежала й чекала, потім почула, як мати кличе її:

— Хелено!

Вона піднялася з ліжка, заколола волосся, поглянула на руки, ще раз подумки повторила: «У мене зовсім не великі руки, у мене зовсім не великі руки». Потім востаннє поглянула в люстро — красуня! — і з тремтячим зітханням вийшла з кімнати.

— Хеле…

Голос матері урвався, щойно Хелена з’явилася на сходах. Вона обережно зробила крок на першу сходинку, високі підбори, без яких вона, напевно, бігом злетіла б униз, робили її ходу хисткою і невпевненою.

— До тебе гість, — сказала мати.

До тебе. За будь-яких інших обставин Хелена б дозволила собі обуритися цією манерою матері, тим, що вона підкреслює, що не вважає цього іноземного вояка гостем усього дому. Але зараз був час поступок, і Хелена поцілувала матір за те, що та не повелася гірше і взагалі прийняла його до того, як Хелена сама урочисто зійшла вниз.

Хелена перевела погляд на Беатрісу. Стара служниця посміхалася, але в її очах стояла та сама меланхолія, що й у матері. Хелена перевела погляд на Нього. Його очі сяяли, і їй здалося, що вона відчуває, як від їхнього тепла спалахнули її щоки, вона поглянула на засмаглу, недавно поголену шию, комір з двома літерами «Б» і зелену уніформу, що пом’ялася тоді в потязі, але тепер була ретельно випрасувана. У руці він тримав букет троянд. Вона знала, що Беатріса вже порадила поставити їх у вазу, але він відмовився і сказав, що спочатку діждеться, поки Хелена спуститься і побачить їх.

Вона зробила ще один крок. Поклала руку на поруччя. Тепер легше. Вона підвела голову і відразу побачила всіх трьох. І відразу відчула, що це найкраща картина, яку вона бачила у своєму житті. Адже вона знала, що бачать вони, і ніби віддзеркалювалася в них.

Мати бачила, як зі сходів спускається вона сама, її втрачена мрія і молодість; Беатріса бачила дівчинку, яку виховала, як власну доньку; а Він бачив жінку, яку кохав так палко, що не міг приховати цього навіть за скандинавською стриманістю і гарними манерами.

«Красуня», — прочитала Хелена по губах Беатріси. І підморгнула у відповідь. Нарешті вона спустилася.

— Виходить, ти зміг знайти дорогу навіть у непроглядній пітьмі? — посміхнулася вона Урії.

— Так, — відповів він голосно й виразно, і під високою кам’яною стелею почулася луна, як у церкві.

Мати говорила різким, іноді верескливим голосом, а Беатріса сновигала з їдальні в кухню і назад, як добрий дух будинку. Хелена не могла відвести погляду від діамантового намиста в матері на шиї, її найдорожчої прикраси, яка діставалася лише в особливих випадках.

Проти звичаю, мати залишила двері в сад прочиненими. Хмари лежали низько-низько — тож, скоріш за все, цієї ночі не бомбуватимуть. З прочинених дверей віяло протягом, полум’я стеаринових свічок блимало і тіні танцювали на портретах серйозних чоловіків і жінок на прізвище Ланґ. Мати охоче розповідала, хто є хто, чим хто уславився, з яких родин походило їхнє подружжя. Як здалося Хелені, Урія слухав усе це з саркастичною усмішкою, втім, у напівтемряві було важко розібрати. Мати казала, під час війни слід економити електрику. Звичайно, вона не розповідала подробиць про справжнє фінансове становище родини і про те, що з чотирьох колишніх слуг залишилася одна Беатріса.

Урія відклав виделку, прокашлявся. Вони сиділи на дальньому кінці столу: Урія і Хелена одне навпроти одного, а мати — на чолі столу.

— Все було дуже смачно, фрау Ланґ.

Насправді обід був зовсім простий. Звісно, не такий простий, щоб на це ображатися, але й не надто розкішний, щоб Урія міг вважати себе почесним гостем.

— Це все Беатріса, — відразу сказала Хелена. — Вона готує найкращий в Австрії шніцель по-віденськи. Ви куштували його раніше?

— Наскільки я пам’ятаю, тільки один раз. Але той був не такий смачний.

— Schwein, — сказала мати. — Той, що ви куштували, був зі свинини. Ми їмо тільки телятину. В крайньому разі — індичку.

— Пам’ятаю, там, здається, взагалі не було м’яса, — посміхнувся він. — Гадаю, переважно яйце і хлібні крихти.

Хелена тихо розсміялася, мати блиснула на неї очима.

Кілька разів під час обіду розмова стихала, але після довгої паузи її починали знову: причому Урія говорив не менше, ніж мати чи Хелена. Запрошуючи його на обід, Хелена вирішила, що не хвилюватиметься про те, яке враження він справить на її матір. Урія — вихований молодий чоловік, але він походив із селян, а значить, не мав тієї витонченості поведінки і манер, які необхідні в світському товаристві. Та вона просто вирішила не думати про це. Тому її дуже здивувало те, як природно і ввічливо поводився Урія.

— Ви, напевно, збираєтеся влаштуватися на роботу після війни? — запитала мати, відправляючи до рота останній шматочок картоплі.

Урія кивнув, і терпляче чекав, коли фрау Ланґ прожує і поставить своє наступне питання.

— Дозвольте запитати, на яку ж роботу ви хотіли б улаштуватися?

— Листоношею. Мені, між іншим, обіцяли цю роботу до війни.

— Носити листи? Але ж, здається, у вашій країні люди живуть так далеко одне від одного?

— Це не страшно. Ми живемо де можемо. Уздовж фіордів, у долинах та інших місцях, де тільки є захист від вітрів і негоди. Але й у нас теж є міста і великі села.

— Он як? Цікаво. Чи можу я поцікавитися щодо вашого матеріального становища?

— Мамо! — Хелена поглянула на матір з докором.

— Що, люба? — Мати обтерла серветкою рот і подала Беатрісі знак прибирати тарілки.

— Ти перетворюєш усе на якийсь допит. — Хелена спохмурніла.

— Так. — Мати чарівливо посміхнулася Урії і підняла келих. — Це і є допит.

Урія теж підняв келих і посміхнувся у відповідь.

— Я розумію вас, фрау Ланґ. Хелена — ваша єдина донька. І у вас є повне право — я б навіть сказав: обов’язок — з’ясувати, чи підходить їй людина, яку вона обрала.

Фрау Ланґ уже піднесла вино до губ, як раптом келих застиг у неї в руці.

— Я не надто багатий чоловік, — вів далі Урія. — Але в мене є бажання працювати і голова на плечах, тож, гадаю, я зможу прогодувати себе, Хелену, і не тільки. Обіцяю вам піклуватися про неї, як тільки я зможу, фрау Ланґ.

Хелені раптом захотілося розсміятися, а проте щось заважало — якась дивна напруга.

— Боже! — вигукнула фрау Ланґ і поставила келих на місце. — Чи не здається вам, юначе, що ви заходите надто далеко?

— Здається. — Урія зробив великий ковток і поглянув на келих. — У вас чудове вино, фрау Ланґ.

Хелена спробувала вдарити його ногою під столом, але не змогла дотягнутися.

— Але час зараз дивний. І його залишається все менше. — Він відставив від себе келих і все дивився на нього. Легенький усміх на його обличчі тепер зник. — Вечорами — такими ж, як цей, — ми з бойовими товаришами часто розмовляли один з одним. Про те, чим займатимемося в майбутньому, про те, якою буде нова Норвегія, про наші мрії й плани. Великі й малі. А за кілька годин по тому вони лежали на землі мертві. І майбутнього у них уже не було. — Він підвів погляд і подивився в очі фрау Ланґ. — Так, я заходжу далеко і, мабуть, надто швидко. Але тільки тому, що знайшов дівчину, яку покохав і яка покохала мене. Зараз війна, і розповідати вам про мої плани на майбутнє — це просто замилювати очі. Все моє життя, фрау Ланґ, — це одна година. І ваше, напевно, теж.

Хелена поглянула на матір. Та сиділа, немов кам’яна.

— Сьогодні я одержав листа з норвезького Поліцейського управління. Я зв’яжуся з лазаретом «Сінсен» в Осло для проходження медичного огляду. Я їду через три дні. І хочу взяти з собою вашу доньку.

Хелена затамувала подих. Цокання настінного годинника віддавалося луною. В матері на шиї мерехтіло діамантове намисто. Було видно, яка вона напружена. Раптовий порив вітру, що ввірвався в прочинені двері, колисав полум’я свічок, і тіні відкинулися на сріблясті стіни. Лише тінь Беатріси біля входу в кухню, здавалося, навіть не ворухнулася.

— А зараз буде пиріг, — підморгнула мати Беатрісі. — Спеціально з Відня.

— Я тільки хотів, щоб ви знали, як я цього чекаю, — продовжив Урія.

— Ще б пак, звісно. — Мати саркастично посміхнулася. — Він же зготований з наших власних яблук.

ЕПІЗОД 32

Поліцейська дільниця Хіллброу розташовувалася в центрі Йоханнесбурга і більше скидалася на фортецю — з колючим дротом уздовж стін і сталевими ґратами на вікнах, таких вузьких, що вони були схожі на бійниці.

— Двоє чоловіків, чорношкірі, убиті цієї ночі. І це тільки в нашому поліцейському окрузі, — говорив інспектор Есаяс Берн, коли вів Харрі лабіринтом коридорів з шорсткими біленими стінами і брудним лінолеумом на підлозі. — Бачили ту громадину — готель «Карлтон»? Зачинений. Білі давно вже евакуювалися за місто, тож тепер ми стріляємо тільки один в одного.

Есаяс підсмикнув штани. Це був високий, доволі огрядний, карячкуватий негр. Під пахвами його білої нейлонової сорочки розпливлися темні плями.

— Взагалі Андреас Хохнер сидить у заміській в’язниці, яку ми називаємо Містом Грішників, — сказав він. — Сьогодні ми привезли його сюди для допитів.

— А що, не я один його допитуватиму? — запитав Харрі.

— От ми й на місці. — Есаяс відчинив двері.

Вони увійшли до кімнати, де, схрестивши руки на грудях, стояли ще двоє і дивилися крізь брунатне скло в стіні.

— Однобічне, — шепнув Есаяс. — Він нас не бачить.

Двоє перед склом кивнули Есаясу й Харрі, відійшли убік.

За склом була маленька, тьмяно освітлена кімната, посеред якої стояв стілець і маленький стіл. На столі була попільничка, забита недопалками, і закріплений на штативі мікрофон. У чоловіка, що сидів на стільці, були темні очі й густі чорні обвислі вуса. Харрі відразу впізнав у ньому людину з тієї нечіткої фотографії, яку показував Райт.

— Норвежець? — буркнув один з тих двох і кивнув на Харрі.

Есаяс Берн ствердно кивнув.

— Гаразд, — сказав чоловік, звертаючись до Харрі, ні на секунду, однак, не випускаючи з поля зору чоловіка за склом. — Він у твоєму розпорядженні, норвежцю. На двадцять хвилин.

— Але у факсі говорилося…

— Та плював я на телефакс. Слухай, норвежцю, ти знаєш, з яких країн люди приїжджають сюди, щоб допитати цього хлопця? А скільки хочуть, щоб ми його їм видали?

— Ну… ні, не знаю.

— Тож радій, що взагалі з ним поговориш, — сказав чоловік.

— А з якого побиту він зі мною розмовлятиме?

— А нам що до того? Сам з ним домовляйся.

Харрі мимоволі втягнув живіт, коли входив у вузьку й тісну кімнату для допитів. На стіні, де руді патьоки іржі утворили щось подібне до ґратчастого плетива, висів годинник. Він показував пів на дванадцяту. Харрі подумав про поліцейських, які весь час стежитимуть за ним, і від цієї думки його долоні спітніли. Чоловік на стільці сидів згорбившись, його повіки напівприкривали очі.

— Андреас Хохнер?

— Андреас Хохнер? — пошепки перепитав чоловік на стільці, зиркнувши на Харрі так, ніби найбільше в житті хотів придушити його. — Ні, він зараз удома, трахає твою мамку.

Харрі обережно сів, йому здалося, що він почув регіт по той бік чорного скла.

— Харрі Холе з норвезької поліції, — тихо назвав себе Харрі. — Мені треба дещо дізнатися від тебе.

— Норвегія? — скептично сказав Хохнер. Він нахилився вперед і почав прискіпливо розглядати посвідчення, яке показав йому Харрі. Потім ледь посміхнувся. — Вибач, Холе. Вони не сказали мені, що сьогодні буде Норвегія, розумієш. А я ж вас чекав.

— А де твій адвокат? — Харрі поклав на стіл теку, відкрив її і дістав список питань і блокнот.

— Та пішов він, я йому не довіряю. Цей мікрофон увімкнений?

— Не знаю. А що таке?

— Не хочу, щоб чорномазі нас чули. У мене є ділова пропозиція. Свого роду оборудка. З тобою. З Норвегією.

Харрі відірвав погляд від аркуша. Над головою Хохнера цокав годинник. Уже минуло три хвилини. І щось підказувало Харрі, що у відведений йому час він не вкладеться.

— Яка оборудка?

Хохнер закотив очі, потім перегнувся через стіл і швидко прошепотів:

— За все, що на мене повісили, мені тут світить «вишак». Розумієш, про що я?

— Можливо. Кажи далі.

— Я можу розповісти тобі дещо про того мужика в Осло, якщо ти пообіцяєш мені, що ваш уряд попросить тутешніх чорномазих помилувати мене. За те, що я вам допоміг, розумієш? Ця ваша прем’єрша приїжджала сюди, вони з Манделою зустрічалися. Бонзи з конгресу, які зараз тут усім заправляють, вони люблять Норвегію. Ви їх підтримували, бойкотували нас, коли про це просили чорномазі комуністи. Вони до вас прислухаються, розумієш?

— Чому ти не запропонуєш це місцевій поліції?

— Чорт! — Хохнер грюкнув кулаком по столу так, що попільничка підстрибнула і з неї посипалися недопалки. — Ти що, нічого не розумієш, суко? Вони думають, що це я вбив тих чорномазих!

Він учепився в край столу і пильно поглянув у вічі Харрі. Потім його обличчя зморщилося, мов продірявлений м’яч. Він закрив обличчя руками.

— Вони сплять і вві сні мріють про те, як би мене повісити!

Він хрипко схлипнув. Харрі дивився на нього. Хто його зна, скільки ті двоє допитували його, перш ніж прийшов він. Харрі глибоко вдихнув, перегнувся через стіл, однією рукою узяв мікрофон, а другою висмикнув дроти.

— Згода, Хохнере. У нас залишається десять секунд. Хто такий Урія?

Хохнер дивився на нього крізь розчепірені пальці.

— Що?

— Хутчіше, Хохнере. Зараз вони прийдуть!

— Він… він старий, йому за сімдесят. Я його бачив тільки раз, коли передавав зброю.

— Який він мав вигляд?

— Старий, як я й сказав.

— Особливі прикмети!

— На нім було пальто і капелюх. Це було пізно вночі, в темному порту. Здається, блакитні очі, зросту середнього… е-е.

— Про що ви говорили? Швидко!

— Про різну фіґню. Спочатку ми говорили по-англійськи, а потім він сказав, що вміє німецькою. Я сказав, що мої батьки з Ельзасу. І він сказав, що бував там, у місті, яке називається Зеннхайм.

— Навіщо йому гвинтівка?

— Не знаю. Але він непрофесіонал, надто багато патякав, а коли отримав товар, сказав, що не брав до рук зброю вже років п’ятдесят, чи й більше. Він сказав, що ненавидить…

Двері до кімнати відчинилися.

— Що ненавидить? — прокричав Харрі.

У цю мить він відчув, як його за шию схопила чиясь рука. І хтось зашипів йому прямо у вухо:

— Що ти робиш, трясця твоїй матері!

Поки Харрі тягли до дверей, він дивився на Хохнера. Погляд у того був осклянілий, кадик рухався вгору-вниз. Харрі побачив, як він ворухнув губами, але не розчув слів.

Двері знову замкнулися перед ним.

Поки Есаяс віз його до аеропорту, Харрі потирав шию. Двадцять хвилин вони їхали мовчки, нарешті Есаяс заговорив:

— Ми працювали над цією справою шість років. У списку країн, куди він доставляв зброю, — двадцять держав. І ми всі боялися, щоб раптом не сталося того, що сталося сьогодні: хтось пообіцяє дипломатичну допомогу в обмін на інформацію.

Харрі знизав плечима:

— То й що? Ви його схопили, на цьому ваша робота кінчається. Тобі, Есаясе, дадуть за це медаль. А які договори укладає Хохнер і уряд — це вже не твій клопіт.

— Ти ж поліцейський, Харрі, ти розумієш, як це — бачити, що на волі розгулюють злочинці, яким убити — раз плюнути. І вони вбиватимуть, варто їх тільки випустити.

Харрі не відповів.

— Таки розумієш? Це добре, що розумієш. Бо тоді в мене до тебе пропозиція. Гадаю, Хохнер свою частину угоди виконав і таки розповів тобі те, що мав розповісти. А отже, ти можеш виконувати чи не виконувати свою частину на свій власний розсуд. Understand — izzit?[36]

— Я просто роблю свою роботу, Есаясе. Хохнер може потім знадобитися мені як свідок. Вибач.

Есаяс з такою злістю ударив по керму, що Харрі здригнувся.

— Послухай мене, Харрі. Це сталося до виборів тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого, коли нами ще правила біла меншість. Тоді Хохнер застрелив двох дівчаток, обом було по одинадцять років. Він убив їх з водонапірної башти, за шкільним двором у чорному районі, який називається Александра. Ми вважаємо, за цим стояли люди з Націоналістичної партії, партії апартеїду. За школу тривали суперечки, бо до неї ходило троє білих. Він стріляв сінгапурськими кулями, такими ж, які застосовувалися в Боснії. Вони закручуються гвинтом і просвердлюють усе на своєму шляху. Обом він поцілив у горло, «швидка» нічого не змогла б зробити, навіть якщо б приїхала вчасно, хоча до чорних кварталів вони тоді приїжджали за годину після виклику.

Харрі мовчав.

— Але ти помиляєшся, Харрі, якщо думаєш, ніби ми просто хочемо помститися. Ми добре розуміємо, що на почутті помсти нове суспільство не побудуєш. Тому перший чорношкірий уряд організував комісію для розслідування насильства, яке чинилося за часів апартеїду. І метою було не помститися, а добитися покаяння і пробачити злочинців. Це залікувало багато ран і допомогло суспільству в цілому. Та водночас ми програвали війну з кримінальними злочинцями. Особливо тут, у Йоханнесбурзі, де ситуація зовсім вийшла з-під контролю. Харрі, ми молода і вразлива нація, і щоб так не тривало далі, мусимо показати, що закон і порядок щось таки значать, що хаос не виправдовує злочинів. Усі пам’ятають ті вбивства в дев’яносто четвертому і зараз стежать з газет за ходом слідства. Отож це значно важливіше, ніж твоє чи моє особисте бажання, Харрі. — Він стиснув кулак і знову вдарив по керму. — Річ не в тім, що ми запаніли, адже тепер можемо вирішувати, хто має право жити, а хто ні. Ми просто хочемо повернути простим людям віру в справедливість. А інколи для цього треба стратити кілька чоловік.

Харрі дістав з пачки сигарету, опустив скло і поглянув на жовті купи сміття, які робили випалену голу рівнину не такою монотонною.

— Ну, що скажеш, Харрі?

— Додай газу, Есаясе, а то я спізнюся на літак.

Есаяс ударив так сильно, що Харрі здивувався, як кермо взагалі витримало.

ЕПІЗОД 33

Хелена сиділа сама на задньому сидінні чорного «Мерседесу» Андре Брокхарда. Автомобіль, погойдуючись, проповзав уздовж кінських каштанів, що ніби охороняють цю алею, у бік стаєнь Лайнцер-Тірґартена.

Вона дивилася на зелені лужки. Машина їхала, здіймаючи невелику хмару куряви з сухої рінистої дороги, і попри відчинене вікно в салоні було нестерпно жарко.

Коли вони в’їхали в буковий ліс, коні, які паслися там, з цікавістю попідводили голови.

Хелені подобався Лайнцер-Тірґартен. До війни вона часто приходила сюди у неділю. Тут, у зеленому парку в південній частині Віденського лісу, вона влаштовувала пікніки з батьками, дядечками, тітоньками або кінні прогулянки з друзями.

Внутрішньо вона вже підготувалася до того, що почула вранці від кастелянші в лікарні: Андре Брокхард хоче з нею переговорити і в першій половині дня пришле по неї машину. Відтоді, як їй дали рекомендаційного листа від керівництва лікарні і дозвіл на виїзд, щастя переповнювало дівчину, і першою думкою її було: слід неодмінно скористатися з нагоди і подякувати Андре Брокхарду за допомогу. А другою — що Крістоферів батько навряд запросив би її для того, аби вислуховувати її подяки.

«Спокійно, Хелено, — міркувала вона. — Це вже не може нам перешкодити. Завтра вранці ми будемо вже далеко».

Напередодні вона зібрала дві сумки з одягом і своїми улюбленими речами. Останнє, що вона поклала, це розп’яття, яке висіло у неї над ліжком. Музична шкатулка — батьків подарунок — залишилася на туалетному столику. Як дивно: раніше вона б нізащо не розлучилася з нею, а тепер усе це так мало важило! Беатріса допомагала їй, вони згадували давні дні. Все це — під безперестанні звуки кроків — мати внизу ходила вперед і назад. Як, мабуть,’ важко буде їхати звідси! Але сьогодні вона тільки раділа. Урія заявив, що сором і ганьба поїхати, так і не побачивши міста, і запросив її на обід. Незрозуміло чому він просто загадково підморгнув і запитав, чи зможуть вони позичити машину у лісничого.

— Приїхали, фройляйн Ланґ, — сказав водій і показав на фонтан, коло якого алея закінчувалася. Над водою, стоячи однією ногою на мармуровій кулі, балансував золотий Амур. За фонтаном здіймалася будівля сірої кам’яної вілли. Обабіч неї стояли довгі червоні дерев’яні споруди, які разом з кам’яною будівлею створювали таку собі подобу дворика.

Авто зупинилося, водій вийшов і відчинив Хелені дверцята.

Андре Брокхард, який весь цей час стояв на порозі вілли, тепер ішов їм назустріч. Його начищені ботфорти зблискували на сонці. Андре Брокхарду було за сорок, але йшов він пружно, ніби юнак. Розхристана на грудях його червона сукняна куртка — навмисно не застебнута на верхній ґудзик нібито через спеку — підкреслювала його атлетичну фігуру, і він чудово знав це. Кавалерійські рейтузи щільно обтягували м’язисті ноги. Брокхард-старший був зовсім не схожий на свого сина.

— Хелено! — В його голосі вчувалася ретельно відміряна дружелюбність, властива людям високого статусу, які самі вирішують, наскільки теплою має бути обстановка. Хелена не бачила його дуже давно, але, здається, відтоді він зовсім не змінився: такий же сивочубий, величний, з блакитними очима по обидва боки царственого носа. А маленький ротик сердечком ніби запевняв, що його власник насправді м’якший і добріший, ніж здається. — Як поживає твоя матуся? Сподіваюся, з мого боку було не надто безцеремонно відривати тебе від роботи. — Він коротко й сухо потис їй руку і продовжував, не чекаючи відповіді: — Мені треба поговорити з тобою, і я подумав, що з цим краще не зволікати. — Він вказав на споруди: — Ти ж бувала тут раніше?

— Ні, — відповіла Хелена, посміхнувшись.

— Ні? А я гадав, Крістофер возив тебе сюди, адже ви нерозлийвода…

— Здається, ви дещо помиляєтеся, гер Брокхард. Ми з Крістофером, звичайно, знаємо одне одного, але…

— Справді? В такому разі я маю неодмінно показати тобі стайні.

Він злегка обняв її за стан і повів до дерев’яних споруд, їхні підошви шурхотіли по ріні.

— Мені дуже прикро, що так сталося з твоїм батьком, Хелено. Це справді велика неприємність. Я сподіваюся, що зможу якось допомогти вам з матір’ю.

«Ти міг би запросити нас на різдвяну ялинку, як раніше», — подумала Хелена, але змовчала. Вона все ще раділа, що змогла здолати всі перешкоди, які мати заходилася чинити їй перед від’їздом.

— Джанджичу! — крикнув Брокхард чорнявому хлопчику, який стояв біля стіни і чистив сідло. — Приведи Венецію.

Хлопчик пішов до стайні. Брокхард стояв, граючись батогом і погойдуючись. Хелена поглянула на годинник.

— Боюся, я не зможу довго тут залишатися, гер Брокхард. Моє чергування…

— Звичайно. Я розумію. Тоді я перейду до справи.

Зі стайні почулося гучне іржання і стукіт копит по дощаній підлозі.

— Так вийшло, що ми з твоїм батьком були, можна сказати, компаньйонами. Зрозуміло, до цього прикрого банкрутства.

— Я знаю.

— Так, і ще ти знаєш, що у твого батька було багато боргів. Але це не так уже й страшно, тому все йшло, як ішло. Вся річ у тому злощасному… — Він замовк, підшукуючи потрібне слово. І знайшов його: — …зближенні з єврейськими лихварями, воно дуже зашкодило йому.

— Ви маєте на увазі Йосифа Бернштейна?

— Я вже не пам’ятаю, як їх звали.

— Дивно, адже ви запрошували його до себе на Різдво.

— Йосифа Бернштейна? — Андре Брокхард засміявся, але очі його залишалися серйозними. — Це, напевно, було дуже давно.

— У грудні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. До війни.

Брокхард кивнув і нетерпляче поглянув на двері стайні.

— Ти все це пам’ятаєш, Хелено! Це добре. Крістофер потребуватиме поруч із собою ясної голови. Бо свій глузд він раз у раз втрачає. А взагалі він добрий хлопець, та ти й сама це зрозумієш.

Хелена відчула, як закалатало в неї серце. Що відбувається? Брокхард-старший говорить з нею як з майбутньою невісткою. Але здоровий глузд швидко впорався з острахом. Коли вона заговорила, то намагалася, щоб її слова звучали доброзичливо, та тверезий розум ніби схопив її за горло, через те голос став різким і металевим.

— Гер Брокхард, сподіваюся, тут немає жодного непорозуміння.

Схоже, Брокхард помітив, як змінився її тон, бо в його відповіді так само вже не було колишньої теплоти:

— Якщо так, слід усунути це непорозуміння. Я б хотів, щоб ти поглянула на це.

Він дістав із внутрішньої кишені своєї червоної куртки аркуш паперу, розгорнув його і простяг Хелені.

Вгорі на аркуші було написано: «Burgschaft»[37]. Документ нагадував контракт. Вона пробігла очима рядки, написані битим письмом, але не зрозуміла з них нічого, крім того, що там йшлося про будинок у Віденському лісі і внизу стояли підписи її батька й Андре Брокхарда.

— Схоже на поручительство, — сказала вона.

— Це і є поручительство, — кивнув він. — Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.

— Чому поручительства, а не позики?

Брокхард здивовано поглянув на неї:

— Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.

— А підпису Андре Брокхарда було достатньо?

Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.

— Я маю деяку власність у Відні.

Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард — впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу — гітлерівської окупації 1938-го — підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.

— Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, — сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. — Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.

Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».

— Венеціє! — крикнув раптом Брокхард.

Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.

Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.

— Ліпіццанер, — сказав Брокхард. — Порода, що найкраще надається дресируванню. Їх привезли Максиміліану Другому з Іспанії тисяча п’ятсот шістдесят другого року. Ви з матір’ю, звісно ж, бачили їх в іспанській школі верхової їзди у Відні, чи не так?

— Звісно.

— Це не гірше, ніж дивитися балет, правда?

Хелена кивнула. Вона не могла відвести очей від прекрасної кобилиці.

— Тут, у Лайнцер-Тірґартені, вони відпочивають улітку, до кінця серпня. На жаль, ніхто, крім наїзників іспанської школи, не має права на них їздити. Адже недосвідчений наїзник може зіпсувати скакуна. І роки дресирування підуть нанівець.

Кобилиця була осідлана. Брокхард узяв вуздечку, конюх поспішно пішов геть. Тварина стояла напрочуд спокійно.

— Дехто стверджує, що це жорстоко — навчати коней танцювати, що тварина страждає, коли її змушують робити щось усупереч її єства. Ті, хто так кажуть, ніколи не бачили, як тренують цих коней. А я бачив. І, запевняю тебе, коневі це подобається. Знаєш чому? — Він погладив кобилку по морді. — Тому що це закон природи. Господь у своїй мудрості зробив так, що для нижчої істоти немає і не може бути більшого щастя, ніж служити і підкорятися вищій. Візьмімо, наприклад, дітей і дорослих. Чоловіка й жінку. Навіть у так званих демократичних країнах слабкі добровільно віддають владу еліті, яка і сильніша, і розумніша, ніж вони. Це так, тому що це так. І саме через те, що всі ми — створіння Божі, вищі повинні потурбуватися про те, щоб нижчі їм підкорялися.

— Щоб ощасливити їх?

— Саме так. Хелено, ти надто тямуща як для… такої молодої жінки.

Вона не могла зрозуміти, на якому з цих слів він акцентував найбільше.

— Це важливо — знати своє місце. І вищим і нижчим. Якщо людина опирається цьому, вона ніколи не стане щасливою. — Він поплескав Венецію по шиї і зазирнув у її великі карі очі. — Ти ж не опираєшся, так?

Хелена розуміла, що ці слова насправді звернено до неї. Вона заплющила очі, намагаючись дихати глибоко і спокійно, їй було зрозуміло: від того, що вона зараз скаже чи не скаже, може залежати все її подальше життя, і що зараз не можна приймати поспішних рішень.

— Не опираєшся?

Раптом Венеція заіржала і смикнула головою так, що Брокхард посковзнувся на ріні; втратив рівновагу і вхопився за вуздечку. Конюх кинувся був на допомогу, але почервонілий і пітний від досади Брокхард заперечливо махнув йому рукою, щоб той не підходив. Хелена не змогла втриматися від посмішки, і, можливо, Брокхард помітив це. У кожнім разі, він уже був заніс на Венецію батіг, але передумав і знову опустив його. Губи сердечком вимовили кілька слівець, які потішили Хелену ще більше. Брокхард підійшов до неї й знову поклав руку на її стан:

— Ну от, здається, ми достатньо побачили, а зараз, Хелено, на тебе чекає важлива робота. Дозволь мені провести тебе до автомобіля.

Вони стали коло сходів, чекаючи, поки водій сяде за кермо.

— Я сподіваюся і розраховую побачити тебе знову, Хелено. — Він узяв її за руку. — Передавай матусі сердечний привіт від фрау Брокхард. Здається, вчора вона сказала, що хотіла б запросити вас на обід наступними вихідними. Не пам’ятаю, коли точно, та вона вам зателефонує.

Хелена почекала, поки шофер відчинить їй дверцята, і, вже сідаючи в авто, сказала:

— Гер Брокхард, а ви знаєте, чому кобилиця трохи не звалила вас?

Вона поглянула на нього — в його очах знову спалахнув вогонь.

— Бо ви подивилися їй прямо у вічі, гер Брокхард. Коні сприймають це як виклик, як неповагу до них і їхнього рангу в табуні. Якщо їм не вдається уникнути прямого погляду, коні поводяться вже зовсім інакше, вони можуть збунтуватися. Без належної пошани до тварини ви навряд чи досягнете справжніх висот у дресируванні, попри вашу безсумнівну приналежність до вищого виду — це вам скаже будь-який приборкувач. Деякі види вимагають пошани до себе. Далеко звідси, в Аргентинських горах, водиться дикий кінь. Коли він відчуває, що людина хоче приборкати його, він може стрибнути сторчголов у найближчу прірву. Прощавайте, гер Брокхард.

Вона сіла на заднє сидіння «Мерседесу», дверцята м’яко зачинилися, і Хелена, відчуваючи, як уся тремтить, перевела дух. Коли вони з’їжджали вниз по алеї Лайнцер-Тірґартена, вона заплющила очі й побачила перед собою закляклу постать Андре Брокхарда, що зникала у хмарі куряви позаду авто.

ЕПІЗОД 34

— Доброго вечора, meine Herrschaften.[38]

Маленький миршавий адміністратор низько вклонився, Хелена вщипнула Урію за руку — той не зміг стримати сміх. Вони сміялися всю дорогу, згадуючи, якого галасу наробили. Коли з’ясувалося, що водій з Урії нікудишній, Хелена змусила його зупинятися щоразу, коли на вузькій дорозі до Гаупт-штрасе з’являвся зустрічний автомобіль. Але замість цього Урія почав несамовито сигналити, так що водії зустрічних машин змушені були притискатися до узбіччя або зовсім зупинятися. На щастя, у Відні тепер залишилося не так багато машин, тому, цілі й неушкоджені, вже о пів на восьму вони дісталися від Вейбурґґассе до центру міста.

Адміністратор побіжно глянув на військову форму Урії і, з прикрістю наморщивши лоба, подивився у книгу замовлень. Із золотого склепінчастого залу з білими коринфськими колонами й кришталевими люстрами долинав сміх і гамір розмов упереміж зі звуками оркестру.

«У „Трьох гусарах“ все як завжди», — з радістю подумала вона. Їй здалося, що цими трьома східцями можна піднятися в цілковито інший, чарівний світ, де бомбардуванням та жодним неприємним речам уже немає місця. Частими гостями тут були Ріхард Штраус і Арнольд Шьонберґ, тут збиралися багаті, освічені й прогресивні люди Відня. Такі прогресивні, що їй ніколи навіть на думку не спадало прийти сюди зі своєю родиною.

Адміністратор відкашлявся. Хелена зрозуміла, що йому не подобається єфрейторська форма Урії і, мабуть, непокоїть іноземне ім’я в книзі.

— Ваш столик вільний, будь ласка, ходіть за мною. — Він узяв два меню, усміхнувся їм завченою усмішкою і, ступаючи видрібцем, повів їх досередини. Ресторан був повний ущент.

— Будьте ласкаві.

Урія сумно осміхнувся Хелені. Їм дістався стіл поряд з кухонними дверима, до того ж без скатерки.

— Кельнер підійде до вас за хвилину. — По цих словах адміністратор зник.

Хелена роззирнулася навсібіч і засміялася.

— Дивись, — сказала вона. — Ось де насправді нам слід було сісти.

Урія обернувся. Так, просто перед сценою кельнер уже збирався прибрати посуд зі столика на двох, що звільнився.

— Вибач, — сказав він. — Мабуть, коли я телефонував сюди, слід було сказати, що я майор. Та я понадіявся, що в блиску твоєї краси непомітним буде моє низьке звання.

Вона взяла його руку, і тієї ж миті оркестр заграв веселий чардаш.

— Вони грають просто для нас, — сказав він.

— Напевно. — Вона опустила очі. — Але якщо й ні, це нічого не змінює. До речі, це циганська музика. Гарно, коли її грають цигани. Ти бачиш тут циганів?

Він похитав головою, не відриваючи погляду від її обличчя, ніби хотів роздивитися кожну рисочку, зморшку, волосинку.

— Вони всі кудись поділися, — сказала вона. — І євреї теж. Ти віриш у те, що кажуть?

— А що кажуть?

— Про концентраційні табори.

Він знизав плечима.

— Про це завжди кажуть, коли йде війна. Як на мене, я б почувався безпечно у в’язниці в Гітлера.

Музиканти заспівали на три голоси пісню якоюсь дивною мовою, хтось із слухачів підспівував.

— Що це? — запитав Урія.

— «Вербункош», — відповіла Хелена. — Це вояцька пісня, схожа на ту, норвезьку, що ти співав мені в потязі. Пісня закликає молодих угорських чоловіків воювати за Ракоці[39]. Чому ти смієшся?

— Тому, що ти все це знаєш. Може, ти ще й розумієш, про що вони співають?

— Трохи. Покинь сміятися. — Вона пирхнула. — Беатріса — угорка, вона інколи співала мені цю пісню, тому я дещо пам’ятаю. У ній ідеться про забутих героїв, ідеали і все таке інше.

— Забутих. — Він стискав її руку. — І цю війну коли-небудь так само забудуть.

Кельнер, що непомітно з’явився коло столика, делікатно відкашлявся, натякаючи на свою присутність.

— Meine Herrschaften щось замовлятимуть?

— Гадаю, що так, — відповів Урія. — Що ви нам сьогодні порадите?

— Курча.

— Курча? Звучить чудово. Може, ви принесете нам якогось доброго вина? Хелено?

Хелена пробігала очима меню.

— А чому тут не зазначено ціни? — спитала вона.

— Війна, фройляйн. Ціни щодень інші.

— І скільки коштує курча?

— П’ятдесят шилінгів.

Впівока Хелена помітила, як зблід Урія.

— Гуляш, — сказала вона. — Ми щойно пообідали, до того ж я чула, що тут чудово готують угорські страви. Уріє, не хочеш теж спробувати? Два обіди за один день було б надто важко.

— Я… — почав Урія.

— І легкого вина, — сказала Хелена.

— Два гуляші й легке вино, — підвів брови офіціант.

— Саме так. — Вона повернула йому меню і чарівно посміхнулася. — Кельнере!

Вона глянула на Урію. Коли офіціант зник у коридорі, вони вибухнули сміхом.

— Ти з глузду з’їхала, — сміявся Урія.

— Я? Хіба я запрошувала на обід до «Трьох гусарів», не маючи в кишені й п’ятдесяти шилінгів!

Він дістав хустку й нахилився до неї.

— Знаєте що, фройляйн Ланґ? — Він обережно витер сльози, що виступили від сміху, на її очах. — Я вас кохаю. Авжеж, кохаю.

У цю мить почулася сирена повітряної тривоги.

Коли пізніше Хелена згадувала той вечір, вона постійно ставила собі питання, чи й справді бомби падали того разу частіше ніж звичайно і чи справді, якби вони не пішли тоді до собору Святого Стефана, все могло б бути інакше. І хоча остання ніч, яку вони разом провели у Відні, була неймовірно оповита флером, це не заіважало їй холодними днями зігрівати своє серце спогадами. І вона могла щоразу згадувати одну й ту саму крихітну мить тієї літньої ночі. Часом це викликало в неї сміх, часом — сльози, і вона ніколи не розуміла чому.

Коли заревіла сирена повітряної тривоги, останні звуки завмерли. На секунду весь ресторан завмер у мовчанні, потім під позолоченим склепінням почулася лайка.

— Сволота!

— Прокляття! Ще тільки восьма година.

Урія похитав головою.

— Англійці що, подуріли? — сказав він. — Ще навіть не стемніло.

Коло столиків миттю з’явилися офіціанти, і адміністратор, ходячи від одного до іншого, викрикував розпорядження.

— Це ж треба! — вигукнула Хелена. — Можливо, скоро від цього ресторану залишаться самі руїни, а вони заклопотані тільки тим, щоб відвідувачі не втекли, не заплативши по рахунках.

На сцену, де музиканти вовтузилися зі своїми інструментами, вибіг чоловік у чорному костюмі.

— Увага! — гукнув він. — Усіх, хто розрахувався, просимо пройти до найближчого бомбосховища, яке розташоване під будинком двадцять на Вейбурґґассе. Хвилинку тиші й уваги! Вам слід вийти і звернути праворуч, а потім пройти двісті метрів униз вулицею. Дивіться на людей з червоними пов’язками — вони покажуть вам, куди йти. Не треба панікувати, у вас ще є час до початку бомбардування.

У цю секунду почувся гуркіт першої падаючої бомби. Чоловік на сцені силкувався сказати ще щось, але голоси і крики в ресторані заглушили його, і він, зрозумівши, що його спроби марні, перехрестився, зістрибнув униз і зник.

Відвідувачі ринулися до виходу, який що мить то щільніше забивався волаючим натовпом людей. Зчинилася паніка. У гардеробній стояла жінка, вигукуючи: «Моя парасолька! Де моя парасолька?» — але гардеробник давно вже втік. Знову гуркіт, цього разу ближче. Хелена глянула на покинутий сусідній столик, де два недопиті келихи з вином дзенькнули один об одного, коли кімната вкотре здригнулася чергового разу. Ніби пісенька на два голоси. Дві молоді жінки тягнули до виходу підпилого чоловіка з вусами, як у моржа. Його сорочка висмикнулася з штанів, обличчя сяяло блаженною усмішкою.

За дві хвилини в ресторані нікого не залишилося, запанувала незвичайна тиша. Чути було тільки схлипування з гардеробної, де жінка вже не вимагала свою парасольку і вперлася лобом у стойку. На столиках стояли недоїдені страви й відкорковані пляшки. Урія все ще тримав Хелену за руку. Від нового удару кришталеві люстри під стелею задзеленчали, жінка в гардеробній стрепенулася і з криком вибігла на вулицю.

— Нарешті ми самі, — сказав Урія.

Земля під ними здригалася, згори обсипався блискучим дощем позолочений тиньк. Урія підвівся і подав Хелені руку.

— Наш кращий столик щойно звільнився, фройляйн. Якщо бажаєте…

Вона взяла його за руку, і разом вони рушили до сцени. Вона майже не чула гучного свисту. Від вибуху, який за ним стався, заклало вуха, тиньк зметнувся вгору піщаною бурею, великі вікна, що виходили на Вейбурґґасе, розлетілися вщент. Світло згасло.

Урія запалив канделябр на столі, посунув їй стілець і, злегка піднявши двома пальцями серветку, підкинув її вгору, і вона повільно приземлилася в руки Хелени.

— Курча і пляшку найкращого вина? — запитав він, обережно струшуючи бите скло зі столу, з тарілок та її волосся.

Можливо, в повітрі блищав золотий пил, що віддзеркалював вогні темної вулиці. Можливо, легше стало через те, що через розбиті вікна приміщення наповнила нічна прохолода. А може, все це було в її серці — її кров, яка і через роки по тому починала шумувати в жилах, коли вона знову й знову згадувала цю мить. Тому що вона пам’ятала: грала музика, але ж це було неможливо — музиканти втекли разом з інструментами. Може, їй просто здавалося, що грає музика? Вперше вона подумала про це вже через багато років, коли у неї от-от мала народитися донька. Над нещодавно купленою колискою батько її донечки підвісив маятник з кольоровими кульками, і коли він якось увечері провів по них рукою, вона відразу впізнала ту музику. Вона зрозуміла, що це було. Тоді, в «Трьох гусарах», для них грали кришталеві люстри. Ніби легкі дзвіночки, вони дзвеніли, коли дрижала земля. Урія, карбуючи крок, пішов у кухню і повернувся із зальцбурзькими тістечками й трьома пляшками молодого «хойрігера». У винному льоху він побачив одного з кухарів, який сидів у куточку, обнявши сулію. Кухар аніскілечки не перешкоджав Урії, коли той поліз по вино. А коли він показав йому взяту пляшку, навпаки, схвально кивнув.

Потім Урія поклав усі свої сорок шилінгів під канделябр, і вони вийшли в тишу м’якого червневого вечора. На Вейбурґґассе панувала мертва тиша, але повітря було важке, просочене димом і пилом.

— Ходімо гуляти, — запропонував Урія.

Ні він, ні вона не знали, куди йдуть. Вони звернули праворуч — на Кернтнерштрасе — і раптом завмерли на темній, безлюдній площі Штефансплац.

— Боже, — захоплено сказав Урія. Величний собор перед ними заповнював собою юну ніч. — Це собор Святого Стефана?

— Так. — Хелена закинула голову, намагаючись побачити шпиль Південної башти — величезної чорно-зеленої дзвіниці, що, здавалося, встромлювалася у саме небо, на якому вже з’явилися перші зорі.

А ще Хелена запам’ятала, як вони стояли в соборі: білі обличчя людей, які намагалися в ньому сховатися, плач дітей і звуки органа. Руч-об-руч вони пішли до вівтаря — чи, може, це тільки снилося їй? Але хіба він тоді не притиснув її до себе і не сказав, що вона повинна бути з ним? А вона тоді відповіла йому: «Так, так, так» — пошепки, — а потім ці слова злетіли вгору, під саму баню, і луна, підсилюючи, повторювала їх знову й знову, відбиваючись від голуба під склепінням і від розп’яття, щоб вони збулися. Не важливо, наяву це було чи ні, але ці слова були значно щиріші за ті, що вона сказала після розмови з Андре Брокхардом: «Ми не можемо бути разом».

їх вона теж говорила, але де й коли?

Вона розповіла про все матері — того ж дня, після полудня. Сказала, що нікуди не їхатиме, але не сказала чому. Мати хотіла була її втішити, але Хелена не могла зносити її верескливого голосу, її виправдань і зачинилася у себе в спальні. І тут у двері постукав Урія, і вона вирішила забути про страх і більше ні про що таке не думати. Може, він зрозумів це, як щойно відчинив двері. Може, переступаючи поріг, вони уклали безслівну домовленість прожити все життя за ці кілька годин до відправлення потяга.

— Ми не можемо бути разом.

Ім’я Андре Брокхарда було отрутою у неї на язиці, і вона виплюнула його. Разом з усім іншим: сказала йому про ту довіреність, про те, що матір можуть викинути на вулицю і що батько інакше не зможе повернутися до нормального життя, і про Беатрісу, якій більше нікуди буде подітися. Так, в якусь мить вона все це сказала, але коли? У соборі? Чи пізніше, коли вони бігли до Філарморнікерштрасе, де тротуари були вкриті уламками цегли і битого скла, а язики полум’я з вікон старої кондитерської освітлювали їм дорогу до величезного, але зараз безлюдного готелю. Опинившись усередині, вони запалили сірник, узяли перший, що трапився їм до рук, ключ зі стіни і побігли вгору сходами, вкритими такими товстими килимами, що тупотіння їхніх ніг зовсім не було чути. Здавалося, привиди причаїлися в коридорі біля 342-го номера. Але ось вони вже тримають одне одного в обіймах, зривають одне з одного одяг, ніби й він теж зайнявся, і коли вона відчула його дихання на своїй шкірі, вона подряпала його до крові, а потім поцілувала ранки. І постійно повторювала, так що це вже звучало як заклинання: «Ми не можемо бути разом».

Коли сирена замовкла, і стало зрозуміло, що цим разом бомбардування закінчене, вони лежали, міцно обнявшись, на скривавлених простирадлах і вона плакала.

І все злилося в цьому сплетінні тіл, а потім вони заснули і бачили сни. Що сталося насправді, а що було тільки її сновидінням, вона не знала. Її розбудив серед ночі шум дощу і раптове відчуття, що його немає поруч. Вона підійшла до вікна і глянула вниз, де дощ змивав з вулиць попіл і бруд. Дивилася, як вода переливається через край тротуару, як чиясь розкрита парасолька пливе вулицею у напрямку Дунаю.

Відтак підійшла до ліжка й знову лягла спати. Коли вона прокинулася наступного разу, за вікном був день, вулиці висохли, а він лежав поруч, затамувавши подих. Вона поглянула на годинник на нічному столику. До відправлення потяга залишалося дві години. Вона провела рукою по його чолу.

— Чому ти не дихаєш? — прошепотіла вона.

— Я щойно прокинувся. А ти теж не дихаєш.

Вона пригорнулася до нього. Він був голий, теплий і спітнілий.

— То ми померли?

— Так, — коротко відповів він.

— Ти виходив.

— Так.

Вона відчула, як він тремтить.

— Але тепер ти повернувся, — сказала вона.